[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1976. — Т. 1. — С. 180-204.]

Попередня     Головна     Наступна





Д


ДАВИД — давньоєврейський пар [1012 — 972 до н. е.]. За біблійною легендою, Д. був автором Псалтиря (насправді Псалтир складався протягом століть). Шевченко переспівав одинадцять псалмів із Псалтиря, надавши їм революц. звучання («Псалми Давидові», «Подражаніє 11 псалму»). Біблійна історія про царювання Д. підказала Шевченкові сюжет трьох частин антицаристської і антиклерикальної поеми «Царі», де образ Д. має виразно сатиричний характер. Сатиричну згадку про Д. містить поема «Кавказ». Згадано Д. також у деяких ін. творах Шевченка («Саул» тощо).


ДАВИДКОВ Іван Іванов (н 9.III 1926) — болгарський письменник. Член Болгарської комуністичної партії з 1961 Кілька разів відвідав Радянську Україну, присвятив їй збірку поезій. У передмові до антології «Українська радянська поезія» (Софія, 1960) та в статті «І поети торують його шлях», надрукованій у газ. «Народна младеж» (6.III 1964), писав про значення шевченківських традицій для сучасної поезії. Шевченкові присвятив вірші «Шевченко в Косаралі» та «Сорочка Шевченка» — надруковано в збірках Д. «Дніпро під моїм вікном тече» (Софія, 1960) і «Пісні й балади» (Софія, 1965).

Тв.: Шевченко в Кос-Аралі. «Жовтень», 1959, № 6.


ДАВИДОВ Денис Васильович (27.VII 1784 — 4.V 1839) — російський поет. Один із організаторів партизан. руху під час Вітчизн. війни 1812. Шевченко згадував Д. в повісті «Капитанша», а в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» процитував рядки з його «Современной песни», в якій Д. викривав фальшивий дворянський лібералізм. На одній з ілюстрацій до книжки М. Полевого «История Суворова...» (СПБ, 1843) Шевченко мав намір зобразити Д. Це відомо з листа В. Семененка-Крамаревського до Шевченка (літо 1842).


ДАВИДОВ Енвер Муртазейович (21.III 1919 — 23.VI 1968) — татарський рад. поет. Член КПРС з 1942. Переклав 8 віршів Шевченка: «Вітре буйний, вітре буйний!», «Минають дні, минають ночі», «Тяжко-важко в світі жити» та ін.


ДАВИДОВСЬКИЙ Григорій Митрофанович (18.I 1866 — 13.IV 1952) — український рад. хоровий диригент і композитор, засл. артист УРСР (з 1951). Пропагував укр. нар. пісні, зокрема на Шевченкові слова. У доробку Д. на тексти поета — вокальні поеми «Ще як були ми козаками» — для високого голосу та мішаного хору і «Світе ясний! Світе тихий!» — для мішаного хору без супроводу, 1925 — для мішаного хору з фп.; сюїта для мішаного хору «Так казав Тарас» («Думи мої, думи мої», «Огні горять», «Од села до села», «Заступила чорна хмара»); обробки пісень «Заповіт» (мелодія Г. Гладкого, для басу й мішаного хору) і «Реве та стогне Дніпр широкий» (з «Причинної», мелодія Д. Крижанівського, для мішаного хору без супроводу); муз. драма «Під звуки рідної пісні» (1917), до якої увійшли вокальна поема «Б’ють пороги» — для мішаного хору без супроводу, пісня «Така її доля» і романс «Защебече соловейко в лузі на калині» — для сопрано або тенора з супроводом фортепіано.


ДАВІДС (справж. прізв. — Вецаукумс) Валтс Кристапович (9.XII 1890 — 21.IV 1969) — латиський рад. письменник і перекладач. Переклав Шевченкові вірші «Заповіт», «Чого мені тяжко, чого мені нудно», «Ой одна я, одна», «Нащо мені чорні брови», «Доля», «Сонце заходить, гори чорніють», «Минають дні, минають ночі», «Сон» («На панщині пшеницю жала»), «За сонцем хмаронька пливе» та ін. Вони ввійшли до лат. видань творів Шевченка «Вибране» (Рига, 1951 і 1954), пізніше «Сон» і «Заповіт» передруковано в періодич. л-рі (1961 і 1964).


ДАВРОН Ібрагім (Ібрагімов Мірагзам; 1874 — березень 1922) — узбецький письменник і художник демократичного напряму. Перший перекладач творів Шевченка узб. мовою. Поезію Шевченка «Добро, у кого є господа» в перекладі Д. 1914 опубліковано в газ. «Садої Фаргона» («Голос Фергани»).


ДАГЕСТАНСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Ім’я Шевченка було відоме літераторам Дагестану до Великої Жовтн. соціалістич. революції. Деякі Дагестан, письменники могли знати ім’я Шевченка, яке було широко відомим у колах передової рос. громадськості 19 ст. Певну роль у цьому відігравала рос. преса.

Широкому знайомству горців з творчістю Шевченка сприяли переклади його поезій мовами народів Дагестану за радянського часу. Перший переклад в Дагестані здійснив Д. Димов, який 1941 переклав його поезію «Ой три шляхи широкії». У 1948 Ш. Мікаїлов переклав «Заповіт» авар. мовою, Г. Гаджієв — лакською, а Ш. Мурадов — лезгинською. Всі ці переклади вміщено в шкільних хрестоматіях. Протягом 1954 — 58 в альм. «Дружба», що виходить п’ятьма мовами, вміщено твори Шевченка, перекладені аварською, лезгинською, лакською, даргинською та кумицькою мовами. Серед них: «Заповіт», вступ до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий», «Тяжко-важко в світі жити», «Минають дні, минають ночі», «Сова», «Наймичка» та ін. Переклади, здійснені поетами А. Аджієвим, А. Саїдовим, А. Сулеймановим і Ю. Хаппалаєвим, правильно передають дух оригіналів і своєрідність їхньої поетичної форми. Звертання письменників Дагестану до Шевченкової спадщини сприяло посиленню інтересу до громад. мотивів у поезії горців.

Твори укр. поета введено до програм навчальних закладів республіки, у хрестоматіях вміщено переклади «Заповіту», «На панщині пшеницю жала», «Наймички» та ін. Ідейно-худож. аналізові окремих творів присвятили свої праці даг. літературознавці Б. Фарбер — «Великий Кобзарь» («Дагестан», 1961, № 1) і «Тарас Григорович Шевченко» («Дружба», 1964, № 1) та Р. Юсуфов — «Поема Т. Г. Шевченка „Кавказ“» (1964). Шевченківські ювілеї в Дагестані відзначали як всенародне свято. В березневому номері 1954 журн. «Дослукъ» («Дружба») окремий розділ присвячено 140-річчю з дня народження поета. В ювілейні дні 1961 і 1964 кумицька газ. «Ленін елу» («Ленінський шлях», 1961, 9 березня), даргинська газ. «Колхозла байрахъ» («Колгоспний прапор», 1961) вмістили на своїх сторінках переклади поезій «Не женися на багатій» та «Думи мої, думи мої, ви мої єдині». Під рубрикою «Земля, яку сходив Тарас» газ. «Дагестанская правда» (1964) опублікувала статті про Шевченка укр. журналістів І. Голубничого, А. Рєзникова та І. Рябоштана. В Ін-ті історії, мови та л-ри Даг. філіалу АН СРСР 1964 відбулася наук. сесія, на якій заслухано доповіді наук. співробітників Л. Шилової і Р. Юсуфова про життя і творчість Шевченка. В містах і селах республіки пройшли урочисті збори і літ. вечори, присвячені укр. поетові. Письменники А. Аджієв, Б. Рамазанов, І. Гусейнов, С. Рабаданов читали свої переклади віршів Шевченка. Поетеса Ф. Алієва виступила з власним віршем «Салам, Україно!». Шевченкові присвятили поезії М. Расулов «Слово до Кобзаря» (1961) та А. Аджаматов «Вуса» (1973).

Літ.: Фарбер Б. С. Великий Кобзарь. «Дагестан», 1961, № 1; Стихи Т. Г. Шевченко на дагестанских языках. «Дагестанская правда», 1961, 10 марта; Юсуфов Р. Ф. Поэма Т. Г. Шевченко «Кавказ». В кн.: Юсуфов Р. Ф. Дагестан и русская литература конца XVIII и первой половины XIX века. М.. 1964.

Г. Г. Ханмурзаєв.


ДАЙЦ Йосип Абрамович (16.VIII 1897 — 29.XII 1954) — український рад. художник. Працював у галузі книжкової та станкової графіки. Авгор малюнка «Смерть батька Т. Г. Шевченка» (чорна акв., 1938).


«ДАЛІСМЕН-МУЛАУЛІЄ» (папір, акв., 17,5 × 22,2) — малюнок Шевченка, виконаний під час Каратауської експедиції в липні — не пізніше як 8.VIII 1851. Ліворуч унизу авторський напис: «22. Далисмен-Мула аулье». Далісмен-мула-ауліє (що означає «Могила святого Далісмена») міститься в центр. частині Пн. Актау. Про такі могили Шевченко згадував у «Щоденнику» 15.VII 1857. Б. Залеський з цього малюнка виконав офорт (альбом «Життя киргизьких степів». Париж, 1865, франц. мовою). Малюнок і ескіз до нього (кольор. папір, ол., 18,6 × 24,4) зберігаються в ДМШ.


ДАЛЬ Володимир Іванович (літ. псевд. — Козак Луганський; 22.XI 1801 — 4.Х 1872) — російський письменник, лексиколог, фольклорист і етнограф, почесний член Петерб. АН (з 1863). Шевченко познайомився з Д. в 30-х pp. у Петербурзі на квартирі в Д., куди В. Штернберг і поет прийшли на один з літ. вечорів. Коли Шевченко перебував на засланні, він, знаючи про близькі взаємини Д. з оренбурзьким ген.-губернатором В. Перовським, писав у листі до М. Лазаревського 20.XII 1847: «Як побачитеся з В. І. Далем, то, поклонившися йому од мене, попросіть його, щоб він ублагав В. Перовського, щоб той визволив мене хоч із казарм (сиріч випросив мені позволєніє рисовать)». У Нижньому Новгороді він кілька разів відвідав Д., подарував автограф вірша «Рано-вранці новобранці». Вони дискутували про Апокаліпсис, який Шевченко назвав «боговдохновенной галиматьей». Д. дав Шевченкові прочитати свій переклад Апокаліпсиса. Поет різко відгукнувся про переклад і записав у «Щоденнику» 18.XII 1857: «С какой же целию такой умный человек, как Владимир] И[ванович] переводил и толковал эту аллегорическую чепуху?». Висловлювання Шевченка про Д. свідчать, що поет досить стримано ставився до нього («умный человек», але «сухой Даль»). Між ними були серйозні розходження й супереч ності, зумовлені їхніми різними суспільно-політ. переконаннями й поглядами (зокрема на розкріпачення селян; на релігію тощо).

Літ.: Гулак А. М. Невідомий автограф поета в архіві В. І. Даля, «Радянське літературознавство», 1973, № 3.


ДАЛЬ Марія Володимирівна (1841 — 1903) — дочка В. Даля. Здібна піаністка. Шевченко слухав її гру, коли 1857 відвідав В. Даля в Нижньому Новгороді, і свої враження записав у «Щоденнику» 16.XII 1857.


ДАМДІНОВ Даріжап Дугарович (13.II 1912 — 31.X 1942) — бурятський рад. поет, журналіст, перекладач. У 1939 переклав і опублікував у бурят. виданні творів Шевченка «Вірші та поеми» (Улан-Уде, 1939) «Заповіт» і поему «Наймичка». Йому належить і передмова до цього видання.


Д’АНДРЕ Лев Іванович (н. 1819 — р. см. невід.) — російський етнограф, художник-аматор, близький знайомий О. П. Чернишова. Служив чиновником для особливих доручень при оренбурзькому генерал-губернаторі. З Шевченком познайомився в грудні 1847 в Орській фортеці, куди приїздив у службових справах. Він передав поетові листа О. П. Чернишова від 2.XII 1847. У листі О. П. Чернишов рекомендував його як прекрасну людину й великого аматора мистецтв.


ДАНИЛЕВСЬКИЙ Микола Якович (10.XII 1822 — 19.XI 1885) — російський природознавець, статистик, публіцист. За причетність до гуртка петрашевців 1849 Д. заарештували, а 1850 вислали з Петербурга. У 1853 — 56 брав участь в експедиції К. Бера. Шевченко познайомився з Д. 1853 в Новопетровському укріпленні, писав про нього в листах до Б. Залеського (9.Х і 8.ХІ 1854), теплим словом згадував у «Щоденнику» (26.VI і 18.VII 1857). Пізніше Д. перейшов на реакційні позиції, став ідеологом панславізму.


«ДАНИЛО РЕВА» — невідома п’єса Шевченка, Єдина згадка про неї є в листі поета до Я. Кухаренка 30.ІХ 1842: «Скомпонував я ще драму чи трагедію в трьох актах, зоветься „Данило Рева“. Не знаю, що ще з неї буде, бо ще і сам не читав, прочитаємо вдвох, як приїдете». В лютому 1843 поет повідомляв Кухаренка, що написав драму в трьох ахтах рос. мовою «Назар Стодоля». Ймовірно, що «Д. Р.» — це перший варіант цієї п’єси. Очевидно, в процесі роботи над п’єсою Шевченко змінив її назву, імена деяких героїв і остаточно визначив жанр. Публікуючи «Назара Стодолю», П. Куліш зазначав, що в автографі замість імені героїні Галя подекуди залишилося Лукія і що фінал у рос. варіанті був трагічний.


ДАНИЛО В Володимир Валер’янович (1.VIII 1881 — 24.IV 1970) — російський та український рад. літературознавець, фольклорист, етнограф. Член КПРС з 1946. Досліджував рос. і укр. л-ру 18 — 19 ст., рос. і укр. фольклор тощо. Автор статей про Шевченка: «„Лілея“ Шевченка і „Lilie“ Ербена» (1907), «До цензурної історії творів Т. Г. Шевченка» (1922), «Т. Г. Шевченко і „Морской сборник“» (1939), «Т. Г. Шевченко на Аральському морі» (1939), «Не вмре Кобзар» (1941), «Окропіте свободу злою вражою кров’ю!» (1942) та ін. В статті «Соціальні основи поезії Шевченка» (1934) Д. дещо перебільшував вплив на поета родин Рєпніних і Капністів.

Літ.: Панченко Н. Т. Список печатных трудов В. В. Данилова. Л., 1960.


ДАНИЛОВ Семен Петрович (н. 20.Х 1917) — якутський рад. поет. Член КПРС з 1961. Переклав якут. мовою вірші Шевченка «Думи мої, думи» (1839), «Та не дай, господи, нікому» (обидві спочатку в газ. «Кыым» — «Іскра», 10.III 1951, потім — у збірці Шевченка «Вибрані твори». Якутськ, 1951), «Не женися на багатій», «Навгороді коло броду», «І широкую долину», «Утоптала стежечку», «Заросли шляхи тернами», «Молитва» (всі спочатку у збірці «Вибрані твори», 1951, потім — у збірці «Письменники України». Якутськ, 1954), а також «Муза», «Пророк» (надрук. 1961 в періодичній л-рі). Автор статті про Шевченка — «Поет, революціонер» («Кыым», 10.III 1961). Держ. премія РРФСР ім. М. Горького, 1971.


ДАНИЛОВ Яків Михайлович (н. 6.XII 1920) — український рад. літературознавець. Член КПРС з 1947. Директор Канівського державного музею-заповідника «Могила Т. Г. Шевченка». Автор багатьох статей про історію могили поета, експозицію музею, опублікованих в періодич. виданнях й збірниках («У Канівському літературно-меморіальному музеї Т. Г. Шевченка», 1960; «По залах музею», «На Тарасовій горі» — обидві 1961 тощо). Упорядник п’яти путівників по музею-заповіднику.


ДАНТЕ, Данте Аліг’єрі, Дант (Dante Alighieri; травень 1265 — 13 або 14.IX 1321) — італійський поет-гуманіст. З 1302 і до самої смерті був політ. вигнанцем. Найвидатніщий його твір — поема «Божественна комедія». Д. приваблював Шевченка як геніальний поет і як людина подібної до його долі. Українському поетові також дуже імпонували пристрасна натура Д. і його войовничий політичний темперамент. Крім уривків, Шевченко ще до заслання, напевно, читав першу частину «Божественної комедії» («Пекло») в рос. прозовому перекладі (в. 1 — 6. СПБ, 1842 — 43) Є. Кологривової (псевд. — Ф. Фан-Дім). Після заслання цю ж частину поеми він міг читати у віршованому перекладі Д. Міна (М., 1855). Шевченко згадував про Д. в поемі «Іржавець». У листах до О. Бодянського (15.XI 1852) та Б. Залеського (друга половина червня — 15.IX 1856) він цитував рядки з «Божественної комедії». В листі до А. Толстої (9.I 1857) Шевченко з гіркотою і болем писав: «Дант Альгиери был только изгнан из отечества, но ему не запрещали писать свой „Ад“ и свою Беатриче... А я... Я был несчастнее флорентинского изгнанника...». Така ж думка звучить і в «Щоденнику» (запис 19.VI 1857). Герой повісті «Варнак» назвав твір Д. божественною книгою.

Літ.: Білецький О. І. Шевченко і західноєвропейські літератури. В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 2. К., 1965; Домбровський О. А. Шевченко і Данте. «Вісник Львівського університету. Серія філологічна», 1964.

Т. Т. Духовний.


ДАНЧЕНКО Олександр Григорович (н. 9.VI 1926) — український рад. художник, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1969). Працює в галузі станкової і книжкової графіки. Автор ілюстрацій до поем Шевченка «Гайдамаки», «Катерина» (обидві — оф., 1961), «Сон» (ліногр., 1961), «Відьма», «Княжна», «Єретик», «Наймичка», «Марина», «Москалева криниця» (всі — ліногр., 1963) Гл. також табл. XXI.


ДАНЬКЕВИЧ Костянтин Федорович (н. 24.XII 1905) — український рад. композитор, нар. артист СРСР (з 1954). Член КПРС з 1946. На шевченківські теми написав балет «Лілея» (1939), симф поему «Тарас Шевченко» (1939), оперу «Назар Стодоля» (1960), романси «Чого мені тяжко, чого мені нудно» та «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?». У цих творах широко використав укр. нар. мелодії, зокрема складені на слова Шевченка.

Літ.: Михайлов М. Костянтин Федорович Данькевич. К., 1964.


ДАРГОМИЖСЬКИЙ Олександр Сергійович (14.II 1813 — 17.I 1869) — російський композитор. Один з основоположників критичного реалізму в рос. музиці. Автор опер «Есмеральда» (1841), «Русалка» (1855), «Кам’яний гість» (поставлена 1872), романсів і пісень. На поч. 40-х pp. Шевченко мав спільних знайомих з Д. (Н. Кукольник, О. Струговщиков, М. Маркевич та ін.), ймовірно, чув його твори. Поет познайомився з Д. весною 1858 у Петербурзі. За свідченням М. Микешина, Шевченко глибоко шанував Д., часто зустрічався з ним у родині І. Грінберг. Про одну з таких зустрічей є запис у «Щоденнику» 18.IV 1858.


ДАРДА Володимир Іванович (н. 6.X 1924) — український рад. письменник. У доробку Д. значне місце займають твори, присвячені Шевченкові: повість «Земля, яку сходив Тарас...» (1959) — враження й роздуми про місця, пов’язані з перебуванням поета, оповідання «Сильніший за долю» (1961), де змальовано образ Шевченка, та повість «Його кохана» (К., 1964), що є історією взаємин поета і В. Рєпніної. Упорядкував книжку фотонарисів «По шевченківських місцях на Україні» (К., 1961).

