[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 90-111.]

Попередня     Головна     Наступна





Пер — Пл


ПЕРЕКЛАДАННЯ ТВОРІВ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Творчість Шевченка має велике значення не лише для народів Рад. Союзу, а й зарубіж. країн. Революц. спрямованість Шевченкової поезії, народність і висока естетич. цінність її збуджували інтерес у читачів, викликали у представників ін. народів потребу перекласти його твори. Член 1-го Інтернаціоналу, активний учасник Паризької комуни Б. Малон у листі до М. Драгоманова (1885) зазначав, що Шевченко має стати співцем усіх покривджених, і тому переклади його творів є справою величезної ваги. При наявності таких перекладів, вважав він, «французькі робітники, а разом з ними і всі, хто читає французькою мовою, дістануть твори такого могутнього протесту, що нам і не снилося». Справедливість цих слів підтверджується тим, що саме в тих країнах, де назрівала революц. ситуація, де розгорталася боротьба народу за своє визволення, там зростав інтерес до Шевченкових творів (у Польщі — перед повстанням 1863, в Болгарії — перед визволенням з-під п’ятивікового тур. ярма в 60 — 70-і pp. 19 ст.). Провідним мотивом творчості Шевченка було почуття любові до поневоленої батьківщини, заклик до визволення її революц. шляхом. Цим почуттям проймалися й представники ін. народів, читаючи поезії Шевченка. Вабило до автора «Кобзаря» і те, що він став поетом загальнолюдського значення, який уболівав за долю всіх пригноблених народів «од молдованина до фіна», що він, великий національний поет, був одночасно й інтернаціональним доетом.

Для багатьох народів колишньої Рос. імперії поезії Шевченка були зрозумілі й без перекладу. Журн. «Отечественные записки» (1860, т. 129, с. 46) писав: «Яке почуття збуджують його твори, можна бачити з того, що великороси походженням з центральних і східних губерній, які ніколи не бачили в вічі малоросів, читають і вивчають ці твори напам’ять... Те саме бачили ми і між поляками...».

Твори Шевченка в перекладі рос. мовою з’явилися ще за його життя. Великого значення популяризації спадщини укр. поета серед рос. читачів надавали рос. революц. демократи, зокрема О. Плещеєв, М. Курочкін, М. Михайлов. На загальноросійську роль поезії Шевченка вказували в своїх статтях М. Чернишевський і М. Добролюбов. У 1856 — 60 журнали «Современник», «Русское слово», «Библиотека для чтения», «Народное чтение» та ін. вмістили Шевченкові твори в перекладах рос. поетів. У 1860 вийшов «„Кобзарь“ Тараса Шевченка в переводе русских поэтов», де подано переклади М. Гербєля (йому ж належить і загальна редакція), М. Михайлова, М. Курочкіна, Л. Мея, О. Плещеєва, М. Берга, В. Крестовського. Цей «Кобзар» доповнювався і перевидавався 1869, 1876 і 1905. Твори укр. поета виходили в перекладах О. Лепка (1867), М. Чмирьова (1874), С. Дрімцова (1902 — 03), І. Бєлоусова (1900, 1906, 1911), А. Колтоновського (1911).

Після Великої Жовтн. соціалістич. революції видано «Запретный Кобзарь» за ред. І. Бєлоусова (1918 — 22), до якого увійшли переклади творів Шевченка, заборонені царською цензурою. У 30-х pp. вийшов «Кобзар» у перекладі Ф. Сологуба (1934, перевидано 1935 і 1939), кілька видань вибраних творів У перекладі російських поетів (за редакцією К. Чуковського, М. Рильського й М. Ушакова; М. Брауна й О. Прокоф’єва), окремими виданнями вийшли поеми «Наймичка» (переклад О. Благиніної), «Історичні поеми» («Гайдамаки», «Сліпий», «Чернець», «Тарасова ніч», переклад Б. Турганова), Драма «Назар Стодоля» (переклад П. Антокольського) та інші. Підготовлено кілька повних п’ятитомних зібрань творів Шевченка російською мовою (1948 — 49, 1955 — 56, 1964 — 65). Перекладанням творів Шевченка займалися поети: В. Россельс, М. Асєєв, В. Державін, М. Зенкевич, М. Браун, П. Длигач, П. Семинін, B. Рождественський, Г. Владимирський, В. Інбер, В. Луговськой, В. Гіппіус, І. Сельвінський, М. Свєтлов, М. Голодний, С. Гордєєв, М. Ушаков та багато ін. Див. статті про окремих перекладачів, а також статті «Кобзар» і Російська література і Т. Г. Шевченко. У царській Росії твори Шевченка почали перекладати мовами народів, які населяли її, з кін. 70-х pp. 19 ст. Перекладів спочатку було порівняно мало. Проте зі спадщиною укр. поета знайомилися в оригіналі, в рос. перекладах, а також через статті в рос. періодич. виданнях.

Перші переклади до Жовтня з’явилися вірм. мовою. В 1879 в журн. «Базмавеп» («Всезнавець», т. 25), що виходив у Венеції, вміщено уривки з деяких творів у перекладі К. Кушнеряна. За Рад. влади твори укр. поета перекладали Г. Сарян, Н. Зарян, А. Сагіян, C. Таронці, А. Шайбон, А. Граші, Б. Карапетян, В. Норенц та ін. В перекладі Г. Саряна 1939 видано «Кобзар» (58 творів), який перевидано 1954 і 1961. В його ж перекладі 1964 вийшли «Поеми». Див. Вірменська література і Т. Г. Шевченко.

Грузинською мовою перший переклад (поема «Наймичка»), який здійснив 1877 Н. Ломоурі, надруковано 1881 в журн. «Іверія» (№ 5). Значна кількість творів у перекладах Іасамані, Кучишвілі, С. Шаншіашвілі, Г. Наморадзе та ін. з’явилася в періодич. л-рі 1911 і 1914. В роки Рад. влади перекладання Шевченкової спадщини набуло широкого розмаху. З перекладами виступали С. Чиковані, Іасамані, І. Абашидзе, Х. Вардошвілі, О. Абашелі, І. Мосашвілі, М. Мревлішвілі, К. Лордкіпанідзе, Д. Гачечиладзе, К. Надірадзе, К. Каладзе, Ш. Апхаїдзе та ін. Вийшли збірки «Вірші та поеми» (1937), «Поеми» (1939), окремі видання поем «Катерина» (1936), «Кавказ», «Сон» (обидві — 1937), «Гайдамаки» (1938). Видано 1939 «Вірші і поеми», куди включено 140 творів. У післявоєнний час вийшли «Вірші і поеми» (1952), «Вибране» (1961), «Чотири поеми» та повість «Художник» (обидві книги — 1964). Див. Грузинська література і Т. Г. Шевченко.

У 1885 — 87 в литовській періодичній л-рі вміщено переклади Ю. Андзюлайтіса («Тополя», «Утоплена», «Причинна», «Іван Підкова», «Ой чого ти почорніло», «Коло гаю в чистім полі» та ін. ). Лит. поет Л. Гіра 1909 і 1911 в газ. «Viltis» («Надія») надрукував кілька Шевченкових віршів, а 1912 власним коштом видав у своєму перекладі книжку «Віночок віршів Тараса Шевченка» (всього 21 твір), у передмові до якої писав про близькість Шевченка до литовців: «Кому-кому, а нам, литовцям, Шевченко повинен бути, по-моєму, дуже зрозумілим, близьким, майже своїм». У рад. час твори укр. поета перекладали А. Венцлова, Е. Межелайтіс, Є. Матузявічюс, А. Хургінас, Я. Дягутите та ін. Окремими виданнями вийшли «Поезії» (1951), «Вірші» (1955), «Кобзар» (1961). Див. Литовська література і Т. Г. Шевченко. Латиською мовою першим з Шевченкових творів перекладено поему «Катерина». В перекладі Єкаба Ліготню її надруковано 1900 [журн. «Austrums» («Схід», № 12)]. Е. Рудзітіс 1906 переклав вірші «Закувала зозуленька» та «Заповіт». У 1911 з’явився ряд віршів у його перекладі та Єкаба Ліготню, а 1914 — в перекладі Ф. Адамовича. Переклади окремих творів надруковано й 1916, 1917, 1929. Після відновлення Рад. влади в республіці Шевченкові твори публікувалися як у періодич. л-рі, так і окремими виданнями («Вибране», 1951, 1954; «Гайдамаки», 1964). Над перекладами працювали М. Кемпе, В. Давідс (Вецаукумс), П. Барда, Я. Плаудіс, Я. Османіс та ін. Див. Латиська література і Т. Г. Шевченко.

У 1911 в естонському журн. «Eesti Kodu» («Естонське вогнище», № 6) вперше опубліковано уривки віршів Шевченка. Першим повним його твором у перекладі ест. мовою Ю. Яйка був вірш «Доля» [журн. «Vikerkaar» («Райдуга», 1924, № 28)]. Ряд поезій у перекладі Ю. Шумакова з’явився 1936 і 1940 в журналах. За Рад. влади вийшли «Повісті» (1955; перекладач — М. Юрна) і «Кобзар» (1961; в перекладах А. Каалепа і Г. Раяметса). Див. Естонська література і Т. Г. Шевченко.

У Білорусії Шевченкові вірші були відомі ще за його життя. Перший перекладач творів українського поета — Я. Купала (1906 він переклав вірш «Минають дні, минають ночі», але його тоді не було надруковано). Переклади віршів «Нащо мені чорні брови» та «Гоголю» він вмістив 1908 у своїй збірці «Жалейка». В 1911 у перекладі Ф. Чернишевича (за ред. Я. Купали) надруковано Шевченкову «Катерину». В рад. час Шевченкові твори набули в республіці широкої популярності. Їх перекладали Я. Купала, Я. Колас, К. Кропива, З. Бядуля, П. Бровка, А. Кулєшов, П. Глєбка, М. Климкович та ін. В 1939 видано «Кобзар» за ред. Я. Купали і Я. Коласа. В наступні роки з’явилися в світ ще кілька видань. У 1940 вийшла поема «Наймичка» (в перекладі К. Крапиви), 1941 — «Вибрані твори». В 1952 перевидано «Кобзар». Див. Білоруська література і Т. Г. Шевченко.

Узбецькою мовою 1914 в газ. «Садои Фаргона» («Голос Фергани», 10.III) надруковано вірш Шевченка «Добро, у кого є господа» в перекладі І. Даврона. Великого поширення твори укр. поета набули в Узбекистан ні лише в рад. час. У 1935 і 1936 в періодич. виданнях з’явилися переклади Алімджана Хаміда і М. Шейх-заде. В 1939 опубліковано збірку поезій (17 творів) у перекладах Алімджана Хаміда і М. Даврона та «Кобзар» у перекладі Н. Ахунді. В перекладі Н. Ахунді 1948 і 1964 вийшла поема «Катерина». «Кобзар» (62 твори) вийшов і 1954 (за ред. Гафура Гуляма). Найповніше видання літ. спадщини Шевченка узб. мовою — двотомник «Вибране» (1959, поезія і проза), над підготовкою якого працювали Уйгун, Зульфія, М. Бабаєв та ін. У збірці «Думи мої, думи мої...» (1962) подано переклади А. Умарова, Зульфії, М. Шейх-заде, Д. Джаббарова, С. Акбарова, Мірмухсіна та ін. Див. Узбецька література і Т. Г. Шевченко.

Молдавани познайомилися 1916 з поезією «Заповіт» у перекладі З. Арборе-Раллі. Після Великої Жовтн. соціалістич. революції твори укр. поета друкувалися в періодич. л-рі та в хрестоматіях для шкіл і вузів. У 1939 видано першу збірку «Вибраних творів» (поеми «Сон», «Катерина», вірші «Заповіт», «Якби ви знали, паничі», «Я не нездужаю, нівроку» тощо) в перекладах Л. Корняну і Л. Барського. В післявоєнні роки вийшло 4 збірки вибраних творів поета (1951, 1959, 1961, 1964) в перекладах Є. Букова, А. Лупана, Г. Менюка, Б. Іспуру та ін. Див. Молдавська література і Т. Г. Шевченко.

Твори Шевченка таджицькою мовою з’явилися в 30-х pp. Серед перших пропагандистів спадщини укр. поета був А. Лахуті. В 1933 він переклав «Заповіт». У 1936 «Заповіт» переклав М. Бачаєв, 1939 — М. Турсун-заде та М. Амінзаде. В 1940 вийшла збірка поезій (17) в перекладах М. Турсун-заде, М. Амін-заде, А. Дехоті, М. Рахімі, А. Сухайлі, X. Юсуфі. В наступні роки видано ще три збірки поезій (1954, 1961, 1964). Твори поета перекладали також Міршакар, М. Каноат, К. Кутбі, С. Халімшо, С. Давронов, А. Адхам та ін. Особливо багато поезій перекладали А. Сухайлі та М. Амін-заде. Див. Таджицька література і Т. Г. Шевченко.

Азербайджанською мовою (в перекладах А. Джавада та М. Мушфіка) вперше видано «Кобзар» Шевченка 1934. У 1939 вийшли «Вибрані твори» в перекладах С. Вургуна, С. Рустама, Р. Рзи та ін. Найповніше видання творів укр. поета в Азербайджані з’явилося 1951 (перекладачі — М. Рагім, Т. Еюбов, Е. Алібейлі, С. Вургун, С. Рустам та ін.). В 1960 видано збірку, до якої включено твори «Причинна», «Катерина» й «Царі». В 1973 А. Абдулла переклав поему «Кавказ». Див. Азербайджанська література і Т. Г. Шевченко.

Хоч ім’я Шевченка в Казахстані було відоме ще за його життя, переклади творів укр. письменника там уперше з’явилися в 30-х pp. Вони ввійшли до першого видання «Кобзаря» казах. мовою 1935 (переклади А. Тажибаєва і М. Даулетбаєва). Вийшли «Поеми» 1939. Здійснено ще п’ять видань творів укр. поета (1949, 1954, 1961, 1964, 1968). Перекладали його твори також С. Муканов, К. Аманжолов, Д. Абілєв, X. Бекхожин, М. Алімбаєв, Б. Іскаков та ін. Див. Казахська література і Т. Г. Шевченко. Киргизи вперше познайомилися з творами Шевченка («Кавказ», «Гайдамаки», «Мар’яначерниця», «Тополя», «Заповіт», «В неволі тяжко, хоча й волі» та ін.) кирг. мовою 1939. Ці твори з’явилися в перекладах А. Токтомушева, К. Маликова і С. Сасикбаєва на сторінках періодич. л-ри і того ж року вийшли окремою збіркою «Кобзар». У 1954 видано «Вірші та поеми». До ювілеїв 1961 і 1964 опубліковано твори поета в перекладах Б. Сабірова. Див. Киргизька література і Т. Г. Шевченко.

Твори Шевченка («В неволі, в самоті немає», «Ой одна, я одна», «Буває, в неволі іноді згадаю», «Тополя» ) туркменською мовою в перекладах Б. Сейтакова, К. Ішанова та Б. Солтанніязова опубліковано 1939 в періодич. виданнях. До першої збірки «Кобзар» (1939) ввійшло 15 творів. Окремо видано поеми «Катерина» (1952) та «Наймичка» (1953). У 1954, 1956, 1961 з’явилися ще три збірки вибраних творів Шевченка. Над перекладами працювали Ч. Аширов, И. Дурдиєв, А. Аламишов, Т. Есенова, Д. Агамамедов, П. Нурбердиєв та ін. Див. Туркменська література і Т. Г. Шевченко. Абхазькою мовою твори Шевченка широко почали перекладати в кін. 30-х pp. Д. Гуліа 1938 переклав «Кавказ», «Заповіт», «Мені однаково, чи буду», «Не завидуй багатому» тощо. Перекладали також Л. Квіцініа, К. Агумаа, М. Аджба. В 1939 видано «Зібрання творів» Шевченка. В 1964 вийшли «Вірші та поеми» (перекладачі — Д. Гуліа, Л. Квіцініа, К. Агумаа, Б. Шинкуба, І. Тарба та ін.). Див. Абхазька література і Т. Г. Шевченко. Адигейською мовою твори Шевченка перекладають з 30-х pp. У 1939 видано збірку «Вірші та поеми» в перекладах Р. Меркицького, М. Джанчатова. В 1961 опубліковано нові переклади М. Паранука, X. Ашинова. Див. Адигейська література і Т. Г. Шевченко.

Перші переклади балкарською мовою поем Шевченка «Катерина» і «Наймичка» з’явилися 1938.У 1939 вийшла збірка вибраних творів. В 1961 — 64 в пресі надруковано нові переклади К. Отарова, Б. Гуртуєва, С. Гуртуєва та ін. Див. Балкарська лі’ тература і Т. Г. Шевченко. Перші переклади творів Шевченка башкирською мовою з’явилися в пресі 30-х pp. Це вірші «Заповіт» (у перекладі М. Сюндюкле) і «Слава», опубліковані 1936. У 1938 надруковано нові переклади М. Сюндюкле, Г. Гумера, А. Валеева та ін. Збірка «Вірші» (1939) вийшла в перекладах М. Каріма, М. Хая, С. Кулібая, А. Шакірі та ін. У 1961 збірку «Вірші» видано в перекладах Х. Біккулова. Див. Башкирська література і Т. Г. Шевченко.

