[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 252-268.]

Попередня     Головна     Наступна





Т — Тит


«ТА НЕ ДАЙ, ГОСПОДИ, НІКОМУ» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автографи — у «Малій книжці» (за № 5 у захалявній книжечці 1848) і в «Більшій книжці», куди поезію переписано 1858. Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). В тексті «Більшої книжки» поет посилив ідейне звучання змісту і конкретизував обставини, відтворені у вірші. В цій ліричній мініатюрі з великою силою передано мотиви туги, безвиході, неволі. Вірш пройнятий народнопісенною інтонацією й образністю. Музику до твору написали М. В. Лисенко і С. Воробкевич.


ТАБАЧНИКОВ Василь Олександрович (1826 — 92) — справник Черкаського пов. Київської гуо. За розпорядженням Т. 15.VII 1859 Ф. Добржинський за антиклерикальні висловлювання заарештував Шевченка і до 26.VII тримав його в становій квартирі в Мошнах, а потім у Черкасах, далі відрядив з соцьким до Києва під нагляд поліції. Ганебні дії Т. і його поплічника Ф. Добржинського поет викрив у своєму поясненні 6.VIII 1859. «Собачого сина черкаського ісправника» він згадував у листі до Максимовичів 9.Х 1859. В листі до О. Хропаля 26.XI 1859 писав: «Як побачите Т[абачнико]ва, то заплюйте йому всю його собачу морду. Диво мені, що таку подлую, гнусную тварь земля носить».


ТАВОЛГА-МОКРИЦЬКИЙ Петро Миколайович — див. Мокрицький-Таволга Петро Миколайович.


ТАДЖИЦЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Ім’я Шевченка відоме в Туркестанському краї, до складу якого входила частина тепер. Тадж. РСР, з 90-х pp. Укр. театральні трупи, що гастролювали в містах Туркестану, ставили «Назара Стодолю» та оперу «Катерина» за однойменною поемою Шевченка. Багато укр. селян-переселенців, які прибули до Туркестану в 90-і pp., сприяли поширенню відомостей про Шевченка та його поезії серед місцевого населення. На сторінках рос. газет «Туркестанские ведомости», «Туркестанский курьер» та ін. було надруковано матеріали про укр. поета, зокрема статтю К. Тимаєва «50 лет со дня кончины Тараса Шевченко» («Туркестанский курьер», 26.II 1911). Після Великої Жовтн. соціалістич. революції в-во «Туркцентродрук» 1919 випустило укр. мовою брошуру Н. Хомина «Шевченко і комуністична революція». Широке ознайомлення тадж. читача з творчістю Шевченка припадає на поч. 30-х pp. У газ. «Точикистони сурх» 1933 опубліковано статтю Р. Джаліла «Тарас Шевченко». Це була перша стаття про Шевченка тадж. мовою. Висвітлюючи перебування на Україні тадж. поета А. Лахуті, автор розповів про вшанування пам’яті Шевченка, навів факти з біографії укр. поета, дав характеристику його творчості, порівнював значення Шевченка в розвитку укр. культури із значенням Пушкіна для росіян та Сааді для таджиків. Особливе місце в пропаганді творчості укр. поета належить А. Лахуті. В 1933 він переклав тадж. мовою Шевченків «Заповіт». Пізніше «Заповіт» переклали М. Бачаєв (1936), М. Турсун-заде та М. Амінзаде (обидва — 1939). Майже щороку з’являються нові переклади творів Шевченка. А. Дехоті переклав поезію «Готово! Парус розпустили» (1939). У 1939 поети М. Турсун-заде, М. Амін-заде, А. Дехоті, М. Рахімі, А. Сухайлі, X. Юсуфі переклали вірші Шевченка (всього 17) до збірки поезій, що вийшла окремим виданням 1940. В наступні роки здійснено нові переклади й видано ще три збірки поезій Шевченка (1954, 1961, 1964). Твори Шевченка перекладали тадж. мовою також письменники Міршакар, М. Каноат, К. Кутбі, С. Халімшо, С. Давронов, А. Адхам та ін. Особливо багато поезій переклали А. Сухайлі та М. Амін-заде.

В Таджикистані глибоко шанують пам’ять укр. поета. До 125-річчя з дня народження поета М. Турсун-заде опублікував статтю «Улюбленець народу» («Точикистони сурх», 1939). У 1939 М. Рахімі виступив з привітанням на шостому пленумі Правління Спілки рад. письменників СРСР у Києві, присвяченому шевченківському ювілею. Того ж року Президія Верховної Ради Тадж. РСР присвоїла ім’я укр. поета Душанбинському держ. пед. ін-тові. До 100-річчя з дня смерті Шевченка із статтями-роздумами про творчість укр. поета виступили М. Турсун-заде («Наш Кобзар», «Образ Дніпра»), А. Дехоті («В сім’ї вольній, новій»), Б. Рахім-заде («Люблю тебе, Україно») та ін. У 1961 вперше подав огляд тадж. перекладів творів Шевченка літературознавець С. Давронов («У Таджицькій РСР», 1961). Помітне місце в тадж. рад. поезії посіла шевченківська тема. З поезією «Відповідь на „Заповіт“ Шевченка» (1933), створеною на Україні і вперше надрукованою в укр. перекладі, виступив А. Лахуті. У віршах А. Лахуті «На березі Дніпра» (1936), X. Юсуфі «До Шевченка», Д. Сухайлі «Найкращий син народу» (обидва — 1939) і «Визволимо Батьківщину Тараса» (1942) та багатьох ін. оспівано велич укр. поета. Образ Шевченка виведено в поемі М. Каноата «Дніпровські хвилі» (1964), де є ремінісценції з «Катерини».

Твори Шевченка ввійшли до програм тадж. середньої школи. Письменники, критики й літературознавці республіки брали участь у шевченківських ювілеях на Україні, виступали з доповідями на наук. шевченківських конференціях, що їх організовує Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Переклади: Şevcenko T. Maç miiaji şe’rho Stalinobod, 1940; Шевченко Т. Г. Маҷмуаи шеърҳо. Сталинобод, 1954; Шевченко Т. Г. Васият. Сталинобод, 1961; Шевченко Т. Г. Дурр аз дарьё. Душанбе, 1964.

Літ.: Давронов С. Тарҷумаи асарҳоӣ Шевченко ба забони тоҷикӣ. «Шарҳи сурх», 1961, № 3; Давронов С. У Таджицькій РСР (Відзначення сторіччя з дня народження Шевченка). «Радянське літературознавство», 1961, № 5; Турсун-заде М. Наш Кобзарь. «Правда», 1961, 10 марта; Дун О. З., Султанов Ш. М. Шевченко і Таджикистан. В кн.: Збірник праць дванадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1964.

О. Дун, М. Шукуров.


ТАЖИБАЄВ Абдільда Тажибайович (н. 4.II 1909) — казахський рад. поет і драматург. Член КПРС з 1939. Перший перекладач творів Шевченка казах. мовою. В 1935 за редакцією Т. вийшов «Кобзар», до якого він переклав багато віршів і поему «Катерина». Переклади Т. вміщено також в усіх наступних казах. виданнях творів укр. поета (Алма-Ата, 1939, 1949, 1954, 1961, 1964, 1968). Т. — автор статей про життя і творчість Шевченка: «Тарас — і наш поет» (1939), «Незабутня велика людина» (1939), «Шевченко і казахський народ» (1948), «Наставник казахських поетів» (1964) та ін. (надруковано в казах. періодич. л-рі). Укр. поетові присвятив віршовану драму «Тарас» та вірші «Сирдар’я» (1935) і «Розмова з Тарасом» (1936). В останньому створив образ єдності Дніпра і Сирдар’ї — поетичний символ, що його пізніше використали й ін. казах. поети. Брав участь у ювілейному пленумі Спілки письменників Каз. РСР (1939), на шостому Пленумі правління Спілки рад. письменників СРСР (1939) та Об’єднаному пленумі правлінь Спілки письменників СРСР і Спілки письменників УРСР (1964), на яких виступив з промовами про Шевченка. Портрет с. 255.

Тв.: Тебе, наш бессмертный Кобзарь! «Советская Украина», 1961, № 3; Наставник. В кн.: Брат наш, друг наш. Алма-Ата, 1964.


«ТАКА, ЯК ТИ, КОЛИСЬ ЛІЛЕЯ» — вірш Шевченка. Див. «N. N.».


ТАЛЛІН — місто, столиця Ест. РСР. Колишня назва — Ревель. Шевченко був тут 1842.


ТАЛЬНЕ — містечко Уманського пов. Київської губ. (тепер місто, районний центр Черкаської обл.). Шевченко був тут, очевидно, 1845. Згадка про це містечко є в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» та в Шевченковому листі до Б. Залеського (січень 1854). За рад. часу в Т. ім’ям поета названо вулицю.


ТАЛЬОНІ (Taglioni) Марія (23.IV 1804 — 22.IV 1884) — італійська балерина. Виступала в театрі «Гранд-Опера» в Парижі. В 1837 — 42 щорічно гастролювала в Петербурзі. Шевченко бачив Т. в балеті «Гітана» Й. Шмідта й Д. Обера та, ймовірно, в «Сільфіді» Ж. Шнейцгоффера. Поет згадав про ці гастролі в повістях «Художник» і «Близнецы».


ТАМАРЧЕНКО Давид Овсійович (3.III 1907 — 10.XII 1957) — російський і український рад. літературознавець. Член КПРС з 1947. Автор монографії «Творчість Тараса Шевченка і російська революційно-демократична література» (М., 1944). Опублікував праці «Проза Шевченка» (1943), «Сатира в прозі Т. Г. Шевченка і російська революційно-демократична література» (1944), «Поезія Шевченка і російська революційно-демократична література» (1946) та ін.


ТАНК Максим (справж. прізв., ім’я та по батькові — Скурко Євген Іванович; н. 17.IX 1912) — білоруський рад. письменник, нар. поет БРСР (з 1968), акад. АН БРСР (з 1972), Герой Соціалістич. Праці (1974). Член КПРС з 1936. Мотиви Шевченкових поезій відбилися в його ранніх творах. У віршах «Україні», «Вінок», «Балада про Гаркушу» висловив почуття дружби укр. і білорус. народів. Шевченкові рядки «Думи мої, думи мої ... нащо стали на папері сумними рядами?..» Т. взяв епіграфом до свого твору «Ех ви, пісні» (1935). Укр. поетові присвятив вірші «Віснику свободи», «Тарасу», «Кобзареві» (всі — 1964). Держ. премія СРСР, 1948.

Тв.: Кобзареві. «Прапор». 1964, № 3.


ТАНЯЧКЕВИЧ Данило Іванович (псевд. — Грицько Будеволя; 6.ХІ 1842 — 21.IV 1906) — український публіцист і громад. діяч, уніатський священик. У 60-х pp. належав до ліберально-бурж., а з 70-х pp. до бурж.-клерикального націоналістич. напряму. В 60-х pp. — один із популяризаторів творчості Шевченка в Сх. Галичині. Під його впливом з творчістю поета познайомився Ю. Федькович. У статті «Слівце правди „Dziennik’ові Literack’ому“ про нашого батька Т. Шевченка», опублікованій у журн.«Вечерниці» 1862 — 63, Т. писав про важливе значення творчості Шевченка для розвитку укр. л-ри і пробудження громад. життя, з ліберально-бурж. позицій захищав спадщину поета від нападок консервативної критики.


ТАРАБАРИНОВ Леонід Семенович (н. 8.ХІ 1928) — український рад. актор, нар. артист СРСР (з 1972). У доробку Т. — ролі Яреми в Шевченкових «Гайдамаках» (інсценізація Л. Курбаса, 1961, 1964) та Назара («Марина» М. Зарудного, за Шевченком, 1964; все — в Харків. укр. драм. театрі ім. Т. Г. Шевченка). Багато виступає з читанням творів поета, зокрема 1957 був одним з виконавців літ.-худож. композиції «Гайдамаки» (автори і виконавці І. Мар’яненко та О. Сердюк, Харків. студія телебачення).


ТАРАНОВ Гліб Павлович (н. 15.VI 1904) — український рад. композитор, засл. діяч мист. УРСР (з 1957). У 1956 зробив муз. редакцію та оркестровку опери М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Шевченка.


ТАРАНУШЕНКО Стефан Андрійович (21.XII 1889 — 13.Х 1976) — укр. рад. мистецтвознавець. Автор праць з історії укр. образотворчого мистецтва та архітектури. Праці, присвячені дослідженню мистецької спадщини поета; біографіч. нарис «Шевченко-художник» (К., 1961); статті — «До питання про архітектуру в творчості Тараса Шевченка» («Мистецька спадщина Т. Г. Шевченка». К., 1959), «Нотатки до проблеми „Тарас Шевченко-пейзажист“» («Шевченко-художник». К., 1963), «Жіночий портрет Шевченка» («Вітчизна», 1963, № 10).


ТАРАСІВКА — село Звенигородського пов. Київської губ. (тепер Звенигородського р-ну Черкаської обл.). Шевченко був у Т. в дитинстві, коли шукав собі вчителя малювання. В автобіографії він згадував, що від учителя-маляра в Лисянці «бежал он в село Тарасовку к дьячку-маляру ... Но увы! Апеллес посмотрел внимательно на левую ладонь бродяги, отказал ему наотрез, не находя в нем таланта не только к малярству или к шевству, ниже к бондарству».


