[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 283-298.]

Попередня     Головна     Наступна





У


«У БОГА ЗА ДВЕРМИ ЛЕЖАЛА СОКИРА» — вірш Шевченка, написаний не раніше 20 — 21.V 1848, коли транспорт Аральської експедиції по дорозі з Орська до Раїма зупинився біля форту Карабутак. Недалеко від Карабутаку росло «святе дерево» казахів — «джангисагач», легенду про яке поет поклав в основу сюжету твору. Автограф — у «Малій книжці» (за № 2 у захалявній книжечці 1848). Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Запозичений з легенди зміст вірша зумовив кілька спроб інтерпретації твору. Деякі дослідники (В. Щурат, А. Тажибаєв та ін.) безпідставно тлумачили твір як алегорію певних реальних подій. На думку М. Мочульського, Шевченко використав у вірші ще не зафіксовану фольклористами казах. легенду про походження пустелі і «святе дерево», не вкладаючи в її образи алегоричного змісту. Цю легенду він міг почути від місцевих жителів, які супроводили транспорт експедиції. Легенди про культ дерева й сокири існують у різних народів. Фантастична ситуація Шевченкового вірша («кайзак», що нерозважливо украв «божу» сокиру) дещо нагадує мандрівний сюжет про учня чарівника, який самовпевнено почав чаклувати у відсутності свого вчителя. Поряд з казах. легендою у вірші передано враження поета від переходу через пустелю, зокрема від пожежі в степу, яку він спостерігав 12.V 1848, незадовго до прибуття транспорту в Карабутак.

Пожежу в степу і «святе дерево» Шевченко змалював в акварелях «Пожежа в степу» і «Джангисагач», а пізніше описав у своїй повісті «Близнецы». Іл. табл IX.

Літ.: Макшеев А. Путешествие по киргизским степям и Туркестанскому краю. СПБ, 1896; Мочульський М. Культ дерева і сокири в Шевченковій поемі. «Україна», 1930, № 3 — 4; Тажибаєв А. Доповідь на V пленумі Правління СРП СРСР, присвяченому 125-річчю дня народження Т. Г. Шевченка. В кн.: Т. Г. Шевченко в критиці. К., 1953; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.


«У ВІЛЬНІ, ГОРОДІ ПРЕСЛАВНІМ» — вірш Шевченка, написаний наприкінці 1848 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 59 у захалявній книжечці 1848). Твір вперше надруковано в «Кобзарі» (т. 2. Прага, 1876). Сюжет вірша — трагічне кохання молодого шляхтича до дочки єврейського купця, — можливо, навіяний спогадами про реальний факт часів життя Шевченка у Вільні. Аналогіч. мотив — у творі Ю. Крашевського «Повість без заголовка» і в «Балладе» М. Лермонтова. Реалії твору (Остра брама, Закрет, Любськ, університет) пов’язані з юнацькими враженнями Шевченка від перебування у Вільні. Близький своїм любовно-трагічним сюжетом до балади, стилістично вірш тяжіє, проте, до жанру маленької віршованої повісті з властивою їй побутово-оповідною інтонацією.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.


«У ВСЯКОГО СВОЯ ДОЛЯ» — поема Шевченка. Див. «Сон».


«У В’ЯЗНИЦІ» — малюнок Шевченка з серії «Притча про блудного сина». Іл. табл. III.


«У КИЄВІ» — офорт Шевченка з серії «Живописная Украина». Іл. т. 1, табл. XVII.


«У НАШІМ РАЇ НА ЗЕМЛІ» — вірш Шевченка, написаний у 1-й пол. 1849 на о. Косарал. Автографи — у «Малій книжці» (за № 10 у захалявній книжечці 1849) та в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858 з істотними відмінами, без останніх 22 рядків. Вперше надруковано в журн. «Основа» (1862, № 8). У вірші показано дві типові долі матері-кріпачки: матері, яка народила шлюбну дитину, і матері-покритки. Обидві долі трагічні. Є. Ненадкевич, аналізуючи обидві редакції вірша, пояснив відмову Шевченка від останніх 22 рядків першої редакції тим, що вони своїм моралізаторським спрямуванням тематично й композиційно не відповідали цілісності твору.

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959.


«У НЕДІЛЕНЬКУ ТА РАНЕСЕНЬКО» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 47 у захалявній книжечці 1848). Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Вірш витримано в народнопісенному стилі. В основі твору — переживання дівчини, яка виглядає чумака, мотиви смерті чумака в дорозі і його похорону. Вірш написано у формі монолога героїні. М. Рильський звернув увагу на невимушеність, силу драматизму й граничну простоту цієї поезії.


«У НЕДІЛЕНЬКУ У СВЯТУЮ» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 45 у захалявній книжечці 1848). Вперше твір надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Вірш написано на істор. тему з часу визвольної боротьби укр. козаків проти польс. шляхти. В основу сюжету Шевченко поклав події, яких насправді не було: обрання Г. Лободи козацьким гетьманом і його відмову від гетьманства на користь С. Наливайка. Основне істор. джерело сюжету вірша — «Запорожская старина» (ч. 1, кн. 3.X., 1834), де опубліковано «Песнь о подвигах Лободы» і статтю І. Срезневськоuо «Сказаниt летописцев и преlания...». З цієї статті Шевченко запозичив високу оцінку Лободи, відомості про раду в Чигирині, пропозицію Лободи обрати Наливайка і навіть ту деталь, що Лобода буде «йому нераду давати». Поет домислив (можливо, не точно пам’ятаючи текст «Запорожской старины». а, може, й свідомо) той факт, що Лобода відмовився від гетьманства на користь Наливайка. Про Наливайка І поет раніше згадував у творах «Тарасова ніч» і «Гайдамаки». Вірш написано в стилі нар. дум, від яких поет взяв віршову форму (ритміку, риму), епічний тон розповіді, традиційні вирази. Від народних дум вірш Шевченка відрізняється більшою композиційною стрункістю, стислістю й худож. довершеністю. Як і в ін. істор. поезіях Шевченка, історія тут звернена до сучасності. Своїм волелюбним пафосом вірш спрямований проти самодержавного ладу. Музику до твору написав К. Стеценко. Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

Ю. О. Івакін.


«У НЕДІЛЮ НЕ ГУЛЯЛА» — вірш Шевченка, написаний 18.Х 1844 у Петербурзі. Автограф — в альбомі «Три літа». Вперше надруковано в альм. «Луна» (ч. 1. К., 1881) під назвою «Хустина» за списком О. Кониського. Виразна сюжетність, лірична схвильованість розповіді, драм. розгортання подій, що закінчуються смертю чумака і втратою всіх сподівань дівчини на щасливе родинне життя, надають творові характерних ознак соціально-побутової балади. Тема нещасливої долі розкривається через реалістично окреслені картини з життя дівчини-сироти й чумака-наймита, майстерно узагальнені в дусі чумацьких пісень. Різні частини вірша мають паралелі в нар. чумацьких піснях. Ідейна спрямованість твору підкреслюється конкретними худож. деталями, щирістю й глибиною в передачі внутрішніх переживань героїв. Образи вірша відтворив у малюнках В. Касіян. На текст твору музику писали М. В. Лисенко, Л. Ревуцький, Я. Ярославенко. Ф. Надененко та ін.


«У ОГЛАВІ... ЧИ ПО ЗНАКУ» — поема Шевченка. Див «Сотник».


«У ПЕРЕТИКУ ХОДИЛА» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 46 у захалявній книжечці 1848). Твір вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). У цій жартівливій поезії, як підмітив М. Рильський, за відчайдушною бравадою відчувається глибоко прихована трагічність. Образи першої строфи частково взято з нар. пісні «Ой піду я до млина», а друга строфа нагадує пісню «Ой піду я в ліс по опеньки». На музику твір поклали М. В. Лисенко, В. Заремба, Л. Ревуцький, Д. Клебанов, І. Шамо та ін.


«У ТІЄЇ КАТЕРИНИ» — балада Шевченка, написана в 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 38 у захалявній книжечці 1848). Твір вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Тему й сюжет балади поет узяв з нар. пісні про тройзілля, відомої в багатьох варіантах у записах М. О. Максимовича та з інших джерел. Але мотив шукання тройзілля в баладі замінено на мотив визволення козака з «неволі вражої» — татарського полону. Така заміна, як відзначив І. Франко, «робить честь живому поетичному почуттю Шевченка». Балада наскрізь романтична. Моральноетичні проблеми дружби й кохання подано тут у дусі народнопісенної романтики. Світ романтичних перебільшень у творі поєднується з історикопобутовою точністю. Гостротою і драматизмом сюжету, красою і героїчністю образів, лаконізмом і чудовими мистецькими якостями балада привертала увагу багатьох літературознавців і композиторів. Муз. твори на текст балади написали М. В. Лисенко і Й. Кишакевич.

Літ.: Рильський М. Т. Балада Шевченка «У тієї Катерини». В кн.: Збірник праць сьомої наукової шевченківської конференції. К., 1959; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

І. П. Скрипник.


«У ХЛІВІ» — малюнок Шевченка з серії «Притча про блудного сина». Іл. табл. III.


«У ШИНКУ» — малюнок Шевченка з серії «Притча про блудного сина». Іл табл. III.


УАТТ (Watt) Джеймс (19.I 1736 — 25.VIII 1819) — англійський винахідник. Створив універсальну парову машину. В «Щоденнику» 27.VIII 1857 Шевченко, називаючи У. великим, записав, що розвиток техніки «пожрет кнуты, престолы и короны, а дипломатами и помещиками только закусит, побалуется...» і довершить те, що почали енциклопедисти у Франції. В цих словах про величезну роль техніки і промислового виробництва в розвитку суспільства, в соціальному прогресі, в прихильності, з якою ставився поет до франц. матеріалістів-енциклопедистів 18 ст., яскраво виявився матеріалізм Шевченка.


УБІЖИЩЕ — село Пирятинського пов. Полтавської губ. (тепер у складі с. Мар’янівки Гребінківського району Полтавської області). Шевченко 1843 їхав з Петербурга на Україну разом з Є. Гребінкою, і той запросив його до себе в У. В Мар’янівці в кол. будинку Гребінки (тепер тут восьмирічна школа) є кімната-музей Шевченка.


УВАРОВ Іван Олександрович (27.VI 1777 — 14.XI 1858) — петербурзький купець. Був у дружніх взаєминах з К. Брюлловим. Шевченко познайомився і подружився з родиною Уварових наприкінці 30-х pp. Після повернення із заслання поет відновив взаємини з Уваровими і був тепло прийнятий у їхній сім’ї (записи в «Щоденнику» 2, 4 і 20.V 1858). Про них він згадував у повісті «Художник».


УВАРОВ Олександр Іванович (18.V 1815 — 16.VII 1865) — петербурзький банківський маклер. Шевченко познайомився з У. в кін. 30-х pp. Подарував йому найраніший відомий нам малюнок — «Погруддя жінки».


УВАРОВ Олексій Сергійович [11.III 1825 — 10.I 1885 (29.XII 1884 с. ст.)] — російський археолог. Один із засновників Рос. археологічного т-ва. В 1858 Шевченко коштом У. надрукував гравюру «Притча про робітників на винограднику» (з Рембрандта). Після повернення з заслання поет деякий час жив у М. Лазаревського, що мешкав у петербурзькому будинку У. Згадував У. в листуванні.


УВАРОВ Сергій Іванович (17.IV 1816 — 9.VII 1868) — петербурзький чиновник. Шевченко познайомився і подружився з У. в 30-х pp. В 1858, повернувшись із заслання до Петербурга, Шевченко відновив взаємини з У. Поет згадав про нього в «Щоденнику» 2.V 1858.