Першими віршами Шевченка бурятською мовою були «Заповіт» і «Не гріє сонце на чужині» в перекладі Д. Дамдінова і Д. Чернінова (опубл. 1939 в періодич. пресі). Збірку «Вірші та поеми» в перекладах Д. Дамдінова, Д. Чернінова, Ц. Галсанова, Ж. Балданжабона, Б. Абідуєва видано того ж року. В пресі 1961 і 1964 з’явилися нові переклади Ч. Намжилова, Ц. Галсанова. Див. Бурятська література і Т. Г. Шевченко. Мовами народів Дагестану (аварською, лезгинською, лакською, даргинською, кумицькою) перекладено твори Шевченка «Заповіт», вступ до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий», «Тяжко-важко в світі жити», «Минають дні, минають ночі», «Сова», «Наймичка» та ін. Перекладачі — Д. Димов, Ш. Мікаїлов, Г. Гаджієв, Ш. Мурадов, А. Аджієв, А. Саїдов, А. Сулейманов, Ю. Хаппалаєв та ін. Див. Дагестанська література і Т. Г. Шевченко.

Перше видання творів Шевченка єврейською мовою — «Збірник для дітей» — в перекладі Д. Гофштейна вийшло 1937. В 1939 в його ж перекладі з’явилися повість «Прогулка с удовольствием и не без морали» і Дві збірки вибраних творів, а в перекладах Л. Рєзника, Е. Фінінберга, М. Хащевацького, М. Гарцмана та ін. — збірка «Поезії». До збірок увійшли майже всі поезії Шевченка. Див. Єврейська література і Т. Г. Шевченко.

Першими перекладеними творами Шевченка кабардинською мовою були поеми «Кавказ», «Катерина», «Сова» та вірш «Заповіт». Вони ввійшли до збірки «Т. Г. Шевченко кабардинською мовою» (1939). У збірках «Поети України» (1954) та «Дорога Україно» (1955) вміщено й вірші та поеми Шевченка в перекладах А. О. Шогенцукова, А. Кешокова й Н. Шогенцукова. Публікувалися переклади і в пресі 60-х pp. Див. Кабардинська література і Т. Г. Шевченко.

Вірші Шевченка калмицькою мовою в перекладах С. Ердюшева, Б. Дорджієва та Ц. Леджинова вперше з’явилися в пресі 1939. Того ж року вийшла збірка «Вірші». В пресі 1961 опубліковано переклади Л. Інджієва й Х. Сян-Белгіна. Переклади для збірки «Поезії» (1964) здійснили Д. Кугультинов, С. Каляев, Б. Дорджієв. Див. Калмицька література і Т. Г. Шевченко.

Каракалпацькою мовою твори укр. поета з’явилися в пресі 1939 (в перекладах М. Дарібаєва, Д. Назбергенова та Ж. Аймурзаєва). В 1965 видано «Вибрані твори» (перекладачі — Т. Сеїтжанов, М. Жапаков, М. Дарібаєв, І. Юсупов, Б. Каїпназаров, Т. Кабулов, Ш. Сеїтов, С. Абазов, М. Касимова). До збірки ввійшли поема «Катерина», балади «Тополя», «Лілея» та вірші. Див. Каракалпацька література і Т. Г. Шевченко.

Карачаївською мовою твори Шевченка перекладали О. Хубієв, У. Алієв, ногайською — С. Капаєв, абазинською — М. Чикатуєв, черкеською — А. Ханфенов та Р. Хахандуков. У 1939 видано «Вибрані твори» карач. мовою. Переклади цими мовами друкувалися в періодич. виданнях і в 50-х та 60-х pp. Див. Карачаєво-черкеська література і Т. Г. Шевченко.

Перші переклади творів Шевченка в Карельській АРСР надруковано (фін. мовою) 1939 (уривок з поеми «Кавказ» та вірш «Заповіт» в перекладі Ф. Ісакова). У 1941 «Заповіт» переклав і В. Ервасті. Збірка «Вірші» (20 творів) вийшла 1954 в перекладах фін. мовою М. Гіппіева. В 1961 і 1964 в періодич. виданнях опубліковано нові переклади М. Гіппієва, Я. Ругоєва, Т. Сумманена. Див. Карельська література і Т. Г. Шевченко.

Марійською мовою твори укр. поета опубліковано 1939 в періодич. виданнях і окремою книжкою «Збірник поезій» у перекладах В. Рожкіна та М. Козакова. Див. Марійська література і Т. Г. Шевченко. Осетинською мовою твори Шевченка з’явилися 1939 в періодич. л-рі (переклади Т. Єпхієва, Д. Мамсурова, Г. Плієва, Х. Таболова, Г. Кайтукова і Нігера). Того ж року видано і збірку «Вибраних віршів та поем». У 1951 вийшли «Твори», а 1954 — «Вибране» і «Твори». Переклади здійснили Х. Ардасенов, Р. Асаєв, М. Габулти, Гафез, Н. Джусойти, Г. Дзугаєв, Х. Плієв та ін. Див. Осетинська література і Т. Г. Шевченко.

Татарською мовою твори Шевченка (поеми «Гайдамаки», «Наймичка», «Іван Підкова», «Сон», вірш «Заповіт» та ін.) вперше видано в збірці «Кобзар» 1939 (за ред. М. Джаліля). Перекладачі — А. Ісхак, А. Файзі, Ш. Маннур, М. Джаліль, Ш. Мударріс, Х. Туфан, М. Сюндюкле. В 1953 вийшло друге, доповнене видання «Кобзаря». В 1961 і 1964 в пресі опубліковано переклади А. Шамукова, Н. Арсланова, Г. Латипа, Г. Юзєєва, Р. Гарая. Особливо успішно над перекладами працюють Е. Давидов і М. Нугман. Див. Татарська література і Т. Г. Шевченко.

Тувинською мовою вірші Шевченка «Сон» («Гори мої високії») в перекладі С. Саригоола і «Заповіт» в перекладі С. Пюрбю опубліковано 1941. В 1954 видано збірку творів укр. письменників, куди включено й окремі Шевченкові твори. Перша збірка його віршів (54) — «Сон» — вийшла 1964. Див. Тувинська література і Т. Г. Шевченко.

Удмуртською мовою в 20-х pp. було перекладено вступ до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий». Цей уривок поширювався серед удмуртів усно (пізніше став народною піснею). Перші друковані переклади з’явилися в 30-х pp. До 125-річчя з дня народження поета в журн. «Молот» і газ. «Егит большевик» («Молодий більшовик») надруковано понад 20 його творів («Нащо мені чорні брови», «Тяжко-важко в світі жити», «Якби мені черевики», «І широкую долину», «Тополя», поема «Сон», «На вічну пам’ять Котляревському», «Не гріє сонце на чужині» тощо). У 1948 видано «Вибрані твори», а 1951 — «Вірші і поеми». В різний час над перекладами працювали М. П. Петров, Т. Архипов, А. Лужанін, І. Гаврилов, П. Чайников та ін. Див. Удмуртська література і Т. Г. Шевченко.

Хакаською мовою твори Шевченка перекладає М. Доможаков. Він переклав «Заповіт», «О люди! люди небораки!», «Не завидуй багатому». Див. Хакаська література і Т. Г. Шевченко.

Чеченською мовою «Кобзар» (у перекладах А. Мамакаєва, М. Мамакаєва, Н. Музаєва, М. Гадаєва, М. Ісаєвої, Х. Еділова) видано 1939. До збірки ввійшли поеми «Катерина», «Мар’яна-черниця», «Княжна», «Сон», «Царі», «Гамалія», «Наймичка», балада «Тополя» тощо. В 1940 вийшов «Кобзар» інгушською мовою. Див. Чечено-інгушська література і Т. Г. Шевченко.

Першим твором Шевченка, перекладеним 1921 чуваською мовою М. Сеспелем, була поема «Катерина». Переклади для збірки «Кобзар» 1939 (ввійшли частина поеми «Гайдамаки» та вірші — всього 28 творів) здійснили І. Івник, М. Ястран, О. Алга, П. Мітта, П. Чичканов та ін. В періодич. виданнях з перекладами виступали П. Хузангай, О. Есхель, С. Ельгер, С. Шавли, Г. Єфимов, М. Євстафієв, В. Алендей. Доповнене видання «Кобзаря» вийшло 1954, а 1964 — «Вибране». Див. Чуваська література і Т. Г. Шевченко.

Якутською мовою твори Шевченка з’явилися 1939. Це поеми «Сон», «Кавказ», «Петрусь» і ряд віршів (опубліковано в альманасі «Художня література», кн. 2, 1939) у перекладах І. Винокурова-Чагилгана, Н. Туобулахова, Г. Васильєва, К. Урастирова. Вибрані твори 1951 вийшли в перекладах С. Данилова, А. Абагінського (Кудріна), К. Урастирова, І. ВинокуроваЧагилгана, Елляя (Кулачикова) та ін. («Вибране». Якутськ, 1951). Поезії Шевченка включено до збірки «Письменники України» (1954). Див. Якутська література і Т. Г. Шевченко. Ще за життя Шевченка його твори почали перекладати мовами зарубіжних країн. У 60-х pp. 19 ст. твори Шевченка стали відомими в Чехії [поема «Іван Підкова» в перекладі Й. Первольфа (1860), послання П. Й. Шафарикові — Й. В. Фріча (1863), балада «Тополя» — Е. Ваври (1865 — 66)]. Пізніше твори поета перекладали С. Чех, Р. Покорний, Р. Єсенська. В 1918 Ф. Тихий видав у своєму перекладі поему «Єретик». Після 2-ї світової війни кількість перекладів значно збільшилась. У 1946 видано збірку «Було колись в Україні», 1951 — «Вибране з творів найбільшого поета і будителя України», 1953 — «Кобзар» (останній — у перекладі З. Бергрової), 1955 і 1958 — «Назар Стодоля», 1951 і 1961 — «Гайдамаки» тощо. Див. Чеська література і Т. Г. Шевченко.

Перші польські переклади з’явилися також у 60-х pp. 19 ст. Напередодні повстання 1863 було опубліковано переклади Л. Совінського («Гайдамаки», 1861), А. Гожалчинського (збірка поезій, 1862), В. Сирокомлі («Кобзар», 1863). У 60 — 80-х pp. польс. переклади було перевидано кілька разів. Багато з’явилося їх також перед 1-ю світовою війною. Перекладав Шевченкові твори польською мовою й укр. поет С. Твердохліб. Між двома світовими війнами вийшло три польс. видання творів Шевченка. Після 2-ї світової війни вийшли «Вибрані твори» (Варшава, 1955) в перекладі В. Слободніка, М. Пехаля, С. Струмпф-Войткевича, Леона Пастернака та ін.; повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» (Варшава, 1960) та «Художник» (Люблін, 1976) в перекладі Є. Єнджеєвича, а також збірки «Вибрані поезії» (Варшава, 1972) і «Вибрані поезії» (Вроцлав, 1974). Див. Польська література і Т. Г. Шевченко.

У 60-х pp. почали перекладати твори Шевченка болгарською мовою.

У 1863 Р. Жинзифов видав у Москві «Новоболгарську збірку», в одному з розділів якої — «Гусляр Тараса Шевченка» — вмістив і свої переклади творів укр. митця «Тополя», «Катерина», «Утоплена» тощо. Ряд перекладених Шевченкових поезій опублікував він і в періодич. виданнях. Л. Каравелов у кін. 60 — на поч. 70-х pp. надрукував переклади кількох віршів та уривків з послання «І мертвим, і живим...» та поеми «Єретик». Перекладав Шевченкові твори і П. Славейков. Творчість Шевченка мала значний вплив на болг. л-ру 19 ст. Це відзначають і сучасні болг. письменники та літературознавці. Зокрема, С. Русакієв писав: «Зробивши глибокий вплив на наших поетів передвизвольної епохи, а також на читачів, геніальний поет України став учасником визвольної боротьби болгарського народу» («Тарас Шевченко і болгарська література». К., 1968, с. 168).

В кін. 19 — на початку 20 століття болгарські поети перекладали окремі вірші Шевченка. В 1939 було опубліковано переклади Л. Стоянова, М. Грубешлієвої, А. Тодорова. У Києві того ж року в перекладі К. Кюлявкова з’явилися повість «Художник» і збірка «Вибрані твори». Збірку перевидано в Софії 1949. Починаючи з 1956 виходять переклади Д. Методієва (два томи «Вибраних творів» вийшли 1960 і «Кобзар» — 1964). Див. Болгарська література і Т. Г. Шевченко.

Сербською мовою в 2-й пол. 19 ст. твори Шевченка перекладали В. Николич («Заповіт» і «Хустина», 1868), С. Новакович («Неофіти», 1868), М. Глишич («Причинна», 1877), О. Глушчевич («Заповіт», 1885; поема «Сон» і вірш «Минають дні, минають ночі», 1886), Д. Ілич («Іван Підкова», 1890). Твори укр. митця хорват. мовою виходили в перекладах А. Харамбашича 1887 («Поеми»), 1888 (поема «Княжна»), 1890 (поеми «Відьма», «Варнак», «Марина» та вірш «Меж скалами, неначе злодій»). З окремими перекладами виступили А. Шеноа (1863), Ч. Брагаля (1886), Д. Лопашич (1889) та ін.

В 1969 в Белграді сербохорватською мовою вийшла збірка вибраних Шевченкових віршів «Кобзар». Переклади до цього видання здійснили Д. Максимович, Й. Хрвачанин, Л. Симович, С. Сластиков та ін. Див. Сербська література і Т. Г. Шевченко, Хорватська література і Т. Г. Шевченко.

У Словенії 1907 — 08 поет Й. Абрам видав «Кобзар» Шевченка в двох томах. Це видання поклало початок справжньому культу Шевченка серед словенців. «Жодна нація, — говорив перекладач, — не має поета, який би був так зв’язаний з народом, як подиву гідний Шевченко з України». Див. Словенська література і Т. Г. Шевченко.

Словацькою мовою вірш Шевченка «Садок вишневий коло хати», уривки з послання «Шафарикові» і з вірша «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!» в перекладі популяризатора рос. л-ри С. Бодіцького надруковано 1881 в його статті «Співець України». Проте з відомостями про життя Шевченка і з його творами словаки знайомилися й раніше — через чес. джерела. З встановленням народно-демократич. ладу твори укр. поета словац. мовою перекладали Р. Бртань («Єретик», «Іван Підкова», «Заповіт», «Не вернувся із походу» та ін.), Я. Понічан («Тарасова ніч», «Заповіт») та ін. У 1959 вийшла збірка «Думи мої...», 1960 — п’єса «Назар Стодоля», а 1962 — збірка «Струни серця». Див. Словацька література і Т. Г. Шевченко.

Серболужицькою мовою «Заповіт» Шевченка з’явився в перекладі поета Ю. Млинка (1963). Див. Серболужицька література і Т. Г. Шевченко.

За життя Шевченка надруковано (1860) нім. переклад «Автобіографії». Поезії його нім. мовою вийшли вперше 1870 у Чернівцях у перекладі Й.-Г. Обрісша. В його книжці про Шевченка вміщено переклади творів «Гамалія», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Заповіт», уривки з поеми «Гайдамаки» тощо. Пізніше над перекладами працювали В. Умлауф, К.-Е. Францоз, Ю. Віргінія (в Лейпцігу 1911 видано збірку Шевченкових поезій в її перекладі) і укр. поети І. Франко, П. Скобельський, С. Шпойнаровський, К. Климкович. У 20 ст. (до 1917) вийшло чотири видання творів Шевченка нім. мовою. В 1939 в Києві видано «Вибрані вірші» і повість «Художник». Після 2-ї світової війни з’явилося кілька книг творів укр. поета. Так, у Берліні 1951 побачила світ збірка «„Гайдамаки“ та інші поезії» в перекладі Е. Вайнерта, а в Москві (1951) «Кобзар» у двох томах у перекладі Е. Вайнерта, А. Курелли, Г. Ціннер, Г. Гупперта, Г. Роденберга та ін. Вийшов «Кобзар» і 1962 (Москва). Див. Австрійська література і Т. Г. Шевченко, Німецька література і Т. Г. Шевченко. Англійською мовою вперше з творів Шевченка надруковано прозовий переклад уривків з поеми «Кавказ» [в американському двотижневику «The Alaska Herald» («Вісник Аляски», 1.III 1868)], здійснений А. Гончаренком. В Англії 1911 з’явилися високохудожні переклади Е.-Л. Войнич. У Вінніпегу (Канада) 1922 вийшла збірка «Кобзар України» в перекладі А.-Дж. Гантера. В 1961 в Канаді надруковано «Вибране» в перекладі Дж. Віра. В Англії перекладають твори Шевченка В. Річ, Дж. Ліндсей, у Канаді — М. Ф. Скрипник. Див. Англійська література і Т.Г. Шевченко, Американська літературі і Т. Г. Шевченко, Канадська література і Т. Г. Шевченко.

В Італії 1879 А. Губернатіс здійснив перший переклад уривка поезії «До Основ’яненка». В кін. 80-х pp. італ. читача з деякими творами укр. поета познайомили П.-Е. Паволіні та Д. Чамполі. В 20 — 40-х pp. 20 ст. вірші Шевченка перекладали М. Липовецька, Ч. Меано, В. Джусті, пізніше писав про укр. поета і перекладав його твори Е. Бадзареллі. В 1964 в № 6 журн. «Кур’єр ЮНЕСКО» італійською мовою вміщено переклади віршів Шевченка Див. Італійська література і Т. Г. Шевченко.

В Румунії значної популярності набуло ім’я Шевченка після опублікування 1894 двох статей К. Доброджану-Гері. В одній з них автор переказав прозою «Гайдамаки», «Катерину», «Наймичку», «Кавказ», «Марію». В 1952 вийшов «Кобзар» у перекладі В. Тулбуре і В. Кордуна. Після цього з’явилося ще кілька видань його творів. У 1963 видано найповніший «Кобзар» рум. мовою в перекладі В. Тулбуре. Шевченкові твори в Румунії перекладали також М. Садовяну, Д. Дешліу, В. Кернбах та ін. Див. Румунська література і Т. Г. Шевченко.