«ТАРАСОВА НІЧ» — поема Шевченка, написана в листопаді 1838 у Петербурзі. Первісну редакцію твору відображено, ймовірно, в рукопису М. Щербака, варіанти з якого використано в публікації поеми в книжці «Поезії Т. Гр. Шевченка, заборонені в Росії» (Женева, 1890). Із цього рукопису відомі два уривки, яких нема в остаточній редакції, і дата «6 ноября 1838». Автограф остаточної редакції твору — в рукописному збірнику «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Заключні рядки (137 — 150) чТ. н.» поет мав намір надрукувати в альманасі «Ластівка». Це видно з опису коректури цього видання. Вперше твір надруковано з присвятою П. Мартосу в «Кобзарі» 1840. В наступних публікаціях — «Чигиринському Кобзарі» 1844 та «Кобзарі» 1860 поет зняв присвяту. Вилучені рядки є в кількох списках і рукописних вставках у примірниках «Кобзаря» 1860. Повністю текст поеми надруковано в деяких примірниках «Кобзаря» 1840 (один такий примірник зберігається в наук. б-ці Ленінгр. ун-ту). Поема «Т. н.» — перший з відомих творів Шевченка, в якому він звернувся до поетичного осмислення істор. минулого України. В основі твору — істор. подія: перемога козаків на чолі з Т. Федоровичем над польс.-шляхет. військом гетьмана С. Конецпольського під час сел.-козацького повстання 1630. У поемі правдиво відтворено загальний дух часу, хоч в окремих випадках порушено хронологію. Протиставлення героїчного минулого, свободолюбства, мужності й нескореності учасників визвольного нар. повстання на Україні 1630 принизливому рабському становищу Шевченкових сучасників — такий головний мотив поеми. В «Т. н.», як і в ін. ранніх творах на істор. тематику, є певна ідеалізація минулого. На Шевченковій оцінці минулого позначилися невірогідність істор. джерел й літ. традиція. Шевченко читав фольклорно-етнографічні збірники поезій укр. романтиків, твори М. Гоголя («Тарас Бульба») і К. Рилєєва («Наливайко», «Богдан Хмельницький» і «Войнаровський»). Однак у зображенні й трактуванні минулого він ішов насамперед за народними уявленнями, за фольклорною традицією. Ідеями уславлення боротьби за свободу Шевченко був близький до укр. героїчного епосу, до рос. революц. думки. Вже ця рання поема має в підтексті революц. спрямованість. Нагадування про героїку минулого, поетизація борців за народну справу стали в «Т. н.» засобом пробудження соціальної активності покріпачених мас. Музику до твору писали М. В. Лисенко, Я. Степовий, Й. Кишакевич та ін.

Літ.: Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964; Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. К., 1971; Бородін В. С. До історії першого видання «Кобзаря». «Радянське літературознавство», 1974, № 1.

К. П. Волинський.


ТАРАЩА — повітове місто Київської губ. (тепер районний центр Київської обл.). Шевченко був тут, очевидно, 1845 проїздом. Згадки про це місто є в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». За рад. часу в Т. встановлено погруддя Шевченка (1961). Одну з вулиць названо ім’ям поета.


ТАРКОВСЬКИЙ Арсен Олександрович (н. 25.VI 1907) — російський рад. поет і перекладач. Перекладати твори Шевченка почав 1939. Переклав поезії «На вічну пам’ять Котляревському», «З передсвіта до вечора», «Плач Ярославни» тощо. Переклади Т. не раз друкували в 40 — 60-х pp. у виданнях творів Шевченка рос. мовою.


«ТАРЛА» — рисунки Шевченка, виконані в серпні 1851 в урочищі Тарла (Тарли) біля пн.-зх. схилів Пд. Актау — місці стоянки Каратауської експедиції. На одному (тон. папір, ол., 15,5 × 32,1) ліворуч унизу олівцем авторський напис: «35. Тарлы»; на другому (тон. папір, ол., білило, 16,9 × 31,7) ліворуч унизу олівцем авторський номер «38». В л-рі згадується ще під назвами «Узвишшя», «Пагорби». На третьому (тон. папір, ол., білило, 15,2 × 31,4) ліворуч унизу олівцем авторський напис: «42. Тарла». Зберігаються в ДМШ.


ТАРНАВСЬКИЙ Мар’ян Гнатович (н. 21.I 1931) — український рад. художник декоративно-ужиткового мистецтва. За мотивами творів Шевченка 1964 виконав з скла серію камерних скульптур: «Сирітка», «Безталанна» (або «Катерина»), «Кобзар», «Козак», «Тополя».


ТАРНОВСЬКА Людмила Володимирівна (р. н. невід. — п. 1898) — дружина В. Тарновського (старшого), сестра М. Юзефовича. Познайомилася з Шевченком, імовірно, 1845 в с. Потоці, листувалася з ним. Шевченко подарував їй «Кобзаря» 1860 з автографом.


ТАРНОВСЬКА Надія Василівна (р. н. невід. — п. 1.IV 1891) — сестра В. Тарновського (старшого) і Я. Тарновського. Шевченко познайомився з Т. 1843 в с. Качанівці. В 1845 в с. Потоці поет з Т. хрестили дитину місцевого диякона. Шевченко дарував Т. вірші й малюнки, зокрема, автопортрет 1845 (зберігається в ДМШ). Під час арешту поета Т., побоюючись обшуку, закопала його твори в саду. Після заслання Шевченко поновив взаємини з Т. У 1859 листувався з нею. Подарував їй «Кобзаря» 1860 з автографом (тепер у Черніг. істор. музеї). Присвятив вірш «Н. Т.» («Великомученице кумої»). Про Т. йдеться в поезії Шевченка «Кума моя і я». Вірші й малюнок, подаровані їй поетом, не збереглися.

[* Тарновська Надія Василівна (н. 1820 — п. 1891). — Примітка litopys.kiev.ua.]


ТАРНОВСЬКИЙ Василь Васильович (старший; 14.VI 1810 — 4.XII 1866) — український поміщик, громад. діяч. Знайомий Шевченка. В 1826 закінчив Ніжинський ліцей князя Безбородька, де вчився разом з М. Гоголем і дружив з ним, а потім Моск. ун-т. Після смерті дядька Г. Тарновського 1853 одержав у спадок села Потік та Качанівку і віддався культурно-освітній діяльності. Т. належав до поміркованих ліберально-поміщицьких кіл, які виступали за звільнення селян від кріпацтва за викуп. Брав участь у підготовці селянської реформи 1861. Шевченко познайомився з Т. 1845 в Потоці. Разом з М. Костомаровим та В. Білозерським бував у Т. і в Києві. Т. знав і цінував поезію Шевченка, цікавився його долею на засланні. Поет листувався і підтримував зв’язки з родиною Тарновських, не раз бував у них у Петербурзі.


ТАРНОВСЬКИЙ Василь Васильович (молодший; 1837 — 13.VII 1899) — український поміщик, син В. В. Тарновського (старшого). Вчився в Москві й Петербурзі, закінчив Київ. ун-т. Хлопчиком 1845 познайомився з Шевченком, коли той приїздив до його батька в с. Потік, 1857 купив 17 Шевченкових малюнків гір Каратау та краєвидів Новопетровського укріплення. Вдруге Т. зустрівся з поетом 1859 в Качанівці. Листувався з ним, збирав його рукописи, автографи, малюнки, офорти і все, що стосувалося його особи. На основі цих матеріалів створено Музей української старовини в Чернігові, де провідне місце посіла шевченківська колекція з 758 експонатів (Т. 1897 подарував її для музею Чернігівського губернського земства — тепер Черніг. держ. істор. музей). Дбав про відкриття пам’ятника Шевченкові в Києві.

Літ.: Каталог музея украинских древностей В. В. Тарновского, т. 2. Чернигов, 1900; Памяти В. В. Тарновского, А. М. Лазаревского и Н. В. Шугурова. «Киевская старина», 1902, № 7-8; Сарбей В. Музейна і архівна шевченкіана В. Тарновського. В кн.: Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1969.


ТАРНОВСЬКИЙ Григорій Степанович (1788 — 8. XII 1853) — український поміщик, дядько В. Тарновського (старшого). В своєму маєтку в Качанівці зібрав велику бібліотеку, створив картинну галерею. В різний час у нього бували М. Гоголь, М. Глинка, С. Гулак-Артемовський, Л. Жемчужников, М. О. Максимович, М. Маркевич, В. Штернберг та ін. діячі культури. Шевченко познайомився з Т. 1839 в Петербурзі. В 1843 гостював у нього в Качанівці й 1845 — в Потоці. На замовлення Т. художник виконав кілька малярських творів (зокрема, «Катерину»), листувався з ним. Спостереження Шевченка над побутом Качанівки дали йому матеріал для написання антикріпосницької повісті «Музыкант», в якій він вивів Т. під іменем поміщика Арновського.


ТАРНОВСЬКИЙ Микола Миколайович (н. 1.I 1895) — український рад. письменник. У 1910 виїхав на заробітки до Америки. З 1915 — член Соціалістичної партії США. В 1919 — 59 — член Комуністичної партії США. Друкуватися почав 1915. Був активним діячем укр. трудової еміграції, співробітничав у прогрес. укр. виданнях, де популяризував творчість Шевченка. Впорядкував збірник «Прометеєві українського народу» (Нью-Йорк, 1941), присвячений Шевченкові. В 1959 повернувся на Україну. Автор віршів «Думки над „Кобзарем’», «І подвиг Прометея, і велич Кобзаря!», «На славу Кобзареві» (всі — 1961). В статтях «За морями, за океанами», «Шевченко і заокеанські українці» (обидві — 1961) писав про те, як шанують пам’ять Шевченка трудящі США.


ТАРНОВСЬКИЙ Яків Васильович (1825 — 1913) — український поміщик, брат В. Тарновського (старшого). В листі 23.XII 1860 Шевченко просив Т. взяти на роботу до свого маєтку В. Г. Шевченка, але без наслідків.


ТАРОНЦІ Согомон Саакович [справж. прізв. — Мовсесян; 9.I 1905 (27.XII 1904 с. ст.) — 17.VII 1971] — вірменський рад. поет, перекладач. Член КПРС з 1945. В роки Великої Вітчизн. війни Рад. Союзу 1941 — 45 написав баладу про Україну «Київські квіти». Переклав вірш Шевченка «І Архімед і Галілей» (1936), присвятив йому поему «Дорогий гість» (1938).


ТАСІН Георгій Миколайович (справж. прізв. — Розов; 22.III 1895 — 6.V 1956) — український рад. режисер і кінодраматург. Член КПРС з 1921. Екранізував Шевченкового «Назара Стодолю» (Українфільм, Одеса, 1937). В багатьох епізодах Т. відійшов від ідейнохудожньої суті першоджерела, що призвело до викривлення образів п’єси. Позитивне в екранізації — гра акторів А. Бучми (Кичатий), О. Сердюка (Назар), Н. Ужвій (Стеха). Держ. премія СРСР, 1948.


ТАССО (Tasso), Tасс Торквато (11.III 1544 — 25.IV 1595) — італійський поет. У його творчості поєднувались ідеї Відродження з реліг. мотивами. Найвидатніший твір Т. — поема «Визволений Єрусалим» (1580). Шевченко, очевидно, був обізнаний з цією поемою в рос. перекладах, яких до серед. 19 ст. налічувалося вже кілька, та за творами про Т. рос. письменників (К. Батюшкова, Н. Кукольника). У повісті «Варнак» Шевченко назвав ім’я Т. поряд з іменами інших італ. поетів, чиї твори читав герой повісті.


ТАТАРИНОВ Сергій Петрович — нижегородський чиновник, музикант-аматор. Шевченко познайомився з Т. у Нижньому Новгороді, захоплювався ним як піаністом-віртуозом, згадував кілька разів у «Щоденнику».


ТАТАРСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. В Татарії першими публікаціями про укр. поета були статті Г. Ібрагімова «Поет-борець», вміщена в газ. «Йолдиз» («Зірка», 25.II 1914) та Г. Карама «Тарас Шевченко (до 100-річчя з дня народження)» — журн. «Ац» («Свідомість», 1914, № 5). Автори статей навели відомості про життя Шевченка, охарактеризували його творчість як поета і художника, вказали на значення укр. поета у визвольній боротьбі укр. та ін. народів царської Росії. В Татарії почали перекладати твори Шевченка десь 1929. Ширше з спадщиною Шевченка тат. читачі познайомилися вже 1939. В зв’язку з відзначенням 125-річчя з дня народження поета в періодич. виданнях республіки «Совет эдэбияты» («Радянська література»), «Авыл хужалыгы» («Сільське господарство»), «Кизил Татарстан» («Червона Татарія») опубліковано статті, присвячені Шевченкові, й переклади його творів. X. Хайрі в статтях «Великий народний поет» й «Тарас Шевченко», надрукованих тат. мовою у його кн. «Пошук» (1941), В. Касаткін — «По сторінках „Щоденника“» [газ. «Кизил Татарстан» («Червона Татарія», 8. II 1939)], А. Нікулін — «Шевченко в Казані» (газ. «Кизил Татарстан», 9.III 1939) розповіли про повернення поета з заслання та відвідання Казані. Того самого року за ред. М. Джаліля в Татарії вперше видано «Кобзар», до якого ввійшли поеми «Гайдамаки», «Наймичка», «Іван Підкова», «Сон», вірш «Заповіт» та ін. Переклади здійснили А. Ісхак, А. Файзі, Ш. Маннур, М. Джаліль, Ш. Мударріс, X. Туфан. Уривки з «Щоденника» Шевченка надруковано в журн. «Совет эдэбияты» («Радянська література», 1939, № 3 — 4). В травні 1939 відбувся пленум Спілки письменників Татарії, присвячений ювілеєві Шевченка. Пленум підвів підсумки конкурсу на кращий переклад творів укр. поета. Переможцям конкурсу М. Джалілю, X. Туфану, Ш. Маннуру, А. Файзі вручено ювілейні шевченківські медалі. В 1953 в перекладі тат. мовою вийшло друге, доповнене видання «Кобзаря». В 1961 і 1964 у періодич. виданнях опубліковано твори Шевченка в перекладах А. Шамукова, Н. Арсланова, Г. Латипа, Г. Юзєєва, Р. Гарая. Особливо успішно в галузі перекладу працюють Е. Давидов і М. Нугман. Вийшов друком ряд праць про життя і творчість Шевченка. В статті М. Гайнулліна «Шевченко і татарська література», надрукованій у газ. «Социалистик Татарстан» («Соціалістична Татарія», 10.III 1964), йдеться про ставлення тат. поетів до спадщини Шевченка, про перекладання його творів тат. мовою. Тат. переклади творів укр. поета аналізує Я. Бічуріна в статті «Татарська поезія і Шевченко» [«Совет эдэбияты» («Радянська література», 1964, № 3)]. Шевченкові присвятили вірші НІ. Маннур («Улюбленому поетові»), Н. Даулі («Квіти на могилу поета»), обидва надруковано в газ. «Кизил Татарстан» («Червона Татарія», 9.III 1939), X. Туфан [«В золотому домі» — «Совет эдэбияты» («Радянська література», 1939, № 3 — 4)], Г. Хузєєв («Хвилі Дніпра», збірка «Вірші і поеми». Казань, 1943, тат. мовою), М. Хусаїн («Біля могили Кобзаря», збірка «Білі хвилі». Казань, 1971, тат. мовою) та ін. В 1939 на шостому пленумі Правління Спілки рад. письменників СРСР, присвяченому 125-річчю з дня народження Шевченка, з привітанням від письменників Татарії виступив Ш. Маннур. У багатьох містах Татарської АРСР ім’ям Шевченка названо вулиці, школи, бібліотеки.

