Попередня     Головна     Наступна






Мелетій Смотрицький



NA HERB IASNIE OŚWIECONYCH KSIĄŻĄT ICH MOŚCI OSTROSKICH
EPIGRAMMA


Co to za gwiazdę widzę, ktora swey iasności

Promieńmi Phoebusowey rowna się światłości,

Powiedźcie, wdzięczne Muzy? Gwiazda tak świecąca

Iest Ostroskich przezacnych xiążąt głośnobrzmiąca

Sława, ktora z chwalebnych postępkow się rodzi,

Y iako cień za ciałem, tak za cnotą chodzi.

Ta zdawna mieysce sobie w ich domu obrała,

Y po śmierci żadnemu z nich umrzeć nie dała.

Nie umarła pamiątka ich przesławney cnoty,

Ktorey świadkiem są y te w ich herbie kleynoty.

Świadkiem męstwa iest Rycerz z mieczem w boiu mężny,

Nadto srogiego smoka zwycięzca potężny.

Świętey zasię a dziwney oney pobożności,

Y wiary dotrymaney w przystoyney całości

Znakiem iest Krzyż, oręże nieprzewyciężone,

Które od nieprzyjacioł skuteczną obronę

Tak dusznych, iak cielesnych onym podawało

Y mieysce w paradyzie ślicznym zgotowało.

Gdzie dusze Bogu miłe w szczęściu opływaią,

A dnia wieczney zapłaty z weselem czekaią.

Y ty, o zacne książę, torem przodkow swoich

Postępniąc, w pobożnych trway zamysłach twoich.

Oyczyste nabożeństwo niech cię ma patrona,

W nagrodzie sławy wieczney niezwiędła korona!







ЕПИКГРАММА НА ГЕРБ


Крéст ся Хрістóв славою вЂрных именуєт,

Им ся самым апóстол хвали́ть росказуєт.

Тым ся знáком божія церков украшáєт

И старожи́тных дóмов зáцность вывышáєт.

Тьíм ся лукáвых духов гуфы прогоня́ють

И вáрварских народов полъки побЂждáють.

Щасли́вый дом Окгинъских, котóрый тот мáєт

Клейнот c продков подáный, и в ним ся кохаєт.

Кгды ж то знáк набожéнъства и стáлоє вЂры,

Тым ся здáвна ѝх здóбят сынóве и дъщеры.

А на том фунъдамéнътє вси цнóты будують,

Отчи́знє ми́лой дéлъным мужъством услугують.

Што звьíкло безсмéрътную слáву изєднáти,

Котóрая на свЂтє пóты будет тървáти,

Поки мЂсяць и звЂзды свой бЂг справовáти

И нóчныє тéмности будуть просвещáти.










НА СТАРОЖИТНЫИ КЛЕЙНОТЫ ИХ МИЛОСТЕЙ КНЯЖАТ ОКГИНСКИХ И ИХ МИЛОСТЕЙ ПАНОВ ВОЛОВИЧОВ



Двоя́кіи, под гéлмом єднáким, клейнóты

Знамени́тыи ясне выражáють цнóты

Двох презáцных фамíлій, в один дом злучóных,

В слá†аж под сáмоє нéбо вывышóных.

Тут крест старожи́тного набожéнства знáком

И статéчнои вЂ́ры в трафýнку вшеля́ком.

Тут рáда, тут рострóпность мЂ́стце своє́ мáєт

И, якъ нá небЂ мЂ́сяць зъ звЂздáми, сіáєт,

Такъ ся тых преслáвныи дóмов блищать спрáвы

И высóким их стáном гóдныѝ забáвы.

Тут стрЂ́лы превáжную дЂ́льность высвЂдчáють,

Тутъ сли́чный цнот огород рЂ́ки поливáють,

Котóрыи вод живых здрóєм обфитують

И пáмять зъ заплáтою вЂ́чною готують.












НА СТАРОЖИТНЫЙ КЛЕЙНОТ ИХ МИЛОСТЕЙ КНЯЖАТ СОЛОМИРИЦКИХ



Слáву, въ том старожи́тном и презáцном дóму

Кви́тнучую, и дáвных от вЂков никóму

Не тайную, клейнóты въ гéрбах выражáють,

А цнóту, дЂльность, вЂру спóлне высвЂдчáють.

Тым ся бовЂм зáцныи дóмы прославля́ють

И прáве под самóє нéбо вывышáють.











НА СТАРОЖИТНЫЙ КЛЕЙНОТ ИХ МИЛОСТЕЙ ПАНОВ ХОДКЕВИЧОВ


Зацный дом Ходкевичов, значныи клейноты

За высокии здавна одЂдичил цноты,

Которыи тот славный славне дом подносять

И, праве, аж под небо самоє выносять

И в вывашаню єго никгды не устануть,

Поки мЂсяць и звЂзды свЂтити не престануть.












ЛЯМЕНТ У СВЂТА УБОГИХ НА ЖАЛОСНОЄ ПРЕСТАВЛЕНІЄ СВЯТОБЛИВОГО A ВЪ ОБОИ ДОБРОДЂТЕЛИ БОГАТОГО МУЖА В БОЗЂ ВЕЛЕБНОГО ГОСПОДИНА ОТЦА ЛЕОНТІА КАРПОВИЧА, АРХІМАНДРІТА ОБЩІА ОБИТЕЛИ ПРИ ЦЕРКВИ СОШЕСТВІЯ СВЯТОГО ДУХА БРАТЪСТВА ЦЕРКОВНОГО ВІЛЕНЬСКОГО ПРАВО[СЛАВНОГО] ГРЕЧ[ЕСКОГО]


Св[ятый] Єроним на Екклес[іаста]:

«[П]риятелем живота нЂт примЂря».


[Жа]лосный трен, смутный рытм, нагробок плачливый,

В тяжкий свой день, въ день жалю, въ день свой фрасовливый

[Собор] церкви послушных, кгмин свЂта убогій,

Пишет, кладет то, себе, змерлого [...]

[З кот]орого поводу по бозЂ живеньє

Вчасноє мЂл по тЂлЂ, на души збавенє

[По]дикуєт и просить на памяти мЂти

Церков, стадо, братію, духовныѝ дЂти.



Μενάνδ[ρου] Στοβ[ατος]:

’’Ον οί θεοί φιλου̃σιν, ’’αποθνήσκει νέος


Plaut[us]: „Quem Dii diligunt,

adolescens moritur, dum valet, sentit, sapit".







Лямент


ПовЂдають, же радость въ слЂд за смутком ходить,

A зъ утЂхи, зъ веселя фрасунок ся родить.

Ведлуг слова псалмисты: «Зъ вечера плач будет,

Рано радость настанет, свЂт смутку забудет».

На том умыслъ, мысль моя зъ довтЂпом устаєт,

Зъгола ли то въсЂм, во всЂх и завжды бываєт.

