[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1976. — Т. 1. — С. 356-373.]

Попередня     Головна     Наступна





Лис — Ль


ЛИСЯНКА — містечко Звенигородського пов. Київської губ. (тепер с-ще м. т., районний центр Черкаської обл.). В автобіографії Шевченко писав, що в дитинстві, прагнучи знайти вчителя малювання, він утік «в местечко Лысянку, где и нашел себе учителя живописи отца диякона, тоже спартанца. Терпеливо бродягашколяр носил из Тикича три дня ведрами воду и растирал медянку на железном листе и на четвертый день бежал». За спогадами його сучасників, поет приїжджав у Л. 1843 і 1845. У «Щоденнику» 29.VII 1857 Шевченко записав, що він «бував и в Лысянци, и в Ризаний и в Русаливци». Це містечко як один з центрів Коліївщини Шевченко оспівав у поемі «Гайдамаки» (розділ «Бенкет у Лисянці»). Багато разів згадано Л. у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». Збереглася криниця, з якої, за переказами, носив воду малий Шевченко, в народі її називають Шевченковою. За рад. часу ім’ям поета в Л. названо вулицю й середню школу.


ЛИТВИНЕНКО Валентин Гаврилович (н. 28.VIII 1908) — український рад. графік, нар. художник УРСР (з 1960). Член КПРС з 1949. Автор ілюстрацій до поеми Шевченка «Сон» (гуаш, 1949), кольор. ліногравюр «Пам’ятник Т. Г. Шевченкові в Києві» (1954) і «Причинна» (1961), плаката за мотивами твору Шевченка «Осії глава XIV» (ліногр., акв., 1961), малюнка «Думи» (гуаш, 1964) Іл. також табл. XIX.


ЛИТВИНЕНКО-ВОЛЬГЕМУТ Марія Іванівна (13.II 1892 — 3.IV 1966) — українська рад. співачка (лірико-драм. сопрано), педагог, нар. артистка СРСР (з 1936). Член КПРС з 1944. Одна з фундаторів українського радянського оперного театру. В творчому доробку Л.-В. — образи Галі з «Назара Стодолі» (1906, аматорський драм. гурток військ.-фельдшер. школи в Києві), Катерини з однойменної опери М. Аркаса (1912), Насті з опери «Пан сотник» Г. Козаченка (1913), обидві — в театрі М. Садовського; Ганни з опери «Наймичка» М. Вериківського (1943, Об’єднаний Київ. і Харків. театр опери та балету, Іркутськ); усі — за творами Шевченка. Л.-В. брала участь у вечорах, присвячених пам’яті поета. В її концертному репертуарі були романси рос. та укр. композиторів на слова Шевченка, зокрема С. Рахманінова, М. В. Лисенка, Я. Степового, К. Стеценка. Держ. премія СРСР, 1946.


ЛИТВИНОВ Михайло Олексійович (н. 1814 — р. см. невід. ) — петербурзький чиновник, походив з дворян Черніг. губ. Шевченко познайомився з Л. в кінці лютого 1844, коли повернувся до Петербурга з подорожі по Україні. Деякий час вони жили на одній квартирі. Обидва відвідували вечори у В. Григоровича. В листі до О. Бодянського 8.III 1844 Л. захоплено згадував про Шевченка.


ЛИТОВСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Перше знайомство Шевченка з Литвою відбулося 1829 — 31, коли він перебував у Вільні як козачок П. Енгельгардта. Юнацькі враження поета відбилися певною мірою в його вірші «У Вільні, городі преславнім». У Литві ім’я Шевченка як поета стало відомим ще за його життя. Цьому сприяли дружні взаємини Шевченка з польс. та білорус. літераторами й громад. діячами, зокрема з З. Сераковським, Б. Залеським, Е. Желіговським, життя й діяльність яких тісно зв’язані з містом Вільном, з польс.литовським визвольним рухом. У Литві вийшли перші видання творів Шевченка польс. мовою («Т. Шевченко. Студія Л. Совінського з додатком перекладу „Гайдамаків“». Вільно, 1861; «Кобзар». Вільно, 1863). Поширювались у списках рос. переклади його віршів. У м. Гарляві 1883 існував гурток любителів творчості Шевченка, організований К. Аглінскасом. Учасниками цього гуртка були такі відомі діячі лит. л-ри, як Ю. Андзюлайтіс, Й. Мачис-Кекштас, К. Сакалаускас (Ванагеліс) та ін. Гуртківці не тільки захоплювалися поезією Шевченка, а й поширювали її укр., рос. та польс. мовами. Ю. Андзюлайтіс став першим перекладачем творів українського поета литовською мовою. В його вільних перекладах в журналах «Aušra» («Зоря», 1885, № 7 — 8, 10 — 11), «Nemuno sargas» («Сторож Німану», 1886, № 24 — 25), «Lietuviškasis balsas» («Литовський голос», 1887, № 5 — 6) вперше лит. мовою з’явилися «Тополя», «Утоплена», «Причинна», «Іван Підкова», «Ой чого ти почорніло» та ін. На поч. 20 ст. Й. Білюнас під впливом «Заповіту» написав вірш «Як умру, то поховайте» (1905), а К. Рачкаускас-Вайрас опублікував переклади творів укр. поета «Гімн черничий» (1910) та «Іван Підкова» (1913). Одним з визначних популяризаторів творів укр. поета серед лит. читачів був тоді Л. Гіра. Він надрукував у газ. «Viltis» («Надія», 1909, 1911) переклади Шевченкових віршів «Мені однаково, чи буду», «В неволі тяжко, хоча й волі» та ін. В 1912 у м. Сейнаї на власні кошти видав лит. мовою книжку «Віночок віршів Тараса Шевченка». Л. Гірі належать і перші в литовській пресі статті про життя і творчість українського поета, опубліковані в газ. «Viltis» «Тарас Шевченко — співець України» (1909) та «Тарас Шевченко» (1914). До книжки «Віночок віршів Тараса Шевченка» він подав свою передмову. Л. Гіра писав, що іменем Шевченка українці «можуть пишатися і прославлятися не тільки в своєму середовищі, а й у широкому світі», що «Шевченко, як і кожен справді великий поет, бувши співцем свого народу, разом з тим належить і всьому людству». Л. Норейка присвятив пам’яті Шевченка статтю в журн. «Vairas» («Руль», 1914, № 5). Високо оцінювала творчість укр. поета прогресивна лит. преса. В статті К. Корсакаса «Роковини народження Тараса Шевченка» (журн. «Kultūra», 1939, № 3) його названо «видатним національним поетом», «дивовижно талановитим художником», який відіграв визначну роль не тільки в розвитку літератури, а й у розвитку образотворчого мистецтва. Відновлення Рад. влади в Литві створило широкі можливості для перекладання творів Шевченка литовською мовою, вивчення життя і літературного та мистецького доробку українського поета і художника. Над перекладами працювали такі відомі письменники, як А. Венцлова, Е. Межелайтіс, Є. Матузявічюс, А. Хургінас, Я. Дягутите та ін. В періодич. виданнях опубліковано нові переклади його віршів, вийшли окремими збірками «Поезії» (Вільнюс, 1951), «Вірші» (Вільнюс, 1955) і «Кобзар» (Вільнюс, 1961). Важливу роль у популяризації Шевченкової спадщини відіграли лит. літературознавство і критика. В колективній праці «Історія литовської літератури» (т. 1 — 4. Вільнюс, 1957 — 68) значне місце відведено українському поетові. Життя і творчість Шевченка досліджуються в розвідках лит. мовою К. Корсакаса «Літературні зв’язки литовців і українців» [журн. «Pergalė» («Перемога», 1954, № 5)], Б. Пранскуса «Перші переклади Т. Шевченка литовською мовою» [газ. «Literatūra ir menas» («Література і мистецтво») 29.V 1954], Ю. Бутенаса «Тарас Шевченко» (Вільнюс, 1954), А. Адикліте і П. Охріменка «Т. Шевченко і Литва» (Вільнюс, 1961), В. Абрамавічюса «Тарас Шевченко і Вільнюс» (Вільнюс, 1964). Ряд статей про українського поета належать також Т. Тільвітісу, А. Венцлові та ін. Свої вірші присвятили Шевченкові А. Венцлова — «Тарас Шевченко у Вільнюсі», Є. Матузявічюс — «Пісні народжуються тут...», «Верба Шевченка» і «Ранок у Каневі», Ю. Марцінкявічюс — «Народження поета» та ін.

Широко відзначено в Литві 100-річчя з дня смерті й 150-річчя з дня народження Шевченка. В ювілейні дні по всіх містах і селах республіки відбулися вечори, присвячені пам’яті укр. поета. У Вільнюсі і Каунасі організовано виставки творів Шевченка. 13.V 1961 на будинку Вільнюського ун-ту, де 1830 бував поет, відкрито меморіальну дошку. В 1968 у Вільнюсі проведено 17-у наук. шевченківську конференцію.

Переклади: Ševčenka T. Роezija. Vilnius, 1951; Ševčenka Т. Eileraščiai. Vilnius, 1955; Ševčenka T. Kobzarius. Vilnius, 1961.

Літ.: Гира Л. Имена, дорогие литовским писателям. «Иностранная литература», 1939, № 9 — 10; Абрамавічюс В. Шевченко у Вільнюсі. В кн.: Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. К., 1962; Корсакас К. Кобзар у Литві. «Жовтень», 1963, № 7; Abramavičius V. Tarasas Ševčenka ir Vilnius. Vilnius, 1964; Венцлова А. Тарас Шевченко в Литве. В кн.: Шевченко и мировая культура. М., 1964; Шешельгіс О. Шевченко в литовському літературознавстві і критиці. В кн.: Збірник праць сімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1970.

О. А. Шешельгіс.


ЛИТОВЧЕНКИ — українські рад. художники декор. і монументально-декор. мистецтва: Іван Семенович (н. 8.VII 1921) і Марія Тимофіївна (н. 22.VI 1927). Автори тематичних килимів «Т. Г. Шевченко» (1960) та «Коліївщина» (1968). Іл. т. 2, табл. XXVII.


ЛИХВИН — хутір Лебединського пов. Харківської губ. (тепер с. Лифине Лебединського р-ну Сумської обл.). Шевченко, виїхавши з Москви разом з Д. Хрущовим, завітав на його хутір Л. і жив там 6 — 9.VI 1859. У Л. поет написав пісню «Ой по горі роман цвіте», намалював два пейзажі «В Лихвині». Один виконано тушшю й сепією (16,2 × 23), а другий — тушшю (16,2 × 22,7). На обох малюнках унизу тушшю авторські написи: «В Лихвені». Обидва малюнки входили до альбому Шевченка 1858 — 59 років, тепер зберігаються в ДМШ. У с. Лифиному збереглися будинок Д. Хрущова, в якому бував Шевченко, і будиночок, де жив поет (тепер у ньому музей Шевченка). В 1964 на цьому будиночку встановлено меморіальну дошку.


ЛІБЕЛЬТ (Libelt) Кароль (8.IV 1807 — 6.VI 1875) — польський ліберально-бурж. діяч і філософ. Учасник польс. визвольного повстання 1830 — 31. У 1846 за участь у діяльності Познанського нац. комітету засуджений до смертної кари, яку замінено 20 роками ув’язнення. Звільнений під час революції 1848. Після поразки революції обстоював орієнтацію на згортання нац.-визвольного руху. На філософських поглядах Л. позначився вплив Г. Гегеля. Особливо яскраво це виявилося в працях Л. з питань естетики. Визнаючи об’єктивність мистецтва, він заперечував матеріальну основу його походження й розвитку. Шевченко був обізнаний з творами польс. філософа і виявляв інтерес до окремих теоретич. питань, розглянутих Л., зокрема в праці «Естетика, або Наука про прекрасне» (Познань, 1849), що ввійшла до праці під загальною назвою «Філософія і критика». З цією книжкою, яку йому подарував польс. політ. засланець С. Пшевлоцький, Шевченко познайомився в останній місяць перебування на засланні. Укр. поет критично ставився до ідеалістич. філософії Л., про що свідчать записи в «Щоденнику». Шевченко дав негативну оцінку естетичним поглядам Л., які суперечили його власному матеріалістич. розумінню мистецтва. Поет вважав, що прекрасне не можна створити без матерії, без природи, бо воно — в самій природі. Критикуючи концепцію Л., Шевченко твердив, що ідеалізм кінець-кінцем ізолює людину від реального світу, що спроби відступити «от вечной красавицы природы» роблять художника «нравственным уродом». Крім названої праці, поет у «Щоденнику» згадував і про історичну студію Л. «Орлеанська діва» (Познань, 1847).

В К. Крементуло.


ЛІВІЙ Тіт (Titus Livius; 59 до н. е. — 17 н. е.) — римський історик. Автор «Римської історії від заснування міста» (142 книжки), в якій подано відомості також про Пн. Причорномор’я. Шевченко в «Близнецах» кілька разів згадував про те, як герої повісті Степан Мартинович Левицький і Никифор Федорович Сокира захоплювалися творами Лівія.


