[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1976. — Т. 1. — С. 339-356.]

Попередня     Головна     Наступна





Л — Лис


«Л.»Поставлю хату і кімнату») — вірш Шевченка, написаний 27.IX 1860 в Петербурзі. Автограф — у (Більшій книжці». Є ще один автограф, без назви й дати, записаний на аркуші, наклеєному в альбомі М. Гербеля, що зберігається в Держ. публ. б-ці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна в Ленінграді. Вперше твір надруковано в журн. «Основа» (1862, № 5). Поезія присвячена Л. Полусмаковій і написана після розриву поета з нею. Не здійснились мрії поета про особисте щастя й рідну оселю, бажання бачити себе в колі сім’ї, серед своїх дітей. З ім’ям Л. Полусмакової пов’язані також вірші «Ликері» і «Барвінок цвів і зеленів».


ЛАВРЕНТЬЄВ Павло Сергійович — писар Орської інженерної команди. Шевченко познайомився і подружився з Л. відразу ж після прибуття до Орської фортеці. Л. жив в Орську до смерті, зберігав ескізи олівцем і вірші, що їх подарував йому поет. Після смерті Л. ці ескізи й вірші загубилися.


ЛАВРЕНТЬЄВА Агата Осипівна (бл. 1825 — після 1910) — дружина П. С. Лаврентьєва, знайома Шевченка періоду його перебування в Орській фортеці. З її слів О. Матов 1896 записав цінні відомості про життя поета 1847 — 48. Вперше спогади Л. опубліковано в казанській газ. «Камско-Волжский край» (17-22.I. 1.II 1897).


ЛАВРОВ Арсентій Михайлович — молодший лікар Раїмського лазарету, пізніше — лікар 2-го, а потім 1-го лінійних батальйонів Окремого Оренбурзького корпусу. За свідченням сучасників, Л. був одним з приятелів Шевченка на засланні. Згадувався в листуванні друзів поета. Шевченко намалював карикатуру на залицяльників дочки чиновника М. Цибісова, серед яких зобразив і Лаврова.


ЛАВРОВ Микола Андрійович (9.III 1820 — 3.VIII 1875) — російський художник-портретист, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1849). Учився разом з Шевченком у К. Брюллова. Поет згадував Л. в «Щоденнику» 30.III 1858.


ЛАВРОВ Петро Лаврович (14.VI 1823 — 6.II 1900) — російський соціолог і публіцист, ідеолог революц. народництва. 18.ІХ 1857 Шевченко переписав у «Щоденник» уривок нелегального вірша Л. «Русскому народу», а 24.X 1858 — сатир. вірш «Когда он в вечность преселился», який сучасні дослідники приписують Лаврову. Особисто Шевченко познайомився з Л. 1859 або 1860 в Петербурзі в архітектора А. Штакеншнейдера. Л. використовував поетичні твори Шевченка в своїх працях, спрямованих проти рос. самодержавства. В статті «Наслідки реформ» (1877), викриваючи гнобительську політику царизму, наводив рядки з поеми «Кавказ»: «На всіх язиках все мовчить, // Бо благоденствує!». Їх він потім використав у статті «І. С. Тургенєв і розвиток російського суспільства» (1884). Згадав українського поета й у «Календарі „Народної волі“ на 1883 рік».


ЛАГОДИ АНТОНА ІВАНОВИЧА ПОРТРЕТ (папір, акв., 25,2 × 19,5) — портрет, що його виконав Шевченко 1839 в Петербурзі. Праворуч унизу олівцем підпис автора і дата: «Шевченко 1839». На звороті — ескіз цього самого портрета. З А. Лагодою (1816 — 76) — петербурзьким чиновником — Шевченко познайомився в кін. 30-х pp. і зустрічався з ним у колі своїх друзів — В. Штернберга і А. Майнова. Твір зберігається в ДМШ.


ЛАДИЖЕНСЬКИЙ Беніамін Хаїмович (н. 31.Х 1910) — український рад. художник. Працює в галузі живопису. Автор картини «Т. Г. Шевченко в колі російських революційних демократів» (1949). Іл. т. 2, табл. V.


ЛАДИЖЕНСЬКИЙ Михайло Васильович (н. 1801 — р. см. невід.) — голова Оренбурзької прикордонної комісії, ген.майор. З грудня 1853 — комендант Оренбурга. В Оренбург прибув з групою своїх підлеглих. Серед них були А. Венгжиновський та М. і Ф. Лазаревські, які потім стали друзями Шевченка. За свідченням Ф. Лазаревського, серед близьких знайомих поета був і Л. Він згадувався в листуванні Шевченка.


ЛАЗАРЕВСЬКА Афанасія Олексіївна (дівоче прізв. — Лащинська; 1801 — 79) — знайома Шевченка, мати братів Лазаревських. Шевченко добре знав Л. з розповідей її синів і листувався з нею. У 1858 надіслав їй офорт «Свята родина» з дарчим написом. Особисто вони познайомилися 21.VIII 1859, коли поет разом з її сином — Ф. Лазаревським — завітав у Гирявку, де пробув кілька днів. Тут Шевченко виконав портрет Л. (див. Лазаревських портрети). Збираючись одружитися з Л. Полусмаковою, поет листовно просив Л. благословити його на сімейне життя.


ЛАЗАРЕВСЬКИЙ Василь Матвійович (27.II 1817 — 18.IV 1890) — російський письменник і перекладач, найстарший з шести братів Лазаревських. У 1847 — 48 — чиновник Оренбурзької прикордонної комісії. З 1848 — в Петербурзі. Л. матеріально допомагав поетові-засланцеві й листувався з ним. Шевченко познайомився з Л. 28.III 1858 у Петербурзі. В Л. разом з його власними неопублікованими творами зберігався й автограф поезії Шевченка «Барвінок цвів і зеленів», два листи поета до А. Лазаревської, матері Л., та альбом малюнків 1858 — 59. Шевченко подарував Л. виданий 1860 «Кобзар» з власноручним написом, офорти «Приятелі», «Притча про робітників на винограднику», два відбитки офорта «Сама собі в своїй господі», а також автопортрет (1861).


ЛАЗАРЕВСЬКИЙ Іван Матвійович (1836 — 4.VII 1887) — знайомий Шевченка, наймолодший з шести братів Лазаревських. Шевченко познайомився з Л. 1858 в Петербурзі, коли той був студентом. Протягом 1858 — 61 Л. майже щодня зустрічався з поетом у брата Михайла. Переписував твори Шевченка, зокрема вписав у «Більшу книжку» кілька творів останніх років його життя, а в «Щоденник» поета (20.V 1858) — пісню про Кармалюка. У Л. була рукописна збірка «Стихотворения Т. Г. Шевченка», яку він сам виготовив і до якої поет власноручно вніс низку виправлень і доповнень. Л. належали списки вірша «Марку Вовчку», містерії «Зеликий льох» (з виправленнями Шевченка) та ін. У ряді випадків ці списки пізніше стали джерелом для внесення виправлень і поновлень у різних друкованих збірках поета. 8.III 1860 Шевченко подарував Л. примірник останнього прижиттєвого видання «Кобзаря» з власноручним написом (зберігається в Держ. б-ці СРСР ім. В. І. Леніна у Москві).


ЛАЗАРЕВСЬКИЙ Михайло Матвійович (12.VII 1818 — 3.V 1867) — чиновник, близький друг Шевченка, підстарший з шести братів Лазаревських. У 1837 закінчив Ніжинський ліцей кн. Безбородька, 1841 переїхав до Тобольська, а звідти 1846 — до Оренбурга. З 1850 — радник Петерб. губернського правління. Останні роки життя — керуючий справами О. С. Уварова в Москві. Шевченко познайомився з Л. 1847. Зустрічався з ним в Орську та Оренбурзі, намалював його портрети (див. Лазаревських портрети). Л. діставав поетові герценівські видання, матеріально допомагав, листувався з ним. В Петербурзі, водночас з родиною Толстих, клопотався про визволення поета з заслання й першим повідомив його про волю. В «Щоденнику» 2.VII 1857 поет записав: «Пошли, господи, всем людям такую дружбу и такого друга, как Лазаревский». Після повернення до Петербурга Шевченко майже три місяці жив у Л., пізніше, коли переселився у виділену йому Академією мистецтв майстерню, часто бував у нього. 12.VII 1858, в день іменин Л., поет подарував йому свій «Щоденник», автопортрет (1858), офорт «Притча про робітників на винограднику». Л. піклувався про хворого Шевченка, після його смерті подбав про похорон, а потім узяв на себе турботу по перевезенню тіла поета на Україну. Він вів і вирішував усі майнові справи спадкоємців Шевченка.

У Л. зберігалися поетові «Мала книжка» (яку Л. узяв у нову оправу), «Більша книжка», автографи та авторизовані списки російських повістей «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Капитанша», «Несчастный», «Близнецы», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали», примірники книжок «Кобзар» (1860), «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» (1844) з власноручними виправленнями Шевченка та інші творчі матеріали поета.

В газ. «С-Петербургские ведомости» (1863, № 207) Л. виступив із спростуванням «Відповідь на статтю П. М[артос]а про Шевченка», де захистив добру пам’ять поета від наклепів і брутальної лайки першого поетового видавця.

Тв.: Із спогадів про Т. Г. Шевченка. В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958.

М. П. Візир.


ЛАЗАРЕВСЬКИЙ Олександр Матвійович (20.VI 1834 — 13.IV 1902) — український історик бурж.-ліберального напряму, п’ятий з шести братів Лазаревських. Шевченко познайомився з Л. 1858, коли той був студентом Петерб. ун-ту. Л. підтримував з ним дружні взаємини, доглядав його під час хвороби. Брав участь у похороні поета в Петербурзі та перевезенні його тіла на Україну. Опублікував кілька розвідок про життя й діяльність Шевченка. Під впливом антикріпосницьких творів поета виробилась істор. концепція Л., який викривав укр. козацьку старшину як визискувача і гнобителя трудящих мас. З 1880 Л. жив і працював у Києві. Його примірник «Кобзаря» (СПБ, 1860) з дарчим написом автора зберігається в ДМШ у Києві.

Тв.: Последний день жизни Т. Г. Шевченко. В кн.: Тарас Шевченко. Документи і матеріали. К., 1963.


ЛАЗАРЕВСЬКИЙ Федір Матвійович (20.IV 1820 — 13.VIII 1890) — чиновник Оренбурзької прикордонної комісії; третій з шести братів Лазаревських; з 1854 — чиновник для особливих доручень при петерб. генерал-губернаторі, з 1859 — керуючий удільними конторами в Орлі й Ставрополі. Л. — перший, хто, за словами Шевченка, «не устыдился ... серой шинели» поета і 1847 розшукав його в Оренбурзі, допомагав йому.

Поет-засланець часто бував у домі Л. Намалював його портрет і портрет Л. з братом Михайлом (див. Лазаревських портрети). Після переведення Шевченка до Новопетровського укріплення (1850) їхні взаємини обриваються аж до зустрічі в Петербурзі 1858. Востаннє вони бачилися 1859 під час третьої подорожі Шевченка на Україну, разом відвідали матір Л. у с. Гирявці. Поет записав кілька поезій в альбомі Л. (1840 — 50) і подарував йому «Кобзар» (СПБ, 1860) з власноручним написом, автопортрет (1849) та офорт «Вірсавія». Л. залишив спогади про свої зустрічі з Шевченком, надруковані в журналі «Киевская старина» (1899, № 2, 4).

Тв.: Із спогадів про Шевченка. — Ще з спогадів про Шевченка. В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958.

М. П. Візир.


ЛАЗАРЕВСЬКИЙ Яків Матвійович (1829 — 8.I 1881) — знайомий Шевченка, четвертий з шести братів Лазаревських. У 1850 залишив військ. службу й приїхав до Петербурга, служив там чиновником. 22.I 1858 у Нижньому Новгороді Шевченко записав у «Щоденнику»: «Проездом из Петербурга в Вятку на службу посетил меня сегодня Яков Лазаревский. Он недавно из Малороссии. Рассказал о многих свежих гадостях в моем родном краю, в том числе и о грустном Екатеринославском восстании 1856 года...». Це було їхнє перше знайомство. Згодом вони ще кілька разів зустрічалися в Петербурзі. В листі до М. Лазаревського 22.II 1858 Шевченко назвав Л. «славним хлопцем». В 1858 подарував йому офорт «Притча про робітників на винограднику».


ЛАЗАРЕВСЬКИХ ПОРТРЕТИ — портрети знайомих Шевченка, що їх він виконав у різні роки. Парний портрет братів Ф. Лазаревського та М. Лазаревського (папір, сепія, 29 × 22) виконано 11.XII 1849 в Оренбурзі. Праворуч унизу чорнилом напис: «Оренбург 11 декабря 1849 г.». Зберігається в Інституті російської літератури (Пушкінському домі) АН СРСР. Портрет М. Лазаревського (тон. папір, італ. ол., крейда, 29,5 × 23) художник намалював не раніше 28.III 1858 в Петербурзі. Праворуч унизу олівцем авторський підпис і дата: «Т. Шевченко, 1858». Портрет А. Лазаревської (тон. папір, італ. ол., крейда, 29,5 × 23,1) виконано на Україні в с. Гирявці 22.VIII 1859. Праворуч унизу крейдою дата й авторський підпис: «1859 Т. Шевченко августа 22». Ліворуч унизу олівцем В. Лазаревський написав «В. Портрет матушки». Два останні портрети — в ДМШ. В 1850 Шевченко виконав портрет Ф. Лазаревського, який, є припущення, сам знищив перед арештом.