Переклади: Шевченко Т. Кобзарь. Казан, 1939; Шевченко Т. Кобзарь. Казан, 1953.

Літ.: Джаліль М. Вчитися у Шевченка. «Вітчизна», 1962, № 3; Карімуллін А. Статті Галімджана Ібрагімова і Муси Джаліля про Шевченка. «Вітчизна», 1962, № 3; Ібрагімов Г. Герой-поет. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 1. К., 1964.

Р. К. Ганіева.


ТАТАРЧУК Арсен (н. 1823 — р. см. невід.) — селянин-кріпак. Служив кухарем у поміщика О. Лук’яновича в с. Мар’янському. Познайомився з Шевченком 1845, коли художник приїздив до О. Лук’яновича малювати портрети членів його родини. Спогади Т. про поета записав В. Беренштам і опублікував їх у «Киевской старине» (1900, № 2).


ТАТИЩЕВА ФОРТЕЦЯ — фортеця в Оренбурзькій губ. (тепер село Татищево Переволоцького р-ну Оренбурзької обл. РРФСР). Шевченко був у ній у червні 1847, коли його везли на заслання, і в жовтні 1850, по дорозі з Орської фортеці на місце нового заслання — в Новопетровське укріплення. Згадка про Т. Ф. є в повісті «Близнецы».


ТАТОСЯН Георгій Олександрович (н. 17.III 1922) — вірменський рад. літературознавець, критик, перекладач. Народився і жив на Україні, де й познайомився з творчістю Шевченка. Володіє укр. мовою пропагує твори укр. письменників. Про вплив Шевченка на вірм. л-ру і глибоку шану вірм народу до укр. поета писав у статтях «Співець свободи» (1961) і «Слава й гордість українського народу» (1964).

Тв.: Великий народный поэт «Коммунист», 1954, 9 марта.


ТВАРДОВСЬКИЙ Олександр Трифонович (21.VI 1910 — 18. XII 1971) — російський рад поет. Член КПРС з 1940. У творчості Т. значне місце посідає укр. тема (поезії «Тобі, Україно», «Бійцю південного фронту», 1941). Переклав твори Шевченка «Гайдамаки», «Сова», «Тополя», «Заповіт», «Тече вода в синє море» тощо. У статті «Поезія Михайла Ісаковського» (1967) проаналізував його переклади Шевченкових поезій рос. мовою. Держ. премія СРСР, 1941, 1946, 1947, 1971. Ленінська премія, 1961. Портрет с. 255.

Переклади: Шевченко Т. Гайдамаки. М., 1961.

Літ.: Спивак И. А. А. Твардовский — переводчик Шевченко. «Наукові записки Дрогобицького педагогічного інституту. Серія літературознавча». 1962, в. 10.


ТВЕРДЯНСЬКА Лідія Олександрівна (н. 19.XII 1912) — українська рад. скульпторка. Працює в галузі станкової та монументальної скульптури. Авторка творів на шевченківську тематику: «Тарасик» (дер., 1961, ДМШ), «Ви в наймах виросли чужії...» (литий бетон, 1961; пісковик 1963 — 64).


ТВОРЧИЙ ПРОЦЕС ШЕВЧЕНКА ПИСЬМЕННИКА — послідовність роботи над літ. твором — від виникнення задуму, зародження й розвитку образів до завершення. Наук. основою дослідження творчого процесу письменника є діалектико-матеріалістична теорія відображення. Осн. матеріалами, що дають змогу розкрити творчий процес Шевченка, є свідчення самого поета в «Щоденнику», листах, поезіях і повістях, спогади поетових сучасників і реконструкція процесу творчості на підставі об’єктивних даних, насамперед авторських рукописів — від первісних чорнових до остаточних чистових. Важливим матеріалом є власноручні виправлення Шевченка в деяких творах у робочих примірниках «Кобзаря» 1860, «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» (1844), у рукописних списках І. Лазаревського, П. Бартенева та ін. Шевченкові належить ряд висловлювань про процес творчості та його окремі сторони. Визнаючи, що важливим моментом творчості є натхнення, поет водночас виступав проти романтичного культу натхнення, підкреслював значення постійної цілеспрямованої праці: «Как инструмент виртуозу, как кисть живописцу, так литератору необходимо ежедневное упражнение пера» («Щоденник», 14.VI 1857). У «Щоденнику» (запис 10.VII 1857) він різко виступив, зокрема, проти примітивного уявлення про натхнення та його стимули, висловленого К. Лібельтом у книжці «Естетика, або Наука про прекрасне»: «Как, например, человек, так важно трактующий о вдохновении, простосердечно верит, что будто бы Иосиф Вернет велел себя во время бури привязывать на марсах к мачте для получения вдохновения. Какое мужицкое понятие об этом неизреченно божественном чувстве». Досить докладний опис свого власного творчого процесу Шевченко дав у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». В Т. п. Ш.-п. поєднувалися постійні чинники (особливості істор. дійсності, позиція поета в суспільно-політ. і літ.-естетичній боротьбі тощо), що визначали ідейну спрямованість його творчості, і безпосередні творчі імпульси, що породжували той або інший конкретний худож. задум. Розмаїті були творчі імпульси, пов’язані з обставинами життя поета, його біографією: конкретні факти життя, особисті враження, розповіді знайомих («У Вільні, городі преславнім», «Юродивий» та ін.); спогади про дитинство і юність («Ми вкупочці колись росли», «Мені тринадцятий минало», «Якби ви знали, паничі», «Художник» та ін.); роздуми про свою життєву долю і творчий шлях («Три літа», «Мені однаково, чи буду», «Чи то недоля та неволя», «Не молилася за мене», «Доля», «Муза», «Слава», «Чи не покинуть нам, небого» та ін.). Поет сам писав про ці чинники свого творчого процесу, напр., у віршах «То так і я тепер пишу» («А перш! Єй-богу, не брешу! // Згадаю що чи що набачу, // То так утну, що аж заплачу»), «Мов за подушне, оступили» («Бог зна колишнії случаї // В душі своїй перебираю // Та списую...»). Конкретні моменти біографії Шевченка становлять основу таких ліричних поезій, як «Н. Костомарову», «Ну що б, здавалося, слова», «І знов мені не привезла», «Готово! Парус розпустили», «Ми заспівали, розійшлись», «І станом гнучим і красою», «Огні горять, музика грає» тощо (див. Автобгографізм). Свої життєві враження поет нерідко втілював у творах через тривалий час. Напр., вірш-памфлет «П. С.» він написав через кілька років після зустрічі з П. Скоропадським. Поштовх до творчості давали образи та картини, що поставали в уяві Шевченка під впливом фольклорних мотивів (деякі думки, балади тощо), під час читання літ. творів інших авторів, ознайомлення з істор. джерелами. Коло цих творчих імпульсів допомагає розкрити лектура Т. Г. Шевченка. З фольклорних, істор. та літ. матеріалів письменник добирав те, що становило суспільний інтерес і відповідало його творчим настановам. Літ. художні й публіцистичні твори, істор. праці, журнальні публікації дали поштовх до написання ряду полемічних творів поета («Холодний Яр», «І мертвим, і живим...», «Якби ви знали, паничі», вступ до поеми «Гайдамаки» та ін.). Літ. образи виникали в уяві Шевченка і під час роботи над мистецькими творами та під час оглядання картин інших художників. На засланні Шевченко пригадував, як він у майстерні К. Брюллова, перед його картинами, «задумывался и лелеял в своем сердце своего слепца Кобзаря и своих кровожадных гайдамаков» («Щоденник», 1.VII 1857). За свідченням О. Афанасьєва-Чужбинського, Шевченко розумів сам, що народився більше поетом, ніж живописцем, тому що під час обдумування картини «хто його зна відкіль несеться, несеться пісня, складаються вірші, дивись, уже й забув, про що думав, а мерщій напишеш те, що навіялось» («Спогади про Шевченка». К., 1958, с. 116). А найчастіше задуми в Шевченка виникали на основі комплексу творчих імпульсів. Напр., у поемі «Гайдамаки»відобразилися нар. перекази про Коліївщину, які поет чув ще в дитинстві, ознайомлення з істор. матеріалами, повістю М. Чайковського «Вернигора», полеміка з реакц. критиками; в епілозі — спогади поета про своє дитинство, розповіді діда — І. Шевченка, можливо, й ще якісь невідомі нам чинники. Образи, які поставали в його творчій уяві, Шевченко записував на першому-лшшому клаптику паперу, що потрапляв під руку, часом — олівцем на стіні (ці записи не збереглись). У листі до О. Корсуна 11 — 12.I 1842, посилаючи для друку частину поеми «Мар’яна-черниця», Шевченко зазначав, що «шматочки паперу, що була написана „Черниця“, розгубилися — треба буде знову компонувать». П. Мартос розповів, що перші твори молодого Шевченка, які йому довелося бачити, були написані на клаптиках паперу, які поет зберігав у луб’яній скриньці під ліжком. Первісні тексти деяких творів (81-й і 149-й псалми з циклу «Псалми Давидові», початок другої редакції поеми «Москалева криниця» та ін.) Шевченко написав на листах, одержаних ним від В. Рєпніної, Я. Кухаренка, на листі М. Лазаревського до І. Ускова; варіант частини поезії «Марку Вовчку» — на листі від М. О. і М. В. Максимовичів; «Сон» («На панщині пшеницю жала»), «Плач Ярославни», «Чи не покинуть нам, небого» та ін. — на зворотах відбитків власних офортів. За окремими винятками («Плач Ярославни»), ці автографи майже не мають значних виправлень, написано їх швидко й легко, без «мук творчості». А. Козачковський свідчив, що Шевченко, живучи в його будинку в Переяславі, «писав, зовсім не відчуваючи потреби бути на самоті. Він писав немовби заіграшку» («Спогади про Шевченка». К., 1958, с. 76). У «Щоденнику» 9.II 1858 поет зазначив, що вранці того дня він легко, без жодних зусиль, написав триптих «Доля», «Муза» і «Слава».

