[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 37-59.]

Попередня     Головна     Наступна





Не — Ня


«НЕ ВЕРНУВСЯ ІЗ ПОХОДУ» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автографи — у «Малій книжці» (за № 58 у захалявній книжечці 1848) та в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858. Вперше надруковано в журн. «Народное чтение» (1859,№1). В тому самому журналі (1859, № 1) опубліковано в перекладі рос. мовою О. Плещеєва. Вірш є ліричною мініатюрою в народнопісенному дусі. Тема скривдженого кохання розкривається тут як драма дівочої самотності. Розповідь ведеться від імені ліричної героїні, яка знехтувала мораль свого середовища і за це зазнає осуду. На музику вірш поклали М. В. Лисепко і Я. Смеречанський. У 1962 на Полтавщині записано на цей текст нар. мелодію.


«НЕ ГРІЄ СОНЦЕ НА ЧУЖИНІ» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1847 в Орській фортеці. Є два автографи твору: чорновий — на окремому аркуші (Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР) і чистовий — в «Малій книжці» (за № 8 у захалявній книжечці 1847). Вперше надруковано в «Кобзарі» (т. 2. Прага, 1876). Вірш належить до ліричних поезій Шевченка періоду заслання, в яких автор виливав тугу за Україною. Тут поет прагне перебороти тугу думкою: «Мені невесело було // Й на нашій славній Україні». Лірична тема вірша спочатку розгортається нібито в плані особистих переживань, в плані самотності поета («Ніхто любив мене, вітав»), але поступово вона розкривається як тема суспільної трагедії народу, гнобленого панством. Думку про ворожість самодержавно-кріпосницького ладу визвольним ідеям, ідеям любові й добра втілено у мотиві переслідування євангельських Христа і Марії («Тойді повісили Христа, // Й тепер не втік би син Марії!»). Цей мотив згодом знайшов свій розвиток у вірші «N. N.» («Така, як ти , колись лілея»).


«НЕ ДЛЯ ЛЮДЕЙ, ТІЄЇ СЛАВИ» — вірш Шевченка, написаний в 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автографи — у «Малій книжці» (за № 24 у захалявній книжечці 1848) та в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858 після доопрацювання. Вперше надруковано в журн. «Основа» (1861, № 1). Вірш — роздуми про призначення творчості поета. Невіддільна від особистої долі Шевченка, його творчість у неволі була для нього потребою, втіхою, забуттям. І хоч на початку вірша поет каже, ніби він творить «не для людей», наступне розгортання теми спростовує це. Насамперед людям, батьківщині адресує Шевченко свої вірші — «легенькії діти». Мотив громадянської значимості поезії посилюється в остаточній редакції «Більшої книжки». Образ дум-дітей характерний і для ін. творів Шевченка («Думи мої, думи мої», 1839 і 1847, вступ до поеми «Гайдамаки»). Початок вірша є своєрідним переосмисленням поезії О. Кольцова «Пишу не для хисткої слави».

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

Л. Т. Пивоварський.


«НЕ ДОДОМУ ВНОЧІ ЙДУЧИ» — вірш Шевченка, написаний 24.XII 1848 на о. Косарал. Автографи — в «Малій книжці» (за № 3 у захалявній книжечці 1849, де олівцем дописано присвяту «N. N.»); в альбомі Ф. Лазаревського за 1844 — 87, куди вірш переписано на поч. 1850 без останніх чотирьох рядків, з датою «1848, декабря 24, Косарал», і в «Більшій книжці». Вперше надруковано в альм. «Хата» (СПБ, 1860) під редакційною назвою «На різдво», без останніх 12 рядків. Майже одночасно вірш з’явився в рос. перекладі М. Гербеля в книжці «Кобзарь Тараса Шевченка В переводе русских поэтов» (СПБ, 1360). У журн. «Основа» (1862, № 1) і в «Кобзарі» (СПБ, 1867) поезію надруковано під назвою «Ф. М. Л-з-р-ському». Мотив любові до рідного краю поєднується у вірші з мотивами туги за ним, самотності й неволі. Але тяжкі умови життя не приводять поета до зневіри, не викликають песимістичних настроїв. Він виявляє непохитну волю до боротьби з лихом, живе надією на краще. Життєствердний характер мають слова вірша, що стали крилатим виразом: «На те й лихо, // Щоб з тим лихом битись».

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

Г. О. Гайдай.


«НЕ ЖЕНИСЯ НА БАГАТІЙ» — вірш Шевченка, написаний 4.Х 1845 у Миргороді. Автограф — в альбомі «Три літа». Твір уперше надруковано в журн. «Основа» (1861, № 3). Вірш написано того ж дня, що й «Не завидуй багатому», разом з яким він становить своєрідний ліричний диптих. Обидва твори, що їх Шевченко написав після дев’ятимісячної перерви (після поезії «Гоголю», датованої 30.XII 1844), дуже близькі за поетичною будовою і настроєм. У них — ліричне самоусвідомлення поетом своєї особистості, переборення сумних настроїв, викликаних взаєминами з оточенням і обставинами власного життя. Поет перемагає ці настрої, породжені самотністю, відсутністю «пари» (мотив, наявний у ряді творів періоду до заслання), можливо, пов’язані з його почуттям до Г. Закревської. Він наче втішає себе думкою: самотньому легше страждати («...легше плакать, // Як ніхто не бачить»). Інша, відмінна варіація цієї думки — у вірші «Н. Костомарову» («Хвалить тебе не перестану! // Що я ні з ким не поділю // Мою тюрму, мої кайдани!»). Твір поклали на музику М. В. Лисенко, В. Заремба, Ф. Надененко та ін.


«НЕ ЗАВИДУЙ БАГАТОМУ» — вірш Шевченка, написаний 4.Х 1845 у Миргороді. Автограф — в альбомі «Три літа». Вперше поезію надруковано в журн. «Основа» (1861, № 3). У цьому ліричному роздумі поет у дусі народної моралі ніби сам себе умовляє не заздрити ні «багатому» та «могучому», які позбавлені щирості людських почуттів, ні «славному» (митцеві), що віддає свою «тяжку славу» іншим «на забаву».


«НЕ КИДАЙ МАТЕРІ! — КАЗАЛИ» — вірш Шевченка з циклу «В казематі», написаний між 17.IV і 19.V 1847 у Петербурзі в казематі «Третього відділу». Автографи твору — в окремому запису казематного циклу (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР), у «Малій книжці» (захалявній книжечці 1847) і в «Більшій книжці», куди поезію переписано 1858. Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867).

Тема цього твору пов’язана з темою нерівного кохання, загалом з темою жінки у Шевченка. Трагедія героїні вірша — це трагедія дочки, яка кинула матір заради розкішних палат і опинилася «в чужій землі, в чужій сем’ї». За спокійною зовні розповіддю про смерть матері й запустіння хати та садиби після втечі дочки помітне вболівання автора за долю дівчини. Поет відчуває, що її вже чекає розплата — чи то моральна (докори сумління), чи то конфлікт з оточенням. Це одна з перлин Шевченкової лірики, де глибина ідейного змісту поєднується з винятковою простотою поетичної форми.


«НЕ МОЛИЛАСЯ ЗА МЕНЕ» — вірш Шевченка, написаний у 1-й пол. 1850 в Оренбурзі. Автографи — у «Малій книжці» (за № 3 у захалявній книжечці 1850) і в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858 після доопрацювання. Вперше надруковано в альм. «Хата» (СПБ, 1860) під редакційною назвою «Хатина» з датою: «1850. Над Каспієм». Вірш пройнятий елегійним настроєм. Спогади раннього дитинства поєднуються з нездійсненою мрією про тихе родинне щастя з Оксаночкою «безталанною», подругою дитячих літ. Поет висловлює невдоволення собою за нарікання на долю в хвилини слабкості у тяжких умовах заслання. Причини, що стоять на заваді здійснення надій, Шевченко вбачає в умовах соціальної нерівності. Докори богові, який несправедливо розподілив благо між «панами» і «людьми», поєднуються з гострими виступами проти панів, «неситих», «пузатих», що «На рай твій, господи, плюють // І нам дивитись не дають // З убогої малої хати».

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959.

А. В. Недзвідський.


«НЕ НАРІКАЮ Я НА БОГА» — вірш Шевченка, написаний 5.Х 1860 у Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Вперше надруковано в журн. «Основа» (1862, № 6). Розгортаючи думку про призначення своєї поезії, Шевченко приходить до висновку, що його праця, його правдиве слово дадуть добрі наслідки: «Вийдуть люди жито жати... // Веселії жнива...». Рядки твору, в яких автор висловлює свої роздуми, сумніви, чергуються з рядками оптимістичного характеру.


«НЕ СПАЛОСЯ, — А НІЧ, ЯК МОРЕ» — вірш Шевченка, написаний між 19 і 30.V 1847 в Петербурзі, в казематі «Третього відділу». В окремому автографі казематного циклу (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР) і в «Малій книжці» (захалявній книжечці 1847) вірш записаний за № 9 серед поезій циклу, після вірша «Садок вишневий коло хати». До «Більшої книжки», де циклу вперше дано назву «В казематі», вірш не переписано. Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Вірш відтворює діалог двох солдатів-вартових, отже, очевидно, навіяний реальною казематною обстановкою, в якій поет перебував у той час. Проте, основний конфлікт вірша не новий у творчості Шевченка: він проходить через багато поетичних оповідань про занапащення дівчат-кріпачок. Головний герой вірша розповідає, як його наречену звів панич. Другий солдат згадує власну історію взаємин з розбещеною пані і рішуче радить товаришеві «приколоти» винуватця трагедії, тим самим стверджуючи право скривдженого на помсту. Але той не згоджується, хоч раніше і сам готовий був убити звабника. Твір підводить до думки, що суть справи не в окремих вчинках «злих» чи «добрих» панів і паничів і що причиною несправедливостей є експлуататорський соціальний лад, заснований на сваволі одних і повному безправ’ї інших.

Л. Ф. Хінкулов.


«НЕ ТАК ТІЇ ВОРОГИ» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 41 у захалявній книжечці 1848). Вперше твір надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Вірш являє собою ліричний роздум про лицемірство й підступність «добрих людей». Збірний іронічний образ «добрих людей», «добряг» мав багато конкретних прототипів серед поетового оточення до заслання і під час заслання (пор. образ «доброго такого, // Що й славу вміє одурить» у «П. С.»).


«НЕ ТОПОЛЮ ВИСОКУЮ» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 48 у захалявній книжечці 1848). Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Вірш належить до т. з. жіночої лірики Шевченка. За формою — це ліричний монолог одинокої дівчини, яка «долю зневажає» за те, що не дала їй зазнати радощів кохання. Мотиви дівочої самотності й туги за коханням є і в ранніх поетових баладах і думках, а в творах періоду заслання ці мотиви зазвучали з особливою силою (див. також «Ой одна я, одна», «Закувала зозуленька», «Ой маю, маю я оченята» та ін.). На творі позначився вплив народнопісенної поетики. Вірш поклали на музику М. В. Лисенко, В. Заремба, В. Цалинюк, П. Майборода.


«НЕ ХОЧУ Я ЖЕНИТИСЯ» — вірш Шевченка, написаний в останні місяці 1848 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 53 у захалявній книжечці 1848). Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). За Ф. Колессою, початок твору схожий на нар. пісню «Не буду я женитися, бо що мені з того», строфи 2-а і 3-я споріднені з рядками думи про Коновченка, наступні строфи — з мотивами ін. пісень. Проте вірш не є контамінацією фольклорних мотивів. У вірші традиційна фольклорна і Шевченкова тема «козацької слави» набуває нового тлумачення, наголошено на трагізмі долі старенької матері і її синакозака, який поїхав на Запоріжжя «слави добувати», а повернувся «облатаний, калікою в хату» (аналогічний мотив повернення додому хворого солдата-каліки є в раніше написаних творах поета — «Рано-вранці новобранці» й «Москалева криниця»). Незабаром Шевченко створив нову варіацію цієї самої теми — вірш «Нащо мені женитися?», за змістом водночас і близький і контрастний до попереднього. Перша частина вірша «Не хочу я женитися» стала нар. піснею. Музику до твору написали М. В. Лисенко і П. Сінчук.


НЕБОЛЬСІН Павло Іванович (1817 — серпень 1893) — російський бурж. історик-етнограф, географ і літератор, один з організаторів Рос. географ. т-ва. Багато мандрував, зокрема по Оренбурзькій губернії. Автор книжок «Підкорення Сибіру» (1849), «Оповідання подорожнього» (1854) і «Нариси торгівлі Росії з країнами Середньої Азії...» (1856). Шевченко негативно ставився до ідеалізації консерватизму уральського козацтва в творах Н., зокрема в його статті «Уральці». Про це свідчить запис у поетовому «Щоденнику» 12.VII 1857.


НЕВЕЛЬСЬКИЙ Павло Олександрович (1827 — 27.Х 1853) — прапорщик 5-го, а потім підпоручик 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. В Орській фортеці, куди Н. направлено 1848 після закінчення 1-го Московського кадетського корпусу, встановив зв’язки з рос. і польс. політ. засланцями. Зв’язки було викрито, і Н. перевели в Новопетровське укріплення. Шевченко познайомився з ним у червні — вересні 1850, коли втретє опинився в Орській фортеці. Зустрічався з Н. і в Новопетровському укріпленні.


«НЕВОЛЬНИК»Сліпий») — поема Шевченка. Автограф першої редакції під назвою «Сліпий» — в альбомі «Три літа», чистовий, датований 16.Х 1845, с. Мар’їнське. Не пізніше 28.IV 1859 поет створив другу редакцію під назвою «Невольник», яку включив до підготовленої для друку рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий». Неповний автограф твору з цієї збірки зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Вперше поему надруковано за цим автографом у журн. «Основа» (1861, № 4) з пропуском окремих рядків з цензурних міркувань. У 1843 Шевченко виконав малюнки «Сліпий» («Невольник»), які можна розглядати як своєрідну першу фіксацію задуму «Н.». Епізод поеми, коли Ярина впізнає в сліпому кобзареві Степана, відповідає сюжетові цих малюнків. Перші 39 рядків твору в «Основі» надруковано з підзаголовком «Посвященіє». Ймовірно, вони адресовані Г. Закревській (без зазначення її прізвища) і є посвятою їй поеми. «Н.» — твір історично-побутовий. Основні сюжетні картини й епізоди з життя козацької родини подано на тлі істор. подій 2-ї пол. 18 ст. — зруйнування Запорізької Січі, закріпачення укр. селян, роздавання Катериною II запорізьких земель старшині й дворянству тощо. В зображенні істор. тла Шевченко припустився хронологічних зміщень, зокрема довільно переніс морські походи запорожців з 16 — 17 ст. у 2-у пол. 18 ст. Персонажі поеми — старий козак, його дочка Ярина та названий син Степан, який потрапив у тур. неволю й повернувся додому сліпим кобзарем, — постаті піднесено романтичні, опоетизовані в дусі фольклорної та літ.романтичної традицій. Поет з великою худож. силою передав чисті, глибокі почуття козака-запорожця й вірної йому на все життя дівчини. В розробці істор. теми в поемі «Н.» визначилися нові риси й нова якість творчості Шевченка: поглиблений історизм, соціальний підхід до зображення подій минулого, у висвітленні яких поет прагнув знайти пояснення й сучасного йому становища трудящих мас. В поемі Шевченко дав негативну оцінку ролі Катерини II в істор. долі України. Він вважав, що знищення Запорізької Січі полегшило Катерині II закріпачення укр. селянства. Шевченко приходить до висновку, що поряд з царизмом істор. відповідальність за тяжке становище укр. народу несе й козацька старшина. Цю думку, що стала важливою складовою частиною революційно-демократичної концепції історії України, Шевченко розвивав згодом у містерії «Великий льох», посланні «І мертвим, і живим...» та ін. творах. Епізод поеми, де старий козак виряджає Степана на Січ пошукати долі, набути там життевого гарту, створений, імовірно, під враженням подібної сцени в повісті М. Гоголя «Тарас Бульба». Композиційною особливістю поеми є введення в авторську розповідь думи Степана, яка, зберігаючи характерні риси нар. дум, водночас відрізняється від них стислістю й стрімким викладом. Цю своєрідність Степанової думи вперше відзначив М. Рильський. Драм. твори за мотивами поеми «Н.» під тією самою назвою написали М. Кропивницький (1872; опубліковано у його книзі «Збірник творів», т. 1. К., 1882) і Г. Зарицький (окреме видання. Станіслав, 1904). Ілюстрували поему К. Трутовський (1889), О. Сластіон (не датовано), П. Носко (три ілюстрації, всі — 1927), В. Касіян (1934), В. Полтавець (1961), В. Хитриков (1961) та ін. За мотивами поеми «Н.» та балади Шевченка «Лілея» К. Данькевич 1939 створив балет «Лілея». В 1959 на Київ. кіностудії худож. фільмів ім. О. П. Довженка поставлено фільм-балет під такою ж назвою (композитор К. Данькевич, постановники В. Вронський і В. Лапокниш).

Літ.: Кодацька Л. Ф. Текстологічний аналіз поеми Т. Г. Шевченка «Сліпий». «Радянське літературознавство», 1957, № 2; Комаринець Т. І. До проблеми ролі народної творчості в історичній поезії Шевченка. В кн.: Збірник праць п’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1957; Бородін В. С. Соціально-побутові поеми Т. Г. Шевченка періоду «Трьох літ» (1843 — 1845 pp.). К., 1958; Бородін В. С. Три поеми Т. Г. Шевченка. «Сова», «Сліпий», «Наймичка». К., 1964; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964.

В. С. Бородін.


НЕВРЛИЙ (Nevrlý) Мікулаш (н. 15.ХІ 1916) — чеський і словацький літературознавець. Переважна більшість праць Н. присвячена укр. літературі. Автор багатьох досліджень про Шевченка, зокрема книжки «Т. Г. Шевченко — революційний поет України» (Братіслава, 1960), а також вступ. статті (разом з М. Мольнаром) до двотомника творів Шевченка словац. мовою (Братіслава, 1959 — 62). До 100-річчя з дня смерті укр. поета в газ. «Pravda» (10.Ill 1961) надрукував статтю «Шевченко і слов’янство». Під такою ж назвою статтю Н. про Шевченка опублікувала й газ. «Smena» («Зміна», 9.III І 1974).