ЛАЙВСЕЙ (Livesay) Флоренс-Гамільтон-Рендел (3.ХІ 1874 — 28.VII 1953) — канадська англомовна перекладачка, журналістка й поетеса. З дитинства чула укр. мову й пісні від емігрантів у провінції Манітоба. Авторка першої великої збірки перекладів англ. мовою укр. поезії нар. та літ. походження «Пісні України з русинськими віршами» (Лондон — Париж — Торонто, 1916). У книжці вміщено й 7 творів Шевченка: «Навгороді коло броду», «Нащо мені чорні брови», «Не для людей, тієї слави», «Сонце заходить, гори чорніють», «Тополя», «У неділю не гуляла», «Чого ти ходиш на могилу?». Переклади Л. довільні.


ЛАНГБАРД Йосип Григорович (18.I 1882 — 3.I 1951) — російський рад. архітектор, засл. діяч мистецтв БРСР (з 1934). Автор архітектурної частини пам’ятника Шевченкові в Харкові (скульптор М. Манізер; бр., граніт. 1935). Іл. т. 2, табл. VII.


ЛАНІ (Lányi) Шаролта (6.VI 1891 — листопад 1975) — угорська письменниця і перекладачка. Учасниця угор. робітн. руху. В 1922 разом з чоловіком — відомим діячем революц. руху Е. Цобелем — емігрувала до Радянського Союзу Тут зацікавилася рос. л-рою і л-рою народів СРСР. У журн. «Új Hang» («Новий голос», 1939, № 4), що виходив у Москві, опублікувала статтю «До 125-річчя з дня народження Тараса Шевченка». Там же надруковано й чотири твори укр. поета «Заповіт», «В неволі, в самоті немає», «О люди! люди небораки!» та «Чого мені тяжко, чого мені нудно?» в її перекладах, які в основному правильно відтворюють оригінал. Пізніше ці твори Шевченка в перекладі Л. ввійшли до збірки «Кобзар» (Будапешт, 1961). У газеті «Új Szó» («Нове слово», 1947, № 57) вміщено статтю Л. «Тарас Шевченко».


ЛАНКАСТЕР Джозеф (Joseph Lancaster; 1771 — 1838) — англійський педагог. Безплатно навчав дітей бідноти, виробив систему взаємного навчання. Шевченко в повісті «Капитанша» назвав Л. «великим ревнителем народного образования».


ЛАОКООН (Λαοκόων) — персонаж давньогрецьких епічнихпереказів про Троянську війну, жрець Аполлона в Трої. За міфами, Л. і двох його синів задушили змії. Відомо, що Шевченко виконав малюнок «Маска Лаокоона» (1836 — 37). Про цей малюнок поет згадував у повістях «Художник» і «Прогулка с удовольствием и не без морали».


ЛАПІН Володимир Васильович (н. 23.VII 1915) — український рад. художник декоративно-ужиткового мистецтва, засл. діяч мистецтв УРСР (з 1974). Член КПРС з 1942. Серед творів на шевченківські теми: декор. вази з фарфору «І мене в сім’ї великій» (1964), «Т. Г. Шевченко» (1964), ваза з портретом Шевченка (1972).


ЛАПОКНИШ Василь Гнатович (11.III 1905 — 17.I 1974) — український рад. кінорежисер. Член КПРС з 1942. Як асистент режисера І. Кавалерідзе працював над картиною «Прометей» за мотивами творів Шевченка (Українфільм, Київ, 1935); брав участь як другий режисер у створенні фільму «Тарас Шевченко» І. Савченка (1951, Київ. кіностудія худож. фільмів), спільно з В. Вронським поставив фільм-балет «Лілея» (за Шевченком, 1959), разом з І. Молостовою екранізував оперу М. Вериківського «Наймичка» (за однойменними творами Шевченка, 1964; два останні — на Київ. кіностудії худож. фільмів ім. О. П. Довженка). Іл. табл. XXVII.


ЛАППО-СТАРЖЕНЕЦЬКИЙ Павло Вільгельмович — старший поліцмейстер Нижнього Новгорода. В 1857 Л.-С. засвідчив хворобу Шевченка й допоміг йому уникнути повернення до Оренбурга. 12.V 1858 Шевченко зустрівся з ним і в Петербурзі.


ЛАПСЬКИЙ Остап (н. 1926) — український і польський поет, перекладач і літературознавець. Н. на Україні. Живе в Польській Народній Республіці. Перекладає з білорус. й польс. мов. Велике значення для формування його поетичної особистості мала творчість Шевченка. Присвятив Шевченкові вірші: «На Тараса», «Шевченкові думи» — опубліковано в антології «Гомін» (Варшава, 1964) і «Кобзареві» — в журн. «Дніпро» (1965, № 4). Деяким поезіям Л. бракує чіткого класового розуміння спадщини укр. поета Автор статей «Шевченко в польській літературній критиці» в збірнику польською мовою «Тарас Шевченко в соту річницю смерті» (Варшава, 1961), «Тарас Шевченко — великий син України» в журн. «Przyjażń» («Дружба», 1961, № 9 — 10). У «Вибраних поезіях» Шевченка (Вроцлав, 1974) вміщено перекладений Л. Шевченків вірш «Осії глава XIV (подражаніє)».


ЛАРЧЕНКО Михась (Михайло Григорович; н. 14.XI 1907) — білоруський рад. літературознавець і критик. Член КПРС з 1941. Опублікував про Шевченка статті «Під життєдайним впливом Шевченка» (1939), «Янка Купала і Тарас Шевченко» (1953), «Тарас Шевченко й Максим Богданович» (1961). Про значення Шевченкової поезії для білорус. літератури писав у книжках «Зв’язки білоруської літератури з літературами сусідніх слов’янських народів у другій половині XIX століття» (білоруською мовою. Мінськ, 1958), «Слов’янська єдність» (білоруською мовою. Мінськ, 1963) та ін.

Тв.: Тарас Шевченко і Янка Купала. В кн.: Збірник праць першої і другої наукових шевченківських конференцій. К., 1954; Тарас Шевченко і білоруська література. «Українська мова і література в школі», 1964, № 3.


ЛАСЛО (Laszlo), Ласло-Куцюк Магдалена (н. 30.VIII 1928) — румунський літературознавець. Закінчила Харків. ун-т (1954). Авторка праць про рум.-укр. літ. взаємини, укр. поетику, творчість укр. письменників, зокрема Шевченка. В журн. «Scrisul banatean» («Письменство Банату», 1952, № 8) надрукувала статтю «Народний поет України Тарас Шевченко румунською мовок». Пізніше з’явилися її грунтовні дослідження: «Шевченко в Румунії (період до 23 серпня 1944 р.)» — опубліковано в журн. «Studii şi cercetări de istorie literară şi folclor» («Статті й дослідження з історії літератури і фольклору», 1961, № 4), «Шевченко на сторінках соціалістичних публікацій Румунії в другій половині XIX ст.» — в журн. «Радянське літературознавство» (1961, № 2), «К. Доброджану-Геря про творчість Тараса Шевченка» — в журн. «Studii de literatură universală» («Дослідження з світової літератури», 1962, т. 4). Творчість укр. поета посідає важливе місце і в її праці рум. мовою «Румунськоукраїнські літературні взаємини XIX — початку XX ст.» (Бухарест, 1971). Досліджувала також мотиви Горація в творах Шевченка, зв’язки українського поета з А. Міцкевичем тощо.

Тв.: Влияние творчества Г. С. Сковороды на поэзию Т. Г. Шевченко. Бухарест, 1973; «Катерина» Шевченка і «Еда» Баратинського. «Радянське літературознавство». 1975, № 8.


«ЛАСТІВКА» — український альманах, що його підготував Є. Гребінка і видав 1841 В. Поляков у Петербурзі. В редагуванні альманаху брав участь і Шевченко. В «Л.» надруковано уривки з п’єси І. Котляревського «Москаль-чарівник», повість Г. Квітки-Основ’яненка «Сердешна Оксана», байки Л. Боровиковського, ліричні вірші В. Забіли, Є. Гребінки, О. Афанасьєва-Чужбинського та ін., поетич. обробки нар. загадок, добірка народних пісень і приказок. У «Л.» вперше побачили світ п’ять творів Шевченка — «Причинна», «На вічну пам’ять Котляревському». «Тече вода в синє море» (помилково — як продовження елегії «На вічну пам’ять Котляревському»), «Вітре буйний, вітре буйний!» і розділ з поеми «Гайдамаки», що ввійшов до остаточного тексту під заголовком «Галайда». З цензурного рукопису «Л.» (зберігається в автора цієї статті) відомо, що Шевченко подавав до альманаху й уривок з поеми «Тарасова ніч».

Журнальна критика по-різному оцінила альманах. «Литературная газета» (24.V 1841) писала, що в «Л.» є багато прекрасних творів, самобутніх і нових. Журн. «Москвитянин» (1841, № 10) вмістив рецензію О. Афанасьєва-Чужбинського, в якій значне місце відведено надрукованим у «Л.» творам Шевченка. Негативно відгукнулися на «Л.» журнали «Библиотека для чтения» (1841, т. 48), «Отечественные записки» (1841, № 6) та ін.

Літ.: Кирилюк Є. Шевченко в «Ластівці». «Літературна газета», 1941, 7 березня.

М. М. Зозуля.


ЛАТИНОАМЕРИКАНСЬКІ ЛІТЕРАТУРИ І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. На популяризацію творчості Шевченка в країнах Латинської Америки певний вплив мала укр. трудова еміграція. Ширші кола громадськості дізнались про життя і діяльність укр. поета із книжки португ. мовою «Тарас Шевченко, його життя й твори» (Курітіба, 1936), яку випустило в Бразілії в-во «Парана». В книжці подано стислий огляд історії й культури укр. народу, нарис про життя і творчість укр. поета, а також 19 Шевченкових поезій (18 — повністю, одна — в уривку) в перекладі португ. мовою. Серед них: «Вітер з гаєм розмовляє», «Ой одна я, одна», «Ой гляну я, подивлюся», «Садок вишневий коло хати», «В неволі, в самоті немає», «Мені тринадцятий минало», «Заповіт», «Ой три шляхи широкії», «Сонце заходить, гори чорніють», «Тяжко-важко в світі жити». В аргентінському календарі для укр. прогресивної еміграції «Світло» на 1939 (Буенос-Айрес, 1938) опубліковано ряд матеріалів, присвячених Шевченкові. Зокрема, подано інформацію про відзначення 75-річчя з дня смерті поета, яке влаштувала укр. бібліотека його імені в Буенос-Айресі, надруковано Шевченків вірш «Світе ясний! Світе тихий!», уривки з поеми «Сон» та інших творів, портрет Шевченка (на обкладинці), фото його пам’ятника в Києві тощо. Календар відзначається прогресивною спрямованістю, прихильним ставленням до Радянського Союзу. Цей же календар, виданий 1940 на 1941, надрукував шевченківські матеріали, об’єднані під рубрикою «Великий поет-борець Тарас Григорович Шевченко». Тут подано кілька уривків із творів поета — «Не жди сподіваної волі», «Розкуються незабаром заковані люди», «Вставайте, кайдани порвіте» та ін. Вміщено вірш, присвячений Шевченкові, і статтю про творчість поета Передруковано з рад. журналу «Соціалістична культура» статтю «Дві долі», в якій порівнюється доля жінки-кріпачки за часів поета (з посиланням на його твори) і життя жінки в Радянській Україні. В кінці календаря є кілька статей про українські товариства й бібліотеки імені Шевченка в Аргентіні й Уругваї та про відзначення шевченківських дат 1938 і 1939.

В «Антології української літератури» (Ріо-де-Жанейро, 1959) в перекладах португ. мовою опубліковано 7 творів Шевченка — «Мені однаково, чи буду», «Чого мені тяжко, чого мені нудно», «Великий льох», «Садок вишневий коло хати», «Думи мої, думи мої», «Лілея» та уривок з поеми «Княжна». У вступ, статті браз. дослідниці А.-М. Муріци підкреслено велике значення творчої спадщини Шевченка. В Аргентіні до 100-річчя з дня смерті поета видано ісп. мовою брошуру А.-Х. Баттістеси «Тарас Шевченко» (Буенос-Айрес, 1961), в якій він подав короткий огляд життя і творчості поета й навів власний прозовий переклад «Заповіту». До 150-річчя з дня народження укр. поета в бразільському тижневику «Novos rumos» («Нові шляхи», 13 — 19.III 1964) вміщено статтю «Тарас Шевченко».

Мексіканський тижневик «Mañana» («Завтра», 3.X 1964) надрукував повідомлення про те, що Національний інститут образотворчого мистецтва відзначив разом з посольством СРСР і нац. комісією Мексіки в справах ЮНЕСКО 150-річчя з дня народження укр. поета, зокрема влаштував у Палаці образотворчого мистецтва виставку матеріалів, які висвітлювали життя і творчість митця. Виставку експонували і в Мексікано-російському ін-ті культ. обміну та в його філіалах у містах Гвадалахарі, Морелії, Монтерреї і Тампіко. В Аргентіні (Буенос-Айрес, театр «Астроль») в березні 1964 відбулося урочисте засідання. Самодіяльні актори підготували спеціальну шевченківську програму.

