[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 75-90.]

Попередня     Головна     Наступна





П — Пер


«П. С.» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Перший варіант твору — в «Малій книжці» (за № 15 в захалявній книжечці 1848). Значно доопрацьований текст 1858 записано до «Більшої книжки». Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Безпосередній сатиричний адресат вірша — Петро Скоропадський, «потомок гетьмана дурного» І. Скоропадського. В особі Скоропадського поет викрив фальшиве народолюбство і псевдопатріотизм укр. поміщиків-лібералів 40-х pp. Після узагальненого «колективного образу» укр. дворян-лібералів у посланні «І мертвим, і живим...» тут Шевченко вперше створив індивідуалізований образ псевдопатріота-поміщика, списаний фактично з натури. Сатиричний герой вірша — водночас характеристика реальної особи і глибоке соціальне узагальнення типу «доброго» українського поміщика-ліберала, який прикриває своє класове обличчя кріпосника «малоросійським патріотизмом» й удаваним народолюбством («У свиті ходить меж панами, // І п’є горілку з мужиками, // І вольнодумствує в шинку»). Поета обурювало, що Скоропадський користувався незаслуженою репутацією народолюбця і патріота, що «зовуть світилом // Кривого п’яного Петра». У вірші викрито соціально-побутову поведінку кріпосника-«вільнодумця».

Твір набув політ. значення, розкриваючи суспільно-політ. риси дворянських лібералів ще до того, як боротьба напередодні сел. реформи 1861 внесла певну ясність у соціальну суть лібералізму. Порівняльний аналіз текстів 1848 і 1858 здійснив Є. Ненадкевич.

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

Ю. О. Івакін.


ПАВЛЕНКО Віра Іванівна (н. 17.VII 1912) — українська рад. художниця нар. декоративного розпису, засл. майстер нар. творчості УРСР (з 1960). Автор творів на шевченківську тему: ювілейних блюд і тарілок, панно «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине» (всі — 1961), панно з силуетом Шевченка та двох ювілейних панно (всі — 1964).


ПАВЛИК Михайло Іванович (17.IX 1853 — 26.I 1915) — український письменник, публіцист і громад. діяч революц.-демократичного напряму. В худож. творах розвивав далі реалістичні традиції Шевченка. Публіцистичними виступами сприяв правильному розумінню суті його творчості і значення її для розвитку укр. л-ри. П. відзначав, що з творів Шевченка повіяв «зовсім інший дух» у Галичині, що вони викликали «цілу революцію» і змусили «кріпко думати над незавидною народною долею». П. наголошував на соціальній спрямованості поезії Шевченка, її органічному зв’язку з життям і сподіваннями народу, викривав спроби галицьких «народовців» і «москвофілів» зобразити поета співцем природи та істор. минулого. Він підкреслював, що Шевченко «найбільше дбав і волів другим дбати» про нар. інтереси. Найголовніші праці, в яких П. розглядав творчість й діяльність Шевченка: «Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині» (1876), «Сказав, що знав» (1877), «Тарас Шевченко й Галицька Україна» (1911), «Про русько-українські народні читальні» (1887), «На чий млин вода?», «Поминки Шевченка в Кракові» (обидві — 1890), «Шевченко й радикали перед угодовцями» (1891).

Тв.: Тарас Шевченко й Галицька Україна. — На чий млин вода? — Поминки Шевченка в Кракові. — Шевченко й радикали перед угодовцями. В кн.: Павлик М. Твори. К., 1959.

Літ.: Ящук П. На сторожі революційної поезії Кобзаря «Жовтень», 1959, № 3; Денисюк І. Михайло Павлик. К., 1960.


ПАВЛИЧКО Дмитро Васильович (н. 28.IX 1929) — український рад. поет. Член КПРС з 1954. Шевченкові присвятив вірші «Ти світиш нам», «Співці нові з твоїм натхненням» (обидва — 1961), «Тарасе] Дай мені вогню» (1962) і ряд статей. У співавтор. з В. Денисенком написав сценарій кінофільму «Сон» (1964) про дитячі та юнацькі роки Шевченка. Переклав з рос. мови поезії М. Брауна і М. Коміссарової, присвячені Шевченкові. Премія ЦК ЛКСМУ ім. М. Островського, 1961.

Тв.: Предтеча XX века Тарас Шевченко. «Курьер ЮНЕСКО», 1964, № 6.


ПАВЛОВ Іван Васильович (псевдонім — Л. Оптухін; 1832 — 1904) — лікар при оренбурзькому та самарському генерал-губернаторі (1851 — 54), літератор і журналіст. Навчаючись у Московському ун-ті, належав до гуртка Т. Грановського. Листувався з М. Салтиковим-Щедріним та ін. письменниками. Як свідчив К. Герн, П. був серед тих, хто просив В. Перовського поклопотатися перед царем про полегшення долі Шевченка.


ПАВЛОВ Капітон Степанович (1792 — 1.II 1852) — український художник. В 1809 — 15 учився в петерб. AM. Автор багатьох портретів і жанрових картин. Викладав у Ніжинському ліцеї (1820 — 39) та Київ. ун-ті (1839 — 46). Був особисто знайомий з Шевченком. У повісті «Близнецы» поет згадував П. як хорошого художника й добру людину.

Літ.: Раєвський С. Тарас Шевченко і художник Капітон Павлов. «Мистецтво», 1955, № 5.


ПАВЛОВ Тодор Димитров (літ. псевд. — П. Досев; н. 14.II 1890) — болгарський філософ, літ. критик, громад. діяч, акад. Болг. АН (з 1945), президент Болг. АН (з 1947; з 1962 — почесний президент), дійсний член багатьох іноземних академій наук. зокрема АН СРСР (з 1947), почесний член АМ СРСР (з 1959), двічі Герой Соціалістич. Праці Болгарії (1960, 1965), Герой Народної Республіки Болгарії (1970). Член Болгарської комуністичної партії з 1919. За участь у боротьбі проти фашист. режиму зазнавав переслідувань, перебував у в’язницях і концтаборах. У 1932 — 36 жив і працював в СРСР. Автор праць з марксист, філософії, естетики та історії л-ри, історії суспільної думки в Болгарії. До 125-річчя з дня народження Шевченка в газ. «Заря» (13.V 1939) опублікував статтю «Проблема Шевченка», в якій писав про велику любов, з якою люди різних національностей ставляться до укр. поета, підкреслював, що його пісні співають з однаковим захопленням українці, росіяни, білоруси, чуваші та інші народи. Проблема Шевченка, — зазначав П., — «продовжує бути і для нас живою, актуальною, пекучою проблемою в нових і найновіших умовах нашого власного національного розпитку». Один з авторів надісланого на поч. травня 1939 до Спілки письменників СРСР листа групи болг. письменників (Г. Бакалова, Л. Стоянова, К. Зидарова, Г. Белева та ін.), в якому йшлося про значний вплив Шевченка на болг. л-ру 2-ї пол. 19 ст. Рад. уряд нагородив П. двома орденами Леніна.


ПАВЛОВСЬК — місто Петербурзької губ. (тепер місто, підпорядковане Ленінградській міськраді). Славилося архітектурними й садово-парковими ансамблями. Шевченко бував тут на дачі в своїх знайомих К. Бюрно та ін. навесні та влітку 1858. Кілька разів він на прохання І. Ускова їздив у П. до І. Киреєвського. В листі до І. Ускова 4.VII 1858 поет писав: «Три раза в продолжении одной недели побывал я в Павловске ...».


ПАВЛОВСЬКИЙ Мечислав Антонович (н. 18.I 1921) — український рад. художник скла, засл. майстер нар. творчості УРСР (з 1964). Створює ужитковий та декор. посуд, мініатюрну скульптуру. В 1964 за мотивами творів Шевченка виконав скульптури «Підпасок», «Пастух з книгою», «Пастух з сопілкою», «Катерина», «Гайдамаки» (три композиції). Твори зберігаються в ДМШ, Держ. музеї укр. народного декор. мистецтва в Києві і Львів. музеї укр. мистецтва.


ПАВЛЮК (Бут Павло Михнович; р. н. невід. — п. 1638) — гетьман нереєстрового запорізького козацтва, керівник сел.козац. повстання на Україні 1637 проти польс.-шляхет. гноблення. В своєму універсалі до повстанців П. закликав громити не тільки польську шляхту, але й козац. старшину, яка зраджувала інтереси народу. 10 (20).XII 1637 повстанців оточено під Боровицею (поблизу Черкас). Під час переговорів П. по-зрадницькому схоплено і страчено у Варшаві. Шевченко згадав П. у поемі «Тарасова ніч», в якій зобразив його попередником Т. Федорóвича. Поет допустив у творі зміщення подій у часі — П. виступив уже після повстання під проводом Т. Федоровича.


ПАВЛЮК Микола Миколайович (н. 29.VII 1934) — український рад. літературознавець. Досліджує історію перекладу і перекладацької справи на Україні, зокрема історію перекладу творів Шевченка рос. і польс. мовами, ідейні й творчі контакти поета з рос. й польс. л-рами та громад. діячами, місце та роль Шевченкової творчості в загальнорос. літ. житті й революц. русі. Автор праць «Шевченко в перекладах ранніх суриковців» (1964), «Плещеєв як перекладач Шевченка» (1967), «Шевченко в оцінці і перекладах М. Л. Михайлова» (1969), «З літературних взаємин оренбурзьких засланців» (1972) та ін.


ПАВОЛІНІ (Pavolini) Паоло-Еміліо (10.VII 1864 — 15.ІХ 1942) — італійський, поет, учений, перекладач. Йому належать переклади творів письменників багатьох народів світу (ест., угор., албан., польс. тощо) та наук. праці й статті про ці л-ри. Переклав вірш Шевченка «Зацвіла в долині» й надрукував його у книзі «Поезії, перекладені з угорської, новогрецької та української мов» (Венеція, 1889).


ПАГАНІНІ (Paganini) Нікколо (27.Х 1782 — 27.V 1840) — італійський скрипаль-віртуоз і композитор. Шевченко назвав «крепостным Паганини» талановитого скрипаля О Панова, гру якого слухав на пароплаві «Князь Пожарский», коли їхав до Нижнього Новгорода («Щоденник», 27.VIII 1857).


ПАДАЛИЦЯ Тадеуш — див. Фіш Зенон Леонард.


ПАДЛЕВСЬКИЙ (Padlewski) Зигмунт (1.II 836 — 15.V 1863) — польський революц. демократ, один з керівників польс. визвольного повстання 1863 — 64. Офіцер рос. армії, походив з дворян Київ. губернії. В 1858 — 61, навчаючись в Артилерійській академії в Петербурзі, а потім, перебуваючи там на військ, службі, брав активну участь у військ.-революц. гуртку Сераковського — Домбровського і очолював т. з. цивільний гурток, до якого належали Шевченко, Й. Огризко, Я. Станевич та ін. В обстановці наростаючої революц. ситуації в Росії Шевченко, як член цивільного гуртка, вважав за необхідне об’єднати зусилля рос., польс. і укр. революц. демократів для повалення царизму і ліквідації кріпосництва. Через П. цивільний гурток був зв’язаний з гуртком рос. революційних демократів, майбутніх землевольців — М. Утіна, Л. Пантелєєва, О. Слєпцова та з гуртком П. Лаврова, О. Енгельгардта і Л. Шишкова, підтримував взаємини з О. Герценом. Про діяльність гуртка П. і участь у ньому Шевченка є свідчення члена Петербурзької революц. організації польс. офіцерів В. Косовського. Під час польс. визвольного повстання П. захоплено в полон і розстріляно.

Літ.: Революционная Россия и революционная Польща. М., 1967; Жур П. Третя зустріч. К., 1970.


ПАДУРА Тимко (Томаш; 21.XII 1801 — 20.ІХ 1871) — польський і український поет, один з представників т. з. української школи в польс. романтизмі. Ідеалізував відносини між польс. шляхтою і укр. козацтвом. Шевченко в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» негативно оцінив укр. пісні П., зокрема «Піснь козацьку» (в Шевченка «Запорожская песня»), а в «Щоденнику» 20.V 1858 різко відгукнувся про П., вважаючи його автором пісні про У. Кармалюка «Повернувся я з Сибіру» (цю пісню, як гадають, написав Я. Комарницький).


ПАЛАМАРЧУК Глафіра Петрівна (н. 16. III 1908) — український рад. мистецтвознавець. Член КПРС з 1952. Авторка праць з питань образотворчої спадщини Шевченка, опублікованих у наук. збірниках, періодичних та ін. виданнях. Серед них: «Жіноча доля в народних піснях і творчості Т. Г. Шевченка» (1939), «Образ жінки в живопису Т. Г. Шевченка» (1951), «Новопетровське укріплення та його околиці в малюнках Т. Г. Шевченка» (1959), «Тарас Шевченко в горах Мангишлаку» (1961), «Шевченко в образотворчому мистецтві» (К., 1963) та ін. Брала участь у редагуванні «Мистецької спадщини» Шевченка (т. 1 — 4. К., 1961 — 64), в підготовці експозицій музеїв Шевченка в Києві, Каневі, с. Шевченковому (Черк, обл.), Форті Шевченка.

Тв.: Нескорений Прометей. Творчість Шевченка-художника 1850 — 1857 років. К., 1968.


