[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1976. — Т. 1. — С. 373-395.]

Попередня     Головна     Наступна





М — Мет


МАВРОЇДІ-ПАПАДАКІ (Μαυροειδη-Παπαδάκη) Софія (н. 10.II 1905) — грецька письменниця й перекладачка. Дружина К. Пападакіса. Авторка гімну Руху Опору нім. фашизмові. Перекладає твори англ., амер., франц., норвезьких та укр. письменників, зокрема Лесі Українки й Шевченка. Для ювілейного видання Шевченкових «Творів» (Афіни, 1964) переклала вірші «І виріс я на чужині», «І небо невмите, і заспані хвилі» та «Пророк». У перекладах майстерно відтворено настрій і форму оригіналу, Церковнослов’янізми «Пророку» вдало передано архаїчними елементами в новогрецькій мові.


МАГАР Володимир Герасимович (5.VII 1900 — 11.VIII 1965) — український рад. актор і режисер, нар. артист СРСР (з 1960). Член КПРС з 1926. Поставив Шевченкову драму «Назар Стодоля» (1939) та п’єсу Ю. Костюка про поета «Думи мої...» (1964), обидві вистави — в укр. муз.-драм. театрі ім. М. О. Щорса.


МАЄВСЬКИЙ Антон Петрович (р. н. невід. — грудень 1852 або січень 1853) — перший комендант Новопетровського укріплення, підполковник. Шевченко під начальством М. пробув понад два роки. Поет характеризував коменданта як людину добру. За спогадами сучасників (О. Фролова, Є.Косарєва, М. Савичева), М. прихильно ставився до поета. Через нього Шевченко одержував листи; бував у нього дома, вчив його дітей. М. сприяв відрядженню поета-художника до Каратауської експедиції О. Антипова для розвідок вугілля в горах Каратау.


МАЄВСЬКОЇ ПОРТРЕТ (полотно, олія, 41,5 × 35,7) — портрет, що його виконав Шевченко не раніше як у травні 1843 на Україні. Ліворуч унизу олійною фарбою авторський підпис і дата: «Т. Шевченко 1843». Портрет в овалі. Прізвище портретованої визначив кол. власник портрета В. Горленко. Зберігається в Держ. музеї укр. образотворчого мистецтва в Києві. Іл. т. 2, табл. XIII.


МАЗАД (Mazade) Фернан (14.Х 1863 — 17.VI 1939) — французький поет і вчений. Автор кількох поетич. збірок, публіцистич. і наук. (з медицини) статей. У 1920 з’явилися його переклади творів Шевченка «Садок вишневий коло хати» та «І широкую долину». Їх багато разів передруковували в різних виданнях. Перекладав римованим віршем на відміну від усталеної у Франції традиції перекладати вірші прозою.


МАЗЕПА Іван Степанович (1644 — 1709) — гетьман Лівобережної України (1687 — 1708), зрадник укр. народу. На поч. Північної війни 1700 — 21 уклав таємні змовницькі угоди з польс. королем С. Лещинським і швед. королем Карлом XII, обіцяючи виступити з козац. військом проти Росії. Після Полтавської битви 1709 втік до тур. володінь, де незабаром помер. Шевченко в поемі «Чернець» протиставив зрадникові укр. народу М. мужній образ С. Палія, а в повісті «Музыкант» — полковника Г. І. Галагана, підкреслюючи їхню боротьбу за непорушність союзу укр. і рос. народів. В«Іржавці» поет згадав, як шведи з М. тікали з Полтави в Бендери. В повісті «Близнецы», в «Археологічних нотатках», в записах нар. творчості Шевченко називав М. «анафемой», «проклятий Мазепа», «вражий Мазепа».


МАЗОН (Mazon) Андре (7.ІХ 1881 — 13.VII 1967) — французький славіст, член Франц. академії (з 1935), іноземний член АН СРСР (з 1928). Автор численних праць із слов. мов і л-р. Наук.-педагогічну діяльність розпочав як викладач франц. мови в Харків. ун-ті (1905 — 08). Повернувшись до Франції, працював у Страсбурзькому ун-ті, Коллеж де Франс тощо. Очолював Паризький ін-т слов’янознавства. Разом з А. Мейє й П. Ж. Буайє 1921 заснував журн. «Revue des Études Slaves» («Огляд слов’янських студій») і був редактором цього органу франц. славістів. Особливо цінні дослідження М. з історії рос. л-ри 19 ст. Завжди цікавився укр. л-рою. Опублікував низку розвідок з її історії. Стаття М. «Про Шевченка», опублікована в журн. «Europe» (1962, № 399 — 400) як відгук на книжку Є. Шабліовського «Народ і слово Шевченка», характеризується глибиною проникнення в поезію Шевченка, тонкістю розуміння її характеру й стилю. М. відзначив органічний зв’язок укр. поета з нар. життям, значну роль фольклору в становленні його поезії, підкреслив велич і красу поетич. спадщини Шевченка, «який сприймається як чудо волі й енергії».

Тв.: Про Шевченка. «Всесвіт», 1963, № 1.

Д. С. Наливайко.


МАЗУРКЕВИЧ Олександр Романович (н. 9.ІХ 1913) — український рад. літературознавець, педагог, акад. АПН СРСР (з 1968). Член КПРС з 1944. Дослідник пед. поглядів і революц.-просвітительської діяльності Шевченка («Думки Т. Г. Шевченка про виховання і освіту», 1952; «Шевченко, наука і школа», 1963; «Великий просвітитель. Т. Г. Шевченко у боротьбі за передову науку і народну освіту», 1964; «Учітеся, брати мої... Педагогічна діяльність Т. Г. Шевченка на арені класової боротьби», 1964) та зв’язків поета з рос. революц.-демократами і рос. л-рою («Шевченко і петрашевці», 1953; «Шевченко в оцінці російського революціонера 60-х років І. Г. Прижова», 1956). Висвітлював питання ідеологічної боротьби за спадщину поета («Ідеологічна боротьба між прогресивними і реакційними силами світу навколо творчої спадщини Т. Г. Шевченка», 1963).

Тв.: Мысли Т. Г. Шевченко о воспитании и просвещении. «Советская педагогика», 1952, № 4; Т. Г. Шевченко і передова російська культура. «Вітчизна», 1952, № 4; Творча спадщина Т. Г. Шевченка — гостра зброя в боротьбі проти українського буржуазного націоналізму. К., 1953; Творчість Т. Г. Шевченка в педагогічній спадщині передових діячів російської школи. «Радянська школа», 1954, № 1; Шевченко в працях передових російських педагогів. В кн.: Збірник праць третьої наукової шевченківської конференції. К., 1955; Фальсифікаторам не затьмарити величі Тараса Шевченка! «Комуніст України», 1961, № 5.


МАЇЛЯН Антон Сергійович (Саркісович; 28.III 1880 — 20.IV 1942) — вірменський і азербайджанський рад. композитор, засл. діяч мистецтв Аз.РСР (з 1930). Написав для симфонічного оркестру ескізи «Пам’яті Шевченка» (1939).


МАЙБОРОДА Георгій Іларіонович (н. 1.XII 1913) — український рад. композитор, нар. артист СРСР (з 1960). У творчому доробку М. широко розроблені шевченківські теми. В основу симф. поеми «Лілея» — однієї з перших вдалих спроб симф. інтерпретації творів Шевченка — він поклав сюжет однойменного твору поета; на текст вірша «Ой по горі роман цвіте» написав романс «Дума» (обидва твори — 1939). Образ поета-революціонера відтворив в опері «Тарас Шевченко», написаній за власним лібретто (1964, Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка). Опера побудована на чотирьох самостійних епізодах-новелах, які висвітлюють образ поета в різні періоди його життя. Виводячи Шевченка як людину і поета з вже сформованим світоглядом і переконаннями, композитор розкриває грані його духовного життя, його ставлення до різних суспільних явищ, непримиренність до насильства і гноблення. У творі глибоко зворушливий і задушевний ліризм поєднується з монументальною ораторіальністю. Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1963.

Літ.: Гордійчук М. Георгій Іларіонович Майборода. К., 1963.


МАЙБОРОДА Платон Іларіонович (н. 1.XII 1918) — український рад. композитор, нар. артист УРСР (з 1968). Брат Г. Майбороди. На слова Шевченка написав солоспіви «Я не нездужаю» та «Ой одна я, одна» (обидва — 1938); хори «Єсть на світі доля» й «Чого мені тяжко, чого мені нудно» (обидва — 1965); вокально-симф. поему «Тополя» («По діброві вітер виє») для мішаного хору в супроводі оркестру (1966). Держ. премія СРСР, 1950; Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1962.


МАЙДАНІВКА — село Звенигородського пов. Київської губ. (тепер Звенигородського р-ну Черкаської обл.). Шевченко був у М. підлітком, коли ходив шукати маляра-вчителя. Про це він розповів у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». Згадка про М. є в поемі «Гайдамаки».


МАЙДЕЛЬ Петро (Фрідріх) Євстахійович (1819 — 84) — доктор медицини, лікар Оренбурзької прикордонної комісії. В 1843, після закінчення Дерптського ун-ту, прибув до Оренбурга, де служив, поєднуючи практичну роботу з науковою діяльністю.

В 1849 — 50 Шевченко лікувався у М. і заприятелював з ним. Ім’я М. трапляється у спогадах Ф. Лазаревського та в документальних матеріалах про Шевченка.


МАЙЄР Карл (1799 — 1862) — російський піаніст, композитор і педагог. Учитель М. Глинки з теорії музики. Шевченко знав М. особисто, зустрічався з ним на вечорах у Н. Кукольника і М. Маркевича.


МАЙКОВ Аполлон Миколайович (4.VI 1821 — 20.III 1897) — російський поет і перекладач. У 40-х pp. зблизився з колом В. Бєлінського та гуртком М. Петрашевського. В 50 — 60-х pp. — прихильник теорії «чистого мистецтва». Шевченко й М. часто зустрічалися в родині Ф. Толстого, разом брали участь у літ. читаннях на користь недільних шкіл у Петербурзі. 14.IV 1861 виступив на вечорі в Петербурзькому університеті, присвяченому пам’яті Шевченка.

Присвятив Шевченкові вірш «На белой отмели Каспийского поморья» (журнал «Отечественные записки», 1863, № 1).

Тв.: На білій замілі Каспійській... у пустелі. «Літературний журнал». 1939, № 3.


МАЙСУРАДЗЕ Георгій Іванович (18.VI 1817 — 18.VI 1885) — грузинський живописець і педагог. Один з основополож. ників груз. реалістичного мистецтва. Був кріпаком поета О. Чавчавадзе, який 1837 відпустив М. на волю. В 1837 — 44 вчився в Академії мистецтв у Петербурзі. Шевченко познайомився з М. 1838, коли вступив до Академії. У березні 1845 Академія мистецтв присвоїла звання вільних некласних художників групі своїх вихованців, зокрема Шевченкові й М., і просила Сенат видати указ про виключення їх з податкового стану. Такий указ видано 28.III 1846.

Літ.: Імедадзе В. К. Т. Г. Шевченко і Грузія. К., 1963; Косарик Д. М. Дума над Тясмином. М.. 1971.


МАЙФЕТ Григорій Йосипович (1.VIII 1903 — 13.IX 1975) — український рад. літературознавець. М., поряд з І. Куликом, є одним з перших дослідників англ., нім. і франц. перекладів поезій Шевченка. Дав мовностилістичний аналіз англійських (Е.-Л. Войнич, Ф.-Г.-Р. Лайвсей), німецьких (О. Поповича) і франц. (Е.-А. Дюрана) перекладів з Шевченка.

Тв.: Англійські переклади з Шевченка. «Плужанин», 1927, № 5; Т. Шевченко в Французькій інтерпретації. «Життя й революція», 1928. № 3.


МАКАРОВ Євген Кирилович (1.XII 1842 — 21.VIII 1884) — російський художник, академік петерб. Академії мистецтв (з 1871). Зустрічався з Шевченком в останні роки життя поета. В 1860 виконав його портрет (Сімферопольський худож. музей). Це один з прижиттєвих портретів Шевченка.


МАКАРОВ Микола Якович (18.IV 1828 — 25.I 1892) — чиновник, журналіст. Співробітничав у журналах «Современник» та «Основа». Шевченко познайомився з М. весною 1858 у Петербурзі. М. відпустив на волю колишню свою кріпачку Л. Полусмакову. Про М. поет 12.V 1858 згадав у «Щоденнику». В 1860 присвятив йому вірш «Барвінок цвів і зеленів» — «Н. Я. Макарову. На пам’ять 14 сентября» і подарував автопортрет з написом: «Н. Я. Макарову на пам’ять Т. Шевченко 1860 квітня 12». У М. був також пробний відбиток офорта «Свята родина». У квітні 1860, коли М. їхав за кордон, Шевченко передав через нього «Кобзар» О. Герценові.

Збереглося вісім листів Шевченка до М. та три листи М. до поета.


МАКДІАРМІД (Macdiarmid), Maк-Діармід Г’ю (справжнє прізвище та ім’я — Грів Крістофер-Маррі; н. 11.VIII 1892) — шотландський поет, перекладач, фольклорист і критик. Член Комуністичної партії Великобританії. Популяризатор творчості Шевченка в англомовному світі. Брав участь у шевченківських ювілеях у себе на батьківщині 1961 і 1964. Виступив з доповіддю про життя і творчість Шевченка на влаштованому Т.вом шотландсько-радянської дружби ювілейному шевченківському вечорі 11.III 1964 в Едінбурзі. В доповіді дав наук. осмислення літ. спадщини укр. поета, підкреслив вагомість його внеску в розвиток світової літератури.


МАКДОНАЛЬД (MacDonald) Уїлсон (5.V 1880 — 8.IV 1967) — канадський поет. Автор багатьох збірок ліричних і сатиричних поезій. У своїх творах широко використовував канад. нар. творчість. Активний учасник руху борців за мир. Протягом багатьох років вивчав творчість Шевченка і популяризував її серед канадців, особливо в ювілейні 1961 і 1964. Виступив на Міжнародному форумі діячів культури в Києві з промовою, в якій висловив свою шану й любов до Шевченка як великого гуманіста-демократа. М. провів літ. паралелі між Шевченком і У. Шекспіром, відзначив могутню силу поезії укр. співця, підкреслив, що пізнав усю. глибину Шевченкової творчості лише тоді, коли відвідав батьківщину укр. поета.


МАКЕДОНСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Умови життя македон. народу аж до визволення Югославії від гітлерівської окупації 1945 були дуже несприятливі для розвитку власної л-ри й культури, а також для ознайомлення македонців з надбаннями світової культури. Процес відродження культ. і творчого життя широко розгорнувся в новій, соціалістичній Македонії. Македон. громадськість все більше цікавиться особою та творчістю Шевченка. Так, у газеті «Нова Македониjа» (16.VIII 1964) опубліковано статтю Д. Яневського «Поет збурення й протесту». Один з відомих письменників Македонії Б. Конеський від імені македон. і всієї югосл. громадськості виголосив пристрасне слово на честь великого укр. поета на Міжнародному форумі діячів культури в Києві, присвяченому 150-річчю з дня народження Шевченка. У своєму виступі він сказав: «Шевченко, як ніхто інший, міг вирвати з серця слово во славу свободи і вогненне слово прокляття для тих, хто пригноблював народи. Слово Шевченка схвилювало і людей нашої країни, які так довго страждали під ярмом рабства і так пристрасно жадали свободи».


МАКОВЕЙ Осип Степанович (літ. псевд. — Spectator, О. Степанович та ін.; 23.VIII 1867 — 21.VIII 1925) — український письменник, критик і громадсько-культурний діяч демократичного напряму. У поетичних творах М. (зб. «Поезії». Львів, 1895; «Подорож до Києва». Чернівці, 1897; поеми «Терновий вінок» і «Ревун», обидві — 1911) відчутний вплив ідей і поетики Шевченка.

В оповіданнях, повістях, сатирич. новелах, гуморесках (зб. «Наші знакомі». Львів, 1901; «Оповідання». Львів, 1904; «Кроваве поле». Львів — К., 1921; «Прижмуреним оком». Львів — К., 1923, та ін. ) і в публіцистичних статтях М. часто згадував Шевченка, цитував його твори, крилаті вислови, перифрази тощо. Надрукував у журн. «Шершень» (1906, № 8) гумористичний переспів «У тієї Катерини...» з підзаголовком «Пародія з Шевченка». Проти спотворення образу Шевченка й бурж.-націоналістич. фальсифікації його спадщини спрямовано сатиричні новели М. «Твір штуки» (1911) і «Як Шевченко шукав роботи» (1912). Чимало цікавих суджень про Шевченка і його творчість є в статтях М., у яких висвітлено заг. питання історії укр. л-ри («Столітні роковини відродження українсько-руського письменства», 1898, тощо) і в літ.-критич. нарисах про укр. письменників І. Франка, Ю. Федьковича та ін. Кілька статей М. присвятив Шевченкові, зокрема «Світла й тіні. До 34-х роковин з дня смерті Т. Г. Шевченка», 1895; «„Заповіт“ Т. Шевченка. Кілька заміток до автографу поета». 1911.

Тв.: Як Шевченко шукав роботи. В кн.: Маковей О. Вибрані твори. К., 1961.

Літ.: Бородін В. С. З нових (додаткових) матеріалів про долю літературної та образотворчої спадщини Шевченка на початку XX ст. (З архіву М. Ф. Біляшівського). В кн.: Збірник праць ювілейної тринадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1965; Засенко О. Осип Маковей. К., 1968.

О. Є. Засенко.


МАКОГОН Іван Васильович (н. 26.Х 1907) — український рад. скульптор, засл. діяч мист. УРСР (з 1968). Член КПРС з 1945. Автор погруддя Шевченка (гіпс, 1939, ДМШ) та ювілейної медалі до 125-річчя з дня народження поета (у співавт. з Г. Пустовійтом; бр., 1939).