Тв.: Земля, яку сходив Тарас. К., 1961.


«ДАРИ В ЧИГРИНІ 1649 РОКУ» — офорт з серії Шевченка «Живописная Украина». Іл. табл. XXIII.


ДАРІЄНКО Петря (Петро Степанович; н. 16. IV 1923) — молдавський рад. письменник. Член КПРС з 1943. Його вірш «Землі, що поріднилися» пройнятий любов’ю до укр. народу. Шевченкові присвятив вірш «Над „Кобзарем“» (1961) і статтю «Уклін» (1964).


ДАРМОГРАЙ, К[обзар] Дармограй — псевдонім Т. Г. Шевченка, яким він підписав свої повісті на засланні («Княгиня», «Прогулка с удовольствием и не без морали»), сподіваючись надрукувати їх у підцензурних виданнях. Цей псевдонім часто зустрічається в листуванні поета тих років.


ДАРЧІ НАПИСИ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Шевченко зробив багато Д. н. на своїх «Кобзарях», окремих творах, малюнках і офортах. Одним з перших відомих нам Д. н. поета є його напис-вірш: «На незабудь Штернбергові» на «Кобзарі» 1840. Д. н. на «Гайдамаках» 1841 він зробив Г. Квітці-Основ’яненкові та Р. Чернявському, примірники поем» «Тризна» 1844 з автографами подарував М. О. Максимовичеві та Г. П. Галаганові, поеми «Гамалія» 1844 — О. Бодянському та П. Селецькому. Найбільше автографів Шевченка — на примірниках «Кобзаря» 1860. Примірники цього «Кобзаря» поет подарував братам Лазаревським — Федорові, Василеві, Іванові та Олександрові, Г. Барвінок, Н. О. Білозерській, Г. Честахівському, О. Бодянському, О. Веpecaєві, M. Козачковській, М. О. Максимовичеві, М. В. Максимович, Ф. Чельцову, С. Незабитовському, М. Андрієвському, Г. Огієвській та багатьом ін. Примірник цього «Кобзаря» Шевченко подарував і Маркові Вовчку з написом: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко». Збереглися рукописи поезій Шевченка з його Д. н. (І. Грінберг — на автографі вірша «Утоптала стежечку» та ін.). Доньці В. Г. Шевченка Фросині поет подарував книгу Д. Дефо «Пригоди Робінзона Крузо» з власноручним написом. На першому з відомих нам малярському творі Шевченка «Погруддя жінки» є дарчий напис О. І. Уварову. Під час перебування в Нижньому Новгороді Шевченко на честь приїзду М. С. Щепкіна подарував йому автопортрет з власноручним написом: «Михайлу Семеновичу Щепкину, на память 24 декабря

1857 года от Тараса Шевченка». Автопортрет з власноручним написом поет подарував 1858 М. Лазаревському. По відбитку офорта автопортрета подарував він 1860 М. Макарову і Г. Барвінок.

Особливо багато Д. н. зробив Шевченко на офортах, створених після заслання: офорт «Свята родина» зі своїм Д. н. він надіслав А. Лазаревській, по примірнику офорта «Притча про робітників на винограднику» з автографами подарував Я. Кухаренкові, В. Раєву, М. С. Щепкіну, О. С. Уварову та ін. Відбитки свого офорта «Приятелі» Шевченко подарував із Д. н. В. Лазаревському, Н. Хрущовій, Ф. Львову, О. Залеському та ін. Багато своїх офортів з Д. н. Шевченко подарував різним особам 1859 — 60. Один з найпізніших Д. н. (4.XII 1860) — на автопортреті, подарованому О. Гулак-Артемовській. Переважна більшість книжок, окремих творів, малюнків і офортів з Шевченковими Д. н., що їх вдалося розшукати, зберігається в ДМШ. Іл. с. 15.

Літ.: Опис рукописів Т. Г. Шевченка. К., 1961; Опис автографів українських письменників (XIX — початок XX ст.). К., 1959; Іофанов Д. Матеріали про життя і творчість Тараса Шевченка. К., 1957, Адаменко А. Г. Тарас Григорович Шевченко у матеріалах відділу [рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР]. В кн.: Збірник оглядів фондів відділу рукописів. К., 1962.

Л. І. Внучкова.


ДАТСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Уперше в датській л-рі ім’я Шевченка згадано в книжці шанувальника укр. л-ри й фольклору поета Т. Ланге «З Росії» (датською мовою, Копенгаген, 1882). Першим датським дослідником життя й творчості Шевченка був Г. Брандес. У 1888 він видав книжку «Російські враження», в якій подав відомості про життєвий шлях Шевченка, проаналізував його твори, у загальних рисах накреслив еволюцію творчості й світогляду поета. В наступні роки статті про Шевченка вміщували переважно енциклопедичні видання, автори яких варіювали, доповнювали або скорочували подане в праці Г. Брандеса. Так, у 3-му томі «Ілюстрованої світової літератури» (датською мовою, Копенгаген, 1901) Ю. Клаусена надруковано статтю О.-М. Бенедіктсена, присвячену Шевченкові. Трохи переробивши, автор вмістив її 1904 в 15-му томі «Великого ілюстрованого енциклопедичного словника Сальмонсена». В статті подано біографію укр. поста й характеристику його літературних і мистецьких творів. Високо оцінюючи «Кобзар» 1840, дослідник писав, що ця збірка поставила її автора над усіма, хто виступав на ниві укр. л-ри до нього, що Шевченкова поезія «стала могутнім внеском у боротьбу селянства за визволення». Автор подав також стислий огляд прижиттєвих і посмертних видань творів Шевченка й праць про нього. В 1926 статтю О.-М. Бенедіктсена, розширивши її, вмістила Г. Кроне в 20-му томі нового видання тієї ж енциклопедії. В 1949 довідку про укр. поета опублікувала однотомн? енциклопедія «Новий Сальмонсен». У 1952 в 10-му томі «Енциклопедичного словника Раунк’єра» статтю про Шевченка надрукував професор А. Стендер-Петерсен.

Літ.: Брандес Г. Собрание сочинений, т. 19. Россия. Наблюдения и размышления. — Литературные впечатления. СПБ, 1913; Євніна О. М. Дожовтнева та радянська українська література за рубежами СРСР. К., 1956.

О. О. Миронов.


ДАУ (Доу; Dou) Герард (7.IV 1613 — похований 9.II 1675) — голландський живописець. Шевченко згадував Д. у повістях «Прогулка с удовольствием и не без морали» та «Княгиня» як художника, що без фантазії, по-буденному змальовував натуру.


ДАШКЕВИЧ Микола Павлович (4.VIII 1852 — 20.I 1908) — російський та український фольклорист і літературознавець ліберально-буржуазного напряму, академік Петерб. АН (з 1907). Досліджував російський та український фольклор, історію укр., рос. і зх.-європ. л-р. Автор праці з історії укр. л-ри, в якій застосовано порівняльно-істор. метод («Відзив про твір п. Петрова...», 1888). У ній висвітлено й шевченкознавчі питання: про вплив т. з. укр. школи в польс. л-рі на створення поеми «Гайдамаки», про світове значення творчості Шевченка, Шевченко й історія України, романтизм Шевченка, Шевченко і кирило-мефодіївці, Шевченко і укр. народна творчість. Працю Д. високо оцінила тогочасна критика, зокрема І. Франко. Деяку спорідненість поетичних задумів у творі І. Тургенєва «Призраки» та Шевченковому «Сні» («У всякого своя доля») Д. відзначив у статті «На могилу І. С. Тургенєва» (1883).

Тв.: Отзыв о сочинении г. Петрова: «Очерки истории украинской литературы XIX столетия». В кн.: Отчет о двадцать девятом присуждении наград гр. Уварова. СПБ, 1888.


12 — 11-СКЛАДОВИЙ ВІРШ — розмір багатьох поетичних творів Шевченка. Трапляється вже в ранніх його творах («Причинна», «На вічну пам’ять Котляревському», «Думи мої, думи мої, лихо мені з вамиї», «Перебендя»). Востаннє Шевченко вжив його 1850 в поезії «Буває, в неволі іноді згадаю». Походить цей розмір від книжного силабіч. вірша. Рядки, що чергуються, мають 12 або 11 складів і відповідно жіночі чи чоловічі закінчення. Цезура здебільшого після шостого складу. Обов’язкові наголоси припадають на одинадцятий і п’ятий (перед цезурою) склади рядка. 12 — 11-складовий вірш Шевченка відчутно тонізований: у багатьох уривках, написаних цим розміром, виразно виступає амфібрахічна, рідше — хореїчна тенденція. Шевченкові 12—11-складові вірші астрофічні (див. Астрофічний вірш) і мають перенесення. Римування перехресне, парне, кільцеве. Напр., у поезії «На вічну пам’ять Котляревському»: «Прилинь, сизий орле, бо я одинокий // Сирота на світі, в чужому краю. // Дивлюся на море широке, глибоке, // Поплив би на той бік — човна не дають. // Згадаю Енея, згадаю родину, // Згадаю, заплачу, як тая дитина. // А хвилі на той бік ідуть та ревуть. // А може я й темний, нічого не бачу, // Злая доля може по тім боці плаче, — // Сироту усюди люде осміють». 12—11-складовий розмір у Шевченка вжито здебільшого в ліричних роздумах [«Причинна», «Катерина», «Думи мої, думи мої» (1839), «Перебендя», «Мар’яна-черниця», «Кавказ», «Осика», «Іржавець»], що часто набувають форми відступів. Характер інтонації переважно наспівний. Іноді цей розмір поет використовував і в говірних частинах творів у розповіді про події, для передачі мови персонажів («Гайдамаки», «Сліпий», «Царі», «Княжна», «Буває, в неволі іноді згадаю»).

Літ.: Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. К., 1970; Волинський П. К. Шевченків вірш. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 2. К., 1964; Сидоренко Г. К. Ритміка Шевченка. К., 1967; Шевченкознавство. Підсумки й проблеми. К., 1975.

Н. П. Чамата.


«ДВІ ДІВЧИНИ» (папір, оф., акватинта, 20,8 × 13) — один з перших офортів Шевченка, який він виконав після заслання, не раніше, як у травні 1858, в Петербурзі. Праворуч унизу на зображенні офортним штрихом авторський підпис і дата: «Т. Шевченко 1858». Під офортом рукою Шевченка олівцем дарчий напис: «Александрі Михайловні Куліш Т. Шевченко». Підготовчий малюнок до цього офорта, виконаний сепією, зберігається в приватній колекції (Москва). Відомі два ескізи до нього — олівцем (33,6 × 28,5) і тушшю, пером (22,9 × 16,1). Є перший варіант цього офорта (папір, акватинта, 15,1 × 10,1), не закінчений. Ліворуч унизу під зображенням офортним штрихом авторський підпис і дата: «Т. Шевченко 1858». Обидва офорти й ескізи, крім сепії, зберігаються в ДМШ. Іл. т. 2, табл. XII.

Літ.: Касіян В. Офорти Тараса Шевченка. К., 1964.


ДЕЙКУН-МОЧАНЕНКО (Дейкун-Мовчаненко) Феодосій Іванович (р. н. невід. — п. 1913) — полтавський поміщик. У кін. 50 — на поч. 60-х pp. — член Петерб. укр. громади. З Шевченком зустрічався в Петербурзі 1860. Йому належав один з небагатьох примірників «Кобзаря» 1860, де вклеєно вилучені цензурою тексти з поеми «Катерина». Цю книжку Д.-М. подарував Лубенській гімназії. Тепер вона зберігається у відділі рукописів Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Спогади Д.-М. про Шевченка опублікував Ф. Камінський у статті «Ещё щепотка на могилу Шевченка» («Киевская старина», 1885, № 3).


ДЕЙЧ Олександр Йосипович (14.V 1893 — 8.IV 1972) — російський рад. письменник і літературознавець. Працював у галузі історії зх.-європ. л-р, історії театру, рос. і укр. л-ри! За редакцією Д. і з його передмовами видано твори Шевченка в перекладах рос., латис, лит., тат. та ін. мовами. Йому належать критико-біографічні нариси «Тарас Григорович Шевченко» (К., 1958, у співавт. з О. Білецьким) і «Тарас Шевченко» (К., 1964; у співавт. з М. Рильським) та повість про Шевченка — «Тарас Шевченко» (М. — Л., 1939: у співавт. з Л. Бать).

Тв.: Тарас Григорович Шевченко. К., 1961 [у співавт.]; Завжди в моєму серці. «Вітчизна». 1961, № 3; О «Кобзаре» Тараса Шевченко. В кн.: Шевченко Т. Кобзарь. М., 1964.


ДЕКАБРИСТИ І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Великий вплив на формування світогляду Т. Г. Шевченка мали декабристи — рос. дворянські революціонери, які в грудні 1825 вперше в Росії підняли збройне повстання проти самодержавства й кріпосництва, що стало початком першого періоду визвольного руху в Росії. Декабристи сприяли розвиткові передових суспільних ідей, внесли вагомий вклад у прогресивну російську л-ру. Характеризуючи осн. етапи визвольного руху в Росії, В. І. Ленін вказував, що декабристи принесли себе в жертву не марно, що їхні ідеї вплинули на пробудження борців — революційних демократів (Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 21, с. 249).

Передові ідеї декабристів, їхній героїзм, виявлений під час повстання і в період заслання, мали великий революціонізуючий вплив на наступні покоління борців, до яких належав і Шевченко. Важливу роль в обізнаності Шевченка з діяльністю декабристів, з їхніми ідеями відіграли зв’язки поета з близькими до декабристського руху людьми, особисте знайомство з його колишніми учасниками, читання їхніх творів, видань О. Герцена «Полярная звезда» і «Колокол», а також передової рос. л-ри, яка розвивала далі традиції декабристів.

Шевченко вперше прибув до Петербурга, коли в пам’яті людей ще свіжі були спогади про повстання декабристів. Про діяльність декабристів Шевченко міг дізнатися із розповідей їхніх сучасників, зокрема К. Брюллова. Поет був знайомий з М. О. Луніним — двоюрідним братом декабриста М. С. Луніна. Безсумнівно, що про декабристів поетові розповідав М. Маркевич, який у своєму щоденнику і листах часто про них згадував. Із записів М. Маркевича 40 — 50-х років відомо про його зв’язки з діячами декабристського руху — В. Кюхельбекером, К. Рилєєвим, О. Бестужевим. Спогадами про декабристів з Шевченком міг поділитися Ф. Толстой, близькими друзями якого були К. Рилєєв і О. Бестужев. Свого часу Ф. Толстой був одним з активних членів таємного революц. т-ва декабристів «Союз благоденства». Деякі декабристи, що повернулися до Петербурга після амністії, були друзями сім’ї Толстих. Зокрема В. Штейнгель, з яким Шевченко познайомився при сприянні А. Толспгої в А. Голенищева. Про декабристів, їхню діяльність міг також розповідати поетові М. С. Щепкін, який свято шанував їхню пам’ять — адже ж у звільненні Щепкіна з кріпацтва активну участь брав С. Волконський. Шевченко познайомився з С. Волконським після заслання (25.III 1858), коли проїздом через Москву зупинявся у М. С. Щепкіна. Через останнього поет познайомився з сином декабриста Є. Якушкіним. Він подарував поетові портрет Миколи Івановича Новикова, а його дружина — портрет С. Волконського (записи в «Щоденнику» 18 і 21.III 1858). Під час поїздки на Україну 1843 Шевченко познайомився з О. Капністом, який свого часу був ув’язнений у Петропавловській фортеці у справі декабристів. Поет підтримував з ним дружні взаємини, згадував його на засланні в Новопетровському укріпленні, запитував про нього в листах до В. Рєпніної. Через О. Капніста поет познайомився 1843 з Рєпніними. Князь М. Рєпнін-Волконський — рідний брат декабриста С. Волконського. В сім’ї Рєпніних виховувався син С. Волконського, коли його заслали на каторгу. В цій сім’ї Шевченко мав можливість чути розповіді про декабристів. Написання поеми «Тризна» (1843) пов’язано з перебуванням Шевченка в Яготині в маєтку Рєпніних. На цій поемі помітний вплив окремих творів К. Рилєєва. Про вплив ідей декабристів на творчість Шевченка можна говорити, починаючи з 1841 (уривки з трагедії «Никита Гайдай»). У поемі «Сон» (1844) поет уже звернувся до змалювання узагальненого образу революціонера. Вперше слово «декабрист» Шевченко вжив у містерії «Великий льох» (1845). Того року він перебував у Миргороді в П. Шершевицького — сина декабриста. Особливо багатим на зв’язки і особисті знайомства Шевченка з декабристами був час його перебування у Нижньому Новгороді. Ще повертаючись із заслання, по дорозі з Астрахані до Нижнього Новгорода, Шевченко 17.IX 1857 записав у «Щоденнику»: «ни с сего ни с того составился у нас литературный вечер. Капитан наш вытащил из-под спуда „Полярную звезду“ 1824 года и прекрасно прочитал нам отрывки из поэмы „Наливайко“, а Сапожников отрывки из поэмы „Войнаровский“». У Нижньому Новгороді поет з величезним інтересом читав герценівські видання, зокрема «Полярную звезду», які розвивали традиції декабристів.

Профілі п’яти страчених керівників декабристів на обкладинці журналу стали для поета символом боротьби проти царизму. Побачивши в О. Гранma «Полярную звезду» за 1856 (кн. 2), Шевченко 3.ХІ 1857 записав у «Щоденнику»: «Обертка, т. е. портреты первых наших апостолов-мучеников, меня так тяжело, грустно поразили, что я до сих пор еще не могу отдохнуть от этого мрачного впечатления. Как бы хорошо было, если бы выбить медаль в память этого гнусного события. С одной стороны — портреты этих великомучеников с надписью «Первые русские благовестители свободы», а на другой стороне медали — портрет неудобозабываемого Тормоза с надписью «Не первый русский коронованный палач». У Нижньому Новгороді поет зустрівся з людьми, які знали декабристів, зокрема з М. пороховою — двоюрідною сестрою декабристів Ф. Вадковського і З. Чернишова. 16.X 1857 Шевченко особисто познайомився з декабристом І. Анненковим, про що того ж дня записав у «Щоденнику»: «Седой, величественный, кроткий изгнанник... Благоговею перед тобою, один из первозванных наших апостолові». Поет з глибокою повагою і любов’ю ставився до І. Анненкова, з захопленням слухав розповіді про героїзм декабристів, про мужність та самовідданість їхніх дружин. Тут же, в Нижньому Новгороді, він зустрівся з О. Муравйовим — одним із засновників першої таємної орг-ції декабристів «Союз порятунку» Таке «декабристське» оточення значною мірою вплинуло на провідні мотиви поем Шевченка «Неофіти» і «Юродивий». Важливим джерелом глибшого пізнання діяльності декабристів, їхніх ідей була рос. л-ра. Про декабристів у своїх творах писали О. Пушкін, О. Грибоєдов, М. Язиков, А. Дельвіг, Є. Ростопчина, О. Полежаєв, М. Лермонтов, пізніше — М. Огарьов, М. Михайлов, В. Курочкін та ін. Характерним для літературного процесу Росії 30 — 40-х pp. 19 ст., як вказував О. Герцен, було відновлення і дальший розвиток традицій О. Пушкіна і декабристів. Саме в той час у л-рі виступав Шевченко. Важливе значення для розвитку традицій декабристів мав журн. «Отечественные записки», особливо в той час, коли в ньому співробітничали В. Бєлінський та О. Герцен (1839 — 46). Шевченко систематично читав це видання. Як і О. Герцен, М. Огарьов та ін. рос. революц. демократи, Шевченко не тільки відчув гіркоту поразки декабристів, а й сприйняв революц. пафос їхніх творів, у яких розкривалися високе громадянське призначення і суспільна роль поезії. Для Шевченка, як і для всієї революц.-демократич. поезії, характерне продовження і розвиток традицій громадянської поезії декабристів. Багато із створеного декабристами залишалося живим і злободенним у роки діяльності українського поета. Далі жила антикріпосницька тема, актуально звучав проголошений декабристами заклик до революції, хоч різко змінився його зміст (від дворянської революції — до революції селянської), далі жило розуміння високого суспільного призначення поезії і зв’язаний з ним образ поета-громадянина. агітатора, трибуна, борця, живі були революц. патріотизм, ідея єдності і братерства слов. народів. Але оскільки в роки діяльності Шевченка змінилися умови визвольної боротьби, не все із спадщини декабристів було прийнятне для його сучасників. На долю наступних поколінь письменників випало, розвиваючи традиції декабристів, переборювати їхню відірваність від народу. Для Шевченка також характерний дальший розвиток революц. романтизму декабристів поряд з освоєнням методу критичного реалізму.