Уругвайсько-радянський ін-т культ. обміну влаштував у Монтевідео виставку і читання лекцій про Шевченка у філіалах ін-ту та в слов. організаціях. У чілійському тижневику «Siglo» («Століття», 13.ХІ 1964) до 150-річчя з дня народження Шевченка чілійський письменник Л.-Е. Делано опублікував статтю «Український поет». На Кубі творчість Шевченка пропагує письменник С. Фейхоо. В 1964 він виступив з промовою на Міжнародному форумі діячів культури, присвяченому 150-річчю з дня народження Шевченка. В 1965 редагований С. Фейхоо журн. «Islas» («Острови») вмістив його перші переклади творів укр. поета. В 1966 у співавт. С. Фейхоо і рад. перекладачки Н. Булгакової видано ісп. мовою антологію «Російські і радянські поети» (Гавана, 1966), куди включено й 19 поезій Шевченка: «Заповіт», «Як маю я журитися», «Не завидуй багатому», «Минають дні, минають ночі», «Не женися на багатій», «Косар», «І багата я», «Тече вода в синє море», «Самому чудно. А де ж дітись?» тощо. Про враження від нової поїздки до СРСР і про відвідини музею Т. Г. Шевченка в Києві С. Фейхоо писав у нарисі «Подорож до Радянського Союзу» (журн. «Islas», 1967, т. 9, № 2). Там наведено й уривки з Шевченкових творів у перекладі ісп. мовою. У квітні 1973 журнал опублікував у перекладі ісп. мовою (без зазначення прізвища перекладача) твори «Перебендя», «Юродивий», «Сонце заходить, гори чорніють», епілог «Гайдамаків», «І Архімед і Галілей» та ін. твори. Вміщено там і статтю викладачки Центрального ун-ту Лас-Вільяс у м. Санта-Кларі А. Гонсалес-Боланьйос про життя і творчість Шевченка.

«Велика португальсько-бразільська енциклопедія» (т. 33. Ліссабон — Ріо-де-Жанейро, 1945) в статті «Україна» відзначила Шевченка як найвидатнішого укр. поета.

Ю. В. Покальчук.


ЛАТИСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Про Шевченка в Латвії стало відомо в 2-й пол. 19 ст. з рос. преси, а також від латис. студентів, які навчалися в Петербурзі. Латис. письменник Я. Райніс, згадуючи роки навчання в Росії (1884 — 88), відзначав, що в цей період зустрічався з укр. студентами, і вони знайомили його з поезією Шевченка. Вперше в латиській пресі ім’я укр. поета згадано 1897. Тоді газ. «Tēvija» («Вітчизна», 1.X) в огляді рос. л-ри назвала Шевченка поетом, близьким за напрямом творчості до М. Некрасова. Вірші Шевченка з’явилися в Латвії спочатку в рос. перекладах. Відомо, що твори укр. поета поширювались у Валмієрській та Балтійській учительських семінаріях, де з ними вперше познайомилися майбутні перекладачі Шевченкових творів Ф. Адамович і Судрабу Еджус. Першим твором Шевченка, який став відомим латишам рідною мовою, була поема «Катерина». її опубліковано 1900 в перекладі Ліготню Єкаба в журналі «Austrums» («Схід», № 12). Там же вміщено статтю Арону Матіса «Тарас Григорович Шевченко». У 1906 Е. Рудзітіс переклав вірші «Закувала зозуленька» та «Заповіт». У 1911 до 50-річчя з дня смерті укр. поета в латис. журн. «Jaunības Tekas» («Дороги юності») та газ. «Latviešu Avīzes» («Латиська газета») надруковано його вірші «І небо невмите, і заспані хвилі», «І досі сниться: під горою», «І широкую долину», «Ой гляну я, подивлюся», уривок з поеми «Гайдамаки» та ін., перекладені Ліготню Єкабом та Е. Рудзітісом. Тоді ж Ліготню Єкаб опублікував статтю «Тарас Шевченко», в якій, високо оцінюючи творчість поета, звернув увагу на надзвичайну милозвучність «Кобзаря», його народнопісенну основу.

Велику роль у популяризації спадщини Шевченка серед латишів відіграли літ. читання та вечори, що відбувалися в Латвії до 100-річчя з дня народження поета. Газ. «Jaunās Avīzes» («Нова газета»), «Jaunais ceļš» («Нові дороги»), журнал «Druva» («Нива») друкували матеріали про життя і творчість Шевченка, а також інформацію про сутички з поліцією та демонстрації на Україні в дні відзначення ювілею поета. Журн. «Druva» опублікував вірші укр. поета «Молитва», «Ой чого ти почорніло», уривок з поеми «Тарасова ніч» та ін., перекладені Ф. Адамовичем. Журн. «Domas» («Думи», 1914, № 4) вмістив статтю А. Упіта «Тарас Григорович Шевченко», в якій автор підкреслив революц. характер творчості, високу художню майстерність укр. поета. Окремі переклади латис. мовою — «Садок вишневий коло хати», «Заповіт», уривок («Плавай, плавай, лебедонько») з балади «Тополя» та ін. — з’явились 1916, 1917, 1929. Значно глибше вивчається і популяризується в Латвії літ. спадщина Шевченка з 1940, після відновлення в республіці Рад. влади, особливо в післявоєнні роки.

В латис. періодич. виданнях 1941 опубліковано твори укр. поета «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Ой три шляхи широкії», першу частину вірша «Молитва», «Тече вода в синє море», поему «Сон», вступ до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий» в перекладах П. Айгара і В. Гревіня та статтю В. Гревіня «Поет, якому заборонили писати, художник, якому заборонили малювати». Видано збірку Шевченкових творів «Вибране» (Рига, 1951) з передмовою О. Дейча. До збірки ввійшли поеми «Наймичка», «Кавказ», «Гайдамаки», «Сова», вірші «Ой одна я, одна», «І виріс я на чужині», «Огні горять, музика грає», «Хоча лежачого й не б’ють», «Заповіт», «Ой три шляхи широкії» та ін. (всього 42 твори). Переклади здійснили М. Кемпе, В. Давідс (Вецаукумс), П. Барда, Я. Плаудіс. Цю збірку перевидано 1954. Окремою книжкою в перекладі Я. Плаудіса вийшла поема «Гайдамаки» (Рига, 1964). До шкільних хрестоматій включено поезії «Заповіт» та «Мені однаково, чи буду». Багато творів укр. поета опубліковано в дні ювілеїв у періодич. л-рі, зокрема «О люди! люди небораки!», «Зацвіла в долині», «Причинна», «Ликері» («Моя ти любо! мій ти друже!»), «Не для людей, тієї слави», «Муза», «Не завидуй багатому», «І Архімед і Галілей», «Заповіт» та ін. Найдосконаліші переклади зробили М. Кемпе, П. Барда, Я. Плаудіс, В. Давідс, М. Бендрупе, Я. Османіс. У Латвії опубліковано бл. ста статей про життя і творчість Шевченка. Серед них Я. Судрабкална «Тарас Шевченко» [«Literatūre un Māksla» («Література та мистецтво», 15.III 1946)], К. Крауліня «Найулюбленіший поет» (1961), Е. Сокола «Шевченко і латиська література» (1956), А. Веяна «Так розмовляють з батьком» (1969).

Укр. поетові присвятили твори М. Кемпе, А. Веян, Я. Гротс, І. Зієдоніс, В. Белшевіца та ін. Автори підкреслюють велич поетичного таланту Шевченка, його близькість народові. Потребу вчитися майстерності в укр. митця підкреслюють у своїх віршах А. Веян — «Кобзар» (1957), І. Зієдоніс — «На підступах до пам’ятника Тарасові Шевченку» (1965). В Латвії широко відзначено 100-річчя з дня смерті та 150-річчя з дня народження Шевченка. В бібліотеках, будинках культури, школах міст і сіл республіки відбулися літ. вечори, концерти, виставки. Опубліковано велику кількість статей латис. письменників і літературознавців, у яких автори висловлювали свою глибоку повагу і любов до укр. поета. 150-річчя з дня народження Шевченка відзначалося протягом березня — червня 1964. 9.III в Ризі відбулися урочистий вечір і концерт у театрі опери та балету. Періодич. видання на своїх сторінках багато місця приділяли творам Шевченка і статтям про нього. Укр. поет близький і рідний латис. народові. Шевченкові літ. традиції розвивають у своїй творчості латиські рад. письменники.

Переклади: Ševčenko T. Izlàse. Rīgā, 1951; Ševčenko T. Izlàse. Rīgā, 1954; Ševčenko T. Haidamaki. Rīgā, 1964.

Літ.: A. [Āronu Matīss]. Tarass Grigorjevičs Ševčenko. «Austrums», 1900, № 12; Līgotnu Jēkabs. Tarass Ševčenko un vina dzeja. «Druva», 1914, №4; Vanags J. Divas atceres (Par T. Ševčenko). «Karogs», 1946, № 3; Сокол Э. Шевченко и латышская литература. В кн.; Збірник праць четвертої наукової шевченківської конференції. К., 1956; Draudіna S. Lielais tautas dziesminieks (Par T. Ševčenko). «Padomju Latvijas Komunists», 1961. № 3; Kraulinš K. Ukrainu Prometejs. «Literatūre an Māksla», 1964, 6 червня; Sudrabkalns I. Nemirstīga mīlestība. «Karogs», 1964, № 3; Vējāns A. Tā sarunājas ar tēvu (Par Tarasu Ševčenko). В кн.: Vējāns A. Savas lakstīgalas meklētāji. Rīgā. 1969.

Б. K. Звайгзне.


ЛАФАТЕР, Лаватер (Lavater) Йоганн-Каспар (15.XI 1741 — 2.I 1801) — швейцарський письменник, пастор. Автор популярної свого часу книжки «Фізіогномічні фрагменти для заохочування людських знань і любові» (т. 1 — 4. Лейпціг — Вінтертур, 1775 — 78), що в рос. перекладі вийшла під назвою «Правила физиогномии и хиромантии...» (СПБ, 1817). У ній Л. намагався встановити залежність духовного складу людини від будови її черепа й обличчя. В цьому зв’язку Шевченко згадував про Л. в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» та в листі до М. Лазаревського 8.XII 1856.


ЛАФОН (Lafond) Жаклін (н. 30. IX 1922) — французька перекладачка. Спільно з Е. Гільвіком переклала франц. мовою повість Шевченка «Художник» і уривки з його «Щоденника» (Париж, 1964).


ЛАХ (Lah) Іван (9.XII 1881 — 18.V 1938) — словенський письменник. На поч. 20 ст. подорожував по слов’янських країнах (Польщі, Росії, Болгарії, Сербії). Крім худож. прози, писав публіцистичні статті, розвідки з історії словен. та ін. слов’янських літератур. Перекладав поезію слов’янських народів. У 1911 в газ. «Jutro» («Ранок», 5.III) опублікував статтю «Тарас Шевченко», в якій захоплено писав про укр. поета як борця за волю рідного народу, порівнював його роль у становленні української л-ри з роллю Ф. Прешерна в словен. л-рі, картав царизм за утиски поета.


ЛАХУТІ Абулкасем (4.XII 1887 — 16.III 1957) — один із зачинателів таджицької радянської поезії. Член КПРС з 1924. Н. і до 1922 жив в Ірані, брав участь у революційному русі. В 1922 емігрував у Рад. Союз. Україні присвятив поезії «Відповідь на „Заповіт“ Шевченка» (1933), «На березі Дніпра» (1936), «Дім Тараса буде вільний», «Народові України» (обидві — 1942). В цих творах виявилася велика повага тадж. поета до Шевченка. Л. першим переклав тадж. мовою Шевченків «Заповіт» (1933). Після поїздок на Україну (1931, 1933 і в наступні ) виступав з доповідями про життя і творчість укр. поета.

Тв.: Тарасу Шевченкові. Відповідь на «Заповіт». В кн.: Вінок великому Кобзареві. К., 1961.

Літ.: Дун А., Султанов Ш. Лахути о Шевченко. «Коммунист Таджикистана», 1960, 10 марта; Дун О., Султанов Ш. Лахуті в Харкові. «Прапор», 1964, № 10; Шодыкулов Х. Стихотворные ответы Лахути поэтам братских народов. В кн.: Памяти Лахути. Душанбе, 1974.


ЛЕ Іван (справж. прізв., ім’я та по батькові — Мойся Іван Леонтійович; н. 22.III 1895) — український радянський письменник. Член КПРС з 1925.

В оповіданнях і нарисах «Ранок біля пам’ятника», «Сліди Тараса в народі» (обидва опубл. 1938), «Тарас» (1941), «Шевченко» (1942} Л. стверджує вічність поезій Шевченка в пам’яті народу. Шевченкові присвятив статті «Чий Шевченко?» (1920), «Любов народна» (1939) та ін. Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1967.