УВАРОВ Сергій Семенович (1786 — 1855) — президент Рос. АН (1818 — 55), міністр народної освіти Росії (1833 — 49), граф. Освіту підпорядкував реакційним принципам православ’я, самодержавства й офіційної «народності». Д. Бібіков надіслав У. клопотання Шевченка, в якому він просив призначити його вчителем малювання Київ. ун-ту. Про це ж клопоталася родичка У. — дружина М. Рєпніна-Волконського. В лютому 1847 У. повідомив куратора Київ. шкільної округи про призначення Шевченка на цю посаду, а в червні 1847 підписав наказ про його звільнення. 2.VI і 5.VII 1847 дав розпорядження цензурному відомству про заборону «Кобзаря» і згадок про нього в пресі. За записаною О. Матовим розповіддю наглядача госпіталю в Новопетровському укріпленні М. Бажанова, Шевченко нібито намалював в Орську алегоричну картину, на якій У. прикривав шинеллю укр. село від променів сонця — уособлення освіти.


УВАРОВА Варвара Микитівна (26.XI 1896 — 16.XI 1976) — український рад. педагог. Працювала також v галузі шевченкознавства. Опублікувала ряд нових документів і матеріалів з життя Шевченка («Дорогоцінні знахідки», 1961; «По сторінках архівних документів», 1963; «З історії одного будинку», 1964 та ін.). Авторка книжки «Т. Г. Шевченко і Київ» (К., 1962).


УГОРСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Інтерес до творчості Шевченка в угорців виявився ще в 19 ст. Увагу прогрес. громадськості Угорщини привертала глибока народність і революційність творів укр. поета. Перша згадка про Шевченка в Угорщині — стаття С. Подолинського «Нігілізм у Росії» в угор. робітн. газ. «Arbeiterwochenchronik» («Робітнича щотижнева хроніка», 1881, № 39 — 40), що виходила нім. мовою. Докладніше з творчим доробком поета угор. громадськість познайомив К. Кеньвеш-Тот у статті «Російський селянський поет», яку було надруковано в «Vasárnapi Újság» («Недільна газета», 1888, № 38). Автор підкреслював, що Шевченко — виразник прагнень і сподівань поневоленого народу, з яким органічно зв’язаний. Уже в перших згадках про укр. поета угор. автори підкреслювали його новаторську роль в укр. л-рі. Щоб угорці глибше зрозуміли Шевченкову поезію, дослідники проводили своєрідну паралель між його творчістю і творчістю великого революц. поета Угорщини Ш. Петефі, говорили про духовну близькість їх.

Демократизм, антимонархічна спрямованість і революційність Шевченкових творів викликали глибоку симпатію і шану до нього угор. прогрес. письменника, популяризатора рос. і укр. л-ри в Угорщині Е. Сабо. В своїй статті для «Великої енциклопедії Палласа» (т. 14. Будапешт, 1897) він підкреслив демократич. характер світогляду Шевченка. Цікавою є стаття Ю.-К. Жатковича «Короткий нарис історії української літератури» [тижневик «Magyar Szemle» («Угорський огляд», 1900, № 26)], в якій автор одним з перших в угор. літературознавстві звернув увагу на духовну спорідненість творів Шевченка і Петефі. Перші переклади Шевченкових поезій угор. мовою з’явилися на поч. 20 ст. Серед перекладачів слід відзначити І. Молнара, Г. Каціані й М. Матея. Найдосконалішими були переклади І. Молнара, який уникав буквалізму, прагнув зберегти образність і ритміко-інтонаційну структуру оригіналу. Значну роль у пропаганді спадщини Шевченка в Угорщині відіграв Г. Стрипський. Саме за його допомогою було здійснено переклади поем «Кавказ» (А. Зємплені) та «Наймичка» (Б. Варга). Його статті поклали початок грунтовному вивченню творчої спадщини поета в Угорщині.

В роки реакції (1920 — 44) ім’я Шевченка в угор. пресі майже не згадувалось. Творчість його популяризували угор. літератори, які емігрували з хортистської Угорщини до Радянського Союзу, — Ш. Лані, А. Гідаш і А. Габор. Вони з великою любов’ю перекладали в 30 — 40-х pp. твори укр. поета й виступали зі статтями про його життя й діяльність. Перекладачі прагнули правдиво відтворити характер Шевченкових поезій, відобразити їхню своєрідність, самобутність і художню досконалість.

Особливо поглибився інтерес угор. громадськості до спадщини Шевченка після встановлення в Угорщині нар. влади. Основним, визначальним напрямом у дослідженні його творчості усталилось порівняння з творчістю Ш. Петефі.

Вперше угор. мовою Шевченків «Кобзар» (К. — Ужгород, 1951) видано в Радянському Союзі в перекладі А. Гідаша. Серед 28 творів, що ввійшли до цієї збірки, — балади «Причинна» і «Тополя», поеми «Катерина», «Іван Підкова», «Наймичка» й «Кавказ», послання «І мертвим, і живим...», вірші «Заповіт», «Мені однаково, чи буду», «Садок вишневий коло хати», «Я не нездужаю, нівроку», «Якби ви знали, паничі». Вихід книги був визначною подією в справі популяризації літ. спадщини великого укр. поета серед угор. читачів. У 1953 в Угорській Народній Республіці видано «Кобзар» (Будапешт) у перекладах Ш. Вереша, які відзначаються високою художністю. В 1961 вийшов «Кобзар» (з передмовою Г. Кепеша), що включає переклади Є. Грігаші, А. Гідаша, Г. Кепеша, Ш. Лані, Г. Стрипського, І. Тренчені-Вальдапфеля, Б. Варги, Й. Вальдапфеля, Ш. Вереша, А. Земплені та ін. У збірці представлено найкращі переклади творів Шевченка. Вірші Шевченка (24) вміщено й в антології «Українські поети» (Будапешт — Ужгород, 1971). З грунтовними працями про Шевченка виступили Л. Кардош, Ф. Шеймеш, Г. Кепеш, В. Шер та ін. Особливо цінними є розвідка Г. Кепеша «Бернс і Шевченко», ряд спеціальних досліджень про творчість укр. поета В. Шер, а також її загальні статті про укр.-угор. літ. взаємини, в яких багато місця відведено й аналізові літ. спадщини Шевченка. Матеріали про зв’язки укр. і угор. літератур, про популярність творів укр. поета в Угорщині вмістили в рад. пресі А. Гідаш, Ш. Береш, Г. Кепеш, Д. Радо та ін. Після 1945 широко відзначалися в Угорщині шевченківські ювілеї, хоч ще й раніше в угор. пресі з’являлися матеріали, присвячені ювілейним датам. Такі матеріали вміщено в угор. газетах і журналах до 90-річчя з дня смерті, 125-річчя і 140-річчя з дня народження Шевченка. Урочистими засіданнями й вечорами, публікацією великої кількості статей було відзначено 100-річчя з дня смерті і 150-річчя з дня народження поета. Делегація угор. письменників взяла участь у святкуванні 150-річчя з дня народження Шевченка на Україні. На Міжнародному форумі діячів культури в Києві виступив з промовою А. Гідаш.

Переклади: Sevcsenko T. Kobzár. Київ — Ужгород, 1951; Sevcsenko T. Kobzos. Budapest, 1953; Sevcsenko T. Kobzos. Budapest, 1961.

Літ.: K. T. K. Egy orosz parasztköltö. «Vasárnapi Újság», 1888, № 38; Zsatkоvіcs K. A kisorosz irodalom történetének rövid vázlata. «Magyar Szemle», 1900. № 26; Molnár I. Tárász Grigorjevics Sevcsenko. «Uránia», 1910, № 4; Sztripszky H. Sevcsenko Tarasz. «Ukránia», 1916, № 3 — 4; Sztripszky H. Petöfi és Sevcsenko. «Ukránia», 1916, № 7-8; Lánуі S. Tárász Sevcsenko születésének 125 évfordulójára. «Új Hang», 1939, № 4; Lánуі S. Sevcsenko Tárász. «Új Szó», 1947, № 57; Kardоs L. Sevcsenko, az ukrán nép nagy költöje. «Szabad Nép», 1954, № 6; Selymes F. Tárász Sevcsenko válogatott költeményei. «Dunántúl». 1954, № 7; Вагаbas T. Sevcsenko dicsösége. «Szabad Hazánk», 1959, № 10; Радо Д. Як угорці познайомилися з великим поетом. «Всесвіт», 1961, № 7; Angyal Е. Sevcsenko Tarasz. «Alföld», 1961, № 2; Кепеш Г. «Кобзарь» на берегах Дуная. В кн.: Шевченко и мировая культура. М., 1964; Шер В. Шевченко в Венгрии. «Annales Uniyersitatis Stientiarum Budapestinensis de Rolando Eötvö: Nominatae. Sectio Philologica», 1968, t. 8; Вacовчик В. Шевченко угорською мовою. В кн.: Збірник праць п’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1968; Васовчик В. Творчість Шевченка в світлі угорської критики. В кн.; Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1969.

В. Ю. Васовчик.


УДМУРТСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Удмуртські читачі познайомилися з творчістю Шевченка після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції. В 20-х pp. невідомий автор переклав вступ до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий». Цей твір поширювався серед удмуртів усно, а згодом став популярною піснею. Перші переклади з’явилися на поч. 30-х pp. на сторінках журн. «Молот» і газ. «Удмурт комуна». До 125-річчя з дня народження Шевченка удм. поети переклали понад 20 його творів, зокрема «Нащо мені чорні брови», «Тяжко-важко в світі жити», «Якби мені черевики», «І широкую долину», «Тополя» (перекладач М. П. Петров), поему «Сон» (Т. Архипов), «На вічну пам’ять Котляревському», «Не гріє сонце на чужині» (А. Лужанін). Переклади надруковано в журн. «Молот» (1939), один з номерів якого майже повністю присвячено укр. поетові, та в газ. «Егит большевик» («Молодий більшовик», 1939). Того самого року журн. «Молот» опублікував статтю М. Петрова «Тарас Григорович Шевченко». Розширений варіант цієї статті ввійшов як передмова до збірки укр. поета «Вибрані твори» (1948) — першого окремого видання віршів Шевченка удм. мовою. До збірки ввійшли: «Заповіт», «Чого мені тяжко, чого мені нудно», «Вітер з гаєм розмовляє» (у перекладах П. Чайникова), «Я не нездужаю, нівроку», «Ой одна я, одна». «Нащо мені чорні брови», «У тієї Катерини», «Тополя» (у перекладах М. Петрова) та ін. (всього бл. 30 поезій). Над перекладами творів Шевченка працювали також поети А. Клабуков, І. Гаврилов, А. Бутолін, Т. Шмаков. У 1951 вийшла удм. мовою нова збірка Шевченкових творів «Вірші і поеми». Більшість перекладів до цього видання здійснили П. Чайников та І. Гаврилов. Останній переклав поеми «Сон» і «Катерина» та близько 20 віршів. Кілька разів перекладено в Удмуртії Шевченків «Заповіт». Цей твір включено до хрестоматій для середніх шкіл. Про укр. поета в різні роки опубліковано статті удм. літературознавців М. Перевозчикова «Великий син українського народу», А. Клабукова «Великий Кобзар» (обидві — 1961), К. Ананьєва «Славний Кобзар» (1964). Удм. письменники брали участь у відзначенні шевченківських ювілеїв на Україні. В 1939 М. Петров був учасником шостого пленуму правління Спілки рад. письменників СРСР з нагоди 125-річчя з дня народження Шевченка. У Каневі він прочитав свій вірш, присвячений укр. поетові. Згадуючи поїздку на Україну, він писав: «Ювілей Т. Г. Шевченка став святом всього радянського народу» (газ. «Удмуртская правда», 21.V 1939). Свої твори присвятили укр. поетові І. Гаврилов — вірш «Тарасові Шевченку» (журн. «Молот», 1939, № 2 — 3), А. Лужанін — «Слава Кобзаря» («Удмуртская правда», 8.III 1964).