Таковы[ѝ] абовЂм подчас на чловЂка

Жали, смутки бывають, же ѝх и довЂка

Ледве может забыти, албо и нЂколи,

Кгды му што дьня новый въ сердцу родять боли.

Речій, албо персоны, въ которих коханьє

Своє мЂвал по бозЂ, любоє уфаньє,

Кгвалътовная, наглая, по мусу утрата,

Отца, матки, сыначка єдиного, брата.

Тамъ, где мило, всих очи, где болячо, руки,

Хто вымовить, якіѝ терпять матки муки,

Кгды ся зъ плодом въ утробах недозрЂлым коять,

Хотячи их вывести въ живот, живот ронять.

Болшій нам жаль, срожший боль, тяжейшая мука,

Въ одной отца особЂ зо всЂми розлука.

Зъ отцем стада, зъ маткою сирот, вдов упалых,

Зъ сыном церкви, зъ сполъбратом великих и малых.

Обы нам бог дал очи, где отець наш, мЂти,

Были быхмо зъ щасливых щасливіѝ дЂти.

Невымовный фрасунок въ души, в сердцу маєм,

Много мыслій, якъ почать плакати, не знаєм.

[Ч]или якъ бы перестать, бо вже плачем много,

И надъ мЂру, не въ мЂру, a єднакъ ничого

[П]лач наш, плач всих, плач церкви, плач сирот, вдов болю

Не уймýють, и овшем зо всих речей молю

До внутръности, до души громадами сыплєт,

Ах стогнаньє тяжкоє, аж за сердце щиплет.

Первей воды слезами твари умываєм,

Первей хлЂба вздыханьєм душу посиляєм.

По молит†«Отче наш» отца, дЂти, плачте,

Учителя учневе слезами урачте,

СповЂдника — грЂшный, побожный — раду,

Ялмужника — нищіѝ, ах пастыра стаду

Мнишеского зъ прикладу побожности, цноты,

Зъ праци, чутя, молитвы, день и ноч роботы.

Але, ох нам, што живо и хто одно богу

ВЂрить, выйми, просим вси, зъ души, зъ сердца трвогу.

Для початку ляменту, принамнЂй для трену

Мужа святобливого. СвЂт ли взял отмену,

Же ся зъ блуду помыслов, якъ зъ пущи густоє,

Выблукати не можем: чи ль жаль броѝть тоє?

Што въ том же въ нас и неба, елемента, твари,

Безъ литости (боль мовить) зъготовали мари.

Такъ зацному, чудному, святому чловЂку,

Утявши му пред часом, безъ часу нить вЂку.

ПовЂжте нам, небеса, чи он вас злым словом,

Помышленьєм образил, въ розмислЂ здоровом.

Чи не такъ вам звыкл мавять: «Неба небес пана

Пойте въ хвалЂ, вам сличность от него єсть дана?»

Чи на тебе не годне, солнце, глядЂл, справу

Дай нам: умЂл он богу, зъ тебе мЂти славу?

ПовЂтрея, чи вас зле уживал, скажите,

Елемента, справтеся, мовте, не молъчите.

Земле, повЂ́ж, чи тебе он доптал негодне

Зъ молодых лЂт доселе, скажи нам сегодне.

Хто ж, хто знаєт до него? Жаден зъ вас не скажет.

А чому жъ такъ от всЂх вас опущеньє стражет?

Такъ ли єму вси вдячность, за єго послуги

Отдаєте, будучи повинъни, якъ други

Задержати силами своими здоровьє:

Зъ друга ворог, зъ брата волк, староє пословьє.

Чи вас, парки (єслисте у бога такими,

Въ живот и смерть можными зъ силами своими),

Образил чим? Надъ мЂру питья и єденья?

Торовал он зи всЂх вас дорогу збавенья.

Клото, в перъвших срокгая, чому ж ся схилила,

Двигаючи дух єго, чому сь упустила?

Безбожная Лахеси, а ты сь єго нити

Не хотЂла до коньца статечнЂ довити?

Тыранская Атропо, чому сь переръвала

Клубок вЂку живота, якобы сь не знала,

Же нам много на єго житлЂ залежало?

Што вам єго от смерти боронить пристало,

То сте єго выдали, от всюль опустили

И нам єсте, сестрички, въ том не подружили.

Чи што годного тебе, о слепая смерти,

Рек, учинил? Могла бы сь въжды очи продерти.

Ижъ тот тебе нЂколи не боялъся, бачил,

Правда, але такъ сам бог зезволити рачил,

ПрейзрЂвши то от вЂку, нЂмъ ся въ свЂт облуды,

Дочасноѝ марноѝ, достал на вси труды.

Кресу назначоного термину, годины

Минуть трудно, престаньте лямент той дЂтинъный.

Не престанем, и єще зъ жалем речем, пане,

(Дуфаєм, же c того грЂха не достанем).

Жродло, реко доброти, недошлая бездно,

Доброє сь все, якъ добрій, створил неизъследно,

Напочатку нЂчого не далесь нам злого,

Добрым зъразу невинъным чловЂка самого

Учинилесь, хотЂлесь, же быть въ добром добрій

Раю, свЂтЂ жыл, въ доброть завжды былесь щодрій,

Въ злости скупым, нищачи злыѝ речи злого

ЧеловЂка, доброго для себе самого

Ховаючи, для добрых, якъ за вЂков старых,

Злыи прудко гинули, добріѝ лЂт трвалых

Дознавали тысячами, мЂли за караньє

Въ полвЂку смерть, зъ душею, зъ сим свЂтом розтаньє.

О што тя твой коханый пророк и кроль, боже,

Просил колись, слезами покропивши ложе,

Хотяй бЂды (мовячи) штоденъныѝ муки

Терплю, предся въ пол вЂку боюся розлуки,

Не бери мя предъ часом. Тот безъ часу сходить,

Который, сам сходячи, другого не родить.

Въ ранънєм вЂку заправды и наш отець милый

Сшел, хотячи выдати зъ душевноѝ силы

Церкви божоѝ потомъство духовноє, зъ роду

Умер, недозрЂлого, недошлого плоду.

Добрым нам был. Доброго чому, добрій боже,

Взялесь от нас безъ часу? Хто оплакать може?

Потребным был. Чому жъ [въ] той нас, бЂдных, потребЂ

Не погадаєш, знаючи, же о земном хлЂбЂ

Живы быти не можем, присмаков потреба,

Наук твоѝх духовных, небесного хлЂба.

На пожиток свЂта свЂт, все а все створеньє

Далесь, пожиточного на наше збавеньє.

Чому сь отнял? А звлаща, иж таких о мале,

Которіѝ б такъ честно, такъ побожне, стале

Жили, люд твой учили. О всесилный боже,

Судбы твоѝх таємниць хто поняти може?

Отца, матку наболей росказалесь чтити,

Котячому на земли долъголЂтнє жити.