Т. п. Ш.-п. мав кілька стадій. Роботі над рукописом здебільшого передував підготовчий етап нагромадження спостережень, осмислення їх, збирання потрібних матеріалів. Особливо це характерно для роботи над творами великого обсягу, з складною суспільно-політ., історичною та ін. проблематикою. За спогадами О. Афанасьєва-Чужбинського, Шевченко розповідав, що, пишучи поему «Єретик», він ознайомився з доступними йому джерелами про гуситів та епоху, яка їм передувала, «а щоб не погрішити проти народності — не залишав у спокої жодного чеха, що зустрічався у Києві або в інших місцях, в яких розпитував топографічні й етнографічні подробиці» («Спогади про Шевченка». К., 1958, с. 103). О. Афанасьєва-Чужбинського поет розпитував про горців, «про найменші подробиці тамтешнього побуту». Ці відомості Шевченко використав при написанні поеми «Кавказ». Значна роль у Т. п. Ш.-п., як і в творчому процесі Шевченка-художника, належала розробці планів задуманих творів. Крім плану ненаписаної повісті «Из ничего почти барин», поет не фіксував їх на папері, а тримав у голові. «Удачно проектированный план» поеми «Сатрап и Дервиш» (згодом цей задум частково реалізовано в поемі «Юродивий») Шевченко згадував у «Щоденнику» 19.VII 1857. Там же він зазначив, що є в нього ще один план, «основанный на происшествии в Оренбургской сатрапии», і міркував, чи не включити його як яскравий епізод до «Сатрапа и Дервиша». План поеми про матроса викладено в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», де цей план, власне, і здійснено. Зіставлення всіх цих планів та плану повісті «Из ничего почти барин» виявляє їхню спільну рису — концептуальність і соціально-політичну визначеність творчих задумів поета. Ідейно-естетична концепція творів Шевченка складалася й розвивалася саме на стадії розробки їхніх планів Близькою до плану є композиційна схема, накреслена Шевченком у повісті «Близнецы»: «Сначала опишу со тщанием место, т. е. пейзаж; потом опишу действующих лиц, их домашний быт, характеры. привычки, недостатки и добродетели, а потом уже, по мере сил, приступлю к драме, т. е. к самому действию». Подібну роль відігравав у Т. п. Щ.-п. добір епіграфів, які поет часом визначав ще до того, як писати твір. Так, у вірші «То так і я тепер пишу» поет, розгортаючи ліричну тему, іде від нар. приказки, яку він узяв за епіграф. Розробка планів і схем. добір епіграфів — свідчення цілеспрямованості творчого процесу. В ході дальшої роботи плани задуманих творів могли зазнавати певних змін. Напр., у первісній редакції Шевченко почав поему «Марія» вступом, який незабаром виділив у самостійний твір — «Во Іудеї во дні они». В одних випадках Шевченко починав писати, як тільки в нього виникав задум, в інших — між появою задуму та розробкою плану майбутнього твору й початком роботи минало чимало часу. А деякі задуми взагалі лишилися нездійсненими («Из ничего почти барин») або їх реалізовано тільки частково («Юродивий» та ін.). Наступна фаза творчого процесу — дальше доопрацювання й шліфування творів під час переписування текстів із чорнових до чистових автографів. Шевченко переписував начисто свої твори (крім поезій раннього періоду) до спец, альбомів: перед арештом 1847 — до збірки «Три літа», на засланні — до «Малої книжки», після заслання — до «Більшої книжки». Переписуючи тексти, він уважно працював над ними: одні слова закреслював (часом навіть не дописавши їх до кінця) і тут же, не ламаючи віршових рядків, замінював іншими. На цьому творча праця поета не припинялась. У різний час він і далі робив у переписаних творах стилістичні, а часом значні змістові виправлення (напр., у «Малій книжці» в поезії «А нумо знову віршувать» закреслив 5 рядків, натомість дописав 27 нових; у вірші «Полякам» дописав 8 заключних рядків). Більшість творів періоду заслання поет переписував начисто двічі: спочатку — до «Малої книжки» (не пізніше 23.IV 1850), а потім (по дорозі з заслання та в Петербурзі) — з «Малої книжки» до «Більшої книжки». Під час другого переписування значна частина творів «невольничої поезії» внаслідок великої творчо-редакційної роботи автора набула більшої викінченості, ідейно-художньої досконалості, а деякі твори подано фактично в новій редакції. Після заслання, готуючи до видання рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий», поет провів значну роботу щодо удосконалення і переробки своїх ранніх творів («Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гамалія» та ін.). Вимогливий художник слова, Шевченко не переставав шліфувати й удосконалювати свої твори до кінця життя. Під час друкування останнього прижиттєвого видання — «Кобзаря» 1860 — він виправляв тексти в своєму робочому примірнику книжки «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» (1844); після виходу в світ «Кобзаря» 1860 продовжував виправляти їх у робочому примірнику останнього «Кобзаря». Особливості Т. п. Ш.-п. нерозривно пов’язані з його методом (див. Метод творчий Шевченка-письменника). Т. п. Ш.-п. досліджували й досліджують І. Айзеншток, Ф. Ващук, Л. Кодацька, Є. Ненадкевич та інші.

Літ.: Гончаренко І. З творчої лабораторії Шевченка. «Радянське літературознавство», 1938, № 2 — 3; Айзеншток І. Як працював Шевченко. К., 1940; Кодацька Л. Ф. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1957; Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959; Ващук Ф. Т. Дві редакції поеми Т. Г. Шевченка «Москалева криниця» (З творчої лабораторії поета). «Праці Одеського університету», 1962, т. 152. Серія філологічних наук, в. 14; Ващук Ф. Т. Дві редакції поеми Т. Г. Шевченка «Варнак» (З творчої лабораторії поета). В кн.: Збірник праць дванадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1964; Ващук Ф. Т. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. В кн.: Мовознавство і літературознавство. К., 1964; Ващук Ф. Т. Редакційна робота Шевченка над циклом «В казематі». В кн.: Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1966; Ващук Ф. Творчоредакційна робота Шевченка над поезіями останніх років (1859 — 1861). В кн.: Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1969; Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. К., 1971; Ващук Ф. Творчо-редакційна робота Шевченка над поезією раннього періоду. В кн.: Збірник праць вісімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1971; Бородін В. С. До історії тексту «Малої книжки» Т. Г. Шевченка. «Радянське літературознавство». 1976. №2.

В. С. Бородін.


ТВОРЧИЙ ПРОЦЕС ШЕВЧЕНКА-ХУДОЖНИКА — послідовність і техніка роботи Шевченка з натури, втілення задумів у тематичних композиціях. Про творчу лабораторію художника дізнаємося з окремих відомостей, які він залишив у своїх записах, з альбомних начерків, завершених творів і, особливо, з незавершених робіт. Спочатку Шевченко робив контурний начерк, потім прокладав тіні, дедалі збільшуючи кількість їхніх градацій. Палітра Шевченка була досить обмеженою. Олією він малював на білому грунтованому полотні. Окресливши рисунок у найзагальніших обрисах олівцем, художник пензлем, рідкою рудуватою фарбою вкривав тло й тіні, які в належних місцях підсилював темною фарбою (асфальтом, інколи чорною). По цьому тонкошаровому теплому підмальовку наносив холодні, з домішкою білила, півтони (залежно від кольору шкіри або сірувато-блакитнуваті, або зеленкуваті), після чого прописував теплими тонами (рожевуватими або жовтуватими) світлі місця, накладав холодні бліки. Вже в такому вигляді тональні й кольорові співвідношення були досить виразними, форма здавалася більш рельєфною. Далі малював костюм у відповідних кольорах, урізноманітнював відтінки тл а, дрібними мазками домальовував обличчя, тіло (коли це був академічний етюд оголеної постаті), вносив окремі композиційні виправлення (коли — тематична картина). На останньому етапі використовував й яскраво-червоні (кіновар, краплак), сині (берлінська лазур, ультрамарин) та ін. фарби. Аквареллю Шевченко малював переважно на кольоровому (блідих теплих тонів), а інколи на білому папері, використовуючи одну фарбу (здебільшого сепію) або дві (холоднувату і теплувату), а то й більше фарб (до шести). Послідовність роботи була така: контурний рисунок олівцем (інколи де-не-де штрихування), прокладання легких тіней холодним тоном, введення додаткового теплого, ін. кольорів. У найосвітленіших місцях Шевченко часом застосовував білило, деякі деталі прорисовував пером. Малюючи архітектурні споруди, він охоче користувався лінійкою, за допомогою якої спочатку наносив сітку з кількох перпендикулярних вертикалей і горизонталей, що давало змогу точно визначити пропорції, а потім чітко викреслював основні маси у перспективних скороченнях. Таким чином, процес виконання Шевченком живописних творів грунтувався на досить раціональній системі, що забезпечувала оптимальний ефект на кожному етапі роботи. Довершеним художник вважав етюд, починаючи з того моменту, коли на ньому з’являлася хоча б сумарно відтворена світлотінь. В останнє десятиліття своєї худож діяльності Шевченко рисував вуглем або італ. олівцем на темно-сірому папері. Досить було кількох штрихів білою крейдою, щоб сіре тло перетворилося на середній тон, а форма набула виразної об’ємності. Такою технікою він виконав свої кращі портретні рисунки (напр., портрети Айри Олдріджа, М. С. Щепкіна та ін.). Задуми тематичних композицій виникали в художника під впливом життєвих вражень або мали літ. походження. Сцена, яку Шевченко бачив у натурі, могла підказати йому сюжет для майбутньої композиції (напр., «Хлопчик, що розпалює грубку», жанрові твори з життя казахів). Сюжети давали художникові також прочитані книжки і власна поетична творчість (поеми «Катерина», «Слепая» та ін.). Втім, здебільшого він обирав такі сюжети, що відповідали якимось його особистим думкам, переживанням. Так, у романі В. Скотта «Вудсток» увагу художника привернув лише один епізод, що давав змогу порушити тему загубленої дівочої долі; відчуття самотності викликало в його свідомості образи Робінзона Крузо, Діогена. Свої або чужі літ. твори давали фантазії Шевченка-художника тільки поштовх, він не прагнув скрупульозно дотримуватися певного тексту. З козацьких літописів йому було відомо, що Б. Хмельницький не приймав одночасно послів трьох держав, але зобразив він їх разом («Дари в Чигрині 1649 року»); створюючи композицію «Катерина», художник доповнював свою поему новими епізодами; навіть ілюструючи «Историю Суворова ...» (СПБ, 1843), він відтворив чотири сцени, які в ній не згадано. Шевченко мав добру зорову пам’ять, що підтверджується надзвичайною конкретністю описів у його прозі, але з уяви рисував тільки дрібні начерки, схеми композицій. Втілювати задуми без серйозних натурних студій художник не вважав за можливе. Віддаючи перевагу композиціям з небагатьох постатей, принаймні важливіші, першопланові він завжди малював з натурщиків, для деталей антуражу використовував реквізит, що був у його розпорядженні. Тому особливо динамічних поз, в яких не міг би стояти натурщик, в довершених творах Шевченка майже немає. Пошуки композиції йшли у нього в напрямі зменшення кількості постатей, подолання динаміки (так, у первісних начерках «Селянської родини» хата повернута кутом до глядача, з одного боку були старі з маленькими дітьми, а з другого — парубок, що залицяється до дівчини: турок у «Дарах в Чигрині 1649 року» клав на стіл подарунки, високо підвівши руки). Збереглося багато підготовчих рисунків до Шевченкових картин олією, але пленерних етюдів до них нема, а можливо й не було. Це може бути ще одним свідченням дивовижної зорової пам’яті художника. Безпосередньо з натури або з уяви голкою на офортній дошці Шевченко не рисував. Маючи завершений до дрібних деталей тоновий рисунок або етюд олівцем, сепією, тушшю, лише тоді відтворював його голкою. На певних етапах виконання зображення на металі художник робив пробні відбитки і виправляв спотворення тону, якщо воно з’являлося внаслідок перетравлення, вносив дрібні композиційні корективи. Копіюючи, Шевченко відтворював оригінал у його техніці (акварелі К. Брюллова — аквареллю, олійний портрет М. Рєпніна-Волконського роботи Й. Горнунга — олією) або в іншому матеріалі (наприклад, малюнки з естампів, гравюри з картин Б.-Е. Мурільйо, Рембрандта та ін.). В цьому випадку він перемальовував живописне полотно тушшю або сепією в одному тоні, переводив контур на граверну дошку і відтворював штрихами зафіксовану в малюнках світлотінь. Більшість своїх композицій, виконаних сепією (сцени з побуту казахів, «Притча про блудного сина»), та низку краєвидів, мальованих на Україні й на засланні, Шевченко збирався відтворити в гравюрі, що була єдиним за його часів засобом поширення творів образотворчого мистецтва в масах. Саме цим пояснюється перевага у спадщині художника монохромних або вкрай лаконічних за кольором малюнків. Особливості творчого процесу Шевченка як художника зумовлені його реалістичним творчим методом і пов’язані з ним (див. Метод творчий Шевченка-художника).

Літ.: Кирилюк Є. П. Т. Г. Шевченко. К., 1959; Касіян В. Офорти Тараса Шевченка. К., 1964; Владич Л. «Живописна Україна» Т. Г. Шевченка. К., 1963; Шагінян М. Тарас Шевченко. К., 1970; Владич Л. Автопортрети Тараса Шевченка. К., 1973.

П. О. Білецький.


ТЕАТР І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Ранні театр. враження Шевченка, ймовірно, пов’язані з усною нар. драмою і, зокрема, з вертепом, які побутували на Україні на поч. 19 ст. Перше його знайомство з профес. театром могло відбутися у Вільні (1829 — 31), де в той час було два театр. приміщення — Великий і Малий театри, в яких виступали переважно польс. трупи. Супроводжуючи свого пана П. Енгельгардта, козачок Тарас, можливо, бував і в театрі. Це ж припущення можна віднести й до першого року перебування Шевченка в Петербурзі. В 1831 тут діяли два публічні (Великий і біля Симеонівського мосту Новий) театри, два придворні (Ермітажний і Кам’яноострівський) театри, з якими також міг бути ознайомлений Шевченко. За роки його навчання у В. Ширяєва в місті з’явилися ще два: 1832 урочисто відкрито Александринський, а 1833 — Михайлівський театри. З 1.VI 1836 В. Ширяєв разом з підмайстрами та учнями виконував живописні роботи в театр. приміщеннях Петербурга, виготовляв також декорації. Між 13.VII і листопадом 1836 він працював над худож. оформленням Великого театру, що капітально перебудовувався. Тут Шевченко познайомився й заприятелював з машиністом сцени П. Карташовим. Наприкінці 1836 — на поч. 1837 разом з іншими підмайстрами й учнями В. Ширяєва Шевченко здійснював живописні роботи в Александринському й Михайлівському театрах, а навесні 1838 наново розписував плафони цих приміщень. Ймовірно, десь 1836, ставши підмайстром і здобувши деяку незалежність, Шевченко почав самостійно відвідувати театр. У зацікавленні молодого Шевченка театром було два періоди, різницю між якими він визначив словами героя автобіографічної повісті «Художник», який, бувши кріпаком, відвідував театр при нагоді: «бывало, промыслишь как-нибудь эту бедную полтину и несешь ее в раек, не выбирая спектакля. И за полтину, бывало, так чистосердечно нахохочуся и горько наплачуся, что иному и во всю жизнь свою не приведется так плакать и так смеяться».