Переклади: Шевченко Т. Г. Быръем произведениос. Ижевск, 1948; Шевченко Т. Г. Кылбуръёс но поэмаос. Ижевск, 1951.

Літ.: Петров М. П. Тарас Григорьевич Шевченко. «Молот», 1939, № 2 — 3; Клабуков А. Н. Великий Кобзарь. «Молот», 1961, № 2.

Ф. К. Єрмаков.


УЖВІЙ Наталія Михайлівна (н. 8.ІХ 1898) — українська рад. актриса, нар. артистка СРСР (з 1944), Герой Соціалістичної Праці (з 1973). Член КПРС з 1945. Шевченківська тематика посідає велике місце в творчості У. В її доробку — образи Ярини («Невольник» М. Кропивницького за Шевченком), Галі («Назар Стодоля» Шевченка), створені в 1916 на самодіяльній сцені м. Золотоноші, ролі Першого слова й Оксани в «Гайдамаках» за Шевченком (інсценізація і постановка Л. Курбаса, Перший театр Укр. Рад. Республіки ім. Т. Г. Шевченка, Київ. 1922; «Березіль», 1928). У Київ. драм. театрі ім. І. Франка актриса зіграла ролі Борлаківської («Петербурзька осінь» О. Ільченка, 1954) та Стехи («Назар Стодоля» Шевченка, 1942). Образ Стехи втілила і на екрані у фільмі Г. Тасіна «Назар Стодоля» (Українфільм, Одеса, 1937). В картині І. Савченка «Тарас Шевченко» (Київ. кіностудія худож. фільмів, 1951) вона виконала роль сестри поета Ярини. Знімалась у фільмі І. Кавалерідзе «Прометей» (Українфільм, Київ, 1935), створеному під впливом Шевченкових поем «Кавказ» і «Сон». У 1934 актриса позувала М. Манізеру для постаті Катерини до пам’ятника Шевченкові в Харкові. У. — пропагандистка Шевченкової поезії з естради та по радіо. Авторка статті «Невичерпне джерело натхнення» (1964). Держ. премія СРСР, 1946, 1949, 1951. Портрет с. 289.

Літ.: Мартич Ю. Наталія Михайлівна Ужвій. К., 1940; Бернацька Р. Н. М. Ужвій. К., 1958.

Р. П. Бернацька.


УЗБЕЦЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Рос. преса в Уабекистані писала про Шевченка ще в 19 ст. Навколо його імені точилася ідейна боротьба різних соціально-політ. і літ. течій. В узб. пресі вперше ім’я Шевченка згадано 1914, коли відзначалося 100-річчя з дня його народження. В газ. «Садои Фаргона» («Голос Фергани», 10.III 1914) опубліковано вірш Шевченка «Добро, у кого є господа» в перекладі І. Даврона. Перекладач вдало відтворив багатство оригіналу, його худож. особливості. Великого поширення твори Шевченка набули в Узбекистані лише в рад. час. Узб. перекладачі активно взялися за освоєння спадщини укр. поета. В 1935 в журн. «Совет адабиети» («Радянська література») з’являються «Сон» («У всякого своя доля»), «Заповіт», «Ой три шляхи широкії», «Маленькій Мар’яні», «Добро, у кого є господа» та ін. в перекладі Алімджана Хаміда, надруковано і статтю про Шевченка цього ж автора. Журн. «Совет адабиети» (1936, № 3) вмістив добірку віршів поета, написаних на засланні. Переклав їх узб. поет М. Шейх заде. Там же опубліковано і його статтю «Тарас Шевченко». В 1937 узб. мовою вийшла книжка Є. Шабліовського «Т. Г. Шевченко». Особливу популярність в Узбекистані твори Шевченка здобули 1939, коли в Рад. Союзі урочисто відзначали 125-річчя з дня його народження. В періодич. л-рі було надруковано чимало статей про поета, з’явились нові перекл. його творів. У 1939 вийшла друком збірка поезій Шевченка, в яку ввійшло 17 творів, перекладених Алімджаном Хамідом й І. Давроном. Того ж року видано Шевченків «Кобзар» у перекладі Н. Ахунді. Окремим виданням у тому ж перекладі двічі вийшла поема «Катерина» (1948, 1964). У 1954 за ред. Гафура Гуляма видано «Кобзар», до якого ввійшло 62 твори. Найповніше узб. читачі змогли ознайомитися з літ. спадщиною Шевченка після виходу двотомника «Вибране» (Ташкент, 1959). Видання містить поетичні і прозові твори. До нього ввійшли переклади понад 20 узбецьких поетів: Алімджана Хаміда, Уйгуна, Зульфії, М. Бабаєва та ін. Передмову — «Великий поет-демократ» — написав Гафур Гулям. У 1962 вийшла збірка Шевченкових поезій «Думи мої, думи мої...» (перекладачі А. Умаров, Зульфія, Д. Джаббаров, С. Акбаров, Мірмухсін та ін.).

В пресі республіки надруковано багато статей, нарисів, рецензій узб. письменників і літературознавців про життя і творчість Шевченка. Газ. «Правда Востока» (9.III 1949) опублікувала статтю М. Шейхзаде «Певец братства народоз», «Узбекистан маданияти» («Культура Узбекистану», 10.III 1961) — статті Н. Ахунді «Співець щастя і волі» та М. Салієва «Вічно живий», «Ташкентская правда» (10.III 1961) — статтю З. Умарбекової «Твори Т. Г. Шевченка узбецькою мовою». Літературознавець Р. Іногамов опублікував працю «Співець свободи» (Ташкент, 1964). Образ Шевченка завжди привертав увагу узб. письменників. У 1939 в Узбекистані видано збірку «Т. Г. Шевченко», до якої ввійшли твори, присвячені укр. поетові: оповідання Х. Шамса «Безпритульне дитинство» та «Ціна таланту», поема Р. Халіда «Тарас», нарис П. Турсуна «Тарас Шевченко». Тоді ж опубліковано вірші Уйгуна «Кобзар» і Назармата «Співець свободи». В 1961 газ. «Правда Востока» вмістила уривок з поеми А. Рахматова «Тарас», а газ. «Узбекистон маданияти» (10.III 1961) — вірш Ю. Шамансурова «Привіт тобі, великий Кобзарю!».

Знаменними подіями в житті Узбекистану стали ювілеї Шевченка. В культ.-осв. установах, вищих і середніх навч. закладах проводяться урочисті засідання, відбуваються літ. вечори, присвячені пам’яті поета. Ім’ям Шевченка в республіці названо вулиці, колгоспи, школи.

Переклади: Шевченко Т. Шеърлар. Тошкент, 1939; Шевченко Т. Кўбузчи. Тошкент, 1939; Шевченко Т. Катерина. Тошкент, 1948; Шевченко Т. Кўбузчи. Тошкент, 1954; Шевченко Т. Икки томлик, т. 1 — 2. Тошкент, 1959; Шевченко Т. Ўйларим сиз, менинг ўйларим... Тошкент, 1962.

Літ.: Рахімов І. В проміннях дружби. «Літературна газета», 1960, 31 травня; Султанов И. Великий певец свободы. «Коммунисг Узбекистана», 1961, № 3; Султанова М. М. Шевченко в Узбекистані. В кн.: Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. К., 1962; Иногомов Р. Эрк куйчиси. Тошкент, 1964; Захидов В. Великий Кобзарь. «Звезда Восгока», 1964, № 3; Умарбекова З. Про переклади Шевченка узбецькою мовою. В кн.: Збірник ппаць п’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1968; Абдуллаева М. Узбекские поэты о великом Кобзаре. В кн.: Вопросы истории и литературы. Ташкент, 1970.

Г. Гафупова, М. Шарипов.


«УЗЛІССЯ» (папір, ол., акв., 23,7 × 32,1) — малюнок Шевченка, виконаний між квітнем 1845 і березнем 1847. Датується часом перебування Шевченка на Україні 1845 — 47. В л-рі згадується під назвою «Гай». Зберігається в ДМШ.


УЇКЛІФ (Wycliff) Джон (1320 — 84) — англійський церковний і політ. реформатор, філософ-ідеаліст. Як реліг. ідеолог виступав проти догмату непогрішимості пап, вважав, що главою церкви має бути не папа, а король. Висунув вимогу позбавити церкву зем. власності. Його погляди мали значний вплив на Я. Гуса і М. Лютера. Шевченко писав про це в повісті «Художник»: «даже политика наместников святого Петра требовала изящной декорации для ослепления толпы и затмения еретического учення Виклефа и Гуса, уже начинавшего воспитывать неустрашимого доминиканца Лютера».


УКРАЇНКА Леся (справж. прізв., ім’я та по батькові — Косач-Квітка Лариса Петрівна; 25.II 1871 — 1.VIII 1913) — українська поетеса і громад. діячка революц.-демократичного напряму. Творчість У. розвинулася під значним впливом Шевченка, його революц. поезії, сповненої невгасимої ненависті до визискувачів і полум’яної любові до трудящих. Ранні вірші «Жалібний марш» (1888) і «На роковини Шевченка» (1889) У. написала під впливом ліберально-народницьких концепцій. Поезії «Легенда» (1906) і «На роковини» (1911) відбивають уже зрілий, революц.-демократичний етап у творчості У. В «Легенді» вона викриває бурж. «шанувальників» Шевченка, які переробляли твори поета відповідно до своїх класових переконань так, що їх не впізнав би сам автор. Про вплив Шевченка на поетів Зх. України, зокрема Ю. Федьковича, писала в статті «Малоросійські письменники на Буковині» (1900), згадувала великого поета в «Замітках про новітню польську літературу» (1901), у статті «Два напрями в новітній італійській літературі» (1900). Згадки про Шевченка часто трапляються в її листах. У листі до сестри — Л. Шишманової — вона просила надіслати твори Шевченка в перекладі франц. мовою. Зверталася до матері — О. Пчілки — з проханням надіслати «Кобзар», цікавилася творами Шевченка, покладеними на музику. В поезіях іноді використовувала символіку Шевченкових творів, зокрема образ огнистого, палаючого слова-зброї («Слово, чому ти не твердая криця» і «Як я умру, на світі запалає», обидві — 1896; «Ой, я постреляна, порубана», 1901, тощо). У. зверталася й до образу зорі-музи. І в Шевченка, і в У. вона — чарівниця, натхненниця, радість і порада («Поет під час облоги», 1896; «Зоря поезії», 1898, тощо). Слідом за Шевченком високо підносила в своїх творах образ Прометея. В У. він є не лише взірцем незламної сили і прикладом людського безсмертя, а й постає як борець проти рабської покори («Fiat nox», 1896; «Завжди терновий вінець», 1900. тощо). І Шевченко й У. в своїх творах плямували зраду «щирими панами» інтересів народу.

у. сприйняла і якнайширше використала в своїй поетиці шевченківську традицію поєднання індивідуальних засобів поетич. творчості з народнопісенними.

В червні 1891 відвідала могилу Шевченка.

Тв.: На роковини Шевченка. — Легенда. В кн.: Українка Л. Твори, т. 1. К., 1963.

Літ.: Жовінська Ш. М. Леся Українка і Шевченко. В кн.: Збірник праць шостої наукової шевченківської конференції. К., 1958; Осляк І. Ф. Т. Г. Шевченко і Леся Українка. «Наукові записки Житомирського педагогічного інституту», 1961, т. 14. Серія літературознавча; Бойко М. Ф. Леся Українка — продовжувач мовних традицій Т. Г. Шевченка. К., 1963; Міщенко Л. І. Шевченкові символи в поезії Лесі Українки. «Вісник Львівського університету», 1964. Серія філологічна: Святовець В. Від його громозвучної ліри. «Вітчизна», 1972, № 3.

