[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1976. — Т. 1. — С. 204-217.]

Попередня     Головна     Наступна





Е — Є


ЕДІЛОВ Хасмагомсд Еділович (н. 1922) — чеченський радянський письменник і перекладач. Член КПРС з 1960. Переклав чечен. мовою вірш Шевченка «Не завидуй багатому», переклад опубліковано в кн. «Світло Жовтня». Грозний, 1958. Там же опублікував свій вірш, присвячений укр. поетові, «Дай руку, Кобзарю». Вірш Е. «І пісні твої в серцях у нас» в рос. перекл. опубліковано 1964 в газ. «Грозненский рабочий».


ЕЙСМОНТ Густав Карлович — ад’ютант 4-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу, прапорщик. За спогадами Е. Нудатова, був одним з близьких приятелів Шевченка в Раїмі 1848 — 49 Шевченко зобразив Е. на карикатурі серед інших офіцерів — залицяльників до дочки чиновника М. Цибісова. Карикатура не, збереглася.


ЕЙСНЕР Петро (pp. н. і см. невід.) — російський художник. Малював Шевченка в труні. На малюнку є напис: «Тарас Григорьевич Шевченко. В С.-Петербурге 26-го февраля 1861 года. Петр Эйснер 27 февраля». Малюнок був власністю Т.ва імені Т. Г. Шевченка для допомоги нужденним уродженцям південної Росії, що вчаться у вищих навчальних закладах С.-Петербурга, пізніше його передано до музею В. Тарновського (молодшого) в Чернігові. Вперше надруковано в альбомі В. Мате, виданому Т.вом ім. Т. Г. Шевченка в Петербурзі 1911. Пізніша доля оригіналу невідома.


ЕКЕЛЬН Лев Пилипович — черговий штаб-офіцер Окремого Оренбурзького корпусу, майор. Користуючись своїм становищем, Е. допомагав політ. засланцям, підтримував дружні взаємини з О. Плещеєвим, З. Сераковським і Е. Желіговським. Шевченко довідався про Е. 1853 від Б. Залеського. Е. клопотався про дозвіл Шевченкові писати ікону для церкви в Новопетровському укріпленні. В листах до Б. Залеського (в січні й 6.VI 1854) Шевченко тепло згадував Екельна.


«ЕКСПЕДИЦІЙНИЙ ТАБІР» (тон. папір, ол., 17,6 × 27,4) — рисунок Шевченка, виконаний не раніше липня і не пізніше 8.VIII 1851 під час Каратауськог експедиції, в районі центр. частини Пн. Актау. Ліворуч унизу олівцем авторський напис «21». На малюнку зображено розташування експедиційного табору. Зберігається в ДМШ.


ЕЛІПСИС (грец. έλλειψις — пропуск, недостача) — стилістична фігура, яка полягає в тому, що в реченні пропускають слово чи словосполучення, зрозумілі з контексту. Застосовують Е., щоб підсилити енергійність висловлювання, збільшити емоційну наснаженість твору, уникнути повторів. Е. у поезії Шевченка відіграє важливу стилістичну роль: «Всі оглухли — похилились // В кайданах... байдуже...» («Гоголю»).


ЕЛЛЕНБЕРГ (Ellenberg) Ciмон (22.V 1903 — 14.XII 1972) — німецький поет і перекладач. З 1932 жив у Радянському Союзі, мешкав у Києві, Ташкенті та ін. містах. У 1939 брав участь у виданні «Вибраних творів» Шевченка нім. мовою, що вийшли у Києві в Укрдержнацменвидаві. В цій книжці вмістив у своїй редакції переклади А.-М. Боша, О. Поповича, С. Шпойнаровського та ін., а також власні переклади творів «Кавказ», «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!» та уривок з поеми «Сон», («У всякого своя доля»).


ЕЛЛЯЙ (справж. прізв., ім’я і по батькові — Куланик о в Серафим Романович; н. 29.ХІ 1904) — якутський рад. поет; нар. поет Якут. АРСР. Член КПРС з 1946. Переклав якут. мовою баладу Шевченка «Тополя» та поему «Сова», що увійшли до книжки українського поета «Вибране» (Якутськ, 1951). Е. присвятив укр. поетові вірш «Т. Г. Шевченко» (1964). Автор статей «Підготовка до шевченківських днів» (газ. «Социалистическая Якутия», 28.II 1939) і «Наша гордість» («Социалистическая Якутия», 8.III 1964).


ЕЛЬКАН Олександр Львович (1802 — 4.ХІ 1868) — перекладач Головного управління шляхів. Як журналіст, фейлетоніст і театральний критик співробітничав у «Северной пчеле», «Санктпетербургских ведомостях» та ін. періодич. виданнях. Шевченко познайомився з Е. на поч. 40-х pp. 7.III 1843 Е. подав до Петербурзького цензурного комітету рукопис поеми Шевченка «Гамалія». Шевченко не раз згадував Е. в листах і «Щоденнику». В повісті «Художник» поет характеризував його: «Странное явление этот Элькан. Нет языка, на котором бы он не говорил. Нет общества, в котором бы он не встречался, начиная от нашей братии и оканчивая графами и князьями». Е. допомагав Шевченкові вивчати франц. мову. Поет передавав Е. вітання з Новопетровського укріплення. В 1858 Шевченко зустрівся з Е. в Петербурзі.


ЕНГЕЛЬГАРДТ Василь Васильович (12.IV 1755 — 24.V 1828) — поміщик, генерал-лейтенант, власник родини Шевченків. Володів майже 18 тис. душ кріпаків чоловічої статі, багатьма селами, зокрема Моринцями й Кирилівкою. На Київщині мав понад 8 тис. кріпаків. У 1816 до ревізького реєстру кріпаків Е. вписано дворічного Тараса Шевченка.


ЕНГЕЛЬГАРДТ Василь Павлович (29.VII 1828 — 1915) — російський астроном, чл.-кор. Петербурзької АН. Син П. Енгельгардта. Колекціонер матеріалів з рос. історії і мистецтва. 14.IV 1858 Шевченко записав у «Щоденнику», що С. Гулак-Артемовський познайомив його з Е., «весьма приличным юношею».


ЕНГЕЛЬГАРДТ Павло Васильович (5.II 1798 — 15.XII 1849) — поміщик, позашлюбний син В. В. Енгельгардта. З 1828 — власник с. Кирилівки. Того ж року Шевченка взято до Е. козачком і 1829 з кріпаками відправлено до Вільна, де Е. служив ад’ютантом у віленського військового губернатора. Е. жорстоко поводився з своїм козачком. В автобіографії Шевченко описав випадок, коли його було покарано за те, що він у відсутність своїх панів при свічці перемальовував лубочну картинку про донського отамана Платова. «Пан с остервенением выдрал его за уши, надавал пощечин за то, дескать, что он мог не только дом, город сжечь. На другой день пан велел кучеру Сидорке выпороть его хорошенько, что и было исполнено сугубо». В 1831 Е. з челяддю оселився в Петербурзі, 1832 на невідступні прохання Шевченка і щоб мати свого дворового маляра, законтрактував його на 4 роки учнем до майстра живописних справ В. Ширяєва. 22.IV 1838 Шевченка за 2500 крб. викуплено в Е. з кріпацтва. У повісті «Художник» відтворено картини переговорів К. Брюллова і О. Венеціанова з Е. щодо викупу Шевченка. Обурений брутальним поводженням поміщика, К. Брюллов різко відізвався про Е.: «Это самая крупная свинья в торжевских туфлях!». В 1833 у Петербурзі Шевченко виконав портрет Е. (брістольський картон, акв., 10,3 × 8,4), на якому ліворуч аквареллю позначено дату й підпис автора: «1833, Шевченко». Особу портретованого встановив колишній власник твору І. Цвєтков, який особисто знав В. П. Енгельгардта. Портрет зберігається в ДМШ.

Г. П. Матійко.


ЕНС (Hins) Ежен (1842 — 1914) — бельгійський фольклорист і перекладач. Вісім років пробув у Росії, вивчив рос. і укр. мови. Досліджував укр. фольклор і перекладав кращі його зразки франц. мовою. Переклав поему Шевченка «Катерина» (прозою), опублікувавши її в травні 1887 у брюссельському часописі «La Société Nouvelle» («Нове суспільство»). Вибір для перекладу саме цього твору мотивував «вселюдськістю» сюжету поеми, її доступністю для іноземців. Шевченка вважав глибоко народним і самобутнім поетом.


«ЭНЦИКЛОПЕДИЧЕСКИЙ ЛЕКСИКОН» — один з перших російських енциклопедичних словників. Виходив 1835 — 41 в Петербурзі (вийшло 17 томів). Видавець А. Плюшар. У створенні «Э. л.» брали участь відомі вчені О. Востоков, М. Остроградський та ін. Тут вміщено, зокрема, статті про укр. і рос. ученого Н. Амбодика-Максимовича, композитора Д. Бортнянського. Шевченко у «приписах» — примітках до поеми «Гайдамаки» (до істор. вступу — «Інтродукції» ) посилався на статтю І. Шульгіна «Барская конфедерация», вміщену в 5-му томі цього видання.


ЕПІГРАФ (грец. επιγραφη — напис) — короткий уривок якогось твору, влучний вислів, афоризм чи прислів’я, що його ставлять перед текстом літературного твору або перед його розділами. Е. визначає осн. ідею чи тему твору або його заг. спрямування. Широко використовував Е. і Шевченко. Досить часто брав він як Е. до своїх поезій вислови з Біблії (див. Біблійні мотиви в творчості Т. Г. Шевченка). Так, у посланні «І мертвим, і живим...» епіграф «Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавидит, ложь есть» вказує на провідну тему — викриття облудності панського «народолюбства». Шевченко поставив біблійні вислови як Е. до поем «Кавказ», «Сон», «Тризна», «Єретик» і «Великий льох». У Шевченкових творах використано як Е. і нар. прислів’я (до поезії «То так і я тепер пишу») та уривки з нар. пісень (до розділу «Гонта в Умані» поеми «Гайдамаки»). У передмові до другого (нездійсненого) видання свого «Кобзаря» (1847) Шевченко взяв як епіграф рядки з комедії О. Грибоєдова «Лихо з розуму».

А. Т. Сизько.


ЕПІСТОЛЯРНА ФОРМА (від грец. επιστολή — лист, послання) — форма літературної композиції, введення в художній твір листів одного персонажа або листування двох чи кількох персонажів. Набула поширення в л-рі 19 ст. після появи романів С. Річардсона, Ж.-Ж. Руссо та Й.-В. Гете. З творів, у яких використано Е. ф., Шевченко згадував роман «Клариса» С. Річардсона, «Листи з-за кордону» («Листи російського мандрівника») М. Карамзіна та «Листи з Фінляндії» («Уривок з листів російського офіцера про Фінляндію») К. Батюшкова.