У 1876 Е.-А. Дюран у розвідці «Національний поет Малоросії Шевченко» подав у своєму перекладі франц. мовою поезії «Нащо мені чорні брови», «Садок вишневий коло хати» та Уривки з поем «Гамалія», «Катерина», «Мар’яна-черниця», А. Авріль у книжці «Сентиментальна мандрівка по слов’янських країнах» (Париж, 1876) — уривки з поем «Тарасова ніч», «Гамалія», а також з автобіографії, Б. Малон у книжці «Історія соціалізму» (Париж, 1884) — уривки з поеми «Єретик» і послання «І мертвим, і живим...». У 20 ст. переклади віршів Шевченка франц. мовою публікували в періодич. л-рі та різних збірниках. Перші книжкові видання творів поета вийшли в 60-х pp. До 150-річчя з дня його народження в Парижі 1964 видано збірку поезій у перекладі Е. Гільвіка та повість «Художник» і уривки з «Щоденника» в перекладі Ж. Лафон і Е. Гільвіка. Того ж року побачила світ і збірка «Тарас Шевченко. 1814 — 1861. Його життя і твори», що складається з статей про укр. митця і перекладів його поезій. Твори Шевченка у Франції перекладали і С. Арно, Л.-П.-М. Леже, Ф. Магад, Р. Мартель, Е. Евен, Ш. Стебер, Л. Арагон та ін. Див. Французька література і Т. Г. Шевченко.

В Іспанії про Шевченка стало відомо із статті (1877) В. Лесевича, в якій було наведено й уривки деяких Шевченкових поезій у перекладі ісп. мовою. Ісп. літератор М.-Ф. Гомес опублікував 1962 переклад вірша «Сонце заходить, гори чорніють», а 1964 Х. Алонсо-Монтеро — віршів «Заповіт», «І день іде, і ніч іде» та «О люди! люди неборакиї» галісійською мовою. В.во «Прогрес» (Москва) 1964 випустило в світ книгу поезії і прози Шевченка в перекладі (ісп. мовою) С.-М. Арконади, А. Ерраїса-Комаса, Р. Естрели-Льопіса, М. Кановас-Саморано, Х. Матеу, Х. Сантакреу-Мансанета та ін. Перекладали твори укр. поета і в ін. іспаномовних країнах (Аргентіна, Куба, Уругвай, Мексіка). Уривки (ісп. мовою) з творів «І мертвим, і живим...», «Сон» (поема), «Єретик», «Кавказ», «Заповіт», «Щоденник» та ін. наведено в статті П. Бентлі «Тарас Шевченко — український поет свободи», надрукованій у журн. «El Correo de la UNESCO» («Кур’єр ЮНЕСКО», 1961, № 7 — 8). На Кубі видано антологію «Російські і радянські поети» (Гавана, 1966), до якої включено й 19 поезій Шевченка в перекладі С. Фейхоа і рад. перекладачки Н. Булгакової. Див. Іспанська література і Т. Г. Шевченко, Латиноамериканські літератури і Т. Г. Шевченко.

В угорській л-рі перша згадка про Шевченка з’явилася 1881, а перші переклади його творів — на поч. 20 ст. (уривки з балади «Причинна» та з віршів «Тече вода в синє море», «Ой не п’ються пива-меди» — І. Молнар, 1910). Вони все частіше друкувалися в угор. пресі в перекладах Г. Каціані, А. Земплені («Кавказ», 1916), Б. Варги та ін. В 1951 вийшов «Кобзар» (К. — Ужгород) у перекладі А. Гідаша, а через два роки — в перекладі Ш. Вереша («Кобзар». Будапешт, 1953). До наступного видання «Кобзаря» (Будапешт, 1961) ввійшли переклади, які здійснили (в різний час) Є. Грігаші, А. Гідаш, Г. Кепеш, Ш. Лані, Г. Стрипський, І. Тренчені Вальдапфель, Б. Варга, Й. Вальдапфель, Ш. Береш, А. Земплені та ін. Див. Угорська література і Т. Г. Шевченко.

У 1909 шведський літературознявець А. Єнсен опублікував працю про Шевченка і навів у ній власні переклади (вперше швед. мовою) вірша «Заповіт» і уривків з творів «Гайдамаки», «Тополя», «До Основ’яненка». Окремі твори перекладали також Я. Геммер та ін. Див. Шведська література і Т. Г. Шевченко.

З поч. 20-х pp. 20 ст. Шевченкові вірші в Китаї перекладав Мао Дунь, з 50-х pp. — Ге Баоцюань та ін. Див. Китайська література і Т. Г. Шевченко. Португальською мовою 1936 вийшла книжка про Шевченка в Курітібі (Бразілія), в якій було вміщено і твори поета. В 1959 в Ріо-де-Жанейро (Бразілія) кілька поезій вміщено в «Антології української літератури», виданій португ. мовою. Монгольською мовою з творів Шевченка вперше перекладено «Заповіт» (1939, Х. Перлее). В 1964 в Улан-Баторі видано поетич. збірку «Наймичка» (перекладачі — Д. Гомбожав, М. Цедендорж, Ж. Намсрай). Див. Монгольська література і Т. Г. Шевченко.

У В’єтнамі вірші укр. поета почали перекладати в 50-х pp. 20 ст. Перекладачі — Те Хань, Нгуєн Суан Шань та ін. Див. В’єтнамська література і Т. Г. Шевченко.

В Японії ім’я Шевченка відоме з поч. 20 ст. Проте твори його почали перекладати значно пізніше. В 1959 переклади 8 поетич. творів укр. митця, здійснені С. Комацу, опубліковано в книжці «Антологія світової поезії» (т. 12. «Росія»). До збірки «Як умру...» (Токіо, 1964) ввійшло 26 творів Шевченка в перекладах С. Комацу, Т. Сібуя, Т. Мураї, X. Тадзави, Т. Кіносіти. Див. Японська література і Т. Г. Шевченко.

Грецькою мовою поезії Шевченка почали перекладати в 60-х pp. 20 ст. (вперше Е. Алексіу та Я. Ріцос). До 150-річчя з дня народження укр. поета в Афінах видано «Твори» Шевченка (переклади здійснили Е. Алексіу, Р. Бумі-Папа, Н. Папас, Меліссанті, К. Пападакіс, С. Мавроїді-Пападакі, М. Дімакіс, І. Сімопулос та ін.). Див. Грецька література і Т. Г. Шевченко.

Окремі твори Шевченка перекладено також албанською, корейською та ін. мовами. У 1900 в м. Упсалі (Швеція) з’явився перший переклад поезій Шевченка міжнар. мовою есперанто. Пізніше цією мовою вірші укр. поета перекладали В. Дев’ятнін, О. Кузьма та ін. Див. Есперанто мовою література і Т. Г. Шевченко.

У зарубіж. країнах ще з кін. 19 ст. намітилося розмежування в підході до Шевченка й тлумаченні його творчості. Це позначалося на виборі творів для перекладу, системі інтонацій у самих перекладах тощо. Прогрес. літератори вбачали в Шевченкові борця за кращу долю трудящих і перекладали його твори революц. звучання. Діячі консервативного табору представляли поета тільки як співця природи і перекладали ліричні вірші саме такого плану, замовчуючи твори революц. змісту.

У 1939 під час відзначення 125-річчя з дня народження поета «Заповіт» прозвучав 38 мовами, а до 150-річчя його перекладено 55 мовами. Загалом твори Шевченка народи світу читають більш як стома мовами. Підвищується худож. цінність перекладів. Раніше замість укр. географ. назв, які були в оригіналі, деякі перекладачі подавали географ. назви своїх країн, річок тощо (напр., «Литва» — замість «Україна», «Німан» — замість «Дніпро»). До Великої Жовтн. соціалістич. революції твори Шевченка ін. мовами перекладали здебільшого з рос. перекладів. Ці переклади за своїми худож. якостями не всі були рівноцінними, на що в різний час вказували передові діячі рос. і укр. культури. Тепер Шевченкові твори перекладаються в основному з мови оригіналу (англійською — Дж. Вір у Канаді, В. Річ в Англії, французькою — Е. Гільвік, болгарською — Д. Методієв, румунською — В. Тулбуре, угорською — Ш. Береш). Кращі переклади наближаються до того найвищого рівня майстерності, якого сам Шевченко вимагав від перекладача: щоб переклади точно відтворювали оригінал, щоб вони були такі ж прекрасні, як і оригінальна поезія, щоб перекладач правильно передавав ідею і щоб «стих легче и глубже ложился в сердце» (лист Шевченка до Б. Залеського 9.X 1854).

Ф. Ф. Скляр.


ПЕРЕКРЕСТОВ Олександр Васильович — позашлюбний син оренбурзького генерал-губернатора В. Перовського, офіцер. В Орській фортеці з 1847. Відомий своєю жорстокістю до підлеглих. У «Щоденнику» 7.II 858 поет з обуренням зазначив, що П., як йому розповів С. Крулікевич, «собственноручно зарезал своего денщика, за что был только разжалован в солдаты».


ПЕРЕНЕСЕННЯ, анжамбеман (франц. enjambement — перенесення) — незбіг інтонаційно-фразового та метричного членування у вірші, внаслідок якого обов’язкова ритмічна пауза в кінці рядка розриває цілісне синтаксичне сполучення, так що частина його переноситься до наступного рядка. П. — прийом, характерний для поезії Шевченка. Ритміко-інтонаційна напруженість П. відповідала великій емоційності його творів з їхніми драматичними зіткненнями, пристрасністю й полемічністю. Застосовуючи П., поет прагнув розширити виразові можливості вірша, індивідуалізувати його звучання. Активне використання П. у його творах, написаних 14-складовим віршем, сприяло еволюції ритміко-інтонаційних принципів розміру, виробленню на базі народнопісенного вірша говірного типу 14-складника. П. як явище, характерне для говірного вірша, Шевченко застосовував особливо часто, починаючи з 40-х pp. Відтоді, в міру тематичного, жанрового й стилістичного збагачення Шевченкової поезії, до неї все ширше входили різноманітні говірні інтонації.

В Шевченкових творах є рядковий і строфічний типи П. З рядкових П. найбільшого поширення набули три види: 1. Фраза заповнює перший рядок і закінчується на початку другого: «Оживуть степи, озера, // І не верствовії, // А вольнії, широкії // Скрізь шляхи святії // Простеляться...» («Ісаія. Глава 35»). 2. Фраза починається в кінці першого рядка і заповнює наступний: «Умер на пашцині!.. А ми // Розлізлися межи людьми» («Якби ви знали, паничі»). 3. Фраза починається в кінці першого рядка і закінчується на початку другого: «Умилася. // А добрі люде // Прибрали, в Київ одвезли // У інститут. А там, що буде, // Побачим» («Княжна»). В Шевченковій поезії П. виступають у найрізноманітніших функціях: посилюють емоційну напруженість твору, допомагають відтворити розмовні інтонації, виділяють значення окремого слова тощо.

Н. П. Чамата.


ПЕРЕПЕЛЮК Володимир Максимович (н. 8.XI 1910) — український рад. кобзар. На слова Шевченка виконує пісні «Немає гірше, як в неволі», «Не женися на багатій», «Тече вода в синє море», «За думою дума роєм вилітає» (музику до них створив він сам). П. брав участь у створенні поеми «Слава Кобзареві» (1940). П. — автор музики і слів пісні «Слава, слава Кобзареві» (1960).


«ПЕРЕРВАНЕ ПОБАЧЕННЯ» (папір, акв., 23 × 18,5) — копія з однойменної акварелі К. Брюллова, що її виконав Шевченко в двох примірниках 1839 — 40 в Петербурзі. Під малюнком, що зберігається в Держ. Рос. музеї в Ленінграді, на паспарту напис чорнилом: «Тарас Шевченко с К. Брюллова». Нижче ліворуч олівцем: «Подарок Шевченка В. Жуковському». Праворуч олівцем: «Coll. W. Joukowsky. Andre Somoff». На звороті напис олівцем: «Подарок Шевченки Жуковскому». Під примірником малюнка, що зберігається в ДМШ, на паспарту напис олівцем: «Шевченко. Прерванное свидание». Нижче бронзованими літерами витиснено: «Carolus Bruloff. Copia.». Шевченко міг виконати ці твори, коли з оригіналів робилися копії для гравюр, вміщених в альм. «Утренняя заря» 1841 (цензурний дозвіл — жовтень 1840). Малюнок К. Брюллова — в Третьяков. галереї в Москві. В літературі твір Шевченка згадується ще під назвами «Італійка біля фонтана» і «Перервана зустріч».


ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ТВОРІВ Т. Г. ШЕВЧЕНКА В АВСТРО-УГОРСЬКІЙ ІМПЕРІЇ ТА БУРЖУАЗНІЙ ПОЛЬЩІ. В боротьбі проти революц. пролетарського та нац.-визвольного руху на зх.-укр. землях правлячі кола Австро-Угорщини та бурж. Польщі вдавалися й до заборони та переслідування прогресивної л-ри, зокрема творів Шевченка. В умовах австро-угор. панування (до 1918) урядова цензура дозволяла книжкові видання творів Шевченка, проте забороняла окремі праці про поета, викреслювала цитовані в них уривки з його творів. У 1901 львів. прокуратура конфіскувала брошуру М. Лозинського «Тарас Шевченко, його життя і значення» (Львів, 1902) через уривки з таких творів поета, як «Варнак», «Якби ви знали, паничі», «Сон» («У всякого своя доля»), «Якби тобі довелося», «Відьма», «Неофіти», «Москалева криниця», вважаючи їх виявом богохульства. Проти цього 31.V 1901 у віденському парламенті виступили представники укр., чес, польс. і австр. опозиції, які домоглися скасування конфіскації. У тому самому році Львів. прокуратура заборонила — з таких самих мотивів — брошуру П. Свистуна «Чим є для нас Шевченко?» через те, що там були уривки з творів «Гайдамаки», «Єретик», «Марія», «Полякам» і «Якби ви знали, паничі». В роки панування буржуазно-поміщицької Польщі на зх.-укр. землях (1919 — 39) цензурне переслідування творів Шевченка посилилось. Застосовувано насамперед давні австр. закони — відповідний параграф кримінального закону 1852, за яким поезії Шевченка вважалися «закликом, заохоченням або намаганням довести до ворожих виступів». З 1932 почав діяти відповідний параграф польс. кримінального кодексу про відповідальність за публічне зневажання або висміювання держави чи публічний заклик до здійснення злочину або його схвалення. Лише протягом 1932 — 38 заборонено 11 книжкових видань творів Шевченка. В 1932 окружний суд в Тернополі конфіскував два видання «Кобзаря» (1919, 1921); окружний суд у Чорткові — «Гайдамаків» (1919). У 1933 окружний суд в Тернополі заборонив «Кобзар» (1921) і «Твори» (т. 1, 1912), окружний суд у Чорткові — «Поезії» (1902), окружний суд у Львові — збірку творів поста «Шевченкова криниця» (1922). У 1934 окружний суд у Тернополі конфіскував два видання «Кобзаря» (1914, 1927), 1936 — харківське видання «Кобзаря» (1935). В 1938 окружний суд у Бережанах заборонив «Поезії Т. Гр. Шевченка, заборонені в Росії» (1890). У цих виданнях цензура вбачала «кримінал», насамперед, в уривках з творів «Гайдамаки», «До Основ’яненка», «Тарасова ніч», «Сон» («Гори мої високії»), «Не молилася за мене», «Стоїть в селі Суботові». Судові органи часто забороняли літературні твори Шевченка, видані задовго до часу їхньої конфіскації. Крім окремих видань, цензура часто забороняла й публікації Шевченкових поезій у прогресивній періодичній л-рі, зокрема в тій, що видавалася під керівництвом КПЗУ. Переслідування творів Шевченка відбивалося не лише на розповсюдженні їх (конфісковані видання, як правило, вилучали з продажу та з публічних бібліотек; рідше — з них вирізали конфісковані сторінки), а й на нових перевиданнях.

Застосовували також інші форми переслідувань. Під час поліцейських обшуків, особливо в учасників революц. руху, часто вилучали твори Шевченка; не допускали поширення творів поета, виданих на Рад. Україні: цензура конфісковувала їх з поштових відправлень. У дні шевченківських ювілеїв адміністративні й поліцейські органи забороняли публічне читання віршів поета, виконання пісень на його слова, зокрема тих, що закликали до боротьби за соціальне і нац. визволення. Прогресивна громадськість Західної України, зокрема письменники-демократи В. Стефаник, Марко Черемшина та ін., постійно виступала проти переслідування творів Шевченка.

Возз’єднання зх.-укр. областей з Радянською Україною відкрило перед трудящими цих областей можливість вільно знайомитись із спадщиною Шевченка. Див. також Цензурні переслідування творів Т. Г. Шевченка.

Літ.: Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814 — 1963. К., 1963.


