[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 229-251.]

Попередня     Головна     Наступна





Сол — Ся


СОЛОВЙОВ Євген Степанович (29.XII 1910 — 12.XI 1972) — український рад. художник. Член КПРС з 1944. Працював у галузі станкової та книжкової графіки, плаката. Автор серії ліногравюр за мотивами поеми Шевченка «Катерина» (1961 — 64).


СОЛОВЙОВ Олександр Іванович (р. н. невід. — п. 1857) — російський художник, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1833). Брат дружини В. Ширяєва. С., його брат Василь і В. Ширяєв 1832 — 33 брали участь у спорудженні й оздобленні будинків Сенату й Синоду в Петербурзі. Разом з ними, як учень Ширяєва, працював і Шевченко.


СОЛОВЙОВ Сергій Михайлович (17.V 1820 — 16.Х 1879) — російський бурж. історик ліберального напряму, акад. Петерб. АН (з 1872). Шевченко згадував С. у «Щоденнику» та в листі до М. Лазаревського 8.XII 1856, де назвав одне з істор. джерел, яке С. використав у праці «Очерк истории Малороссии до покорення ее царю Алексею Михайловичу» («Отечественные записки», 1848, № 11 — 12; 1849, № 9).


СОЛОВЯН Овакім (1864 — 1919) — вірменський публіцист. Член Комуністичної партії з 1917. У дожовтн. період співробітничав у газ. «Правда» та в більшовицьких виданнях Закавказзя («Кавказский рабочий» та ін.). До 50-річчя з дня смерті Шевченка в журн. «Тараз» («Новини», Тифліс, 1911, № 3) надрукував статтю «Тарас Шевченко — український Прометей». У доповненому вигляді цю статтю передруковано в цьому журналі 1919 (№ 3 — 5). В ній С. розповідає про свою поїздку по шевченківських місцях п-ва Мангишлак. Виступав з промовами про укр. поета перед вірм. населенням Тифліса у шевченківські дні 1911 і 1914.


СОЛОВ’ЯНЕНКО Анатолій Борисович (н. 25.IX 1932) — український рад. співак (тенор), нар. артист СРСР (з 1975). З 1964 — соліст Київ. театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка. В концертах виконує романси укр. композиторів на тексти Шевченка: «Огні горять», «Чого мені тяжко» М. В. Лисенка, «Три шляхи» Я. Степового тощо.


СОЛОГУБ Федір Кузьмич (справжнє прізв. — Тетерников; 1.III 1863 — 5.XII 1927) — російський письменник і перекладач. Належав до поетів-символістів. В 20-х pp. перекладав поезію Шевченка (більшість перекладів датовано 1924). «Кобзар» Шевченка в перекладі С. (видано 1934, 1935 і, в скороченому вигляді, 1939) був одним з перших радянських видань поезії Шевченка російською мовою. До нього ввійшло 53 поетичні твори укр. поета, в т. ч. «Гайдамаки», «Сон» («У всякого своя доля»), «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Москалева криниця», громадсько-політ. вірші та ліричні пісні, думи й елегії. При деяких відхиленнях від оригіналу в передачі змісту С. загалом точно відтворив у перекладах образну систему, розміри, ритмо-мелодику й евфонічні особливості Шевченкового вірша.

Літ.: Новицкий М. М. «Кобзарь» Шевченко в русских переводах. В кн.: Шевченко Т. Г. Кобзарь. М., 1934; Чуковский К. И. Искусство перевода. М. — Л., 1936.

І. Д. Бажинов.


СОЛОМАРСЬКИЙ Олександр Іванович (н. 12.VII 1897) — український рад. режисер, нар. артист Каз. РСР (з 1943), нар. артист УРСР (з 1954). Поставив спектакль-концерт «Тарас Шевченко» (1929) і драму „Думи мої...“ («Слово правди») Ю. Костюка (1954), все — в Київ. театрі юного глядача.