Т. Г. Шевченко використовував Е. Ф. у повістях «Музыкант», «Художник» і «Близнецы». Листи, введені в основну розповідь, давали письменникові змогу повніше й з різних боків змалювати характери й долю персонажів повістей. Водночас вони з’єднували в одно ціле окремі сюжетні лінії, події та думки. В листах-сповідях героїв повістей «Музыкант» і «Художник» розкрито багатий моральний і духовний світ інтелігентів-кріпаків: їхню людяність, зненависть до гнобителів, любов до мистецтва, освіченість. У листах раз у раз згадуються імена істор. і культурних діячів різних епох, міфологічних і літ. персонажів. Невимушена форма приватного листа давала його авторові змогу відверто розповідати про свої почуття, душевні поривання й людські слабкості. В повістях «Музыкант» і «Художник» мова листів мало чим відрізняється від мови оповідача, але вона набагато емоційніша. В листах скрипаля Тараса Федоровича з повісті «Музыкант» показано трагічну долю артистки-кріпачки Тарасевич і, разом з цим, — огидну поведінку кріпосника Арновського. Ця розповідь розкриває картину загибелі таланту, з одного боку, і цілковитого розкладу людської особистості, з другого, — за умов кріпацтва. Листи в повісті «Художник» мають значення й певного автобіографічного документа. В них відбилися враження Шевченка-юнака періоду викупу його з кріпацтва, років навчання в Академії мистецтв. Не ототожнюючи персонажа повісті з особою автора, можна припустити, що в листах художника виявилися деякі риси індивідуальності самого Шевченка та особливості його власного епістолярного стилю. Органічно вписуються в авторську розповідь листи героїв повісті «Близнецы». Не порушуючи хронологіч. послідовності розповіді, ці листи дають змогу стежити за розвитком характерів двох братів, спостерігати, якою мірою характер людини визначається її вихованням, освітою і тим середовищем, у яке вона потрапляє. Стиль листів чітко індивідуалізований: у лікаря Саватія вони докладні, сповнені почуття поваги до названих батьків і обов’язку перед ними, ліричні; в офіцера Зосима — лаконічні, дедалі сухіші й зрештою зводяться тільки до вимоги — надіслати йому грошей. Через листи Саватія Шевченко передав власні враження часів Аральської експедиції. Деякі описи, наведені в цих листах, можна легко проілюструвати малюнками Шевченка (напр., «Пожежа в степу», «Джангисагач», «Дустанова могила»).

Літ.: Крутікова Н. Є. Художні особливості прози Шевченка. В кн. / Збірник праць третьої наукової шевченківської конференції. К., 1955; Кодацька Л. Ф. Художня проза Т. Г. Шевченка. К., 1972.

С. Д. Попель.


ЕПІТЕТ (від грец. επίθετον — додаток) — образне означення, що виділяє характерну рису зображуваного предмета. Один з тропів. Е. часто використовують у нар. поетичній творчості та худож. л-рі. Найчастіше вони виражаються прикметниками, іменниками, прислівниками, дієприслівниками й дієприкметниками. У поезії Шевченка велику роль відіграють постійні Е., характерні для народнопоетичної мови. Особливо часто трапляються ці Е. у творах, написаних у ранній період та на засланні. Так, напр., постійним Е. до «очі» є «карі», «брови» — «чорні», «личко», «руки» й «тіло» — «білі», «калина» — «червона», «степ» — «широкий». З народної поетики взято й тавтологічні вирази з Е., напр.: «Оженись на вольній волі, // На козацькій долі» («Не женися на багатій»). Велике емоційне навантаження мають зменшено-пестливі форми, напр., «біленький», «синесенький» тощо. Деякі широко вживані фольклорні Е. у Шевченка трапляються дуже рідко, а окремі, напр., «руса» («коса»), й зовсім не зустрічаються. З часом поет почав ширше вживати й власні яскраві Е., розширювалась і їхня семантика. Напр., «гниле серце», «латаний талан», «тихосумна розмова», «невмите небо», «заспані хвилі» та ін. Шевченко використовував оригінальні Е. і з сатиричною метою. Так, напр., царя Миколу І він називав «неудобозабываемым», придворних поетів — «тупорилими віршомазами». Великої емоційної сили набувають Е. у революц. поезіях Шевченка. Поет наполегливо працював над добором Е., як і інших образних засобів, замінюючи окремі з них яскравішими, виразнішими, точнішими. Внаслідок цього у поетичних творах Шевченка система Е. дуже розгалужена й різноманітна. Чимало іменників вжито з багатьма Е. Так, напр., слово «земля» виступає з 21 Е., «Дніпро» — 12, «сонце» — 8. Дуже широко використано Е. на означення кольорових та просторових понять, емоцій,різного стану людини, становища її в суспільстві тощо. Часто трапляються в поезіях Шевченка й Е.-прикладки, напр., «воля-доля», «дівчина-сиротина», «сірома-сирота» тощо, які за значенням близькі до порівнянь.

П. Д. Тимошенко.


ЕПІФОРА (грец. ’επιφορά — повторення) — стилістичний засіб, який полягає в тому, що суміжні речення, уривки чи вірші закінчуються тим самим словом або словосполученням. Застосовують Е. з метою увиразнення поетичної мови, підсилення, підкреслення якоїсь думки. У своїй поезії Шевченко, крім найпростішого й найпоширенішого виду Е., — точної рими, вдавався до асонансів, тавтологічних і внутр. рим. Досить часто трапляються в нього словесні Е.: «Може зорю переліг той, // А на перелозі... // Я посію мої сльози. // Мої щирі сльози» («Чигрине, Чигрине»). Використовував Шевченко й такий стилістичний засіб, як кільце, коли Е. поєднується з анафоі рою, створюючи інтонаційну єдність: «Хвала вам, душі молодиє! // Хвала вам, лицарі святиєї // Вовіки-віки похвала!» («Неофіти»). Див. також Анафора.


ЕРДЮШЕВ Санджі Ільковач (18.IV 1910 — 10.III 1943) — калмицький рад. поет, журналіст. Переклав калм. мовою Шевченкові поезії «Маленькій Мар’яні» та «І знов мені не привезла» (опубл. 1939).


ЕРІСТОВ Федір — служитель Академії мистецтв у Петербурзі, приставлений до класів і майстерень. Відставний солдат, колишній кріпак князя Ерістова. В останні роки життя Шевченка він доглядав його квартиру-майстерню, допомагав вести господарство, виконував різні доручення поета. Шевченко з приязню й з довір’ям ставився до Ерістова.


ЕРРАЇС-КОМАС (Herráiz Comas) Анхель (н. 13.XI 1907) — іспанський поет і перекладач. Член Комуністичної партії Іспанії з 1934. Брав участь у національно-революц. війні ісп. народу 1936 — 39. З травня 1939 живе в СРСР. Учасник Великої Вітчизн. війни Рад. Союзу 1941 — 45. Автор збірок поезій, критич. статей, перекладів творів рос. дожовтневої і рад. літератур. Брав участь у підготовці до друку (разом з С.-М. Арконадою, X. Mamey, Х. Сантакреу-Мансанетом та ін., за підрядником Р. Естрели-Льопіса) першого видання творів Шевченка ісп. мовою, що вийшло 1964 в Москві. Зокрема, переклав поеми «Кавказ», «Княжна», «Марина», уривок з поеми «Гайдамаки», поезії «Якби ви знали, паничі», «Я не нездужаю, нівроку», «Гімн черничий», «І Архімед і Галілей». В перекладах вдало відтворено революційний зміст і ритмомелодику творів поета.


ЕР’ЯВЕЦЬ (Erjavec) Антон (літ. псевд. — Тоней Єленич, Звонимир; 1887 — 1910) — словенський поет. Під час навчання Е. в люблінській семінарії викладач філософі’ Я. Е. Крек пробудив у нього інтерес до творчості Шевченка. Листування Е. та його статті свідчать, що з усіх європ. поетів найближчими були йому Шевченко й О. Кольцов. У 1908 виступив у журн. «Dom in svet» («Батьківщина і світ». № 1, 5) з двома рецензіями на першу й другу книжки Шевченкового «Кобзаря» словен. мовою в перекладі Й. Абрама. Даючи високу оцінку перекладам, Е. чимало уваги приділив аналізові творчості укр. поета, відзначив її народність, закликáв сучасних йому письменників навчатися в Шевченка. Сам Е. як поет також зазнав творчого впливу Шевченка.


ЕСКІЗИ, ЕТЮДИ І НАЧЕРКИ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — допоміжні мистецькі роботи Шевченка, виконані з натури та по пам’яті для ретельнішого вивчення природи і предметів або як підготовчий матеріал до майбутніх творів. Е., е. і н. Ш. становлять значну частину мистецької спадщини художника. Вони є на сторінках п’ятьох альбомів — 1839 — 43, 1845, 1846 — 50 (два) і 1858 — 59 — та більш як на 300 окремих аркушах, іноді — на звороті завершених творів. Виконано їх переважно олівцем, зрідка аквареллю, кілька — в техніці офорта. Е., е. і н. Ш. не тільки дають змогу проникнути в творчу лабораторію й краще ознайомитися з творчим методом художника, а й допомагають визначити коло його мистецьких інтересів. Вони дають уявлення й про ті задуми Шевченка, що він їх із тих чи інших причин не здійснив , а іноді й про завершені твори, які не дійшли до нас. Найбільше Е., е. і н. Ш. виконано в роки його навчання в петерб. Академії мистецтв і під час перебування на Україні 1843 й 1845 — 47. Значна частина цього доробку — начерки натурщиків і товаришів по Академії, які він зробив, працюючи в класах. Усе це — здебільшого відтворення натури в найрізноманітніших планах. Тоді ж Шевченко виконав і ескізи композицій на античні теми («Нарціс», «Вакханка»). В повісті «Художник» він згадував про свою роботу над ескізами до «Хрестового походу під проводом Петра Пустельника». До академ. періоду належать і начерки Шевченка пером, переважно жанрові, на рукописах і листах (див. Начерки на рукописах та в листах Т. Г. Шевченка) і начерки портретів на зворотах його завершених творів.