Ставши вільним, Шевченко дивився театральні вистави в товаристві людей, які сприяли його духовному зростанню, виробляли в нього критичне ставлення до мистецьких явищ: «и такая чудная перемена, — говорить той же герой повісті „Художник“. — Теперь, например, я уже иначе не иду в театр, как в кресла и редко когда в места за креолами, и иду смотреть не что попало, а норовлю попасть или на бенефис, или на повторение бенефиса, или хоть и старое что-нибудь. то всегда с выбором. Правда, что я утратил уже тот непритворный смех и искренние слезы, но мне их почти не жаль». З цієї ж повісті відомо, що Шевченко бував у театрі разом з К. Брюлловим, І. Сошенком, В. Штернбергом, О. Ельканом. Хоч у творі є зміщення в часі, коли відбувалися ті чи інші події, однак докладність свідчень автора дає змогу припускати, що він сам був очевидцем окремих епізодів, про які розповідає герой повісті. Так, у повісті йдеться про відвідання Михайлівського театру, де трупа Александринського театру давала виставу «Тридцять років, або Життя картяра» В. Дюканжа, в якій роль жебрака виконував В. Каратшін. Шевченко навів оцінку, яку дав цій п’єсі К. Брюллов («пересоленная драма») і висловив захоплення від костюма, в який Брюллов одягнув В. Каратигіна: «Публика бесновалась, сама не знала отчегої Что значит костюм для хорошего актера». Герой повісті відзначав уміння К. Брюллова читати вірші краще за Я. Брянського і В. Каратигіна. Це може свідчити про критичне ставлення Шевченка до старої класицистичної манери гри, якої дотримувались ці актори. Герой Шевченкової повісті разом з К. Брюлловим і В. Штернбергом побував в Александринському театрі на виставі «Зачарований дім, або Смерть Людовіка XI» Й. Ауффенберга (переробка повісті О. Бальзака «Метр Корнеліус») з В. Каратигіним у головній ролі; разом з В. Штернбергом дивився «Розбійників» Й.-Ф. Шіллера.

У повісті «Художник» згадано оперні вистави «Роберт-диявол» Д. Мейєрбера і «Фенелла» Д. Обера, гастролі М. Тальоні. Для формування й розвитку театрально-естетичних поглядів Шевченка в перший петерб. період його життя велике значення мало спілкування з відомими діячами рос. і укр. культури, що з ними поет зустрічався на муз.-літ. вечорах. Ближчому знайомству поета з театром сприяла, зокрема, його особиста дружба з С. Гулаком-Артемовським, з яким він познайомився восени 1838, а зблизився 1842, після повернення співака з-за кордону. Особливо Шевченко захоплювався С. Гулаком-Артемовським у партії Руслана в опері М. Глинки «Руслан і Людмила». В листі до Г. Тарновського 25.I 1843 поет писав: «Та що то за опера, так ну! а надто як Артемовський співа Руслана... добрий співака, нічого сказать».

На поч. 40-х pp. інтерес Шевченка до театру настільки зростає, що він пише кілька п’єс з укр. побуту рос. мовою, сподіваючись на постановку їх у петерб. театрах (див. Драматургія Т. Г. Шевченка). Очевидно, саме тоді він ознайомився з першими зразками нової укр. драматургії — опублікованими протягом 30 — на початку 40-х pp. п’єсами І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Костомарова, К. Тополі, С. Писаревського та з рукописом п’єси Я. Кухаренка «Чорноморський побит на Кубані». В сезоні 1841 — 42 на сцені Александринського театру сім раз пройшла п’єса Г. Квітки-Основ’яненка «Шельменко-денщик». Шевченко, безперечно, бачив цю виставу. Приїхавши в травні 1843 в с. Качанівку на Чернігівщині, поет ближче пізнав домашній театр поміщика Г. Тарновського; згодом у повісті «Музыкант» він розкрив трагедію актриси цього театру. Перебуваючи в Києві в квітні — червні 1843, Шевченко, можливо, теж відвідував театр. Тут виступала рос. трупа А. Каратєєва і саме гастролювали М. С. Щепкін і О. Є. Мартинов. Останнього Шевченко міг бачити на сцені з 1836, коли актор увійшов до трупи Александринського театру, а М. С. Щепкіна — в квітні — травні 1838. У 1843 в Києві, на думку дослідників, поет уперше зустрівся з М. С. Щепкіним особисто. Могло бути, що київський театр Шевченко відвідував і наприкінці січня 1844, під час контрактового ярмарку. Тоді тут виступала російсько-українсько-польська трупа П. Рекановського. Повернувшись до Петербурга в 2-й половині лютого 1844, Шевченко продовжував відвідувати театри, зокрема у вересні — жовтні захоплювався грою М. С. Щепкіна, який виступав в Александринському театрі і мав величезний успіх у «Наталці Полтавці» та «Москалі-чарівнику» І. Котляревського. Виступи великого актора в укр. п’єсах сприяли створенню українського аматорського театру в Петербурзі. 26.XI 1844 Шевченко листом повідомляв Я. Кухаренка, що укр. аматорський гурток петерб. Медико-хірургічної академії готує до різдвяних свят вистави «Москалячарівника» І. Котляревського, «Шельменка» і «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка та «Назара Стодолю», і просив надіслати до великодніх свят для цього гуртка оперу «Чорноморський побит на Кубані».

Наприкінці березня 1845 Шевченко знову поїхав на Україну. В Москві зустрівся з М. С. Щепкіним. Подорожуючи по Україні з квітня 1845 до квітня 1847, поет бачив вистави укр., рос. та польс. мовами в Києві й ін. містах і, можливо, в поміщицьких маєтках. У Ромнах на відомому тоді Іллінському ярмарку, де виступала харківська драм. трупа, 24.VII 1845 Шевченко дивився «Москаля-чарівника» І. Котляревського з участю К. Соленика (запис у «Щоденнику» 20.VII 1857). У повісті «Капитанша» згадано оперу Г. Доніцетті «Дочка полку», яку, за словами героя твору, ставили в Ромнах польс. актори; у «Близнецах» — оперу-водевіль «Козак-віршувальник» О. Шаховського; в «Музыканте» — водевіль «Лев Гурич Синичкін, або Провінційна дебютантка» Д. Ленського. У «Щоденнику» 27.VI 1857 поет згадав романтичну драму О. Шаховського «Двомужниця, або За чим підеш, те й знайдеш».

Десятирічний період заслання позбавив Шевченка безпосередніх театр. вражень. Перебуваючи в малолюдних місцях, а також у тривалому плаванні по Аральському морю, він не мав навіть що читати. З листопада 1849, коли експедиція повернулась до Оренбурга, у нього з’явилося більше можливостей дізнатися про новини театрального життя, спілкуватися з місцевою інтелігенцією, бувати у декого вдома, користуватися кількома приватними бібліотеками, а також іноді відвідувати аматорські вистави. В Новопетровському укріпленні, після повернення з Каратауської експедиції, він дістав змогу брати участь у хоровому й драм. аматорських гуртках. Тоді, зокрема, він організував аматорську виставу комедії О. Островського «Свої люди — поквитаємось», в якій Шевченко виконав роль стряпчого Рисположенського. Збереглися мемуарні свідчення про неї Є. Косарєва. Вистави відбувалися в спеціально обладнаній казармі. Декорації виготовили свої художники (серед яких був і Шевченко). Для завіси використали яскраво-червону шовкову тканину з китицями. Люстри й канделябри було зроблено з багнетів. Перша вистава відбулася 27.XII 1851. За акторів були тільки чоловіки. «Коли з’явився на сцені Шевченко, то смішно було на нього дивитися, — згадував Є. Косарєв, — ... він удавав з себе приказного, який ніби з’явився з похмілля і недоспав після надмірного перепою... Взагалі Шевченко зумів чудово зіграти свою роль...». Незабаром спектакль було повторено. Третя вистава аматорського гуртка складалася з якихось двох водевілів. Шевченко в ній не грав, але був її ініціатором і, можливо, навіть за «режисера». За свідченням Є. Косарєва, комендант Новопетровського укріплення А. Маєвський після вечері, влаштованої для учасників вистави, сказав Шевченкові: «Багато тебе, Тарасе Григоровичу, обдарував бог: і поет ти, і живописець, і скульптор, та ще, як виявляється, і актор...». Є. Косарєв відзначав також, що Шевченко на різних вечорах вдало копіював представників різних соціальних станів. Однак аматорські вистави в Новопетровському укріпленні тривали недовго. В листі до С. Гулака-Артемовського 1.VII 1852 Шевченко скаржився на те, що про новини літератури, музики й театру він нічого не знає. Тільки від А. Головачова, який у жовтні 1852 приїздив у Новопетровське укріплення, Шевченко дізнався про дещо з літ. і мистецького життя, зокрема театрального. В листі до А. Головачова 15.XI 1852 поет відзначав, що, слухаючи його розповідь, він в уяві переносився в Москву, в Петербург, і серед усього, що облагороджує людину, бачив і театри. І тут же додав: «А если увидите Островского, то и ему нижайший поклон за его „Свои люди“...». У 1856 Шевченко познайомився з письменником О. Писемським. З поч. 1857, дізнавшись про заходи друзів щодо його звільнення, поет дедалі частіше линув думкою у Петербург і Москву з їхнім бурхливим культ. життям, частіше згадував своїх приятелів, театр. діячів і драматургів, зокрема М. С. Щепкіна, С. Гулака-Артемовського, Я. Кухаренка. Різні житейські ситуації він часто характеризував драматургічними категоріями, напр. бійку між місцевими військовими службовцями — майбутніми зятем і тестем визначив як сюжет для водевіля («Щоденник», 16.VI 1857).

Роздумуючи над суттю сатири, необхідної «для нашего времени и для нашего среднего полуграмотного сословия», Шевченко зразком такої сатири вважав, зокрема, комедії «Ревізор» М. Гоголя та «Банкрот, або Свої люди — поквитаємось» О. Островського. А з приводу заборони на прохання моск. купецтва п’єси Островського для сцени зробив висновок: «Если это правда, то сатира, как нельзя более, достигла своей цели. Но я не могу понять, что за расчет правительства покровительствовать невежество и мошенничество» («Щоденник», 26.VI 1857). Отже, в оцінці цієї п’єси Шевченко наблизився до поглядів М. Добролюбова на творчість рос. драматурга.