СОЛОМОН (давньоєвр. Шеломо; бл. 976 — бл. 928 до н. е.) — цар Ізраїльсько-Іудейської д-ви [бл. 960 — бл. 928 до н. е.]. За його правління д-ва, в якій завершився процес формування рабовласницьких відносин, досягла найвищого розквіту. Згадується у п’єсі Шевченка «Назар Стодоля». В повісті «Музыкант» храм у селі поміщиці N. своєю красою порівнюється з храмом, який Соломон збудував в Єрусалимі.


СОЛОНИНА Марія Григорівна (н. 28.VIII 1829 — п. після 1913) — жителька м. Саратова, родом з України (з Лохвицького пов.). Довідавшись про перебування Шевченка на пароплаві «Князь Пожарский», який стояв біля Саратовської пристані, С. через П. Чекмарьова передала поетові «сердечный сестрин поцелуй» і привітала «с вожделенной свободой». Про це Шевченко записав у «Щоденнику» 1.ІХ 1857.


СОЛОНИЦЯ (у Шевченка помилково — Солонці) — село Лубенського пов. Полтавської губ. (тепер Лубенського р-ну Полтавської оол.). Шевченко був тут, очевидно, взимку 1846, коли за завданням Археографічної комісії їздив описувати істор. й архітектурні пам’ятки Полтавщини. Згадка про це село є в «Археологічних нотатках»: «В семи верстах за Сулою село Солонцы, где взят в плен гетман Налывайко. К северу невдалеке небольшое укрепление».


СОЛТАННІЯЗОВ Берди Есенович (н. 1.III 1908) — туркменський рад. письменник. Член КПРС з 1944. Переклав вірші Шевченка «Заповіт», «Згадайте, братія моя» (обидва — 1939), «Немає гірше, як в неволі», «Сонце заходить, гори чорніють» і поему «Кавказ» (всі — 1954). Переклади цих творів ввійшли до туркм. видань збірок Шевченка «Вірші і поеми» (Ашхабад, 1954, 1961). Редактор туркм. перекладів поем «Катерина» (Ашхабад, 1952) і «Наймичка» (Ашхабад, 1953).


СОЛТАНОВСЬКИЙ Автоном Якимович (1826 — 16.VII 1886) — учитель, мемуарист. Навчався в Київ. ун-ті (1846 — 49). Залишив 11 зошитів записок, частково опублікованих у журн. «Киевская старина» (1892 — 94). Записки С. охоплюють період 1846 — 67. Вони висвітлюють громад. та культ. життя і побут на Україні. В них є цікаві дані про історію шкільної справи на Волині, Поділлі та в Польщі. С. називав Шевченка найвідомішим поетом, говорив про поширення серед студентів Київ. ун-ту творів «Сон», «Кавказ» та ін., описав обставини арешту Шевченка. Чи був С. особисто знайомий з Шевченком, невідомо. У своїх мемуарах С. часом подає неточні дані.

Тв.: Оповідання про київське життя 1840-х pp., опущені з цензурних мотивів при виданню 1890-х pp. «Україна», 1924, кн. 3.


«СОН»Гори мої високії») — вірш Шевченка, написаний улітку або восени 1847 в Орській фортеці. Автограф — у «Малій книжці» (за № 9 у захалявній книжечці 1847). В автографі є авторські виправлення. Перед остаточним текстом записано 25 рядків твору, відкинуті автором. «С.» вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Вірш навіяний спогадами про Україну, зокрема про враження від відвідання Переяслава та його околиць у серпні 1845. Мотив милування красою природи України поєднується з мотивом осудження «панів лукавих» («Людей закували // Та й мордують...»). У своїй любові до України поет підноситься до самозречення. Його туга за рідним краєм зливається з роздумами про власну долю.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 pp. К., 1968.


«СОН»На панщині пшеницю жала») — вірш Шевченка, написаний 13.VII 1858 у Петербурзі. Збереглося п’ять автографів твору: в «Щоденнику» поета, на звороті офорта, якого він подарував Ф. Черненкові, в «Більшій книжці», в листі до М. В. Максимович 22.ХІ 1858 та окремий автограф з датою 8.II 1859. Всі автографи мають деякі відміни. Така кількість автографів свідчить, що поетові подобався цей вірш, і він дарував його друзям і знайомим. Надруковано вперше в журн. «Русская беседа» (1859, № 3) з присвятою Марку Вовчку.