ЛЕБЕДЄВ Михайло Іванович (16.XI 1811 — між 18 і 25.VII 1837) — російський художник-пейзажист. Син кріпака. З картини Л. «Вечір в Альбано поблизу Рима (Ліс)» (1836) Шевченко 1859 виконав однойменний малюнок та офорт. Останній експонувався на виставці в Академії мистецтв 1860. Шевченко згадував про цей офорт у чернетці листа до редакції газети (якої — невідомо), написаного в кінці вересня 1860.

Літ.: Юрьева Т. В. Михаил Иванович Лебедев. 1811 — 1837. М., 1972.


ЛЕБЕДИН — село Чигиринського пов. Київської губ. (тепер Шполянського р-ну Черкаської обл.). Шевченко згадував це село в поемі «Гайдамаки». За рад. часу одну з вулиць села названо ім’ям поета.


ЛЕБЕДИН — повітове місто Харківської губ. (тепер районний центр Сумської обл.). У червні 1859 Шевченко з Лихвина, де він гостював у Д. Хрущова, їздив у Л. оглянути це місто і його істор. пам’ятки. В Л. поет зустрічався з художником-аматором О. Цеге фон Мантейфелем, братами Залеськими та ін. За рад. часу на будинку, де зупинявся Шевченко в Л., встановлено меморіальну дошку, в будинку розміщено народний краєзнавчий музей. У 1964 в місті встановлено погруддя поета.


ЛЕБЕДИНЦЕВ Петро Гаврилович (1819 — 96) — український дворянсько-бурж. історик, археолог і церковний діяч. Автор низки праць із старод. історії й археології Києва та з історії церкви. Шевченко ще в дитинстві зустрічався з Л. у с. Зеленій Діброві. В травні 1861 Л. служив у Києві панахиду над труною Шевченка. Залишив спогади про поета.

Тв.: Дещо з біографії Т. Г. Шевченка. В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958.


ЛЕБЕДИНЦЕВ Феофан Гаврилович (літ. псевд. — Ф. Лобода; 24.III 1828 — 24.III 1888) — український історик бурж.-ліберального напряму. Перший видавець і редактор журн. «Киевская старина» (1882 — 87). Автор праць з історії антиуніатських рухів на Україні. Шевченко познайомився з Л. 1859 в Києві. Тоді ж Л. ознайомив поета з документом 18 ст., що дав змогу уточнити місце смерті Д. Кушніра, згадуваного в поемі Шевченка «Гайдамаки». Л. опублікував в «Киевской старине» ряд дослідницьких і документальних матеріалів про Шевченка та спогади про поета Шевченко листувався з Л., 1860 подарував йому примірник «Кобзаря» з власноручним написом.

Тв.: Короткочасне знайомство моє з Т. Г. Шевченком і мої про нього спогади. В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958.


ЛЕВ X (Джованні де Медічі; 1475 — 1521) — римський папа [1513 — 21]. Протегував митцям. Шевченко згадував його і Юлія II в повісті «Художник» як меценатів, але підкреслював, що навіть у той «золотий» для мистецтва час великі художники вмирали з голоду.


ЛЕВАНДА Іван (Іоанн) (справж. прізв., ім’я та по батькові — Сікачка Іван Васильович; 1734 — 1814) — відомий свого часу церковний оратор, письменник. Знайомий Г. Сковороди й В. Капніста. В 1760 закінчив Київську академію. Шевченко згадував Л. у повісті «Близнецы» як шкільного приятеля одного з персонажів твору Федора Сокири (за сюжетом повісті, Сокира подружився з Л. та Г. Сковородою в Києві «на бурсацкой скамье или на Подольском базаре»), Шевченко дещо іронічно називав Л. знаменитим витією.


ЛЕВИЦЬ КИЙ Володимир Лукич — див. Лукич Василь.


ЛЕВИЦЬКИЙ Іван (16.XI 1875 — 8.IV 1938) — український композитор, хоровий диригент і педагог. Організатор шевченківських концертів у Тернополі (1903 — 12) та Львові (1920 — 35). Автор хорів без супроводу на вірші Шевченка: жіночих «І небо невмите, і заспані хвилі», «По улиці вітер віє», чоловічого «За байраком байрак» (всі — 1914), мішаного «Тече вода» («Тече вода в синє море», вид. 1923). Л. переклав для скрипки з фортепіано солоспів М. В. Лисенка на слова Шевченка «Гетьмани» (уривок з поеми «Гайдамаки»).


ЛЕВИЦЬКИЙ Микола (1870 — 1.VIII 1944) — український і польський співак (тенор), режисер і педагог. Співав в оперних театрах Львова, Кракова, Мілана, Варшави. Брав активну участь у шевченківських концертах у Львові та Стриї наприкінці 19 — поч. 20 ст. У репертуарі Л. були твори укр. композиторів на слова Шевченка: «Зацвіла в долині червона калина» М. В. Лисенка, «Минули літа молодії» О. Нижанківського, соло в кантатах «Б’ють пороги» М. В. Лисенка та «Хустина» Г. Топольницького.


ЛЕВИЦЬКИЙ Орест Іванович (25.XII 1848 — 9.V 1922) — український історик, правознавець, археограф, архівіст, етнограф і письменник, акад. АН УРСР (з 1919). У 1874 — 1921 — секретар Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві. Автор праць з історії України 16 — 19 ст., з історії судочинства, про побут українського народу. В оцінці нар. рухів стояв на бурж.-демократич. позиціях, не розумів суті класової боротьби. У 1909 — 14 був членом жюрі по присудженню премій за конкурсні проекти пам’ятника поетові для Києва. Л. належить праця «Археологічні екскурсії Т. Г. Шевченка в 1845 — 1846 pp.» (1894) — про діяльність Шевченка як співробітника Археографічної комісії.


ЛЕВИЦЬКИЙ Сергій Петрович (1822 — 2.II 1855) — чиновник Оренбурзької прикордонної комісії. Вихованець Київ. ун-ту. В 1845 — 50 був на службі в Оренбурзі. Шевченко зблизився з ним у перші дні заслання. В 1849 — 50 Л. часто бачився з поетом в Оренбурзі. За дорученням Шевченка зустрічався 1850 в Москві і Петербурзі з О. Бодянським, О. Бутаковим, секретарем міністра внутр. справ Редькіним та ін. Знайдений у поета під час арешту лист Л. від 6.III 1850 (де він писав: «Багацько єсть тут таких, що згадують Вас, а Головко каже, що Вас не стало, а на місто того стало більш людей аж до 1000, готових стоять за все, що Ви казали...») дав привід притягти Л. до слідства і зробити обшук у М. Головка, який під час арешту застрелився. Ім’я Л. згадано в листах Шевченка до Ф. Лазаревського й О. Бодянського.

Літ.: Листи до Т. Г. Шевченка. К., 1962.


ЛЕВІН (Lewin) Леопольд (н. 28.VII 1910) — польський поет і перекладач. Під час 2-ї світової війни перебував в СРСР. У 1944 — 45 брав участь у бойових діях на фронті як офіцер Війська Польського. Перекладає поезію народів СРСР, зокрема й українську. Україні й Києву присвятив цикл віршів. Переклав вірші Шевченка «Вітре буйний, вітре буйний!» (надруковано у «Вибраних творах» Шевченка. Варшава, 1955), «І небо невмите, і заспані хвилі», «Ми заспівали, розійшлись» [журн. «Świetlica» («Світлиця», 1956, № 7/8)] та ін. У 1964 в журн. «Teatr ludowy» («Народний театр», № 4) надрукував статтю «Шевченко очима поляка», в якій наголосив на великій популярності творів укр. поета в Польщі.


ЛЕВІНСОН Євген Адольфович (19.Х 1894 — 21.III 1968) — російський рад. архітектор. Автор архітектурної частини пам’ятників Шевченкові в Києві та Каневі (скульптор М. Манізер; обидва — бр., граніт, 1939). Держ. премія СРСР, 1951.


ЛЕВСТИК (Levstik) Владимир (літ. псевд. — Михайлович; 19.I 1886 — 23.XII 1957) — словенський письменник і перекладач. Перекладав твори Л. Толстого, Ф. Достоєвського, М. Горького, Г. Флобера, О. Бальзака та ін. У 1904 журн. «Dom in svet» («Батьківщина і світ», № 1) за підписом Владимир Михайлович опублікував статтю «З новітньої російської лірики», в якій писав і про поезію Шевченка. Відзначав, що вона стала «духовною власністю всієї Росії», називав Шевченка укр. Гомером, характеризував його як представника прогрес. поезії Росії.


ЛЕВЧЕНКО Федір (pp. н. і см. невід.) — учасник Коліївщини. В липні 1768 брав участь у захопленні гайдамаками містечка Гостомеля на Київщині. У Шевченковому альбомі 1839 — 43 років 13.VI 1843, коли поет перебував у Межигір’ї, невідомою рукою записано народну пісню «Хвалилася Україна, що в нас добре жити». У пісні згадується про участь Л. в обороні с. Грузького, зайнятого гайдамацьким загоном І. Бондаренка (в ін. варіантах цієї пісні замість Л. називається Нечаєнко). Є згадка про Л. і у вірші поета «Швачка».


ЛЕДЖИНОВ Церен Олцонович (20.VII 1910 — 8.I 1942) — калмицький рад. поет-пісняр. Член Комуністичної партії з 1937. Переклав поезії Шевченка: «Ой три шляхи широкії», «Дівча любе, чорнобриве», «Огні горять, музика грає» [1939, газ. «Улан хальмг» («Червоний калмик»)]. Ці переклади вміщено також в калм. виданні збірки Шевченка «Вірші» (Еліста, 1939).


ЛЕЖЕ (Leger) Луї-Поль-Марія (13.I 1843 — 30.IV 1923) — французький славіст, чл.-кореспондент Петерб. АН (з 1884), з 1890 — академік, з 1900 — член Академії написів і красного письменства Франції. Укр. літературою, зокрема творчістю Шевченка, зацікавився в 70-х pp. під впливом статей М. Драгоманова, з яким підтримував наук. контакти. Рецензуючи його статтю «Український літературний рух у Росії і в Галичині (1798 — 1872)», надруковану в італ. журн. «Rivista Europea» («Європейський огляд», 1873, лютий — березень), Л. в газ. «Revue critique d’bistoire et de littérature» («Критичний огляд історії й літератури», 23.VIII 1873) згадав Шевченка. Про Україну і її поета писав в «Історії російської літератури» (Париж, 1900): «Польща має свого Міцкевича, Росія — Пушкіна, Україна має свого національного поета в особі Шевченка. Він і досі найбільший поет свого народу». В Колеж де Франс 1904 — 06 читав курс укр. мови і л-ри, в якому багато уваги приділив поетові. В резюме до курсу укр. л-ри «Національний поет Малоросії Тарас Шевченко» (1906) дав високу оцінку його творчості. Там же навів у своєму перекладі франц. мовою Шевченкові «Заповіт», «Тарасову ніч». «Мені тринадцятий минало», уривки з поем «Гайдамаки», «Кавказ», з послання «І мертвим, і живим...» та з вірша «До Основ’яненка». Йому належать статті інформативного характеру про укр. поета і в довідкових виданнях «Велика енциклопедія» (т. 29. Париж, 1886), «Новий ілюстрований Лярусс» (т. 7. Париж, 1904).

Ф. П. Погребенник.


ЛЕЗЕРЯНУ (Lăzăreanu) Бар бу (5.V 1881 — 19.I 1957) — румунський письменник, літ. критик і публіцист, дійсний член Румунської академії. Учасник робітн. руху. У віршованому маніфесті «Пробуджувач» (1905; повторне вид. 1907 під назвою «Рапсодія») з метою революц. пропаганди переказував твори Шевченка («Кавказ» та інші).


ЛЕКТУРА Т. Г. ШЕВЧЕНКА. У творчій спадщині Шевченка яскраво відбилася його всебічна загальна культура, широка обізнаність у питаннях літератури, мистецтва, історії, етнографії, естетики гощо. Його літературна й мистецька творчість була щільно пов’язана зі здобутками передової культури — як вітчизняної, так і зарубіжної, з передовими ідеями того часу. Систематичне знайомство з надбанням передової культури посідало важливе місце в духовному житті Шевченка, сприяло розширенню його знань, формуванню його як поета й художника. І. Франко писав, що Шевченко «був сином мужика — і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком — і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим» (Франко І. Твори, т. 17. К., 1955, с. 7). Лектура Шевченка дає уявлення про інтерес до різних галузей знань, до окремих літератур, письменників, про їхній вплив на творчість поета й художника. Про те, що читав Шевченко, свідчать його твори, зокрема прозові, «Щоденник», листи й спогади сучасників. Найширше відбився інтерес Шевченка до духовних надбань людства у повісті «Художник». Про широкі інтереси поета дає уявлення й особиста бібліотека Т. Г. Шевченка, яку він зібрав, повернувшись із заслання. Вона складалася з книжок українською, російською й польською мовами (зберігся її опис).