МАКСИМОВИЧ (Максимовић) Десанка (н. 16.V 1898) — сербська письменниця і перекладачка, член Серб. Академії наук і мистецтв (з 1959). Авторка романів, збірок віршів і книжок для дітей. Перекладає сербохорват. мовою твори зх.-європ. і слов. літератур, зокрема рос. і укр. поезію. Переклала Шевченкові «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Івана Підкову», «Заповіт», «Мені однаково, чи буду», «Минають дні, минають ночі», «Чи ми ще зійдемося знову?», «Сонце заходить, гори чорніють» та ін. (всього 12). Ці переклади ввійшли до збірки «Кобзар» Шевченка (Белград, 1969). М. не лише точно передала ідейний зміст оригіналів, а й майстерно відтворила ритмомелодику вірша укр. поета. Портрет с. 378.

Переклади: Ševčenko T. Kobzar. Beograd. 1969.


МАКСИМОВИЧ Марія Василівна (дівоче прізв. — Товбич) — дружина М. О. Максимовича. Шевченко познайомився з нею 18.III 1858 в Москві. Тоді ж подарував їй автограф вірша «Садок вишневий коло хати». Поет листувався з Максимовичами. В одному з листів (22.XI 1858) Шевченко надіслав М. вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала»), за який вона була щиро вдячна (її лист до поета 21.XII 1858). 10.V 1859 поет послав їй свій фотопортрет. Під час останньої подорожі на Україну Шевченко гостював у Максимовичів у Прохорівці. Тут 22.VI 1859 він нарисував портрет М. (тон. папір, італ. ол., крейда, 34 × 26,5). Праворуч унизу крейдою дата й підпис автора: «1859 Т. Шевченко 22 іюня». Портрет зберігається в ДМШ. Поет тепло згадував М. у «Щоденнику» (18 і 21.III 1858) і в листах.

Літ.: Жур П. Третя зустріч. К., 1970.


МАКСИМОВИЧ Михайло Олександрович (15.ІХ 1804 — 4.XII 1873) — український учений-природознавець, історик, фольклорист і мовознавець, член-кореспондент Петерб. АН (з 1871). Видав збірники «Малороссийские песни» (М., 1827), «Украинские народные песни» (М., 1834) і «Сборник украинских песен» (К., 1849). Виступав проти норманістської теорії походження сх. слов’ян і виникнення давньоруської держави. Написав кілька праць з історії гайдамацького руху. Шевченко познайомився з М. 1843 в Києві. Подарував йому поему «Тризна» (СПБ, 1844) з власноручним написом. У листі до М. С. Щепкіна 5.XII 1857 поет писав: «Поцілуй старого Максимовича за мене, та чому він не шле мені своє „Слово о полку Игореве“?». Шевченко й М. зустрілися в Москві на другий день після приїзду поета з Нижнього Новгорода. 25.III 1858 М. дав на честь Шевченка обід. У «Щоденнику» поета є кілька записів про зустрічі з М. Листування Шевченка і М. пройняте взаємною повагою й теплим почуттям (збереглося 9 листів поета і 9 — М.). М. сприяв тому, що журн. «Русская беседа», в редагуванні якого він брав участь, надрукував у третьому номері за 1859 поезії Шевченка «Садок вишневий коло хати» і «Сон» («На панщині пшеницю жала»). Та коли М. запропонував Шевченкові співробітництво в реакц. слов’янофільському тижневику «Парус», поет рішуче відмовився. В червні 1859 Шевченко побував у М. в Прохорівці. Тоді ж нарисував портрет М. і портрет його дружини. М. брав участь у похороні Шевченка в Каневі, написав вірш на смерть поета. У спогадах М. писав, що поет «був чудесним співаком і разом з тим новим творцем народних українських пісень» (Юбилей М. А. Максимовича. К., 1871, с. 72).

Літ.: Пушкарь П. Шевченко у Максимовича. В кн.: Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников. М., 1962; Мисник П. Д. М. О. Максимович. «Література в школі», 1954, № 5.

С. М. Шаховський.


МАКСИМОВИЧА МИХАЙЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧА ПОРТРЕТ (тон. папір, італ. ол., крейда, 34 × 26,9) — портрет, що його виконав Шевченко 19.VI 1859 в маєтку Максимовичів у с. Прохорівці. Праворуч унизу олівцем дата й авторський підпис: «1859 Т. Шевченко 19 іюня». Портрет зберігається в ДМШ.


МАКФЕРСОН (Macpherson) Джеймс (27.Х 1736 — 17.II 1796) — шотландський поет. Знавець шотл. і кельт. фольклору. Твори М. «Уривки стародавніх віршів...» (1760), героїчні поеми «Фінгал» (1762) і «Темора» (1763) друкувалися без підпису автора. В 1765 він їх об’єднав і під назвою «Твори Оссіана, сина Фінгала» видав (у двох томах) як ніби знайдені й перекладені ним з гельської мови пам’ятки старод. шотл. поезії — оригінальні твори легендарного співця З ст. Оссіана. В кін. 18 — 19 ст. книжка набула популярності в Зх. Європі, в Росії і на Україні. Літ. підробка М. була поставлена під сумнів ще за його життя, а після смерті встановлена остаточно. За часів Шевченка був поширений переклад «Творів Оссіана...», здійснений Є. Костровим (1792, 1818). Укр. поет у листі до Б. Залеського (6.VI 1854) згадував поеми Оссіана, оссіанівські пейзажі, в повісті «Близнецы» одного з героїв порівнював з Оссіаном.


МАКШЕЄВ Олексій Іванович (24. V 1822 — 14.IV 1892) — російський географ, дослідник Серед. Азії. Був близький до гуртка петрашевців. Брав участь як офіцер в Аральській описовій експедиції. До цієї експедиції включено й Шевченка. Протягом кількох місяців поет жив разом з М. Між ними встановилися дружні взаємини. У кін. жовтня — на поч. листопада 1848 М. залишив експедицію й виїхав до Оренбурга 26.III 1849 поет написав йому теплого листа. В 1860 вони зустрічалися в Петербурзі. В родині Макшеєвих був зошит-альбом з віршами й малюнками Шевченка (не зберігся). М. — автор спогадів про Шевченка. В Раїмі між 19.VI і 25.VII 1848 Шевченко виконав аквареллю портрет М. Про це М. згадував у своїй книжці «Путешествия по киргизским степям и Туркестанскому краю» (СПБ, 1896). Він писав, що твір не був завершений, і тому пізніше його домалював О. І. Чернишов — брат художника О. П. Чернишова. До 1920 портрет зберігався в родині М. у Петербурзі , де він тепер — невідомо.

Тв.: Воспоминания о Т. Г. Шевченко. «Русская старина», 1914, № 5.


«МАЛА КНИЖКА» — рукописна збірка поезій Шевченка 1846 — 50. Збірка в чорній шкіряній оправі, без заголовка, вкладена в картонний футляр. Авторської назви не має. У шевченкознавстві одержала умовну назву «Мала книжка» (на відміну від пізнішого альбому Шевченка — «Більшої книжки»). Зберігається у відділі рукописів Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Складається з 27 оправлених разом саморобних зшиточків мініатюрного формату (6,3 × 9,8 см), утворених із згорнутих увосьмеро аркушів звичайного канцелярського паперу різної якості. До зшиточків Шевченко наприкінці 1849 — на початку 1850 начисто переписав тексти з попередніх чорнових автографів та «Захалявних книжечок», які потім, очевидно, знищив, або вони загубились. Твори переписано старанно, дуже дрібно й ;густо. На кожній сторінці текст обведено рамкою.

Поет нумерував зшиточки й записані до них твори в межах року: окремо за 1847, 1848, 1849 і 1850. Твори 1846 і 1-ї пол. 1847 «Лілея», «Русалка», «Відьма», «В казематі», що їх Шевченко провіз на заслання, він об’єднав з «невольничими» творами 1847. За 1846 і 1847 набралося 10 пронумерованих зшиточків (22 твори), за 1848 — також десять (60 творів), за 1849 — чотири (19 творів), за перші чотири місяці 1850 (до другого арешту поета) — три (13 творів). На початку першого зшиточка кожного року вміщено вірші, що мають характер вступу до написаного за рік: 1847 — «Думи мої, думи мої, ви мої єдині», 1848 — «А нумо знову віршувать», 1849 — «Неначе степом чума; ки», 1850 — «Лічу в неволі дні і ночі». Зшиточки не виявлено в Шевченка під час обшуку й арешту 23.IV 1850 в Оренбурзі. Попереджений про обшук, поет устиг передати їх К. Гернові. Пізніше К. Герн при нагоді повернув ці зшиточки Шевченкові на нове місце заслання — до Новопетровського укріплення. К. Герн звів їх докупи й оправив у «простой дегтярный товар». У цій оправі І. Тургенєв бачив «М. к.» у Шевченка 1859 в Петербурзі. Тоді ж або трохи раніше бачив її й М. Костомаров. Через недогляд в оправленій книжечці порядок зшиточків виявився порушеним: після 2-го зшиточка 1848 поставлено 3-й зшиточок 1850, за ним — 4-й зшиточок 1849, а кілька зшиточків 1848 — серед творів 1849 і 1850. Цю помилку закріплено суцільною посторінковою авторською пагінацією оправленого рукопису (434 сторінки). Тексти «М. к.» спочатку являли собою чистове зведення «невольничої поезії» Шевченка (з включенням до неї кількох творів 1846 — 1-ї пол. 1847), але згодом поет вніс у рукопис виправлення й зміни, які перетворили білові автографи на чорнові. Творчо-редакційну правку в «М. к.» Шевченко почав ще в Новопетровському укріпленні. Поет дописував слова, спершу позначені скорочено або крапками; низку творів закреслив («І станом гнучим і красою», «Чи то недоля та неволя», «Хіба самому написать», «На ниву в жито уночі», «Ну що, б здавалося, слова», «У Вільні, городі преславнім»), деяким проставив заголовки («Швачка», «Чума», «А. Козачковському») і посвяти («Москалева криниця» — Я. Кухаренкові, «Чернець» — П. Кулішу тощо). Редакційно-творчу роботу над текстом «М. к.» Шевченко потім продовжив, повертаючись із заслання, в Нижньому Новгороді, Москві та Петербурзі. Виправлення зроблено в творах «Відьма», «Лілея», «Княжна», «Іржавець», «Петрусь», «А. О. Козачковському», «Москалева криниця», «У бога за дверми лежала сокира», «Царі», «Марина», «Меж скалами, неначе злодій», «У тієї Катерини», «Ой чого ти почорніло», «Сотник», «Якби тобі довелося», «Заросли шляхи тернами», «Зацвіла в долині», «І досі сниться: під горою» та ін.

Більшість творів у виправлених редакціях Шевченко переписав з«М. к.» до «Більшої книжки». Після смерті поета «М. к.» деякий час зберігалася в М. Лазаревського, який дав оправити її в нову шеврову оправу, позолотити обріз, на корінці книжки вибив свої ініціали: «М. Л.». Такий вигляд «М. к.» має і тепер. Тексти збірки використано в публікації творів Шевченка в журн. «Основа», переважну більшість їх уперше опубліковано в «Кобзарі», виданому 1867, окремі — в празькому виданні «Кобзаря» 1876. «М. к.» як джерело тексту — один з найважливіших рукописів Шевченка, за яким друкують його твори, не переписані до «Більшої книжки». Правильний порядок зшиточків і творів у збірці встановив В. Доманицький. У 1963 «М. к.» видано фототипним способом.

Літ.: Доманицький В. М. Критичний розслід нал текстом «Кобзаря». К., 1907; Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. Редакційна робота над творами 1847 — 1858 рр. К., 1959; Опис рукописів Т. Г. Шевченка. К., 1961; Шабліовський Є. [Передмова]. В кн.: Шевченко Т. Мала книжка. Автографи поезій 1847 — 1850 pp. К., 1963; Черкашин О. Деякі питання історії невільницької поезії Шевченка. В кн.: Збірник праць дев’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1972; Бородін В. С. До історії тексту «Малої книжки» Т. Г. Шевченка. «Радянське літературознавство», 1976, № 2.

В. С. Бородін.


МАЛАКОВ Георгій Васильович (н. 10.II 1928) — український рад. художник, засл. художник УРСР (з 1974). Працює в галузі станкової та книжкової графіки. Автор творів на шевченківські теми: «Знову в Києві» (ліногр., 1961. ДМШ). «Учітеся, брати мої...», «Повернення» (обидві — кольор. ліногр. 1961).


«МАЛЕНЬКІЙ МАР’ЯНІ» — вірш Шевченка, написаний 20.XII 1845 в с. В’юнищі. Автограф — у збірці «Три літа». Вперше твір надруковано в журн. «Нова громада» (1906, № 10). Адресата вірша не розкрито, можливо, Мар’яна — хтось із оточення С. Самойлова, у якого Шевченко гостював у В’юнищі. За місцевим переказом, поет присвятив цей вірш сироті-наймичці, яку зустрів на вулиці у В’юнищі і подарував їй гроші на хустину (В. Световець. «Історія однієї поезії». «Зміна», 1962, № 11). Вірш написано у формі зверненого монолога. Подібні мотиви, форма і настрій є й у поезії періоду заслання «І станом гнучим і красою».


МАЛЕЦЬКИЙ Каспар — учень військ. школи в Петербурзі (1859 — 60), згодом військовий інженер у Стриї. Відвідував квартиру художника С. Мартинова, де збиралися літератори, артисти й художники. Серед інших там бували М. Михайлов, Б. Залеський і Шевченко. Спогади М. про поета записав В. Лукич і опублікував у збірці «Ватра» (Стрий, 1887).


МАЛИКОВ Кубаничбек Іманалійович (н. 16.IX 1911) — киргизький рад. письменник, перекладач, нар.поет Кирг. РСР (з 1969), засл. діяч мистецтв Кирг. РСР (з 1947). Член КПРС з 1940. Україні присвятив цикл віршів «По місту Києву» (1954). Переклав твори Шевченка «Кавказ», «Тополя», «Гайдамаки», «І виріс я на чужині», «В неволі тяжко, хоча й волі», що увійшли до кирг. видання «Кобзаря» (Фрунзе, 1939) та до збірки «Вірші та поеми» (Фрунзе, 1954). Укр. поетові присвятив вірш «Розмова з Тарасом Шевченком» (1939). М. — автор статей «Великий поет українського народу» та «Думи про Тараса» (обидві — 1964).


МАЛИЦЬКИЙ Федір Михайлович (н. 1.III 1900) — український рад. письменник. Шевченкові присвятив вірші «Тарасова могила» (1963), «Вічне майбуття» (1964), «В засланні». «Посмертна слава» (обидва — 1966), «Перед пам’ятником Тарасові Шевченку» (1968) та ін. В оповіданні «Жива легенда» (1975) відобразив свої враження від поїздки 1923 на могилу Шевченка.

Тв.: Невмирущий Кобзар. В кн.: Малицький Ф. Грози над смереками. К., 1966.


МАЛИШЕВ Тарас Михайлович — один з натурщиків Академії мистецтв, кріпак. Шевченко познайомився з М. 1838 у Петербурзі. За його допомогою поет у позаучбовий час і неофіційно відвідував академічні класи. У М., а потім у його сина зберігались академічні етюди Шевченка. Про них писав О. Сластіон («Киевская старина», 1899, № 9, с. 99 — 102). Де вони тепер — невідомо.


МАЛИШКО Андрій Самійлович (14.XI 1912 — 17.II 1970) — український рад. поет. Член КПРС з 1943. Вплив Шевченка позначився на всій творчості М., починаючи від ранніх його віршів і до поезій останніх років життя. М. використовував поетику й ритміку, окремі рядки, мотиви й образи «Кобзаря» (в поезії «Тарас у кирило-мефодіївців», 1939, та ін. творах, присвячених Шевченкові). В циклі віршів «Зоре моя вечірняя» (зо. «Народження синів». К., 1939) М. славив Шевченка як видатного мислителя, революц. демократа, палкого патріота й провісника майбутнього. Полум’яним натхненником переможних битв проти фашистів постає Шевченко у вірші М. «Тарасу Шевченкові» (1942 ). М. присвятив Шевченкові збірку поезій «Віщий голос» і своєрідну щодо жанру драм. пісню «Тарас Шевченко». Держ. премія СРСР, 1947, 1951 і 1969. Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1964.

Тв.: Віщий голос. К., 1961; Тарас Шевченко. К., 1964.

Літ.: Коваленко Л. Поет Андрій Малишко. К., 1957; Бойко О. Традиції Т. Шевченка в поезії А. Малишка. «Наукові записки Житомирського педагогічного інституту», 1961, т. 14; Лисоченко Л. А. Із спостережень над мовними традиціями Т. Шевченка в поезії А. Малишка. «Вісник Харківського університету», 1965, № 7. Серія філологічна, в. 1.


МАЛОН (Malon) Бенуа (1841 — 93) — французький письменник та історик. Дрібнобуржуазний соціаліст. Був членом 1-го Інтернаціоналу, учасником Паризької комуни. В 70-х pp. через женевську групу укр. політ. емігрантів познайомився з творами Шевченка. В третьому томі своєї «Історії соціалізму» (Париж, 1884) характеризував його як великого соціального поета, співця всіх покривджених, розглядав його творчість як важливий фактор загальноросійського соціалістич. руху. М. хотів перекласти й видати збірку віршів Шевченка, щоб франц. робітники мали можливість прочитати твори «могутнього протесту», але не зміг здійснити цей намір.


МАЛЮГА Павло Потапович — лікар. У 1857 закінчив Київ. ун-т. Був призначений на службу в Іркутськ. Проїздом через Нижній Новгород відвідав Шевченка. Цю зустріч поет 18.II 1858 занотував у «Щоденнику».