ЛІГОТНЮ Єкабс (справж. прізв. та ім’я — Розе Єкабс; 24.IV 1874 — 1942) — латиський письменник, журналіст і критик. Основна праця — «Латиська література» (1906). Один з перших латис. перекладачів творів Шевченка. В його перекладах у латиській пресі, починаючи з 1900, опубліковано поему «Катерина», вірші «Заповіт», «Думи мої, думи мої», «І небо невмите, і заспані хвилі» та ін. Йому належать статті «Тарас Шевченко» (1911) і «Тарас Шевченко та його поезія» (1914). Відзначав, що творчість Шевченка — видатне явище в укр. л-рі, писав про бойовий дух поета, про його любов до батьківщини, як кращі називав твори «Гайдамаки», «Гамалія», «Наймичка» та ін. На ювілейному шевченківському вечорі в Ризі 1914 виступив з доповіддю про життєвий і творчий шлях укр. поета.


«ЛІЛЕЯ» — балада Шевченка, написана 25.VII 1846 у Києві. Збереглися: чорновий автограф твору під назвою «Лілія»; чистовий текст під назвою «Лілея», з датою «Іюля 25 1846, Київ» у зошиті, де переписано й передмову до нездійсненого видання «Кобзаря», баладу «Русалка» і поему «Осика» («Відьма»); текст балади в «Малій книжці» і автограф остаточної редакції в «Більшій книжці», в якій зазначено дату переписування 6.III 1858 (усі автографи — в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Вперше «Л.» надруковано у львів. газ. «Слово» (1862, № 16). В основу балади Шевченко поклав фольклорні перекази про перетворення дівчини на квітку, поєднавши їх із спостереженнями, взятими безпосередньо з тогочасного життя. Використавши романтичний фольклорний сюжет, Шевченко змалював огидні явища кріпосницької дійсності. У формі ліричної сповіді дівчини-лілеї передано трагічну історію її загибелі, а також загибелі її матері-покритки. Образ лілеї, квітки-снігоцвіту, символізує чистоту й безневинність дівчини, яка стала жертвою зненависті селян до її батька, розпусника-кріпосника. Мовно-образними засобами балада близька до нар. пісень. За мотивами Шевченкового твору К. Данькевич написав однойменний балет, Г. Майборода — симфонічну поему. На Київ. кіностудії худож. фільмів ім. О. П. Довженка поставлено фільмбалет «Лілея». Іл. табл. XXVII.

Літ.: Кодацька Л. Ф. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. Текстологічний аналіз поезій «Лілея», «Русалка», «Відьма». К., 1957; Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959; Боженко М. К. Балади Т. Г. Шевченка і вивчення їх у школі. К., 1966.

П. М. Киричок.


ЛІНДСЕЙ (Lindsay) Джек (н. 20.Х 1900) — англійський письменник, критик і перекладач. Член Комуністичної партії Великобританії з 1941. Творчістю Шевченка зацікавився в 30-х pp. У червні 1949 відвідав Україну. Переклав і опублікував у журн. «International Literature» («Інтернаціональна література», 1939, № 3) твори укр. поета: «Заповіт», «Якби ви знали, паничі», «Сон» («На панщині пшеницю жала»), «Садок вишневий коло хати», «І золотої й дорогої» та «Ой діброво — темний гаю!». Переклади Л. характеризують змістова точність, в них збережено революц. пристрасть оригіналів. Йому належать також статті про Шевченка в рад. і прогрес. зарубіжній пресі. Автор книжки «Світ майбутнього. Щоденник подорожі по Радянському Союзу» (Лондон, 1950) та циклу з трьох поем «Три листи до Миколи Тихонова» (Лондон, 1950), в яких розповів про своє перебування на Україні, про відвідання Державного музею Т. Г. Шевченка в Києві. За успіхи в популяризації л-ри народів СРСР нагороджений рад. орденом «Знак Пошани».


ЛІНИЦЬКА Любов Павлівна (27.XII 1866 — 5.II 1924) — українська артистка. На профес. сцені — з 1886. Працювала в трупах М. Кропивницького й П. Саксаганського, в театрі М. К. Садовського та ін. Виконувала ролі Галі в драмі Шевченка «Назар Стодоля», Ярини в п’єсі «Невольник» М. Кропивницького та Катерини в однойменній опері М. Аркаса (обидві — за Шевченком), Черниці в «Гайдамаках» (інсценізація та постановка Л. Курбаса; 1922, Київ, Укр. драм. театр ім. М. Заньковецької).


ЛІПІНСЬКИЙ (Lipińskí) Кароль (30.Х, за ін. даними 4.XI 1790 — 16.XII 1861) — польський скрипаль і композитор. Виступав з концертами в багатьох країнах Зх. Європи, в Росії, на Україні (у Львові, Києві, Кам’янці-Подільському, Кременці). Інструментував польс. і укр. нар. пісні, які видано в збірці «Польські і русинські пісні галицького люду» (польс. мовою. Львів, 1833). Шевченко в повісті «Близнецы» згадував варіації Л. на тему укр. нар. пісні «Чи я така уродилась» («Шумить, гуде дібровонька»). Гру Л. він міг чути в Києві 1846.


ЛІППОМАН Феліціан Йосипович (н. 1824 — р. см. невід.) — службовець у маєтку М. Воронцова в Мошнах. Шевченко познайомився з Л. в липні 1859, коли перебував у Мошнах, затриманий поліцією. Шевченкові назавжди запам’яталася гостинність, з якою його приймали в родині Л. Перед від’їздом до Києва він тепло попрощався з Л. і потім у листах до В. Г. Шевченка передавав йому щирий привіт.


ЛІРИКА — один з літературних родів (поряд з епосом і драмою). Осн. особливості Л.: визначальна роль образу-переживання (на відміну від «об’єктивованих» образів епосу й драми); велике значення емоційного і, взагалі, суб’єктивного начала, в якому, проте, знаходять вираз типові, соціально значимі риси людського характеру та суспільно-істор. обставин; концентрованість і згущеність худож. вислову. Специфіку ліричного відтворення дійсності схарактеризував І. Франко на прикладі Шевченкового вірша «Садок вишневий коло хати», вказавши, що «це немов моментальна фотографія настрою поетової душі, викликаного образом тихого, весняного українського вечора» (Франко І. Із секретів поетичної творчості. К., 1969, с. 101). Лірику як літературний рід слід відрізняти від ліризму — заг. якості худож. мислення, що може бути властивий творчості того чи ін. письменника (художника взагалі) і виявлятись у різних родах і жанрах. Високим, палким ліризмом позначена вся поезія Шевченка. І. Франко зазначав, що Шевченко з натури своєї лірик, і підкреслював, що «вся його поетична творчість у дуже великії мірі має суб’єктивне забарвлення» (Франко І. Твори, т. 17. К., 1955, с. 128). Деякі з поем Шевченка — «Кавказ», «І мертвим, і живим...» — можна віднести, по суті, до творів ліричних, це оригінальні зразки «монументальної лірики» (за термінологією Л. Тимофєєва). Осн. риси світогляду й худож. методу Шевченка — революц.-демократичні переконання, пристрасть борця за свободу, висока ідейність, народність і реалізм — глибоко й виразно відбились у його ліричній поезії. Високо оцінюючи творчість Шевченка, М. Добролюбов писав: «Все коло його дум і співчуттів перебуває в цілковитій відповідності із змістом і ладом народного життя» (Добролюбов М. Літературно-критичні статті. К., 1961, с. 362). Особисте й суспільне, загальнонародне злилися в поетич. мисленні Шевченка з рідкісною для л-ри 19 ст. органічністю й повнотою. Звідси — всепроникаюча єдність особистих і громад. мотивів його Л., сила соціальної типовості, політ. пристрасті і водночас — гранична свобода, широта й щирість власного душевного саморозкриття поета. Цим пояснюється й те, що до Шевченкової поезії важко підійти зі звичним (взагалі умовним і неточним) поділом Л. на громадянську, філософську, пейзажну, любовну тощо. Нелегко визначити, напр., куди слід віднести вірш «Минають дні, минають ночі» — до інтимної, громадян. чи філософ. Л. Або який мотив є головним у мініатюрі «Зійшлись, побрались, поєднались» — інтимно-побутовий чи соціальний. Звичайно, мається на увазі переважаюча тенденція, а загалом у поезії Шевченка, як і кожного великого поета, є й «чисті» зразки Л. любовної («І широкую долину»), пейзажної («Тече вода з-під явора»), філософської («Один у другого питаєм») тощо.

Сміливо, по-новаторському розв’язував поет і проблему ліричних жанрів, керуючись передусім власним худож. чуттям і не оглядаючись на звичні для того часу приписи й канони. В деяких більших за розміром Шевченкових віршах можна бачити цілісне поєднання елементів різних жанрів — послання, елегії, медитації, сатири, ораторії, віршованої новели та ін. («Чигрине, Чигрине», «Холодний Яр», «Іржавець», «А. О. Козачковському»). Одним з улюблених ліричних жанрів поета була пісня на народний, фольклорний лад.

Як і дорогий йому О. Пушкін, Шевченко міг би назвати себе поетом дійсності, реального життя. Його Л., особливо в зрілі часи, відзначається багатством думок і переживань, що мають епохальний зміст, широтою відображення явищ і подій народного, суспільного життя. Думаючи про власну долю, Шевченко ніколи не відділяв її від долі «громади в сіряках» — долі народу; разом з тим в нар. «персонажах» його поезії — від Перебенді до протестанта-месника з вірша «Ой виострю товариша» завжди є щось від дум і почуттів самого поета. Цим постійним взаємопроникненням внутр. світу особистості й широкого, об’єкт, світу нар. життя зумовлені насиченість різноманітними реаліями, багатоголосість, «багатолюдність» не тільки поем і балад, а й невеликих ліричних творів Шевченка, взятих як ціле. Крім голосу самого автора, крім його безпосередньо виявленого ліричного образу, в Шевченкових віршах чується чимало ін. людських голосів, схоплених с «моментальному знімку» ліричного переживання, постають, хоча б пунктирно відтворені поетом, різні обличчя й постаті. Знедолені, скривджені панами й царем кріпаки, сміливі бунтарі й месники, героїчні й трагічні постаті з нар. минувшини і, передусім, жінки й дівчата зі святістю і мукою свого кохання й материнства, здебільшого розчавленого, зганьбленого несправедливим суспільним ладом, створюють цілу галерею таких постатей. Всі ці різноманітні «об’єктивні», але подані крізь призму глибокого особистого переживання образи можна віднести до т. з. рольової лірики, в якій поет, правдиво відтворюючи той чи ін. характер, тип, водночас лірично висловлював самого себе, свої думки, настрої, почуття. Особливим блиском такого ліричного перевтілення характеризуються пісні, написані на Косаралі. В кожній пісні — окремий характер, окрема життєва й психол. ситуація. І водночас тут скрізь сам Шевченко — з його журбою, горем, гнівом, співчутливою посмішкою, з мудрим розумінням людини й любов’ю до неї.

Худож. світ Шевченкової лірики взагалі відзначається широтою і об’ємністю. Крім образів і реалій з укр. селянського життя й історичного минулого, бачимо тут вулиці Петербурга, палаци над Невою, царські в’язниці й казарми, казахські степи й береги Сирдар’ї; крім безпосередніх лірич. реакцій на конкретні враження життя, — образи культ.-історичного, міфологіч. ряду, породжені глибокими інтелект. переживаннями, літ.-мистецькими асоціаціями. Поетова Л. все це відбила, все це вмістила в гнучкому й багатогранному художньому вислові. 1 все ж особливості своєї істор. епохи, як і характерну для даного поета концепцію людини та її місця в світі, будь-яка Л. найглибше виявляє, зрештою, через образ ліричного героя (часом можна й прямо сказати — через образ автора, образ самого поета) як своєрідно узагальнений типовий характер, що має яскраву соціальну, духовну, психол. репрезентативність. Оригінальність і яскравість цього головного, центрального образу Шевченкової лірики визначається не тільки тим, що в ній постає образ людини з народу, яка принесла у велику поезію весь суворий життєвий досвід поневолених трудових мас. Новаторське й глибоко інтернаціональне значення лірики «Кобзаря» полягає, передусім, у тому, що в ній з чудовою людською повнотою і психол. багатством постає образ нар. борця, провісника майбутнього, революціонера і мислителя (див. Новаторство Шевченка-поета).

У Шевченковій ліриці цей образ революціонера, народного борця, який у самому житті вже висувався на істор. авансцену, відтворено із знаменною для тогочасної поезії багатогранністю й широтою, в переконливій єдності реальних життєвих рис і високого, благородного духовного ідеалу. Звичайно, треба мати на увазі й суто індивідуальні особливості психологічного складу й художнього мислення поета. За влучним спостереженням М.Рильського, Шевченко — «поет-однолюб», «поет-однодум», більш схожий з цього погляду на М. Лермонтова, Дж.-Н. -Г.Вайрона, О. Блока, ніж на універсально широких Й.-В. Гете й О. Пушкіна. Але в цих індивідуальних межах Шевченко надзвичайно різногранний і багатострунний, в його ліричному характері справді просвічує могутній, колосальний за внутрішньою «місткістю» характер самого народу.

