[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1976. — Т. 1. — С. 82-98.]

Попередня     Головна     Наступна





Бол — Бя


БОЛДИРЄВ Володимир Степанович (н. 15.VII 1911) — український рад. художник. Працює в галузі станкового живопису і графіки. Автор картин на шевченківські теми: «Зустріч домовини поета біля Микільської слобідки» (1949), «Похорон Т. Г. Шевченка в Каневі» (1961); обидві — в ДМШ.


БОЛДІН Анатолій Семенович — див. Балдін Анатолій Семенович.


БОЛОБАН Леонід Вітович (справж. прізв. — Серговський; н. 17. VII 1893) — український радянський драматург, критик, актор і режисер. У співавтор. з Л. Предславичем написав п’єсу «Реве та стогне Дніпр широкий» (1939) — про трагічну долю селянської дівчини, що покохала панича. В п’єсі використано сюжет балади «Причинна» та уривки з ін творів Шевченка.


БОЛТІН Микола Петрович — предводитель дворянства Нижегородської губернії. Прихильник звільнення селян від кріпацької неволі з кабальним викупом. Шевченко познайомився з Б. 28.I 1858 у Нижньому Новгороді. Того ж дня поет записав у «Щоденнику», що знайомство з Б. не розчарувало його: «он человек здраво и благородно мыслящий, горячо сочувствующий вопросу о крепостных крестьянах, и усердно хлопочет о составе комитета, который должен порешить это дело в Нижегородской губернии».


БОЛЬШАКОВ Леонід Наумович (н. 1.I 1924) — російський рад. письменник і літературознавець. Член КПРС з 1943. Шевченкознавчі праці Б. присвячені дослідженню архівних матеріалів про перебування поета на засланні, його оточення. Склав словник «Тарас Шевченко і його оточення періоду оренбурзького заслання» (в його кн. «Літа невольничі» К., 1971). Автор книжок «По следам оренбургской зимы» (Челябінськ, 1968), «Главы из жизни» (Челябінськ, 1974), а також статей, опублікованих у збірниках праць наук. шевченківських конференцій і періодич. літературі.


БОНДАРЕНКО Гнат Васильович — церковний титар с. Кирилівки, шкільний товариш Шевченка. Поет гостював у Б. у вересні 1845. Про Б. він згадував у листі до В. Г. Шевченка 7.XII 1859. Спогади Б. про Шевченка надруковано в газ. «Одесский вестник» (2.IX 1892).


БОНДАРЕНКО Григорій Антонович (11.II 1892 — 31.I 1969) — український рад. художник. Автор літографій «Т. Г. Шевченко в Орській фортеці» (1939, Держ. музей укробразотворчого мистецтва в Києві), «Т. Г. Шевченко серед селян» (1939, ДМШ), «Т. Г. Шевченко у Енгельгардта». «Маленький Тарас слухає оповідання діда», «Т. Г. Шевченко і його земляк Обеременко» (усі — 1961, ДМШ), «Малий Тарас слухає свого діда Якима» (1964).


БОНДАРЕНКО Іван (р. н. невід. — п. 8. VIII 1768) — ватажок гайдамацького загону під час Коліївщини. В альбомі Шевченка невідомою рукою записано пісні про Б. «Хвалилася Україна, що в нас добре жити» і «В Макарові, славнім місті, пророчисте свято», в ін. альбомі записано пісню «Ой хвалився Бондаренко».


БОНДАРЧУК Сергій Федорович (н. 25.IX 1920) — радянський актор і кінорежисер, нар. артист СРСР (з 1952). Одним з найвизначніших досягнень Б. є образ Т. Шевченка, втілений ним у фільмі режисера І. Савченка «Тарас Шевченко» (1951). За виконання цієї ролі Б. присуджено Держ. премію СРСР 1952 та премію VII Міжнар. кінофестивалю в Кардових Варах. Виступає з читанням творів поета на радіо і телебаченні. Ленінська премія, 1960. Іл. також табл. XXVI.


БОНЯ Григорій Васильович (н. 1.IV 1918) — український рад. художник. Працює в галузі станкового та монументального живопису. За мотивами творів Шевченка написав картини «Світе ясний» (1961 — 63), «Легенда про Гамалію» (1963), «За святую правду-волю» (1964).


БОНЬЄ (Beaunier) Андре (1869 — 1925) — французький письменник. У 1899 мандрував по Росії й Україні. Відвідав Київ, побував на могилі Шевченка. У книжці «Нотатки про Росію» (Париж, 1901) присвятив Шевченкові кілька сторінок, характеризуючи його як великого нар. поета України, що зазнав жорстоких переслідувань з боку царизму. Б. відзначив любов укр. трудящих до свого співця, могилу якого відвідують, немов святиню. Крім особистих вражень, він спирався на статтю І. Странника (Г Аничкової) про укр. поета, опубліковану в «Journal des Debars» («Газета дебатів», 16.IV 1899).


БОР — село Нижегородського пов. Нижегородської губ. (тепер місто обл. підпорядкування, районний центр Горьк. обл. РРФСР). Шевченко їздив у Б. в січні 1858 з Нижнього Новгорода разом з К. Піуновою та її родиною. Запис про це є в «Щоденнику» 26.I 1858.


БОРДОН (Bordon) Радо (н. 16.XI 1915) — словенський поет і перекладач. Учасник нар.-визвольної боротьби народів Югославії проти фашист. окупації в роки 2-ї світової війни. Перекладає з багатьох європ. мов, зокрема з української. В тижневику «Naši razgledi» «Наші огляди» 4.IV 1964) надрукував у своєму перекладі твори Шевченка «Заповіт», «І мертвим, і живим...», «А. О. Козачковському», «Полякам». «Садок вишневий коло хати», «Сон» («На панщині пшеницю жала»), «Не гріє сонце на чужині» тощо. Там же вміщено і його статтю про життя й творчість укр. поета. Автор радіовистави про Шевченка, здійсненої 27.II 1964 в Любляні.

Літ.: Гримич В. Закоханий у Кобзареве слово. «Літературна Україна», 1969, 11 березня.


БОРЗНА — повітове місто Чернігівської губ. (тепер районний центр Чернігівської обл.). Шевченко жив у цьому місті взимку 1847. Тут він гостював у В. Забіли та його сестри Н. Забіли. За спогадами М. М. Білозерського, в Б. і навколишніх хуторах у Шевченка було багато знайомих, яких він часто відвідував. З Б. поет 1.II 1847 надіслав листа до М. Костомарова. Згадки про це місто є в поемі «Чернець» і «Щоденнику». Через Б. у травні 1861 везли домовину з тілом Шевченка. В Б. зберігся будинок, де бував поет. У 1959 в місті встановлено погруддя Шевченка. Ім’ям поета названо вулицю й середню школу.


БОРИС І ГЛІБ (кін. 10 ст. — 1015) — молодші сини великого князя київського Володимира Святославича. В міжусобній боротьбі за великокнязівський престол, що почалася після смерті Володимира (1015), Б. і Г. вбито за наказом їхнього старшого брата Святополка (див. Святополк Окаянний). Рус. православна церква створила культ Б. і Г., оголосивши їх святими.

Місце над річкою Альтою, де «бешенный честолюбец, окаянный Святополк, зарезал родного праведного брата своего Глеба», та церкву св. Бориса і Гліба згадано в повістях Шевченка «Близнецы» й «Капитанша» та в «Археологічних нотатках».


БОРИСЕНКО Василь Васильович (н. 25.IV 1904) — білоруський рад. літературознавець, акад. АН БРСР (з 1969). Член КПРС з 1928. Досліджує розвиток реалізму в білорус. л-рі та взаємозв’язки білорус. л-ри з л-рами ін. народів. Автор статей «Т. Г. Шевченко і білоруська література», «Шевченківські мотиви в творчості Янки Купали» (обидві — 1939), «Тарас Шевченко і Янка Купала» (1940), «Т. Г. Шевченко» (1962) та ін. Від Ін-ту л-ри АН БРСР виступав з привітальною промовою на ювілейній десятій наук. шевченківській конференції (1961).

Тв.: Вялікі сын братняга народа. В кн.: Тарас Шаўчэнка і беларуская літаратура. Мінск, 1964.


БОРИСОГЛІБСЬКА Ганна Іванівна (справж. прізв. — Сидоренко-Свидерська; 13.VII 1868 — 26.IX 1939) — укр. рад. актриса, нар. артистка УРСР (з 1936). Працювала в трупах М. Кропивницького, П. Саксаганського, М. Садовського та ін. В 1925 — 39 — в Держ. укр. драм. театрі ім. І. Франка. В Шевченковому «Назарі Стодолі» виконувала ролі Стехи та хазяйки на вечорницях. Створила образ матері Семена Неживого в кінофільмі І. Кавалерідзе «Коліївщина» (Українфільм, Одеса, 1933). Іл. с. 84.


БОРИСПІЛЬ — містечко Переяславського пов. Полт. губ. (тепер місто обл. підпорядкування, районний центр Київ. обл.). Шевченко, очевидно, бував тут 1843 — 47. Згадки про це містечко є в поемі «Сотник» і в повісті «Близнецы». За рад. часу одну з центр. вулиць Б. названо ім’ям поета.


БОРИСПОЛЕЦЬ Платон Тимофійович (1805 — 80) — український художник. Шевченко вчився разом з ним у петерб. Академії мистецтв. Поет згадував Б. у листі до М. Лазаревського (20.XII 1847), а також у листі до Я. Кухаренка (1, 10, 16.IV 1854). Зустрічався з ним і після заслання (квітень 1858). У «Щоденнику» 24.IV 1858 Шевченко тепло згадував його.


БОРИСПОЛЕЦЬ Тимофій Никифорович (р. н. невід. — п. 29.V 1848) — губернський прокурор у Житомирі, Херсоні та Мінську. Батько П. Бориспольця. В повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Шевченко писав: «Нет, нужно было проехать в Оглав да завернуть в Барышевку навестить старого прокурора Бориспольца». Цей запис свідчить, що поет був особисто знайомий з Бориспольцем.

Літ.: Костенко В. С. Хто такий «старий прокурор Борисполець»?. «Радянське літературознавство», 1961, № 3.


БОРІН Борис Абрамович (справж. прізв. — Шварцман; 19.ХІ 1899 — 9. II 1965) — український рад. режисер, нар. артист УРСР (з 1960). Член КПРС з 1941. За творами Шевченка здійснив вистави «Слепая», «Сліпий», «Петрусь» (1923, Держ. вища театр. студія), «Неофіти», «Москалева криниця» (1939). Був худож. керівником постановок драм К. Герасименка «Легенда», в якій прозвучали героїчні мотиви Шевченкових поезій, та «При битій дорозі» за поемою Шевченка «Катерина» в Одес. укр. драм. театрі ім. Жовтневої революції (1939 — 41). З фронтовими бригадами цього театру інсценізував поеми «Єретик», «Марина», «Царі», вірш «Три літа» (1942 — 43).


БОРКО (Вогко) Божидар (н. 2.II 1896) — словенський критик, публіцист, перекладач. Б. належать статті «Тарас Шевченко» в газ. «Jutro» («Ранок», 25.II 1939) за підписом «-о-» і «Шевченко в новому словенському перекладі» (про переклади Шевченкових творів, здійснені Р. Бордоном) в газ. «Delo» («Праця», 11.VI 1969) за підписом «В. В.» (лат. літерами).


БОРОВИКІВ ХУТІР — хутір Звенигородського пов. Київської губ. (тепер с. Боровикове Звенигородського р-ну Черкаської обл.). Шевченко бував у Б. х. в дитинстві. Він згадував цей хутір у поемі «Гайдамаки» та в своїх «Приписах» до цієї поеми: «між Звенигородкою і Вільшаною по старому шляху Боровиків хутір...».


БОРОВИКОВСЬКИЙ Левко Іванович (20.II 1808 — 26.XII 1889) — український поет, фольклорист і етнограф. Опрацьовував фольклорні сюжети, звертався до нар. поетики й ритміки. Б. відійшов від бурлескної манери і був одним з перших укр. романтиків. Розвинув в українській літературі жанри на народній основі. Історичні події освітлював у дусі ідей «офіційної народності». Шевченко читав твори Б. в альм. «Ластівка», зокрема й ті, які вилучив цензор (останні читав у рукопису), можливо, і в «Отечественных записках» та «Вестнике Европы». Особисто Шевченко й Б. не були знайомі. В Б. є лише згадка в листі до І. Срезневського 24.V 1840 про перший «Кобзар»: «Особливо хвалять журнали „Кобзар“, що недавно вийшов, — не знаю чий». Мотиви трагічного кохання, тема народного співця, характерні для деяких творів Б. («Молодиця», «Бандурист»), простежуються і в ранніх романтичних творах Шевченка («Причинна», «Перебендя»).