МАЛЮТИНЦІ — село Пирятинського пов. Полтавської губ. (тепер Пирятинського р-ну Полтавської обл.). Шевченко бував у М. 1843 — 44 в маєтку поміщика Д. Селецького і зустрічався там з П. Селецьким та М. Селецькою.


МАМАКАЄВ Арбі Шамсуддинович (1918 — 24.VIII 1958) — чеченський рад. письменник. Переклав чечен. мовою поеми Шевченка «Катерина», «Мар’яна-черниця», «Княжна», уривки з поеми «Гайдамаки» (всі переклади ввійшли до кн. Шевченка «Кобзар». Грозний, 1939). В 1937 присвятив укр. поетові вірш «До Шевченка». Цей вірш опубліковано в перекладі рос. мовою у збірнику «Поэты Чечено-Ингушетии» (Грозний, 1939). Укр. мовою вірш надруковано в газ. «Літературна Україна» (27.V 1964).


МАМЕД-ДЖАФАР (справж. прізв. та ім’я — Джафаров Мамед-Джафар Зейналабдін-огли; н. 1.V 1909) — азербайджанський рад. критик і літературознавець, чл.-кор. АН Аз. РСР. Автор статті «Великий як поет народний» (1964). Того ж року видав азерб. мовою книжку «Т. Г. Шевченко», присвячену життю і творчості укр. поета.

Тв.: Т. Г. Шевченко. Бакы, 1964.


МАМОНТОВ Яків Андрійович (3.ХІ 1888 — 31.I 1940) — український рад. письменник, театрознавець і педагог. Автор одноактних п’єс «У тієї Катерини» (1924) й «Чернець» (1924) — інсценізацій однойменних творів Шевченка; драм. етюду з життя укр. інтелігенції 80-х рр. 19 ст. «Роковини» (1925) — про відзначення роковин Шевченка — та оперного лібретто «Гайдамаки» (за Шевченком), рукопис якого загубився в роки Великої Вітчизн. війни. В 1939 опублікував статтю «Великий друг Т. Г. Шевченка (М. Щепкін)».


МАМСУРОВ Дабе Хабійович (9.VIII 1909 — 21.VIII 1966) — осетинський рад. письменник і громад. діяч. Член КПРС з 1939. Бував на Україні, зокрема в Каневі 9.VI 1937. Переклав твори Шевченка «Тарасова ніч», «Ой чого ти почорніло» і «Ой виострю товариша» [всі надруковано в журн. «Мах дуг» («Наша епоха»), відповідно 1939, № 2 — 3; 1954, № 2 і 1954, № 4] та «Закувала зозуленька», «Мар’яна-черниця», «На улиці невесело», «Лічу в неволі дні і ночі», «Три літа», «Утоплена», «Холодний Яр» та ін. (всі надруковано в кн. Шевченка «Твори». Орджонікідзе, 1954). Активно популяризував біографію й творчість Шевченка в Осетії. Виступав з доповідями про укр. поета, згадував його в статті «Українським друзям» [газета «Рæстдзинад» («Правда»), 12.V 1954].


МАНАСТИРСЬКИЙ Антон Іванович (2.ХІ 1878 — 15.V 1969) — український рад. живописець, нар. художник УРСР (з 1957). Значне місце в творчості М. посідає шевченківська тема. Автор картин «У ворожки» (1910, Львів. музей укр. мистецтва), «По діброві вітер виє...» (1910) — за мотивами балади Шевченка «Тополя», «Бабусенько, голубонько, скажи мені, ненько...» (1910), «Портрет Т. Г. Шевченка» (1912), «Катерина» (1913, Львів. музей укр. мистецтва), «Перебендя» (1961, Держ. музей укр. образотворчого мистецтва в Києві).

Літ.: Островський Г. С. Антон Іванович Манастирський. К., 1958.


МАНГИШЛАК — півострів на пн.-сх. узбережжі Каспійського моря в Каз. РСР. До Великої Жовтн. соціалістич. революції це був пустельний малонаселений район. У 1850 — 57 на цьому півострові в Новопетровському укріпленні відбував заслання Шевченко. В 1851 він брав участь у Каратауській експедиції, яка вела пошуки кам’яного вугілля на М. Своєрідну природу цього півострова Шевченко зобразив на багатьох малюнках (див. «Вид на Каратау з долини Апазир», Новопетровського укріплення види, «Сад біля Новопетровського укріплення», «Мангишлацький сад»).

За радянського часу пам’ять про поета з любов’ю вшановано на М. У м. Форті Шевченка (кол. Новопетровське укріплення) збереглися кол. будинок Ускових, де бував Шевченко (тепер тут Літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка), стара верба, яку він посадив, землянка й стіл біля землянки, за яким він працював, пам’ятник Шевченкові, встановлений 1881. Ім’ям поета названо парк, який він допомагав садити. В 1927 у Форті Шевченка встановлено погруддя поета. На М. 1961 закладено нове місто, яке 1964 названо ім’ям Шевченка (з 1973 м. Шевченко — центр Мангишлацької обл.), його ім’ям названо колгосп і кілька шкіл.


«МАНГИШЛАЦЬКИЙ САД» — малюнки і начерки Шевченка, виконані 1851 — 52 і 1854, коли він перебував у Новопетровському укріпленні. Мангишлацький сад — це гаї тутових дерев, що росли між уламками скель і каміння на вапняково-крейдяній поверхні п-ва Мангишлак. Коли було побудовано Новопетровське укріплення, сад став місцем відпочинку. Цей сад описав Б. Залеський у альбомі «Життя киргизьких степів» (франц. мовою. Париж, 1865). В 11 малюнках на кольоровому або тонованому папері сепією і тушшю з домішкою акварелі й білила та двох начерках олівцем Шевченко зобразив розлогі, дивовижної форми дерева.

Згодом у Петербурзі, не пізніше 24.IX 1859, з одного з малюнків сепією він виконав офорт (18,4 × 23), на якому ліворуч унизу на зображенні офортним штрихом написав: «Т. Шевченко. 1859», а на звороті олівцем — напис іншою рукою: «Т. Шевченко. Верба. Офорт». Один з естампів офорта з власноручним написом художник подарував своїй знайомій Н. Хрущовій. Всі малюнки, начерки й чотири відбитки офорта зберігаються в ДМШ. Іл. т. 2,табл. Х.


МАНДИЧЕВСЬКИЙ Єусебій (Євсевій; 18.VIII 1857 — 13.VII 1929) — український і австрійський музикознавець, композитор і диригент. Доктор музикознавства (з 1897), відомий грунтовними дослідженнями й виданнями творів Й. Гайдна, Й. Брамса, Ф. Шуберта. Професор віденської консерваторії. Автор хорів, музики на тексти Ю. Федьковича, обробок укр., молд. і рос. пісень. На слова Шевченка написав канон на три голоси «І день іде, і ніч іде...», хор «Ой діброво».


МАНЖУРА Іван Іванович (літ. псевд. — Іван Калічка; 1.ХІ 1851 — 15.V 1893) — український поет, фольклорист і етнограф демократич. напряму. Поезія Шевченка мала великий вплив на творчість М. Це позначилося на висвітленні деяких тем — знедоленого дитинства, становища жінки-матері в експлуататорському суспільстві, життя наймита, бурлаки. Зображення істор. минулого у віршах М. «Декому», «Степова дума» та ін. близьке до революц.-демократичної концепції історії України в посланні «І мертвим, і живим» та ін. творах Шевченка.

М. присвятив Шевченкові вірш «26 лютого» — про невмирущу славу поета в пам’яті народу. В статті «XXV річниця смерті Т. Г. Шевченка» (1886) писав про народність Шевченка й загальнослов’янське значення його творчості.

Літ.: Колос В. Ів. Манжура і Т. Г. Шевченко. В кн.: Пам’яті Шевченка. Дніпропетровськ, 1939; Колос В. М. Революційно-демократичні традиції Т. Г. Шевченка в творчості І. І. Манжури. В кн.: Вінок Великому Кобзареві. Дніпропетровськ, 1961; Березовський І. П. Іван Манжура. (Нарис життя і діяльності). К., 1962.


МАНЗІЙ Володимир Данилович (4.IV 1884 — 22.IV 1954) — український рад. режисер, нар. артист УРСР (з 1940). Член КПРС з 1948. Поставив опери «Катерина» М. Аркаса (1924, Одес. театр опери та балету) і «Наймичка» М. Вериківського (об’єднаний Київ. і Харків. оперний театр, 1943, Іркутськ; Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка, 1944; Львів. театр опери та балету, 1945), обидві — за однойменними творами Шевченка.


МАНІЗЕР Матвій Генріхович (17.III 1891 — 20.XII 1966) — російський рад. скульптор, нар. художник СРСР (з 1958), засл. діяч мистецтв БРСР (з 1933) та УРСР (з 1935), дійсний член AM СРСР (з 1947). Член КПРС з 1941. Працював у галузі монументальної, монументально-декор. та станкової скульптури. Автор численних пам’ятників, зокрема, В. І. Леніну в Мінську, Петрозаводську (обидва — 1933), Ульяновську (1940) та ін. У 1930 — 1933 брав участь у конкурсах на проекти пам’ятників Шевченкові для Харкова та Канева. За конкурсним проектом М., розробленим разом з арх. И. Лангбардом, споруджено пам’ятник Шевченкові в Харкові (бр., граніт 1935), у багатофігурній композиції якого образ поета-революціонера показано в зв’язку з істор. долею укр. народу. За проектами М., розробленими разом з арх. Є. Левінсоном, споруджено пам’ятники Шевченкові в Києві та Каневі (обидва — бр., граніт, 1939), в яких постає глибокий образ революціонера-мислителя. Держ. премія СРСР, 1941, 1943, 1950. Іл. т. 2, табл. VII Портрет с. 379.

Літ.: Владич Л. Памятник Шевченко в Харькове. Скульптор М. Манизер. Л., 1974.


МАНКЕВИЧ-ШАНЯВСЬКА (Mankiewicz-Szaniawska) Гелена (Шанявська-Манкевич, Манкевич; 10.I 1899 — 28.I 1967) — польська перекладачка. Перекладала твори російських (І. Тургенєва, Ф. Гладкова та ін.) письменників. Здійснила перший повний переклад польс. мовою Шевченкового «Щоденника» (за виданням «Т. Г. Шевченко. Дневник». М. — Л., 1931). Крім тексту, переклала попередні уваги редактора, передмову й примітки. В основному правильно передала ідейно-тематич. зміст, інтимність, ліризм і сатиричну загостреність оригіналу. Проте місцями трапляються порушення правопису окремих прізвищ, пропущено деякі речення, дати, а також тексти віршів А.-О. Барб’є «Собачий бенкет» і П.-Ж. Беранже «Навуходоносор» (в російських перекладах В. Бенедиктова та В. Курочкіна), не скрізь відтворено лексичний колорит.

Переклади: Szewczenko T. Pamiętnik. Warszawa, 1952.


МАННУР (Маннуров) Шайхі Фахруллович (н. 15.I 1905) — татарський рад. поет. Член КПРС з 1944. Переклав 14 творів Шевченка, зокрема «Садок вишневий коло хати», «Маленькій Мар’яні», «Заповіт» і «Лілея». Переклади вміщено в тат. виданні «Кобзаря» (Казань, 1939). М. — автор статей про укр. поета «Наш улюблений поет» (1938) і «Цінувати щасливе життя» (1938). Присвятив Шевченкові вірш «Улюбленому поетові» (1939). Виступав у Києві на шостому пленумі правління Спілки радянських письменників СРСР, присвяченому 125-річчю з дня народження Шевченка (1939).


МАО ДУНЬ (справж. прізв. та ім’я — Шень Янь-бін; н. у липні 1896) — китайський письменник і громад. діяч. Після 1949 був головою Спілки письменників Китаю, міністром культури (до 1964). В роки т. з. культурної революції в Китаї зазнав переслідувань. У 1920 — 22 очолював журн. «Сяошо юебао» («Щомісячник новел»), на сторінках якого відстоював принципи реалізму і демократії, популяризував прогрес. зарубіжну л-ру. В цьому журналі (1921, вересень) вмістив складені ним 30 біографій найвидатніших письменників Росії, серед яких біографія Шевченка була четвертою. В наступному, жовтневому, номері цього журналу передруковано розділ «Короткий нарис української літератури» з «Загальної історії літератури...» (нім. мовою, т. 1 — 2. Берлін, 1891) Г. Карпелеса в перекладі і з доповненнями Лу Сіня, де йшлося й про творчість Шевченка, та вірш укр. поета «Сонце заходить, гори чорніють» в перекладі М. Д. під назвою «Роздуми у в’язниці». 10.III 1961 головував на урочистому засіданні в Пекіні, присвяченому 100-річчю з дня смерті Шевченка, і виголосив вступну промову.


МАРЕНКОВ Олексій Васильович (1888 — 1944) — український рад. художник. Працював у галузі плаката й книжкової графіки. Автор одного з перших в укр. мистецтві плакатів з образом Шевченка — «Орися ж ти, моя ниво...» (1921), а також графічного портрета Шевченка (1928).


«МАРИНА»Неначе цвяшок, в серце вбитий») — поема Шевченка, написана восени 1848 на о. Косарал. В автографі — в «Малій книжці» (за № 18 у захалявній книжечці 1848) — твір не має назви. Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867) під редакційною назвою «Марина», що відтоді стала загальновживаною. «М.» — соціально-побутова поема, що продовжує і розвиває т. з. жіночу тему в творчості Шевченка. Твір має гостре антикріпосницьке спрямування. Поет показав рішучий протест жінки-кріпачки проти панської наруги. Марина знайшла в собі сили не піддатися панській сваволі і помстилася кривдникові. Своїм змістом (зневажання кріпосниками жіночої честі, помста кривдникові й божевілля героїні) «М.» близька до поеми «Слепая». Мотив морального розбещення панства, розкладу поміщицької родини в «М.» є варіацією відповідного мотиву з поеми «Княжна». Поема «М.» має ознаки романтич. стилю. Однак факти сваволі й наруги панів над кріпаками (насильницьке розлучення молодої пари, віддача молодого чоловіка в солдати, а молодої — в панські покої) змальовано з реалістично-викривальним пафосом. Поема «М.» глибоко лірична. В ній поет декларує свою позицію — пристрасного викривача огидності й фальшивості поведінки панів та їхніх прислужників, захисника інтересів найбезправнішої частини кріпосницького села — жінок-кріпачок. На поемі позначився вплив народнопоетичної творчості. Зокрема, в монологах божевільної Марини використано уривки і мотиви з народних пісень.

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

Л. Ф. Стеценко.


МАРІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Знайомство з творчістю Шевченка в Мар. АРСР почалося через рос. переклади. Мар. мовою перші відомості про Шевченка подано в редакційній статті «Поетреволюціонер», опублікованій в альм. «Пиалан илыш» («Щасливе життя», 1939, № 1). Тоді ж на сторінках цього альманаху і в ряді газет вперше надруковано вірші укр. поета «Огні горять, музика грає» і «О люди! люди небораки!» в перекладі мар. мовою В. Рожкіна та «Чи ми ще зійдемося знову?» в перекладі М. Казакова. Ці переклади, а також переклади поем «Сон» і «Кавказ», віршів «Заповіт», «Ой три шляхи широкії», «Ой діброво — темний гаю» та ін. (всього понад 30) увійшли до мар. видання творів Шевченка «Збірник поезій» (Йошкар-Ола, 1939). Упорядник — Г. Єфруш. Є кілька варіантів Шевченкового «Заповіту» мар. мовою. Найвдалішим вважається переклад М. Казакова.

Твори укр. поета включено до мар. шкільних хрестоматій. Активно перекладають і популяризують творчість Шевченка в Мар. АРСР письменники М. Ільяков, Г. Матюковський, М. Якимов, В Чалай, літературознавці К. Васін, О. Ток та ін. У статтях ЇС. Васіна «Велике братерство» (1954), «Тарас Шевченко в марійській літературі» (1959) («Добре слово» (1961), М. Казакова «Могутній поет України» (1939), «Рідна Україна» (1954) і «Він збагатив марійську поезію» (1961) висвітлено питання, пов’язані з освоєнням худож. спадщини Шевченка в л-рі Мар. АРСР. В дні шевченківських ювілеїв респ. газети і журнали друкували статті про укр. поета, давали добірки його віршів. Образ Шевченка змалювали у своїх творах В. Чалай — «Над Дніпром» (1939), М. Майн — «Кобзар» (1939), Г. Матюковський — «Шевченко в Козьмодем’янську» (1961) та «Шевченко на Волзі» (1963), М. Казаков — «Живий Тарас» (1939) і «Прометей» (1964) та ін. поети. Вплив Шевченка помітний у творчості мар. письменника О. Іпая, зокрема в його вірші «Ой, Дніпро» (1933). В Мар. АРСР з успіхом демонструвався кінофільм«ТарасШевченко», дубльований мар. мовою (1952).

Переклади: Шевченко Т. Почеламут-шамыч. Йошкар-Ола, 1939.

Літ.: Казаков М. Рідна Україна. «Марій комуна», 1954, 23 травня [марійською мовою]; Ток О. Про поезію. «Марій комуна», 1956, 15 серпня [марійською мовою]; Казаков М. Он обогатил марийскую поэзию. «Марийская правда», 1961, 10 марта; Васин К. Нам близкие Шевченко и Руставели, и Тукай. «Марийская правда», 1961, 31 сентября; Наш земляк. «Ленинская смена», 1961, 9 марта.

К. К. Васін.