ПЕРЕСПІВИ ТА ПЕРЕКЛАДИ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Поет переспівував і перекладав із старослов’янської, давньоруської, російської, польської та сербської мов. У його творчості переспів та переклад межують з наслідуванням — подражанієм. Чітко розрізнити їх неможливо. Взагалі, в переспівах і, особливо, в перекладах Шевченко ближчий до оригіналів, а в «подражаніях» тільки відштовхується від них, створюючи вільні варіації на близькі для себе теми та ідейно-образні мотиви. Освоюючи біблійні псалми (1845 і 1859 pp.), Шевченко і перекладав, і переспівував, і наслідував. Ближчими до перекладу є його обробки псалмів 12, 52, 93 і 136-го. Обробка 43-го псалма становить собою скорочений переклад. Обробки 1, 53, 81 й 132-го псалмів є переспівами, частково навіть наслідуваннями. За наслідування можна вважати лише «Подражаніє 11 псалму» (1859). Наприкінці життя Шевченко почав перекладати «Слово о полку Ігоревім» (1860). Він устиг перекласти лише два уривки — «Плач Ярославни» та «З передсвіта до вечора». Поет створив два варіанти «Плачу Ярославни» (другий із них неповний), які свідчать про наполегливі шукання в галузі лексики й ритміки для якнайповнішого відтворення оригіналу. Він прагнув перебороти традицію монотонної «пісенності», закріплену в ранніх укр. перекладах «Слова», і утвердити нове розуміння цього твору, підкреслюючи його драматизм за допомогою майстерного використання інтонаційного багатства мови. Поезія «Тим неситим очам» (1860) є вільним переспівом вірша російського поета В. Курочкіна «Для великих землі». Зберігши ідейно-художню основу оригіналу, Шевченко поглибив у переспіві соціальний зміст твору, своєрідно «революціонізував» його і надав йому більшої худож. виразності. Шевченкові переспіви та переклади стали зразком для перекладацької творчості М. Старицького, П. Грабовського, І. Франка, Лесі Українки та ін. Досвід Шевченка-перекладача творчо використовують укр. рад. поети.

Літ.: Айзеншток И. Я. Работа Шевченко над переводом «Слова о полку Игореве». «Литературная учеба», 1939, № 2; Попов П. Н. «Слово о полку Игореве» в переводе Т. Шевченко. В кн.: Слово о полку Игореве. Сборник исследований и статей. М. — Л., 1950; Айзеншток І. Я. «Подражаніє сербському» Т. Шевченка. В кн.: Збірник праць восьмої наукової шевченківської конференції. К., 1960; Коптілов В. В. Мова перекладів і переспівів Т. Г. Шевченка. В кн.: Т. Г. Шевченко і слов’янські народи. К., 1964; Прийма Ф. Я. Джерела Шевченкового «Подражанія сербському». «Радянське літературознавство», 1964, № 6.


ПЕРЕТЦ Володимир Миколайович (31.I 1870 — 24.IX 1935) — російський і український радянський історик літератури, акад. Петерб. АН (з 1914), акад. АН УРСР (з 1919). Очолював Ленінгр. т-во дослідників укр. історії, письменства та мови. У розвідці «До історії малоросійського літературного вірша» (1902) одним з перших розглянув Шевченкові віршові форми, в осн. ритмічні, у зв’язку з розвитком укр. віршування 18 — 1-ї пол. 19 ст., докладно спинившись на 14-складовому вірші; цікаві зауваження висловив П. щодо співвідношення силаботонічних і народнопісенних розмірів у Шевченка. Цінність розвідки П. — в її фактичній частині, зокрема в спостереженнях над організацією ритміки Шевченкових творів. 11 III 1929 на засіданні Ленінгр. т-ва дослідників укр. історії, письменства та мови П. виступив з доповіддю «Значення творчості Т. Г. Шевченка для нашої доби». У доповіді «Національна політика в СРСР і успіхи українського літературознавства в 1917 — 1932 pp.» на ювілейній сесії АН СРСР (листопад 1932) вчений, характеризуючи розвиток укр. рад. л-ри, літературознавства і критики за 15 років Рад. влади, спинився, зокрема, на стані дослідження творчості Шевченка.

Тв.: К истории малорусского литературного стиха. В кн.: Перетц В. Н. Историко-литературные исследования и материалы, т. 3. СПБ, 1902.

Ф. Я. Шолом.


ПЕРЕЯСЛАВ — повітове місто Полтавської губ. (тепер Переяслав-Хмельницький, районний центр Київської обл.). Шевченко бував тут 1845 і 1859. Жив він у будинку свого приятеля, лікаря А. Козачковського. Вперше Шевченко приїжджав у П. в серпні 1845 за завданням Археографічної комісії, щоб змалювати істор. й архітектурні пам’ятки міста. Тут він виконав малюнки «Михайлівська церква в Переяславі», «Вознесенський собор у Переяславі», «Церква Покрови в Переяславі», «Кам’яний хрест св. Бориса». Під час цього перебування в Переяславі поет разом з А. Козачковським їздив на прогулянку в Андруші й Монастирище. Шевченко жив у П. і з кінця жовтня до поч. січня 1846 з перервами. Він тоді лікувався в А. Козачковського. Незважаючи на поганий стан здоров’я, поет багато працював. 13.XI він написав поему «Наймичка», 18.XI — поему «Кавказ», 22.XI — посвяту Шафарикові до поеми «Єретик». У зв’язку з ремонтом будинку А. Козачковського в грудні Шевченко жив у с. В’юнищі. Здоров’я його погіршало, і він повернувся до П. 25.XII написав тут «Заповіт». За спогадами А. Козачковського, поет заїжджав до нього в П. в червні 1859. А. Козачковський нагадав Шевченкові кілька його невеликих творів, які поет уже й забув. Шевченко записав їх. Вони разом їздили в с. Козинці ловити рибу. Наступного дня поет вирушив на Михайлову Гору до Максимовичів. Шевченко заїжджав у П. і в серпні 1859. Він докладно описав архітектурні й істор. пам’ятки П. та його околиць в «Археологічних нотатках» та в повісті «Близнецы». Згадки про це місто є в поемі «Великий льох», у вірші «Сон» («Гори мої високії») та в Шевченкових листах. Поет писав з заслання А. Козачковському 16.VII 1852:«Много добрых воспоминаний сохранил я о старом Переяславе и о тебе, мой искренний друже!». Кол. будинок А. Козачковського, де жив Шевченко, зберігся (в перебудованому вигляді). Тепер у ньому істор. музей, де є експозиція, присвячена перебуванню поета в П. і на Переяславщині. Вулицю, на якій стоїть цей будинок, названо Шевченковим ім’ям. Перед будинком 1954 встановлено погруддя Шевченка. Недалеко від будинку росте акація, яку, за переказами, посадив поет. Ім’я Шевченка присвоєно одній із шкіл міста й бібліотеці.

М. І. Сікорський.


ПЕРИФРАЗ — описова назва предмета чи явища, яка включає в себе його істотні риси. Одна з стилістичних фігур. Важливий засіб творення худож. образу, допомагає яскравіше змалювати предмети чи події. Шевченко досить часто використовував П. у своїх творах. У вірші «Дурні та гордії ми люди» за допомогою П. поет іронічно характеризує людське мислення: «У нас у костяній коморі // Горить розумний той маяк, // А ми оливи наливаєм». Є в Шевченка і П.-звертання (напр., жартівливим П.- звертанням до муза починається поема «Царік «Старенька сестро Аполлона»). В листі до А. Маркевича 22.IV 1857 поет перифрастично писав про себе як про «безталанного старого кобзаря». Широко відомим П. є Шевченкова характеристика царя Миколи І: «Не первый русский коронованный палач» («Щоденник», 3.ХІ 1857).


ПЕРІКЛ (Περικλη̃ς; бл. 490 — 429 до н. е.) — політичний і військовий діяч Афін, видатний оратор. У 444 — 429 до н. е. — перший стратег і керівник Афінської д-ви. Правління П. позначилося демократизацією Афін. д-ви, розквітом культури та мистецтва. Шевченко в повісті «Художник» згадав про малюнок К. Брюллова «Афінський вечір», на якому зображено афінську вулицю, Фідія, Аспазію й Перікла.


ПЕРЛЕЕ Худонгійн (справж. ім’я — Дамдіни Перлее; н. 1911) — монгольський письменник і перекладач. Переклав монг. мовою «Слово о полку Ігоревім». Першим у Монголії звернувся до літ. спадщини Шевченка. Переклав його «Заповіт» (1939) та ряд ін. віршів.


ПЕРОВСЬКИЙ Василь Олексійович (21.II 1795 — 20.XII 1857) — державний і військ. діяч царської Росії. З 1818 по 1822 — ад’ютант великого князя Миколи Павловича, який потім став царем Миколою I. В ході слідства у справі декабристів П. названо як такого, що «недовго належав до Військового товариства». На прохання А. Лизогуба, І. Лизогуба, О. Толстого та А. Гудовича в лютому 1850 П. відвідав Л. Дубельта, птоб з’ясувати, чи не можна «що-небудь зробити для полегшення долі Шевченка». 20.II 1850 Л. Дубельт відповів, що на думку начальника «Третього відділу» це клопотання передчасне. Протягом 1833 — 42 і 1851 — 57 П. — оренбурзький генерал-губернатор і командир Окремого Оренбурзького корпусу. Шевченко і його друзі сподівалися, що П. допоможе засланцеві. Однак ці сподівання не справдилися. В 1854 Л. Екельн просив П., щоб він дозволив Шевченкові написати образ для місцевої церкви. П. відмовив. Відмовив він також у присвоєнні поетові звання унтер-офіцера, яке давало право на відставку. В «Щоденнику» поет охарактеризував П. як «бездушного сатрапа и наперсника царя» (19.VI 1857).

Літ.: Тарас Шевченко. Документи і матеріали 1814 — 1963. К., 1963.


ПЕРСИДСЬКИЙ Андрій Андрійович — див. Бистрицький Андрій Андрійович.


ПЕРУЦЦІ (Peruzzi) Світослав Міхаель (17.Х 1881 — 5.VII 1936) — словенський скульптор. Автор низки скульпт. портретів видатних діячів словен. культури. В 1912 виконав погруддя Шевченка. Того самого року надіслав на міжнар. конкурс на кращий пам’ятник Шевченкові для Києва оригінальний проект багатофігурного пам’ятника поетові.


ПЕРША ПОДОРОЖ Т. Г. ШЕВЧЕНКА НА УКРАЇНУ (1843 — 44) — див. Подорожі Т. Г. Шевченка на Україну (1843 — 44, 1845 — 47 і 1859).


ПЕРШУДЧЕВ Іван Гаврилович (н. 30.X 1915) — російський рад. скульптор. Працює переважно в портретному жанрі. Автор композиції «Т. Шевченко» (бронза, 1956, ДМШ).


ПЕТЕРБУРГ (офіц. Санкт-Петербург) — колишня столиця царської Росії, губернське місто (тепер Ленінград, обласний центр РРФСР). Шевченко жив у П. майже 17 років. Тут його викупили з кріпацтва. В цьому місті він закінчив Академію мистецтв, написав і надрукував перші поетичні твори. У П., який тоді був центром суспільно-політ. і культ. життя Росії, міцнів талант поета, формувалися його революц.-демократичні погляди, тут він зблизився з передовими російськими и польс. революц. демократами та багатьма видатними діячами рос. культури. З цього міста 1847 повезли Шевченка на заслання в Оренбурзький Край. У П., повернувшись із заслання, поет написав багато творів, пройнятих революц. духом. У цьому місті він прожив свої останні роки, тут і помер. Шевченко прибув до П. з Вільна в лютому (за ін. версією — березні) 1831 у складі валки П. Енгельгардта. Перша його адреса — будинок Щербакова на Моховій вул. (тепер Мохова, 26). Як і раніше, Шевченко був панським козачком. І лише 1832, як писав пізніше поет в автобіографії, поміщик зважив на його невідступне прохання і законтрактував його на чотири роки живописцеві В. Ширяєву. За контрактом Шевченко, як учень, переїхав жити до В. Ширяєва. Відомо, що 1835 і пізніше В. Ширяєв жив у Московській частині міста в будинку Крестовського (тепер Загородній проспект, 8). На горищі цього будинку, разом з ін. учнями та підмайстрами В. Ширяєва, жив і Шевченко (за рад. часу на будинку встановлено меморіальну дошку). В складі ширяєвської артілі, спочатку як учень, а потім як першокласний малювальник, Шевченко брав участь у виконанні живописних робіт у будинках сенату й синоду, Великого, Александринського та Михайлівського театрів, у виготовленні декорацій для петерб. театрів. Очевидно, дбаючи про професійний рівень свого учня, В. Ширяєв дозволив йому відвідувати малювальні класи Т.ва заохочування художників. А у вільний від роботи час та в білі ночі Шевченко ходив у Літній сад, де змальовував статуї. Тут 1836 він познайомився з художником І. Сошенком, який пізніше познайомив Шевченка з Є. Гребінкою, К. Брюлловим, О. Венеціановим, В. Григоровичем та ін. О. Венеціанов і В. Григорович познайомили Шевченка з В. Жуковським. Одночасно з талантом художника в нього виявився й талант поета. В автобіографічному листі Шевченко писав: «О первых литературных моих опытах скажу только, что они начались в том же Летнем Саду, в светлые, безлунные ночи... Из первых, слабых моих опытов, написанных в Летнем Саду, напечатана только одна баллада „Причинна“». Вільний час Шевченко віддавав самоосвіті. За спогадами І. Зайцева, в Ширяєва збиралися його друзі-художники, які розмовляли про мистецтво й л-ру, читали твори В. Жуковського й О. Пушкіна. До цих розмов уважно прислухався Шевченко, стоячи біля дверей вітальні.

Пізніше, коли І. Сошенко познайомив його з Є. Гребінкою, Шевченко став постійним відвідувачем Гребінчиних літ. вечорів. Найвизначніша подія цього періоду життя Шевченка — звільнення з кріпацтва. Побачивши малюнки й вірші талановитого юнака, К. Брюллов, В. Жуковський, О. Венеціанов, В. Григорович та ін. вирішили визволити його з кріпацтва і дати змогу здобути освіту. Спроба К. Брюллова і О Венеціанова умовити поміщика П. Енгельгардта відпустити на волю талановитого кріпака була марною. Поміщик зажадав за нього 2500 крб. Щоб здобути ці гроші, К Брюллов вирішив намалювати портрет В. Жуковського, який мали розіграти в лотерею. Одним з організаторів лотереї був В. Жуковський, який провів її за участю царської сім’ї, щоб змусити поміщика остаточно погодитись на звільнення Шевченка. 22.IV 1838 П. Енгельгардт підписав Шевченкову відпускну, що її засвідчили В. Жуковський, К. Брюллов і Мих. Вієльгорський. 25. IV на квартирі К. Брюллова в Академії мистецтв відпускну вручили Шевченкові. Настав новий період у житті кол. кріпака. Навесні 1838, у двадцятичотирирічному віці, він вступив в Академію мистецтв, до класу професора К. Брюллова. Крім навчання в Академії, Шевченко відвідував лекції в Петерб. ун-ті, Вільному економіч. товаристві, часто бував в Ермітажі і приватних картинних галереях, на виставках, літ. вечорах, брав уроки франц. мови. Він багато читав, відвідував театри. Незабаром після визволення з кріпацтва Шевченко переїхав жити до І. Сошенка в будинок 307 3-го кварталу Васильєвської частини (тепер 4-а лінія Васильєвського острова, 47). Пізніше він жив разом з Г. Михайловим на 7-й лінії в будинку Аренса (тепер 7-а лінія Васильєвського острова, 4). З кін. 1839 Шевченко жив разом з Ф. Пономарьовим у будинку Академії мистецтв, в кімнаті з антресолями. Тут він тяжко захворів на тиф. У цій самій кімнаті Шевченко жив, повернувшись із заслання, тут він і помер. У 1840 Шевченко жив зі своїм приятелемхудожником В. Штернбергом на 11-й лінії Васильєвського острова в будинку Доннерберга (тепер будинок 16), а після від’їзду В. Штернберга за кордон оселився на 5-й лінії Васильєвського острова в будинку Кастюріна (тепер будинок 8).

Наслідки дуже наполегливого навчання Шевченка в Академії мистецтв і практика попередніх років виявилися дуже швидко. Вже 1839 його відзначено срібною медаллю, 1840 він здобув другу срібну медаль, 1841 — третю. До першої поїздки на Україну і після неї він створив у П. серію портретів — М. Соколовського, О. Коцебу та ін., чимало картин — істор., жанрових та офортів — «Катерина», «Дари в Чигрині 1649 року», «Судня рада». Одночасно Шевченко ілюстрував багато літ. творів і брав участь у спец. худож. збірниках. У П. восени 1844 вийшов перший випуск задуманої під час поїздки на Україну серії «Живописная Украина». В П. розквітнув і поетичний талант Шевченка. Є. Гребінка в листі до Г. Квітки-Основ’ яненка в листопаді 1838 писав: «А ще тут є у мене один земляк Шевченко, що то за завзятий писать вірші... Як що напише, тільки цмокни та вдар руками об поли! Він мені дав гарних стихів на „Збірник“». За допомогою Є. Гребінки, П. Мартоса та ін. Шевченкові вдалося видати укр. мовою в П. свою першу збірку віршів — «Кобзар». В пресі з’явилося кілька відгуків на цю книжку. Ім’я Шевченка стало відомим у літ. колах столиці. До своєї першої поїздки на Україну в травні 1843 — січні 1844 Шевченко написав у П., крім творів, що увійшли до «Кобзаря», поеми «Гайдамаки», «Мар’яна-черниця», «Слепая», баладу «Утоплена», драму рос. мовою «Назар Стодоля» та багато ін. творів.

Повернувшись з України, Шевченко деякий час жив на 5-й лінії Васильєвського острова в будинку 8, а потім переїхав на 2-у лінію, в будинок Бема (не зберігся) і жив там до березня 1845, коли виїхав на Україну. Шевченко познайомився в П. з В. Бєлінським, І. Панаєвим, П. Вяземським, М. Маркевичем, В. Далем, М. Остроградським, С. Гулаком-Артемовським, Н. Кукольником та багатьма ін. відомими діячами науки, л-ри, муз. й театрального мистецтва столиці. В Петербурзі Шевченко зустрічався з такими представниками прогресивної рос. інтелігенції, як М. Момбеллі, Р. Жуковський, Є. Бернардський, О. Берестов та ін., що згодом стали учасниками гуртка М. Петрашевського. 22.III 1845 Рада Академії мистецтв присвоїла Шевченкові звання некласного художника з істор. й портретного живопису, а через тиждень він виїхав на Україну.