ПАЛАУЗОВ Спиридон Миколайович (16.VII 1818 — 14.VII 1872) — цензор, історик і публіцист. Син болгарського емігранта. Учень О. Бодянського, близький знайомий І. Срезневського. В 1845 написав дисертацію «Іоанн Гус та його послідовники». (Шевченко міг читати її, готуючись писати поему «Єретик»). У 1858 — 59 — цензор Петерб. цензурного комітету. Влітку 1859 схвалив до видання рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий». На підставі висновку О. Тройницького, який не погодився з думкою П., Головне управління цензури 25.VII 1859 відхилило цей рукопис, дозволивши видати тільки твори, раніше вже надруковані у виданнях «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» (СПБ, 1844) і «Гамалія» (СПБ, 1844), а «Псалми Давидові» рекомендувало передати на духовну цензуру.


ПАЛІЙ Семен Пилипович (справж. прізв. — Гурко; н. в 40-х pp. 17 ст. — п. у січні 1710) — білоцерківський (фастівський) полковник, нар. герой, один з керівників визвольної і боротьби на Правобережній Україні проти польс.-шляхет. загарбників наприкінці 17 — на поч. 18 ст. Шевченко згадав П. в творах «Іржавець», «Швачка», зробив його героєм поеми «Чернець» (використав одну з легенд про П.). Записав кілька народних пісень про нього. Над малюнком Шевченка «Селянин з піднятою рукою. На палубі шхуни» невідомою рукою записано кінцівку народної пісні про Палія.


ПАЛЬМІЄРІ (Palmieri) Авреліо (1870 — 27.Х 1926) — італійський славіст і еллініст. Був професором і директором Інституту сходознавства Римського ун-ту. В своїх працях позитивно оцінював національну політику Радянської держави. Про укр. л-ру і Шевченка писав у журн. «L’Europa Orientale» («Східна Європа», 1922, № 3). В 1924 в журн. «Lo Spettatore Italiano» («Італійський огляд», № 7) надрукував оглядову статтю «Історія літератури України», в якій навів і Шевченків «Заповіт» у своєму перекладі (з франц. тексту). Радянській Україні присвятив статтю «Політична географія Радянської України», опубліковану в журн. «L’Europa Orientale» (1926, № 2). У ній згадано про Шевченка як про національного поета, найвидатнішого представника укр. культури.


ПАЛЬМІН Ліодор Іванович (27.V 1841 — 7.XI 1891) — російський поет. Був одним із активних співробітників передового сатиричного журн. «Искра» (1859 — 73). На цей час припадають його найкращі твори демократич. спрямування. В поемі П. «Гаркуша», написаній на поч. 70-х pp. під сильним враженням від творчості Шевченка, є безпосередні ремінісценції з «Гайдамаків». Вплив революц. поезії Шевченка позначився й на політ. ліриці П. («Із тюремних мотивів» та ін.).


ПАЛЬМОВ Гаврило Якович — ключник астраханського кафедрального Успенського собору. Приїхавши до Астрахані після заслання 5.VIII 1857, Шевченко хотів ознайомитися з містом і звернувся до П. Останній розповів йому історію Кремля та ін. визначних будов Астрахані. Свої враження Шевченко занотував у «Щоденнику».


ПАМ’ЯТНИК Т. Г. ШЕВЧЕНКОВІ в Каневі — див. Канівський державний музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка».


ПАМ’ЯТНИК Т. Г. ШЕВЧЕНКОВІ в Києві — споруджено за постановою Ради Народних Комісарів УРСР та ЦК КП(б)У від 10.IV 1935. Автори: скульптор М. Манізер та архітектор Є. Левінсон. Пам’ятник встановлено в Шевченківському парку проти Київ. держ. ун-ту ім. Т. Г. Шевченка на земляному пагорбку пірамідальної форми. Висота постаті сягає за 6 м, а всього пам’ятника — бл. 14 м. Постамент виготовлено з рожевого граніту, а фігуру відлито з бронзи на Ленінградському з-ді худож. лиття. Весь комплекс пам’ятника добре вписується в заг. ансамбль парку. Скульптор реалістично відтворив образ полум’яного борця, революційного демократа Шевченка в усій його величі. Поет стоїть у глибокій задумі, стримуючи в собі незбориму силу і гнів проти гнобителів трудящих. На постаменті напис: «Т. Г. Шевченко. 1814 — 1861». А нижче слова з його «Заповіту»:

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

Урочисте відкриття пам’ятника відбулося 6.III 1939. Серед гостей були делегації трудящих РРФСР, Білорусії, Грузії, Азербайджану, Вірменії, Узбекистану та ін. радянських республік.


ПАМ’ЯТНИК Т. Г. ШЕВЧЕНКОВІ в Москві — збудовано за постановою Ради Міністрів СРСР від 15.VI 1962 на відзначення 150-річчя з дня народження Шевченка. 30.IX 1962 Міністерство культури СРСР оголосило Всесоюзний конкурс на проект пам’ятника. Надійшло 33 проекти. Переможцями стали укр. скульптори М. Грицюк, ІО. Синькевич і А. Фуженко та архітектори А. Сницарєв, Ю. Чеканюк. Пам’ятник встановлено на набережній ім. Т. Г. Шевченка, в сквері перед будинком готелю «Украина». Висота пам’ятника — 14 м. Постамент виготовлено із жежелівського граніту, постать відлито з бронзи. Пам’ятник відзначається простотою і ясністю композиційного задуму. Могутня постать поета, що ніби виростає з скелі, прямує назустріч бурі. Пам’ятник урочисто відкрито 10.VI 1964. Іл. табл. VIII.


ПАМ’ЯТНИК Т. Г. ШЕВЧЕНКОВІ в Палермо — споруджено в одному з осередків укр. населення провінції Онтаріо (поблизу м. Торонто) як дар укр. рад. народу українцям, які живуть у Канаді. Автори: скульптори М. Вронський і О. Олійник, архітектор В. Гнєздилов. Бронзову постать поета встановлено на невисокому постаменті з сірого граніту (заг. висота пам’ятника — 4 м). На постаменті викарбувано напис: «Т. Г. Шевченко 1814 — 1861. Від українського радянського народу українцям Канади». Урочисте відкриття першого на амер. континенті пам’ятника Шевченкові відбулося 1.VII 1951. В композиції монумента, в русі постаті й атрибутах відтворено образ енергійної, сповненої духовних сил людини — представника революц.-демократичної інтелігенції свого часу. Іл. табл. VIII.


ПАМ’ЯТНИК Т. Г. ШЕВЧЕНКОВІ в Харкові — збудовано за постановою Харківської міськради від 2.VI 1929. В 1930 — 33 було оголошено кілька конкурсів на проект пам’ятника Шевченкові в Харкові. Переможцями стали скульптору М. Манізер і архітектор Й. Лангбард. Пам’ятник встановлено в міському парку на Сумській вул. Висота його — 16,5 м, постаті поета — 5,5 м. Круглий постамент із східцями виготовлено з сірого лабрадориту, постать поета й ін. фігури відлито з бронзи в Ленінграді. Пам’ятник добре вписується в заг. ансамбль парку. Центральна частина — постать Шевченка на весь зріст — піднята на тригранному пілоні. Довкола пілона на ступінчастих виступах розміщено 16 фігур, які символізують історичне минуле укр. народу і його соціалістичні здобутки. Тут — постать Шевченкової «Катерини», знесилений селянин, група — повстанці Коліївщини, кріпак з жорном на плечах, солдат-рекрут, далі юнак і літній робітник, що символізують собою події першої рос. революції 1905 — 07, й дві постаті, що знаменують народну перемогу в дні Великого Жовтня; на найвищих бічних виступах — 4 постаті, які підняли прапор перемоги: червоноармієць, колгоспник, шахтар і дівчина-комсомолка з книжкою в руках. Глибоку ідею монумента автори втілили в ясні скульптурні й архітектурні форми. Для різних персонажів скульпторові позували визначні укр. актори Н. Ужвій, А. Бучма, І. Мар’яненко і О. Сердюк. На центральному пілоні напис: «Шевченко». Урочисте відкриття пам’ятника відбулося 24.III 1935. Серед гостей були делегації трудящих з РРФСР, Білорусії та ін. республік. Іл. табл. VII.

Літ.: Памятник Т. Г. Шевченко в Харькове. М., 1961; Памятник Т. Г. Шевченко в Харькове. Л., 1964.