БОРОДАЙ Василь Захарович (н. 5.VIII 1917) — український рад. скульптор, нар. художник УРСР (з 1964), дійсний член АМ СРСР (з 1973). Член КПРС з 1945. Автор пам’ятника Шевченкові в Арров-парку поблизу Нью-Йорка (арх. А. Ігнащенко; бронза, граніт, 1970) і станкових творів «Дума про волю» (гіпс тон., 1961, у співавтор. з І. Воропаєм), «Т. Г. Шевченко» (оргскло, 1964, у співавтор. з А. Білостоцьким та О. Супрун, ДМШ). Іл. т. 2. табл. VIII.


БОРОДІН Василь Степанович (н. 23.II 1930) — український рад. літературознавець. Член КПРС з 1959. Наук. інтереси Б. пов’язані переважно з дослідженням історії Шевченкових текстів і цензурної історії видань творів поета. Книжка Б. «Три поеми Т. Г. Шевченка» (К., 1964) присвячена поемам «Сова», «Сліпий» і «Наймичка» як певному етапові в розвитку жанру соціально-побутової поеми в творчості Шевченка. У книжці «Т. Г. Шевченко і царська цензура» (К., 1969) досліджено історію прижиттєвих видань творів поета — «Кобзаря» 1840 і 1860, «Гайдамаків» (1841), «Гамалії» (1844), «Тризны» (1844) і «Букваря Южнорусского» (1861). У праці «Над текстами Т. Г. Шевченка» (К., 1971) на матеріалі історії тексту «Кобзаря» 1860 й окремих творів поета досліджується проблема основного тексту поезії Шевченка. Ряд розвідок Б. опубліковано в збірниках праць наук. шевченківських конференцій. Б. — один із упорядників шеститомного «Повного зібрання творів» Шевченка (т. 1 — 4, 6. К., 1963 — 64).

Тв.: Соціально-побутові поеми Т. Г. Шевченка періоду «Трьох літ» (1843-1845 pp.). К., 1958; Над текстами Т. Г. Шевченка. К., 1971; Передмова до факсимільного видання «Кобзаря» 1840 року. К., 1974; Шевченкознавство. Підсумки й проблеми. К., 1975 [у співавт.].


БОРТНЯНСЬКИЙ Дмитро Степанович (1751 — 10.Х 1825) — український і російський композитор. Автор опер, хорових концертів, духовних композицій, камерно-вокальних та інструментальних творів. У повісті Шевченка «Близнецы» Б. помилково згадується як вихованець Київської духовної академії.


БОРЩАГОВСЬКИЙ Олександр Михайлович (н. 14.Х 1913) — російський рад. театрознавець і письменник. Член КПРС з 1940. Автор розвідок і критичних статей про укр. театр, творчість окремих драматургів. Йому належить ряд праць: «Театральні ідеї Шевченка» (1939), «Шевченко і театр» (1939), «Шевченко-драматург» (1940) та ін. В книжці «Шевченко і театр» (у співавт. К., 1941) висвітлено погляди Шевченка на театр і драматургію, проаналізовано його драм. твори, розкрито сценічну історію драми «Назар Стодоля» і поетичних творів Шевченка, перероблених для сцени.


БОРЩОВ Омелян Олександрович (1827 — 1905) — російський чиновник. Шевченко познайомився з Б. у Петербурзі після повернення із заслання. Разом з поетом брав участь у діяльності т. з. цивільного революц. гуртка, який збирався на квартирі Б. і З. Падлевського. У 1861 брав участь у перших заходах Петерб. громади по увічненню пам’яті Шевченка.

Літ.: Жур П. Третя зустріч. К., 1970.


БОТВИНОВСЬКИЙ Юхим Георгійович — священик київської Святотроїцької церкви. В 1859 — 62 викладав у середній школі, що готувала юнаків з сіл до вступу в університет. Серед його учнів було й двоє родичів Шевченка. Б. познайомився з Шевченком на поч. серпня 1859 у І. Гудовського в Києві, де за розпорядженням київського генерал-губернатора І. Васильчикова поет перебував під наглядом поліції. Б. взяв Шевченка на поруки. Деякий час поет жив у Ботвиновського.

Літ.: [Лебединцев Ф. Г.]. Мимолетное знакомство мое с Т. Гр. Шевченко и мои об нем воспоминания. «Киевская старина», 1887, № 11; Жур П. Третя зустріч. К., 1970.


БОТЕВ Христо [6.I 1849 (25.XII 1848 с. ст.) — 1.VI 1876] — болгарський революц. діяч, поет і публіцист. У 1863 — 66 жив у Росії. Тут ознайомився з рос. л-рою, особливо з творами революц.-демократич. письменників і критиків — М. Чернишевського, О. Герцена, М. Добролюбова, Д. Писарєва, що відіграло велику Роль у формуванні його світогляду. Певно, відтоді Б. були відомі й твори Шевченка. Б. брав активну участь у діяльності Болгарського революц. центр. комітету, членом якого став у кін. 1874. З 1875 очолив болг. революц. рух. До проблеми «Шевченко і Ботев» не раз зверталися передові болг. критики, особливо активно — в 30-х pp. У демократич. і соціалістич. пресі того часу з’явився ряд статей, автори яких висловлювали твердження про ідейно-тематичну близькість творчості цих поетів. Л. Стоянов у надрукованій статті «Шевченко і Каравелов» (газ. «Заря», 22.V 1939) підкреслив, що така близькість Б. і Шевченка зумовлена впливом на них революц. ідей рос. визвольного руху, подібністю сусп.-історичної долі укр. і болг. народів; у статті «Великий український поет Тарас Шевченко» (газ. «Култура», 18.III 1939) спільне джерело мотивів і стилістичних особливостей обох поетів автор вбачав і в народнопісенній творчості. Б. і Шевченка порівнював у статті «Шевченко й російська демократія» («Заря», 22.V 1939) і Г. Бакалов. М. Дилянов (стаття «Тарас Шевченко і Христо Ботев», одноденна ювілейна газ. «Тарас Шевченко», Софія, 1939) писав про спільні особливості стилю, художньо-образної системи поетів. В. Георгієв (стаття «Тарас Шевченко», газ. «Академік», 5.V 1939) зазначав, що Л. Каравелов і особливо — X. Ботев духом своєї творчості близькі революц. прагненням Шевченка.


БОШ (Bosch) Артур-Маріан (24.Х 1884 — 26.XII 1953) — австрійський письменник, педагог. Працював у Чернівцях, друкувався в буковинських періодич. виданнях, календарях. У 1914 у збірнику «Тарас Шевченко — найбільший поет України», виданому нім. мовою у Відні, опублікував 9 перекладів творів укр. поета: «Заповіт», «Іван Підкова», «Лілея», «Якби ви знали, паничі», «Хустина», «У тієї Катерини» тощо. Деякі з перекладів Б. передруковано у книжці нім. мовою «Вибрані вірші» Шевченка, що вийшла 1939 у Києві.


БРАГАЛЯ (Bragalja) Чиро (pp. н. і см. невід.) — хорватський літературознавець і публіцист. Був обізнаний з рос. і європ. л-рами. В журн. «Zora» («Світання», 1886, № 2, додаток) опублікував статтю «Т. Г. Шевченко», в якій писав про життєвий і творчий подвиг українського поета, порівнював його революційні поезії з творами М. Некрасова (зокрема безцензурними). В тексті статті Б. навів і власний првзовий переклад Шевченкової поезії «Нащо мені чорні брови» та уривка з поеми «Марина», переказав зміст поеми «Гамалія», яку помилково вважав першим твором Шевченка. Статтю передрукував без змін і журн. «Iskra» (1894, № 9).


БРАНДЕС (Brandes) Георг (4.II 1842 — 19.II 1927) — датський літературознавець бурж.ліберального напряму. Автор праці «Найголовніші течії в європейській літературі 19 ст.», розвідок про рос. і польс. письменників. Про Шевченка дізнався з праць К.-Е. Францоза. Був першим дослідником життя і творчості Шевченка в дат. л-рі. У книжці «Російські враження» (1888) вмістив нарис про Шевченка — «найбільшого поета, якого дав світові український народ», назвав поему «Гайдамаки» «великим історичним епосом». У нарисі подано біографію та характеристику творчості Шевченка.


БРАУН Микола Леопольдович (15.I 1902 — 12.II 1975) — російський радянський поет і перекладач. Автор віршів «Тут жив Шевченко», «Шевченко» (обидва — 1961). Переклав Шевченкові твори «До Основ’яненка», «Пророк», «Варнак» тощо (перекл. вміщено у вид. «Кобзарь». Л., 1939; «Стихотворения и поэмы». М., 1954; «Стихи и поэмы». М. — Л., 1964) і драм. поему С. Голованівського про Шевченка «Поетова доля». Брав участь у редагуванні поезій Шевченка, перекладених рос. мовою.


БРЕСТСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ 1596 — об’єднання православної церкви України й Білорусії з католицькою церквою, проголошене 1596 на церковному соборі в Бресті. Уніатська (греко-католицька) церква, що утворилася внаслідок Б. ц. у. і підлягала Ватіканові, визнавала осн. догмати католицької церкви. Унія посилила національно-релігійні утиски українського і білоруського населення Речі Посполитої, стала засобом полонізації його. Б. ц. у. мала на меті зміцнити політ. панування шляхет. Польщі й католиц. церкви на укр. і білорус. землях, підірвати віковічну дружбу корінного населення цих земель з братнім рос. народом.

Український і білоруський народи стійко боролися проти нав’язування їм католицизму та унії. Визвольна війна укр. народу 1648 — 54 проти шляхет. Польщі і возз’єднання України з Росією привели до ліквідації унії на Лівобережжі. Пізніше унію ліквідовано й на Правобережній Україні, що 1793 ввійшла до складу Росії. На зх.-укр. землях унію скасував церковний собор у Львові 1946. Боротьба укр. народу проти Б. ц. у. знайшла відображення в творах Шевченка «Гайдамаки», «Полякам», «Буває, в неволі іноді згадаю». Поет підкреслював найреакційнішу роль польс. короля Сигізмунда III, магнатів, католиц. духівництва, єзуїтів у запровадженні Б. ц. у. і, водночас, доводив істор. безпідставність ворожнечі між польським і українським народами, закликав до розвитку дружби між ними.

Літ.: Романченко І. С. Атеїзм Т. Г. Шевченка. К., 1962.


БРЖЕЗІНА (Březina) Отакар (13.ІХ 1868 — 25.III 1929) — чеський поет. Цикл його поезій «З вістей про Україну» (1886), що складався із вступу і двох віршованих оповідань, виник значною мірою під впливом поезій Шевченка, з якими Б. познайомився в тогочасних чес. перекладах.


БРИЛКІН Микола Олександрович — головний управитель нижегородської контори пароплавної компанії «Меркурій». Шевченко познайомився з Б. 20.IX 1857 у Нижньому Новгороді і підтримував з ним зв’язок протягом перебування в цьому місті. Б. давав Шевченкові читати «Голоса из России». Про дружні взаємини з Б. поет не раз згадував у «Щоденнику». 10.Х 1857 Шевченко намалював його портрет, доля якого невідома.


БРИЛКІН Петро Олександрович (н. 1816 — р. см. невід ) — капітан пароплава пароплавної компанії «Меркурій». Старший брат М. Брилкіна. Шевченко познайомився з Б. (кін. 1857 — поч. 1858) у Нижньому Новгороді і підтримував з ним зв’язок. Про Б. поет згадав у «Щоденнику» 25.II 1858.


БРИЛКІНА Аделаїда Олексіївна — дружина М. Брилкіна. Шевченко часто бував у домі Брилкіних у Нижньому Новгороді, в жовтні 1857 він намалював портрет Б., доля якого невідома.


БРИНСЬКИЙ Михайло Федорович (11.Х 1883 — 10.I 1957) — український скульптор. Жив і працював у Чехословаччині. В роки гітлерівської окупації був ув’язнений у концтаборі. Не раз звертався до образу Шевченка, створив його портрети: 1921 (гіпс), 1931 (мармур), 1935 (теракота), «Шевченко — поет-революціонер» (гіпс, 1946), статую «Шевченко — художник-графік» (глина, 1938). Під впливом поезій Шевченка виконав скульптури «Кобзар з бандурою» (камінь. 1921: варіант — дер., 1935). Брав участь у Міжнародному конкурсі на проект пам’ятника Шевченкові для Харкова (1931).