«МАРІЯ» — поема Шевченка, написана в жовтні — листопаді 1859 в Петербурзі. Існує три редакції твору. Перша (датована «27 октября») й друга (недатована) редакції записані в зошит № 22 (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Третя — переписана І. Лазаревським до «Більшої книжки», датована «11 ноября, С.-Петербург». Назву поеми, епіграф, дату і кілька виправлень у тексті записано рукою Шевченка. Оскільки в списку «Більшої книжки» багато помилок переписувача, які автор не помітив, і немає певності, що відміни між текстом «Більшої книжки» і другою редакцією в усіх випадках вніс автор, а не виникли при переписуванні, за осн. текст береться друга редакція. Вперше поему надруковано 1876 в другому томі празького видання «Кобзаря» за текстом «Більшої книжки». Двічі видав «М.» у Женеві М. Драгоманов: 1882 — укр. мовою (латинським шрифтом), 1885 — в своєму перекладі рос. мовою. В основу сюжету поеми покладено біблійний міф про Марію та Ісуса Христа. Поет повністю зняв з євангельського сюжету його містичний ореол. Замість традиційної сцени благовіщення Шевченко розповів історію цілком земного кохання. Батьком Христа в поемі є не бог, а молодий «апостол», «провозвіститель месії», розп’ятий «за волю». Марія стоїть в одному ряду зі створеними Шевченком образами дівчат-покриток. Йосип, у якого Марія жила як наймичка, — убогий ремісник, тесля і бондар, з багатим життєвим досвідом, сповнений людяності. Ісус — звичайна дитина, кмітливий учень, згодом проповідник «правди і волі». Євангельський міф про Марію і Христа був для Шевченка не об’єктом цілеспрямованого викриття, а поетичним матеріалом для втілення власних філософ., моральних і суспільно-політ. ідей. У поемі ліризм переважає над епічністю. Зміст твору, як зазначав І. Франко, «більш ідилічний, ніж драматичний». Спираючись на євангельський сюжет, Шевченко описав власні почуття і думи, породжені особливостями тогочасної дійсності — наростанням революц. ситуації в Росії та пожвавленням визвольного руху. Використавши наявні в ранньому християнстві елементи соціального протесту й одвічної народної мрії про справедливість, Шевченко розвинув легенду про Христа і Марію в поему про вільнодумця, провісника правди, розп’ятого «за воленьку, святую волю», і про вірну його ідеалам матір. Гість, який прийшов до Йосипа, полонив юну наймичку не так зовнішньою, як духовною красою. Вона захопилася його проповіддю, в яку Шевченко вклав не традиційний релігійний, а реальний, революц. зміст. Вчення «апостола» має служити визволенню народу. Його з радістю сприймають трудящі люди. Тому це вчення і його носій страшні й ненависні володарям, які врешті розпинають і «провозвістителя», і самого месію — його та Маріїного сина. І батько, і син у тлумаченні Шевченка — борці за волю, поборники «правди божої», яка встає вже на землі, «щоб фараони стереглись». Син Марії, продовжуючи справу батька, вчить, «Як в світі жить, людей любить, // За правду стать! за правду згинуть!». Марія активно сприймає вчення сина — після загибелі Христа вона збирає його послідовників і «своїм святим огненним словом» розвіює «їх униніє і страх». На євангельському сюжетному матеріалі Шевченко відтворив історію матері, яка виховує борця за правду і волю, сама проймається його ідеями і запалює на дальшу боротьбу послідовників. Взявши за основу сюжету поеми євангельську історію, Шевченко доповнив її, черпаючи окремі мотиви з нар. побуту, іконографії, апокрифів, різдвяних пісень і віршів, нар. колядок тощо. Творові притаманні ідейна й психологічна глибина, мистецька викінченість, сила й пластика вислову, мелодійність вірша. Шевченко не призначав «М.» для підцензурного публікування. Своїм змістом поема розвінчувала два головні догмати християнської церкви; про непорочне зачаття «пречистого дівою» Марією Христа і про божественність Христа. Таке «богохульство» за тогочасними законами було тяжким злочином. «М.» належала до тих творів Шевченка, за які 1911 Петербурзька судова палата вилучила з «Кобзаря», за редакцією В. Доманицького, значну частину тексту. Вільнодумне Шевченкове тлумачення євангельської легенди викликало протести з боку реліг. ортодоксів і клерикалів. М. Лободовський вдався навіть до фальсифікації тексту «М.» (1910). Революц. демократи (зокрема, І. Франко) використовували текст поеми для антирелігійної пропаганди.

Літ.: Франко І. Шевченкова «Марія». В кн.: Франко І. Твори, т. 17. К., 1955; Франко І. [Про євангельські основи поеми Т. Г. Шевченка «Марія»]. В кн.: Літературна спадщина, т. 4. К., 1967; Білецький О. І. Шевченко і західноєвропейські літератури. В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 2. К., 1965; Чалий Д. В. Образ жінки в поезії Шевченка, Некрасова, Франка. «Наукові записки Київського державного педагогічного інституту», 1956, т. 22; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968; Ващук Ф. Т. Поема Шевченка «Марія» в редакціях та варіантах. В кн.: Збірник праць сімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1970; Гнатюк М. П. Поема «Марія». «Радянське літературознавство», 1974, № 3.

В. І. Крекотень.


«МАРІЯ» (папір, акв., бронза, 24,7 × 20,1) — малюнок Шевченка за поемою О. Пушкіна «Полтава». Виконаний 1840 в Петербурзі. Ліворуч унизу аквареллю лата й підпис автора: «1840 Шевченко». На звороті олівцем напис: «Т. Shevchenko». Малюнок відтворює такі рядки поеми: «Еще Мария сладко дышит, // Дремой объятая, и слышит // Сквозь легкий сон, что кто-то к ней // Вошел и ног ее коснулся. // Она проснулась — поскорей // С улыбкой взор ее сомкнулся // От блеска утреиних лучей... // Вздрогнув, она глядит... и что же? // Пред нею мать...» (А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений, т. 2. М., 1949, т. 457).

Окремі елементи оформлення інтер’єру та реквізиту на цьому малюнку використано в творах «Жінка в ліжку», «Натурщиця» та в одній з ілюстрацій до «Истории Суворова». В літературі трапляється під іншими назвами: «Мотря Кочубей в палатах Мазепи» та «Сон Марії». Ескіз до цього малюнка є в альбомі 183943 років. Акварель зберігається в ДМШ. Іл. табл. IV.


МАРІЯ МИКОЛАЇВНА (Романова; 18.VIII 1819 — 21.II 1876) — велика княгиня, сестра Олександра II, президент Академії мистецтв у Петербурзі (з 1852). Шевченко згадав про М. М. в листі до Ф. Толстого 12.IV 1855, в якому просив, щоб він через княгиню добився для нього дозволу повернутися до Петербурга. Ф. Толстой звертався до М. М. з проханням поклопотати перед царем про амністію засланому поетові, але вона відмовилась просити за людину, яку «сам цар зикреслив із списку політичних злочинців, помилуваних з нагоди вшестя на престол». На поч. 1858 Ф. Толстой вдруге звернувся до М. М. з проханням, щоб Шевченкові дозволили проживати в Петербурзі і працювати в Академії мистецтв. На цей раз М. М. виклопотала Шевченкові дозвіл на проживання в столиці (але під суворим поліцейським наглядом) і навіть виявила бажання познайомитися з ним. На подяку за клопотання поет вислав з Москви М. Лазаревському для М. М. два малюнки (які — невідомо).


МАР’ЇНСЬКЕ — див. Мар’янське.


МАРКЕВИЧ Андрій Миколайович (21.XI 1830 — 24.III 1907) — український буржуазно-ліберальний діяч, юрист і музикант-аматор, сенатор. З 1898 і до кінця життя — голова Товариства імені Т. Г. Шевченка для допомоги нужденним уродженцям Південної Росії, що вчаться у вищих навчальних закладах С.-Петербурга. Знайомство М. з Шевченком почалося заочно з листа М. до поета 25.Х 1856. Особисто вони познайомилися 1858 у Москві, коли М. відвідав хворого Шевченка. Про М. поет згадував у листах до Я. Кухаренка, М. Лазаревського, П. Куліша і в «Щоденнику» (записи 21.VI 1857, 13.III 1858). Збереглися два листи М. до Шевченка і один — поета до нього. Шевченко прихильно оцінював муз. обробку М. укр. народних пісень. Можливо, саме тому Шевченко надіслав М. у січні 1858 свій вірш «Навгороді коло броду» з проханням написати до нього музику. На поч. 20 ст. М. добився дозволу Департаменту поліції використати рукописи Шевченка з архіву кол. «Третього відділу» для видання «Кобзаря» за ред. В. Доманицького та передати їх до Музею української старовини в Чернігові.


МАРКЕВИЧ Микола Андрійович (7.II 1804 — 21.VI 1860) — український дворянський історик, письменник і етнограф. Батько А. Маркевича. Замолоду був знайомий з О. Пушкіним, Є. Баратинським, В. Кюхельбекером, захоплювався волелюбною поезією К. Рилєєва. В 1831 у Москві видав поетичну збірку «Украинские мелодии», на якій позначилось романтичне замилування минулим. Вплив цієї збірки простежується в деяких ранніх творах Шевченка («Перебендя», «До Основ’яненка» та ін.). Разом з ін. істор. творами Шевченко вивчав п’ятитомну «Историго Малороссии» М. (М., 1842 — 43), де подано документальні матеріали й огляди джерел.

Познайомились Шевченко й М. навесні 1840 в Петербурзі. Поет, імовірно, бував у маєтку М. в Турівці. Зберігся жартівливий лист до М. 22.I 1844, який підписав Шевченко разом з Я. де Бальменом, В. Закревським та ін. Про зустрічі з Шевченком у Петербурзі й на Україні, про перше видання «Кобзаря», про революц. пропаганду, яку проводив Шевченко серед селян, М. писав у своєму щоденнику, рукопис якого зберігається в Ін-ті рос. л-ри АН СРСР у Ленінграді. В 1847 поклав на музику вірш Шевченка «Нащо мені чорні брови» і популяризував його як народну пісню. Шевченко присвятив М. вірш «Н. Маркевичу». В листі до М. Лазаревського 22.IV 1857 поет згадував, що з М. вони колись були «великі приятелі». З роками в світогляді М. все більше виявлялися консервативні риси. Поступово вони віддалилися один від одного й після повернення Шевченка з заслання приятельських стосунків не поновили. «Кобзар» 1860 вийшов без вірша «Н. Маркевичу».

Літ.: Студинський К. «Перебендя» Т. Шевченка і «Бандурист» Маркевича. «Зоря», 1896, № 24; Марковський М. Шевченко і Микола Маркевич. «Україна», 1925, кн. 1 — 2; Гайдай Г. О. Т. Г. Шевченко і М. А. Маркевич. «Радянське літературознавство», 1960, № 3; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964; Косачевська Є. М. До питання про суспільно-політичні погляди М. А. Маркевича. «Український історичний журнал», 1972, № 1; Колесник Є. О. Бібліотека М. А. Маркевича. «Український історичний журнал», 1973, № 1.

Є. М. Косачевська.


МАРКІВЦІ — село Козелецького пов. Чернігівської губ. (тепер Бобровицького р-ну Чернігівської обл.). Шевченко приїздив сюди навесні 1846 малювати Катериничів портрети. В М. збереглися велетень; дуб і стара ялина, які в народі називають Шевченковими. За рад. часу ім’я поета присвоєно восьмирічній школі та одній з вулиць села.


МАРКО ВОВЧОК — українська письменниця. Див. Вовчок Марко.


МАРКОВИЧ Опанас Васильович (8.II 1822 — 1.IX 1867) — український фольклорист і етнограф. Чоловік письменниці Марка Вовчка. Під час навчання в Київ. ун-ті (закінчив 1846) зустрічався з Шевченком у О. Навроцького. В 1847 за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві та за знайдені під час обшуку «стихи возмутительного содержания», зокрема поему Шевченка «І мертвим, і живим...», М. вислали до м. Орла. Після великої перерви, наприкінці 1858, М. листовно відновив зв’язок з Шевченком (лист про літ. справи Марка Вовчка), а з січня 1859 у Петербурзі відновилися й їхні безпосередні зустрічі. У квітні 1861 М. організував у Петербурзі концерт, присвячений пам’яті поета. Зібрані кошти передано родичам Шевченка.

Літ.: Чалый М. К. К биографии А. В. Марковича. «Киевская старина», 1894, № 5; М. З. А. В. Маркович. Чернигов, 1896.


МАРКС Карл (5.V 1818 — 14.III 1883) — геніальний мислитель і революціонер, основоположник теорії наукового комунізму, великий вождь робітн. класу і трудящих усього світу. Керуючи революц. боротьбою міжнар. пролетаріату, значну увагу приділяв Росії, куди поступово переміщувався центр революц. руху. Глибокий інтерес виявляв до України, цікавився її героїчним минулим. Був обізнаний з істор. творами М. Костомарова, читав нелегальні видання укр. революц. еміграції, праці укр. учених М. Зібера і С. Подолинського. З обома вченими М. був особисто знайомий, а з С. Подолинським встановив дружні зв’язки, листувався. Він уважно ознайомився з доповіддю М. Драгоманова про укр. л-ру, що була подана літературному конгресові 1878 у Парижі. На цьому документі, видрукуваному в Женеві франц. мовою, він відкреслив, зокрема, ті місця, де йшлося про Шевченка як сина народу, про викуп Шевченка з неволі, про Кирило-Мефодіївське товариство й участь у ньому Шевченка й М. Костомарова, про багаторічне тяжке заслання поета, про його поему «Гайдамаки», про видану в Чернівцях 1870 нім. мовою працю Й.-Г. Обріста «Тарас Григорович Шевченко — малоросійський поет». Не виключена можливість, що М. не тільки знав про життя поета за нарисом М. Драгоманова, а й читав його поезії в перекладах Й.-Г. Обріста. За життя Шевченка в революц. колах Росії з’явилися перші звістки про М. і його твори. В. Бєлінський у своїй бібліотеці мав примірник «Німецько-французького щорічника», де вміщено статтю М. «До критики гегелівської філософії права. Вступ». Праці М. були відомі й петрашевцям. Дослідники висловлюють припущення, що від В. Бєлінського та петрашевців міг чути про М. і Шевченко.

Літ.: Романченко І. Карл Маркс знав про Шевченка. «Літературна газета», 1961, 19 травня; Шабліовський Є. С. З особистої бібліотеки Карла Маркса. «Радянське літературознавство», 1962, № 1; Шабліовський Є., Сарбей В. Маркс і джерела нашої історії. «Вітчизна», 1967, № 8; Шморгун П. М. Карл Маркс і Україна. К., 1968.

П. М. Шморгун.


«МАРКУ ВОВЧКУ» — вірш Шевченка, написаний 17.II 1859 в Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Збереглися ще чорновий автограф — уривок, записаний олівцем на листі до поета М. О. та М. В. Максимовичів, список І. Лазаревського з авторською поправкою та автограф, записаний на звороті титульної сторінки рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Надруковано вперше в «Кобзарі» 1867. Поезію написано під безпосереднім враженням від особистого знайомства поета з М. О. Маркович (Марко Вовчок). Присвята «На пам’ять 24 генваря 1859» засвідчує день, коли відбулася перша зустріч Шевченка з Марком Вовчком. Поет сподівався надрукувати вірш як присвяту Марку Вовчку в «Кобзарі» 1860, але відмовився від публікації після цензурних купюр, які вихолощували ідею твору. У вірші поет визначив те спільне, що було в нього з Марком Вовчком — «обличителем жестоких людей неситих». З вірша видно, що Шевченко вважав Марка Вовчка своєю літературною спадкоємицею, продовжувачкою того демократичного напряму укр. л-ри, який започаткувала його власна творчість. Жодного з укр. письменників своєї доби поет не цінував так високо, як Марка Вовчка.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 pp. К., 1968; Бородін В. С. До питання про основний текст поезії Т. Шевченка «Марку Вовчку». «Радянське літературознавство», 1970, № 6.


МАРКУШЕВСЬКИЙ Петро Трохимович (н. 22.ІХ 1919) — український рад. літературознавець, критик, фольклорист Член КПРС з 1943. Досліджує роль Шевченкового слова в героїчній боротьбі рад. народу проти нім.-фашист. загарбників під час Великої Вітчизн. війни («Шевченко на передовій», 1964; «„Кобзар“ серед народних месників», 1966; «За землю радянську Кобзар воював». Одеса, 1969), вплив Шевченка на літ. процес («„Гайдамаки“ Т. Г. Шевченка на шляхах української радянської історичної драми», 1965). М. — один з упорядників книжки «Вивчення творчості Т. Г. Шевченка в школі» (К., 1964).


МАРЛІНСЬКИЙ Олександр — російський письменник. Див. Бестужев Олександр Олександрович.


МАРТИНОВ Валер’ян Михайлович — плац-ад’ютант комендантського управління Орської фортеці. В 1850 брав участь у слідстві в справі про порушення Шевченком заборони писати і малювати, зокрема провадив слідство про його листування.


МАРТИНОВ Микола Андрійович — плац-ад’ютант комендантського управління в Оренбурзі, поручик. Керував обшуком на квартирі Шевченка в домі К. Герна вночі проти 23.IV 1850. Ф. Лазаревський називав ім’я М. у своїх спогадах про Шевченка.


МАРТИНОВ Олександр Євстахійович (20.VII 1816 — 28.VIII 1860) — російський актор. Один з засновників сценічного реалізму в рос. театр. мистецтві. З 1836 — в Александринському театрі. Кращі ролі: Синичкін («Лев Гурич Синичкін» Д. Ленського), Хлєстаков, Подкольосін («Ревізор», «Одруження» М. Гоголя), Мошкін («Холостяк» І. Тургенєва), Тихон («Гроза» О. Островського). Шевченко бачив гру М. і особисто знав його. Поет був присутній на обіді, влаштованому 10.III 1859 діячами рос. л-ри на честь М., ймовірно, підписав адреса, піднесеного акторові того вечора.


