[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 268-283.]

Попередня     Головна     Наступна





Тих — Тя


ТИХИЙ (Tichý) Франтішек (21.V 1886 — 10. III 1971) — чеський письменник, філолог і перекладач. Автор праць з історії укр. л-ри, зокрема шевченкознавства. Широко відомий його переклад чес. мовою (1918) поеми Шевченка «Єретик» перевидавався кілька разів. Йому належать вступна стаття до чес. видання поеми «Єретик» (1918), статті «Тарас Шевченко в чеській літературі» (журн. «Praha — Moskva», 1947, № 6), «Тарас Шевченко в словацькій літературі» («Praha — Moskva», 1947, № 7) та рецензія на книгу М. Мольнара «Тарас Шевченко у чехів та словаків» [журн. «Slovenská literatúra» («Словацька література», 1963, № 3)].


ТИХОБРАЗОВ Микола Іванович (1820 — 74) — російський художник, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1852). Учився разом з Шевченком у рисувальних класах Товариства заохочування художників.


ТИХОНОВ Микола Семенович (н. 4.XII 1896) — російський рад. письменник і громад. діяч, Герой Соціалістич. Праці (1967). Шевченкові присвятив поезії «Слово на Тарасовій горі в Каневі», «Україна» та ін., що ввійшли до циклу «Вірші про Україну». Переклав «Заповіт». Автор статей про Шевченка — «Співець сім’ї великої» (1961), «Великий гнів, велика любов», «Вічний супутник» (1964) та ін., активний популяризатор його творчості, один із редакторів п’ятитомного «Собрания сочинений» Шевченка (М., 1964 — 65). В 1939 взяв участь у роботі шостого пленуму Правління Спілки рад. письменників СРСР, присвяченого Шевченкові. В 1962 — 64 очолював Всесоюзний ювілейний комітет для відзначення 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. Голова Рад. Комітету захисту миру (з 1949), член Всесвітньої Ради Миру. Державна премія СРСР, 1942, 1949, 1952. Міжнар. Ленінська премія «За зміцнення миру між народами», 1957. Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1964. Ленінська премія 1970.


ТИХОНРАВОВ Микола Савич (15.Х 1832 — 11.XII 1893) — російський літературознавець, акад. Петерб. АН (з 1890). В листопаді 1858 разом з Шевченком та ін. передовими діячами Росії виступив у газ. «Санкт-Петербургские ведомости» й журн. «Русский вестник» з протестом проти антисемітського виступу журн. «Иллюстрация». 27.IV 1861, коли по дорозі на Україну домовину Шевченка встановили в москов. церкві Тихона на Арбаті, Т. приходив попрощатися з покійним поетом.


ТИХОРСЬКИЙ Микола Якимович (1806 — 71) — російський і український бурж. письменник і критик. У 1-й пол. 40-х pp. 19 ст. друкував у журн. «Маяк» поезії укр. мовою та критичні відгуки на твори укр. письменників. Виступав проти демократичних тенденцій в укр. л-рі, обстоюючи «високу та чисту поезію». В статті про поему Шевченка «Гайдамаки» (1842) називав її автора найкращим укр. поетом, але водночас дорікав йому за «брудні» сцени в поемі, закликав «вивчати прекрасний, високий світ, світ духовний, сповнений справжньої краси, справжнього добра». Т., очевидно, був і особисто знайомий з Шевченком. Натяки на це є в тій же статті про «Гайдамаків», а також у полемічній статті «До пана Основ’яненка» (1843).

Тв.: Гайдамаки. Поэма Т. Шевченка. СПБ. 1841. «Маяк». 1842. т. 4, № 8.

Літ.: Айзеншток І. Невідомі та призабуті спогади про Т. Г. Шевченка. «Вітчизна». 1961. № 3.


ТИЧИНА Павло Григорович (27.I 1891 — 16.ІХ 1967) — український рад. поет, громад. і держ. діяч, акад. АН УРСР (з 1929), Герой Соціалістич. Праці (1967). Член КПРС з 1944. Один з основоположників укр. рад. л-ри. Плідний вплив Шевченка на формування світогляду і поетичного бачення світу відчутно позначився вже на ранніх поезіях Т. В наступні роки поет послідовно розвивав далі ідейно-художні традиції Шевченка (композиція, широта філософ. узагальнень і задушевний ліризм у поемі «Похорон друга», у віршах «Мій народ», «Я утверждаюсь», «Весна», «І рости, і діяти», «Океан повен», «Іній» тощо). Теми й образи з творів Шевченка використав у віршах циклу «На могилі Шевченка» (1918). Про велику силу Шевченкового слова писав у триптисі «Листи до поета» (1920). Звертаючись до рад. митців із закликом чітко визначити своє місце в суспільному житті, Т. проголосив крилате: «Нам треба голосу Тараса» (1939). Драм. поему «Шевченко й Чернишевський» (втрачену під час війни 2-у частину згодом відновив по пам’яті) присвятив дружбі Шевченка з рос. революц. демократами, зокрема його ідейному єднанню з М. Чернишевським. Сюжетний вірш Т. «Ленін іде на шевченківський вечір» (1961) — про щиру любов і повагу В. І. Леніна до укр. народу, до Шевченка. В своїх літ.- публіцистичних статтях і виступах у дні шевченківських ювілеїв [«Любимо гнівного Шевченка», «Шевченко і поети братерських республік» (обидві — 1936), «Промова на відкритті пам’ятника Шевченкові в Києві 6 березня 1939 року» тощо] Тичина-критик поглибив окремі положення в розробці рад. шевченкознавства, підкресливши гуманізм і прометеїзм Шевченка, незламну силу його революц. слова, народну основу творчості та вплив укр. поета на л-ри братніх слов. народів. Виголосив вступне слово на шостому пленумі Правління Спілки рад. письменників СРСР (1939), присвяченому 125-річчю з дня народження Шевченка. Виступив з доповіддю «Сила Кобзаря» на ювілейній сесії Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР і Спілки рад. письменників України (25 — 26.IV 1940), присвяченій 100-річчю з дня виходу в світ першого видання «Кобзаря». Виступав на шевченківських сесіях під час Великої Вітчизн. війни 1941 — 45 («Гнів Тараса Шевченка», 1942, — про гнівне слово великого поета як духовну зброю в боротьбі проти нім.-фашистських загарбників). Був членом редакційної колегії академ. 10-томного повного зібрання творів (К., 1939 — 64), 5-томної повної збірки творів (К., 1939) та редактором ін. видань творів Шевченка й автором передмов до окремих із них. Держ. премія СРСР, 1941. Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1962.

Тв.: Шевченко й Чернишевський. К., 1954; Сила «Кобзаря». К., 1961; Ленін іде на шевченківський вечір. — Дума про безсмертного Кобзаря. В кн.: Тичина П. Твори, т. 3. К., 1961; З минулого — в майбутнє. К., 1973.

Літ.: Костенко В. Слово — зброя, слово — перемога. «Прапор», 1974, № 3.

Г. П. Донець.


ТІЛЬБЕРГ Яніс (Роберт) Крістапович (2.VII 1880 — 6.ХІ 1972) — латиський рад. живописець і скульптор, нар. художник Латв. РСР (з 1955). Працював у галузі живопису, книжкової та сатиричної графіки, скульптури. Автор пам’ятника Шевченкові в Петрограді (1918; існував до 1926), спорудженого за ленінським планом монументальної пропаганди. Іл. т. 1, табл. XI.


ТІЛЬВІТІС Теофіліс Юстинович (15.I 1904 — 5.V 1969) — литовський рад. письменник, нар. поет Лит. РСР (з 1954). Член КПРС з 1951. Перекладач творів Шевченка. Вірш «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!» у перекладі Т. ввійшов до лит. видань творів укр. поета «Поезії» (Вільнюс, 1951), «Вірші» (Вільнюс, 1955), «Кобзар» (Вільнюс, 1961). Опублікував кілька статей про популярність Шевченка в Литві, про вплив його творчості на лит. поетів («Добрий погляд Тарасів», 1961, та ін.). Держ. премія СРСР, 1951.

Тв.: Добрий погляд Тарасів. В кн.: Світова велич Шевченка, т., 2. К., 1964; Допомога в боротьбі. «Прапор», 1964, № 3.


ТІССО (Tissot) Віктор (1845 — 1917) — французький письменник і публіцист. Автор кількох книжок дорожніх нарисів. Наприкінці 70-х pp. побував на Україні. Враження від подорожі подав у першій частині книжки «Росія і росіяни» (Париж, 1882). Відзначав велику популярність Шевченка серед простого народу, характеризував його як великого народного поета, який кликав на боротьбу за соціальне й нац. визволення. В самій життєвій долі Шевченка вбачав відображення істор. долі укр. народу. Особливо високо оцінював Т. поему «Гайдамаки», називаючи її великою нац. епопеєю. Навів у книжці неримований переклад балади «Утоплена», підготовлений, очевидно, кимось із його знайомих українців. Розділ про укр. поета вміщено в скороченому італ. варіанті цієї книжки, що вийшла під назвою «Україна — Київ» (Мілан, 1899).


ТІЦ Михайло Дмитрович (н. 8.III 1898) — український рад. композитор і педагог. За поемою Шевченка «Гайдамаки» створив однойменну оперу (1941, у співавтор. з Ю. Мейтусом і В. Рибальченком), на вірші поета написав хор для чоловічого складу без супроводу «Думка» («Тече вода в синє море», 1963), солоспів «У неділю вранці-рано» (1939) та цикл романсів «Монологи з поеми Т. Шевченка» (1964).


ТКАЧ Дмитро Васильович (н. 11.IX 1912) — український рад. письменник. Член КПРС з 1943. Автор циклу оповідань про Шевченка, присвячених київ. періодові життя й діяльності поета, — «На хрестах», «Лакей і пан», «Кобзар» (всі — 1964).


ТКАЧ Михайло Миколайович (н. 26.ХІ 1932) — український рад. поет. Член КПРС з 1954. Образ Шевченка створив у вірші «Останній етап до свободи» (1964). Т. — автор сценарію до кінофільму-опери «Наймичка» за однойменними творами Шевченка. Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1973.


ТКАЧЕНКО Григорій Леонтійович (pp. н. і см. невід.) — російський архітектор. Старший брат Д. Ткаченка і Ф. Ткаченка. Колишній кріпак. У 1835 здобув звання некласного художника архітектури. Знайомий Шевченка з часу навчання поета у В. Ширяева. Зберігся лист Шевченка до Т., написаний 1841.


ТКАЧЕНКО Денис Леонтійович (н. 1821 — р. см. невід.) — російський архітектор, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1859). Брат Г. Ткаченка і Ф. Ткаченка. Колишній кріпак. З 1835 — сторонній учень петерб. Академії мистецтв. Знайомий Шевченка з часу навчання поета у В. Ширяева. Від Д. і Ф. Ткаченків Шевченко міг дізнаватися про теми, що їх пропонували для роботи учням Академії.


ТКАЧЕНКО Микола Михайлович [4.I 1893 (23.XII 1892 с. ст.) — 7.ХІ 1965] — український рад. історик. Член КПРС з 1956. Як шевченкознавець виступив 1930. В праці «Історія революційної боротьби у Києві в XIX та на початку XX ст.» (1930) писав про виступи робітників і студентів Києва проти заборони святкувати 100-річчя з дня народження поета. Автор статей «Шевченківські місця на Київщині» (1941), «Київ у творчості Шевченка», «Шевченко-мандрівник», «Шевченкові місця на Україні» (всі — 1942), «Шевченко в Москві» (1944), «Т. Шевченко і С. Сераковський» (1957), «Деякі матеріали до вивчення біографії Т. Г. Шевченка» (1961), «Історія в творчості Т. Г. Шевченка» (1964) та ін. Брав участь у підготовці «Опису рукописів Т. Г. Шевченка» (К., 1961) і шеститомного «Повного зібрання творів» Шевченка (т. 3. К., 1963).

Тв.: Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка. К., 1961.


ТКАЧЕНКО Федот Леонтійович (н. 1819 — п. бл. 1885) — вчитель малювання в Полтавській гімназії. Колишній кріпак. На поч. 30-х pp. працював учнем в артілі В. Ширяєва. В грудні 1834 Т. та його братів — Якова, Григорія та Дениса помішики відпустили на волю. В 1835 — 42 вчився в Академії мистецтв під керівництвом К. Брюллова. 20.V 1842 здобув звання вчителя малювання в гімназіях. Шевченко познайомився і подружився з Т. у В. Ширяєва. В 1841 — 42 жили на одній квартирі. Поет не раз згадував Т. у листах до Г. Ткаченка, Я. Кухаренка й С. Гулака-Артемовського. Збереглися чотири листи Шевченка до Т. 1860 і 1861 і два — Т. до поета 1860. Т. залишив спогади про Шевченка, уривок з яких опубліковано в журн. «Древняя и новая Россия» (1875, № 6).