Літ.: Гапак С. Скульптор Михайло Бринський. Пряшів, 1971; Полєк В. Т. Михайло Бринський. Бібліографічний покажчик. Львів, 1968.


БРОВАРИ — містечко Остерського пов. Черніг. губ. (тепер місто обл. підпорядкування, районний центр Київ. обл.). Шевченко бував тут 1843 і 1845 — 47. Коли в квітні 1847 заарештованого поета везли до Петербурга, він зустрівся в Б. з матір’ю та нареченою М. Костомарова. В багатьох поетичних і прозових творах Шевченка є згадки про це містечко. Через Б. 6 (18).V 1861 везли труну з тілом поета. В 1964 у Б. на площі ім. Т. Г. Шевченка споруджено пам’ятник поетові, його ім’ям названо парк, вулицю й широкоекранний кінотеатр.


БРОВКА Пятрусь (Петро Устимович; н. 25.VI 1905) — білоруський рад. поет, нар. поет БРСР (1962), акад. АН БРСР (з 1966), Герой Соціалістич Праці (1972). Член КПРС з 1940. Україні присвятив поезії «Щорс» (1938), «Київ» (1954), «З тобою, Україно» та ін. З творами Шевченка познайомився в дитячі роки. Під їх впливом написав поему «Катерина» (1938), вірші «Хлопці-ковпаківці», «Пароплаву „Україна“» (1953). Білорус. мовою переклав бл. 80 поетич. творів Шевченка, серед них «Петрусь», «Юродивий», «Саул». Укр. поетові присвятив вірщі «Через Білорусію» (1939), «У Каневі» (1936) та кілька статей. Виступав з промовою на Об’єднаному пленумі правлінь Спілки письменників СРСР і Спілки письменників України, присвяченому 150-річчю з дня народження Шевченка. Держ. премія СРСР, 1947, 1951. Ленінська премія, 1962. Портрет с. 88.

Тв.: С песняю Тараса. «Полымя», 1961, № 3; Думы Кобзаря. «Огонек», 1964, № 11; Близький і рідний. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 2. К., 1964.


БРОН Генріх Іванович — учитель французької мови в Нижегородському дворянському ін-ті. Шевченко познайомився з Б. 1857 у Нижньому Новгороді. Від нього поет почув і 19.XII 1857 записав у «Щоденник» історію дівчини, яку обдурив молодий гвардієць, а бездушні люди призвели до загину. Тут прізвище Б. помилково названо Брас.


БРТАНЬ (Brtáň) Рудо (н. 9.Х 1907) — словацький літературознавець і перекладач. Досліджує словацько-російські та словацько-українські літ. зв’язки. Переклав твори Шевченка «Заповіт», «Не вернувся із походу», «Не женися на багатій», «Думи мої, думи мої, ви мої єдині», «Єретик», «Іван Підкова» та ін. Автор статей про нього інформаційного характеру «Тарас Григорович

Шевченко» [«Život» («Життя», 1951, № 11)], «З життя Т. Г. Шевченка» [газ. «Smena» («Зміна», 1954, № 57)] тощо. До 160-річчя з дня народження поета газ. «Pravda» (9.III 1974) опублікувала статтю Б. і «Заповіт» в його перекладі, газ. «Praca» — статтю Б. і в його перекладі вірш «Н. Маркевичу».


БРУНІ Федір Антонович (10.VI 1799 — 11.IX 1875) — російський художник, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1834), ректор (1855 — 71), італієць за походженням. Автор картин на істор. і біблійні теми. Шевченко двічі згадав Б. в «Щоденнику» (10 і 12.VII 1857), різко негативно оцінював його творчість, типову для академізму. В 1860 виконав у Петербурзі портрет Б. (папір, офорт, 16,6 × 12,6). Праворуч на зображенні дзеркально обернено травленим штрихом авторський підпис і дата: «Т. Шевченко, 1860», нижче вигравірувано: «Федор Антонович Бруни». Іл. т. 2, табл. II.


БРУТ Марк Юній (Marcus Junius Brutus; 85 — 42 до н. е.) — римський політ. діяч. Прихильник аристократич. республіки. Очолив змову сенаторів проти Г. Юлія Цезаря, брав участь у його вбивстві. Покінчив життя самогубством. В л-рі образ Б., який начебто втілював у собі вищі республіканські чесноти, часто ідеалізувався. В поемі «І мертвим, і живим...» Шевченко назвав ім’я Б. як синонім борця за свободу.


БРЮКНЕР (Brückner), Брікнер Олександр (29.I 1856 — 24.V 1939) — польський філолог та історик культури, член Петерб. АН та ряду ін. академій наук. Н. в Тернополі. Деякий час навчався і працював у Львівському ун-ті. Праці з слов. і балтійського мовознавства, міфології, історії польс. мови і л-ри, рос. л-ри тощо. В «Історії слов’янських літератур», що є першою частиною його (разом з Т. Лер-Сплавінським) книжки «Нарис історії слов’янських літератур і літературних мов» (польс. мовою. Львів, 1929), дав високу оцінку творчості Шевченка і його значення для України.


БРЮЛЛОВ Карл Павлович (23.XII 1799 — 23.VI 1852) — російський художник, професор петерб. Академії мистецтв (з 1836). Автор картин на істор. теми, жанрових акварелей і портретів діячів культури. У Б. вчилося багато художниківреалістів, зокрема українських — І. Сошенко, Д. Безперчий та ін. Шевченко познайомився з Б. 1837. Ще кріпаком, 1837 — 38, він відвідував майстерню Б., діставав від нього поради, зустрічався з його учнями. Б. разом з В. Жуковським і О. Венеціановим брав діяльну участь у викупі Шевченка з кріпацтва. У 1837 — 38 він виконав портрет В. Жуковського (іл. табл. VI), який було незабаром розіграно в лотереї й за виручені кошти 22.IV 1838 викуплено Шевченка. 25.IV на квартирі Б. поетові було вручено відпускну, засвідчену Б., В. Жуковським та Михайлом Вієльгорським. Протягом 1838 — 45, навчаючись в Академії мистецтв, Шевченко став не лише одним із улюблених учнів, а й другом Б., 1839 деякий час мешкав на його квартирі. Навчання в Б. мало велике значення для формування Шевченка-художника. Поєднуючи в своїй творчій практиці кращі традиції класицизму з романтич. піднесеністю й елементами реалізму, Б. прагнув до оновлення мистецтва і виховував у своїх учнів увагу до навколишньої дійсності, правдивість у відтворенні її, вимагав від них вдумливої самостійної праці, підтримував у них інтерес до жанрового живопису. Вплив Б. не обмежувався професійними інтересами. Б. приділяв серйозну увагу й вихованню інтелекту учнів, вів з ними бесіди з історії й теорії мистецтва, разом з ними відвідував музеї, театри, концерти, літ. та муз. вечори. Завдяки своєму вчителеві Шевченко познайомився з багатьма визначними діячами культури Петербурга.

Поет високо цінував не лише талант і віртуозну майстерність Б., захоплювався його картинами «Останній день Помпеї», «Облога Пскова», акварелями та портретами, а й гаряче сприймав прогресивні настанови Б., які заперечували віджилі традиції академ. системи навчання, прокладали шлях до більшого зв’язку мистецтва з життям. Передаючи учням власний досвід, Б. рекомендував їм копіювати його картини. Збереглися копії Шевченка з акварелей Б. «Перерване побачення» та «Сон бабусі і внучки» й акварельна копія з олійного портрета І. Крилова. Б. залучав своїх учнів до ілюстрування книжок. У 1841 Шевченко разом з Б. брав участь в ілюструванні збірника «Сто русских литераторов» (т. 2. СПБ, 1841). Вплив худож. манери Б. виразно помітний у рисунку та колориті ранніх творів Шевченка. Проте з розвитком і поглибленням своїх демократич. переконань художник став на шлях пошуків більш реалістичного відтворення дійсності. З великою вдячністю й шаною Шевченко згадував Б. в автобіографії, «Щоденнику» та листуванні. Привабливий образ свого вчителя він створив у повісті «Художник». У 1860 Шевченко виконав офорт з картини Б. «Вірсавія», за який йому надали звання академіка. Шевченкові приписують (за свідченням кол. власників твору Ф. Ткаченка та його зятя В. Барщевського) авторство портрета К. Брюллова (папір, ол., 15,6 × 11,7; внизу на зображенні олівцем напис: «Брюлов 1835 год»), виконаного 1835 в Петербурзі. Проте остаточно це питання не з’ясовано. Твір зберігається в ДМШ.

Літ.: Говдя П. К. Брюллов и Т. Шевченко. В кн.: Русско-украинские связи в изобразительном искусстве. К., 1956; Гінзбург І. В. Шевченко і брюлловська школа. В кн.: Збірник праць дев’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1961; Судак В. О. В класах Академії художеств. В кн.: З досліджень про Шевченка. К., 1963; Ацаркина Э. Н. Карл Павлович Брюллов. Жизнь и творчество. 1799-1852. М., 1963.

В. О. Судак.


БРЮЛЛОВ Олександр Павлович (10.XII 1798 — 21.I 1877) — російський архітектор і художник-аквареліст, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1831). Брат К. Брюллова. Разом з Шевченком брав участь в ілюструванні збірника «Сто русских литераторов» (т. 2. СПБ, 1841). Поет згадував про Б. у повістях «Художник» і «Близнецы», подарував йому офорт «Вірсавія» з написом: «Александру Павловичу Брюллову Т. Шевченко 1860 года 4 сентября».


БРЮСОВ Валерій Якович (13.XII 1873 — 9.Х 1924) — російський рад. письменник і перекладач. Член Комуністичної партії з 1920. В 1903 переклав Шевченків «Заповіт» (2 строфи, опубл. 1959). Б. за порадою М. Горького запрошено на редактора «Украинского сборника», що його 1916 — 17 готувало в-во «Парус» (друком не вийшов). Він переклав для цього збірника вірші Шевченка «Пророк», «Ой чого ти почорніло», «Мені однаково, чи буду», «Огні горять, музика грає» (переклади досі не знайдено) і редагував переклади ін. поетів.

Літ.: Сивоволов Б. М. Работа В. Я. Брюсова над переводами Т. Г. Шевченко. «Вопросы русской литературы», 1966, в. 1; Сивоволов Б. М. Редактор, перекладач, популяризатор (Брюсов і українська поезія). «Радянське літературознавство», 1973, № 12.


БРЯНСЬКИЙ Яків Григорович (справж. прізв. — Григор’єв; 17.X 1790 — 4.III 1853) — російський актор. Один з останніх представників рос. класицизму. Шевченко бачив Б. на сцені в Петербурзі у 30-40-х pp. Згадував про нього в повісті «Художник», зазначивши, що К. Брюллов читав вірші краще за Брянського.


БУАЙЄ (Boyer) Поль-Жан (11.III 1864 — 1.Х 1949) — французький славіст. У 1905 для студентів Школи східних мов (Сорбонна) видав «Підручник російської мови». В 1911 на вечорі в зв’язку з 50-річчям з дня смерті Шевченка (відбувся в Парижі) одержано від нього вітального листа та внесок на спорудження пам’ятника поетові в Києві. Про роль Шевченка в розвитку демократичних ідей народів Росії писав у статті «Росія та її народи», опублікованій у журн. «Revue de Synthèse Historique» («Історичний синтез», 1912, № 24).

Видав окремою книжкою «Бесіди про Шевченка» (франц. мовою. Париж, 1939), де підкреслив, що твори Шевченка стали символом боротьби проти експлуатації.


БУАЧИДЗЕ Тенгіз Павлович (н. 7.XI 1926) — грузинський рад. літературознавець. Член КПРС з 1956. Вивчає взаємозв’язки груз. л-ри з л-рами народів СРСР. Б. належать статті та розвідки про життєвий і творчий шлях Шевченка (увійшли до книжки «Літературні статті». Тбілісі, 1960). До 150-річчя з дня народження поета видав груз. мовою книжку «Життя Кобзаря» (Тбілісі, 1964).


«БУВАЄ, В НЕВОЛІ ІНОДІ ЗГАДАЮ» — вірш Шевченка, написаний між січнем і травнем 1850 в Оренбурзі. Автограф — у «Малій книжці» (за № 7 у захалявній книжечці 1850). Через те, що в «Малій книжці» переплутано аркуші захалявних книжечок і рядки 50 — 134 вірша опинилися серед поезій 1848, твір вперше надрукований як два різні вірші — «Буває, в неволі іноді згадаю» і «Не знаю, як тепер ляхи живуть» в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Перша публікація твору суцільним текстом — у «Кобзарі» (СПБ, 1907, за редакцією В. Доманицького).