Начерки, зроблені Шевченком під час першої і другої подорожей художника на Україну, помітно відрізняються від академічних. У них він зосереджував увагу не стільки на анатомічній будові людини, скільки на її соціальній характеристиці. Найбільше Шевченко зображував селян, відтворюю чи їхні типові риси і пози. Часто він змальовував у різних положеннях і масштабах одну й ту саму постать, іноді — лише голову, руки чи ноги. Ці начерки точніші й досконаліші за академічні. Частина з них є підготовчим матеріалом до складних композицій, зокрема до альбома офортів «Живописная Украина» та до картин «Катерина», «Селянська родина» й «На пасіці». Серед робіт того часу — багато замальовок краєвидів, окремих дерев або деталей їх, які автор використав для пейзажних композицій, зокрема для офорта «У Києві». Окрему групу становлять начерки й ескізи ілюстрацій до книжки М. Полевого «История Суворова...», твору М. Надеждіна «Сила воли» та власних творів Шевченка — «Слепая» і «Невольник». На підставі вивчення ескізів і начерків ілюстрацій до«Истории Суворова...» встановлено авторство Шевченка щодо всіх його ілюстрацій до цієї книжки, хоч частину їх репродуковано без авторського підпису. Ці ескізи й начерки свідчать, що мистецька якість Шевченкових оригіналів до «Истории Суворова...» була незрівнянно вищою за вміщені в ній гравюри, які виконало кілька граверів. Етюди Шевченка 1840 — 46 відзначаються викінченістю виконання, часто вони близькі до завершених творів. Такими є «Куток Смоленського кладовища в Петербурзі» (1840), «Вдовина хата на Україні» і «Хата батьків Т. Г. Шевченка в с. Кирилівці» (обидва — 1843), багато рисунків олівцем і акварелей 1845 — 47 («Селянське подвір’я», «На Орелі», «Хутір на Україні», «В Густині. Церква Петра і Павла», «Сільське кладовище»), де поряд з викінченим і точним зображенням окремих частин композиції є й місця, лише легко окреслені. Е., е. і н. III., виконані на засланні, мають свої особливості. Нове, незнайоме художникові оточення (люди, природа), а також робота, пов’язана з Аральською описовою експедицією, де потрібно було швидко замалювати побачене, зібрати необхідний наук. матеріал, зумовили значне зростання кількості начерків. Вони дуже різноманітні за характером виконання. Це зумовлено не лише тематикою й метою, заради якої їх зроблено, а й місцем і часом виконання. В жанрових начерках першого періоду заслання Шевченко змалював життя і побут казах. народу. Ці начерки допомогли йому створити сепії 1848 — 49 і 1856. Пейзажні начерки гірських хребтів і узбережжя Аральського моря виконано олівцем лаконічно, дуже чіткою і точною лінією, їхня композиція переважно горизонтальна. Це, по суті, закінчені рисунки з багатьма виразними деталями. Доказом, що ці рисунки є етюдами, може бути те, що автор виконав їх олівцем, а в Оренбурзі, після повернення з експедиції, частково повторив аквареллю. Такі малюнки є в Шевченка й з часу Каратауської експедиції (1851), але їх значно менше, бо тоді він офіційно не виконував обов’язків художника. Проте й протягом 1852 — 57 він зробив чимало етюдів, і не тільки олівцем, а й сепією, іноді з домішкою білила, на тонованому папері. До них належить і серія «Мангишлацький сад» — замальовки дивовижно покручених дерев між розколинами скель і камінням. Ескізи Шевченка другого періоду заслання — двох типів: пейзажі, виконані 1851 під час Каратауської експедиції та 1851 — 57 — в околицях Новопетровського укріплення. Більшість із них — це закінчені рисунки. Інші ескізи, створені також у Новопетровському укріпленні, мають жанровий характер і пов’язані з роботою художника над сепіями на літ., міфологічні й біблійні сюжети та над серією «Притча про блудного сина». Таких ескізів небагато, і вони менш досконалі, ніж пейзажні. Працюючи над жанровими серіями, Шевченко більше часу витрачав на збирання допоміжного матеріалу — начерки й етюди, ніж на ескізи (композицію він розробляв, виконуючи кожний окремий твір).

Великий інтерес становлять ескізи до нездійсненої композиції «Лот з дочками» й твору «Дочка хіоського гончаря», 5 ескізів до композиції «Селена та Ендіміон» в альбомі 1846 — 50 та 4 — на той самий сюжет, зроблені на окремому аркуші 1856 в Новопетровському укріпленні. Етюди років заслання на біблійні сюжети й на теми античної міфології переконливо свідчать про великий вплив на Шевченка петерб. Академії мистецтв. Деякі з цих сюжетів були дуже популярні в Академії.

Етюди, що їх виконав художник на шляху від Астрахані до Нижнього Новгорода, композиційно схожі на рисунки краєвидів періоду експедицій, але вони не такі завершені й технічно досконалі, бо їх зроблено під час руху пароплава. Етюди, створені в Нижньому Новгороді, — переважно архітектурні пейзажі — більш завершені, технічно досконаліші й свідчать про те, що митець тонко розумів архітектуру.

Дуже виразними є етюди Шевченка часу останнього перебування на Україні (1859). Вони відзначаються лаконічним, широким і сміливим штрихом та глибокою емоційністю. І хоч зроблено їх дуже скупими засобами (туш, сепія або самий тільки олівець), у всіх цих творах багато повітря, глибини й сонця. Така легкість і невимушеність були наслідком наполегливої й систематичної роботи художника над пейзажем.

В останні роки життя в Петербурзі Шевченко майже не робив начерків. Винятком є невеличкі рисунки, виконані пером, тушшю з офортів «Священик» та «Читець» Рембрандта, три студійні копії в техніці офорта з творів Рембрандта «Автопортрет Рембрандта з шаблею», «Лазар Клап» та «Поляк з шаблею і палицею». Тоді ж Шевченко виконав і етюди до монументального розпису «Русалки», що його він мав здійснити в будинку П. А. Кочубея в Петербурзі, та ескізи й підготовчі малюнки до офортів «Дві дівчини», «Сама собі в своїй господі», «Старець на кладовищі» та «Натурщиця».

Шевченко-художник постійно й наполегливо вивчав реальну дійсність, досконало відтворював її, прагнув найзрозуміліше, найвиразніше й найчіткіше передати кожний образ, кожний мотив, який поставав у його уяві. Тому ескізи, етюди й начерки посідають велике місце в його творчій спадщині. З кожним роком вони ставали все змістовнішими, різноманітнішими й віртуозніше виконаними. Велика кількість етюдів і начерків виділяє Шевченка з-поміж багатьох його попередників і сучасників в укр. образотворчому мистецтві і свідчить про те, що й до такої роботи художник підходив як до самодостатньої форми творчості. З цього погляду особливо важливі деякі етюди краєвидів, виконані олівцем, художня цінність яких не менша, ніж завершених акварелей. Незважаючи на виняткову детальність рисунка, ці етюди надзвичайно лаконічні. Етюди, ескізи і начерки глибше розкривають творчу індивідуальність Шевченка. Вони є помітним явищем в історії укр. образотворчого мистецтва. Іл. табл. XII, XIII.

Б. С. Бутник-Сіверський.


ЕСМАНЬ — село Глухівського пов. Чернігівської губ. (тепер с-ще Глухівського р-ну Сумської обл.). Шевченко був у Е. кілька разів проїздом, коли їхав на Україну з Петербурга й повертався назад. Е. була тоді першою станцією на Україні, через яку проходив поштовий тракт Москва — Київ. Про це село є згадки в повісті «Капитанша».


ЕСПЕРАНТО МОВОЮ ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Перші переклади творів Шевченка мовою есперанто з’явилися 1900, через 13 років після створення цієї штучної міжнар. мови. Поезії «Чого мені тяжко, чого мені нудно», «І широкую долину» та «Не так тії вороги» в перекл. С. Свиридова надруковано в Швеції в журн. «Esperanto — Lingvo Internacia» («Есперанто — міжнародна мова», 1900, № 6 — 7). У 1911 у зв’язку з 50-річчям з дня смерті Шевченка в Парижі в літ. щомісячнику «La Revuo» [«Огляд», № 10 (58)] опубліковано статтю Н. Салтана [літ. псевд. зх.-укр. прогресивного громад. діяча Я. Федорчука (1878 — 1916)] «Тарас Шевченко» [скороч. текст її укр. мовою вміщено в журн. «Вітчизна» (1968, № 3) у статті Н. Андріанової «Маловідома сторінка шевченкіани» в її ж перекладі]. У Швеції 1912 в журн. «Esperanto — Lingvo Internacia» (№ 6) і майже одночасно у Франції (окремим відбитком) надруковано поему Шевченка «Катерина» в перекладі рос. есперантиста В. Дев’ятніна. В 1914 Я. Федорчук у журн. «La Revuo» (№ 6) опублікував статтю «Тарас Шевченко — український поет», а І. Чепіга в журн. «Pola Esperantisto» («Польський есперантист», № 3) — «Столітній ювілей Тараса Шевченка, поета українського». В Коломиї 1913 О. Кузьма заснував мовою есперанто журн. «Ukraina Stelo» («Зоря України»), майже в кожному номері якого друкувалися матеріали про Шевченка і переклади його творів. Так, у № 1 вміщено переклад вірша «Не так тії вороги», № 2 — редакційну статтю «Тарас Шевченко», фрагменти з ліричних поезій Шевченка і його портрет. У травні 1914 вийшов потрійний номер (№ 3 — 5) журналу, майже цілком присвячений 100-річчю з дня народження поета. Тут вміщено кілька перекладів поезій Шевченка, статті про нього з наведеними уривками його творів тощо. Після цього «Ukraina Stelo» деякий час не виходила. Видання журналу О. Кузьма відновив 1922. В журналі надруковано кілька ліричних віршів українського поета та ряд статей. У хрестоматійній частині «Повного підручника до науки міжнародної мови есперанто» (Коломия, 1922), який уклав і видав О. Кузьма (його передмова до підручника містить деякі помилкові твердження), мовою есперанто наведено кілька творів поета, зокрема поему «Катерина». В 1932 в кельнській газеті «Heroldo de Esperanto», («Вісник есперанто», № 5) Й. Солтикевич надрукував статтю «Тарас Шевченко, поет України», Б. Стрельчик у будапештському журн. «Literature Mondo» («Літературний світ», 1934, № 3) — статтю «Тарас Шевченко», в якій вміщено й уривки з «Щоденника» в перекладі автора. В 1934 в моск. журн. «Revuo — Lingvo Internacia» («Огляд міжнародної мови») надруковано переклади Є. Михальського двох фрагментів — з поеми «Сон» та з вірша «Н. Маркевичу». Після 2-ї світової війни до творчості. Шевченка звертається чимало есперантистів Переклади друкували моск. журн. «Por la Paco» («За мир»), київ. прес-бюлетень «Tra Soveta Ukrainio» («По Радянській Україні»). Найбільше творів Шевченка мовою есперанто переклали російські радянські поети К. Гусєв і О. Логвин. Переклади рад. есперантистів друкували також бельг. газ. «Heroldo de Esperanto», югосл журн. «La Suda Stelo» («Південна зоря») тощо. У роттердамському журралі «Monda Kulturo» («Світова культура», 1964, № 7) до 150-річчя з дня народження укр. поета опубл. статтю Є. Кирилюка «Тарас Шевченко (1814 — 1861)», в журн. «Nuntempa Bulgario» («Сучасна Болгарія», 1967, № 9) — статтю Н. Андріанової «Українська література мовою есперанто», де дано, зокрема, й огляд перекладів творів Шевченка.

Літ.: Гресько М. М., Андріанова Н. М. Т. Г. Шевченко мовами італійською, іспанською, португальською та есперанто. Бібліографічний покажчик. Львів, 1968.

Н. М. Гордієнко-Андріанова.


ЕСТЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Як поет і художник, Шевченко відтворював дійсність, виходячи передусім з емоційно-образного сприйняття її й оцінки з погляду суспільно-естетичного ідеалу, а не з логіко-гносеологічного аналізу фактів за допомогою системи філософських понять і категорій. У нього не було спеціальних праць з естетики, у яких би йшлося про ті принципи, що ними він керувався в своїй творчості. Проте спадщина Шевченка дає змогу значною мірою виявити основні риси його естетичної самосвідомості, отже й розкрити естетичні погляди. Для розуміння Е. п. Ш. однаково важливі як естетичні ідеї, що їх творчо реалізував Шевченко у поезії, так і його думки про мистецтво в цілому та публіцистичні висловлювання в повістях «Музыкант» і «Художник», у «Щоденнику» й листуванні. Найголовнішим в Е. п. Ш. є питання естетичного відношення мистецтва до дійсності, про сутність і призначення худож. творчості, соціально-естетичного ідеалу поета й художника. Будучи поетом і художником, Шевченко зміг узагальнити досвід кількох видів мистецтва. В російських повістях «Художник» і «Музыкант», показуючи формування суспільної та естетичної свідомості талановитих кріпаків-інтелігентів, письменник керувався не лише геніальною інтуїцією, а насамперед знанням законів мистецтва й естетики. І в повістях, і в «Щоденнику» Е. п. Ш. знайшли вияв у логічно сформульованих судженнях про прекрасне й потворне, про естетичний ідеал, про вплив прекрасного на людину тощо. В цих та ін. Творах дано естетичні оцінки різних явищ і подій. І саме ці оцінки свідчать про естетичні смаки та ідеї поета. Важливе місце посідають тут логічно-смислові узагальнення, що стосуються процесу творчості й грунтуються на знанні худож. л-ри та прогрес. суспільної думки 30 — 50-х pp. 19 ст. Факти свідчать про високу естетично-художню освіченість і ерудицію Шевченка, про його обізнаність із здобутками тогочасної передової суспільно-політ. та філософсько-естетичної думки (див. Суспільно-політичні погляди Т. Г. Шевченка, Філософські погляди Т. Г. Шевченка).

На ідейно-естетичне виховання Шевченка впливали різні й часом протилежні чинники. Це, насамперед, соціальна дійсність його доби, боротьба передових суспільних сил проти царського самодержавства і кріпацтва. Враження, винесені з дитинства, збагачувались у процесі знайомства Шевченка з народним життям, з укр. історією та фольклором. Під час навчання в Академії мистецтв у Петербурзі Шевченко зазнав передусім значного впливу свого вчителя К. Брюллова, спілкування з яким виховувало художні смаки й уявлення молодого художника. В Академії мистецтв Шевченко мав змогу широко ознайомитися зі зразками світового живопису, скульптури і графіки, з творами передових діячів російського образотворчого мистецтва, зокрема О. Венеціанова. У цей же період Шевченко познайомився з творчістю видатних російських композиторів М. Глинки, О. Даргомижського та ін., що також справило вплив на формування його естетичних поглядів. Поряд з передовими ідеями тоді в Академії мистецтв панівними залишались ідеалістичні естетичні принципи, які не відповідали вимогам прогрес. розвитку мистецтва (див. Академія мистецтв у Петербурзі). Лекції В. Григоровича з теорії та історії мистецтва, які Шевченко слухав в Академії, не виходили за межі ідеалістич. положень книжки О. Галича «Опыт науки изящного» (СПБ, 1825), і Шевченко критично ставився до них. Формування естетичних поглядів Шевченка відбувалось у благотворній атмосфері боротьби діячів передової рос. літератури за реалізм, народність і прогресивні ідеали. Величезний вплив на прогресивну думку всіх народів Росії справила творчість О. Пушкіна, М. Лермонтова й М. Гоголя, які були найвищими авторитетами для укр. поета і мислителя. Знаменно, що саме тодішня художня л-ра та ліг. критика стали ареною боротьби за суспільний прогрес. за соціальне й духовне розкріпачення людини, за високі гуманістичні ідеали.

Світогляд і творчість Шевченка розвивалися під благотворним впливом діяльності та ідеології рос. революц. демократії, зокрема В. Бєлінського та О. Герцена (див. Всеросійська революційна демократія і Т. Г. Шевченко), що найбільше відповідало його ідейним пошукам, допомагало формувати їхні результати й сприяло переходові Шевченка від романтизму до критич. реалізму, тому, що він послідовно став на позиції народності й реалізму, свідомо боровся за утвердження цих принципів у вітчизн. л-рі та в живопису. Що саме так формувалися естетичні погляди Шевченка, свідчить аналіз його критичних міркувань про працю польс. філософа К. Лібельта «Естетика, або Наука про прекрасне» (Познань, 1849, польс. мовою). Шевченко не раз відзначав зв’язок естетичних поглядів К. Лібельта з нім. ідеалізмом. Поет не випадково згадував В. Жуковського, який захоплювався творами художників німецького ідеалістично-академічного угрупування, т. з. назарейців. За свідченням Шевченка, В. Жуковський, повернувшись 1839 з-за кордону, під впливом творчості П. Корнеліуса, П. Гесса та ін. живописців нім. ідеалістич. школи дійшов висновку, що картини К. Брюллова надто матеріальні, що вони «заземлюють» мистецтво. Ознайомившись з роботами, що викликали захоплення у В. Жуковського, Шевченко критично поставився до «длинных безжизненных мадонн, окруженных готическими тощими херувимами, и прочих настоящих мучеников и мучеников живого, улыбающегося искусства» («Щоденник», 10.VII 1857). Естетичний ідеал нім. художників вразив його нежиттєвістю, відірваністю від дійсності. Складнішим було ставлення Шевченка до естетичних принципів К. Брюллова, впливу яких на нього не можна не помітити. Однак слід рішуче заперечити твердження ліберально-бурж. дослідників про те, що в живопису й в естетичних поглядах поет залишився на позиціях академізму. Шевченко передусім підкреслював високе розуміння К. Брюлловим натури. Разом з тим, протиставляючи орієнтацію на натуру в К. Брюллова творчим настановам представників угрупування назарейців, Шевченко стверджував необхідність зв’язку живопису з прогрес. суспільними ідеалами своєї доби, що недооцінював у своїй творчості К. Брюллов. Шевченко не раз висловлював думку, що безпосереднє знайомство з мистецькими творами виховує в людини худож. смак краще, ніж «многоумная и многоглаголивая эстетика и философия» (лист до Б. Залеського, IX — XI 1853). Неприйняття ідеалістичної естетики К. Лібельта, яка, як пише поет 23.VII 1857 у «Щоденнику», — «пустая болтовня, и еще хуже — шарлатанство», а також критичне ставлення його до неглибоких теоретизувань В. Григоровича давали деяким дослідникам підстави робити помилковий висновок про негативне ставлення Шевченка до естетики взагалі. Тим часом суперечливі на перший погляд думки Шевченка про співвідношення естетичної теорії й історії мистецтва насправді спрямовані проти ідеалістич. естетики. Невідповідність ідеалістичної естетики, з поняттями й категоріями якої він ознайомився в класах Академії мистецтв, потребам життя і розвитку мистецтва зумовили в Шевченка негативне ставлення, скептицизм і відразу до неї, зокрема й до ідеалістичних тверджень К. Лібельта. Шевченко твердив, що якби «эти нежизненные ученые эстетики, эти хирурги прекрасного, вместо теории писали историю изящных искусств, тут была бы очевидная польза» («Щоденник», 23.VII 1857). Тому історик мистецтва Дж. Базарі, писав Шевченко там же, «переживет целые легионы Либельтов». Естетичні погляди і творчий метод Шевченка зазнали значної еволюції. Своєю творчістю Шевченко збагатив естетику революц. романтизму, але ще більші його заслуги в утвердженні методу критичного реалізму. Шевченко спочатку виступив як поет-романтик, відгукнувшись на заклик романтиків вивчати народність у л-рі й мистецтві, оспівувати героїчне минуле народу. Особливо близькі були йому ідеї революц. романтизму декабристів, які часто зверталися зокрема до історії України (див. Декабристи і Т. Г. Шевченко). Романтичний погляд на історію, що осмислюється через народну легенду, в Шевченка поєднувався з реалістичним відтворенням дійсності з позицій революційно-демократичного ідеалу, з протестом проти соціального й нац. гноблення трудящих. Поема «Гайдамаки» стала одним із видатних здобутків революційного романтизму на Україні. Характерне для романтизму протиставлення бунтарсько-героїчного минулого народу рабській покорі, кріпосницькій дійсності, сваволі й гнобленню не зникло в Шевченка й пізніше.

Однак Шевченко виступає як основоположник критичного реалізму і в поезії, і в образотворчому мистецтві, про що свідчать його поетичні цикли й живописні твори, наприклад, серія малюнків «Притча про блудного сина» (див. Реалізм Шевченка-письменника, Реалізм Шевченка-художника). Він вважав, що для того, «щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу» («Передмова до нездійсненого видання „Кобзаря“», 1847). Це була вимога митця-реаліста, який глибоко вивчав і правдиво відтворював народне життя з позицій гуманізму (див. Гуманізм Т. Г. Шевченка).

Борючись проти ідеалізму в естетиці, проти безідейності «чистого мистецтва», байдужого до соціальних проблем, Шевченко утверджував принципи ідейності, народності й високої художності мистецтва, яке було для нього не відображенням ідеї «божества», як в ідеалістич. естетиці, а відтворенням земних справ людей, виразом їхнього естетичного відношення до дійсності. В процесі свого ідейного розвитку Шевченко утвердився в естетиці на позиціях матеріалізму. Хоч поет часто вживав термінологію, запозичену з ідеалістич. мистецтвознавства, в розумінні природи прекрасного й відношення мистецтва до дійсності він виступав як переконаний матеріаліст. Звичайно, Шевченко не міг бути обізнаний з дисертацією М. Чернишевського «Естетичні відношення мистецтва до дійсності», проте його висловлювання про естетичний трактат К. Лібельта помітно перегукуються з положеннями великого рос. мислителя. Шевченко критикував ідеалістич. концепцію, за якою мистецтво розглядалося як творіння божественного духа. Шевченко-матеріаліст захищав первинність природи перед мистецтвом і критикував К. Лібельта, який ставив митця вище за природу, оскільки, мовляв, «природа действует в указанных ей неизменных пределах, а человек-творец ничем не ограничен в своем создании». На противагу цьому Шевченко твердив що «...свободный художник настолько же ограничен окружающей его природою, насколько природа ограничена своими вечными, неизменными законами» («Щоденник», 12.VII 1857). Тому він постійно наголошував на залежності прекрасного в мистецтві від природи, на тому, що мистецтво повинне відображати дійсність. Йдеться не про дагеротипне наслідування природи, бо «Тогда бы не было искусства, не было бы творчества, не было бы истинных художников ...». Подібні думки поет ще раніше (10.VI 1855) висловлював у листі до Б. Залеського, заперечуючи у фотографії наявність «возвышенного прекрасного искусства», яке здатний відтворити лише талант митця. Шевченко усвідомлював, що світогляд і творчість митця залежать від умов життя й становища художника в суспільстві й що творчість художника безпосередньо або опосередковано відображає соціальні конфлікти дійсності. Підкреслюючи залежність мистецтва від дійсності, Шевченко водночас розумів, що художні образи не тотожні образам самої дійсності й що сила впливу мистецтва на людину може перевищувати вплив самої дійсності, про що він пише у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»: «Как ни прекрасна, как ни обаятельна лунная ночь в природе, но на картине художника, как например Калама, она увлекательнее, прекраснее. Высокое искусство (как я думаю) сильнее действует на душу человека, сильнее, нежели самая природа».