Чи наш отець родичов обоѝх, по тЂлє

И по духу, не умЂл шановати? СмЂле

Мовим, же был послушным, якъ Ісак Авраму,

Уставичне готов был бы въ огонь и яму

На киненьє родичов, которых учтиве

Сам погребши, жил по них чисто, святобливе.

То тЂлесных. Духовных якъ цаловал слЂды,

Несытым был их наук, их цнот, их бесЂды,

Слова, шкрипта, образы, живот их предъ очи,

В мысли, въ душу и сердце клал во дьни и въ ночи.

Ова зъгола зовсЂм был добрим нам, всЂм свЂту,

Атоли южъ доброго межи нами нЂту.

[Сна]ть для злостій, для грЂхов, за негодность нашу,

Тот церковный учитель передъ часом чашу

[См]ертную пьєт, безъ часу и в силах устаєт,

Домовых всЂх, подручных и нас напаваєт

Горкопамятливого пелынъного плачу,

Оле плачу, мы плачем, а в плачу не бачу,

Доступим ли утЂхи. Хто подставить мЂхи

Под зреници крвавый? Не маш нам утЂхи!

Полны домы, улицы болю, ох, стогнанья,

Полны куты жалости, полны нарЂканья.

Ах, ах, всюды по стежках. Церковныѝ стЂны,

Бы мовити умЂли, плакали б отмЂны

Вдячно милых голосов, трубы золотоѝ,

Побожного прикладу, з науки святоѝ,

Чого учил. Заисте сам чинил предъ всЂми,

Безъ зависти, без гнЂву зъ обчими, з своѝми

Жил на свЂтЂ за свЂтом, научил постити,

Дни святьíи, праздники, честно обходити,

На всеночных молитвах трвати нетескливе,

Хутне ходить до церкви, жити святобливе,

ГрЂхов сповЂдатися, таємниць Христовых

Заживати начастей справил был готовых,

Што у наших предъ лЂты было неподобно,

На то душу и сердце отдал всЂх способно,

До того нас, якъ добрый, добре был заправил.

Добрый боже, все сь то сам въ нем, през него, справил.

А того ж, такъ доброго, от нас одыймуєш,

Добрій боже, чому нас надъ мЂру фрасуєш?

Для трєх причин предъ часом добрій зъ свЂта сходить,

Мовить мудрець, зосталцем горкій смуток родить.

Пред негодность невдячных. И мы признаваєм,

Же смо єго не были годными. Пытаєм:

А могла ж быть отмЂна въ нем? Тому не вЂру.

Гоненіє ль тяжкоє на правдивых вЂру

Повстать мЂло, а єму сь того оглядати

Не хотЂл дать? УмЂл он при вЂрЂ стояти,

Других утвержаючи, готов быть на раны,

Будучи раз о неи вязеньєм скараный.

Єму сь, боже предобрій, по єго желаню

Дати рачил, нас єси зоставил въ вздыханью.

Єго сь душу от смерти вЂчной избавил,

Нас єсь повседневноѝ всЂх смерти набавил!

Очи єго зъ слез плачу вызволилесь, кролю,

Нам початок до плачу, початок до болю

Учинилесь. А ноги єго зъ послизненья

Увольнилесь. Певен єсть своєго збавенья

Пред тобою, предъ твоѝм маєстатом въ небЂ.

Будь милостив, боже наш, и нашой потребЂ

Зъ єго молитв. Леч, боже, хто может поняти

Судбы твоѝ? Мысль наша мусить в них устати.

Єго душа, якъ пташок, от тенет таємных

Ловцов ушла, порвала сЂти засад земных,

Нашла собЂ мешканьє голубица тиха

ГнЂздо въ небЂ. Леч наша, ах, тер[пил]а лиха,

От дня, часу розъстанья души єго зъ тЂла,

Такъ єст смутна, жебы з ним умереть волЂла,

По утратЂ вдячного єго сполъкованья

Не устаєт въ жалосным ляменътЂ гуканья,

На дере†зеленых утЂх не сядаєт,

Водою ся мутною жалю напаваєт,

На остаток ищучи конець плачу дати,

Прагнет вЂчнє при тобЂ опоцЂ зостати.

Леч, о боже милости, боже злитованья,

З жалосного не рач ся ображать стогнанья.

Не можем ся утулить, не можем забыти

Єго, тебе зо всЂх справ годнЂ похвалити.

Тяжкий въ том боль, трудная до згоєнья рана,

Таємница розумом людским не подана,

Штось то у нас под сесь час на вЂчный жаль справил?

Же сь нас, сирот убогих, въ хлЂб слова зоставил?

Якъ ѝх много на свЂтЂ, што смерти жадають,

А вжды єѝ въ старости згривелой не мають,

Не суть тобЂ, ни собЂ, ни людєм, ни свЂту

Потребными, згожими, єднакъ смерти нЂту,

Сто лЂт и болш въ слЂпотЂ, въ глухотЂ другіѝ,

Въ ослабенью сил члонъков тягнуть лЂта зліѝ.

Сесь чтырдєсту от роду не дошол зуполна.

Оле, смерти срокгая, то жесь неумовна,

Неумовна и слЂпа. Чемусь на нас раднЂй,

Любъ одного, любъ колку не зострила снаднЂй

Косы своѝ з[ь]ядлая, на жоны, на дЂти,

Которим смерть за живот, негде ся подЂти.

Тяжар земли незгожій, хлЂбы дармо псуєм,

О жалости, о болю, тепер тебе чуєм.

Тепер знаєм, якъ была солодка и смачна

Манъна єго науки, ах, душе невдячна.

По утратЂ доброго доброть познаваєш,

Рада бысь му тепере, прожно ся змагаєш.

По забитью баранка вонътробы ядали,

Живого ся жидове палцем дотыкали.

Такъ по смерти пророков ѝх писма науки

Вспоминати почали, читать брати в руки!

Вспомним и мы, леч не в час єго напомненья,

Поднебенью нашему горкіѝ зъбридзенья,

Аппетыту кламного, зъ сумнЂнья заразы,

Ижъ нас громил, оттинал душевныѝ сказы:

Наметности, налоги, духовныѝ трвоги,

Тлумил, губил, прилоги, просто до дороги

Збавенъноѝ провадил. Боже, што сь урадил,

Же сь нас з мыслми нашими такъ сродзе повадил,

Же ся згола отняти ѝм ни утулити

В жалю своєм не можем? Што жъ далей чинити?

Плакать смутнЂ, а в плачу знову къ тобЂ слово?

Реклесь бовЂм просити з вЂрою. Готово

Все у мене найдете. БЂда жъ нам чи мало

Плачу, прозбы, слез, лъканья от церкви бывало

За живота хорого по Давыдску правЂ?

Судбы твоѝ, боже наш, дивны и в той справЂ.

Аврааму для пяти передъ лЂты, пане,

ХотЂлесь дать въ СодомЂ своє змилованьє.