НЕДЗВІДСЬКИЙ Андрій Володимирович (н. 23.ХІ 1908) — український рад. літературознавець. Працює в галузі історії укр. дожовтн. і рад. л-ри. Н. досліджує зв’язки укр. поета з рос. революц. демократами («Шевченко і Чернишевський», 1938; «Нові матеріали про зв’язки Шевченка з російськими революційними демократами», 1955); встановив факт особистого знайомства поета з М. Михайловим і М. Помяловським («Знайомство Шевченка з Михайловим», 1946, та ін.). Опублікував у збірниках праць шевченківських наук. конференцій кілька розвідок. Н. — один з авторів колективної монографії «Тарас Григорович Шевченко» (К., 1960), перевиданої 1963. Упорядник книжки «Вивчення творчості Т. Г. Шевченка в школі» (К., 1964, у співавт.). Досліджує розвиток шевченківських традицій в укр. класичній і рад. літературі.


НЕДІЛЬКО Георгій Якович (н. 31.I 1920) — український рад. літературознавець. Член КПРС з 1943. Праці з питань історії укр. л-ри. Автор книжок «Тарас Шевченко» (Сімферополь, 1958), «Т. Г. Шевченко про принципи реалізму в літературі та мистецтві» (Чернігів, 1958) та «Тематика і методичні поради до проведення спецсемінару по вивченню творчості Т. Г. Шевченка» (К., 1963) і статей та розвідок, опублікованих у журналах га збірниках: «Літературно-естетичні погляди Т. Г. Шевченка» (1956), «Поема „Гайдамаки“» (1961), «Тарас Шевченко і Євген Гребінка» (1962), «Людина й естетика Шевченка» (1964), «Символи боротьби в творах Шевченка» (1970), «Романтичний герой в історичних поемах Т. Г. Шевченка» (1972) та ін.

НЕДІЛЬНІ ШКОЛИ — безплатні освітні заклади в дореволюц. Росії, в яких дорослі здобували початкову освіту. Працювали в недільні і святкові дні. Створені в 50-х pp. 19 ст. громадськістю (студенти, учителі, дрібні чиновники) з ініціативи революц. демократів. 11.Х 1859 в Києві з дозволу попечителя Київ. учбового округу М. Пирогова відкрито одну з перших Н. ш. Пізніше такі школи створено в багатьох містах і селах Росії, в т. ч. й на Україні. Навчання в Н. ш. здебільшого велося рідною мовою. Революц. демократи використовували Н. ш. для пропаганди визвольних ідей серед нар. мас.

Перебуваючи на Україні і, зокрема, в Києві (з 30.VII по 14.VIII 1859), Шевченко, за спогадами сучасників, зустрічався з деякими студентами й прогрес. педагогами міста, згодом активними засновниками і учителями Н. ш. Всього на Україні відкрито 111 шкіл, які здобули широку популярність серед трудового народу. Діячі Н. ш. України і Росії підтримували тісні взаємозв’язки. Вбачаючи в поширенні освіти серед народу один з засобів боротьби проти царизму, Шевченко надавав Н. ш. особливого значення. Повернувшись 1859 до Петербурга, він встановив зв’язки із засновниками Н. ш. Києва, Полтави, Чернігова, Харкова та ін. міст України, подавав всіляку допомогу Н.ш., надіслав для їхніх потреб примірники «Кобзаря». Восени

1860 Шевченко склав для них «Букварь южнорусский» (видано тиражем 10 000 прим.). Значну частину тиражу розіслав у різні міста України (Київ, Полтава, Чернігів та ін.) для практичного використання в Н. ш. та ін. навч. закладах. У зв’язку з тим, що Н. ш. дедалі більше ставали центрами пропаганди революц. ідей, царський уряд указом 12.VI 1862 заборонив їх. В 1864 Н. ш. знову дозволено, але з великими обмеженнями.

Літ.: Чавдаров С. Х. Педагогічні ідеї Тараса Григоровича Шевченка. К., 1953; Куриленко И. Тарас Шевченко и воскресные школы. «Советская Украина», 1961, № 1; Прийма Ф. Я. Шевченко і недільні школи на Україні. В кн.: Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1966; Білан В. Т. Т. Г. Шевченко в колі київських педагогів та їх вихованців (В пору революційної ситуації 60-х pp. XIX ст.). В кн.: Методика викладання української мови і літератури, 1968, в. 3.

В. Т. Білан.


НЕДОБОРОВСЬКИЙ Зосим Федорович — чиновник митниці Петерб. комісаріатської комісії. Познайомився з Шевченком через С. Гулака-Артемовського в Петербурзі в останні роки життя поета. Залишив спогади, опубліковані в журн. «Киевская старина» (1893, № 2), в яких розповів про взаємини Шевченка з С. Гулаком-Артемовським, подав опис кімнати поета після його смерті.


НЕДОБРОВО Євграф Васильович (р. н. невід. — п. 1853) — комендант Орської фортеці, полковник. За жорстокість його вбили солдати. Здійснював безпосередній контроль за Шевченком під час третього перебування поета в цій фортеці. Н. особисто перевіряв, чи не порушував поет заборони носити цивільний одяг, про це подав рапорт 23.VII 1850.


НЕЄДЛИЙ (Nejedlý) Зденек (10.II 1878 — 9.III 1962) — чехословацький громад. і держ. діяч, історик, мистецтвознавець, критик, член Чес. Академії наук і мистецтв (з 1907), засновник і перший президент (з 1952) Чехословац. АН, член ряду зарубіж. академій, член АН СРСР (з 1947). Член Комуністичної партії Чехословаччини з 1929. В роки фашистської окупації Чехословаччини (1939 — 45) жив у СРСР. Був професором Моск. ун-ту. Активно співробітничав у Всеслов’янському комітеті. З 1945 — міністр, у 1953 — заст. прем’єр-міністра чехословац. уряду. З 1945 — голова Союзу чехословацько-рад. дружби і Слов’янського к-ту Чехословаччини. Автор численних досліджень з історії культури чес. та ін. слов’янських народів. Цікавився історією і культурою укр. народу. Цій темі присвятив праці «Українці» [журн. «Česká stráž» («Чеська варта», 1919, № 24)], «Українська республіканська капела» (1920), «Українське питання» [журн. «Nové Rusko» («Нова Росія», 1927 — 29, річн. 3)], «Довбуш» (1944), «Короткий огляд історії Карпатської України» (1944) — дві останні передруковано в збірнику Н. «Московські статті» (Прага, 1950), «Історія Радянського Союзу» (Прага, 1950; тут багато уваги приділено й боротьбі за встановлення Рад. влади на Україні), «Нова, квітуча Україна» (збірник «Вічна дружба». Прага, 1955) та ін. В 1921 газ. «Tribuna» (7.V) опублікувала статтю Н. до 60-річчя з дня смерті Шевченка. Стаття «Тарас Шевченко», надрукована в журн. «Praha — Moskva» (1939, № 3), стала основою пізніших публікацій Н. про творчість укр. поета. Н. належать передмова до першого післявоєнного чес. видання вибраних творів Шевченка — «Було колись в Україні» (Прага, 1946) і вступна стаття до путівника «Тарас Шевченко. 1814 — 1861. Виставка про життя і творчість» (Прага, 1951). У цих статтях Н. високо оцінив суспільне звучання поезії Шевченка, підкреслив, що «ідеї українського відродження в нього пройняті заповітними соціально-революційними принципами й ідеалами». Шевченко для Н. — «поет не минулого, а майбутнього. Він піднявся над суто етнографічною поезією своєї доби. І сьогодні він живий, сучасний поет вільної вже України». Уряд СРСР нагородив Н. двома орденами Леніна (1945, 1953). Портрет с. 43.

В. І. Шевчук.


НЕЖДАНОВА Антоніна Василівна (16.VI 1873 — 26.VI 1950) — російська рад. співачка (сопрано), нар. артистка СРСР (з 1936), Герой Праці (з 1925). У 1902 — 32 — солістка Великого театру СРСР. У концертному репертуарі Н. були романси М. В. Лисенка на слова Шевченка «Садок вишневий коло хати», «Нащо мені чорні брови», «На вгороді коло броду». У 1908 і 1911 Н. співала на шевченківських вечорах у Москві. Держ. премія СРСР, 1943.


НЕЗАБИТОВСЬКИЙ Степан Андрійович (1829 — 1909) — лікар, вихованець Київ. ун-ту. З 1856 — лікар 45-го флотського екіпажу в Астрахані. Тут Шевченко в серпні 1857 й познайомився з ним. 15 — 16. VIII 1857 Н. зробив у Шевченковому «Щоденнику» запис з приводу зустрічей з поетом. 18.VIII Н. переписав собі в зошит Шевченкові твори «Чернець» і «А. О. Козачковському». В цей зошит поет переписав йому й вірша «Ще як були ми козаками» («Полякам»). Згадка про дружні зустрічі з Н. є в листі Шевченка до І. Клопотовського 6.XI 1857. Поет надіслав 12.II 1860 у подарунок Н. свій «Кобзар» (СПБ, 1860).


НЕЗНАЙДЕНІ ЛІТЕРАТУРНІ ТВОРИ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — поетичні, драматичні й прозові твори, переклади і фольклорні записи, що не дійшли до нас ні в рукопису, ні в друкованому вигляді. Вони втрачені або ще досі не розшукані. Згадки про них є в автобіографії й «Щоденнику» поета, його листуванні, у спогадах його сучасників. Не збереглися перші поетичні спроби Шевченка. В автобіографії поет зазначив, що з численних ранніх спроб він надрукував згодом тільки баладу «Причинна». Ці твори Шевченка були відомі Є. Гребінці та в його гуртку. І. Панаєв писав, що хоч вони й не вв йшли до «Кобзаря», проте укр. друзі молодого поета вже й тоді відгукувалися про Шевченка з захопленням і говорили, що він «обіцяє виявити геніальний поетичний талант» (журн. «Современник», 1861, № 2, с. 154). Не з’ясовано, який із ранніх творів Шевченка показував А. Мокрицький 31.III 1837 К. Брюллову й чи був Цей твір потім надрукований. А. Мокрицький відзначив у своєму щоденнику, що К. Брюллов був надзвичайно задоволений віршем і, побачивши в ньому думки й почуття молодого поета, вирішив визволити його з кріпацького стану. За спогадами І. Сошенка, що їх записав М. Чалий, Шевченко написав твір на тему про життя художника, задану йому B. Жуковським. Твір не зберігся. Не відомо, як оцінив його В. Жуковський, але саме відтоді він став наполегливо дбати про викуп автора з кріпацтва. Не дійшов до нас ранній твір Шевченка «Дорошенко», згаданий у листі П. Корольова до поета 2.V 1842: «Друкуй „Дорошенка“ і все, що у тебе є». На поч. 40-х pp. Шевченко багато працював над драм. творами, більшість яких не збереглася. Про один з них — трагедію рос. мовою віршами і прозою «Никита Гайдай» — поет писав до Г. Квітки-Основ’яненка наприкінці 1840 — не пізніше перших чисел грудня 1841 (лист не зберігся, точна його дата не відома). Чи завершено цю трагедію, даних нема. Текст її, крім уривка з третьої дії, опублікованого за життя поета в журн. «Маяк» (1842, № 9) і вдруге, з деякими відмінами, — в журн. «Киевская старина» (1887, № 10), не зберігся. У листі до Г. Квітки-Основ’яненка 8.XII 1841 Шевченко повідомив, що «перемайстрував її» в драму «Невеста». А. Козачковський, який 1841 або 1842 читав п’єсу «Невеста» в рукопису, називав її в спогадах про Шевченка «мелодрамою в прозі», написаною на істор. матеріалі періоду, коли гетьманом був І. Виговський. А. Козачковський характеризував її як взірець неповторного мистецтва відтворення рос. мовою побуту України з цілковитим збереженням зворотів мови та нар. характеру дійових осіб. У 1845 драми «Невеста» в Шевченка вже не було. В листі 8.XII 1841 Шевченко писав Г. Квітці-Основ’яненкові про свою роботу над ще однією рос. драмою «з українського простого биту» — «Слепая красавица». Текст цієї п’єси не зберігся. Можливо, її сюжет Шевченко використав незабаром у рос. поемі «Слепая». 30.IX 1842 Шевченко писав Я. Кухаренкові про те, що «скомпонував... ще драму чи трагедію в трьох актах... „Данило Рева“». Деякі дослідники (В. Шубравський) схильні вважати цей невідомий твір першим варіантом драми «Назар Стодоля». Не збереглися Шевченкові переклади ліричних поезій А. Міцкевича, до яких він, за спогадами О. Афанасьєва-Чужбинського, брався не раз: «Деякі вірші виходили дуже вдало» але тільки-но якийсь здавався важким і невірним, Шевченко кидав і знищував усі попередні строфи» (Спогади про Шевченка. К., 1958, с. 102). О. Афанасьєв-Чужбинський згадував і про віршовану імпровізацію Шевченка на тему про хуртовину, якої потім сам поет, навіть із допомогою О. Афанасьєва-Чужбинського, пригадати й відновити не зміг. Можливо, Шевченкова імпровізація спонукала О. Афанасьєва-Чужбинського написати вірш «Метіль». У листі до В. Рєпніної 25 — 29.II 1848 Шевченко розповів, що він спалив свій щоденник, який вів з часу прибуття 1847 до Орської фортеці. Два згодом загублені або не розшукані твори згадано у вміщеному в журн. «Основа» (1862, № 3) оголошенні М. Лазаревського про розпродаж рукописів рос. творів Шевченка: драм. уривок без початку й кінця, зміст і час написання його лишаються не відомі, та «Повесть о безродном Петрусе». Як можна зробити висновок з листа М. Костомарова до редактора журн. «Русская старина» М. Семевського («Русская старина», 1880, № 3), «Повесть о безродном Петрусе» (М. Костомаров називав її дещо інакше: «Повесть о бедном Петрусе») містила гостро критичне зображення сваволі й самоуправства козаць кої старшини, яка в 2-й пол. 18 ст. була перетворена на дворянство. Очевидно, повість написано на засланні в Новопетровському укріпленні. Її не опубліковано в журн. «Киевская старина» й не включено до виданої редакцією цього журн. збірки «Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченко, написанные на русском языке» (К., 1888). Сліди рукопису цієї повісті (23 з половиною арк. великого листового формату, списані невідомою рукою, з поправками Шевченка) загубилися в Харкові в 2-й пол. 30-х pp. 20 ст. Повертаючись із заслання, Шевченко в квітні 1858 працював над завершенням твору «Лунатика», який згодом було втрачено. Зміст і жанрова форма його не з’ясовані. Не збереглися деякі фольклорні записи Шевченка і, зокрема, збірник записів народної творчості у Сквирському повіті. З цих записів чотири пісні («Зажурився бідний сірома», «А в городі в Самарі», «Ой сидить пугач та на могилоньці», «Чи я ж тобі не казала») використано в упорядкованому І. Рудченком виданні «Чумацкие народные песни» (К., 1874). Дальша доля збірника не відома. Ще пізніше (після 1933) загубилися сліди альбома малюнків і фольклорних записів Шевченка 1859, де поряд з піснями «Через греблю Микитину», «Чи бачиш ти, дядьку», «Ой п’яна я, п’яна» були й ін. фольклорні твори, записані поетом, а також його родичами і знайомими.

Літ.: Челышев Б. Ненайденные сочинения Тараса Шевченко. «Сибирские огни», 1964, № 3.

В. С. Бородін.


НЕЗНАЙДЕНІ МИСТЕЦЬКІ ТВОРИ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — твори художника, про які є тільки згадки в його автобіографії, «Щоденнику», листуванні, повістях, архівних документах і записах його сучасників. Через тяжкі обставини життя Шевченка вкрай несприятливо склалася доля його мистецької спадщини. До викупу з кріпацтва Шевченко не мав змоги ні збирати, ні зберігати свої ранні твори. Багато малюнків, виконаних по закінченні петерб. Академії мистецтв, які були у І. Фундуклея і М. Сажина, загубилося після арешту поета 1847. Окремі малюнки, що їх він потай надсилав з Новопетровського укріплення друзям для продажу, потрапили до третіх рук, і де вони — невідомо. Не розшукано й малюнків різних років, що залишилися після смерті поета й були продані з аукціону в травні 1861. В дожовтневий час твори Шевченка колекціонували окремі особи (див. Колекціонування Шевченкіани). Систематично збирати й зберігати мистецьку спадщину Шевченка стало можливим лише після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції. За рад. часу виявлено й вивчено багато творів художника, які вважалися втраченими. Із скупих згадок в автобіографічних поезіях і з мемуарних джерел відомо, що Шевченко захоплено малював у дитинстві. Це були переважно візерунки, що ними він прикрашав переписувані книжечки, та зображення солдатів і коней, якими обклеював стіни хати. Коли Шевченко служив козачком у П. Енгельгардта, він перемальовував картини, які прикрашали панські покої. Подорожуючи з обозом Енгельгардта, копіював, певно, з гравюр і лубочних картинок зображення істор. осіб (М. Кутузова, Я. Кульнєва, М. Платова) та фольклорних героїв (Солов’я-розбійника). За те, що козачок Шевченко 6.XII 1829 перемальовував лубочну картину «Козак Платов», його з наказу пана покарано різками. Жодна з цих копій не збереглася. Не збереглися й малюнки, які Шевченко, працюючи в майстерні В. Ширяева в Петербурзі, робив білими ночами зі скульптур у Літньому саду (в повісті «Художник» він згадував, що малював статуї Фракліта, Геракліта й Сатурна). Не дійшли до нас і перші Шевченкові спроби в жанрі акварельного портретного живопису, до якого він звернувся за порадою І. Сошенка. Це, зокрема, портрет І. Нечипоренка, який позував Шевченкові, а також портрети, що їх художник виконав після вступу до петерб. Академії мистецтв: портрет нареченої Демидова (1837), портрети П. Мартоса (папір, акв., 1839), Солової (1839), С. Гулака-Артемовського (папір, акв., 1840), В. Апрелєва (1841) та ін. Не розшукано й більшості малюнків та етюдів Шевченка, виконаних у навчальних класах Товариства заохочування художників і в Академії мистецтв до зустрічі з К. Брюлловим та під час навчання в нього (див. Учбові роботи Т. Г. Шевченка). Не знайдено й картину «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці», яку Рада Академії мистецтв 27.IX 1840 відзначила срібною медаллю 2-го ступеня як першу Шевченкову спробу в живопису олійними фарбами (див. Живопис Т. Г. Шевченка), а також два інші твори тих років: акварель «Група сплячих жебрачок», яку Шевченко експонував 1842 на виставці в Академії мистецтв, та картину «Панна Сотниківна», намальовану того самого року на прохання Г. Квітки-Основ’яненка. З творів, що їх Шевченко виконав на Україні 1843 — 47, не відшукано портрети О. Волховського (олія, 1843 — 44 чи 46), членів родини О. Лук’яновича (1845), О. Шостки (олія, 1846), О. Афанасьєва-Чужбинського (1846), три портрети членів родини Катериничів (усі — папір, акв., 1846; див. Катериничів портрети); В. Забіли, сина К. Білозерського (обидва — ол., 1847), Ю. Сребдольської (ол., 1847; інший портрет її, нарисований тоді ж олівцем, відомий), 8 шаржованих рисунків членів «товариства мочемордія» (всі — 1843 — 44), 2 малюнки «Бал у Волховських» (обидва — акв., 1843, 1844 або 1846), «Будинок Хмельницького в Суботові», «Будинок А. О. Козачковського в Переяславі» (обидва — 1845), малюнки, виконані під час розкопок могили Переп’ятихи біля Фастова (1846) та ін. Невідома й доля багатьох творів Шевченка часів заслання. Серед них портрети Е. Нудатова (1848 — 49), М. Обручової (олія, 1849 — 50), Ф. Лазаревського (1850; є припущення, що автор знищив цей портрет перед арештом 23.IV 1850 в Оренбурзі разом з незавершеним портретом К. Герна та деякими ін. творами), О. Фролова (1851 — 52), Є. Косарєва (папір, ол., 1852 — 57), М. Бажанова (папір, ол., 1857; чи був завершений — невідомо), дочки Ускових Наташі (папір, сепія, 1857); жанрові малюнки з життя казахів: «Казахський бокса» (1848 — 49), «Спритний продавець» (папір, сепія, 1856 — 57, парний малюнок до «Щасливого ловця»), «Молитва по вмерлих» (2 однойменні твори, 1857); один з двох однойменних малюнків: «Циган», 1851 (він був надісланий А. Венгжиновському для продажу), «Дочка хіоського гончаря» і «Сцена в казармі» (обидва — сепія, 1857); карикатури на міністра освіти С. Уварова (1847) та раїмських офіцерів (1848 — 49; див. Карикатури Т. Г. Шевченка); низка краєвидів, виконаних під час Аральської та Каратауської експедицій, у Новопетровському укріпленні та його околицях. Досі не розшукано й два малюнки сепією з зображенням байгушів. Відомо лише, що Шевченко надіслав їх Б. Залеському, один — у дарунок, другий — для продажу (його придбав В. Вельямінов-Зернов). З творів, виконаних по дорозі з заслання — на пароплаві «Князь Пожарский» та в Нижньому Новгороді, не знайдено порт-