Вірш належить до поезій, в яких істор. тема звернена до сучасності. У творі схрещується кілька характерних для Шевченка мотивів: мотив сну (чим обгрунтовується фантастика оповіді), мотив оповіді козака, який устає з могили, мотив роздумів про істор. взаємини Польщі й України. Поет уславлює саможертовне служіння батьківщині. Патріотична ідея розкривається в типово романтичному сюжеті. З істор. джерел найбільше позначилися на концепції та окремих деталях твору «Історія Русів» і «Запорожская старина». Літературний генезис твору пов’язаний з укр. романтичною традицією, передусім з творчістю А. Метлинського.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 pp. К., 1968.

Ю. О. Івакін.


«БУВАЄ, ІНОДІ СТАРИЙ» — вірш Шевченка, написаний узимку або навесні 1849 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 13 у захалявній книжечці 1849). Вперше вірш надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Твір розкриває душевний стан поета-засланця, який не втрачає надії у здавалось би безнадійних обставинах життя. Провідну думку вірша висловлено в рядках: «Добре жить // Тому, чия душа і дума // Добро навчилася любить!». Мотив надії в різних варіаціях є й у поезіях «А. О. Козачковському», «А нумо знову віршувать», «Лічу в неволі дні і ночі», «Мені здається, я не знаю» та ін. На відміну від цих віршів тут ліричні переживання поета передано крізь образ героя — «старого». Музику до твору писали М. В. Лисенко, Д. Клебанов.


«БУВАЛИ ВОЙНИ Й ВІЙСЬКОВІЇ СВАРИ» — вірш Шевченка, написаний 26.XI 1860 в Петербурзі. Єдине джерело публікацій — текст, що його переписав І. Лазаревський до «Більшої книжки» з чорнового автографа, який не зберігся. Надрукований вперше в «Кобзарі» (т. 2. Прага, 1876). Вірш — політична сатира, що викриває антинародну й антинаціональну роль пануючої верхівця України. Роздуми про істор. долю України в другій половині твору переростають у звернений монолог — революц. пророцтво загибелі царизму й панства-

Політичні алегорії вірша досить прозорі: «людські шашелі» — тогочасне укр. панство, «старий дуб» — Україна, підточена, мов шашелем, своїми панами, «зелені парості» — молоді сили майбутньої визволеної від царського гніту України. Поет особисто добре знав нащадків тих Галаганів і Кочубеїв, які уособлюють у творі плазування старшинських родів України перед самодержавством. Перший рядок вірша в дещо зміненому вигляді запозичено з думи про Наливайка, де є виpaз: «Бували й мори й військовії чвари».

Літ.: Кирилюк Є. Тарас Шевченко. К., 1964; Івакін Ю. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 pp. К., 1968.


«БУДИНОК І. П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО В ПОЛТАВІ» (папір, акв., 16,7 × 24,4) — малюнок Шевченка, виконаний у серпні 1845 в Полтаві. На звороті ліворуч угорі олівцем написано: «1843 — 1844?» та чорнилом: «Домик Котляревського у Полтаві». Датується часом перебування Шевченка на Полтавщині. Про будинок Котляревського в Полтаві поет згадував у повісті «Близнецы». Малюнок зберігається у ДМШ. За малюнком Шевченка відновлено будинок І. Котляревського 1968 — 69.


БУДИЩЕ — село Звенигородського пов. Київської губ. (тепер Звенигородського р-ну Черкаської обл.). Шевченко жив у Б. 1829, коли його забрали до поміщицького двору і він був козачком у П. Енгельгардта. Б. багато разів згадано в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», в поемі «Гайдамаки». За рад. часу на кол. будинку Енгельгардта (тепер там восьмирічна школа) на честь перебування Шевченка встановлено меморіальну дошку. В парку ростуть два велетенські дуби, які народ називає Шевченковими. Ім’ям поета в селі названо вулицю.


БУДНЕВИЧ Віктор Георгійович (1889 — 20.Х 1957) — український рад. співак (баритон), засл. артист УРСР(з 1930). В 1945 на сцені Харків. театру опери та балету їм. М. В. Лисенка поставив оперу М. Вериківського «Наймичка» за однойменними творами Шевченка. У концертах виконував романси укр. композиторів, зокрема М. В. Лисенка, на вірші поета.


БУЗУЛУК — повітове місто Самарської губернії (тепер місто обласного підпорядкування, районний центр Оренбурзької обл. РРФСР). Шевченко був у Бузулуку в червні 1847, коли його везли до місця заслання. Про Б. є згадка в повісті «Близнецы».


БУЗЬКО Дмитро Іванович (1891 — 18.IV 1943) — український рад. письменник. У співавт. з М. Панченком написав сценарій кінофільму про Шевченка «Маленький Тарас» (1925).


«БУКВАРЬ ЮЖНОРУССКИЙ» — посібник для навчання грамоти українською мовою в недільних школах, що його уклав Шевченко восени 1860 у Петербурзі. Випущено окремою книжкою на початку січня 1861 у Петербурзі на кошти Шевченка тиражем 10 000 прим. «Б. ю.» був першим у серії задуманих поетом навч. посібників (лічба, етнографія, географія, історія), яку він не встиг здійснити. «Б. ю.» містить алфавіт (літери друковані й рукописні), тексти для читання за складами (уривки із зроблених Шевченком раніше укр. переспівів «Псалмів Давидових» 132, 53, 12, 93, 149), тексти для суцільного читання. У розділі «Лічба» подано цифри й таблицю множення до 100. Половину книжки становлять фольклорні тексти. Серед невеликого за обсягом матеріалу реліг. змісту, обов’язкового для кожного тогочасного букваря, поет умістив псалом 132 в своєму переспіві. Навчальний матеріал «Б. ю.» перейнятий демократичними й гуманістичними ідеями — ворожістю до соціальної нерівності, до індивідуалізму та гноблення особистості. Егоїстичній моралі пануючих класів автор протиставляв ідею братніх взаємин людей праці, двічі в книжці повторено строфу «Чи є що лучче, краще в світі, // Як укупі жити, // З братом добрим добро певне // Познать, не ділити?». Через «Б. ю.» проведено ідею виховання в дусі правдивості й чесності, нетерпимості до лицемірства й кривди («Де єсть добрі люди, // Там і правда буде, // А де кривда буде, // Там добра не буде»). Високо цінуючи нар. етику й педагогіку, яку відображено в фольклорі, Шевченко вмістив у «Б. ю.» «Думу про пирятинського поповича Олексія», «Думу про Марусю попівну Богуславку», а також приказки, що осуджують соціальні й моральні пороки і разом з думами розкривають красу й багатство рідної мови. Велику частину тиражу «Б. ю.» Шевченко розіслав для продажу в недільні школи Києва, Чернігова, Полтави та ін. міст з тим, щоб виручені гроші залишилися в касах недільних шкіл. Спраза впровадження «Б. ю.» в народні школи натрапила на опір з боку вищого духівництва, зокрема чернігівського єпископа Філарета й київського митрополита Арсенія.

Літ.: Чавдаров С. X. Педагогічні ідеї Тараса Григоровича Шевченка. К., 1953; Ступак Ю. П. Використання Т. Г. Шевченком народної творчості з навчально-виховною метою. В кн.: Шевченко в школі. К., 1963; Ступак Ю. Т. Г. Шевченко і народна педагогіка. «Народна творчість та етнографія», 1964, № 2; Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. К., 1969.


БУКОВ Єміліан Несторович (н. 8.VIII 1909) — молдавський рад. письменник і громад. діяч. Член КПРС з 1950. Учасник революц. руху проти бурж.поміщицького ладу в Румунії. Україні присвятив поему «Мости дружби» (1954) та цикл віршів про Київ. З творів Шевченка, які знав ще з юнацтва, молд. мовою переклав «І виріс я на чужині» та ін. Укр. поетові присвятив вірш «Тарас» і поему «Шевченко на Дунаї», в яких наведено чимало рядків з Шевченкових поезій, та вірш «Очі Тараса» (1964). Образ поета відображено в поемі Б. «Моцарт і Сальєрі». Б. — редактор і автор передмов до молд. видань творів Шевченка «Вибране» (Кишинів, 1961, 1964). Йому належать також статті про укр. поета. Держ. премія Молд. РСР, 1966.

Тв.: Тарас Шевченко. «Днестр», 1961, № 3.


БУЛАВІН Кіндрат Опанасович (бл. 1660 — 18.VII 1708) — керівник великого антифеод. селянсько-козацького повстання в Росії й на Україні (1707 — 08). У «Щоденнику» 12.VII 1857 Шевченко записав початок старовинної пісні про Б. і відзначив, що вона йому надзвичайно сподобалася.


БУЛАТОВ Тимофій — унтер-офіцер 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. В жовтні 1850 супроводив Шевченка з Уральська до Гур’єва. Звідти він разом з хорунжим К. Єриклинцевим доставив поета до Новопетровського укріплення.


БУЛАХОВСЬКИЙ Леонід Арсенійович (14.IV 1888 — 4.IV 1961) — український рад. мовознавець, чл.-кор. АН СРСР (з 1946), акад. АН УРСР (з 1939), засл. діяч науки УРСР (з 1941) Автор праць з загального, рос. та укр. мовознавства, славістики, методики викладання мови та ін. У дослідженнях, присвячених мові Шевченка, висвітлив три основні питання: значення творчості великого поета в становленні нової укр. літ. мови, деякі засоби поетики Шевченка і характеристика мови його поем, написаних рос. мовою.

Б. писав, що саме з Шевченком укр. мова на письмі здобуває значення літ. і дістає визнання серед народу, який її породив, і серед ін. слов. народів. У словесно-худож. манері Шевченка увагу Б. привернули мовні засоби інтимізації, а саме — інтимізуючі займенники і звертання. Дослідник прагнув показати психологічні й естетичні основи мовних засобів соціально-художньої інтимізації, що відіграють велику роль у творчому контакті поета з читачем, у сприйманні його мільйонними масами як свого, народного. Б. схарактеризував мову рос. поем Шевченка «Слепая» і «Тризна». Дослідник відзначив високу культуру худож. слова Шевченка і в історії рос. поетичного слова. Через порівняльний аналіз цих творів з творами російських поетів (Г. Державіна, К. Рилєєва, О. Пушкіна, В. Жуковського та ін.) Б. показав як спільність їхньої поетики, так і індивідуальне в словесно-художніх засобах й світогляді.

Тв.: Мовні засоби інтимізації в поезії Тараса Шевченка. «Вісті АН УРСР», 1942, № 3 — 4; Російські поеми Т. Шевченка та їх місце в системі поетичної мови першої половини XIX століття. В кн.: Пам’яті Т. Г. Шевченка. М., 1944; Питання виникнення української літературної мови. «Мовознавство», 1953, т. 12; Питання походження української мови. К., 1956.

І. К. Білодід.


БУЛГАРІН Фадей Венедиктович (5.VII 1789 — 13.ІХ 1859) — російський реакційний письменник. З Шевченком зустрічався на вечорах у О. Струговщикова. Був, очевидно, автором рецензії на «Кобзар» 1840 написаної з позиції «офіційної народності», в газ. «Северная пчела» (1840, № 101) яку редагували й видавала Б. і М. Греч. Разом з М. Гречем Б. редагував і видавав журн. «Сын отечества». В повісті «Близнецы» Шевченко згадував роман Б. «Петро Іванович Вижигін» (характер згадки свідчить про те, що він мав на увазі його ж роман «Іван Вижигін»).


«БУЛО, РОБЛЮ ЩО, ЧИ ГУЛЯЮ» — вірш Шевченка, написаний узимку або навесні 1849 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 12 у захалявній книжечці 1849). Вперше вірш надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Належить до циклу створених під час зимівлі на Косаралі ліричних поезій у дусі й стилі народних пісень. Взявши від народної пісні мотив нещасливого кохання, невірності, Шевченко, проте, створив не пісню, а ліричне оповідання від імені героїні твору. Мотиви нещасливого кохання й самотності характерні для тогочасної т. з. жіночої лірики Шевченка («Ой люлі, люлі, моя дитино», «Ой пішла я у яр за водою», «На улиці невесело», «Туман, туман долиною» та ін.). Формі цього вірша властива «безобразність», відсутність поетичних тропів і фігур.