Поет був полум’яним і нещадним у своєму революц. гніві, у вираженні нар. зненависті до тиранів, гнобителів, визискувачів, поневолювачів. До виняткової сили гніву й пророчого натхнення, на рівень «Страшного суду» Мікеланджело підноситься він у картинах, що малюють неминучу нар. розправу над усіма «розпинателями» й катами («І мертвим, і живим...», «Осії глава XIV»).

І водночас Шевченко — один з найбільших поетів ніжності, любові, співчуття до скривджених і зневажених, натхненний виразник нар. мрії про щастя всіх людей праці. Такий вірш, як «І станом гнучим і красою», яскраво засвідчує глибину, чистоту й невсипущу активність поетової людяності. Чиста краса молодої дівчини збуджує в нього не тільки захоплення, не тільки ніжність, а й безмірну тривогу за долю сироти, за її майбутнє: «І жаль мені, старому, стане // Твоєї божої краси. // Де з нею дінешся сси? // Хто коло тебе в світі стане // Святим хранителем твоїм? // І хто заступить? хто укриє // Од зла людського в час лихий?». Це почуття — багатше й глибше навіть за високе батьківське почуття. Від громових ударів своїх соціально-політ. інвектив поет міг вільно переходити до винятково прозорих і лагідних малюнків, що зображують ідеальні моменти втіхи, радості та спокою — своєрідний ясний просвіток серед тяжких життєвих драм («Садок вишневий коло хати», «На Великдень, на соломі», «Ой діброво — темний гаюі»). Зображуючи потворність суспільних відносин, за яких зневажають і топчуть людську гідність, Шевченко водночас із загостреною чуйністю ставився до кожного вияву прекрасного в людині й у світі, і це сповнює його Л., поезію взагалі, палкою жадобою краси й гармонії, мрією про здійснення великого й цілісного естетич. ідеалу. Але шлях’ до нього, за твердим переконанням Шевченка, лежить лише через революційне розв’язання суспільних проблем. Великий лірик, Шевченко був і надзвичайно гострим соціальним сатириком. Тут теж бачимо своєрідну, суто шевченківську рису: сатира часто безпосередньо виростає з поетової ліричної патетики і так само вільно, безпосередньо переливається в неї («Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Мені здається, я не знаю» тощо).

У «Кобзарі» на диво природно, часом у межах того самого твору, поєднуються ці психол.-смислові «полярності» — гнів з ніжністю, масштабне, всесвітньо-історичне — з «малим», буденно-побутовим, лірика й патетика — з різкою, «плебейською» сатирою. Природно, бо Шевченко наскрізь цілісний у цьому багатстві своєї душі, в своєму пристрасному революц. гуманізмі, який це знає — в широкому суспільному розумінні — любові без ненависті й зненависті без любові. Шевченкова лірика, при всій її насиченості драматич. й трагіч. колізіями, пройнята пафесом життєствердження, вірою в кінцеву перемогу нар. сил, у торжество гуманістич. ідеалів: «А буде син, і буде мати, // І будуть люде на землі» («І Архімед і Галілей»). Цей істор. оптимізм поет нелегко виборював в умовах жорстокої самодержавно-кріпосницької дійсності: скільки разів він признавався, що не співає, а «виє совою», що його дума — то щоденна «люта мука», що народне лихо змушує його день і ніч плакати «на розпуттях велелюдних». Тим яскравішим і сильнішим постає героїчне начало, що становить найтривкіше ядро худож. характеру, окресленого лірикою поета. «Страшно впасти у кайдани, // Умирать в неволі, // А ще гірше — спати, спати, // І спати на волі» («Минають дні, минають ночі») — в цих рядках висловлена головна етична заповідь Шевченка, що зумовлює героїчний, діяльний, високогромадянський дух його Л. Це Л. духовної незламності — «Караюсь, мучуся... але не каюсь!..» («О думи мої! о славо злая!»), Л., що стверджує здатність на самопожертву в ім’я батьківщини й народу («Мені однаково, чи буду», «Буває, в неволі іноді згадаю»), Л. великої моральної гідності й чистоти — «Ми просто йшли, у нас нема // Зерна неправди за собою» («Доля»). Невмируща сила Шевченка-лірика — в тому, що високі якості передового борця свого часу він зумів розкрити не в риторич. абстракціях і не в умовно-романтич. перевтіленнях, як це бувало в деяких напрямах тогочасної європ. поезії, а в огнистому потоці переживань, думок і емоцій, виражених з глибоким худож. реалізмом (це не виключає й властивого Шевченковій поезії в цілому революц.-романтич. начала). Напружені психол. колізії, в яких стверджував себе духовний героїзм поета, подані в багатьох його віршах з силою худож. узагальнень вселюдської ваги. Такий, напр., внутр. конфлікт між трагіч. обставинами неволі (у віршах періоду заслання) — і непереможною, врешті, надією, між вимушеною духовною самотою — і роєм образів, спогадів, уявних людських «голосів», що єднають поета-невольника з народом, з рідним краєм. Шевченкова лірика — приклад поєднання палкого патріотизму з ідеєю братерства й дружби народів, геніальний вияв революц. непримиренності до будь-якого гніту, в т. ч. релігійного («Світе ясний! Світе тихий!»), невтомний заклик до соціальної активності, до гуманістич. діяння, в якому поет вбачав єдину відповідь на одвічні питання про сенс людського існування («Один у другого питаєм»). Теми, стилі, жанри, віршові форми ліричної поезії Шевченка зазнавали помітної еволюції протягом його творчого життя. В цій еволюції, оскільки йдеться саме про Л., можна накреслити два осн. етапи (з можливими меншими підрозділами): від перших віршів до «Заповіту» (1845) і від «казематної» Л. до творів останнього, петербурзького періоду включно. На поч. першого періоду поет ще тільки виробляв лірич. жанри й форми. Переважають два різновиди: елегії в дусі нар. пісні-романсу, які автор називає думками, і послання. В думках — традиційні для укр. фольклору, але зігріті особистою емоцією поета образи сироти, дівчини в розлуці з коханим, лихої долі, чужини, синього моря. Чимало свого, оригінального вносив Шевченко в класичний жанр послання, а також у романтич. образ нар співця («Перебендя»), але реальні конкретно-істор. риси зображуваних явищ, а разом з тим і особистий психол. елемент ще значною мірою «сховані» під умовними, традиційними, переважно фольклорними формами.

Стрімке ідейно-художнє зростання поета засвідчує нечисленна, але сповнена могутньої напруги Л. періоду «трьох літ» («Заворожи мені, волхве», «Минають дні, минають ночі», «Три літа» та ін.). Розширюється, наповнюється соціально-політ. змістом проблематика віршів, «пророчим», закличним і пристрасно полемічним стає їхній осн. тон, глибше розкривається духовний, емоційний світ поета. Звільнення Шевченка від деяких ідейних ілюзій попереднього часу (у вірші «Три літа» поет писав: «І я прозрівати // Став потроху»), посилення суспільно-викривальних мотивів супроводиться певними змінами в характері ліричної образності: часто підносячись до високої ораторської патетики («Чигрине, Чигрине», «Холодний Яр» тощо), вона разом з тим помітно «матеріалізується», сповнюється конкретними життєвими реаліями, стає багатозвучною емоційно. В цей час Шевченко створює вірш «Заповіт», який є однією з вершин його лірики і всієї світової поезії. Велике, по суті, чільне місце ліричні жанри посідають у творчості поета наступних часів (каземат, заслання, останні роки життя). Це — період, коли на повну силу розкрився геній Шевченка-лірика. Визначальну особливість Л. цих часів образно охарактеризував М. Рильський. За його словами, поезія Шевченка «вдаряється об кам’яний мур миколаївської неволі і розсипається сотнями бризок в цілому ряді ліричних шедеврів, де майже вперше, по суті, Шевченко говорить на весь голос про себе, про суб’єктивні переживання, але де сяє непереможне сонце Шевченкового волелюбства й ненависті до тиранів — „своїх“ та „чужих“» (Рильський М. Література і народна творчість. К., 1956, с. 71 — 72). Л. поета періоду арешту й заслання має широкий тематично-жанровий діапазон: це й особисті переживання, і роздуми на політ., суспільні, філософ. теми, і о“брази минулого, і лірично відтворені типи тогочасного нар. життя; це й психол. рефлексії, і послання, звернення до названих і неназваних адресатів (поезії «Полякам», «А. О. Козачковському», «Якби зострілися ми знову»), і вірші з фабульно-розповідною основою («Не спалося, — а ніч, як море», «Буває, в неволі іноді згадаю»), і цілі грона пісень, витриманих у бездоганному фолькл. дусі, але цілком самостійних як літ. твори.

Дальше поглиблення реалізму в Шевченковій ліриці виявляється передусім у всебічній худож. конкретизації та індивідуалізації поетич. переживання і всієї системи образів. Поет у віршах цього періоду розкриває кричущу потворність несправедливого суспільного ладу, жах кріпосницької дійсності здебільшого на рівні окремих, «звичайних», але глибоко типових життєвих явищ. Такі вірші автобіографічного характеру, як «І золотої й дорогої», «Якби ви знали, паничі», «І виріс я на чужині»; такі ліричні «людські історії» в найкоротшому викладі, як «По улиці вітер віє» або «Рано-вранці новобранці», зображуючи трагічну долю особистості, говорять про трагізм долі народної, про всенародне лихо не з меншою силою, ніж, напр., грандіозно-патетичні образи поем «Сон» або «Кавказ». Це свідчить про невпинний худож. розвиток Шевченкової лірики, про розширення і вдосконалення властивих їй форм і способів реалістич. типізації — причому саме в тому генеральному напрямі, в якому розвивався метод реалізму в усій передовій л-рі 19 ст. Нового ступеня виразності, достеменності, психол. глибини досягає поет у ліричному вираженні внутр. світу людини (передусім власного, особистого). Індивідуальність, природність, «моментальність» і «вибуховість» ліричного переживання, не сковані жодною композиц. чи стилістич умовністю, вражають у багатьох шедеврах його невільницької поезії — «Мені однаково, чи буду», «Лічу в неволі дні і ночі», «І широкую долину». «Мов за подушне, оступили», «І знов мені не привезла», «Огні горять, музика грає» тощо. Уже в «раптових» експресивних зачинах багатьох його віршів на зразок «Самому чудно. А де ж дітись?», «То так і я тепер пишу», «На батька бісового я трачу», «Мій боже милий, знову лихої» виявляється незвичайна композиційна сміливість і безпосередність, викликана потребою найприродніше виразити даний, той, що саме в цю хвилину володіє поетом, «настрій душі». Спираючись на творчі здобутки О. Пушкіна, А. Міцкевича, М. Лермонтова, Шевченко самостійно розвинув, збагатив ці здобутки і в сфері ліричного психологізму. Його худож. відкриття в цьому плані попереджають чимало з шукань і звершень поезії наступних часів (див. Стиль Т. Г. Шевченка).