Гтів В. Кишкіна, А. Шауббе, Грасса, А. і М. Брилкших, Г. Попової, М. Дорохової, А. Пущиної, С. Варенцової з сином (усі — 1857), М. Олєйникова (1858); малюнки з зображенням архітектурних пам’яток Нижнього Новгорода («Дзвіниця Архангельського собору в Нижньому Новгороді», «Церква св. Георгія в Нижньому Новгороді», «Кремлівська стіна в Нижньому Новгороді і краєвид Заоччя» та ін.). З творів останніх років життя Шевченка не розшукано портретів Г. Суханова-Подколзіна (папір, ол., 1858), дочки С. Гулака-Артемовського (тон. папір, ол., 1858 — 60), Н. Карташевської (1858 — 60), Айри Олдріджа (офорт, 1858), Л. Жемчужникова і Л. Зотової (обидва — полотно, олія, 1860); рисунків «Краєвид в Мошнах» (1859), «Дуб» (папір, ол., 1860); копія з однойменного твору А. Мещерського, виконана як оригінал для офорта (див. Офорти Т. Г. Шевченка).

Серед незнайдених творів є й автопортрети різних років: автопортрет, що його Шевченко передав через М.Семенова 3.ХІ 1854 з Новопетровського укріплення в дарунок О. Бодянському; автопортрет часів заслання, який у списку Г. Честахівського творів Шевченка, що залишився після смерті поета, значиться як виконаний нібито в Оренбурзі. Не розшукано й деяких робочих альбомів з малюнками; є дані, що один з них був у Києві в польс. археолога й бібліографа К. Свідзінського. Деякі Шевченкові твори дійшли до нас лише в гравюрах ін. майстрів: ілюстрації до твору М. Надеждіна «Сила воли» та до книжки М. Полевого«История Суворова...», портрети для видання «Русские полководцы...» (див. «Російські полководці»), малюнок «Затока біля Новопетровського укріплення», з якого Б. Залеський виконав офорт. Окремі твори Шевченка тепер відомі лише у фотографіях і репродукціях, вміщених у різних виданнях («Сліпий», сепія, 1843; «Портрет літньої жінки з хлопчиком», папір, ол., 1845 — 46; портрет О. А. Афендик, папір, акв., 1846; «Острів Чикитаарал», папір, акв., 1849; портрет Хоми Вернера, папір, сепія, 1849; автопортрет, сепія, що його Шевченко надіслав з Новопетровського укріплення 22.IV 1857 в дарунок Я. Кухаренкові).

Незнайдені мистецькі твори Шевченка свідчать про те, що його худож. доробок був набагато більший, ніж досі відомо. І хоч за тими згадками, що є в л-рі про невідщукані та втрачені твори, важко говорити про їхні мистецькі якості, але й сам перелік робіт значно доповнює уявлення про мистецьку спадщину Шевченка, про різноманітність його інтересів і виняткову творчу активність.

Є. О. Середа.


НЕКРАСОВ Микола Олексійович [10.XII 1821 — 8.I 1878 (27.XII 1877 с. ст.)] — російський поет, революц. демократ. У 1847 — 1866 видавав разом з І. Панаєвим журн. «Современник», до участі в якому залучив М. Чернишевського й М. Добролюбова. Після закриття «Современника» очолив «Отечественные записки».

 Ідейно-естетична близькість Н. і Шевченка зумовила характер народності їхньої творчості, спорідненість мотивів і образів. Особливо відчутна співзвучність у трактуванні віковічної мрії покріпаченого селянства про краще життя у вірші Шевченка «Сон» («На панщині пшеницю жала») та поемі Н. «Мороз, Червоний ніс». Риси типологічної близькості до образу жінки-кріпачки з творів Шевченка простежуються в поемах Н. «Мороз, Червоний ніс» і «Орина, мати солдатська». З Шевченковою «Мариною» перегукується поема Н. «Дідусь», де показано панську жорстокість і сваволю. На думку деяких рад. дослідників, творчість Шевченка сприяла зверненню Н. до нap. тематики і фольклору. Ймовірно, Шевченко й Н. зустрічалися в колах, близьких до редакції «Современника». Н. написав вірш «На смерть Шевченка» (1861), в якому підкреслював відданість укр. поета народній справі. Брав активну участь у вшануванні пам’яті Шевченка. Як експерт виступав у судовій справі І. Лисенкова й Д. Кожанчикова. У виголошеній на суді промові відстоював цілісність і неподільність спадщини Шевченка. В «Щоденнику» укр. поета 11.IV 1858 є негативна згадка про Н., імовірно, зумовлена його смаковими уподобаннями, інерцією поширених тоді естетичних оцінок поезії Некрасова.

Тв.: На смерть Шевченка. В кн.: Т. Г. Шевченко в художній літературі. К., 1964; Відзив про твори Т. Г. Шевченка. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 1. К., 1964.

Літ.: Евгеньев-Максимов В. Е. Шевченко и Некрасов. «Звезда», 1939, № 3; Чалий Д. В. Шевченко і Некрасов. В кн.: Збірник праць третьої наукової шевченківської конференції. К., 1955; Омельченко В. І. М. О. Некрасов — популяризатор і критик творчості Т. Г. Шевченка. «Наукові записки Станіславського педагогічного інституту», 1956, т. 1. Історико-філологічна серія; Чалий Д. В. Антикріпосницькі мотиви у творчості Шевченка і Некрасова. «Радянське літературознавство», 1961, № 4; Шабліовський Є. М. О. Некрасов і українська література. К., 1971; Чалый Д. В. Некрасов и украинская дооктябрьская поэзия. К., 1971.

Д. В. Чалий.


«НЕМАЄ ГІРШЕ, ЯК В НЕВОЛІ!» — вірш Шевченка. Див. «Г. З.».


НЕМЕЧЕК Борис Костянтинович (н. 18. V 1925) — український і російський рад. художник, засл. художник РРФСР (з 1965). Працює в галузі кіно і театр.-декор. мистецтва. В 1951 на Київ. кіностудії худож. фільмів ім. О. П. Довженка оформив фільм «Тарас Шевченко» (Державна премія СРСР, 1952) та в Київ. укр. драматичному театрі ім. І. Франка виставу «Петербурзька осінь» за п’єсою О. Ільченка (1954).


НЕНАДКЕВИЧ Євген Олександрович (29.XII 1882 — 30.IX 1966) — український рад. літературознавець і педагог. Автор книжок «Творчість Т. Г. Шевченка після заслання (1857 — 1858)» (К., 1956), «З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. Редакційна робота над творами 1847 — 1858 pp.» (К., 1959) і статей, опублікованих у збірниках і періодич. виданнях: «Три великі поети слов’янства: Міцкевич, Пушкін, Шевченко перед пам’ятником Петра 1-го» (1929), «Про „Москалеву криницю“ Шевченка» (1932), «Шевченко в школі» (1939), «Шевченко і російська революційна демократія» (1948), «Шевченко і Щепкін» (1957), «Поетичний епілог творчості Шевченка» (1959).


«НЕНАЧЕ СТЕПОМ ЧУМАКИ» — вірш Шевченка, написаний у 1-й пол. 1849 на о. Косарал. Автографи — у «Малій книжці» (цим віршем починається захалявна книжечка 1849) та в «Більшій книжці», куди його переписано 1858. Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Вірш є поетичним заспівом до творів 1849. У ньому виявилася висока громадянська мужність і незламність поета-революціонера. Усвідомлюючи, що за свою поезію він може зазнати нового тяжкого покарання, все ж і третій рік неволі поет починає віршами («Уже два года промережав, // І третій в добрий час почну»). Твір поклав на музику Д. Клебанов.


«НЕНАЧЕ ЦВЯШОК, В СЕРЦЕ ВБИТИЙ» — поема Шевченка Див. «Марина».


НЕОЛОГІЗМИ (від грец. νέος — новий і λόγος — слово) — нові слова чи вирази, що з’являються в мові на позначення нових понять, які виникають у процесі суспільного розвитку. В худож. л-рі іноді створюються авторські Н. Шевченко широко вводив у твори нові слова на означення понять зі сфери культури, науки, мистецтва, техніки, взяті з ін. мов (напр., арія, ескіз, етюд, навігація, якір, неофіт, ювілей тощо). Він створював власні, індивідуальні Н. з досить виразним стилістичним забарвленням і майстерно використовував їх. Деякі з цих Н. надавали вислову урочистості, створювали високий тон, передавали захоплення описуваними подіями, явищами чи особами (напр., «діди високочолі», «лани широкополі», «Дніпро крутоберегий», «зорі ясноокі»). Частіше індивідуальні Н. у Шевченка надавали вислову іронічного або сатиричного забарвлення, передаючи зневагу й презирство до носіїв соціальної кривди («верхотворець», «держитель», «хитрошитий», «хребетносилий») Шевченкові Н. — це переважно прикметники, рідше — іменники. Створено іх за принципом словоскладання, а іноді — шляхом суфіксального словотворення.

Літ.: Тимошенко П. Д. Збагачення лексики української літературної мови в першій половині XIX століття (до кінця 50-х pp.). «Праці Одеського університету», 1962, т. 152. Серія філологічних наук, в. 15.

М. А. Жовтобрюх.


«НЕОФІТИ» — поема Шевченка, написана в грудні 1857 в Нижньому Новгороді. Про роботу над твором автор записав у «Щоденнику» 8.XII 1857: «В продолжение этих четырех дней писал поэму, названия которой еще не придумал. Кажется, я назову ее „Неофиты, или первые христиане“». В автографі твору в «Більшій книжці» — назва «Неофіти», дата й місце написання: «1857, 8 декабря, Нижній Новгород». Один з автографів поеми автор подарував Маркові Вовчку. Зберігся його перший аркуш. На першій сторінці — назва поеми і дарчий напис: «Любій моїй єдиной доні Марусі Маркович на пам’ять. З апреля 1859. Т. Шевченко», на другій — епіграф до «Н.». Дійшов до нас уривок ще одного автографа: на чотирьох сторінках невеликого формату записано без поділу на розділи 160 — 261 рядки твору (усі автографи — в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Відомо, що були й ін. автографи, але вони не збереглися. Це, зокрема, текст поеми, переданий Шевченком з листом 4.I 1858 П. Кулішеві через П. Овсянникова. В листі поет застерігав, що його «Н.» ще «недобре викончені» і просив переписати їх і надіслати М. С. Щепкіну. Вперше «Н.» опубліковано в журн. «Основа» (1862, № 4) за текстом «Більшої книжки» зі значними купюрами (очевидно, цензурними) та деякими редакційними виправленнями. Текст автографа, подарованого Марку Вовчку, надруковано в «Кобзарі» (т. 2. Прага, 1876). У цій редакції твір має багато різночитань, пролог до поеми тут удвоє більший. Тематично «Н.» пов’язані з історією Стародавнього Риму, з періодом кризи рабовласницького ладу, коли в умовах екон., політ. і духовного розкладу занепадала й віра в старих богів, а їй на зміну в середовищі пригноблених складалося й поширювалось нове реліг. вчення — християнство. Показуючи виродження привілейованих верств і правлячих кіл, поет зосередив увагу на тих явищах, які викликали об’єктивну потребу в зміні духовних заповітів суспільства, уявлень про справедливі взаємини між людьми. В центрі поеми — трагічний конфлікт між провісниками нового слова «святої правди» і деспотичним кесарем та його поплічниками. Конфлікт закінчується жертовною загибеллю неофітів (грец. νεόφυτος — новонавернений до якоїсь віри), відданих на розтерзання звірам. Але цією розправою не вбито правди. За сюжетом твору, після кривавої розправи над одним з неофітів його мати понесла синове слово далі в люди — «І на торжища і в чертоги». Зображення давнього минулого іншої країни не було для Шевченка самоціллю. «Н.» — історіософічна, а не суто істор. поема. Автор через істор. аналогію розкривав своє розуміння сучасної йому дійсності, підкреслював революц. сенс суспільно-політичної ситуації в Росії перед сел. реформою 1861. Про умовність історизму твору Шевченко писав у листі до Я. Кухаренка 16.II 1858: «Скомпоновав ще я тут з нудьги одну штуку, поему „Неофіти“, нібито із римської історії». Міркуючи, де й коли творилося те, про що він хоче розповісти, поет наче вагається: «Либонь за Декія царя? // Чи за Нерона сподаря? // Сказать запевне не зумію. // Нехай за Нéрона. // Росії // Тойді й на світі не було». Таким способом автор привертав увагу читача до навколишньої дійсності, спонукав дошукуватись у поемі глибинного смислу. Різними прийомами поет знову й знову нагадував про необхідність паралельного осмислення історії й сучасності. Звертаючись до героїні твору, він казав: «Ідеш шукать його в Сибір // Чи теє... В Скіфію...». З істор фактів Неронового життя Шевченко брав саме ті, що найвиразніше перегукувалися з поведінкою, вчинками Миколи I: свавільний деспотизм, розпусту, потворне шанолюбство, раболіпне оточення Важливу функцію виконує в поемі мотив обожнення деспота — один з центральних її мотивів. Нерона було за життя оголошено Юпітером, богом. За його подобою виготовили бронзового ідола й молилися йому. В часи Шевченка в цьому мотиві з усією очевидністю проглядалась аналогія до постаті самодержця, тим більше, що самообожнення Миколи I не раз було осміяне в тодішній політ. сатирі. Сучасники Шевченка, яким стала відома його поема, розуміли, про що йдеться. П. Куліш, живучи ілюзіями щодо нового царя, Олександра II, і намагаючись переорієнтувати поета на інші теми, писав йому в листі 20.I 1858: «Твої „Неофіти“, брате Тарасе, гарна штука, да не для друку! Не годиться напоминать доброму синові про ледачого батька, ждучи від сина якого б ні було добра... Інша була б річ, якби тги докінчив Гуса. Там би тобі було де розгуляться; а папство — така ледарь, що її зневажай скілько хочеш — усяке скаже спасибі». П. Куліш не радив «зачіпати» ні самодержавства, ні православ’я.

Перед розповіддю «нібито із римської історії» твір має кілька позасюжетних компонентів, які становлять органічну худож.-філософську єдність із сюжетом. Саме в них найвиразніше виявляється зв’язок усього змісту твору з тогочасними суспільними обставинами. Це епіграф — вислів з книги пророка Ісайї, який, за біблійною легендою, своїми видіннями провіщав близьке оновлення народів через боже одкровення «святої правди». Далі йде присвята поеми М. С. Щепкіну, де автор висловлює свій погляд на твір («думу скорбную») як на притчу «розпинателям народним, грядущим тиранам», і пролог. Головний пафос пролога — викриття лицемірства верхів, які прикривали беззаконня самодержавної тиранії розп’яттям Ісуса Христа — жертовним символом євангельського братолюбства.