Антикріпосницький зміст цього твору, написаного напередодні селянської реформи, коли всі верстви суспільства хвилювало питання про шляхи ліквідації кріпацтва, надавав його публікації особливої злободенності. Тут Шевченко змалював працю кріпачки на панському полі й розкрив суть самої кріпосницької системи як суспільного зла. В першому автографі вірша (в «Щоденнику») після слів «Ще копу дожинать пішла» були рядки: «Остатню, може; бог поможе, то й сон твій справдиться». В першодруку та в ін. редакціях вірша (крім «Більшої книжки», де ці слова дописано ін. рукою) їх нема. Автор викинув ці рядки, щоб не створювалося враження, ніби від реформи можна сподіватися справжньої «волі» для селян. У творі привертають увагу контрастність картин дійсності і сну, тонке використання експресивності граматичних категорій і форм та засобів віршової зображальності.

Літ.: Ненадкевич Є. О. Творчість Т. Г. Шевченка після заслання (1857 — 1858). К., 1956; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. Життя і творчість. К., 1964; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

П. К. Волинський.


«СОН»У всякого своя доля») — поема Шевченка. Автограф — в альбомі «Три літа», де поему датовано «8 июля 1844, С.-Петербург». Збереглися численні списки твору. Свою гостро політ. поему Шевченко створив, не розраховуючи на легальне друкування. Вперше «С.» видано окремою книжечкою 1865 у Львові за списком; у Росії вперше надруковано уривок (рядки 75 — 156) з цензурними купюрами в «Кобзарі» (СПБ, 1867), повністю — в «Кобзарі» за ред. В. Доманицького (СПБ, 1907). Авторський підзаголовок — комедія — вказує і на жанрові властивості твору, і на характер відображення дійсності. «С.» — сатирична поема антимонархічного і антикріпосницького спрямування, один із шедеврів світової політ. поезії. Багато спільних типологічних рис має вона з творами рос. нелегальної революц.-демократичної сатири, з поемами А. Міцкевича («Дзяди») і Г. Гейне («Німеччина. Зимова казка»). Літературознавці порівнювали «С.» з «Пеклом» (частиною «Божественної комедії») Данте, сатиричними творами М. Гоголя та ін. Щоб художньо виразити в поемі багатогранну проблематику, Шевченко вдався ло своєрідної «фрескової» побудови твору, до форми «сну», відомої в світовій л-рі, зокрема в укр. і рос. літературах. Поет вільно оперує сюжетом, своєю думкою ширяє в «часі і просторі». Після вступу, який має характер філософських роздумів, подано три картини: авторові сниться, що він летить над Україною, звідти переноситься в Сибір, а потім — у Петербург. Відповідно зображено поневолену царизмом батьківщину, засланих до Сибіру революціонерів і царський двір- Завдяки такій композиції поеми Шевченко показав широку соціальну панораму всієї Росії.

Своєрідністю архітектоніки поеми є також те, що поет-оповідач виступає одночасно і дійовою особою, він висловлює свої роздуми й почуття. Шевченко написав поему після першої подорожі на Україну під безпосереднім враженням від тогочасної соціальної дійсності, яку він добре знав. Нар. бунти і повстання, визвольні прагнення передових кіл рос. суспільства сприяли політ. зростанню поета-революціонера. Він міцно став на шлях критичного реалізму і безкомпромісної боротьби проти царсько-кріпосницького ладу. Сатиричні засоби, що лише епізодично виявилися в «Гайдамаках», стали основним знаряддям викриття в поемі «С.». Розкриваючи разючі контрасти й суперечності зображуваної дійсності, Шевченко спрямував нищівний вогонь на такі соціальні явища, в яких найповніше виявлялася жорстокість і потворність усієї прогнилої самодержавної кріпосницької системи. Поет закликав до знищення цієї системи революц. шляхом («Нехай чорніє, червоніє, // Полум’ям повіє»), ставлячи питання, що хвилювало всіх передових людей Росії: «Чи довго ще на сім світі // Катам панувати?». Думка про необхідність боротися проти осн. зла — кріпосницько-самодержавної системи — глибоко пронизує весь Шевченків твір. Після поеми «Гайдамаки» і перших соціально-побутових поем, у «С.» поет на вищий рівень підніс ідеї всеросійської революц. демократії 40-х pp.