Стилістич. виявами реалістич. повнокровності його Л. в ці часи стають оригінальні, сміливі, а разом з тим прості, аж до визивної прозаїчності, епітети, порівняння й метафори. Предметність, свіжість, життєва яскравість, цілком певні соціальні «підтексти» Шевченкових тропів, створюючи одну з його худож. традицій, виразно протистоять як витонченій, віддаленій від усього «грубого», образності представників «чистого мистецтва», так і риторич. загальникам, звичним шаблонам у творчості поетів ін. літ. шкіл. Гірським пасмом підноситься в поезії Шевченка лірика останніх років, створена в час, коли в країні складалася революц. ситуація, коли поет особисто спілкувався з видатними діячами рос. революц. демократії. У віршах цих років Шевченко наче підводить підсумки політ., духовному досвідові свого життя і водночас проникливо, схвильовано вглядається в майбутнє. Обрушуючи нещадні удари на голови царів, вельмож, на голови кріпосників, зокрема українських, а також їхніх прислужників, усіх боягузливих і байдужих («Юродивий», «Бували войни й військовії свари», «Подражаніє Ієзекіїлю», «Осії глава XIV», «Молитва» тощо), поет сповнений тепер більшої, ніж будь-коли віри в грядуще визволення трудящих, у можливість створення нового, справедливого світу («Ісаія. Глава 35», «І Архімед і Галілей», «Світе ясний! Світе тихий!»). Ще енергійнішими стають його «миттєві» ліричні реакції на враження життя («О люди! люди небораки!», «Якось-то йдучи уночі», «Дівча любе, чорнобриве»). Традиційно «високі» біблійні подражанія, до яких поет вдавався й раніше (напр., «Псалми Давидові», 1845), стають формою пророчого революц.-романтичного прозирання в майбутнє; але поряд з цим бачимо й знижене сатиричне використання біблійних мотивів та образів, пов’язаних з церк. атрибутикою («Гімн черничий», «Умре муж велій в власяниці», «Саул»). З усією повнотою виявилися в Шевченковій ліриці останніх років і загальнолюдські почуття: кохання, мрії про одруження, родину, особисте щастя, думки про життя і смерть, щирі відгуки на красу природи, жадоба сонця й радості, що пробивається навіть крізь тяжкі настрої, сумні передчуття («Чи не покинуть нам, небого»). Шевченко — один з найбільших ліриків у світовій поезії. Індивідуальна худож. своєрідність Шевченка в інтернаціональному колі великих ліричних поетів визначається не лише особливо органічним поєднанням у його творчості літ. і фолькл. елементів, не лише найглибшою щирістю й простотою його поезії, а й винятковим, справді вогненним ліричним темпераментом поета. «Вибуховість» багатьох його ліричних реакцій, їхня емоц. багатогранність, різкі переходи від одних почуттів до інших, майже постійне поєднання в розвитку тієї чи ін. теми дійсного і бажаного, реальності і мрії, між якими виникає «електричне поле» незрівнянної внутрішньої напруги, — все це яскраві особливості його Л., що формують і її неповторну ритміко-інтонаційну структуру. Як небагато хто з поетів 19 ст., поет володів умінням передавати ліричні переживання в їхній природній свободі, текучості й мінливості, причому бурхливим поворотам думки й настрою поета відповідають так само вільні, несподівані зміни ритму. В цій ритміч. розмаїтості, як і в багатстві фоніки, насиченості вірша асонансами, алітераціями, внутрішніми римами виявляється глибоке муз. начало, властиве поетич. мисленню Шевченка. Шевченкова лірична поезія має невмируще значення. Вона справляє глибокий, діяльний вплив на творчість поетів України, народів СРСР і багатьох країн світу.

Літ.: Франко І. Із секретів поетичної творчості. К., 1969; Новиченко Л. М. Поет і народ. «Радянська література», 1938, № 12; Кирилюк Є. До проблеми ліричного героя в поезії Шевченка. В кн.: Збірник праць четвертої наукової шевченківської конференції. К., 1956; Шаховський С. М. Майстерність і стиль лірики Шевченка. «Радянське літературознавство», 1958, № 2; Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959; Тичина П. Сила «Кобзаря». К., 1961; Шабліовський Є. СНарод і слово Шевченка. К., 1961; Пільгук І. І. Народнопоетична основа образу України в ліриці Шевченка. В кн.: Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. К., 1962; Рильський М. Лірика Тараса Шевченка. В кн.: Рильський М. Про людину, для людини. К., 1962.

Л. М. Новиченко.


ЛІРНИКИ УКРАЇНИ І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. В своїх творах Шевченко високо підніс образ народного співця-кобзаря, є згадки у нього й про лірників (див. Кобзарське мистецтво і Т. Г. Шевченко). Репертуар лірників складався з церковноморалізаторських псалмів і кантів, але виконували вони й істор. пісні та думи. Так. народну думу «про славного лыцаря Ивана Коновченка» у виконанні лірника слухає герой Шевченкової повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». Поет наділяє лірників такими ж рисами, як і кобзарів. Це — народні співці, які за свободолюбні ідеї зазнавали жорстокого переслідування з боку царського уряду (поема «Великий льох»). Лірники широко пропагували твори Шевченка («Заповіт», уривки з «Тарасової ночі», «Зоре моя вечірняя», «Єсть на світі доля» та ін.), виконували пісні про похорон поета в Каневі. Своєю діяльністю вони піднімали свідомість народних мас. В період Великої Вітчизн. війни 1941 — 45 лірники (А. Гребень, Л. Чубченко — з Чернігівщини, С. Демидчук — з Житомирщини та ін.) несли в народ полум’яне Шевченкове слово, яке збуджувало патріотичні почуття, закликало до боротьби проти ворога. У повоєнний час у виконанні лірників (К. Радомського, О. Додатка, П. Чемерського) звучать пісні на вірші Шевченка та пісні, присвячені поетові.

Літ.: Полотай М. Лірник Аврам Гребень — народний музика. «Народна творчість та етнографія», 1958, № 4; Юсов А. Лирник Гребень. М., 1961.

М. П. Полотай.


ЛІСОВСЬКИЙ Олексій Миколайович (24.II 1861 — 1934) — український публіцист і літературознавець бурж.-ліберального напряму. Зазнавав переслідувань за участь у революції 1905. Автор праці «Главные мотивы в поэзии Т. Г. Шевченко» (Полтава, 1896), присвяченої дослідженню псем «Катерина», «Гайдамаки», «Наймичка», «Неофіти» та ін. творів.


ЛІСТ (Liszt) Ференц (22.X 1811 — 31.VII 1886) — угорський композитор, піаніст, диригент, педагог і муз.-громад. діяч. На укр. теми написав 2 п’єси для фортепіано — «Українську баладу» та «Скаргу». В 1842, 1843 і 1847 гастролював у Росії. Шевченко, очевидно, був на його концертах. Він двічі згадував Л. у повісті «Музыкант».


ЛІТВІНЮК (Litwiniuk) Єжи (н. 30.III 1923) — польський письменник і перекладач. Перекладає твори укр. письменників. У «Вибраних поезіях» Шевченка (Варшава, 1972) надруковано його переклади віршів «Не кидай матерії — казали», «Косар», «І станом гнучим і красою». Вони ввійшли й до видання «Вибраних поезій» Шевченка (Вроцлав, 1974).


ЛІТЕРАТУРНА СПАДЩИНА Т. Г. ШЕВЧЕНКА обіймає його поезію, повісті, драматичні твори, «Щоденник», автобіографію Т. Г. Шевченка, листи, «Археологічні нотатки», статті, «Букварь южнорусский» та записи нар. пісень. За життя Шевченка було надруковано лише незначну частину його доробку. В Росії окремим виданням опубліковано «Кобзар» (1840, 1844, 1860), поеми «Катерина» (1860), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1844, 1860), «Тризна» (1844), «Наймичка» й «Тарасова ніч», «Псалми Давидові» (всі — 1860), «Букварь южнорусский» (1861); в альманахах, газетах і журналах надруковано баладу «Причинна», замітку «Бенефис г-жи Пиуновой», поеми, ліричні вірші. В «Записках о Южной Руси» (1857) вміщено без підпису поему «Наймичка». В Лейпцігу 1859 вийшла книжка «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», до якої включено «Кавказ», «Холодний Яр», «І мертвим, і живим...», «Заповіт» та ін. Поетичні твори Шевченка, що їх не дозволяла публікувати цензура або які взагалі не призначалися для друку, і за життя поета і в 2-й пол. 19 ст. поширювалися в численних списках, мали величезний революціонізуючий вплив на маси (див. Списки творів Т. Г. Шевченка). Після смерті Шевченка чимало його творів опубліковано в Росії в журн. «Основа» і «Киевская старина» та за кордоном, зокрема в Галичині, яка входила тоді до складу Австро-Угорщини, в Женеві тощо. Так, у Львові вийшла поема «Сон» (1865), в Женеві — поема «Марія» (1882). Видання Шевченкових творів укр. мовою за кордоном мали суттєві вади (пропуски, перекручення, контамінації). Велику частину Л. с. Ш. було надовго «поховано» в архіві «Третього відділу». Впродовж ряду років поетові приписували деякі вірші, що йому не належали (див. Літературні й фольклорні твори, приписувані Т. Г. Шевченкові). Першим посмертним виданням поетичних творів Шевченка в Росії був «Кобзар» 1867. Цього ж року у Львові вийшов двотомник «Поезії» Тараса Шевченка, 1876 — празький «Кобзар», 1890 у Женеві — «Поезії Т. Г. Шевченка, заборонені в Росії».

Революція 1905 — 07 в Росії полегшила видання Л. с. Ш. Свідченням цього є «Кобзар» 1907 за ред. В. Доманицького. Проте до 1917 не було можливості видати повне наук. критично перевірене зібрання творів Шевченка (див. Видання літературних творів Т. Г. Шевченка).

Як виразник революц. настроїв трудящих мас і їхній натхненник Шевченко ввійшов долав загальноросійської революц. демократії, став одним з найвидатніших її представників.

Надзвичайно широкий жанровий діапазон Шевченкової лірики: думка, пісня, послпьня, вірш-інвектива, медитація тощо. З його лірики, як і з ліричних відступів у поемах, постає образ революціонера-борця. Шевченко — поет народний, національний. Патріотичні мотиви в його віршах зливаються з мотивами інтернаціональної дружби народів (див. Інтернаціональні мотиви творчості Т. Г. Шевченка). Велике місце в поетичній спадщині Шевченка посідає поема. Проблематика Шевченкових поем визначила й їхнє жанрове багатство. У поетовому доробку — істор. і соціальнопобутові поеми, політ. та філософ. ліро-епічні твори. Засвоївши досвід рос. та світової поеми, Шевченко — геніальний митець — дав такі перлини поетичного епосу, як «Гайдамаки», «Наймичка», «Сон», «Марія» та ін.

Розширення тематичних і жанрових меж поезії, насамперед за рахунок різновидів політ. і філософ. лірики та епіки, введення в її коло світових сюжетів і образів — одна з провідних рис новаторства Шевченка (див. Поезія Т. Г. Шевченка). Майже половину всієї Л. с. Ш. (за обсягом) становлять його рос. повісті та «Щоденник». Звернення Шевченка до рос. мови було виявом глибокої поваги письменника до братнього народу. Те, що художня проза Шевченка побачила світ лише в 80-х pp. 19 ст., було наслідком недооцінки її. Тематика і проблематика рос. повістей широка й різноманітна. В них художньо відтворено різні сторони кріпосницько-самодержавного суспільства (див. Проза Т. Г. Шевченка).

У Шевченка було кілька задумів і в драматургії, але до нас дійшли тільки п’єса «Назар Стодоля» (повністю), уривок з трагедії «Никита Гайдай» і «Песня караульного у тюрьмы» з драми «Невеста» (останню вважають переробкою названої трагедії про Гайдая). Всі ці твори Шевченко писав рос. мовою (див. Драматургія Т. Г. Шевченка).

«Щоденник» Шевченка, його автобіографія, статті й рецензії становлять, по суті, літ.-публіцистичну спадщину Шевченка як одного з найвидатніших літераторів і громад.-політ. діячів 19 ст. (див. Публіцистика Т. Г. Шевченка).

«Щоденник», який охоплює період з 12.VI 1857 по 13.VII 1858, для друку не призначався. Він є важливим біографічним документом, що має революц., матеріалістичне спрямування. Це справжній художньо-публіцистичний твір, у якому відбились суспільно-політичні й літ.-естетичні погляди Шевченка, його глибока обізнаність у питаннях л-ри. мистецтва, історії тощо.

Мало вивченою частиною Л. с. Ш. є його листування. Зібрання листів поета вперше видав В. Яковенко 1911. Розшуки і видання Шевченкових листів, розпочаті в дожовтн. період, успішно тривають і тепер (див. Листування Т. Г. Шевченка). Засвоївши найкращі здобутки своїх попередників, Шевченко в поетичних, прозових і драм. творах утвердив революц. романтизм і критичний реалізм, які найбільше відповідали його революц.-демократичному світоглядові. З Шевченковим «Кобзарем» пов’язані найкращі здобутки укр. літератури і мистецтва. Продовжуючи й розвиваючи традиції Шевченка, укр. л-ра створювала нові художні цінності. В 19 — на поч. 20 ст. укр. прогресивна література розвивалася шляхами реалізму, народності й дружби з л-рами ін. народів, — як це заповідав Шевченко. Найсприятливіші умови для збирання і наук. вивчення Л. с. Ш. створила Велика Жовтн. соціалістич. революція. Стали широко доступними заборонені раніше для використання архіви, найрізноманітніші матеріали про Шевченка та його добу. Розвиваючи кращі традиції дожовтн. демократичного шевченкознавства, рад. марксистсько-ленінське літературознавство і критика об’єктивно оцінили постать геніального поета і його революц. музу й завдали рішучого удару по бурж.-націоналістичних і великодержавницьких фальсифікаторах творчості Шевченка. Розпочалася посилена праця по виданню Л. с. Ш. Найбільшими сховищами поетових рукописів стали установи АН УРСР (див. Рукописна спадщина Т. Г. Шевченка). За роки Радянської влади повні зібрання творів Шевченка видано на Радянській Україні двічі. Створено передумови для якнайбільшого наук. осмислення Л. с. Ш. Гостра ідейна боротьба навколо Л. с. Ш., що почалася ще за життя поета, не вщухає й тепер. Буржуазнонаціоналістичні фальсифікації творчості Т. Г. Шевченка завжди мали класову основу. У той час, як представники рос. та укр. революц. демократії й критики-марксисти брали на озброєння революц. поезію Шевченка, писали про її всесвітнє значення, дворянсько-поміщицька й бурж.-реакційна критика намагалася принизити «мужицьку» творчість Шевченка, перекрутити її революціонізуючий зміст.