За кілька місяців до створення «Н.» (19.VI 1857), перебуваючи ще на засланні, поет записав у «Щоденнику»: «Август-язычник, ссылая Назона к диким гетам, не запретил ему писать и рисовать. А христианин Н(иколай) запретил мне то и другое. Оба палачи. Но один из них палач-христианин? И христианин девятнадцатого века, в глазах которого выросло огромнейшее государство в мире, выросло на началах христовой заповеди». Ця паралель між катом-поганином і катом-християнином, ставши, очевидно, тим паростком, з якого виріс задум «Н.», розширилася в поемі до масштабів загального зіставлення й ототожнення поганської і християнської деспотій. Мотив особистої долі поета, якою розпорядився кат-християнин Микола I, зазнав відповідного переосмислення. З цього мотиву починається пролог до поеми: «Давно вже я сижу в неволі, // Неначе злодій взаперті, // На шлях дивлюся та на поле, // Та на ворону на хресті // На кладовищі. Більш нічого // 3 тюрми не видно». Окреслений тут вузький світ поетової неволі — це символічна картина, а не буквальне зображення (Шевченко писав твір, як відомо, не в тюрмі). Так само символічною є могила з «вороною на хресті» — образним втіленням ідеї лицемірства, юродства. В час написання твору актуальною була проблема дальшого розвитку рос. суспільства. Цій проблемі присвячено другу книжку «Полярной звезды» О. Герцена (1856), з якою Шевченко познайомився в Нижньому Новгороді за місяць до створення поеми. О. Герцен у статті «Вперед! Вперед!», що нею відкривався номер, зіставляв «початки й кінці», зокрема початок і кінець царювання Миколи I. В «Н.» Шевченко теж використав цей прийом, зіставивши добу зародження християнства і час царювання Миколи I. Він поєднав у худож. образі самодержавного деспота риси реального Нерона, гонителя перших християн, і риси Миколи I, який правив «на началах христової заповіді». Шевченко використовував аналогію Микола I — Нерон і раніше, ще до заслання, у вірші «Холодний Яр»: «Не зовіте преподобним // Лютого Нерона». Це прізвисько мисляча Росія дала цареві за нечувану жорстокість у розправі з декабристами, що викликала в пам’яті розправу Нерона з першими християнами. Спираючись на це, Шевченко в поемі «Н.» творив нову ідеологічну концепцію, що відображала розвиток революц.-демократич. світогляду і була органічно пов’язана з визвольним рухом у Росії. Очевидний зв’язок «Н.» з революц. діяльністю О. Герцена. Познайомившись із «Полярной звездой», Шевченко записав у «Щоденнику» 3.ХІ 1857: «Обертка, т. е. портреты первых наших апостолов-мучеников, меня так тяжело, грустно поразили, что я до сих пор еще не могу отдохнуть от этого мрачного впечатления. Как бы хорошо было, если бы выбить медаль в память этого гнусного события. С одной стороны — портреты этих великомучеников с надписью „Первые русские благовестители свободы“, а на другой стороне медали — портрет неудобозабываемого Тормоза с надписью „Не первый русский коронованный палач“». «Н.» і є своєрідним поетичним втіленням такої «медалі»: з одного боку деспот Нерон-Микола I, з другого — борці проти деспотизму, провісники революц. оновлення суспільства — неофіти-декабристи. Вже самий факт портретного увічнення жертв тиранії на обкладинці «Полярной звезды» відіграв певну роль у визріванні ідейно-худож. задуму поеми. Шевченко своїм твором нещадно бичував тиранію самовладдя, всіляке рабство, викривав його соціальне, психологічне й духовне коріння. Глибинне спрямування твору полягає в тому, щоб наочно показати виродження, історично неминучий кінець кріпосництва, покори, духовного гніту, освячуваного церквою. Разом з тим поема засвідчує формування нового «євангелія», нової ідеології в суспільстві, нових визвольних сил. Слід нагадати, що Ф. Енгельс у праці «До історії первісного християнства» (1894) писав про точки зв’язку первісного християнства з сучасним йому робітн. рухом і характеризував їх так: «І християнство і робітничий соціалізм проповідують прийдешнє визволення від рабства та злиднів; християнство шукає цього визволення в посмертному потойбічному житті на небі, а соціалізм — у цьому світі, в перебудові суспільства» (Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 22, с. 443).

В антикріпосницькій і антимонархічній поемі «Н.» видно ті «точки зв’язку», які називає Ф. Енгельс. Шевченко обстоює визволення поневолених саме «у цьому світі», його думка про «святої правди голос новий» має цілком земну суть: «Молітесь богові одному, // Молітесь правді на землі, // А більше на землі нікому // Не поклонітесь. Все брехня — // Попи й царі...». Поет провіщав революц. оновлення суспільства.

Літ.: Ненадкевич Є. О. Творчість Т. Г. Шевченка після заслання (1857 — 1858). К., 1956; Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. Редакційна робота над творами 1847-1858 pp. К., 1959; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

М. М. Острик.


НЕРОН (Nero) Клавдій Цезар (37 — 68) — римський імператор [54 — 68]. Щоб зміцнити свою владу, вів жорстоку боротьбу проти опозиційних сенаторів. Нещадно розправився з християнами, обвинувативши їх у підпалі Риму (64). Позбавлений сенатом влади, покінчив життя самогубством. Ім’я Н. стало символом кривавого тирана. В поемі «Неофіти» Шевченко зобразив розправи Н. з християнами. Шевченків образ Н. має безперечні натяки на особу Миколи 1. В поезії «Холодний Яр» поет назвав Миколу І Нероном. Згадка про Н. є й у вірші «N. N». («О думи мої! О славо злая!»).


НЕРСЕСЯН Степанос Акопович (1815 — 4.IV 1884) — вірменський художник. У 1838 — 42 вчився в петерб. Академії мистецтв у К. Брюллова. Тут зустрічався з Шевченком. Ім’я Н. згадується поряд з іменем Шевченка ще до навчання в Академії в протоколах Товариства заохочування художників за 1837, куди молоді художники зверталися по допомогу.



НЕРУДА (Neruda) Ян (9.VII 1834 — 22.VIII 1891) — чеський письменник і громад. діяч революційно-демократич. напряму. Один з організаторів нац.-визвольного руху 60-х pp. у Чехії. Автор збірок віршів, новел, літ.-критичних статей, фейлетонів. Був знайомий з Марком Вовчком, називав її «малоросійською Воженою Немцовою». В особистій бібліотеці Н. була збірка творів Шевченка укр. мовою. В журналах «Obrazy života» («Картини життя») і «Květy» («Квіти»), які він видавав, надрукував про укр. поета статтю Й. Первольфа і статтю, приписувану Е. Ваврі, та кілька творів Шевченка в перекладі чес. мовою Й. Первольфа і Е. Ваври. В статті «Тарас Григорович Шевченко», надрукованій у газ. «Humoristické listy» («Гумористична газета», 13.III 1889), писав про Шевченка як про поета першорядної величини і світового значення.


НЕСТОР (р. н. невід. — п. після 1113) — давньоруський літописець і письменник 11 — поч. 12 ст. У 70-х pp. 11 ст. став ченцем Києво-Печерського монастиря. На думку багатьох дослідників, Н. був автором і упорядником «Повісті временних літ». Шевченко в «Археологічних нотатках» записав, що Борисоглібську церкву в Чернігові, за літописом Н., збудовано 1123.


НЕТОЧНА РИМА — неповний збіг звуків у закінченнях віршових рядків. Різновиди Н. p.: дисонанс, консонанс і асонанс. У поезії Шевченка переважає Н. p., побудована на повтореннях звукових комплексів, здебільшого звукових пар — суфіксів, закінчень, коренів слів, іноді тільки елементів їх. Напр., «І попливе човен // 3 широкими вітрилами // І з добрим кормилом, // Попливе на вольнім морі, // На широких хвилях» («Єретик»). Н. р. збільшує кількість образних засобів, акцентує увагу на їхньому змістовому навантаженні. В творчості Шевченка Н. р. з’явилася на грунті його зв’язків з народнопісенною традицією і набагато випередила появу суфіксальних, кореневих, асонансних та ін. звукових римових утворень, що поширилися в поезії 20 ст.


НЕХОДА Іван Іванович (6.VI 1910 — 17.Х 1963) — український рад. поет. Член КПРС з 1942. У творчості не раз звертався до образу Шевченка. У віршах «Стояв Шевченко над Невою» (1939), «Подорож на Чернечу гору (17 червня 1945 року)» (1945), «В Орську» (1949), «Сіль землі» (1961) та ін. писав про значення Шевченка в історії укр. народу. Згадував його в поезіях «Горький у Мануйлівці (1897 і 1900 pp.)» (1953), «Навіки поріднив нас Ленін», «Мій отчий дім», «За долю світу я весь час в тривозі» (всі — 1961). У творах Н. чимало поетичних образів, запозичених з «Кобзаря».


НЕЧЕРДА Борис Андрійович (н. 11.VII 1939) — український рад. поет. Член КПРС з 1970. У поемі «Шевченко» створив образ поета — «митця-зброяра»; використав ремінісценції з Шевченкових творів.


НЕЧИПОРЕНКО Іван (н. 1805 — р. см. невід.) — кріпак, дворовий П. Енгєльгардта. Шевченко дружив з Н. у 30-х pp. у Петербурзі. В автобіографії поет пізніше писав: «По совету Сошенка он начал пробовать портреты с натуры акварелью. Для многочисленных проб терпеливо служил ему моделью его земляк и друг, Иван козак Нечипоренко. Дворовой человек того же Энгельгардта».


НЕЧИПОРЕНКО Сергій Григорович (н. 19.Х 1922) — український рад. художник декоративно-ужиткового мистецтва (художнє ткацтво). Автор творів на шевченківську тематику: панно — «Думи мої, думи...» (1961) та «Наша пісня, наша дума не вмре, не загине» (1970), декор. тканини «Тарас Шевченко» (1962).


НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ Іван Семенович (справж. прізв. — Левицький; 25.ХІ 1838 — 15.IV 1918) — український письменник-реаліст, критик і публіцист. Утвердив в укр. л-рі жанр соціальної повісті й соціального роману. Розвивав далі демократичні традиції укр. прози. Захищав принципи критичного реалізму й народності, вкладаючи в ці поняття, що історично розвиваються, свій зміст і своє розуміння, інколи помилкове. В деяких творах, зокрема публіцистичних («Сьогочасне літературне спрямування», 1878), виявилися ідейна суперечливість, нац. обмеженість. Велике значення для розуміння літ.-естетичних поглядів Н.-Л. мають його думки про багатьох укр., рос. і зарубіжних письменників. Шевченка він підносив над усіма за народність, реалізм, суспільно-політичне звучання його поезії. У статті «Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906) висловив захоплення революц. ідеями Шевченкових творів. Поему Шевченка «Сон» він вважав найкращим політ. твором, а його «Гайдамаки» — найпоетичнішим словом великого генія в усій слов. л-рі. З щирою повагою писав про Шевченка в нарисі «Шевченкова могила» (1881). Згадував його і в багатьох худож. творах. В Н.-Л. є автобіографічні свідчення про раннє захоплення «Кобзарем», про значну роль Шевченка в його ідейно-творчому розвитку. Портрет с. 53.

Тв.: Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка. В кн.: Нецуй-Левицький І. Зібрання творів, т. 10. К., 1968; Сорок дев’яті роковини смерті Тараса Шевченка. «Народне слово», 1910, 12 березня; Шевченкова могила. В кн.: Нечуй-Левицький І. Зібрання творів, т. 4. К., 1966.

Літ.: Тараненко М. П. Шевченко в оцінці Ів. Нечуя-Левицького. В кн.: Збірник праць одинадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1963; Федосов Л. Шевченківські традиції в сатирі І. С. Нечуя-Левицького. В кн.: Збірник праць дванадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1964.

М. П. Тараненко.


«НЕВЕСТА» — драма Шевченка, написана російською мовою 1841 в Петербурзі. Повний текст її не знайдено. Відомий лише уривок з неї — «Песня караульного у тюрьмы». Надсилаючи цей уривок Г. Квітці-Основ’яненкові для харків. альм. «Молодик», Шевченко в листі до нього 8.XII 1841 пояснював, що це пісня з драми «Невеста», переробленої з трагедії «Никита Гайдай». Про п’єсу відомо ще й із спогадів А. Козачковського (газ. «Киевский телеграф», 26.II 1875), який писав, що йому доводилося читати «Н.» (він називав її мелодрамою в прозі) десь у кінці 1841 — на поч. 1842. За його свідченнями, твір змальовував події періоду гетьманування І. Виговського і являв «зразок незрівнянного, що не вдалося Основ’яненкові, мистецтва передавати місцевою російською мовою побут України з найповнішим додержанням зворотів рідної мови та народного характеру дійових осіб». Шевченко розповідав А. Козачковському, що він подавав «Н.» до дирекції Петербурзького імператорського театру і що її погоджувалися поставити.

Літ.: Шубравський В. Є. Драматургія Т. Г. Шевченка. К., 1961.


НЄЖЕНКА (точніше Нєжинка) — село Оренбурзького пов. Оренбурзької губ. (тепер село Нєжинка Оренбурзького р-ну Оренбурзької обл. РРФСР). Шевченко згадав про Н. в повісті «Близнецы». Від імені героя твору він розповів про свою поїздку в це село.


НЄЖЕНЦЕВ Євген Савич (17.III 1904 — 9.IV 1942) — рос. рад. поет і перекладач. Переклав вірші Шевченка «Зацвіла в долині», «Не завидуй багатому» та ін. (всі — 1939). Ці перекл. надруковано в багатьох рос. виданнях творів Шевченка.


«НЕСЧАСТНЫЙ» — повість Шевченка, написана рос. мовою в Новопетровському укріпленні 24.I — 20. II 1855. Чорновий автограф, що зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, має багато закреслень і виправлень. Уперше надруковано в журн. «Исторический вестник» (1881, № 1). В основу сюжету покладено спостереження Шевченка в роки заслання над відданими в солдати на «виправлення» дворянськими й купецькими синками. Таких «нещасних» (солдатське прізвисько цих осіб, якому письменник надав іронічного звучання) Шевченко зустрічав в Орській фортеці і Новопетровському укріпленні. Про «конфірмованих» у солдати «по воле родителышцы», зокрема про сина статського радника — Ю. Порцьянка, він писав у «Щоденнику» 25.VI 1857. Знайомство з Порцьянком, можливо, дало поштовх до написання «Н.». У повісті описано історію Іполита Хлюпіна, засланого в солдати на прохання матері. Осн. ідея твору — показати соціальне коріння «нещасних», розкрити органічний зв’язок між кріпосницьким ладом і процесом розкладу поміщицького класу. Сюжет має гостро викривальний характер. «Н.» — своєрідне художнє дослідження питання, звідки з’являються такі здеморалізовані натури, як Іполит. Причини цього письменник бачив у моральній деградації панства, потворному вихованні дворянських дітей. Поміщиця Марія Федорівна намагається позбавити спадщини нерідних дітей, а сина Іполита виховує так, що з нього виростає злочинець і мерзотник. З її волі Іполита відправили в арештантські роти, а вона сама потрапила на лаву підсудних. Марія Федорівна — один з найвиразнішихіїсатиричних образів у рос. прозі Шевченка. В сатиричному плані виведено і її чоловіка — відставного ротмістра, поміщика-«собачника» Хлюпіна. Повість відзначається стрункістю композиції; в ній немає характерних для ін. прозових творів Шевченка великих відступів, які уповільнюють розвиток дії. Повість «Н.» належить до кращих творів революц.-демократичної л-ри 50-х pp. 19 ст. Шевченко один із перших так правдиво описав поміщицьку сваволю, жорстокість і моральне виродження пануючих верств тогочасного суспільства.

Літ.: Пыпин А. Русские сочинения Шевченка. «Вестник Европы», 1888, №3; Колесник П. Проза Т. Г. Шевченка. «Літературна критика», 1936, № 10; Бронський А. Повісті Т. Г. Шевченка. «Літературна критика», 1939, № 2 — 3; Кирилюк Є. Тарас Шевченко. К., 1964; Шагінян М. Тарас Шевченко. К., 1970; Білецький О. Російська проза Т. Г. Шевченка. В кн.: Білецький О. Зібрання праць, т. 2. К., 1965; Кодацька Л. Художня проза Т. Г. Шевченка. К., 1972.

Л. Ф. Кодацька.


НИЖАНКІВСЬКИЙ Остап Йосипович (24.I 1863 — 22. IV 1919) — український композитор, хоровий диригент і громад. діяч. Автор творів на вірші Шевченка: романсів — «Вітер в гаю нагинає», «Минули літа молодії» (1885); хору «Наша дума, наша пісня» (1896). Засновник Львів. в-ва «Бібліотека музикальна» (1885), яке видавало і твори укр. композиторів на Шевченкові поезії. Був організатором і учасником шевченківських концертів, що їх влаштовувало хорове т-во «Боян» наприкінці 19 — на поч. 20 ст.у Львові, Бережанах, Тернополі, Стриї, Дрогобичі, Рогатині. Н. — автор статей про шевченківські концерти.


НИЖНІЙ НОВГОРОД — губернське місто Нижегородської губ. (тепер м. Горький, обласний центр РРФСР). Повертаючись із заслання, Шевченко прибув сюди пароплавом 20.IX 1857 і мав намір відразу ж їхати далі до Петербурга. Але в Н. Н. поета за розпорядженням з Оренбурга затримали й оголосили, що його відпущено з Новопетровського укріплення без дотримання «необхідних» формальностей, що йому заборонено жити в обох столицях (у Петербурзі й Москві) і що він повинен негайно виїхати до Оренбурга. Тільки за допомогою людей, які доброзичливо поставилися до нього, Шевченкові пощастило залишитись у Н. Н. і чекати дальшого вирішення своєї долі. «Тепер я в Нижнім Новгороді, на волі, — на такій волі, як собака на прив’язі...», — писав Шевченко 12.XI 1857 в листі до М. С. Щепкіна.

Під пильним наглядом поліції Шевченко жив у Н. Н. до 8.III 1858. Своє перебування в цьому місті він описав у «Щоденнику» (записи з 20.ІХ 1857 по 7.III 1858) і в листах до І. Клопотовського 6.XI 1857, І. Ускова 12. XI 1857, М. С. Щепкіна 12.ХІ 1857, Я. Кухаренка 16. II 1858 та ін. У житті Шевченка перебування в Н. Н. було важливим етапом. Передусім, поет цікавився громадсько-політ. життям міста, його історією, зокрема, читав книжку М. Храмцовського «Краткий очерк истории и описание Нижнего Новгорода» (ч. 1. Нижній Новгород, 1857). Тут він познайомився з учасниками декабристського руху І. Анненковим, О. Муравйовим, з близькими до декабристів О. Улибишевим, М. Дороховою, підтримував дружні взаємини з М. Брилкіним, П. Овсянниковим, В. Кишкіним, К. Шрейдерсом, М. Якобі, П. Шумахером та ін. З неослабною увагою Шевченко слідкував за ходом підготовки до скасування кріпацтва. У Н. Н. він познайомився з найновішими нелегальними виданнями О. Герцена (газетою «Колокол» альманахом «Полярная звезда», брошурою «Крещеная собственность» ) та з забороненими цензурою творами, які поширювалися в списках, з безцензурними творами П. Лаврова, Д. Ленського та ін. У цьому місті Шевченко читав багато творів, які не мав можливості читати на засланні. В листі до А. Толстої 12.ХІ 1857 він писав: «Теперь же я... завален книгами и запоєм читаю, или, правильнее, отчитываюсь.. Я прочитал уже все, что появилось замечательного в нашей литературе в продолжение этого времени. Теперь остались мне одни журналы за нынешний год, и я наслаждаюся ими, как самым утонченным лакомством». Поет брав діяльну участь у культурному житті міста: відвідував театральні вистави, бував на музичних вечорах, допомагав влаштовувати вистави. Під час перебування в Н. Н. ще більше зміцніла дружба укр. поета з рос. актором М. С. Щепкіним, який приїжджав сюди, щоб побачитися з Шевченком. М. С. Щепкін узяв участь у кількох виставах Нижегородського театру, на яких був і Шевченко. В Н. Н. поет захопився актрисою К. Піуновою. Під час перебування в цьому місті він написав поеми «Неофіти», «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава», закінчив повість «Прогулка с удовольствием и не без морали», написав театр. рецензію «Бенефис г-жи Пиуновой, января 21 1858 года», розпочав грунтовну редакційно-творчу роботу над віршами, написаними під час заслання. Багато працював тут Шевченко і як художник. Він намалював «Благовіщенський собор у Нижньому Новгороді», понад 20 портретів, автопортрети, чимало архітектурних пейзажів (див. Нижнього Новгорода види). 8.III 1858 Шевченко виїхав до Москви.