БУМБА Михайло Миколайович (н. 18.IV 1901) — український рад. майстер декоративно-ужиткового мистецтва. Працює в галузі худож. обробки дерева, зокрема плоского різьблення на полірованій підфарбованій дошці. У цій техніці виконав сюжетно-тематичні композиції на шевченківські теми: «Хата батьків Т.Г. Шевченка» (1948), Ювілейний альбом (1961), «Т. Г. Шевченко» (1964).


БУМІ-ПАПА (Μπούμη-Παπά) Ріта (н. 27.ХІ 1906) — грецька письменниця й перекладачка. Учасниця Руху Опору. Дружина Н. Папаса. Перекладає твори рум., італ., рос. та укр. письменників. У газ. «Αύγή» («Світанок», 9.III 1964) надрукувала інформаційну статтю «Великий співець українського народу» — про життя й творчість Шевченка. Для ювілейного видання його «Творів» (Афіни, 1964) грец. мовою переклала «Садок вишневий коло хати» і «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!». Переклади відзначаються глибоким проникненням у зміст творів, вдалим добором грец. лексики, проте не передають розміру Шевченкових віршів.


БУНІН Іван Олексійович (22.X 1870 — 8.XI 1953) — російський пнсьменник-реаліст. Вороже ставився до Великої Жовтневої соціалістич. революції, емігрував у Францію. Ще замолоду виявляв інтерес до творчості Шевченка, почав перекладати вірші з «Кобзаря». Ближче познайомився з творами Шевченка в кін. 80 — на поч. 90-х pp., коли жив у Харкові, а згодом у Полтаві. Влітку 1890 зробив подорож по Дніпру, щоб відвідати могилу Шевченка. В нарисі «На „Чайці“» (1898), створеному під враженням від подорожі, Б. писав, що Шевченко втілив у поезії всю красу своєї батьківщини. В статті «Пам’яті Т. Г. Шевченка» (1891) назвав українського поета одним з найти лановитіших і найблагородніших людей. Писав про Шевченка і в романі «Жизнь Арсеньева» (Париж, 1930), називаючи його абсолютно геніальним поетом. Переклав перші дві строфи «Заповіту» і «Закувала зозуленька» (1900). Вплив Шевченка позначився на віршах Б. «Мушкет» і «Сліпий», оповіданні «Лірник Родіон» та ін. Нобелівська премія, 1933.

Літ.: Бажинов І. Д. Абсолютно геніальний поет. «Літературна Україна», 1962, 9 березня.


БУРА-МАЦАПУРА Віра Іванівна (н. 5.IX 1900) — український рад. графік. Працює в галузі станкової та книжкової ілюстративної графіки, плаката. Автор твору «Дуб Т. Г. Шевченка в садибі М. О Максимовича» (туш, перо, акв., 1938). обкладинки до книжки «Шевченко і музика» М. Грінченка (К., 1941), плакатів до 100-річчя перебування Шевченка в Києві (1946) і до відкриття Київ. держ. музею Т. Г. Шевченка (1949).


БУРАЧЕК Микола Григорович (16.III 1871 — 12.VIII 1942) — Український рад. художник-пейзажист, заслужений діяч мист. УРСР (з 1941). Створив картину за баладою Шевченка («Причинна», 1940) та пейзажі, пов’язані з шевченківськими місцями: «Пам’ятник Т. Г. Шевченку на його могилі» (1923), «Дніпро з могили Т. Г. Шевченка», «Біля Чернечої гори» (обидві — 1927), «Будинок у Києві, де в 1846 році жив Т. Г. Шевченко» (1931), «Готель біля Могили Т. Г. Шевченка» (1933), «Могила Т. Г. Шевченка в Каневі» (1938), «Реве та стогне Дніпр широкий» (1941). Автор капітальної праці про Шевченка-художника («Великий народний художник». X., 1939). Був членом ювілейного комітету по відзначенню 125-річчя з дня народження Шевченка.


БУРАЧОК Степан Онисимович (1800 — 7.I 1877) — російський критик реакційного напряму. Відомий різкими нападками на О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя. Редагував журнал «Маяк» (1840 — 45), в якому іноді друкувалися й твори укр. авторів (Г. Квітки-Основ’яненка, Шевченка, М. Костомарова, О. Афанасьєва-Чужбинського, О. Корсуна) та рецензії на них. Б. негативно відізвався про вміщені в «Молодику на 1843 рік» поезії Шевченка («Маяк», 1844, № 1). Шевченко був знайомий з Б. Збереглося два його листи до Б. (березень 1844), в яких поет звертався з проханням дати йому прочитати «Історію Малоросії» М. Маркевича і нові номери журн. «Маяк», сповіщав, що одержав надісланий ним альманах «Молодик».


БУРЖУАЗНО-НАЦІОНАЛІСТИЧНІ ФАЛЬСИФІКАЦІЇ ТВОРЧОСТІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — зловмисне перекручення й спотворювання представниками бурж.-націоналістичних угруповань творчої спадщини й світогляду письменника. Шевченко належав до тих видатних революц. демократів Росії та України, які в 19 ст. започаткували в країні революц.-демократичну ідеологію (див. Суспільно-політичні погляди Т. Г. Шевченка та Філософські погляди Т. Г. Шевченка). Своєю діяльністю і літ. творчістю поет зробив неоціненний внесок у розвиток загальноросійського визвольного руху. Він піднісся до усвідомлення потреби збройного повалення царизму й революційного визволення селянства з кріпацької неволі. Поет розумів, що переможна боротьба проти кріпосників і царизму неможлива без викриття їхнього спільника — церкви (див. Атеїстичні погляди Т. Г. Шевченка). Пристрасний поборник зміцнення дружби між народами, Шевченко виступав за єдність руху пригноблених проти гнобителів (див. Інтернаціональні мотиви творчості Т. Г. Шевченка). Творчість революц. демократів, зокрема Шевченка, стала найвищим здобутком революц. думки в паоській Росії 40 — 60-х pp. 19 ст. (див. Всеросійська революційна демократія і Т. Г. Шевченко). В 60 — 80-х pp. поетову спадщину використовували з пропагандист. метою революц. народники, а в 90-х pp. — пролетарські революціонери, марксисти (див. Революційно-визвольний рух і Т. Г. Шевченко). Укр. буржуазія намагалася отруїти якнайширші верстви трудящих націоналізмом. її ідеологи сіяли ворожість до ін. народів, насамперед до російського. Націоналісти використовували боротьбу трудящих за соціальне й нац. визволення для прикриття своїх вузькокласових інтересів і спекулювали гаслами та вимогами демократичного змісту: нац. свободи, культ. розвитку, припинення нац. утисків тощо. Вони намагалися й тепер намагаються виправдати буржуазний лад, спотворюючи культурні надбання укр. народу, погляди популярних серед широких мас видатних громад. діячів, творчість відомих письменників і, зокрема, Шевченка. «В історії завжди бувало, що імена популярних серед пригноблених класів революційних вождів після їх смерті вороги їхні намагалися присвоїти собі для обману пригноблених класів» (Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 30, с. 167).

Протягом багатьох десятиліть бурж. націоналісти фальсифікували й тепер фальсифікують спадщину Шевченка. Вже в 40-і pp. 19 ст. популярність поета в народі й, зокрема, в колах прогресивно настроєної інтелігенції Росії була дуже великою (див. Списки творів Т. Г. Шевченка). Вже тоді один з перших ідеологів укр. бурж. націоналізму П. Куліш зробив спробу використати в націоналістичних інтересах ім’я Шевченка. Він говорив про вузьколокальний, освітній характер поетової творчості, намагався довести, що Шевченко — передусім співець ідеалізованого історичного минулого України; поширював версію, що поштовхом до написання, зокрема, Шевченкових послання «І мертвим, і живим...», поеми «Єретик» та інших творів стали його (Кулішеві) «розмови про слов’янщину» з М. Костомаровим, що Шевченка в слов’янському питанні цікавило не соціальне визволення укр., рос. та білорус. народів, не знищення кріпацтва й повалення самодержавства, а насамперед ідея і принципи прийдешньої «слов’янської» культури. Вільний Шевченків переспів «Псалмів Давидових» він називав «перекладом для релігійних цілей». Вдаючи з себе Шевченкового друга, П. Куліш всіляко намагався прибрати до своїх рук редагування його творів, тенденційно підправляв їх, затушковував революційну суть, соціально-політичну гостроту Шевченкової поезії. Він прагнув обмежити значення Шевченка суто національними рамками, відгородити його від інших народів, зокрема від російського, намагався змалювати поета виразником не революційних, а реформістських поглядів, для якого основним було мирне врегулювання взаємин між класами (коментар до вірша «Ісаія. Глава 35». «Основа», 1861, № 3, с. 33). Настирливі намагання П. Куліша втручатися в творчий процес Шевченка були не до душі поетові, й він не раз писав про це в листах. Після смерті Шевченка П. Куліш у ряді статей розглядав творчість поета не з соціальної, а з вузьконаціональної точки зору. У вірші «Брату Тарасові на той світ» він дорікав укр. поетові за його дружбу з рос. революц. демократами: «Братався з чужими, // Радився з чужими, // Гордував словами // Щирими моїми...». Він вороже ставився до окремих історичних («Гайдамаки») та революційно спрямованих («Сон», «Кавказ», «Заповіт», «Неофіти») творів Шевченка. Різко негативно писав П. Куліш про антикріпосницьку поезію Шевченка, а також про його повісті. «Куліш, — писав І. Франко, — до смерті воював із Шевченковими поняттями та образами України, козацтва, гайдамацтва, панства і простолюддя .., всюди він находив ненависну тінь Шевченка і всюди, мов ланцюг за каторжником, тяглось за ним почуття його епігонства» (Франко І. Твори, т. 17. К., 1955, с. 306 — 307). Спадщину Шевченка фальсифікували й рос. реакц. видання: «Домашняя беседа», «Сын отечества», «Русский вестник», «Вестник Юго-Западной и Западной России» та ін. На сторінках цих видань реакційно настроєні автори давали перекручену інтерпретацію творів і поглядів поета, зневажливо говорили про особу митця. Творчість Шевченка вони оголошували «злочинною», а самого поета звинувачували в «чорній невдячності» до царської родини, яка нібито «дала йому друге життя».

Погляди рос. реакц. кіл підтримували й галицькі «москвофіли» (представники консервативної інтелігенції, що орієнтувались на реакц. сили царської Росії, — Д. Зубрицький, Б. Дідицький та ін.). В 40 — 60-х pp. 19 ст. вони видавали в Галичині та на Буковині дозволені австр. урядом укр. часописи. А «народовці» (ліберально-бурж. політ. націоналістична течія проавстрійської орієнтації серед інтелігенції Зх. України), перейшовши з кін. 60-х pp. з позицій поміркованого бурж. лібералізму, на яких стояли на поч. 60-х pp., на позиції відкритої реакції, злякались революціонізуючого впливу Шевченкової поезії на трудящі маси і зробили спробу створити свій, націоналістичний культ Шевченка. Вони вважали поета співцем лише української «національної ідеї», величальником гармонії між «можними» і «посполитими» українцями в ім’я «національних інтересів»; проголосили його «національним богом» і «ворогом москалів», «ляхів» та інших «іновірців», глибоко релігійною людиною, яка прагне до класового миру, до всепрощення та християнського терпіння (О. Огоновський, О. Партицький, Ю. Романчук та ін.). Націоналісти в кін 19 — на поч 20 ст. у виданнях творів Шевченка, які вони готували, тенденційно препаровували тексти поета: випускали рядки, строфи й цілі вірші та змінювали й дописували окремі речення й рядки, обгрунтовуючи виправлення тим, що так «міг сказати Т. Г. Шевченко». Ю. Романчук «дбав», щоб до укр. молоді не дійшло якесь «неморальне» слово поета, тому «неприличного» «сірого бугая» в поемі «Гамалія» він перетворює на «смирного буй-тура», «крамольний» вираз «я не знаю бога» («Заповіт») він править на «я все люблю бога». Сфальсифіковані й спотворені тексти Шевченкових творів надруковано й у хрестоматіях і підручниках що їх підготували до видання зх.-укр. націоналісти В. Бар. вінський, О. Барвінський, А. Волошин та ін. Ці укладачі навчальних посібників мали цілком чітку мету: зобразити Шевченка борцем за «класовий мир», за «національну ідею» поетом, який закликав трудящих не до гострої боротьби за соціальне визволення, а лише до освіти і науки.