ПАМ’ЯТНИКИ Т. Г. ШЕВЧЕНКОВІ — скульптурні зображення поета й архітектурні споруди, встановлені на знак вшанування його пам’яті. Боротьба прогрес. сил за увічнення пам’яті Шевченка розпочалася відразу ж після смерті поета. Багато зусиль щодо втілення образу Шевченка в монументальній скульптурі доклав рос. скульптор М. Микешин, проектуючи пам’ятники «Тисячоліття Росії» в Новгороді, Богданові Хмельницькому в Києві, в яких у групі фігур передбачав подати і постать Шевченка або героїв його творів. Однак на перешкоді здійсненню його благородних намірів стали суворі заборони царського уряду. Шанувальники таланту Шевченка і його друзі рос. літератори кілька разів порушували питання про дозвіл оголосити збирання коштів на спорудження пам’ятника поетові (зокрема, 1891 та 1899), проте ці пропозиції відхилено. З наростанням визвольної революц. боротьби в країні рух за увічнення пам’яті генія укр. народу набував дедалі більшого розмаху, але аж до Великої Жовтн. соціалістич. революції він мав характер громад. самодіяльності або був виявом приватної ініціативи. Серед відкритих з дозволу офіційної влади пам’ятників Шевченкові не споруджено в той час жодного визначного. У 1881 невеликий пам’ятник Шевченкові — погруддя поета на круглому п’єдесталі — встановлено на п-ві Мангишлак. Він стояв до 1920, доки його не зруйнували басмачі. У 1899 в Харкові з ініціативи X. Алчевської на її садибі перед жіночою недільною школою, якою вона керувала, на невисокому постаменті встановлено мармурове погруддя Шевченка роботи рос. скульптора В Беклемішева (на поч. 30-х pp. 20 ст. викладач Харків. юридич. ін-ту М. Алчевський передав бюст поета до галереї картин Т. Г. Шевченка в Харкові; тепер він зберігається в ДМШ). В кінці 19 ст. задумано спорудження пам’ятника у Львові. Польс. скульптор Ц. Годебський, який жив тоді в Парижі, виконав для нього бронзовий бюст поета, однак австро-угор. влада заборонила встановлення пам’ятника. В 1903 в Седневі на Чернігівщині в кол. маєтку Лизогубів, де бував Шевченко, встановлено невеличке бронзове погруддя поета, що його виконав, можливо, скульптор Ф. Балавенський (1943 бюст зруйнували німецько-фашистські загарбники). Революц. піднесення 1905 — 07 зумовило розгортання всенародного руху за встановлення пам’ятників Шевченкові на Україні і, зокрема, в Києві у зв’язку з наближенням 50-річчя з дня смерті та 100-річчя з дня народження поета. У 1908 організовано Об’єднаний комітет по спорудженню пам’ятника поетові. Прогресивна громадськість домоглася дозволу на збирання коштів та оголошення конкурсу на кращий проект пам’ятника в Києві. У 1909 — 13 комітет провів чотири міжнародні конкурси. Та хоч пам’ятника Шевченкові тоді так і не встановлено (перешкодила перша світова війна), проте ці конкурси відіграли велику роль у справі вшанування пам’яті поета, бо привернули увагу до його образу багатьох укр., рос. і зарубіжних митців. Всього розглянуто 158 проектів, серед яких неабиякою майстерністю вирізнялися роботи скульпторів: М. Гаврилка, Ф. Балавенського, Л. Шервуда, М. Паращука, С.-Р. Левандовського, Г. Кузневича, С. Волнухіна, М. Андрєєва, Г. Козлова, М. Трокала, Г. Рихи та ін. Над проектом пам’ятника поетові працював І. Рєпін (виконав 4 ескізи). Проведення конкурсів на кращий проект пам ятника Шевченкові в Києві, боротьба прогрес. сил за збудування монумента не лише стимулювали розвиток усієї укр. скульптури, а й свідчили про зростання демократичних сил у країні. В 1914 газета «Путь Правды» в статті «Кріпосники і Шевченко» зазначала: «Пуришкевичі зажадали, щоб вшанування пам’яті Шевченка не було допущено, щоб пам’ятника не дозволили відкрити, щоб навіть панахид по рабу божому Тарасу не дозволяли служити». Та ніщо не могло применшити популярності Шевченка серед широких нар. мас, а сама заборона вшанування його пам’яті, як писав В. І. Ленін, «була таким чудовим, прекрасним, на рідкість щасливим і вдалим заходом з точки зору агітації проти уряду, що кращої агітації і уявити собі не можна» (Повне зібрання творів, т. 25, с. 64). Виявом палкої любові народу до свого поета були численні пам’ятники в містах і селах України, споруджені здебільшого самодіяльними митцями в ювілейні роки (1911 і 1914) на зібрані народом кошти. Здебільшого до днів народження і смерті Шевченка встановлювали невеликі пам’ятники і в наступні роки. Деякі з них збереглися до наших днів. Це — пам’ятники на Івано-Франківщині — в Коломиї, Косові, Вовчинці, Надієві, на Львівщині — в с. Лисиничах — бюст на дикій пірамідальної форми скелі, в м. Винники (1913, виконали архітектор О. Лушпинський та скульптор з майстерні А. Яворського; під час першої світової війни пам’ятник зруйновано, а 1924 — поновлено, погруддя поета виконав скульптор А. Коверко). Збереглися також встановлений до 100-річчя з дня народження Шевченка пам’ятник — постать поета — в с. Завадові біля Дрогобича (реставрував 1946 учитель серед. школи К. Шмідт), пам’ятники в Пустомитах (на Львівщині), Лошневі й Добромірці (на Тернопільщині), пам’ятник-хрест в с. Добрянах (на Львівщині, 1914). Своєрідною формою пам’ятників поетові були т. з. Шевченкові могили, насипані в ювілейні дні у багатьох селах України. їх обкладали дерном, обгороджували штахетами, обсаджували деревами й квітами. Після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції увічнення революційних подій, пам’яті борців за свободу, великих вчених, письменників, художників здійснювалося за ленінським планом монументальної пропаганди, на основі декрету Раднаркому від 12.IV 1918 «Про пам’ятники Республіки». В Москві, Петрограді та ін. містах були споруджені пам’ятники і бюсти К. Марксу, О. М. Радищеву, М. Г. Чернишевському, Т. Г. Шевченкові та ін. З цього часу увічнення пам’яті поета стало державною справою. За ленінським планом монументальної пропаганди пам’ятники поетові 1918 встановлено в Москві (скульптор С. Волнухін) та Петрограді (скульптор Я. Тільберг). Відкриття пам’ятників супроводилось демонстраціями й мітингами. Того ж року на народні кошти пам’ятник Шевченкові споруджено в Ромнах (скульптор І. Кавалерідзе). Тимчасові пам’ятники — поетові погруддя — поставлено 1919 в Києві (скульптор Ф. Балавенський; пам’ятник зруйнований денікінцями) і 1921 — Харкові (скульптор Б. Кратко). В 1920 пам’ятники споруджено в Одесі, у різних селах Миргородщини (автори невідомі), у Києві (двометровий бюст поета встановлено на місці знятої центральної статуї пам’ятника княгині Ользі; скульптор Б. Кратко). Шевченкові погруддя роботи різьбяра на дереві П. Верни на поч. 20-х рр. встановлено в Броварах і Княжичах під Києвом та в селі Любарцях поблизу Борисполя; горельєфну півпостать поета висічено в скелі над Дністром поблизу с. Лядової на Вінниччині (скульптор С. Сліпуха), кілька проектів пам’ятника Шевченкові для Чернігова виконав 1919 — 21 художник і скульптор І. Рашевський. На здійснення ленінського плану монументальної пропаганди Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України 27.II 1919 затвердив заходи по увічненню пам’яті Шевченка, зокрема, доручив Наркомосу оголосити конкурс на проект пам’ятника поетові. 20.VIII 1925 Рада Народних Комісарів УРСР ухвалила постанову «Про оголошення території могили Т. Г. Шевченка державним заповідником». Ці постанови надавали справі вшанування пам’яті Шевченка загальнодержавного і всенародного характеру й скеровували сили митців на створення пам’ятників, які б правдиво розкривали образ народного поета-борця. У 20 — на поч. 30-х pp. проведено кілька широких конкурсів на кращий проект пам’ятника Шевченкові, в яких взяли участь укр., рос. та зарубіжні митці. У 1925 в Київ.худож. ін-ті відбувся конкурс на проект пам’ятника для Києва, 1926 — на проект пам’ятника на могилі поета; 1930 — 33 було оголошено кілька конкурсів на проект пам’ятника Шевченкові в Харкові. Кращим визнано проект скульптора М. Манізера та архітектора Й. Лангбарда. Ці конкурси сприяли ідейному й худож. зростанню укр. скульптури і завершилися появою видатного твору рад. монументальної пластики — пам’ятника Т. Г. Шевченкові в Харкові. У 1939 відкрито величні монументи в Києві та на могилі поета в Каневі (обидва — бронза, граніт; скульптор М. Манізер, архітектор Є. Левінсон). Крім цих, найвизначніших, пам’ятників, протягом 20 — 30-х pp. встановлено багато пам’ятників у містах і селах України та за її межами. Авторами їх були видатні скульптори (пам’ятник у Полтаві, залізобетон, 1925; скульптор І. Кавалерідзе), а часто — самодіяльні майстри, багато імен яких навіть залишились невідомими. Так, 1921 в с. Висунську на Миколаївщині встановлено гіпсовий бюст поета роботи невідомого автора (1935 замінено на залізобетон), 1922 в с. Станіславі на Херсонщині — пам’ятник роботи невідомого автора (алебастр, камінь, цемент), цього ж року в с. Леськи на Черкащині — триметровий гранітний пам’ятник скульптора-аматора А. Панасенка, 1924 в м. Богодухові на Харківщині — двометровий пам’ятник самодіяльного автора Булаги-Грипича, 1926 в с. Байрак на Полтавщині — пам’ятник з гіпсу та граніту (виконав колектив артілі «Червоний гончарник»). Кілька пам’ятників укр. поетові встановив скульптор К. Терещенко: перший скульптурний пам’ятник на могилі Шевченка в Каневі (чавун, 1923), у Шполі (цемент, цегла, 1926; 1961 замінено пам’ятником із залізобетону скульпторів М. Вронського та О. Олійника), в Городищі (чавун, граніт, 1926), в кол. Кирилівці (дев’ятифігурна композиція з бетону, 1929; зруйнована нім. фашистами під час тимчасової окупації) та в Моринцях на місці, де була колись хата батьків поета (1930). В Моринцях 1956 та в кол. Кирилівці 1957 встановлено пам’ятники (бронза, граніт) роботи скульпторів М. Вронського та О. Олійника (архітектор О. Заваров). У 1939 пам’ятник Шевченкові встановлено в Конотопі (скульптор І. Мельгунова; 1959 замінено пам’ятником роботи Я. Красножона), 1959 — погруддя Шевченка в Яготині (художник-самоук Т. Малинка).

Після переможного завершення Великої Вітчизн. війни пам’ятників Шевченкові почали споруджувати ще більше, особливо в зв’язку з всенародним відзначенням 100-річчя з дня смерті та 150-річчя з дня народження поета. За післявоєнний час у містах і селах Рад. країни їх встановлено бл. 150. Найвизначнішими серед них є пам’ятник у Дніпропетровську (цемент, граніт, 1949, скульптор І. Зноба; замінено 1959, чавун, граніт, скульптори І. та В. Зноби, архітектор Л. Вітвицький), Мукачевому (залізобетон, 1952, скульптори С. Рихва та Є. Дзиндра), в Донецьку (бронза, граніт, 1954, скульптори М. Вронський та О. Олійник, архітектор В. Шапаренко), в Сумах (залізобетон, 1957, скульптор Я. Красножон), у с. Лозівці на Тернопільщині (вапняк, 1961, скульптори Я. Чайка та Е. Мисько), в Корсуні-Шевченківському (оргскло, 1960, скульптори М. Вронський та О. Скобликов). Визначною подією в культ. житті всього рад. народу було відкриття пам’ятника Т. Г. Шевченкові в Москві (бронза, граніт, 1964, скульптори М. Грицюк, Ю. Синькевич, А. Фуженко, архітектори А. Сницарєв та Ю. Чеканюк). Пам’ятники поетові відкрито також у м. Форті Шевченка на п-ві Мангишлак (гіпс, 1927, самодіяльний скульптор Атрау), в Ашхабаді (бронза, граніт, 1972, скульптор М. Г. Лисенко, архітектори А. Ігнащенко, А.Ахметов). Слава великого сина укр. народу сягнула далеко за межі батьківщини поета, за межі Радянського Союзу. В 1951 відкрито пам’ятник Т. Г. Шевченкові в Палермо (бронза, граніт, скульптори М. Вронський та О. Олійник, архітектор В. Гнєздилов). Це — дар українцям Канади від народу Радянської України. Пам’ятники поетові встановлено у Вінніпегу (бронза, граніт, 1961,) в м. Торонто в Канаді (бронза, 1961), у столиці США Вашінгтоні (бронза, граніт, 1964), в Арров-парку поблизу Нью-Йорка (бр., граніт, 1970, скульптор В. Бородай, архітектор А. Ігнащенко), в столиці Аргентіни Буенос-Айресі (граніт, 1971), у Франції — в Тулузі (камінь, 1971) та як дарунок від Дніпровського Р-ну м. Києва в Шалет-сюр-Луені (бронза, граніт, 1974, скульптор О. Скобликов, архітектор О. Малиновський). Галаслива антирадянська кампанія, яку підняли у зв’язку з відкриттям пам’ятників у Вашінгтоні й Вінніпегу укр. бурж. націоналісти, була мерзенною спробою використати світле ім’я поета в своїх негідних політ. цілях. Широка прогресивна громадськість, відкидаючи ці ганебні антирадянські провокації, сприймає спорудження пам’ятників великому Кобзареві як вияв шани і глибокої поваги до геніального поета України з боку народів світу, на чиїй землі ці пам’ятники встановлювалися, як інтернаціональне визнання його внеску в світову культуру. Іл. табл. VII-VIII.

Літ.: Німенко А. В. Пам’ятники Кобзарю. «Народна творчість та етнографія», 1964, № 2; Німенко А. В. Пам’ятники Тарасові Шевченку. К., 1964; Керницький М. В. Каміння говорить... «Жовтень», 1964; № 3.

А. В. Німенко.


ПАМ’ЯТНІ ШЕВЧЕНКІВСЬКІ МІСЦЯ — міста, села, садиби, будинки тощо, пов’язані з життям і творчою діяльністю Шевченка. Про ці місця дізнаємося з його листів, «Щоденника», автобіографії, прозових, поетичних і малярських творів, із спогадів і листів поетових сучасників, з усних переказів та ін. джерел. Збереглося багато будинків, де жив чи бував Шевченко. За рад. часу майже всі будинки, де жив поет, взято під охорону держави. На більшості з них встановлено меморіальні дошки. На честь поета колишнє с. Кирилівку, в якому минуло його дитинство, 1929 перейменовано на с. Шевченкове. Колишнє Новопетровське укріплення, де поет перебував 7 років на засланні, перейменовано на м. Форт Шевченка. Ім’ям поета названо ще чимало населених пунктів. У багатьох містах і селах споруджено пам’ятники Шевченкові, відкрито музеї та меморіальні кімнати (див. Вшанування й увічнення пам’яті Т. Г. Шевченка, Музеї Т. Г. Шевченка, Пам’ятники Т. Г. Шевченкові). Ім’я поета надано багатьом колгоспам і підприємствам, культ.осв. закладам, вулицям, площам і паркам (див. Шевченківські найменування).

Дуже багато П. ш. м. на території Черкаської обл. УРСР. У с. Моринцях збереглася садиба, де була хата, в якій народився Шевченко. В березні 1964, коли відзначали 150-річчя з дня народження поета, на місці хати покладено пам’ятну кам’яну брилу з меморіальною дошкою. У с. Шевченковому (колишнє с. Кирилівка) збереглася садиба, де стояла хата батьків поета. На місці хати — обеліск з меморіальним написом і млинове коло. В 1939 в селі відкрито музей (див. Літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка в селі Шевченковому). Збереглася старезна дякова хата, в якій була школа. Тут малий Тарас навчався грамоти й наймитував. Доглядають у селі могили батька й матері Шевченка. Поет побував у Кирилівці і 1843, 1845 та 1859 (див. Подорожі Т. Г. Шевченка на Україну). В с. Зеленій Діброві збереглася садиба Шевченкової сестри К. Г. Красицької (див. Шевченко К. Г.), в якої він часто гостював у дитинстві, приїжджав він сюди і 1843, 1845 та 1859. На місці, де була хата Красицьких, встановлено меморіальну дошку. В с. Будищі є колишній будинок П. Енгельгардта, де Шевченко був панським козачком, та віковічні Шевченкові дуби. П. ш. м. на Черкащині є також Суботів і Чигирин, пов’язані з життям і діяльністю Б. Хмельницького. Шевченко приїжджав сюди 1843 і 1845. В Суботові збереглася колишня Іллінська церква, а в Чигирині — колишній дівочий монастир, що їх змалював Шевченко. Недалеко від Чигирина — Холодний Яр, де бував поет. У Прохорівці, на колишній Михайловій Горі, зберігся будинок, що належав М. Максимовичу, і сад, поблизу якого Шевченка заарештували 1859. У саду росте старезний Шевченків дуб. Шевченківськими місцями на Черкащині є також Корсунь-Шевченківський — колишній Корсунь, Мліїв і Городище (між цими населеними пунктами була цукроварня, яку відвідав Шевченко), Звенигородка, Вільшана, Лисянка, Межиріч, Мойсівка тощо. В Каневі на Тарасовій горі — могила Шевченка (див. Канівський державний музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка»). В місті зберігся Успенський собор, в якому 1861 стояла домовина з тілом поета. Багато П. ш. м. є на території Київської обл. Найвизначнішим з них є Київ. У це місто поет приїжджав 1843 — на поч. 1844, тут він жив (з перервами) 1845 — 47, сюди його привезли після арешту 1859. Зберігся будинок у пров. Т. Г. Шевченка, 8-а (колишній будинок Житницького на Козиному болоті), де поет жив 1846. Тепер тут музей (див. Літературно-меморіальний будинок-музей Т. Г. Шевченка в Києві). Збереглися ще два будинки, де поет жив 1859: на площі Жовтневої Революції, ріг вулиць Постишева і Паризької комуни (будинок, де жив І. Гудовський), та на вул. Вишгородській, 5. Є в Києві будинки, в яких поет бував у своїх приятелів чи знайомих. Шевченківськими місцями в Києві є також будинок університету на вул. Володимирській, 60, будівлі колишньої Києво-Печерської лаври, Видубицького монастиря тощо. Улюбленими місцями відпочинку Шевченка в Києві були Володимирська гірка, схили Дніпра, Аскольдова могила, територія Києво-Печерської лаври. Чимало з цих місць Шевченко намалював (див. Києва краєвиди). Збереглися й деякі будівлі, які він намалював.