В місті збереглися будинки, в яких жив чи бував поет: кол. будинок П. Овсянникова (в перебудованому вигляді; тепер набережна Жданова, 2), кол. будинок, де була квартира К. Шрейдерса (тепер вул. Фігнер, 5), — на обох цих будинках встановлено меморіальні дошки; будинки, в яких жили: О. Улибишев (тепер вул. Свердлова, 61), В. Даль (тепер Лядова, 25), В. Трубецькой (тепер Октябрська, 20) та ін. Ім’ям Шевченка в Горькому названо вулицю і бібліотеку. Матеріали про перебування поета в Н. Н. експонуються в Горьковському історико-архітектурному музеї-заповіднику.

Літ.: Сигорский А. Город литературных традиций. Горький, 1958; Кирилюк Є. П., Шабліовський Є. С. Шубравський В. Є. Т. Г. Шевченко. Біографія. К., , 1964; Т.Г. Шевченко в Нижнем Новгороде. Горький, 1958; Орлов С. А. Шевченко и нижегородский театр. «Волга», 1966, № 5; Бать Л. Він жив у нашому місті. «Вітчизна», 1964, № 5; Червяковский С. А., Крылов А. А. Шевченко в Нижнем Новгороде. Горький, 1964.

Л. Н. Большаков.


НИЖНЬОГО НОВГОРОДА ВИДИ — твори Шевченка, виконані 1857 в Нижньому Новгороді, де художник жив з 20.ІХ 1857 по 8.III 1858 після заслання, чекаючи дозволу на виїзд до Москви й Петербурга. Згідно з записами в «Щоденнику», в Нижньому Новгороді він створив 11 малюнків. Це архітектурні пейзажі й види міста. З семи відомих творів п’ять — «Благовіщенський монастир у Нижньому Новгороді», «Печерський монастир у Нижньому Новгороді», «Церква Іллі в Нижньому Новгороді», «Церква св. Миколи в Нижньому Новгороді» та «Вид Нижнього Новгорода» — він виконав олівцем, два — «Архангельський собор у Нижньому Новгороді» та «Благовіщенський собор у Нижньому Новгороді» — сепією з домішкою білила. Всі вони майже однакового розміру; зберігаються в ДМШ. Де твори «Церква Георгія в Нижньому Новгороді», «Дзвіниця Архангельського собору в Нижньому Новгороді», «Кремлівська стіна в Нижньому Новгороді» і «Краєвид Заоччя» та якою технікою їх виконано — невідомо. Про зображені пам’ятки Шевченко подав у «Щоденнику» істор. відомості й висловив про них свою думку як про твори архітектури.

Літ.: Прокопенко Н. Творческое наследие художника Шевченко нижегородского периода. В кн.: Т. Г. Шевченко в Нижнем Новгороде. Горький, 1958.


НИКОЛИЧ (Николић) Владимир (р. н. невід. — 1869) — сербський журналіст, один з перших перекладачів поезій Шевченка серб. мовою. Його переклади «Заповіту» і «Хустини» опубліковано в журн. «Вила» («Віла», 1868, № 12, 14). Художньо переклади не зовсім вправні. В «Заповіті» відтворено пафос і романтичну піднесеність вірша, але подекуди трапляються відхилення від оригіналу. Обсяг перекладеного тексту «Хустини» значно перебільшує оригінал.


НИКОН (світське прізв. та ім’я — Минов Микита; 1605 — 27.VIII 1681) — російський церковно-політ. діяч, патріарх рус. церкви (1652 — 67). Церковна реформа, що її провів Н., — виправлення богослужебних книг і зміни в церк. обрядах, спричинила розкол у православній церкві. Перебуваючи в Нижньому Новгороді, Шевченко дізнався, що в с. Вельдеманові Нижегородської губ. 1605 народився «знаменитий патриарх Никон». Цей факт поет занотував 28.X 1857 у «Щоденнику».


НИЧИПОРЕНКО Андрій Іванович (14.Х 1836 — 19.ХІ 1863) — діяч всеросійського визвольного руху. Член організації «Земля і воля». Навесні 1862 їздив у Лондон на побачення з О. Герценом. У липні того ж року заарештований за зв’язки з «лондонськими пропагандистами» («Процес 32-х»). Помер у казематі Петропавловської фортеці. За дорученням О. Герцена зустрічався з Шевченком 1860 у Петербурзі, щоб порадитись відносно перекладача для одного з лондонських видань українською мовою. Ймовірно Шевченко через Н. знайомився з окремими номерами «Колокола».


НІЖИН — повітове місто Чернігівської губ. (тепер місто обл. підпорядкування, районний центр Чернігівської обл.). Шевченко приїхав сюди разом з О. Афанасьєвим-Чужбинським у лютому 1846 і пробув кілька днів. Він оглянув архітектурні пам’ятки Н., можливо, побував у ліцеї князя Безбородька. Поета відвідували ліцеїсти, він записав в альбом М. Гербеля чотири рядки з поезії «Гоголю». Через Н. у травні 1861 везли домовину з тілом Шевченка. Згадки про Н. є в повістях «Княгиня», «Музыкант», «Капитанша», «Близнецы», в передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 та в листі до В. Г. Шевченка 22 — 25.VIII 1860. В Н. ім’ям поета названо одну з вулиць, школу й парк.

Літ.: Неділько Г. Я. Кілька уточнень до біографії Шевченка. «Радянське літературознавство», 1976, № 5.


«НИКИТА ГАЙДАЙ» — трагедія Шевченка, написана рос. мовою 1841 у Петербурзі. Автограф невідомий. Опубліковано лише уривок твору (3-я дія), вперше — в журн. «Маяк» (1842, № 9), вдруге — в журн. «Киевская старина» (1887, № 10). В листі до Г. Квітки-Основ’яненка 8. XII 1841 поет писав, що «перемайстрував» «Н. Г.» у драму «Невеста». «Н. Г.» — істор. трагедія, події якої відбуваються в добу Б. Хмельницького. Герой твору — Микита Гайдай, подібно до героїв істор. поезій К. Рилєєва, — виразник патріотичних і волелюбних ідей автора. Зміст 3-ї дії «Н. Г.» становлять переважно патетичні волелюбні монологи головного героя. Поряд із патріотичними ідеями Шевченко вклав в уста Микити й свої думки про братнє єднання слов. народів: «Славяне! несчастные славяне! Так нещадно и так много пролито храброй вашей крови междоусобными ножами. Ужели вам вечно суждено быть игралищем иноплеменников?..» (аналогічні думки поет тоді висловлював і в поемі «Гайдамаки»). У творі помітний вплив рос. поетичної традиції, зокрема поезії декабристів.

Літ.: Костюк Ю. Про драматичні твори Шевченка. «Театр», 1937, № 4; Шаховський С. М. Шевченко-драматург. «Учені записки Харківського державного університету», 1939, № 17; Борщаговський О. Шевченко-драматург. «Театр», 1940, № 1; Шубравський В. Є. Драматургія Т. Г. Шевченка. К., 1961.

В. Є. Шубравський.


НІКІТЕНКО Олександр Васильович (24.III 1804 — 2.VIII 1877) — російський критик, літературознавець поміркованоліберального напряму. Цензор Петерб. цензурного комітету. Шевченко зустрічався з Н. У квітні — травні 1840 на літ. вечорах у М. Маркевича, О. Струговщикова та ін. У серпні 1844 Н. дозволив випустити в світ книжку Шевченка «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки». Зустрічалися вони й після повернення поета з заслання в М. Сухомлинова та на обіді на честь О. Є. Мартинова. В «Щоденнику» 6.V 1858 Шевченко записав про позитивне враження від зустрічі з Н. Разом з іншими Н. підписав лист комітету Т.ва для допомоги нужденним літераторам і вченим 19.III 1860 з приводу звільнення родичів Шевченка з кріпацтва. Згадки про Шевченка є в щоденнику Нікітенка.


НІКІТІН Іван Савич (3.X 1824 — 28.Х 1861) — російський поет. Шевченка міг знати через свого приятеля Л. Блюммера, який зустрічався з укр. поетом 1857 — 58. В листі до П. Бартенєва 5.II 1860 Н. писав: «Якби Ви знали, як мене порадувала звістка, що в світ вийшов „Кобзар“ Шевченка. Нарешті повітря починає освіжатися». Шевченко також знав твори Н. У повісті «Капиташна» він натякає на зайву описовість вірша Н. «Ночівля візників».


НІКОЛАДЗЕ Ніко (Микола Якович; 26.IX 1843 — 1.IV 1928) — грузинський і російський публіцист, літературний критик і громадський діяч революційно-демократич. напряму. Співробітничав у журн. «Современник» і газ. «Колокол». З творчістю Шевченка познайомився в роки навчання в Петерб. ун-ті. Н. тепло згадував укр. поета у своїх мемуарах «Спогади про шістдесяті роки» (1927).


НІКОЛАЄВ Микола Борисович (н. 7.II 1925) — український рад. художник декоративно-ужиткового мистецтва. Автор творів з кераміки на шевченківську тематику: настінної тарілки до 90-річчя з дня смерті Т. Г. Шевченка (1951), ваз «Ювілею великого Кобзаря» (у співавтор. з Б. П’янидою та Ю. Пиманкіним, 1963), «Його слово, його слава не вмре, не загине» (у співавтор. з Б. П’янидою та І. Сенем, 1964), триптиха з шамотних настінних плит — «Врага не буде супостата...», «А буде син, і буде мати...», «І будуть люде на землі...» (у співавтор. з Б. П’янидою, 1964).


НІКОЛАЄВСЬКА — станиця біля Новопетровського укріплення (тепер у складі м. Форта Шевченка). Шевченко бував тут 1850 — 57. Цю станицю він відтворив на малюнках «Флагшток Новопетровського укріплення та вид на станицю Ніколаєвську», «Станиця Ніколаєвська» та ін.


НІКОЛЕСКУ (Nicolescu) Taтяна (н. 9. VII 1923) — румунський літературознавець і перекладачка. Досліджує рос.-укр.-рум. літературні зв’язки. За переклади й популяризацію творів письменників народів СРСР 1968 її нагороджено рад. орденом «Знак Пошани». Авторка статті «Шевченко — народний бард України», опублікованої в журн. «Viaţa românească» («Румунське життя», 1964, № 6).


НІКОЛЬСЬКИЙ Сергій Родіонович (н. 1816 — р. см. невід.) — старший лікар Новопетровського військового госпіталю. Шевченко познайомився з Н. після прибуття на п-в Мангишлак восени 1850. Поет користувався книжками, журналами й газетами, які передплачував Н. Відзначаючи його обізнаність у багатьох питаннях, Шевченко водночас бачив і деякі його негативні риси. Поет не раз згадував Н. у «Щоденнику» (червень — липень 1857) та в листах до Б. Залеського 6.VI і 9.Х 1854.


НІКУЛІНА Надія Олексіївна (24.VIII 1845 — 5.VII 1923) — російська актриса. Виступала на сцені Малого театру в Москві. У виставі «Вночі проти різдва» (за п’єсою Шевченка «Назар Стодоля») 22.II 1877 в цьому театрі виконала роль Стехи.


НІМЕЦЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Великий укр. поет знав і високо цінив здобутки передової нім. культури: твори письменників (Й.-В. Гете, Й.-Ф. Шіллера, К.-Т. Кернера та ін.), художників (Г. Гольбейна Молодшого, А. Дюрера), композиторів (Л. Бетховена, Я.-Л.-Ф. Мендельсона-Бартольді, Ф. Шуберта та ін.), був обізнаний з працями вченого-природознавця А. Гумбольдта, зокрема з його багатотомним дослідженням «Космос». У листах, «Щоденнику» та ін. творах Шевченка є захоплені відгуки про цих діячів культури й науки. В автобіографічній повісті «Художник» він писав про своїх друзів — німців за походженням (К. Йохима, О. Фіцтума, О. Шмідта та ін.), які жили в Росії. Нім. прогрес. культура, зокрема л-ра, відіграли позитивну роль у формуванні Шевченка як поета і художника. В нім. л-рі Шевченкові імпонували, насамперед, гуманістичні тенденції, ідеї боротьби проти соціальної несправедливості й тиранії, духовного закріпачення людини, ідеї утвердження братерства народів. Нім. л-ра досить повно засвоїла творчу спадщину великого укр. письменника і сприяла проникненню її в ін. зх.-європ. країни. Переклади творів Шевченка, статті про нього, що з’являлися нім. мовою, відкривали йому шлях і в австр. л-ру (див. Австрійська література і Т. Г. Шевченко). Публікації про укр. поета в періодич. виданнях 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. на території Австро-Угорщини, в складі якої до 1918 перебували зх.укр. землі, поширювалися і в Німеччині, сприяючи популяризації його творів. Тому, говорячи про сприйняття літ. спадщини Шевченка в країнах нім. мови, не можна не брати до уваги як тих перекладів і статей про нього, що з’явилися в Австро-Угорщині, так і тих нім. публікацій, що належали укр. письменникам, які доклали багато зусиль для поширення нім. мовою творів поета. Участь прогрес. укр. літераторів у перекладанні, в наук. осмисленні творчості Шевченка — одна з характерних особливостей як нім., так і австр. шевченкіани. Особлива роль у популяризації спадщини укр. поета серед нім. та австр. громадськості належить І. Франкові, який переклав нім. мовою більше як 30 творів Шевченка, написав низку статей і рецензій на переклади Шевченкових творів нім. мовою. Франко ставив собі за мету показати Шевченка як видатного поета-революціонера, великого гуманіста, поборника дружби й братерського єднання народів. Засвоєння спадщини Шевченка на німецькомовному грунті — процес складний і суперечливий. Ранні публікації про нього мали інформаційний характер. Осн. увагу автори приділяли ліричним віршам, їхній фольклорно-пісенній основі і не розкривали глибини революц. звучання його поезії. Переклади, як правило, були мало вдалими, буквалістськими. Перша згадка про Шевченка нім. мовою датується 1843, коли лейпціг. журн. «Jahrbücher für slavische Literatur, Kunst und Wissenschaft» («Щорічники слов’янських літератур, мистецтва і науки», № 1), редагований Я. П. Йорданом, подав коротку анотацію на поему «Гайдамаки». В 1860 у виданні «Wissenschaftliche Beilage der „Leipziger Zeitung“» («Науковий додаток до ,Лейпцігської газети“», 10.VI 1860) надруковано переклад автобіографічного листа Шевченка, адресованого редакторові журн. «Народное чтение». Згодом з’явилося ще кілька публікацій про укр. поета, з яких особливу увагу привертає стаття Г.-Л. Цунка «Життя російського поета» в лейпціг. журн. «Die Gartenlaube» («Альтанка», 1862, № 28). Автор оцінював Шевченка як глибоко народного нац. поета, який за своїм значенням «належить усьому світові». Початок ширшому зацікавленню творчістю Шевченка в нім. л-рі поклала книжка Й.-Г. Обрісша «Тарас Григорович Шевченко — малоросійський поет», що вийшла 1870 в Чернівцях. У 70-х pp. творчість укр. поета розглядалася в наук. [«Allgemeine Geschichte der Literatur» («Загальна історія літературу», т. 2 Щтутгарт, 1872) Й. Шерра] та енциклопедичних [«Meyers Konversations lexikon» («Енциклопедичний лексикон Мейєра», т. 10. Лейпціг, 1877; перевидано в т. 10, 1897, т. 17. 1907)] виданнях. З’явилися також статті й розвідки К.-Е. Францоза. В берлін. журн. «Magazin für die Literatur des Auslandes» («Журнал іноземної літератури», 1878, № 12) опубліковано статтю «Тарас Шевченко» В. Каверау, в якому подано й уривки віршів укр. поета в перекладі Й.-Г. Обріста. Автор наголошував на волелюбних мотивах у творчості поета-революціонера. В наступні десятиліття з’явилися нові переклади творів Шевченка й статті про нього. В. Умлауф 1882 опублікував в альм. «Die Dioskuren» («Діоскури») свій переклад вірша «До Основ’яненка», а 1883 в № 34 журн. «Das Magazin für die Literatur des In- und Auslandes» («Журнал вітчизняної та іноземної літератури») — поему «Кавказ». У тому ж номері надруковано й статтю В Умлауфа про Шевченка, сповнену глибокої симпатії до укр. поета. В 1880 в нім. перекладі вийшла праця О. Пипіна і В. Спасовича «Історія слов’янських літератур» (Лейпціг), у якій подано загальну характеристику літ. спадщини Шевченка.

Ім’я укр. поета дедалі частіше згадувалося в дослідженнях не лише літ., а й політ. характеру. Так, нім. політ. діяч, дослідник суспільних взаємин у Росії М. Фольтіцінеано в книжці «Сучасна царська імперія» (Берлін, 1889) дав високу оцінку поетичної спадщини Шевченка, зокрема його ліричних віршів. «Як довго на Україні дзвенітиме українська мова, так довго житимуть і ці його думки-пісні», — зазначав він. Проте М. Фольтіцінеано недооцінював соціальне спрямування поем Шевченка. Про укр. поета в своїх працях писали Г. Карпелес (у двотомній «Загальній історії літератури...». Берлін, 1891), Ю. Гарт (у двотомній «Історії всесвітньої літератури і театру всіх часів і народів». Нойдам. 1894 — 96) та інші.