Літ.: Ленін В. І. Пам’яті Герцена. Повне зібрання творів, т. 21; Кирилюк Є. П. Пушкін і Шевченко. «Радянське літературознавство», 1949, № 12; Пільгук І. І. Шевченко і декабристи. К., 1958; Шабліовський Є. С. Шевченко і російська революційна демократія. К., 1958; Прийма Ф. Я. Шевченко и русская литература XIX века. М. — Л., 1961; Сергієнко Г. Я. Революційний подвиг декабристів і Т. Г. Шевченко. «Український історичний журнал», 1975, № 12.

Г. О. Гайдай.


ДЕ ЛА БАРТ Фердинанд Георгійович (1870 — 1915) — російський історик літератури. Викладав історію зх.-європ. л-р у Київ. ун-ті. Коло його наук. інтересів — від італ. Відродження і франц. романтизму до сучасної йому л-ри. В 1911 в газ. «Утро России» (26.II ) опублікував статтю «Тарас Григорьевич Шевченко». Виступив 26.II 1911 з доповіддю на вечорі в Москві в зв’язку з 50-річчям з дня смерті Шевченка, яку опубліковано під назвою «Шевченко — народний поет» у книжці «На спомин 50-х роковин смерті. Сборник, посвященный памяти Тараса Григорьевича Шевченко» (М., 1912). У виступах Де ла Б. висловлював думки про народність укр. поета, про ідейне багатство його творів і їхню роль у літ. та громад. русі.


ДЕЛАКРУА (Delacroix) Фердінанд-Віктор-Ежен (26.IV 1798 — 13.VIII 1863) — французький живописець і графік, представник романтизму. Автор істор. картин, пейзажів і портретів. Шевченко високо цінував творчість Д. У листі до Б. Залеського, датованому орієнтовно вереснем — листопадом 1853, він радив зробити фотокопії з естампів творів Д., П. Делароша, Е.-Ж.-О. Верне, яких вважав представниками «нової французької школи».


ДЕЛАРОШ (Delaroche) Поль (справж. ім’я — Іпполіт; 17.VII 1797 — 4.ХІ 1856) — французький живописець, майстер істор. жанру і портрета. Шевченко високо цінував творчість Д. У листі, що орієнтовно датується вереснем — листопадом 1853, він радив Б. Залеському зробити фотокопії з естампів творів Д., Ф.-В.-Е. Делакруа, Е.-Ж.-О. Верне.


ДЕМИДОВ Денис Олексійович — поміщик Макар’євського повіту Нижегородської губ., майор у відставці. Жорстокими утисками викликав 1857 масові заворушення серед селян у селах Варганах, Бєлозерисі та ін., що належали йому. Шевченко, довідавшись про це, затаврував лиходія у «Щоденнику» (7.XI 1857). Поет писав, що знав Д. ще з 1837, коли той був кірасирським юнкером і не заплатив йому гроші за портрет своєї нареченої.


ДЕМИЧ Дмитро Павлович (1824 — 91) — землемір. Шевченко познайомився з Д. 1847 в маєтку князя М. Кейкуатова в с. Бігачі на Чернігівщині, де той служив. У Д. зберігалася двобічна ікона на металі роботи Шевченка (доля її тепер невідома) та його автограф, що засвідчував підпис М. Кейкуатова на атестаті, який він видав Д. Спогади Д. про Шевченка опублікував його племінник лікар В. Ф. Демич («Русская старина», 1891, № 5).

Літ.: Спогади про Шевченка. К., 1958.


ДЕМУЦЬКИЙ Данило Порфирович (16.VII 1893 — 7.V 1954) — український рад. кінооператор, заслужений діяч мист. Узб. РСР (з 1944) і УРСР (з 1954). Син П. Демуцького. Зняв фільм «Тарас Шевченко» (режисер І. Савченко, Київ. кіностудія худож. фільмів, 1951), за який був відзначений Держ. премією СРСР, 1952.


ДЕМУЦЬКИЙ Порфир Данилович (10.III 1860 — 3.VI 1927) — український рад. фольклорист, хоровий диригент і композитор. Видав збірку «Чотири масові пісні на тексти Т. Шевченка» (К., 1926) — «Б’ють пороги» («До Основ’яненка»), «У Києві на Подолі» (з поеми «Чернець»), «Учітеся, брати мої» (з послання «І мертвим, і живим...»), «Заповіт».


ДЕНИСЕНКО Володимир Терентійович (н. 7.I 1930) — український рад. кінорежисер, засл. діяч мист. УРСР (з 1964). Член КПРС з 1961. Створив широкоформатний кольоровий худож. фільм про Шевченка «Сон» (Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. П. Довженка», 1964). Виступив також як співавтор сценарію цього фільму (разом з Д. Павличком). Іл. табл. XXVI.


ДЕНИСЕНКО Михайло Іванович (н. 16.XII 1917) — український рад. художник декоративно-ужиткового мистецтва. Працює в галузі худож. кераміки. На шевченківські теми створив декор. таці — з портретами Шевченка (1961, 1964), «Караюсь, мучуся... але не каюсь!..» і «Мене там мати повила»; скульптурні портрети й композиції — «Т. Г. Шевченко на засланні», «Кобзар» (всі — 1964, два останні твори — теракота).


ДЕНЬЄР Андрій Іванович (Генріх-Иоганн; 1820 — 92) — російський фотограф. Вчився в петерб. Академії мистецтв у К. Брюллова водночас з Шевченком (1840 — 49). В 1858 зробив фотографію поета в шапці й кожусі, яку 1860 Шевченко використав для автопортрета (офорт).


«ДЕРЕВО» (папір, ол., 30,4 × 23,5) — рисунок Шевченка, виконаний не раніше, як у квітні 1845 і не пізніше, як восени 1846. Зберігається в ДМШ. Іл. табл. XXX.


ДЕРЕГУС Михайло Гордійович (н. 5.XII 1904) — український радянський живописець і графік, нар. художник СРСР (з 1963), чл.-кор. AM СРСР (з 1958). Член КПРС з 1951. У творчому доробку Д. чільне місце посідають образ Шевченка й мотиви його творчості. Вперше художник звернувся до цієї теми 1936 — 38, створивши композиції «Т. Г. Шевченко в науці у дяка» (акв., 1938; літогр., 1937), «Тарас слухає оповідання свого діда» (літогр., 1938), «Т. Г. Шевченко, І. С. Тургенєв та Марко Вовчок» (акв., 1938), «Катерина» (оф., 1938). У 1949 виконав серію малюнків про дитинство та юність поета («Тарас читає буквар», «Тарас-пастух», «Т. Г. Шевченко на горищі у Ширяєва», «Т. Г. Шевченко — студент Академії мистецтв», усі — туш, ол.); 1956 проілюстрував повісті Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали», «Капитанша» (ол., акв., вугіль). Д. — автор ілюстрацій до поем «Катерина» і «Наймичка» (1963, оф., акв., м’який лак, кольор. друк). Серед живописних творів, виконаних Д. на шевченківські теми: «Тарас слухає кобзаря» (1956, ДМШ), «Перебендя» (1961, Полт. краєзнавчий музей), «По дорозі до Кирилівки» (1961, Держ. музей укр. образотворчого мистецтва в Києві). Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1969. Іл. т. 2, табл. XXX.

Літ.: Врона І. Михайло Гордійович Дерегус. К., 1958.


ДЕРЖАВІН Володимир Васильович (14.ХІ 1908 — 5.Х 1975) — російський рад. поет і перекладач. Йому належать переклади творів Шевченка «До Основ’яненка», «Сон» («У всякого своя доля»), «І мертвим, і живим...» та «Іржавець», вміщені у кн. Т. Г. Шевченка «Лирика» (М., 1961). Переклади Д. високо оцінював М. Рильський («Художній переклад з однієї слов’янської мови на іншу». К., 1958).

Літ.: Олексієнко О. Поема Т. Г. Шевченка «Сон» в російському перекладі В. Державіна. В кн.: Голос Шевченка над світом К., 1961.


ДЕРЖАВІН Гаврило Романович (14.VII 1743 — 20.VII 1816) — російський поет. Шевченко в «Щоденнику» 13.VIII 1857 назвав його книжку серед інших, які побачив в астраханській бібліотеці. 13.IX 1857, описавши враження від архітектури Казані, поет згадав і пам’ятник Д., якого назвав «певцом Екатерины» (за оду «До Феліци», звернену до Катерини II).


ДЕРЖАВІН Микола Севастянович (15.XII 1877 — 26.II 1953) — російський рад. історик, славіст, філолог, акад. АН СРСР (з 1931), почесний Член АН БРСР і Болг. АН (з 1946). Член КПРС з 1945. Праці з історії Болгарії і болгарської л-ри та ін. Автор рецензії на «Запретный Кобзарь», виданий І. Бєлоусовим (1922), та статей «Тарас Григорович Шевченко» (1921), «Творчість Т. Г. Шевченка в його історичному та ідеологічному оточенні» (1932 і 1939) та ін., у яких на широкому тлі політ. подій в Європі розглянуто взаємодію творчості молодого Шевченка і романтиків у слов. л-рах. Шевченка показано як визначну постать слов. Відродження. Висвітлено зв’язки поета з засновником славістики в Росії О. Бодянським. Д. один з перших (1932) почав типологічне зіставлення творів Шевченка з творами рос., чес., словац. і польс. романтиків. Держ. премія СРСР, 1948.


ДЕРЖАВНА ОРДЕНА ТРУДОВОГО ЧЕРВОНОГО ПРАПОРА ЗАСЛУЖЕНА КАПЕЛА БАНДУРИСТІВ УКРАЇНСЬКОЇ РСР — один з найстаріших мистецьких професійних колективів Радянської України (засн. 1918). Активний пропагандист укр. муз. культури. У 1946 — 74 худож. керівник та гол. диригент — О. Міньківський, з 1974 — засл. Діяч мист. УРСР Г. Куляба. У Репертуарі капели багато пісень на слова Шевченка: «Заповіт», «Гей літа орел», «Зоре моя вечірняя», «Реве та стогне Дніпр широкий» тощо. До 150-річчя з дня народження поета колектив створив муз.-літ. композицію «Думи мої, думи мої».


ДЕРЖАВНИЙ МУЗЕЙ Т. Г. ШЕВЧЕНКА в Києві — літературно - художній музей Шевченка Міністерства культури УРСР. Відкрито 24.IV 1949 за постановою Уряду УРСР та ЦК КП (б) У на базі кол. Галереї картин Т. Г. Шевченка в Харкові та Центр. держ. музею Т. Г. Шевченка в Києві. Колекція музею складається з унікальних цінностей: оригіналів малярських робіт Шевченка, документів про його життя, творчість і революц. діяльність, рукописних списків його поезій, рідкісних фотографій поета та його друзів, першодруків творів Шевченка з його автографами, майже всіх видань творів поета й л-ри про нього, починаючи з прижиттєвих і закінчуючи сучасними вітчизн. та зарубіж. виданнями. В 1939 до стодвадцятип’ятиріччя з дня народження Т. Г. Шевченка в Києві відкрито Респ. ювілейну шевченківську виставку. На базі цієї виставки за ухвалою Ради Народних Комісарів УРСР 1941 відкрито в Києві Центральний держ. музей Т. Г. Шевченка. До фондів музею передано багато шевченківських матеріалів, що були в ін. музеях, б-ках, н.-д. установах та архівах республіки.

Віроломний напад нім.-фашист. загарбників на СРСР тимчасово припинив діяльність музею. Всі шевченківські матеріали (колекції, малюнки, його особисті речі та інше) евакуйовано до Новосибірська. В 1944 шевченківські матеріали повернуто з евакуації. В березні 1945 Рада Народних Комісарів УРСР ухвалила об’єднати Центральний держ. музей Т. Г. Шевченка і Галерею картин Т. Г. Шевченка в один літ.-худож. музей. Музей поповнився кол. колекціями В. В. Тарновського (молодшого), Д. Мордовця, М. Микешина, В. Коховського, М. Костомарова та ін., що вже були у фондах Галереї, а також окремими експонатами музеїв України та музеїв ін. республік. Спочатку на цих матеріалах створено тимчасову виставку в Харкові. В квітні 1949 відкрито музей у Києві. У 24 залах розміщено понад 4 тис. експонатів. У музеї є понад 800 оригінальних картин, портретів, малюнків, офортів Шевченка, особисті речі поета, фотокопії його рукописів (26 картин, виконаних олією, 522 акварельні та олівцеві малюнки й офорти, 166 меморіальних речей та 533 одиниці архівних справ: слідство над Шевченком, автографи письменників, справи про спорудження пам’ятників Шевченкові) та багато ін. Книжкові фонди становлять 34 867 прим. З них на шевченківські теми — 8181 примірник.

У творах видатних дореволюційних і радянських художників, скульпторів, письменників і композиторів відображено епоху Шевченка, його життя і діяльність. В експозиційних залах — худож. твори К. Брюллова, І. Рєпіна, В. Тропініна, І. Крамського, В. Штернберга, І. Соколова, М. Башилова, К. Трутовського, Л. Жемчужникова, І. Сошенка, М. Микешина, С. Васильківського, М. Самокиша, О. Сластіона, Ф. Красицького, І. Їжакевича, В. Касіяна, М. Дерегуса, К. Трохименка, М. Хмелька та ін.; твори скульпторів Ф. Каменського. П. Клодта,

В. Беклемішева, Ф. Балавенського, І. Кавалерідзе, М. Г. Лисенка, І. Макогона, П. Мовчуна, В. Зноби та ін. В кількох залах експоновано матеріали, що свідчать про світове значення творчості Шевченка, переклади його творів багатьма мовами народів СРСР і зарубіж. країн. Є розділи «Шевченко і театр», «Шевченко і музика» тощо. Відображено вшанування пам’яті поета в дореволюц. роки і рад. час. На документальних матеріалах показано, як високо цінували творчість Шевченка В. І. Ленін та ін. видатні діячі Комуністичної партії і Рад. д-ви. Музей користується великою популярністю серед трудящих. Щороку його відвідують понад 250 тис. екскурсантів. Працівники музею досліджують літ. і малярську спадщину Шевченка. Колектив музею підготував і видав книжку «Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників» (К., 1958), «Т. Г. Шевченко в критиці» (К., 1953), разом з Ін-том мовознавства АН УРСР — «Словник мови Шевченка» (т. 1 — 2. К., 1964); брав участь у підготовці десятитомного «Повного зібрання творів» Шевченка (т. 7 — 10. К., 1961 — 64); видав кілька монографій, наук. збірників, ряд путівників по музею та шевченківських місцях України тощо. За участю співробітників музею створено кольорові фільми «Шевченко-художник», «Державний музей Т. Г. Шевченка» та ін. Музей проводить велику консультаційну роботу, практично допомагає у створенні експозицій літ. музеїв України. Музей має філіал — Літературно-меморіальний будинок-музей Т. Г. Шевченка в Києві. Іл. також табл. XXV.

Літ.: Дорошенко К. П. Державний музей Т. Г. Шевченка Академії наук Української РСР. В кн.: Питання шевченкознавства, в. 3. К., 1962; Державний музей Т. Г. Шевченка. Путівник. К., 1971.

К. П. Дорошенко.


ДЕРЖАВНІ ПРЕМІЇ УКРАЇНСЬКОЇ РСР ІMEHI Т. Г. ШЕВЧЕНКА в галузі літератури, мистецтва і архітектури — нагорода за високоідейні й високохудожні твори та роботи в галузі л-ри, образотворчого мистецтва, театру, музики, кіно, архітектури й виконавської діяльності, які здобули широке громадське визнання. Постановою ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР від 23.IV 1969 респ. премії ім. Т. Г. Шевченка (існували з 20.V 1961) та респ. премії з архітектури (існували з 6.II 1968) перетворено на Держ. премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Встановлено п’ять премій по 2500 крб. кожна. Присуджують їх щороку 9 березня — в день народження Шевченка. Особам, удостоєним цих премій, присвоюють звання «Лауреат Державної премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка», вручають диплом і Почесний знак. У 1962 респ. премій ім. Т. Г. Шевченка удостоєні П. Г. Тичина, О. Т. Гончар і П. І. Майборода; 1963 — В. М. Сосюра, Г. М. Тютюнник і Г. І. Майборода; 1964 — М. С. Тихонов, А. С. Малишко, В. І. Касіян, С. П. Людкевич; 1965 — М. П. Бажан, І. Д. Вільде і П. П. Вірський; 1966 — П. Й. Панч, М. О. Примаченко і Л. М. Ревуцький; 1967 — І. Л. Ле, О. Л. Кульчицька і В. І. Івченко; 1968 — Л. М. Новиченко, Г. В. Василащук, Г. І. Верес, Г. Г. Верьовка і А. Т. Авдієвський; 1969 — A. В. Головко, М. Г. Дерегус, К. Д. Трохименко і О. З. Міньківський.

Д. п. УРСР ім. Т. Г. Шевченка 1970 присуджено Ю. О. Збанацькому, В. В. Канівцю, М. Л. Нагнибіді, О. О. Щовкуненку, С. К. Сміяну і К. Й. Параконьєву; 1971 їх одержали B. П. Козаченко, О.Є.Корнійчук, Д. О. Алексідзе, Ю. С. Ткаченко, Є.П. Пономаренко, П. В. Куманченко, М. О. Задніпровський, В. М. Дальський, Б. М. Лятошинський, Ю. О. Луців, Д. М. Смолич, Є. М. Лисик, О. С. Левада, Т. В. Левчук, О. Д. Гай, Є. О. Маринченко і П. Н. Жилицький; 1972 — П. М. Воронько, М. П. Глущенко, К. В. Філатов, Д. П. Крвавич, Е. П. Мисько, Я. М. Мотика, М. Д. Вендзилович, О. П. Пирожков, Є. С. Мірошниченко, М. К. Кондратюк і Д. Г. Петриненко; 1973 — К. О. Гордієнко, М. М. Ушаков, Д. М. Гнатюк, М. М. Ткач, О. П. Косинов, І. М. Писанко, В. І. Мухін, В. X. Федченко, І. П. Овчаренко, І. М. Чумак, Г. Г. Головченко, А. М. Єгоров, І. Ф. Мінько; 1974 — П. А. Загребельний, М. М. Божій, Г. Н. Кальченко, А. Ф. Ігнащенко, А. Я. Штогаренко, Б. В. Романицький; 1975 — В. М. Собко, О. О. Ковальов, О. І. Білаш, М. Ф. Голенко, Т. О. Гриценко, Н. Д. Писаренко, В. П. Бєляєв, В. Т. Ісаков, В. В. Дворжецький, В. Г. Заклунна.

Г. П. Донець.


ДЕРКАЧ Лев Павлович (н. 1788 — р. см. невід.) — засідатель нижнього земського суду в Золотоноші. Шевченко познайомився з Д. і його дружиною 1859 у М. О. Максимовича. У 1860 поет переслав Д. через М. О. Максимовича примірник «Кобзаря» з автографом (зберігається в Літературно-меморіальному будинку-музеї Т. Г. Шевченка в Києві) і свій портрет. Про одержання їх М. О. Максимович сповістив поета в листі 25.III 1860.