Рад. шевченкознавство спрямовує свої зусилля на дальше висвітлення творчості поегареволюціонера, його зв’язків з літературами світу, його місця в світовому літ. процесі, на вивчення проблем народності й осмислення гуманізму та дійової сили традицій Шевченка в боротьбі проти бурж. ідеології, а також на поглиблене розкриття стилю й поетики «Кобзаря», на дослідження худож. системи укр. поета (див. також Задуми, плани, начерки літературних творів Т. Г. Шевченка, Усні оповідання Т. Г. Шевченка).

Літ.: Айзеншток И. Судьба литературного наследства Т. Г. Шевченко. «Литературное наследство», 1935, № 19 — 21; Шабліовський Є. С. Народ і слово Шевченка. К., 1961; Пільгук І. І. Т. Г. Шевченко — основоположник нової української літератури. К., 1963; Кирилюк Е. П. Проблеми изучения литературного наследия Т. Г. Шевченко. «Вестник АН СССР», 1964, № 3; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Новиченко Л. Шевченко і сучасність. К., 1964; Комишанченко М. П. З історії українського шевченкознавства. К., 1972; Шевченкознавство. Підсумки й проблеми. К., 1975.

М. П. Гнатюк, М. С. Грицай.


ЛІТЕРАТУРНИЙ МУЗЕЙ Т. Г. ШЕВЧЕНКА в м. Палермо (Канада) — відкритий 24.VII 1952 поряд з пам’ятником Шевченкові (рад. скульптори О. Олійник і М. Вронський). Організацією музею керував Крайовий Виконавчий Комітет Т.ва об’єднаних укр. канадців і будував його на кошти, зібрані укр. трудовою еміграцією в Канаді. Значну допомогу музеєві подав Державний музей Т. Г. Шевченка в Києві, надіславши для експонування багато цінних матеріалів. Експозиція музею складається з двох відділів: канадсько-українського (відображає життя і працю українців у Канаді) та шевченківського, в якому широко висвітлюється життєвий і творчий шлях Шевченка. В музеї експоновано копії малюнків і картин Шевченка, ілюстрації до його творів та авторські повторення деяких картин і скульптур укр. рад. художників і скульпторів І. Їжакевича, М. Дерегуса, Г. Меліхова, М. П. Глущенка, С. Шишка та ін. Копії архівних справ і документи, що зберігаються в музеї, свідчать про ідейні зв’язки й особисту дружбу Шевченка з рос. революц. демократами. Експонуються картина радянських художників В. Пєтухова, що зображує похорон Шевченка в Петербурзі на Смоленському кладовищі, картина В. Болдирєва «Похорон Т. Г. Шевченка в Каневі», бронзова маска з обличчя поета — копія з маски, що її зробив скульптор П. Клодт. Увагу відвідувачів привертає верба, що виросла з гілочки, яку привезли з Шевченкового саду з м. Форта Шевченка.


ЛІТЕРАТУРНІ Й ФОЛЬКЛОРНІ ТВОРИ, ПРИПИСУВАНІ Т. Г. ШЕВЧЕНКОВІ — народні пісні й поетичні, публіцистичні та ін. твори різних авторів, надруковані під ім’ям Шевченка або з припущенням про те, що вони належать йому. Одну з груп таких творів становлять нар. пісні, що їх записав Шевченко. Нар. пісню «Ой у саду, саду гуляли кокошки», яку власноручно записав поет у своєму альбомі та в альбомі братів Лазаревських, М. Стороженко помилково прийняв за оригінальний вірш Шевченка й опублікував у журн. «Киевская старина» (1888, № 10). Як Шевченків твір В. Доманицький надрукував у статті «Новознайдені поезії Т. Шевченка» (журн. «Нова громада», 1906, № 8) та в примітках до «Кобзаря» (СПБ, 1907) записану Шевченком 1859 нар. пісню «Та головонько моя бідна». Цю ж пісню І. Франка ввів до «Кобзаря» (т. 2. Львів, 1908). До цього видання включено й нар. пісні «Ой у саду, саду, гуляла кокошка», «Ой на горі по тім боці», «Хоть годину посидимо вкупочці з тобою». Як твір Шевченка перекладено й опубліковано в книжці датського поета Т. Ланге «З Росії» (Копенгаген, 1882) народну пісню «Ой зійди, зійди, ясна зіронько». У повних зібраннях творів поета в десяти томах (т. 6. К., 1957) та в шести томах (т. 6. К., 1964) в розділі «Додатки» як імовірно Шевченків вірш надруковано фольклорний запис «Очи наш», хоч і зазначено, що даних про авторство Шевченка немає. Найбільшу групу творів, приписуваних Шевченкові, становлять вірші маловідомих і невстановлених авторів. Одразу ж після смерті поета до журн. «Основа» надіслано як ранні твори Шевченка вірші «Безталання», «Дівоцька правда» і «Думка» («Як ранок осипле квіточки росою»). Редакція «Основи» висловила сумнів, що ці твори належать Шевченкові й подала іх як вірші Невідомого (1861, № 11 — 12), а через рік надрукувала нотатку М. Захарова (1862, № 10), який назвав справжнього автора цих творів — О. Афанасьєва- Чужбинського і його збірку «Що було на серці» (СПБ, 1855), де їх опубліковано. У спогадах про Шевченка (журн. «Русское слово», 1861, № 5) О. Афанасьєв-Чужбинський подав як твір Шевченка свій вірш «Не журюсь я, а не спиться». У львів. журн. «Правда» (1876, № 4) під Шевченковим ім’ям опубліковано поезію М. Петренка «Дивлюсь я на небо» та присвячений Шевченкові вірш О. Афанасьєва-Чужбинського «Гарно твоя кобза грає», раніше друкований в альманасі «Молодик» (ч. 2. X., 1843). Поезію «В альбом» («Ти якось так собі») та вірш «Полуботко» невстановлених авторів надруковано серед Шевченкових творів у «Кобзарі» (т. 2. Прага, 1876); вірш О. Псьол «До сестри» («Не питай моїх ти пісень») — у «Кобзарі» (СПБ, 1884). Вірш невстановленого автора «І драгуни, і піхота» приписано Шевченкові в газ. «Русский курьер» (1889). Цей вірш передрукували «Елисаветградский вестник» (1889, № 60), «Одесский вестник» (1889, № 80), «Киевская старина» (1889, № 4), «Червоная Русь» (1889, № 62) та ін. видання. Поезію М. Костомарова «Слов’янам» («Діти слави, діти слави») приписав Шевченкові й опублікував у журн. «Киевская старина» (1897, № 10) М. Стороженко. В журн. «Подъем» (1935, № 1) Шевченкові помилково приписано вірш М. Костомарова «Вийду ніччю в чисте поле». Шевченкові, непримиренному ворогові самодержавства, приписували твори з гострим політ. змістом. Прикладом цього є чотирирядкова епіграма невстановленого автора «Явился памятник на площади большой...», що її опублікував С. Рейсер (журн. «Радянське літературознавство», 1969, № 3). Цю епіграму записав П. Бартенєв з своєю приміткою: «Шевченко про пам’ятник Миколі I-му» (зберігається в Центр. держ. архіві літератури і мистецтва СРСР). Вдруге епіграму як Шевченкову надруковано в книжці П. Жура «Третья встреча. Хроника последней поездки Тараса Шевченка на Украину» (Л., 1972).

Шевченкові приписували й деякі публіцистичні твори. В нотатці С. Москаленка «Участь Т. Г. Шевченка в „Колоколе“» (газ. «Пролетарська правда», 22.XII 1938) його названо автором надрукованої в газеті О. Герцена «Колокол» 1.I 1860 кореспонденції з Петербурга «Академія мистецтв в облоговому й іконописному становищі». Його згодом підтримав Л. Хінкулов у книжці «Тарас Шевченко. Биография» (М., 1960) та в ін. працях. Л. Хінкулов висловив думку (журн. «Советская Украина», 1956, № 3), що Шевченко брав участь у написанні кореспонденції «Лист із провінції», надрукованої в газ. «Колокол» 1.III 1860 за підписом «Русский человек». І. Айзеншток у доповіді «Із розшуків про Шевченка» («Збірник праць п’ятої наукової шевченківської конференції». К., 1957) на підставі свідчення В. Ламанського в листі до І. Аксакова 25.IX 1867 та деяких ін. матеріалів назвав Шевченка автором надрукованої в газ. «Северная пчела» (23.II 1861) рецензії на друге видання «Граматки» П. Куліша (СПБ, 1861). Подані дослідником матеріали й міркування заслуговують на увагу, хоча питання про Шевченкове авторство потребує додаткового дослідження. Л. Хінкулов помилково приписував Шевченкові невідправлений лист 27.IX 1858 до «Колокола» за підписом «Русский художник». Як встановив П. Жур, насправді автором цього листа був К. Ухтомський. Статтю про перший випуск вихованок нижегородського Маріїнського інституту шляхетних дівчат, надруковану в газ. «Нижегородские губернские ведомости» (1.III 1858), приписував Шевченкові М. Добротвор («Ученые записки Горьковского педагогического института», 1963, в. 42. Серия филологическая). В книжці М. Гершензона «Русские пропилен» (т. 2. М., 1916) як Шевченків подано лист Д. Єфімова до В. Рєпніної 15.IX 1845. Випадки приписування Шевченкові чужих творів розглянуто в працях І. Франка, П. Грабовського, М. Комарова, М. Драгоманова, В. Доманицького, І. Айзенштока, Є. Кирилюка, П. Жура та ін. дослідників.

Літ.: Захаров Н. Библиографическая заметка. «Основа», 1862. № 10; Рєпнина В. Н. К биографии поэта Т. Г. Шевченка. «Русский архив», 1887, № 2; Комаров М. По поводу одного стихотворения, приписываемого перу Т. Шевченко. «Киевская старина», 1889, № 5 — 6; Франко І. Чи справді Шевченко написав вірш «Славянам»? «Зоря», 1897, № 23; Айзеншток И. Судьба литературного наследства Т. Г. Шевченко. «Литературное наследство». 1935, № 19-21; Кирилюк Є. П. Питання шевченківської текстології. В кн.: Збірник праць дев’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1961; Кирилюк Є. П. Книга мільйонів. «Радянське літературознавство», 1962, № 2; Жур П. Кто писал в «Колокол»? «Нева», 1967, № 8; Шевченкознавство. Підсумки й проблеми. К., 1975.

В. С. Бородін.


ЛІТЕРАТУРНО-МЕМОРІАЛЬНИЙ БУДИНОК-МУЗЕЙ Т. Г. ШЕВЧЕНКА в Києві — будинок-музей Т. Г. Шевченка Міністерства культури УРСР. Філіал ДМШ. Відкрито в листопаді 1928 в будинку, де 1846 жив поет (тепер пров. Шевченка, 8-а). Будинок дерев’яний, одноповерховий, збудований 1835. В мансарді — дві кімнати, тут була, за переказами, майстерня Шевченка і М. Сажина. Для музею будинок реставровано 1925 — 27 під керівництвом В. Кричевського.

В 1941 експозицію музею демонтовано, експонати евакуйовано. 29.III 1944 РНК УРСР прийняв постанову про поновлення діяльності будинку-музею Шевченка. В 1946 музей розгорнув нову експозицію. Тут зберігаються особисті речі поета, його одяг, приладдя для малювання і гравірування, книжки та гравюри з власноручними написами Шевченка. Є київські краєвиди роботи М. Сажина, старі гравюри й літографії, унікальні фото, ілюстрації до біографії й творів Шевченка, виконані укр. рад. художниками. Демонструються документи про Шевченка і його епоху, унікальні видання творів поета, переклади творів поета мовами народів світу. В дворі музею 9.III 1947 встановлено погруддя Шевченка роботи скульптора Г. Петрашевич. У 1973 завершено комплексну реставрацію будинку й садиби.

Літ.: Омельяненко Г. Д. Будинок-музей Т. Г. Шевченка в Києві. К., 1960; Косян В. Х. Будинок-музей Т. Г. Шевченка в Києві. К., 1964.

М. М. Гайдучок.


ЛІТЕРАТУРНО-МЕМОРІАЛЬНИЙ МУЗЕЙ Т. Г. ШЕВЧЕНКА в селі Шевченковому — державний музей Т. Г. Шевченка Міністерства культури УРСР. Відкрито 1939 в с. Шевченковому (кол. Кирилівці) поблизу місця, де стояла хата поетових батьків.