«ТО ТАК І Я ТЕПЕР ПИШУ» — вірш Шевченка, написаний у кін. 1847 в Орській фортеці. Автограф — у «Малій книжці» (в захалявній книжечці 1847 твір записано останнім, без номера). Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). У вірші передано настрої й думки, характерні для невільницької лірики Шевченка. Надмірна прискіпливість до себе, суто суб’єктивне невдоволення своїми останніми творами поєднуються з роздумами про творчість минулих років, про свою особисту долю.


ТОВАРИСТВО ДЛЯ ДОПОМОГИ НУЖДЕННИМ ЛІТЕРАТОРАМ І ВЧЕНИМ, Літературний фонд — громадська організація, заснована в Петербурзі восени 1859 з ініціативи письменника О. Дружиніна. Організаторами т-ва були прогрес. літератори й громад. діячі — М. Некрасов, І. Тургенєв, М. Чернишевський та ін. На пропозицію М. Чернишевського до складу членів-засновників т-ва введено й Шевченка. Перший голова комітету т-ва — Єгор Ковалевський. За статутом т-во мало подавати матеріальну (грошову) допомогу вдовам і сиротам письменників, які перебували в скрутному становиші: письменникам, якщо вони через хворобу, за віком або з ін. причин самі не могли заробляти собі на прожиття. Т.во допомагало письменникам і вченим видавати їхні твори, а талановитим молодим літераторам — здобувати освіту. Одну з перших пенсій призначено сім’ї В. Бєлінського. 19.III 1860 за ініціативою І. Тургенєва т-вс звернулося до В. Фліорковського з проханням про звільнення з кріпацтва родичів Шевченка. Під тиском громадськості Фліорковський змушений був звільнити братів і сестру поета з родинами. Матеріальною основою т-ва були членські внески, кошти від окремих видань, літ. вечорів, вистав, концертів і пожертвування окремих осіб. Популярністю користувалися спектаклі й літ. вечори з участю відомих письменників. У трьох таких вечорах (11.ХІ, 21.ХІ і 18.XII 1860) брав участь і Шевченко. Сучасники відзначали великий успіх його виступів. В останні дні життя Шевченка В. Жемчужников просив П. Ковалевського через Товариство допомогти помістити хворого поета в лікарню.

Літ.: Корнилов А. А. Пятидесятилетие Литературного фонда. В кн. Юбилейный сборник Литературного фонда. 1859 — 1909. СПБ, 1909; Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників. К., 1958; Жур П. Шевченківський Петербург. К., 1972.

І. Я. Айзеншток.


ТОВАРИСТВО ЗАОХОЧУВАННЯ ХУДОЖНИКІВ у Петербурзі — об’єднання аматорів мистецтва, засн. 1820 у Петербурзі з метою сприяти розвиткові та пропагуванню вітчизняного образотворчого мистецтва, матеріальної підтримки художників. Ще кріпаком, за рекомендацією В. Григоровича (якого просив про це І. Сошенко), Шевченко відвідував рисувальні класи при т-ві (вони були в будинку Кастюріна на 7-й лінії Васильєвського острова), де проводилися заняття під наглядом професора Академії мистецтв О. Варнека. Тут він зустрічався з пансіонерами т-ва — учнями петербурзької Академії мистецтв і худож. школи О. Венеціанова (серед них — О. Агін, І. Гродницький, Ф. Пономарьов та ін.). 4.Х 1835 Комітет т-ва у складі Ф. Толстого, Матвія Вієльгорського, В. Григоровича, А. Сапожникова та ін розглянув малюнки Шевченка і визнав, що вони «заслуговують похвали». В 1837 — 38 т-во періодично надавало Шевченкові матеріальну допомогу (зокрема на ліки під час хвороби). 16.XII 1838, розглянувши малюнки поета, який уже вчився в Академії мистецтв, Комітет т-ва ухвалив призначити Шевченкові постійне грошове утримання. З 1.I 1839 до 1.VI 1842 художник був пансіонером т-ва. Т.во не раз відзначало успіхи Шевченка в навчанні. 25.XI 1840 Комітет т-ва надіслав Шевченкові листа, в якому висловив особливе задоволення з приводу його успіхів у живопису та нагородження срібною медаллю. 30.Х 1844 т-во розглянуло письмове прохання Шевченка і надало йому матеріальну допомогу (в розмірі 300 крб.) для офортного видання «Живописной Украины»; у своєму звіті за 1844 — 45 воно високо оцінило це видання. Т.во заохочування художників і його рисувальні класи Шевченко згадував у повісті «Художник».

Літ.: Моренець М. Шевченко і «Общество поощрения художников». «Радянське літературознавство», 1939, кн. 4; Затенацький Я. П. Петербурзьке товариство заохочення художників і його роль у розвитку українського образотворчого мистецтва XIX — XX ст. «Вісник Академії наук УРСР», 1954, № 9; Комелова Г. Петербургское Общество поощрения художеств и его деятельность в 20 — 40 гг. XIX в. «Сообщения Государственного Эрмитажа», 1958, в. 13; Жур П. Шевченковский Петербург. Л., 1964.

В. О. Судак.


ТОВАРИСТВО ІМЕНІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА в Канаді — перше укр. прогресивне т-во в Канаді, створене у Вінніпегу, існувало 1906 — 09. Спиралося гол. чином на робітників, проводило серед них соціалістичну пропаганду. При т-ві була бібліотека, організовувалися збори, лекції та виступи самодіяльних мистецьких гуртків. Активну культ.-осв. діяльність т-во поєднувало з антирелігійною пропагандою, яку проводило іноді спрощено. Політ. програмі т-ва бракувало чіткості й послідовності. Опортуністичні елементи намагалися захопити керівництво т-вом. Відкинувши їхні домагання, т-во до кінця свого існування залишалося на прогресивних позиціях. У своїй культ.-осв. діяльності т-во широко пропагувало творчість Шевченка, використовувало її для політ. пропаганди. У виступах самодіяльних мистецьких гуртків неодмінно звучала полум’яна поезія укр. поета.


ТОВАРИСТВО ІМЕНІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА ДЛЯ ДОПОМОГИ НУЖДЕННИМ УРОДЖЕНЦЯМ ПІВДЕННОЇ РОСІЇ, ЩО ВЧАТЬСЯ У ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ С.-ПЕТЕРБУРГА — створене в Петербурзі 1898 прогрес. діячами російської та української культури для вшанування та увічнення пам’яті Шевченка. Засновниками т-ва були М. Микешин, Д. Менделєєв, М. І.Чайковський, О. Лебедєв, Д. Яворницький, О. Пипін, Д. Мордовець, Є. Тимченко, Ф. Берг та інші.

На початку 1894 М. Микешин додав на розгляд міністра внутр. справ проект статуту Товариства пам’яті Т. Г. Шевченка. Т-во мало на меті вшановувати пам’ять Шевченка, вишукувати кошти на побудову музею і шкіл його імені, допомагати родичам поета та уродженцям України, які присвятили себе мистецтву й науці. Передбачалося заходами т-ва видавати твори Шевченка, влаштовувати публічні лекції, читання, літ. вечори, вистави. Але заснувати т-во не дозволили. В 1898 із зміненим статутом створено Т-во ім. Т. Г. Шевченка для допомоги нужденним уродженцям Пд. Росії, що вчаться у вищих навч. закладах С.-Петербурга.

Основною метою товариства було піклуватись про студентів — уродженців Пд. Росії, подавати їм матеріальну допомогу. Організовувались літ. вечори, читання. Щороку в березневі дні влаштовували вечори пам’яті Шевченка. Першим головою т-ва був А. М. Маркевич. Членами т-ва в різний час були передові діячі укр. та рос. культури В. Короленко, І. Рєпін, Марко Вовчок, М. Заньковецька, В. Беклемішев, Л. Жемчужников, М. В. Лисенко. М. Кропивницький та ін. Різного часу до членів т-ва входили поодинокі особи, погляди яких суперечили ідеї співробітництва діячів рос та укр. культури, виявленій у заснуванні цього т-ва.

В 1905 товариство об’єдналося з «Благодійним т-вом видання загальнокорисних і дешевих книжок». До 45-річчя з дня смерті Шевченка 1907 заходами т-ва видано «Кобзар» за редакцією В. Доманицького. Друге видання «Кобзаря» вийшло 1908. В 1911 видано перший випуск альбома «Малюнки Т. Шевченка». Другий випуск вийшов до 100-річчя з дня народження Шевченка, 1914. В 1917 товариство припинило своє існування.

Н. Є. Полонська.


ТОВБИЧ Лев Йосипович — старший чиновник для особливих доручень при нижегородському військ. губернаторі, майор. Шевченко зустрічався з Т. у Нижньому Новгороді і 26 — 27. II 1858 їздив з ним у с. Мєдновку. Поет згадував про нього в «Щоденнику».


ТОГОБОЧНИЙ І. (справж. прізв., ім’я та по батькові — Щоголів Іван Андрійович; 25.ХІ 1862 — 9.Х 1933) — український драматург. За мотивами поеми Шевченка «Катерина» написав мелодраму «Кохайтеся, чорнобриві...» (1897), ідею якої розкрив у морально-етичному плані. Незважаючи на труднощі інсценізації ліричної поеми, успіхом користувалася і драма Т. «Мати-наймичка» (1899), написана за мотивами творів Шевченка. Цю драму, перекладену болг. мовою, ставили на болг. сцені.

Тв.: Мати-наймичка. — Кохайтеся, чорнобриві... В кн.: Тогобочний І. П’єси. К., 1972.


ТОДОРОВ Ангел (н. 20.X 1906) — болгарський письменник, літ. критик і громад. діяч. Член Болгарської комуністичної партії з 1927. Головний редактор журн. «Българо-съветска дружба». Голова Спілки перекладачів НРБ (з 1974). Широко популяризує твори рос. і укр. поетів. Кілька разів відвідав Україну. Шевченкові присвятив низку статей інформаційного характеру у болг. і рад. періодич. виданнях — «Кровні зв’язки» (1957), «Земля Шевченка» (1959), «Близький, свій», «Немеркнуча любов» (обидві — 1961) і вірші «Шевченко» (1957), «Невмируще слово» (1961), «Думи мої, полетіть» (1964) та ін. Переклав болг. мовою поезії Шевченка «Думи мої, думи мої, ви мої єдині», «Заповіт», «Мені однаково, чи буду» [вперше опубліковані в одноденній ювілейній газ. «Тарас Шевченко» (Софія, 1939)]. За переклади і пропаганду радянської літератури 1967 Радянський уряд нагородив Т. орденом «Знак Пошани».


ТОКМАГАМБЕТОВ Аскар (н. 19.IX 1905) — казахський рад. поет, перекладач. Член КПРС з 1931. Автор вірша «Рідній Україні». Переклав поеми Шевченка «Кавказ» і «Наймичка», що ввійшли до казах. видань творів укр. поета (Алма-Ата, 1939, 1954). Шевченкові присвятив поезії «В дні ювілею» та «Думи на Косаралі» (обидві — 1954). Опублікував статтю «Досвід перекладу творів Шевченка» («Социалистик Казакстан», 18.I 1939). В ній зазначав: «Перекладаючи твори Шевченка, я багато чого навчився у великого поета: мистецтва сюжету, розвитку подій. Водночас роботу над перекладом полегшує довершеність Шевченкового вірша, близькість його до 7 — 8-складового казахського вірша».


ТОКОМБАЄВ Аали (н. 7.ХІ 1904) — киргизький рад. письменник, нар. поет Кирг.РСР (з 1945), акад. АН Кирг.РСР (з 1954). Член КПРС з 1927. Автор повісті «Дністер впадає в глибоке море» (1939), в якій йдеться про життя трудящих Зх. України. Автор статей про укр. поета «Він би сказав...» (1961) і «Щасливі нащадки „байгушів“» (1964). Держ. премія Кирг.РСР ім. Токтогула Сатилганова, 1967.

Тв.: Он бы сказал... «Литературный Киргизстан», 1961, № 2; Щасливі нащадки «байгушів». «Прапор», 1964, № 3.


ТОКТОМУШЕВ Абдрасул (н. 15.IX 1912) — киргизький рад. поет. Член КПРС з 1951. Переклав кирг. мовою поезії Шевченка «Заповіт», «Минають дні, минають ночі», «Ой чого ти почорніло», «Ой одна я, одна», «Чи ми ще зійдемося знову?», «Думи мої, думи мої, ви мої єдині!», «І золотої й дорогої», «Готово! Парус розпустили», «Доля» та поему «Катерина». Переклади вміщено в кирг. виданнях «Кобзаря» (Фрунзе, 1939) та збірки «Вірші та поеми» (Фрунзе, 1954). Шевченкові присвятив вірші «Поетові Тарасу» (1961), «Тарасу»(1968).