ДЕСНЯК Олекса (справж. прізв., ім’я і по батькові — Руденко Олекса Гнатович; 17.III 1909 — 25.V 1942) — український рад. письменник. Член Комуністичної партії і 1939. З групою письменників 1938 побував на Чернечій горі й опублікував нариси «На могилі поета» та «На батьківщині Тараса Шевченка». Автор оповідання «Поет і актриса», що є спробою відобразити почуття Шевченка до К. Піунової, та психологічної новели «Крила Агарі», в якій відтворено епізоди з життя Шевченка; періоду навчання в петерб. Академії мистецтв (обидва твори опубліковано 1938).


ДЕСТРЕМ Іван Андрійович — див. Нордстрем Іван Андрйович.


ДЕТАЛЬ ХУДОЖНЯ — характерна риса, подробиця худож. творі, яка не відіграє самостійної ролі, а підпорядкована заг. завданням всебічного змалювання образу чи картини. Д. х. здатна яскраво охарактеризувати предмет у цілому, збудити думку, викликати в уяві певні асоціації, зробити зображення особливо відчутним і рельєфним. За визначенням Ф. Енгельса, правдивість деталі є однією з важливих рис реалістичного методу. у творах Шевченка Д. х. часто набувають ознак пластичності й мальовничості, що є свідченням своєрідного худож. бачення поета: «Червоніє за горою; // Плугатар співає. // Чорніє гай над водою» («Причинна»). Д. х. у Шевченка виступає і як важливий засіб індивідуалізації. а разом з тим і типізації персонажа. Так, у поемі «Наймичка», змальовуючи образ Ганни, яка змушена таїтися зі своїм материнством, Шевченко серед багатьох подробиць, що свідчать про її материнську любов, особливо виділяє таку: «Вона чує з тії хати, // Як дитина дише». Своєрідність творчої манери поета виявляється й у використанні символічних деталей, які часто проходять через увесь твір, напр., «іскра огню великого» («Єретик»).


ДЕФО (Defoe) Данієль (бл. 1660 — 26.IV 1731) — англійський письменник. Славу Д. приніс роман «Робінзон Крузо» (1719), в якому знайшли худож. втілення політ., соціально-економіч. та моральні ідеї Просвітительства. Рос. переклади книжки з’явилися 1762 — 64, 1814, 1843. Особисте знайомство Шевченка з перекладачем останнього видання П. Корсаковим дає підставу гадати, що поет читав саме цей переклад. Шевченко в позитивному плані згадував твір у повісті «Художник». Він подарував роман (у франц. перекладі) своїй племінниці Ф. В. Шевченко з рекомендацією добре прочитати (листи до В. Г. Шевченка 10.IX 1859 та 23.III 1860). На тему книжки Шевченко створив малюнок «Робінзон Крузо» (1856).


ДЕХОТІ Абдусалом Пірмухамед-заде (14.III 1911 — 31.I 1962) — таджицький рад. письменник, перекладач. Член КПРС з 1941. Переклав вірш Шевченка «Готово, парус розпустили!» (1939). Д. належить передмова до тадж. видання «Збірка поезій» Шевченка (Сталінабад, 1940). Опублікував про укр. поета статті «Найкраща пам’ять» і «В сім’ї вольній, новій» (обидві — 1961).

Літ.: Шодикулов X. Міцніє дружба наших літератур. В кн.: Сузір’я, в. 2. К., 1968; Дун А. Из истории литературных связей таджикского и украинского народов. Душанбе, 1972.


ДЕЦІЙ Гай Мессій Квінт Траян (Gaius Messius Qirintus Decius Traianus; бл.200 — 251) — римський імператор [249 — 251]. Переслідував християн. Шевченко згадав його в поемі «Неофіти».


ДЕШЛІУ (Desliu) Дан (н. 31. VIII 1927) — румунський поет і перекладач. Автор багатьох поетич. збірок, сповнених високого громадянського пафосу. Переклав рум. мовою вірші Шевченка «Я не нездужаю, нівроку» та «Не нарікаю я на бога» (надрук. 1951 в періодич. виданнях).


ДЖАББАРОВ Джуманіяз (н. 25.Х 1930) — узбецький рад. поет і перекладач. Член КПРС з 1958. Переклав узб. мовою понад 20 творів Шевченка, серед них «Іван Підкова», «Ой не п’ються пива-меди», «На улиці невесело», «Ой чого ти почорніло» та ін. Їх вміщено в узб. виданні книжки Шевченка «Вибране» (т. 1. Ташкент, 1959).


ДЖАВАД Ахмед (повне ім’я — Джавад Мамедалі огли Ахунд-заде; 1892 — 1937) — азербайджанський рад. поет. Переклав азерб. мовою поему Шевченка «Наймичка», вірші «Заповіт», «Лічу в неволі дні і ночі» та ін. Переклади вміщено в азерб. виданні «Кобзаря» (Баку, 1934).


ДЖАЛІЛЬ (Джалілов) Муса Мустафович (15.II 1906 — 25.VIII 1944) — татарський рад. поет, Герой Рад. Союзу (1956). Член КПРС з 1929. Автор збірки поезій «Моабітський зошит», написаних перед стратою його гітлерівцями у Моабітській тюрмі (1944). Д. бував на Україні. Любов’ю до її народу, до Шевченка сповнений його вірш «Братерство» (1942). Д. високо“цінував творчість укр. поета, його прометеїзм. Брав активну участь у виданні тат. мовою «Кобзаря» (Казань, 1939), був його редактором, переклав поему «Наймичка» та кілька віршів, що ввійшли до цього видання. Д. належить стаття «Вчитися в Шевченка» (1939). Держ. премія СРСР. 1948. Ленінська премія, 1957.

Тв.: Братерство. В кн.: Вінок великому Кобзареві. К., 1961.

Літ.: Карімуллін А. Статті Голімджана Ібрагімова і Муси Джаліля про Шевченка. «Вітчизна», 1962, № 3.


ДЖАМБУЛ ДЖАБАЄВ (28.II 1846 — 22.VI 1945) — казахський народний поет-акин. Шевченкові присвятив поезії «Пісня про життя» (1937) й «Тарас» (1939), в яких оспівав життєвий подвиг великого укр. поета, назвав його «мій брат Тарас» і сказав, що пісні цього «солов’я України» перелетіли в «казахстанські сади». Державна премія СРСР, 1941.

Літ.: Бажан М. Поет народу. «Літературна газета», 1938, 12 травня; Костюк Ю. Джамбул и Шевченко. «Советская Украина», 1938, 20 мая; Костюк Ю. Шевченко і казахська культура. «Радянське літературознавство», 1938, №2 — 3; Копитін В. Казахи шанують Тараса. «Україна», 1950, № 12.


«ДЖАНГИСАГАЧ» (папір, акв., 13,6 × 22,4) — малюнок Шевченка, виконаний 26.V 1848 під час сухопутного переходу Аральської експедиції до Аральського моря. Під малюнком був авторський напис: «Джан-гис-агач», який потім невідомо хто відрізав (тепер напис зберігається в ДМШ). Джангисагач, або жангизагаш, що означає «одиноке дерево», — єдине тоді дерево на шляху Аральської експедиції від Орська до Раїма. Казахи прикрашали дерево клаптиками різнокольорової матерії, вважаючи його священним. Про нього Шевченко розповів у повісті «Близнецы» і дав поетичний образ цього дерева у вірші «У бога за дверми лежала сокира». Джангисагача описує також учасник експедиції О. Макшеєв у своїй праці «Путешествия по киргизским степям и Туркестанскому краю» (СПБ, 1896). Б. Залеський відтворив це дерево в офорті (альбом «Життя киргизьких степів». Париж, 1865, французькою мовою). Малюнок зберігається в ДМШ.


ДЖАПАРІДЗЕ Уча Малакійович (н. 17.VIII 1906) — грузинський рад. живописець і графік, нар. художник СРСР (з 1963), дійсний член AM СРСР (з 1958). Член КПРС з 1944. Автор двох портретів Шевченка (1948, ДМШ; ол., 1964). Держ. премія СРСР, 1942.


ДЖУСОЙТИ (справж. прізв. — Джусоєв) Нафі Григорович (н. 27.XII 1924) — осетинський рад. письменник і літературознавець. Член КПРС з 1945. Переклав осет. мовою твори Шевченка: поему «Сон», вступ до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий», вірші «Садок вишневий коло хати», «І знов мені не привезла», «Мені однаково, чи буду» (надруковано в зб. Шевченка «Вибране». Сталінір, 1954). Автор статті «Сердце, согретое добром» («Дружба народов», 1964, № 3).


ДЗЕНДЗЕЛОВСЬКИЙ Іван Павлович (н. бл. 1805 — р. см. невід.) — власник механічного заводу в с. Луці поблизу Межиріча. Д. познайомився з поетом у липні 1859 і підтримував з ним дружні взаємини. Шевченко згадував про Д. у листі 10.IX 1859 до В. Шевченка.

Літ.: Жур П. Третя зустріч. К., 1970.


ДЗИНДРА Євген Васильович (н. 12.VIII 1913) — український рад. скульптор. Працює в галузі станкової та монументальної скульптури. Автор пам’ятника Шевченкові в Мукачевому Закарп. обл. (камінь, 1954) та барельєфа Шевченка (пісковик, 1961).


ДИМИТРІЙ РОСТОВСЬКИЙ (справж. прізв., ім’я та по батькові — Туптало Данило Савич; грудень 1651 — 8.XI 1709) — український і російський письменник, церковний і культ. діяч. У 1668 постригся в ченці, прийнявши ім’я Димитрія. З 1702 — митрополит ростовський. Автор чотиритомної збірки житій святих — «Четьї-Мінеї» (див. Мінеї-Четьї), істор. і богословських творів. У вірші «Заступила чорна хмара» Шевченко згадав Д. Р. як друга П. Дорошенка. В епілозі до «Гайдамаків» є згадка про «Четьї-Мінеї», що їх читали в сім’ї поета.


ДИМОВСЬКИЙ Ян Станіславович (р. н. невід. — п. 1860) — управитель кирилівського ма єтку П. Енгельгардта. Шевченко деякий час був у Д. за хлопчика до послуг, аж поки його не взяли до двору пана. У поета залишилися про Д. добрі згадки, він листувався з ним, але ці листи до нас не дійшли. Д. згадується в листах поета до брата Микити (15.ХІ 1839 і 2.III 1840).


ДИЧКО Людмила (Леся) Василівна (н. 24.Х 1939) — українська рад. композиторка. Працює в галузі вокальної, вокально-симф. і симф. музики. На слова Шевченкової «Думки» («Вітре буйний, вітре буйний») написала «Рапсодію» для сопрано, чол. хору й симф. оркестру (1964) і романси «Вітер з гаєм розмовляє», «Літа орел, літа сизий». «Не щебече соловейко».


ДІАЛОГ (грец. διαλογος — бесіда) — особлива форма усної мови, розмова двох чи кількох осіб. Одна з композиційних форм організації мови, яку широко використовують у худож. л-рі, а в драм. творах — осн. засіб зображення характерів людей і розвитку сюжету. Драматично наснажений Д. відіграє вирішальну роль у розвитку сюжету й колізій п’єси Шевченка «Назар Стодоля». Д. драми характеризуються динамічністю й лаконізмом реплік. Реплікам Д. п’єси властива смислова повнота й афористичність, що створюється насамперед нар. прислів’ями та приказками, якими щедро пересипано мову персонажів — Гната, Стехи й Хоми. Прислів’я та приказки в Д. п’єси «Назар Стодоля» — важливий засіб увиразнювання, індивідуалізації мови. На заг. тлі мовної орг-ції п’єси помітно виділяються репліки головного її героя — Назара Стодолі. Для них характерні сконденсованість, активність і рішучість. Ці репліки великою мірою визначають динамічну в тональну структуру п’єси. Дуже багатим є й стилістич. синтаксис реплік Назара. Відтворити в Д. п’єси високий романтич. пафос, глибокі почуття допомагають такі стилістичні засоби, як анафора, градація, повтори синтаксичні, риторичні запитання та ін. Шевченко широко використовував Д. і в своїх поетич. творах. Тут авторська розповідь вільно переходить у Д. персонажів, оформлений як у звичайному драм. творі («Відьма», «Москалева криниця», «Марина», «У Оглаві... Чи по знаку» та ін.).

У поемі «Гайдамаки» є місця, де поетич. монолог автора чергується навіть зі звичайними не віршованими Д. персонажів. У поетич. творах Шевченка нерідко трапляються вкраплення у розповідь автора невеликих обсягом, але динамічних Д., які відіграють важливу роль у розвитку сюжету, допомагають глибше й повніше охарактеризувати дійових осіб («Наймичка», «Утоплена», «Сліпий»). Широко використано Д. і в прозових творах Шевченка.

Д. X. Баранник.


«ДІВИЧІЇ НОЧІ» — вірш Шевченка, написаний 18.V 1844 в Петербурзі. Автограф — в альбомі «Три літа». Вперше твір надруковано в журн. «Нова громада» (1906, № 10). Вірш належить до ранніх зразків т. з. жіночої лірики Шевченка з характерною для неї монологічністю, мотивом дівочої самотності, неподіленого почуття. Вірш є своєрідною варіацією раніше написаної «Думки» («Нащо мені чорні брови»).


«ДІВЧА ЛЮБЕ, ЧОРНОБРИВЕ» — вірш Шевченка, написаний 15.I 1860 в Петербурзі. Записаний кимсь із поетових друзів до «Більшої книжки» під номером 1 перед віршем «Ой діброво — темний гаю!», записаним під номером 2 тією самою рукою. Датується на підставі дати під другим віршем — 15.I 1860, Петербург. Уперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Цей вірш — характерна для творчості останнього періоду життя поета соціально-викривальна лірична мініатюра, в якій він фіксує безпосередньо бачений життєвий факт і викликані ним свої почуття й роздуми (протест проти соціальної несправедливості, виражений у формі докору богові).

Літ.: Недзвідський А. В. Тема міста в поезії Шевченка. В кн.: Збірник праць сьомої наукової шевченківської конференції. К., 1959.


ДІГТЯРІ — село Прилуцького пов. Полтавської губ. (тепер с-ще м. т. Срібнянського р-ну Чернігівської обл.). Шевченко був тут 1845. У повісті «Музыкант» словами свого героя він згадував Д.: «паны там бенкетуют, а мужики голодают. Да еще мало того: в селе, кроме корчмы, что ни улица, то и шинок». У Д. зберігся кол. будинок П. Галагана, де бував Шевченко (тепер у ньому проф.-тех. училище). Одну з вулиць Д. названо ім’ям поета.


ДІККЕНС (Dickens) Чарлз (7.II 1812 — 9.VI 1870) — англійський письменник-реаліст. Шевченко був обізнаний з творами Д. в рос. перекладах, перший з яких (уривки з «Посмертних записок Шквікського клубу») з’явився 1838. У повісті Шевченка «Художник» згадано журн. «Библиотека для чтения», де 1840 (т. 38 — 39) надруковано перший рос. переклад знаменитого, як він писав, роману «Життя й пригоди Ніколаса Ніклбі» (у Шевченка — «Ніклас Нікльбі»). У повісті «Близнецы» згадувався журн. «Отечественные записки», де 1851 надруковано роман «Давід Копперфілд» у перекладі І. Введенського.


ДІККЕНС (Dickens) Чарлз Молодший (6.I 1837 — 20.VI 1896) — англійський літератор і видавець. Син Ч. Діккенса. З 1869 — співредактор літ. тижневика «All the Year Round» («Цілий рік»), заснованого батьком 1859, а після смерті батька (1870) — редактор і власник журналу (до 1894). Тижневик вміщував статті про слов’ян, зокрема українців. 5.V 1877 в журналі надруковано статтю невідомого автора «Південноросійський поет», що була першою англомовною згадкою про Шевченка в Англії. Статтю побудовано на матеріалі критико-біографіч. нарису Е.-А. Дюрана «Національний поет Малоросії Шевченко», опублікованого 1876 в журналі «Revue des Deux Mondes» («Огляд двох світів», т. 15). У статті подано біографію укр. поета, підкреслено антикріпосницький характер і популярність його творчості.


ДІМАКІС (Δημάκης) Мінас (н. 1917) — грецький письменник, літературознавець і перекладач. Перекладає переважно з франц. мови. Для ювілейного видання «Творів» Шевченка грец. мовою (Афіни, 1964) переклав вступ до поеми «Княжна» («Зоре моя вечірняя»), вірші «Мені тринадцятий минало» та «Ой люлі, люлі, моя дитино». Переклади здійснено вільним віршем.


«ДІОГЕН» (папір, сепія, бістр, 23,1 × 20,3) — малюнок Шевченка, виконаний 1856 в Новопетровському укріпленні. Праворуч унизу чорнилом підпис автора: «Т. Шевченко». На звороті внизу чорнилом його ж рукою напис: «10 Диоген». У творі зображено давньогрец. філософа в його «житлі» — бочці (Діоген із Сінопа, бл. 404 — 323 до н. е.; заперечував користь цивілізації для людини й наполягав на необхідності повернення до «природного стану»). В л-рі малюнок неправильно датувався періодом навчання Шевченка в петерб. Академії мистецтв або 1851. До цього твору є етюди олівцем. В числі десяти малюнків твір було надіслано для розиграшу в лотереї в М. С. Щепкіна в Москві 1858 (див. «Благословіння дітей»). Малюнок і етюди зберігаються в ДМШ. Ім’я Діогена (в переносному значенні) Шевченко згадав у повісті «Близнецы».


ДІОНІСІЙ (бл. 1300 — 15.Х 1385) — архієпископ суздальський, митрополит московський і всієї Русі. В 1330 заснував поблизу Нижнього Новгорода Печерський монастир, був архімандритом цього монастиря. Шевченко згадав Д. під час знайомства з істор. пам’ятками Нижнього Новгорода і замальовок Печерського монастиря («Щоденник». 9.Х 1857).


ДМИТЕРКО Любомир Дмитрович (н. 18.III 1911) — український рад. письменник. Член КПРС з 1943. Шевченкові присвятив цикл поезій, уміщених у «Книзі боротьби» (К., 1939), вірші «Пам’ятник» (1961), «Канадським Каневом тут люди звуть Палермо» (1963), «Безсмертя» (1964) тощо. В «Репліці газеті „Фігаро“» (1964) та ін. статтях дав одповідь бурж. фальсифікаторам творчості укр. поета.

Тв.: Добро і зло Канади. К., 1962.


ДМИТЕРКО Ярослав Дмитрович (4.VIII 1908 — 18.IX 1953) — укр. та рос. рад. філософ. Член КПРС з 1944. Автор книжки «Общественно-политические и философские взгляды Т. Г. Шевченко» (М., 1951), присвяченої дослідженню спорідненості філософ. поглядів рос. революц. демократів і Шевченка.

Тв.: Общественно-политические и философские взгляды Т. Г. Шевченко. М., 1954; Т. Г. Шевченко — соратник русских революционеров-демократов. «Вопросы философии», 1953, № 4.


ДМИТРЕНКО Данило Іванович — управитель контори маєтків П. Енгельгардта у с. Вільшані. Незважаючи на очевидні малярські здібності Шевченка, Д. наказав залишити чотирнадцятирічного юнака в маєтку Енгельгардтів кухарчуком, а потім — козачком.


ДМИТРІЄВ Микола Олександрович — гірничий комендант, полковник. У 50-х pp. 19 ст. — керуючий Ілецьким соляним правлінням. Аматор і збирач живопису. Шевченко припускав, що у Д. є естампи франц. художників і в листі до Б. Залеського (1854) радив йому сфотографувати їх. Не виключено, що Д. особисто познайомився з поетом в Ілецькій Защиті.