В Києві Шевченко вступив до Кирило-Мефодіївського товариства. Навесні 1847 членів цього товариства заарештували. Шевченка 17.IV доставили в П. у «Третій відділ» (Набережна Фонтанки, 16). Усіх заарештованих тримали тут же, в казематах внутр. тюрми (в’їзд з Пантелеймонівської вул., тепер вул. Пестеля, 9). Після півторамісячного слідства членів товариства без суду піддали суворій карі. Вина Шевченка поглиблювалася тим, що при ньому знайшли альбом «Три літа» з віршами антиурядового змісту. Ні допити, ні очні ставки не зломили духу поета. В казематі він написав 13 віршів, які пізніше об’єднав у цикл «В казематі». За доповіддю начальника «Третього відділу» О. Орлова, затвердженою царем, Шевченка віддали в солдати «під якнайсуворіший нагляд із забороною писати й малювати». 31. V поета, спішно, з фельд’єгерем, відправили в Оренбург рядовим. Повернувся Шевченко з заслання в П. 27.III 1858, коли його звільнили від солдатчини за клопотанням представників прогрес. громадськості Росії, після смерті Миколи I, в обстановці нового піднесення революц. руху в країні. Жив Шевченко у П. під наглядом поліції, спочатку в М. Лазаревського, в будинку, що виходив фасадом на Велику Морську вул. (тепер вул. Герцена, 48), а флігелями — на Набережну Мойки (тепер будинок 93). В червні 1858 поет оселився в Академії мистецтв, де жив до самої смерті.

Передова громадськість П. зустріла Шевченка з теплотою і любов’ю. Поет швидко відновив старі знайомства і познайомився з багатьма письменниками, публіцистами й художниками — В. і М. Курочкіними, братами Жемчужниковими, К. Кавеліним, Л. Меєм, В. Бенедиктовим, з деякими декабристами, які повернулися з заслання. Зустрічався він з кол. членами Кирило-Мефодіївського товариства, а також з З. Сераковським, Е. Желіговським та ін. колишніми політ. засланцями. Підтримував зв’язки з гуртками, куди входили Я. Станевич, Й. Огризко, В. Спасович, М. Костомаров та ін. Особливе місце в житті і творчості Шевченка посідають його зв’язки з рос. революц. демократами М. Чернишевським та М. Добролюбовим. Бував він на літ. вечорах у В. Білозерського та М. Костомарова. І. Тургенєв і Марко Вовчок приїжджали в Академію мистецтв, щоб познайомитися з поетом. У січні 1860 в П. вийшло в світ нове видання «Кобзаря», а незабаром з’явився й «Кобзар» у перекладі рос. мовою. Повернувшись у П. після подорожі на Україну в червні — серпні 1859, Шевченко посилено працював у жанрі гравюри. Переважна частина поетич. творів Шевченка, написаних після заслання, створена в П. У багатьох цих творах відображено реальні враження й суспільні настрої тогочасного петербурзького життя. Поет брав активну участь у підготовці до видання журн. «Основа», виступав на публічних читаннях, був одним з організаторів недільних шкіл. Наприкінці 1860 здоров’я Шевченка різко погіршало. Наслідки заслання швидко підточували його здоров’я. 10.III (26.II за с. ст.) 1861 поет помер у своїй кімнаті в Академії мистецтв. 28.II його поховали на Смоленському кладовищі (див. Хвороба, смерть і похорон Т. Г. Шевченка). А навесні цього самого року тіло Шевченка перевезли на Україну й поховали поблизу Канева. Згадки про П. є в багатьох поетичних і прозових творах Шевченка, зокрема в поемі «Сон» та в повісті «Художник», у його листах, «Щоденнику» та автобіографії. Петербург К. Рилєєва і О. Пушкіна, Ф. Толстого і К. Брюллова, М. Добролюбова і М. Чернишевського був для Шевченка рідним домом. Тут зусиллями кращих представників рос. прогресивної інтелігенції його викупили з кріпацтва, тут він закінчив Академію мистецтв, тут розквітнув його талант поета і він піднісся яа вершини натхненної творчості. В цьому місті Шевченко зустрівся і встановив тісні зв’язки з представниками рос. революц. демократії. Поет любив П. — місто перших рос. революціонерів, місто передової культури й науки, місто знедолених трудівників. Але був і інший — казенний, чиновницький П., місто жандармів і поліцаїв, «смітничок Миколи» (як назвав його Шевченко). Це місто Шевченко, слідом за О. Пушкіним, викривав гнівним словом поета-революціонера.

Радянський народ свято береже пам’ять про Шевченка. За ленінським планом монументальної пропаганди в місті 1918 встановлено пам’ятник Шевченкові (не зберігся). У кімнаті, де жив і помер поет, відкрито Меморіальну майстерню-музей Т. Г. Шевченка в Академії мистецтв. У цій кімнаті і в конференц-залі Академії мистецтв встановлено меморіальні дошки. Пам’ятні дошки встановлено на будинку 8 на Загородньому проспекті і на будинку 8 п’ятої лінії Васильєвського острова. Одну з площ, вулицю й школу Ленінграда названо ім’ям поета.

Літ.: Достопримечательности Ленинграда. Л., 1961; Моренец Н. И. Шевченко в Петербурге. Л., 1960; Жур П. Шевченківський Петербург. К., 1972.

М. І. Моренець.


ПЕТЕРГОФ — повітове місто Петербурзької губ. (тепер м. Петродворець, підпорядковане Ленінгр. міськраді). Славиться палацово-парковим ансамблем 18 — 19 ст. з величезними водограями й каскадами. Шевченко записав у «Щоденнику» 1.VII 1857, що він бував у П. на святі: «Когда-то давно, в 1836 году, если не ошибаюсь, я до того был очарован рассказами об том волшебном празднике, что, не спросясь хозяина (я был тогда в ученьи у маляра или так называемого комнатного живописца, некоего Ширяева, человека грубого и жестокого) ..., убежал с работы прямо в Петергоф на гулянье... Во второй раз, в 1839 году, посетил я петергофский праздник совершенно при других обстоятельствах..., сопровождал я своего великого учителя Карла Павловича Брюллова». Згадка про петергофський сад є у повісті «Княгиня».


ПЕТЕРЛИН-ПЕТРУШКА (Peterlin-Petruška) Радивой (літ. псевд. — Петрушка; 28.I 1879 — 21. VI 1938) — словенський письменник, публіцист і перекладач. Прожив багато років у Росії. В 1910 журн. «Ljubljanski zvon» (№ 6) надрукував поезію П.-П. «На Шевченковій могилі», а 1911 журн. «Slovan» («Слов’янин», № 5) — його статтю «Тарас Шевченко», в якій автор наголошував на всеслов’янському значенні творчості Шевченка. В статті наведено також переклад Шевченкової передмови до поеми «Гайдамаки» та послання П. Й. Шафарикові з поеми «Єретик». Впливом Шевченкової творчості й поетики укр. нар. пісень позначені оригінальні вірші П.-П. у збірці «Шляхом і степом» (1912), зокрема «На Дніпрі під Хортицею», «Могила», «Українська ніч» та ін.


ПЕТЕФІ (Petöfi) Шандор (справж. прізв. — Петрович; 1.І 1823 — 31.VII 1849) — угорський поет, діяч революції 1848 — 49 в Угорщині. В творах закликав народ своєї країни до боротьби за соціальне й нац. визволення. Вірш П. «Національна пісня» став гімном угор. революції Перші думки про ідейно-худож. близькість поезії П. і Шевченка з’явилися на поч. 20 ст. Так, Ю.-К. Жаткович у статті «Короткий нарис історії української літератури» [газ. «Magyar Szemle» («Угорський огляд», 1900, № 26)] одним з перших в угор. літературознавстві звернув увагу на духовну спорідненість творів Шевченка й П. В 1925 А. В. Луначарський у передмові до творів П. вказував на спільні риси в біографіях угор. і українського поетів, підкреслював, що обидва вони «піднялись над своїм середовищем і могли зробити честь будь-якому товариству інтелігентів не лише за своїм талантом та етичними якостями, а й за своєю освіченістю». І пізніше імена Шевченка й П. називали в одному ряду. Типологічну подібність творів Шевченка [«Сон» («У всякого своя доля»), «І мертвим, і живим...», «Кавказ», «Гайдамаки», «Заповіт», «Я не нездужаю, нівроку», «Катерина», «Садок вишневий коло хати», «Тризна» та багато ін.] і П. («Суд», «Магнатам», «Угорським політикам», «На шибеницю королів», «Конт і товариші», «Вермезе», «Від імені народу», «Витязь Янош», «Пішта Сілай», «Зимові вечори», «Апостол» та багато ін.) — поетів-сучасників — можна пояснити спільністю їхнього революц.-демократичного світогляду, породженого спільністю соціально-політ. умов, у яких вони формувалися як митці. Обидва поети виступили як виразники інтересів найширших нар. мас, провісники революції, від якої вони сподівалися докорінної перебудови суспільства на демократич. засадах, були непримиренними ворогами гноблення людини людиною, обстоювали розкріпачення поневоленого селянства, нещадно викривали пануючі класи, сміливо вимагали знищення монархії. П. і Шевченко були поетами народними в найглибшому й найповнішому значенні цього слова. Вони були новаторами в поезії, внесли в неї нову демократичну тематику, дух революційності, демократизували її мову, образну систему, наблизивши літературу до масового нар. читача. Обидва митці однаково розуміли завдання л-ри, її роль у житті суспільства, близькими були і їхні характери, їхнє надзвичайно послідовне і мужнє відстоювання своїх суспільно-політ. та естетич. ідеалів. Особливо зближує їх істор. оптимізм, віра в народ, в його сили.

К. О. Шахова.


ПЕТЛЯШ (Петляш-Барілотті) Олена Діонисівна (11.VII 1890 — 4.Х 1971) — українська рад. співачка (лірико-драматичне сопрано). Дочка укр. артистки М. Са донської. Сценічну діяльність почала 1907 в театрі М. К. Садовського. Виступала на сценах оперних театрів Києва, Одеси, Петрограда, Саратова, Єревана, Тбілісі, Казані та ін. міст. Створила яскраві образи в шевченківському репертуарі: Катерини («Катерина» М. Аркаса), Насті («Пан сотник» Г. Козаченка) і Галі («Назар Стодоля» Шевченка), всі — в театрі Садовського (1910 — 12). Виконувала романси укр. композиторів, зокрема М. В. Лисенка і К. Стеценка, та укр. нар. пісні на слова Шевченка.


ПЕТНИКОВ Григорій Миколайович (6.II 1894 — 10.V 1971) — російський рад. поет і перекладач. Багато уваги приділяв худож. перекладові творів укр. л-ри. Переклав поезії Шевченка «Ой виострю товариша», «Нащо мені женитися?», «У неділеньку та ранесенько» (всі — 1939), «Перебендя» (1947) та ін., які вміщено в багатьох виданнях творів укр. поета. В Центр. держ. архіві-музеї літератури й мистецтва УРСР, де зберігаються рукописи П., є ще 15 його перекладів поезій Шевченка: «Ой діброво — темний гаю!», «Навгороді коло броду», «Доля», «Косар», «Чума», «Ой не п’ються пива-меди», «Готово! Парус розпустили» та ін.


ПЕТРАШЕВИЧ Галина Львівна (н. 23.III 1903) — українська рад. скульпторка, нар. художник УРСР (з 1964). Член КПРС з 1944. Авторка творів на шевченківську тематику: «Погруддя Т. Г. Шевченка» (гіпс, 1939), «Знедолена» (гіпс, 1939, ДМШ), погруддя Шевченка (бр., встановлене 9.IV 1947 у дворі літературно-меморіального будинку-музею Т. Г. Шевченка в Києві), «Т. Г. Шевченко» (мармур, 1953, ДМШ), «Кріпачка» (дер., 1959).


ПЕТРАШЕВСЬКИЙ (Буташевич-Петрашевський) Михайло Васильович (13.XI 1821 — 19.XII 1866) — російський революціонер, соціаліст-утопіст. Освіту здобув на юрид. ф-ті Петерб. ун-ту (1841). Організував 1845 таємний гурток передової дворянської й різночинної молоді. Його учасники (петрашевці) ставили собі за мету боротися проти царизму й кріпосництва. В загальноросійській революц. боротьбі П. відводив важливе місце визвольному рухові на Україні, позитивно оцінюючи діяльність Кирило-Мефодіївського т-ва, зокрема революц. діяльність Шевченка (див. Петрашевці і Т. Г. Шевченко). В 1849 П. заарештовано і засуджено до страти; згодом страту замінили каторгою й поселенням у Сибіру. Особисто П. не був знайомий з Шевченком.


ПЕТРАШЕВЦІ І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Петрашевці — учасники таємного гуртка М. Петрашевського і зв’язаних з ним гуртків демократичної інтелігенції, що збиралися в Петербурзі 1845 — 49. Ідеологія петрашевців була кроком уперед від дворянської революційності декабристів до революц. демократизму. Найрадикальніші з них ставили собі за мету повалення самодержавно-кріпосницького ладу шляхом нар. повстання, встановлення республіки і громад. землекористування. Пропагували ідеї матеріалізму, атеїзму, утопічного соціалізму. Надавали великого значення участі різних народів Рос. імперії в суспільно-визвольному русі, виявляли інтерес до Кирило-Мефодіївського товариства, високо оцінювали творчість Шевченка, її революціонізуючий вплив на маси. Навесні 1849 царизм розгромив гуртки петрашевців. З притягнутих до слідства 123 чол. 32 віддано під таємний нагляд поліції, 21 засуджено до смертної кари, яку на місці страти замінено засланням на каторгу до Сибіру, арештантськими ротами.

Шевченко зустрічався з деякими найрадикальніше настроєними учасниками гуртка петрашевців, зокрема з М. Момбеллі (1844 — 45 у Петербурзі), Р. Штрандманом (1843 в Яготині), О. Ханиковим (1850 в Орській фортеці), а також з причетними до гуртка Р. Жуковським, Є. Бернардським, О. Берестовим, В. Рюміним, Р. Кузьміним, О. Макшеєвим (1848 в Аральській експедиції), М. Данилевським (1853 — 54 в Новопєтровському укріпленні) та ін. Особливо плідними були особисті й творчі взаємини з поетом-петрашевцем О. Плещеєвим, який листувався з Шевченком на засланні, а після повернення зустрічався з ним у Петербурзі, перекладав і пропагував його твори, зокрема й ті, які на той час ще не були опубліковані.

Літ.: Дело петрашевцев, т. 1. М. — Л., 1937; Айзеншток И. Я. Т. Г. Шевченко и петрашевец А. В. Ханыков. «Ученыє записки Ленинградского педагогического института. Серия филологическая», 1948, т. 67; Новиков М. І. Шевченко і петрашевці. В кн.: Збірник праць першої і другої наукових шевченківських конференцій. К., 1954; Мазуркевич О. Шевченко і петрашевці. В кн.: Російсько-українське літературне єднання. К., 1953; Павлюк М. М. Плещеєв як перекладач Шевченка «Радянське літературознавство». 1967, № 9.

М. М. Павлюк.


ПЕТРЕНКО Михайло Миколайович (1817 — не раніше 1864) — український поет-романтик прогресивного напряму. Автор відомої поезії «Дивлюсь я на небо», що стала нар. піснею. На віршах «Думи мої, думи мої, де ви подівались», «Ой біда мені, біда», «Іван Кучерявий», «Недуг» та ін. помітний вплив Шевченка. За переказами, що збереглися в родині Петренків, Шевченко познайомився з П. у червні 1859 в Лихвині й гостював у нього під час своєї останньої подорожі на Україну.


ПЕТРИНЕНКО Діана Гнатівна (н. 8.II 1930) — українська рад. співачка (сопрано), нар. артистка СРСР (з 1975). В репертуарі П. — твори укр. композиторів на слова Шевченка: соло в кантаті «Радуйся, ниво неполитая» М. В. Лисенка та у вокально-симфонічній поемі «Хустина» Л. Ревуцького, романси М. В. Лисенка, К. Стеценка, М. Скорика й А. Кос-Анатольського. Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1972.


ПЕТРИЦЬКИЙ Анатолій Галактіонович (12.II 1895 — 6.III 1964) — український рад. жияописець, нар. художник СРСР (з 1944). Член КПРС з 1943. Створив оформлення до інсценізації Л. Курбаса «Шевченківська вистава» (1919, Молодий театр), опери «Шевченко» («Поетова доля») В. Йориша (1940, Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка), балету «Лілея» К. Данькевича (1945, Київ. театр опери та балету). П. — автор оформлення видання Шевченкових «Творів» (М., 1925), сатиричних малюнків і шаржів за мотивами віршів Шевченка (1927 — 29) для журн. «Червоний перець». Держ. премія СРСР, 1949, 1951.

Літ.: Врона І. Анатоль Петрицький. Альбом. К., 1968; Горбачов Д. Анатолий Галактионович Петрицкий. М., 1970.


ПЕТРО I Олексійович (9.VI 1672 — 8.II 1725) — російський цар [з 1682], імператор [1721 — 25]. Молодший син Олексія Михайловича. За П. I зміцнено економіч., політ. і військ. могутність Рос. д-ви. Діяльність П. I супроводилася посиленням феод.-кріпосницького соціального й нац. гніту. В 1844 Шевченко намалював портрет П. I для книжки М. Полевого «Русские полководцы...» (СПБ, 1845). В «Щоденнику» (17.VII, 11.VIII й 17.ІХ 1857) та в повістях «Наймичка», «Музыкант» і «Близнецы» він згадав місця, пов’язані з перебуванням П. I. У творах «Великий льох», «Сон» («У всякого своя доля»), «Іржавець» і «Осії глава XIV» поет гнівно картає П. I за гноблення укр. народу.