Шевченко наближався до розуміння мистецтва як духовно-практичного освоєння дійсності людиною. Він вважав, що художник, відображаючи природу й правдиво передаючи її засобами мистецтва, осягає її внутрішній зміст, її зв’язок з буттям людей, і в цьому — джерело тієї чародійної сили, яку «випромінює» кожний визначний твір мистецтва. Саме співвіднесеність з естетичним ідеалом художника надає мистецьким творам великої сили впливу. Шевченко вважав митця не пасивним наслідувачем природи, він усвідомлював, що саме багатство індивідуальності художника, соціальна значущість його ідеалів зумовлюють красу і силу його творів. Мистецькі творіння, в яких не виявилася творча особливість митця, його неповторна індивідуальна оцінка дійсності, він називав анемічними, такими, що не мають нічого спільного зі справжнім мистецтвом. Шевченко став на захист гоголівського напряму в л-рі, тобто принципів критичного реалізму, обгрунтованих В. Бєлінським, головним чином на основі творчості М. Гоголя, обстоюючи необхідність художньо правдивого викриття самодержавно-кріпосницького ладу з позицій гуманістичного ідеалу. Саме реалізм Гоголя був для поета зразком справді художнього відтворення дійсності. Протиставляючи поверховим творам франц. письменника Е. Сю реалізм Гоголя, Шевченко писав про те, що саме він вважає найголовнішим для митця. В творчості Гоголя укр. поет цінував передусім глибокий розум, велику любов до людей: «... Гоголь — истинный ведатель сердца человеческого! Самый мудрый философ и самый возвышенный поэт должен благоговеть перед ним как перед человеколюбцем!» (лист до В. М. Рєпніної 7.III 1850 з Оренбурга). Прогресивні естетичні ідеали цінував Шевченко і в К. Брюллова. Великого значення Шевченко надавав емоційному відтворенню митцем природи, а також почуттів людини. Тому емоційна наснаженість і революційний пафос — основні художні риси Шевченка як поета і художника. Про це свідчать і його поезії, і його твори живопису та графіки. Матеріалістичний характер мають і висловлювання Шевченка про роль натхнення в творчому процесі (див. Метод творчий Шевченка-письменника, Метод творчий Шевченка-художника). Він відкидав ідеалістичне розуміння творчого процесу К. Лібельтом, підкреслюючи вульгарне тлумачення ним природи худож. фантазії й сутності творчого натхнення. Шевченко іронізував з приводу того, що «... человек, так важно трактующий о вдохновении, простосердечно верит, что будто бы Иосиф Вернет велел себя во время бури привязывать на марсах к мачте для получения вдохновения. Какое мужицкое понятие об этом неизреченно божественном чувстве. И этому верит человек, пишущий эстетику, трактующий об идеальном, возвышенно-прекрасном в духовной природе человека» («Щоденник», 10.VII 1857). А в листі до Б. Залеського 10, 15.II 1857 Шевченко обстоював правильне розуміння краси, зазначав, що відтворення її в мистецтві передбачає творче натхнення. При цьому він вказував, що натхнення й захоплення необхідні в мистецтві так само, як і в науці. Особливістю естетики Шевченка, зокрема, розуміння ним прекрасного, є те, що він, як і М. Чернишевський, ставив у центрі уваги людину і захист її інтересів. Тому поет найбільше цінував прекрасне в людині, яка, на його погляд, є вершиною краси. «Много, неисчислимо много прекрасного в божественной, бессмертной природе, но торжество и венец бессмертной красоты — это оживленное счастием лицо человека. Возвышеннее, прекраснее в природе я ничего не знаю», — писав він у повісті «Художник». Красу людини, а особливо красу материнства, Шевченко оспівував у багатьох творах. Негативно оцінюючи фальшиві уявлення про прекрасне у представників панівних класів, поет протиставляв йому образ простої людини, близький до народного ідеалу, в якому краса збігається з здоров’ям, працьовитістю, справедливістю, мужністю і благородством. Завдання мистецтва, твердив він у «Щоденнику» та ін. творах, — зображувати життя в усьому багатстві його проявів. Істинно прекрасне пов’язане з високими проявами людського духу, відсутність духовного начала вбиває в людині й саме почуття краси. Душевна порожнеча несумісна з ідеалом прекрасного, тим часом внутрішнє багатство людини вже само по собі прекрасне. Естетичний ідеал Шевченка органічно пов’язаний з революц. гуманізмом. Він визначається революц.-демократичним і матеріалістичним світоглядом митця й характеризується його єдністю з народом і визвольною боротьбою мас і, врешті, як і у М. Чернишевського, пов’язаний з ідеєю селянської революції. Ідеал прекрасної людини Шевченко пов’язував з боротьбою за утвердження вільного й щасливого життя. Шевченко розумів, що справжня любов до народу й до вітчизни повинна мати дійовий характер. Тому його улюбленими героями, а разом з тим і втіленням ідеалу людської краси, були люди революц. подвигу.

З ім’ям Шевченка пов’язане утвердження в укр. л-рі ідей революц. демократизму й сел. повстання проти самодержавства, ідейно-естетичне осмислення стихійного протесту нар. мас проти кріпосницької неволі. В цьому полягає принципова відмінність підходу Шевченка до естетичного освоєння нар. життя порівняно, напр., з підходом Г. Квітки-Основ’яненка, який у своїх творах часто ідеалізував сел. побут. З життям народу Шевченко пов’язував загальнолюдські етичні й естетичні ідеали. Викриваючи й осуджуючи сучасний йому суспільний лад, поет виходив з розуміння єдності соціально-етичних і естетичних критеріїв, з визнання того, що тогочасні соціальні обставини суперечать уявленням про естетичний ідеал людини. Основним у світогляді Шевченка є саме те, що він гостро відчував ярмо кріпацтва, усвідомлював, як калічить трудящих соціальне й нац. гноблення (див. Світогляд Т. Г. Шевченка). Це усвідомлення суперечностей суспільного життя, дисгармонії між високим внутрішнім покликанням трудящої людини й жахливими реальними обставинами її існування, між красою людини як природної істоти й потворністю несправедливих соціальних відносин зумовило те, що Шевченко в своїх творах активно заперечував сучасний йому суспільний лад, глибоко вболівав за долю людини, протестував проти гноблення її, висловлював мрію про вільне й щасливе життя народу.

Шевченко правдиво відобразив сучасне йому суспільне буття і свідомість народу, своєрідність його естетичного відношення до дійсності, його суспільно-естетичний ідеал. З нар. світоглядом він пов’язував ненависть до несправедливого суспільного ладу, який знищував у людях гідне й прекрасне, перетворюючи їх на «рабів німих». Шевченкові естетичні погляди грунтуються на гострому громадян. почутті, на усвідомленні єдності з пригнобленими народами. Це й визначає соціальний пафос його творчості. Естетичне осмислення трагедії і поезії нар. життя — джерело глибини й сили народності Т. Г. Шевченка. Митець відтворював у літературі й малярстві нар. естетичне світосприймання, визначальними особливостями якого є непримиренність до соціального гноблення й протест проти зла й насильства, прагнення до волі, мрія про вільну й щасливу працю на «оновленій землі», в «сім’ї вольній» народів-братів. Народний поет у найглибшому розумінні цього слова, Шевченко, проте, не був просто наслідувачем фольклору. Він був митцем, у творчості якого життя народу, його інтереси, прагнення й ідеали набули самобутнього, неповторного, глибоко індивідуального висвітлення з погляду революційно-демократич. суспільного ідеалу. Високо цінуючи фольклор і творчо засвоюючи його традиції, Шевченко разом з тим увібрав і переосмислив багату світову культуру. Усе це і дало йому змогу глибоко й неповторно відобразити життя народу.

Однією з великих заслуг Шевченка є те, що він розвинув українську мову на соціальних і естетичних засадах, заклав основи української літературної мови, використавши життєздатні елементи літ. традиції, з живою народною мовою, утвердив естетичну повноцінність укр. мови (див. Мова Т. Г. Шевченка). Поетичне слово стало об’єктом ліричних роздумів у його віршах, створених у різні періоди. Шевченко вистраждав і виборов міцне переконання, що слово здатне послужити народові: «... Возвеличу, // Малих отих рабів німих! // Я на сторожі коло їх // Поставлю слово». До цієї теми поет звертався не раз, пов’язуючи з натхненним словом прагнення до правди й соціальної справедливості. У Шевченка, як і в ін. великих поетів, уявлення про суть і завдання поезії пов’язувалося з образом пророка, що вогненним словом запалює серця людей, надихає на боротьбу за утвердження братерства й рівності. Збірку своїх поезій Шевченко символічно назвав «Кобзарем», за назвою співців — виразників нар. дум і прагнень. Шевченко створив образи народних співців (напр., Перебенді), тепло писав про І. Котляревського і Г. Квітку-Осное’яненка, разом з тим усвідомлюючи обмеженість їхніх суспільно-естетичних ідеалів. У БІрші-посвяті Шевченка «Марку Вовчку» поет називає письменницю «пророком і обличителем жестоких людей неситих». Найзаповітніші мотиви Шевченкової лірики щільно пов’язані з ідейно-естетичним осмисленням значення слова, яке в поета є гострою зброєю в боротьбі за всебічний розвиток л-ри і мистецтва на нар. основі. Саме через це революц. демократ Шевченко виступив проти псевдонародної л-ри. В передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» він піддав критиці сентиментально-ідилічну псевдонародну поезію та прозу. Як і все ідейно-емоційне багатство поетичної і мистецької спадщини Шевченка, його художньо-естетичні ідеї, принципи й творчі відкриття виникли на грунті творчого переосмислення величезного художнього й теоретичного досвіду попередників і сучасників.

Естетичні погляди Шевченка зробили благотворний вплив на естетичну свідомість діячів того часу й пізнішої доби. Естетична думка 19 — 20 ст. не раз зверталася і до його естетичних відкриттів, і в ідейній боротьбі навколо спадщини поета стверджувалися прогрес. матеріалістичні естетичні ідеї й концепції. Бурж. шевченкознавство, що спиралося на ідеалістичну філософію, не могло дати правильної оцінки матеріалістичної естетики Шевченка й осягнути значення її ідей для прогрес. вітчизняної культури й естетичної думки. Матеріалістичну спрямованість естетики Шевченка заперечували й тепер заперечують укр. бурж. націоналісти, марно намагаючись витлумачити її основні положення на користь ідеалізму й націоналізму (див. Буржуазно-націоналістичні фальсифікації творчості Т. Г. Шевченка). Тільки за Радянської влади з позицій діалектико-матеріалістичного світогляду естетичні ідеї Шевченка здобули належну оцінку. Поет посів гідне місце серед визначних вітчизняних мислителів революційно-демократичного напряму, творців матеріалістичної естетики.