У Нижньому Новгороді Шевченко мав змогу часто відвідувати театр, читати багато драм. творів і критичної л-ри про сценічне мистецтво. 1.X 1857 він був на відкритті сезону в місцевому театрі. Ставили драму О. Потєхіна «Суд людський — не божий». І хоч п’єсу Шевченко різко осудив, однак серед виконавців відзначив М. Мочалову, звернув увагу й на маленький оркестр, що в антрактах прекрасно виконав кілька номерів з «Дон-Жуана» В.-А. Моцарта, і на саме приміщення театру, невелике, але оздоблене просто й зі смаком, і на публіку, особливо жіночу, «замечательно неблестящую и немногочисленную». 6.Х Шевченко подивився драму А. Коцебу «Син кохання». Серед акторів він виділив К. Васильєву — Амалію та М. Платонова — барона. Інші актори, за його визначенням, грали «лубочно». Після драми показали водевіль «Плутанина» у переробці П. Федорова. «Поздешнему хорошо, а по-моєму — тоже лубочно», — записав поет. 13.Х 1857 Шевченко вперше звернув увагу на молоду актрису К. Піунову: «Пиунова была естественна и грациозна. Легкая игривая роль ей к лицу и по летам». Схвилювала поета чудово виконана в антракті увертюра з опери «Вільгельм Телль» Дж.-А. Россіні, яка нагадала поетові оперні вистави в Петербурзі: «Каковы-то теперь спектакли в Питере, на Большом театре? Хоть бы одним глазом взглянуть, одним ухом послушать» («Щоденник», 13.Х 1857). Вистави нижегородського театру Шевченко оцінював з позицій вимогливого глядача, знавця, естетичний смак якого вихований на кращих зразках рос. сценічного мистецтва. Не все в репертуарі нижегородського театру його задовольняло. 29.X 1857 він був на виставі «какой-то кровавой драмы», назву якої не вважав за потрібне вносити до «Щоденника». Не сподобалась поетові п’єса М. Полевого «Мати-іспанка», яку він бачив 12.ХІ 1857, і гра К. Васильєвої в головній ролі, однак він виділив Є. Климовського в ролі Філіппа IV. 12.XII 1857 Шевченко дивився виставу «Станційний доглядач» — драм. переробку М. Куликова повісті О. Пушкіна — і хоч був проти драм. переробок, залишився задоволений і майстерною переробкою, і незрівнянним виконанням. Серед виконавців відзначив Є. Трусову і Владимирова. Побачивши 17. XII 1857 виставу «Святковий сон перед обідом» О. Островського, Шевченко критично висловився про п’єсу, і ця оцінка збігається з тими, які давали їй передові тогочасні критики. У Нижньому Новгороді Шевченко дедалі частіше згадував свого давнього друга М. С. Щепкіна і хотів з ним побачитися ще до того, як дістане дозвіл на в’їзд до Москви. 12.XI 1857 він надіслав акторові листа, в якому пропонував зустрітися десь поблизу Москви. М. С. Щепкін у листі 27.XI 1857 відповів на це згодою і писав, що вони можуть зустрітися або на синовій дачі в с. Нікольському, або ж він сам приїде в Нижній Новгород. На це Шевченко в листі 5.XII відгукнувся з великою радістю: «О, як би ти добре зробив, якби приїхав! Тут би тебе, преславного, на руках понесли твої безчисленнії поклонники... На тім тижні почнуться тут дворянські вибори, уже почали збираться повітові пани, то може б ти здумав показать себе їм на тутешній сцені. Ото б порадував ти їх хуторянські душі, а мою щиру, любящую тебе душу переніс би на саме небо... Не я один прошу тебе приїхать сюди, а всі добрі і розумні люди просять тебе, а їх тут таки чимало». Серед тих, хто чекав на приїзд Щепкіна, поет назвав О. Улибишева, з яким познайомився в театрі 2.XII 1857. Щодо умов приїзду актора Шевченко писав, що говорив з директором нижегородського театру О. Варенцовим. Чекаючи на приїзд друга, Шевченко не тільки частіше відвідував театр, а й ходив на вечори з участю акторів. М. С. Щепкін був у Нижньому Новгороді з 24 по 29.XII 1857. Він виступив у кількох виставах. Його гра вразила Шевченка. Але ще більше поет був захоплений М. С. Щепкіним як людиною («Щоденник», 29 і 30. XII 1857). Шевченко продовжував відвідувати театр, часто бачився з К. Піуновою. 6.I 1858 він дивився виставу водевілю Д. Ленського «Простачка і вихована», а 19.I — «Москаля-чарівника» І. Котляревського, в яких грала К. Піунова. 21.I поет був присутній на бенефісі актриси, для якого обрано мелодраму «Паризькі старці» Т. Барр’єра і водевіль О. Баженова «Спритна бабуся». Подивившись ці вистави, він написав рецензію «Бенефис г-жи Пиуновой, января 21 1858 года». . З неї відомо, що Шевченко бачив і вистави «Бідна наречена» й «Бідність не порок» О. Островського. 2.II Шевченко був на виставі «Паризькі старці» Т. Барр’єра — останній виставі театр. сезону. В «Щоденнику» поет згадав про 18 своїх відвідань нижегородського театру, хоч, безперечно, він бував там частіше, можливо, й під час репетицій. З 30 осіб трупи Шевченко, крім К. Піунової, згадував М. Мочалову, К. Васильєву, Є. Трусову, Е., Л. і М. Шмідтгоф, М. Вільде, Є. Климовського, Владимирова, М. Платонова. Рецензія на бенефіс К. Піунової й короткі, але влучні характеристики акторської гри, вміщені в «Щоденнику», виявляють у Шевченкові тонкого знавця театр. мистецтва. Нижегородський театр не міг задовольнити високих естетичних запитів Шевченка. Проте коли театр на час посту було закрито, поет 4.II 1858 записав у «Щоденнику»: «Лучше хоть что-нибудь, нежели ничего. Другой день нет спектаклей, бедных нижегородских спектаклей. И будто чего-то необходимого недостает». До самого від’їзду з Нижнього Новгорода Шевченко зустрічався з акторами, бував у них вдома (записи в «Щоденнику» 23, 25, 26. II та 6.III 1858). У Москві з 11 до 26.III 1858 поет жив на квартирі М. С. Щепкіна. Але в цей час вистав не було, до того ж перший тиждень перебування в Москві Шевченко хворів. Проте М. С. Щепкін познайомив його з деякими акторами Малого театру, зокрема з І. Самаріним та С. Шумським 16.III Шевченко намалював Щепкіна Михайла Семеновича портрет. У другий петерб. період життя театр. інтереси Шевченка стають більш цілеспрямованими. Вже наступного дня після приїзду до Петербурга, 28.III 1858, Шевченко зустрівся з С. Гулаком-Артемовським, який досяг тоді найвищої слави. Відтоді не було дня, щоб друзі не бачились. Уславлений співак познайомив Шевченка з театр. Петербургом і його «чарівницею оперою». В невідомому Шевченкові приміщенні театру-цирку, спорудженому 1848, він 2.IV слухав оперу «Бронзовий кінь» Д. Обера, в якій відзначив виконавців Й. Петрова та С. Гулака-Артемовського. У виставі «Москаль-чарівник», яку Шевченко дивився 10.IV 1858, він високо оцінив Чупруна — Гулака-Артемовського, хоч свого часу бачив геніальних виконавців цієї ролі М. С. Щепкіна і К. Соленика. Прослухавши 17.IV оперу «Іван Сусанін» М. Глинки, Шевченко залишив у «Щоденнику» захоплений відзив про музику, автора і виконавців Й. Петрова — Сусаніна та Д. Леонову — Ваню. Заслуговує на увагу факт, що поет у травні 1858 турбувався про постановку опери К. Вільбоа «Наташа, або Волзькі розбійники» (запис 8.V 1858). 14 — 19.V він бачився з М. С. Щепкіним, який приїжджав до Петербурга на ювілей О. Гедеонова. 18. V на вечорі у A. Толстої рос. актор прочитав монолог з драми О. Пушкіна «Скупий лицар» та ін. твори. «И прочитал так, что слушатели видели перед собою юношу пламенного, а не 70-летнего старика Щепкина. Гениальный актер и удивительный старик», — захоплено записав Шевченко в «Щоденнику». Увечері 19.V він дивився в Михайлівському театрі виставу Александринського театру «Весілля Кречинського» О. Сухово-Кобиліна, де в ролі Расплюєва виступав П. Садовський, який тоді гастролював у Петербурзі. «После Щепкина я не знаю лучшего комика», — записав поет у «Щоденнику», зауваживши, що B. Самойлов (який грав роль Кречинського) «далеко уступает Садовскому». Зіставлення двох партнерів небезпідставне. Шевченко передусім обстоював засади сценічного реалізму, віддаючи перевагу акторові московського Малого театру П. Садовському — представникові «школи переживання» — над актором Александринського театру В. Самойловим — представником «школи удавання». 10.XI 1858 на сцені театру-цирку в ролі Отелло в однойменній трагедії Шекспіра виступив великий негритянський трагік А. Олдрідж. Незабаром поет став одним з найпалкіших прихильників таланту геніального майстра сцени, спостерігаючи його гру в виставах Шекспірових трагедій «Отелло», «Король Лір», «Венеціанський купець», «Річард III» і «Макбет». 6.XII 1858 в листі до М. С. Щепкіна він відзначав: «У нас тепер африканський актер, чудеса виробляє на сцені. Живого Шекспіра показує». Збереглися спогади сучасників про щиру дружбу двох великих митців, які зустрічалися не тільки в театрі, а й у Толстих, і в скромній Шевченковій квартирі. Під час одного з таких побачень Шевченко закінчив Олдріджа Айри портрет. 10.III 1859 Шевченко з найвидатнішими вітчизняними письменниками був присутній у ресторані Дюссо на обіді, влаштованому редакцією журналу «Современник» на честь актора О. Мартинова. Він разом з М. Некрасовим, М. Чернишевським, М. Добролюбовим, М. Салтиковим-Щедріним, Л. Толстим, І. Тургенєвим, О. Островським, О. Писемським та ін. публічно визнав величезну заслугу видатного актора-демократа в утвердженні національної драматургії на рос. сцені. У 2-й половині березня та з 17.IV до 20.V 1859 Шевченко зустрічався в Петербурзі з М. С. Щепкіним, який виступав в Александринському театрі. В гостях у М. Тютчева Шевченко до сліз зворушив Щепкіна читанням власних віршів, зокрема «Сну» («На панщині пшеницю жала...»). Поет міг бачитися з актором і в Москві по дорозі на Україну наприкінці травня 1859 та, повертаючись до Петербурга, — з 28.VIII до 6.IX 1859. У середині березня 1860 друзі знову зустрілися в Петербурзі, коли Щепкін привозив зібрані в Москві гроші на користь Товариства для допомоги нужденним літераторам і вченим. 15.III 1860 на обіді у Ф. Толстого були присутні, зокрема, Шевченко і Щепкін, який читав «Скупого лицаря» О. Пушкіна та кілька віршів Шевченка.

У лаконічних висловлюваннях Шевченка про театр найважливішими є його думки про суспільну функцію сценічного мистецтва, акторську майстерність і художню цілісність вистави. Театрально-критичні погляди Шевченка розвивалися в річищі передової рос. театр. культури, яка в 30 — 40-х pp. 19 ст. услід за літературою стала могутньою ідейною зброєю в боротьбі проти реакц. ідей монархізму і кріпосництва. Критерієм сценічної правди для нього завжди була творчість М. С. Щепкіна. Погляди Шевченка на театр, висловлені в «Щоденнику», листах і рецензії на бенефіс К. Піунової, стосуючись гол. чин. нижегородських спектаклів, свідчать про велику ерудицію поета в питаннях історії й теорії сценічного мистецтва, про глибоке розуміння стану провінційного театру порівняно з театром Москви й Петербурга. Народність і реалізм, утверджувані М. С. Щепкіним, стали осн. засадами сценічної реформи, якої в кінці 50-х pp. 19 ст. особливо потребував як столичний, так і провінційний театр, і це тонко відчував Шевченко. У кожній театр. виставі він визначав худож. цінність її літ. основи — п’єси — і якість сценічного втілення. Його цікавила наявність ансамблю у грі акторів, отже, стан тогочасної режисури. Оцінки, які давав Шевченко окремим акторам, свідчать, що його насамперед цікавило правдиве відтворення переживань, передавання глибоких і бурхливих пристрастей. Саме тому він захоплювався мистецтвом великих носіїв сценічної правди — М. С. Щепкіна і К. Соленика, П. Садовського й А. Олдріджа. Шевченко не раз підкреслював значення реалістичного костюма для розкриття образу, відзначав роль музики як важливого компонента у відтворенні заг. настрою вистави. Шевченкові оцінки театр. вистав свідчать про те, що поза його увагою не залишилось і питання психології тодішнього глядача. З усього цього можна зробити висновок, що Шевченко — поет, художник і драматург-реаліст — глибоко цікавився театр. мистецтвом у всіх його проявах, піклувався, щоб театр розвивався по шляху глибокого відтворення правди життя і високої худож. майстерності.

Літ.: Борщаговський О., Йосипенко М. Шевченко і театр. К., 1941; Йосипенко М. К. Шевченко і театр. В кн.: Український драматичний театр, т. 1. К., 1967; Рулін П. Шевченко і театр. В кн.: Рулін П. На шляхах революційного театру. К., 1972; Большаков Л. Шевченко і Нижегородський театр. В кн.: Збірник праць двадцять першої та двадцять другої наукових шевченківських конференцій. К., 1976.

Р. Я. Пилипчук.


ТЕКЕЛІЙ (Текеллі) Петро Аврамович (1720 — 93) — російський військ. діяч, генераланшеф. Очолював війська, які за наказом царського уряду 4_5 (15 — 16). VI 1775 зайняли, а потім зруйнували Нову Січ. У повісті Шевченка «Близнецы» згадано «нецеремонный обед», що його дав Т. у Петербурзі запорізьким депутатам на чолі з А. Головатим.


ТЕКСТОЛОГІЯ ТВОРІВ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Текстологія — галузь філології, що вивчає пам’ятки писемності, твори л-ри та фольклору для критичної перевірки й встановлення їхніх текстів, дальшого дослідження, тлумачення й видання їх. У теоретичному (літературознавчому) плані метою текстологічного вивчення рукописів Шевченка та близьких до них творчих матеріалів є аналіз творчого процесу Шевченка-письменника (від первісного задуму до завершення твору чи припинення роботи над ним), виявлення закономірностей творчої еволюції поета. Текстологічні розробки допомагають всебічно висвітлювати проблематику творів та художню систему Шевченка й розв’язувати багато питань шевченкознавства. Текстологічне вивчення — основа кожного видання літературної спадщини Т. Г. Шевченка чи її частини (див. Видання літературних творів Т. Г. Шевченка).

У дожовтн. період історію Шевченкових текстів майже не вивчали. В рад. шевченкознавстві текстологічні дослідження провадяться на основі наук. принципів рад. текстології. Принципи ці застосовують з урахуванням характеру рукописної та друкованої спадщини Шевченка. За життя поет зміг опублікувати лише невелику частину своїх творів. Переважна більшість того, що він написав, лишилася в рукописах. Окремі твори втрачено або їх не розшукано (див. Незнайдені літературні твори Т. Г. Шевченка). За авторськими рукописами друкується більшість творів Шевченка: поезія 1843 — 45 — за збіркою «Три літа» (винятки: поема «Наймичка», «Псалми Давидові», друга редакція поеми «Невольник»), твори 1846 — 50 — за «Більшою книжкою» та «Малою книжкою», ряд поетичних творів («Н. Маркевичу», «Вітер з гаєм розмовляє», «Мар’яна-черниця», «Слепая» і ін.) та рос. повісті — за окремими автографами або за авторизованими копіями. Рукописи не втрачають свого значення й щодо творів, які поет опублікував, оскільки усунути цензурні та всілякі інші спотворення можливо лише при наявності автографів, авторитетних прижиттєвих списків, що зберегли автентичний текст Шевченка, або примірників прижиттєвих видань з власноручними виправленнями автора («Гайдамаки», 1841; «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки», 1844; «Кобзар», 1860 — зберігаються в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка Академії наук Української РСР). При підготовці видань творів Шевченка постають питання про визначення основних текстів, добір творів, послідовність їхнього розташування, правописний режим, опрацювання довідкового апарату (супровідні статті, коментарі, допоміжні покажчики тощо). Практичне розв’язання цих проблем залежить від типу видання, його мети й призначення.

Існують такі різновиди видань творів Шевченка: повні, одно- або кількатомні збірки вибраних творів; видання, упорядковані за принципом жанрово-родової однорідності (поеми, лірика, балади, повісті); видання окремих творів; видання спец. призначення, зокрема для вивчення в школі. Всі видання діляться на два осн. типи: наукові, що мають наук. встановлений, критично-вивірений текст з відповідним наук.-дослідницьким коментарем, і популярно-масові, де передруковуються наук. встановлені тексти зі змінами в доборі творів, розташуванні й коментуванні їх, а також із змінами правописного режиму. Незважаючи на зусилля І. Франка, В. Доманицького та ін. дослідників Шевченкового тексту, жодне з дореволюц. видань «Кобзаря» не стало наук.-критичним.