ПЕТРО ПУСТЕЛЬНИК (бл. 1050 — 1115) — французький чернець-проповідник з Ам’єна. Брав участь в організації першого хрестового походу (1096 — 99). Серед рисунків Шевченка зберігся ескіз «Хрестовий похід під проводом Петра Пустельника», який манерою виконання дещо відрізняється від ін. його творів. Належність цього начерка Шевченкові остаточно не доведено. У повісті «Художник» він писав: «Я начертил эскиз, как Петр Пустынник ведет толпу первых крестоносцев через один из германских городков...». Відомості про П. П. поет запозичив з «Історії Хрестових походів» Ж. Мішо.


ПЕТРОВ Віктор Платонович (23.Х 1894 — 8.VI 1969) — український рад. літературознавець, археолог, етнограф. Вивчав творчість укр. письменників, зокрема П. Куліша. Досліджував взаємини П. Куліша та Шевченка: «Шевченко, Куліш, В. Білозерський — їх перші стрічі» (1925), «Куліш і Шевченко (до історії їх взаємовідносин в 1843 — 1844 роках» (1925), «Матеріали до історії приятелювання Куліша й Шевченка р. 1856 — 1857-го» (1926), «Різдво р. 1846 (за Кулішевими матеріалами)» (1928) та ін. У працях П. є великий фактичний матеріал. Проте їм властива певна ідеалізація постаті Куліша і його взаємин («приятелювання») з Шевченком. У творі «Роман Костомарова» (1929) згадано про арешт Шевченка 1847.


ПЕТРОВ Йосип Опанасович (15.XI 1807 — 11.III 1878) — російський оперний співак (бас), українець за походженням. Один з фундаторів рос. вокальної школи. В 1830 — 78 співав на сцені Петерб. оперного театру (з 1860 — Маріїнський театр). Шевченко зустрічався з П. в О. Струговщикова весною 1840. Повернувшись з заслання, 11.IV 1858 був у П. вдома, часто бачився з ним у Толстих. У «Щоденнику» поет позитивно оцінив виступ П. в опері Д.-ф.-Е. Обера «Бронзовий кінь» і в ролі Івана Сусаніна в однойменній опері М. Глинки (записи 2.IV та 17.IV 1858).


ПЕТРОВ Костянтин Петрович — унтер-офіцер 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. Діловод у Новопєтровському укріпленні. У зв’язку з чутками про приїзд великого князя Костянтина Миколайовича на Мангишлак П. порадив призначити Шевченка до «почесної варти». Поетові довелося зазнати немилосердної муштри.


ПЕТРОВ Микола Іванович (12.IV 1840 — 20.VI 1921) — український літературознавець, чл.-кор. Петерб. АН (з 1916), акад. АН УРСР (з 1919). Автор праць з історії давньої та нової укр. л-ри, з рос. л-ри, з вітчизн. історії, з питань росукр. літ. зв’язків, славістики, етнографії, археології, образотворчого мистецтва та музейної справи на Україні. В літературознавчих дослідженнях дотримувався порівняльно-істор. методу. В «Очерках истории украинской литературы XIX столетия» (К., 1884), які на той час були найповнішим оглядом історії нової укр. л-ри, висвітлив життя і творчість Шевченка. Досить стисло виклав там біографію поета. При розгляді його творів обмежився переважно детальним переказом їхнього змісту і широким цитуванням думок про них ін. авторів. Світогляд поета висвітлив з ліберально-бурж. позицій. Розглядаючи рос. повісті Шевченка, заперечував тенденційне твердження бурж.-націоналістичних критиків про негативне ставлення поета до рос. мови. Говорив про видатну роль Шевченка в історії України, її л-ри, в розвитку л-р слов. народів. Працю П. високо оцінив І. Франко.

Тв.: Очерки истории украинской литературы XIX столетия. К., 1884.

Літ.: Комишанченко М. З історії українського шевченкознавства. К., 1972.


ПЕТРОВ Михайло Петрович (21.ХІ 1905 — 29.ХІ 1955) — удмуртський рад. письменник. Член КПРС з 1926. Переклав удмурт. мовою Шевченкову баладу «Тополя» та 10 віршів («Я не нездужаю, нівроку», «Нащо мені чорні брови» та ін.). Переклади надруковано в журн. «Молот» (1939), в книжках Шевченка «Вибрані твори» (Іжевськ, 1948) і «Вірші та поеми» (Іжевськ, 1951). Автор статті «Т. Г. Шевченко» (журн. «Молот», 1939, № 2 — 3). Брав участь у роботі шостого пленуму Правління Спілки рад. письменників СРСР, присвяченого 125-річчю з дня народження укр. поета.


ПЕТРОВ Олексій Михайлович (1827 — 83) — студент Київського університету. В 1846 з провокаційною метою став членом Кирило-Мефодіївського товариства і спершу М. Юзефовичу (усно), а 3.III 1847 письмово О. Траскіну доповів про існування цього т-ва. З Шевченком особисто не був знайомий, однак, знаючи про нього від О. Навроцького, в своєму доносі назвав серед членів товариства і поета й переказав зміст його творів: поеми «Сон» і послання «І мертвим, і живим...». Пізніше П. був деякий час співробітником «Третього відділу».

Літ.: Зайончковский П. А. Кирилло-Мефодиевское общество (1846 — 1847). М., 1959.


ПЕТРОВ Устим Микитович (н. 1800 — р. см. невід.) — офіцер, командир кусового човна. В 1838 — 60 плавав на Каспійському морі. На його човні, «самой утлой рыбачьей ладье», що курсувала між Астраханню й Новопетровським укріпленням, Шевченко 2 — 5.VIII 1857 плив Каспійським морем, повертаючись із заслання. Поет згадав про човен П. та його команду в «Щоденнику» 5 і 9.VIII 1857.


ПЕТРОВА Ганна Яківна (14.II 1817 — 26.IV 1901) — російська співачка (контральто). Дружина Й. Петрова. В 1835 — 47 виступала у Великому театрі в Петербурзі. Відіграла визначну роль в утвердженні реалістичного мистецтва на рос. оперній сцені. М. Глинка, який мав великий вплив на розвиток таланту П., написав для неї партію Вані в опері «Іван Сусанін». Шевченко слухав 1845 у цій партії П. Повернувшись із заслання до Петербурга, поет 11.IV 1858 відвідав П., а 17.IV, послухавши Д. Леонову в партії Вані, записав у «Щоденнику», що вона в цій ролі «хороша, но далеко не Петрова...».


ПЕТРОВИЧ Григорій Фердинандович — чиновник, один з організаторів будівництва Нижегородської залізниці. Походив із серб. родини, що брала активну участь у нац.-визвольному русі придунайських князівств. Шевченко познайомився з П. 27.II 1858 у с. Мєдновці. Про цю зустріч того ж дня поет записав у «Щоденнику»: «...образованный, прямой и сердечный человек, хорошо разумеющий и глубоко сочувствующий всему современному».


ПЕТРОВИЧ (Петровић) Милорад (літ. псевд. — Селянчиця; 2.VI 1875 — 27.IV 1921) — сербський письменник і перекладач. Перекладав вірші Шевченка і популяризував його творчість в Югославії. Як гадають дослідники, П. належать статті про укр. поета в газетах «Правда» (1906, № 196; тут надруковано і переклад Шевченкового вірша «Заповіт») та «Застава» («Прапор», 30.XII 1913; в цьому номері передруковано і переклад «Заповіту»). В приписуваній також йому статті «Тарас Шевченко» (газ. «Самоуправа», 1911, № 271, 273, 274) зазначено, що укр. поет разом з О. Пушкіним і А. Міцкевичем становлять «найвищу трійцю в слов’янській поезії». Переклав і уривок з розділу «Титар» з поеми «Гайдамаки» (газ. «Народна просвета», 21.VIII 1920). За своїм характером його переклади є скоріше переспівами: в них наявні значні відхилення від оригіналу, порушення образного та ритмічного складу віршів Шевченка.


ПЕТРОВСЬКА Параска Степанівна (19.Х 1825 — 24.III 1902) — молодша сестра художника П. Петровського. На поч. 40-х pp. 19 ст. навчалася в 1-й петербурзькій школі малювання. Добре співала і грала на фортепіано. Шевченко любив слухати в її виконанні укр. пісні. В альбомі П. «в знак пам’яті 1840 року» поет намалював тополю, в першому виданні «Кобзаря» присвятив їй баладу «Тополя». В 1851 П. одружилася з М. Лавровим. Після заслання Шевченко бував у Лаврових. Ескіз Шевченкового малюнка — в ДМШ.


ПЕТРОВСЬКИЙ Григорій Іванович (4.II 1878 — 9.I 1958) — рад. державний і партійний діяч. Член КПРС з 1897. В революц. русі з 1895. У 1919 — 38 — голова ВУЦВК. Одночасно 1922 — 37 — заст. Голови ЦВК СРСР. У 1937 — 38 — заст. Голови Президії Верховної Ради СРСР. У 1920 — 38 — член Політбюро ЦК КП(б)У. Член ЦВК всіх скликань. Депутат Верховної Ради СРСР 1-го скликання. Ряд своїх промов і виступів присвятив Шевченкові. Був депутатом 4-ї Держ. думи. 20.V (2.VI) 1913 виступив з промовою про нац. питання, складеною за тезами В. І. Леніна. З промовами про життя, творчу діяльність і значення революц. демократа Шевченка для соціального і нац. визволення трудящих виступив на зборах комсомольського активу в м. Лубнах, на урочистому засіданні в с. Кирилівці 1929, на мітингу з приводу закладки (1930) та на відкритті (1935) пам’ятника Шевченкові в Харкові («Великому поетові — революціонерові») тощо.


ПЕТРОВСЬКИЙ Петро Степанович (1813 — 10.VI 1842) — російський художник, друг Шевченка. Працював копіїстом в Оранієнбаумському управлінні палаців. З 1837 — учень петерб. Академії мистецтв. Разом з Шевченком відвідував клас К. Брюллова. Поет часто бував у родині П. В 1841 для продовження навчання П. поїхав до Рима й там через рік помер. Шевченко згадував про нього в «Щоденнику» та в повісті «Художник». Д. Григорович 1850 у повісті «Безталанне життя» змалював образи П. й Шевченка, розповів про сумну долю талановитих людей з народу в царській Росії.

Літ.: Зегжда Н. Пензель Петровського. «Літературна Україна», 1972, 14 березня.


ПЕТРОДВОРЕЦЬ — місто, підпорядковане Ленінградській міськраді. Колишня назва — Петергоф. Шевченко бував тут до заслання.


ПЕТРУСЕНКО Оксана Андріївна (18.II 1900 — 15.VII 1940) — українська рад. співачка (лірико-драм. сопрано), нар. артистка УРСР (з 1939). Учениця П. К. Саксаганського. Видатна представниця укр. вокальної школи. Виконувала соло в муз. картині П. Ніщинського до вистави Шевченкового «Назара Стодолі» (1918, Севастополь), заголовну партію в опері М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Шевченка (1919, Херсон, 1921 — 27 — в пересувних трупах). Співала українські народні пісні й романси М. В. Лисенка, Я. Степового, К. Стеценка на вірші поета.


«ПЕТРУСЬ» — поема Шевченка, написана в 1-й пол. 1850 в Оренбурзі. Автографи — в «Малій книжці» (за № 4 у захалявній книжці 1850) і в «Більшій книжці». Вперше надруковано з великими купюрами в журн. «Основа» (1862, № 7), повністю — в «Кобзарі» (т. 2. Прага, 1876). Твір має виразно соціальне спрямування. В центрі його — образ Петруся, кріпака-пастуха, якому дала притулок і освіту молода поміщиця-генеральша. Герой поеми виявляє властиве народові благородство душі, приймаючи на себе провину генеральші за її злочин — отруєння осоружного чоловіка. Самопожертва колишнього кріпака ставить його набагато вище від панів-благодійників. Причину трагедії персонажів поеми «П.» поет вбачає в соціальній нерівності. Важливою в творі є тема долі жінки в кріпосницькому суспільстві, мотив нерівного шлюбу. Поема написана в психологічному плані. І. Франко та Ф. Колесса відзначали, що сюжет «П.» має фольклорну основу. Поему «П.» ілюстрували І. Їжакевич, Ф. Глущук та ін. Іл. т. 1, табл. XVIII.

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959.


ПЕХАЛЬ (Piechal) Мар’ян (н. 24.VIII 1905) — польський поет, перекладач і критик. Перекладає з рос. і укр. мов. Йому належать переклади творів Шевченка «Неофіти», «Заворожи мені, волхве», «Гоголю», «Не завидуй багатому», «Колись то ще, во время оно», «І Архімед і Галілей», «О люди! люди небораки!» та ін. — вміщено у «Вибраних творах» Шевченка (Варшава, 1955).


«ПЕЧЕРСЬКИЙ МОНАСТИР У НИЖНЬОМУ НОВГОРОДІ» (тон. папір, ол., 16,6 × 31,6) — рисунок Шевченка, виконаний 9.X 1857 в Нижньому Новгороді. Ліворуч унизу олівцем авторський напис: «№№ [Нижній Новгород]. Печерский монастырь». Про цей монастир Шевченко згадав у «Щоденнику» 9.Х 1857, на підставі цього й датується твір. Зберігається в ДМШ.


«ПЕСНЯ КАРАУЛЬНОГО У ТЮРЬМЫ» — фрагмент з драми Шевченка «Невеста», написаний на поч. грудня 1841 у Петербурзі. Автограф зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Рукопис твору поет надіслав разом з листом 8.XII 1841 Г. Квітці-Основ’яненкові для опублікування в альм. «Молодик». Однак тоді пісня не побачила світу.

Вперше твір надруковано в «Записках Отдела рукописей Всесоюзной библиотеки им. В. И. Ленина» (1939, в. 5). За змістом твір є переспівом поезії А. Міцкевича «Чати». Вірш Міцкевича привернув увагу Шевченка співчутливим змалюванням образу жінки, відданої за старого багатія-нелюба. Такий мотив співзвучний багатьом творам поета про жіночу долю. Цю поезію Міцкевича свого часу переспівав О. Пушкін у вірші «Воєвода».


ПИЛИПЕНКО Сергій Володимирович (22.VII 1891 — 3.III 1943) — український рад. письменник, журналіст і літературознавець. Член Комуністичної партії з 1919. Очолював спілку рад. селянських письменників «Плуг». Був заст. директора Інституту Тараса Шевченка. У 1922 опублікував і прокоментував уривки з Шевченкового «Щоденника». П. належать статті «Тарас у „комунії“» (1921), «Шевченко й комунізм» (1925) та «Шевченко наших днів» (1929), в яких він виступав за марксистсько-ленінське висвітлення творчості Шевченка, оберігаючи спадщину поета від фальсифікацій буржуазних націоналістів. Як член Всеукраїнського Шевченківського Комітету взяв діяльну участь у збиранні експонатів для Галереї картин Т. Г. Шевченка в Харкові.


ПИЛЬЧИКОВ Дмитро Павлович (7.ХІ 1821 — 17.Х 1893) — український громад. діяч, педагог. У 1843 закінчив Київ. ун-т, 1846 — 64 викладав історію в Полт. кадетському корпусі. В 1846 познайомився з Шевченком, вступив до Кирило-Мефодіївського товариства, в якому належав до революц.-демократич. крила. Один з організаторів недільних шкіл у Полтаві. З 1863, запідозрений в антиурядових настроях, перебував під таємним наглядом поліції. Матеріально сприяв заснуванню літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка у Львові (1873).


ПИМЕНОВ Микола Степанович (6.XII 1812 — 17.XII 1864) — російський скульптор, представник пізнього класицизму. В листі до М. Осипова 20.V 1856 Шевченко високо оцінив майстерність П. Побіжно поет згадав його й у повісті «Художник».


ПИМОНЕНКО Микола Корнилович (9.III 1862 — 26.III 1912) — український художник, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1904), член Т.ва передвижників. Автор жанрових картин. Виконав ілюстрації до збірки творів Шевченка («Причинна. Утоплена. Русалка. Мар’яна-черниця»). П. був членом жюрі оголошеного конкурсу на проект пам’ятника Шевченкові для Києва 1910. Портрет с. 105.


ПИПІН Олександр Миколайович (6.IV 1833 — 9.XII 1904) — російський історик л-ри, фольклорист, акад. петерб. АН (з 1898). Автор праць з рос. л-ри і нар. словесності, історії слов. літератур.

В огляді російської л-ри (чес. журн. «Časopis Musea Královstvi českeho» — «Часопис Музею Чеського королівства», 1859) вперше в рос. критиці поставив поему Шевченка «Гайдамаки» поряд з найкращими творами О. Пушкіна й А. Міцкевича. В рецензії без підпису (журн. «Современник», 1860, № 3) позитивно оцінив уміщені в альм. «Хата» поезії Шевченка. Охарактеризував творчість поета в нарисі з історії укр. л-ри, який він написав (у співавтор. з В. Спасовичем ) до «Истории славянских литератур» (т. 1. СПБ, 1879). На думку П., ніхто з великих поетів, за рідкісними винятками (О. Пушкін та ін.), так природно й повно не виразив нар. дум і почуттів, як Шевченко. У статті «Російські твори Шевченка» (1888) зробив першу спробу ідейно-худож. аналізу рос. повістей Шевченка, уривка з трагедії «Никита Гайдай» і поеми «Тризна». У відзиві про «Записки о Южной Руси» («Современник», 1857, № 5) позитивно оцінив «Наймичку». І. Франко звертався до П. з проханням з ясувати деталі взаємин Шевченка з діячами рос. культури.