На захист революц.-демократичної спадщини укр. поета в 60-і pp. 19 ст. першою виступила рос. прогресивна критика. М. Добролюбов вважав Шевченка першокласним поетом слов’янського світу. Він, — писав критик, — «поет цілком народний..., усе коло його дум і співчуттів перебуває у цілковитій відповідності зі змістом і ладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв’язаний» («Современник», 1860, № 3). У статті «Национальная бестактность» («Современник», 1861, № 7) М. Чернишевський дав відсіч львівській газеті «москвофілів» «Слово», яка пояснювала напруженість у взаєминах між селянами-українцями і поміщиками-поляками нац. відмінностями. М. Чернишевський трактував це як національний передсуд і заперечував його: «малоруському селянинові не було б ані на волосок легше, якби всі пани в Малоросії були малороси, — навпаки, було б малоросові важче від цього, як свідчив нам Шевченко». Суперечності ці мали класову природу: «тут справа... в станових привілеях». Від тих, хто обстоює вказаний передсуд, український народ «нічого, крім шкоди, не може чекати». Захищаючи від нападок самобутність і нац. своєрідність Шевченкових творів, рос. революц. демократи О. Герцєн, М. Михайлов, М. Некрасов та ін. перші визначили вагу Шевченка не лише для розвитку української літератури, а і для загальноросійського революційного руху.

На поч. 20 ст. на Зх. Україні з’являється низка «праць», у яких Шевченка оголошують проповідником християнської релігії, носієм богобоязливості й любові до «всіх братів по вірі». Так, за О. Барвінським, Шевченко — людина, що дійшла «до найвищих ідей, до яких дійшло освічене христовою наукою людство». Клерикали-націоналісти проголошують поета «прапором політичного розвою» укр. народу і намагаються довести, нібито Шевченко вважав класову боротьбу перешкодою на шляху до «національного» об’єднання. М. Грушевський у своїх роботах трактував Шевченка речником «безкласового, суспільного» українства, «вкладав» його творчість у рамки програми ліберально-буржуазного напряму Кирило-Мефодіївського товариства й оголошував поета популяризатором ідей П. Куліша й М. Костомарова, згодом — «сурмою боротьби з диктатурою пролетаріату». За щільний зв’язок Шевченка з прогресивною російською інтелігенцією, за те, що він боровся проти царизму разом з рос. революц. демократією, його критикував В. Антонович, який усіляко намагався дискредитувати високі ідеали загальноросійської революц. демократії. Проти спроб використати творчість і погляди поета для політ. спекуляцій укр. буржуазії в кін. 19 — на початку 20 ст. різко виступили прогресивні письменники України.

Одним з перших правдиво висвітлив літ. спадщину Шевченка І. Франко (опублікував про нього бл. 50 статей). Він розкрив буржуазно-націоналістичний характер ідеології П. Куліша, говорив про зраду українського народу українським поміщицтвом, переконливо довів, що Шевченкове «слов’янофільство» не було «ані расове, ані конфесійне», що Шевченко стояв на класових позиціях і виступав проти соціальної нерівності, «проти панських надужить» (ст. «Чи справді Т. Шевченко написав вірш „Слов’янам“?». «Зоря», 1897, № 23, с. 455 — 456). Винятково великого значення надавав І. Франко вивченню творчості укр. поета й наук. виданню його літ спадщини. Він послідовно й невтомно виступав проти укр. бурж. націоналістів, які намагалися фальсифікувати, «обкроїти» революц. твори Шевченка, прагнули відірвати його від передової рос. культури і л-ри. І. Франко доводив, що творчість Шевченка треба розглядати в органічному зв’язку з прогресивною рос. літературою, яка надихала його революційними, високогуманними ідеями В 1908 він опублікував двотомник творів Шевченка, де зробив спробу подати науково вивірені тексти поета, а в передмові підкреслив волелюбність, патріотизм і гуманізм його творчості. Висвітленню ролі, місця і значення літературної спадщини Шевченка для української літератури присвятив низку своїх виступів М. Павлик; у боротьбі за Шевченка, за правильну інтерпретацію його творчості брали участь Ю. Федькович, П. Мирний, Л. Українка, М. Коцюбинський, П. Грабовський, І. Манжура, О. Маковей та ін.

На захист революц. спадщини Шевченка виступила марксистська критика (Г. В. Плеханов, А. В. Луначарський, В. В. Воровський, Г. І. Петровський). З протестом проти заборони святкування сторіччя з дня народження поета виступив В. І. Ленін. Високо оцінила значення Шевченкової творчості для революц. боротьби більшовицька «Правда» (див. Більшовицька преса і Т. Г. Шевченко).

Після перемоги Великої Жовтневої соціалістич. революції націоналістичні фальсифікації й снотворення літ. спадщини та поглядів Шевченка набувають виразно антирадянського характеру. Зарубіжні бурж.-націоналістичні фальсифікатори С. Смаль-Стоцький, Л. Білецький, Д. Чижевський, В. Радзикевич, Д. Дорошенко, Є. Пеленський, Б. Кравців та ін. докладали і докладають багато зусиль, щоб пристосувати творчість Шевченка для своїх пропагандистських цілей, подати його ідеологом націоналізму, ідеалістом, прихильником церкви і релігії, ворогом дружби укр. і рос. народів, співцем «національної культури». Природу такої тактики свого часу викрив В. І. Ленін. Він писав: «В ім’я національної культури — великоруської, польської, єврейської, української та ін. — влаштовують реакційні і брудні дільця чорносотенці і клерикали, а потім і буржуа всіх націй... Лозунг національної культури є буржуазний (а часто і чорносотенно-клерикальний) обман. Наш лозунг є інтернаціональна культура ...» (Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 24, с. 117). Укр. націоналісти 1919 — 20 видали 5 томів «Повного видання творів» Шевченка. Організатором «видання» був Б. Лепкий. У 1934 — 38 т. з. Український науковий інститут у Варшаві розпочав 16-томне «Повне видання творів» Шевченка за ред. П. Зайцева (1, 5 і 13 тт. не вийшли); у повоєнний період у Канаді 1952 — 54 вийшов за ред. Л. Білецького «Кобзар» у 4-х томах, а 1961 — 64 в США вийшло з друку 14 томів «Повного видання творів» Шевченка (в основу майже всіх томів якого покладено варшавське вид. 1934 — 38). Для підготовки своїх видань українські бурж. націоналісти найчастіше користувалися попередніми публікаціями. Вони вдаються до контамінацій, купюр, перекручень і тенденційних редакторських виправлень. Редактор 4-томного «Кобзаря» 1952 — 54 Л. Білецький друкував твори поета переваж но за первісними редакціями. Він, як влучно зазначив акад. О. Білецький, «був першим шевченкознавцем, у якого виникла ідея подати „первородний“... текст „Кобзаря“. Не треба пояснювати, що така „едиційна техніка“ не має нічого спільного... з тими принципами текстології, які виробилися протягом довгих віків» (Збірник праць сьомої наукової шевченківської конференції. К., 1959, с. 6). Друкуючи тексти за первісними, не завжди викінченими варіантами, від яких сам Шевченко з часом відмовився, редактор тенденційно затушковував соціальну й політ. загостреність творів укр поета-революціонера. Напр., подавши текст поеми «Гайдамаки» в редакції 1841, де в розділі «Треті півні» були рядки «А онуки? їм байдуже, // Жито собі сіють», Л. Білецький не згадує про пізніше виправлення Шевченком цих рядків: «А онуки? їм байдуже, // Панам жито сіють», Л. Білецькому невигідний був варіант, у якому яскраво виражена класова точка зору поета.

Декларуючи «альбомний принцип» подання текстів, редактор у прийнятних для нього рамках дотримувався його тільки в перших трьох томах і зовсім ігнорував у четвертому, не беручи до уваги «Більшу книжку», де Шевченко, готуючи твори до видання, загострив соціальні мотиви, вилучив деякі натяки релігійно-моралізаторського плану, посилив реалістичність зображення. Л. Білецький довільно робив купюри, вставки й заміни. Так, він свавільно зняв 30 рядків з поеми «Катерина». 70 — з поеми «Тарасова ніч», 150 — з поеми «Гайдамаки», 159 — з поеми «Єретик» і т. д., а низку віршів, зокрема, «Світе яснийі Світе тихий!», окремі строфи, рядки і слова виніс у примітки. Він намагався заперечити оригінальність Шевченкових творів, написаних рос. мовою, і висунув версію, ніби їх писано «задля заробітку» (див. Проза Т. Г. Шевченка).

Перекручення творчості й світогляду поета особливо мали місце у «пояснювальних статтях», «коментарях», що ними супроводилися і супроводяться націоналістичні видання Шевченкових творів. Автори цих «коментарів» проголошували Шевченка «самоуком», «малокультурним поетом», «мужицьким філософом», силкувались довести, що його ідеї не вплинули відчутно на хід розвитку громадської думки й визвольного руху на Україні, повторювали версію одного з гол. ідеологів і ватажків бурж.-націоналістич. контрреволюції на Україні М. Грушевського (висловлену в брошурі «З політичного життя старої України»), що немовби поет боровся за відрив України від Росії. Б. Лепкий у своєму виданні трактував Шевченка як «національного пророка», як свідомого ідеолога бурж. контрреволюційної державності. Прикладом свавілля в тлумаченні ідей і суті творчості Шевченка, усіляких перекручень і тенденційного підходу до неї s «Кобзар» за ред. Л. Білецького У ньому інтерпретації за обсягом посідають майже дві третини всього видання (1071 сторінку з 1896). В них видавці силкуються довести, ніби Шевченко своєю «духовною організацією» був поетомромантиком в суб’єктивному і консервативному розумінні, ніби Шевченко в ідеалістичному, навіть в містичному дусі розкрив зв’язок історії укр. народу «з потойбічними силами ідеї нації» й показав, як в історії укр. нації «поступово розвивається воля божа, абсолютний дух нації», який ніби живе і здійснює своє призначення в обраному народі «не як невтомний фатум, а як провидіння боже» (т. 2, с. 36). Намагаючись подати Шевченка ворогом російського народу й рос. культури, редактор і упорядники 4-томного видання «Кобзаря» замовчували зв’язки і дружбу поета з передовими діячами рос. культури, зокрема з М. С. Щепкіним, М. Чернишевським, Ф. Толстим та ін. визначними представниками рос. інтелігенції. Висловлювання поета проти царизму вони умисно видавали за висловлювання проти російського народу. В «коментарях» названого видання, виходячи з реакційної націоналістичної теорії «еліти», видавець проводив думку, що для Шевченка : основне не народ, «а провідна еліта української інтелігенції». Крім всілякого «коментування», націоналістичні видавці широко супроводять Шевченкові збірники різного роду «життєписами», статтями, в яких всіляко применшують революційність поета, фальсифікують його творчість. Перекручувалися творчість і світогляд поета й у націоналістичних виданнях, спеціально присвячених творчості Шевченка, й у тих, де його поезія розглядалася принагідно. Так, український бурж. націоналіст С. Смаль-Стоцький силкувався переконати читачів, що Шевченко «людей не ділить на майнові класи», що «матеріалістичний світогляд» був йому зовсім чужий. У нього «всі є тільки земляки» (брошура «Великий льох»). Один з ідейних натхненників укр. бурж. націоналізму, прислужник німецького фашизму і духовний наставник вбивць з Організації укр. націоналістів (ОУН) Д. Донцов у ряді своїх статей зараховував Шевченка до «відвічних недругів» рос. народу, до «свідомих» поетів «нової української державності». Він шкодував, що Шевченко уперше поділив українців на плебеїв і панів, виставив на осуд І осміяння останніх, звеличуючи перших, а відтак «оплебеїв» укр. л-ру, спрямував «кращі сили нації» на невірні шляхи боротьби і цим завдав Україні великої шкоди. Гуманізм, інтернаціональні мотиви творчості Шевченка, його заклики до єднання трудящих у спільній боротьбі проти визискувачів ненависні Д. Донцову, і він закликав до ревізії «Кобзаря», висував свій «варіант» Шевченка — Шевченка-ідеаліста, містика, проповідника «святого Євангелія», співця «козаччини і гетьманщини», «сильного національного патріота», який був «фанатиком в часи безвір’я, патетиком в добу буйного інтелектуалізму, людиною Старого тестаменту серед безбожників з імпотенції». Звичайно, Д. Донцову було добре відомо, що Шевченко боровся і проти релігії і проти ідеалізму В «Щоденнику» поет критикував естетику К. Лібельта — польського епігона німецького філософаідеаліста Г. Гегеля, різко негативно говорив про рос. популяризатора ідеалізму О. Галича, висміював нім. художників-ідеалістів Корнеліуса і Гесса, називав «боговдохновенной галиматьей» Апокаліпсис і дивувався, що В. Даль узявся перекладати рос. мовою цю «аллегорическую чепуху». Своє негативне ставлення до Ватікану поет висловив у «Єретику». «Кавказ», «Марія», «Гімн черничий» та ін. твори пройняті антиклерикальними настроями. Одне з провідних місць у націоналістичних фальсифікаціях творчості Шевченка посідає ідея «месіанізму» укр. народу, яку нібито популяризував поет.