Жадоба знань, прагнення розширювати кругозір виявилися в Шевченка ще до звільнення з кріпацтва. Це прагнення особливо посилилося, коли він опинився в Петербурзі. Живучи у В. Ширяєва, Шевченко використовував найменшу можливість, щоб читати книжки. Після звільнення з кріпацтва він наполегливо й багато читав, заповнюючи прогалини в загальній освіті. Користуючись бібліотекою Є. Гребінки, Шевченко мав змогу ознайомитися зі здобутками тогочасної укр. л-ри, читати збірки укр. фольклору, твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, поетів-романтиків та ін. укр. письменників, твори багатьох рос. і зарубіжних письменників. Зростанню інтересу до читання сприяло й середовище освічених діячів рос. і укр. культури в Петербурзі. Навчаючись в Академії мистецтв у Петербурзі, Шевченко широко ознайомився з античною культурою та літературою (див. Антична література і Т. Г. Шевченко). В період перебування в петербурзькій Академії мистецтв Шевченко здобув не лише широкі фахові знання, а й грунтовну загальноосвітню підготовку. Тут у нього розвинувся й сформувався талант поета й художника. Сприйнявши й по-новому осмисливши надбання своїх попередників, увібравши багатовіковий досвід народнопоетичної творчості, Шевченко став основоположником нової укр. л-ри (див. Українська література і Т. Г. Шевченко). Поет пильно стежив за розвитком укр. л-ри, був у близьких взаєминах з багатьма укр. письменниками, вітав появу нових імен, клопотався про опублікування творів письменників-початківців, брав участь у підготовці й редагуванні деяких альманахів і періодичних видань («Ластівка», «Хата», «Основа» та ін.). З особливим захопленням відгукувався поет про творчість Марка Вовчка. В лектурі Шевченка центральне місце посідали рос. книжки, рос. л-ра. Шевченко з глибокою повагою ставився до передової рос. л-ри, до творчості таких її представників, як О. Пушкін, М. Лермонтов, М. Гоголь, М. Салтиков-Щедрін, І. Крилов, О. Грибоєдов, К. Рилєєв, О. Плещеєв, О. Кольцов, О. Герцен, М. Чернишевський та багатьох ін. письменників. Читання рос. л-ри, особисті контакти Шевченка з прогресивними рос. письменниками, діячами культури й науки мали найбільший вплив на укр. поета, на його творчість і світогляд. Під впливом рос. л-ри формувалася його художня й політична свідомість. Рос. л-ра була для укр. поета завжди своєю, рідною (див. Російська література і Т. Г. Шевченко). Шевченко глибоко цікавився надбаннями культури багатьох народів світу. Він був обізнаний з зарубіжними літературами, знайомився з ними переважнов рос. перекладах. Поет читав книжки й польською та, меншою мірою, французькою мовами. Шевченко виявляв глибокий інтерес до л-р слов. народів, знав твори французької, англійської, італійської, німецької л-р. Цікавився він і л-рами ряду ін. народів світу. Як зазначив О. Білецький, обізнаність Шевченка з зарубіжними літературами була «багато ширшою, ніж коло імен, які він сам називає», що «обсяг читання у нього був досить великий» (Білецький О. Зібрання праць, т. 2. К., 1965, с. 269 — 270). В лектурі Шевченка були твори Гомера, Данте Аліг’єрі, Вольтера, У. Шекспіра, Дж.-Н.-Г. Байрона, П.-Ж. Беранже, Р. Бернса, Г. Гейне, Й.-В. Гете, Ж.-Б. Мольєра, О. Барб’є, Ч. Діккенса, Й.-Ф. Шіллера, В. Скотта, Дж. Свіфта, А. Міцкевича та ін. (див. Зарубіжні літератури і Т. Г. Шевченко). Шевченко цікавився найкращими здобутками л-р і культур народів, що входили тоді до складу Росії, знав деякі твори нац. л-р. Інтерес до білоруської, литовської та інших л-р поет виявляв ще в Петербурзі. На засланні Шевченко знайомився з культурою казахського, туркменського, узбецького та інших народів. Пізнанню надбань нац. культура цих народів сприяли не лише особисті спостереження й почуті розповіді, а й читання рос. л-ри (див. Народів СРСР літератури і Т. Г. Шевченко). В своїй літературній і мистецькій творчості Шевченко часто використовував сюжети й образи міфології, які він черпав з творів зх.-європ., російських і укр. письменників, а також з наук. праць з історії античності (див. Міфологічні сюжети, мотиви та образи у творчості Т. Г. Шевченка).

До творів, які читав Шевченко, належала і Біблія. Використовуючи алегоричну форму біблійно-євангельських творів, він переосмислював їх з революц.демократичних позицій, вкладав у переспіви з Біблії власні бунтарські думки, підносив найпекучіші проблеми сучасності (див. Біблійні мотиви в творчості Т. Г. Шевченка). Шевченко виявляв інтерес і до мотивів та образів християнської агіографії (повістей і оповідань про християнських святих). Шевченка-атеїста агіографія цікавила насамперед як джерело історії й народного побуту (див. Агіографії християнської сюжети, мотиви та образи у творчості Т. Г. Шевченка). Творчість Шевченка засвідчує його глибоке знання загального літ. процесу. З друкованих джерел Шевченко брав насамперед те, що становило суспільний інтерес і відповідало його суспільно-політичним і естетичним поглядам. Читання художньої л-ри, ознайомлення з істор. джерелами давало Шевченкові поштовх до написання ряду його творів. Поет розповідав О. Афанасьєву-Чужбинському, що, пишучи поему «Єретик», він ознайомився з усіма доступними йому джерелами про гуситів та епоху, яка їм передувала. Шевченкові були близькі ті письменники, які осуджували несправедливий соціальний лад, виступали на захист знедолених народних мас, кликали до боротьби за перебудову суспільства. Поет читав багато книжок з історії. Із спец. істор. л-ри та рукописних пам’яток він брав фактичний матеріал для творів на істор. тематику. Він виступав з критикою істор. концепцій, спрямованих на захист існуючого ладу. Поет читав літописи Самовидця, С. Величка, Г. Грабянки, «Історію Русів» та ін., добре знав праці Д. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, О. Бодянського, М. Костомарова, М. Максимовича, М. Карамзіна, С. Соловйова та ін., був обізнаний з працями ряду польських і франц. істориків, цікавився історією багатьох країн, особливо — книжками про соціально-політичну історію Франції (див. Історичні погляди Т. Г. Шевченка). Виявляючи інтерес до здобутків тогочасної науки, він знайомився з працями відомих вітчизняних і зарубіжних учених. В лектурі Шевченка — книжки з питань мистецтвознавства, філософії, естетики, етнографії, археології, природознавства та ін. наук. Усе життя він наполегливо займався самоосвітою, творчо черпав із вселюдської скарбниці знань. Шевченко казав, що «книги для меня, как хлеб насущный». Широко відомий заклик поета: «Учітесь, читайте, // І чужому научайтесь, // Й свого не цурайтесь» («І мертвим, і живим...»). На шляху Шевченка до опанування передової науки й культури стояв царизм, який переслідував і душив усе прогресивне. Проте Шевченко систематично знайомився з революц. потаємною літературою. Відомо, наприклад, що дорогою з Астрахані до Нижнього Новгорода, повертаючись із заслання, Шевченко читав нелегальну літературу, зокрема видання О. Герцена. Перебуваючи в Нижньому Новгороді, Шевченко не встигав нотувати в своєму «Щоденнику» всіх вражень від прочитаного. В листі до А. Толстої 12.XI 1857 він писав: «завален книгами и запоем читаю, или, правильнее, отчитываюсь... Я прочитал уже все, что появилось замечательного в нашей литературе в продолжение этого времени. Теперь остались мне одни журналы за нынешний год, и я наслаждаюся ими, как самым утонченным лакомством». Деякі з сучасників не збагнули духовної величі Шевченка і помилково або з метою всіляко принизити поета твердили, що він нібито мало читав і в нього були поверхові знання. Питання про лектуру Шевченка і його всебічну загальну культуру справді по-науковому висвітлило рад. шевченкознавство. М. Рильський писав, що лише «недалекосяглі і малообізнані люди твердили про „невисоку культуру“ поета, про незначність, вузькість його філософського кругозору», що такі твердження «не треба навіть спростовувати. Досить прочитати славетний „Щоденник“ Шевченка, який охоплює, на жаль, невеликий період з життя поетового (1857 — 1858)...» (Зброєю слова, в. 2. К., 1974, с. 16 — 17).

До книжок Шевченко ставився як досвідчений бібліофіл, йому було властиве, естетичне сприйняття книжок. У «Щоденнику» і в повістях, в «Археологічних нотатках» є багато тонких книгознавчих спостережень, є чудові описи старовинних книжок. Як художник він розглядав у єдності зміст книжки й ілюстрації до неї. На теми деяких прочитаних книжок Шевченко створив малюнки («Робінзон Крузо», «Знахар», «Панна Сотниківна», «Король Лір» та ін.). Деякі прочитані книжки Шевченко мав намір перекласти укр. мовою. Він переклав два уривки з «Слова о полку Ігоревім», не раз пробував перекладати твори А. Міцкевича, здійснив інші переклади (див. Переспіви та переклади Т. Г. Шевченка).

Читаючи книжки, Шевченко не лише засвоював надбання передової науки й культури, а й сам збагатив її. Він висловив геніальне пророцтво щодо ролі технічного прогресу в суспільному розвитку, піднісся до такого гнівного осудження царської тиранії, до такого пристрасного заклику боротися проти самодержавства, як мало хто з його сучасників. Лектура Шевченка допомагає розкрити його творчий процес як письменника і художника.

Літ.: Опись книгам, принадлежавшим Т. Г. Шевченко. В кн.: Анісов В., Середа Є. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка. К., 1959; Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников. М., 1962; Айзеншток І. Замітки й матеріали про Шевченка. «Червоний шлях», 1923, № 8; Филипович П. Європейські письменники в Шевченковій лектурі. «Пролетарська правда», 1926, 10 березня; Айзеншток І. Як працював Шевченко. К., 1940; Каганов И. Я. Шевченко и книга. В кн.: Книга, сб. 7. М., 1962; Попов П. М. Шевченко і наука його часу. В кн.: Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. К., 1962; Кирилюк Є. П., Шабліовський Є. С., Шубравський В. Є. Т. Г. Шевченко. Біографія. К., 1964.

Ф. К. Сарана.


ЛЕЛЕВЕЛЬ (Lelewel) Йоахим (22.III 1786 — 29.V 1861) — польський історик і громадський діяч; ідеолог польс. демократич. руху 1-ї пол. 19 ст. Учасник польс. визвольного повстання 1830 — 31, голова «Патріотичного товариства», член Тимчасового уряду. Після придушення повстання емігрував за кордон. Був одним з керівників польс. прогрес. еміграції. Зблизився з К. Марксом і Ф. Енгельсом. В повісті Шевченка «Художник» з повагою згадано про Л. як історика.


ЛЕМЕШЕВ Сергій Якович (н. 10.VII 1902) — російський рад. оперний і камерний співак (ліричний тенор), нар. артист СРСР (з 1950). Член КПРС з 1948. У концертному репертуарі Л. — романси на тексти Шевченка: С. Рахманінова «Дума» («Минають дні, минають ночі», переклад О. Плещеєва), П. Чайковського «Вечір» («Садок вишневий коло хати», переклад Л. Мея). Держ. премія СРСР, 1941.


ЛЕМЕШІ — село Козелецького пов. Чернігівської губ. (тепер Козелецького р-ну Чернігівської обл.). Шевченко був у цьому селі, очевидно, 1846, коли за завданням Археографічної комісії їздив описувати істор. й архітектурні пам’ятки Чернігівщини. В повісті «Княгиня» є згадка про хату, яку збудувала в цьому селі Н. Розумовська.


ЛЕМЕШІВКА — село Пирятинського пов. Полтавської губ. (тепер Яготинського р-ну Київської обл.). Шевченко приїжджав сюди 1843 і 1845 — 46 в гості до В. Закревського. В Л. зберігся будинок, де бував поет.



ЛЕНІН (Ульянов) Володимир Ілліч (22.IV 1870 — 21.I 1924) — геніальний продовжувач революційного вчення К. Маркса і Ф. Енгельса, вчитель і вождь світового пролетаріату і міжнародного комуністичного руху, великий теоретик пролетарської революції і соціалістичного перетворення суспільства, творець Комуністичної партії Радянського Союзу, засновник і керівник першої в світі соціалістичної держави. В. І. Ленін — політичний діяч нового типу, вчений, трибун-пропагандист і організатор широких народних мас. З його ім’ям нерозривно зв’язана вся історія сучасності, всі найвидатніші революц. звершення на земній кулі. В творчій спадщині В. І. Леніна багато праць присвячено Україні. Він любив укр. народ, знав його віковічні прагнення, виявляв глибокий інтерес до його історії й культури, шанував мову і пісню, захоплювався поезією, й зокрема творами Шевченка, особисто дружив з багатьма партійними і державними діячами України. Під безпосереднім керівництвом В. І. Леніна проходив процес створення більшовицьких організацій на Україні та оформлення їх у Комуністичну партію України як один з передових загонів КПРС, як її невід’ємну і складову частину, розгорталася революц. боротьба укр. народу проти царизму і капіталізму, за визволення від соціального і нац. гніту, за встановлення Рад. влади і побудову нового. безкласового суспільства.