ТОЛБІН Василь Васильович (псевд. — В. Борщов; 1821 — 69) — російський письменник і журналіст. Примикав до петрашевців, був близький до В. Курочкіна. Автор статей з історії живопису, біографіч. нарисів про життя і творчість художників, зокрема про Шевченка («Ученики Брюллова. Шевченко». «Иллюстрация», 1861, № 180). В газ. «Северная пчела» (1860, 17.ІХ, 24.ІХ) вмістив огляд виставки в Академії мистецтв, в якому позитивно оцінив малярські твори Шевченка.


ТОЛКУНОВ Михайло Кирилович (1818 — 70) — землемір. З 1850 жив у с. Гарбузині поблизу Корсуня. Шевченко познайомився з Т. через В. Г. Шевченка в червні — липні 1859 під час перебування в Корсуні. В сім’ї Т. гостинно приймали поета. Т. був свідком повстання селян у маєтку князя П. Лопухіна навесні 1855 і, очевидно, багато цікавого розповідав Шевченкові про ті події. Через наймитів Т. поет познайомився і заприятелював з учасниками повстання кріпаками Чалапою, Ріпою і Чуприною.

Літ.: Жур П. Третя зустріч. К., 1970.


ТОЛМАЧОВ Панас Омелянович — начальник 23-ї піхотної дивізії Окремого Оренбурзького корпусу. В червні 1847, коли Шевченка доставили в Оренбург, Т. виконував обов’язки командира корпусу. Підписав документ про зарахування «рядового Тараса Шевченка» в 5-й лінійний батальйон із встановленням за ним найсуворішого нагляду. В 1848 підтримав клопотання про дозвіл Шевченкові займатися малюванням, а 1849 відкомандирував його в розпорядження О. Бутакова до Оренбурга «для остаточної обробки мальовничих краєвидів» після закінчення Аральської експедиції.


ТОЛСТАЯ Анастасія Іванівна (дівоче прізв. — Іванова; 1817 — 89) — дружина віце-президента петерб. Академії мистецтв Ф. Толстого. З Шевченком познайомилася заочно 1856, коли її чоловік порушив клопотання про звільнення поета. Доручила М. Осипову сповістити про це Шевченка. Осипов виконав доручення, поет відписав йому із заслання. На той час Осипова не було в Петербурзі, і на лист Шевченка відповіла Т. Вона висловила сподівання, що поета буде звільнено від солдатчини, разом з чоловіком клопоталася про звільнення Шевченка з заслання та про надання йому дозволу проживати в Петербурзі. В цей час регулярно листувалася з поетом. Відомі 9 листів Т. до поета і 5 листів поета до Т. 13.IV 1857 влаштувала в петерб. Академії мистецтв аматорську виставу і зібрала 500 крб. для допомоги поетові. У листах і «Щоденнику» Шевченко називав Т. «сестрою» і «святой заступницей». На знак вдячності в травні 1857 надіслав їй з Новопетровського укріплення малюнок «Шевченко і казахський хлопчик, що грається з кішкою». Вперше поет зустрівся з Т. 28.III 1858, на другий день після повернення із заслання до Петербурга. «Сердечнее и радостнее, — записав він у „Щоденнику“, — не встречал меня никто и я никого...». Подарував Т. офорт «Притча про робітників на винограднику».


ТОЛСТОЙ Лев Миколайович (9.ІХ 1828 — 20.ХІ 1910) — російський письменник. Виявляв інтерес до історії укр. народу та його культури. Т. читав вірші Шевченка, високо цінував його поезію. Особливо захоплювався поемою «Наймичка», в якій його вражала розробка вічної теми — самовідданої материнської любові. Цей твір він вважав справжнім зразком мистецтва. За спогадами сучасників, Т. захищав поезію Шевченка від несправедливих нападок А. Фета. Шевченко ще на засланні знав про появу перших творів Т.: художник М. Осипов написав поетові (квітень — поч. травня 1856), що вийшли повісті «Дитинство» й «Отроцтво». В листі-відповіді з Новопетровського укріплення 20.V 1856 поет просив «во имя благородного искусства» познайомити його з повістями й оповіданнями Т. Пізніше поет висловив зауваження щодо «поддельной простоти» оповідання Т. «Записки маркера» («Щоденник», 30.ІХ 1857), яке стосувалося розповідної форми твору. З увагою (журн. «Основа», 1861, № 8) ставився Шевченко до пед. діяльності Т. в Ясній Поляні, зокрема до того, що Т. відкрив школу для селянських дітей. Проблематичним є особисте знайомство поета з Т. — автором «солдатской севастопольской песни» — в Петербурзі на вечорі в П. Круневича, про що писав Шевченко в «Щоденнику» 8.IV 1858. Цей факт заперечується документами: Т. був тоді в Москві. 10.III 1859 Т. й Шевченко разом з багатьма петерб. літераторами були присутні на урочистому обіді на честь рос. актора О. Мартинова.

Літ.: Крутикова Н. Є. Лев Толстой і українська література. К., 1958; Сахалтуєв А. А. Шевченко і Л. М. Толстой. В кн.: Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. К., 1962.

Н. Є. Крутикова.


ТОЛСТОЙ Олексій Костянтинович (5.IX 1817 — 10.Х 1875) — російський письменник. Доброзичливо ставився до Шевченка Як і О. Бодянський, О. П. Чернишов, А. Гудович, А. й І. Лизогуби та ін., клопотався через оренб. ген.-губернатора В. Перовського, щоб полегшити долю засланого поета. З книжки Л. Жемчужникова «Мои воспоминания из прошлого» (Л., 1971) відомо, що Т., близький до царя, активно сприяв звільненню Шевченка з заслання.


ТОЛСТОЙ Олексій Миколайович [10.I 1883 (29 XII 1882) — 23.II 1945] — російський рад. письменник, акад. АН СРСР (з 1939). Був Головою Всесоюзного ювілейного комітету по відзначенню 125-річчя з дня народження Шевченка, виступав з промовами в Києві на шостому пленумі Правління Спілкирад. письменників СРСР та на урочистому засіданні у Будинку спілок у Москві з нагоди ювілею укр. поета. Автор статті «Кобзар» (1939) Держ. премія СРСР, 1941, 1943, 1946.


ТОЛСТОЙ Федір Петрович (21.II 1783 — 25.IV 1873) — російський скульптор і живописець, представник класицизму. З 1804 відвідував петерб. Академію мистецтв. У 1825 — викладач, 1828 — 59 — віце-президент цієї академії. Був близький до декабристів. Знайомство Шевченка з Т. відбулося 1835, коли поет подав свої малюнки до комітету Т.ва заохочування художників. На засіданні т-ва був присутній і підписав протокол Т. Зустрічалися вони і на літ. вечорах у О. Струговщикова, М. Маркевича, Н. Кукольника. 12.IV 1855 Шевченко звернувся до Т. із заслання з проханням поклопотатися про полегшення його долі. Після енергійних заходів Т. 1857 поета звільнено із заслання і 1858 дозволено жити в Петербурзі. На другий день після приїзду в столицю (28.III 1858) Шевченко відвідав родину Т., де його прийняли як рідного і близького. Про сердечну дружбу поета з родиною Толстих залишила спогади дочка Т. — К. Юнге. Свою щиру вдячність і теплі почуття до цієї родини Шевченко засвідчив у «Щоденнику» 22 і 26.VII 1857 та в листах. В 1860 Шевченко за фотографією виконав портрет Т. (папір, офорт, 15,7 × 11,9). Внизу на портреті травленим штрихом дзеркально обернено авторський підпис і дата: «Т. Шевченко. 1860», нижче вигравірувано: «Граф Федор Петрович Толстой на память 22 августа 1858 года». Твір зберігається в ДМШ. Іл. табл. XIV.


ТОЛЬБА Веніамін Савелійович (н. 12.ХІ 1909) — український рад. диригент, педагог, нар. артист УРСР (з 1957). Диригував операми «Наймичка» М. Вериківського (Об’єднаний Київ. і Харків. театр опери та балету, 1943, Іркутськ; 1944, Київ. оперний театр) та «Катерина» М. Аркаса (1943, Іркутськ; 1947, оперна студія Київ. консерваторії ім. П. І. Чайковського; другий акт — у власній інструментовці) за однойменними творами Шевченка. В концертах виконував муз. картину П. Ніщинського «Вечорниці» до драми Шевченка «Назар Стодоля», симф. поему Г. Майбороди «Лілея», вокально-симф. поему Л. Ревуцького «Хустина», сюїту Б. Лятошинського до кінофільму «Тарас Шевченко» (Київ. кіностудія худож. фільмів, 1951). Інструментував нар. пісню на Шевченкові слова «Реве та стогне Дніпр широкий» (1943).


ТОМЕНКО Григорій Олексійович (н. 16.XI 1915) — український рад. живописець, нар. художник УРСР (з 1966). Член КПРС з 1948. Працює в галузі істор. та жанрового живопису. Автор картин на шевченківські теми: «...Громадою обух сталить...» (1963 — 61, Житомир. краєзнавчий музей), «Над Дніпром» (1964), а також графічного портрета Шевченка.


ТОПОЛЯ Кирило (справж. прізв. — Тополинський; pp. н. і см. невід.) — український письменник консервативного напряму 1-ї пол. 19 ст. Автор п’єс «Чари» (1837), «Чурчепуха» (1844) та ін. творів. А. Козачковський у листі до О. Бодянського 17.IV 1843 писав, що Шевченко взяв у нього п’єсу Т. «Чари». В передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 поет критикував цю п’єсу як твір псевдонародний.


«ТОПОЛЯ» — балада Шевченка, написана 1839 в Петербурзі. Автограф невідомий. Вперше надрукована в «Кобзарі» 1840 з присвятою П. Петровській. У наступних виданнях твору поет зняв присвяту. Збереглися два друковані тексти балади з виправленнями Шевченка в примірниках «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» і «Кобзаря» 1860 (обидва — в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). У баладі Шевченко розробив романтичний мотив смерті дівчини від туги за милим, започаткований ще «Причинною», збагативши його мотивом соціальної нерівності (дівчина гине не тільки тому, що «не діждала пари», а й тому, що мати «За старого, багатого // Нищечком єднала»). В основі сюжету балади — народне повір’я про перетворення дівчини на тополю. Це ж повір’я поет згодом використав у вірші «Коло гаю в чистім полі». У поезії «Перебендя» кобзар співає «Про тополю, лиху долю». З народною поезією пов’язаний і мотив звертання до ворожки і чар, щоб викликати милого. На відміну від тогочасних європ. романтиків (польс., рос., укр.), які розробляли аналогічні народнофантастичні сюжети, Шевченко уникнув у своїй баладі містики й романтичних жахів. За І. Франком, у баладі «Тополя» виявилася «здорова, світла і чоловіколюбна натура нашого поета... І коли поет змалюванням дерева-сироти в степу з самого початку зумів збудити наше співчуття, то співчуття те зміцнюється ще змалюванням стану бідної, покинутої дівчини. На збудження сього щиролюдського співчуття, а не на викликання страху і моторошності, поклав Шевченко головну вагу в своїй баладі...». Саме в цьому художнє новаторство Шевченка-романтика, в баладі якого народна фантастика органічно поєднується з відтворенням соціального конфлікту, типового для тогочасної дійсності. Вжитий у баладі композиційний прийом пейзажного обрамлення посилює емоційне звучання твору. В 1839 Шевченко намалював олівцем етюд«Тополя», який також присвятив П. Петровській (зберігається в ДМШ). Музику до фрагментів балади писали М. В. Лисенко, Я. Степовий, Г. Хоткевич, К. Стеценко, Ф. Надененко, Г. Верьовка та ін. Вступ до твору став популярною народною піснею.

Літ.: Франко І. Я. «Тополя» Т. Шевченка. В кн.: Франко І. Твори, т. 17. К., 1955; Приходько П. Г. Шевченко і український романтизм 30 — 50 pp. XIX ст. К., 1963; Боженко М. К. Балади Т. Г. Шевченка і вивчення їх у школі. К., 1966; Бородін В. С. Про основний текст балади Т. Шевченка «Тополя». «Радянське літературознавство». 1971, № 12.

П. П. Хропко.


ТОПОЛЬНИЦЬКИЙ Генрик Генрикович (7.VII 1869 — 1920) — український композитор. Жив і працював у Галичині. Автор хорових творів та обробок нар. пісень. На тексти Шевченка написані кращі твори Т. — кантата «Хустина» («У неділю не гуляла...») для мішаного й чоловічого хору, сопранового й тенорового соло в супроводі фортепіано або оркестру (вперше виконав хор товариства «Боян» на шевченківському концерті у Львові 1895) та хори без інструментального супроводу: чоловічий — «Три шляхи»(бл. 1887, перекладений на мішаний хор С. Людкевичем), мішані — «В своїй хаті своя й правда» (1892) та «Перебендя». Т. переробив написані для чоловічого складу хори С. Воробкевича на Шевченкові слова «Думи мої» та «Ой чого ти почорніло...» на мішані хори.