В музеї зберігаються речі, матеріали, документи, фотографії й картини, що характеризують життя, творчість і революц. діяльність Шевченка. Серед експонатів: стіл та ослін Тарасових батьків; камінь, що лежав на могилі батька поета; фотографії поетових братів М. Г. Шевченка та Й. Г. Шевченка; копії з малюнків і картин Шевченка й картини рад. художників з зображенням різних подій з життя поета; матеріали, що висвітлюють дружбу Шевченка з рос. революц. демократами, розповідають про вшанування й увічнення пам’яті поета в рад. час. У музеї експонуються видання творів поета, що вийшли в світ за його життя і після його смерті, багато видань мовами народів СРСР і зарубіж. країн. Недалеко від музею під захисною спорудою — дякова хата-школа, збудована 1782 (про це свідчить напис на сволоці). В цій школі жив і навчався грамоти в учителя-дяка П. Богорського малий Шевченко. З часу заснування до 1975 музей відвідало близько 700 тис. чол.

В. Т. Шевченко.


ЛІТЕРАТУРНО-МЕМОРІАЛЬНИЙ МУЗЕЙ Т. Г. ШЕВЧЕНКА у Форті Шевченка — державний музей Шевченка в Каз. РСР. Відкритий 1.V 1932 за рішенням РНК Казахстану від 12.X 1925 у м. Форті Шевченка на п-ві Мангишлак, де поет відбував заслання 1850 — 57. Розміщений у кол. будинку Ускових, де бував Шевченко. У п’яти залах музею зібрано матеріали про життя, творчість і революц. діяльність Шевченка: численні фотокопії документів, копії картин Шевченка, картини рад. художників, документи про увічнення пам’яті поета в рад. час тощо. Перед музеєм на високому постаменті — мармурове погруддя Шевченка (скульптор В. Беклемішев), поряд ще один пам’ятник поетові. В Шевченковому саду зберігаються стіл і землянка, де працював поет. Над ними зроблено захисну споруду. Музей проводить велику культ.освітню роботу.

Літ.: Пепа В. І. Музей великого Кобзаря у Форті Шевченка К., 1975.

Є. Умірбаєв.


ЛІТИНСЬКИЙ Ібрагім Мойсейович (4.II 1908 — 25.III 1958) — укр. рад. художник. Автор картини «Т. Г. Шевченко в казармі» (у співавт. з С. Кручаковим, 1939, ДМШ).


«ЛІТОПИС САМОВИДЦЯ» — український козацько-старшинський літопис, який охоплював події на Україні з 1648 до 1702. Автор «Л. С.» позитивно оцінював возз’єднання України з Росією, з автономістичних позицій виступав проти деяких заходів царського уряду на Україні. Вперше «Л. С.» надруковано 1846. Ймовірно, Шевченко читав його ще в рукопису (в 30 — 40-х pp. списки «Л. С.» були в М. Костомарова, О. Бодянського та ін.). На прохання Шевченка знайомі надіслали йому 1853 «Л. С.» разом з ін. істор. хроніками на заслання. Примірник «Л. С.» з написом Шевченка був у його особистій бібліотеці.


«ЛІЧУ В НЕВОЛІ ДНІ І НОЧІ» — вірш Шевченка, відомий у двох редакціях. Першу написано на поч. 1850 в Оренбурзі як вступ до творів 1850. Автограф цієї редакції — в «Малій книжці» (в захалявній книжечці 1850 вірш записано першим). Другу редакцію поезії створено 1858 у Петербурзі. Її автограф — у «Більшій книжці». Ця редакція значно коротша за першу, рядки 13 — 33, що стоять на місці рядків 13 — 92 першої редакції, дають нову концепцію вірша. За текстом «Більшої книжки» вірш уперше надруковано в журн. «Основа» (1862, № 3). Текст із «Малої книжки» опубліковано в «Кобзарі» (т. 2. Прага, 1876). Там цей текст приєднано без будь-яких пояснень до тексту з «Більшої книжки». Зміст першої редакції свідчить, що її створено ще до оренбурзького арешту 23.IV 1850: у ній є рядки, які б не могли виникнути після цієї трагічної в Шевченковому житті події, напр., «І четвертий рік минає // Тихенько, поволі». Невипадково слова «тихенько», «тихо», «тихі» повторюються в цій редакції шість раз. Тему надії повернення на Україну розроблено тут досить докладно (саме в кін. 1849 — на поч. 1850 порушено клопотання про полегшення долі поета-засланця). Загальний настрій першої редакції вірша, хоч і дуже сумний, але не безнадійний. У заключній строфі висловлено твердий намір творити навіть всупереч усяким перешкодам: «Нехай як буде, так і буде. // Чи то плисти, чи то брести, // Хоч доведеться розп’ястись! // А я таки мережать буду // Тихенько білії листи». Зовсім іншим настроєм перейнята друга редакція вірша. Глибока внутрішня зібраність відчувається в гірких роздумах поета про літа, марно втрачені в неволі. Поет знаходив у творчості силу, що допомагала йому зберегти твердість духу. Вірш у новій редакції закінчується лаконічно, стримано й переконливо: «Згадаю дещо, заспіваю // Та й знов мережать захожусь // Дрібненько книжечку. Рушаю».

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959.

Л. Ф. Хінкулов.


ЛОБАНОВА Лілія Данилівна (н. 30.VII 1922) — українська рад. оперна співачка (лірикодрам. сопрано), нар. артистка УРСР (з 1954). Член КПРС з 1954. Створила образи Катерини в однойменній опері М. Аркаса за Шевченком (1957) і Рєпніної в опері Г. Майбороди «Тарас Шевченко» (1964, обидва — в Київ. театрі опери та балету ім. Т. Г. Шевченка). Співала партію Ганни в кіноопері «Наймичка» за однойменними творами поета та оперою М. Вериківського (Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. П. Довженка, 1964). В концертному репертуарі Л. — романси укр. композиторів на Шевченкові вірші: «Така її доля» В. Заремби, «Садок вишневий коло хати», «Ой одна я, одна» М. В. Лисенка, «Чого мені тяжко» Г. Алчевського, «Якби мені черевики» А. Штогаренка.


ЛОБКО Петро Олександрович (р. н. невід. — п. бл. 1888) — студент, згодом чиновник. Шевченко познайомився з ним улітку 1860 в Петербурзі. У Києві Л. виконав кілька доручень поета, зокрема купив і надіслав йому видані тут брошури «Голос з Південно-Західної Русі» та «Кілька слів про Швденно-Західну Русь з приводу „Листів з Польщі“». Про ці брошури йдеться в листі Л. до Шевченка 7.Х 1860. Після смерті поета Л. за допомогою Харків. студентів, серед яких були учасники Харківсько-Київського таємного товариства, поширював на Україні «Букварь южнорусский». Брав участь у перших заходах щодо увічнення пам’яті Шевченка.

Літ.: Жур П. Третя зустріч. К., 1970.


ЛОБОДА Григорій (у Шевченка — Іван; р. н. невід. — п. 1596) — запорізький гетьман у 90-х pp. 16 ст. Належав до заможного реєстрового козацтва. В 1594 — 95 разом з С. Наливайком брав участь у походах на Молдавію проти тур.-тат. загарбників. У 1594 — 96 — один з керівників сел.козац. повстання на Україні проти польс.-шляхет. гноблення. Повстанці вбили Л. за зраду. Шевченко у вірші «У неділеньку у святую» змалював картину козацької ради в Чигирині, на якій ніби обрали гетьманом «старого Івана Лободу», але він відмовився і запропонував замість себе С. Наливайка. Такої істор. події не було: Л. не пропонував обрати гетьманом С. Наливайка. Шевченко скористався з відомостей із «Запорожской старини“» (ч. 1, кн. 3) І. Срезневського, дещо домисливши їх.


ЛОБОДА Стефанія Матвіївна (літ. псевд. — С. Крапивіна; 1827 — 2.III 1887) — українська письменниця. Дружина члена народницької орг-ції «Земля і воля» В. Лободи, сестра В. Пашковської, яка проживала в Києві на Пріорці й у якої влітку 1859 деякий час мешкав Шевченко. В листопаді 1875 зі слів своєї сестри Л. надрукувала в журн. «Пчела» (№ 42) спогади про перебування поета в Києві.

Тв.: Кілька слів про Тараса Шевченка. X. — К., 1931.

Літ.: Жур П. Третя зустріч. К., 1970.


ЛОБОДА Феофан Гаврилович — див. Лебединцев Феофан Гаврилович.


ЛОБОДОВСЬКИЙ Михайло Федотович (літ. псевд. — М. Лобода; 1841 — квітень 1919) — український бурж. літератор, перекладач і видавець. Автор книжки «Перегляд поеми „Марія“ Тараса Григоровича Шевченка, напечатаної у Кобзарі 1907 року, і та ж таки поема по четвертому чиємусь рукопису» (X., 1910). У цій книжці Л. фальсифікував текст твору Шевченка (дописав цілий розділ). Мета фальсифікації Л. — приховати антиклерикальний зміст «Марії», узгодити поему з догматом про непорочне зачаття Христа та ін. Виступ Л. був поштовхом до судового переслідування 1911 «Кобзаря», виданого за ред. В. Доманицького, й конфіскації частини його тексту.


ЛО ГАТТО (Lo Gatto) Етторе (н. 20.V 1890) — італійський славіст і перекладач. Багато уваги приділяє дослідженню укр. л-ри, починаючи з 1919 публікує про неї статті, огляди, рецензії. У 1931 і 1960 відвідав СРСР, побував у Києві. Про Шевченка надрукував статті в журн. «L’Europa Orientale» («Східна Європа», 1921, № 3) та «Rivista di letterature Slave» («Огляд слов’янських літератур», 1927, т. 3). Автор грунтовних статей про поета в «Італійській енциклопедії науки, літератури і мистецтва» (т. 31. Рим, 1936) та в «Енциклопедії Мотта» (т. 7. Мілан, 1959). В нарисі про укр. л-ру в книзі італ. мовою «Історія сучасних літератур Європи і Америки» (т. 5. Мілан, 1958), а також у статтях «Україна» (розділ «Література») в «Італійській енциклопедії науки, літератури і мистецтва» (т. 34. Рим, 1937) та «Енциклопедії Мотта» (т. 8. Мілан, 1960) висвітлює творчість Шевченка і його значення для укр. і світової літератури.


ЛОЄВ — містечко Рєчицького пов. Мінської губ. (тепер с-ще м. т.; районний центр Гомельської обл. БРСР). Шевченко проїжджав через Л. 1829 у складі валки П. Енгельгардта, по дорозі з України у Вільно.


ЛОМІДЗЕ Георгій Йосифович (н. 10.VIII 1914) — грузинський і російський рад. критик і літературознавець, чл.-кор. АН СРСР (з 1972). Член КПРС з 1942. Йому належить багато книжок і статей про взаємозв’язки л-р народів СРСР. Автор статті «Горький і Шевченко» (1939).


ЛОМОУРІ Ніко (Микола) Йосифович (19.II 1852 — 30.IV 1915) — грузинський письменник. Юнацькі роки Л. пройшли на Україні. Тут він познайомився з творчістю Шевченка. Поема «Наймичка», яку Л. переклав 1877, поклала початок перекладам творів укр. поета в Грузії. При сприянні груз. поета-революціонера І. Чавчавадзе цей переклад надруковано в журн. «Іверія» («Грузія», 1881, №5) з нотаткою перекладача «Тарас Шевченко — видатний поет Малоросії».


ЛОПАТИНСЬКА Філомена Миколаївна (дівоче прізв. — Кравчуківна; 1873 — 26. III 1940) — українська оперна співачка (сопрано). В опері М. Аркаса «Катерина» (за однойменною поемою Шевченка) виконувала головну партію (1902 — 09, Львів. театр т-ва «Руська бесіда»). Брала участь у шевченківських концертах, що відбувалися наприкінці 19 — на поч. 20 ст. в Галичині й на Буковині. В камерному репертуарі Л. були романси М. В. Лисенка на вірші поета: «Якби мені, мамо, намисто», «Нащо мені чорні брови», «Ой одна я, одна», «Туман, туман долиною». Портрет с. 371.


ЛОПУХОВ Олександр Михайлович (н. 12.ІХ 1925) — український рад. живописець, нар. художник УРСР (з 1964), чл.кор. AM СРСР (з 1975). Член КПРС з 1969. Автор картини «5 квітня 1847 року» (1964, ДМШ), на якій зобразив Шевченка на дніпровській переправі перед арештом.


ЛОПУХОВА Надія Йосипівна (н. 25.III 1928) — український рад. графік, засл. діяч мист. УРСР (з 1967). Працює в галузі станкової та книжкової графіки. Авторка ліногравюри «Причинна» за однойменною поемою Шевченка (1961, ДМШ) і серії літографій «Доля жінки в творах Т. Г. Шевченка» (1964). Іл. табл. XX.