Поема Шевченка «С.» — своєрідний підсумок його роздумів про час і долю свого народу. В поемі розкриваються соціальні суперечності. На конкретному тлі ідилічного пейзажу України («Летим. Дивлюся, аж світає...») автор змалював страшні картини покріпаченого села. Над Сибіром він чує, як «загули кайдани», бачить між «запеклими» злочинцями «царя волі» — революціонера, який має найбільше спільних рис з декабристами, але є водночас узагальненим образом політ. борця за волю. Рядки поеми Шевченка, звернені до революціонера-каторжника, «Раз добром нагріте серце // Вік не прохолоне!» перегукуються зі словами відомого послання О. Пушкіна «В Сибір»: «Не згине ваш скорботний труд // І серця прагнення високе». Контрастні й картини петерб. дійсності: з одного боку — розкіш і бундючність царського двору, з другого — низи, вбогі, що «на труд поспішають», «заспані дівчата», дрібні чиновники, муштровані солдати. В центрі третьої частини поеми — образ царя Миколи I, в якому автор узагальнив найтиповіші риси тирана-самодержця. В процесі творення образів царя і цариці поет застосував засоби сатиричного викриття, іронію, гротеск, карикатуру, протиставляючи свою характеристику царефільським одам «тупорилих віршемазів». При всій гротескності образів царя і цариці (цар — «вилупив баньки з лоба», «одутий, аж посинів»; цариця — «Мов опеньок засушений, // Тонка, довгонога») Шевченко як поет-трибун, виразник інтересів поневоленого класу, подав у них і справжні портретні риси, відомі з нелегальної л-ри, мемуарів і сатиричної графіки тих часів. Поет розвінчав царизм у багатьох сатиричних ситуаціях (сцена «мордобитія»), атакож засобами відвертих інвектив на адресу царя і панства. Образно-символічною є сцена, за висловом І. Франка, «генерального мордобитія». Шевченко, як мало хто з поетів світу до нього, висловлювався на адресу існуючого ладу політично сміливо і вбивчо, підриваючи «моральний» авторитет царя і його посіпак.

Невипадково під час слідства в справі Кирило-Мефодіївського товариства поема «С.» була одним з основних доказів антиурядової діяльності Шевченка і підставою для суворого покарання автора. Поема «С.» насичена нар. мудрістю. Її оповідач — людина з народу, ніби простодушний селянин. У багатьох місцях твору використано засоби укр. нар. сатири. Поет звертається до народнопоетичної персоніфікації в зображенні краси укр. природи, вводить елементи рекрутських пісень, у відступі про П. Полуботка — початок істор. пісні «У Глухові у городі». Царя, царицю і панство змальовано в фольклорному дусі. У зниженому плані поет порівнює придворних, царя і царицю з тваринами, що стали засобом негативно забарвленої нар. символіки («мов кабани годовані — пикаті, пузаті», «тупорилі віршемази», «мов сичі надуті», «як індики», «неначе з берлоги медвідь виліз», «мов та чапля» та ін.). У відтворенні солдатського життя Шевченко теж великою мірою йшов від традицій нар. творчості.

«С.» — ліро-епічна поема. Тут іноді важко відокремити авторську оповідь від т. з. ліричних відступів, які в поемі є не лише засобом переходу від однієї картини до іншої, а й тривкою основою всієї ідейно-художньої концепції твору. Поема багата на розмаїті інтонації: окремі картини мають трагічне забарвлення, елегійний тон часто змінюється енергійними інвективами. Численні тематичні та лірико-емоційні переходи відображено в поетичній мові твору, його тропах, віршовій побудові, зокрема в багатстві ритмо-мелодики. В поемі є елементи романтичної фантастики, але поет в цілому залишається на грунті реалізму.