П. ш. м. на Київщині є також Переяслав-Хмельницький (колишній Переяслав). У Переяславі Шевченко написав поеми «Кавказ», «Наймичка», вступ до поеми «Єретик», «Заповіт». Тут він змалював чимало архітектурних споруд. Зберігся (в дещо перебудованому вигляді) колишній будинок А. Козачковського, в якому жив поет (тепер тут істор. музей). В Ягогпині зберігся один з будинків Рєпніних, де поет бував 1843 — 44. Шевченківськими місцями на Київщині є також Березань (поет приїжджав сюди 1843, написав вірш «Розрита могила»), Трахтемирів, Фастів, Фастівець та ін.

Полтавщину Шевченко відвідав 1843, під час першої подорожі на Україну, та 1845 — 46, коли за завданням Археографічної комісії їздив описувати істор. й архітектурні пам’ятки. В Полтавській обл. шевченківськими місцями є Полтава, де поет був, очевидно, 1845. Тут він намалював будинок І. Котляревського (тепер відновлений за цим малюнком) та Воздвиженський монастир (будівля збереглася). В с. Березовій Рудці зберігся колишній палац Закревських, де Шевченко бував 1843 і 1845 — 47. У м. Лубнах є будинок, Де, за переказами, жив Шевченко. Недалеко від цього міста є колишній Мгарський монастир , що його поет описав в «Археологічних нотатках» і згадував у повісті «Близнецы». В с. Мар’янському Шевченко жив 1845. Тут він написав поеми «Єретик», «Сліпий», вірш «Стоїть в селі Суботові», малював портрети на замовлення. В селі збереглося кілька будівель колишнього маєтку Лук’яновичів; росте віковічний дуб, який у народі називають Шевченковим. У Пиряпгині зберігся будинок матері В. Григоровича, в якому був поет, і Шевченків каштан біля нього. В с. Ісківці поет їздив 1843, 1845 і 1846. Тут є Шевченкова криниця. П. ш. м. на Полтавщині є також Миргород, Хорол, Кременчук, Вишняки, Веселий Поділ, Решетилівка, Устивиця та ін.

Чимало пам’ятних місць, пов’язаних з перебуванням Шевченка, є в Чернігівській обл. Досить довго поет жив у Чернігові, де оглядав архітектурні споруди й описав їх в «Археологічних нотатках». Частина цих споруд збереглася. Їздив Шевченко й у с. Качанівку. Тут на колишньому палаці Тарновських, де бував поет, встановлено меморіальну дошку. Гостював поет 1846 і 1847 у Седневі. Тут він написав поему «Осика» та передмову до нездійсненого видання «Кобзаря», намалював портрети А. та І. Лизогубів, виконав кілька малюнків. На колишньому будинку Лизогубів, де бував Шевченко, встановлено меморіальну дошку. В парку росте старезна липа, під якою любив відпочивати поет. Їздив Шевченко і в Ніжин, Прилуки, Густиню, Борзну, Марківці, Дігтярі, Бігач, Оленівку, Сокиринці та ін.

Шевченківські місця є й у Сумській обл. В Ромнах поет був 1845 на Іллінському ярмарку. Кілька разів Шевченко їздив у Кролевець. На кол. будинку Огієвських (зберігся в перебудованому вигляді), в якому поет зупинявся 1859, встановлено меморіальну дошку. На подвір’ї цього будинку стояла домовина з тілом Шевченка в травні 1861, коли його перевозили з Петербурга на Україну.

На Сумщині Шевченко бував і в Глухові. Він оглядав історичні й архітектурні пам’ятки міста. В травні 1861 через Глухів везли домовину з тілом поета. П. ш. м. на території Сумської обл. є також с. Лифине (колишнє с. Лихвин), Шевченкове (колишнє с. Гирявка) та с. Андріївка. На території Ровенської області місцями, пов’язаними з перебуванням тут Шевченка, є Корець та Острог. Їх поет відвідав 1846, коли за завданням Археографічної комісії їздив описувати істор. й архітектурні пам’ятки Волині та Поділля. В Острозі збереглася частина архітектурних споруд, які оглядав Шевченко. На території Тернопільської обл. П. ш. м. є Кременець (збереглися будівлі колишнього ліцею, що його поет оглядав 1846) і Почаїв [збереглися будівлі Почаївської лаври, які змалював Шевченко, та будинок колишнього лаврського готелю (в перебудованому вигляді), де він жив 1846]. За завданням Археографічної комісії Шевченко побував 1846 і в м. Кам’янці-Подільському (тепер Хмельницької області). Скрізь, де побував Шевченко, народ свято береже пам’ять про нього.

В РРФСР з перебуванням поета пов’язані міста Ленінград, Москва, Горький, Оренбург, Астрахань, Уральськ, Гур’єв та ін. Особливо багато П. ш. м. у Ленінграді (колишній Петербург). У Петербурзі Шевченко жив загалом бл. 17 років. Прибув він сюди 1831 з Вільна разом з іншими кріпаками П. Енгельгардта. Тут за допомогою видатних діячів рос. та укр. культури його викупили з кріпацтва, тут він закінчив Академію мистецтв. У цьому місті 1840 вперше надруковано Шевченків «Кобзар». У Петербурзі в казематі «Третього відділу» поета було ув’язнено 1847. Звідси його відправили в солдати в Оренбурзький край. До Петербурга поет повернувся 1858 після десятирічного заслання. В цьому місті він написав значну частину своїх поетичних творів, познайомився й спілкувався з рос. революц. демократами й ін. видатними діячами рос. культури. Тут він створив гравюри, за які здобув звання академіка. Смоленське кладовище в Петербурзі було місцем першого поховання Шевченка. Звідси домовину з тілом поета перевезли на Україну і поховали в Каневі. В Ленінграді збереглося чимало будинків, пов’язаних з життям і діяльністю Шевченка. В Академії мистецтв він навчався 1838 — 45 (див. Академія мистецтв у Петербурзі). В будинку Академії мистецтв він жив узимку 1839 — 40 (в майстерні Ф. Пономарьова), а незабаром після повернення з заслання у цій самій кімнаті з антресолями Шевченко оселився 1858. Тут він і помер. У цьому приміщенні тепер створено меморіальну майстерню-музей Шевченка (див. Меморіальна майстерня-музей Т. Г. Шевченка в Академії мистецтв у Ленінграді). На деяких з будинків, де в різний час жив поет, встановлено меморіальні дошки. Це будинок на Загородньому проспекті, 8, будинок на Васильєвському острові, 5-а лінія, 8 та ін. Збереглося багато будинків, де жили друзі й знайомі поета, яких він відвідував. У Москві Шевченко був кілька разів проїздом: 1844, 1845 і 1859. Тут, у квартирі М. С. Щепкіна (тепер Воротниковський пров., 12), він жив у березні 1858,коли повертався до Петербурга з заслання. Одним з визначних П. ш. м. є Горький (колишній Нижній Новгород). У Нижньому Новгороді Шевченко пробув з 20.ІХ 1857 до 8.III 1858, чекаючи дозволу на проживання в Петербурзі. В цьому місті він написав поеми «Неофіти», «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава», вів «Щоденник», працював над редагуванням своїх поезій періоду заслання, змалював багато архітектурних споруд міста, відвідував театр. Збереглися будинки, в яких жив поет: будинок на набережній Жданова, 2 (кол. будинок П. Овсянникова) та будинок на вул. Фігнер, 5, де Шевченко жив у квартирі К. Шрейдерса. На обох будинках встановлено меморіальні дошки. Є також кілька будинків, в яких Шевченко бував у приятелів і знайомих. В Оренбурзі Шевченко був у червні 1847, коли його привезли з Петербурга. Тут він жив 1849 — 50, коли брав участь у обробці матеріалів Аральської описової експедиції. В цьому місті Шевченко написав поему «Петрусь», багато віршів, виконав чимало портретів. В Оренбурзі зберігся колишній будинок Кутіних, де бував поет. На ньому встановлено меморіальну дошку. П. ш. м. є Орськ (за часів Шевченка — Орська фортеця) Орська фортеця була одним з місць заслання поета. Тут він відбував солдатську службу 1847 — 48, був проїздом у жовтні 1849, сидів на гауптвахті 1850. В цій фортеці він потай написав поеми «Княжна», «Москалева криниця», вірші «Іржавець», «А. О. Козачковському», «Сон» («Гори мої високії») та ін., виконав ряд малюнків. Населеними пунктами на території РРФСР, де був Шевченко, є також Астрахань, Саратов, Куйбишев (колишня Самара), Ульяновськ (колишній Симбірськ), Владимир, Камшиин та ін.

На території Казахської РСР пам’ятними є місця, де поет був як учасник Аральської описової експедиції (Косарал, Барсакельмес та ін.). Чимало місць, пов’язаних з перебуванням поета, збереглося в Форті Шевченка (колишнє Новопетровське укріплення). В Новопетровському укріпленні Шевченко відбував солдатську службу 1850 — 57. Незважаючи на заборону писати й малювати, він створив тут багато пейзажів і портретів, займався скульптурою, написав повісті. В Форті Шевченка є верба, що її виростив поет, і сад, який він допомагав садити. Збереглася землянка й стіл біля землянки, за яким він працював. У колишньому будинку І. Ускова, де бував поет, створено музей Шевченка (див. Літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка у Форті Шевченка). На території Казахської РСР пам’ятними є також місця, які відображено на малюнках Шевченка, виконаних під час Каратауської експедиції.

Літ.: Визначні місця України. К., 1961; По шевченківських місцях на Україні. К., 1962; Шляхами великого Кобзаря. К., 1964; Косарик Д. Шевченківські місця на Україні. К., 1956; Чабанівський М. Шляхами великої долі. К., 1961; Большаков Л. Н. Там, де карався Кобзар. «Вітчизна», 1963, № 1; По шевченківських місцях України. К., 1964; Кінько А. М. Подорожі у Шевченків край. К., 1966; Ліхцов М. Шевченківські місця Черкащини. Дніпропетровськ, 1967; Жур П. Третя зустріч. К., 1970.

Л. І. Внучкова.


ПАНАЄВ Іван Іванович (27.III 1812 — 2.III 1862) — російський письменник і журналіст. З 1847 разом з М. Некрасовим видавав і редагував журнал «Совремеиник». Виступав під псевд. «Новий поет». У «Літературних спогадах» (1861) писав про зустрічі з Шевченком на літ. вечорах у Є. Гребінки та в О. Струговщикова. В серії «Петербургская жизнь. Заметки Нового поэта» («Современник», 1859, № 3; 1860 № 7, 11; 1861, № 3, 5) є відомості про переклади творів Шевченка рос. мовою О. Плещеєвим, про вихід у світ «Кобзаря» 1860 в перекладі рос. поетів, про смерть і похорон Шевченка, про видання Л. Жемчужниковим на пам’ять про поета серії офортів «Живописная Украина». Як і Шевченко, був одним із членів і організаторів Товариства для допомоги нужденним літераторам і вченим.


ПАНАЄВА Євдокія Яківна (дівоче прізв. — Брянська, за другим чоловіком — Головачова; 12. VIII 1820 — 11.IV 1893) — рос. письменниця. Дружина І. Панаєва. Співробітничала в журн. «Современник». У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Шевченко згадав написаний у співавт. з М. Некрасовим роман П. «Три країни світу» (в одному з розділів роману відтворено деякі риси життя й побуту киргизького народу). Шевченко, можливо, зустрічався з П. в редакції «Современника».


ПАНАС МИРНИЙ — український письменник. Див. Мирний Панас.


ПАНІВ Андрій Степанович (30.ІХ 1899 — 3.ХІ 1942) — український рад. письменник. Написав статті «Мати в поезії Шевченка» (1926) та «Жінка в поезіях Шевченка» (1934). В обох статтях прагнув розкрити класову суть жіночих образів у творах поета. Перша з цих статей — оглядово популяризаторська, друга — грунтовніша, хоч не позбавлена деякого впливу вульгарного соціологізму.