На поч. 20 ст. інтерес до творчості Шевченка зріс ще більше. З’явилися нові переклади його творів нім. мовою, здійснені нім. та укр. літераторами, і статті про нього. Важлива роль у популяризації його творчості належала журн. «Ruthenische Revue» («Український огляд», 1903 — 05), що 1906 — 16 виходив під назвою «Ukrainische Rundschau» («Український огляд»). На сторінках журналу опубліковано багато творів Шевченка нім. мовою в перекладах І. Франка, О. Поповича, В. Горошовського, С. Шпойнаровського, В. Фішера, А.-М. Боша та ін. У 1904 і 1906 в Чернівцях вийшли двома випусками «Вибрані поезії» Шевченка в перекладі С. Шпойнаровського. Якісно новим кроком у перекладанні творів укр. поета була збірка Ю. Віргінії «Вибрані вірші Тараса Шевченка» (Лейпціг, 1911), що викликала широкий відгук у Німеччині й Австрії. Побачив світ переклад повісті Шевченка «Художник» (Лейпціг, 1912), виконаний А. Зелібом. Це була перша спроба перекладу прозового твору укр. письменника нім. мовою.

У зв’язку з відзначенням 50-річчя з дня смерті та 100-річчя з дня народження Шевченка в періодич. л-рі з’явилося багато шевченківських матеріалів. Так, у збірці «Тарас Шевченко — найбільший поет України» (Відень, 1914) виступили нім., австр. й зх.-укр. літератори з статтями про нього і перекладами його творів. Окремими виданнями вийшли нарис С. Яричевського «Поет любові і протесту» (Серет, 1914), літ.-критична студія нім. мовою швед. славіста А. Єнсена «Тарас Шевченко. Життя українського поета» (Відень, 1916). Протягом 1914 — 16 опубліковано понад 30 поезій Шевченка в періодичних виданнях різних напрямів. У берлін. с.-д. газ. «Vorwärts» («Вперед», 13.III 1915) з грунтовною статтею виступив прогрес. літ. критик Ф. Дідеріх, який підкреслив революц. характер творчості укр. письменника. «Почуття гуманності зливається в Шевченка з революційним ідеалом свободи, рівності та братерства», — писав він. Частина публікацій про Шевченка, що з’явилася нім. мовою в роки 1-ї світової війни і пізніше, мала бурж.-націоналістич. характер. Ім’я Шевченка було відоме учасникам нім. соціалістич. руху. Його твори використовували ліві нім. соціал-демократи, інтерпретуючи їх з пролетарських і марксистських позицій. Це, зокрема, стосується висловлювань про укр. поета одного з засновників Комуністичної партії Німеччини Р. Люксембург, яка знала і високо цінувала його творчість. У статті «Душа російської літератури», вміщеній як передмова до її нім. перекладу повісті В. Короленка «Історія мого сучасника» (Берлін, 1918), вона називала Шевченка поряд з іменами О. Герцена, М. Чернишевського та ін. У листі з тюрми 5.II 1918 (надруковано в книжці «Роза Люксембург о литературе». М., 1961) вона просила надіслати їй збірку віршів укр. поета в перекладах Ю. Віргінії. Високо оцінено Шевченка в центр. органі Комуністичної партії Німеччини — газ. «Die rote Fahne» («Червоний прапор») — у статті, надрукованій до 60-річчя з дня смерті поета. Висвітлення життя і діяльності Шевченка в цих матеріалах протиставлено тлумаченню його спадщини бурж. націоналістич. елементами. Згодом марксистські тенденції в оцінці доробку поета розвинули й поглибили славісти НДР, де його творчість тепер сприймається саме в плані цих тенденцій.

Перемога Великої Жовтн. соціалістич. революції, утворення СРСР відкрили перспективи для поширення укр. л-ри за межами України. Серед прогрес. нім. літераторів усе більше зростав інтерес до укр. худож. слова. В 20-х pp. в Німеччині опубліковано низку статей про Шевченка та переклади його поезій. Письменниця А.-Ш. Вуцкі виступила із статтями про укр. поета в газетах «Berliner Tagblatt» («Берлінський щоденний листок», 19.III 1921) та «Deutsche Zeitung» («Німецька газета», 24.X 1925). Історик л-ри А. Лютер у своїй «Історії російської літератури» (Лейпціг, 1924) характеризував Шевченка як одного з «найенергійніших політичних поетів світової літератури», який «сам створив цілу літературу, а в піснях втілив весь свій народ». До перекладу творів укр. поета знову звернулася Ю. Віргінія. Проте ні їй, ні А.-Ш. Вуцкі не пощастило надрукувати свої переклади. Протягом 1918 — 37 в Німеччині не опубліковано жодної збірки творів поета. Виданий 1937 в Берліні збірник «Тарас Шевченко — український національний поет» мав бурж.-націоналістичний характер. Автори статей викривлено тлумачили спадщину Шевченка, а переклади його творів, надруковані в збірнику, виконано на невисокому художньому рівні, в них знівельовано революційну гостроту оригіналу.

З нагоди 125-річчя з дня народження Шевченка в Радянському Союзі видано в перекладі нім. мовою його «Вибрані вірші» (К., 1939) та повість «Художник» (К., 1939). У цей час над перекладами почала працювати група нім. поетів-антифашистів, які емігрували з фашист. Німеччини до Радянського Союзу, — Е. Вайнерт, А. Курелла, Г. Ціннер, Г. Гупперт, Г. Роденберг та ін. В журн. «Internationale Literatur» опубліковано ряд статей про Шевченка та перекладів його творів. Роботу над перекладами поезій Шевченка було продовжено після 2-ї світової війни. В 1951 вийшло два видання творів поета, що знаменували новий етап у перекладанні його спадщини нім. мовою. В Берліні надруковано збірку «„Гайдамаки“ та інші вірші» (в перекладі Е. Вайнерта) і в Москві — «Кобзар» (в двох томах, у перекладі Е. Вайнерта, А. Курелли, Г. Гупперта, Г. Ціннер, Г. Роденберга та ін.). Поява цих видань стала можливою завдяки утворенню НДР, зміцненню дружби між нім. і рад. народами, налагодженню між ними тісних контактів. Нім. поети домоглися значних успіхів у відтворенні Шевченкових поезій нім. мовою, здійснили переклади, що відображують ідейно-художнє багатство його творів, розкривають революц. звучання могутнього слова Шевченка. Осн. роль у підготовці двотомного «Кобзаря» нім. мовою належить А. Куреллі та Е. Вайнерту. А. Курелла розробив принципи перекладання, був організатором видання, переклав значну частину творів (всього 87). Е. Вайнерт переклав понад 60 творів (зокрема поему «Гайдамаки»). Ці книжки охоплюють, за окремими винятками, всю поетичну спадщину Шевченка. Обидва видання здобули високу оцінку в СРСР і НДР. Вміщені в них переклади збагатили нім. л-ру, ввійшли яскравою сторінкою в історію нім.-укр. літ. зв’язків. Але в деяких з них допущено окремі недоліки й прорахунки при передачі оригіналу. Загальне ж звучання перекладів відповідає оригіналові як щодо відтворення ідейної наснаженості Шевченкової поезії, так і щодо передачі її худож. багатства. В 1962 в Москві перевидано «Кобзар» в одному томі. Німецькою мовою з’явилась і Шевченкова повість «Варнак» (переклад надруковано в антології «Українські прозаїки». Берлін, 1963).

Паралельно з перекладами в 50 — 60-х pp. літератори і вчені НДР багато зробили для наук. осмислення спадщини Шевченка. Розвідки про нього опублікували, зокрема, А. Курелла, П. Кірхнер, М. Вегнер, наук.-популярні статті й нариси — А. Туніцкі, В. Кунце, К. Рунге, Е. Райснер та інші.

Свідченням зростаючої зацікавленості спадщиною українського поета в НДР було проведення в Берліні 1961 урочистого шевченківського вечора, який відкрив відомий нім. письменник С. Гермлін, а 1964 — міжнародного шевченківського симпозіуму, на якому з доповідями виступили вчені НДР (Е. Вінтер, П. Кірхнер), СРСР, Польщі, Чехословаччини. Напергдодні симпозіуму в органі ЦК СЄПН газ. «Neues Deutschland» («Нова Німеччина», 10.III 1964) надруковано про Шевченка статтю П. Кірхнера «Історія мого життя є частиною історії моєї батьківщини». В Києві на Міжнародному форумі діячів культури з промовою виступив А. Курелла. Славісти НДР досліджують осн. проблеми творчості укр. поета і поширення його спадщини в Німеччині. Провідною тенденцією їхніх праць є прагнення розкрити революційне звучання поезії Шевченка, показати нерозривний зв’язок його слова з боротьбою українського народу за соціальне й національне визволення в дожовтневу епоху.

Спадщина Шевченка привертає увагу перекладачів та істориків л-ри й у Федеративній Республіці Німеччини. Проте більшість з них творчість поета тлумачить тенденційно, в бурж.-націоналістич. дусі. Це, насамперед, стосується Г. Коха і виданої ним нім. мовою книжки «Українська лірика». З досить довільними перекладами віршів Шевченка 1961 — 62 виступила Е. Котмайєр. Тенденційно підібрано й прокоментовано Шевченкові твори в збірці англ., франц. й нім. мовою «Поезії».

Переклади: Schewtschenko T. Ausgewählte Gedichte. Leipzig, 1911; Schewtschenko T. Der Künstler Leipzig, 1912; Schewtschenko Т. Ausgewählte Gedichte. Kiev, 1939; Schewtschenkо Т. Die Haidamaken und andere Dichtungen. Berlin, 1951; Schewtschenko T. Der Kobsar. Ausgewählte Dichtungen in zwei Bänden. Moskau, 1951; Schewtschenko T. Der Kobsar. Ausgewählte Dichtungen. Moskau, 1962.

Літ.: Obrist J. G. Taras Grigoriewicz Szewczenko, ein kleinrussischer Dichter. Czernowitz, 1870; Jensen A. Taras Schewtschenko. Wien, 1916; Франко І. Шевченко по-німецьки. В кн.: Франко І. Твори, т. 17. К., 1955; Шамрай А. Новий переклад творів Т. Г. Шевченка німецькою мовою. «Вітчизна», 1952, № 3; Гавришків Б Шевченкознавство в країнах німецької мови. «Всесвіт», 1961, № 3; Наливайко Д. С. Шевченко в Німеччині й країнах німецької мови. В кн.: Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1966; Гаврищків Б. З історії німецької шевченкіани. «Архіви України», 1969, №2; Symomrja M., Reißner E. Neue Materialien zur Einführung Ševčenkos in Deutschland. «Zeitschrift für Slawistik», 1972, № 2; Погребенник Я. Шевченко німецькою мовою. К., 1973; Гресько М. Занічковський М., Кулик В. Т. Г. Шевченко в німецьких перекладах та критиці (1843 — 1917). Бібліографічний покажчик. Львів, 1968.

Я. М. Погребенник.


НІРОД Федір Федорович (н. 13.IV 1907) — український рад. художник театру, нар. художник СРСР (з 1965). Член КПРС з 1946. Виконав оформлення у Львів. театрі опери та балету ім. І. Я. Франка до опери К. Данькевича «Назар Стодоля» (1961) і в Київ. театрі опери та балету ім. Т. Г. Шевченка до опери Г. Майбороди «Тарас Шевченко» (1964).


НІСТРЕМ Джон — інженер-суднобудівник компанії «Меркурій». До приїзду в Нижній Новгород, де познайомився з Шевченком, працював на судноверф’ях Америки, Франції та ін. країн. 24.IX 1857 поет записав у «Щоденнику» про їхню спільну поїздку в Балахну (прізвище інженера навів неправильно: Стрем).


НІЩИНСЬКИЙ Петро Іванович (літ. псевд. — Петро Байда; 21.ІХ 1832 — 16.III 1896) — український композитор і поет-перекладач. Автор муз. картини «Вечорниці» до драми Шевченка «Назар Стодоля». Цей твір, що є одним з вищих досягнень тогочасної укр. хорової музики, композитор написав 1875 і тоді ж його поставив єлисаветградський артистичний гурток.


HOB — хутір Лебединського пов. Харківської губ. (тепер село Старонове Лебединського р-ну Сумської обл.). На початку червня 1859 Шевченко приїхав на Україну з Москви разом з Д. Хрущовим. Він заїхав у с. Лихвин, маєток Хрущових. Шанувальники поета з’їхалися до Лихвина. 6.VI усім товариством їздили відпочивати на хутір Н. біля Лихвина. Шевченко подарував тут на спогад своїм друзям офорти. Зберігся офорт «Приятелі» з власноручним написом Шевченка: «Варенушному архимайстрови А. М. Залескому на память 6 июня 1859 на Нови Т. Шевченко».


НОВАКІВСЬКИЙ Олекса Харлампійович (14.III 1872 — 29.VIII 1935) — український художник. Працював у галузі портрета, побутового та істор. жанрів, натюрморту і пейзажу. Автор картини «Марія» за однойменною поемою Шевченка (два варіанти: 1914, Львів. музей укр. мистецтва, та 1924), ескіз композиції «Т. Шевченко і діти» (бл. 1917), начерків до пам’ятника Шевченкові (ол., перо, 1913, 1916, 1917).

Літ.: Островський В. Олекса Новаківський. К., 1964.


НОВАКОВИЧ (Новаковић) Стоян (1.ХІ 1842 — 18.II 1915) — сербський письменник, учений, держ. діяч. У 1900 — 04 був послом у Росії. Засновник і редактор бєлград. журн. «Вила» («Віла», 1865 — 68), в якому друкувалося багато перекладів з укр. л-ри і, зокрема, перші в Сербії переклади творів Шевченка — «Заповіт» (перекл. В. Николича) і поема «Неофіти» («Вила», 1868, № 12, 13). «Неофіти» надруковано в прозовому, дуже точному за змістом, перекладі самого Н. Він же написав коментар до поеми, де відзначав гострий соціальний характер поезій Шевченка, його любов до рідного народу.


НОВАТОРСТВО ШЕВЧЕНКА-ПОЕТА. Поезія Шевченка за всієї видимої простоти й доступності, демократизму форми й змісту була не тільки на рівні сучас. йому поетичного мистецтва, а й перевершувала багатством худож. ідей і новаторством змісту й форми укр. поезію свого часу, підносячись до вершин загальнолюдської духовної культури, як і поезія О. Пушкіна, А. Міцкевича, Дж.-Н.-Г. Байрона, Г. Гейне та ін. Вона — соціальна (в її основі лежить революц.-демократичний естетич. ідеал), національна (вірність нар. характерові, кращим традиціям худож. л-ри та нар. творчості), інтернаціональна (поняття рівності й поваги до всіх рас і націй) однаковою мірою, ідейна й народна (див. Народність Т. Г. Шевченка), геніальна своїми здійсненнями й поривами в майбутнє. Вона є взірцем реалізму й правдивості, проникнення в суть речей і явищ, досконалості худож. зображення. У минулому окремі дослідники (О. Огоновський, П. Куліш, М. Драгоманов та ін.) недооцінювали майстерність Шевченка, худож. досконалість його творів, писали про недовершеність форми його поезії або тлумачили її як наслідування фолькл. зразків. Ці концепції критикував І. Франко. Остаточно їх розвіяло й спростувало радянське літературознавство. Поезія Шевченка, в якій відобразилися думки й сподівання народу, є разом з тим і глибоко індивідуальною як в ідеях, так і в образах та картинах.

І. Франко писав: «Його поезія відзначається найвищою простотою форми і змісту, композиції і вислову, — простотою, безпосередністю і природністю... А при цьому не знайдемо у нього ні сліду тієї примітивної безособовості, якою відзначаються справжні народні пісні, навпаки, вся його поетична творчість у дуже великій мірі має суб’єктивне забарвлення, вона є безпосереднім виявом його сильної і благородної індивідуальності» (Франко І. Твори, т. 17. К., 1955, с. 128).

Коли йдеться про новаторство Шевченка, зокрема в поезії, насамперед підкреслюють новизну й силу худож. ідей, які висловлював Шевченко. Його поетична творчість одухотворена ідеєю боротьби за волю і щастя народу, за утвердження соціальної й нац. гідності, рівності й свободи кожної людини, насамперед трудящих. Шевченко був новатором тому, що кожного разу знаходив відповідну худож. форму для втілення нових тем і ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність. Він розширював і ідейно-тематичні обрії укр. л-ри, вводячи в неї світові сюжети й образи (Прометей, античні та біблійні персонажі), даючи нове трактування подій і осіб світової та вітчизн. історії з точки зору трудящих і пригноблених. «Озираючи ту верховину української поезії, яку в її цілості ми звикли називати „Кобзарем“, — писав М. Рильський, — ми пересвідчуємось, що Шевченко — воістину народний поет, є разом з тим надзвичайно могутньою творчою індивідуальністю, яка, ввібравши в себе живодайні соки народної поезії й засвоївши найвищі досягнення світової літератури, дала народові і людству неперевершені й неповторні зразки своєї художньої майстерності» (Рильський М. Про людину, для людини. К., 1962, с. 217).