ТОПЧІЙ Микола Павлович (17.XII 1905 — 30.V 1973) — укр. рад. кінооператор. Знімав фільми «Коліївщина» (Українфільм, Одеса, 1933), «Прометей» (Українфільм, Київ, 1935; обидва — режисера І. Кавалерідзе), поставлені під впливом творів Шевченка, та «Лілея» (Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. П. Довженка, 1959; режисери-постановники — В. Вронський і В. Лапокниш) — за однойменною поемою Шевченка та балетом К. Данькевича.


ТОРВАЛЬДСЕН (Thorvaldsen) Бертель [13 (за ін. даними 19).XI 1768 (за ін. даними 1770) — 22 (за ін. даними 24).III 1844] — датський скульптор, представник класицизму. Шевченко згадував Т. в повісті «Художник» як майстра, який «начал свое блестящее артистическое поприще вырезыванием орнаментов и тритонов с рыбьими хвостами для тупоносых копенгагенских кораблей». У повісті згадано копії з творів Т., маску його натурщиці Фортунати.


ТОРНАУ Федір Федорович (1810 — 90) — полковник Ген. штабу російської армії, барон. Брав участь у рос.-тур. війні 1828 — 29, у придушенні польс. визвольного повстання 1830 — 31 та в боях проти горців Кавказу. Автор мемуарних творів. Шевченко познайомився з Т. у Нижньому Новгороді, про що записав у «Щоденнику» 8.Х 1857.


ТОХАДЗЕ Русудан Володимирівна (н. 24.I 1929) — грузинська рад. композиторка. Член КПРС з 1969. Авторка симф. творів, камерної інструментальної музики, хорів і романсів. У її доробку — симф. поема «Кавказ» (1955), написана на тему однойменного Шевченкового твору, та хорова композиція на слова Шевченка і груз. поетів.


ТРАСКІН Олександр Семенович (1805 — 55) — генерал-майор. До 1846 перебував на військ. службі, після чого був призначений на посаду куратора Київ. учбового округу. 27.XI 1846 Шевченко листовно звернувся до Т. з проханням призначити його на вакантну посаду викладача малювання в Київ. ун-ті. 3.III 1847 провокатор О. Петров доніс Т. на членів Кирило-Мефодіївського товариства, про що останній повідомив генерал-губернатора Д. Бібікова. Т. особисто взяв участь в арештах і обшуках членів т-ва. В 1849 Т. був призначений Харків. цивільним губернатором.


ТРАХТЕМИРІВ — містечко Канівського пов. Київської губ. (тепер с. Трахтемирів Канівського р-ну Черкаської обл.). Шевченко їздив у Трахтемирів у серпні 1845 з Переяслава. Згадки про Т. є в поезії «Сон» («Гори мої високії») і повісті «Близнецы».


ТРЕГУБОВ Микола Семенович (н. 7.VIII 1922) — український рад. художник декоративно-ужиткового мистецтва. Твори на шевченківські теми: барельєф «Т. Г. Шевченко» (гіпс тон., 1961), декор. блюда «Титарівна» і «Ой надіну я сережки та добре намисто» (обидва — фарфор, 1963); у співавтор. з В. Трегубовою — скульптури «На панщині» та «Сліпий кобзар з поводирем» (обидві — фарфор, 1964); у співавторстві з В. Трегубовою і Г. Шевченком — декор. вази: «150 років Великому Кобзареві» та ювілейна з портретом Шевченка (обидві — фарфор, 1964).


ТРЕГУБОВА Валентина Михайлівна (н. 15.V 1926) — українська рад. художниця декоративно-ужиткового мистецтва, засл. діяч мистецтв УРСР (з 1970). Працює в галузі кераміки і фарфору. На мотиви Шевченкових творів виконала композиції «Наймичка», «Нічого кращого немає, як тая мати молодая», вазу «Сестри»; декор. тарілки «Гайдамаки», «На панщині» (всі — 1964); у співавт. з М. Трегубовим — скульптури «На панщині» та «Сліпий кобзар з поводирем» (обидві — фарфор, 1964); у співавт. з М. Трегубовим і Г. Шевченком — декор. вази «150 років Великому Кобзареві» та ювілейна з портретом Шевченка (обидві — фарфор, 1964).


ТРЕДІАКОВСЬКИЙ Василь Кирилович (5.III 1703 — 17.VIII 1768) — російський письменник і перекладач, акад. Академії мистецтв і наук (з 1745). Його поезія нерідко поєднувала в собі риси архаїки зі сміливим експериментаторством у віршуванні, й це викликало уїдливе й часто несправедливе глузування літературних і придворних противників поета. Шевченко в «Щоденнику» 2.VII 1857, висловлюючи суворе судження про О. Афанасьэва-Чужбинського, назвав його«вторым Тредьяковским». Імовірно, скептичне ставлення Шевченка до поезії Т. зумовлене висловлюваннями літ. критиків 19 ст., які сприйняли поверховий, упереджений погляд на творчість Тредіаковського.


ТРЕНЧЕНІ-ВАЛЬДАПФЕЛЬ (Trencsényi-Waldapfel) Імре (н. 16.VI 1908) — угорський літературознавець і перекладач, дійсний член Угор. АН (з 1948). Дослідження з античної л-ри фольклору. Перекладає з давньогрец., лат., рос. і укр. мов. Переклав вірш Шевченка «І досі сниться: під горою...» [опубліковано в «Кобзарі» (Будапешт, 1961)]. Переклад відзначається смисловою точністю, дотриманням ритмомелодики оригіналу.


«ТРЕТІЙ ВІДДІЛ», Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії — орган політичного розшуку й слідства в царській Росії в серед. 19 ст. Утворений 1826. Виконавчим органом «Т. в.» був Окремий корпус жандармів. У функції «Т. в.» входили боротьба проти революц. та опозиційних орг-цій, нагляд за слідством у політ. справах, за учасниками революц. руху, політ. тюрмами та відання драматичною цензурою (до 1865). В 1847 «Т. в.» керував арештами членів Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема Шевченка, і провадив слідство у цій справі. Поета ув’язнили в казематі «Т. в.» на Пантелеймонівській вулиці (тепер вул. Пестеля, 9). Тоді жандармський корпус і «Т. в.» очолювали О. Орлов і Л. Дубельт. Слідство вели Л. Дубельт, М. М. Попов, І. Нордстрем. За ухвалою «Т. в.», затвердженою Миколою I, Шевченка заслали рядовим в Окремий Оренбурзький корпус під суворий нагляд і з забороною писати й малювати. Коли 1850 поета заарештували вдруге, його справу, одночасно з військ. владою, розслідував і «Т. в.». У 1857 після звільнення Шевченка з військ. служби і до кінця життя за ним встановлено суворий поліцейський нагляд. В 1880 «Т. в.» ліквідовано, а його функції передано департаментові поліції Міністерства внутр. справ.


ТРЕТЯ ПОДОРОЖ Т. Г. ШЕВЧЕНКА НА УКРАЇНУ (1859) — див. Подорожі Т. Г. Шевченка на Україну (1843 — 44, 1845 — 47, 1859).


ТРЕТЯК (Tretiak) Юзеф (Осип: 28.IX 1841 — 18.III 1923) — польський літературознавець та історик, член Польської АН (з 1888). Н. на Україні. Деякий час учився в Київ. ун-ті. В 1894 — 1911 — професор укр. мови й л-ри Краківського (Ягеллонського) ун-ту. Автор праць з історії польс. л-ри, про рос.-польс. й укр.-польс. літ. зв’язки, про укр. полемічну л-ру й укр. фольклор. В університет, лекціях Т. з укр. л-ри окремий цикл було присвячено Шевченкові. Видав укр. мовою розвідку «Про вплив Міцкевича на поезію Шевченка» (Краків, 1892), в якій критично переглядав попередні праці й твердження дослідників на цю тему, спростовував окремі думки й положення, хоч у ряді випадків і сам робив недостатньо аргументовані й помилкові компаративістські висновки, перебільшуючи вплив А. Міцкевича на творчість Шевченка. Виступав із статтями про українського поета в періодичній літературі, високо оцінював його творчість.

Тв.: Szewczenko Т. Z роwodu 50-tej rocznicy jego zgonu. «Czas», 1911, № 138.


ТРЕФОЛЄВ Леонід Миколайович (21.IX 1839 — 11.XII 1905) — російський поет демократич. напряму. Переклав вірші Шевченка «Чума» та «Чого мені тяжко, чого мені нудно» (обидва — 1878). Перший з цих перекладів точніший, другий стилізовано під рос. нар. романс.


«ТРИ ЛІТА» — вірш Шевченка, написаний 22.XII 1845 у с. В’юнищі. Автограф — в альбомі «Три літа». Вперше твір надруковано в журн. «Нова громада» (1906, № 10). У вірші, що дав назву збірці автографів, поет підводить підсумки свого духовного життя за останні «три літа», говорить про зміни, які сталися за цей час у його світогляді. Хоч настрої, висловлені в творі, не нові в поезії Шевченка цих років (гіркота прощання з юнацьким ідеалізмом у вірші «Заворожи мені, волхве», усвідомлення конфлікту з оточенням у посланні «І мертвим, і живим...»), тут поет уперше говорить про нелегкий шлях «прозрівання», пройдений за «тяжкії три літа», про виняткове значення цих років у його духовному розвитку: «І я прозрівати // Став потроху... Доглядаюсь, — // Бодай не казати. // Кругом мене, де не гляну, // Не люди, а змії...». Соціальний адресат викривальних рядків твору — не люди взагалі, а українське панство. Слова вірша «І вони його вітали, // Гралися, хвалили...» дають змогу уточнити, проти якого соціально-психологічного різновиду панства передусім спрямований твір. Частина українського панства виявляла певну прихильність до національної історії, етнографії і літератури, Шевченкової поезії зокрема. Перебуваючи на Україні 1843 і 1845, Шевченко розпізнав справжнє кріпосницьке обличчя Скоропадських, Мартосів, Лукашевичів, Родзянок, «малоросійський патріотизм» яких раніше здавався йому щирим. Вірш завершує сатирична алегорія — образ Нового року у вигляді жебрака з латаною торбиною за плечима. У торбині — царський подарунок: «Благоденствіє, указом // Новеньким повите». Поет глузує тут з безплідної миколаївської законотворчості і офіційної брехні про «благоденствіє» народу (пор. «бо благоденствує» в поемі «Кавказ»). Ці рядки надали творові виразно політичного спрямування.

Літ.: Доманицький В. Новознайдені Шевченкові твори. «Нова громада», 1906, № 10; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964.

Ю. О. Івакін.


«ТРИ ЛІТА» — рукописна збірка Шевченкових творів 1843 — 45. Збірка засвідчила зростання Шевченка як одного з найбільших тогочасних поетів, що засобами худож. слова гостро виступив проти соціальних та ідеологічних основ тодішнього суспільного ладу. Зовні збірка являє собою альбом у простій картонній оправі (зберігається в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР).

Первісно альбом утворено з десяти зшитків. Згодом із сьомого зшитка випали п’ять подвійних аркушів з текстом поеми «Єретик». Шевченко спершу переписував твори до окремих зшитків, які потім (імовірно, на поч. 1846) об’єднав. В оправленому рукопису зшиток з початком містерії «Великий льох» помилково вміщено після зшитка з закінченням цього твору. В альбомі однотипно оформлено початок і закінчення кожного твору, виділено заголовки, одкреслено поля тощо (див. вклейку до ст. «Рукописна спадщина Т. Г. Шевченка»).