ПАНКЕВИЧ Юліан Іванович (псевд. — Простен Добромисл; 1863 — 1933) — український художник. Брав активну участь у мистецькому житті Галичини. Писав картини реліг. змісту, жанрові композиції, портрети, пейзажі. Автор твору «Т. Г. Шевченко після повернення із заслання» (1904), композиції «Т. Шевченко на тлі Дніпра» (1922).


ПАНКО Федір Савич (н. 21.II 1924) — український рад. нар. майстер декоративного розпису. Серед творів П. багато на шевченківські теми: ювілейне панно з портретом поета (у співавт. з О. Латуном; 1961, папір, темпера, Дніпроп. істор. музей), скринька з портретом Шевченка (у співавт. з Р. Желєзняком; 1961, пластмаса, темпера, підлаковий розпис), плакат «150 років з дня народження Т. Г. Шевченка» (у співавт. з П. Андрощуком, 1961), декор. тарілка з портретом поета (1964, дер., підлаковий розпис).

Літ.: Амосова Ж. К. Шевченко в творчості дніпропетровських художників. В кн.: Вінок великому Кобзареві. Дніпропетровськ, 1961.


«ПАННА СОТНИКІВНА» — картина Шевченка, яку він намалював 1842 в Петербурзі за сюжетом повісті Г. КвіткиОснов’яненка під такою самою назвою. Думку про створення картини подав Шевченкові Г. Квітка-Основ’яненко в листі до нього 23.Х 1840. В листі 19.II 1841 Шевченко просив його прислати з України жіночий одяг, потрібний для виконання твору. В грудні 1841 Шевченко повідомив Квітку-Основ’яненка, що працює над картиною, а в листі 18.XI 1842 до П. Корольова просив передати Г. Квітці-Основ’яненкові, що «змалював його панну Сотниківну» і, може, на цім тижні пошле йому. Картина не збереглася.

В Шевченковому альбомі 183943 років є два ескізи й кілька етюдів окремих деталей до неї (рукавів жіночої сорочки). Судячи з ескізів, в основу картини «Панна Сотниківна» покладено такі слова з повісті Г. Квітки-Основ’яненка: «В доме пана Сотника, в так, по-тогдашнему, называемой „большой хате“, в ясный морозный день, сидела у окна девушка и прилежно занималась работою». Іл. т. I, табл XII.


ПАНОВ Олексій Панфілович — вільновідпущений кріпак, буфетник на пароплаві «Князь Пожарский». На цьому пароплаві Шевченко познайомився з ним 1857, повертаючись із заслання. Поет був у захопленні від віртуозної гри П. на скрипці, називав його «крепостной Паганини». Рукою П. 25.VIII 1857 в «Щоденнику» Шевченка вписано кілька рядків і ноти однієї з мелодій, яку він виконував для поета. В Нижньому Новгороді 30.ІХ 1857 Шевченко хотів «найти квартиру и навестить ... возлюбленного виртуоза», але не знайшов його.


«ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!» — звернення Шевченка до передплатників, надруковане на обкладинці першого видання поеми «Гайдамаки» 1841. В той час автори видавали книжки часто власним коштом, попередньо поширюючи рекламно-передплатні білети. В кінці книжок і журналів нерідко друкували прізвища передплатників. Готуючи видання поеми «Гайдамаки», Шевченко оголосив передплату і через своїх друзів та знайомих попередньо розсилав передплатні білети. Цензурні перешкоди ускладнили й уповільнили вихід видання, і це, можливо, вплинуло на активність попередньої передплати. Як повідомляв поет Г. Квітці-Основ’яненкові в листі 8.XII 1841, тираж не було чим викупити з друкарні. Не було чим заплатити і за додатковий аркуш паперу для друкування списку передплатників, а «найшлося їх десятків зо два, зо три». Однак прізвища передплатників не вміщено не лише з матеріальних причин. Як видно із змісту звернення, дехто з передплатників не захотів, щоб його прізвище було зазначено в списку. В зверненні «П. с.» Шевченко з їдкою іронією писав про тих паничів-земляків, які зневажали простий народ і народну літературу й навіть «соромились свою благородну фамілію (Кирпа-Гнучкошиєнко-в) і надруковать в мужицькій книжці». Літ. джерелом сатиричного образу «Кирпи-Гнучкошиєнкова» є «Старосвітські поміщики» М. Гоголя. Варіацію цього образу поет створив 1847 у передмові до нездійсненого видання «Кобзаря». Шевченка не лякав титул «мужицького» поета. Звернення «П. с.» доповнює полемічний вступ і передмову до поеми «Гайдамаки», в яких утверджувалися права в літературі «мужицьких» книжок, «мужицької» мови і «мужицької» демократичної естетики та давалась гостра відповідь всім недругам укр. літератури.

П. М. Федченко.


ПАНТЕЛЄЄВ Лонгин Федорович (18.Х 1840 — 16.XII 1919) — російський громад. діяч, публіцист, видавець. Член Петерб. комітету революц.-демократичної організації «Земля і воля»; арештований за участь «у підбурюванні й підтримці» польс. визвольного повстання (1863 — 64) і засуджений до 6-річної каторги. Шевченко після заслання зустрічався з П. у В. Білозерського. 28.II 1861 П. брав участь у похороні поета. У своїх спогадах про громад.-літературний рух у Росії 2-ї пол. 19 ст. присвятив Шевченкові низку сторінок.

Тв.: Із спогадів минулого. В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958.


ПАНФІЛОВ Валерій Васильович (н. 31.III 1927) — український рад. художник, засл. художник УРСР (з 1974). Член КПРС з 1962. Твори на шевченківські теми: серія «За мотивами творів Т. Г. Шевченка» (оф., акватинта, м’який лак, 1964), триптих «Гайдамаки» (оф., акватинта, кольор. друк, 1964). Брав участь в ілюструванні ювілейного видання «Кобзаря» (К., 1964).


ПАНЧ Петро Йосипович (справж. прізв. — Панченко; н. 4.VII 1891) — український рад. письменник. Член КПРС з 1940. В оповіданні «Ранні сливи» (1961) відобразив епізод з життя Шевченка, коли він наймитував у попа. Шевченкові присвятив статті «Пам’ять про нього житиме в віках», «Співець народу» (обидві — 1938), «Великий Кобзар-інтернаціоналіст» (1939), «Усіма мовами» — про переклади творів Шевченка мовами народів Радянського Союзу (1939) та ін. Автор нарисів про ювілейні вшанування поета, про місця, де проходило його дитинство («Ювілей геніального поета-революціонера», 1939; «Ми їдемо по Україні», 1945, тощо). Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1966.


ПАНЧЕНКА ЄЛИСЕЯ ОЛЕКСАНДРОВИЧА ПОРТРЕТ (тон. папір, італ. і білий ол., 28,6 × 25,2) — портрет, що його виконав Шевченко 16.IX 1857 на пароплаві «Князь Пожарский», коли їхав з Астрахані до Нижнього Новгорода. Праворуч унизу олівцем напис: «Т. Шевченко 57». Є. Панченко (н. 1813 — р. см. невід.) — медичний інспектор Астраханського порту, з яким художник познайомився в серпні 1857 в Астрахані, повертаючись з заслання. На пароплаві вони подружилися. Про роботу над портретом Шевченко записав у «Щоденнику» 17.IX 1857. Твір зберігається в ДМШ. Іл. с. 83.


ПАНЧЕНКО Пимін Омелянович (н. 23.VIII 1917) — білоруський рад. поет, нар. поет БРСР (з 1973). Член КПРС з 1943. Україні присвятив поезії «Козацька дорога», «Києву», «Дорога на Закарпаття». Образ Шевченка змалював у віршах «Спогади» (1954) і «Країна поетів» (1966). Автор статті «Наш Кобзар» (1964).


ПАПАДАКІС (Παπαδάκης) Костас (н. 21.V 1905) — грецький письменник і перекладач. Чоловік С. Мавроїді-Пападакі. Перекладає переважно з англ. мови. Для ювілейного видання «Творів» Шевченка (Афіни, 1964) переклав грец. мовою послання «І мертвим, і живим...», стилізувавши його під нар. інвективу (різкий викривальний виступ) часів боротьби проти тур. поневолення.


ПАПАС (Παππα̃ς) Нікос (н. 13.I 1906) — грецький письменник, журналіст і перекладач. Чоловік Р. Бумі-Папа. Для ювілейного видання «Творів» Шевченка (Афіни, 1964) переклав грец. мовою поему «Сон». Сумлінно передав зміст і настрій оригіналу, відтворивши Шевченкову поему вільним віршем.


ПАРАКОНЬЄВ Костянтин Йосипович (н. 8.IX 1920) — український рад. актор, засл. артист УРСР (з 1969). У виставах за творами Шевченка виконував ролі Неплюя в «Невольнику»М. Кропивницького (1961) та батька в «Катерині» М. Аркаса (1965, обидві — в Кіровоград. укр. муз.-драм. театрі ім. М. Кропивницького). У кінофільмі про Шевченка «Сон» (Київська кіностудія худож. фільмів ім. О. П. Довженка, 1964) створив образ Петра Коновченка. Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1970.


ПАРАЛЕЛІЗМ — тотожнє або подібне розміщення елементів мовлення в суміжних частинах тексту, які завдяки цьому створюють єдиний поетичний образ. Одна з стилістичних фігур, поширених у поезії Шевченка. В його творах П. іноді пов’язуються з анафорою, антитезою, градацією тощо. В Шевченка трапляється кілька видів П. Найпоширенішим є синтаксичний П., коли в суміжних рядках витримується однакова або схожа структура речень. Синтаксичний П. у віршах Шевченка дуже часто має виразний фольклорний характер: «Єсть на світі доля, // А хто її знає? // Єсть на світі воля, // А хто її має?» («Катерина»). Як і в нар. піснях, у багатьох Шевченкових поезіях, здебільшого з наспівною інтонацією, вживається створений на основі синтаксичного П. образний, або т. з. психологічний, П. (образ з життя природи й образ з людського життя): «Ой застогнав сивий пугач // В степу на могилі, // Зажурились чумаченьки, // Тяжко зажурились» («У неділю не гуляла»). На образному П. у Шевченка іноді побудовано цілий твір (напр., «Навгороді коло броду»). П. цього виду він використовував з композиційними функціями і в ін. поезіях («Ой три шляхи широкії», «Тополя»). В Шевченка є чимало випадків вживання ще одного типового фольклорного засобу — заперечного П. (перша частина паралелі подається з заперечною часткою «не»): «Не сон-трава на могилі // Вночі процвітає, // То дівчина заручена // Калину сажає» («Чого ти ходиш на могилу?»). Характер Шевченкових П., широке використання цієї фігури в його творчості свідчать про органічний зв’язок стилю його поезії з народнопоетичним стилем. Шевченкові П. дають цінний матеріал для вивчення проблеми видозмінювання нар. поетики в творах писемної худож. літератури.

Н. П. Чамата.


ПАРАНУК Мурат Салихович (5.V 1912 — 4.VII 1970) — адигейський рад. поет. Член КПРС з 1940. Переклав адиг. мовою поезії Шевченка «Заповіт», «Гоголю», «Сон» («На панщині пшеницю жала»). Ці переклади опубліковано 1961 в газ. «Социалистическэ Адыгей» («Соціалістична Адигея», 10.III 1961).


ПАРГОЛОВО — дачне селище поблизу Петербурга (тепер у складі Ленінграда). Шевченко бував у П. влітку 1839 — 43. У повісті «Художник» він згадував словами свого героя: «В продолжение лета постоянно занимался в классах и рано по утрам ходил с Йохимом на Смоленское кладбище лопухи и деревья рисовать... Раза два ходили пешком в Парголово, и там познакомил я его со Шмидтами».


ПАРОДІЯ (грец. παρωδία — переспів, переробка, від παρά — проти і ωδή — пісня) — жанр сатирично-гумористичної л-ри, який у перебільшено карикатурному вигляді наслідує зовн. форму й стиль об’єкта з метою осміяти його. П. як жанр відома була ще в античній л-рі. В укр. фольклорі пародіювання — досить давнє явище; літ. П. збереглися з 16 ст. З бурлескно-пародійними творами виступали письменники кін. 18 — поч. 19 ст.: І. Котляревський, К. Думитрашко, Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський (його переробки Горацієвих од Шевченко в повісті «Близнецы» назвав геніальними пародіями). Шевченко назвав І. Котляревського «автором знаменитой пародии», тобто «Енеїди» (повість «Близнецы»). Сам Шевченко творів пародійного жанру не писав, але використовував пародійні засоби в своїх творах, особливо в своїй викривальній поезії, з метою дискредитації своїх політичних противників. Пародійний елемент є в Шевченковій поезії всіх періодів його творчості, починаючи з вступу до «Гайдамаків». Найчастіше поет пародіював мову царських указів і маніфестів, політичні «формули» самодержавства (типу «благоденствіє»), фразеологічні вирази реакційної л-ри [«Сон» («У всякого своя доля»), «Великий льох», «Кавказ», «Царі», «Юродивий», «Холодний Яр», «Саул» тощо]. Так, стиль царських указів пародіюється в рядках типу «Отам-то милостивії ми» («Кавказ»); «І „благосклонні пребивали // Всегда к єфрейторам своїм“» («Юродивий»), «Благоволеньє оддає // Своїм всеподданнійшим голим» («Саул»). У поезії «Холодний Яр» спародійовано деякі вирази з праць реакційного історика А. Скальковського. Звертання до музи в поемі «Царі» є П. на високий стиль оди «пишночепурної». Пародійний елемент виразно помітний у написаному на смерть митрополита Григорія вірші «Умре муж велій в власяниці», в якому пародійне використання церковнослов. лексики йде від фейлетона О. Герцена «О усердному, о пастырю благоревностному!». Деякими рисами цей вірш споріднений з пародійними мотивами «мандрованих дяків». Поезії Шевченкового «Кобзаря» іноді використовували в дореволюц. і рад. літературі для створення близьких до жанру П. сатирично-гумористичних «переспівів», спрямованих на інший (здебільшого позалітературний) об’єкт. Таким є, напр., переспів О. Маковея «У тієї Катерини» з підзаголовком «Пародія з Шевченка», надрукований в журн. «Шершень», 1906, № 8.