В. І. Ленін ще в дитячі та юнацькі роки познайомився з біографією і творами Шевченка. Він захоплювався творчістю М. Чернишевського і М. Добролюбова, які високо цінували укр. поета і не раз писали про нього, читав революц.-демократичні журн. «Современник» та «Отечественные записки», в яких друкувалися твори Шевченка в оригіналі і в перекладах рос мовою, рецензії на них і критичні огляди з високою оцінкою творчості поета. Пізніше, ставши на шлях революц. боротьби, В. І. Ленін дістав ще ширші можливості для знайомства з творчістю Шевченка — і не тільки з книжок підпільних б-к марксистських гуртків Казані, Самари і Петербурга, а й через особисте спілкування з П. К. Запорожцем (його дідові І. М. Запорожцю Шевченко подарував «Кобзар» з дарчим написом), братами С. І. та І. І. Радченками, А. В. Луначарським, О. Д. Цюрупою та ін. партійними діячами з України, а також з М. Горьким і М. Коцюбинським. Перебуваючи в Сибіру на засланні, В. І. Ленін любив співати укр. пісні на слова Шевченка: «Реве та стогне Дніпр широкий», «Плавай, плавай, лебедонько» та «Заповіт». В роки еміграції В. І. Ленін постійно стежив за рос. періодичною пресою, в якій часто публікувалися матеріали про Шевченка, мав в особистому користуванні нарис В. Яковенка «Т. Г. Шевченко. Его жизнь и литературная деятельность» (СПБ, 1894). Н. К. Крупська в листі 12.II 1905 радила харків. більшовику Л. Рощину шифрувати свої листи до неї та В. І. Леніна саме по цій книзі: «Хай пише по біографії Шевченка, видання Павленкова» [«Переписка В. И. Ленина и руководимых им заграничных партийных органов с социал-демократическими организациями Украины (1901 — 1905 гг.). Сборник документов и материалов». К., 1964, с. 522]. В. І. Ленін уважно стежив за листівками більшовицьких орг-цій, які не раз цитували уривки з революц. поезій Шевченка, читав у газетах про відзначення прогресивною громадськістю 50-річчя з дня смерті і про підготовку до 100-річчя з дня народження укр. поета. Збереглися нотатки В. І. Леніна про книжку С. Щоголева «Украинское движение, как современный этап южнорусского сепаратизма» (К., 1912), в яких він різко засудив чорносотенну політику автора і зробив ряд виписок фактичного порядку, зокрема про Кирило-Мефодіївське товариство і участь у ньому Шевченка (Ленинский сборник, т. 30, с. 16) В. І. Ленін нещадно викривав контрреволюційну, антинародну політику і практику укр. націоналістичних діячів УСДРП з київ. журналу «Дзвін», які особливо часто виступали з фальсифікаторськими статтями про творчість Шевченка, силкуючись видати його за свого однодумця. «Погані порадники робітників, дрібнобуржуазні інтелігенти з „Дзвону“, — писав В. І. Ленін, — з шкіри пнуться, намагаючись відхилити українських с.-д. робітників від великоруських. „Дзвін“ робить справу націоналістичних міщан. А ми робитимемо справу інтернаціональних робітників: згуртовувати, об’єднувати, зливати робітників усіх націй для єдиної спільної роботи. Хай живе тісний братерський союз робітників українських, великоруських і всяких інших націй Росії!» (Повне зібрання творів, т. 25, с. 344). Переконливим свідченням глибокої поваги і високої оцінки Шевченка як видатного революц. демократа і геніального поета є ставлення В. І. Леніна і керованої ним більшовицької партії до святкування 100-річчя з дня народження поета. В той час, як царський уряд спец, циркуляром заборонив відзначати цей ювілей, ленінська газета «Правда» («Путь правды») виступила з статтями «Кріпосники і Шевченко» (18.II 1914) та «Пам’яті Т. Г. Шевченка» (25.II 1914), в яких затаврувала ганьбою царську політику гноблення укр. народу і закликала всіх робітників приєднатися до протесту проти заборони царизмом вшановувати пам’ять поета. Голова більшовицької фракції в 4-й Держ. думі Г. І. Петровський підготував проект промови «Про заборону Шевченківського ювілею», але йому не дали змоги виступити з трибуни Думи (Г. І. Петровський. З революційного минулого. К., 1958, с. 85 — 89). Пізніше В. І. Ленін написав для Г. І. Петровського текст промови «До питання про національну політику», в якій розкривав наслідки переслідування царизмом вшанування пам’яті укр. поета: «Заборона вшанування Шевченка була таким чудовим, прекрасним, на рідкість щасливим і вдалим заходом з точки зору агітації проти уряду, що кращої агітації і уявити собі не можна. Я думаю, всі наші найкращі соціал-демократичні агітатори проти уряду ніколи не досягли б за такий короткий час таких запаморочливих успіхів, яких досяг у протиурядовому розумінні цей захід. Після цього заходу мільйони і мільйони „обивателів“ почали перетворюватися в свідомих громадян і переконуватися в правильності того вислову, що Росія є „тюрма народів“» (Повне зібрання творів, т. 25, с. 64). Заборона урядом святкування ювілею Шевченка викликала рішучі протести більшовицьких комітетів. На заклик більшовиків робітники широко відзначили столітній ювілей поета не тільки на Україні, а й у Петербурзі, Москві, Грузії та в ін. містах і селах країни. Вшановуючи пам’ять Шевченка, робітники й передова частина інтелігенції різних національностей продемонстрували цим свою солідарність з укр. народом (див. Революційно-визвольний рух і Т. Г. Шевченко). Ювілей Шевченка відзначили й за кордоном. У Кракові 9.III 1914 на шевченківському вечорі був присутній В. І. Ленін разом з Н. К. Крупською. В листі до М. О. Ульянової 16.III 1914 вони писали: «Були на українському вечорі на честь Шевченка» (Повне зібрання творів, т. 55, с. 342). Після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції народи Рад. країни вперше дістали змогу вільно розвивати свою культуру і мову, вшановувати борців за кращу долю трудящих. З ініціативи В. І. Леніна розроблено план «Монументальної пропаганди», яка здійснювалася згідно з декретом Раднаркому від 12.IV 1918 «Про зняття пам’ятників, споруджених на честь царів та їхніх слуг, і розроблення проектів пам’ятників Російської соціалістичної революції». На основі ленінського плану 24.VII 1918 ВЦВК прийняв постанову про спорудження пам’ятників видатним діячам культури минулого, серед яких було й ім’я Шевченка (див. Пам’ятники Т. Г. Шевченкові). В умовах Радянської влади творча спадщина Шевченка все ширше вивчається й популяризується, стає надбанням усіх радянських народів. Іл. також т. 2, табл. XXI.

Тв.: Ленін В. І. Про Україну, ч. 1-2. К., 1969.

Літ.: До 100-річчя а дня народження Володимира Ілліча Леніна. Збірник документів і матеріалів. К., 1970; Шабліовський Є. С. Революційно-демократична спадщина Чернишевського і Шевченка в світлі марксизму-ленінізму. «Український історичний журнал», 1961, № 3; Романченко І. С. Ленін, більшовики, Шевченко. «Вітчизна», 1964, № 3; Сарбей В. Г. В. І. Ленін і революційно-демократична спадщина Т. Г. Шевченка. «Комуніст України», 1964, № 2; Шевченко Ф. П. В. І. Ленін і Т. Г. Шевченко. «Український історичний журнал», 1964, № 2; Косарик Д. М. Ленін і Шевченко. «Народна творчість та етнографія», 1964, № 2; Коломійченко І. І., Шморгун П. М. В. І. Ленін і Україна. К., 1969; Куліченко М., Маланчук В. В. І. Ленін і розв’язання національного питання на Україні. К., 1971; Кирилюк Є. В. І. Ленін і розвиток радянського шевченкознавства. Вкн.: Збірник праць дев’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1972.

П. М. Шморгун.


ЛЕНІНГРАД — місто, обласний центр РРФСР; кол. назва — Петербург. У Петербурзі Шевченко жив майже 17 років. Тут його викупили з кріпацтва. В цьому місті він вчився в Академії мистецтв (див. Академія мистецтв у Петербурзі). Тут розквітнув його поетичний талант. У Петербурзі 1840 вперше з’явився Шевченків «Кобзар». У цьому місті поет помер (див. Хвороба, смерть і похорон Т. Г. Шевченка).

Ленінградці свято шанують пам’ять про українського поета. В Академії мистецтв створено меморіальну майстерню-музей (див. Меморіальна майстерня-музей Т. Г. Шевченка в Академії мистецтв у Ленінграді). На багатьох будинках, де жив Шевченко, встановлено меморіальні дошки (див. Вшанування й увічнення пам’яті Т. Г. Шевченка). В багатьох архівах і бібліотеках Л. зберігаються матеріали про життя і творчість Шевченка.


ЛЕНСЬКИЙ Дмитро Гимофійович (справж. прізв. — Воробйов; 1805 — 21.XII 1860) — російський драматург і актор. Автор багатьох популярних водевілів. Відомий сатиричними віршами й перекладами з П. Беранже. Шевченко 1.I 1858 переписав у «Щоденник» нелегальну байку Л. «Помийна яма», спрямовану проти Олександра II, а 5.II 1858 — пісню Беранже в перекладі Л. «Старий холостяк». Водевіль Л. «Простушка і вихована» поет дивився 6.I 1858 в нижегородському театрі, водевіль «Лев Гурич Синичкін» він згадав у повісті «Музыкант».


ЛЕОН II — див. Юлій II.


ЛЕОНІДЗЕ Георгій Миколайович (27.XII 1899 — 9.VIII 1966) — грузинський радянський поет, громадський діяч, нар. поет Груз. РСР (з 1959), акад. АН Груз. РСР (з 1944) Член КПРС з 1945. Л. — дослідник історії груз. класичної л-ри. Автор низки статей про груз.-укр. зв’язки, про творчість Шевченка: «Поет народу», «Славетне ім’я» (обидві — 1939), «Велика весна» (1957), «Політ орла» (1961), «Подвиг» (1964) та ін. Укр. поетові присвятив вірші «Тарасові Шевченку», «Привіт із Грузії», «Поет-Прометей». Не раз бував на Україні, брав участь у святах братнього єднання груз. і укр. народів, шевченківських ювілеях. Був членом груз. делегації, що приїжджала на Україну 1939 на свято 125-річчя з дня народження Шевченка. Держ. премія СРСР, 1941, 1952. Портрет с. 352.

Тв.: Тарасові. В кн.: Вінок великому Кобзареві. К., 1961; Політ орла. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 2. К., 1964; Поклон тебе. «Литературная Грузил», 1964, № 3; Подвиг. «Огонек», 1964, № 11.


ЛЕОНОВА Дар’я Михайлівна (21.III 1829, за ін. даними 16.III 1834 — 6.II 1896) — російська оперна і камерна співачка (контральто), драматична актриса і педагог. Одна з найвидатніших представниць рос. вокальної школи. У 1851 — 73 виступала на сценах петербурзьких театрів (Александринський, Великий, Михайлівський, з 1860 — Маріїнський). Шевченко бачив Л. 10.IV 1858 в ролі Тетяни в «Москалі-чарівнику» І. Котляревського. 17. IV 1858 слухав її в опері М. Глинки «Іван Сусанін», про це того самого дня записав у «Щоденнику»: «Леонова в роли Вани хороша...». 27.IV 1861 у Петербурзі Л. у великому вокальному й інструментальному концерті на користь родичів Шевченка виконала кілька укр. нар. пісень в обробці О. Серова. В 1862 в Полтаві виступала з концертами, в програмі яких були й пісні, присвячені пам’яті Шевченка. Наприкінці липня — в жовтні 1879 разом з М. Мусоргським як акомпаніатором і солістом-піаністом здійснила концертну подорож по містах України та Росії, під час якої виконувала, зокрема, романси М. Мусоргського «Гопак» («Ой гоп-гопака») та «На Дніпрі» («Пісня Яреми») — обидва з поеми «Гайдамаки»(в перекладі Л. Мея).


ЛЕОНТОВИЧ Микола Дмитрович (13.XII 1877 — 23.I 1921) — український рад. композитор, хоровий диригент і педагог. Л. — активний організатор музичного життя на Україні, майстер хорових обробок укр. нар. пісень, зокрема на слова Шевченка «Зоре моя вечірняя» для мішаного хору, гармонізацій улюблених поетових пісень («Одна гора високая», «Ой горе тій чайці», «Ой сербине, сербиночку»). Написав на Шевченків «Заповіт» оригінальний хор (рукопис незакінчено). Диригував хорами, що виконували твори на тексти Шевченка, включав ці твори до програм на диригентських курсах при Муз.драм. інституті ім М. В Лисенка.


ЛЕРМОНТОВ Михайло Юрійович (15.Х 1814 — 27.VII 1841) — російський поет. Один з найулюбленіших поетів Шевченка. Перебуваючи на засланні, укр. поет писав у Петербург М. Лазаревському 20.XII 1847: «Пришліть ради поезії святої Лермонтова хоч один том, велику, превелику радість пришлете з ним...». З таким самим проханням звертався він і до А. Лизогуба та Ф. Лазаревського. 12.II 1848 М. Лазаревський писав Шевченкові, що надіслав твори Л. (видання 1847); 1850 під час обшуку в Шевченка відібрано дві книжки російського поета. Шевченко кілька разів згадував Л. і цитував його твори в «Щоденнику», називав його — «наш великий Лермонтов». Своє ставлення до поезії Л. укр. поет висловив у вірші «Мені здається, я не знаю», в якому писав про безсмертя Л., про силу його мистецтва. Вірші Л. викликали в Шевченка радість, підтримували його сподівання на волю.