Чи не было при нашой церкви пяти, боже,

Справедливых, зъ которих одни своє ложе

Струменем слез горячих вночи омывали,

Другіи́ сна в тескници очом не давали,

А вждысь то все якъ творець предивный пребачил,

Въ прозбах наших подобно сь зезволить не рачил.

Ісусови Навъвину на бит†зъ чужими

Будучому, подъ вечор зъ променьми своѝми

Солнцу надъ бЂг врожоный росказалесь стати,

Пятънадцать лЂт кролеви рачилесь придати

До живота, для панъства и для полЂпшенья.

Промыслнику добр наших, людского збавенья,

Владцо смерги, живота, слушне бъ и Леону,

Под час войны противных схизмы, Гедеону,

На схилку лЂт и свЂта, єще посвЂтити

Должей троха, поки бы мог выкоренити

Злости зъ сердца озяблых, поки бы направил

Житло наше, до вЂры кгрунтовне заправил,

Овы єще хоть пять лЂт досыть быхмо мЂли,

Далей быхмо о твою ласку просить смЂли.

Не постав нам, боже наш, за грЂх нарЂканья

(Жаль наш мовить), не кар нас зъ такого баданья:

Боячимъся сыновско тебе, творца-бога,

В долгій живот певная бывала дорога.

Хто над него пристойнЂй, прилЂжнЂй и милЂй

Тебе любил, дивился твоєй чудной силЂ?

Ты сам сердца скритости чловЂчіѝ знаєш,

Члены, мозкги, внутрности, кости проникаєш!

ВЂдать рачиш о єго подвигах, о потах

Въ ночнодневном стоянью, о працах, роботах,

Якъ въ винъници церковной, зъ паствы повЂренья,

ВсЂх нас, своѝх, своєго въпрод шукал збавенья.

Якоє он о нищих, убогих стараньє

МЂл, о вдовах, маючи и сам выхованьє

Зъ жебранины ненъдзноѝ. Гроша не брал въ руки,

О ялмужну при дверєх не терпЂл докуки,

Хто попросил, казал дать остатнюю шату,

Копу разом и што мЂл упалому брату.

МЂл въ реєстрЂ въ памяти всЂх бЂдных, зболЂлых,

Слал, навЂжал што тыдень вдов, осиротЂлых.

Кгды рек шафар: «Не маш што!» — дивилъся невЂрЂ.

Ялмужнику подобнЂ Іоанъну в той мЂрЂ,

Такъ был щодрим. А вед же голоду нЂколи

Не узнали, братія, зъ такъ доброѝ воли!

А того такъ доброго, боже вЂчный, хвалцу,

Огороду своєго и добр твоѝх справцу,

Взялесь от нас. Єсли же для личбы чиненья?

Выличалъся он што дня зъ своєго сумненья.

И нас к тому провадил, абыхъмо въпрод спаня,

Зъ помыслов, зъ слов, зъ учинъков чинили баданья.

Єсли будеш рахунок зъ него за нас брати,

Для єго цнот, молимъся, не рач нас карати,

Бо был добрым шафаром, урадником вЂрным,

Въ дарах твоѝх был гойным, въ строфованью мЂрным.

Знал час, мЂру, особу, кому коли хлЂба,

Кому мякких потравок легких было треба.

А тому такъ мудрому строѝтелю, боже,

Перед часом смертъноє далесь услать ложе,

Елеменътом, живелом, попрадухом ниток

Сил душевных, тЂлесных. А што ж за пожиток

Зъ умерлого, боже наш? Зали может хвалу

Давать тобЂ? Живым єст, видить мою славу,

И молиться за вами. Бо пред ним, уснулым

Святым моѝм, за родом, о собЂ нечулым,

Сприкрилося просити. Нового причинъцы

Потребують давніѝ до мене безъчинъцы.

Не тыскуйте, абовЂм он ваши потребы

Отправуєт, готуєт на ваш голод хлЂбы,

Въ земли живых обфітой, а для наполъненья

Личбы зъ вЂков презраных поднял смерть усненья.

О єсли такъ, боже наш, мнЂй плакати будем

Єго, себе, въ молитвах, никгды не забудем.

Отче, отче, потщися (поневажесь въ славЂ

Святах божих) мЂть печу о нас. О забавЂ

СегосвЂтнЂй вЂдаєш клопоты, фрасунъки,

Знаєш бЂды, утиски, припадки, трефунки,

Былесь з нами, надъ нами старейшинъство въ духу

Духовных справ маючи. Добрую отуху

При надЂ́и маємо, же нам болш поможеш

Молитвами своѝми, въ бЂдах нас въспоможеш.

Причиняйся, молися, молимъся о стадЂ

Своим, чинЂ церковном, о домовом радЂ,

И о нашом пристрастном дочасном мешканью,

О збавеньѝ, абыхмо по рихлом везванью

Были годни мЂстечка, хотяй подъ стопою

Ноги твоєѝ, въ небЂ быть навЂк зъ тобою.

Аминь, аминь, рач то дать, боже милосердный,

Просить тебе кгмин нищій, люд у свЂта бЂдный,

Тот нагробок кладучи пастыреви стада.

Умер отець, опекун, убогих отрада.

Живет зъ богом, живет бог, вышній оборонъца,

Тот нам не дасть въ том жалю гинути до конъца.

Дасть и слову інъструмент, оному подобный,

МЂймо вЂру божую, пан на все способный.

Не дасть вЂрным надъ силу покусы терпЂти,

Не дасть, вЂрте, духовным голодом нам тлЂти,

Выдасть зъ скрини небесных таємниць, зъ спижарни

Духовноѝ, пастыра стаду до овчарни,

Выпустить нам феникса зъ арки своє певнЂ,

Дасть лебедя. Час престать нарЂкати ревнЂ,

Час заволать зъ вечора напал на нас смуток,

Зъ рана радость настанет. Тот отмЂны скуток

Будет зъ бога, въ правици найвышъшоѝ сили.

Якось хотЂл, такъ стало, о пане наш милый.

Имя твоє святоє нехай ся въ нас славить.

А што тобЂ, нам любо, за дьній наших справить.




Голос отца до сынов


Што то за плач? Братія, наймилшая въ бозЂ!

Што за лямент? Што за гук? Дивно ми той трвозЂ.

Увы, увы, по ком то? По ком тоє горе?

Зъ уст жалосных? По ком слез обфЂтоє море?

Зали по мнЂ? Не слушне, россійскій народе,

НарЂкаєш, стыскуєш о моєм отходЂ!

Ям ся смертю на живот не ровно дорожшій

Надъ свЂт, хутнє отмЂнил, хотяй не дошовши

ЛЂт зуполъных. Добре такъ. Смерть тая пожрала

Живот марный, мнЂ вЂчный путь уторовала.

Конець сего бЂдного, утЂшного вступом,

Што свЂт маєт, мЂть может, єст робацтву лупом.

Щасливый, хто предъ смертью смерти дознаваєт,

БовЂм смерти, для смерти, въ смерти не мЂваєт.