У творчості Шевченка переплелися лірика й епос. Завдяки широті істор. бачення світу його епос наскрізь ліричний (точніше — емоційний), а лірика — епічна. Шевченко творив нові форми поетичного мистецтва, спираючись як на фольклорні, так і на літ. традиції — українську, російську, світову. Це були кроки генія, який давав поетичному мистецтву нові закони, а не підкорявся готовим. Деякі худож. відкриття, винаходи Шевченка поезія в ширшому масштабі осягає тільки тепер; у його час і пізніше звичайнішими були епігонські запозичення, наслідування, які торкалися здебільшого форми, а не духу великого поета. Пісенна вільність, розкутість думки і вираження, ритміко-інтонаційна розмаїтість, оригінальність жанрових визначень (комедія, містерія, послання як ліро-епічні жанри) — це тільки деякі з прикмет його новаторства. Шевченко по-новаторському ставився до худож. форми, хоч, відходячи від літ. канонів, ніколи свідомо не руйнував усталених форм, як не був і прихильником штучних побудов. Збагачення відбувалося за рахунок осягання захованих можливостей багатозначності та багатозвучності слова, а тонке чуття міри, чуття прекрасного підказувало напрям осягання нових можливостей, щоб нести людям свіже, вільне, крилате слово. Великою заслугою Шевченка є те, що він розширив межі укр. лірич. поезії, надихнувши новим змістом усі її різновиди — лірику громадянську, філософську, любовну та пейзажну. Саме з часів Шевченка лірика, наснажена публіцистич. мотивами, а головне — громадян пристрастю, особистими нотами, набула в укр. поезії права називатися політичною лірикою Шевченко незмірно розширив і поняття особистої, інтимної лірики, внісши в неї всю сукупність почуттів сучас йому людини, людини революц. світогляду. Лірика Шевченка була вираженням душі сучас. йому інтелігента з народу, який не відділяв своєї долі від долі народу, суспільства, людства. Звідси — індивідуальний стиль його поезії, який відповідав його характерові, темпераментові. Ліричний герой Шевченкової поезії — це насамперед сам поет. Але Шевченко володів і найглибшим мистецтвом перевтілення, він говорив від імені найрізноманітніших верств суспільства, а найперше, що теж було новим, — від імені найнижчих соціальних низів, трудящих мас: кріпаків, солдатів, наймичок та ін. Щирість і переконливість Шевченкової поезії — виняткові, як виняткова й влада поета над усіма виражальними, зображальними і ритміко-інтонац. властивостями слова — тропами, фігурами, версифікац. засобами. Слово поета було найгострішою зброєю, дійовою силою в суспільній боротьбі. у визвольному русі Шевченко виражав думки й прагнення більшості народу, бо й сам був частиною цього народу, але виражав по-своєму, тобто в його поезії скрізь чується дух його сильної, могутньої індивідуальності

Новаторство виявилось і в поетиці Шевченка Він поєднав у своєму вірші фолькл. й літ. традиції, збагативши укр. ритміку новими структурами, розсунувши межі силабо-тонічної системи і безпосередньо підійшовши до тонічної системи. Новаторство характерне для Шевченкових епітетів, метафор і порівнянь. Він оновлював звичні форми й у галузі римування (неточна рима, асонансна й внутрішня рима), широко використовував цезури і перенесення. Зміни ритму, майстерність алітерацій, різноманітність строф, незвичайність і складність безстрофічних побудов — усе це розширювало виражальні можливості укр. вірша. Неповторність, оригінальність Шевченкового слова виявлялися в його стилі (див. Стиль Т. Г. Шевченка). Шевченкова творчість не тільки була й залишається сучасною, вона несла в собі великі зародки мистецтва майбутнього, мистецтва комуністичної доби.

Літ.: Франко І. Тарас Шевченко і його заповіт. В кн.: Франко І. Твори, т. 17. К., 1955; Білецький О. Шевченко і західноєвропейські літератури. В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 2. К., 1965; Новиченко Л. Поет і народ. «Радянська література», 1938, № 11 — 12; Кирилюк Є. До проблеми ліричного героя в поезії Шевченка В кн.: Збірник праць четвертої наукової шевченківської конференції. К., 1956; Івакін Ю. Стиль політичної поезії Шевченка. К., 1961; Рыльский М. Шевченко — поэт-новатор. В кн.: Шевченко и мировая культура. М., 1964; Сидоренко Г. Ритміка Шевченка. К., 1967; Гончар О. Вічне слово. В кн.: Гончар О. Про наше письменство. К., 1972; Чамата Н. П. Ритміка Т. Г. Шевченка. К., 1974.

С. А. Крижанівський.


НОВАЦКІ (Nowacki) Грейс-Марджорі (н 7.II 1904) — американсько-польська письменниця й перекладачка. Працювала серед польс. прогресивної емі грації Лос-Анджелеса (1935 — 49) та Нью-Йорка (1949 — 68). У 1942 — 68 — член Комуністичної партії США. З 1968 живе у Варшаві. В 1962 відвідала Україну Ще перебуваючи в Америці, зацікавилася літ. і мистецькою спадщиною Шевченка. Переклала англ. мовою вірш «Садок вишневий коло хати» [опубліковано в книжці «Тарас Шевченко. Ювілейний журнал на честь 150-річчя з дня його народження» (Нью-Йорк, 1964)], вдало відтворивши зміст і архітектоніку оригіналу.


«НОВЫЕ СТИХОТВОРЕНИЯ ПУШКИНА И ШАВЧЕНКИ» — збірка творів, що її 1859 видав у Лейпцігу видавець В. Гергард у редагованій І. Головіним серії «Русская библиотека» (т. 8). Підготовлена за рукописними списками (див. Списки творів Т. Г. Шевченка). При підготовці текстів видавці допустилися багатьох помилок. До збірки включено сім поезій за підписом О. Пушкіна (однак з них три йому не належало, а тільки приписувалось) і шість — Шевченка. З творів укр. поета надруковано «Кавказ», «Холодний Яр», «Заповіт» (під назвою «Думка»), «І мертвим, і живим...», «Розрита могила» і «Гоголю» (теж під назвою «Думка»).

Ця книга — перше безцензурне видання революц. поезій Шевченка і першодрук перелічених творів. Шевченкові поезії з цієї збірки водночас вийшли окремим відбитком. В примітці редактора книжки зазначено, що «вірші Шевченка — вираз загальних гірких сліз: не він плаче за Україною — вона сама плаче його голосом». Твори поета надруковано укр. мовою. Як і ін. видання серії «Русская библиотека», книжку в Росії заборонено.

У Петербурзі 1858 Шевченко довідався, що І. Головін має намір за кордоном видрукувати його твори. 18.Х 1858 поет давав з цього приводу пояснення шефові жандармів В. Долгорукову і запевнив, що рукописів своїх творів Головіну не передавав. До сторіччя з дня смерті О. Пушкіна (1937) Держлітвидав України здійснив фототипічне перевидання збірки.

Літ.: Прийма Ф. Я. Шевченко і вільна російська преса. В кн.: Збірник праць п’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1957; Шаблиовский Е. С. Т.Г. Шевченко и русские революционные демократы. 1858 — 1861. М., 1962; Кирилюк Є. П., Шабліовський Є. С., Шубравський В. Є. Т. Г. Шевченко. Біографія К., 1964; Сарана Ф. К. Фототипні перевидання творів Т. Г. Шевченка. «Архіви України», 1966, № 2.

Р. Г. Іванченко.


НОВИКОВ Микола Іванович (8.V 1744 — 12.VIII 1818) — російський просвітитель, письменник і видавець. Шевченко записав у «Щоденнику» 18.III 1858, що портрет Н. подарував йому Є. Якушкін у книгарні М. М. Щепкіна.


НОВИКОВ Михайло Іванович (н. 15.ІХ 1897) — російський і український рад. філософ. Член КПРС з 1918. Автор досліджень про філософ., атеїстичні та естет. погляди Шевченка, опублікованих як окремо, так і в періодич. л-рі та збірниках праць наук. шевченківських конференцій. Ленінська премія, 1964.

Тв.: Т. Г. Шевченко — полум’яний патріот і борець за дружбу народів. К., 1954; Общественно-политические и философские взгляды Т. Г. Шевченко. М., 1961.


НОВИКОВ (Novicov) Міхай (н. 27.VIII 1914) — румунський літературознавець, письменник, громадський діяч. Член Румунської комуністичної партії з 1932. Н. в Одесі. За участь у революц. русі зазнав переслідувань з боку королівської влади. Пропагандист рад. л-ри (праці про М.Горького, В. Маяковського та ін.). З творчістю Шевченка ознайомився в молоді роки. З передмовою Н. вийшла рум. мовою збірка Шевченка «Поезії» (Бухарест, 1960). Автор праць «Творчість Т. Г. Шевченка в народній Румунії» («Радянське літературознавство», 1964, № 3) та «Наследие Т. Г. Шевченко в Румынии» («Научные доклады высшей школы. Филологические науки», 1964, № 2), що написана в співавт. з В. Чобану.


НОВИКОВСЬКИЙ Володимир Огійович (н. 21.IX 1931) — український рад. художник. Автор серії «За мотивами Т. Г. Шевченка» (літогр., 1960 — 61), творів «Т. Г. Шевченко записує народні пісні» (літогр., 1961) та «Т. Г. Шевченко» (оф., 1964), ілюстрацій до поеми «Варнак» та вірша «Чума» Шевченка (обидві — оф., 1964).


НОВИЦЬКИЙ Карл (Кароль) Йосипович (н. 1823 — р. см. невід.) — лікар 44-го флотського екіпажу, що базувався в Астрахані, поляк. Закінчив Віленську медико-хірургічну академію, брав участь у Кримській війні 1853 — 56. Шевченко познайомився з Н. в Астрахані, очевидно, 19.VIII 1857, тоді ж Н. залишив свій автограф у поетовому «Щоденнику» («Lekarz Karol Nowicki»). Шевченко був зворушений теплими зустрічами з астраханськими знайомими, про це занотував у «Щоденнику» 23.VIII 1857.


НОВИЦЬКИЙ Микола Дементійович (1833 — 14.III 1906) — діяч революц.-демократич. руху в Росії, офіцер, пізніше — генерал-лейтенант. Належав до оточення М. Чернишевського, був одним з близьких друзів М. Добролюбова. Член революц. товариства «Земля і воля». Шевченко познайомився з Н. у Петербурзі після повернення з заслання, підтримував з ним зв’язки. За дорученням Товариства для допомоги нужденним літераторам і вченим Н. у липні 1860 вів переговори з поміщиком В. Фліорковським про звільнення з кріпацтва Шевченкових родичів. З цього приводу поет згадував Н. в листах до В. Г. Шевченка 15 V і 29.VI 1860. Збереглися листи Н. до Шевченка 16.V і 7.IX 1860. Н. опублікував у жури. «Киевская старина» (1889, № 3) спогади Є . Косарєва в своєму записі та власні спогади про поета.


НОВИЦЬКИЙ Михайло Михайлович (20.ІХ 1892 — 29.III 1964) — український радянський літературознавець. З часу роботи в АН УРСР (1921) Н. постійно збирав рукописи Шевченка та ін. матеріали, пов’язані з ім’ям і творчістю поета. В архівах Ленінграда, Москви, Харкова, Чернігова та ін. міст Н. виявив чимало рукописів Шевченка й мемуарних та різних документальних матеріалів про нього. В київ. філії Інституту Тараса Шевченка керував роботою семінару текстології та кабінету біографії Шевченка. За ред. Н. здійснювалося видання серії мемуарів про Шевченка. Основну увагу зосереджував на тих фактах біографії Шевченка, які мали суспільно-політичне значення. Автор кількох праць: «Арешт Шевченка в 1859 р.» (1924), «Шевченко в процесі 1847 р. і його папери», «До історії арешту Шевченка 1850 р.» (обидві — 1925), «Цитадельна легенда. До історії арешту Шевченка 1847 р.» (1930) та ін., в яких уперше опублікував і прокоментував документальний матеріал з архіву «Третього відділу». Опублікував «Найголовніші дати з життя й творчості Т. Шевченка» (1933). Вагомим є внесок Н. в розшук і коментування листів Шевченка й листів до нього. Наук. робота Н. проходила в період становлення рад. шевченкознавства. Переборюючи вплив бурж. філологічної школи, він іноді механічно поєднував суперечливі погляди на окремі факти творчої біографії Шевченка, допускав окремі помилки.

За участю Н. здійснено текстологічну підготовку бл. 30 різних видань творів Шевченка, зокрема першого грунтовного рад. видання «Кобзаря» в рос. перекладах (М., 1934) та 10-томного (т. 7 — 10. К., 1961 — 64) й 6-томного (т. 1, 3. К., 1963) академічних видань повного зібрання творів поета. Один із упорядників книжки «Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників» (К., 1958). В 1927 — 28 Н. розробив першу експозицію Літературно-меморіального будинку-музею Т. Г. Шевченка в Києві. З 1946 брав участь у підготовці нової експозиції шевченківських музеїв, був одним із консультантів худож. фільму «Тарас Шевченко» (режисер І. Савченко).

Тв.: До тексту Шевченкового «Кобзаря». «Україна», 1924, № 4; «Мочиморди» перед судом сучасників і досліду. «Життя й революція», 1930, № 3; «Кобзарь» Шевченко в русских переводах. В кн.: Шевченко Т. Г. Кобзарь М., 1934; Нова праця про Шевченка. В кн.: Питання шевченкознавства, т. 1. К., 1958; Про видання «Листи до Т. Г. Шевченка» 1962 року. «Радянське літературознавство», 1966, № 2.

Ф. К. Сарана.


НОВИЦЬКИЙ Олекса Миколайович (н. 20.IV 1914) — український рад. поет і перекладач. Член КПРС з 1942. Шевченкові присвятив поетичні твори «Голос Кобзаря» (1942), «Здрастуй, земле Тарасова!» (1944), «Пам’ятник в Канаді» (1956), «Шевченко і Олдрідж» (1957), «Сеспель перекладає „Катерину“» (1960), «Слався, великий Кобзарю» (1964) та ін. Н. — автор розвідки «Тарас Шевченко і Айра Олдрідж» (1966), статті «Тарас Шевченко і Акакій Церетелі» (1948). Переклав укр. мовою твори про Шевченка багатьох поетів: рос. поета В. Лебедєва-Кумача «Народ не забув свого Тараса» (1960), білорус. поетів М. Танка «Віснику свободи» (1964) і М. Климковича «На Віленській дорозі» (1963), груз. поетів А. Жваніа «Будеш сяяти людству» (1961), К. Каладзе «Кобзар» (1964), Г. Леонідзе «Тарасові Шевченку» (1960) і Й. Нонешвілі «Дерево Шевченка» (1963), вірм. поета Г. Саряна «Тарасові Шевченку» (1961), казах. поета Г. Каїрбенова «Акин Тарас» (1964), лит. поета Є. Матузявічюса «Верба Шевченка» (1963) та ін.


НОВИЦЬКИЙ Олексій Петрович (20.IV 1862 — 24.ІХ 1934) — український рад. історик мистецтва, акад. АН УРСР (з 1922). Розробляв питання історії укр. і рос. образотворчого мистецтва й архітектури, велику увагу приділяв музейній справі. В 1911 організував у Москві ювілейну виставку малярських і графічних творів Шевченка. Автор праць «Тарас Шевченко як маляр» (Львів — М., 1914); «Автопортрети Т. Г. Шевченка» (1924), «Т. Г. Шевченко й друкарська справа» (1925; про інтерес Шевченка до розвитку друкарської справи в зв’язку з технікою офорта) та ін. В останні роки життя підготував том академічного видання малярської спадщини Шевченка. Портрет с. 53.

Тв.: Т. Шевченко. Х., 1930.


НОВИЧЕНКО Леонід Миколайович (н. 31.III 1914) — український рад. літературознавець і критик, чл.-кор. АН УРСР (з 1958). Член КПРС з 1944. Вивчає питання історії й теорії рад. л-ри, взаємозв’язки й взаємовпливи братніх рад. л-р. У працях, присвячених Шевченкові, досліджує худож. метод поета («Поет і народ. До характеристики художнього методу в ліриці Шевченка», 1938), висвітлює його патріотизм і боротьбу проти поневолення слов’янських народів («Любов і гнів Тараса», 1944), викриває негідні спроби укр. бурж. націоналістів і зарубіж. фальсифікаторів творчої спадщини Шевченка («Про живого і гнівного», 1945; «Шевченко і вони...», 1961). В ряді статей і книжок розглядає питання розвитку і збагачення традицій поета в укр. дожовтн. л-рі і, особливо, в рад. поезії («Думки в Тарасів день», 1944; «Безсмертя Кобзаря», 1949; кн. «Шевченко і сучасність». К., 1964; та ін.). На Міжнародному форумі діячів культури, присвяченому 150-річчю з дня народження Шевченка, виступив з доповіддю «Шевченко і сучасний світ». Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1968.


НОВОГРАД-ВОЛИНСЬКИЙ, Новоград-Волинськ — повітове місто Волинської губ. (тепер Новоград-Волинський, місто обл. підпорядкування, районний центр Житомирської області). Шевченко побував у цьому місті восени 1846, коли за завданням Археографічної комісії їздив на Волинь та Поділля змальовувати істор. і архітектурні пам’ятки. Шевченко згадав про це в повісті «Варнак» словами свого героя: «Из Кременца пошел я через село Вербы в Дубно, а из Дубна на Острог, Корец и на Новгород-Волынский, на берега моей родной, моей прекрасной Случи». За рад. часу одну з вулиць міста названо ім’ям поета.


НОВОМЕСЬКИЙ (Novomeský) Лацо (Ладислав; 27.XII 1904 — 4.ІХ 1976) — словацький поет, перекладач. Член Комуністичної партії Чехословаччини з 1925. Учасник Руху Опору. Перекладає твори рос. (дожовтневої і рад.) л-ри. З нагоди 125-річчя з дня народження Шевченка в журн. «Elán» («Піднесення», 1939, т. 9, № 7 — 8) за підписом Павел Гавран опублікував статтю «Слов’янський ювілей», у якій підкреслив велику політ. актуальність творчості Шевченка, зокрема його поеми «Єретик», для народів Чехословаччини. Щодо ідейної сили і худож. майстерності ставив укр. поета поряд з О. Герценом, М. Чернишевським, М. Добролюбовим, М. Салтиковим-Щедріним, М. Некрасовим та І. Тургенєвим. У 1969 Рад. уряд за видатні заслуги і героїзм, виявлені в період Словацького національного повстання 1944, нагородив Н. орденом Леніна.


НОВОМИРГОРОД — місто Єлисаветградського повіту Херсонської губ. (тепер районний центр Кіровоградської обл.). Через це місто проходив чумацький шлях. Шевченко був у Н. в дитинстві, коли разом з батьком їздив у чумацькій валці. Про це є згадка в повісті «Наймичка». За рад. часу в Н. ім’ям поета названо вулицю та районну бібліотеку.