ЛОРДКІПАНІДЗЕ Костянтин Олександрович [н. 7.I 1905 (25.XII 1904 с. ст.)] — грузинський рад. письменник. Твори Шевченка почав перекладати з 1937. Перший переклад — поема «Тарасова ніч» (надруковано в груз. виданні збірки Шевченка «Вірші та поеми». Тбілісі, 1937). Переклав баладу «Тополя», поеми «Кавказ», «Великий льох» (увійшли до збірки Шевченка «Вірші і поеми». Тбілісі, 1939, 1952). Пе: реробивши і вдосконаливши ці переклади, Л. видав їх окремою книжкою «Чотири поеми» (Тбілісі, 1964). Переклав поезії «Якби зострілися ми знову», «О люди! люди небораки!». Член шевченківських ювілейних комітетів, створених у Грузії 1939, 1961, 1964. Держ. премія Груз. РСР ім. Шота Руставелі, 1971.


ЛОСЬ Іван Григорович (н. 23.IX 1904) — український рад. художник. Автор картин «Шевченко в кріпацькій сім’ї читає свої твори» (1939, Канів. держ. музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка»), «Т. Г. Шевченко серед селян на Україні» (1949, ДМШ), «Т. Г. Шевченко» (1951), «Шевченко на Україні» (1961), «Друзі в неволі. Т. Г. Шевченко і Обеременко» (1964).


ЛОХВИЦЯ — повітове місто Полтавської губ. (тепер районний центр Полтавської обл.). Шевченко був у цьому місті, очевидно, 1845 — 46. Про Л. є згадки в повісті «Наймичка». За рад. часу одну з вулиць міста й кінотеатр названо ім’ям поета.


ЛУБНИ — повітове місто Полтавської губ. (тепер місто обл. підпорядкування, районний центр Полт. обл.). Шевченко був у Л. восени 1843 і восени 1845. Взимку 1845 — 46 він приїжджав у це місто за завданням Археографічної комісії описувати його істор. і архітектурні пам’ятки. В «Археологічних нотатках» є такий запис: «Лубны. 1. Кроме монастыря..., остались земляные укрепления, называемые замком. Внутри укреплений есть провал, но еще никем не разведанный». Шевченко побував у Л. і в серпні 1846. Згадки про Л. є в Шевченкових повістях «Близнецы» і «Музыкант» та в «Щоденнику». За рад. часу одну з вулиць міста названо ім’ям Шевченка. На цій вулиці зберігся будинок, у якому, за переказами, жив поет. У 1964 у сквері ім. Шевченка встановлено пам’ятник поетові. В краєзнавчому музеї спец розділ присвячено перебуванню Шевченка в Л. і на Лубенщині.


ЛУГОВСЬКОЙ Володимир Олександрович (1.VII 1901 — 5.VI 1957) — російський рад. поет. Переклав поезії Шевченка «Не кидай матерії — казали», «Один у другого питаєм», «Минули літа молодії» (всі — 1939). Укр. поетові присвятив вірш «Шевченко на Аральському морі» з циклу «Україна» (1954). У вірші «Сестрі Україні» (1954) використав ремінісценції з Шевченкового «Заповіту».


ЛУЖАНІН Максим (справж. прізв., ім’я та по батькові — Каратай Олександр Амвросійович: н. 2.ХІ 1909) — білоруський рад. поет, засл. діяч мистецтв БРСР (з 1969). Член КПРС з 1969. Світове значення творчості Шевченка, його вплив на багатьох білорус. поетів Л. висвітлив у статтях «Відомий світові», «Уста народу» (обидві — 1961) та ін.


ЛУЖНИЙ (Lużny) Ришард (н. 10.ІХ 1927) — польський славіст. Про Шевченка, революційно-демократичну спрямованість і новаторство його творчості та інтерес, який він викликає у поляків, писав у «Нарисі історії української літератури», що є частиною колективної праці «Україна. Сучасне і минуле» (польс. мовою. Краків, 1970).


ЛУЗАНІВКА — село Чигиринського пов. Київської губ. (тепер Кам’янського р-ну Черкаської обл.). Шевченко заїжджав у Л. до М. Грабовського, очевидно, 1843, по дорозі з Чигирина в Кирилівки.


ЛУКАШЕВИЧ Платон Якимович (бл. 1806 — 87) — український фольклорист і видавець, поміщик. Видав збірку «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни» (СПБ, 1836). В оцінці народної творчості стояв на реакц. позиціях. Шевченко познайомився з Л. 1843 (ймовірно, 29 — 30.VI в Мойсівці), приїжджав до нього в Березань. Тут він написав 1843 вірш «Розрита могила». З листа Л. до І. Вагилевича відомо, що Л. знайомив І. Вагилевича з творчістю Шевченка, а Шевченка — з «Русалкою Дністровою». Жорстокість у ставленні до кріпаків і панська пихатість Л. були причиною того, що Шевченко припинив з ним знайомство. Після цього Л. різко нападав на Шевченка, а поему «Сон» пропонував «віддати спаленню й вічному прокляттю».


ЛУКИЧ Василь (справж. прізв., ім’я та по батькові — Левицький Володимир Лукич; 2.ІХ 1856 — 6.Х 1938) — український культ.-освітній діяч і літературознавець ліберально-бурж. напряму, видавець. У 1890 — 97 за його редакцією виходив у Львові літ.-громад двотижневий журнал «Зоря» (1880 — 97), що з 1884 був органом Наукового товариства імені Шевченка. Як редактор журн. «Зоря» і календарів т-ва «Просвіта» у Львові (1880 — 85) Л. систематично вміщував у цих виданнях розвідки про життя і творчу спадщину Шевченка. Л. — автор популярних нарисів про життя і творчість поета та рецензій на шевченкознавчу літературу.


ЛУКІМ’Я — містечко Лубенського пов. Полтавської губ. (тепер село Оржицького р-ну Полтавської обл.). Шевченко був у Л. 1845 — 46, коли за завданням Археографічної комісії їздив описувати істор. і архітектурні пам’ятки Полтавщини. В його «Археологічних нотатках» є такий запис: «В сорока верстах от Лубен над Сулою местечко Лукомья, между земляными укреплениямв осталась незначительной величины каменная четырехугольная башня, обращенная в колокольню».


ЛУКІЯНОВИЧ Денис Якович (літ. псевд. — Л. Журбенко, Ів. Левицький та ін.; 13.ІХ 1873 — 28.I 1965) — український рад. письменник і літературознавець. Автор популярних нарисів про Шевченка («Кілька слів про життя і твори Тараса Шевченка» Чернівці, 1911; «Про Шевченкові твори», 1914, та ін.). Ще до Великої Жовтневої соціалістич. революції досліджував і висвітлював з демократич позицій історію відзначення шевченківських ювілейних дат і поширення творів поета на зх.-укр. землях («Культ Шевченка на Буковині», 1917).


ЛУКОМСЬКОГО РОДІОНА ІВАНОВИЧА ПОРТРЕТ (папір, ол., 18,5 × 14) — портрет, що його виконав Шевченко не раніше як у травні 1843 під час першої подорожі на Україну, можливо, в маєтку портретованого. Праворуч унизу олівцем дата й підпис автора: «1843. Т. Шевченко». Р. Лукомський — поміщик з містечка Журавки на Полтавщині, знайомий Шевченка. Портрет зберігається в ДМШ.


ЛУКУЛЛ Луцій Ліціній (Lucius Licinius Lucullus; бл. 117 — бл. 56 до н. е.) — римський політ. діяч і полководець. Розбагатів, грабуючи завойовані області. Відомий своєю розкішшю та бенкетами (звідси вираз — «Лукуллів бенкет»). Його ім’я стало синонімом слів «ненажера», «ласун» тощо. Шевченко згадав Л. в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» та в листі до А. Толстої 9.I 1857.


ЛУК’ЯНОВИЧА ОЛЕКСАНДРА АНДРІЙОВИЧА ПОРТРЕТ (полотно, олія; 67 × 53,5) — портрет, що його виконав Шевченко в жовтні 1845 в с. Мар’янському. О. Лук’янович (бл. 1803 — бл. 1879) — відставний майор, укр. поміщик. Шевченко 1845 жив у його маєтку в Мар’янському. В спогадах А. Татарчука, кухаря Лук’яновича (які записав В. Беренштам), є свідчення, що, крім портрета О. Лук’яновича, Шевченко малював і портрети інших членів його родини (Беренштам В. Т. Г. Шевченко и простолюдини, его знакомцы. «Киевская старина». 1900, № 2). Іл. с. 369.


«ЛУНАТИКА» — невідомий твір Шевченка. Згадка про нього є в «Щоденнику» 18.IV 1858: «сегодня я увлекся своєю „Лунатикою“. Если бы не помешал обязательный Сошальский, то я кончил бы „Лунатику“». Проти цього запису на берегах автографа рукою М. Лазаревського позначено: «Как-то где-то совсем пропала». Більше про «Л.» відомостей немає. Ймовірно, це була повість.


ЛУНАЧАРСЬКИЙ Анатолій Васильович (23.ХІ 1875 — 26. XII 1933) — радянський державний і парт. діяч, літератор, акад. АН СРСР (з 1930). Член Комуністич. партії з 1895. У 1917 — 29 — народний комісар освіти РРФСР. Велику увагу приділяв історії світового мистецтва та л-ри, питанням розвитку укр. мови, народної поезії, культури, укр. л-ри. Праці Л. про життя і творчість Шевченка, з якими він виступив ще до Великої Жовтн. соціалістичної революції, написані з марксистсько-ленінських позицій. Вони відіграли велику роль у становленні наук. методологічних засад шевченкознавства. У рефераті «Великий народний поет» (опубліковано 1912), прочитаному 30.III 1911 в Парижі на зборах, присвячених 50-річчю з дня смерті Шевченка, Л., незважаючи на окремі помилкові твердження (зокрема про релігійність Шевченка), розкрив глибоку народність творчості укр. поета, її революц. суть, гуманізм та інтернаціоналізм. Л. перший вказав на соціалістичний дух творчості Шевченка: «Великий Шевченко тим, що він поет української нації, але ще більше тим, що він поет народний, а над усе тим, — що він поет глибоко революційний і духом своїм соціалістичний» [Луначарський А. В. Великий народний поет (Тарас Шевченко). К., 1961, с. 39]. У статті-рецензії «Шевченко і Драгоманов» писав про помилкові положення праці М. Драгоманова «Шевченко, українофіли й соціалізм». Л. згадував Шевченка у статтях «Про націоналізм взагалі і український рух зокрема» (1912), «Селянська література і генеральна лінія партії» (1929) та ін. 29.XI 1918 виступив з промовою на відкритті пам’ятника Шевченкові в Петрограді. В передмові до книжки Ш. Петефі «Избранные стихотворения»(М., 1925) порівнював долю угорського і українського поетів. Виголосив вступне слово на шевченківському вечорі в Москві 14.III 1927.

Тв.: Шевченко і Драгоманов. В кн.: Пам’яті Михайла Драгоманова. 1895 — 1920. X., 1920; Великий народний поет (Тарас Шевченко). К., 1961; Вступительное слово на шевченковском вечере 14 марта 1927 V. В кн.: Литературное наследство, т. 82. М., 1970.

Літ.: Хоменко В. Я. Полум’яний ленінець. «Вітчизна», 1968, № 6.

М. Т. Яценко.


ЛУНІН Микола Олександрович (29.IV 1789 — 10.VI 1848) — російський поміщик, двоюрідний брат декабриста М. С. Луніна. Прагнув виконати заповіт брата про звільнення селян-кріпаків (1000 чол.). За рішенням царського уряду, що було затверджене Миколою I, цей заповіт визнано недійсним. В 1838 в Петербурзі Шевченко намалював портрет Л. (брістольський картон, акв., 24,6 × × 19,5). На зображенні праворуч унизу аквареллю — дата й підпис автора. Твір зберігається в ДМШ. Іл. табл. V.


ЛУПАН Андрій Павлович (н. 15.II 1912) — молдавський рад. письменник, перекладач і громад. діяч, акад. АН Молд. РСР (з 1961). Член КПРС з 1956. Молд. мовою переклав твори Шевченка «Заповіт», «Тече вода з-під явора» та ін. Укр. поетові присвятив вірш «Перша зустріч» (1961). Автор статей про Шевченка «Народний співець», «Голос скривджених» (обидві — 1961). Виступив 1964 у Києві з промовою на Об’єднаному пленумі правлінь Спілки письменників СРСР і Спілки письменників України, присвяченому 150-річчю з дня народження Шевченка. Держ. премія Молд. РСР, 1967 Держ. премія СРСР, 1975.

Тв.: Народний співець. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 2. К., 1964; Первая встреча. В кн.: Шевченко и мировая культура. М., 1964.