Не в усьому вдалими були й перші видання в рад. час: «Поезії (Кобзар)» за ред. І. Айзенштока та М. Плевака (Х., 1925); «Дневник» за ред. І. Айзенштока (Х., 1925); «Поезія» в двох томах за ред. М. М. Новицького (К., 1927); «Повна збірка творів» в п’яти томах за ред. О. Корнійчука, П. Тичини, М. Рильського та ін. (К., 1939) тощо. Однак загальний перегляд осн. джерел Шевченкового тексту при підготовці цих видань був корисний і згодом сприяв підготовці наук. видань вищого типу — академічних. Першим завершеним таким виданням було «Повне зібрання творів» в десяти томах (К., 1939 — 64; ред. колегія: О. Білецький, Д. Копиця, О. Корнійчук, С. Маслов, П. Попов, М. Рильський. П. Тичина). Перші шість томів, що містили літ. спадщину поета (7 — 10-й томи відведено живопису та графіці Шевченка), видано 1939 — 57; томи 1-й і 2-й (поезія) видавалися двічі: т. 1-й — 1939 і 1951, т. 2-й — 1939 і 1953. Видання включає всі відомі на той час твори Шевченка та їхні варіанти, майже всі поетові записи нар. творчості, раніше невідомі чи ненадруковані тексти — листи, фольклорні записи. Одним з найважливіших здобутків цього видання став науково встановлений осн. текст переважної більшості творів поета.

Окреме місце в академічному виданні посідала проблема наук. публікації його рос. повістей, принципів відтворення їхньої дуже своєрідної мови. Розроблені й застосовані в десятитомнику орфографічні принципи подання тексту дали змогу зберегти специфічні особливості мови повістей і були справедливо визнані як значний здобуток академ. видання (див. Мова Т. Г. Шевченка). В розділі ін. редакцій і варіантів десятитомника широко розкрито шевченківський рукописний фонд та тексти прижиттєвих і багатьох посмертних публікацій, чого не було в жодному з попередніх видань. Проте саме цей розділ став одним з найуразливіших у десятитомнику: поряд із Шевченковими варіантами автографів, авторизованих списків, авторитетних з погляду точності тексту прижиттєвих публікацій тут було вміщено й відміни численних неавторизованих списків випадкового походження. Значну частину вад академ. видання усунуто в наступному «Повному зібранні творів» у шести томах (К., 1963 — 64; ред. колегія: М. Гудзій, С. Зубков, Є. Кирилюк, Є. Шабліовський і В. Шубравський). На підставі поглибленої дослідницької текстологічної праці в ньому змінено вибір осн. тексту значної частини ранніх творів поета, подано ряд раніше не друкованих фольклорних записів і новознайдених листів, точніше прочитано окремі автографи («Слепая», «Кавказ», «Царі», «Чи не покинуть нам, небого» та ін.), уточнено датування деяких творів; розділ варіантів поповнився новознайденими текстами («Катерина», «Сестрі», «Колись дурною головою», «Плач Ярославни» та ін.). В академ. та ін. наук. рад. шевченківських виданнях прийнято комбінований жанрово-хронологічний принцип розташування творів: спочатку вміщується поезія, далі — драм. твори, худож. повісті, «Щоденник», автобіографія, листи, ділові папери, фольклорні записи, «Букварь южнорусский» (відтворюється фототипічним способом). У межах цих великих жанрових груп твори розміщуються в хронологічному порядку, за винятком окремих незавершених фрагментів та плану повісті «Из ничего почти барин», які віднесено на кінець відповідних томів. Рад. шевченкознавці рішуче відкидають т. з. альбомний принцип упорядкування поезії Шевченка (за рукописними та прижиттєвими друкованими збірками), що його обстоюють текстологи бурж.-націоналістичного спрямування (див. Буржуазно-націоналістичні фальсифікації творчості Т. Г. Шевченка). Рад. дослідники (Є. Кирилюк та ін.) переконливо довели штучність «альбомного» принципу і невідповідність особливостям і характерові рукописної та друкованої спадщини поета. Академ. видання — осн. підсумок дослідницької праці над текстами Шевченка, найбільше текстологічне досягнення рад. шевченкознавства. Наук. вивірені Шевченкові тексти використовуються в літературознавчих, мовознавчих, фольклористичних та ін. дослідженнях. Вони є еталоном тексту для масових видань. Групу документальних видань творів Шевченка, що дедалі зростає, становлять факсимільні видання осн. рукописів і прижиттєвих друкованих збірок поета. Вони дають у руки дослідників і читачів максимально наближене до оригіналів відтворення першоджерел Шевченкового тексту й сприяють дальшим текстологічним дослідженням творчості поета (див. Фототипічні видання творів Т. Г. Шевченка). Гол. завданням дальшої роботи в галузі шевченкознавчих текстологічних досліджень є підготовка нового академ. видання творів поета, де має бути враховано найновіші матеріали й дослідження та розв’язано складні, дискусійні питання, що лишилися не розв’язаними в попередніх виданнях. Питання текстологічного вивчення творчості Шевченка розробляли і розробляють І. Франко, В. Доманицький, І. Айзеншток, М. М. Новицький, О. Дорошкевич, Є. Кирилюк, М. Бернштейн, В. Бородін, Л. Кодацька та ін.

Літ. Доманицький В. Критичний розслід над текстом «Кобзаря». К., 1907; Айзеншток І. Шевченкознавство — сучасна проблема. I. До тексту Шевченкових творів. Х., 1922; Новицький М. М. До тексту Шевченкового «Кобзаря». «Україна», 1924. № 4; Дорошкевич О. Принципи організації тексту Шевченкової поезії. «Життя й революція». 1932, № 6 — 7; Айзеншток И. Судьба литературного наследства Т. Г. Шевченко. «Литературное наследство», 1935. т. 19-21; Кирилюк Є. Академічне видання творів Т. Шевченка. «Вітчизна», 1949, № 8; Кодацька Л. Ф. Текстологічний аналіз поеми Шевченка «Сліпий». «Радянське літературознавство», 1957, № 2; Бородін В. Текстологічний аналіз поеми Т. Г. Шевченка «Наймичка». «Радянське літературознавство», 1959. № 6; Бородін В. Дві редакції поеми Шевченка «Сліпий» («Невольник»). «Радянське літературознавство», 1961, № 2; Кирилюк Є. П. Питання шевченківської текстології. В кн.: Збірник праць дев’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1961; Кирилюк Є. П. Фальсифікатори великої спадщини. «Радянське літературознавство», 1961, № 1; Вильчинский В. П. К творческой истории стихотворения Тараса Шевченко «Чернец». В кн.: Тарас Шевченко. М., 1962; Воробьева И. В. Не многоточие, а тире. «Известия АН СССР. Серия литературы и языка», 1966, т. 25, в. 6; Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. К., 1969; Ващук Ф. Поема Шевченка «Марія» в редакціях і варіантах. В кн.: Збірник праць сімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1970; Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. К., 1971; Бернштейн М. Д. Деякі питання текстології ранніх творів Т. Шевченка. «Радянське літературознавство», 1973, № 4; Шевченкознавство. Підсумки й проблеми. К., 1975.

В. С Бородін.


«ТЕЛЕМАК НА ОСТРОВІ КАЛІПСО» (папір, сепія, 25,3 × 20,5) — малюнок Шевченка, виконаний улітку 1856 в Новопетровському укріпленні. Ліворуч унизу авторський підпис: «Т. Шевченко». На звороті внизу посередині чорнилом також рукою автора: «І. Телемак на острове Калипсы». На малюнку зображено героя давньогрецької епічної поеми «Одіссея» Телемаха, сина Пенелопи й Одіссея, на острові німфи Каліпсо, куди він потрапив, шукаючи батька. Цей сюжет Шевченко взяв, очевидно, з популярної на той час книги Ф. Фенелона «Пригоди Телемака, сина Улісового» (франц. мовою), перекладеної рос. мовою віршами (В. Тредиаковский. Телемахида, т. 1. СПБ, 1766) та прозою (Фенелон Ф. «Странствования Телемака, сына Улиссова». СПБ, 1747). В числі десяти малюнків твір було надіслано для розиграшу в лотереї у М. С. Щепкіна в Москві 1858 (див. «Благословіння дітей»). Зберігається в ДМШ.


ТЕЛЕШОВ Микола Дмитрович (10.ХІ 1867 — 14.III 1957) — російський рад. письменник, засл. діяч мист. РРФСР (з 1938). В оповіданні «Між двома берегами» (1903) писав про трагічну долю Шевченка, назвав його генієм і вболівальником народним. Не раз згадував про нього як геніального укр. співця в своїй книжці «Записки писателя» (М., 1948). Із спогадів та листування Т. відомо, що Шевченко був одним з його улюблених поетів.


ТЕНЕРАНІ (Tenerani) П’єтро (11.ХІ 1789 — 14.XII 1869) — італійський скульптор, представник академізму. 2.V 1858 Шевченко записав у «Щоденнику», що в Ермітажі у відділі нової скульптури йому дуже сподобалася статуя Т., яка зображує умираючу Душеньку («Умираючу Псіхею»).


ТЕНІРС (Teniers) Давид Молодший (хрещений 15.XII 1610 — п. 25.IV 1690) — фламандський живописець (у Шевченка — Теньєр). Автор жанрових картин, портретів і пейзажів. У повісті «Художник» і в «Щоденнику» (запис 26.VI 1857) Шевченко згадував картину Т. «Вартівня» (зберігається в ДЕ в Ленінграді), яку називав «Казармою», мріяв виконати з цього твору естамп у техніці акватинти.


ТЕННЕР Григорій Самійлович (13.Х 1889 — 31.Х 1943) — український рад. скульптор. Працював у галузі монументальної скульптури й портрета. Автор погруддя для пам’ятника Шевченкові в Катеринославі (1921), проекту пам’ятника Шевченкові для Харкова (гіпс тон., 1933, ДМШ) і композиції «Т. Г. Шевченко» (1939, гіпс. ДМШ).


ТЕРЕЩЕНКО Калень Мефодійович (11.VIII 1879 — 3.VI 1969) — український радянський скульптор. Автор погруддя Шевченка на могилі в Каневі (чавун, 1923, тепер у музеїзаповіднику «Могила Т. Г. Шевченка»), пам’ятників Шевченкові в м. Шполі (1926), в с. Кирилівці (тепер с. Шевченкове, 1929; зруйнований у роки Великої Вітчизняної війни німецько-фашистськими окупантами), в с. Моринцях (1930. не зберігся).


ТЕРЕЩЕНКО Микола Іванович (13.IX 1898 — 30.V 1966) — український рад. поет. Автор віршів «Шевченків заповіт» (1950), «В сім’ї вольній» (1951), «Діти приїздять на Шевченкову гору» (1954), «27 серпня 1857 року» (1962), «Кобзар правди» (1964) та ін. Оспівуючи героїзм рад. народу в боях проти фашизму, не раз звертався до образу Шевченка («Гроза над Невою», «Велика могила», обидва — 1942). Т. належать переклади укр. мовою поем Я. Купали «Тарасова доля» (1947) і А. Рахмата «Тарас» (1961), віршів Д. Гофштейна «Шевченкові», Мірмухсіна «Дуб» (обидва — 1961) та ін. За ред. Т. видано зб. «Поети братніх республік Радянського Союзу Україні» (К., 1945), «Радянська література народів СРСР» (К., 1952), де вміщено ряд творів, присвячених Шевченкові.


ТЕРЕЩЕНКО Оксана Антонівна (н. 1786 — р. см. невід.) — мачуха Т. Г. Шевченка. Н. в с. Моринцях. Після смерті чоловіка 1819 залишилася вдовою з трьома дітьми. В 1823 вдруге одружилася з Г. І. Шевченком і переїхала до с. Кирилівки в його хату. Мала неврівноважений характер, була жорстокою до нерідних дітей, Зокрема до малого Тараса. Після смерті Г. І. Шевченка повернулася зі своїми дітьми в с. Моринці. Згадуючи роки життя з мачухою, Т. Г. Шевченко писав пізніше в повісті «Княгиня»: «Кто видел хоть издали мачеху и так называемых сведенных детей, тот, значит, видел ад в самом его отвратительном торжестве».


ТЕРЕЩЕНКО Степан Каленикович (н. 1814 — р. см. невід.) — син мачухи Т. Г. Шевченка. Н. у с. Моринцях, ввійшовши у сім’ю Г. І. Шевченка, деякий час жив у с. Кирилівці. Після смерті Г. І. Шевченка повернуся з матір’ю в Моринці. В повісті «Княгиня» Т. Г. Шевченко згадав кволого хлопця Степана, через якого він зазнав багато лиха від мачухи.


ТЕРЗІБАШЯН Баграм Ваганович (18.I 1898 — 16.V 1964) — вірменський рад. літературознавець і театрознавець, засл. діяч мистецтв Вірм. РСР (з 1961). Т. належать статті «Тарас Шевченко в старій вірменській пресі» (1936), «Дружба літератур», «Шевченко у вірменській літературі» (обидві — 1939) та ін., опубліковані в періодич. виданнях.

Тв.: Шевченко у вірменській літературі. «Вісті», 1939, 15 лютого.


ТЕРПИГОРЄВ Сергій Миколайович (псевд. — Сергій Атавa; 24.V 1841 — 25.VI 1895) — російський письменник. Студентом Петерб. ун-ту 28.II 1861 брав участь у похороні Шевченка, залишив спогади про це («Исторический вестник», 1896, т. 64, № 4).


ТЕТЯНКО Іван Микитович — конторник князя П. Лопухіна, кріпак. Шевченко познайомився з Т. влітку 1859 у Корсуні, коли гостював тут у В. Г. Шевченка. Родина Тетянків щиро й радо приймала в себе поета.


ТЕ ХАНЬ (Тế Hanh; справж. ім’я — Чан Те Хань; н. 20.VI 1921) — в’єтнамський письменник і перекладач. Член Партії трудящих В’єтнаму — з 1947. Секретар правління Спілки письменників ДРВ. Учасник боротьби проти франц. колонізаторів (1945 — 54). Автор численних поетич. збірок. Переклав 10 віршів Шевченка, серед них — «Ой три шляхи широкії», «Якось-то йдучи уночі» [газ. «Vân học» («Література», березень 1959)].