А. І. Костенко.


УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Творчість Шевченка мала могутній вплив на становлення й дальший розвиток нової укр. літератури, на її ідейно-естетичне спрямування, на утвердження в ній принципів народності й реалізму та загальне піднесення її художнього рівня й переборення в укр. письменстві рис соціальної й національної обмеженості. Шевченко є основоположником нової укр. літератури. Він творчо сприйняв і розвинув кращі традиції своїх літературних попередників і сучасників. Поет знав твори літератури Київської Русі і давньої укр. літератури — «Слово о полку Ігоревім», уривки з якого переклав 1860, «Повість временних літ», «Четьї-Мінеї», козацькі літописи та ін., в дитинстві переписував вірші — «псальми» Г. Сковороди. На деяких його істор. поезіях позначився вплив «Історії Русів». Шевченко добре знав і сучасну йому укр. літературу — твори І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка, Л. Боровиковського, А. Метлинського, М. Костомарова, П. Куліша, В. Забіли, О. Афанасьєва-Чужбинського, Я. Кухаренка та ін. У письменників-романтиків поет вбачав позитивне у спробах використовувати народну поезію. Він творчо переосмислював окремі мотиви й образи поетів-романтиків, а також елементи бурлескного стилю. Він брав участь у виданні деяких укр. альманахів («Ластівка», «Молодик», «Хата»), в організації журналу «Основа». Шевченко зробив більше, як хто інший, щоб перебороти надмірне захоплення тогочасних письменників бурлескною «сміховиною», яке гальмувало розвиток укр. літератури.

Ставлення Шевченка до явиш сучасної йому укр. л-ри еволюціонувало в міру ідейно-творчого зростання поета. Своє захоплення творчістю І. Котляревського і Г. Квітки-Основ’яненка він висловив у ранніх поезіях «На вічну пам’ять Котляревському» і «До Основ’яненка». Але в його передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» (1847) є вже критичне ставлення до цих та ін. укр. письменників. Своїх літ. сучасників Шевченко критикував за те, що вони далекі від народу та за їхню часом поверхову й формальну народність. Примітивності й провінціалізму творчості окремих укр. письменників (відзиви про «Чари» К. Тополі у передмові 1847 і про «Ландыши Киевской Украйны» Г. Карпенка у листі до Б. Залеського від 10.VI 1855) він протиставляв високу ідейність справді народних письменників (у вірші «Марку Вовчку»).

Зразки високої ідейності й боротьби за народні інтереси укр. поет бачив у рос. літературі — в творчості М. Гоголя, М. Салтикова-Щедріна, критичній діяльності В. Бєлінського, М. Добролюбова, М. Чернишевського, О. Герцена (див. Російська література і Т. Г. Шевченко).

Шевченко утвердив ідейно-естетичні принципи демократ. напряму укр. л-ри. Він відкрив широкі шляхи її розвитку у взаємозв’язках з л-рами братніх народів, подав приклад поєднання інтернаціональних ідей з завданнями боротьби за соціальне і нац. визволення, ввів укр. л-ру в річище світової культури. Духовні цінності, які він створив, вплинули на розвиток революц.-демократичної естетичної думки в Росії. Шевченко був першим українським політичним поетом. Він створив неперевершені зразки політичної поезії, спрямованої проти всіх соціальних та ідеологічних основ тогочасного ладу — передусім самодержавства, кріпосництва і церкви. Працюючи в різних поетичних жанрах (громадянська, філософська, інтимна, пейзажна лірика, історична й побутова балада, сатирично-політична. історична, соціально-побутова поема), Шевченко збагатив укр. л-ру новими виражальними засобами й художніми формами, виявив незнані ще тоді естетичні можливості укр поетичного слова, розширив духовні обрії укр. л-ри. Шевченкові надбання в галузі поетики набули великого значення для всього укр. літ. процесу. Вже сучасники порівнювали значення Шевченка для укр. л-ри зі значенням О. Пушкіна для рос. л-ри і А. Міцкевича — для польської. М. Чернишевський писав у статті «Нові періодичні видання»: «Коли у поляків з’явився Міцкевич, їм уже не потрібні стали поблажливі відгуки якихось французьких чи німецьких критиків і не визнавати польську літературу означало б тоді тільки виявляти власну дикість. Маючи тепер такого поета, як Шевченко, — малоросійська література також не потребує нічиєї ласки». Шевченко не тільки активізував укр. літ. процес кінця 30 — 50-х років 19 ст. і покликав до літ. діяльності численних представників укр. інтелігенції, а й багато в чому визначив і спрямував творчість наступних поколінь укр. письменників демократ. напряму й розвиток усієї укр. демократичної культури (музики, театру, образотворчого мистецтва). Його літ. і громадська діяльність (участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, спілкування з рос. і польс. революц. демократами) мала величезний вплив і на розвиток укр. суспільної думки і соціально-політичної боротьби в Росії й на Україні. Під значним впливом Шевченка розвивалася укр. л-ра в 2-й пол. 19 ст., коли особливо поширилися жанри громадян. лірики, філософ. і соціально-побутової поеми, соціальної повісті, роману і драми. Письменники, які творили в пореформений час, знаходили в традиціях Шевченка приклад громадянського служіння худож. словом, проймалися його революц. пафосом і оптимізмом, розробляли образ позитивного героя — носія народних прагнень і мрій. Боротьба ідейних напрямів в укр. дожовтн. л-рі позначилася на сприйнятті спадщини Шевченка. Шевченкові традиції розвивають демократичні письменники, виступаючи водночас проти бурж.-націоналістичної фальсифікації його творчості, проти реакційної тенденції відвернути революціонізуючий вплив «Кобзаря» (див. Буржуазнонаціоналістичні фальсифікації творчості Т. Г. Шевченка). Марко Вовчок починала свою літ. діяльність ще за життя поета під великим впливом першого видання «Кобзаря» та поеми «Гайдамаки», були відомі їй і нелегальні його поезії. Шевченка вона вважала своїм учителем і натхненником. Особисте знайомство з поетом та його поради допомогли їй утвердитися на демократичних позиціях і розширити її творчий кругозір. Його вплив позначився на антикріпосницькій тематиці й викривально-демократичному спрямуванні творчості письменниці, на образах її позитивних героїв, на лірично-розповідній манері, яку вона вдосконалила й піднесла на вищий рівень порівняно з своїми попередниками в укр. худ. прозі Найвиразніше це помітно на «Народних оповіданнях» і повісті «Інститутка», яку Марко Вовчок присвятила Шевченкові. Наступна дожовтнева укр. проза демократ. напряму в своєму розвитку й утвердженні на засадах критичного реалізму багато в чому завдячує Шевченкові. Естетичні шевченківські традиції сприяли широкому епічному узагальненню в прозі, урізноманітненню худ. образів у багатьох жанрах — від соціального роману до психологічної новели. Аналогічним був вплив шевченківських традицій на розвиток дожовтневої укр. поезії і драматургії. Значною мірою під ідейним і художнім впливом Шевченка сформувалися такі демократичні письменники, як С. Руданський, Л. Глібов і А. Свидницький, кілька віршів якого наслідують політичні поезії «Кобзаря», пізніше — І. Манжура, М. Старицький, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, М. Кропивницький та ін. Поети-різночинці — С. Руданський і Л. Глібов, зберігаючи власну творчу індивідуальність, взяли з поетичного досвіду Шевченка уміння використати з сатиричною метою народний гумор, комічні потенції гострого народного слова. Шевченковою музою покликаний у поезію М. Старицький. Він, як і Шевченко, закликав слов’янські народи до братнього єднання («До броні», «До Дунаю», «Слов’янська доля», «Поклик до братів слов’ян»), оспівував громадянську мужність і почуття обов’язку перед народом («Поету», «До молоді», «Борвій»). Шевченківські мотиви служіння народові, демократичного просвітительства, викриття суспільного зла продовжував у своїх поезіях І. Манжура. Послідовним продовжувачем революційно-демократичних традицій Шевченка виступив П. Грабпвський, творчість якого розвивалася водночас і під впливом рос. демократичної поезії. Він розглядав поетову спадщину як великий здобуток духовної культури людства й пов’язував її з найпередовішими досягненнями рос. і світової л-р. Посилаючись на Шевченка та ін. передових діячів культури, він писав про поезію як про один із чинників загальнолюдського прогресу («Дещо про творчість поетичну»). Такими думками й прагненнями позначені його поезії «Наперед», «Не раз ми ходили в дорогу», «Прийде день», «До товариства» та «Справжні герої».

У створенні соціального роману укр. прозаїки також зазнали плідного впливу Шевченка. Образи селян-бунтівників у романах Панаса Мирного перегукуються з аналогічними образами соціально-побутових поем «Кобзаря». У Шевченка, як і у рос. письменників, Панас Мирний учився соціально осмислювати явища життя. Дуже уважно ставився до художніх надбань Шевченка І. Нечуй-Левицький, що допомогло йому створити кращі реалістичні повісті й романи («Микола Джеря», «Кайдашева сім’я» та ін.). Революційним шевченківським традиціям протистояли в укр. л-рі XIX ст. представники бурж.-націоналістичного табору, зокрема П. Куліш, який хоч і визнавав геніальність Шевченка, але був його ідейним антагоністом, а в 70 — 80-х pp. паплюжив його творчість у віршах і публіцистичних виступах.

Своїми драм. творами Шевченко вписав нові сторінки в історію укр. драматургії, утвердив жанр істор.-побутової драми («Назар Стодоля»). Не менше значення для розвитку укр. драматургії мали і його поетичні твори, з яких драматурги запозичали не тільки теми і сюжети, а й композиційні прийоми і мовно-стилістичні засоби. За сюжетами й мотивами «Кобзаря» М. Аркас написав оперу «Катерина», Г. Козаченко — комічну оперу «Пан сотник», М. Кропивницький — драми «Невольник» та «Глум і помста». Шевченківська тема трагічної долі безталанної жінки увійшла в драматургію Карпенка-Карого («Безталанна», «Наймичка»), М. Кропивницького («Дві сім’ї», «Зайдиголова»), І. Франка («Украдене щастя»), М. Старицького («Ой не ходи. Грицю» і «Не судилося»).