МАРТИНОВ Олександр Федорович (серпень 1823 — 7.XII 1906) — російський письменник і журналіст. Шевченко познайомився з ним 1857 у Нижньому Новгороді в М. Брилкіна. М. залишив спогади про перебування поета в Нижньому Новгороді (під псевд. А. — тинов) «Два слова о Т. Г. Шевченко» («Северная пчела», 21.VI 1861).

Літ.: Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників. К., 1958.


МАРТИНОВИЧ Порфирій Денисович (8.III 1856 — 15.XII 1933) — український живописець і графік. Автор жанрових картин, портретів укр. селян, пейзажів. У своїх творах, зокрема в портретах селян, продовжував Шевченкові традиції народності й реалізму. Відома ілюстрація М. до поеми Шевченка «Гайдамаки» («Гонта над тілами своїх синів»). М. виконав також графічний портрет поета й два малюнки «Шевченко на засланні».

Літ.: Сластьон О. Мартинович. Х., 1931; Таранушенко С. А. П. Д. Мартинович. К., 1958.


МАРТИЧ Юхим Маркович (н. 28.VI 1910) — український рад. письменник. Член КПРС з 1939. В циклі оповідань «Бульвар Тараса Шевченка» (1959), у книжці нарисів «Канівські вечори» (К., 1973) та в ряді повістей і оповідань відобразив окремі епізоди з життя Шевченка, розповів про роль спадщини Шевченка в творчості М. Заньковецькоі, П. Саксаганського, С. Васильченка, М. Рильського, Ю. Яновського, І. Кочерги, Остапа Вишні, Я. Качури. Автор статей «У Каневі» (1944), «Від нащадків Шевченка» (1963) та ін.


МАРТІН Джон (19.VII 1789 — 17.II 1854) — англійський живописець і гравер. Автор картин на релігійні теми, пейзажів та ілюстрацій. У повістях «Художник» і «Близнецы» Шевченко згадував твори М. — ілюстрацію до Біблії «Содом і Гоморра» та картину «Валтасарів бенкет».


МАРТОВИЧ Лесь (Олекса Семенович; 12.II 1871 — 11.I 1916) — український письменник і громад. діяч. Писав реалістичні оповідання з життя галицького села й сатиричні твори. З поезією Шевченка познайомився 1889 — 90. коли вчився в Коломийській гімназії. Брав участь у шевченківських концертах, пропагував твори поета на сторінках прогрес. газети «Громадський голос» (1897 — 98), яку він редагував. На Шевченка як на найбільший авторитет М. посилався в листах, у «Причинках до статті „Кілька язикових уваг“» (газ. «Діло», 2.ІХ 1913). Творчість великого укр. поета вплинула на формування демократич. світогляду М., була для нього високим зразком самовідданого служіння народові. Сатира Шевченка певною мірою позначилася на антиклерикальній повісті М. «Забобон».


МАРТОС Іван Петрович (1754 — 17.IV 1835) — російський скульптор, представник класицизму. З походження українець. У листі до А. Толстої 22.IV 1856 Шевченко писав про М., згадуючи тяжку долю його учня І. Тимофєєва.


МАРТОС Петро Іванович (н. 1811 — р. см. невід.) — поміщик, відставний штабс-ротмістр. У 1839 через Є. Гребінку Шевченко познайомився з М., і той замовив йому свій акварельний портрет (не зберігся). М. їздив на сеанси, під час яких ознайомився з рукописами поетичних творів Шевченка. Коштом М. 1840 вперше видано «Кобзар». У цьому виданні поет присвятив М. поему «Тарасова ніч». У наступних прижиттєвих виданнях «Кобзаря» (1844, 1860) посвяту знято. Є підстави вважати, що ініціатива видання «Кобзаря» належала Є. Гребінці, який умовив М. дати потрібні на це кошти, й цим участь М. у виданні, очевидно, й обмежилась. За свідченням М. Лазаревського, Шевченко при розрахунку з М. за видання «Кобзаря» одержав непомірно малий гонорар. М. зустрічався з поетом у Петербурзі (кін. 1839 — поч. 1840) на вечорах у Є. Гребінки, Н. Кукольника, М. Маркевича. На одному з таких вечорів у М. Маркевича (квітень 1840) нападки Н. Кукольника на «Кобзар» 1840 за його демократичне спрямування викликали у М. переляк. Восени 1840 він одержав авторський примірник «Кобзаря» для передачі Г. Квітці-Основ’яненкові, який жив у Харкові, і переслав його адресатові, про що свідчить лист Г. Квітки-Основ’яненка до поета 23.Х 1840. У 1863 М. опублікував у реакц. журн. «Вестник Юго-Западной и Западной России» (т. 4, кн. 10) спогади про Шевченка, написані в глумливо-зневажливому тоні, пройняті ворожим ставленням до революційно-демократичного спрямування його поезії. У цих спогадах М. перебільшував свою роль у появі чКобзаря» Шевченка й применшував роль Є. Гребінки. Проте є в них і деякі цінні відомості про перший петербурзький період життя поета, його протицарську агітацію серед селян. Різку відсіч цинічним випадам М. проти Шевченка дали М. Лазаревський і Д. Минаєв.

Тв.: Епізоди з життя Шевченкового. X. — К., 1931.

Літ.: Лист Г. Ф. Квітки-Основ’яненка до Шевченка 23.X 1840. В. кн.: Листи до Т. Г. Шевченка. 1840-1861. К., 1962; Лазаревський М. М. Відповідь на статтю П. Мартоса про Шевченка. В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958; Минаев Д. Дневник темного человека. «Русское слово», 1861, № 7; Костенко А. Шевченко в мемуарах. К. 1965.

В. С. Бородін.


МАРЧАНОВА (Marčnová) Марія (н. З.Х 1892) — чеська поетеса і перекладачка. Перекладає твори рос. і укр. поетів, зокрема Шевченка. Наприкінці 30-х pp. відвідала Радянський Союз, познайомилася з рядом укр. рад поетів. У 1939 переклала і в журн. «Praha — Moskva» (№ 3) надрукувала (з незначними скороченнями) Шевченкову поему «Катерина». Вірші «Заповіт», «Перебендя», «Мені тринадцятий минало», «Огні горять, музика грає», «Пророк» та ін. в перекладах М. друкувалися в періодич. л-рі та збірках творів Шевченка, виданих у Празі 1946 і 1951.

Переклади: В кн.: Ševčenko T. Bylo kdysi v Ukrajině. Praha, 1946; В кн.: Ševčenko T. Výbor z díla největšího básníka a buditele Ukrajiny. Praha, 1951.


МАРЧЕВСЬКИЙ Марко (літ. псевд. Маринова; 13.Х 1898 — 10.IV 1962) — болгарський письменник. Член Болгарської комуністичної партії з 1934. В 1925 — 34 жив в СРСР Автор багатьох збірок оповідань Першій країні соціалізму присвятив книжки болг. мовою «Вісім років у Радянському Союзі» (Софія, 1934) та «Ранок над полями» (Софія, 1935). Виступив з кількома літ.-критич. статтями про Шевченка. В газеті «РЛФ» («Робітничий літературний фронт», 1.IV 1934) вмістив статтю про укр. поета. Характеризуючи Шевченка як співця свободи й революц. демократа, М. викривав укр. бурж. націоналістів та їхніх болг. підспівувачів До 125-річчя з дня народження укр поета в спец ювілейному виданні — одноденній газеті «Тарас Шевченко» (1939) — надруковано статтю М. «Народ. і поет», в якій автор ділився спогадами про перебування в СРСР і писав про велику любов укр. народу до свого поета.


МАРЧЕНКО Михайло Іванович (н. 19.ІХ 1902) — український рад. історик. Член КПРС з 1927. Автор праць з укр. історіографії, історії укр. культури, історії СРСР. Досліджує істор. погляди Шевченка. В низці праць показав, як у боротьбі проти дворянсько-бурж. націоналістич. історіографії формувались істор. погляди Шевченка, висвітлив використання поетом у своїй творчості історичних фактів й пам’яток укр. історіографії.

Тв.: Історичне минуле українського народу в творчості Т. Г. Шевченка. К., 1957; Погляди Т. Г. Шевченка на історичне минуле українського народу. «Український історичний журнал», 1961, № 1.


«МАР’ЯНА-ЧЕРНИЦЯ» — незакінчена поема Шевченка. Твір складається з двох частин: вступу — «Вітер в гаї нагинає» та власне поеми. Вступ має авторську дату: «Санкт-Петербург, ноября 22, 1841 року». Текст поеми датують орієнтовно: 1841. Автограф твору поет надіслав разом з віршем «Вітер з гаєм розмовляє» («Човен») 1842 О. Корсунь для альм. «Сніп», але 2-а книжка альманаху не вийшла з друку, і автограф залишився в архіві видавця. Тепер цей автограф зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Вперше частину поеми в чорновій редакції без вступу надруковано в журн. «Основа» (1861, №9) під назвою «Черниця Мар’яна» з редакторськими поправками П. Куліша. Вступ, який вважали самостійним твором і протягом тривалого часу публікували окремо від поеми, вперше надруковано без дати в журн. «Основа» (1861, № 3). Поема разом із вступом з’явилася вперше в «Кобзарі» в-ва «Деятель» (СПБ, 1914) за копією з автографа, зробленою О. Псьол.

«М.-ч.» — соціально-побутова поема. В основі її сюжету — нещасливе кохання заможної дівчини й убогого сироти. Розповідь у творі ведеться від імені сліпого кобзаря, який передає історію свого юнацького кохання. Про долю героїні незакінченої поеми можна здогадатися з назви твору: Мар’яна не погодилася одружитися з старим багатим сотником і пішла в черниці. Шевченко присвятив поему подрузі дитинства О. Коваленко: «Оксані К....ко. На пам’ять того, що давно минуло». Віршованою присвятою Оксані Коваленко є й вступ до поеми. Долі героїв твору він асоціативно пов’язував із своєю долею і долею Оксани. Звідси — глибокий ліризм і емоційна схвильованість твору. Мотивами соціальної нерівності, сирітства, нещасливого кохання й самотності пройняті й інші тогочасні твори молодого поета. На поемі позначився вплив нар. творчості. Зокрема, пісня «Ой гоп не пила» є вільною стилізацією народнопісенних мотивів. Музику до окремих частин твору писали М. В. Лисенко, П. Сениця та ін.

Л. Ф. Кодацька.


МАР’ЯНЕНКО Іван Олександрович (справж. прізв. — Петлішенко; 9.VI 1878 — 4.XI 1962) — український рад. актор і режисер, нар. артист СРСР (з 1944). Сценіч. діяльність почав 1895 у трупі М. Кропивницького. З 1923 — у театрі «Березіль» (тепер Харків. укр. драм. театр ім. Т. Г. Шевченка). Провідне місце в творчості М. посідала шевченківська тема. В «Назарі Стодолі» він грав усі чоловічі ролі, кращі з яких — Гнат Карий, Назар Стодоля, Хома Кичатий, у «Невольнику» М. Кропивницького та в драмі «Мати-наймичка» І. Тогобочного (обидві — за Шевченком) — Степана і Марка. Актор створив неперевершений образ Гонти у «Гайдамаках» (автор інсценізації та режисер Л. Курбас, 1920 — Перший театр Укр. Рад. Республіки ім. Т. Г. Шевченка, 1922 — укр. драм. театр ім. М. Заньковецької; 1924 — «Березіль»). Образ Гонти він втілив і у фільмах І. Кавалерідзе «Злива» (ВУФКУ, Одеса, 1929) і «Коліївщина» (Українфільм, Одеса, 1933). М. — один з найвизначніших пропагандистів творчості поета з естради та по радіо. Разом з О. Сердюком був автором і виконавцем літ.-худож. композиції за поемою «Гайдамаки». Позував для постаті Гонти до пам’ятника Шевченкові в Харкові. Держ. премія СРСР, 1947.

Тв.: Сцена, актори, ролі. К., 1964.

Літ.: Тернюк П. І. Іван Мар’яненко. К., 1968.


МАР’ЯНСЬКЕ, Мар’їнське — село Миргородського пов. Полтавської губ. (тепер Великобагачанського р-ну Полтавської обл.). Шевченко приїхав у це село в квітні 1845 на запрошення поміщика О. Лук’яновича малювати портрети членів його родини. Зберігся лише Лук’яновича Олександра Андрійовича портрет. За спогадами кріпаків О. Лук’яновича — А. та Г. Татарчуків, що їх записав В. Беренштам, у М. поет багато читав, розмовляв з дворовими та з селянами, вечорами відвідував «вулицю», іноді наймав на свій кошт музик. Жив Шевченко у М. і восени 1845. Тут 10.X він написав поему «Єретик», 16.Х — поему «Сліпий». Згадка про М. є в його листі до Я. Кухаренка 23.III 1845. У селі збереглося кілька будівель кол. маєтку Лук’яновича. На подвір’ї росте старезний Шевченків дуб, під яким встановлено меморіальну дошку.


МАСАЛЬСЬКИЙ Володимир Іванович (н. 25.VII 1896) — український рад. мовознавець, педагог. Автор монографічного дослідження «Мова і стиль поезій Т. Г. Шевченка».

Тв.: Мова і стиль поезій Т. Г. Шевченка, ч. 2. «Мовознавство», 1940, № 15-16.


МАСИК Володимир Ілліч (н. 7.VI 1917) — український рад. художник. Член КПРС з 1952. Працює в галузі станкової та книжкової графіки. На шевченківську тему виконав серію ліногравюр «За мотивами „Кобзаря“ Т. Г. Шевченка» (1961), серії «На оновленій землі» (оф., акватинта, гр. на дер., 1963); «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине...» (за поемою Шевченка «Гайдамаки»; ліногр, 1963), «Т. Г. Шевченко на Україні у 1846 році» (ліногр., 1963), «Т. Г. Шевченко в Літньому саду» (ліногр., 1964), ілюстрація до балади Шевченка «Тополя» (ліногр., 1964).


МАСЛОВ Василь Павлович (справж. прізв. — Маслій; бл. 1841 — 12.XII 1880) — український письменник і громадський діяч. Перший біограф Шевченка. Влітку 1859, ще гімназистом, познайомився з Шевченком у с. Мошнах, а пізніше (10.X 1859) надіслав йому листа. Чи листувався поет з М. — невідомо. Ще з юнацьких років М. збирав вірші поета й матеріали про нього. У 1874 видав популярний біографічний нарис про Шевченка рос. мовою, в якому загалом правильно висвітлив життя поета й високо оцінив його творчість.

Тв.: Тарас Григорьевич Шевченко. Биографический очерк. М., 1887.

Літ.. Комишанченко М. З історії українського шевченкознавства. К., 1972.


МАСЛОВ Іван Ілліч (1817 — 91) — чиновник, близький до оточення В. Бєлінського і М. Некрасова. Приятель Шевченкових друзів Є. Гребінки й А. Мокрицького. Шевченко познайомився з ним у 40-х pp. у Петербурзі. М. служив секретарем коменданта Петропавловської фортеці І. Скобелєва. За свідченням сучасників, він повідомляв знайомих літераторів про те, що діялось у фортеці. Ймовірно, він був одним із тих, хто розповідав петербурзькій інтелігенції про ув’язнених у Петропавловській фортеці й казематах «Третього відділу» учасників Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема й Шевченка. Після повернення з заслання Шевченко зустрічався з М. у Петербурзі, про це срідчить запис у «Щоденнику» 2.V 1858, де поет назвав його одним із своїх давніх друзів.


МАСУМІ Носірджон Асадович (2.V 1915 — 16.VIII 1974) — таджицький рад. літературознавець, поет, фольклорист, чл.-кор. АН Тадж. РСР (з 1969), засл. діяч науки Тадж. РСР (з 1960). Член КПРС з 1945. Шевченкові присвятив статтю «Великий син українського народу» (1961), в якій аналізує переклади творів укр. поета тадж. мовою.

Літ.: Дун А. Из истории литературных связей таджикского и украинского народов. Душанбе, 1972.


МАТВЄЄВ Андрій Матвійович (1701 — 39) — російський художник. Автор портретів і монументальних розписів, батальних і алегоричних полотен. Керував роботами по живописному оздобленню палаців і храмів. Шевченко в повісті «Близнецы», розповідаючи про Покровську церкву в Переяславі і її живопис, припускав, що розписи в церкві належать Матвєєву.


МАТВЄЄВ Юхим Матвійович — підполковник Уральського козачого війська. У 1847 — 50 — офіцер для особливих доручень при командирі Окремого Оренбурзького корпусу. Шевченко познайомився з М. 1847 одразу після прибуття до Оренбурга. Впливовий офіцер — син простого козака — прагнув полегшити службу поета в Орській фортеці. При сприянні М. його призначено до Аральської описової експедиції (1848 — 49). Перебуваючи в Раїмському укріпленні, Шевченко повсякденно зустрічався з М., який кілька місяців 1848 — 49 виконував обов’язки начальника укріплення. їхні добрі взаємини тривали і в Оренбурзі восени — взимку 1849 — 50. Увагу М. поет відчував і в Новопетровському укріпленні. Ім’я М. не раз згадується в листах Шевченка.


МАТЕ Василь Васильович (6.III 1856 — 22.IV 1917) — російський гравер, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1899). Автор портрета Шевченка (оф., 1911, ДМШ). Був організатором виставки мистецьких творів Шевченка в петерб. Академії мистецтв (1911) та одним із ініціаторів видання «Малюнки Т. Шевченка» (в. 1 — 2 СПБ, 1911 — 14), яке здійснювалось під його наглядом, а також встановлення (1911) меморіальної дошки в приміщенні Академії мистецтв у майстерні, де 1858 — 61 жив, працював і помер художник.