Не долгом жил, мовите, пробог, досить много

На сесь побыт дочасный и того лихого.

Абы теж хто жил сто лЂт, один день жил певне,

Не тот живет, хто живет на свЂтЂ мизерне.

Леч хто свято, побожне живот свой провадить,

Тому нЂкгды смерть, якъ сон помЂрный, не вадить.

Житло наше на земли ровно комедіи,

Албо рачей жалосной свЂта тракгедіи.

За отнятьєм личины, што был кролем, паном,

По-старому ковалем, шевцем, цимерманом.

Выйдет дух наш, алк ж ти, труп земный, труп гнойный,

Гнюсу, робацтв, мерзячки и брыдкости полный.

Мало въчасне погодне на морю плываєт,

Которого штурм носить, фаля заливаєт,

Кресу замЂроного, порту не доходить,

Часом, отколь отступил, въ том же мЂстцу бродить.

Хто долго жил, a злЂ жил, доброго ничого

Не учинил, мало жил, a был барзо много.

Перестаньте тых плачов, туги занехайте,

Души моєй для соє[й] любый покой дайте.

Долго жити за муку справедливый маєт,

Хто ж зъ розумных, побожных смерти не жадаєт?

Хто въ огнилом похилом дому жить зезволить?

Хто ся смЂлЂ до него на мешканьє склонить?

Кгды обачить, а оно стЂны уступують,

Дах сыплеться, фундамент, филяри фалюють,

Вальки трещать, а весь дом зовсЂм упадаєт,

Хто з розумных въ таковых руинах зостаєт?

А не рачей бЂжить вон, забывши и хлЂба.

Весь свЂт, земля х›ться, вонтпить непотреба,

Же упадет невдолзЂ, а єго руины

Конець вЂку єст знаком, не волос сЂдины.

Знаком валки внутрніи, постронъных погрозки,

Знаком полон, вязенья, кайдалы, поврозки,

Которими не толко христиан погане,

Леч, што тяжша, свои своих, хрістиан хрістяне

Вяжуть, вязять, кров точать. Пойзри на сусЂды,

Што ся дЂєт, якіи зо всЂх сторон бЂды.

Плачет наша братія, доставшися въ руки

Врага креста Христова, и то не без муки.

Домовыи неснаски, ненависть терпЂти

От своєго своєму, близкій конець, дЂти.

Роскош, збытки, лакомство, сваволя, немЂра,

ВсЂми тыми остриться смертная секЂра,

Ты сам, боже всесилный, рач забЂчи злому,

Не дай дознать напасти зъ хрістиан никому,

Роскажи пса дикого увязать при гробЂ

Своєм, врага кождого, въ мамълюцкой особЂ.

Яко бы все хрістяньство, яким-колвек складом

Порозненья въ вызнанью, ставши твоим стадом,

Было волно от страху, от слуху, от трвоги,

Огня, меча, нещастя, поламали злых роги.

Уйми гнЂв свой правдивый, гнЂв срокгий, гнЂв паньский,

Рач вывышъшить в том паньст†народ хрістианский.

Єсли хто з них, якъ чловЂк, заслужил на раны,

Руки твоє розчкою нєх будет скараный,

По отцовску въ милости, а не въ розгнЂванью,

Под час свЂта руины, и вже при сконанью.

Але ми час до дЂтей, до братіи знову

З напомненьєм, зъ прозбою обернути мову,

Жебы старость, сивизну облудного мира,

Выследивши, дознали, же вже и секира

З давных часов остриться, єст въ корень утята

(Неплодному дереву во огни мук заплата)

І жебы в ним юж далЂй жити не хотЂли,

До отчизны зъ выгнаня охотнЂ ся мЂли.

До отчизны, дЂтоньки, квапиться потреба,

Не хочете ль для земли утратити неба.

Я-м рад, же-м ся повторе вырвал зъ бЂды, мовлю,

З неньдзы свЂта, въ которой полно страха молю,

Полно бЂды, которім на том стопню стану,

За всЂх винен будучи личбу здавать пану.

По въвесь тот час на столку ног подпилованых

СЂдЂлем, ах, на дощках помосту зламаных:

Подо мною дол, в ним стос дров смоложаристый,

Над шиєю на нити меч висел сталистый,

Зъ обу боков зъ страшными влочнями рицерЂ,

Хто ж бы мене щасливым намЂнил въ той мЂрЂ,

Бы и Ђсть, пить, роскоши заживать казано,

Музыкою труб, бубнов хути додавано,

А на том бы сходило, же ся рушить згола

Страшно было достаться не смертныи кола.

Стольком живот кождого, въ елементах рабых,

Слизкій бЂг, ход, поступок, въ павименьтах слабых.

Скоро кого опустять, страх ямы, страх муки

Огня, зъ боку рицеров, въ тыраньскіи руки

ТЂла, свЂта, дьавола, а меч божий зъ неба.

О злый живот на нити. Помыслить бы треба,

Хто ся зъ живых на земли фундовати смЂєт,

Роскошовать, подносить брви, што свЂт умЂєт.

Бы набарзєй утЂхи свЂтніи на смЂхи

Подбияли бубенка, нЂт на нем утЂхи,

НЂт отрады, боязни полно, бЂд, стогнаня.

На кóждоденный потóп, на смерть ожидáня,

Як в окрутЂ, срóкгими вáлами розби́том,

От ши́фара безъ стыру, безъ жакглю забытом.

А хто жъ, пробог зезволить въ том кораблю плыти?

Хиба отнюдь которій не захочет жити.

СЂдЂть въ небЂ, на столци кролевском, безпечнЂ,

Безъ боязни отмЂны, на вЂк вЂком вЂчнЂ.

Дайте ж покой, прошу вас, болш мя не турбуйте,

СобЂ очю, головы, умыслу не псуйте.

О умерлых не тужить, писмо научило,

Азажте мя згубили, же вам плакать мило

Безъ престанку? Прошу вас, братія, престаньте

Мене плакать, рачей ся до бога удайте

На молитвы о собЂ, бысте бЂг короткій

Тут пелькгримства своєго збавенъными сродки,

Якъ до селе и чулЂй, при обоєй славЂ,

И небесной и земной, могли коньчить, въ справЂ

Житла святобливого, жебы вам сам зъ неба

Дал такого пастыра, якого потреба

Церкви єго, презъ єго собраному стаду.

(До чого теж и я вам даю тую раду,

Жебысте ся на єго презреньє спустили,

А кого он укажет, щирЂ улюбили,

Опустивши старіи звычаи, налоги,

Которіи зъстручають зъ збавенья дороги).

А на жниво зо всЂх мЂр, зо всЂх сторон сталЂ

ДозрЂлои пшеници для зебранья въ цалЂ,

Роботника чулого зеслать рачил скоро,

При котором бы всЂм вам во всЂм пошло споро.