Літ.: Нудьга Г. Пародія в українській літературі. К., 1961; Івакін Ю. Пародійність у «Кобзарі». «Радянське літературознавство», 1973, № 3.


ПАРТИЦЬКИЙ Омелян Осипович (1840 — 20.I 1895) — український мовознавець, етнограф, історик та педагог бурж.націоналістич. напряму. Один з ідеологів націоналістичноклерикальної партії «народовців». Видавець і редактор журн. «Зоря» (1880 — 85). Тогочасна прогресивна критика гостро осуджувала П. за ненауковість, консерватизм, суб’єктивізм та емпіризм його поглядів. Про Шевченка опублікував кілька статей і заміток. У брошурі «Провідні ідеї в письмах Тараса Шевченка» (в. 1. Львів, 1872) П. стояв на одверто ідеалістич. позиціях у розумінні творчого процесу й філософських поглядів Шевченка.

Суспільно-політ. переконання поета перекручував у націоналістич. дусі.

Літ.: Комишанченко М. П. З історії українського шевченкознавства. К., 1972.

В. Л. Смілянська.


ПАРХОМЕНКО Михайло Микитович (н. 22.ІХ 1910) — український і російський рад. літературознавець. Член КПРС з 1945. Праці П. присвячені в основному вивченню історії укр. л-ри, взаємозв’язкам укр. і рос. л-р та теоретичним проблемам розвитку багатонаціональної рад. л-ри. Перше дослідження з шевченкознавства — «Поэма революционного гнева („Гайдамаки“ Т. Г. Шевченко)» — було опубліковано в журн. «Литературная учеба» (1939, № 3). Автор книжки «Т. Г. Шевченко — великий украинский поэт» (М., 1964). Виступав з статтями про Шевченка в журн. «Дружба народов», у газ. «Правда», «Литературная Россия», «Советская культура». Йому належать огляди шевченкознавчої л-ри: «Глибше вивчати велику спадщину» (1960), «Нове в літературі про великого Кобзаря» (1961) та ін. Написав передмову до роману Б. Вадецького «Акын Терези. Шевченко в ссылке» (М., 1961).


ПАРХОМЕНКО Терентій Макарович (1872 — 23.V 1910) — український кобзар і лірник. Виконував думи, псалми, історичні (серед них «Про Морозенка»), побутові й жартівливі пісні. В репертуарі П. були твори на слова Шевченка («Дума» з поеми «Невольник»), а також пісні про поета: «Зійшов місяць, зійшов ясний», «Сподівалися Шевченка» та інші.


ПАРЧЕВСЬКИЙ Никодим Павлович (22.XII 1812 — 1867) — український поміщик. У 1852 — 54 перебував під слідством за участь у незаконному продажу землі. В 1858 став власником Межиріцького маєтку. Нещадно визискував селян. У 1859 В. Г. Шевченко на прохання Шевченка напитав для нього поблизу с. Пекарів, що входило до Межиріцького маєтку, ділянку землі для садиби. 5.VII 1859 поет оглянув місцевість, на 10. VII було призначено обмір ділянки. П. спершу зволікав, а потім відмовився продати землю. Після смерті поета П. писав провокаційні доноси на селян. Він скаржився, що хоч Шевченко й помер, але дух його, твори, перейняті тим духом, бунтують селян.


ПАССЕК Тетяна Петрівна (дівоче прізв. — Кучина; 6.VIII 1810 — 5.IV 1889) — російська письменниця. Родичка О. Герцена, в дитинстві товаришувала з ним, 1832 стала дружиною його друга В. Пассека. Авторка спогадів «Из дальних лет» (т. 1 — 3. СПБ, 1878 — 89). В цій книжці вона називала діячів науки й культури, які бували в Толстих. Згадувала, що їх майже щодня відвідував Шевченко. В журн. «Русская старина» (1877, № 10) опублікувала два листи Шевченка до А. Толстої.


ПАСТЕРНАК Борис Леонідович (10.II 1890 — 30.V 1960) — російський рад. письменник і перекладач. Син Л. Й. Пастернака. Поетична творчість П. збагатила культуру сучасного рос. вірша. Водночас вона не позбавлена ідейних суперечностей, зумовлених впливом ідеалістич. філософії. П. визнавав, що досвід великих поетів, твори яких він перекладав, допоміг йому досягти простоти поетичної мови. Його переклад Шевченкової поеми «Марія» (вперше опубл. 1939) відзначається близькістю до оригіналу, точністю передачі його ритміки, метрики й емоційно-образного ладу. Переклад передруковано в багатьох збірках поезій Шевченка рос. мовою. Кілька неопублікованих перекладів П. з Шевченка зберігається в Центр. Держ. архіві літератури й мистецтва СРСР.


ПАСТЕРНАК (Pasternak) Леон (12.VIII 1910 — 14.Х 1969) — польський письменник і перекладач. Член Польської об’єднаної робітничої партії. Н. у Львові. Один із засновників пролетарського літ. журналу «Lewar» («Домкрат»), що виходив 1933 — 36. За революційну діяльність був кілька разів ув’язнений, зокрема в Березі Картузькій. З 1939 жив у Радянському Союзі, працював у редакціях газ. «Czerwony Sztandar» («Червоний прапор»), журн. «Nowe Widnokręgi» («Нові горизонти»). З 1943 у складі польс. дивізії ім. Косцюшка брав участь у боротьбі проти нім. фашизму. Після 2-ї світової війни жив у ПНР.

Переклав і надрукував у «Вибраних творах» Шевченка (Варшава, 1955)його «Заповіт». Укр. поетові присвятив статтю «Ніч під Каневом» у журн. «Przyjaźń» («Дружба», 1951, № 12).


ПАСТЕРНАК Леонід Йосипович (22.III 1862 — 31.V 1945) — російський художник, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1905). Член Товариства пд.-рос. художників (з 1892). Автор двох малюнків «Т. Г. Шевченко і Айра Олдрідж», виконаних аквареллю та олівцем (обидва — 1915, ДМШ) для збірника «Клич» (М., 1915). Іл. табл. XXXII.


ПАСХАЛОВ Віктор Никандрович (30.IV 1841 — 13.III 1885) — російський композитор, піаніст і педагог. На віршіШевченка «Чого мені тяжко, чого мені нудно» та «Утоптала стежечку» написав романси «Отчего тяжело мне» (1873, переклад В. Орлова) й «Проторила я дорожку» (1874, переклад О. Плещеєва).


ПАТИК Володимир Йосипович (н. 9.Х 1929) — український рад. художник. Працює в галузі станкового та монументального живопису й графіки. Автор картин «Т. Г. Шевченко на батьківщині» (1964, Львів. музей укр. мистецтва), «Третя подорож на Україну» (темпера, 1968), «Т. Г. Шевченко серед селян» (темпера, 1969).


ПАТІН (Парчин, Паршин) Іван Никифорович (pp. н. і см. невід.) — російський художник 19 ст. Працював у свого земляка В. Ширяєва. Співучень Шевченка по школі при Товаристві заохочування художників. З 1834 був «стороннім учнем» петерб. Академії мистецтв; одночасно з Шевченком вчився у К. Брюллова.


ПАТОРЖИНСЬКИЙ Іван Сергійович (3.III 1896 — 22.II 1960) — український рад. співак (бас), нар. артист СРСР (з 1944). Член КПРС з 1946. Виконував партії батька й Трохима в операх «Катерина» М. Аркаса (1923, Дніпропетровськ) і «Наймичка» М. Вериківського (1943, Об’єднаний Київський і Харківський оперний театр, Іркутськ; 1944, Київ. театр опери та балету). В концертному репертуарі П. — романси М. В. Лисенка, Я. Степового, М. Вериківського, С. Рахманінова й М. Мусоргського на слова поета. Держ. премія СРСР, 1942.


ПАУСТОВСЬКИЙ Костянтин Георгійович (31.V 1892 — 14.VII 1968) — російський рад. письменник. Уперше почув про Шевченка в дитинстві, коли жив на Україні, від свого діда — миколаївського солдата, який служив у місцях заслання поета. В 1931 у П. виник задум написати повість «Кара-Бугаз» (опублікована 1932), і він глибше зацікавився творчістю поета, його долею. Збираючи на о. Мангишлак матеріал для повісті, захоплювався мужністю поета. Його вражало, що Шевченко на засланні не втратив ні краплі свого таланту, доброти й любові до України. У повісті «Тарас Шевченко» (1939) висвітлив основні періоди творчої біографії поета. Підкреслив, що в житті Шевченка, в формуванні його революц.-демократичного світогляду велику роль відіграло спілкування з рос. прогресивними письменниками. В оповіданні «Зупинка в пустелі» (1942) П. розповів про тяжкі роки Шевченка на засланні. До декади укр. мистецтва й літератури в Москві опублікував статтю «Країна праці і поезії» (1951), в якій наголосив на тому, що рад. люди перетворили колись покріпачену Україну на край щастя, багатства й свободи. В статті «Зустрічі з Гайдаром» (1951) називав Шевченка великим співцем, провісником народного щастя.

Тв.: Тарас Шевченко. В кн.: Паустовский К. Собрание сочинений, т. 6- М., 1969.


ПАЦ Михайло Ян (бл. 1728 — листопад 1787) — зволовський староста. Восени 1768 приєднався до Барської конфедерації 1768, згодом разом з К. Радзивіллом капітулював. Улітку 1769 знову приєднався до конфедерації, в жовтні був проголошений маршалком. Піддаючи гострому осудові сваволю шляхти, Шевченко згадав П. в поемі «Гайдамаки».


ПАЧОВСЬКИЙ Теоктист Іванович (н. 18.II 1907) — український рад. літературознавець. Досліджує давню укр. л-ру, укр.-польс. літ. зв’язки, творчість окремих укр. письменників. У розвідках, вміщених у збірниках наук. шевченківських конференцій та ін. виданнях («Шевченко в польських перекладах 70 — 90-х років XIX ст.», 1964; «Проблематика польського шевченкознавства другої половини XIX ст.», 1969; «Шевченко у віршах польських поетів другої половини XIX ст.», 1971, та ін.) висвітлено невідомі й маловідомі факти діяльності І. Франка як дослідника й популяризатора спадщини Шевченка, поширення творів великого поета серед поляків, перекладання їх Л. Совінським, А. Гожалчинським, В. Сирокомлею та ін. авторами, оцінки їх у польс. л-рі й літературознавстві.

Тв.: Павлин Свєнціцький — популяризатор творчості Шевченка. В кн.: Збірник праць одинадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1963; Твори Шевченка в перекладах Л. Совінського. «Вісник Львівського університету», 1964. Серія філологічна; Маловідомі відгуки про Шевченка в польській критиці другої половини XIX ст. В кн.: Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1966.


ПАШКОВСЬКА Варвара Матвіївна — сестра української письменниці С. Лободи. Жила в Києві на Пріорці (колишня околиця міста). Влітку 1859 Шевченко кілька днів мешкав на квартирі П. Будинок зберігся (вул. Вишгородська, 5), на ньому встановлено меморіальну дошку. С. Лобода зі слів П. записала спогади про перебування поета на Пріорці (опубліковані в журн. «Пчела», 1875, № 42).


ПАЩЕНКО Олександр Сафонович (14.ІХ 1906 — 13.VI 1963) — український радянський графік, нар. художник УРСР (з 1960), чл.-кор. AM СРСР (з 1954). Член КПРС з 1939. Працював у галузі станкової та книжкової графіки. Автор ілюстрацій до поеми Шевченка «Сон» (туш, перо, акв., 1939); кольор. ліногр. «Портрет Т. Г. Шевченка» (1939 і 1960), «Пам’ятник Т. Г. Шевченкові в Києві» (1939, 1949 і 1954), «Канів. На могилі Т. Г. Шевченка» (1943) та ін. і замальовок місць, пов’язаних з перебуванням Шевченка (кольор. ол., 1961).


ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Пед. погляди поета формувалися в нерозривному зв’язку з його суспільно-політ. поглядами. Шевченко — видатний просвітитель свого часу. Всією своєю творчістю поет служив справі революц. виховання народу, його визвольній боротьбі проти кріпосницького ладу. Пед. погляди Шевченка пройняті прагненням до здійснення істинно всенародної освіти на основі революц. перебудови суспільства, прагненням забезпечити високоморальне виховання дітей, піднести рівень культури батьків. У поемах «Сон», «Кавказ», «Варнак», «Наймичка», «Княжна», «Марія», в посланні «І мертвим, і живим...», у поезіях «Мені тринадцятий минало», «І золотої й дорогої» та ін. поет гостро осуджував самодержавно-кріпосницький лад, показав безпросвітну долю кріпацьких дітей, позбавлених внаслідок антинародної політики царизму права на освіту. В повістях «Наймичка», «Близнецы», «Капитанша», «Прогулка с удовольствием и не без морали», «Варнак», «Княгиня», «Несчастный» Шевченко піддав гострій критиці реакційну освітню політику царизму, систему виховання в привілейованих навч. закладах, відобразив віковічне прагнення трудящих до освіти, їхню мрію про загальнодоступну школу. Його безпосередня пед. діяльність виявилася у виданні й поширенні «Букваря южнорусского» (СПБ, 1861). Шевченко вважав, що елементарна освіта, крім навиків читання, писання й лічби, має давати учням основи природничих, істор. та геогр. знань. Він мав намір підготувати і видати для початкової школи, зокрема для недільних шкіл, ряд підручників — з арифметики (лічба), історії, географії та етнографії. Пед. погляди Шевченка, вся його творчість характеризують поета як ідеолога антикріпосницької сел. революції, непримиренного борця проти соціального і нац. гноблення. Революц. демократизм і революц. гуманізм визначили і його ставлення до виховання й освіти дітей. Поетові думки про суспільне виховання, про відповідальність батьків за дітей перед суспільством проймають всю його творчість. Виховання людської гідності Шевченко вбачав, насамперед, у формуванні вірності інтересам народу, самовідданої любові до вітчизни. Важливого значення надавав він трудовому вихованню. В повісті «Капитанша» Шевченко писав: «Человек-трудолюбивый, по-моєму, самый счастливый человек на свете, особенно если труд его имеет такую возвышенную, такую благородную цель... Завидую и всегда буду завидовать тебе, счастливый благородний труженик». З позицій революц. демократа поет підносив питання про моральне виховання особи. Він стверджував, що високими моральними якостями володіє лише той, хто живе з народом, бореться за його щастя.

Про народність педагогічних поглядів Шевченка свідчать його художні й публіцистичні твори. Особливо цінні думки Шевченка про роль педагога, учителя, про зміст і методи навчання та виховання в школі. Поет вважав, що до пед. діяльності можна допускати лише тих, хто здатний з честю її проводити, і підкреслював, що готуватися «в педагоги, к делу в высокой степени благородному и серьезному» — завдання Дуже відповідальне. На думку Шевченка, треба готувати широко освічених педагогів, прихильників передових суспільно-політ. і педагогічних ідей свого часу.

З поглядами поета на роль учителя пов’язані його «педагогічні рекомендації», що свідчать про докладну обізнаність із практикою тодішнього навчання в школі. Він цікавився пед. теоріями, які тоді обговорювала пед. громадськість, визнавав за необхідне впроваджувати в школах передові методи навчання, обстоював розумний пед. експеримент («Близнецы» і «Музыкант»). Велике значення в навчанні й вихованні, на його думку, мало художнє слово, прогресивна література і мистецтво. Всією своєю творчістю поет прагнув надати «словам святую силу — людськеє серце пробивать», щоб слова «огнем невидимим пекли замерзлі душі», «щоб слово пламенем взялось, щоб людям серце розтопило». Шевченко розглядав завдання школи й освіти з позицій інтересів трудящих, їхньої боротьби за соціальне і нац. визволення. Він обстоював для жінок таке саме право на освіту, як і для чоловіків, нещадно викривав лицемірство гнобителів — укр. та ін. панів, для яких наука і освіта були тільки засобом визискування народу, викривав лицемірство царської бюрократії, що намагалася закувати в кайдани не тільки «роботящі руки», а й «роботящі уми». Як і рос. революц. демократи, Шевченко розумів, що передумовами перебудови нар. освіти в інтересах трудящих мають бути повалення царизму, ліквідація кріпацтва, революц. перетворення Росії. Пед. ідеї революц. демократів, зокрема Шевченка, мали великий вплив на розвиток прогресивної пед. думки, демократич. культури, науки й освіти у 2-й пол. 19 — поч. 20 ст. Видатні рос. педагоги К. Ушинський, В. Острогорський значну увагу приділяли творчості Шевченка, яка має велике значення в ідейно-естетичному вихованні народу. З класових позицій революц. демократа Шевченко дбав про виховання молодих, сміливих і здібних педагогів, таврував консервативну політику царського уряду, який боявся всього волелюбного. Напередодні Великої Жовтневої соціалістич. революції ленінська «Правда» («Путь правды») з повагою писала про те, що останні місяці свого життя Шевченко присвятив складанню підручників для школи (див. також Світогляд Т. Г. Шевченка, Гуманізм Т. Г. Шевченка, Суспільно-політичні погляди Т. Г. Шевченка).

Літ.: Чавдаров С. Х. Педагогічні ідеї Тараса Григоровича Шевченка. К., 1953; Чавдаров С. Х., Грищенком. М. Тарас Григорович Шевченко і народна освіта. К., 1961; Мазуркевич А. Р. Мысли Т. Г. Шевченко о воспитании и просвещении. «Советская педагогика», 1952, № 4; Мазуркевич О. Р. Нариси з історії методики української літератури. К., 1961; Хинкулов Л. Ф. Т. Г. Шевченко об образовании и воспитании. «Советская педагогика», 1964, № 3; Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії. К., 1975.

О. Р. Мазуркевич.


ПЕДИНІВКА — село Звенигородського пов. Київської губ. (тепер Звенигородського р-ну Черкаської обл.). За спогадами В. Г. Шевченка, Тарас Шевченко ходив у П. ще дитиною років шести, коли «забажав піти туди, де „кінець світу, де небо впирається в землю“». Вважають, що він бував у цьому селі й 1828 — 29, коли був козачком П. Енгельгардта і скрізь їздив за своїм паном.


ПЕЙЗАЖ (франц. paysage, від pays — місцевість, країна) в літературі — зображення природи засобами худож. слова. В літ. творах є здебільшого тлом при змалюванні подій і персонажів. Картини природи допомагають глибше розкрити настрій, душевний стан героїв твору. Є й самостійні вірші-П., т. з. пейзажна лірика. З великою майстерністю змальовував картини природи Шевченко. В його творах П. часто мають соціальне навантаження. Так, у поемі «Сон» поет змалював картину чудового ранку в селі на Україні для того, щоб показати, як цей, за висловом Шевченка, земний рай пани-кріпосники перетворили на пекло. Таке контрастне зображення краси природи і тяжкого становища селян за кріпосницького ладу є в багатьох поетич. творах Шевченка (поема «Княжна», вірш «І виріс я на чужині» та ін.). З Шевченкової творчості бере початок в укр. дожовтневій л-рі традиція змалювання в образах природи щасливого майбутнього народу, який стане вільним після повалення царизму. Так, у вірші «Ісаія. Глава 35» образи мають водночас реальний і символічний зміст. Картина воскресіння природи, яка прокидається від цілющої зливи, символізує щасливе життя народу, зціленого волею. Є в Шевченка кілька й самостійних віршів-П., де змальовано світ, у якому існує гармонія між природою і життям трудівників («Садок вишневий коло хати»), зображено картини чудової природи («Тече вода з-під явора», «Над Дніпровою сагою» та ін.). Поет захоплювався красою рідної природи, але неодмінною умовою щастя народу вважав його визволення. Його пейзажна лірика передає найінтимніші почуття людини, збуджує в читачів бажання добра і краси, навчає розуміти природу, шанобливо й з любов’ю ставитися до неї.

Літ.: Рильський М. Природа і література. К., 1960; Тараненко М. Пейзаж у художньому творі. К., 1965.

М. П. Тараненко.


ПЕЙЗАЖІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. У завершених малюнках, етюдах і начерках пейзажі становлять майже половину мистецького доробку художника. Виконано їх олівцем, аквареллю, сепією та в техніці офорта. Перший відомий пейзаж Шевченка — малюнок «Куток Смоленського кладовища в Петербурзі» (1840, ол., тонований сепією). У ньому досконало передано форму, її обсяг, відтворено особливості кожної рослини на першому плані й ледь окреслено другий план з тонким світлотіньовим нюансуванням. Елементи пейзажу є й у жанрових композиціях Шевченка 1841 — 43, зокрема у виконаних олією картинах «Катерина» та «На пасіці». Багато пейзажних творів створив Шевченко під час першої подорожі по Україні (1843). Художник збирав тоді матеріал до задуманого альбома «Живописная Украина», в якому важливу частину мали становити, за його словами, «виды по красоте или по историческим воспоминаниям примечательные». З того часу Шевченко працював і над архітектурним пейзажем. У краєвидах «У Києві» й «Видубицький монастир у Києві», з яких пізніше він виконав офорти, та в етюдах «Дальні печери Києво-Печерської лаври» і «Києво-Межигірський монастир» виявився інтерес митця як до пам’ятників старовини, так і до рис сучасної йому дійсності (зображення пароплава на Дніпрі). У створених під час першої подорожі по Україні малюнках — «Хата батьків Т. Г. Шевченка в с. Кирилівці» і «Вдовина хата на Україні» виразно звучить соціально-викривальна тенденція. Провідне місце посідає пейзаж у творах Шевченка, виконаних після закінчення Академії мистецтв. Як художник Тимчасової комісії для розгляду давніх актів він виїжджав на Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Поділля та Волинь, де змальовував архітектурні пам’ятки і краєвиди. Пейзажі того часу — це здебільшого першопланові композиції, другий план у них переважно є лише тлом. У широких панорамних краєвидах (малюнки «На Орелі», «Краєвид з кам’яними бабами», етюди «Урочище Стінка» та «Урочище Білик») художник робив перші спроби зобразити в пейзажі третій план, хоч плани тут ще недостатньо виявлено. Типовим для творчості Шевченка того часу був архітектурний пейзаж, в якому великим планом подано споруди в природному оточенні. Всі елементи в таких пейзажах змальовані досконало і точно, тут вміло відтворено лінійну перспективу, досягнуто враження певної стереоскопічності в передачі предметів. Щодо колориту перші акварельні пейзажі Шевченка відзначаються певною умовністю гами: індиго — для неба й сепія — для дерев, архітектурних споруд і всієї рослинності. Такими є краєвиди Густині, Переяслава, Суботова, Полтави й Решетилівки. Пізніше (з 1846) Шевченко малював багатоколірні акварельні пейзажі («Костьол у Києві», краєвиди Почаєва).

На засланні, незважаючи на тяжкий моральний стан, на незвичайність природного оточення (голі степи, безлісі гори, каміння, безкраї піски й «нікчемне небо»), Шевченко-художник помічав своєрідну красу незнайомого краю. Він створив там понад триста пейзажів, що становлять дві основні групи: виконані під час Аральської описової експедиції (1848 — 49), Каратауської експедиції (1851) та в Новопетровському укріпленні (1851 — 57). Винятково цінні акварелі, на яких зображено укріплення Карабутак та Іргизкала (змальовано по дорозі від Орська до Раїма), гори Каратау, численні краєвиди берегів й островів Аральського моря, Новопетровського укріплення та його околиць. Більшість цих творів виконано з акцентуванням другого й третього планів, часто з широко відкритим обрієм. Композиція їх переважно горизонтальна. Для акварелей характерні м’який силует і уповільнений ритм, досконало витримані лінійна й повітряна перспективи. Колорит пейзажів багатий і різноманітний, побудований часто на контрастному зіставленні основних мас або з найтоншим нюансуванням одного кольору. Ці пейзажі передають, часом з романтичною схвильованістю, освітлення різної пори доби — гарячий полудень, захід сонця, присмерки, місячну ніч. У багатьох пейзажах, виконаних з наук. метою як ілюстрації до експедиційних досліджень, вражає точність малюнка, його документальність. Кожний такий краєвид дає уявлення про геологічну структуру гір, скель, узбережжя.

Перебуваючи в експедиціях, Шевченко, крім акварелей, робив численні композиції й етюди олівцем. Вони відзначаються тонко опрацьованим рисунком, побудованим на чіткій контурній лінії та на дуже скупому, але виразному різного напряму штриху. Незважаючи на допоміжний характер, роботи ці мають і худож. цінність. Серед створених на Мангишлацькому п-ові пейзажів особливе місце належить серії «Мангишлацький сад». Дивовижно покручені дерева, що поросли між голими скелями й уламками каміння, намальовано сепією і тушшю пензлем та пером з великою майстерністю. Краєвиди, виконані в роки заслання, — вершина в пейзажній творчості художника. Вони знаменують найвищі досягнення в тодішньому укр. пейзажі. Разом з тим це — перші і єдині на той час пейзажі Казахстану.