Шевченкова літ. спадщина мала велике значення й для розвитку л-ри і прогресивної суспільної думки на Зх. Україні. Поодинокі Шевченкові твори потрапляють на Зх. Україну ще в 40-х pp., проте значно помітнішим вплив його творчості, зокрема нелегальної, на зх.-українських письменників стає з 60-х pp., коли 1865 у Львові було окремо видано поему «Сон» («У всякого своя доля»), а 1867 — збірку «Поезії». У зх.-українській л-рі і публіцистиці протягом десятиріч ведеться вперта боротьба за спадщину Шевченка між демократичним і буржуазно-націоналістичним табором. «Народовці» і «москвофіли» лицемірно демонстрували прихильність до улюбленого в народних масах великого поета, ведучи одночасно боротьбу проти революц. впливу його спадщини та всіляко фальсифікуючи її. Облудний «народовський» «культ Шевченка» був спрямований на те, щоб знешкодити революц. і інтернац. суть його творчості, зобразити великого поета-революціонера обмеженим лібералом, клерикалом і націоналістом. Проти «народовського» та «москвофільського» препарування «Кобзаря» виступили демократичні письменники і публіцисти, зокрема Ю. Федькович, І. Франко та М. Павлик. Під великим впливом Шевченка творив Ю. Федькович. Він творчо осмислив принципи Шевченкової сатири («Пречиста діво, радуйся, Маріє», «Вже двадцять рік» тощо). Найвизначнішим продовжувачем шевченківських традицій і найвизначнішим шевченкознавцем у дожовтн. л-рі став І. Франко. Глибоко, по-революційному сприйняв І. Франко ідейно-естетичний зміст «Кобзаря», досліджуючи й популяризуючи його у своїх наукових розвідках і публіцистичних виступах. У своїй громадянській ліриці і поемах він творчо, по-новаторському розвивав далі традиції Шевченкової революц. поезії боротьби за соціальне й нац. визволення народу, підносив ідею громадянського покликання поета («Сучасна пісня», «Гримить! Благодатна пора наступає», «Земле моя, всеплодючая мати», «Не винен я в тому, що сумно співаю», «Наймит», «Каменярі», «Пісня і праця», «Монолог атеїста», поема «Мойсей» тощо). І. Франко виступив проти епігонів Шевченка в укр. поезії 2-ї пол. 19 ст., які формально наслідували особливості Шевченкового вірша, його інтонації і образи. У їхніх наслідуваннях Шевченко був, за висловом Франка, «паперовою квіткою». І. Франко творив у добу, коли розвивався пролет. рух, а марксизм усе більше впливав на всі сфери духовного життя, зокрема на л-ру У цей час творили й укр. демократичні письменники — Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник, Л. Мартович, А. Тесленко, С. Васильченко та ін. Поезія і суспільні погляди Лесі Українки розвивалися під впливом марксистських ідей, кращих надбань світової культури і передової укр. л-ри, творчості Шевченка зокрема. Як і для Франка, Шевченкова спадщина для неї — приклад служіння народові художнім словом і школа майстерності. Від ліричних мотивів, навіяних «Кобзарем», вона перейшла до широких ліроепічних худож. узагальнень. Шевченкові мотиви «вставайте, кайдани порвіте» та інші його революц. образи Леся Українка творчо перенесла в свої поетичні і драм. твори. її поезія перегукується з Шевченковою своїм пафосом утвердження нових революційних сил у суспільному житті, ідеями високого покликання поета, громадянською мужністю, боротьбою за передові ідеали людства, полум’яним патріотизмом, вірою в перемогу трудящих («Досвітні огні», «І все-таки до тебе думка лине», «Слово, чому ти не твердая криця», «Співець», «Дим», «Осіння казка», «В катакомбах», «Лісова пісня» тощо). М. Коцюбинський своїми оповіданнями на теми злободенної сучасності засвідчив дійовість традицій «Кобзаря» в нових істор. умовах розвитку визвольного руху, зобразив віковічну боротьбу двох станів — «панського і мужичого» («Дорогою ціною»). Глибоко вивчаючи соціальні процеси в укр. селі поч. 20 ст., письменник створив епопею «Fata Morgana», в якій знайшла дальший розвиток Шевченкова тема антагонізму поміщиків і селян. Уже з перших років Рад. влади Шевченкова літ. спадщина і шевченківські традиції в укр. дожовтн. письменстві стали одним із чинників, які допомагали молодій рад. укр. л-рі формуватися на засадах народності й соц. реалізму. В. І. Ленін закликав вивчати культурну спадщину й засвоювати для потреб соціалістичної культури все те краще, що створило людство в минулому. Шевченко належить саме до тих діячів класичної літератури минулого, які є попередниками л-ри соціалістичного реалізму. Плідному засвоєнню шевченківських традицій сприяли успіхи рад. шевченкознавства (див. Шевченкознавство ). Принципи боротьби за високі ідеали людства, які підніс Шевченко і які зумовлені закономірностями істор. розвитку, сприйняли й поширили на новій основі рад. письменники. Вони оспівують героїку трудових подвигів будівників комунізму, дійову силу братерства народів. Шевченківській темі рад. письменники присвятили цикли поезій, романи, повісті, оповідання, драми, відобразивши в них епоху діяльності поета-революціонера, його життєвий і творчий шлях та дійову силу «Кобзаря» в громад. і культ. житті (див. Шевченко Т. Г. у художній літературі). Думку багатьох творців худож. слова сформулював М. Рильський, звертаючись до Шевченка у вірші «Україна», в якому йдеться про закономірність істор. спадкоємності в худож. творчості. Така спадкоємність помітна в багатьох творах П. Тичини, зокрема в його поемі «Похорон друга», в поезіях М: Рильського («Слово про рідну матір»), у творчості М. Бажана, А. Малишка і Л. Первомайського та ін. У створенні поезії соціалістичного реалізму старше покоління рад. поетів брало на озброєння революц. естетику «Кобзаря». Поєднуючи шевченківські традиції з творчим новаторством, прийшли в молоду рад. л-ру Є. Григорук, І. Кулик, В. Блакитний, В. Сосюра, П. Панч, П. Усенко, Ю. Яновський, І. Микитенко, М. Терещенко, М. Ірчан, І. Сенченко, С. Голованівський, В. Гжицький та багато ін. Шевченкову поетичну «школу» пройшли чи не всі укр. рад. поети різних поколінь — П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, І. Муратов, В. Мисик, М. Нагнибіда, Л. Дмитерко, A. Малишко, Л. Забашта, М. Тарновський, О. Підсуха, Я. Шпорта, І. Нехода, Б. Олійник, М. Вінграновський, Р. Братунь та ін. Плідно розвиває традиції громадянської поезії автора «Кавказу» рад. політична лірика. Скористалися поетичними «уроками» Шевченка-сатирика й політичного поета у своїх, спрямованих проти бурж. націоналістів та ін. ворогів рад. народу, інвективах і патріотичних віршах П. Тичина, М. Бажан, B. Сосюра, А. Малишко, Д. Павличко, І. Драч та ін. Традиції гнівної сатири Шевченка набули розвитку в політичних памфлетах Я. Галана. Шевченків досвід сатиричного використання дошкульного народного слова помітний у творчості Остапа Вишні та ін. рад. сатириків. Ще до возз’єднання Зх. України з Рад. Україною зверталися до Шевченкової спадщини П. Козланюк, Я. Галан, С. Тудор, О. Гаврилюк. Вони черпали з джерел «Кобзаря» засоби гострої політ. сатири, користувалися влучними Шевченковими характеристиками для викриття клерикалів, польс. реакціонерів, бурж. націоналістів і різних запроданців-авантюристів. Рад. письменники знаходили в спадщині Шевченка глибоку проникливість думки, масштабність філософ. узагальнень, приклад худож. досконалості поетичного слова. Розвиток рад. л-ри позначений життєдайною силою шевченківських традицій, які в творчому процесі письменників зливаються з героїкою сучасності, знаменуючи утвердження методу соціалістич. реалізму. Рад. письменники, віддаючи гартоване слово на боротьбу за побудову соціалізму в роки перших п’ятирічок, на захист соціалістичної Вітчизни в роки Великої Вітчизн. війни, на комуністичне будівництво, завжди черпали і черпають натхнення з живих джерел дійсності. В цьому процесі набувають сили шевченківські традиції, його ідеї гуманізму, дружби народів, його гнівний осуд усього ворожого інтересам народу. Шевченкові мрії про «сім’ю вольну, нову», віра в перемогу народу та розвиток його духовних сил досягли величі в рад. л-рі. Шевченкова революц. героїка, ідеї великої сім’ї народів творчо розвинені в прозових і драм. жанрах рад. літератури. А. Головко, Ю. Яновський, С. Скляренко, А. Щиян, Ю. Смолич, розширяючи тематику перемоги трудящих в часи становлення Рад. влади, творчо сприймали шевченківський пафос боротьби народних мас проти гнобителів. У багатоплановому відтворенні народного героїзму, патріотичного натхнення будівників соціалістичного суспільства в прозі О. Гончара наявні джерела Шевченкового утвердження революц. романтики, патріотизму, глибоке осмислення складних явищ суспільного життя. Плідного впливу Шевченкової спадщини зазнав М. Стельмах, що виявляється в поєднанні епічного розмаху з ліричною тональністю й глибиною психологічних характеристик у його творах. Утвердження пафосу суспільного життя, гостре відчуття сучасності та історизму, народнопісенний колорит О. Довженка беруть початок в естетиці худож. мислення Шевченка. Закономірний зв’язок рад. л-ри з досягненням класичної спадщини, зокрема Шевченкової, сприяє осмисленню і поглибленню реалістичних принципів соціалістичної народності в творчості В. Козаченка, Я. Баша, І. Ле, П. Загребельного, Ю. Збанацького, В. Кучера. Г. Тютюнника, В. Логвиненка, Ю. Шовкопляса, О. Сизоненка, Д. Бедзика, В. Канівця, А. Іщука, П. Гуріненка, Є. Гуцала. Шевченкове оспівування визвольного руху народних мас, прославлення волелюбних героїв розвинулося далі в істор. романах і повістях П. Панча, І. Ле, Н. Рибака, А. Хижняка, В. Гжицького, З. Тулуб, М. Сиротюка, Ю. Мушкетика, Д. Міщенка, в історико-біографічній прозі О. Іваненко, Л. Смілянського, М. Строковського, О. Ільченка та ін.

Збагачення радянської драматургії злободенною тематикою, утвердження позитивних явищ суспільного життя, загострене трактування конфліктів пов’язані з творчим успадкуванням класичної естетики попередників, в якій шевченківські принципи набули розвитку в процесі становлення жанрів од соціально-побутової до істор. драми та драм. поеми. Традиції з творчим нова торством поєднали в рад. драматургії О. Корнійчук, М. Куліш, І. Кочерга, В. Минко, О. Левада, М. Зарудний, О. Коломієць, В. Собко та ін. У боротьбі передового людства проти сил реакції великого значення набуває творчий розвиток шевченківської традиції служіння словом справі прогресу, справі перемоги соціальної правди.

Літ.: Чапля І. К. Становлення нової української літератури і основоположна роль Т. Шевченка в цьому процесі. В кн.: Збірник праць восьмої наукової шевченківської конференції. К., 1960; Комишанченко М. П. Українська література в оцінці Т. Г. Шевченка. В кн.: Матеріали до вивчення історії української літератури, т. 2. К., 1961; Шабліовський Є. Народ і слово Шевченка. К., 1961; Пільгук І. І. Т. Г. Шевченко — основоположник нової української літератури. К., 1963; Приходько П. Г. Шевченко й український романтизм 30 — 50 pp. XIX ст. К., 1963; Дубина М. І. Шевченко і західноукраїнська революційна поезія 20 — 30-х років XX ст. В кн.: Дослідження творчості Т. Г. Шевченка. К., 1964; Пільгук І. І. Традиції Т. Г. Шевченка в українській радянській літературі. К., 1965; Кирилюк Є. Шевченко і наш час. К., 1968; Дубина М. І. Шевченко і Західна Україна. К., 1969.

І. І. Пільгук.


УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЗАСЛУЖЕНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ НАРОДНИЙ ХОР ІМЕНІ Г. Г. ВЕРЬОВКИ — художній професійний колектив, створений 1943 в Харкові з нар. співаків, танцюристів та інструменталістів. У 1943 — 64 — худож. керівник і головний диригент хору — Г. Верьовка, з 1966 — нар. артист УРСР А. С. Авдієвський. В репертуарі колективу — кращі старовинні й сучасні укр. нар. пісні, пісні народів СРСР та інших народів світу, класичні твори й твори рад. композиторів, а також танці, хороводи й гаївки; активно пропагує пісні на тексти Шевченка. До 100-річчя з дня смерті й 150-річчя з дня народження поета підготував спеціальні концертні програми, до яких входили «Заповіт», «Думи мої, думи», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Гей літа орел», «Тополя» й інші твори на Шевченкові вірші.

Літ.: Кисельов Г. Державний український народний хор. К., 1951; Перепелюк В. Повість про народний хор. К., 1970.