Зъ серпом наук правдивых, не зъ везкгловьєм слова

Под локти душ. Ку тому (з прозбою къ вам мова)

Памятайте мой побыт, мой отход за вдячне

Пріймовати от бога, сами жити бачне.

Надъ все теды въпрод очом, фортцЂ злых згиненья,

Воли, устом, языку смЂлого мовенья

Не давайте, а уши тернєм от слов прожных

Затамуйте, вси смыслы страхом казній грозных,

Узбройтеся вЂрою, данъною от вЂка

Вам от бога, от церкви, а всего чловЂка

Внутрнєго и зверхнєго духом отновляйте,

ЦЂлком себе на службу богу отдавайте.

Руки въ дЂла добрыи уготовте, ноги

На проповЂдь до вЂры, на долгость дороги

По одейстью на он свЂт, на терпливость злого

Въ гоненіи для церкви, для Христа самого.

Будте духом, умыслом и тЂлом здоровы,

ЗовсЂм на смерть по неньдзы дочасной готовы.

Богатыи, богатством купуйте збавеньє,

Убогіи, зъ убоства мЂйте полЂпшеньє.

Овъ шафаром от бога, сесь тому дорога

Презъ опатрность до неба, а обои зъ бога.

Недостатній, такъ мнимай, же тя тым скарано

За негодность, на пробу, богатства не дано,

Видячи злость, неправду въ сердци твоєм тайне,

Што бысь певне въ могутст†мог выполнить явне.

Души твоєй Христос-бог въ том забЂчи рачил,

Жебысь єго для земных богатств не пребачил.

Не стыскуй же, не тужи, зъноси крест свой скромне,

Пошемреш ли на бога, на щастьє упорне,

И тут въ неньдзы зостанеш, и тамъ небо стратиш,

Знесши скромнЂ, убозством пришлый свЂт заплатиш.

Можный в копу такъ держи, же ть бог дал убогих

На поправу, на окуп злостій твоих многих.

Не ты для убогого, для тебе убогій,

Посажон єст отъ бога предъ дом твой, пред ноги,

Жебысь свои выступки щодробливым датъком

Змазал, грЂхи окупил ялмужны достатком.

ВсЂм то мовлю, заровно слузЂ, якъ и пану,

Обоєй плъти конъдыцій вшелякого стану,

Абысте ся зо всих сил о чистость сумнЂнья,

Души, тЂла старали, зычачи збавенья

Своим обчим, щасливых радою вспирали,

Жебы з гори богатства тяжко не упали,

Вспомагали убогих помочью ратунъку,

Жебы въ роспач не впали з ненъдзы, от фрасунъку.

A найпервЂй, млоденци, до вас моя мова,

Памятайте на мои зычливыи слова,

Яком ся я въ вас кохал, яком вас до цноты

Заправовал, додавал въ побожность охоты,

Яком громил розпустность, пъяньство, злость, сваволю,

Бысте тому дикому коникови, въ полю

Широко престронъного омылного свЂта,

Не давали виркгати, а на свои лЂта

Молодыи, на силу, на розум, здоровьє

Не уфали, помнечи на оно пословьє:

«Смерть у зубы не гледить». Болш скурок телячих

Переробять кгарбари, ниж волобыдлячих.

За слонцем тЂнь, за кождым смерть дыбком чугаєт,

А з нас на нас оселки до косы шукаєт.

Непевный день, певна смерть, а иж о годинЂ

Не вЂдаєм, такъ живить, якъ умереть нынЂ.

Готовости молитва въ трезвости a въ вЂрЂ

Кождого зъ вас научить, кгды ся въ слушной мЂрЂ

Пядью стану своєго мЂрачи побожнЂ

В поволанью жить, служить будете острожнЂ,

Давши богу божоє, зверхности поволность,

Родичом честь, зычливость пану, правду, скромность

Въ шатах, въ пітю, въ єденью, боячисє бога

И тых дверей, где низко през порог дорога.

Болш для славы доброи, ниж зъ мусу, зъ боязни,

Добрій зъ цноты не грЂшить, злый зъ постраху казни.

Того всего абы вас Христос-бог избавил,

Въ душах ваших побожность, святобливость справил,

Жебысте ся, якомъ рек, на свЂт не садили,

СобЂ, пану, богу въ прод, въ простотЂ служили,

От голуба щирости, от овци покори

Позычали, мудрости от ужа, не скори.

Што все снаднЂ, зъ помощью всесилного, справить,

Хто въ сей марной облудЂ не будет ся бавить,

A тым свЂтом, якъ конем, на день узычоным,

Робить будет, якъ Нилом, гадом загущоным,

Омерзиться, утечет, ледве коньцем пальца

И языка ткнувшися, потопчет зухвалца,

Якъ лихвяря спросного, который звык брати

Одным око, слух, руку, ногу усушати,

Другим цЂлъком забирать живот и здоровьє.

О, бЂдажку, такъ нам з ним товаришство злоє!

Головным єст, окрутник, противником нашим,

Товаришом невЂрным, хотячи быть старшим

Надъ душею нашею, трапить нас уставне

Роботою, покою противиться явне,

Зъ добр, зъ добытков, зъ праць наших кгвалтом обираєт,

А сам нигды ничого доброго не маєт.

Добрим страшон, злосливым ласкаве ся ставить,

Назбыть щодрим въ чужих, сам ляда чим ся давить.

Авътор злости, сваволи, тыраном на цноты,

Своим въ кламъст†похлЂбством додаєт охоты,

Обчих къ собЂ чачкою штучнЂ завабяєт,

ВсЂх вшеляко зводити не переставаєт

Славу змерлых скрадаєт, живых з неи лупить,

Дармо берет, цЂною ни́чого не купить.

Зо всЂх личбу збираєт, а сам ся никому

Не справуєт, якъ Баро. БЂда тому дому,

Той господЂ въ проЂздЂ, где господар кламца,

ЗлодЂй, збойца, вшетечник и явный потварца.

БЂда и тымъ, хто бы з ним хотЂл накладати,

ВЂдаючи то о нем, на ночлєг въєждати.

А хто ж, прошу, з вас того до свЂта не знаєт,

Иж он завжды, весь, зовсЂм, марностью воняєт,

Марность, прожность, под небом все, што око видить,

Мудрець мовить, хто ж ся ним зъ хрістіан не збридить?

Зезволеньєм, умыслом зъ него уступýєт,

Хто въ ним живет по тЂлЂ, духом не сполкуєт,

Компаніи зъ ним складу, не мЂваєт справы,

Такій въ небЂ вЂчнои доступýєт славы,

Которая абы вас, россійскій нарóде,

ВсЂх подкала, бог дай такъ по моєм отходє.

ВЂра, правда, побожность, святобливость [...]

Якъ от вЂков, за мене, межи вас [...]

Же бы зъ души вашои озяблость, недбалство

От тЂла грЂх, хороба, от бруха обж[ирство]

Уступило, от домов вашего мЂшканья

Незгода, свар, немилость, зъ границь па[нованья]

Кроля-пана наєзды неприятель, здрада.