В останній період життя пейзаж у творчості Шевченка посідає порівняно менше місця. Під час плавання по Волзі (від Астрахані до Нижнього Новгорода) художник створив серію пейзажних начерків олівцем, які за характером виконання близькі до етюдів, зроблених на Мангишлацькому п-ові. В Нижньому Новгороді сепією та білилом на тонованому папері він виконав низку архітектурних пейзажів, що відзначаються графічною чіткістю контура, стриманістю в тонуванні архітектурної форми і живописністю. Пейзажі, що їх Шевченко створив під час подорожі по Україні (травень — серпень 1859), — це переважно етюди олівцем і рідкою тушшю на тонованому та білому папері: краєвиди Лихвина, околиць Канева, Корсуня, Межиріч» та Черкас. їм властиві м’якість тонких світлових ефектів, спокійна й лагідна емоційна забарвленість. Три пейзажі, які художник виконав наприкінці свого життя, пов’язані з його роботою в техніці офорта [«Вечір в Альбано поблизу Рима (Ліс)» за однойменною картиною М. Лебедєва, «Мангишлацький сад» за власним малюнком і «Дуб» за малюнком А. Мещерського]. В цих творах на перше місце виступає проблема світлотіні. Шевченко як пейзажист пройшов великий j плідний шлях, заклавши основи укр. реалістичного пейзажного живопису. Іл. табл. IX-X.

Б. С. Бутник-Сіверський.


ПЕКАРІ — село Черкаського повіту Київської губ. (тепер Канівського р-ну Черкаської обл.). Шевченко приїжджав у це село кілька разів у липні 1859. Як писав поет у «Поясненні чиновникові особливих доручень М. О. Андрієвському», він мав намір «приобрести небольшой кусок земли, где бы можно было водвориться на постоянное жительство... Нашел я желаемое место между городом Каневом и селом Пекари, в имении помещика Парчевского». 5. VII Шевченко приїжджав у П. оглянути цю ділянку землі, яка належала поміщикові Н. Парчевському. 10.VII Шевченко прибув сюди разом з землеміром. Під час обміру ділянки відбулася богословська суперечка Шевченка з родичем землеміра А. Козловським. Поета звинуватили в блюзнірстві. Через кілька днів Шевченко в П. переправився через Дніпро і пішов на Михайлову Гору, але біля с. Прохорівки його заарештували. І в Петербурзі поет не міг забути «оту благодать над Дніпром», згадки про П. є в його листах до В. Г. Шевченка. Коли в травні 1861 домовину з тілом поета привезли до Канева і поховали на Чернечій горі, селяни П. допомагали насипати високу могилу. За радянського часу в селі ім’ям Шевченка названо колгосп.


ПЕЛІШЕК (Pelišek) Йосеф (1889 — 1936) — чеський поет. Перекладав твори рос., польс., серб. письменників. У 1914 журн. «Slovanský přehled» («Слов’янський огляд», № 7 — 8) надрукував у перекладах П. вірші Шевченка «Минули літа молодії», «І досі сниться: під горою», «Зацвіла в долині», «Утоптала стежечку», «Думи мої, думи мої, ви мої єдині» і «Заповіт».


ПЕНЬКОВСЬКИЙ Лев Минович (12.II 1894 — 26.VII 1971) — російський рад. поет, перекладач. Почав друкуватися перед Великою Жовтн. соціалістич. революцією, з 30-х pp. працював у галузі поетичного перекладу. Переклав твори Шевченка «Мар’яна-черниця», «То так і я тепер пишу», «Буває, в неволі іноді згадаю» та ін., включені до багатьох рос. видань укр. поета 1939—72.


ПЕРВОЛЬФ (Pervolf) Йосеф (1841 — 91) — чеський славіст. Працював у Чеському національному музеї. З 1871 завідував кафедрою слов. філології Варшавського ун-ту Найважливіші праці — «Славянская взаимность с древнейших времен до XVIII века» (СПБ, 1874) та «Славяне, их взаимные отнсшения и связи» (т. 1 — 3 Варшава, 1886 — 93). В журн. «Obrazy života» («Картини життя», 1860, № 7) надрукував статтю «Тарас Григорович Шевченко — поет малоросійський», в якій особливо наголошено на народності Шевченка й високо оцінено поеми «Катерина», «Наймичка», «Гайдамаки» і вірш «До Основ’яненка». В тому ж номері надруковано і переклад П. поеми «Іван Підкова».


ПЕРВОМАЙСЬКИЙ Леонід Соломонович (справж. прізв., ім’я та по батькові — Гуревич Ілля Шльомович; 17.V 1908 — 9.XII 1973) — український рад. письменник. Член КПРС з 1954. Шевченкові присвятив вірші «Пісня про Тарасову гору» (1938), «Вишнева моя Україна» (1944) та ін. У 1939, до 125-річчя з дня народження Шевченка, за ред. П., В. Сосюри і А. Малишка видано антологію творів письменників народів СРСР, присвячену укр. поетові. П. — автор статті «Велике народне свято» (1935) про відкриття пам’ятника Шевченку в Харкові. Йому належать переклади укр. мовою віршів азерб. поета Р. Рзи «Тарасові» (1939), польс. поета В. Слободніка «Шевченко» (1961) та ін. Держ. премія СРСР, 1946.


«ПЕРЕБЕНДЯ» — вірш Шевченка, написаний орієнтовно 1839 у Петербурзі. Автогр. в ін-ті л-ри. Твір уперше надруковано в «Кобзарі» 1840 з присвятою Є. Гребінці. В наступних виданнях поет зняв присвяту. В «П.» відобразилися літ.-естетичні погляди молодого Шевченка, його думки про місце поета в суспільстві. В центрі твору — образ народного співця, кобзаря Перебенді. До теми поета часто зверталися письменники від Горація до А. Міцкевича, О. Пушкіна й М. Лермонтова. В українській л-рі до Шевченка образи нар. співців створили М. Маркевич, А. Метлинський, Л. Боровиковський, Є. Гребінка та ін. Аналізуючи вплив літ. джерел на створення образу Перебенді, І. Франка відзначав, що Шевченко зумів «впливи ті щасливо перетопити в одну органічну і глибоко поетичну цілість». Образ Перебенді складний. У першій частині вірша показано тісні зв’язки співця з народом. Він знає запити людей, його пісенний репертуар широкий, розрахований на різні прошарки села, на різні випадки життя. Це пісні веселі й сумні, побутові й історичні. За свою натхненну творчість, яка людям «тугу розганяє», Перебендя користується нар любов’ю і повагою. Тут його постать, за висловом І. Франка, наскрізь реальна. В другій частині твору образ нар. співця переростає в узагальнений образ поета, він наділений романтичними рисами. Жадоба пізнання, волі й натхнення веде його на простори, де «степ, як море широке, синіє», де «думка край світа на хмарі гуля». Втеча Перебенді від людей є відображенням суперечності між поетом і людським загалом, якому чужа поетична мрія. У вірші є натяки на соціальну зумовленість цієї суперечності. Однак протест митця проти тогочасного суспільства ще романтично абстрактний. Образ «божого слова» в поезії позбавлений релігійного змісту і виступає символом нар. правди (подібно до образу «божественного глагола» у вірші О. Пушкіна «Пророк»). Музику до твору писали Я. Степовий, Г. Топольницький, І. Руденко, В. Круковський.

Літ.: Франко І. Переднє слово (до «Перебенді» Т. Г. Шевченка). — Відповідь критикові «Перебенді». В кн.: Франко І. Твори, т. 17. К., 1955; Пільгук І. І. Образ народного співця-кобзаря в ранній ліриці Т. Г. Шевченка. «Народна творчість та етнографія», 1960, № 1; Бондаренко А. Ідейно-естетичае значення образу народного співцякобзаря в ранній творчості Шевченка. В кн.: Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1969.

Г. Я. Неділько.


ПЕРЕВАЛЬСЬКИЙ Василь Євдокимович (н. 13.VI 1938) — український рад. графік. Автор монументального вітража-триптиха «Т. Шевченко» у Київському університеті (1967, співавтори — В. Задорожний і Ф. Глущук), ілюстрацій до збірки «Народні пісні про жіночу долю на слова Т. Г. Шевченка» (1963), до драми Шевченка «Назар Стодоля» (1964); станкових творів на слова Шевченкових поезій «Вітре буйний, вітре буйний!» (1965) та «Нащо мені чорні брови» (1968); всі — гр. на дереві.


ПЕРЕДМОВА ДО НЕЗДІЙСНЕНОГО ВИДАННЯ «КОБЗАРЯ» — критично-публіцистична стаття Шевченка, призначена для нового видання «Кобзаря», що його поет готував 1847. Автограф — у зошиті, де є також балади «Русалка» і «Лілея» та поема «Осика» (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Передмову датовано: «Седнев, 1847, марта 8». Вперше надруковано в журн. «Русская мысль» (1898, № 6) в перекладі рос. мовою. В оригіналі вперше надруковано в журн. «Былое» (1906, № 8).

До 1847 «Кобзар» мав уже фактично два видання: перше, 1840, підготував до друку сам автор; друге, 1844 («Чигиринський Кобзар»), здійснив І. Лисенков. Називаючи нове видання «другим „Кобзарем“», Шевченко не зважав на видання І. Лисенкова, оскільки в останньому не надруковано нових поезій порівняно з «Кобзарем» 1840. До «другого „Кобзаря“», за Шевченковим задумом, мали увійти нові його твори. Тут поет збирався надрукувати балади «Русалка» й «Лілея», поему «Осика» і ряд творів із альбома «Три літа», які не суперечили цензурним вимогам. Здійснити це видання перешкодив арешт поета в квітні 1847. Передмова є важливим документом, у якому Шевченко ставив істотні завдання перед тогочасною укр. л-рою, щоб спрямувати її на шлях справжньої народності й реалізму, піднести укр. художнє слово на рівень соціальних і нац. прагнень і духовних потреб народу. Він піддав суворій критиці псевдонародність тогочасних численних епігонів Котляревського, що «прочитали собі по складах „Енеїду“ та потинялись коло шинку, та й думають, що от коли вже ми розпізнали своїх мужиків». Шевченко закликав письменників до глибшого пізнання нар. життя, його найпекучіших проблем, до тіснішого зв’язку з народом. Перед сучасною йому укр. л-рою Шевченко накреслював естетичну програму: осягнути образ народу в безпосередній близькості до нього, відчути і усвідомити його справжню душу, його муки й болі, його думки, поривання й ідеали, всебічно осмислити правду життя і відтворити її в самобутніх реалістичних образах. Цю програму поет послідовно втілював у своїй творчості. Згадка про визначного шотланд. поета Р. Бернса як взірця «поета народного і великого» конкретизує Шевченкове розуміння тих рис, що мають характеризувати поета істинно правдивого і народного. Шевченка не могла вже задовольнити етнографічно-побутова і сентиментально-романтична спрямованість творчості багатьох письменників 30 — 40-х pp. Він прагнув творити велику літературу, яка охоплювала б найістотніші явища нар. життя, порушувала гострі суспільні питання часу, відбивала багатогранну правду реальної дійсності й розширювала естетичні можливості худож. відображення світу. Саме цим зумовлений Шевченків закид на адресу деяких визначних тогочасних укр. письменників, роль і значення яких у розвитку нової л-ри поет добре усвідомлював. Водночас він розумів, що укр. л-ра вже переростала їхні творчі засади. Високо цінуючи Г. Квітку-Основ’яненка, автора перших укр. повістей і оповідань з нар. життя, Шевченко бачив і певну обмеженість цього письменника, який, змальовуючи побут слобожан, ідеалізував покору, смиренність і лагідність своїх героїв, підносив ці риси як вищу мораль народу. Закидаючи Г. Квітці-Основ’яненкові, що він «не прислухався до язика, бо може його не чув у колисці од матері», Шевченко розумів «язик» як слово народної правди, як живий голос народної душі. Такий закид поет зробив і П. Гулакові-Артемовському, який народне слово «хоть і чув, так забув, бо в пани постригся». Віддаленість від народу, від його найболючіших соціальних і духовних потреб, на думку Шевченка, заважала багатьом його попередникам і сучасникам дати повноцінні художні твори про нар. життя. У передмові, як і в поезії 40-х pp. («І мертвим, і живим...»), Шевченко нещадно картав тих діячів і літераторів з кіл «богупротивного панства», що нехтували рідним словом, культурою свого народу. Він протиставив їм В. Караджича і П. Шафарика, які «не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слов’янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали». Епіграфом до передмови поет узяв співзвучні своїм власним настроям рядки з комедії О. Грибоєдова «Лихо з розуму». Передмова містить приховану полеміку з поглядами реакц. і ліберальних критиків, зокрема М. Полевого, на тогочасну укр. л-ру. На творі позначилося розмежування демократичних і ліберальних тенденцій, що виявлялося уже в 2-й пол. 40-х pp. 19 ст.

Літ.: Комишанченко М. Шевченко в боротьбі за ідейність та реалізм української літератури. «Дніпро», 1949, № 3; Кирилюк Є. П. Шевченко в боротьбі за високу ідейність української літератури. «Радянське літературознавство», 1952, № 16; Волинський П. К. Літературно-естетичні погляди Шевченка періоду «Трьох літ». В кн.: Збірник праць третьої наукової шевченківської конференції. К., 1955; Неділько Г. Я. Літературно-естетичні погляди Т. Г. Шевченка. В кн.: Вивчення української літератури в школі. К., 1956; Волинський П. К. Теоретична боротьба в українській літературі (Перша половина XIX ст.). К., 1959; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964.

І. І. Стебун.












Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.