ДМИТРІЄВ ОРЕНБУРЗЬКИЙ Микола Дмитрович (1.IV 1837 — 1897) — російський живописець, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1868). 10.III 1861 намалював з натури олівцем у церкві Академії Шевченка в труні (малюнок зберігається в Літ.-меморіальному будинку-музеї Т. Г. Шевченка у Києві).


«ДНЮВАННЯ ЕКСПЕДИЦІЙНОГО ТРАНСПОРТУ В СТЕПУ» (папір, акв., 13,8 × 22,8) — малюнок Шевченка, виконаний під час переходу транспорту Аральської описової експедиції від Орська до Раїма, у травні — червні 1848. На альбомному аркуші, під наклеєним на нього малюнком чорнилом, можливо, рукою О. Бцтакової, напис: «Дневка транспорта в киргизской степи (работа Шевченко)». На звороті аркуша ліворуч напис олівцем: «Из альбома А. И. Бутакова. С. Глазенап». З цього малюнка О. Бутакова виконала офорт. Твір Шевченка зберігається в ДМШ.


«ДО ОСНОВ’ЯНЕНКА» — вірш Шевченка, написаний в останні місяці 1839 у Петербурзі під враженням від нарису Г. Квітки-Основ’яненка «Головатий», надрукованого в журналі «Отечественные записки» (1839, № 10). Зберігся неповний автограф, за яким вірш друкувався в «Кобзарі» 1860. Частина цього автографа — рядки 16 — 64 — зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Вперше надруковано в «Кобзарі» 1840. У книжці «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» (СПБ, 1844) вірш має назву «До українського писаки», в «Кобзарі» 1860 — назву першодруку. В усіх прижиттєвих публікаціях є цензурні купюри (рядки 25 — 43, 61 — 62, 68 — 69), що відновлюються в сучас. виданнях за рукописними вставками в примірнику «Кобзаря» 1860 Ф. Лазаревського (зберігається в Інті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). У рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» Шевченко виправив рядок 49 першодруку «Наш завзятий Головатий» на «Наша дума, наша пісня» (в автографі виправлено рукою Д. Каменецького). Це виправлення порадив зробити П. Куліш у листі до Шевченка 25.VII 1846, пославшись на те, що А. Головатий — маловідома істор. постать. Вірш адресовано Г. Квітці-Основ’яненку, з яким Шевченко тоді почав листуватися. Твір засвідчує велику повагу автора до письменника, до його внеску в розвиток укр. культури. Вірш належить до жанру поетичного послання, однак має ширший зміст. Це передусім роздум про істор. долю України. Водночас тут помітна властива ранньому Шевченкові певна романтична ідеалізація істор. минулого. У вірші розробляється мотив самотності, характерний для раннього Шевченка, виразно виявляються риси громадянської музи поета. Урядові кола ще за життя поета відчули ворожу царизмові політ. тенденцію твору. Цензурну історію вірша та історію його тексту дослідив В. Бородін. Музику до твору писали К. Вільбоа, М. В. Лисенко, Г. Давидовський, Я. Степовий та ін.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964; Барабоха О. Вірш Шевченка «До Основ’яненка». В кн.: Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1969; Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. К., 1969; Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. К., 1971.

Ю. О. Івакін.


ДОБРЖИНСЬКИЙ Франц Вікентійович (н. 1810 — р. см. невід.) — становий пристав 3-го стану земської поліції Черкаського пов. на Київщині (1857 — 66). Влітку 1859 під час подорожі Шевченка по Україні здійснював нагляд за поетом у селах Межирічі, Пекарях, Хмільній та ін. 15.VII 1859 Д. заарештував поета і тримав під своїм наглядом у квартирі станового в с. Мошнах (з 15 по 18 і з 22 по 26.VII) Брав участь у допитах Шевченка. Д. запопадливо виконував свої обов’язки, сподіваючись, як він казав, одержати за це нагороду.

Літ.: Жур П. Третя зустріч. К., 1970.


«ДОБРО, У КОГО Є ГОСПОДА» — вірш Шевченка, записаний у «Малій книжці» (за № 10 у захалявній книжечці 1848). Зміст твору — повернення Аральської експедиції до гирла Сирдар’ї після закінчення навігації — дає змогу визначити час і місце його написання: після 26.IX 1848, коли шхуна «Константин» пришвартувалася в затоці о. Косарал недалеко від риболовецької «ватаги», згаданої тут. Вірш вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Лірична тема твору — гостре почуття самотності, посилене тим, що Шевченко довго не одержував листів від друзів і рідних. Ця тема тут конкретизується деталями побуту поета-засланця в роки Аральської експедиції. Див. також «І знов мені не привезла», «Хіба самому написать».

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 рр. К., 1968.


ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ Віктор Миколайович (н. 23.I 1906) — український рад. актор, нар. артист СРСР (з 1960). У виставах за творами Шевченка виконував ролі: Залізняка у «Гайдамаках» (1926, інсценізація Л. Курбаса, Південний робсільтеатр; 1927, Одес. держ. драма), Пана у «Відьмі» (1929, інсценізація В. Василька, Харків. Червонозаводський театр), Гната у «Назарі Стодолі» (1942, Семипалатинськ; 1951, Київ. укр. драм. театр ім. Франка). У 1962 Д. здійснив радіовиставу «Петербурзька осінь» О. Ільченка — драми про Шевченка. Актор читає Шевченкові поезії по радіо; 1964 у складі делегації укр. митців відвідав США та Канаду й виступав там з читанням творів поета. Держ, премія СРСР, 1951.


ДОБРОВОЛЬЦЬ (Dobrovoljc) Франце (н. 10.III 1907) — словенський літературознавець і бібліограф. Укладач бібліографії словен. україністики та шевченкіани, а також укр. словеніки. Матеріали бібліографії друкувалися в словен. періодиці, укр. мовою — у щорічнику «Слов’янське літературознавство і фольклористика» (1971).

Тв.: Україністика словенською мовою. «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1971, в. 7.


ДОБРОДЖАНУ-ГЕРЯ (Dobrogeanu-Gherea) Константін (справжнє прізвище, ім’я та по батькові — Кац Соломон Абрамович; 21.V 1855 — 7.V 1920) — румунський публіцист і літ. критик. Н. і тривалий час жив на Україні. Навчаючись у Харківському університеті, брав участь у народницькому русі.

В 1875 емігрував до Румунії, де став одним з активних керівників с.-д. руху. Популяризував творчість рос. та укр. письменників. Його праця «Тарас Шевченко» [надрукована в «Almanahul social-democrat» («Соціал-демократичний альманах». Бухарест, 1894)] є однією з кращих як у доробку Д.-Г., так і в зарубіжному шевченкознавстві. Д.-Г. один з перших у зх.-європ. критиці підкреслив світове значення творчості Шевченка, її гуманістич. і демократич. зміст,_ інтернаціональний характер ідей поета, революціонізуючу роль їх у класовій боротьбі трудящих не тільки в царській Росії, а й в ін. країнах, зокрема й в Румунії. Стаття набула великого поширення, її цитували й передруковували повністю чи частково (1900, 1908, 1921, 1945, 1956), включали до шкільних підручників. Вона вміщена також у соціалістич. виданнях Франції — «L’Ere Nouvelle» («Нова ера», 1894, № 5), Болгарії («Дело», 1894, № 2). Високу оцінку значенню творів Шевченка в революц. боротьбі трудящих Д.-Г. дав і в статті «Митці-громадяни», опублікованій у журн. «Literatură şi şţiinţă» («Література і наука», 1894, № 2), де ім’я укр. поета поставив в один ряд з іменами А. Міцкевича, О. Пушкіна, Ш. Петефі. У студії про рум поета Г. Кошбука «Поет селянства» (1897) Д.-Г. характеризував Шевченка як представника революційного селянства в європ. поезії. Статті про Шевченка деяких рум. авторів (Ш. Пстіке, К. Вилкован, М. Садовяну, М. Бенюк) позначені впливом ідей Д.-Г. Після 1910 перейшов на опортуністич. позиції.

Тв.: Studii critice, v. 1 — 2. Bucureşti, 1956; Студий критиче. Кишинэу, 1966.

Літ.: Семчинський С. В. Доброджяну-Геря — популяризатор творчості Т. Г. Шевченка в Румунії. В кн.: Тарас Шевченко. К., 1961.

О. С. Романець.


ДОБРОЛЮБОВ Микола Олександрович (5.II 1836 — 29.ХІ 1861) — російський критик, революц. демократ. Разом з М. Чернишевським був ідейним натхненником революц. руху в Росії 50 — 60-х pp. Cycпільно-політ. і літ.-критичні погляди Д. розвивалися в обстановці поглиблення в країні революц. ситуації 1859 — 61, підготовки й проведення сел. реформи 1861, переходу від дворянського до різночинського етапу в рос. визвольному русі. В. І. Ленін вказував, що Д. дорогий «всій освіченій і мислячій Росії...», як письменник, що «палко ненавидів сваволю і палко чекав народного повстання проти „внутрішніх турків“ — проти самодержавного уряду» (Повне зібрання творів, т. 5, с.353). Д. був поборником дружби й братерства рос. і укр. народів, сприяв популяризації укр. л-ри. З його участю й допомогою 1860 в журн. «Современник» надруковано рос. мовою деякі твори Шевченка, зокрема поему «Наймичка» (переклад О. Плещеєва) й баладу «Тополя» (переклад М. Гербеля). Йому належить вміщена в журн. «Современник» (1860, № 3) рецензія (без підпису)«„Кобзар“ Тараса Шевченка». В ній Д. навів майже повністю автобіографію Шевченка, підкреслив загальнорос. значення його творчості, показав органічний зв’язок творів укр. поета (зокрема його поем «Гайдамаки», «Катерина», «Наймичка») з нар. життям і нар. піснею. Вихід у світ «Кобзаря» дав Д. привід піднести голос на захист укр. демократич. культури. Його твердження, що Шевченко відобразив думи і прагнення народу, мало принципове значення для правильного розуміння творчості укр. поета. Як і вся група «Современника», Д. був ідейним спільником Шевченка в переконанні, що розкріпачення селян можна добитися тільки революц. шляхом, у поглядах на літературу й мистецтво. Особливий інтерес становила концепція Д. народності літератури. У принципових своїх положеннях вона відповідала вимогам, які висував перед мистецтвом і Шевченко: послідовний захист інтересів трудящих, безпосереднє відображення суспільно-політичних, етичних і естетичних ідеалів народу, гуманізм письменника, доступність його творів масам, літ. мова на народній основі. Для дальшого утвердження Шевченка на революц. -демократичних позиціях мала значення боротьба Д. за те, щоб література рішучіше викривала й осуджувала ліберально-народницькі, бурж. ілюзії, сприяла піднесенню революц.-визвольного руху. Шевченко й Д. могли особисто познайомитися незабаром після повернення поета із заслання в М. Костомарова, М. Чернишевського, З. Сераковського, де обидва часто бували, або в К. Кавеліна чи на обіді на честь О. Є. Мартинова.

Тв.: «Кобзар» Тараса Шевченка. К., 1961.

Літ.: Шабліовський Є. С. Шевченко і російська революційна демократія. К., 1958; Йосипчук Ю. Шевченко і Добролюбов. «Більшовик України», 1936, № 3; Гудзій М. Шевченко і російська революційно-демократична думка. «Жовтень», 1951, № 2; Кирилюк Е. П. Т. Г. Шевченко и русская демократическая критика 40 — 60-х годов. В кн.: Русско-украинские литературные связи. М., 1951; Прийма Ф. Я. Шевченко и русская литература XIX века. М. — Л., 1961; Шубравський В. Є. Народність Шевченка в оцінці російських революційних демократів. «Радянське літературознавство», 1969, № 3.

В. Є. Шубравський.


ДОБРОНРАВОВ Михайло Миколайович (н. 27.X 1904) — український рад. художник. Працює в галузі станкового живопису й графіки. Твори на шевченківські теми: картина «Допит Т. Г. Шевченка у шефа жандармів Орлова» (1939, ДМШ), графічні — ілюстрація до поеми Шевченка «Гайдамаки» (ол., 1939, ДМШ), «Т. Г. Шевченко і М. Г. Чернишевський» (кольор. літогр., 1939. Держ. музей укр. образотворчого мистецтва в Києві), «На заслання... без права писати і малювати» (гуаш, 1961).


ДОВБИЩЕНКО Віктор Семенович (3.ХІ 1910 — 24.ІХ 1953) — український радянський режисер, театрознавець, засл. артист УРСР (з 1946). Поставив оперу «Катерина» М. Аркаса за однойменною поемою Шевченка (1933, Харків. Черновозаводський театр) і п’єсу Шевченка «Назар Стодоля» (1941, Одес. театральне уч-ще).


ДОВГАЛЬ Олександр Михайлович (27.I 1904 — 12.III 1961) — український рад. художник, засл. діяч мист. УРСР (з 1951). Член КПРС з 1949. Працював у галузі станкової, книжкової та плакатної графіки. Автор творів «Шевченко пише автопортрет», «Т. Шевченко в Петербурзі серед представників літератури, мистецтва і науки» (обидва — кольорова літогр., 1939). В 1942 на тексти Шевченка створив серію плакатів «Вражою злою кров’ю волю окропіте!».


ДОВГОПОЛЕНКО Харитина Василівна (н. 1841 — р. см. невід.) — селянка. кріпачка князя Лопухіна. Служила у В. Г. Шевченка. Тарас Шевченко познайомився з Д. влітку 1859 у Корсуні й хотів одружитися з нею, але намір залишився нездійсненим. Поет не раз згадував про Д. 1859 — 60 у листах до В. Г. Шевченка. Спогади Д. про Шевченка 1894 записав О. Кониський.


ДОВЖЕНКО Анатолій Іванович (н. 1.Х 1932) — український рад. художник. Член КПРС з 1964. Створив картини на шевченківські теми: «Земляки» (1960 — 61, Вінн. краєзнавчий музей), «Мрії про Україну» (1961, ДМШ), «Т. Г. Шевченко» (1964), «Вітер з України» (1963 — 64).


ДОВЖЕНКО Олександр Петрович (10.ІХ 1894 — 25.XI 1956) — український рад. кінорежисер, письменник, засл. діяч мистецтв УРСР (з 1939), нар. артист РРФСР (з 1950). Символічний образ Шевченка Д. відтворив в одному з епізодів кінофільму «Арсенал» (1929). З ім’ям поета на вустах гине легендарний герой громадян. війни В. Боженко в кіноепопеї Д. «Щорс» (1939). Піснею на слова Шевченка починається кіноповість «Поема про море». Згадки про Шевченка та його творчість є в Довженкових записних книжках, щоденниках і статтях. Держ. премія СРСР, 1941, 1949. Ленінська премія, 1959.

Літ.: Фащенко В. В. Шевченківські традиції у Довженка. «Радянське літературознавство». 1963, № 5.


ДОЛАНСЬКИЙ (Dolanský) Юліус (справжнє прізвище — Гайденрайх: 23.II 1903 — 26.IV 1975) — чеський літературознавець. Досліджував літ. зв’язки чехів з ін. слов. народами, зокрема чесько-українські зв’язки. Творчість Шевченка почав вивчати в 30-х рр. Д. належать статті про укр. поета в періодич. л-рі, передмова до і «Кобзаря» чес. мовою (Прага, j 1953), післямова до збірки поезій Шевченка «У тім раї на землі» (чес. мовою. Прага, 1961). Виступив з промовою на Міжнародному форумі діячів культури в Києві.

Тв.: Шевченко и чешская поэзия его времени. В кн.: Шевченко и мировая культура. М., 1964.


ДОЛГОРУКОВ Василь Андрійович (7.III 1804 — 17.I 1868) — шеф жандармів та головний начальник «Третього відділу» (1856 — 66). Після повернення Шевченка із заслання Д. встановив за ним суворий поліцейський нагляд. Поет двічі був на прийомі у Д. Вперше — навесні 1858 за порадою А. Толстої, коли «выслушал приличное случаю, но вежливое наставление» («Щоденник», 15.IV 1858) і вдруге — восени того ж року. 27.Х

1858 Шевченко написав Д. листа з проханням зняти заборону з творів, що вийшли в світ ще до його заслання, і дозволити надрукувати їх знову. 21.I 1859 Д. запропонував міністру нар. освіти Є. Ковалевському розглянути вірші поета з усією суворістю і про наслідки доповісти йому. 28.I Д. дав згоду на друкування творів Шевченка, що дало підставу розглядати їх у цензурі. Влітку 1859 Д. дозволив Шевченкові поїхати на Україну, але одночасно наказав встановити за ним пильний нагляд.


ДОЛГОРУКОВ Микола Андрійович (1792 — 1847) — черніг., полт., харків. генерал-губернатор, князь. Проводив реакц. політику царизму на Україні, за що Шевченко затаврував його в незакінченій поемі «Юродивий». 16.I 1845 Шевченко звернувся до Д. з листом, у якому просив сприяти передплаті на «Живописную Украину». Як видно з листа, поет бачився з Д. у Петербурзі й подарував йому три естампи з «Живописной Украины», щоб зацікавити своїм виданням. Д. дав розпорядження губернаторам і губернським предводителям дворянства організувати передплату на «Живописную Украину», але це розпорядження конкретних наслідків не дало.


«ДОЛИНА В ГІРСЬКІЙ МІСЦЕВОСТІ» (тон. папір, ол., білило, 17,1 × 32) — рисунок Шевченка, виконаний у серпні 1851 під час Каратауської експедиції. Ліворуч унизу олівцем авторська позначка: «36». В л-рі є також описова назва: «Зліва — стовпоподібне каміння, посередині — долина, під горою — будівлі». Зберігається в ДМШ.


«ДОЛИНА КУГУС» (тон. папір, ол., 17,1 × 31,1) — рисунок Шевченка, виконаний між липнем і 8.VIII 1851 під час Каратауської експедиції, коли вона перебувала в районі Північного Актау. На рисунку ліворуч унизу олівцем напис: «28. Долина Кугус». Зберігається в ДМШ.


«ДОЛИНА ТУРШ» (тон. папір, ол., 17,9 × 32,1) — рисунок Шевченка, виконаний між липнем і 8.VIII 1851 під час Каратауської експедиції. Ліворуч унизу — авторський напис з серійним номером: «32. Д. Турш». На рисунку зображено краєвид долини Турш (або Ториш), що біля пн.-зх. схилу Західного Каратау, куди художник виїжджав, перебуваючи в центральній частині Північного Актау. Зберігається в ДМШ.


«ДОЛЯ» — перший вірш ліричного циклу Шевченка «Доля», «Муза», «Слава», написаного 9.II 1858 в Нижньому Новгороді. Збереглося 4 автографи циклу: в «Щоденнику», в листі до М. С. Щепкіна 10.II 1858, в листі до М. Лазаревського 22.II 1858, в «Більшій книжці». «Д.» вперше опубліковано в альманасі «Хата» (СПБ, 1860) без останніх чотирьох рядків. Повністю надруковано в «Кобзарі» (СПБ. 1867).

Цикл являє собою художню цілість — триптих, кожний наступний вірш якого є новим щаблем у розвитку ліричної думки поета. В листі до С. Аксакова 16.II 1858 Шевченко схарактеризував триптих як «одно в трех лицах... новорожденное чадо». Лірична тема триптиха — самоусвідомлення поетом своєї творчості. Мотив долі набуває тут спрямування дещо відмінного від деяких творів попередніх років: не жалі й скарги на долю, а усвідомлення суворої, але благодійної школи життя.