Зъ мЂста фалши, неправда, вшелякая вада,

Во всЂх справах немЂрность, непостереженьє

Побожности, пожитку, чести зневаженьє.

Все то згола огулом нехай проч уступить,

Зъ души, зъ тЂла, зъ сел, зъ домов, нехай вас заступить

Аггел, певный проводник, чулый сторож въ богу,

Укажет вам простую до неба дорогу.

Зъратуєт вас от рибы, зъ пащек бЂса, свЂта,

Уяснить вам взрок внутрній, а пан въ ваши лЂта

Дасть свой покой, дасть згоду, преложоным въ радє

Чулость, печу пастыром о розумном стадє,

Въ послушенъст†зе всходу, где початок вЂри

Въ Христа-бога, збавенью оттвороно двери,

Откуль звЂзда трем вЂшком Христа означаєт,

Откуль солнце бЂг звыклый зрана зачинаєт,

Откуль Христа по вторе прійти ожидаєм,

Хвалить бога, же оттуль духовенъство маєм.

Того ся вси держите, не въступуйте къроку,

До остатънєго тху духа, очій ваших змроку;

При том сталЂ стоячи, до згоды зъ другими

Такъ ся мЂйте, якъ усты апостол своими,

[И Христос-бог на]учил, шукайте покою,

. . . . . . . . . . . . . . . . можна зо всЂми, болш єднакъ з собою.

. . . . . . . . . . . . . . . . и вЂрноє подданьство чините,

Преложоных прикладов добрих ся учите,

Сами себе во всЂм вси зо всЂм въ дозор богу

Отдавайте, шествуйте тЂсную дорогу,

ВЂдучую до царства небесного милЂ,

Где самого всЂх творца и аггелов въ силЂ

Обачите. Тому вас и я полЂцаю,

А тым мой день остатний, мову замыкаю.












ΕΠΙΤΑΦΙΟΝ


Тута зложил кость въ тЂлЂ

Муж праведный, ачъ смЂлЂ,

Смерти, береш, што ть дано,

Не озмеш болш, заслано

Пред тобою до неба,

Где жил, тамъ был, такъ треба.

Зъ земли мертвых, зъ выгнанья,

По пелкгримствЂ, з мешканья

Мизерного, въ палацы

Небесныи, по працы,

На роскоши отходить,

Въ землю живых заводить

Мысли наши. Рукою

Держить квЂток, другóю

Книгу, тамъ же кадило.

Такъ умереть мнЂ мило

(Мовить до нас) якъ къ богу

Жертва святых дорогу

Береть. Живот нетрвалый,

Значить тот квЂт опалый,

Книга чистость сумнЂнья

Кажет мЂти. Збавенья

Въ добрых дЂлЂх чекати.

За ним въ небо ступати.

ТЂло єго дол земный

Покриваєт, незмЂнъный

КвЂток души у бога.

И нам тамъ же дорога,

Зъ єго молитв готова

Єст запевнЂ, дость слова.












Додаток. Надруковано в роботі: В. І. Крекотень. До питання про поетичну спадщину М.Смотрицького


На herb starodawny /jasnie oświeconych książat ich mosci/ Wiśnoiwieckich

/Herb/

Świeci miesiąc na niebie wespoły z gwiazdami,

Tak cni Korybutowie dzielnymi sprawami

Słyną na wszystek okrąg szerokiego świata,

Ich sławy nie zagładzą y naydłuższe lata,

Sławy, ktorey nabyli zacni ich przodkowie,

A w niey teraz dziedziczę mężni potomkowie,

Ich wzorem służąc miley oyczyznie statecznie,

Dla niey ważąc maietność y zdrowie biespiecznie,

Za drogi kleynot wiarę, oyczystą chowaią

A na znak pewny tego Krzyże w herbie maią.












ПРИМІТКИ



Мелетій Смотрицький

Мелетій (мирське ім’я — Максим) Смотрицький народився 1572 p., за іншими підрахунками, між 1577 і 1579 роками (див.: Прокошина Е. С. Мелетий Смотрицкий. Минск, 1966, с. 36, 147). Син Герасима Смотрицького. Учився в Острозькій школі. Належав до кола діячів Острозького гуртка. Безпосереднім його вчителем був Кирило Лукаріс, вихованець Падуанського університету, майбутній константинопольський патріарх. На початку 90-х років Максим — студент Віленської єзуїтської академії, домашній учитель у родинах білоруських православних магнатів, князів Огинських і Соломирицьких. Разом із своїм вихованцем їде за кордон, де вчиться в німецьких протестантських університетах Нюрнберга, Лейпціга і Вітенберга. Здобуває ступінь доктора медицини. Близько 1604 р. бачимо його у Вільні членом православного братства. З кінця XVI ст. Максим Смотрицький виступає з полемічними антиуніатськими творами, які до нас не дійшли. 1608 р. датовано його полемічний польскомовний трактат «Αντιγραφη», який відкривається епіграмою на герб Острозьких. Через два роки з’являється «Θρενος». Цей видатний твір ставить його автора в очах православних читачів мало не на рівні з Іоанном Златоустом. Водночас він спричиняє жорстокі репресії з боку властей. Зокрема, дворічним ув’язненням поплатився видавець «Треноса» Лонгин Карпович, майбутній архімандрит Святодухівського монастиря Леонтій. Протягом наступного десятиліття Максим учителює у віленській братській школі. 1616 р. якийсь час він керує щойно заснованою київською братською школою, але вже 1617 р. бачимо його знову у Вільні, де він приймає постриг у Святодухівському монастирі під ім’ям Мелетія. На цей час припадає робота Смотрицького над перекладом «Євангелія учительного», приписуваного константинопольському патріарху Калісту (Єв’є, 1616) і над «Граматикою» (Єв’є, 1619). 1620 р. він виголошує казання «на погреб» свого сподвижника і духовного наставника, видавця «Треноса» Леонтія Карповича. По смерті Леонтія братія Святодухівського монастиря обирає Мелетія своїм архімандритом. Тісні зв’язки, що існували між Карповичем та Смотрицьким і високий рівень літературного вміння й хисту останнього дозволяють припускати його авторство щодо віршованого «Ляменту» на смерть Леонтія (Вільно, 1620). В момент відновлення православної ієрархії ієрусалимським патріархом Феофаном того ж 1620 р. Мелетій Смотрицький висвячується на архієпископа полоцького, єпископа вітебського і мстиславського і протягом наступних трьох років пише кілька полемічних і теологічних творів. Обвинувачений у підбурюванні православних мешканців Вітебська на вбивство уніатського єпископа Йосафата Кунцевича, яке сталося 1623 р., Мелетій Смотрицький опиняється в стані духовної кризи. Він вирушає в паломницьку і дипломатичну подорож по «святих місцях», під час якої веде перетрактації із константинопольським патріархом в українсько-білоруських церковних справах. Повернувшись 1626 р. із свого «хоженія», Мелетій вступає в конфлікт із верхівкою православного духівництва і, перейшовши в унію, пише кілька антиправославних трактатів. Помирає він 27 грудня 1633 р. настоятелем тоді вже уніатського Дерманського монастиря.