МАТЕУ (Mateu) Хуліо (н. 8.VI 1908) — іспанський поет і перекладач. Член Комуністичної партії Іспанії з 1931. Член Комуністичної партії Радянського Союзу з 1964. За участь у збройному повстанні робітників в Іспанії у 1934 був засуджений до 30 років каторжної праці. Звільнений Народним фронтом у лютому 1936. Під час нац.-революц. війни ісп. народу 1936 — 39 — керівник профспілки с.-г. робітників Валенсії. З 1939 живе в Радянському Союзі. Автор кількох поетичних збірок. Брав участь у підготовці першого видання творів Шевченка ісп. мовою, що вийшло 1964 у Москві. Переклав поему «Чернець» та вірш «Ісаія. Глава 35». В перекладах вдало передав зміст і форму творів українського поета.


МАТОВ Олександр Іванович — російський журналіст. У 90-х pp. 19 ст. — співробітник «Самарской газеты» та ін. періодич. видань Поволжя, пізніше в Оренбурзі редагував місцеву газету «Степь». В 1895 — 96 в Орську і Оренбурзі М. збирав матеріали про перебування там Шевченка. Опублікував «Воспоминания о Т. Г. Шевченко» (газ. «Русские ведомости», 2.ІХ 1895) і «Тарас Григорьевич Шевченко в ссылке» (газ. «Камско-Волжский край», 11, 17, 22.I , 1897). Ці спогади не раз передруковувались.

Тв.: Розповіді Орських старожилів. В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958.


МАТУЗЯВІЧЮС Єугеніус (н. 24.XII 1917) — литовський рад. поет і перекладач. Переклав вірші «Гоголю», «Якби мені черевики», «Добро, у кого є господа» та ін., що ввійшли до лит. видань творів Шевченки «Поезії» (Вільнюс, 1951) та «Кобзар» (Вільнюс, 1961).

Укр. поетові присвятив вірші «Ранок у Каневі» (1961), «Верба Шевченка» (1963), «Пісні народжуються тут...» (1964).

Тв.: Ранок у Каневі. В кн.: Вінок великому Кобзареві. К., 1961; Верба Шевченка. В кн.: Подарунок з Німану. К., 1963.


МАТУТЕ (Mature) Ана-Марія (н. 26.VII 1926) — іспанська письменниця. Авторка романів та оповідань і казок для дітей. У 1967 відвідала Україну, побувала в Києві й Каневі. Ознайомлення із збіркою творів Шевченка, виданою 1964 ісп. мовою в Москві, справило на неї глибоке враження. Високу оцінку діяльності укр. поета дала М. у великому біографіч. нарисі «„Заповіт“ Тараса Шевченка» (1967). В 1968 в барселон. журн. «Destino» («Доля», № 1597 — 1599) опублікувала три статті, що являють собою коментар до окремих уривків з творів укр. поета («Автобіографія», «Гайдамаки», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Катерина», «Художник», поема «Сон», «Щоденник» тощо). М. характеризує Шевченка як’ великого патріота, нескореного борця за волю народу, гуманіста, мислителя. Епіграфом до свого роману «Пастка» (1969) М. взяла слова Шевченка з послання «І мертвим, і живим...»: «Кайданами міняються, // Людей запрягають // В тяжкі ярма. Орють лихо, // Лихом засівають... // А що вродить?».


МАТЮК Віктор Григорович (18.II 1852 — 8.IV 1912) — український муз. діяч і композитор-самоук. Писав вокальну музику: до мелодрам («Капрал Тимко», «Нещасна любов»), кантати, хори, солоспіви. На вірші Шевченка створив кантату «Гамалія» для хору, басового соло в супроводі фп. (80-і pp.). Опрацював клавір «Заповіту» М. Вербицького на слова Шевченка і видав його.


МАТЮКОВСЬКИЙ (Матюков) Геннадій Іванович (н. 14. II 1926) — марійський рад. поет, критик, перекладач. Член КПРС з 1948. Мар. мовою переклав «Заповіт», поему «Сон» і баладу «Причинна» Шевченка. Укр. поетові присвятив твори «Шевченко» (1961) та «Шевченко на Волзі» (1963). Опублікував поему «Над Дніпром» (1944), в якій використав худож. засоби й чимало рядків з Шевченкових «Гайдамаків» і «Катерини». Держ. премія Мар. АРСР, 1973.


МАУЛЕНОВ Сирбай (н. 17.ІХ 1922) — казахський радянський поет, перекладач. Член КПРС з 1944. Переклав поезії Шевченка «Лічу в неволі дні і ночі», «Сонце заходить, гори чорніють», «Огні горять, музика грає» та ін. — всього 15. Ці переклади ввійшли до казах. видань творів Шевченка (1961, 1964). Укр. поетові присвятив вірші «Україна» і «Шевченко на Яїку» (обидва — 1954). Держ. премія Каз. РСР ім. Абая, 1970.

Тв.: На Урале. «Радуга», 1964, № 3.


МАХАЛ (Machal) Ян (1855 — 1939) — чеський літера-турознавець. Досліджував укр. л-ру, зокрема творчість Шевченка. В 1914 виступив з промовою на шевченківському вечорі в Празі. В книжці «Тарас Шевченко» (Прага, 1919) високо оцінював його політ. поезії: «Мало є в світовій літературі таких сміливих і войовничих співів політичних, як „Сон“ Шевченка». Багато уваги приділив поетові М. і в своїх книжках «Слов’янські літератури» (т. 1 — 2. Прага, 1922 — 25) та «Великі російські й українські письменники» (Прага, 1934).


МАЦАПУРА Микола Іванович (10.VIII 1900 — 3.I 1974) — український рад. мистецтвознавець. У 1933 — 41 був головним охоронцем і заст. директора по наук. частині Галереї картин Т. Г. Шевченка в Харкові, 1944 — 50 — директор Державного музею Т. Г. Шевченка, 1950 — 57 — директор Будинку-музею Т. Г. Шевченка в Києві. Автор багатьох статей, розвідок і публікацій з питань мистецтвознавства, зокрема праць, присвячених життю, діяльності та творчості Шевченка. Один з упорядників та автор ряду атрибуцій і коментарів до академічного видання «Мистецької спадщини» Шевченка (т. 1 — 4, К., 1961 — 64).

Тв.: Нове в спадщині Тараса Шевченка. «Україна», 1951, № 8; Нововідкриті мистецькі твори Т. Г. Шевченка. В кн.: Мистецька спадщина Т. Г. Шевченка, в. 1. К., 1959; Т. Г. Шевченко та О. І. Бутаков. — Портрет І. А. Крилова пензля Т. Г. Шевченка. — Новий малюнок роботи Т. Г. Шевченка. В кн.: Тарас Шевченко — художник. К., 1963; Башилов — первый иллюстратор произведений Т. Г. Шевченко. «Искусство», 1964, 12; Т. Г. Шевченко та А. О. Красовський. В кн.: Питання шевченкознавства, в. 4. К., 1968.


МАЦЕЄВСЬКА Ядвіга Олександрівна (н. 17.IV 1916) — українська рад. художниця. Авторка творів на шевченківські теми: «Хата дяка, в якій вчився Т. Г. Шевченко» (гуаш, 1959, ДМШ), «Село Шевченкове. Вид на музей Т. Г. Шевченка» (гуаш, 1960, ДМШ), «Кирилівка. Вид від музею Т. Г. Шевченка» (темпера, 1960), «... І Дніпро, і кручі» (олія, 1961), «Кирилівка. Колгоспні лани» (олія, 1963), «Моринці» (олія, 1963, ДМШ).


МАЦІЄВИЧ Лев Степанович (1843 — 1910) — український історик та археолог. Залишив спогади про М. Савича, в яких згадує Шевченка. З цих спогадів довідуємося про те, що поет через М. Савича, коли той у грудні 1846 їхав у Париж, передав А. Міцкевичу поему «Кавказ».


МАЧТЕТ Григорій Олександрович (15.ІХ 1852 — 27.VIII 1901) — рос. письменник. Брав участь у революц. народницькому русі. Писав нариси, оповідання з нар. життя, романи. В автобіографії згадував, що з поезією Шевченка познайомився ще в дитячі роки, багато віршів знав напам’ять. Співробітничав у «Газете Гатцука» (виходила в Москві 1875 — 90), яка пропагувала літ. спадщину Шевченка. В нарисі «На могилі» (1895), написаному після відвідання могили Шевченка, стверджував безсмертя поета.

Літ.: Федоров И. Из архива Г. А. Мачтета. В кн.: Записки отдела рукописей Всесоюзной библиотеки имени В. И. Ленина, в. 5, Т. Г. Шевченко, М., 1939.


МАШАШВІЛІ — див. Мірцхулава Аліо Андрійович.


МАЯК Йосип Федорович (25.XII 1882 — 28.Х 1974) — український рад. актор, засл. артист УРСР (з 1936). Сценічну діяльність почав 1907 на аматорській сцені в ролі Коваля у п’єсі «Невольник» М. Кропивницького (за Шевченком). Працював у багатьох театрах України. З 1931 — актор Одес. укр. драм. театру ім. Жовтневої революції. Відомий як один з кращих виконавців ролі Шевченка у п’єсі «Поетова доля» С. Голованівського (1939).


«МАЯК» — російський щомісячний літ.-художній журнал реакційного напряму, що виходив у Петербурзі 1840 — 45. Редактори-видавці — П. Корсаков, а з квітня 1844 — С. Бурачок. Навколо «М.» групувалися ворожі демократич. рухові сили, відверті прихильники й проповідники теорії офіційної «народності». Видавці журналу всіляко прагнули завоювати довір’я укр. письменників, щоб мати на них ідейний вплив. Друкуючи і вихваляючи на своїх сторінках твори українських консервативних письменників (О. Корсуна та ін.), «М.» намагався спрямувати розвиток всієї тогочасної літератури по шляху безідейного побутописання. Через відсутність укр. періодич. видань свої твори на сторінках «М.» інколи друкували П. Гулак-Артемовський, І. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка та ін. У «М.» (1840, № 6) опубліковано позитивну рецензію на «Кобзар» Шевченка, автором якої був П. Корсаков. У 8-му номері журналу за 1842 вміщено рецензію М. Тихорського на поему «Гайдамаки». В «М.» вперше надруковано (з великими цензурними пропусками) уривок з п’єси Шевченка «Никита Гайдай» (1842, № 9) і поему «Бесталанный» («Тризна», 1844, № 4). В листах до С. Бурачка в березні 1844 Шевченко просив вислати йому журнал «Маяк».


МАЯКОВСЬКИЙ Володимир Володимирович (19.VII 1893 — 14.IV 1930) — російський рад. поет. Виявляв великий інтерес до укр. л-ри і мови. Кілька віршів присвятив Україні, дружбі укр. і рос. народів («Борг Україні», 1926; «Нашому юнацтву», 1927, тощо). З творчістю Шевченка був знайомий ще до Великої Жовтн. соціалістич. революції. 21.VI 1915 на квартирі в К. Чуковського разом з І. Рєпіним слухав, як К. Чуковський і рос. письменник Б. Лазаревський читали вірші укр. поета. На літ. вечорі в Київ ін-ті нар. г-ва 27.III 1928, відповідаючи на запитання, кого з укр. поетів він читав і любить, М. сказав: «Я люблю кобзаря українського народу Тараса Григоровича Шевченка».


МЕАНО (Meano) Чезаре (н. 22.XII 1899) — італійський письменник і перекладач. Автор віршів, оповідань, драм. Разом з М. Липовецькою 1926 переклав і підготував до друку збірку з 38 творів Шевченка — «Вибрана лірика з „Кобзаря“», але книжка тоді не побачила світ. Матеріали збірки частково опубліковано пізніше в періодич. виданнях.


МЕГМЕДОВ Георгій Іванович (н. 6.V 1921) — український рад. художник. Автор картин «Т. Г. Шевченко на плоту біля Межигір’я» (1956, ДМШ), «Т. Г. Шевченко серед польських друзів» (1961) і «Тарасові мрії» (1963 — 64).


МЕДАЛІ ШЕВЧЕНКІВСЬКІ — особливі знаки, виготовлені на честь Шевченка з нагоди пам’ятних, ювілейних дат. Ще в кін. 19 ст. шанувальники Шевченка для увічнення його пам’яті виготовляли спец. значки, медальйони та жетони-медалі з портретним зображенням поета. Перший відомий такий жетон-медаль виготовлено 1884 до 70-річчя з дня народження Шевченка. У 1896 виготовлено жетон «На вспомин Т. Г. Шевченка. 1861 — 1896» до 35-річчя з дня смерті поета. До ювілейних дат 1911 та 1914 в Києві, Львові й Москві випущено сувенірні жетони на відзначення пам’яті Шевченка. Це невеличкі круглі бронзові чи з білого металу жетони з вушком. На них — портретне зображення поета останніх років життя, на звороті — рядки з його поезій. До цього часу, очевидно, належить і жетон, на якому зображено Шевченка, а на звороті — рядки з вірша О. Пушкіна «До Чаадаєва»: «Товарищъ вЂрь, // взойдетъ она, заря плЂнитель // наго счастья. // Россія вспрянетъ ото сна и на обломкахъ самовластья // напишетъ наши имена». У 1914 виготовлено плакетку з портретним зображенням Шевченка останніх років життя. В дні Лютневої революції 1917 в Москві виготовляли жетони з зображенням різних діячів. Тут було виконано й жетон з портретом Шевченка в кожусі та шапці, зі словами на звороті: «І оживе добра слава, // Слава України...». Першу шевченківську медаль за рад. часу встановлено до 125-річчя з дня народження поета (скульптор І. Макогон). До 100-річчя з дня смерті поета 1961 виготовлено пам’ятну медаль з бронзи (скульптор О. Олійник), встановлено золоту медаль лауреата Державної премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка в галузі літера тури, мистецтва і архітектури; опис і зразок цієї медалі затверджено Указом Президії Верховної Ради УРСР від 18.ХІ 1961. З нагоди 150-річчя з дня народження Шевченка 1964 виготовлено ювілейну медаль з бронзи (скульптор О. Олійник). Ці медалі вручали гостям, діячам науки і культури Рад. Союзу в ювілейні дні. Іл. табл. XXXI.

Н. Є. Полонська.


МЕДИКО-ХІРУРГІЧНА АКАДЕМІЯ в Петербурзі (з 1881 — Військово-медична академія) — вищий медичний заклад, що готував лікарів для рос. армії та флоту. Засн. 1798. Лекції та практичні заняття з анатомії у М.-х. а. відвідували також учні Академії мистецтв, в т. ч. і Шевченко. На поч. 40-х pp. в Академії налічувалося понад 1000 слухачів. Вони створювали окремі «земляцтва». Існувало, зокрема, укр. земляцтво, в якому часто бував Шевченко. В 30 — 40-х pp. в М.-х. а. не раз влаштовувалися аматорські театральні вистави. Поряд з рос. та зарубіжними творами ставилися й п’єси укр. письменників — І. Котляревського («Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основ’яненка («Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці»). У 1844 — 45 на сцені студентського «домашнього» (аматорського) театру в М.-х. а. ставилася драма Шевченка «Назар Стодоля», яку поет для цієї вистави переклав з рос. на укр. мову. У листі до Я. Кухаренка 26.ХІ 1844 поет повідомляв: «На різдвяних святках наші земляки отут компонують театр у Медицинській академії. Так я думав, щоб ушкварить твій „Чорноморський побит“ ... тепер вони розучують „Москаля-Чарівника“, „Шельменка“, „Сватання на Гончарівці“ і мого „Назара Стодолю“».


МЕДИТАЦІЯ (лат. meditatio — роздум) — жанровий різновид поезії, одна з форм філософської лірики. До віршів-роздумів Шевченко звертався протягом усієї творчої діяльності. В деяких з них порушено важливі громадян. проблеми сутності людського буття («Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Заповіт», «Чи не покинуть нам, небого»), «Мені однаково, чи буду»), над невлаштованістю особистого життя («Чого мені тяжко, чого мені нудно», «Лічу в неволі дні і ночі»). Медитативний характер мають вступ до «Гайдамаків» та ліричні відступи в багатьох ін. творах Шевченка [«Причинна», «Катерина», «Сон» («Гори мої високії»)» «Сліпий», «А. О. Козачковському» тощо].


«МЕЖ СКАЛАМИ, НЕНАЧЕ ЗЛОДІЙ» — поема Шевченка, написана в 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 21 у захалявній книжечці 1848). Вперше твір надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Тема цієї стислої соціально-побутової поеми — руйнування селянської сім’ї в умовах кріпосницького ладу. Поет уславлює прекрасні людські риси селянина-кріпака, який живе по правді, показує його моральну вищість порівняно з паном-кріпосником. Мотив прощення героєм своєї дружини дещо знижує соціальне звучання твору, переводить його проблематику в моральний план. Кінцівка твору, імовірно, не задовольняла поета, і тому він не переписав його до «Більшої книжки».

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959.


МЕЖЕЛАЙТІС Едуардас Беніамінович (н. 3.X 1919) — литовський рад. поет, Герой Соціалістич. Праці (1974). Член КПРС з 1943. Переклав Шевченкові вірші «Садок вишневий коло хати», «Сонце заходить, гори чорніють», «І виріс я на чужині» та ін., що ввійшли до лит. видань творів укр. поета «Поезії» (Вільнюс, 1951), «Вірші» (Вільнюс, 1955), «Кобзар» (Вільнюс, 1961). Автор статті про перебування Шевченка у Вільнюсі «У Вільні, городі преславнім» (1964). Ленінська премія, 1962.

Тв.: У Вільні, городі преславнім. «Жовтень», 1964, № 3.


МЕЖЕНКО Юрій Олексійович (справж. прізв. — Іванов-Меженко; 18.VI 1892 — 24.XI 1969) — український і російський радянський бібліограф, літературознавець, колекціонер.