Заголовок збірки й заголовки кількох творів («Сова», «Сон», «Сліпий», «Великий льох», «Кавказ», «Холодний Яр», «Псалми Давидові», «Три літа») поет виконав у стилі заголовкового півуставу 2-ї пол. 17 — поч. 18 ст. Текст чистовий. Незначні виправлення автор зробив під час переписування творів до зшитків і вже в оправленому рукопису (чорнилом темнішого кольору). Найпізніші виправлення поет вніс олівцем. Олівцем він вписав і назви поезій «Гоголю», «Розрита могила» та зробив кілька начерків (не пов’язаних з текстом) на форзаці й титульному аркуші. Твори розміщено в альбомі не в хронологічному порядку, а довільно. До збірки переписано начисто усі завершені поезії 1843 — 45. Найраніший твір в альбомі — «Розрита могила» (9.Х 1843), найпізніший — «Як умру, то поховайте» (25.XII 1845). До збірки включено як ті твори, про легальну публікацію яких тоді не могло бути й мови («Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Великий льох», «Холодний Яр» та ін.), так і ті, що при нагоді могли бути надруковані в підцензурних виданнях («Сова», «Наймичка», «Не женися на багатій», «У неділю не гуляла» та ін.). Частину творів поет мав намір включити до «Другого „Кобзаря“». Назву альбома Шевченко взяв з однойменної поезії «Три літа» (22.XII 1845), у якій він осмислив свою творчість 1843 — 45 як ідейно-художню цілісність. Під час арешту поета 5.IV 1847 альбом потрапив до рук І. Фундуклея. 6.IV 1847 рукопис було відіслано до «Третього відділу», і там його пильно розглянув Л. Дубельт. Альбом разом з «Кобзарем» (1840) став підставою для покарання поета. Тільки 1907 з архіву департаменту поліції (фонд «Третього відділу») альбом передано до колекції Шевченкових матеріалів Музею української старовини в Чернігові В. Тарновського (молодшого). За альбомом «Т. л.» вперше опубліковано поему «Сова», повний текст поеми «Єретик» та поезії «Три літа», «Дівичії ночі», «Маленькій Мар’яні» («Нова громада», 1906, № 10). Альбом «Т. л.» — джерело осн. текстів майже всіх творів Шевченка укр. мовою 1843 — 45. В 1966 його видано фототипічним способом.

Літ.: Опис рукописів Т. І. Шевченка. К., 1961; Івакін Ю. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. К., 1963; Шабліовський Є. [Післямова]. В кн.: Шевченко Т. Три літа. Автографи поезій 1843 — 1845 років. К., 1966; Бородін В. С. Рукописна збірка Т. Шевченка «Три літа» як джерело тексту. «Радянське літературознавство», 1975, № 4.

В. С. Бородін.


ТРИЗНА Роман Дмитрович (н. 1816 — р. см. невід.) — член Чернігівської межової комісії. Пізніше — голова палати цивільного суду. З Шевченком познайомився 1846. Поширював «Кобзар» у Чернігівській губ. В 60-х pp. 19 ст. брав активну участь в організації й налагодженні роботи недільних шкіл на Чернігівщині. Клопотався перед місцевою духовною владою про дозвіл викладати початки грамоти в школах за «Букварем южнорусским» Шевченка. Зберігся лист Т. до поета.


ТРИПІЛЛЯ — містечко Київського пов. Київської губ. (тепер село Обухівського р-ну Київської обл.). Вважають, що Шевченко був тут проїздом влітку 1845. Згадка про Т. є в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».


ТРИПІЛЬСЬКИЙ Андрій Володимирович [н. 1.I 1912 (19.XII 1911 с. ст.)] — український рад. літературознавець, мистецтвознавець. Член КПРС з 1950. Досліджує історію укр. дожовтн. і рад. л-ри, питання естетики. Автор книжки «Життя і творчість Тараса Шевченка» (К., 1954) та статей «Естетичні погляди Шевченка» (1939), «Народ про свого поета» (1940), «Слово Тарасове гримить над світом» (1964) та ін. Розділ «Ідейно-естетична спрямованість творчості Шевченка» є у монографії Т. «Про красу мистецтва» (К., 1959).


«ТРИЗНА»Бесталанный») — поема Шевченка рос. мовою, написана 1843 в Яготині. Присвячена В. Рєпніній: «На память 9-го ноября 1843 года, княжне Варваре Николаевне Репниной». Автограф невідомий. Вперше надруковано в журналі «Маяк» (1844, № 14) під назвою «Бесталанный» з багатьма цензурними й редакційними купюрами. Окреме видання «Т.», текст якого має відміни від першодруку, вийшло 1844 у Петербурзі. Цензурні купюри пізніше відновлено за книжкою «Русские пропилен» (т. 2. М., 1916), де подано факсиміле дописок В. Рєпніної. Поему написано в атмосфері, насиченій спогадами про декабристів — С. Волконського, М. Муравйова, який помер 1843 на засланні. «Т.» пов’язана з традиціями декабристської поезії, особливо з поемою К. Рилєєва «Войнаровський». Назва першої редакції поеми — «Бесталанный» — підкреслювала долю головного героя. Пізніша назва — «Тризна» — свідчить про те, що автор переніс наголос на уславлення «братства» друзів, які збираються на традиційну тризну, згадуючи померлих товаришів. Мотив тризни відомий у поезії декабристів (1828 О. Одоєвський написав поезію «Тризна», також присвячену пам’яті декабристів). В образі головного героя поеми Шевченка — юнака, який гнівно протестує проти існуючого ладу й готовий «стать за народ и зло казнить», — є риси, близькі самому поетові. Автор вкладав в його уста власні думки й почуття. Безіменний герой — революціонер за своїми настроями, ненавидить рабство і деспотизм «со всеми гадами земными». Шевченко надав своєму героєві ряд автобіографічних рис (дитинство в убогій сім’ї, раннє сирітство й тяжка праця в юності, прагнення до знань). «Т.» свідчить про настрої поета під час подорожі по Україні, про його негативне ставлення до поміщицького середовища. Устами свого героя Шевченко говорить: «Зачем я тут? // И что мне делать между ними?». Поет з гіркотою показав, що прогресивні люди в умовах поміщицько-кріпосницького ладу гинуть або стають вигнанцями і змушені жити на чужині.

В «Т.» відчуваються особливості поетики декабристів — алегорії, політ. символіка, романтична піднесеність. Викриття самодержавства й кріпосництва набуває в поемі різких і одвертих форм. Існує певний зв’язок поеми з революц. романтизмом Дж. Байрона, але водночас Шевченко критично ставиться до «байронического тумана». Можна помітити в «Т.» також вплив лексики і фразеології О. Пушкіна, частково — творчості М. Лермонтова. В поемі переважає піднесений ораторський стиль, який відповідає її загальному революц. настроєві. «Т.» — єдиний великий твір Шевченка, написаний 1843, він є свідченням переходу від ранньої творчості до зрілості таланту великого поета. Ідейна спрямованість поеми полягає у відображенні революц. настроїв тогочасних прогресивних кіл, в її антицаристському змісті.

Літ.: Гершензон М. Т. Г. Шевченко и кн. В. Н. Репнина. В кн.: Русские пропилен, т. 2. М., 1916; Родзевич С. Романтизм і реалізм у ранніх поемах Т. Г. Шевченка («Катерина», «Слепая», «Тризна»). «Наукові записки Київського педагогічного інституту», 1939, т. 1; Заславський І. Рилєєв і російсько-українські літературні взаємини. К., 1958; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Краснова Л. Некоторые стилистические особенности поэмы Шевченко «Тризна». В кн.: Тези доповідей VI-ої звітної наукової конференції Дрогобицького державного педагогічного інституту ім. І. Я. Франка. Дрогобич, 1964; Івакін Ю. О. Нотатки шевченкознавця (Стаття одинадцята). «Радянське літературознавство». 1975, № 3.

Н. Є. Крутикова.


«ТРІО» (папір, сепія) — малюнок Шевченка, виконаний між червнем і серпнем 1851 під час Каратауськоі експедиції. В ньому відтворено побутову сценку з життя казах. родини в степу. Восени 1853 Шевченко надіслав сепію Б. Залеському в Оренбург, який переслав її А. Венгжиновському для продажу. Потім малюнок потрапив до Польщі. Ще перебуваючи в Каратауській експедиції, Б. Залеський у присутності автора виконав копію з малюнка (18,3 × 25,4) і на звороті її написав: «Киргизка мелет на ручном жорнове, а муж тренькает на нехитром инструменте BZ». Цю копію 1859 на прохання Шевченка він надіслав йому. Оригінал сепії зберігається в Нац. музеї у Варшаві, начерк до неї і копія — в ДМШ.


ТРОЙНИЦЬКИЙ Олександр Григорович (1807 — 12.IV 1871) — член Гол. управління цензури від Міністерства внутр. справ (1857 — 63). 23.I 1859 Т. за дорученням міністра народної освіти Є. Ковалевського розглянув книжки «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» (СПБ, 1844) та «Гамалія» (СПБ, 1844), які Шевченко подав на цензуру; висловив дум; ку, що, за винятком поезії «Думи мої, думи мої» (1839), їх можна дозволити до нового видання. Цей відзив мав консультаційний, попередній характер і призначався для «Третього відділу», куди 25.I 1859 його надіслав міністр наросвіти. Висновок Т. був однією з підстав, щоб «Третій відділ» дозволив цензурі розглянути і твори Шевченка, до того часу заборонені, на загальних підставах. 25.VII 1859 Т. ознайомився з рукописом «Поезія Т. Шевченка. Том первий», що його Шевченко подав до Петерб. цензурного комітету замість «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» та «Гамалії». Т. не погодився з цензором С. Палаузовим, який вважав, що рукопис можна дозволити до видання з купюрами. Гол. управління пристало на пропозицію Т. й дало дозвіл на повторне видання тільки раніше друкованих творів. 14.VII 1861, в зв’язку з запитом київського і галицького митрополита Арсенія, Т. розглянув «Букварь южнорусский» Шевченка (СПБ, 1861). На підставі його висновку Головне управління цензури ухвалило, що не дозволяти цього підручника законних підстав немає, але протегувати поширенню його не доцільно.

Літ.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. Дослідження та документи. К., 1969.

В. С. Бородін.


ТРОПИ (від грец. τρόπος — мовний зворот) — спеціальні засоби образної мови. Вони творять словесний образ різними формами, але завжди служать мистецькому описові й оцінці певного явища. Шевченковій поезії притаманне виняткове багатство всіх видів Т.: і простих — епітетів та порівнянь, і складних — метафор, метонімій, синекдох, алегорій, іроній, гіпербол та ін. У Шевченка , як і в кожного видатного митця слова, творення Т. відбувалося відповідно до його ідейних настанов, мистецького ідеалу, індивідуального стилю. Дуже цінні наук. узагальнення з спостережень над тропами Шевченка зробив І. Франко в праці «Із секретів поетичної творчості». На поч. своєї поетич. діяльності Шевченко використовував образність нар. пісні, але індивідуальні особливості творчої манери виявлялись у нього вже й тоді. Як відзначив М. Рильський, кількість оригінальних Т. у поезії Шевченка дедалі збільшувалася, проте від фольклорних традицій поет не відмовлявся ніколи. У ранній ліриці, в поемах «Катерина» й «Гайдамаки» багато Т. пісенного походження. Поетову увагу привертали передусім пейзажні постійні епітети. З них Шевченко добирав такі, в яких виразно проступала їхня соціальна суть. В подальшому епітети ставали все більш індивідуальними, ідейно спрямованими. Так, у «Заповіті» мрію про вільну батьківщину поет виявив у знаменних словах про сім’ю вольну, нову. Цей образ використали в своїх віршах укр. рад. поети М. Рильський та В. Сосюра. Шевченко вдавався в своїх творах і до порівнянь, чимало з яких взято з нар. пісень. Поет розвивав і цей вид Т. Порівняннями він прагнув створити зримі, виразні картини (напр., «Хатки біленькі виглядають, // Мов діти в білих сорочках // У піжмурки в яру гуляють» [«Сон» («Гори мої високії»)]. Посилювалися оцінювальне значення Т., ідейна тенденція в доборі їх. У поемі «Єретик» дібрано контрастні порівняння для образу Яна Гуса — «І чехи Гуса провожали, // Мов діти батька...»; «Мов кедр серед поля // Ливанського. — у кайданах // Став Гус перед ними!» і для його ворогів — католицького духівництва: «Як та галич поле крила — // Ченці повалили»; «„Мовчи, чеше смілий...“ — // Гадюкою зашипіли, // Звірем заревіли». Своєрідністю відзначаються й Шевченкові метафори. Так, часто вживаний фольклорний образ засіву поля думами, піснями, словами в поета розгорнуто в такий спосіб: «Орю // Свій переліг — убогу ниву! // Та сію слово. Добрі жнива // Колись-то будуть» («Не нарікаю я на бога»). У поезії «Ой виострю товариша» метафоричне визначення ножа в руці нар. месника розгорнуто на цілу строфу: «Ой виострю товариша, // Засуну в халяву // Та піду шукати правди // І тієї слави». Одне якесь метафоричне уподібнення поет іноді включає в широкий контекст. Часто трапляються в Шевченка уособлення, коли ознаки людини, її настроїв переносяться на явища природи або навпаки — з світу природи на людину: «у Дніпра веселочка // Воду позичає» («Княжна»); персоніфікація може мати образне відображення часу: «Три года сумно протекли. // Багато дечого взяли // 3 моєї темної комори // І в море нишком однесли. // І нишком проковтнуло море // Моє не злато-серебро, // Мої літа, моє добро, // Мою нудьгу, мої печалі» («Лічу в неволі дні і ночі»). Близьким до метафори є оксиморон, коли в образному вислові поєднуються ознаки зовсім протилежних явищ і речей. Часто використовував Шевченко й такі Т., як метонімія та синекдоха. Так, у поемі «Юродивий» за допомогою метонімії, коли бога названо «всевидящим оком», в саркастичному дусі висловлено атеїстичний сумнів у боговій «всемогутності». «Око, око! // Не дуже бачиш ти глибоко ! // Ти спиш в кіоті». Виняткову пристрасність емоцій, заклики до боротьби за волю вкладено в такі Т., як гіпербола й протилежний їй художній засіб — літота. Так, у поемі «Кавказ» автор висловлює наростання почуття гніву й осуду за допомогою гіперболи: «А сльоз, а крові? напоїть // Всіх імператорів би стало // З дітьми і внуками, втопить // В сльозах удов’їх. А дівочих, // Пролитих тайно серед ночі! А матерних гарячих сльоз! // А батькових старих, кровавих, // Не ріки — море розлилось, // Огненне море!». Про розправу з гнобителями сказано за допомогою гіперболи: «І потече сторіками // Кров у синє море // Дітей ваших...» («І мертвим, і живим...»). Мрію про майбутнє спілкування вільних слов. народів висловлено в поемі «Єретик» у формі розгортання й поширення картини: «Твоє море // Слав’янськеє, нове! // Затого вже буде повне, // І попливе човен // З широкими вітрилами // Із добрим кормилом, // Попливе на вольнім морі, // На широких хвилях». Шевченко широко використовував і іронію та сарказм, які найхарактерніші для публіцистич. стилю політ. лірики Шевченка. Особливо промовисті вони в осудженні самодержавно-кріпосницького ладу та його підпори — церкви. Рідко хто в світовій поезії звертався з такою осудливою інвективою до царя, як Шевченко у своїй поемі «Юродивий»: «Безбожний царю! творче зла! // Правди гонителю жестокий! // Чого накоїв на землі!». Такі Т., як алегорія й символ, за своїми сталими ознаками вимагають подовження у викладі, тривалості в асоціаціях.