«УКРІПЛЕННЯ ІРГИЗКАЛА» (папір, акв., 20 × 29,5) — малюнок Шевченка, виконаний між 28 — 30.V 1848 і 15.I 1850. Крайні дати виконання встановлено за часом перебування Аральської описової експедиції в укріпленні Іргизкала та закінчення звіту О. Бутакова про експедицію. Про укріплення Іргизкала Шевченко розповів v повісті «Близнецы». 28 — 3U.V 1848 він зробив ескіз до цього малюнка. Копія його (можливо, виконана О. Бутаковою) є в альбомі Обручових, колишніх власників творів Шевченка (В. Обручова та його дочки Г. Обручової). Малюнок, ескіз і альбом зберігаються в ДМШ. Іл. т. 1, табл. IV.


УЛИБИШЕВ Олександр Дмитрович (13.I 1794 — 5.II 1858) — російський муз. критик, літератор і публіцист. Автор першого в європ. музикознавстві дослідження про В.-А. Моцарта (М., 1843) та біографії Л. Бетховена (Лейпціг, 1857), численних статей про муз. театр у періодичній л-рі. В молоді роки — учасник гуртка «Зелена лампа», пов’язаного з декабристським «Союзом благоденства». З 1841 жив у Нижньому Новгороді. Шевченко познайомився з У 2.XII 1857. Поет поважав його, посилався на нього як на авторитет у театральній справі, про що свідчить запис у «Щоденнику» 2.XII 1857 та лист до М. С. Щепкіна 5.XII 1857. В листі до М. С. Щепкіна 3.II 1858 (с. ст.) поет з гіркотою писав: «поховали славного старого Улибишева, і не найдеться нікого в Нижньому некролог йому написать!».


УЛЬЯНОВСЬК — місто, обласний центр РРФСР. Колишня назва — Симбірськ. У цьому місті Шевченко був 1847 і 1857.


УМАНСЬКИЙ Моріц Борисович (8.III 1907 — 19.XII 1948) — український рад. художник театру. Оформив виставу за драм. поемою С. Голованівського «Поетова доля» в Київ. укр. драм. театрі ім. І. Франка (1939) та балет К. Данькевича «Лілея» (за Шевченком) у Київ. театрі опери та балету ім. Т. Г. Шевченка ( у співавтор. з О. Бобровниковим, 1940). Держ. премія СРСР, 1948.


УМАНЬ — повітове місто Київської губ. (тепер місто обл. підпорядкування, районний центр Черкаської обл.). Шевченко був тут в дитинстві, а також 1845. У повісті «Княгиня» він згадував, що бачив знаменитий уманський парк «Софіївка»: «Видал я на своем веку таки порядочные сады, как например Уманский и Петергофский...». Шевченко описав здобуття У. гайдамаками в поемі «Гайдамаки», згадки про це місто є в поезії «Холодний Яр», повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» та ін. творах. Ім’ям поета в місті названо пед. училище, вулицю та провулок.


«УМИРАЮЧИЙ ГЛАДІАТОР» (брістольський папір, сепія, 24,9 × 19,4) — малюнок Шевченка, виконаний улітку 1856 в Новопетровському укріпленні. Ліворуч унизу чорнилом підпис автора: «Т. Шевченко». На звороті ліворуч унизу чорнилом його ж рукою: «9. умирающій Гладіатор». Сепію виконано на гему однойменного вірша М. Лермонтова. Серед десяти малюнків твір розіграно в лотереї у М. С. Щепкіна 1858 в Москві (див. «Благословіння дітей»). Зберігається в ДМШ. Іл. т. 1, табл. XXIII.


УМІРБАЄВ Есбол Шадракович (н. 14. III 1916) — казахський рад. історик. Член КПРС з 1942. Популяризатор творчості Шевченка в Казахстані. Директор Літературно-меморіального музею Т. Г. Шевченка у Форті Шевченка. Склав оригінальну карту «Перебування Тараса Шевченка на Мангишлаку і місця його роботи» (1967). В казахських періодичних виданнях опублікував статті про укр. поета: «Слідами Т. Шевченка» (1957), «Т. Шевченко і казахські діти», «Тарази акин» (обидві — 1962), «Легенди про Тараса Шевченка», «Шевченко в Каратауській експедиції» (обидві — 1964) та ін.

Тв.: Шевченко в Каратауской экспедиции. «Известия Академии наук Казахской ССР. Серия общественных наук». 1964. № 2; Мангышлак в рисунках Тараса Шевченко. «Простор», 1975, № 9.


УМЛАУФ (Umlauff) Віктор фон Франквель (1836 — 87) — австрійський перекладач і культ. діяч. Н. на Буковині. Переклав вірш Шевченка «До Основ’яненка» і поему «Кавказ» [переклади надруковано відповідно в альм. «Die Dioskuren» («Діоскури», Відень, 1882) і журн. «Magazin für die Literatur des In- und Auslandes» («Журнал вітчизняної та зарубіжної літератури», 1883, № 34)]. В статті, що супроводила переклад «Кавказу», називав Шевченка найвизначнішим укр. поетом, який своїм корінням сягає в народну поезію.


УМОВНІСТЬ (у літературі та мистецтві) — особливий спосіб худож. узагальнення дійсності, в якому свідомо порушується зовн. життєподібність образів з метою наочного втілення глибинних сутностей життя, фантастичні за своєю природою (див. Фантастика), умовні форми органічно притаманні всім видам мистецтва й постійно розвиваються у взаємному «настроюванні» худож. творчості та худож. сприймання. Міра У. залежить від творчого методу митця (реалізм, романтизм тощо). Умовні засоби, форми та образні узагальнення дуже поширені в творчості Шевченка — в тій, звичайно, конкретно-істор. модифікації, що була властива худож. свідомості тогочасного суспільства. Шевченкова поетика сповнена символіки (див. Символ), розгорнутих метафор, гіпербол і гротеску, часом — алегорій, які творять характерну для У. повну або часткову переносність змісту. Іноді цілі твори Шевченка постають як умовна картина, умовний образ — напр., «Лілея» з уособленням дівочої долі в образі квітки, поема «Сон», де автор використав зрозумілу всім фантастику сновидінь для сатиричного викриття нелюдської самодержавно-кріпосницької системи. Для творчості Шевченка, насамперед раннього періоду, найхарактерніша фольклорна У., поширена в романтичній поезії його доби. З часом поет дедалі ширше використовував як матеріал для умовних форм різні міфологічні образи й колізії, особливо біблійного походження. Визначальним напрямом розвитку Шевченкових умовних форм є вироблення У. реалістичного типу. Так, напр., у вірші «Я не нездужаю, нівроку» ступінь переформування життєвого матеріалу цілком узгоджується з реалістичним образотворенням: «Добра не жди, // Не жди сподіваної волі — // Вона заснула: цар Микола // Її приспав». Буквальний зміст вірша цілком очевидний, незважаючи на уособлення, «олюднення» абстрактних понять (скажімо, «волі»).

М. М. Острик.


«УМРЕ МУЖ ВЕЛІЙ В ВЛАСЯНИЦІ» — вірш Шевченка, написаний 17.VI 1860 в Петербурзі. Датований автограф у «Більшій книжці». Надруковано вперше в «Кобзарі» (т. 2. Прага, 1876). Вірш — сатиричний відгук на смерть петерб. митрополита Григорія, відомого своїми реакц. виступами. На змісті й стилі вірша помітно вплив фейлетонів О. Герцена про Григорія, опублікованих 1858 в «Колоколе». Зокрема, поет, слідом за Герценом, використав прийом сатиричного пародіювання церковнослов’янської молитовної фразеології й запозичив з фейлетона «О усердному, о пастырю благоревностному!» («Колокол», 1858, № 23 — 24), в якому Герцен висміяв вимогу Григорія заборонити оздоблювати жіночі вбрання хрестиками, вираз «юбкоборець». У вірші, окрім Григорія, згадано, як його однодумців, і редактора реакційного журналу «Домашняя беседа» В. Аскоченського та слов’янофіла О. Хомякова з слов’янофільським журн. «Русская беседа». Поєднавши слов’янофілів в одному таборі з одвертими реакціонерами митрополитом Григорієм і Аскоченським, Шевченко тим самим розкривав спільність їхніх ідейно-політичних позицій. У вірші відбилася еволюція ставлення поета до слов’янофілів, зокрема до Хомякова. Ця поезія, хоч і написана з приводу смерті митрополита, є безпосереднім виступом Шевченка проти слов’янофільства. За стилем вірш не має аналогій серед ін. сатиричних творів поета: в ньому замість характерного для Шевченкової сатири драм. сарказму — легке глузування, епіграмна гострота. На думку М. Шагінян, поет написав вірш «в зовсім новій і незвичній для себе манері — в „іскрівській“».

Літ.: Шагинян М. Шевченко и еженедельник «Искра». «Октябрь», 1939, № 5 — 6; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

Ю. О. Івакін.


УОЛЛЕС (Wallace) Джо (29.Х 1890 — 1.XII 1975) — діяч робітн. й комуністич. руху Канади, англомовний поет. Член Комуністичної партії Канади з 1921. Автор ліричних поезій і віршів громадянського звучання. З творчістю Шевченка ознайомився завдяки П. Кравчукові, разом з яким 1941 — 42 був в ув’язненні. Присвятив Шевченкові вірш під назвою «Шана канадця» (надруковано в книжці П. Кравчука англ. мовою «Шевченко в Канаді». Торонто, 1961). У ньому підкреслив глибоко народний характер Шевченкової поезії, її могутню силу й актуальність. Брав активну участь у відзначенні шевченківських ювілеїв 1961 і 1964 у себе на батьківщині.


УОСОБЛЕННЯ, персоніфікація, прозопопея — найпоширеніший різновид метафори, який полягає в перенесенні властивостей живих істот на предмети, явища природи чи абстрактні поняття, в одухотворенні їх. Шевченко широко використовував У. Це одна з осн. особливостей його образної думки. Персоніфікація природи в поезії Шевченка тісно пов’язана з символічними уявленнями народу (див. Символ). У. завжди властива свіжість і безпосередність образу. Поет свідомо деталізував персоніфікований образ, надаючи йому людських рис (напр., розмови з місяцем і Дніпром у «Гайдамаках», динаміка «Гамалії», що створює враження нестримного руху, одухотвореності всього навколишнього). Шевченко розвивав і характерні для нар. пісні тенденції до уречевлення, предметної реалізації абстрактних понять, до У., зокрема, таких понять, як «доля», «воля», «правда», «слава». Він змальовував їх як живих істот, наділених своєрідним характером, надавав їм життєвого колориту. Персоніфіковане абстрактне поняття часом набуває в Шевченковій поезії рис певної особи, персонажа якогось твору. Так само уособлюються поняття історичні й географічні. У одухотворює порівняння, становить осн. зміст метафоричної асоціації. Коло У. в Шевченка дуже широке.


УПІТ Андрій Мартинович (4.XII 1877 — 17.XI 1970) — латиський рад. письменник, літературознавець, громад. діяч, нар. письменник Латв. РСР (з 1943), акад. АН Латв. РСР (з 1946), Герой Соціалістич. Праці (1967). Член КПРС з 1917. Один з основоположників латис. рад. л-ри. Автор численних романів, п’єс, оповідань з життя латис. народу. У статті «Тарас Григорович Шевченко» [журн. «Domas» («Думи», 1914, № 4)] підкреслив революц. характер творчості, високу художню майстерність укр. поета. Про Шевченка писав і в чотиритомній «Історії світової літератури» (1930 — 34), співавтором якої він є. Держ премія СРСР, 1946. Держ. премія Латв. РСР, 1958.

Тв.: Тарас Григорович Шевченко. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 1. К., 1964.