Літ.. Гуфельд В. Літературно-естетичні погляди Шевченка. «Літературна критика», 1939, № 2 — 3; Кирилюк Є. Шевченко в боротьбі за високу ідейність української літератури. «Радянське літературознавство», 1952, № 16; Шабліовський Є. Естетичні засади творчості Т. Г. Шевченка. «Література в школі», 1961, №2; Острянин Д. Ф. Идейное наследие Т. Г. Шевченко и современность. «Вопросы философии», 1961, № 3; Назаренко І. Д. Суспільно-політичні, філософські, естетичні та атеїстичні погляди Т. Г. Шевченка. К., 1964; Шляхов Б. М. Естетика Т. Г. Шевченка і сучасність. В кн.: Етика і естетика, в. 1. К., 1965; Стебун І. Естетичні обрії Тараса Шевченка. В кн.: Тарас Шевченко про мистецтво. К., 1971; Шагінян М. Естетика. В кн.: Шагінян М. Тарас Шевченко. К., 1970; Гром’як Р. Повість «Художник» як вияв естетичних поглядів Шевченка. В кн.: Збірник праць дев’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1972; Пархоменко М. До проблеми прекрасного в естетиці Шевченка. «Радянське літературознавство», 1973, № 11.

І. В. Іваньо


ЕСТОНСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. В естонській л-рі Шевченка вперше згадано в оглядовій статті «Дещо з історії російської літератури», вміщеній у «Вітчизняному календарі на 1889 рік» (Тарту, 1888). Характеризуючи творчість рос. поетів 60-х pp. 19 ст., автор зазначав: «Поруч з цими поетами не можемо не згадати малоросійського поета Шевченка, який стогін кріпаків переклав на мову гуслів і за те мучився багато років у тяжкій неволі». В 1911 в журн. «Eesti Kodu» («Естонське вогнище», № 6) опубліковано першу статтю про життєвий і творчий шлях укр. поета. Там же вміщено й уривки з його творів («Якби ви знали, паничі», «Не гріє сонце на чужині» та ін.). Автор статті та перекл. невідомий. Незважаючи на заборону царського уряду відзначати 100-річчя з дня народження Шевченка, 3.III 1914 в театрі «Ванемуйне» в Тарту відбувся вечір, присвячений укр. поетові. Більшовицька газ. «Töö Hääl» («Голос праці», 1914) відгукнулася на ювілей статтями «Тарас Шевченко» та «В лабетах реакції».

У 1924 палкий шанувальник укр. поета Ю. Яйк переклав поезію Шевченка «Доля» [надруковано в журн. «Vikerkaar» («Райдуга»), 1924, № 28]. В 1936 опубліковано Шевченкові вірші «Доля», «Минають дні, минають ночі», «Заповіт» [журн. «Looming» («Творчість»), № 6], вступ до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий» [газ. «Vaba Maa» («Вільна земля»), 12.IX 1936]. Переклади здійснив Ю. Шумаков. Тоді ж опубліковано статті Ю. Шумакова «Тарас Шевченко» (журн. «Looming», № 6) та «Життєвий шлях великого співця України» [газ. «Postimees» («Листоноша»), 25.V 1936]. Творчість Шевченка стала широко відомою в Естонії за Радянської влади. В 1940 в журн. «Viisnurk» («П’ятикутник», № 5) з’явилися добірка Шевченкових віршів у перекладах Ю. Шумакова та стаття Ю. Генса «Тарас Шевченко-художник». Особливо активно перекладають твори поета в Естонії після Великої Вітчизн. війни 1941 — 45. Час від часу на сторінках ест. періодич. видань з’являються вірші Шевченка в перекладах поетів М. Рауда, В. Беекмана, Р. Парве, X. Мянд та ін. Вірші укр. поета включено до ест. шкільних хрестоматій. В Естонії вийшла в перекладі М. Юрни збірка Шевченка «Повісті» (Таллін, 1955). У 1961 видано ест. мовою «Кобзар», до якого ввійшло понад сто творів Шевченка, зокрема «Катерина», «Перебендя», «Тополя», «Гайдамаки», «Гамалія», «Єретик», «Кавказ», «Гімн черничий», «Саул», «Лілея», «Маленькій Мар’яні». Переклади здійснили А. Каалеп і Г. Раяметс. Ест. мовою вийшла 1964 книжка укр. літературознавця Л. Хінкулова «Тарас Шевченко». З нагоди ювілейних дат в ест. пресі опубліковано низку статей ест. літературознавців Б. Сьойота «Він боровся за краще майбутнє народу» [газ. «Rahva Hääl» («Голос народу»), 10.III 1961], А. Каалепа «Маленький урок у великого Кобзаря» [журн. «Keel ja Kirjandus» («Мова і література»), 1964, № 3], С. Ісакова «Великий український поет і Естонія» (журн. «Looming», 1964, № 3), Ю. Шумакова «Тарас Шевченко і Естонія» [газ. «Noorte Hääl» («Голос молоді»), 8.III 1964] та ін. Шевченкові присвятили свої вірші В. Беекман («Квіти дружби», 1954), А. Каалеп («Морська прогулянка Тараса Шевченка в Таллін у 1842 році», 1961) та ін.

Переклади: Ševtšenko T. Jutustused. Tallinn, 1955; Ševtšenko T. Kobsaar. Valitud luulet. Tallinn, 1961.

Літ.: Ісаков С. Г. З історії українсько-естонських літературних взаємин. «Радянське літературознавство», 1959, № 1; Шубравський В. Є. Шевченко і літератури народів СРСР. К., 1964; Шумаков Ю. Кобзарь в Эстонии. «Звезда», 1964, № 3; Исаков С. Г. Сквозь годы и расстояния. Таллин, 1969.

С. Г. Ісаков.


ЕСТРЕЛА-ЛЬОПІС (Estrela Llopis) Рафаель Філібертович (н. 3.VIII 1918) — іспанський і радянський літературознавець, перекладач. Член Комуністичної партії Іспанії з 1942, Комуністичної партії Радянського Союзу — з 1956. Учасник нац.-революц. війни ісп. народу 1936 — 39. З 1939 живе в СРСР. Учасник Великої Вітчизн. війни Рад. Союзу 1941 — 45. Перекладає з укр. і рос. мов на іспанську і навпаки. Підготував підрядник для перекладу поезій Шевченка, що увійшли до першого ісп. видання «Вибраних творів» (М., 1964) укр. поета. Для цієї ж книжки переклав повість «Художник», драму «Назар Стодоля» й «Автобіографію».


ЕУЛІ Сандро (справж. прізв., ім’я і по батькові — Курідзе Олександр Кишвардович; 4.ХІ 1890 — 25.III 1965) — грузинський рад. поет, один з засновників груз. пролет. л-ри. Член КПРС з 1917. Україні присвятив поему «Орлине гніздо» і ряд поезій. Образ Шевченка змалював у поемі «Тарас Шевченко» (1939) і в поезіях «Тарас Шевченко» (1936), «Юність поета» (1939), «Дитинство Шевченка», «Слово на могилі Шевченка» (обидві — 1954) та ін. Автор статей «Тарас Шевченко» (1938) і «Великий народний поет» (1939). Е. бував на Україні, відвідав могилу Шевченка. Не раз виступав у Грузії на шевченківських вечорах.


ЕХО (’Ηχώ) — у давньогрецькій міфології — німфа, яка полюбила вродливого мисливця Нарціса. Від неподіленого кохання тіло Е. висохло, залишився тільки її голос, що став персоніфікацією відлуння. Шевченко використав цей міфологічний сюжет для малюнка «Нарціс та німфа Ехо» (1856).







Є


ЄВДОКИМЕНКО Василь Андрійович (н. 21.VII 1925) — український рад. художник. Працює в галузі книжкової графіки та станкового живопису. Автор творів на шевченківські теми: «Т. Г. Шевченко слухає кобзаря» (гуаш, 1961); «Кобзар», «...Я до школи — носити воду школярам...» (обидва — 1964), ілюстрацій до книжок «Маленьким про Великого Тараса» О. Іваненко (К., 1963), «Козачок» В. Бичка (К., 1964).


ЄВРЕЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Доля євр. народу була Шевченкові так само близька, як і доля ін. пригноблених народів царської Росії. Він підписав протест прогрес. діячів рос. і укр. культури проти антисемітського виступу журн. «Иллюстрация» (1858).

Твори Шевченка мали великий вплив на розвиток єврейської революційної поезії кінця 19 — поч. 20 ст. Духом його віршів пройняті твори М. Вінчевського (книжки «Арфа свободи», «Вірші та пісні»), М. Варшавського («Пісня про хліб»), А. Рейзена («До брата», «Війте, війте, злії вітри») та ін. Високо цінував творчість Шевченка відомий євр. письменник Шолом-Алейхем. Він знав напам’ять багато віршів укр. поета, натхненно виконував їх. Особливе захоплення в нього викликали «Заповіт», вступ до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої, думи мої». «Кобзар» він мав у власній бібліотеці, називав його піснею пісень Шевченка. Шолом-Алейхем відносив Шевченка до «пушкінського покоління поетів», називав «українським Некрасовим». Почуттям глибокої поваги до укр. поета пройнятий вірш С. Фруга «Памяти Т. Г. Шевченко», опублікований 1891 в журн. «Восход» (№ 3) і передрукований в євр. виданнях Росії та ін. країн.

У післяжовтн. період під впливом поезії Шевченка створили вірші О. Шварцман (перші твори писав укр. мовою), Д. Гофштейн, П. Маркіш, Л. Квітко та ін. В 1937 вийшло євр. мовою видання творів укр. поета «Збірник для дітей» — перекладач Д. Гофштейн. Він переклав і повість Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали» (1939). Того ж року євр. мовою видано ще дві збірки вибраних творів Шевченка в перекладах Д. Гофштейна, а також збірку «Поезії» в перекладах Л. Рєзника, Е. Фіиінберга, М. Хащеватського, М. Гарцмана та ін. До збірок ввійшли майже всі поезії Шевченка, зокрема «Заповіт», поеми «Гайдамаки», «Катерина», «Кавказ». Євр. мовою відомо бл. 20 варіантів «Заповіту». Єврейські письменники, критики і літературознавці опублікували ряд творів про Шевченка. П. Альтман написав популярну біографію поета (євр. та укр. мовами, 1939 — 40), Шевченкову біографію написав також Е. Фінінберг. Статті про творчість Шевченка 1939 опублікували Д. Волкенштейн — «Тарас Шевченко», І. Фефер — «Великий гуманіст» та «Муза Шевченка», М. Хащеватський — «Шевченко і єврейські поети».

Шевченкові присвятили свої оповідання Г. Орланд — «Ніч у степу», М. Аронський — «Портрет», І. Шкаровський — «Останній шлях» (усі — 1939) та ін. Автори відтворили в них образ Шевченка, показали гуманізм та інтернаціональну спрямованість його творів. Євр. прозаїк І. Фалікман написав оповідання «Чорний брат» (1961) — про дружбу Шевченка з А.-Ф. Олдріджем. Українському поетові присвячені вірші Д. Гофштейна «Тарас Шевченко», І. Фефера «Балада про пожежу», М. Талалаєвського «Як ми читали Шевченка» (всі — 1939) та ін.