Протягом 1911 — 69 зібрав колекцію «Шевченкіани» (найрізноманітніші матеріали, пов’язані з життям і творчістю Шевченка). Після смерті М. цю колекцію, за його заповітом, передано в дар Ін-тові л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Зберігається тимчасово у Центральній науковій бібліотеці АН УРСР. Колекція налічує понад 15 тис. одиниць зберігання. Велику цінність становлять видання творів Шевченка, зокрема прижиттєві, серед яких чимало унікальних. У колекції зібрані й численні видання та інші різноманітні друковані й рукописні матеріали, присвячені Шевченкові. В 1930 опублікував бібліографічний покажчик «Матеріали до Шевченкіани за роки 1917 — 1929». В 1961 виступив з повідомленням про виявлення безцензурного видання «Кобзаря» 1840. Зважаючи на велике наук. і громад. значення цієї знахідки, її 1962 перевидано фототипічним способом стотисячним тиражем. М. належить низка статей про Шевченка та рецензій на шевченківські видання й театр. постановки на шевченківські теми. За участю й редакцією М. опубліковано кілька шевченківських видань, зокрема «Кобзар» (К., 1926). Він — редактор бібліографії видань творів Шевченка, що з’явилися за 1917 — 63 в СРСР мовою оригіналу і в перекладах (Х., 1964).

Тв.: Невідоме підпільне видання «Кобзаря» Т. Г. Шевченка. «Літературна критика», 1939, № 5; Два епізоди (До історії шевченківських видань). «Літературна критика», 1940, № 3; Невідоме видання «Кобзаря» 1840 року. «Літературна газета», 1961, 3 березня.

Літ.: Шумило М. Дело всей жизни. «В мире книг», 1962, № 10; Брандис Е. «Шевченкиана» Юрия Меженко. «Нева», 1963, № 3.

Ф. К. Сарана.


МЕЖИРІЧ — містечко Черкаського пов. Київської губ. (тепер село Канів. р-ну Черкаської обл.). Шевченко приїжджав у М. кілька разів у липні 1859, щоб купити в поміщика Н. Парчевського ділянку землі між Каневом і с. Пекарями. Там Шевченко виконав малюнок «В Межирічі», з цього містечка 10.VII написав листа до М. Лазаревського, а 13.VII — до В. Г. Шевченка. Під час обміру ділянки відбулася «богословська» суперечка Шевченка з А. Козловським. Поета звинуватили в блюзнірстві, заарештували біля с. Прохорівки і повезли в М. Згадки про М. з докладним описом подій, які там сталися, є в Шевченковому «Поясненні чиновнику особливих доручень М. О. Андрієвському».


МЕЙ Лев Олександрович (25.II 1822-28.V 1862) - російський поет і перекладач. Тяжів до «чистої поезії», але водночас виявляв і демократичні тенденції та інтерес до актуальних суспільних проблем. З Шевченком познайомився 1858 в Петербурзі, цікавився його ненадрукованими творами, надсилав йому свої переклади. Переклав Шевченкові поезії «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами» (1858), «Садок вишневий коло хати», «Хустина» (обидві — 1859), поему «Наймичка» та окремі розділи поеми «Гайдамаки» (за вибором М. Гербеля для «„Кобзаря“ в переводе русских поэтов». СПБ, 1860).


МЕЙЄ (Meillet) Антуан (11.XI 1866 — 12.ІХ 1936) — французький мовознавець, член Академії написів (з 1924), іноземний член АН УРСР (з 1924), чл.-кор. Петербурзької АН (з 1906; пізніше — АН СРСР). Досліджував питання теоретич. мовознавства і порівняльно-істор. граматики індоєвропейських мов, зокрема слов’янських. Разом з А. Мазоном 1921 заснував журн. «Revue des Études Slaves» («Огляд слов’янських студій»). Автор передмови др «Антології української літератури до середини 19 ст.», що вийшла франц. мовою (Париж — Женева — Прага, 1921). В ній про Шевченка згадано як про великого національного і народного поета, який відіграв визначну роль у становленні нової укр. літ. мови.


МЕЙЄРБЕР (Meyerbeer) Джакомо (справж. ім’я та прізв. Якоб-Лібман Бер; 5. IX 1791 — 2.V 1864) — французький і німецький композитор. Автор опер «Роберт-Диявол» (1831), «Гугеноти» (1836), «Пророк» (1849) та хорів, кантат, гімнів і фп. творів. Опери «Роберт-Диявол», «Пророк» і «Гугеноти» Шевченко з захопленням згадував у повісті «Художник» і «Щоденнику» (8.VIII, 29.X, 1 та 16.XII 1857).


МЕЙТУС Юлій Сергійович (н. 28.I 1903) — український рад. композитор, засл. діяч мист. Туркм. РСР (з 1944), нар. артист УРСР (з 1973). Член КПРС з 1954. За поемою Шевченка «Гайдамаки» створив однойменну оперу (1941, у співавтор.), на вірші поета написав хори «Гамалія», «Я не нездужаю», «А мій батько орандар» та романси «Сов» («На панщині пшеницю жала»), «Думка» («Тече вода в синє море»), вокальний цикл (на вірші А. Малишка) «Кобзареві», присвячений Шевченкові. Держ премія СРСР, 1951.

Літ.: Бас Л. Юлій Мейтус. К., 1973.


МЕЛІССАНТІ (Μελισσάνθη; справжнє прізвище та ім’я — Куя-Скандалакі Іві; н. 1910) — грецька поетеса й перекладачка. Перекладає вірші франц., нім., англ., амер. поетів. Для ювілейного видання «Творів» Шевченка (Афіни, 1964) переклала грец. мовою вірші «Три літа», «Н. Костомарову», «Косар», «Ісаія. Глава 35». Правильно передаючи зміст творів укр. поета, М., проте, не дотримується розміру оригіналів.


МЕЛІХОВ Георгій Степанович (н. 24.V 1908) — український рад. живописець, нар. художник УРСР (з 1967). Автор картини «Молодий Тарас Шевченко в майстерні у К. П. Брюллова» (1947, Держ. музей укр. образотворчого мистецтва в Києві), що відзначається виразною композицією, багатим колоритом, влучними психологіч. характеристиками. М. не раз звертався до образу Шевченка й пізніше — у творах «Тарас Шевченко і Айра Олдрідж» (1963), «Повернення» (1964). На картині «О. М. Горький на Україні» (1957) художник відтворив сцену, коли великий рос. письменник 1900 читав селянам с. Мануйлівки на Полтавщині поему Шевченка «Сон». Держ. премія СРСР, 1948. Іл. т. 2, табл. XXXI.


МЕЛЬНИКОВ Павло Іванович (літ. псевд. — Андрій Печерський; 6.XI 1818 — 13.II 1883) — російський письменник. У 1857 — 58 як керівник статистичної експедиції Міністерства внутр. справ часто бував у своєму рідному місті Нижньому Новгороді. Тут Шевченко й познайомився з М. Про їхні зустрічі писали син письменника А. Мельников («Сборник Нижегородской ученой архивной комиссии», 1910, т. 9) та Г. Дем’янов у статті «Т. Г. Шевченко в Нижнем Новгороде (1857 — 1858)», опублікованій у журн. «Исторический вестник» (1893, № 5). В 1859 — 60 Шевченко зустрічався з М. у Петербурзі.


МЕЛЬХІСЕДЕК — український церковний діяч. Див. Значко-Яворський Матвій Карпович.


МЕМОРІАЛЬНА МАИСТЕРНЯ-МУЗЕЙ Т. Г. ШЕВЧЕНКА В АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ у Ленінграді — створена 1964. У цій кімнаті з антресолями Шевченко жив і працював 1858 — 61. У нижньому приміщенні була майстерня, нагорі — спальня та кабінет. На основі архівних матеріалів і спогадів сучасників відновлено інтер’єр майстерні: біля вікна — великий стіл для роботи, на ньому — мідні дошки, різці й пензлі. Тут же експонуються копії з мольберта, етюдника й палітри Шевченка. На стінах — офорти художника, створені в той період («Притча про робітників на винограднику» з картини Рембрандта, «Вірсавія» з картини К. Брюллова). На мольберті — «Натурщик в позі Марсія». У вітринах — подарунки гостей, які відвідували майстерню. В експозиції верхньої кімнати висвітлюються основні етапи творчості Шевченка, насамперед петербурзького періоду. Тут експонуються копії з картини «Катерина», серії «Притча про блудного сина» та ін., що розкривають багатогранний талант Шевченка-художника. Літ. діяльність представлена виданнями «Кобзаря», «Гайдамаків», «Букваря южнорусского», «Більшої книжки». Годинник на стіні показує 5 годин 30 хвилин — в цей час перестало битися серце Шевченка.

Літ.: Садкова Н. В. Мемориальная мастерская Т. Г. Шевченко. Путеводитель. Л., 1970; Гапєєва В. І. Меморіальна майстерня Т. Г. Шевченка в Академії художеств. К., 1972.

Н. Г. Єфимова.


МЕМОРІАЛЬНІ ДОШКИ, ПРИСВЯЧЕНІ Т. Г. ШЕВЧЕНКОВІ — див. Пам’ятні шевченківські місця.


МЕМУАРНА ЛІТЕРАТУРА ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА — літературні твори, в яких автори розповідають про життя, творчість і громад. діяльність поета, про свої зустрічі й розмови з ним. Мемуари є важливим джерелом біографічних відомостей про Шевченка. Інтерес до особи поета-революціонера спричинився до появи значної мемуарної л-ри про нього (спогади, записи в щоденниках, автобіографії, перекази тощо) Протягом перших кількох десятиріч після смерті поета у пресі та в окремих виданнях надруковано бл. двохсот мемуарних джерел про Шевченка. Зі спогадами й згадками виступали представники різних прошарків суспільства й професій: рос. і укр. письменники, художники, вчені, артисти, учителі, офіцери й рядові солдати, чиновники й службовці, ремісники та селяни. Значна частина спогадів [О. Чужбинського (див. О. Афанасьєв-Чужбинський), М. Костомарова, І. Тургенева, Я. Полонського, А. Козачковського, К. Юнге, М. Лескова, П. Куліша, братів Лазаревських, Д. Мордовця, М. Микешина, Б. Суханова-Подколзіна, М. Савичева, Є. Косарєва, В. Рєпніної, Л. Жемчужникова] містить багатий документально-довідковий матеріал. У спогадах про Шевченка певною мірою висвітлено і деякі істотні явища літературного процесу на Україні в 2-й пол. 19 ст.

Публікувались мемуарні матеріали нерівномірно. Були періоди, коли за один-два роки друкувалося десяток чи й більше статей, і навпаки — за десятиріччя (1863 — 73) — жодної статті. Публікація мемуаристики розпочалася через два дні після смерті поета статтею О. Лазаревського («Северная пчела», 28.II 1861). В тому ж році надруковано спогади М. Лєскова («Русская речь», 9.III 1861), Л. Жемчужникова («Основа», 1861, № 2), М. Костомарова («Основа», 1861, № 4), О. Чужбинського («Русское слово», 1861, № 5), В. Аскоченського («Домашняя беседа», 1861, № 33), В. Бернатовича («Слово», 19.VII 1861). В серед. 70-х pp. спогади про Шевченка почали з’являтися в закордонних виданнях. Так, у додатках до празького двотомного видання «Кобзаря» 1876 вміщено цінні спогади І. Тургенєва, М. Костомарова, Я. Полонського, М. Микешина. Журнал «Киевская старина» та біографічна книжка М. Чалого «Життя і твори Тараса Шевченка» (1882) значною мірою активізували публікацію матеріалів мемуарного характеру, переважно в Петербурзі та Києві. Так з’явилися спогади П. Лебединцева, М. М. Білозерського, Б. Суханова-Подколзіна, П. Куліша, A. Смоктія, Ф. Лебединцева, B. Беренштама, В. Карташевської, Г. Честахівського, Ф. Лазаревського, Є. Косарєва та ін. Процес створення шевченківської мемуаристики відбувався у складних суспільно-політичних умовах. Наявні мемуарні матеріали були істотним, а часто і вирішальним чинником у вивченні окремих фактів життя і творчості поета. Крім того, ці мемуари відтворюють у значній мірі загальний процес громадсько-культ. та літ. руху на Україні. Адже Шевченко був центральною постаттю в тогочасній л-рі і взагалі в духовному житті України. Щодо різних періодів життя поета мемуарні джерела поділяються нерівномірно. Мемуарний матеріал про дитячі роки Шевченка надто скупий. Про його дитинство є у спогадах родичів, записаних О. Лазаревським, принагідно згадують В. Г. Шевченко, А. Козачковський, І. Зайцев, М. Костомаров і І. Сошенко. Цінними є спогади Ф. і П. Лебединцевих. Лише в них є дещо розширена характеристика Шевченка-підлітка (9 — 13 років), коли він вийшов з-під нагляду сім’ї, але ще не був зобов’язаний відбувати, панщину. Ці спогади узгоджуються зі скупими біографічними відомостями, що йдуть від самого поета. Разом з тим вони не повторюють відомих біографічних даних, допомагають глибше проникнути в дитячу психіку, краще зрозуміти те, що формувало характер майбутнього поета. Після звільнення Шевченка з кріпацтва зростав інтерес до нього з боку літераторів і художників. Його життя поч. 40-х pp. висвітлено повніше, ніж попередній період. Зі спогадами про цей час виступили О. Чужбинський, А. Козачковський, М. Костомаров, П. Куліш, П. Мартос, В. Рєпніна, П. Селецький, Ю. Кенджицький, В. Аскоченський, В. Ковальов, В. Беренштам, М. Шигарін, Ф. Пономарьов і В. Г. Шевченко. Крім того, з’явилось чимало епізодичних згадок у великих публікаціях, різних виданнях та в листуванні сучасників (І. Панаєв, М. Момбеллі, О. Струговщиков, В. Білозерський, Д. Демич та ін.). В документах періоду заслання дуже скупо висвітлено побут, умови життя Шевченка. Листи й «Щоденник» поета — важливі джерела, але вони не вичерпують усіх відомостей про цей період. «Щоденник» охоплює лише частину одного, останнього, року заслання, коли поет був уже на напіввільному становищі. В листуванні Шевченка теж великі прогалини: за 1851 — 55, напр., зберігся лише один лист до нього. Цю прогалину поповнює мемуарна л-ра, яку можна поділити на дві групи. До першої належать джерела, що висвітлюють перший період заслання (1847 — 50): спогади Ф. і М. Лазаревських, К. Герна, Е. Нудатова (в запису Д. Клеменсова), О. Макшеєва; до другої — спогади про життя Шевченка в Новопетровському укріпленні Є. Косарєва, М. Савичева, А. та Н. Ускових і деякі публікації згадок сучасників у записах журналістів, напр., Ф. Піскунова, М. Д. Новицького, Є. Литвинової, О. Матова та ін. З цих матеріалів ми довідуємось про участь Шевченка в аматорських виставах, про спроби в скульптурі тощо. Мемуари, що розповідають про життя й діяльність Шевченка після заслання, за обсягом і кількістю джерел посідають перше місце. Зі спогадами про цей період життя поета виступили Л. Жемчужников, М. Костомаров, М. Лєсков, І. Тургенєв, К. Юнге, Д. Мордовець, М. Микешин, Я. Полонський та ін. Мемуарна л-ра — дуже цінний матеріал для відтворення історично правдивого образу поета-революціонера. Вона дає багато відомостей про Шевченка-громадянина, про його погляди, зв’язки з літ. громадськістю, з кращими представниками передової рос. л-ри. Критичне використання свідчень мемуаристів дає можливість відтворити морально-психологічний портрет Шевченка, головні риси духовного образу поета-художника, уявити його життя й боротьбу в конкретних істор. умовах. Мемуарні джерела мають не однакову ідейну цінність, бо на їх змісті і напрямі позначилися світогляд і класова позиція авторів. В мемуарах про Шевченка, як і в критико-публіцистичній л-рі про нього, виразно відбилась ідейно-політична боротьба, що невпинно точилася навколо імені й творчості поета. Тоді як прогрес. громадськість відстоювала та популяризувала Шевченка-революціонера, Шевченка-борця, представники реакц. поміщицько-клерикальних кіл намагалися «примирити» його з існуючим антинародним ладом або спаплюжити, фальсифікувати його творчість. З цією метою автори ряду спогадів свідомо спотворювали образ поета. Так, П. Мартос у своїх спогадах писав про Шевченка в глумливо-зневажливому тоні, пройнятому ворожим ставленням до революційно-демократичного спрямування його поезії. Спогади Мартоса після опублікування їх 1863 викликали справедливий осуд прогрес. громадськості за цинічні випади проти поета. Грунтовне спростування наклепів мемуариста подав М. Лазаревський у газ. «С.-Петербургские ведомости». В. Аскоченський пояснював революц. зміст творчості поета не переконаннями його і не соціальним становищем, а збігом обставин, під впливом яких Шевченко став «невинною жертвою» «прогресистів, цивілізаторів, що збили його з пантелику, завели в хащі безвір’я та атеїзму». Зневажливо й злобно засуджує Аскоченський громадське шанування Шевченка під час похорону на Смоленському кладовищі. П. Селецький свої спогади про Шевченка перетворив у брутальну лайку на адресу поета.

Літ.: Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників. К., 1958; Спогади про Шевченка. К., 1958; Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников. М., 1962; Костенко А. І. Шевченко в мемуарах. К., 1965.

А. І. Костенко.


МЕНДЕЛЬСОН-БАРТОЛЬДІ (Mendelssohn-Bartholdy) Якоб-Людвіг-Фелікс (3.II 1809 — 4.XI 1847) — німецький композитор, диригент, органіст. Автор симф. та фп. творів. Шевченко високо цінував його творчість. У повісті«Музыкант» згадував увертюру М.-Б. з музики до комедії У. Шекспіра «Сон літньої ночі», називаючи її «Сон в Ивановскую ночь».


«МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, Я НЕ ЗНАЮ» — вірш Шевченка, написаний у січні — квітні 1850 в Оренбурзі. Автограф — у «Малій книжці» (за № 5 у захалявній книжечці 1850) Вперше твір надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Дослідники відзначали близький зв’язок вірша з творчістю М. Лермонтова. Шевченко написав поезію після повернення до Оренбурга з Аральської описової експедиції, одержавши двотомник творів рос. поета, про який не раз просив А. Лизогуба і Ф. Лазаревського. Вірш складається з трьох тематично відокремлених частин, об’єднаних ліричними асоціаціями поета. Перша частина (рядки 1 — 31) — гостро викривальна сатира на можновладців, насамперед царів. Своїм антицарським спрямуванням вона перегукується з написаними раніше творами Шевченка «Кавказ», «Царі» та ін. За настроями вона наближається до наступного вірша, записаного в «Малій книжці», — «Якби ви знали, паничі», в якому змальовано страшенну прірву, що відділяє селянство від поміщиків, власників кріпацьких душ. Від міркувань про переселення душ після смерті в інші істоти, міркувань, що дали поштовх для розвитку сатиричної думки, поет через прийом антитези перевів розповідь на М. Лермонтова. Враження від поезії М. Лермонтова, у творах якого Шевченко знаходив багато близьких собі думок, становлять другу (рядки 32 — 48) і почасти третю (рядки 49 — 60) частини вірша. Ліричні роздуми, викликані перечитуванням улюблених поезій М. Лермонтова («пророка божого», «ангела святого»), мають загальний характер і не завжди пов’язані з якимись певними творами рос. поета. Третя частина вірша є розгорнутим ліричним зверненням до М. Лазаревського, завдяки якому Шевченко одержав примірник творів М. Лермонтова. До «.Більшої книжки» твір не переписано, ймовірно, через його строкату фрагментарність чи міркування поета про безцензурність твору, особливо першої його частини.

Літ.: Кирилюк Є. Шевченко і Лермонтов. «Молодий більшовик», 1939, № 3; Іофанов Д. М. Шевченко і Лермонтов. К., 1962; Заславський І. Я. Лермонтов і Шевченко. «Радянське літературознавство», 1964, № 3; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. K.. 1968.

І. Я. Айзеншток.


«МЕНІ ОДНАКОВО, ЧИ БУДУ» — вірш Шевченка з циклу «В казематі», написаний між 17.IV і 19.V 1847 у Петербурзі в казематі «Третього відділу». Є три автографи твору — в окремому автографі циклу «В казематі» (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР), у «Малій книжці» і в «Більшій книжці», куди вірш переписано 1858. Тексти усіх автографів мають між собою відміни. Вперше надруковано в журн. «Мета» (1863, № 4) під ред. назвою «Сидючи в неволі». Цей вірш, написаний Шевченком у передчутті жорстокого присуду, фактично започаткував провідні теми його невільницької лірики (мотиви неволі, вірності революційним ідеалам, уболівань і туги за Україною). Для поета, який розумів, що йому не минути тяжкого і тривалого заслання («В неволі, плачучи, умру»), більшою трагедією, ніж його особиста доля, була доля батьківщини, гнобленої самодержавством і власним панством. Поет також розумів, що справа Кирило-Мефодіївського товариства дасть привід царизмові посилити реакцію, соціальне й нац. гноблення. У вірші яскраво виявилися революц. патріотизм Шевченка, незламність його переконань, органічне відчуття своєї спільності з долею батьківщини. Музику до твору написали М. В. Лисенко і Я. Смеречанський.


«МЕНІ ТРИНАДЦЯТИЙ МИНАЛО» — вірш Шевченка. Див. «N. N.».


МЕНЦИНСЬКИЙ Модест Омелянович (29.IV 1875 — 11.XII 1935) — український співак (тенор) і педагог. Виступав на сценах кращих оперних театрів Європи, широко пропагував укр. муз. культуру, зокрема твори укр. композиторів на вірші Шевченка. Учасник багатьох шевченківських ювілейних концертів у Львові, Тернополі, Чернівцях, Перемишлі й Самборі. Один з кращих інтерпретаторів творів М. В. Лисенка на Шевченкові слова: «Думка» («За думою дума роєм вилітає»), «Мені однаково», «Минають дні», «Гомоніла Україна», «Ой Дніпре мій, Дніпре». М. виконував романс М. Волошина «Ой гляну я, подивлюся» та дует (разом з С. Крушельницькою) в кантаті Г. Топольницького «Хустина» на тексти поета.

Літ.: Деркач І. Героїчний тенор Модест Менцинський. Львів, 1969.


МЕНШИКОВ Олександр Данилович (16.Х 1673 — 23.ХІ 1729) — російський держ. і військ. діяч, генералісимус (1727). На Україні М. дістав у володіння від гетьмана І. Скоропадського міста Почеп, Батурин та ще кілька містечок і сіл. Про це і про розгром у 1708 у м. Батурині прихильників гетьмана-зрадника Мазепи військами М. є згадки в повістях Шевченка «Капитанша» і «Близнецы»; Шевченко є й автором гравюрного портрета М. у книжці М. Полевого «Русские полководцы...» (СПБ, 1845).


МЕНШИКОВА ОСТРІВ — острів на Аральському морі (тепер о. Кенделі). Відкритий під час Аральської описової експедиції. Тут експедиція була двічі — 22 — 23.V і 18 — 20.VI 1849. Тоді ж Шевченко намалював краєвид «Острів Меншикова». За свідченням О. Русова в статті «Коллекция рисунков Т. Г. Шевченко» («Киевская старина», 1894, № 2, с. 186), на малюнку був авторський напис: «В[осточный] Б[ерег] о[строва] Меншикова». Де твір тепер — невідомо.


МЕНЮК Георгій Миколайович (н. 20.V 1918) — молдавський рад. письменник. Член КПРС з 1953. Перекладає молд. мовою твори рос., укр. та ін. літератур народів СРСР. За редакцією М. вийшли «Вибрані твори» Шевченка молд. мовою (Кишинів, 1961). Переклав Шевченкового «Юродивого» та поезії «І небо невмите, і заспані хвилі», «Ой три шляхи широкії», «Мій боже милий, знову лихо!», «Чи не покинуть нам, небого». Держ. премія Молд. РСР, 1972.


МЕРКИЦЬКИЙ Рашид Амінович (12.V 1912 — 24.XII 1942) — адигейський рад. поет, перекладач. Під час Великої Вітчизн. війни 1941 — 45 страчений нім.-фашистськими окупантами. М. перший з адиг. поетів переклав поему Шевченка «Катерина» (1939). У тому ж році з його участю в перекладі адиг. мовою видано збірку творів укр. поета «Вірші та поеми» (Майкоп, 1939).


МЕРКУРОВ Сергій Дмитрович (7.ХІ 1881 — 8.VI 1952) — російський рад. скульптор, нар. художник СРСР (з 1943), дійсний член AM СРСР (з 1947). Член Комуністич. партії з 1945. Автор багатьох пам’ятників. У 1933 разом з Ф. Кричевським брав участь у Всесоюзному конкурсі на проекти пам’ятників Шевченкові в Харкові і на могилі в Каневі. Держ. премія СРСР, 1941, 1951.


МЕРХАР (Merhar) Алойзій (літ. псевдонім — Сигма, Сильвин Сарденко, Миросельський; 15.VI 1876 — 21.II 1942) — словенський поет. Був близький до Я. Е. Крека, О. Жупанчича, Й. Мурна та ін. 1889 рік, коли М. опублікував поезію «Хто б помислив?», уперше підписану псевдонімом Сильвин Сарденко (від укр. серденько), можна, мабуть, вважати часом його першого знайомства з укр. фольклором та творами Шевченка і щирого захоплення ними. Найвиразніше цей вплив помітний у другому розділі збірки вибраних поезій М. «Потрійний колос» (Любляна, 1938). Героями віршів збірки є укр. кобзар і словен. нар. музика, кожний з яких у своїх піснях прославляв рідний край. Вплив виявляється гол. чин. не в ідейному аспекті, а у використанні народно-поетич. мотивів і засобів зображення природи, почуттів тощо.


МЕТАФОРА (грец. μεταφορά — перенесення) — один з основних тропів, який полягає в перенесенні ознак і властивостей одного явища на інше на основі подібності. Прямі ознаки в М. поєднуються з переносними, різні асоціативні плани зливаються в одно ціле, творячи цілісний виразний і яскравий образ. Метафорична система Шевченка глибоко своєрідна. Його М. часто вкладаються у форму метафоричних порівнянь. У ранній творчості поета М. здебільшого фольклорного походження, грунтом для них є світ поетичних уявлень нар. символіки (див. Символ). Шевченко часто використовував типові для укр. романтичної поезії метафоричні формули (такі, як «лихо сміється», «грає синє море») та романтичні гіперболізовані метафоричні образи для відтворення почуттів, переживань (у поемі «Гайдамаки», рос. романтичних поемах). Поезія Шевченка розвивалася в напрямі реалістичної конкретизації образу, і ця заг. тенденція зумовила еволюцію всієї образної системи поета, зокрема М. Якщо в ранній поезії туга, сум асоціюються з «лютою змією», яка «випиває сльози», «давить душу» («Гайдамаки»), то в зрілій реалістичній ліриці в аналогічній ситуації маємо конкретний, підкреслено «натуральний» образ: «Мов за подушне, оступили // Оце мене на чужині // Нудьга і осінь» («Мов за подушне, оступили»). Асоціативні сфери Шевченкової поезії невід’ємні від атмосфери життя поета і його героїв. У поетичних творах Шевченка є блискучі зразки глибокого й складного метафоричного переосмислення побутових реалій: «І хліб насущний замісить // Кровавим потом і сльозами» («Кавказ»); «Мов лату на латі, // На серце печалі нашили літа» («Сліпий»). Прозаїзми в метафоричній системі Шевченка набувають високого поетичного звучання. В процесі образної еволюції поета метафоричне переосмислення дедалі поглиблювалося, узагальнення набувало синтетичного характеру. Шевченко подавав метафоричну деталь великим планом, збільшував її, підкреслював її реальність: «Хоча серце замучене, // Поточене горем, // Принести і положити // На Дніпрових горах» [«Сон» («Гори мої високії»)]. В Шевченковій поезії спостерігаємо глибокий худож. синтез фольклорних символіко-метафоричних уявлень. На цій основі виросли такі шедеври поетичної образності, як «Ой тумане, тумане — // Мій латаний талане!» («Наймичка»); «Затоплю недолю // Дрібними сльозами // . Затопчу неволю // Босими ногами» («Катерина»). Використовуючи фольклорні образні вислови, поет часто реалізує традиційну М., тобто підкреслює її реальний зміст. Так, характерний для дум та істор. пісень постійний зачин «задзвонили в усі дзвони, з гармати стріляли» виростає в поезії «Нащо мені женитися?» в оригінальний, багатоплановий, емоційно насичений образ: «Заголосить, як та мати, // Голосна гармата». Для образної системи Шевченкової поезії з її повторюваністю, своєрідним кругообігом образів характерні певні «гнізда» образів-метафор типу «думи-діти-квіти», «царіпсарі», які розвиваються, обростають новими відтінками значення, і повністю зрозуміти їх можна лише з заг. ідейно-образного контексту його творів.


МЕТЛИНСЬКИЙ Амвросій Лук’янович (літ. псевд. — Амвросій Могила; 1814 — 29.VII 1870) — український поет, фольклорист, учений і видавець. Представник консервативного романтизму. У збірці «Думки й пісні та ще дещо» (1839) вмістив 30 оригінальних укр. поезій і переклади з кількох зх.-європ. мов. Видав збірник «Народные южнорусские песни» (К., 1854). Шевченко виявляв інтерес до творчості М. У листі до П. Корольова 18. XI 1842, посилаючи уклін М., дякував йому за «Думки й пісні та ще дещо», згадував М. у листах до Я. Кухаренка й М. Лазаревського. М. з творами Шевченка познайомився у виданні «Кобзаря» 1840. В листі до І. Срезневського 30. VIII 1840 писав про велике обдарування поета. Постійно цікавився його долею. Так, 20.III 1847 М. сповіщав І. Срезневського, що готується видання нових творів Шевченка, і тоді ж у листі до М. Костомарова висловлював бажання передплатити їх (видання не здійснено через арешт поета). Як і М. та ін. укр. романтики 30-х pp. 19 ст., до розробки істор. тем звертався і Шевченко. Але ідейно-естетичні концепції обох поетів принципово різняться. Тоді як у М. істор. минуле — об’єкт романтичного звеличення, у Шевченка осн. увагу спрямовано на розкриття соціальної суті нар. визвольних рухів, на боротьбу між гнобителями і гнобленими. Протилежні у М. і Шевченка й погляди на роль нар. співця. Якщо в М. бандурист у вірші «Смерть бандуриста» виражає пасивну тугу, невіру в суспільне значення свого слова, то Шевченків Перебендя в однойменному вірші прагне надати своєму слову високого громадянського звучання. Портрет с. 395.

Літ.: Приходько П. Г. Шевченко й український романтизм 30 — 50 pp. XIX ст. К., 1963.


МЕТОД ТВОРЧИЙ ШЕВЧЕНКА-ПИСЬМЕННИКА. Творчість Шевченка була новим явищем в укр. літературі не лише тематикою, а й принципами худож. відображення дійсності. Поезія Шевченка утвердила в укр. л-рі новий тип худож. творчості, який характеризувався ставленням поета до дійсності з революційно-демократичних позицій, своїм естетичним ідеалом. Новий тип творчості означав і новий тип худож. мислення й худож. узагальнень. Вже усталилася думка, що творчий розвиток Шевченка йшов від романтизму до реалізму. Проте, як слушно зазначив М. Рильський, це лише схема. Вона визначає заг. закономірність творчого розвитку поета, бо вже в його ранніх романтичних баладах і поемах є елементи реалізму, а в пізніших реалістичних творах є романтично забарвлені образи й картини. Для Шевченка-письменника характерна не тільки своєрідність у поєднанні реалізму й романтизму на різних етапах його розвитку, а й своєрідність як одного, так і другого (див. Реалізм Шевченка-письменника і Романтизм Шевченка-письменника). У ранній період літературної діяльності ставлення Шевченка до дійсності характеризувалося великою увагою до минулого. Постаті предків вимальовувалися в героїчному плані як постаті борців за волю, за батьківщину. Проте їх виведено з проекцією на сучасність. У них насамперед втілювався естетичний ідеал автора: оспівуючи героїчні подвиги предків, поет прагнув пробудити в своїх сучасників волелюбність, здатність до боротьби. Змальовано ці постаті в дусі героїв нар. епосу й традицій передових романтиків, зокрема поетів-декабристів, А. Міцкевича та ін. Творчу уяву Шевченка великою мірою живили народнопоетичні образи, сюжети й мотиви (див. Балада, Думка). Це зумовлювалося романтично-експресивним типом його худож. мислення. Проте і в ранній період літ. діяльності (1837 — 43) поет не відривався від явищ сучасності і давав зразки реалістич. осмислення їх, розкривав у типових образах суспільні суперечності тогочасної дійсності (поема «Катерина»). Реалістичні картини є й у поемах «Гайдамаки» та «Мар’яна-черниця». Шевченко вже в ранній період творчості використовував досвід реалізму в рос. л-рі (О. Пушкіна та ін.). Починаючи зі збірки «Три літа», провідним у творчості Шевченка став критич. реалізм. Відбувалося становлення революц.-демократичного й матеріалістичного світогляду поета. Творча думка й уява Шевченка спрямовувалися насамперед на аналіз явищ сучасності (поеми «Сон», «Кавказ», «Сова», «Княжна», «Варнак», послання «І мертвим, і живим ...»). Реалізм Шевченка формувався як критичний під впливом нових надбань реалізму в рос. л-рі («гегелівського напряму») й теоретич. обгрунтування їх у революц. -демократичній критиці (статті В. Бєлінського). Гнівна, грізна сатира стала провідним аспектом у змалюванні образів кріпосників, царів, прислужників царизму. Тм протиставлено образи борців нового типу, революціонерів, а також образи позитивних персонажів з народу, носіїв правди. В цих образах втілювався народний і революційний естетичний ідеал поета (в поемах «Сон», «Кавказ», «Неофіти», багатьох віршах). Проте й реалістичний метод, провідний для пізнішої творчості Шевченка, має елементи романтизму. І після романтичної поеми «Тризна» в реалістичній творчості поета виразно звучали мотиви роматизму. Окремі місця поем «Сон», «Кавказ», «Сліпий», багато віршів романтично забарвлені, а деякі твори періоду «трьох літ» і пізнішого часу є явищами романтизму («Чернець», «У тієї Катерини», «Буває, в неволі іноді згадаю» та ін.). Реалістичний художній метод Шевченка постійно розвивався,збагачувався і в роки заслання, і після нього. Істотними рисами творчого методу письменника на всіх етапах його діяльності були ліризм худож. вираження та органічний зв’язок з усною творчістю трудящих мас, в якій відобразились їхні думки й прагнення. Розвиток худож. методу Шевченка від романтизму до реалізму відбувався в річищі тих закономірностей, які були характерні для європ. літератур 19 ст. По-своєму пройшли це“і шлях О. Пушкін, А. Міцкевич, М. Гоголь. По-своєму пройшов його і Шевченко.

Див. також Естетичні погляди Т. Г. Шевченка. Народність Т. Г. Шевченка.

Літ.: Чалий Д. В. Становлення реалізму в українській літературі. Перша половина XIX ст. К., 1956; Білецький О. І., Дейч О. Й. Тарас Григорович Шевченко. К., 1958; Волинський П. К. Теоретична боротьба в українській літературі (Перша половина XIX ст.). К., 1959; Кирилюк Є. П. Т. Г. Шевченко. Життя і творчість. К., 1959; Шабліовський Є. Народ і слово Шевченка. К., 1961; Рыльский М. Шевченко — поэт-новатор. В кн.: Шевченко и мировая культура. М., 1964; Шевченкознавство. Підсумки й проблеми. К., 1975.

П. К. Волинський.











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.