Літ.: Упіт Я. Андрій Упіт про Т. Г. Шевченка. «Вітчизна». 1961. № 3.


УРАЛЬСЬК — місто Оренбурзької губ. (тепер обласний центр Каз. РСР). Шевченко був тут 8.X 1850, коли його перевозили під конвоєм з Орської фортеці до Новопетровського укріплення. Згадки про У. є в Шевченкових листах і «Щоденнику». За рад. часу одну з центр. вулиць міста названо ім’ям поета.


УРАСТИРОВ Кюннюк (справжнє прізвище, ім’я та по батькові — Новиков Володимир Михайлович; н. 9.V 1907) — якутський рад. письменник, нар. поет Якут. АРСР (з 1967). Член КПРС з 1940. Один з перекладачів якут. мовою творів Шевченка для альманаху «Художня література» (кн. 2. Якутськ, 1939) та зб. Шевченка «Вибране» (Якутськ, 1951).


«УРГУН-МУРУН» (тон. папір, ол., 15,8 × 28,9) — рисунок Шевченка із зображенням урочища Ургун-Мурун на пд.-зх. березі Аральського моря, виконаний 23.VIII 1848. Праворуч унизу олівцем авторський напис: «Ургун-Мурун 17». На звороті ліворуч унизу олівцем напис: «Арал». Датується на підставі запису в щоденнику О. Бутакова. Зберігається в ДМШ.


«УРОЧИЩЕ БІЛИК» (папір, олівець, 16,6x24,5) — рисунок Шевченка, виконаний між травнем і жовтнем 1845 на Полтавщині. Праворуч унизу олівцем рукою автора напис: «Билик». Деякі біографи Шевченка вважають, що він виконав цей рисунок у с. Біликах (тепер с-ще м. т. Кобеляцького р-ну Полтавської обл.), інші — що в с. Біляках (тепер Семенівського р-ну Полтавської обл.). Зберігається в ДМШ.


«УРОЧИЩЕ СТІНКА» (папір, ол., 17 × 24,2) — рисунок Шевченка, виконаний між травнем і жовтнем 1845 в урочищі Стінка на Полтавщині. Ліворуч унизу олівцем рукою автора напис: «Стенка». Твір — в ДМШ.


УСЕНКО Павло Матвійович (23.I 1902 — 4.VIII 1975) — український рад. поет. Член КПРС з 1925. Шевченкові присвятив вірші «Живи, живи, Кобзарю, серед нас» (1939), «В Тарасів день» (1942), «Т. Г. Шевченкові. На відкритті пам’ятника в м. Яготині» (1959). До образу Шевченка звертався і в ін. поезіях. Переклав українською мовою вірш М. Некрасова «На смерть Шевченка» (1964).


УСИК Яків Олександрович (28.I 1872 — 6.II 1961) — український рад. майстер декоративно-ужиткового мистецтва. В 1943 виконав композицію «... Я до школи — носити воду школярам» за віршем Шевченка «Якби ви знали, паничі» і портрет-барельєф поета, 1952 — барельєфні композиції «Т. Г. Шевченко в селі Мар’їнському», «Т. Г. Шевченко слухає кобзаря Остапа Вересая», всі — різьблення на дереві.


«УСИРТАУ» (кольор. папір, олівець, 19,1 × 29,2) — рисунок Шевченка, виконаний у липні — не пізніше 8.VIII 1851 під час Каратауської експедиції. Ліворуч унизу авторський напис олівцем: «27. Усир Тау». На малюнку зображено одну з гір центр. частини Пн. Актау. Зберігається в ДМШ.


УСКОВ Іраклій Олександрович (1810 — 82) — комендант Новопетровського укріплення (з 1853), майор. Відіграв благотворну роль у житті Шевченка. Не виключено, що вони особисто познайомилися ще в Оренбурзі: 1849 У. жив у будинку М. Кутіна, де часто бував поет. У Новопетровському укріпленні всупереч царській забороні У. дав Шевченкові можливість писати й малювати, прагнув полегшити тягар муштри, неофіційно дозволив листуватися (листи надходили на адресу У.). Шевченко часто бував у родині коменданта. Він дуже любив його дітей, а особливо сина Дмитра. Смерть хлопчика була для поета тяжким горем. Про це він писав у листі до А. Козачковського 30.VI 1853. За свідченням А. Ускової, Шевченко був автором пам’ятника на могилі Миті. Доказом щирого ставлення У. до поета було те, що він дозволив звільненому з заслання Шевченкові поїхати до Петербурга, не заїжджаючи спочатку до Уральська й Оренбурга. За видачу поетові цього дозволу У. дістав від командира Оренбурзького корпусу О. Катеніна сувору догану. Шевченко згадував У. майже у всіх листах з Мангишлаку, написаних 1853 — 57, у багатьох записах «Щоденника». Після від’їзду з Новопетровського укріплення поет листувався з ним. Відомо три листи Шевченка до У. і три листи У. до поета. Під час заслання (літо 1853 — VII 1857) Шевченко намалював портрет У. тон. папір, італ. ол., білило, 32,4 × 21,3). Праворуч унизу на тлі портрета білилом напис: «1852. Z». Є думка, що цю дату, яка не відповідає часові перебування У. в Новопетровському укріпленні, та знак Z Шевченко поставив навмисне, щоб відхилити від У. підозру в потаканні порушенню Шевченком царської заборони малювати. Портрет зберігається в ДМШ.

Л. Н. Большаков.


УСКОВА Агата (Агафія) Омелянівна (1828 — 99) — дружина І. Ускова. Шевченко познайомився з нею 1853, коли сім’я Ускових приїхала до Новопетровського укріплення. В листі до Б. Залеського 9.Х 1854 поет повідомляв: «Эта прекраснейшая женщина для меня есть истинная благодать божия. Это одно, единственное существо, с которым я увлекаюсь иногда даже до поэзии». В іншому листі до Б. Залеського (10.II 1855) Шевченко писав: «Я полюбил ее возвышенно, чисто, всем сердцем и всей благодарной моею душою. Не допускай, друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей». Місцеві плітки порушили безпосередність їхніх взаємин, але й у наступні роки вони підтримували дружні стосунки, про що свідчать поетові листи. В Новопетровському укріпленні у 1853 — 54 Шевченко виконав три портрети У. Один із них погрудний (папір, сепія, 11,3 × 9,7; в овалі), другий — більш, ніж поясний (папір, сепія, 26,9 × 19,2), третій — з донькою Наташею (папір, сепія, 27,6 × 21,2). На останньому ліворуч унизу червоною фарбою — дата й монограма: «1854. III.». До цього портрета є етюд і начерки рослин. Портрети, етюд і начерки зберігаються в ДМШ. У. залишила спогади про Шевченка. Іл. табл. XIV, XX.

Літ.: Лист до О. Я. Кониського (Спогади про Шевченка). В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958; Шагінян М. Тарас Шевченко. К., 1970.


УСКОВА Надія Іракліївна (в заміжжі — Смоляк; 1856 — 1935) — молодша дочка І. Ускова. Шевченко з любов’ю ставився до Надійки, няньчив її. Згадував про неї в листуванні. У. зберегла вісім оригінальних малюнків Шевченка, багато фотографій членів родини Ускових, краєвидів Новопетровського укріплення та його околиць. Ці малюнки та фотографії У. 1929 передала на Україну (зберігаються в ДМШ).


УСКОВА Наталія Іракліївна (4.VI 1853 — 1918) — старша дочка І. Ускова. «Дітей Шевченко дуже любив, — згадувала А. Ускова. — Мою старшу, Наталю, він пестив і завжди шукав нагоди бути з нею». Теплі згадки про «Наташеньку» є в «Щоденнику» поета (16.VI 1857) та в листах до І. Ускова. У 1854 Шевченко виконав портрет А. Ускової з донькою Наташею (папір, сепія, 27,6 × 21,2, зберігається в ДМШ), а 1857 — портрет У. з собачкою (не розшукано); на цьому портреті був напис Шевченка — «...милой умнице Наташеньке на память от дяди Тараса Шевченка». Спогади У. про Шевченка надруковано в «Киевской старине» (1889, № 2).


УСЛОН (точніше — Верхній Услон) — село Свіяжського пов. Казанської губ. (тепер Верхній Услон, районний центр Тат. АРСР). Повертаючись пароплавом із заслання, Шевченко виконав малюнок «Проти Казані» (в «Щоденнику» цей малюнок названо «Вид на Волгу против Казани и села Услон»). Про це він 14.ІХ 1857 зробив запис у «Щоденнику». Малюнок зберігається в ДМШ.


УСНІ ОПОВІДАННЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — розповіді Шевченка, записані з його слів. Поет був чудовим оповідачем. Як згадував В. Маслов, «розповідав Тарас Григорович образно, і якщо в передаваному ним випадку була комічна сторона, він виставляв її особливо яскраво, з властивим йому гумором». У спогадах багатьох Шевченкових сучасників наведено поетову притчу про зерна і шукання серед них «царя». Кілька Шевченкових оповідань навів П. Куліш у листі до П. Плетньова 29.XII 1846. Це сатирично забарвлена розповідь від імені якогось переяславського поміщика про його молодість, оповідання про пана Горкушу, про поїздку його дружини-самодурки в Київ. У цих оповіданнях сатирично викривається паразитичне життя панів. У першій книжці «Украинские народные предания» (М., 1847) П. Куліш умістив оповідання «Запорожці приїдуть було з Січі в Київ» з приміткою «Чув од Т. Г. Шевченка», мотиви його поет використав у поемі «Чернець», а П. Куліш — у романі «Чорна рада». Усні оповідання Шевченка не можна вважати ділком авторськими, бо деякі зміни й додатки до них могли вносити записувачі.

Літ.: Івакін Ю. Нотатки шевченкознавця. (Стаття восьма). «Радянське літературознавство», 1972, № 3.

Ф. Ф. Скляр.


УСТИВИЦЯ — містечко Миргородського пов. Полтавської губернії (тепер село Великобагачанського р-ну Полтавської обл.). Шевченко був тут восени 1845, коли за завданням Археографічної комісії їздив описувати істор. й архітектурні пам’ятки Полтавщини. Згадка про У. є в «Археологічних нотатках». За рад. часу одну з вулиць села названо ім’ям Шевченка.


УСТИЯНОВИЧ Корнило Миколайович (1839 — 22.VII 1903) — український художник, письменник і громадський діяч. Працював у галузі станкового живопису, сатиричної графіки. Під час навчання у віден. Академії образотворчих мистецтв (кін. 50 — поч. 60-х pp. 19 ст.) У. зустрічався з Б. Залеським, який познайомив його з власними пейзажами аральських степів і, можливо, з автопортретом Шевченка часів заслання. Велика повага і щира любов до поета відчуваються в картині У. «Шевченко на засланні» (80-і pp. 19 ст., Львів. музей укр. мистецтва). З літ. джерел відомо, що художник за мотивами Шевченкових творів виконав композиції «Семен Палій, лихом недобитий», «Чернець», «Мар’яна-черниця» (не збереглися). Іл табл. XXX.


УСТРЯЛОВ Микола Герасимович (4.V 1805 — 8.VI 1870) — російський дворянсько-монархічний історик, акад. Петерб. АН (з 1837). О. Герцен і М. Добролюбов критикували твори У. за низький наук. рівень і вірнопідданські концепції. З листування Шевченка відомо, що, перебуваючи в Орській фортеці, він читав підручник з рос. історії У. Свого ставлення до його змісту поет не висловив.