До 125-річчя з дня народження Шевченка переклади творів укр. поета, а також вірші, присвячені йому, опубліковано в рад. євр. журналах «Советіше літератур» («Радянська література», Київ), «Дер штерн» («Зірка», Мінськ), газетах «Біробіджанер штерн» («Біробіджанська зірка», Біробіджан), «Дер емес» («Правда», Москва), а також у багатьох прогресивних газетах і журналах Румунії, Франції, Канади, Аргентіни та інших. У 1964 з нагоди 150-річчя з дня народження Шевченка в журн. «Советіш Геймланд» («Радянська Батьківщина», № 2) надруковано переклади його творів («Заповіт», «Ой гляну я, подивлюся», «Огні горять, музика грає» та ін.) і статтю про життя й творчість поета.

Переклади: Шевченко Т. Вибрані поезії. М., 1939 [євр. мовою]; Шевченко Т. Вибрані твори. К., 1939 [євр. мовою]; Шевченко Т. Поезії. Одеса — X., 1939 [євр. мовою]; Шевченко Т. Прогулка о удовольствием и не без морали. К., 1939 [євр. мовою].

Літ.: Гофштейн Д. Його поезія близька всім трудящим. «Вісті», 1938, 29 вересня; Хащеватский М. Шевченко и еврейские поэты. «Красное знамя», 1939, 9 марта; Фефер І. Муза Шевченка. «Соціалістична Харківщина», 1939, 9 березня; Фінкель М. З любов’ю до співця свободи. (Єврейські письменники про Т. Г. Шевченка). «Дніпро», 1963, № 5.

Г. І. Полянкер.


ЄВРОПЕУС Марія Яківна (н. бл. 1821 — р. см. невід.) — знайома Шевченка. У 1838 — 39 жила у Петербурзі на квартирі у своєї тітки на Васильєвському о-ві. В цьому будинку в той час у І. Сошенка жив і Шевченко. І. Сошенко мав намір одружитися з Є., але з появою Шевченка все розладналося. Є. полюбила поета, і це спричинилося до розриву на деякий час дружніх взаємин між Шевченком та І. Сошенком. Є. вважають прототипом образу Паші з повісті «Художник».

Літ.: Жур П. Шевченківський Петербург. К., 1972.


ЄГОРОВ Олексій Єгорович (1776 — 22.ІХ 1851) — російський художник, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1807). За походженням калмик. Авгор картин на реліг. та міфологічні сюжети, портретів. Згадуючи Є. в повісті «Близнецы», Шевченко високо оцінив його малюнки.


ЄДЛІЧКА (Jedlička) Венцеслав Венцеславович (Вячеслав Вячеславович; pp. н. і см. невід.) — чеський і український музикант і педагог. На Україну Є. прибув, очевидно, на початку 40-х pp. 19 ст. Тут він працював учителем музики в маєтках полтавських поміщиків, 1848 — 79 — викладачем музики в Полтавському дівочому інституті. Шевченко зустрічався з Є. 1845 в с. Веселому Подолі на Полтавщині. Поет згадав про нього в листі до господарів цього маєтку А. Г. та Н. Я. Родзянок 23.Х 1845.


ЄЖ (Jeż) Теодор Томаш (справж. прізв. та ім’я — Мілковський Зигмунт; 23.III 1824 — 10.I 1915) — польський письменник і громад. діяч. Н. на Україні. Закінчив Київ. ун-т. Учасник угор. повстання 1848, один з організаторів польс. визвольного повстання 1863 — 64. Писав про Шевченка, його твори й діяльність у Кирило-Мефодіївському т-ві у своїх щоденниках і листах.

Тв.: Burżliwe dzieje Т. Т. Jeża. Z pamiętnika, pism і listów wybrał і opracował Stanisław Strumph-Wojtkiewicz. Warszawa, 1961.


ЄЖОВ Кіндрат (pp. н. і см. невід.) — російський художник-портретист. Разом з Шевченком учився в петерб. Академії мистецтв. Шевченко приятелював з Є. У 1842 — 43 вони жили в одній квартирі на Васильєвському острові.


ЄЗУЧЕВСЬКИЙ Василь Йосипович (н. 1805 — р. см. невід. ) — петербурзький чиновник. Н. в сім’ї дрібних поміщиків на Чернігівщині. З Шевченком познайомився в 40-і pp. 19 ст. Приятелював з ним. Разом з В. Галузевським брав участь у реалізації малярських творів поета, допомагав йому на засланні. Шевченко згадував Є. в листах.


ЄЛАГІНА Євдокія Петрівна (1789 — 1877) — племінниця В. Жуковського. Протягом тридцяти років будинок Єлагіних був одним з осередків літ. життя Москви. Тут бували видатні рос. письменники і вчені, зокрема О. Пушкін і М. Гоголь. Шевченко познайомився з Є. 25.III 1858 на обіді, що його влаштував М. О. Максимович. Про цю зустріч Є. писала в листі до свого сина. Листа опубліковано в «Записках отдела рукописей Всесоюзной библиотеки им. В. И. Ленина» (1939, в. 5).


ЄЛЕНЄВ Христофор Мусійович — наглядач госпіталю в м. Астрахані. Шевченко, ймовірно, познайомився з Є. в травні 1857, коли той у службових справах приїздив до Новопетровського укріплення. Наступна їхня зустріч відбулася в серпні того ж року в Астрахані. Прізвище Є. згадується в листуванні поета.


ЄЛИСАВЕТГРАД — повітове місто Херсонської губ. (тепер Кіровоград, обласний центр УРСР). Через Є. проходив чумацький шлях. Шевченко побував У Є. в дитинстві, коли разом з батьком їхав у чумацькій валці. Про це згадано в повісті «Наймичка». В Кіровограді ім’ям поета названо одну з вулиць, сквер і бібліотеку.


ЄЛПАТЬЄВСЬКИЙ Сергій Якович (3.ХІ 1854 — 9.I 1933) — російський письменник і публіцист. У 70-х pp. — учасник революційного народницького руху. В своїй книжці «Воспоминання за 50 лет» (Л., 1929) Є. зі слів К. Юнге оповідав про зворушливе ставлення до Шевченка в сім’ї Толстих, про знайомство і дружбу поета з А.-Ф. Олдріджем.


ЄНДЖЕЄВИЧ (Jędrżejewicz) Єжи (2.III 1902 — 19.ХІ 1975) — польський письменник, перекладач і літературознавець. Дитинство провів на Україні. Перекладав твори рос., укр., італ. і нім. письменників. У творчих інтересах Є. важливе місце посідали життя і творчість Шевченка. Переклав його повість «Прогулка с удовольствием и не без морали» (Варшава, 1960) і написав до неї післямову. Упорядник, автор передмови і перекладач кількох творів у книжці польс. мовою «Вибрані поезії» Шевченка (Варшава, 1972). Серед його перекладів: «Заповіт», «Розрита могила», «Стоїть в селі Суботові», «Холодний Яр», «Ой виострю товариша» тощо. В романі Є. «Українські ночі, або Родовід генія» (польс. мовою. Варшава, 1966) укр. поет постає на широкому тлі істор., суспільних і культ. подій своєї епохи, виразником дум і сподівань народу. За успіхи в популяризації літератури народів СРСР нагороджений рад. орденом «Знак Пошани».

Тв.: Noce ukraińskie albo rodowód geniusza. Warszawa, 1972.

Переклади: Szewczenko T. Przejażdżka z przyjemnością i nie bez morału. Warszawa, 1960; Szewczenko T. Poezje wybrane. Warszawa, 1972.


ЄНСЕН (Jensen) Альфред (1859 — 15.IX 1921) — шведський учений-славіст, поет. Був референтом слов. л-р Нобелівського ін-ту при Швед. АН. Автор досліджень з історії рос. та укр. л-р і праць про письменників ін. слов. народів. Знав укр. мову. Відвідав весною 1909 Україну. Був особисто знайомий з М. Коцюбинським, перекладав його твори, листувався з І. Франком. У працях «Український національний скальд» (1909), «Тарас Шевченко. Життя українського поета» (Відень, 1916) охарактеризував життя і творчість Шевченка як «палкий протест проти будь-якого гніту». Переклав швед. мовою твори укр. поета, зокрема «Заповіт», «Минають дні, минають ночі», уривки з вірш в «До Основ’яненка», «Тече вода в синє море» та ін.

Тв.: Тарас Шевченко. Життя українського поета. Перемишль, 1921; З праці «Тарас Шевченко. Життя українського поета». В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964; Листи до Івана Франка. «Архіви України», 1966, № 4.

Літ.: Гнатюк М. Альфред Єнсен — дослідник Т. Г. Шевченка. «Літературна газета», 1961, 14 березня; Погребенник Я. Дослідник творчості Шевченка. «Прапор», 1971, № 4.


ЄПАНЕШНИКОВ Василь Тимофійович — командир 3-ї роти 5-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу, штабс-капітан. У лютому — квітні 1848 — ротний командир Шевченка. Д. Мєшков згадував Є. як одного з «винуватців послаблень» до рядового Шевченка.


ЄПІФАНОВА ТИХОНА ЗІНОВІЙОВИЧА ПОРТРЕТ (тон. папір, італ. і білий ол., 28,7 × 21,1) — портрет, що його виконав Шевченко 2.IX 1857 на пароплаві «Князь Пожарский» під час стоянки у Волзьку. Праворуч унизу олівцем напис: «Т. Шевченко 57». Про знайомство з головним управителем контори компанії «Брати Сапожникови» у Волзьку купцем Т. Єпіфановим і про те, що своєю зовнішністю він нагадував поетові його дядька Г. Є. Шевченка, є запис у «Щоденнику» 2.IX 1857. Портрет зберігається в ДМШ. Іл. с. 217.


ЄПХІЄВ Татарі Асланбекович (22.XI 1911 — 2.IV 1958) — осетинський рад. письменник, літературознавець і громад. діяч. Член КПРС з 1929. В 1939 в журн. «Мах дуг» («Наша епоха», № 2 — 3) з’явилися його переклади поем Шевченка «Сон» і «Кавказ»; переклад поеми «Сон» передруковано у кн. Шевченка «Твори» (Дзауджикау, 1951) і кн. «Вибране» (Сталінірі, 1954). Пізніше Є. переклав поему «Сова» (надруковано в кн. Шевченка «Вибране». Сталінірі, 1954). Один з перших популяризаторів творчості Шевченка в Осетії. Виступав з доповідями про укр. поета.


«ЄРЕТИК» («Іван Гус») — поема Шевченка на історичну тему. Починається твір посланням-присвятою «Шафарикові», датованим «22 ноября 1845, в Переяслові». Сама поема має дату «10 октября 1845, с. Марьинское». Збереглися: повний автограф поеми, який разом із збіркою «Три літа» з 1847 до 1906 пролежав в архіві «Третього відділу» (згодом — департаменту поліції); частина іншого автографа кінця 50-х років (рядки 96 — 123); фотолітографія іншої частики цього автографа (рядки 1 — 95), подарованого 29.I 1863 В. Білозерським «Народному Дому» в Львові; список П. Бартенєва (рядки 1 — 227) кін. 50-х pp. 19 ст. з виправленнями Шевченка (усі — в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Автограф посвяти і неповного тексту поеми Шевченко після заслання передав П. Шафарикові. У фотолітографованому примірнику відтворено дописку В. Білозерського про те, що, за розповідями свідків, Шафарик, читаючи послання Шевченка, «плакав вдячними сльозами». Початок «Є.» (рядки 1 — 87) під назвою «Посланіє славному П. І. Шафарикові при поемі „Іван Гус“ або „Єретик“» вперше надруковано в журн. «Основа» (1861, № 1); там же в № 8 надруковано рядки 88 — 123 під назвою «Частина поеми: Єретик Іван Гус»; уривок (рядки 124 — 227) під назвою «Папська булла» — в львів. журн. «Правда» (1873, № 16). Другу половину поеми (рядки 228 — 374) вперше надруковано в журн. «Былое» (1906, № 6). Повністю поему вперше опубліковано в «Кобзарі» (СПБ, 1907). Оскільки назва «Іван Гус» є в першодруку і прижиттєвих списках твору, її можна вважати другою авторською назвою поеми.