У 50 — 60-х роках П. був близький до гуртка «Современник» і, можливо, Шевченко знав його особисто.

Тв.: Русские сочинения Шевченка. «Вестник Европы», 1888, № 3; Лист до І. Франка. «Жовтень», 1956, № 9.

Літ.: Прийма Ф. Я. Шевченко и русская литература XIX века. М. — Л., 1961; Недзвідський А. Пипін і Шевченко «Вітчизна», 1962, № 3.

В. Є. Шубравський.


ПИРЯТИН — повітове місто Полтавської губ. (тепер районний центр Полтавської обл.). Шевченко бував у П. кілька разів. У грудні 1843 він приїжджав сюди, щоб відвідати матір В. Григоровича і передати від нього листа. Про це поет писав В. Григоровичу 28.XII 1843: «Якраз на святвечір був я у Пирятині у старої матері вашої, батьку мій». Шевченко був, очевидно, в цьому місті й узимку 1845 — 46, коли за завданням Археографічної комісії описував історичні й архітектурні пам’ятки Полтавщини. Поет приїжджав сюди й після заслання. В червні 1859 він гостював у П. Мокрицького-Таволги. Тут 10.VI поет написав вірш «Ой маю, маю я оченята». Згадки про П. є в «Археологічних нотатках» і в повісті «Близнецы». Збереглися колишній будинок матері В. Григоровича (в перебудованому вигляді), де був Шевченко. За рад. часу одній з вулиць міста присвоєно ім’я поета.


ПИСАРЕВСЬКИЙ Петро Степанович (1820 — р. см. невід.) — український поет, байкар. О. Афанасьєв-Чужбинський надіслав три байки П. — «Панське слово — велике діло», «Десяцькі» та «Собака і Злодій» — Є. Гребінці для надрукування в укр. альманасі, що вийшов 1841 в Петербурзі під назвою «Ластівка». Допомагаючи Є. Гребінці в підготовці до друку «Ластівки», Шевченко ознайомився з байками П. і одну з них — «Собака і Злодій» — відредагував. Виправлення поета значно поліпшили твір. Байки П. є одним із небагатьох зразків редакторської роботи Шевченка. Шевченкові був відомий альманах О. Корсуна «Сніп» (Х., 1841), де надруковано байки П. «Пан», «Цуценя» та поему «Стецько».


ПИСАРЕНКО Ніна Дмитрівна (н. 18.ІХ 1937) — українська рад. співачка (сопрано), засл. артистка УРСР (з 1973). З 1961 виступає на естраді в складі тріо бандуристок разом з М. Голенко і Т. Гриценко. Про репертуар співачки на шевченківську тематику див. у статті М. Голенко. Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1975.


ПИСАРЄВ Микола Еварестович (1806 — 84) — правитель канцелярії київ., волин. і подільського генерал-губернатора. Шевченко знав П. з 1845 по роботі в Археографічній комісії, яку той очолював. 19.VII 1857 в «Щоденнику» поет назвав П. «гениальным взяточником» та ще й ренегатом, маючи на увазі участь П. в слідстві в справі Кирило-Мефодіївського товариства. Гостро сатиричну характеристику П. містить поема «Юродивий». У цій же поемі Шевченко використав і скандальний випадок з П., коли той, будучи цивільним губернатором у Петрозаводську, дістав прилюдного ляпаса від чиновника Матвєєва (в поемі ляпас «переадресовано» Бібікову).


ПИСАРЄВА Софія Гаврилівна (н. 1814 — р. см. невід.) — дружина М. Писарєва, колишня наречена Я. де Бальмена. Шевченко знав П. в 40-і pp. і потім згадав про неї в «Щоденнику» 19.VII 1857, назвавши «бездушной красавицей» і іронічно зазначаючи, що вона була «целомудренной помощницей» свого чоловіка — «гениального взяточника».


ПИСЕМСЬКИЙ Олексій Феофілактович (23.III 1821 — 2.II 1881) — російський письменник. З Шевченком познайомився весною 1856 в Новопетровському укріпленні, яке відвідав у складі географічної експедиції К. Бера. Після того листувався з ним. З листа П. до Шевченка (літо 1856) відомо, що під час зустрічі вони говорили про те, як полегшити долю засланого поета, порушували деякі літ. питання. Відомий лист П. до Шевченка сповнений поваги й співчуття до поета, віри у високе суспільне значення його творчості. П. через A. Краєвського звертався з листом до А. Толстої і просив її поклопотатися про полегшення становища поета на засланні. Є підстави вважати, що Шевченко зустрічався з П. і після заслання — на літ. вечорах у B. Карташевської, на публічних літературних читаннях в Петербурзі. В бібліотеці Шевченка зберігся примірник «Горькой судьбины» (СПБ, 1860) П. з дарчим написом автора.

На поч. 60-х pp. внаслідок загострення класової боротьби після реформи 1861 П. виступав з нападками на учасників революц. руху. Ставлення П. до Шевченка та його літ. спадщини різко змінилося. Не випадково журн. «Библиотека для чтения», що його П. редагував, не відгукнувся на смерть укр. поета. В 1863 журнал вмістив статтю Д. Щеглова «Попередження проти доносів і донощиків», в якій автор різко негативно оцінював творчість Шевченка. В опублікованому того самого року «антинігілістичному» романі «Збаламучене море» П. іронічно писав про Шевченка як поета.

Літ.: Могилянський О. П. Шевченко і Писемський. «Праці Одеського університету», 1962, т. 152, в. 14.


«ПІВОСТРІВ БУСАЙ» (тон. папір, ол., 15,7 × 23,3) — рисунок Шевченка, виконаний 20 — 21.V 1849 під час Аральської описової експедиції. Ліворуч унизу олівцем авторський напис: «В[осточный] Б[ерег] полуостров Бусай. 5». На рисунку зображено краєвид сх. берега Аральського моря, можливо, затоки Бусай, про яку є згадка в щоденнику О. Бутакова (півострів Бусай тепер на картах не позначено). Твір зберігається в ДМШ.


ПІГУЛЯК Юстин Григорович (1845 — 2.VI 1919) — український живописець. Автор портрета «Т. Шевченко» (1889) і картин на теми Шевченкових творів: «Думи мої...», «Хустина», «Калина», «Ой одна я, одна», «Наймичка» й «Нащо мені чорні брови» (усі до 1910) та ескізу композиції «Шевченко і його муза» (1914).


ПІДГОРЕЦЬКИЙ Борис Володимирович (6.IV 1873 — 19.II 1919) — український композитор, муз. критик, педагог. На слова Шевченка створив солоспіви «Минають дні» (1911) та «У гаю, гаю». Диригував хором на урочистому концерті, присвяченому 100-річчю з дня народження поета, який відбувся 3.III 1914 в Москві.


ПІДДУБИНСЬКИЙ Андрій Миронович (н. 12.I 1944) — російський рад. актор. Член КПРС з 1968. Виконавець ролі Марка в кіноопері «Наймичка» (вокальна партія — В. Тимохін), поставленій І. Молостовою та В. Лапокнишем за однойменними творами Шевченка й оперою М. Вериківського (1964, Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. П. Довженка). Іл. т. 1, табл. XXVII.


ПІДКОВА Іван — молдавський господар. Див. Іван Підкова.


ПІДСУХА Олександр Миколайович (н. 16.Х 1918) — український рад. поет. Член КПРС з 1947. Шевченкові присвятив поезії «Вічне каяття», «Клянусь тобі, Тарасе» (обидві — 1961), «Вічний вогонь» (1964).


ПІЄРІДІС (Πιερίδης) Теодосіс (1908 — 23.I 1968) — кіпрський поет і перекладач. За антифашист. діяльність зазнавав переслідувань. З нагоди 150-річчя з дня народження Шевченка (1964) виступив з доповіддю про його життя й творчість на урочистому засіданні в Товаристві дружби Кіпр — СРСР. Журн. «Νέαέποχή» («Нова епоха», 1964, т. 63, вересень) надрукував статтю П. Колесника «Тарас Шевченко — український співець свободи», в якій наведено уривки з творів укр. поета «Заповіт», «Кавказ», «В неволі тяжко, хоча й волі» та ін. в перекладах Пієрідіса.


ПІЛЬГУК Іван Іванович (н. 20.XII 1899) — український рад. літературознавець, педагог і письменник. Член КПРС з 1963. Досліджує історію укр. л-ри, її зв’язки з ін. літературами, проблеми естетики тощо. Автор підручників і посібників з укр. л-ри для середньої й вищої школи та біографічних повістей про укр. класиків. Творчості Шевченка присвятив низку статей; одна з перших — «Шевченко і фольклор» (1936). Найвідоміші праці: «Прозова творчість Т. Г. Шевченка. Російські повісті» (К., 1951), «Т. Г. Шевченко — основоположник нової української літератури» (К., 1954), «Сатира Т. Г. Шевченка» (К., 1954), «Т. Шевченко і декабристи» (К., 1958), «Т. Г. Шевченко — поборник дружби російського і українського народів» (К., 1961), «Традиції Т. Г. Шевченка в українській літературі. Дожовтневий період» (К., 1963), «Традиції Т. Г. Шевченка в українській радянській літературі» (К., 1965).


ПІНЕЛЛІ (Pinelli) Бартоломео (20.XI 1781 — 1.IV 1835) — італійський художник. Автор побутових сцен, архітектурних пейзажів, ілюстрацій до літ. творів. Шевченко згадав П. в повісті «Художник» (в епізоді, коли хворий художник не впізнав свого приятеля, який відвідав його в лікарні, й прийняв за якогось римлянина з малюнка Пінеллі).


ПІРАНЕЗІ (Piranesi) Джованні-Баттіста (4.X 1720 — 9.XI 1778) — італійський гравер і архітектор. Відомий як автор офортів на архітектурні теми. Шевченко згадав П. в повісті «Художник» у зв’язку з листом В. Штернберга з Рима, у якому Штернберг радив йому познайомитися з творами Піранезі.


ПІСНЯ — одна з форм словесно-музичного мистецтва. Це невеликий твір, що поєднує поетичний текст і мелодію. Характеризується здебільшого простотою словесно-музичної будови. П. виникла на ранньому етапі розвитку суспільства і відтоді відіграє важливу роль у житті всіх народів світу. П. бувають народні і створені поетами та композиторами-професіоналами. Між цими П. є тісний взаємозв’язок. На багатьох митців худож. слова й музики значною мірою вплинула нар. поетична творчість, а пісні, написані поетами і композиторами, часто стають народними. На творчість Шевченка великий вплив мав укр. фольклор (див. Народна словесна творчість і Т. Г. Шевченко). Цей вплив позначився на тематиці, мотивах, образах та поетиці більшості його віршів. Особливо близька за формою до нар. П. його рання творчість, де майже вся система образів і поетичних засобів народнопісенна. Проте Шевченко не копіював фольклорних зразків, а творчо переосмислював їх, надавав нового звучання, пристосовуючи до ідейно-творчих завдань своєї поезії. Завдяки близькості до нар. ідеалів багато віршів поета стало П. До народнопісенного репертуару перейшло найбільше тих його поезій, що своїми мотивами, образами, символікою й ритмікою перегукувалися з нар. П. Поетичний текст віршів Шевченка часто зазнавав при цьому змін: вирівнювалися строфи, зникали перенесення з однієї строфи в іншу чи замінювалися простішими, опускалися складні для сприймання слова та мовні звороти. З ліричних віршів поета в нар. П. найчастіше переходили ті, в яких йшлося про безталанне життя сироти, наймита-бурлаки, козака, що шукає долі («Тяжко-важко в світі жити», «Ой три шляхи широкії»), про розлуку, тяжку жіночу долю («Нащо мені чорні брови», «Ой одна я, одна»). П. на слова Шевченка, як і народні, мають протяжні мінорні мелодії, окремі з них — романсовий характер. Переходили в народнопісенний репертуар і Шевченкові твори пейзажної лірики, уривки з балад і поем, де змальовано одухотворену природу: «Садок вишневий коло хати», «Реве та стогне Дніпр широкий» та «Защебетав жайворонок» (уривки з балади «Причинна»), «По діброві вітер виє» (з балади «Тополя»), «Зоре моя вечірняя» (з поеми «Княжна»). П. ставали його поезії-медитації («Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Минають дні, минають ночі»). Нове звучання в нар. П. вносила політ. лірика Шевченка. Першим почали виконувати як революц. пісню його «Заповіт», згодом — «Ой виострю товариша», «Кругом неправда і неволя» (уривок з поеми «Єретик»). Перейшовши в нар. репертуар, П. на слова Шевченка стала жити самостійним життям, підлягаючи законам фольклорних творів. Порівняно з фольклорними творами, П. на слова Шевченка мали яскравіше виражений громадянський пафос, у них звучав заклик до революц. боротьби. Відзначалися вони й різноманітнішою будовою строфіки, своєріднішими композиційними особливостями, розгалуженішою ритмомелодикою, ніж народні. П. на слова Шевченка поширювали серед мас безіменні самодіяльні митці і композитори-професіонали. Деякі поетові вірші стали П. ще за його життя [«Тяжко-важко в світі жити», «Нащо мені чорні брови», «Така її доля» (уривок з балади «Причинна») та ін.]. У 1860 поезію «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!» поклав на музику О. Рубець, 1868 музику до «Заповіту» створив М. В. Лисенко, згодом на цей твір писали музику М. Вербицький, Г. Гладкий, К. Стеценко та інші Більше як 80 пісень на слова Шевченка належить М. В. Лисенкові. Його традицію продовжили К. Стеценко («Вечір», «Ой літа орел»), Я. Степовий («Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Зоре моя вечірняя», «Вітер з гаєм розмовляє»), С. Людкевич («Сонце заходить, гори чорніють»), В. Заремба («Нащо мені чорні брови», «І багата я»), А. Штогаренко («Якби мені черевики») та ін. Більшість обробок композиторів-професіоналів через репертуарні збірники, радіо, телебачення влилися в народнопісенний репертуар. П. на слова Шевченка мали значний вплив на укр. народнопоетичну творчість. Вони внесли в нар. П. свіжі мотиви, ідеї, збагатили їх новим змістом, розширили мелодійне звучання. Перехід Шевченкових поезій у нар. репертуар триває, кожне покоління і самодіяльних митців, і композиторів-професіоналів поповнює його новими зразками.

Літ.: Народні пісні на слова Тараса Шевченка. К., 1961; Пісні великого Кобзаря. К., 1964; Добролюбов М. «Кобзар» Тараса Шевченка. К., 1961; Ревуцький Д. Шевченко і народна пісня. К., 1939; Козицький П. Тарас Шевченко і музична культура. К., 1959; Комаринець Т. Шевченко і народна творчість. К., 1963; Правдюк О. Т. Г. Шевченко і музичний фольклор України. К., 1966; Касперт А. І. Шевченко і музика. Нотографічні та бібліографічні матеріали. К., 1964.

М. М. Пазяк.


«ПІСНЯ МОЛОДОГО КАЗАХА» (папір, сепія, 25,2 × 17,5) — малюнок Шевченка, виконаний під час заслання до Новопетровського укріплення (1851 — 57). За темою і манерою виконання близький до сепії «Тріо». Зберігається в приватній збірці в Москві.


ПИСЬМО Т. Г. ШЕВЧЕНКА К РЕДАКТОРУ «НАРОДНОГО ЧТЕНИЯ» — див. Автобіографія Т. Г. Шевченка.


ПІУНОВА Катерина Борисівна (29.ХІ 1841 — 10.XII 1909) — російська актриса. В 1856 — 58 працювала в Нижегородському театрі. У кінці 1857 Шевченко познайомився з нею, захопився її грою. Разом з М. С. Щепкіним брала участь у виставі «Москаль-чарівник» (1857). В 1858 поет опублікував у «Нижегородских губернских ведомостях» схвальний відзив на бенефіс П. («Бенефис г-жи Пиуновой, января 21 1858 года»). Своїм взаєминам з актрисою Шевченко присвятив багато записів у «Щоденнику». В листах до М. С. Щепкіна клопотався про влаштування її в Харків. театр. 30.I 1858 поет запропонував П. одружитися з ним, але вона не погодилася. Восени 1858 переїхала в Казань. У 1860 вийшла заміж за актора М. К. Шмідтгофа (див. Шмідтгоф). Згодом успішно виступала на провінційній сцені, переважно в побутових ролях. М. М. Шмідтгоф, син П., 1939 опублікував у третій книзі «Литературного современника» спогади своєї матері про Шевченка.


ПІЧЕТА Володимир Іванович (21.Х 1878 — 23.VI 1947) — радянський історик-славіст, акад. АН СРСР (з 1946). Праці з історії Росії, Білорусії, України, Польщі й Литви. 4.IV 1905 виступив у Катеринославі з доповіддю «Т. Шевченко і кріпосний лад російського життя», в якій підкреслив суспільне значення поезії Шевченка. До 50-річчя з дня смерті поета 1911 виголосив доповідь у Моск. ун-ті. Автор статті «„Неволя“ в творчості Шевченка» (1914). П. характеризував поезію Шевченка як «заклик до боротьби за волю», називав поета «ідейним борцем за народну свободу», «ненависником усіх поневолювачів», який пристрасно викривав тогочасний соціальний лад. Роль Шевченка в розвитку укр. революц.-демократичної поезії і визвольної думки П. відзначив у праці «Основные моменты исторического развития Западной Украины и Западной Белоруссии» (М., 1940).