«УСЬ-ЧЕКА» (тон. папір, ол., 16 × 29,4) — рисунок Шевченка, виконаний 18.IX 1849 біля гори Усь-Чека (на пн. березі Аральського моря). Праворуч унизу олівцем авторський напис: «ус-чека 19». На звороті ліворуч унизу напис: «джалы булак»; уздовж лівого краю олівцем ін. рукою: «z wodoj». На рисунку зображено краєвид, що відкривається на гору Усь-Чека (що означає «три пагорби») з місця стоянки шхуни Аральської описової експедиції на пн. березі Аральського моря. Датується часом стоянки шхуни на якорі під час шторму біля цієї гори. В л-рі згадується під назвами «Уч-чоку», «Усьчека Кара-Таман». Зберігається в ДМШ.


УТКІН Микола Іванович (19.V 1780 — 17.III 1863) — російський гравер, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1814). Автор оригінальних творів, переважно портретів і книжкових оздоб, та гравюр з полотен і малюнків ін. художників. Був хранителем гравюр в Ермітажі (з 1817) та петерб. Академії мистецтв (з 1843), де викладав (з 1815) і керував гравірувальним класом (1817 — 50). Шевченко зустрічався з У. (згадка про те, що він заходив до У., є в «Щоденнику» 5.V 1858) і, ймовірно, користувався його порадами, створюючи офорти в останні роки життя, а можливо, й до заслання, коли працював над альбомом «Живописная Украина».

Літ.: Амшинская А. Николай Иванович Уткин. 1780 — 1863. М., 1950.


«УТОПЛЕНА» — балада Шевченка. Автограф — чистовий, датований: «С.-Петербург, декабря 8, 1841 року» (зберігається в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Цей автограф з підзаголовком «балада» поет надіслав Г. Квітці-Основ’яненку 8.XII 1841 для альманаха «Молодик». «У.» вперше надруковано в альманасі «Молодик на 1843 год» (ч. 2. X., 1843). Пізніші виправлення Шевченко вніс у текст балади в списку І. Лазаревського кін. 50-х pp. 19 ст. і в робочому примірнику «Кобзаря» 1860 (обидва — в Ін-ті л-ри ім Т. Г. Шевченка АН УРСР). В основу балади покладено нар. перекази й повір’я. Сюжет її має деякі спільні риси з оповіданням М. Гоголя «Майська ніч, або Утоплена». Реалістичний план розгортання подій у першій частині твору переключається в другій частині в баладно-романтичний. Романтичні картини в баладі поєднуються з побутовими епізодами, а дії героїв, особливо багатої старіючої вдови, вмотивовуються соціально й психологічно. Баладі притаманні контрастні портрети, персоніфікована образність, гнучка мова. Майстерною є звукова організація аірша. Балада подає класичний зразок алітерації: «Хто се, хто се по сім боці // Чеше косу? хто се?.. // Хто се, хто се по тім боці // Рве на собі коси?.. // Хто се, хто се?». В 1841 Шевченко виконав два начерки олівцем до балади «У.» (зберігаються в ДМШ).

Літ.: Боженко М. К. Балади Т. Г. Шевченка і вивчення їх у школі. К., 1966.

П. П. Хропко.


«УТОПТАЛА СТЕЖЕЧКУ» — вірш Шевченка, написаний восени — на поч. зими 1848 на о. Косарал. Автографи — у «Малій книжці» (за № 49 у захалявній книжечці 1848) та в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858. Збереглася також авторська чистова копія з дарчим написом «Изе Гринберг» (Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Вірш вперше надруковано рос. мовою в перекладі О. Плещеєва під назвою «Песня» («Кобзарь Тараса Шевченка в переводе русских поэтов». СПБ, 1860). Мовою оригіналу вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ. 1867). Твір є стилізацією за ритмічним взірцем нар. пісні «Ой ходила дівчина бережком», з якої поет взяв строфу: «Заграй мені, дуднику, // На дуду, // Нехай своє лишенько // Забуду». В листі до П. Куліша 26. І 1858, цитуючи цю строфу, Шевченко писав: «Оце тілько не моє, а то вся пісня моя». Попередню строфу поет також запозичив, дещо видозмінивши її, з тієї ж нар. пісні, уривок з якої він навів у повісті «Близнецы». Той факт, що Шевченко передав вірш для перекладу, дарував його знайомим (К. Піуновій, І. Грінберг), просив А. Маркевича написати на нього музику, свідчить, що поет вважав «У. с.» одним з кращих своїх творів періоду заслання. Вірш поклали на музику М. В. Лисенко, Г. Гладкий, С. Воробкевич, М. Мусоргський, Ф. Колесса, Я. Степовий, Ф. Надененко та ін.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.


УТТЕМАРК Микола Іванович (н. в 20-х pp. 19 ст. — п. 1881) — чиновник. Служив у Нижньому Новгороді, де з ним познайомився Шевченко. В 1857 поет бував на муз. вечорах в У. (1.XII 1857 згадав його в «Щоденнику», назвавши «Ультрамарком»).


УЧБОВІ РОБОТИ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — графічні та живописні твори, що їх Шевченко виконав у процесі навчання. Першими його учбовими вправами можна вважати копії з лубочних картинок і портретів, які він малював ще козачком у П. Енгельгардта. Ці малюнки не збереглися. У 1830 під час перебування у Вільні Шевченко виконав олівцем копію з естампа «Погруддя жінки». Існує припущення, що це портрет французької актриси А. Лекуврер. Подібні копії він міг робити за порадою когось із фахівців чи учнів віленської худож. школи Й. Рустемаса. Працюючи з 1832 у В. Ширяєва, Шевченко виконував і учбові малюнки, про характер яких дає уявлення контракт, складений Ширяєвим на навчання одного із своїх учнів. За цим контрактом майстер зобов’язувався вчити «малювати, писати міфологічні й історичні фігури і фарцорнамент, квіти й різні прикраси». Не маючи ще доступу до академічних зразків, Шевченко малював у Літньому саду мармурові статуї Сатурна, Геракліта, Аполлона та ін. Після знайомства з І. Сошенком та його товаришами, учнями петерб. Академії мистецтв, Шевченко одержував від них для копіювання учбові «оригінали» — естампи, якими користувалися в Академії. Такі типові «оригінали» — «Аполліно» (гравюра В. Осипова за малюнком А. Лосенка) та «Геркулес Фарнезький» (гравюра Ф. Слюджинського за рисунком Ф. Зав’ялова) — поет згадував у повісті «Художник». Після копіювання «оригіналів» учні переходили до малювання з гіпсових зліпків. 4.Х 1835 Шевченко подав свої малюнки на розгляд Комітету Товариства заохочування художників, який визнав, що вони «заслуговують похвали». Напевне, у цей час Шевченко вже відвідував і рисувальний клас т-ва, а пізніше й гіпсовий клас Академії мистецтв (у позаучбові години). Свої учбові малюнки Шевченко згадував у повісті «Художник», розповідаючи, як його герой рисував «Маску Фортунати», «Маску Лаокоона», зліпок з скульптурного твору Мікеланджело, «Голову Генія», «Голову Люція Вера», фігури «Германіка», «Фавна, що танцює» тощо. Велике значення для Шевченка мало також товаришування з молодими художниками — пансіонерами товариства, учнями Академії та худож. школи О. Венеціанова. В 1835 — 37 він уперше почав компонувати сюжетні малюнки на істор. теми — «Смерть Лукреції», «Смерть Олега, князя древлянського», «Александр Македонський виявляє довір’я своєму лікареві Філіппу», «Смерть Віргінії», «Смерть Богдана Хмельницького», «Смерть Сократа». Оволодіваючи технікою побудови багатофігурної композиції, передаванням перспективи, розв’язання світлотіньових завдань, Шевченко малював у межах академічних канонів. Це помітно в усталеній структурі розташування груп, умовності поз, штучності в передаванні пристрастей, ідеалізації постатей тощо. Однак вибір сюжетів свідчить про зацікавленість автора істор. тематикою, що давало можливість прославляти високі громадянські ідеали. Шевченко вивчав також техніку малювання акварельних портретів з натури. Моделлю для перших з них був І. Нечипоренко — кріпак П. Енгельгардта. Взірцем у цьому жанрі художник вважав акварельні портрети П. Ф. Соколова. Важливе значення для набуття фахових знань мало й те, що Шевченко бував у Ермітажі та майстерні К. Брюллова. В Академії мистецтв, маючи вже досить високу художню підготовку, він одразу почав відвідувати гіпсофігурний клас, поминувши три попередні учбові класи. Жодного завершеного малюнка, зробленого в цьому класі, не збереглося, хоч відомо, що лише на іспити художник подав п’ять малюнків. За один з них 4.Х 1838 він одержав найвищий бал — перший номер. На іспити в натурному класі Шевченко подав понад 30 малюнків та етюдів олією. 29.IV 1839 за малюнок з натури, виконаний на іспиті й оцінений третім номером, він уперше здобув академічну нагороду — срібну медаль 2-го ступеня. З натурних учбових робіт Шевченка збереглися «Натурщики» (вугіль, крейда, 24.XII 1840, ДМШ), «Натурщик» (з палицею;, вугіль, крейда, 1844, ДМШ) та «Натурщик» (на червоній тканині; олія, 1840 — 42, ДМШ). Роботу «Натурщик у позі Марсія» (олія, 1840, Меморіальна майстерня-музей Т. Г. Шевченка в Академії мистецтв у Ленінграді) він виконав, за свідченням Ф. Пономарьова, вдома під час хвороби, за рисунком, зробленим в академічному класі. Ще два етюди олією з академічного натурщика Т. Малишева були, за свідченням О. Сластіона, у сина цього натурщика — Івана. Де вони тепер — невідомо. Зберігся також «Анатомічний малюнок» Шевченка (акв., 1842, ДМШ), виконаний на лекції І. Буяльського. Щоб передати учням власний досвід, К. Брюллов рекомендував їм копіювати його роботи. Збереглися копії Шевченка з акварелей «Сон бабусі і внучки», «Перерване побачення» та з портрета олією І. Крилова роботи К. Брюллова. Згідно з настановами Брюллова Шевченко робив багато замальовок з натури з зображенням людей, яких він побачив на вулиці, товаришів по Академії, дерев і рослин. Успіхи Шевченка нерідко відзначалися в рапортах наглядача рисувальних класів, у постановах Ради Академії, в документах Т.ва заохочування художників. Як учень класу істор. живопису художник мав спеціалізуватися саме в цій галузі. Однак його сюжетні композиції, виконані в Академії, свідчать про те, що він не дотримувався традиційної античної чи біблійної тематики, характерної для тогочасних учнівських творів. Художника вабили жанровий живопис, теми з навколишнього життя. Учбові роботи Шевченка дають уявлення про те, як наполегливо й швидко опановував він фахові знання, високу культуру рисунка, майстерність живопису аквареллю та олією. В. О. Судак.


УШАКОВ Микола Миколайович (6.VI 1899 — 17.ХІ 1973) — російський рад. поет, перекладач. Жив на Україні. Починаючи з 1938, переклав бл. 40 творів Шевченка («Заповіт», «Ми вкупочці колись росли», «У тієї Катерини», «Дівичії ночі», «Я не нездужаю, нівроку» тощо). Разом з М. Рильським брав участь у редагуванні першого повного «Кобзаря» Шевченка рос. мовою (М., 1939). Як перекладач і редактор працював над п’ятитомним зібранням творів Шевченка (М., 1948 — 49). Йому належать статті з теорії перекладу Шевченкової лірики — «Про переклад Шевченкового вірша розміром оригіналу» (1958), «Життя першотвору», «Полум’яна творчість Кобзаря» (обидві — 1959), «Найсучасніший з сучасних» (1964), «Традиції і новаторство» (1969) та ін. Образ Шевченка й деякі шевченківські мотиви є в поезіях У. «Поет напевне йшов полями...» (1939), «В польовому стані» (1949), у «Віршах про Шевченка» («Избранное». К., 1949). Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1973. Портрет с. 296.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.