У Шевченка, відповідно до його стильової манери, ці ознаки особливо виразні. Так, у поемі «Наймичка» переживання старого бездітного подружжя спочатку відображено порівнянням: «Сховалося у серці лихо, // Як звір у темнім гаї». Повнішу характеристику тривоги героїв поет відтворює потрійним паралельним рядом, виклавши його як алегорію тривалого й різноманітного лиха. Невеликі твори Шевченко будував на основі образу типу : алегорії (напр., вірш «Косар»). Один якийсь троп Шевченко міг поширити на весь твір; не порушуючи худож. правдивості та переконливості, міг узагальнювати, типізувати до символічного значення. Ці образи набували особливої популярності серед читачів, сприймалися все новими і новими поколіннями. Один раз символом боротьби за свободу в його творах виступає світовий, тисячолітній образ Прометея, іншим разом — «свячений» ніж — зброя селян-повстанців або «новий огонь», що повіє з Холодного Яру. Ще більшої вибухової сили набуває образ сокири: «А щоб збудить // Хиренну волю, треба миром, // Громадою обух сталить; // Та добре вигострить сокиру — // Та й заходиться вже будить» («Я не нездужаю, нівроку»). Знаменно, що в ті саме часи й рос. революц. демократи закликали селян до сокири — боротися за знищення кріпацтва. Свою мрію про майбутню вільну працю Шевченко викладає за допомогою символічної картини ниви, засіву, врожаю: «Роботящим умам, // Роботящим рукам Перелоги орать, // Думать, сіять, не ждать // І посіяне жать // Роботящим рукам» («Тим неситим очам»). З подібним символічним образом — закликом «сіять розумне, добре, вічне» виступив у той час і М. Некрасов. Багато Шевченкових Т. увійшло в скарбницю образних засобів укр. мови. Його принципи творення Т. творчо засвоювали наступні покоління укр. письменників.

Літ.: Франко І. Із секретів поетичної творчості. К., 1969; Рыльский М. Поэзия Тараса Шевченко. В кн.: Тарас Шевченко. М., 1962; Кирилюк Є. Тарас Шевченко. К., 1964.

С. М. Шаховський.


ТРОХИМЕНКО Карпо Дем’янович (н. 25.Х 1885) — український рад. живописець, нар. художник УРСР (з 1944). Працює в галузі станкового живопису. Автор картин на істор. та сучас. теми, численних пейзажів і портретів. Велике місце в творчості Т. посідає шевченківська тема: картини — «Тарас Шевченко і Енгельгардт» (1939, ДМШ), «О. М. Горький читає твори Т. Г. Шевченка селянам у селі Мануйлівці» (1949, ДМШ), «Катерина» (1959), «Шевченко на Чернечій горі» (1960), «Вечір на Тарасовій горі» (1963), «Т. Г. Шевченко в Каневі» (1963 — 64), «Тарас Шевченко шукає свою долю» (1964) — всі в ДМШ. Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1969.

Літ.: Врона І. І. К. Д. Трохименко. К., 1957.


ТРОЦИНА Костянтин Єлисейович (н. 1827 — р. см. невід.) — ніжинський повітовий предводитель дворянства. В 1858 жив у Петербурзі як представник від Полтавщини у комітеті розмежування Чернігівської та Полтавської губ. Тоді Шевченко й познайомився з ним. Пізніше поет не раз зустрічався з Т., згадував його у «Щоденнику» 12 і 14.V 1858.


ТРОЩАНОВСЬКИЙ Аркадій Федорович (н. 8.I 1914) — український рад. актор, нар. артист УРСР (з 1973). У виставах за творами Шевченка грав ролі Андрія в «Катерині» М. Аркаса (1934), Марка в «Матері-наймичці» Д. Олексієнка (1936) та Марка в «Марині» І. Коханого (1938, всі — в Держ. укр. театрі РРФСР в Москві), а також Федора в «Матері-наймичці» І. Тогобочного (1970); у драмі Ю. Костюка про Шевченка «Думи мої...» («Слово правди») створив образ Козачковського (1964, обидві роботи — в Запорізькому укр. муз.-драм. театрі ім. М. Щорса).


ТРОЩИНСЬКИЙ Дмитро Андрійович — український поміщик, онук Д. П. Трощинського. Мав володіння в Київ. і Полт. губерніях. У 1860 Шевченко мав намір придбати в нього ділянку землі для садиби. Переговори з Т. вів В. Г. Шевченко, Т. спершу погоджувався продати ділянку у Ржищеві, потім запропонував клапоть поля біля с. Рудяки Переяславського повіту, а врешті й зовсім відмовив. Поет згадував Т. в листуванні з В. Г. Шевченком.


ТРОЩИНСЬКИЙ Дмитро Прокопович (1754 — 1829) — український поміщик. У 1812 — 14 — полтавський губернський предводитель дворянства; 1814 — 17 — міністр фінансів. Далекий родич М. Гоголя. У своєму маєтку Кибинцях заснував театр, для якого кілька творів написав В. Гоголь, батько М. Гоголя. Шевченко згадав Т. в повісті «Близнецы».


ТРУБЕЦЬКОЙ Володимир Олександрович (1825 — 79) — голова Нижегородської палати цивільного і кримінального суду. Жив у будинку, що належав батькам М. Добролюбова, й підтримував з цією родиною дружні стосунки. Шевченко бував у Т., прихильно згадував про нього в «Щоденнику» 29.Х 1857.


ТРУСОВА Єлизавета Агафонівна (бл. 1803 — 1859) — російська драм. актриса. Шевченко бачив її в Нижньому Новгороді в ролі Лепьошкіної («Станційний доглядач» за Пушкіним). 12.XII 1857 залишив про неї захоплений відгук у «Щоденнику». В рецензії «Бенефис г-жи Пиуновой, января 21 1858 года» поет згадав Т. з приводу її виступу у водевілі О. Баженова «Спритна бабуся».


ТРУТОВСЬКИЙ Костянтин Олександрович (9.II 1826 — 29.III 1893) — український художник, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1860). Автор серії малюнків сепією з життя Шевченка: «Шевченко-хлопчик з сестрою Катериною» (1883); «Шевченко — козачок поміщика Енгельгардта», «Шевченко на засланні», «Зустріч Шевченка з сестрою Яриною після повернення з заслання» (всі — 1885, вид. у книжці «Шевченко. Биография для юношества Е. Н. Григоровой». М., 1896); ілюстрацій до поем «Наймичка» (1868, журн. «Художественный листок», 1868, № 18. 21), «Гайдамаки» (1886, журн. «Будильник», 1886), «Невольник» («Сліпий»; 1887, журн. «Нива», 1889, № 42); картини «Кобзар над Дніпром» (1875, ДМШ); «Кобзар» Шевченка з ілюстраціями Т. видано 1928, 1929 і 1930. Т. був одним з ілюстраторів «Маленького Кобзаря» (СПБ, 1911). Іл. т. 1, табл XVIII.

Літ.: Міляєва Л. Т. Г. Шевченко і К. О. Трутовський. В кн.: Шевченко-художник. К., 1963; Лашкул З. В К. О. Трутовський. Життя і творчість. К., 1974.


ТРУШ Іван Іванович (17.I 1869 — 22.III 1941) — український живописець і художній критик. Автор численних пейзажів, портретів і жанрових картин. У творчому доробку Т. пейзаж «Могила Т. Шевченка в Каневі» (1900, Львів. музей укр. мистецтва), два портрети Шевченка (поч. 20 ст., один з них — у Львів. літ.-меморіальному музеї І. Франка), композиція «Кобзар» (поч. 20 ст.), навіяна поезією Шевченка. Т. належить багато критичних статей і нарисів, присвячених мистецькій і літ. спадщині Шевченка й святкуванню його ювілеїв, рецензій на окремі видання творів поета та проекти пам’ятника для Києва («Шевченкові офорти», 1905; «Альбом малюнків Т. Шевченка», 1911; «Портрет Шевченка», 1911; «Проекти на пам’ятник Тараса Шевченка», 1911; «Шевченко в пластичнім світі», 1912; «Справа пам’ятника Шевченка у Києві», 1913; «Шевченко, Франко і Стефаник», 1914; «Малярство в житті Шевченка», 1914; «Шевченківський ювілей», 1915 та ін.). У 1909 — 13 Т. був членом жюрі конкурсу на пам’ятник Шевченкові в Києві.

Літ.: Островський Г. І. І. Труш. К., 1955; Нановський Я. Й. Іван Труш. К., 1967; Островський Г. Шевченко і художники Західної України. «Жовтень», 1968, № 3; Костюк І. І. Іван Іванович Труш. Бібліографічний покажчик. Львів. 1969; Островський Г. Іван Труш про Тараса Шевченка. «Українське мистецтвознавство», 1974, в. 6.


ТРЯСИЛО Тарас — запорізький гетьман. Див. Федорович Тарас.


ТУВИНСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Перші згадки про Шевченка в Туві почали з’являтися в періодич. л-рі в 2-й пол. 30-х pp. Ширші відомості про творчість укр. поета тувинці одержали 1941, коли за ухвалою ЦК Тувинської нар.-революц. партії відзначено 80 річчя з дня смерті Шевченка. В альм. «Rebolustun xereli» («Зоря революції», Кизил, 1941), що вийшов до ювілею, надруковано без підпису автора статтю «Великий український письменник Тарас Григорович Шевченко» і твори укр. поета «Сон» («Гори мої високії») в перекл. С. Сариг-оола та «Заповіт» у перекладі С. Пюрбю. Згодом ці вірші включено до шкільних хрестоматій.