ПІШВАНОВ Микола Іванович (в. 30.VI 1908) — український рад. актор. Виконав ролі Гната й Сидорка в кінофільмах «Назар Стодоля» (Українфільм, Одеса, 1937) та «Сон» (Київ. кіностудія ім. О. П. Довженка, 1964) — обидва за Шевченком. Втілив образ Шевченка у драмі Ю. Костюка «Думи мої...» («Слово правди») в Київ. театрі юного глядача (1954). Іл. т. 1, табл. XXVI.


ПЛАКАТИ ШЕВЧЕНКІВСЬКІ — твори рад. плакатного мистецтва, в яких використано образ Шевченка, теми й мотиви його творчості. Відповідно до конкретного агітаційно-пропагандист. спрямування та змісту П. ш. можуть належати до політ., воєн., культ.-освітнього жанрів (кіно- і театральний плакат, концертна або виставочна афіша, видавничий плакат тощо). Ці жанри визначилися ще в роки громадян. війни. За композиційно-образним розв’язанням П. ш. найчастіше бувають портретні, в яких відповідно трактований образ Шевченка разом з текстом становить єдиний основний зміст.

Часто портретне зображення поєднано з певною жанровою сценою чи пейзажем. Іноді плакат розв’язується в орнаментально-шрифтовому плані. Перші П. ш. вийшли в роки громадян. війни (1918 кооперативні орг-ції Києва та Єлисаветграда видали плакати з Шевченковими словами «Учітеся, брати мої...»). До кращих П. щ. належать: виданий у Харкові плакат «Розкуйтеся, братайтеся!» (1919, невідомого автора), де Шевченка зображено на тлі фабрик і заводів; орнаментально-шрифтовий плакат-афіша «Літературно-хуДожня виставка пам’яті Тараса Шевченка» Г. Нарбута (1920); сповнений вольового заклику до дії плакатний образ «Орися ж ти, моя ниво...» О. Маренкова (1921). Багато кіноплакатів на шевченківську тематику з’явилося після випуску кінофільму «Тарас Шевченко». Найзначніший серед них — художника К. Болотова (1926). В цей час вийшли з великими текстами про життя і творчість поета й літ. -біографічні плакати-таблиці, в яких використано і його літ. та худож. твори. Авторами їх були плакатисти-графіки. Багато плакатів створено до 125-річчя з дня народження Шевченка. Особливо помітне місце посіли тоді театральна й концертна афіша, виставочний плакат (до худож. виставки, присвяченої ювілеєві, до вистав «Назар Стодоля» Шевченка та «Поетова доля» С. Голованівського, до опери «Катерина» М. Аркаса та балету «Лілея» К. Данькевича). Найцікавіші такі плакати створили А. Рєзниченко та І. Хотінок (1939).

Почесне місце належить шевченківській тематиці в українському радянському плакаті років Великої Вітчизн. війни 1941 — 45. В 1942 — 43 з’явився цикл з 8 плакатів В. Касіяна «Гнів Шевченка — зброя перемоги». Це динамічні композиції, в яких великим планом зображено півпостать гнівного, протестуючого Шевченка на тлі тієї чи ін. батальної сцени. Композицію супроводить лаконічний Шевченків текст. Надруковані масовим тиражем у вигляді листівок, деякі з цих плакатів скидали з рад. літаків на територію тимчасово окупованої України. Аналогічні за тематикою плакати в цей час створили укр. художники І. Кружков та С. Отрощенко (1942), О. Довгаль (1942), митці братніх республік, зокрема Узбекистану, Татарії, Кабардино-Балкарії. Шевченкові присвятив агітплакат рос. художник П. Соколов-Скаля (1942). Шевченківські теми використовували художники в плакатах, що виражали народний осуд фашизмові, закликали до відбудови зруйнованого господарства. За глибиною розкриття змісту, пристрасністю, графічною виразністю виділяються плакати І. Плещинського («... Будяки та кропива — а більш нічого не виросте над вашим трупом!..»), О. Довгаля і Д. Щавикіна з однаковим текстом («Не втечете і не сховаєтесь! Усюди вас найде правда-мста...»), М. Дерегуса («Оживуть степи, озера...») — всі 1944. В 1961 вийшла серія-виставка з 16 літ.-біографічних плакатів М. Фомичова. Багато найрізноманітніших плакатів створено до 100-річчя з дня смерті та 150-річчя з дня народження Шевченка (1961, 1964). Вони становили окремі розділи експозиції ювілейних респ. виставок. Значна частина таких плакатів — глибоко й по-різному відтворені портрети Шевченка. Ширше й багатше використано в них і мотиви літ. творчості поета. Плакат О. Ворони та Т. Лящука «От де, люди, наша слава, слава України» утверджує гордість рад. людей за велич соціалістичної Батьківщини. Кілька цікавих і різних за своїм розв’язанням плакатів створено на слова «Заповіту» — «І мене в сім’ї великій...» (художники Ф. Глущук, О. Саренко, В. Яланський). Масштабністю ідейно-образного задуму відзначається серія плакатів Т. Лящука «Слово Шевченка — зброя пригнобленим» (1961). Значні за змістом й оригінальні щодо композиційного розв’язання плакати створили О. Долотін, І. Кружков, О. Семенко, І. Дзюбан, І. Хотінок, Ф. Ланко, Р. Кириченко та ін. майстри плакату. Мистецької виразності й декоративної краси набули кіно- і театральні плакати, виставочні та концертні афіші (особливо до кінофільмів «Тарас Шевченко», «Назар Стодоля», «Сон», «Наймичка», «Лілея», до численних театральних вистав, урочистих вечорів і концертів). Життя й боротьба Шевченка, його поетична й мистецька спадщина стали невичерпним джерелом натхнення для укр. рад. художників, які працюють над плакатом. Широке звернення до шевченківських тем зумовлює поглиблене ідейно-образне трактування плаката, його політичну дійовість і народність й свідчить про велику співзвучність багатогранної шевченківської теми боротьбі, діянню й прагненням рад. людей. Іл. т. 1, с. 159. 380, табл. VIII, IX, а також т. 2, с. 24.

Літ.: Лашкул З. Тарас Шевченко у мистецтві плакату. «Мистецтво», 1957, № 2; Бутник-Сиверський Б. С. Советский плакат эпохи гражданской войны. 1918 — 1921. М., 1960; Лашкул З. В. Украинский советский плакат в годы Великой Отечественной войны (1941 — 1945). К., 1962; Сарана Ф. К. Патріотичне значення творчості Шевченка в роки Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу. В кн.: Збірник праць одинадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1963; Образотворче мистецтво Радянської України. 1917-1966. Х., 1968.

Б. С. Бутник-Сіверський.


ПЛАКСІЙ Олександр Семенович (н. 31.VII 1911) — український рад. художник театру, засл. діяч мист. УРСР (з 1958). Член КПРС з 1953. Автор декорацій до вистав Шевченкових творів та п’єс на шевченківські теми: «Назар Стодоля» (1944, Драм. театр в Йошкар-Олі), «Невольник» М. Кропивницького за Шевченком (1961, Ів.-Фр. обл. укр. муз.-драм. театр ім. І. Франка); «Титарівна» за сценічною редакцією М. Андрієвич та К. Артеменка (1961) і «Мати-наймичка» І. Тогобочного (1971), обидві — в Чернів. обл. укр. муз.-драм. театрі ім. О. Ю. Кобилянської.


«ПЛАНИ ТА ФАСАДИ ХАТИ» — архітектурні проекти хати, що їх виконав Шевченко за допомогою архітектора Ф. Черненка між лютим і 25.VIII 1860 в Петербурзі, маючи намір збудувати житло біля Канева над Дніпром. Відомо два проекти фасаду, п’ять схематичних планів хати й один план комори. Фасад (папір, акв., 25,9 × 34,1) та боковий фасад (папір, акв., 22 × 29,7) виконано до схематичного плану зі скляним ганком (папір, туш, акв., 25,3 × 34,2), на якому є авторські написи назв приміщень і сторін світу. Ліворуч унизу чорнилом напис: «От по сьому планові батько кобзарь Тарас Григорієвич Шевченко хотів збудовать собі хатку над Дніпром — на Чернечій горі коло города Каніва Киевской губернии, в 1861-м году, на тім самім місті, де тепер його могила. — Грицько Миколаєвич Честаховський». Варіант схематичного плану з круглим скляним ганком поет надіслав В. Г. Шевченкові 18.II 1860 (13,3 × 16,4). На ньому назви приміщень і сторін світу та розміри, написані рукою Шевченка. На звороті авторський напис тушшю: «Вишина 41/2 аршина». На одному, можливо з перших, архітектурному проекті (папір, туш, акв., 20,5 × 27,5) назви приміщень, розміри й назви сторін світу написані рукою Шевченка, а на другому (папір, ол., акв., 20,4 × 28,4) — іншою рукою. Останній варіант схематичного плану хати (папір, ол., 10,6 × 13,3), на якому Шевченко позначив назви приміщень і розміри, він надіслав В. Г. Шевченкові 25.VIII 1860. На звороті цього малюнка — схематичний план комори. По правому краю олівцем авторський напис: «Днипро». Зберігаються в ДМШ.


ПЛАТОВ Матвій Іванович (17.VIII 1751 — 15.I 1818) — російський військовий діяч, отаман Донського війська, генерал, граф. Брав участь у війнах проти Туреччини й наполеонівської Франції. Найбільше прославився під час Вітчизн. війни 1812 і воєнної кампанії рос. військ за кордоном 1813 — 14. В автобіографії Шевченко згадував, як він п’ятнадцятирічним хлопцем «благоговейно-тщательно» перемальовував лубочний портрет Платова.


ПЛАТОНОВ Микола Платонович — артист театру в Нижньому Новгороді. Був одним з популярних акторів провінційної сцени. Шевченко познайомився з ним 1857 і підтримував дружні взаємини. Про П. згадував в «Щоденнику».


ПЛАУДІС Яніс Юрійович (28.X 1903 — 31.XII 1952) — латиський рад. поет і перекладач. Твори 20-х pp. пройняті романтич. настроями, протестом проти існуючого ладу. Соціалістич. будівництву, дружбі рад. народів присвячено зб. віршів «Велич епохи» (1948). Майстерно переклав його поему «Гайдамаки» (надруковано в збірках творів Шевченка 1951 й 1954 і окремим виданням 1964).


«ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ» — поетичний переклад уривка з «Слова о полку Ігоревім», що його зробив Шевченко у червні — вересні 1860 в Петербурзі. Автографи — у «Більшій книжці». Переклад «П. Я.» існує в двох редакціях: перша датована 4.VI, друга — 14.IX 1860. Те, що поет обидві редакції переписав під окремими датами до «Більшої книжки», свідчить, що автор надавав кожній редакції самостійного значення. Відомо ще два чорнові автографи другої редакції твору — на звороті офорта Шевченка «Автопортрет із свічкою» (зберігається в Держ. музеї укр. образотворчого мистецтва в Києві) і автограф № 3 (зберігається в Ін-ті л-ри ім Т. Г. Шевченка АН УРСР). Варіанти з невідомого автографа є в примітках до «Кобзаря» (т. 1. Прага, 1876). Вперше «П. Я.» надруковано: першу редакцію — у львів. журн. «Вечерниці» (1863, № 12), другу — в «Кобзарі» (СПБ, 1867). При перекладі «П. Я.» поет вносив у текст чимало нових рис, узятих як з укр. фольклору, так і з власного творчого досвіду. Завдяки цьому образ Ярославни, в оригіналі накреслений лише кількома словами, у Шевченка переростає в постать, яка набуває узагальнюючого звучання. Поет наголошує на непокірності долі. Дотримуючись оригіналу, поет майстерно передав голосіння Ярославни.

Літ.: Попов П. Н. «Слово о полку Игореве» в переводе Т. Шевченко. В кн.: Слово о полку Игореве. Сборник исследований и статей. М. — Л., 1950; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

М. С. Грицай.


ПЛЕВАКО Микола Антонович (9.XII 1890 — 11.IV 1941) — український рад. літературознавець і бібліограф. Автор праці «Шевченко й критика» (1924), в якій подано огляд л-ри про поета. Розвідка має об’єктивістський характер. Спільно з І. Айзенштоком 1925 здійснив підготовку видання «Поезії. „Кобзар“» Шевченка, яке було однією з перших спроб радянських наук.-критичних видань творів поета. П. належить праця «Шевченків „Щоденник“, його історія, зміст і значення» (1924) та ряд ін. публікацій про поета.


ПЛЕМЯННИКОВА АНДРІЯ ВАСИЛЬОВИЧА ПОРТРЕТ (папір, акв., 29,5 × 22,3) — портрет, що його виконав Шевченко в січні — квітні 1850 в Оренбурзі. А. Племянников — майор у відставці, поміщик с. Покровського Бузулуцького повіту Самарської губ. (тепер Бузулуцького р-ну Оренбурзької області). Відомий був там як кріпосник-деспот. У листопаді — грудні 1849 приїжджав до Оренбурга в зв’язку зі скаргою селян-кріпаків на його нелюдське ставлення до них. Очевидно, тоді й замовив Шевченкові свій портрет. Зберігається в ДМШ.


ПЛЕТНЬОВ Петро Олександрович (21.VIII 1792 — 10.I 1866) — російський критик і лоет, академік Петерб. АН (з 1841). Друг О. Пушкіна. В 1840 — 61 — ректор Петерб. ун-ту. В 1838 — 46 — видавецьредактор журн. «Современник», 1840 виступив у ньому зі схвальною рецензією на «Кобзар» Шевченка. У 1844 негативно оцінив його поему «Тризна».


ПЛЕХАНОВ Георгій Валентинович (11.XII 1856 — 30.V 1918) — діяч рос. і міжнар. робітн. і соціалістич. руху, теоретик і пропагандист марксизму. В період з 1883 по 1903 був революц. марксистом. Після II з’їзду РСДРП (1903) перейшов на позиції меншовизму. В рецензії на збірку «Поезії Т. Гр. Шевченка, заборонені в Росії» (Женева, 1890) П. вперше у марксистській літ. критиці вказав на глибоку народність творчості Шевченка («Социал-демократ», 1890, кн. 3). Високо П. ставив Шевченка і як діяча загальнорос. визвольного руху [лист до С. Кравчинського (1883), стаття-памфлет «Новий захисник самодержавства, або горе пана Л. Тихомирова» (1889), промова на смерть П. Лаврова (11.II 1900), на 50-і роковини смерті В. Бєлінського (1898), стаття «Про В. Бєлінського» (1910)].

Тв.: «Поезії Т. Гр. Шевченка, заборонені в Росії» В кн.: Плеханов Г. В. Естетика і література. К., 1960.

Літ.: Мережинський Ю. І., Марголіс Ю. Д., Г. В. Плеханов про Т. Г. Шевченка. В кн.: Тарас Шевченко. К., 1961.


ПЛЕЩЕЄВ Олексій Миколайович (4.XII 1825 — 8.Х 1893) — російський письменник, критик і перекладач. Поезія П. мала демократичне спрямування. За участь у русі петращевців 1849 його заслали солдатом в Окремий Оренбурзький корпус. Тут серед польс. політ. засланців П. познайомився з поезією Шевченка й почав листуватися з укр. поетом (листи П. не збереглися, а один лист Шевченка до П. зберігся). Повернувшись 1858 з заслання, співробітничав у журналах «Современник» і «Отечественные записки». Зустрічався з Шевченком у Петербурзі. Протягом 1858 — 61 переклав 9 його творів (більшість перекладів опубліковано раніше за оригінал або одночасно з ним): «Минають дні, минають ночі», «Сон» («На панщині пшеницю жала»), «Ще як були ми козаками», «Утоптала стежечку», «І широкую долину», «І багата я» тощо. Йому належить перший переклад поеми «Наймичка» («Современник», 1860, т. 80, № 4). Для перекладів П. характерні точне дотримання змісту Шевченкових творів і увага до особливостей віршової форми, але на них позначилася притаманна оригінальній поезії П. схильність до абстрактної образності. П. брав активну участь у розгорнутій передовою рос. громадськістю популяризації автобіографії Шевченка, допомагав звільнити родичів поета з кріпацтва. На вихід у світ «Кобзаря» 1860 відгукнувся заміткою в газ. «Московский вестник» (1.IV 1860), яка, поряд з виступами М. Добролюбова й М. Чернишевського, є цінним документом прихильної до Шевченка російської революц.-демократичної критики.

Літ.: Пустильник Л. А. Плещеев и Тарас Шевченко. «Вопросы литературы», 1964, № 10; Павлюк М. М. Плещеєв як перекладач Шевченка. «Радянське літературознавство», 1967, № 9.

М. М. Павлюк.


ПЛЕЩИНСЬКИЙ Іларіон Миколайович (28.IV 1892 — 6.II 1961) — український радянський художник. Автор графічних серій «По шевченківських місцях», «Шевченківський заповідник у Каневі» (літогр., 1936 — 38) і плаката «...Будяки та кропива — а більш нічого не виросте над вашим трупом ...» (1944).


ПЛЮЩ Павло Павлович (31.XII 1896 — 4.III 1975) — український радянський мовознавець. Член КПРС з 1964. Автор праць з історії укр. літературної мови. В дослідженнях («Слово в поезії Шевченка», 1961; «Т.Г. Шевченко — основоположник нової української літературної мови і невідкладні завдання дослідження Шевченкової мови», 1962; «Краса і сила Шевченкової мови. Загальна характеристика мови „Кобзаря“», 1964; «Могутній виразник почуттів народних. Т. Г. Шевченко — основоположник нової української літературної мови», 1964, та ін.) та в «Історії української літературної мови» (К., 1971) значну увагу приділив висвітленню ролі творчості Шевченка як основоположника нової укр. літ. мови. В цих дослідженнях автор вивчав і саму мову Шевченкових творів.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.