В «Є.» оспівується один з героїчних епізодів нац.-визвольного руху в Чехії на початку 15 ст. — виступ Яна Гуса проти Ватікану. Істор. відомості про Гуса та його добу Шевченко взяв з брошури С. Палаузова «Іоан Гус і його послідовники», з праць П. Шафарика, В. Ганки, Я. Коллара, з розповідей О. Бодянського та знайомих чехів. Поет осмислив описані події з позицій революц. демократії, показав їх як антифеодальну, нац.-визвольну боротьбу під релігійною оболонкою. Гус у поемі — революціонер і патріот, борець «за темнії люде», за поневолений народ. Це не стільки релігійний проповідник, скільки народний трибун, який закликав співвітчизників прозріти й боротися за свою людську гідність. Шевченко зобразив реформаційну діяльність Гуса як боротьбу проти мракобісся, що його насаджувало католицьке духівництво на чолі з римським папою. Образ Гуса змальовано в героїчному плані. Це — велична постать. Поет підкреслює його єдність з масами.

Народ у поемі — активна рушійна сила істор. подій: народні маси «той собор тисячоглавий уголос лають», на страту Гуса вони відповідають збройним повстанням. Збірні образи вищого католицького духівництва і світських феодалів створено засобами сатиричної типізації. Вчинки панівної верхівки показано як соціально зумовлені. Змальовуючи Гуса і його противників, Шевченко вдавався до різких контрастів (Гус — борець за правду, вони — «розбойники, людоїди», що «правду побороли»; Гус — «мученик», його противники — «кати»; Гус — «смілий», судді його — боягузи, які на суді «затрусились, побіліли»). Звеличення Гуса як революційного борця і уславлення чес. народу, який іле за ним. є виявленням нового розуміння визвольного руху що розвинулося на той час у поета. Пристрасний голос автора характеризує його ставлення до дійових осіб і подій; соціальні оцінки втілено в оціночних епітетах, порівняннях і гіперболах. Сюжет твору побудовано на небагатьох гострих моментах (виступ Гуса проти політики Ватікану за знищення папської булли, Констанцський собор і суд, страта Гуса і початок гуситських воєн). Це надає поемі великої сконденсованості й напруженості. «Є.» для свою часу — твір злободенний. Він спрямований на викриття Ватікану, що виявив себе як ворог поступу, нац.-визвольних рухів, зокрема на укр. землях (в Галичині, на Закарпатті) в часи Шевченка. Актуальним був і заклик до єднання слов’янських народів. Слідом за декабристами, О. Пушкіним, передовими діячами польс. і чес. нац.-визвольного рухів Шевченко уявляв майбутнє слов’янства як вільну сім’ю вільних народів. На програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства позначився вплив Шевченкових ідей, висловлених, зокрема, в посланні «Шафарикові». Це послання є розгорнутою політ. декларацією в слов. питанні. Ще І. Франко зробив висновок, що тут «уперше й найкраще сформульовано ідею слов’янської федерації». Рад. шевченкознавці (Є. Кирилюк, Є. Шабліовський, Ю. Івакін) підкреслюють, що поет мріяв про об’єднання слов’ян на широкій демократичній основі, уявляв це об’єднання у вигляді республіканської федерації. Малюючи образ Гуса як борця проти тиранії, поет висловлював бажання, «Щоб усі слав’яне стали // Добрими братами, // І синами сонця правди, // І єретиками // Отакими, як Констанцький // Єретик великий!». Ці слова звучали закликом ставати в ряди борців проти соціального й нац. поневолення. Уславлення Шафарика як поборника єднання слов’ян мало виразний політичний акцент — заклик до протистояння слов’янського світу німецькій експансії. Сповнені революційного пафосу рядки поеми «Є.» сприймалися читачами дожов; тневого часу як співзвучні тогочасній дійсності і використовувалися з пропагандистською метою. Цьому сприяла узагальнена образна форма викривальних тирад і закликів: «Кругом неправда і неволя, // Народ замучений мовчить» «Розбойники, людоїди, // Правду побороли»; «Земля плаче у кайданах»; «Прозріте, люди, день настав!»; «розправте руки»; «будьте люди, а не посмішище ченцям!», які асоціювалися з тогочасною дійсністю. В 1861 під час арешту члени революційного студентського гуртка в Петербурзі співали початкові рядки поеми. В 1905 в Харкові й Донбасі була поширена революц. пісня, що становила переробку початку поеми: «Кругом неправда і неволя, // Народ замучений мовчить. // А на російському престолі // Кабан годований сидить...». Перефразовані в такому ж дусі початкові рядки поеми використано в першотравнсвій листівці 1905 Бакинського комітету РСДРП: «Кругом неправда и неволя, // Народ замученный молчит. // А на прадедовском престоле // Палач всея Руси сидит». Діячам всеросійського визвольного руху був близький революц. оптимізм поеми, що виявився, зокрема, в її фіналі. Згадка про початок народної війни під проводом Жижки і погроза поневолювачам «Постривайте!» сприймалися як ствердження спаїкоємності народно-визвольної боротьби.

Літ.: Кирилюк Є. П. Шевченко і слов’янські народи. К., 1958; Івакін Ю. О. Сатира Шевченка. К., 1959; Кирилюк Є. П. Шевченко і Шафарик. В кн.: Міжслов’янські літературні взаємини, в. 2. К., 1961; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964.

П. К. Волинський.


ЄРОФЕЄВ Степан Єгорович — начальник Раїмського укріплення (1848), підполковник. З 1849 — у відставці. Шевченко був очевидцем багатьох проявів самодурства Є., про що з гіркою іронією розповідав Е. Нудатову.


ЄРОФЇВ Іван Федорович (8.Х 1882 — 27.XI 1953) — український рад. письменник, літературознавець, історик і фольклорист. Діяльність Є. в галузі шевченкознавства пов’язана з публікацією маловідомих і архівних матеріалів про сучасників Шевченка (А.- Ф. Олдріджа, І. Соколова, А. Цєретелі, М. С. Щепкіна та ін.) і перекладачів та ілюстраторів Шевченкових творів. У доробку Є. — статті, присвячені темі жінки в творчості поета («Шевченко й жінка», 1924; «Право жінки й матері в творах Шевченка», 1925), і статті про ставлення Шевченка до У. Кармалюка. В листуванні Є. з М. Горьким є згадки про Шевченка та його творчість.

Тв.: Акакій Церетелі й Тарас Шевченко. «Україна», 1945, № 3; З історії першого виступу А. Олдріджа на петербурзькій сцені (Епізод із взаємин Т. Шевченка з А. Олдріджом). «Радянське літературознавство», 1952, кн. 16.


ЄРШОВА Євгенія Миколаївна (н. 25.XII 1925) — українська рад. балерина, нар. артистка УРСР (з 1960). Член КПРС з 1964. Виконавиця заголовної партії в балеті «Лілея» К. Данькевича, створеному за мотивами поезій Шевченка (1945, 1956, Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка), та в однойменному фільмі-балеті (1959, Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. П. Довженка). Іл. табл. XXVII.


ЄСЕНІН Сергій Олександрович (3.X 1895 — 28.XII 1925) — російський рад. поет. В 1912 — 14 був членом Суриковського літературно-муз. гуртка, що об’єднував поетів із народу. Як і ін. «суриковці», виявляв інтерес до творчості Шевченка. Написав поезію «Село (з Тараса Шевченка)» (1914) — вільний переклад уривка з поеми «Княжна».


ЄСЕНСЬКА (Jesenská) Ружена (17.VI 1863 — 14.VII 1940) — чеська письменниця й перекладачка. Авторка прозових, поетичних і драматичних творів. Перекладала твори укр. письменників, зокрема Шевченка. Його вірші почала перекладати ще в 90-х pp. 19 ст. В 1900 у Празі в серії «Світова поезія» видала «Вибрані поезії» (з невеликою власною передмовою, написаною на основі спогадів І. Тургенєва та Я. Полонського) — 28 творів Шевченка, серед яких «Тополя», «Причинна», «До Основ’яненка», «Утоплена» та ін. Переклади Є. ще в рукописах рецензував І. Франко і високо їх оцінив.

Літ.: Мольнар М. Тарас Шевченко у чехів та словаків. Пряшів, 1961.


ЄСИПЕНКО Микола Гаврилович (н. 19.XII 1906) — український рад. режисер, засл. діяч мист. УРСР (з 1960). Поставив п’єси «Назар Стодоля» Шевченка (1937 — Полтавський укр. театр муз. драми; 1943 — Миколаївський укр. драм. театр, Кемерово) та «Думи мої...» («Слово правди») Ю. Костюка (1949 — Житомир. український музично-драматичний театр; 1960 — Дніпропетровський обласний український драматичнийтеатр ім. Т. Г. Шевченка).


ЄФИМЕНКО Олександра Яківна (дівоче прізв. — Ставровська; 30.V 1848 — 18. XII 1918) — рос. і укр. вчена, історик та етнограф народницького, потім ліберально-бурж. напряму. Авторка праць з історії України: «Южная Русь» (т. 1 — 2. СПБ, 1905), «История украинского народа» (в. 1 — 2. СПБ, 1906) тощо. Матеріали з істор. досліджень Є. використовував В. І. Ленін. У другому випуску її книжки «На Украине» (М., 1905) вміщено нарис «Т. Г. Шевченко». Є. високо цінувала діяльність Шевченка, згадувала його і в ін. своїх працях, їй належить стаття «Пам’яті Тараса Григоровича Шевченка» (1901).


ЄФИМЕНКО Родіон Родіонович (н. 6.XI 1934) — український рад. кінорежисер. Член КПРС з 1964. За драм. поемою П. Тичини «Шевченко й Чернишевський» та власним сценарієм поставив телевізійний художньо-біографічний фільм «Сторінка життя» (1964) про петербурзький період життя Шевченка після повернення з заслання, про зустрічі й дружбу поета з М. Чернишевським; створив документальні кінофільми «Тут жив Кобзар» і «Кобзар» (1965), всі — на Київ. телестудії.


ЄФРУШ Георгій (справж. прізв., ім’я і по батькові — Єфремов Георгій Захарович; 28.III 1916 — 7.VII 1941) — лугово-марійський рад. письменник, драматург і перекладач. Член Комуністичної партії з 1940. Шевченкові присвятив статтю «Пам’ять про великого поета» (1939). З нагоди 125-річчя з дня народження Шевченка побував у Києві та на могилі поета в Каневі.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.