ЛУ СІНЬ (справж. прізвище та ім’я — Чжоу Шу-жень, 25.ІХ 1881 — 19.Х 1936) — китайський письменник і перекладач. Основоположник сучасної кит. л-ри. Перекладав твори болг., голланд., польс., угор., чес, япон., рос. (дожовтневого й рад. періодів) та ін. письменників, часто виступав як автор передмов до них. Популяризував поезію Шевченка. На його пропозицію укр. поета було занесено четвертим до списку 30 найвидатніших представників л-ри нашої країни дожовтневої і рад епохи, стислі біографії яких вміщено в журн. «Сяошо юебао» («Щомісячник новел», вересент- 1921). Переклав (з власними доповненнями) і надрукував у журн. «Сяошо юебао» (жовтень 1921) розділ про укр. л-ру з 2-го тому книжки нім. мовою Г. Карпелеса «Загальна історія літератури...» (т. 1 — 2. Берлін, 1891), в якому Г. Карпелес високо оцінював Шевченка. Ця праця поклала початок перекладам творів Шевченка та ін. укр. письменників кит. мовою.


ЛУЦЬК — повітове місто Волинської губ. (тепер центр Волинської обл.). Є припущення, що Шевченко був у Л. в жовтні 1846, коли за завданням Археографічної комісії їздив змальовувати істор. і архітектурні пам’ятки Волині та Поділля, але остаточно це не з’ясовано. Згадка про це місто є в повісті «Варнак». Ім’ям Шевченка в Л. названо вулицю й муз.-драматичний театр.


ЛЮБАНЬ — село Новгородського пов. Новгородської губ. (тепер місто Тосненського р-ну Ленінградської обл.). У Л. була дача М. Чернишевського, де, очевидно, бував Шевченко. За спогадами М. Д. Новицького, Шевченко їздив на дачу в Л. у травні 1860.


ЛЮБИМСЬКИЙ Олександр Павлович (н. 13.III 1907) — український рад. художник, засл. діяч мист. УРСР (з 1968). Працює в галузі станкового й монументально-декор. живопису. Виконав у співавторстві з М. Рибальченком низку творів на шевченківську тематику: панно «Т. Шевченко серед російських письменників-демократів»; картини — «Т. Шевченко серед казахів», «Малий Тарас слухає розповідь свого діда про Коліївщину» (всі — 1940): графічні твори — «Т. Шевченко з сестрою Яриною», «Т. Г. Шевченко, Марко Вовчок і І. С Тургенєв» (обидва — літогр., 1961), «Думи мої, думи», «Дитинство Тараса», «Вербичка» (всі — ліногр., 1964, у співавт. з М. Рибальченком і Б Ваксом).


ЛЮБИЧ-ПАРАХОНЯК Олександра Іванівна (справж. прізвище — Парахоняк; н. 14.III 1892) — українська оперна співачка (сопрано). Виконувала партії Настусі в опері Г. Козаченка «Пан сотник» (1920) та Катерини в однойменній опері М. Аркаса (1922), обидві — за Шевченком (Львів. театр т-ва «Руська бесіда»). У камерному репертуарі співачки — романси М. В. Лисенка на тексти Шевченка. Л.-П. брала участь у шевченківських концертах в Галичині.


ЛЮДКЕВИЧ Станіслав Пилипович (н. ?4.І 1879) — український рад. композитор, музикознавець і фольклорист, нар. артист СРСР (з 1969). Л. — один з відомих інтерпретаторів Шевченкової поезії в музиці. Його твори на слова Шевченка, сповнені революц. пафосу і глибокої драм. наснаги, стали етапними в розвитку укр муз. мистецтва. Серед них: кантата-симфонія «Кавказ» (1905 — 13) з 4-х частин, присвячена рос. революціонерам, і кантата «Заповіт» (1934, 2-а ред. 1955). Ці твори відзначено Держ. премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1964). На слова поета Л. написав хори «Косар», «Закувала зозуленька», «Сонце заходить», «Чи ми ще зійдемося знову?», «Ой виострю товариша», «Наша дума, наша пісня», солоспів для баритона «За байраком байрак». Л. здійснив редакцію і переклад для мішаного хору низки творів на тексти Шевченка зх.-укр. композиторів: С. Воробкевича («Огні горять»), Г. Топольницького («Ой три шляхи»), Ф. Колесси («Ой умер старий батько») та ін. Л. — автор розвідок «Про основу і значення співності в поезії Тараса Шевченка» (в якій один із перших почав досліджувати ритміку Шевченка). «Про композиції до поезій Шевченка» (1902), «Вокальна музика на тексти поезій „Кобзаря“» (1932). Портрет с. 372.

Літ.: Кос-Анатольський А. С. П. Людкевич. К., 1951; Загайкевич М. С. П. Людкевич. К., 1957; Цалай О. С. «Заповіт», кантата С. Людкевича. К., 1963; Загайкевич М. П. «Кавказ», кантата-симфонія С. Людкевича. К., 1964; Павлишин С. Станіслав Людкевич» К., 1974.


ЛЮДОВІК XI (Louis XI; 3.VII 1423 — 30.VIII 1483) — французький король [1461 — 83] з династії Валуа. Проводив політику зміцнення королівської влади і об’єднання країни. За Л. XI склалися умови для створення абсолютистської монархії у Франції. Шевченко в повісті «Художник» згадував про п’єсу Й. Ауффенберга «Зачарований дім, або Смерть Людовіка XI», що є переробкою повісті О. Бальзака «Метр Корнеліус». Згадував про Л. XI і в одному з варіантів повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».


ЛЮДОВІК XVI (Louis XVI; 23.VIII 1754 — 21.I 1793) — французький король [1774 — 92] з династії Бурбонів. За Л. XVI в обстановці загострення кризи абсолютизму 14.VII 1789 почалася Велика франц. бурж. революція. Скинутого нар. повстанням 10.VIII 1792, Л. XVI вироком Конвенту гільйотиновано. Шевченко в «Щоденнику» 13.I 1858 записав, що О Бабкін подарував йому чудову акватинту, яка зображує страту Людовіка XVI.


ЛЮКСЕМБУРГ (Luxemburg) Роза (5.III 1871 — 15.I 1919) — діяч німецького, польського і міжнар. робітничого руху, один з керівників і теоретиків польської соціал-демократії, ліворадикальної течії в нім. соціал-демократії та в 2-му Інтернаціоналі, один із засновників Комуністичної партії Німеччини. В зв’язку з вивченням рос. л-ри (твори Г. Успенського, Л. Толстого, В. Короленка та ін.) зацікавилася й спадщиною Шевченка. Знала й високо цінувала його як поета-революціонера. У статті «Душа російської літератури», вміщеній як передмова до її нім. перекладу повісті В. Короленка «Історія мого сучасника» (Берлін, 1918), Л. називала Шевченка поряд з іменами видатних російських письменників, революційних демократів О. Герцена і М. Чернишевського. Перебуваючи в тюрмі, Л. цікавилася творами укр. поета, зокрема збіркою його віршів у перекладі Ю. Віргінії (Лейпціг, 1911). В листі від 5.II 1918 (надруковано в кн. «Роза Люксембург о литературе». М., 1961) просила надіслати їй цю збірку, а також збірку укр. нар. пісень «Поетична Україна» (Штутгарт, 1845) у перекладі Ф. Боденштедта.

Я. М. Погребенник.


ЛЮТЕР (Luther) Мартін (10.ХІ 1483 — 18.II 1546) — діяч Реформації в Німеччині, основоположник нім. протестантизму (лютеранства). Вважав себе послідовником Я. Гуса. Домагався реформи католицької церкви та її догматів. Під час сел. війни 1524 — 25 був у таборі феод, реакції. Шевченко в повісті «Художник» назвав його «неустрашимым доминиканцем» (насправді Л. був августинським монахом).


ЛЮЦІЙ ВЕР (131 — січень 169 н. е.) — співправитель рим. імператора Аврелія Марка Антоніна [161 — 1691. Був відомий своєю розбещеністю. Шевченко згадав його в повісті «Художник»: «нарисовал он голову Люция Вера, распутного наперсника Марка Аврелия...».


ЛЯТОШИНСЬКИЙ Борис Миколайович [22.XII 1894 (3.I 1895) — 15.IV 1968] — український рад. композитор, нар. артист УРСР (з 1968). Шевченкові присвятив кантату «Заповіт» (1939) та «Шевченківську сюїту» (1942) і мішаний хор без муз. супроводу «Чернеча гора» (1964, слова Є. Фоміна). На слова поета написав мішані хори «Тече вода в синє море» (1927, 1949 — 51), «Із-за гаю сонце сходить» (1949 — 51), «За байраком байрак», «Над Дніпровою сагою» (обидва — 1960), романс «Є карії очі» (1927); обробив для мішаного хору без супроводу нар. пісню на текст Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий» (1942). Створив музику до кінофільму «Тарас Шевченко» (Київ. кіностудія худож. фільмів, 1951), на основі цієї музики — симф. сюїту «Тарас Шевченко» (1952). Держ. премія СРСР, 1946, 1952. Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1971.

Літ.: Самохвалов В. Я. Борис Лятошинський. К., 1972.


ЛЯХОЦЬКИЙ Антін Григорович (псевд. — Кузьма; 1854 — 24.IV 1918) — український друкар і громад. діяч. У 1876 був заарештований в Києві за поширення революц. видань. Після втечі з в’язниці емігрував до Львова, потім — Женеви, де працював друкарем у друкарні М. Драгоманова. Взяв участь у підготовці до друку видань творів Шевченка: «Кобзар» (ч. 1. Женева 1878); «Кобзар» (кн. 1 — 2. Женева, 1881); «Марія, мати Ісусова» (польс. мовою. Женева, 1882); «Поезії Т. Г. Шевченка, заборонені в Росії» (Женева, 1890).


ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ОПЕРИ ТА БАЛЕТУ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА — перший укр стаціонарний оперний театр на західних землях України. На сцені цього театру за творами Шевченка поставлено опери «Наймичка» М. Вериківського (1945, режисер В. Манзій, диригент Л. Брагинський, художник О. Хвостенко-Хвостов), «Катерина» М. Аркаса (1957, режисер Ю. Лєков, диригент Л. Мандрикін, художник П. Калиниченко), «Назар Стодоля» К. Данькевича (1961, режисер С. Сміян, диригент Я. Вощак, художник О. Сальман), балети «Лілея» К. Данькевича (1946, балетмейстер В. Вронський, диригент Г. Рісман, художник П. Злочевський; 1964, балетмейстер А. Шикеро, диригент С. Арбіт, художник О. Сальман) та «Відьма» В. Кирейка (1967, балетмейстер А. Шикеро, диригент Ю. Луців, художник Є. Лисик).


ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ОРДЕНА ТРУДОВОГО ЧЕРВОНОГО ПРАПОРА АКАДЕМІЧНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР ІМЕНІ М. ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ — засн. 1922 у Києві. Протягом перших 8 років працював як пересувний театр. З 1931 — стаціонований у Запоріжжі, з 1944 — у Львові. Театр здійснив постановки Шевченкових «Гайдамаків» (1922, автор інсценізації та режисер Л. Курбас, художник І. Бурячок, композитори М. В. Лисенко, Р. Глієр, Н. Пруслін, К. Стеценко; 1939, інсценізація і постановка В. Харченка, режисер І. Богаченко, художник Ю. Стефанчук, музика М. В. Лисенка, К. Стеценка, Р. Глієра, Н. Прусліна, О. Радченка; 1963, літ. варіант і постановка В. Грипича, художник М. Кипріян, музика К. Стеценка, О. Радченка; показано в Кремлівському театрі в Москві) та «Назара Стодолі» (1942, Тобольськ, режисер В. Івченко, художник Ю. Стефанчук, композитор О. Радченко). До репертуару театру входили «Петербурзькі ночі» В. Малакова і Д. Шкневського — п’єса про життя поета (1950, режисер Б. Тягно, художник Ю. Стефанчук, композитор О. Радченко), «Невольник» М. Кропивницького (1961, режисер О. Ріпко, художник Ю. Стефанчук, композитор О. Радченко) і «Марина» М. Зарудного (1965, режисер М. Кудиненко, художник М. Кипріян, композитор П. Майборода).

У творчому складі театру — лауреати Держ. премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка О. Гай та Б. Романицький. Іл.т. 2. табл. XVII.

Літ.: Кордіані Б., Мельничук-Лучко Л. Львівський державний Ордена Трудового Червоного Прапора український драматичний театр імені М. Заньковецької. К., 1965; Заньківчани. К., 1972.


ЛЬВОВ Геронтій Ілліч — командир 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу, майор, з серпня 1855 — підполковник. В 1854 Л відмовився клопотатися про надання рядовому Шевченкові чину унтер-офіцера, що відкрило б йому шлях до звільнення з неволі. «Рыжая, весьма непривлекательная персона», «тучегонитель Кронион», «грозный судия и каратель», — так у «Щоденнику» характеризував поет Л., свого бездушножорстокого «отца-командира».


ЛЬВОВ Федір Федорович (1820 — 95) — російський художник-аквареліст. У 1859 — 63 — конференц-секретар петерб. Академії мистецтв. 14.III 1860 Шевченко подарував Л. три свої офорти — «Приятелі», «Сама собі в своїй господі» та «Автопортрет у темному костюмі».










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.