НОВОПЕТРОВСЬКЕ УКРІПЛЕННЯ — фортеця в Оренбурзькій губ. на п-ові Мангишлак. У 1857 — 1939 — Форт Олекса веронський, з 1939 — місто Форт Шевченка (тепер Мангишлацької обл. Каз. РСР). На поч. 50-х pp. 19 ст. Н. у. становило собою фортецю з гарнізоном понад 700 чол. Шевченко перебував у цьому укріпленні з 17.X 1850 по 2.VIII 1857. Його зарахували рядовим 4-ї роти 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу, якою командував спочатку М. Потапов, а потім Є. Косарєв. Своє перебування в Н. у поет описав у листах і в «Щоденнику». У листі до А Козачковського 16.VII 1852 він писав: «Живу я, можно сказать, жизнью публичною, сиречь в казармах муштруюсь ежедневно, хожу в караул и т. д., одно слово, солдат...» Про нескінченну муштру писав він і пізніше, 6.IV 1855, в листі до О. Плещеєва: «... из меня... тянуг жилы по осьми часов в сутки!». Всі сім років Шевченко залишався безправним «нижчим чином». Його сподівання на поліпшення становища не здійснювалися. Тільки заступництво комендантів — спочатку А. Маєвського, а потім І. Ускова, підтримка з боку друзів з Оренбурга, Петербурга, Москви, з України давали поетові сили переборювати труднощі. В укріпленні Шевченко зблизився з такими самими, як він, солдатами — А. Обеременком, І. Скобелєвим, з польс. політ. засланцями, з кращими з офіцерів і службовців — М. Мостовським, Ф. Чагановим, К. Зигмунтовським та ін. Тут він познайомився з К. Бером, М. Данилевським, О. Писемським, М. Івашинцевим, А. Головачовим та ін., які приїжджали в Н. у. в наук. чи службових справах. У 1851 поет брав участь у Каратауській експедиції. В укріпленні Шевченко створив (таємно, оскільки писати й малювати йому було заборонено) багато пейзажів (див. Новопетровського укріплення види), кілька портретів, виконав рисунки «Казарма», «Казашка Катя», «Байгуші», «Байгуші під вікном», серію «Притча про блудного сина», чимало рисунків на теми з античної історії й міфології тощо. Займався він і скульптурою (див. Скульптурні твори Т. Г. Шевченка). В укріпленні Шевченко написав рос. мовою повісті «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Несчастный», «Капитанша», «Близнецы», «Художник» та ін. Про поетичну творчість Шевченка в Н. у. вірогідних даних немає, відомо тільки, що тут він створив нову редакцію поеми «Москалева криниця». 12.VI 1857 Шевченко почав писати тут «Щоденник». Спогади про перебування поета в цьому укріпленні залишили М. Савичев, А. Ускова, Є. Косарєв та ін. Збереглося погруддя поета, встановлене 1881. За рад. часу в форті Шевченка встановлено погруддя поета (1927). В парку імені Шевченка, який постановою Уряду Рад. Казахстану 1925 оголошено недоторканним, є верба, що її посадив поет. У цьому парку збереглися землянка й стіл біля неї, за яким він потайки працював. У будинку, де жили Ускови і де бував поет, відкрито меморіальний музей Шевченка.

Літ.: Беисов Т. Т. Г. Шевченко в Казахстане. Алма-Ата, 1952; Ведмицкий А. Н. Т. Шевченко в Оренбургской ссылке. Оренбург, 1960; Большаков Л. Літа невольничі. К., 1971.

Л. Н. Большаков.


НОВОПЕТРОВСЬКОГО УКРІПЛЕННЯ ВИДИ — завершені твори, ескізи й начерки Шевченка, виконані 1851 — 57 в Новопетровському укріпленні, на яких зображено фортецю, її окремі службові споруди та околиці. Серед цих творів — 5 акварелей і 26 рисунків олівцем (деякі — з домішкою білила). Акварелі: «Новопетровське укріплення з моря» (12,3 × 30,5) — на звороті олівцем — неправильна назва: «Беріг Аральського моря». Твір Шевченко подарував сім’ї коменданта укріплення І. Ускова; «Новопетровське укріплення з моря» (12,3 × 30,5) — на звороті ліворуч унизу чорнилом авторський напис з порядковим номером: «І. Новопетровское укрепление с моря»; «Новопетровське укріплення з Хівинського шляху» (12,2 × 32,1) — на звороті ліворуч авторський напис: «Новопетровское укрепление. С Хивинской дороги». Дві останні акварелі Шевченко надіслав Б. Залеському для репродукування у «Віленському альбомі» (не здійснено). Серед рисунків олівцем: «Новопетровське укріплення. Батарея № 2» (13,2 × 24) і «Новопетровське укріплення та вид на станицю Ніколаєвську» (12,5 × 31,4; ці два рисунки Шевченко подарував Л. Алексєєву), «Флагшток Новопетровського укріплення» (три рисунки: 12,6 × 28,5; 16 × 29,3; 15,4 × 31,8), «В околицях Новопетровського укріплення» (11,9 × 28,6), «Оселя в околицях Новопетровського укріплення» (14,2 × 19,3), «Службова споруда поблизу батареї № 2» (12 × 14,3), «Воєнний пост біля Новопетровського укріплення» (12,2 × 30,6), «Станиця Ніколаєвська» (16,1 × 29,4), «Скелястий берег біля Новопетровського укріплення»(14,5 × 32,4), «Біля Новопетровського укріплення» (12,6 × 31,6), «Краєвид в околицях Новопетровського укріплення» (11,4 × 28,6). Більшість творів має серійну нумерацію. Серед ескізів і начерків цієї серії «Новопетровське укріплення. Внутрішній вид» (12 × 28), «Новопетровське укріплення з Хівинського шляху» (12,3 × 33,5), «Новопетровське укріплення з боку гавані» (16 × 29,4) є цілком завершеними композиціями. На одному з двох рисунків, де зображено кладовище Новопетровського укріплення, Шевченко відтворив пам’ятник на могилі сина Ускових, виконаний за його ж проектом. До групи творів, що зображують види Новопетровського укріплення, належать і акварелі та рисунки олівцем «Сад біля Новопетровського укріплення». Всі твори зберігаються в ДМШ.

Літ.: Паламарчук Г. П. Новопетровське укріплення та його околиці в малюнках Т. Г. Шевченка. В кн.: Мистецька спадщина Т. Г. Шевченка, в. 1. К., 1959.

Г. П. Паламарчук.


НОВОРУСЬКИЙ Михайло Васильович (10.X 1861 — 21.ІХ 1925) — російський революц. народник, учений. За участь у замаху 1.III 1887 на царя Олександра III H. було ув’язнено в Шліссельбурзькій фортеці. Там він переклав вірш Шевченка «Минули літа молодії» (опубл. 1964).

Літ.: Павлюк Н. Стихотворение Шевченко в переводе шлиссельбургского узника. «Русская литература», 1964. № 1.


НОМИС М. (справж. прізв., ім’я та по батькові — Симонов Матвій Терентійович; 29.ХІ 1823 — 8.I 1901) — український етнограф і фольклорист бурж.-ліберального напряму. Друкував оповідання та етнографічні нариси в журн. «Основа», «Чернігівському листку» і альм. «Хата». Видав фольклорну збірку «Українські приказки, прислів’я і таке інше» (СПБ, 1864), до якої включив вислови з творів Шевченка, що стали крилатими виразами. Деякі вислови Шевченка потрапили до збірки безпосередньо з нар. джерел. Імовірно, Н. був знайомий з Шевченком. Разом з Шевченком, П. Кулішем, М. Костомаровим і М. Вовчком підписав лист-протест, а також приєднався до загального протесту рос. діячів культури проти антисемітського виступу журналу «Иллюстрация».


НОРВЕЗЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Вперше норвезькою мовою ім’я Шевченка згадано в книжці О. Люйна «Україна» (Осло, 1936). Коротку довідку про укр. поета вміщено в «Однотомній енциклопедії Гюльдендаля» (Осло, 1958). В 1961 в Норвегії опубліковано дві статті, присвячені пам’яті Шевченка. В першій з них («Тарас Шевченко. 100 років від його смерті»), що надрукована в газ. «Sovjet nytt» («Радянські новини», 8.III 1961), розповідалося про життя поета, зазначалося, що він тяжко вболівав за долю кріпаків і безправ’я укр. жінок-селянок, що в поемі «Гайдамаки» відобразив повстання укр. селян 1768. В статті підкреслено, що Шевченко є фундатором нової укр. л-ри, великим укр. нар. поетом, революц. демократом, прекрасним художником і графіком, основоположником укр. реалістич. живопису. Стаття ілюстрована фотографіями, що відтворюють образ поета і місця, пов’язані з його пам’яттю. Газ. «Friheten» («Свобода», 11.III 1961) під назвою «Поет, незважаючи на заборону писати, залишився співцем свободи» опублікувала переклад статті Б. Вагнера з швед. газ. «Ny dag» («Новий день», 8.III 1961). Стаття ілюстрована. В газ. «Sovjet nytt» (19.III 1964) опубліковано статтю рад. літературознавця О. Дейча «Великий український поет», в якій подано стислу біографію Шевченка, підкреслено, що він — великий нар. поет і гуманіст, який боровся за свободу, мир і дружбу між народами. Статтю ілюстровано зображенням погруддя Шевченка.

О. О. Миронов


НОРДСТРЕМ Іван Андрійович (6.ХІ 1814 — 11.II 1878) — чиновник «Третього відділу», цензор драматичних творів. Брав участь у допитах заарештованих учасників Кирило-Мефодіївського товариства. Шевченко у «Щоденнику» 15.ІХ 1857 згадав Н. (помилково назвавши його Дестремом), коли побачив «отвратительное сновидение... будто бы Дубельт с своими помощниками (Попов и Дестрем) в своем уютном кабинете перед пылающим камином меня тщетно навращал на путь истинный, грозил пыткой...».


НОРОВ Аврам Сергійович (2.ХІ 1795 — 4.II 1869) — російський сходознавець, письменник, держ. діяч реакц. напряму. Популярними свого часу були його «Подорожі» в п’яти томах — опис мандрівок по Палестині, Нубії, Єгипту й Малій Азії (1853 — 54; частинами виходили й раніше). Шевченко посилався на Н. в «Щоденнику» 20.VII 1857, де згадував релігійні вірування палестинських магометан.


НОСАЛЕВИЧ Олександр Модестович (21.III 1874 — 19.I 1959) — український співак (бас-баритон). Працював в оперних театрах Праги, Відня, Вісбадена й ін. У концертах у Львові і за межами України виконував романси українських композиторів, написані на тексти Шевченка, зокрема «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Ой Дніпре мій, Дніпре» та «Учітеся. брати мої» М. В. Лисенка.


HOCАЧ Павло Варламович (10.ІХ 1890 — 20.Х 1966) — український рад. кобзар. Виконував нар. пісні на слова Шевченка «Ой три шляхи широкії» і «Думи мої, думи мої» До 150-річчя з дня народження поета створив «Думу про великого Кобзаря» і пісню «Гей чого ти розквітаєш» — відповідь на вірш Шевченка «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле». З нагоди 100-річчя з дня виходу в світ «Кобзаря» брав участь у створенні поеми «Слава Кобзареві» яка складається з 9 пісень.

Літ.: Народні співці Радянської України. К., 1955.


НОСКО Петро Васильович (н. 21.XII 1885) — український рад. художник. Автор картин «Т. Г. Шевченко в казематі» (акв., 1927. ДМШ), «Т. Шевченко серед кріпаків» (1927), «Т. Г. Шевченко в редакції журналу „Современник“» (1939, ДМШ), «Тарас — пастух»

(1948, ДМШ); ілюстрацій до «Кобзаря» (туш, ол., білило акв., 1927, ДМШ).


«НУ ЩО Б, ЗДАВАЛОСЯ СЛОВА...» — вірш Шевченка написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал Автограф — у «Малій книжці» (за № 13 у захалявній книжечці 1848). Вперше твір надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Зміст вірша — поетові роздуми й переживання, навіяні співом матроса шхуни «Константин» під час плавання по Аральському морю (як встановив Л. Большаков, цей «земляк наш з Островної» — рядовий І. Д. Васильєв). Твір належить до дуже нечисленних поезій, у яких так чи інакше відбилися «морські» враження Шевченка періоду Аральської експедиції (див. ще «Добро, у кого є господа», «І небо невмите, і заспані хвилі», «Готово! Парус розпустили»).

Знайома з дитинства народна пісня викликає в українського поета і спогади про давно минуле, і гіркі роздуми про своє становище засланця. Відчуття особистої неволі приводить поета до суб’єктивної думки про те, «Що серце порване, побите, // І що хороше-дороге // Було в йому, то розлилося». Тимчасом висока громадянська й лірична напруга всієї невільницької поезії Шевченка, зокрема цього вірша, переконують у тому, що поет зумів це хороше пронести й примножити, незважаючи на всі життєві випробування.

Літ.: Большаков Л. З творчої історії поезій Шевченка 1847 — 1850 pp. В кн.: Збірник праць дев’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1972.

А. В. Недзвідський.


НУГМАН Мустафа (справж. прізв., ім’я та по батькові — Нугманов Мустафа Нугманович; н. 22.XII 1912) — татарський радянський поет. Член КПРС з 1944. Переклав татарською мовою баладу Шевченка«Тополя», вірші «Нащо мені чорні брови», «Тяжко-важко в світі жити», «Мені однаково, чи буду», «Ой крикнули сірії гуси» та інші твори. Переклади Н. ввійшли до татарського видання «Кобзаря» (Казань, 1953).


НУДАТОВ Ераст Васильович (1828 — бл. 1900) — прапорщик 4-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. Шевченко познайомився з Н. 1848 в Раїмському укріпленні. Між ними встановилися приятельські взаємини. Шевченко тричі малював Н. (малюнки не збереглися). Спогади Н. записав 1889 Д. Клеменсов. Їх надруковано в харківській газеті «Южный край» (31.XII 1890).

Спогади є основним мемуарним джерелом відомостей про перебування Шевченка в Раїмі 1848 — 49.

Тв.: Кое-что из жизни Т. Г. Шевченко в Раиме В кн.: Іофанов Д. Матеріали про життя і творчість Тараса Шевченка. К., 1957.

Л. Н. Большаков.


«НУДНО МЕНІ, ТЯЖКО — ЩО МАЮ РОБИТИ» — вірш Шевченка. Автограф невідомий. Список вірша — в рукописному «Кобзарі» 1861, що був спробою підготувати видання творів Шевченка в двох книжках одразу після його смерті. Рукопис лишився невиданий і згодом належав І. Левченкові, через що й фігурує в л-рі як «список Левченка» (зберігається в Центр. держ. архівімузеї літератури і мистецтва УРСР). Поезію вперше надруковано в журналі «Дніпро» (1963, № 3). Те, що вірш належить Шевченкові, доведено за змістом та особливостями мови й стилю, шляхом встановлення єдності з іншими, особливо ранніми, творами поета. Образ сироти без роду, сироти на чужині, що страждає від соціальної нерівності та відчуженості, мотив туги за рідним краєм єднають вірш з такими творами Шевченка, як «Думки» («Тяжко-важко в світі жити» і «Тече вода в синє море»), «Думи мої, думи мої» (1839), «Н. Маркевичу» та ін.

Літ.: Бородін В. С. До вивчення ранньої творчості Шевченка (неопублікований вірш «Нудно мені, тяжко — що маю робити»). В кн.: Збірник праць дванадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1964; Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. К., 1971; Kiryluk E. Nowe prace о Tarasie Szewczence. «Literature Radziecka» [M.], 1975, № 10.

В. С. Бородін.


НУМА ПОМПІЛІЙ (кін. 8 — поч. 7 ст. до н. е.) — за римською міфологією, цар Стародавнього Риму. Йому приписували релігійні та правові реформи, на які його надихала дружина — німфа Егерія. У сатиричному вірші «Колись то ще, во время оно» Шевченко використав образ Н. П. для викриття фальшивого «народолюбства» Олександра II. Згадував Н. П. і у поемі «Невольник».


НУРІ Закі (справж. прізв., ім я та по батькові — Нурутдінов Закі Шарафутдінович; н. 24. XII 1921) — татарський рад. письменник і перекладач. Член КПРС з 1948. Переклав твори Шевченка «Іван Підкова», «Чернець», «Сон» («Гори мої високії»), «Перебендя», «О люди! люди небораки!», «Я не нездужаю, нівроку», «І виріс я на чужині», «За байраком байрак», «Пророк». Ці переклади ввійшли до татарського видання «Кобзаря» (Казань. 1953). Автор статті про Шевченка «Школа Кобзаря» (1961).


НУРМАХАНОВ Калжан Алі. бекович (27.IX 1927 — 8.VI 1963) — казахський рад. літературознавець. Автор праць про укр.-казах. літ. зв’язки. Шевченкові присвятив статті «Співець свободи» [журн. «Жулдыз» («Зірка»), 1961, № 10], «Тарас Григорович Шевченко» (передмова до книжки казах. мовою Шевченка «Вибрані твори». Алма-Ата, 1961) та ін. В них Н. відзначав духовну близькість Шевченка і казах. поетів.

Тв.: Украинско-казахские литературные связи. В кн.: Нурмаханов К. Литературные зачетки. Алма-Ата, 1961.

Б. Іскаков.


НУШИЧ (Нушић) Браніслав (8.Х 1864 — 19.I 1938) — сербський письменник, академік Сербської АН (з 1933). 15.III 1931 у Белграді виступив з промовою на урочистих зборах у зв’язку з 70-річчям з дня смерті Шевченка. Назвавши поета «голосом душі українського народу, його зойком, сльозою й глибоким зітханням, стогоном, але й покликом гніву того народу», Н. наголошував на любові Шевченка до всього слов’янства, про визволення якого від чужоземних поневолювачів мріяв поет. Виклад промови опублікувала тоді газета «Политика» (№ 8210).

В. Г. Гримич.


НЯТКО Поліна Мусіївна (справж. прізв. — Табачникова-Нятко; н. 21.X 1900) — українська рад. актриса, нар. артистка УРСР (з 1951). Член КПРС з 1953. Виконувала роль Оксани в «Гайдамаках» за Шевченком (укр. драм. театр ім. І. Франка, 1922 — інсценізація Г. Юри; 1924 — інсценізація Л. Курбаса, постановка Г. Юри; «Березіль», 1924 — інсценізація і постановка Л. Курбаса; перший робсельтеатр імені І. Франка в Одесі, 1925 — інсценізація Л. Курбаса, постановка О. Ходимчука). У фільмах І. Кавалерідзе «Коліївщина» (Українфільм, Одеса, 1933) та «Прометей» (Українфільм, Київ, 1935), в яких використано мотиви творів Шевченка, зіграла ролі Оксани й Катерини.

З 1921 в концертах і по радіо Н. часто виступає з художнім читанням поезій Шевченка («Сон», «Утоплена», «Княжна» та ліричні вірші). Державна премія СРСР, 1948, 1951.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.