Вплив поезії Л. позначився на творах Шевченка «Слепая», «Тризна», «Чого мені тяжко, чого мені нудно», «Пророк» та ін, М. Рильський, відзначаючи спільність викривального пафосу в творах обох поетів, писав: «Можливо, в усіх слов’янських літературах не було більших співців гніву, обурення, співців зневаги, як Лермонтов і Шевченко» (Твори, т. 3. К., 1956, с. 237). Укр. поет захоплювався поезією Л. «Умираючий гладіатор» і за її сюжетом виконав малю нок під такою самою назвою. Мемуаристи писали, що в день смерті Шевченка томик творів Л. лежав у нього на столі.

Літ.: Таранушенко С. До питання про лсрмонтовські мотиви в «Кобзарі» Шевченка. «Науковий збірник Харківської науково-дослідної кафедри історії України». 1924, в. 1; Кирилюк Є. Шевченко і Лермонтов. «Молодий більшовик», 1939, № 3; Іофанов Д. М. Шевченко і Лермонтов. К., 1962; Герасименко В. Два велетні духу. «Вітчизна», 1964, № 10; Заславський І. Я. Лермонтов і Шевченко. «Радянське літературознавство», 1964, № 5.

А. І. Костенко.


ЛЕР-СПЛАВІНСЬКИЙ (Lehr-Spławiński) Тадеуш (20. IX 1891 — 17.II 1965) — польський мовознавець-славіст, акад. Польс. АН (з 1928) і ряду зарубіжних академій. Праці з акцентології, порівняльної граматики слов. мов, з польс., укр., рос. та ін. мов. У розвідці польс. мовою «Історія літературних слов’янських мов», що є одним з розділів книжки (у співавт. з О. Брюкнером) «Нарис історії слов’янських літератур і літературних мов» (Львів, 1929), високо оцінив роль Шевченка як основоположника укр. літ. мови, писав, що під його пером вона досягла справжнього розквіту.


ЛЕСЕВИЧ Володимир Вікторович (15.I 1837 — 13.ХІ 1905) рос. та укр. філософ-ідеаліст. Народився і деякий час жив на Україні. Автор ряду літературознавчих праць, зокрема про творчість Шевченка. В мадрідському журн. «La Ilustración Española y Americana» («Іспано-американське просвітительство», 1877, № 4) надруковано статтю Л. «Тарас Шевченко — великий поет України», де наводилися й уривки з творів укр. поета «Тарасова яіч», «Кавказ», «До Основ’яненка», «Заповіт» в перекладі ісп. мовою. В 1897 в Петербурзі на вечорі пам’яті Шевченка виголосив промову, в якій підкреслив значні заслуги поета в розвитку укр. мови і л-ри. Текст промови опубліковано в газ. «Санкт-Петербургские ведомости» (7.III 1897) та ін. періодичних виданнях.


ЛЕСЯ УКРАЇНКА — українська письменниця. Див. Українка Леся.


ЛЄСКОВ Микола Семенович (16.II 1831 — 5.III 1895) — російський письменник. У 1849 — 57 жив у Києві. З творчістю Шевченка познайомився 1848 через О. Марковича, а з самим поетом — у січні 1861 в Петербурзі. Про Шевченка, про його похорон опублікував цінні спогади «Последняя встреча и последняя разлука с Шевченко» (газ. «Русская речь», 9.III 1861). Л. не поділяв революц. переконань Шевченка, але виявляв інтерес до його особи і творчості, захоплювався його поезією, називав батьком рідного слова, писав, що смерть поета — спільне горе слов’ян. У статтях «Офіційне буфонство», «Вічна пам’ять на короткий строк», «Чи забута „Тарасова могила?“» (всі — 1882) виступав на захист пам’яті Шевченка. Згадував поета і в ін. творах. Деякі дослідники (П. Рейфман, Л. Левандовський) вважають Л. автором памфлета «Щось на зразок коментаря до сказань Аскоченського про Т. Г. Шевченка», надрукованого 1861 в газ. «Русский инвалид» під криптонімом «Н-въ».

Тв.: Остання зустріч і остання розлука з Шевченком. — Чи забута «Тарасова могила»? В кн.: Васильченко С. Твори, т. 4. К., 1960.

Літ.: Лєсков А. Шевченко у відгуках М. С. Лєскова. «Вітчизна», 1946, № 3; Заморій Т. П. М. С. Лєсков і Т. Г. Шевченко. В кн.: Міжслов’янські літературні взаємини, в. 2. К., 1961; Рейфман П. С. Забытая статья о Т. Г. Шевченко. «Ученые записки Тартусского университета», 1963, в. 139. Труды по русской и славянской филологии, № 1; Левандовський Л. І. Позиція Лєскова в боротьбі за Т. Шевченка. «Радянське літературознавство», 1974, № 3.


ЛИЗОГУБ Андрій Іванович (1804 — 64) — знайомий Шевченка, брат І. Лизогуба. В 30-х pp. 19 ст. залишив державну службу й оселився в своєму маєтку в Седневі. Ще до зустрічі з Шевченком (1846) був обізнаний з його творчістю, високо цінував її. Поет гостював у Л. весною 1846 та 1847. Тут він написав поему «Відьма» й передмову до нездійсненого видання «Кобзаря», намалював три краєвиди Седнева («Коло Седнева», «Чумаки серед могил», «В Седневі») і портрет Л. (папір, ол., 21,3 × 17) На портреті праворуч унизу чорнилом рукою Л. напис: «Рис. Т. Шевченко». Портрет був в альбомі малюнків, що належав Л., і як окремий твір вперше експонувався на Республіканській виставці в Києві 1939. Тепер зберігається в ДМШ. Л. листувався з Шевченком-засланцем, йому Шевченко надіслав автопортрети в солдатському мундирі (1847 і 1849). Під час обшуку 1850 в поета знайдено 7 листів від Л. і передано їх до «Третього відділу». На вимогу О. Орлова черніг. цивільний губернатор П. Гессе того ж року викликав Л. до Чернігова, й О. Орлов, який тоді був тут, іменем царя заборонив йому листуватися з Шевченком. У 1850 Л. просив В. Перовського поклопотатися перед урядом про полегшення поетової долі.


ЛИЗОГУБ Ілля Іванович (12.X 1787 — 1867) — знайомий Шевченка. Довго служив у війську, брав участь у Вітчизн. війні 1812. Був ад’ютантом М. Рєпніна-Волконського. Належав до масонської ложі «З’єднаних слов’ян» у Києві. В чині полковника 1821 вийшов у відставку. Якийсь час жив за кордоном, потім з братом Андрієм оселився в Седневі. Тут 1846 Шевченко й познайомився з ним. Л. матеріально допоміг поетові-засланцеві, купивши деякі його малюнки. Разом з братом Андрієм, О. Толстим та А. Гудовичем просив В. Перовського поклопотатися про полегшення поетової долі Шевченко листувався з Л. (листи не збереглися), в листах до знайомих часто просив передати йому вітання. В Седневі 1846 художник виконав олією портрет Л. (65,5 × 53,5, зберігається в ДМШ).


ЛИЗУНОВА Євгенія Василівна (н. 31.VIII 1926) — казахський рад. літературознавець. Чл.-кор. АН Каз. РСР (з 1973). Член КПРС з 1966. Н. на Україні. Досліджує питання літ. взаємозв’язків народів СРСР, у т. ч. й укр.-казахських. Авторка праць «Казахстан і Україна — діти одної землі» (1961), «„Українська тема“ в казахській літературі» (1964), «У дружби глибоке коріння» (1966). Л. належить стаття про переклади творів Шевченка казах. мовою «Казахський вінок Кобзареві» (1964).

Тв.: «Украинская тема» в казахской литературе. В кн.: Брат наш, друг наш. Алма-Ата, 1964.


«ЛИКЕРІ» — вірш Шевченка, написаний 5.VIII 1860 у Стрєльні. Автограф не зберігся. Друкується за списком у «Більшій книжці», переписаним І. Лазаревським. Тут Шевченко виправив дату «6 августа» на «5 августа» [1860]. Надруковано вперше в журн. «Основа» (1862, № 5) без назви і з деякими пропусками з цензурних міркувань. Вірш звернений до Л. Полусмакової, з якою поет мав намір одружитися. Історію цієї поезії розповіла зі слів матері Н. Кибальчич (див. Н. Симонова). В її матері Н. Забіли (Білозерської) на дачі в Стрєльні під Петербургом тимчасово жила наймичка В. Карташевської Ликера. 5.VIII 1860 Шевченко приїхав сюди за своєю нареченою, щоб поїхати з нею до міста й купити дещо їй на посаг. Н. Забіла не відпустила Ликеру, мотивуючи тим, що вони ще не одружені. Розгніваний поет тут же експромтом написав цього вірша. В ньому особиста тема органічно поєднана з суспільною. Шевченко гостро осуджує міщанські й релігійні забобони.


ЛИНОВИЦЯ — село Пирятинського пов. Полтавської губ. (тепер с-ще м. т. Прилуцького р-ну Чернігівської обл.). Ймовірно, Шевченко їздив у це село до свого приятеля Я. де Бальмена 1843. У 1961 в Л. споруджено пам’ятник Шевченкові. В парку біля каменя, де, за переказами, любив відпочивати поет, встановлено меморіальну дошку. Іл. с. 353.


ЛИНЬКОВ Михась (Михайло Тихонович; 30.ХІ 1899 — 21.ІХ 1975) — білоруський рад. письменник і громад. діяч, нар. письменник БРСР (з 1962), акад. АН БРСР (з 1953). Член КПРС з 1926. Автор кількох статей про велич і значення творчості Шевченка. За ред. Я. Колоса і Л. видано збірку віршів білорус. поетів «У вінок Т. Г. Шевченкові» (1939). Виступав на літ. вечорах, присвячених пам’яті поета. В складі делегації білорус. письменників брав участь у ювілейних шевченківських торжествах у Києві (1939).

Тв.: Паэт сусветнага імені. В кн.: У вянок Т. Г. Шаўчэнка. Менск, 1939; Слова паэта — зброя народа. В кн.: Тарас Шаўчэнка і беларуская літаратура. Мінск, 1964; Вечно живое слово. В кн.: Шевченко и мировая культура. М., 1964.


ЛИПІН Ілля Іванович (pp. н. і см. невід.) — російський художник. Походив з кріпаків. За допомогою К. Брюллова був звільнений з кріпацтва. Шевченко разом з JI. навчався в петерб. Академії мистецтв і деякий час жив з ним у К. Брюллова. Письменник не раз згадував Л. у повісті «Художник», коли йшлося про близьке оточення К. Брюллова.


ЛИПОВЕЦЬКА Млада (справжнє прізвище та ім’я — Бельман Таїса; н. 1897) — співачка, перекладачка, літературознавець. Н. на Ук раїні. В 1914 виїхала до Італії навчатися співу. Популяризувала укр. пісні, виступала з концертами. З 1919 почала перекладати твори укр. письменників, зокрема Шевченка, італ. мовою. Того року надрукувала «Заповіт», «Чигрине, Чигрине», «І мертвим, і живим...». В 1926 разом з Ч. Меано підготувала до друку збірку поезій укр. поета (38 віршів і поем) «Вибрана лірика з „Кобзаря“», але книжка тоді не побачила світу. Матеріали збірки частково опубліковано пізніше в періодич. виданнях.


ЛИПСЬКИЙ Людвік Іванович — польський політ. засланець , рядовий 3-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. За антиурядові розмови, читання й поширення заборонених книжок 1844 Л. віддано в солдати. З 1845 перебував в Оренбурзі. Тут взимку 1849 — 50 з ним зустрічався Шевченко. Л. і Шевченка зображено на малюнку О. П. Чернишова «Т. Г. Шевченко серед польс. політ. засланців».


ЛИПСЬКИЙ Мартин — селянин, знайомий Шевченка. Від Л. в с. Фастівці на Київщині 15.VII 1846 поет записав у свій альбом дві пісні: «Під городом під Солидоном» та «Ой пише, пише наш імператор».


ЛИСЕНКО Микола Віталійович (22.III 1842 — 6.XI 1912) — український композитор, основоположник професіональної муз. школи на Україні. Один з найкращих інтерпретаторів Шевченкової творчості (86 композицій), який пропагував революц.-демократич. ідеї поета, втілював у музиці його ліричні, героїко-епічні й драматичні образи. Поезія Шевченка мала великий вплив на формування естетичних поглядів Л., визначила ідейне спрямування всієї його творчості. З забороненими віршами поета Л. познайомився в гімназичні роки. Глибше вивчати спадщину Шевченка почав у роки навчання в Київ. ун-ті. Л. був серед студентів, які несла труну з тілом поета в Києві. Виступив активним організатором шевченківського концерту, влаштованого в ун-ті 1864. Працею над музикою до віршів Шевченка почав свою композиторську творчість: у лютому 1868 на замовлення львів. «Громади» написав «Заповіт» для чоловічого хору, соло тенора і фортепіано, у квітні — солоспіви «Туман, туман долиною», «Ой одна я, одна», що започаткували монументальний цикл із 7 серій «Музика до „Кобзаря“ Т. Г. Шевченка» (74 композиції: солоспіви, дуети, тріо, квартет, хори для чоловічого й мішаного складів, кантати «Б’ють пороги», «Радуйся, ниво неполитая» — для солістів, хору, симф. оркестру). Серед творів поза серіями — кантата «На вічну пам’ять Котляревському» (1895), дует для сопрано й тенора «Зійшлись, побрались» (1905), романс для сопрано «Ой пішла я у яр за водою» (1909), хор «Давидів псалом» («Боже, нашими ушима», 1910) та ін. У процесі роботи над муз. втіленням образів «Кобзаря» формувався самобутній стиль композитора, позначений рисами новаторства, пошуками інтонаційно-смислової відповідності музики образному слову.