Na herb iaśnie oświeconych książąt ich mości Ostroskich epigramma. Αντιγραφη’, albo odpowiedź na script uszczypliwy, przeciwko ludziom starożytney religiey Graeckiey od apostatów cerkwie Wschodniey wydany, któremu tituł: «Heresiae, Ignoranciae y Politika popów y mieszczan bractwa Wileńskiego», tak też y na książkę, rychło potym ku obiaśnieniu tegoż scriptu wydaną, nazwiskiem «Harmonią». Przez iednego brata bractwa cerkiewnego Wileńskiego religiey starożytney Graeckiey w porywczą dana. W Wilnie roku 1608, арк і ненум. зв. Цей трактат присвячено синові князя Костянтина Костянтиновича Острозького Янушеві.

Публікації: ППЛ, кн. 3, Пб., 1903, стовп. 1149 — 1151, за стародруком ДПБ РРФСР.

Подається за публікацією.


Епикграмма на герб. У кн.: Книга Нового ЗавЂта. В ней же напреди Псалтыр блаженнаго пророка и царя Давыда... Єв’є, друкарня Віленського братства, 1611, арк. 2 (див.: Ундольский, М., 1871, № 184; Каратаев, Спб., 1883, № 205; Петров, Бирюк, Золотарь, К., 1958, № 56; Лукьяненко, 2, Л., 1975, № 51).

Це — найраніше видання, випущене в Єв’ї, маєтку Огинських під Вільно, де знайшла притулок друкарня віленського православного братства під час переслідувань, які загострилися, зокрема, внаслідок видання нею «Треноса» Мелетія Смотрицького (1610). Князь Богдан Огинський, член і потентат віленського братства св. Духа, надав їй притулок і матеріальну допомогу.

Публікації: Перетц, т. 1, ч. 2, с. 147; Коршунаў, Мінск, 1959, с. 332 — 333.

Подається за першодруком, ЦНБ АН УРСР.


На старожитныи клейноты их милостей княжат Окгинских и их милостей панов Воловичов. У кн.: Євангеліє учителноє, албо Казаня на каждую неделю и свята урочистыи. През святого отца нашого Калиста архієпископа Константинополского и вселенского патріархи пред двЂма сты лЂт по кгрецку написаныи, а тепер ново з кгрецкого и свловенского языка на рускій переложеныи... Єв’є, 1616, тит. арк. зв. (див.: Ундольский, М., 1871, № 202; Каратаев, Спб., 1883, № 229; Петров, Бирюк, Золотарь, К., 1958, № 62; Анушкин А. И. На заре книгопечатания в Литве. Вильнюс, 1970, с. 190; Лукьяненко, 2, Л., 1975, № 57).

«Євангеліє учителноє» було підготоване до видання Мелетієм Смотрицьким. Можливо, він був і автором віршів, присвячених князеві Богдану Огинському та його дружині Раїні Волович, на кошти яких здійснювалось це видання.

Публікації: Перетц, т. 1, ч. 2, Спб., 1900, с. 14; Коршунаў, Мінск, 1959, с. 333.

Подається за першодруком, ЦНБ АН УРСР, Попов, № 25.


На старожитный клейнот их милостей княжат Соломирицких. У кн.: Євангеліє учителноє... Єв’є, 1616, тит. арк. зв. (див. попередню примітку).

Різні примірники цієї книжки мали різні присвяти. Можливо, Мелетій Смотрицький був автором і цього вірша: відомо, що він деякий час, до постриження в ченці, жив при дворі князя Соломирицького.

Подається за першодруком, ЦНБ АН УРСР, Кир. № 536.


На старожитны клейнот их милостей панов Ходкевичов. У кн.: Євангеліє учителноє... Єв’є, 1616, тит. арк. зв. (див. примітку до вірша «На старожитныи клейноты их милостей княжат Окгинских и их милостей панов Воловичов»).

Публікації: Коршунаў, Мінск, 1959, с. 333.

Подається за першодруком, ЦНБ АН УРСР


Лямент у свЂта убогих на жалосноє преставленіє святобливого a въ обои добродЂтели богатого мужа въ бозЂ велебного господина отца Леонтіа Карповича, архімандріта общіа обители при церкви Сошествія святого духа братъства церковного віленьского прав[ославія] греч[еского]. Вільно, братська друкарня, 1620. Примірник цієї книжки зберігається в Одеській державній науковій бібліотеці ім. О. М. Горького.

Подається за першодруком.

Μενάνδ[ρον] Στοβ[ατος]: Ον οι Θεοι ψιλου̃σιν, ’αποθνήδχει νέος. — Менандр, [як подає] Стобей. До кого боги прихильні, той помирає молодим.

Plaut[us]: Quem Dii diligunt, adolescens moritur, dum valet, sentit, sapit. — Плавт. До кого боги прихильні, той помирає молодим, а поки здоровий — відчуває, думає.



На herb starodawny /jasnie oświeconych książat ich mosci/ Wiśnoiwieckich (На герб Вишневецьких) — у кн. "Тренос", Вільна, 1610, тит. арк. вв., див. примірник ЦНБ АН УРСР, Поділ, Е. 68. В XV 8/312, 10 рядків, польською мовою. Подається за публікацією: В. І. Крекотень. До питання про поетичну спадщину М.Смотрицького.














Див. також:

Мелетій СМОТРИЦЬКИЙ. ΘΡΗΝΟΣ. Українська література XVII ст.

Мелетій СМОТРИЦЬКИЙ. Епіграма... Українська література XVII ст.

МЕЛЕТІЙ СМОТРИЦЬКИЙ. Тренос, тобто Плач... (фрагменти). Українські гуманісти епохи Відродження.

МЕЛЕТІЙ СМОТРИЦЬКИЙ. Тренос, або Лямент... Українські гуманісти епохи Відродження.

Мелетій Смотрицький. Грамматіки славенския правилноє синтаґма. (Єв’є, 1619).

Мелетій Смотрицький. Витяг з Граматики. Хрестоматія давньої української літератури О.Білецького.

Мелетій СМОТРИЦЬКИЙ. Протестація проти Київського собору... Переклав В. Шевчук.

Мелетій СМОТРИЦЬКИЙ. Лист до волинського чашника Лаврентія Деревинського, 1628 р. Переклав В. Шевчук.


В. І. Крекотень. До питання про поетичну спадщину М.Смотрицького (Вірш На герб Вишневецьких)


Енциклопедія «Українська мова». СМОТРИЦЬКИЙ Мелетій

СМОТРИЦЬКИЙ Максим. Філософська думка в Україні. Біобібліографічний словник











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.