Свідомість того, що його життєвий шлях був шляхом правди, сповнювала поета почуттям глибокого задоволення. Про популярність вірша «Д.» ще за життя Шевченка свідчать три його публікації 1860 в російських перекладах — Л. Блюммера в журн. «Светоч» (№ 4), М. Гербеля («Кобзарь Тараса Шевченка в переводе русских поэтов») і М. Курочкіна в журналі «Народное чтение» (№ 5). Вірш поклав на музику М. В. Лисенко.

Літ.: Ненадкевич Є. О. Творчість Т. Г. Шевченка після заслання (1857 — 1858). К., 1956; Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959.


ДОМАНИЦЬКИЙ Василь Миколайович (19.III 1877 — 11.ІХ 1910) — український філолог, історик і фольклорист бурж.ліберального напряму. Автор праць про Шевченка та ін. укр. письменників, дослідник укр. фольклору; відомий і як бібліограф. Перевірив за рукописами та публікаціями значну частину поезій Шевченка, провів велику текстологічну роботу, наслідки якої виклав у книжці «Критичний розслід над текстом „Кобзаря“ Шевченка» (К., 1907). І. Франко дав позитивну оцінку цій праці. Д. великою мірою упорядкував хронологію поетичної спадщини Шевченка, вперше опублікував ряд невідомих і маловідомих його віршів, підготував і здійснив перше повне на той час видання «Кобзаря» (СПБ, 1907), що тривалий час було взірцем для наступних перевидань творів поета. З наступом реакції в Росії цей «Кобзар» зазнав переслідування. Рад. дослідники-текстологи відзначили в текстологіч. роботі Д. чимало огріхів і методологіч. помилок. Він поєднував за власними смаками тексти з різних варіантів, недооцінив ряд рукописних джерел Шевченкового тексту («Три літа» та ін.). Портрет с. 197.

І. Я. Айзеншток.


«ДОМАШНЯЯ БЕСЕДА» — реакційно-монархічний тижневик, що виходив 1858 — 77 у Петербурзі. Редактор-видавець — В. Аскоченськии. «Д. б.» відома своїм обскурантизмом, що й зумовило сатиричну згадку про В. Аскоченського у вірші Шевченка «Умре муж велій в власяниці». Негативне ставлення поета до «Д. б.» зафіксовано у спогадах О. Афанасьєва-Чужбинського і фактично й у спогадах самого В. Аскоченського.

Після смерті Шевченка тут опубліковано кілька заміток, у яких були випади проти укр. поета і його творчості. Це, зокрема, рецензія священика Л. Крамаренкова (1861, № 12) на «Букварь южнорусский» Шевченка, в якому рецензент нібито побачив «картини морального розтління», лист «малоросійського козака Івана Осьмачки до Аскоченського» (1861, № 22), «И мои воспоминания о Т. Г. Шевченке» В. Аскоченського (1861, № 33). Ці виступи «Д. б.» викликали обурення передової російської інтелігенції. Гідну відсіч «Д. б.» дано на сторінках сатиричного журналу «Искра» (1861, № 16).

Літ.: Прийма Ф. Я. Шевченко и поэты «Искры». В кн.: Збірник праць сьомої наукової шевченківської конференції. К., 1959.

Н. Є Полонська.


ДОМЕНІКІНО (Domenichino; Доменіко Цамп’єрі; 21.Х 1581 — 6. IV 1641) — італійський живописець, представник академічного напряму. Шевченко був обізнаний з життям Д. і високо цінував його творчість, особливо картину «Іоанн Богослов», що її він знав з гравюри І.-Ф. Міллера, а пізніше бачив у майстерні К. Брюллова, який 1838 виконав з неї копію. Д. поет згадував у «Щоденнику» (запис 2.Х 1857), в повістях «Варнак» і «Художник».


ДОМІНЧЕН Климентій Якович (н. 8.XII 1907) — український рад. композитор, народний артист УРСР (з 1973). Член КПРС з 1950. До 150-річчяздн» народження Шевченка написав кантату «Вольний син і вольна мати» (слова В. Бичка), мішаний хор без супроводу «Тарасові Шевченку» (слова О. Новицького), солоспів для баритона з фп. «Тарасова любов» (слова І. Майового).


ДОМНЕНКО Григорій Степанович (н. 5.ІХ 1922) — український рад. художник. Автор картин на шевченківські теми: «Пани горять» (за мотивами поеми «Гайдамаки», у співавт. з Г. Хаджиновим, 1961), «У неволі» (1964), «Шевченко серед селян» (1966), а також графічних творів — «На могилі Тараса» (ліногр., 1963), «Любіть Україну» (ліногр., 1964).


ДОМОЖАКОВ Микола Георгійович (н. 20.I 1916) — хакаський рад. письменник. Чл. КПРС з 1941. Перший перекладач поезій Шевченка хакас. мовою. Переклав «Заповіт», «О люди! люди небораки!» (обидва — 1955), «Не завидуй багатому» (1972) та ін. «Заповіт» у перекл. Д. вміщено в книжці Шевченка «„Заповіт“ мовами народів світу» (К., 1964).


ДОМОРАЦЬКИЙ Станіслав (Костянтин) Северинович (н. 1823 — р. см. невід.) — польський політ. засланець, рядовий 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. Відданий 1853 у солдати як політично неблагонадійний. Д. служив з Шевченком в останні місяці перебування поета на Мангишлаку; з служби їх звільнили одночасно.


ДОНЕЦЬ Григорій Прокопович (н. 30.XII 1913) — український рад. поет. Член КПРС з 1943. Автор збірки віршів «В Кобзаревім краю» (К., 1961) про сучасне й минуле Шевченкового краю та поеми «Серце Прометея» (К., 1964), в якій зображено Шевченка на засланні. Шевченкові присвятив цикли поезій в ін. збірках («Канівська книга», 1959; «Земля Боянова», 1968, тощо), публіцистичні статті «Хроніка великого життя» (1956), «З життя і спадщини Кобзаря» (1958).


ДОНЕЦЬ Михайло Іванович (23.I 1883 — 10.ІХ 1941) — український рад. співак (бас), нар. артист УРСР (з 1930) Член Комуністичної партії з 1940. В ювілейному шевченківському концерті 18.III 1911 в Москві Д. виконував соло в кантаті М. В. Лисенка «Б’ють пороги» й кілька романсів на тексти поета. В репертуарі співака були партії батька («Катерина» М. Аркаса за Шевченком, Народний дім у Києві, 1927) і Твардовського («Шевченко» В. Йориша, Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка, 1940).


ДОНІЦЕТТІ (Donizetti) Гаетано (29.ХІ 1797 — 8.IV 1848) — італійський композитор. Автор опер, мес, хорів, оркестрових і камерних творів. Шевченко слухав комічну оперу Д. «Дочка полку» в 40-х pp. в Александринському театрі в Петербурзі, 1845 — на Іллінському ярмарку в Ромнах і у Нижегородському театрі. В «Щоденнику» 23.I 1858 він негативно оцінив цей твір. «Дочку полку» поет згадував і в повісті «Капитанша». В 1858 у Петербурзі Шевченко слухав оперу Д. «Лінда ді Шамуні», де роль батька Лінди виконував С. Гулак-Артемовський («Щоденник». запис 21.IV 1858).


ДОНСЬКА-ПРИСЯЖНЮК Віра Артемівна (н. 6.I 1929) — російська рад. актриса театру й кіно. З 1951 — в Малому театрі. Створила образ Ганни в кіноопері «Наймичка» за однойменними творами Шевченка та оперою М. Вериківського (Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. П. Довженка, 1964). На Всесоюзному кінофестивалі в Ленінграді 1964 за краще виконання жіночої ролі (Ганни) її відзначено дипломом з врученням «Золотої пальмової гілки». Іл. табл. XXVII.


ДОНЧЕНКО Олесь (Олександр) Васильович (19.VIII 1902 — 12.IV 1954) — український рад. письменник. В оповіданні «Під Чернечою горою» (1948) писав про народний гнів і помсту, викликані наругою фашистів над могилою Шевченка. В оповіданні «Жива легенда» (1944) створив народногероїчний образ Шевченка.


ДОРДЖІЄВ Басанг Бюрюнович (5.IV 1918 — 3.II 1969) — калмицький рад. поет, засл. діяч культури Калм. АРСР. Переклав твори Шевченка «В неволі тяжко, хоча й волі» (вміщено в збірці «Поезії». Еліста, 1939), «Рано-вранці новобранці», «Вітре буйний, вітре буйний!», «У тієї Катерини», «Сон» («На панщині пшеницю жала»), «Немає гірше, як в неволі» (ввійшли до збірки «Поезії». Еліста, 1964). Автор статті «Тобі, наш безсмертний Кобзар!» (1961). Українському поетові присвятив вірш «Тарасові» (1964).


ДОРОХОВА Євдокія Яківна (1779 — 25.IV 1849) — вдова генерал-лейтенанта І. Дорохова, який відзначився у Вітчизняній війні 1812. Жила в Чернігові, де поет, очевидно, познайомився з нею 1846. Шевченко згадав Д. у «Щоденнику» 2.VII 1857.


ДОРОХОВА Марія Олександрівна (1811 — 67) — начальниця Нижегородського ін-ту шляхетних дівчат. Двоюрідна сестра декабристів Ф. Вадковського і З. Чернишова. Багато років була у дружніх взаєминах з декабристами. Шевченко високо цінував Д. У 1857 він намалював її портрет (доля портрета невідома). В 1860 Д. відвідала Шевченка в Петербурзі. Ім’я її не раз згадано в «Щоденнику» та в листах поета.

Літ.: Большаков Л. Тільки коли шукаєш... «Вітчизна» 1972, № 5.


ДОРОШ Володимир Васильович (н. 27.VII 1898) — український радянський різьбяр, заслужений майстер народної творчості УРСР (з 1960). Автор творів «Т. Г. Шевченко» (дер., 1930 і 1963) та «Молодий Т. Г. Шевченко у К. П. Брюллова» (дер., 1963).


ДОРОШЕНКО Катерина Петрівна (н. 24.XII 1908) — український радянський мовознавець. Член КПРС з 1941. Директор Державного музею Т. Г. Шевченка в Києві. Авторка книжки «Слово про великого Кобзаря» (К., 1965) та кількох статей про Шевченка, опублікованих у наук. збірниках і періодичній літературі. Редактор ряду колективних праць — «Т. Г. Шевченко в критиці» (К., 1953), «Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників» (К., 1958), кількох видань путівників по музею Т. Г. Шевченка. Брала участь у підготовці двотомного «Словника мови Шевченка» (К., 1964).


ДОРОШЕНКО Петро Дорофійович (1627 — 19.XI 1698) — гетьман Правобережної України [1665 — 76]. Діяльність його була ворожа інтересам укр. народу. В 1668 зробив спробу захопити Лівобережну Україну, що входила до складу Росії, але зазнав поразки. В 1669 Д. підписав угоду про перехід України під владу Туреччини. В 1676 капітулював перед військами Г. Ромодановського і гетьмана І. Самойловича. Шевченко в поезії «Заступила чорна хмара» створив ідеалізований, істор. неточний образ Д. (запозичивши окремі фактичні відомості про нього з істор. праць Д. Бантиша-Каменського і М. Маркевича). Згадка про Д. є також у повісті «Наймичка».


ДОРОШКЕВИЧ Олександр Костьович (27.IX 1889 — 1.IV 1946) — український рад літературознавець, педагог. Очолював київ. філію н.-д. Інституту Тараса Шевченка Наркомосу УРСР. Автор підручників з історії укр. л-ри. посібників з методики викладання л-ри і нарисів про укр. письменників 19 ст. Вже на поч. 20-х pp. наголосив на значенні суспільно-політ. рухів доби в формуванні світогляду Шевченка.

Д. один з перших почав розробку проблеми єднання Шевченка з російським революційним рухом («Шевченко в соціалістичному оточенні», 1924). Поставив питання про вплив на Шевченка «того комплексу революційних ідей, який походив від гуртка Чернишевського». Д. належать також джерелознавчі публікації, текстологічні студії, огляди шевченкознавчих досліджень («Сучасний стан шевченкознавства», 1930). В деяких працях не уник помилок спрощено соціологічного аналізу історико-літературних фактів.

Тв.: Шевченко. (Деякі проблеми з шевченкознавства). «Радянська освіта», 1924, № 3 — 4; Трагедія самотнього чуття (Шевченко й Ликера). «Життя й революція», 1926, № 9; Принципи організації тексту Шевченкової поезії. «Життя й революція», 1932, № 6 — 7; Тарас Шевченко й український літературний рух. «Українська література», 1944, № 3 — 4; Українська культура в двох столицях Росії. К., 1945.

В. Л. Смілянська.


ДОРОШКО Петро Онуфрійович (н. 24.XII 1910) — український рад. письменник. Член КПРС з 1941. Присвятив Шевченкові кілька віршів (деякі з них увійшли до циклу «Поетове серце», 1961) і драм. поему «Спалах уночі» (1965). Образ поета-революціонера Д. не раз згадував у віршах, присвячених рад. дійсності, — «Над „Кобзарем“» (1957), «Вічний революціонере! Кобзарю живий» (1967) та в ін. поезіях.


ДОСС Іван (Микола) Федорович (11.Х 1835 — 6.XI 1881) — російський художник. У 1862 здобув звання некласного художника в галузі портретного акварельного живопису. Мав власний фотографічний салон у Петербурзі. У 1858 зробив фотографію Шевченка.


ДОСТОЄВСЬКИЙ Федір Михайлович (11.XI 1821 — 9.II 1881) — російський письменник. За участь у революц. гуртку петрашевців 1849 Д. було заарештовано й засуджено до смертної кари, яку потім замінили 4-річною каторгою. Шевченко й Д. виступили зі своїми творами на літ. вечорі 11.XI 1860 в Петербурзі в залі Пасажу. Д. з повагою ставився до Шевченка. Був на його похороні. Як співвидавець журн. «Время» (1861, № 4) опублікував статтю А. Григор’єва «Тарас Шевченко». Долі Шевченка й Д., як жертв царської сваволі, порівнював О. Гончар («Літературна Україна», 23.ХІ 1971).


«ДОЧКА ХІОСЬКОГО ГОНЧАРЯ» (папір, сепія) — малюнок Шевченка, виконаний між лютим і травнем 1857 в Новопетровському укріпленні. Сюжет твору взято з давньогрецького міфу про походження малювання — дочка хіоського гончаря на дверях житла обвела контур тіні свого коханого; це була перша художниця. Шевченко надіслав для продажу малюнок Б. Залеському, а той продав його поміщиці, художниці Г. Скірмунт. В одному з альбомів рисунків, поезій і фольклорних записів 1846 — 50 є начерк та ескіз подібної композиції. Де малюнок тепер — невідомо.


ДРАГОМАНОВ Михайло Петрович (30.ІХ 1841 — 2.VII 1895) — український публіцист, історик, фольклорист, громад. діяч бурж.-демократич., потім — ліберально-бурж. напряму. В 1876 Д., переслідуваний царизмом за участь у діяльності Київ. громади, емігрував за кордон, у Женеву. Встановив зв’язки з передовою галицькою молоддю, передусім з І. Франком і М. Павликом. Д. належав до прогресивної демократич. частини інтелігенції, яка захищала інтереси народу, виступала проти самодержавства й кріпосництва та його залишків, осуджувала нац. обмеженість рос. шовіністів і укр. бурж. націоналістів. Разом з тим Д. і сам виявляв національну обмеженість і в ряді питань сповзав на націоналістичні позиції (зокрема в оцінці польс. визвольного повстання 1863 — 64), за що його критикував В. І. Ленін.

Ще в шкільні роки захоплювався політ. поезіями Шевченка, що поширювалися в списках. У травні 1861 в Києві виступив над труною поета з промовою. Д. визнавав, що його світогляд формували політ. поезії Шевченка разом з творами М. Некрасова і журн. пСовременник». Це підтверджується його працями «Святкування роковин Шевченка в „руському обществі“» (1873), «Поминки Шевченка у Відні й Львові» (1875), «Війна з пам’яттю про Шевченка» (1882), «Т. Шевченко в чужій хаті його імені» (1893). Д. публікував також нові матеріали про Шевченка. Брав участь у закордонному виданні заборонених цензурою творів поета. Так, 1882 видав у Женеві лат. шрифтом поему «Марія» Шевченка під назвою «Марія Ісусова» з своєю передмовою і примітками. В 1885 цю ж поему надрукував у власному рос. перекладі. В Женеві завдяки турботам Д. 1890 вийшли «Поезії Т. Г. Шевченка, заборонені в Росії», які високо оцінив Г. В. Плеханов. Доклав багато зусиль, щоб поширити твори Шевченка за кордоном у перекладах європ. мовами. У 1873 в італійському журналі «Rivista Europea» («Європейський огляд») опублікував статтю «Український літературний рух у Росії і в Галичині (1798 — 1872)», в якій велику увагу приділив характеристиці творчості Шевченка, назвав його «одним із великих поетів правдиво народних», підкреслив, що творчість Шевченка мала велике значення не лише для Сх. України, а й для Галичини. У 1878 видав у Женеві брошуру франц. мовою «Українська література, заборонена російським урядом» (доповідь на літературному конгресі в Парижі), яку, як доведено, читав К. Маркс. У ній, зокрема, Д. виклав біографію Шевченка і дав стислу характеристику його основних творів, чим популяризував творчість поета на Заході. Погляди Д. на спадщину Шевченка були суперечливими, а в ряді моментів і помилковими. Найвиразніше це виявилося в оцінці Д. істор. значення Шевченка в праці «Шевченко, українофіли і соціалізм» (Женева, 1879). Д. різко виступив тут проти бурж.-націоналістичних, клерикальних та ін. фальсифікаторів світогляду поета та його літ. спадщини. Але разом з тим він заперечував революц. характер світогляду поета, недооцінював його роль у визвольному русі, а також високу худож. форму поезії Шевченка, зокрема його сатири. Він помилково вважав поета малоосвіченою людиною, а його твори «перейденим етапом» («Малоруський інтернаціоналізм», 1880; «Автобиографическая заметка», 1883). Згодом Д. визнав хибність цих тверджень. І. Франко пояснював помилкові твердження Д. незадовільним станом тогочасного шевченкознавства, яке до того ж було засмічене всілякими антинаук. кривотлумаченнями націоналістів і клерикалів. Про помилкові положення праці Д. «Шевченко, українофіли й соціалізм» писав А. Лунацарський у статті-рецензії «Шевченко и Драгоманов». Портрет с. 197.

Тв.: Літературно-публіцистичні праці, т. 1 — 2. К., 1970.

Літ.: Франко І. Переднє слово. В кн.: Драгоманов М. Шевченко, українофіли й соціалізм. Львів, 1906; Заславський Д., Романченко І. Михайло Драгоманов. К., 1964; Наливайко Д. Драгоманов — популяризатор Шевченка в Західній Європі. В кн.: Збірник праць вісімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1971; Комишанченко М. З історії українського шевченкознавства. К., 1972.

І. С. Романченко.


ДРАК Матвій Ілліч (30.IX 1887 — 20.VII 1963) — український рад. художник театру, засл. артист УРСР (з 1940). Член КПРС з 1952. Оформив вистави п’єс за мотивами творів Шевченка: «Іван Гус», «Великий льох», «Лілея», «Заповіт» (1920), «Гайдамаки» (інсценізація Л. Курбаса, 1924) та постановку драми «Назар Стодоля» Шевченка — у Київ. укр. драм. театрі ім. І. Франка (1942) і Кам’янець-Подільському українському музичнодраматичному театрі ім. Г. Петровського (1939).


ДРАМАТУРГІЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — частина літературно-мистецької спадщини поета. Д. НІ. — закінчені драматичні твори та фрагменти незавершених п’єс, написаних рос. мовою 1841 — 43. До нас дійшли переклад з рос. на укр. мову драми «Назар Стодоля», уривок незакінченої п’єси «Никита Гайдай» та «Песня караульного у тюрьмы» з драми «Невеста». Вважають, що трагедію «Никита Гайдай» (писану переважно віршем) Шевченко переробив на драму «Невеста» (написана здебільшого прозою), згадуваного в листуванні «Данила Реву» — на п’єсу «Назар Стодоля», а задум «Слепой красавицы» в процесі роботи змінився. Можливо, він втілився в поему «Слепая». Можливо, 1843 п’єсу «Назар Стодоля» поставила Таганрозька трупа в Ростовіна-Дону; в 1844 — 45 її виставляв аматорський гурток при Медико-хірургічній академії в Петербурзі. Після опублікування цієї п’єси (1862) вона успішно йшла на Україні та в Росії. Виїзні трупи ставили її на Закавказзі, в Прибалтиці й Білорусії. Преса широко відгукнулася на ці вистави. Проте дореволюційна літ. критика недооцінювала п’єсу.

Драматургічний хист органічно властивий Шевченкові. Виявився він і в його поезії («Гайдамаки», «Слепая», «Відьма», «Марина» та ін.), де окремі картини за характером розгортання дії й за формою викладу являють собою закінчені драм. сцени. В своїй драматургії Шевченко успадкував романтич. традиції К. Рилєєва, він прославляв мужність борців за волю рідного краю, порушував питання єдності слов. народів. Відомі нам драм. твори Шевченка присвячені істор. минулому України. Сюжет трагедії «Никита Гайдай» пов’язаний з істор. подіями часів Б. Хмельницького (герой п’єси їде з дипломатичною місією до короля у Варшаву). В основі драми «Назар Стодоля» — соціально-побутовий конфлікт, зображений на істор. тлі України 17 ст. Поет здебільшого звертався не до конкретної істор. події чи факту, а прагнув розв’язувати побутові теми на істор. тлі. Його герої не уособлюють якихось конкретних істор. діячів. Шевченко віддавав перевагу історизмові цілого перед історизмом деталі, захоплювався героїчним минулим, виявляв інтерес до проблем слов. єднання. Як і в поезії, раннього періоду, в Д. Ш. поєднуються історична й побутова тематика, героїка й буденність. Деякі мотиви й образи підказані нар. творчістю.

Порівняно з попередньою укр. драматургією п’єси Шевченка мають гостріше соціальне звучання. Їхній провідний конфлікт (особливо «Назара Стодолі») відображає класові суперечності в козацькому середовищі. Якщо «Никита Гайдай» має виразно романтич. характер, то в «Назарі Стодолі» Шевченко пішов далі за романтиків, відтворюючи вже типові характери в типових обставинах. Від романтяч. традиції у п’єсі — поділ персонажів на героїв і лиходіїв. Проте в п’єсі «Назар Стодоля» вже переважають риси реалістичного відтворення дійсності. Творчість Шевченка-драматурга досліджували А. Шамрай, Б. Варнеке, І. Кочерга, З. Мороз та ін.

Літ.: Юра Г. Драматургия Шевченко. «Театр», 1939, № 2 — 3; Кочерга И. Драматический элемент в творчестве Т. Г. Шевченко. В кн.: Шевченко Т. Собрание сочинений, т. 4. М., 1949; Шубравський В. Є. Драматургія Т. Г. Шевченка. К., 1961.

В. Є. Шубравський.


ДРАЧ Іван Федорович (н. 17.Х 1936) — український рад. поет. Член КПРС з 1959. Автор поеми «Смерть Шевченка», поезії «Сковорода й Шевченко» (обидві — 1962), статті «Син волі» (1964) та ін. Ім’я Шевченка є символом відданості народові й революц. ідейності у поемі Д. «Спрага» (1962) й віршах «Прометеївська балада» (1962) та «Іван Франко в революційному Києві 1905 року» (1966). Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1976.


ДРЕЙШОК (Dreyschock) Александр (16.Х 1818 — 1.IV 1869) — чеський піаніст і композитор. У Росії, зокрема в Петербурзі, вперше гастролював 1840. Шевченко слухав гру Д. на вечорі в О. Струговщикова 27.IV 1840.


ДРЕКСЛЕР Йосип Іванович — лікар. Німець з походження. Служив у рос. армії, потім працював лікарем на Полтавщині. Після відставки оселився з дружиною в с. Заїчинцях поблизу с. Веселого Подолу, де в маєтку поміщиків Родзянків в липні 1845 кілька днів жив Шевченко. Тут поет і познайомився з Д. В листі до А. Г. і Н. Я. Родзянок 23.Х 1845 Шевченко передавав подружжю Дрекслерів найкращі вітання. Можливо, Д. та його дружина були прототипами Антона Адамовича й Мар’яни Акимівни в повісті «Музыкант» і Степана Осиповича й Софії Самійлівни — в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».


ДРЕМЛЮГА Микола Васильович (н. 22.VI 1917) — український рад. композитор, засл. діяч мист. УРСР (з 1972). До 150-річчя з дня народження Шевченка написав кантату «На оновленій землі» для мішаного хору, соліста (баритона) і симф. оркестру (1963).


ДРІМЦОВ Сергій Прокопович (псевд. — Дрімченко та ін.; 15.V 1867 — 18.VIII 1937) — український рад. композитор, журналіст і педагог, засл. артист УРСР (з 1928). Переклав рос. мовою і 1902 — 03 видав у Вятці, куди його заслали за поширення революц. прокламацій, твори Шевченка (в. 1 — «Думи», в. 2 — «Гайдамаки») з ілюстраціями рос. художників А. Рилова й М. Хохрякова і фрагментами музики М. В. Лисенка. Поклав на музику 20 віршів з «Кобзаря» Шевченка («Садок вишневий коло хати», «За сонцем хмаронька пливе», «Тече вода з-під явора» тощо), створив муз. ілюстрації до творів «Сотник», «Музыкант», «Тополя» («Плавай, плавай, лебедонько») для мішаного хору (1934). Портрет с. 197.

Літ.: Павлюк М. М. Спогади С. Наумова про історію вятського видання «Кобзаря» в російському перекладі С. Дрімцова. «Радянське літературознавство», 1972, № 3.


ДРОЖЖИН Спиридон Дмитрович (18.XII 1848 — 24.XII 1930) — російський рад. поет, самоук у літературі. Походив з кріпаків. Захоплювався художньою довершеністю «Кобзаря». Переклав Шевченкові вірші «Чого мені тяжко, чого мені нудно», «За думою дума роєм вилітає» («Гоголю»; обидва — 1900), «Ой пішла я у яр за водою» та «І день іде, і ніч іде» (обидва — 1906). Наслідував твори укр. поета (у вірші «Думи», 1889).

В 1907 відвідав разом з І. Белоусовим могилу Шевченка. В тому ж році створив цикл віршів «На могилі Шевченка». Протягом десятиріч розшукував і колекціонував репродукції живописних і графічних творів Шевченка.


ДРУГА ПОДОРОЖ Т. Г. ШЕВЧЕНКА НА УКРАЇНУ (1845 — 47) — див. Подорожі Т. Г. Шевченка на Україну (1843 — 44, 1845 — 47, 1859).


«ДРУГИЙ „КОБЗАР“» — умовна назва невиданої поетичної збірки Шевченка, яку поет вжив у т. з. седнівській (написаній 8.III 1847 в Седневі) передмові, що нею мала відкриватися збірка. Готувати «Д. „К.“» до видання поет узявся на поч. 1847. Видати збирався в Києві, з допомогою М. Костомарова. Називаючи збірку «Д. „К.“», Шевченко не брав до уваги «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків», якого видав І. Лисенков 1844 на правах придбаної літ. власності. Нове видання задумано як збірку ще не друкованих на той час творів. До нього мали ввійти переписані до того самого зошита, що й седнівська передмова, балади «Русалка» й «Лілея», поема «Осика» та ряд творів з альбома «Три літа» — ті, що могли пройти (повністю або частково) цензурний контроль: «Чигрине, Чигрине», «Заворожи мені, волхве», «У неділю не гуляла», «Чого мені тяжко, чого мені нудно», «Не завидуй багатому», «Не женися на багатій», «Сова», «Дівичії ночі», «Наймичка», «Маленькій Мар’яні», «Сліпий», «Минають дні, минають ночі», «Три літа», «Псалми Давидові» і поема «Єретик», автограф якої раніше входив до альбома «Три літа». В названому альбомі ці твори позначено схрещеними рисочками таким самим олівцем, яким поет зробив виправлення в тексті (під час перебування в Седневі) в процесі підготовки нового видання творів. Позначки, найімовірніше, вказують на твори, що їх відібрав поет до «Д. „К.“». Підготувати повний текст рукопису нової збірки Шевченко не встиг. Арешт 5.IV 1847 обірвав роботу над виданням. Наступна заборона літ. діяльності й заслання поета унеможливили видання «Д. „К.“». Забрані під час арешту підготовчі матеріали до «Д. „К.“» (зошит з поемою «Осика», седнівською передмовою, баладами «Русалка» й «Лілея» та альбом «Три літа») було передано до «Третього відділу», в архіві якого вони й пролежали до 1907.

В. С. Бородін.


ДРУЦЬКИЙ-ПОДБЕРЕЗЬКИЙ Ромуальд — див. Подберезький-Друцький Ромуальд.


«ДУБ» (папір, оф., акватинта, 21,9 × 28,3) — офорт Шевченка, виконаний не пізніше як у серпні 1860 в Петербурзі з однойменного малюнка А. Мещерського. Праворуч унизу на відбитку офортним штрихом напис: «А. Мещерский. 1860». Ліворуч під зображенням: «Грав. Т. Шевченко. 1860.». Зберігається в ДМШ. Ід. т. 2, табл. II.


ДУБЕЛЬТ Леонтій Васильович (1792 — 9.V 1862) — начальник штабу Окремого корпусу жандармів, у 1839 — 56 — керуючий «Третім відділом». Один з найреакційніших діячів періоду царювання Миколи І. Д. вів політ. справи гуртка О. Герцена, Кирило-Мефодіївського товариства, петрашевців та ін.

За свідченням сучасників, Д. був жорстокою і підступною людиною. Шевченко з Орської фортеці двічі (1847 і 10.I 1850) звертався до Д. з проханням поклопотатися перед царем про дозвіл для нього малювати. У дозволі було відмовлено. Шевченко згадував Д. в листі до М. Лазаревського 20.XII 1847 та в «Щоденнику» 15.IX 1857. У пізніших (уже після смерті поета) нотатках Д. є різкі вихватки проти Шевченка.


ДУБЕНКО Степан Васильович (н. 6.VI 1930) — український рад. кінознавець. Автор праць «Тарас Шевченко та його герої на екрані» (К., 1967), «Тарас Шевченко у кіномистецтві», «:Твори Т. Г. Шевченка на екрані» (обидві — К., 1970) та ряду статей у иеріодич. л-рі («Багатюща скарбниця», «Шевченко в кіно», «Сяйво поезії в світлі екрана» — всі 1964).


ДУБИНА Микола Іванович (н. 2.I 1932) — український рад. літературознавець. Автор праць з історії української дожовтневої та рад. л-ри. Творчості Шевченка присвятив праці «Шевченко і Західна Україна» (К., 1969), «Шевченко і західноукраїнська революційна поезія 20 — 30-х років XX ст.» (1964), «Твори Т. Шевченка на західноукраїнській сцені» (1972); «Шевченкові пам’ятники на західноукраїнських землях» (1973) та ін.


ДУБНО — повітове місто Волинської губ. (тепер районний центр Ровенської обл.). Шевченко, ймовірно, був у Д. восени 1846, коли за завданням Археографічної комісії їздив на Волинь і Поділля змальовувати істор. і архітектурні пам’ятки. Згадка про Д. є в повісті «Варнак». За рад. часу в місті встановлено пам’ятник поетові, його ім’ям названо одну з вулиць.


ДУБОВИК Леонтій Федорович (30.Х 1902 — 22.VIII 1952) — український рад. режисер, нар. артист УРСР (з 1947). Член Комуністичної партії з 1947. Поставив сатиричну комедію «Сон» за однойменною поемою Шевченка (1935) та його драму «Назар Стодоля» (1939, 1943 — обидві в Харків. укр. драм. театрі ім. Т. Г. Шевченка; 1951 — разом з А. Бучмою у Київ. укр. драм. театрі ім. І. Франка). В студійному театрі при Харків. укр. драм. театрі ім. Т. Г. Шевченка інсценізував шевченківські твори «Тополя», «Княгиня», «Великий льох», «Хустина», «Холодний Яр». Держ. премія СРСР, 1948.


ДУБОВКА Володимир Миколайович (н. 15.VII 1900) — білоруський рад. поет. Про Шевченка писав у статті «Серцем жити і людей любити...» (1961), в автобіографічних нарисах «Серед добрих людей» і «Мій життєпис» (обидва — 1963). Шевченкові присвятив вірш «Уклонюся низько».


ДУДИНСЬКИЙ Олександр Іванович — капітан пароплава «Астрабад». Не раз приїздив у Новопетровське укріплення під час перебування там Шевченка. Перша згадка про те, що Д. відвідував Мангишлак і цікавився поетом, належить до 1852. Про це в спогадах писав М. Савичев («Казачий вестник», 24, 27.V 1884). Він згадав також про іменини коменданта укріплення А. Маєвського, на яких були і Д., і Шевченко. У 1853 і наступних роках «Астрабад» привозив до Новопетровського укріплення експедицію К. Бера і доставляв пошту.


ДУДІН Самійло Мартинович (19.VIII 1863 — 1929) — російський художник і етнограф. Виконав 27 ілюстрацій до «Кобзаря» Шевченка (СПБ, 1911), зокрема до балади «Тополя», поем «Сова», «Єретик» і «Наймичка». Того ж року в Києві вийшла «Ілюстрована Шевченківська бібліотека» (24 книжки) з малюнками Дудіна. Іл. с. 202.


ДУЗЬ Іван Михайлович (н. 18.XI 1919) — український рад. літературознавець. Член КПРС з 1942. Статті: «Т. Г. Шевченко в оцінці газети „Правда“» (1954), «Образ Т. Г. Шевченка в російській радянській поезії» (1954), «Естетика праці в творчості Т. Г. Шевченка» (1957), «Одеська дожовтнева преса про Т. Г. Шевченка» (1964) та ін. Один з авторів біографії «Тарас Григорович Шевченко» (К., 1960), перевиданої 1963.


ДУМА — жанр українського народного героїчного епосу типу поеми з розгорнутим сюжетом про героїчні подвиги народу, його суспільно-політ. життя й побут. Виконували Д. нар. співці-кобзарі, бандуристи та лірники сольним співом і речитативом у супроводі кобзи, бандури чи ліри. Виникнення Д. припадає на 15 — 16 ст., багато їх створено й пізніше. Шевченко з дитинства добре знав Д., дуже любив слухати їх. Йому були відомі Д., опубліковані в зб. М. О. Максимовича, П. Лукашевича, А. Метлинського та П. Куліша. Український поет високо цінував ці нар. героїчні епопеї. Він писав у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», що іноді порівнюють «малороссийские, исторические думы с рапсодиями хиосского слепца, праотца эпической поэзии» (тобто Гомера), і що «наши исторические думы-эпопеи, как например дума „Иван Коновченко“, „Савва Чалый“, „Алексей, попович пирятинский“, или „Побег трех братьев из Азова“, или „Самойло Кишка“... возвышенно-просты и прекрасны...»; цитував уривки «Думи про пирятинського поповича Олексія». В цій самій повісті Шевченко висловив міркування, що укр. народні Д. можуть бути гідним взірцем при створенні героїчної поеми. Укр. народні істор. пісні й Д. були одним з історичних і літ. джерел таких Шевченкових поем, як «Гайдамаки», «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч» і «Невольник» («Сліпий»). Поетові належить одна з перших спроб створити літературну Д. на основі народних Д. про турецьку неволю — думу Степана в поемі «Невольник». Шевченко дбав про поширення й популяризацію народних Д. У своєму «Букваре южнорусском» поет вмістив «Думу про пирятинського поповича Олексія» та «Думу про Марусю попівну Богуславку». Нар. пісні й думи були одним із джерел поетичного натхнення Шевченка. Вони справили вплив на формування його ідейно-естетичних поглядів (див. Народна словесна творчість і Т. Г. Шевченко).

Літ.: Комаринець Т. Шевченко і народна творчість. К., 1963.

П. Д. Павлій.


«ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ» (1839) — вірш Шевченка, написаний в кін. 1839 або на поч. 1840 в Петербурзі. Автограф не зберігся. Вперше твір надруковано в «Кобзарі» 1840. Зберігся примірник книжки «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки», в якому є виправлення рукою Шевченка (Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Вірш — поетичний вступ до «Кобзаря», в ньому розкриваються провідні ідеї, теми, пануючий настрій всієї збірки: невдоволення дійсністю, туга за батьківщиною. Цей твір зокрема свідчить, що вже 1839 — 40 Шевченко загалом був свідомий свого покликання як поета громадянського і народного. Варіації мотивів вірша (протиставлення «козацької волі» кріпосницькій дійсності, мотиви України, могили, сирітства тощо) зустрічаються і в ін. творах «Кобзаря» 1840, а також у наступних поезіях Шевченка. Музику до вірша писало багато композиторів (І. Біликовський, С. Воробкевич, Я. Степовий, Є. Козак та ін.). З нар. мелодією твір став популярною піснею.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964; Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. К., 1969.


«ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ» (1847) — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1847 в Орській фортеці. Чорновий автограф — в альбомі 1846 — 50 (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Записаний першим у «Малій книжці» (без номера в захалявній книжечці 1847). До «Більшої книжки» переписаний 1858 першим. Уперше надрукований у «Кобзарі» (СПБ, 1867). Вірш починає невільницьку поезію, подібно до того, як однойменний твір 1839 відкриває «Кобзар» 1840. Мотиви, що йдуть од раннього однойменного твору (образ дум-діток), тут переплелися з мотивами, навіяними переживаннями й спостереженнями поета-засланця: мотив творчості як єдиної втіхи на засланні, образ уже убогих, але ще вільних «киргизів» (так у той час іноді називали казахів). Новою варіацією мотивів вірша стала поезія «Не для людей, тієї слави».

Твір поклав на музику В. Заремба. Є нар. пісня на слова вірша.

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959.


ДУМКА — ліричний вірш елегійного змісту, характерний для творчості українських, російських та польських романтиків 1-ї пол. 19 ст. Д. виникла на основі нар. пісні, сприйнявши такі її риси: узагальненість характеру, драматизований виклад змісту, іноді — поєднання ліричного зображення з епічним. Укр. романтики 20 — 40-х pp., для яких Д. була формою розкриття їхнього духовного світу, розробляли в цьому жанрі передусім теми інтимного життя, стаючи на шлях переспівування нар. ліричних сюжетів. Поетика нар. пісень у них поєднувалася з поетикою романсів. Це, зокрема, відбилося на композиції та ритмомелодиці їхніх Д. Вони дещо переобтяжені деталями, з млявим викладом настроїв, їм бракує народнопісенної граціозності й мелодійності. В Шевченка-романтика вже в перших Д. («Тече вода в синє море», «Вітре буйний, вітре буйний!», «Тяжко-важко в світі жити». «Нащо мені чорні брови», «Вітер з гаєм розмовляє») вимальовується той самий образ людини з народу, що й в усних ліричних піснях. Але Шевченко дає чіткішу соціальну характеристику героєві, детальніше з’ясовує об’єктивні причини його переживань, докладніше й логічніше розкриває їх. Народнопісенна образність у цих Д. поєднується з оригінальними худож. засобами. В другий період творчості Шевченко написав лише три Д. У вірші «Дівичії ночі» внутр. стан героїні розкрито в драматично напруженому монолозі, без психологіч. паралелізмів. Це забезпечило сконденсованість передачі почуттів. У Д. «Не женися на багатій», «Не завидуй багатому» поет розширює тематичні межі цього жанру, надаючи йому філософ. характеру. В період заслання Шевченко ще більше вдосконалив жанр Д. Він створив лаконічні, композиційно досконалі вірші, розмаїті за ритміко-інтонаційною системою. Тут уже ціла галерея героїв. Вони відрізняються один від одного не тільки соціальним становищем, статтю, віком, як у нар. піснях, а й своєю індивідуальною суттю. Це індивідуальне виявляється в різних ситуаціях, у відтінках настроїв, у способах саморозкриття. В деяких поезіях змальовано ті сторони душі ліричного героя, які не знайшли відображення в нар. піснях. Шевченко створив Д. «Ой виострю товариша», «Не так тії вороги», «Як маю я журитися», надавши їм політ. і філософ. характеру. Переважна більшість Шевченкових Д. — це жіночі пісні, здебільшого мінорного змісту. В останні роки життя поет написав лише декілька Д. («Ой по горі роман цвіте», «Ой маю, маю я оченята» та ін.). Шевченко створив класичний зразок Д., розкривши її можливості як жанру. Соціальна й духовна близькість героя його Д. до народнопісенного, а також мелодійність творів зумовили те, що значна кількість поетових Д. стали нар. піснями.