Пам’яті поета Л. присвятив кантату «До 50-х роковин смерті Т. Шевченка» — слова В. Самійленка, хор «Жалібний марш. До 27-х роковин смерті Т. Г. Шевченка» — слова Лесі Українки, «Елегію» для скрипки з фортепіано (1912) та ін. Архівні матеріали композитора свідчать про його інтерес до Шевченкових «Гайдамаків» як сюжету для опери. Л. був учасником щорічних вечорів, присвячених пам’яті поета. Твори на слова Шевченка композитор включав до програм хорових концертів, що відбувалися за його участю на Україні і в Росії, а також під час поїздок до Буковини й Галичини. Л. був членом комітету для спорудження в Києві пам’ятника Шевченкові (1910), головою комітету по вшануванню пам’яті поета (1911).

Літ.: Лисенко М. В. Листи. К., 1964; Архімович Л., Гордійчук М. Микола Віталійович Лисенко. Життя і творчість. К., 1963; Булат Т. П. Героїко-патріотична тема в творчості М. В. Лисенка. К., 1965; Булат Т. Творча праця М. Лисенка над Шевченковою поемою «Гайдамаки» і задум опери. В кн.: Збірник праць двадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1973.

Т. П. Булат.


ЛИСЕНКО Михайло Григорович (29.Х 1906 — 8.V 1972) — український рад. скульптор, нар. художник СРСР (з 1963), дійсний член AM СРСР (з 1970). Член КПРС з 1948. Працював у галузі монументальної та станкової скульптури. Л. — автор статуї «Т. Г. Шевченко» (гіпс, 1947), бюста «Тарас Шевченко» (гіпс, 1947, ДМШ) і «Т. Г. Шевченко» (мармур, 1961); пам’ятника Шевченкові в Ашхабаді (арх. A. Ігнащенко, А. Ахметов, бр., граніт. 1972). Іл. т. 2. табл. XXX.

Літ.: Німенко А. Михайло Григорович Лисенко. К., 1958.


ЛИСЕНКОВ (Лисенко) Іван-Тимофійович (1795 — 1881) — петербурзький книготорговець і видавець. Н. на Україні. Його книгарня була своєрідним літ. клубом. Видавав твори Г. Квітки-Основ’яненка, брав участь у літ. справах І. Котляревського. Шевченко 8.II 1843 продав Л. «в вечное и потомственное владение» право видання творів, що увійшли до «Кобзаря» 1840, і поеми «Гайдамаки». Водночас Л. придбав 800 примірників першого видання поеми «Гайдамаки» (СПБ, 1841). В 1844 Л. видав «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки», а 1867 — «Чигиринський Кобзар». Тоді ж цю книжку Л. видав з паралельним текстом укр. і рос. мовами (рос. переклад О. Лепко). Того ж року Л. порушив судову справу проти Д. Кожанчикова, звинувативши його в незаконному виданні Шевченкової спадщини. Експертами на суді виступили М. Некрасов, М. Костомаров, О. Пипін; процес тривав десять років і закінчився на користь Д. Кожанчикова. Л. лишив спогади, в яких ідеться і про Шевченка.

Літ.: Безъязычный В. Тарас Шевченко и книгопродавец Иван Лисенков. «Книжная торговля», 1964, № 3.


ЛИСЕЦЬКИЙ Сергій Опанасович (н. 13.II 1926) — український рад. кінооператор. У 1964 на Київ. кіностудії худож. фільмів ім. О. П. Довженка зняв фільм-оперу «Наймичка» (за однойменними творами Шевченка та оперою М. Вериківського, режисери-постановники І. Молостова, B. Лапокниш).


ЛИСИК Євген Микитович (н. 21.IX 1930) — український радянський художник театру, народний художник УРСР (з 1975). Автор оформлень до оперних і балетних вистав, зокрема до одноактного балету В. Кирейка «Відьма» (з трилогії «Досвітні вогні») за мотивами поеми Шевченка (1967, Львів. театр опери та балету ім. І. Франка). Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1971.


ЛИСТУВАННЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Листи Т. Г. Шевченка — важлива частина його літ. спадщини, цінне джерело для вивчення життя поета, його творчості, суспільно-політ., естетичних поглядів та оточення. В листуванні Шевченка відобразилась ідейна боротьба тих часів. Розшукано 259 листів Шевченка до різних осіб та офіційних установ і 249 листів до поета. Зберігаються вони переважно в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (147 листів), а також у Центр. наук. б-ці АН УРСР, у ДМШ, в Центр. архіві-музеї л-ри і мистецтва УРСР (Київ), у Черніг. істор. музеї, в Ін-ті рос. л-ри в Ленінграді (Пушкінський дім), в Держ. б-ці СРСР ім. В. І. Леніна в Москві, у Центр. держ. архіві л-ри і мистецтва СРСР (Москва), у Держ. істор. музеї СРСР (Москва), у Держ. істор. архіві Ленінгр. області. Ці листи — лише частина епістолярної спадщини Шевченка. До нас не дійшло зовсім або дійшло частково листування поета з К. Брюлловим, В. Штернбергом, Я. Димовським, К. Герном, М. Остроградським, Р. Штрандманом, В. Далем, Е. Желіговським, Т. Вернером, Я. Лазаревським, М. Д. Новицьким та В. Погожевим. Збереглася тільки частина листів до брата Микити, І. Сошенка, В. Григоровича, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Бодянського, А. Козачковського, В. Рєпніної, О. Плещеєва, З. Сераковського, Б. Залеського, А. Венгжиновського, М. С. Щепкіна, С. Аксакова, О. Писемського, М. Осипова, А. І. Толстої, Ф. П. Толстого, О. Макшеєва, Марка Вовчка, М. Чалого та ін. Багато поетових листів і листів його кореспондентів загинуло після арештів Шевченка. З 1839 — 46 відомо лише 45 поетових листів і 49 листів до нього, за 1847 — 49 — відповідно 15 і 22 листи; за 1850 — 1857 — 72 і 3; за 1858 — 1861 — 127 і 175. Публікація епістолярної спадщини Шевченка почалася відразу ж після його смерті. Початок поклала редакція журн. «Основа». В 1861 — 62 в цьому журналі видрукувано 66 поетових листів і 11 листів до нього. Пізніше редакція журн. «Киевская старина» опублікувала 52 листи Шевченка і 86 — до нього. Значну частину поетового листування вперше надруковано в рос. періодичній л-рі: в газ. «Московские ведомости» (1862), «Южный край» (1887), «Кубанские областные ведомости» (1893), в журналах «Древняя и новая Россия» (1875), «Русская старина» (1877, 1880, 1883), «Русский архив» (1898) тощо. Частину листів Шевченка опублікував у книжці «Жизнь и произведения Тараса Шевченко» (К., 1882) М. Чалий. На кінець 90-х pp. 19 ст. О. Кониський підготував окремою книжкою 174 листи поета, однак з невідомих причин книжку не видано, і з часом рукопис загубився. Перше зібрання листів (157) опубліковано 1911 у 2-му томі «Творів» Шевченка, які видав В. Яковенко. Видавці вільно поводилися з листами, друкували їх з купюрами й помилками, намагалися «підправити» стиль.

Після Великої Жовтн. соціалістич. революції епістолярну спадщину поета зосереджено в архівних центрах і н.-д. установах. Це полегшило вивчення і публікацію її. В 1925 — 26 опубліковано кілька листів, що зберігалися у фонді «Третього відділу», а 1929 поетові листи вийшли окремою книжкою. Тут вміщено 225 листів Шевченка і 198 — до нього. Однак хибна настанова на буквалістське відтворення оригіналу і бурж.-об’єктивістська позиція упорядників, які затушовували у примітках до листів соціальні моменти в біографії поета, знецінили видання. Першим наук. виданням листів Шевченка, що спирається на досвід рад. текстології, є 6-й том 10-томного «Повного зібрання творів» (1957), де вміщено 229 приватних і 25 офіційних листів поета і ділових паперів та 2 колективні листи, які він підписав. В останньому томі 6-томного «Повного зібрання творів» Шевченка вміщено 259 листів і ділових паперів поета. В 1962 вийшли окремою книжкою «Листи до Т. Г. Шевченка. 1840 — 1861» (249 одиниць). У цих виданнях до листів подано коментарі.

У листуванні Шевченка відбилися різні періоди його життя і творчості: до арешту, часів заслання та останніх років життя. Листи першого періоду містять відомості про вихід і розповсюдження «Кобзаря» (СПБ, 1840), окремих видань, поем «Гайдамаки» і «Гамалія», про перші драм. твори поета рос. мовою («Никита Гайдай», «Слепая», «Тризна», «Назар Стодоля»), про участь митця в ілюструванні ряду видань та про його задум серії малюнків «.Живописная Украина» і вихід у світ першого її альбому. Листування цього періоду дає уявлення про широту літ. і мистецьких інтересів Шевченка, про його взаємини з Г. Квіткою-Основ’яненком, С. Гулаком-Артємовським, Я. Кухаренком, О. Бодянським та ін. Трагедію поета, його незламність, непохитність його революц.-демократич. переконань розкривають листи періоду заслання. Серед них особливий інтерес являє листування з Б. Залеським, у якому є факти, що характеризують оточення й духовне життя Шевченка в Оренбурзі й Новопетровському укріпленні, зокрема відомості про його взаємини і дружбу з діячами польс. визвольного руху та про обізнаність із творами польс. письменників Ю. Б. Залеського і Е. Желіговського. В листах цього періоду знайшли відображення й естетичні погляди поета, його матеріалістичне розуміння прекрасного. Це — єдине джерело, де викладено літ. історію антикріпосницьких повістей Шевченка, писаних рос. мовою («Княгиня», «Варнак», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та ін.), розкрито низку його малярських задумів (зокрема, про серію малюнків «Притча про блудного сина») і нові знайомства та зустрічі. В листах до друзів Шевченко висловлював свої думки, ділився враженнями про прочитані книжки (зокрема, висловив своє захоплення М. Гоголем).

Листування останніх років життя поета сповнене турботами про нове видання своїх творів, про видання та розповсюдження «Букваря южнорусского», думками про визволення рідних з кріпацтва, мріями про переїзд на Україну й про одруження. Листи Шевченка розкривають багато фактів з творчої біографії поета. Вони засвідчують наявність у рос. повістях автобіографічних епізодів, є ілюстрацією психологічного переосмислення фактів життя в худож. творі (напр., листи до Б. Залеського й повісті «Художник» та «Прогулка с удовольствием и не без морали», лист до А. Козачковського 16.VII 1852 і повість «Близнецы» тощо). На листах можна простежити, як зароджувалися і зріли елементи прозового стилю Шевченка. У повістях «Близнецы», «Музыкант», «Художник» риси індивідуального епістолярного стилю Шевченка відбилися у листах літ. персонажів (див. Епістолярна форма). Важливим біографічним матеріалом є й листи різних осіб до Шевченка. Вони допомагають з’ясувати окремі факти й події з життя поета та розширити відомості про осіб, згадуваних у його листах, свідчать про ідейні зв’язки українського поета з російськими революційними демократами (М. Чернишевським, М. Курочкіним та ін.), допомагають повніше визначити роль творчості Шевченка в суспільно-політ. житті країни, розкрити її значення для розвитку укр. л-ри. Листи до Шевченка дають змогу повніше висвітлити ідейну боротьбу того часу, зокрема, боротьбу проти П. Куліша, який намагався нав’язати Шевченкові свої бурж.-ліберальні й націоналістичні погляди. Важливим джерелом фактичного матеріалу для шевченкознавства є й листування про Шевченка його сучасників.

Літ.: Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів, т. 6. К., 1957; Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів, т. 6. К., 1964; Листи до Т. Г. Шевченка. 1840 — 1861. К., 1962; т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів [ЦНБ АН УРСР]. К., 1966; Тимошенко П. Д. Мова листів Т. Г. Шевченка. «Мовознавство», 1962, т. 17; Ляхова Ж. Особливості епістолярної манери Шевченка. В кн.: Збірник праць двадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1973.

Л. Ф. Кодацька.


ЛИСЮКОВ Олександр Дмитрович — поручик 5-го, з 1848 — ад’ютант 4-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. З Шевченком познайомився, очевидно, 1847 в Орську. Перебуваючи на Косаралі, Шевченко одержував через Л. листи від А. Лизогуба та М. Александрійського. В 1850 в рапорті командира Окремого Оренбурзького корпусу В. Обручова військ. міністру прізвище Л. згадано серед тих, хто дозволив Шевченкові листуватися і малювати.











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.