«ТЕЧЕ ВОДА В СИНЄ МОРЕ» — вірш Шевченка. Див. «Думка».


«ТЕЧЕ ВОДА З―ПІД ЯВОРА» — вірш Шевченка, написаний 7.ХІ 1860 у Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Вперше твір надруковано в журн. «Основа» (1861, № 6) з відміною від «Більшої книжки» в 15-му рядку. Вірш складається з трьох лірично-елегійних строф, в яких стисло й гармонійно поєднано пейзажно-описовий і настроєво-рефлексійний елементи. На слова цього вірша музику написали М. В. Лисенко, С. Воробкевич, Я. Степовий, Я. Ярославенко та ін.


«ТИГР» (тон. папір, акв., 15,6 × 31) — малюнок Шевченка, виконаний 20.XI 1848 на о. Косарал. На малюнку зображено тигра, якого забили учасники Аральської експедиції під час облави на нього 20.XI 1848. Про це згадує О. Бутаков у листі до рідних 24.XI 1848. В л-рі відомий ще під назвою «Тигр, що розтерзав кількох чоловік». Зберігається в ДМШ.


«ТИМ НЕСИТИМ ОЧАМ» — вірш Шевченка, написаний у Петербурзі. За рукописом у «Більшій книжці» (рукою О. Лазаревського) твір датується 31.V 1860. Зберігся раніший рукопис вірша, перша строфа якого записана рукою Шевченка, а решта — невідомою особою (Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Надруковано вперше в «Кобзарі» (т. 2. Прага, 1876), де його вміщено як четверту частину вірша «Молитва». Лише в «Повному зібранні творів» у шести томах (т. 2. К., 1963) його надруковано окремо. Ця поезія — вільний переспів вірша В. Курочкіна «Для великих землі». В переспіві збережено розмір оригіналу, кількість строф, характер римування і навіть окремі рими. Водночас, переосмислюючи образи рос. вірша, Шевченко значно поглибив соціальний зміст твору, надавши йому відверто антицаристського спрямування. Написанню переспіву передує цикл «Молитва», створений за кілька днів до цього під враженням того самого вірша В. Курочкіна. Деякі образи й мотиви «Молитви» поет переніс у переспів (мотиви осудження «царів» і прославлення «роботящих умів, роботящих рук»). Проте строфи цієї ліричної медитації навіть формально не є «молитвами».

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.


ТИМАШЕВ Петро Михайлович — священик Орської фортечної Спасопреображенської церкви. Т. «напучував» Шевченка перед допитом на гауптвахті в Орській фортеці і 1.VII 1850 скріпив своїм підписом протокол допиту. 3.VII 1850 приводив поета до присяги.


ТИМАШЕВА Ганна Олексіївна — дружина Орського священика П. Тимашева. За свідченням нащадків Тимашевих, їй належали два альбоми, де були вірші й малюнки Шевченка. Альбоми ці, імовірно, 1847 — 48, коли Шевченко міг зустрічатися з Т. та її чоловіком дома у коменданта Орської фортеці Д. Ісаєва та чиновника Оренбурзької прикордонної комісії М. Александрійського. Доля альбомів невідома.


ТИМОФЄЄВ Іван Тимофійович (р. н. невід. — п. 1830) — російський скульптор. Маючи неабияке обдарування, Т. все життя поневірявся і помер у злиднях. Шевченко згадував про нього в листі до А. Толстої 22.IV 1856, коли майже втратив надію на визволення з Новопетровського укріплення. Поет порівнював своє тяжке життя з долею Тимофєєва.


ТИМОХІН Володимир Ілліч (н. 19.VI 1929) — український рад. оперний співак (тенор), нар. артист УРСР (з 1965). Член КПРС з 1965. З 1956 — соліст Київ. театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка. Виконував партії Назара («Назар Стодоля» К. Данькевича за Шевченком, 1961) й Сераковського («Тарас Шевченко» Г. Майбороди, 1964). Озвучував партію Марка в кіноопері «Наймичка» за однойменними Шевченковими творами та оперою М. Вериківського (Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. П. Довженка, 1964). Виконує романси на тексти поета «Мені однаково» М. В. Лисенка, «Вечір» («Садок вишневий коло хати») П. Чайковського.


ТИМОШЕНКО Петро Дмитрович (н. 20.VI 1920) — укр. рад. мовознавець. Член КПРС з 1943. Вивченню мови й стилю творів Шевченка присвятив праці: «Роль Т. Г. Шевченка в розвитку української літературної мови» (1961), «Мова листів Т. Г. Шевченка» (1962), «Морфологічні риси мови Тараса Шевченка» (1973) та інші.

ТИМЧАСОВА КОМІСІЯ ДЛЯ РОЗГЛЯДУ ДАВНІХ АКТІВ у Києві (скорочено — Київська археографічна комісія) — наукова установа, створена 1843 при канцелярії київського, подільського й волинського ген.-губернатора для збирання й видання істор. документальних матеріалів. З 1845 до її обов’язків увійшло й виявлення і дослідження археол. пам’яток. Ця робота інтенсивно провадилася 1845 — 48. Комісія містилася в будинку Київ. ун-ту. Зібрані комісією в установах, монастирях і в приватних осіб документи лягли в основу створеного 1852 Київського центр. архіву давніх актів. Комісія опублікувала низку важливих документів з історії України 14 — 18 ст. (Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов..., т. 1 — 4. К., 1845 — 59; Древности, изданные Временной комиссией для разбора древних актов, зошити 1 — 3. К., 1846; Сборник материалов для исторической топографии Києва и его окрестностей. К., 1874; Летопись Самовидца. К., 1878; Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России, в. 1 — 2. К., 1911 — 16, та ін.). У роботі комісії брали участь відомі вчені М. Владимирський-Буданов, М. Довнар-Запольський, М. Іванишев, В. Іконников, І. Каманін, М. Костомаров, О. Лазаревський, О. І. Левицький, М. О. Максимович та ін. В 1845 — 47 співробітником комісії як художник, збирач фольклорних та етногр. матеріалів був Шевченко. Вже влітку 1845, під час поїздки по Київщині та Полтавщині, він виконував завдання комісії — змальовував архітект. та археол. пам’ятки, збирав нар. пісні й легенди, хоч юридично дійсним членом комісії став лише 10.XII 1845. В листопаді комісія відрядила Шевченка на Полтавщину й Чернігівщину. В 1845 — 46 він виконав малюнки «Будинок І. П. Котляревського в Полтаві», «Воздвиженський монастир у Полтаві», «У Седневі», «Коло Седнева», «Чумаки серед могил», «В Решетилівці». В Переяславі намалював Михайлівську церкву, Покровську церкву та Вознесенський собор, аквареллю — «Хата в Переяславському повіті» та ін. Наприкінці березня — на початку квітня 1846 Шевченко повернувся до Києва і в травні — червні разом з художником М. Сажиним змальовував краєвиди та істор. пам’ятки Києва. У червні — липні разом з художником О. Сенчилом-Стефановськ им брав участь У розкопках могили Переп’ятихи, поблизу Фастова, якими керував М. Іванишев. 21.IX комісія відрядила Шевченка (на цей раз на Київщину, Волинь і Поділля) збирати нар. перекази, оповідання, легенди, пісні й записувати істор. відомості про визначні могили й урочища. Він мав зробити ескізи могил, які оглядав, скласти описи монументальних пам’яток і давніх споруд, збирати старожитності, грамоти та ін. папери; виїхати в Почаїв і виконати малюнки лаври та її околиць. До Києва Шевченко повернувся наприкінці жовтня 1846. Після арешту поета комісія заднім числом ухвалила виключити його з числа співробітників під тим приводом, що він без її згоди виїхав на поч. 1847 з Києва (насправді його звільнили в зв’язку з арештом у справі Кирило-Мефодіївського товариства). Здійснюючи поїздки по Україні за дорученням Археографічної комісії, Шевченко не обмежувався виконанням її завдань. Він прагнув вивчити все, що стосувалося історії і культури народу. В 1845 — 47 записував різні за жанром нар. пісні. Особливе місце посідали записи істор. пісень про С. Палія, У. Кармалюка. Цікавими є записи про фортеці й давні земляні споруди. Численні малюнки й записи свідчать, що Шевченко виявляв великий інтерес до пам’яток архітектури, описував внутр. планування будов, обстановку жител. Описи матеріальних пам’яток, з якими Шевченко ознайомився під час роботи в комісії, наведені в його «Археологічних нотатках», використані у повістях «Прогулка с удовольствием и не без морали», «Музыкант», «Близнецы», «Варнак», «Наймичка», «Княгиня». Поет використовував етнографічні матеріали для показу згубного впливу кріпацтва на матеріальну культуру селян. З актових матеріалів його увагу насамперед привертали ті, які характеризували суть феод, взаємин кріпаків і поміщиків. Серед матеріалів, відібраних у поета під час арешту, були оригінальні документи Лубенської полкової канцелярії (купчі, листи, прохання тощо) за 1-у пол. 18 ст., зібрані Шевченком на Полтавщині. Вивчаючи істор. пам’ятки, а також життя й побут селян, Шевченко знайомився з героїчним минулим укр. народу, його непримиренною боротьбою проти ненависного панства. Малюнки й записи, що їх виконав Шевченко під час роботи в комісії, — цінний внесок у розвиток історії й археології, етнографії й фольклору, архітектури та живопису. В 1921 комісія влилася до Археографічної комісії АН УРСР.

Літ.: Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах. К., 1950: Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії. К., 1975; Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). К., 1959; Софинов П. Г. Из истории русской дореволюционной археографии. М., 1957; Мистецька спадщина Т. Г. Шевченка, в. 1. К., 1959; Левицкий О. И. Пятидесятилетие Киевской комиссии для разбора древних актов. К., 1893; Левицкий О. И. Археологические экскурсии Т. Г. Шевченка в 1845 — 46 гг. «Киевская старина», 1894, № 2; Иванцов И. Т. Г. Шевченко — историк-археолог. «Исторический журнал», 1939, № 4; Сваричевський А. В. Археографічна подорож Т. Г. Шевченка на Поділля. «Народна творчість та етнографія», 1973, № 2.

І. Л. Бутич.


ТИМЧЕНКО Марфа Ксенофонтівна (н. 25.III 1922) — українська рад. майстриня декоративного, т. з. петриківського розпису, народний художник УРСР (з 1977). Твори на шевченківську тематику: декор. панно з силуетом Шевченка (у співавтор. з О. Ружонковою, 1961), «Під явором» (1964); декор. фарфорові вази — «Т. Г. Шевченко. 1864 — 1964» (у співавтор. з Я. Козловою), «... І вітряки на полі, і долом геть собі село» (у співавтор. з Г. Зак), «Хлюпочуться качаточка», ювілейна ваза з портретом Шевченка (у співавтор. з О. Сорокіним і В. Полевою), всі — 1964.


ТИРАНОВ Олексій Васильович (1808 — 15.VIII 1859) — російський художник венеціановської школи. Вчився в петерб. Академії мистецтв, з 1839 — академік. Автор портретів, інтер’єрів і пейзажів. У повісті «Художник» Шевченко згадував картину Т. «Дівчина з тамбурином», популярну свого часу. В «Щоденнику» 30.IV 1858 негативно оцінив твори Т. останнього періоду.


«ТИТАРІВНА» — поема Шевченка, написана в 2-й пол.I 848 на о. Косарал. Збереглися: уривок чорнового автографа твору (рядки 193 — 205) в альбомі Шевченка 1846 — 50 (Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР) і автограф у «Малій книжці» (за № 12 у захалявній книжечці 1848). До «Більшої книжки» поему не переписано. Вперше твір надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). «Т.» — реалістична поема на соціально-побутову тему. В ній є також риси балади. Поема відтворює трагічну історію кохання бідного хлопця, «байстрюка» Микити і гордої красуні, заможної титарівни. Сюжет «Т.» зумовлений соціально й психологічно. Образ Микити змальовано в дусі фольклорних мотивів про грішника-мандрівника, дітовбивцю, «сатану-чоловіка». У поемі сильним є народнопоетичний струмінь. Автор вплітає в тканину твору пісні танцювального й жартівливого характеру. Твір відзначається майстерною композицією (контрастна зміна настроїв, повторення картини танців, ритміко-психологічна завершеність окремих сцен тощо). Авторська позиція активно виявляється в поемі. Автор звертається до читачів, до героїні, осуджує жорстоку помсту Микити. Поема була значним етапом у поглибленні психологічного аналізу характерів у творчості Шевченка. Вона підносить ідею вірності й чесності в людських взаєминах, викликає протест проти соціальної нерівності. Твір ілюстрували художники К. Трутовський, О. Сластіон та ін. Сценічну переробку поеми здійснив М. Кропивницький.

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. Редакційна робота над творами 1847 — 1858 pp. К., 1959; Бей Г. Поема Шевченка «Титарівна». В кн.: Тези доповідей VI-ої звітної наукової конференції Дрогобицького — педагогічного інституту. Секція історичних, філологічних наук і музикознавства. Дрогобич. 1964.

М. П. Гнатюк.


«ТИТАРІВНА-НЕМИРІВНА» — вірш Шевченка. Датується за автографом у «Більшій книжці» — 19.Х 1860 у Петербурзі. Надруковано вперше в журн. «Основа» (1861, №8). Написаний у народнопісенному стилі. Шевченко хоч і надав образові Титарівни деяких негативних рис, проте він співчував її долі жінки-покритки. На текст цієї поезії С. Воробкевич написав хор а капела.











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.