За твердженнями націоналістів, Шевченко «причину катастрофа національної знаходив... насамперед в деградації нашої провідної верстви», тобто, за їхнім розумінням, еліти пануючого класу. Вони вважали, що тільки «недеградована» еліта може прищеплювати своєму народові віру в перемогу «божої справедливості» й вести його шляхом визволення нації. Це — безсоромна фальсифікація, що її заперечив творчістю і своїми висловлюваннями сам поет. Непримиренну боротьбу за Шевченка довелося вести представникам молодої пролетарської культури Зх. України, які в умовах панської Польщі викривали брехливі твердження націоналістів щодо творчості Шевченка, показували поета «грізним бунтарем», «ненависником панів». Активну участь у цій боротьбі взяли революц. й прогресивні письменники і журналісти Я. Галан, О. Гаврилюк, С. Тудор, П. Козланюк, А. Крушельницький, К. Пелехатий, В. Бобинський та ін. Вони в статтях і виступах доводили, що більшість Шевченкових творів була актуальна й у тодішніх умовах панської Польщі, що Шевченко «... рідний тільки для чорних спрацьованих рук, для потом залитих мужичих спин» (газ. «Вперед», 17.III 1922). В умовах загострення боротьби між комуністичною і буржуазною ідеологією інтерпретація творчості Шевченка в бурж. літературі спрямовувалась у річище антирадянщини, антикомунізму. В численних статтях і книжках бурж.-націоналістич. авторів за останні 10 — 15 pp. творчість Шевченка перекручується так, щоб усунути з неї ідеї визвольної боротьби і соціальної революції та використати ім’я поета для боротьби проти марксистськоленінської ідеології, для наклепів на Радянський Союз. Так, націоналіст В. Барка у своїй наскрізь фальшивій книжці «Правда Кобзаря» силкується видати Шевченка за ліберала і націоналіста, намагається довести, що поет «не вірив у революційне визволення народних мас», а мріяв лише про «духовну революцію» та «проповідував примирення і братерство» гнобителів і гноблених. Він робить спробу зробити з поета проповідника бурж. демократії та бурж. індивідуалізму за амер. зразком.

Перекручуючи суспільно-політ. і філософ. погляди Шевченка, бурж. ідеологи роблять висновок, ніби на Україні не було грунту для поширення ідей марксизму. Вони намагаються відокремити Шевченка від І. Франка, С. Подолинського, П. Грабовського, Лесі Українки, які продовжували шевченківські традиції і йшли далі, перекладали укр. мовою деякі твори основоположників марксизму, поширювали ідеї марксизму на Україні. В писаннях К.-О. Меннінга, Ю. Бойка, Б. Кравціва та ін. Шевченкові ідеї дружби і братерства народів, інтернаціонального єднання трудящих замовчуються або підмінюються ідейками «міжнаціональних конфліктів». Фальсифікатори намагаються протиставити поета рос. революційним демократам, прогрес. діячам рос. культури, польс. революціонерам. Авторитетом Шевченка вони силкуються підкріпити капіталістичний лад, імперіалістичні порядки в теперішньому, т. з. «вільному» світі, прагнуть довести, ніби поет був прихильником «американського способу життя», боровся за «недоторканність приватної власності». Використовуючи висловлені в поемі «Юродивий» симпатії укр. поета до боротьби амер. народу за незалежність на чолі з Дж. Вашінгтоном і прогресивних на той час ідей «декларації незалежності», бурж. ідеологи твердять, ніби Шевченко мріяв про такий лад на Україні, як «тепер демократія Заходу», про лад «на зразок США» В такий спосіб поет-революціонер «осучаснюється» і проголошується співцем ідеалів експлуатації, наживи, гноблення і поневолення народів.

З фальсифікаторами творчості великого поета невтомно боролися й борються радянська партійна преса, вчені та письменники. Радянські шевченкознавці виконали величезну роботу по збиранню і вивченню Рукописів поета, опрацювали принципи публікації текстів, Уперше в історії шевченкознавства здійснили справді наукове повне (академічне) видання літературної і мистецької спадщини Шевченка, вивільнили твори поета від перекручень і пропусків (див. Видання літературних творів Т. Г. Шевченка). Здійснено низку фототипічних видань (див. Фототипічні видання творів Т. Г. Шевченка) і цим позбавлено різного роду націоналістичних фальсифікаторів можливості довільно й безборонно спотворювати тексти Шевченка й спекулювати ними. Рад. вчені й письменники, а також прогрес. діячі культури за рубежем повсякчас виступали і виступають проти різного роду перекручень і брехливого коментування текстів поета й тенденційного бурж.-націоналістич. трактування його світогляду, життєвого і творчого шляху. Вже в перші роки після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції проти зловмисних спотворень і фальсифікацій з боку М. Грушевського і особливо С. Єфремова, за правдиве висвітлення спадщини укр. поета виступило радянське літературознавство (В. Коряк та ін.), а також держ. діячі В. Затонський, О. Шліхтер та ін. В цей час посилюється вивчення ідейно-мистецьких зв’язків Шевченка э загальноросійським визвольним рухом, особливо з рос. революц. демократами. В 1935 а великою роботою виступив Є. Шабліовський («Шевченко і російська революційна демократія»).

Характеризуючи націоналістичні видання, які «одверто вороже спрямовані проти нашої науки.., всіляко намагаються зробити з Шевченка знаряддя антирадянської пропаганди», О. Біленький закликав боротися «з ... спробами фальсифікувати не лише життя і сенс Шевченкової творчості, а й самі тексти поета» («Збірник праць сьомої наукової шевченківської конференції». К., 1959, с. 6). Спотворення ідейної спадщини Шевченка викривали і викривають Є. Кирилюк («Шевченко і наш час». К., 1968), М. Рильський («Про нашу національну гордість». 1945), П. Колесник, О. Мазуркевич, І. Назаренко, Я. Новиченко, прогрес. канадський публіцист П. Кравчук («Тарас Шевченко в Канаді» К., 1961) та ін Тепер літ. спадщину Шевченка оберігає від спотворень і перекручень радянське шевченкознавство. Поет був і залишається співцем братерства народів, співцем боротьби за свободу. Жодні підлі шахрайства ворогів українського народу не зроблять із Шевченка речника вузьконаціональної обмеженості або міжнаціональної ворожнечі.

Літ.: Дей О. Українська революційно-демократична журналістика. К., 1959; Кирилюк Є. П. Фальсифікатори великої спадщини. «Радянське літературознавство», 1961, № 1; Мазуркевич О. Р. Зарубіжні фальсифікатори української літератури. К., 1961; Назаренко І. Д. Суспільно-політичні, філософські, естетичні та атеїстичні погляди Т. Г. Шевченка. К., 1964; Кирилюк Є. Шевченко і наш час. К., 1968; Дубина М. І. Шевченко і Західна Україна. К., 1969; Куліченко М., Маланчук В. В. І. Ленін і розв’язання національного питання на Україні. К., 1971; Комишанченко М. З історії українського шевченкознавства. К., 1972; Микитась В. Проти новітньої фальсифікації спадщини Шевченка. В кн.: Збірник праць двадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1973; Кирилюк Є. Ідеологічна боротьба навколо творчості Шевченка. В кн.; Збірник праць двадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1973; Кирилюк Є. Націоналістичні «есеїсти». В кн.: Проти фальшивих концепцій. К., 1974; Шпак В. Т. Сучасні фальсифікатори ідейної спадщини Т. Г. Шевченка. К., 1974.

М. І. Дубина.


БУРЛЕСК (італ. burlesca, від burla — жарт) — жанр комічної, пародійної поезії. В Б. «висока» тема подається в навмисне зниженому тоні чи навпаки — «низька» тема подається в невідповідному їй «високому» стилі. Б виник в античну епоху, розвинувся в л-рі Відродження. На Україні бурлескні вірші поширились у 18 ст. Авторами їх були переважно мандрівні дяки. Бурлескні традиції давньої укр. л-ри використав 1. Котляревський. Ці традиції значною мірою виявилися в творчості П. Білецького-Носенка, С. Писаревського, П. Гулака-Артемовського, К. Думитрашка, Я. Кухаренка та ін. Творчо переосмислюючи бурлескні традиції, виступаючи проти надуживання елементами бурлескно-травестійного стилю, Шевченко певною мірою скористався прийомами цього стилю для надання своїм творам сатиричного звучання. Елементи Б. є в деяких місцях Шевченкової поеми «Гайдамаки». Ширше використано засоби Б. в сатирич. творах Шевченка. Сатирич. сенс мають засоби бурлескного комізму в останній частині поеми «Сон», де петербурзький пейзаж, царський палац, царя і його вельмож зображено в знижено-комічному ракурсі. Цар у його творі «неначе з Серлоги медвідь», одутий з похмілля, він не говорить, а «цвенькає», цариця — «мов опеньок засушений, тонка, довгонога». В навмисно зниженому стилі подано й царських вельмож: «Мов кабани годовані — // Пикаті, пузаті!.. // Аж потіють, та товпляться, // Щоб то ближче стати // Коло самих: може вдарять // Або дулю дати // Благоволять; хоч маленьку, // Хоч півдулі, аби тілько // Під самую пику». В бурлескно-травестійному стилі написано всю першу редакцію інтродукції до сатиричної поеми «Царі». Бурлескні риси має друга редакція інтродукції до поеми: «Старенька сестро Аполлона, // Якби ви часом хоч на час // Придибали-таки до нас // Та, як бувало во дні они, // Возвисили б свій божий глас // До оди пишно-чепурної, // Та й заходилися б обоє // Царів абощо воспівать». «Сестру Аполлона» — музу — поет називає «дядиною», просить її допомогти «зогнать оскому // На коронованих главах, // На тих помазаниках божих», показати, «як тих птах // Скубуть і патрають». Бурлескний стиль Шевченкової поеми зумовлений сатиричною функцією твору. Бурлескна традиція своєрідно відбилася в «Гімні черничому» та поезії «Умре муж велій в власяниці», яка є пародійно-зниженим, сатиричним «плачем» на смерть митрополита Григорія. Досить вільно, як це робили й мандрівні дяки, повівся Шевченко і з біблійною розповіддю про першого царя Ізраїльсько-іудейського царства — деспота Саула («Саул»). Після того, як пророк Самуїл зробив його царем, «Саул, не будучи дурак, // Набрав гарем собі чималий // Та й заходився царювать». Цю розповідь саркастично спроектовано на сучасність, і вона викликала відповідні асоціації з царюванням Олександра II.

Творче переосмислення Шевченком бурлескної традиції в ліричному плані є в поезіях «Слава» (знижений образ слави — «шинкарки», «перекупки п’яної») і «Чи не покинуть нам, небого» (по-бурлескному «опобутований» і «українізований» образ музи). Отже, Шевченко переосмислював бурлескну традицію, застосовуючи стилістичні засоби бурлескно-травестійного комізму у своїй сатирі, а зрідка й у ліриці.

Літ.: Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини XIX ст. К., 1959; Микитась В. Л. До питання про традиції давньої української літератури в творчості Шевченка. В кн.: Збірник праць восьмої наукової шевченківської конференції. К., 1960; Івакін Ю. О. Стиль політичної поезії Шевченка. Етюди. К., 1961; Історія української літератури, т. 2. К., 1967.

В. Л. Микитась.


БУРТИ — містечко Черкаського пов. Київської губ. (тепер село Шполянського р-ну Черкаської обл.). За спогадами Ф. Лебединцева, Шевченко в дитинстві їздив на базар у це містечко, коли був наймитом у священика с. Кирилівки Г. Кошиця. Кілька разів Б. згадано в повісті «Наймичка».



БУРЦЕВ Лев Олександрович — плац-ад’ютант Новопетровського укріплення, підпоручик. В 1856 — 57 входив до кола осіб, близьких до сім’ї коменданта укріплення І. Ускова, де зустрічався з Шевченком. Після приїзду до Астрахані поет прожив перші кілька днів у Б., а потім майже щодня відвідував його. Шевченко з вдячністю згадував Б. у «Щоденнику» і листах до І. Ускова 12.ХІ 1857 і 17.II 1858.


БУРЯТСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Знайомство з творчою спадщиною Шевченка в Бурятії рідною мовою розпочалося в 30-і pp. 20 ст. До того часу твори поета були відомі бурятам з рос. преси, в рос. перекладах. Першими його поезіями, перекладеними бурят, мовою, були «Заповіт» і «Не гріє сонце на чужині». В перекладі Д. Дамдінова і Д. Чернінова їх опубліковано 1939 в газ. «Бурят-Монголой унэн» («Бурят-Монгольська правда»). У зв’язку з відзначенням 125-річчя з дня народження укр. поета вперше бурят, мовою вийшли окремою книжкою його «Вірші та поеми» (Улан-Уде, 1939). В перекладах Д. Дамдінова, Д. Чернінова, Ц. Галсанова, Ж. Балданжабона і Б. Абідуєва до книжки включено «Заповіт», «Наймичку» (поема), «Ой одна я, одна», «Сонце заходить, гори чорніють», «Не гріє сонце на чужині» та ін. твори. У передмові до збірки подано відомості про життя і творчість Шевченка. У 1939 Ж. Балданжабон опублікував статтю «Великий Кобзар» (газ. «Бурят-Монголой унэн», 9.III), в якій підкреслив вплив укр. митця на творчість бурятських рад. поетів. Широко відзначено в Бурятії 100-річчя з дня смерті і 156-річчя з дня народження Шевченка. В 1961 в журн. «Байгалай толон» («Світло над Байкалом», № 2) надруковано Шевченкову поему «Сон», баладу «Тополя» (перекл. Ч. Намжилов) та «Заповіт» (перекл. Ц. Галсанов). Газ. «Буряад унэн» («Бурятська правда», 10.III 1961) опублікувала редакційну статтю «Пам’яті великого поета Т. Г. Шевченка». В 1964 в бурят. періодиці з’явилися нові переклади віршів Шевченка. Журнал «Байгал» («Байкал», № 2) подав уривки з поем «Наймичка» та «Гайдамаки», перекладені Ц. Галсановим і Ч. Намжиловим, а також статтю «Великий Кобзар» — про життя і творчість поета. За рішенням уряду Бурят. АРСР в містах багато вулиць названо ім’ям Шевченка, його ім’я присвоєно кільком школам і культ.-освітнім закладам.

Переклади: Şevceenko T. G. Şylegyyd ba poeemenyyd. Ulaan-Yde, 1939.

С. Ж. Балданов.


БУРЯЧОК (Бурачок) Іван Мартинович (14.IX 1877 — 24.Х 1936) — український рад. художник. Працював у галузі театр.-декораційного мист. і сатиричної графіки. Автор портрета Шевченка (туш, ДМШ) і карикатур за мотивами творів поета («Од молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо... благоденствує». Журн. «Шершень», 1906, № 9). У 1922 оформив виставу «Гайдамаки» за інсценізацією Л. Курбаса в Держ. укр. драм. театрі ім. М. Заньковецької у Києві.


БУТАКОВ Олексій Іванович (19.II 1816 — 10.VII 1869) — російський мореплавець і географ, дослідник Аральського моря, контр-адмірал. У 1848 — 49 — капітан-лейтенант флоту, начальник Аральської описової експедиції. За клопотанням Б. до її складу було включено як художника й Шевченка. Поет познайомився з Б., мабуть, у травні 1848 в Орській фортеці перед виходом експедиції. Під час цієї експедиції вони разом були на шхуні «Константин», жили в одній каюті. Дружні взаємини між Б. і поетом підтримувалися протягом усього аральського періоду, а потім в Оренбурзі, де, на прохання Б., Шевченка залишили для остаточної обробки матеріалів експедиції. «Добре, братське», за висловом поета, ставлення Б до нього полегшило на якийсь час його долю на засланні. На Косаралі між 20.XI 1848 і 6.V 1849 Шевченко виконав малюнок «О. Бутаков і фельдшер О. Істомін під час зимівлі на Косаралі» (папір, сепія, 18 × 27,3). На альбомному аркуші під малюнком, можливо, рукою О. Бутакової, напис: «Раб. Т. Шевченко. А. И. Бутаков и фельдшер Истомин в комнате укрепления Кос-Арал». Постать Б. зображено спиною до глядача. Малюнок зберігається в ДМШ. На Б. за порушення заборони Шевченкові малювати було накладено стягнення. Шевченко ще раз зустрівся з Б. у м. Владимирі (запис у «Щоденнику» 10.III 1858). Про Б. поет тепло писав у листах до В. Рєпніної, Б. Залеського, С. Левицького.

Тв.: Дневные записки плавання А. И. Бутакова на шхуне «Константин» для исследования Аральского моря в 1848 — 1849 гг. Ташкент, 1953.

Літ.: Дорошкевич О. Деякі нові факти до перебування Т. Шевченка на Аральському морі (Листи О. І. Бутакова до О. І. Макшеєва). «Вітчизна», 1946, № 3; Мацапура Н. В семье русских друзей. «Звезда», 1964, № 3; Мацапура М. І. Альбом Бутакова. «Україна», 1961, № 15; Большаков Л. Літа невольничі. К., 1971.

М. І. Мацапура.


БУТАКОВА Ольга Миколаївна (6.III 1830 — 24.VII 1903) — російська художниця. Дружина О. Бутакова. Шевченко познайомився з нею 10.III 1858 У м. Владимирі, про що зробив запис у «Щоденнику». Ще раз вони зустрілися у Петербурзі. Поет подарував, надписавши, їй свого «Кобзаря» (1860). В альбомах Бутакових було 12 малюнків роботи Шевченка (майже всі зберігаються в Держ. музеї Т. Г. Шевченка), з чотирьох з них Б. виконала офорти.

Літ.: Мацапура М. Друзі Кобзаря. «Радянська культура», 1963, 10 березня.


БУТАШЕВИЧ-ПЕТРАШЕВСЬКИЙ Михайло Васильович — діяч російського визвольного руху середини 19 ст. Див. Петрашевський М. В.


БУТЕНАС Юлюс Антонович (н. 17.XI 1908) — литовський рад. письменник, засл. діяч культури Лит. РСР (з 1965). Член КПРС з 1960. Працює в жанрі біографічного нарису. Автор книжки «Тарас Шевченко» (Вільнюс, 1954), в якій висвітлено найважливіші факти життя і творчості укр. поета, вказано на його зв’язки з Литвою.

Тв.: Tarasas Ševčenka. Vilnius. 1954.


БУТКОВ Петро Григорович (28.XII 1775 — 24.XII 1857) — російський історик, акад. Петерб. АН (з 1841). Історико-джерелознавчі праці Б. спрямовано проти спроб представників т. з. скептичної школи піддати сумнівові істор. цінність літописів. Задумавши серію офортів «Живописная Украина», Шевченко в пошуках історичних сюжетів мав намір звернутися до Б. Про це поет писав у листі до О. Бодянського 29.VI 1844.


БУТНИК-СІВЕРСЬКИЙ Борис Степанович (н. 16.III 1901) — український рад. мистецтвознавець. Автор досліджень, присвячених Шевченкові: «Мистецькі твори Т. Г. Шевченка років заслання» (1954), «Роль Петербурзької Академії художеств у розвитку мистецької освіти на Україні в першій половині XIX ст.» (1958), «До історії деяких малюнків Т. Г. Шевченка» (1959), «Волзькі краєвиди. Мандрівка в творчу лабораторію Т. Г. Шевченка» (1962), «Три знахідки» (1963), «Шевченко-художник в уяві народу» (1965) та ін. Брав діяльну участь у підготовці «Мистецької спадщини» Шевченка (т. 1 — 4. К., 1961 — 64) та ін. видань.


БУТУРЛІН Іван Іванович — начальник штабу Окремого Оренбурзького корпусу, генерал-майор. Був відомий Шевченкові як «просвещенный любитель прекрасного искусства». Поет радив Б. Залеському познайомитися з Б. (лист від 25.IX 1855). Підпис Б., разом з підписом О. Катеніна, є під наказом, в якому І. Ускову зроблено «суворе зауваження» за дозвіл Шевченкові виїхати до Петербурга.


БУЧАР (Bučar) Франьо (25.ХІ 1866 — 26.XII 1946) — хорватський літературознавець. Писав про сканд. л-ри, зокрема про наук. діяльність А. Єнсена. В загребському часописі «Savremenik» (1917, № 88 — 90) за підписом Dr. В. опублікував про Шевченка статтю «Український герой», в якій широко викладено й прокоментовано працю А. Єнсена «Тарас Шевченко» (нім мовою. Відень, 1916). До 125-річчя з дня народження укр. поета в газ. «Obzor» (1939, № 86) виступив із статтею «Тарас Шевченко — найбільший український поет».


БУЧМА Амвросій Максиміліанович (14.III 1891 — 6.I 1957) — український рад. актор, режисер, нар. артист СРСР (з 1944). Член КПРС з 1942. У «Гайдамаках» (за Шевченком, інсценізація і постановка Л. Курбаса, «Березіль», 1924) створив образ Лейби і був одним з виконавців ролі Гонти. Образ Хоми Кичатого актор втілив у фільмі режисера Г. Тасіна «Назар Стодоля» (Українфільм, Одеса, 1937). Б. створив образ поета в двосерійній картині П. Чардиніна «Тарас Шевченко» (ВУФКУ, Одеса, 1926), а також у драм. етюді В. Чаговця «Зустріч» на 125-річному ювілеї Малого театру (1949). Виступав на естраді з читанням «Заповіту». На сцені укр. театру ім. І. Франка здійснив постановку власної інсценізації «Заповіту» (1920, Вінниця), п’єс «Поетова доля» С. Голованівського (1939) й «Назар Стодоля» Шевченка (1942, 1951 — разом з Л. Дубовиком). Б позував для постатей селянина і солдата до пам’ятника Т. Г. Шевченкові в Харкові. Під час Великої Вітчизняної війни 1941 — 45 очолювана Б. фронтова бригада франківців виступала на фронті з театралізованим концертом «І вражою злою кров’ю волю окропіте». Державна премія СРСР, 1941, 1949. Портрет с. 97, іл. табл. XXVI.

Тв.: З глибин душі. К., 1955.

Літ.: Бабишкін О. Амвросій Бучма в кіно. К., 1966; Жукова А., Журов Г. Амвросій Бучма в ролі Шевченка. «Новини кіноекрану», 1964, № 3.


БУЯЛЬСЬКИЙ Ілля Васильович (6.VIII 1789 — 20.XII 1866) — російський анатом і хірург. З 1821 — професор петерб. Медико-хірургічної академії. З 1831 викладав пластичну анатомію в Академії мистецтв у Петербурзі, де 1842 його обрали академіком. Під час навчання в Академії мистецтв Шевченко з особливим задоволенням слухав його лекції. Збереглися рисунки Шевченка «На лекції з анатомії» (1841; Ін-т л-ри АН УРСР), де зображено Б. під час викладання остеології, та «Анатомічний малюнок» (1842; ДМШ), зроблений на одній з його лекцій. Про Б. він згадував у повісті «Художник».


БЮРНО Карл Іванович (н. 1796 — р. см. невід.) — військовий інженер, генерал-майор. На поч. 1854 дістав призначення в Окремий Оренбурзький корпус Підтримував дружні взаємини з політ. засланцями. Співчутливо ставився до Шевченка. Особисто вони познайомилися 15.IX 1856 у Новопетровському укріпленні. Це знайомство тривало і в Петербурзі, після повернення поета із заслання. Шевченко згадував Б. в листах до Б. Залеського 1856 і в наступні роки.


БЯДУЛЯ Змітрок (справж. прізв., ім’я й по батькові — Плавник Самуїл Юхимович; 23.IV 1886 — 3.XI 1941) — білоруський рад. письменник, перекладач. З творчістю Шевченка познайомився в дореволюц. роки. Розкриваючи соціальні суперечності білоруського села часів кріпацтва, Б. не раз використовував образи з поезії Шевченка й переймав художні засоби укр. поета («Соловей» «Відплата панові» та ін.). В статті «Відгомін кобзарських струн» (1939), говорячи про те, як впливала на нього творчість Шевченка, Б. зазначав: «Я працюю над історичною повістю про часи панщини „Соловей“. Перечитую чимало літератури. Однак головну зарядку для цієї роботи дає мені Шевченків „Кобзар“. Я читаю його і перечитую». Б. переклав білорус. мовою понад 10 творів Шевченка («Холодний яр», «Заповіт», «Русалка», «Відьма», «Лілея» та ін.).

Тв.: Водгукі кабзарскіх струн. В кн.: Тарас Шаўчэнка і беларуская літаратура. Мінск, 1964.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.