У 1954 в Радянській Туві видано збірку творів українських письменників. Вона відкривалась поезіями Шевченка «Сон» («Гори мої високії») і «Заповіт», перекладеними 1941. До цієї збірки ввійшли вірші «І небо невмите, і заспані хвилі», «Не женися на багатій», «Якби мені черевики» (перекл. С. Сюрюн-оола) і вступ до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий» (перекл. О. Саган-оола). У передмові відзначалося, що шевченківські дні в Туві стали традиційними торжествами. В 1961 газ, «Шын» («Правда», 11.III) надрукувала уривки з поеми «Кавказ» і вірш «Думи мої, думи мої, ви мої єдині» в перекладі А. Бегзи. В 1964 вийшла перша збірка перекладів віршів Шевченка під назвою «Сон». Вона включала 54 твори, зокрема «Заповіт». «Неначе степом чумаки», «Заросли шляхи тернами», «І золотої й дорогої», «У нашім раї на землі», «Ой діброво — темний гаюі», «Минули літа молодії». Переклади здійснили С. Пюрбю, К. Кудажи, М. Кенін-Лопсан, М. Олгей-оол та ін. У республіці урочисто відзначено 150-річчя з дня народження укр. поета. На вечорі, що відбувся 9.III 1964 в м. Кизилі, з доповіддю про Шевченка виступила тув. літературознавець М. Хадакане. Письменники О. Саган-оол, Ю. Кюнзегеш, С. Пюрбю, М. Кенін-Лопсан підкреслювали велику естетичну силу його поезії, її вплив на творчість тув. літераторів, читали свої переклади Шевченкових творів. В 1964 у газ. «Тыванын аныяктары» («Молодь Туви») 8.III опубліковано вірші українського поета «Ой одна я, одна», «Згадайте, братія моя», «Мені однаково, чи буду», «В неволі тяжко» у перекладі Ю. Кюнзегеша, надруковано статтю Б. Ховенмея «Великий борець, майстерний співець», а в газ. «Шын» 8.III — статті «Вчимося у великого Шевченка» С. Сариг-оола, «Син народу, друг народів» Д. Косарика-Коваленка в перекладі тув. мовою, «Шевченко у Туві» К. Черликоола, «Стало традиційним торжество» (ред. стаття про ювілей Т. Шевченка в Туві); три вірші укр. поета в перекладі Ю. Кюнзегеша (із зазначених вище) і його статтю «Вірші, написані в неволі». Того самого року газ. «Тувинская правда» 8.III вмістила статтю О. Дейча «Великий співець українського народу» та широку інформацію про святкування шевченківського ювілею в Києві й Москві.

Переклади. Шевченко Т. Душ. Кызыл, 1964.

Літ.: Великий український письменник Тарас Шевченко. В кн.: Зоря революції. Кизил, 1941 [тувинською мовою]; Кюнзегеш Ю. Вірші, написані в неволі. «Шын», 1964, 9 березня [тувинською мовою].

Д. С. Куулар.


ТУДОР Степан (справж. прізв., ім’я та по батькові — Олекcюк Степан Йосипович; 25.VIII 1892 — 22.VI 1941) — український рад. письменник, критик і громад. діяч. Учасник революц. підпілля на Зх. Україні. Викривав бурж. націоналістів, які фальсифікували творчість Шевченка з метою спрямувати її антицаристський і антифеодальний зміст проти пролетаріату, проти Рад. влади (ст. «Охоронний колір», 1931). У статті «Кілька схвильованих уваг про генія» [польс. журн «Sygnały» («Сигнали»), 1938, № 74] писав, що Шевченко був «історичним етапом у житті свого народу, великим поштовхом народу вперед, на дороги вічні, безетапні». Силу й безсмертя Шевченка вбачав у народності, в революц. спрямуванні його творів проти соціального гноблення трудового люду.

Тв.: Шевченко. — Кілька схвильованих уваг про генія. В кн.: Тудор С. Твори, т. 2. К., 1962.


ТУЛА — губернське місто Тульської губ. (тепер обласний центр РРФСР). Шевченко був тут проїздом 1845 і 1859 Згадки про Т. є в повісті «Капитанша». Через Т. 1861 везли з Петербурга на Україну домовину з тілом поета. За рад. часу в Т. ім’ям Шевченка названо одну з вулиць.


ТУЛБУРЕ (Tulbure) Віктор (справж. прізв. — Попеску; н. 28.III 1925) — румунський поет і перекладач. Перекладає твори болг., вірм. та укр. поетів. Твори Шевченка почав перекладати в 40-х pp. Вірші циклу «Український зошит» (1963) присвячено Шевченковому краю. В 1963 в Бухаресті вийшов «Кобзар» рум. мовою в перекладі Т. Переклади Т. (над ними він працював бл. 15 років) відзначаються точним відтворенням змісту, ідейного спрямування та художньо-стилістич. і ритміко-інтонаційних засобів оригіналу. Йому належать також статті про укр. поета в періодичних виданнях, у яких Т. підкреслює ідеї людинолюбства, що пронизують творчість Шевченка. Автор наголошує на віковічних дружніх зв’язках між укр. і рум. народами, що знайшло відображення в творах укр. поета.

Тв.: Шевченко в Румунії. «Вітчизна», 1959, № 3; Так я познайомився з Шевченком. «Всесвіт», 1974, № 3.

Переклади: Şevcenko T. Cobzarul. Bucureşti, 1963.


ТУЛУБ Зінаїда Павлівна (28.XI 1890 — 26.IX 1964) — українська рад. письменниця. Внучка О. Тулуба, дочка П. Тулуба. В романі «В степу безкраїм за Уралом» (1964) відобразила тяжкі роки заслання Шевченка в Оренбурзькому краї, перебування його в експедиції Бутакова на Аральському морі, відтворила істор., духовну й побутову атмосферу, в якій поет звершував нові творчі задуми, незважаючи на заборону писати й малювати

Тв.. В степу безкраїм за Уралом. К., 1964.


ТУЛУБ Олександр Данилович (1824 — 72) — український громад. діяч, історик і педагог. Був знайомий з Шевченком, поширював його твори серед студентів ун-ту. В березні 1847 заарештований як член Кирило-Мефодіївського товариства. Через відсутність доказів уникнув покарання. В 40 — 70-х pp. учителював у багатьох містах України. В 1864 — 65 завідував редакцією неофіційної частини «Киевских губернских ведомостей».

Літ.: Зайончковский П. А. Кирилло-Мефодиевское общество. М., 1959; Кирилюк Є. П., Шабліовський Є. С., Шубравський В. Є. Т. Г. Шевченко. Біографія. К., 1964.


ТУЛУБ Павло Олександрович (24.II 1862 — 16.III 1923) — український і російський журналіст, поет і громад. діяч. Син О. Тулуба. Переклав рос. мовою 15 віршів Шевченка (переклади опубліковано кількома циклами протягом 1904 — 08 в журн. «Вестник Европы»). Звертався переважно до лірики Шевченка часів заслання («Добро, у кого є господа», «Не так тії вороги»), до його творів на істор. теми («Чигрине, Чигрине») й політ. поезій останніх років життя поета («Якось-то йдучи уночі» тощо). Твори Шевченка в перекладі Т., не дозволені царською цензурою, увійшли до збірки «Запретный „Кобзарь“» (М., 1918), що її видав І. Белоусов.


«ТУМАН, ТУМАН ДОЛИНОЮ» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автографи — у «.Малій книжці» (за № 44 у захалявній книжечці 1848) і в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858. Вперше надруковано в журн. «Основа» (1861, № 1). У поезії поєдналися два протилежні мотиви: мрії про родинне щастя і нарікання на подружнє життя. Вірш побудогано у формі монологів чоловічого й жіночого голосів, що йдуть поспіль. З першим, чоловічим голосом, сповненим пристрасного шукання долі, контрастує другий, жіночий, пройнятий гіркотою розчарування. Написаний у народнопісенному дусі, вірш став нар. піснею. Твір поклали на музику М. В. Лисенко, Я. Бігдай та ін.


ТУПИЦЯ Трохим Семенович (р. н. невід. — п. 1870) — знайомий Шевченка. Закінчив Ніжинський ліцей (1843). У 1858 служив у Петербурзі чиновником. Про зустріч з Т. поет згадав v «Щоденнику» 15.IV 1858.


ТУПТАЛО Данило Савич — див. Димитрій Ростовський.


ТУРГАНОВ Борис Олександрович (н. 21.Х 1901) — російський рад. поет і перекладач. Переклав поеми Шевченка «Гайдамаки», «Тарасова ніч», «Сотник», вірші «Ой по горі роман цвіте», «Заповіт», «Над Дніпровою сагою» (всі — 1939). Ці переклади надруковано в багатьох рос. виданнях творів Шевченка. Переклав поему Я. Купали «Тарасова доля».


ТУРГЕНЄВ Іван Сергійович (9.ХІ 1818 — 3.IX 1883) — російський письменник. Виявляв інтерес до укр. народу, його культури й л-ри, до проблем укр. мови, науки й мистецтва. Приятелював з М. С. Щепкіним і міг знати про Шевченка як автора «Кобзаря» ще в 40-х pp. Знав про розгром Кирило-Мефодіївського т-ва, про заслання поета, співчував його долі. П. Анненков писав у спогадах, що після повернення Шевченка з заслання Т. хотів познайомитися з ним, виявляв симпатії до поета і його таланту. Познайомилися Шевченко і Т. в середині лютого 1859 в Академії мистецтв. Зустрічалися здебільшого у В. Карташевської, де збирались укр. і рос. письменники, а також під час літ. виступів у Пасажі. В березні 1860 Т. писав Марку Вовчку, що часто бачиться з Шевченком. Приблизно тоді ж він листом запрошував укр. поета, щоб познайомити його з петрашевцем М. Спєшнєвим. Шевченко розказав Т. про деякі важливі деталі свого життя на засланні, показував «Малу книжку» і «Щоденник». Т. у своїх спогадах про Шевченка висловив симпатії до українського поета.

Т. подав думку Е.-А. Дюрану написати статтю про Шевченка і листувався з ним про публікацію цієї статті. Т. брав участь у звільненні з кріпацтва Шевченкових братів і сестри. В листі до О. Герцена 1861 він писав: «Скажи двоє слів у „Колоколе“ про смерть Шевченка». Знайомство з укр. поетом сприяло посиленню інтересу до України й української культури.

Тв.: Воспоминание о Шевченке. В кн.: Тургенєв И. С. Собрание сочинений, т. 10. М., 1962.

Літ.: Айзеншток І. Тургенєв і Шевченко. «Червоний шлях», 1926, № 2; Костенко А. Шевченко в мемуарах. К., 1965; Шабліовський Є., Гнатюк М. І. С. Тургенєв і українська дожовтнева література. К., 1968.

А. І. Костенко.


ТУРГЕНЄВ Микола Іванович (1789 — 1871) — російський економіст, член Північного товариства декабристів. Належав до його поміркованого напряму. Виступав проти кріпацтва, вважаючи його гальмом економічного розвитку країни. Під час повстання 14.XII 1825 перебував за кордоном. Царський уряд заочно засудив його до страти, потім страту замінив довічною каторгою. До Росії повернувся лише 1857. В еміграції 1847 франц. мовою видав книжку «Росія і росіяни». В «Щоденнику» 16.Х 1857, після зустрічі з декабристом І. Анненковим, Шевченко записав: «Говорили о возвратившемся из изгнания Николае Тургеневе, о его книге...».


ТУРЕЦЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Великий український поет був обізнаний з деякими фактами, що стосувалися історії Туреччини, у зв’язку з історією укр. народу 16 — 18 ст. У своїх творах Шевченко не раз згадував про походи укр. козаків на Туреччину, про укр. бранців у тур. неволі, про їхню боротьбу й повернення з Туреччини на Україну тощо. Такі згадки трапляються в поемах «Іван Підкова», «Гайдамаки», «Гамалія», «Невольник», у посланні «І мертвим, і живим...» та ін.

В Туреччині про спадщину Шевченка відомо мало. Твори його не видавали; лише окремі згадки про нього і його творчість траплялися на сторінках деяких періодич. видань. На Україні в 20-х pp. Шевченкові вірші «І день іде, і ніч іде» та «О люди! люди небораки!» переклав тур. мовою А. Кримський (надруковано 1923). Шевченкову поезію знав, любив і високо цінував Хікмет Назим. Перебуваючи 1954 в Києві, він написав вірш, присвячений укр. поетові. До 100-річчя з дня смерті Шевченка опублікував у рад. пресі статті «Наш Шевченко» («Литературная газета», 9.III 1961) і «Яблуко шевченківської поезії» («Вітчизна», 1961, № 3). Обізнаний з творчістю Шевченка й сучасний турецькій письменник-комуніст Ф. Ердінч, який тепер живе в Народній Республіці Болгарії. «Заповіт» у його перекладі (разом з короткою довідкою про укр. поета) вміщено в хрестоматії для 6-го класу місцевих тур. шкіл. У вірші Ф. Ердінча «Київська зелень» («Літературна Україна», 19.VII 1968) є тепла згадка про Шевченка. Письменник Д. Тунджер, відвідавши 1967 Музей Т. Г. Шевченка в Києві, залишив схвильовані рядки в книзі записів відвідувачів: «Я дуже зворушений відвіданням цього музею. Мені стало зрозуміло, що справа не лише в любові великого поета до народу, а й у всенародній любові до поета. Ви — щасливий народ, вам можна позаздрити». З поезією Шевченка знайомляться й інші сучасні тур. літератори, які відвідують Україну. Так, Неджаті Джумали, повернувшись на батьківщину після відвідин Києва, надіслав у журн. «Всесвіт» листа і свій переклад тур. мовою Шевченкового «Заповіту» (лист надруковано у «Всесвіті», 1975, № 3).

О. І. Ганусець.