Літ.: Колесса Ф. М. Студії над поетичною творчістю Т. Г. Шевченка. В кн.: Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. К., 1970; Рильський М. Т. «Жіноча» лірика Шевченка. В кн.: Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. К., 1962; Шаховський С. Огонь в одежі слова. К., 1964; Пустова Ф. Д. Жанрове багатство «Кобзаря». В кн.: Збірник праць сімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1970.

Ф. Д. Пустова.


«ДУМКА»Вітре буйний, вітре буйний!») — вірш Шевченка, написаний орієнтовно 1838 у Петербурзі. Автограф не зберігся. Вперше надрукований під назвою «Вітре буйний» в альм. «Ластівка» (СПБ, 1841) з пропуском 14 — 16 рядків, які відновлено в пізніших виданнях за копією І. Лазаревського кін. 50-х pp., з виправленнями Шевченка (зберігається в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Від «Д.» та «Думки»Нащо мені чорні брови») бере початок т. з. жіноча лірика Шевченка. Як і ін. його раннім поезіям, віршеві властиві засоби народної пісенності. Мотивами сирітства, самотності, недолі вірш близький до ін. «Думок» Шевченка. Музику до твору писали В. Заремба, І. Глеченко, Б. Фільц.


«ДУМКА»Нащо мені чорні брови») — вірш Шевченка, написаний орієнтовно 1838 в Петербурзі. Зберігся автограф кін. 50-х pp. (Центр. держ. архів-музей л-ри і мистецтва УРСР). Вперше надрукований у «Кобзарі» 1840. Один з перших зразків т. з. жіночої лірики Шевченка — поезій, у яких лірична розповідь звичайно ведеться від імені дівчини-сироти, покинутої жінки, вдови та ін. «Д.» написано в народнопісенній формі. Це — перший твір Шевченка, перекладений рос. мовою (переклад М. Гербеля під назвою «Дума») і перший з надрукованих (без імені автора) в роки його заслання у журн. «Библиотека для чтения» (1856, № 12). Вірш поклали на музику В. Заремба, М. В. Лисенко, Т. Безшлях та ін.


«ДУМКА»Тече вода в синє море») — вірш Шевченка, написаний орієнтовно 1838 у Петербурзі. Автограф не зберігся. Вперше надрукований в альм. «Ластівка» (СПБ, 1841), де його помилково приєднано до поезії «На вічну пам’ять Котляревському». Як окремий твір під назвою «Думка» вміщено в «Кобзарі» 1860. Написаний у дусі й стилі нар. поезії, вірш розробляє характерний для раннього Шевченка мотив долі, яку козак марно шукає за морем (пор. ін. «Думки» — «Тяжко-важко в світі жити», «Вітре буйний, вітре буйний!»). Ідучи від нар. пісень типу «Ой не шуми, луже, дібровою дуже», «Ой не шуми, луже, ти зелений гаю», цей мотив набирає глибоко інтимного ліричного змісту. Музику до твору писали В. Заремба, Я. Бігдай, Я. Степовий, Г. Хоткевич, П. Сениця, Ю. Мейтус та ін.


«ДУМКА»Тяжко-важко в світі жити») — вірш Шевченка, написаний 2.XI 1838 в Гатчині. Автограф зберігається в відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Вперше твір надруковано в альм. «Молодик на 1843 год» (ч. 2. X., 1843). Вірш, як і ін. «Думки» Шевченка, — одна з численних варіацій народнопісенного мотиву сирітства, шукання долі на чужині й загибелі героя. Музику до твору писали Я. Бігдай, С. Карпенко та ін.

Літ.: Романченко И. Автографы Т. Г. Шевченко. «Записки отдела рукописей Всесоюзной библиотеки им. В. И. Ленина», 1939, в. 5.


«ДУМКА», Державна заслужена академічна хорова капела Української РСР — створена 1920 в Києві під назвою Державна українська мандрівна капела (скороч. «Думка»). З 1930 — засл. капела УРСР. У 1939 — 43 та 1946 — 63 — худож. керівник О. Сорока, 1964 — 69 — П. Муравський, з 1969 — М. Кречко. В репертуарі «Д.» — твори сучас. композиторів, вітчизняна та зарубіжна класика і нар. пісні. Виконавський стиль капели відзначається монолітністю звучання, стрункістю ансамблю, майстерністю розкриття худож. образів. Серед творів на слова Шевченка — кантати «Іван Гус», «Б’ють пороги» і «Радуйся, ниво неполитая» М. В. Лисенка, «Заповіт» і кантата-симфонія «Кавказ» С. Людкевича, хори «Тече вода в синє море» та «Із-за гаю сонце сходить» Б. Лятошинського, вокально-симф. поема «Хустина» Л. Ревуцького.


ДУН Олександр Зіновійович (н. 30.ХІ 1929) — таджицький рад. літературознавець. Член КПРС з 1954. Досліджує проблеми рос.-укр. і тадж.-укр. літ. взаємин. Кілька праць присвятив Шевченкові, опублікував статті й рецензії про переклади його творів тадж. мовою і поширення їх у рад. Таджикистані.

Тв.: Використання поезій Шевченка в більшовицьких прокламаціях. В кн.: Збірник праць шостої наукової шевченківської конференції. К., 1958; Шевченко і Таджикистан. В кн.: Збірник праць дванадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1964 [у співавт.]; Из истории литературных связей таджикского и украинского народов. Душанбе, 1972.


ДУНДЕР (Dunder) Вацлав (pp. н. і см. невід.) — чеський літератор і публіцист. У 50-х pp. 19 ст. жив у Галичині, Цікавився укр. фольклором. Йому належать перші переклади укр. казок чеською мовою. Переклав також чимало укр. нар. пісень, чотири з них опубліковано в «Збірці слов’янських пісень» (Брно, 1851). Автор першої, написаної чехом, статті, в якій згадувалося про Шевченка. Під назвою «Русинська література» її опубліковано в газ. «Pražské noviny» («Празька газета», 29.IV 1860). Автор цікавився передусім виданням «Кобзаря» Шевченка 1860, але згадував і твори ін. укр. письменників. Стисло переказавши деякі відомості про життя поета, охарактеризував вміщені в «Кобзарі» твори, зокрема дав високу оцінку «Гайдамакам», «Наймичці», «Катерині», «Тополі». Для своєї статті Д. використав рецензію М. Добролюбова в журн. «Современник» (1860, № 3). Переказ статті Д. з посиланням на газ. «Pražské noviny» надрукував журн. «Slovenski glasnik» («Словенський вісник», 1860, № 6), редактором якого і, очевидно, автором публікації, був А. Янежич. У 1872 в чес. журн. «Osvěta» («Освіта», № 9, 11) Д. вмістив велику статтю «Тарас Шевченко», в якій набагато ширше подав біографію поета, історію написання окремих його творів, докладно переказав зміст поем «Катерина», «Наймичка», «Гайдамаки», виявив обізнаність з такими революц. поемами, як «Сон» і «Кавказ», посланням «І мертвим, і живим...». Д. користувався працею Г. Баттальї «Тарас Шевченко» (1865), статтями й рецензіями М. Добролюбова, Л. Совінського та ін. У 1879 цю статтю Д. в перекладі рос. мовою опубліковано у виданій в Одесі книжці «Тарас Григорьевич Шевченко в отзывах о нем иностранной печати».

В. Г. Гримич


ДУНІН-БОРКОВСЬКА Глафіра Іванівна — див. Псьол Глафіра Іванівна.


ДУНІН БОРКОВСЬКИЙ Петро Дмитрович (2.I 1822 — 1.Х 1846) — український поміщик, чоловік Г. Псьол. Шевченко познайомився з ним 1843 у родині Рєпніних. Удруге вони зустрілися 1846 у Києві, коли поет відвідав тяжко хворого Д.-Б. за кілька днів до його смерті.


ДУРДИЄВ Йилгай (н. 8.III 1934) — туркменський рад. письменник. Член КПРС з 1965. Шевченкові присвятив поему «Вогонь вдалині» (1969) та статті «Т. Г. Шевченко» (1949), «Великий поет України» (1959), Перекладав поезії укр. поета.


ДУРДИЄВ Халдурди (н. 22.III 1909) — туркменський рад. поет, перекладач, журналіст. Член КПРС з 1951. Шевченкові присвятив поезії «Дніпро» (1943), «Т. Г. Шевченко» (1949). Д. належить переклад туркм. мовою Шевченкового «Заповіту» (1969).


ДУРДІК (Durdík) Алоїс (9.III 1839 — 11.XI 1906) — чеський письменник і перекладач. Був добре обізнаний з рос. і укр. культурами. Видав у своєму перекладі збірку творів М. Лермонтова, надрукував чимало віршів М. Некрасова. Першим переклав чес. мовою поему Шевченка «Катерина» [журн. «Světozor» («Світозор»), 1874, № 36 — 38], що й досі вважається зразком перекладацького мистецтва. 10.I 1874 виступав у Празі з публічною лекцією «Тарас Шевченко».


ДУРИЛІН Сергій Миколайович (26.IX 1877 — 14.XII 1954) — рос. радянський літературознавець, мистецтвознавець, історик театру і критик. Праці «Мова братнього народу», «З історії російсько-українських театральних відносин» та «Щепкін і Україна» (всі — в кн. «Творча єдність». К., 1957) присвятив українсько-російським культурним зв’язкам. Він автор статті «Айра Олдрідж і Шевченко» (1955) — про дружбу укр. поета з видатним актором-негром та розділу «М. К. Заньковецька і Т. Г. Шевченко», вміщеного в його монографії «Марія Заньковецька» (К., 1955), у якому йдеться про великий вплив поезії Шевченка на творчість актриси Я дається глибокий аналіз образів Галі в драмі «Назар Стодоля» та Ярини в «Невольнику» М. Кропивницького, які вона створила.


«ДУРНІ ТА ГОРДІЇ МИ ЛЮДИ» — незакінчений вірш Шевченка, написаний у 1-й пол. 1849 на о. Косарал. Єдино відомий чорновий автограф твору — в альбомі 1846 — 50 (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). В автографі є закреслені варіанти рядків. Вперше його надруковано в журн. «Україна» (1907, № 7 — 8). У написаній частині цієї філософської медитації, обірваної на незакінченому реченні, поет дорікає людям за те, що вони — «орли» й «царі» «над собою» й «над землею і водою», лише поки «лихо не приснилось». Коли ж людину спіткає лихо, вона не витримує життєвих випробувань і деградує до стану морального звиродніння — негідника, «свині»: «Огонь небесний той погас, // І в тую костяну комору // Полізли свині ізнадвору». В другій половині вірша медитація переростає в нестримну інвективу проти людей, які капітулювали перед обставинами і втратили в собі людське: «І добре роблять, що кують // На руки добрії кайдани // Та чарки в руки не дають // Або ножа...». Бо такі здеградовані люди «Гарненько з лиха б напились, // А потім з жалю заридали // Та батька, матір прокляли...» (у викреслених рядках було: «А ви б з нудьги понапивались // Та перерізались би любо»). Шевченко, можливо, тому не закінчив вірша, що той суб’єктивний настрій, який дав поштовх до філософських роздумів поета про людську натуру (роздумів, що живилися життєвими спостереженнями, зокрема, над негідниками типу Порцьянка), виявився скороминучим. Його докори адресовані тут не певній соціально окресленій групі, а людській натурі взагалі, і «портрет» людини вийшов надто однобічним, а загальний тон вірша надто похмурим і безнадійним. Згодом думку про деградацію морально спустошеної людини Шевченко реалізував у графічній серії «Притча про блудного сина», в якій викривальне спрямування твору набрало соціально конкретного характеру.

Ю. Івакін.


«ДУСТАНОВА МОГИЛА» (папір, акв., 13,5 × 22,7) — малюнок Шевченка, виконаний між 27.V 1848 і 15.I 1850. Крайні дати виконання встановлено від часу перебування Аральської експедиції біля Дустанової могили та закінчення звіту О. Бутакова про експедицію. Під малюнком був авторський напис: «Дустанова могила», який пізніше відрізано, і тепер він зберігається окремо в ДМШ. Про Дустанову могилу й пам’ятник з глини на могилі батира Дустана, що «напоминает общей формою саркофаги древних греков», Шевченко згадував у повісті «Близнецы». Він виконав також ескіз олівцем (15,1 × 23,2) до цієї акварелі. Малюнок і ескіз зберігаються в ДМШ. Повторення малюнка є в альбомі Р. Чернишова, кол. власника альбома малюнків з копіями Шевченкових робіт (Держ. істор. музей СРСР, Москва).


ДЮКАНЖ (Ducange) Віктор (1783 — 1833) — французький письменник і публіцист. Широку популярність здобув завдяки мелодрамам, з яких найвідоміша «Тридцять років, або Життя картяра». Перекладена 1828 Р. Зотовим, п’єса протягом багатьох років входила до репертуару рос. театрів. Шевченко бачив її на сцені в Петербурзі, ставився до неї іронічно (це знайшло відображення в повісті «Художник»), але був захоплений грою В. Каратигіна в цій виставі.


ДЮМА (Dumas) Александр (Дюма-батько; 24.VII 1802 — 5.XII 1870) — французький письменник. Шевченко був обізнаний з творчістю Д., цінував його роман «Учитель фехтування» (запис у «Щоденнику» 6.XI 1857), прообразом героїні якого була дружина декабриста І. Анненкова — П. Гебль (див. П. Анненкова). Про Д. згадував поет і в повісті «Близнецы».


ДЮМОН-ДЮРВІЛЬ (Dumont d’Urville) Жюль-Себастьєн-Сезар (23.V 1790 — 8.V 1842) — французький мореплавець. Двічі подорожував навколо світу. Наслідки подорожей опублікував, зокрема, в своїй книжці «Всеобщее путешествие вокруг света...» (ч. 1 — 9. М., 1835 — 37). Шевченко згадав про неї в повісті «Художник».


ДЮПАТІ (Dupaty) Шарль-Маргеріт-Жан-Батіст (Мерсьє; 1746 — 88) — французький юрист і письменник. Автор книжки «Подорож п. дю Паті до Італії 1785 року», що її переклав рос. мовою І. Мартинов (ч. 1 — 2. СПБ, 1800 — 01). Шевченко згадував про неї в повісті «Художник».


ДЮРАН (Durand; Дюран-Гревіль) Еміль-Александр (1838 — 7.V 1903) — французький літературознавець, мистецтвознавець і перекладач. У 60-х pp. деякий час працював викладачем франц. мови в одній з гімназій Петербурга. Там вивчив рос. мову, познайомився з творами рос. письменників. Популяризував рос. і укр. л-ри у Франції. Під впливом І. Тургенєва зацікавився творчістю Шевченка. Для кращого розуміння його творів вивчав укр. мову, про що писав: «колись я витратив чотири чи п’ять місяців, щоб увійти в його мову». З нагоди виходу в світ празького видання «Кобзаря» опублікував у журн. «Revue des Deux Mondes» («Огляд двох світів», 1876, т. 15) велику розвідку «Національний поет Малоросії Шевченко», в якій дав стислий нарис його життя і творчості, високо оцінив поеми «Наймичка», «Єретик», «Гайдамаки», «Марія» та ін. твори, писав що Шевченко настільки вели кий, що слава його перейшла кордони його країни і поширилася по Європі.

Д. навів і свої переклади творів «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «Садок вишневий коло хати», уривки з поем «Гамалія», «Катерина», «Мар’яначерниця». Розвідка Д., за висловом І. Франка, навіяна щирою симпатією до Шевченка й до України і була трохи чи не найліпшим у ті часи джерелом інформації французів про укр. поета. Стаття викликала схвальні відгуки, в переробленому вигляді під назвою «Південноросійський поет» її опубліковано в Англії в літ. тижневику «All the Year Round» («Цілий рік», 5.V 1877).

Літ.: Погребенник Ф. П. Еміль Дюран про Тараса Шевченка. «Радянське літературознавство», 1964, № 2.

Ф. П. Погребенник.


ДЮРЕР (Diirer) Альбрехт (21.V 1471 — 6.IV 1528) — німецький художник і теоретик мистецтва доби Відродження. У повісті «Художник» Шевченко згадував один з трактатів Д. В «Щоденнику» 10.VII 1857 поет з осудом писав про сучасних йому живописців-ідеалістів мюнхенської школи, які, на його думку, сліпо наслідували стиль Дюрера.


ДЯГУТИТЕ Яніна (6.VII 1928) — литовська рад. поетеса і перекладачка. Переклала лит. мовою бл. 20 творів Шевченка, серед них «Гайдамаки», «Тополя», «Н. Костомарову», «Зацвіла в долині», кілька поезій з циклу «В казематі» тощо. Переклади опубліковано в книжці Шевченка «Кобзар» (Вільнюс, 1961).


ДЯЧЕНКО П. (pp. н. і см. невід.) — російський перекладач. Автор статті «Тарас Григорович Шевченко» (1861). Переклав рос. мовою 11 віршів Шевченка, 5 з яких — «Чого ти ходиш на могилу?», «Не молилася за мене», «Немає гірше, як в неволі», вступ до поеми «Княжна», «Ой по горі роман цвіте» — перекладено рос. мовою вперше. Переклади та статтю Д. надруковано в журн. «Радуга» [додаток рос. мовою до вірм. журн. «Масяц Агавні» («Голуб Масіса»)] 1861. Це — перша публікація поезій Шевченка у вірм. пресі.

Літ.: Амірян С. Невідомий відгук вірменського журналу на смерть Шевченка. «Радянське літературознавство», 1967, № 3.


ДЬЯКОВ Володимир Анатолійович (н. 19.VI 1919) — російський рад. історик. Член КПРС з 1963. Досліджує історію Росії та Польщі 19 ст. Вивчає революц. зв’язки Шевченка, гол. чин., з учасниками польс. нац.-визвольного руху. В його працях уточнено дані про знайомство Шевченка з З. Сераковським, йдеться про співробітництво польс., рос. і укр. революціонерів 40-х pp. 19 ст. тощо.

Тв.: Т. Г. Шевченко и польское национально-освободительное движение. В кн.: Тарас Шевченко. М., 1962; Тарас Шевченко и его польские друзья. М., 1964; Polscy przyjaciele Tarasa Szewczenki. Warszawa, 1964; Революционные связи T. Г. Шевченко. В кн.: Революционная ситуация в России в 1859 — 1861 гг. М., 1965; Завдання та методи вивчення революційних зв’язків Шевченка. В кн.: Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1966; Польско-русско-украинский кружок политических ссыльных в Орской крепости в 1847 — 1850 гт. В кн.: Славянская историография и археография. М., 1969.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.