ТУРЕЧЕК-ЇЗЕРСЬКИЙ (Tureček-Jizersk) Ян (8.V 1904 — 4.ХІ 1975) — чеський поет і перекладач. Переклав ряд укр. поезій і драм. Особливу увагу приділяв популяризації творів Шевченка. Переклав поеми «Єретик», «Кавказ», «Гамалія», вірш «Заповіт» тощо, які вміщено в книгах «Було колись в Україні» (Прага, 1946), «Вибране з творів найбільшого поета і будителя України» (Прага, 1951) та в інших виданнях. Т.-Ї. належить кілька статей про Шевченка в періодич. виданнях, зокрема 3 статті в журн. «Svět sovětú» («Радянський світ»): «Шевченко і чеський народ» (1945, № 20), «Великий поет України» (1946, № 10) і «Великий поет слов’янського братерства» (1947, № 11).


ТУРІВКА — село Прилуцького повіту Полтавської губ. (тепер село Яготинського р-ну Київської обл.). Імовірно, Шевченко їздив у це село 1843 до М. Маркевича. 22. І 1844 поет підписав колективного жартівливого листа М. Маркевичу, адресованого в Турівку.


ТУРКМЕНСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Перебуваючи на засланні, укр. поет знайомився з культурою і побутом туркменів. До Великої Жовтн. соціалістич. революції життя і творчість Шевченка в Туркменії були мало відомі. Певну роль у ознайомленні народів Середньої Азії з укр. поетом відігравала центральна рос. преса. У 1894 в Ашхабаді опубліковано статтю А. Родзевича «Тарас Шевченко в Закаспийском крае» (передруковано з журн. «Русская старина», 1891, № 5). Її написано на основі військово-адміністративного листування про особу поета. Перші переклади творів Шевченка туркм. мовою та статті про нього почали з’являтися 1938. До 125-річчя з дня народження поета в журн. «Совет эдсбияты» («Радянська література», 1939, № 1, 3) вміщено вірші «В неволі, в самоті немає», «Ой одна я, одна», «Буває, в неволі іноді згадаю» та баладу «Тополя» в перекладах Б. Сейтакова, К. Ішанова та Б. Солтанніязова. Газ. «Яш коммунист» («Молодий комуніст», 28.XI 1939) опублікувала уривки з поем Шевченка «Катерина» (переклад Ч. Аширова) і «Наймичка» (переклад Б. Сейтакова) та статтю К. Паустовського «В Оренбурзькому степу». Того самого року видано «Кобзар» — першу збірку Шевченкових поезій туркм. мовою. До неї ввійшло 15 творів, зокрема поеми «Гайдамаки», «Катерина», «Кавказ» і «Наймичка», балада «Тополя», вірш «Заповіт». Перекладали твори до цієї збірки Ч. Аширов і Б. Сейтаков. Окремими книжками видано в Туркменії поеми «Катерина» (1952, переклад Ч. Аширова) та «Наймичка» (1953, переклад Б. Сейтакова).

В 1954, 1956, 1961 з’явилися ще три збірки вибраних творів укр. поета. В останніх двох опубліковано більше як 40 творів («Мар’яна-черниця», «Сова», «До Основ’яненка», «Не гріє сонце на чужині», «Русалка», «Маленькій Мар’яні», «Варнак» та ін.) Переклади здійснили Б. Сейтаков, Ч. Аширов, Й. Дурдиєв, А. Аламишев, Т. Есенова, Д. Агамамедов, П. Нурбедиєв та ін. Перекладаючи твори Шевченка, туркм. поети прагнуть зберегти їхній ідейний зміст і ху дож.-поетичну оригінальність. У 1944 в Туркменії опубліковано статтю А. Турчинської «Великий народний поет». Пізніше надруковано низку статей туркм. письменників і літературознавців про укр. поета: Й. Дурдиєва «Т. Г. Шевченко» (1949) та «Великий поет України» (1959), А. Атдаєва «Геніальний співець свободи» (1961), X. Корханова «Провісник непримиренної боротьби» (1964), Д. Есенова «Традиційна дружба» (1972) та ін. Ці статті мають в основному біографічний характер, в деяких з них багато уваги приділено життю поета на засланні. Г.Амманіязов у статті «Т. Шевченко серед туркменів» (журн. «Совет эдебияты», 1961, № 7) розкриває зміст записів у «Щоденнику» та поетових листів, пов’язаних з Туркменією- А. Мурадов у статті «Наш Кобзар» [«Эдебият ве сунгат» («Література і мистецтво»), 9.III 1961] відзначає, що в Туркменії серед класиків літератури народів СРСР широко вивчаються життя і творчість Шевченка. Туркменські письменники присвятили йому чимало творів, зокрема А. Хаїдов — поему «Пісня про Мангишлак» (1964), Й. Дурдиєв — поему «Вогонь вдалині» (1969). Починаючи з 1939 в Туркменії широко відзначають ювілеї укр. поета. В ці дні в містах і селах Туркм. РСР відбулися урочисті вечори. Організовано теле- і радіопередачі, присвячені Шевченкові. 9.III 1964 в Центральному лекторії проведено урочистий вечір Спілки письменників Туркменистану, на якому з доповіддю про життя і творчість укр. поета виступив письменник Р. Алієв, про свою поїздку по шевченківських місцях розповіли О. Гордієнко та А. Хаїдов. В Туркм. респ. бібліотеці влаштовано книжкові виставки. Ім’я Шевченка присвоєно деяким школам і вулицям. В Дні укр. л-ри і мистецтва в Туркменії 1972 відкрито пам’ятник Шевченкові в Ашхабаді.

Переклади: Шевченко Т. Кобзарь. Ашгабат, 1939; Шевченко Т. Катерина. Ашгабат, 1952; Шевченко Т. Батрак аял. Ашгабат, 1953; Шевченко Т. Гошгулар хем поэмалар. Ашгабат, 1954; Шевченко Т. Эсерлер. Ашгабат, 1956; Шевченко Т. Гошгулар хем поэмалар. Ашгабат, 1961.

Літ.: Кулиева Г. Тарас Шевченко на туркменском языке. «Известия АН Туркменской ССР. Серия обшественных наук», 1961. № 2; Атаєва Г. Шевченко й Туркменія. В кн.: Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. К., 1962; Гельдиєва Ш. Шевченко в Туркменістані. В кн.: Збірник праць двадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1973.

Ш. Гельдиєва.


«ТУРКМЕНСЬКЕ КЛАДОВИЩЕ В ДОЛИНІ ДОЛНАПА» (папір, акв., 16,5 × 22,5) — малюнок Шевченка, виконаний у серпні 1851 під час Каратауської експедиції, коли експедиційний транспорт зупинявся біля пн.-зх. схилів Каратау. Де оригінали — не встановлено. Репродукується за автотипією 1914. Під малюнком на альбомному аркуші був напис: «Туркменское кладбище в долине Долнапа рис. с нат. Т. Шевченко». Зберігався в Л. Жемчужникова, В. В. Кочубей і В. П. Кочубея.


«ТУРКМЕНСЬКІ АБИ В КАРАТАУ» (папір, акв., 16 × 29,1) — малюнок Шевченка, виконаний під час Каратауської експедиції або між 1851 і 1857 за начерками та ескізами часу експедиції. На звороті внизу чорнилом авторський напис: «9. Туркменские абы (гробницы) в Каратау». Малюнок був надісланий Б. Залеському для репродукування у «Віленському альбомі». В літературі згадується ще під назвами «Туркменські гробниці в Каратау», «Туркменські аби (надгробки)». Зберігається в ДМШ.


ТУРНО Людвік Зигмунтович (н. бл. 1805 — р. см. невід.) — рядовий 3-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу, польс. політ. засланець. Син учасника польс. визвольного повстання 1830 — 31. В 1848 за намір приєднатися до краківських повстанців його віддано в солдати й заслано до Оренбурзького корпусу. В 1849 — 50 в Оренбурзі познайомився з Шевченком, 1851 під час Каратауської експедиції вони жили в одному наметі. В цей час Шевченко змалював Т. (див. «Шевченко серед товаришів»). Разом з укр. поетом і польс. політ. засланцями Т. зображений на малюнку О. П. Чернишова. В 1853 — 56 поет тепло згадував Т. в листах до Б. Залеського. В 1859 у чині поручика Т. увільнено від служби.


ТУРСУН Парда (7.XI 1909 — 28.IX 1957) — узбецький рад. письменник. Член КПРС з 1946. В його перекладах узб. мовою опубліковано ряд творів рос., франц. та ісп. письменників. Одним з перших в Узбекистані почав писати про творчість Шевченка. Брав активну участь у підготовці узб. мовою збірника статей (1939), присвяченого укр. поетові, автор вміщеного там нарису «Тарас Шевченко» (1939).


ТУРСУН-ЗАДЕ Мірзо (н. 2.V 1911) — таджицький рад. письменник і громад. діяч, нар. поет Тадж. РСР (з 1961), акад. АН Тадж. РСР (з 1951), Герой Соціалістич. Праці (1967). Член КПРС з 1941. Україні присвятив поему «Син батьківщини» (1942), поезії «Столітній дуб», «Серце не повернулось додому», «Хліб і сіль». Переклав тадж. мовою Шевченків «Заповіт», що увійшов до книжки «„Заповіт“ мовами народів світу» (К., 1960). Автор статей «Улюбленець народу» (1939), «В сім’ї вольній, новій», «Образ Дніпра» (обидві — 1961), «Привіт тобі, Україно!» (1962) та ін. Держ. премія СРСР, 1948. Ленінська премія, 1960. Державна премія Таджицької РСР ім. Рудакі, 1963. Портрет с. 281.

Тв.: Образ Дніпра. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 2. К., 1964.


ТУРЧАК Степан Васильович (н. 28.II 1938) — український рад. диригент, нар. артист УРСР (з 1969). Озвучував кінооперу «Наймичка» за однойменними творами Шевченка й оперою М. Вериківського (Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. П. Довженка, 1964). В концертах за диригуванням Т. виконувалися кантата-симфонія С. Людкевича «Кавказ», вокально-симф. поема Л. Ревуцького «Хустина» та кантати «Заповіт» С. Людкевича, «Радуйся, ниво неполитая», «Б’ють пороги» та «Іван Гус» М. В. Лисенка (всі — на тексти Шевченка), вальс Б. Лятошинського до кінофільму «Тарас Шевченко», симф. поеми «Лілея» Г. Майбороди (за Шевченком) і «Тарас Шевченко» К. Данькевича. Держ. премія Груз. РСР ім. З. Паліашвілі, 1973.


ТУРЧИНСЬКА Агата Федорівна (11.II 1903 — 22.VIII 1972) — українська рад. письменниця. Член КПРС з 1946. Авторка вірша «Шевченкове» (1938), поем «Дитинство поета» (К., 1941) й «Тарасова гора» (1961) та циклу віршів «Шевченко і Махтумкулі» (1942), які разом з поемою «Тарасова гора» увійшли до збірки «Земле моя, зоре моя» (К., 1961), присвяченої Шевченкові. Ім’я Шевченка Т. згадала в багатьох своїх поетичних, прозових і драм. творах. Рос. мовою вийшла її збірка «Шевченковы дубы» (М., 1962).

Тв.: Дитинство поета. К., 1964.


ТУФАН Хасан Фахрійович (н. 10.XII 1900) — татарський рад. поет. Переклав тат. мовою вірші Шевченка «Думи мої, думи мої, ви мої єдині», «Тяжко-важко в світі жити», «Нащо мені чорні брови», «Якби мені черевики», «Утоптала стежечку» та уривок з поеми «Катерина». Переклади вміщено в тат. виданні «Кобзаря» (Казань, 1939). Пам’яті укр. поета присвятив вірш «В золотому домі» (1939).


«ТЮБЕ-КОРАН» (папір, ол., 15 × 23,2) — рисунок Шевченка із зображенням півострова Тюбе-Коран (у пн. частині Аральського моря), виконаний 3.VIII 1848. Ліворуч внизу авторський напис: «Тюбе-Коран». На звороті ліворуч унизу олівцем напис: «Полуостров Кара-Тюбе, Арал». Датований відповідно до запису в щоденнику О. Бутакова 3.VIII 1848. В л-рі зустрічається й під назвою «Кара-Тюп». Зберігається в ДМШ.


ТЮТЧЕВ Федір Іванович (5.XII 1803 — 27.VII 1873) — російський поет. Один з найвидатніших ліриків філософ. спрямування. Шевченко читав його вірші в журн. «Русская беседа» (1857, № 6) й один із них — «Эти бедные селенья» — переписав у «Щоденник» 26.X 1857. З запису в «Щоденнику» 20.III 1858 відомо, що книжку віршів Т. подарував укр. поетові О. В. Станкевич.


«ТЯЖКО-ВАЖКО В СВІТІ ЖИТИ» — вірш Шевченка. Див. «Думка».










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.