Шевченкова поема «С.» — якісно нове явище в сатиричній л-рі і України, і всієї Росії. Це перша політ. поема, в якій самодержавство викрито з погляду народу, з позицій революц. демократії. Тут якнайорганічніше виявився зв’язок революц. світогляду поета з його творчим методом. Поема була відгуком на найпекучіші проблеми суспільно-політ. життя України і Росії 40-х pp. 19-го ст. Вона мала величезний вплив на розвиток укр. та рос. суспільно-політ. сатири усього дожовтневого періоду. На противагу бурж.-націоналістичній критиці, що намагалася всіляко применшити революц. значення поеми «С», фальсифікувати її зміст, І. Франко розглядав твір Шевченка як явище світової політ. поезії. Радянські шевченкознавці (М. Бєльчиков, Є. Кирилюк, І. Пільгук, П. Волинський, П. Приходько, Д. Чалий, Ю. Івакін, Є. Шабліовський та ін.) всебічно дослідили і проаналізували поему. На другому Всесоюзному з’їзді радянських письменників її названо одним з найкращих взірців світової сатири. Поему «С.» широко ілюстрували художники (І. Їжакевич, В. Касіян, О. Пащенко, К. Агніт-Следзевський, В. Масик та ін.). Мотиви її (особливо вступу) відображено в плакатах і листівках періоду Великої Вітчизн. війни. Епізоди поеми, сцену «генерального мордобитія» і назву використали автори сценарію кінофільму «Сон» Д. Павличко і В. Денисенко.

Літ.: Франко І. Темне царство. В кн.: Франко І. Твори, т. 17. К., 1955; Бельчиков Н. Ф. Ранняя сатира Т. Г. Шевченко «Октябрь», 1939, № 3; Чалий Д. В. Спроба ідейно-художнього аналізу поеми «Сон». В кн.: Збірник праць четвертої наукової шевченківської конференції. К., 1956; Приходько П. Г. Поема Т. Г. Шевченка «Сон» («У всякого своя доля»). К., 1957; Крекотень В. І. Сатирична типізація в поемі Шевченка «Сон» («У всякого своя доля»). В кн.: Збірник праць п’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1957; Івакін Ю. О. Сатира Шевченка. К., 1959; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Попель С. Д. Із спостережень над списками поеми «Сон». «Радянське літературознавство», 1964, № 3; Неупокоева И. Г. Революционно-романтическая поэма первой половины XIX века. М., 1971.

М. П. Гнатюк.


«СОН БАБУСІ І ВНУЧКИ» (папір, акв., 21,9 × 27,6) — копія з акварелі К. Брюллова, виконана Шевченком 1839 — 40 у Петербурзі. Під малюнком на паспарту напис олівцем: «Шевченко. Сон бабушки и внучки. № 28». Нижче друкованим шрифтом: «Carolus Bruloff. Copia». Шевченко міг виконати цей твір, коли з оригіналу, що був у приватній збірці, робилася копія для гравюри, вміщеної в альм. «Утренняя заря» 1841 (цензурний дозвіл — жовтень 1840). Малюнок К. Брюллова зберігається в Рос. музеї в Ленінграді, копія Шевченка — в ДМШ.


«СОНЦЕ ЗАХОДИТЬ, ГОРИ ЧОРНІЮТЬ» — вірш Шевченка. Див. «N. N.».


СОПІЛЬНИК Петро Никифорович (н. 14.II 1922) — український рад. художник монументального і декоративно-ужиткового мистецтва. Автор творів на шевченківську тематику: «Кобзар» (теракота, 1961), декор. тарілок «Козак Мамай» (інтарсія соломкою, 1963), «Зоре моя вечірняя», блюдо з портретом Шевченка, панно «Сім’я вечеря коло хати» (усі — інтарсія соломкою, 1964), «Прометей» (кута бр., 1964).


СОРОКА Олександр Назарович (21.IV 1900 — 28.XII 1963) — український рад. хоровий диригент, нар. артист УРСР (з 1960). Член КПРС з 1946. На тексти Шевченка під керуванням С. капели «Трембіта» та «Думка» виконували твори укр. композиторів: М. В. Лисенка — «Оживуть степи, озера» (з кантати «Радуйся, ниво неполитая», 1939, 1940), кантати «Радуйся, ниво неполитая», «Б’ють пороги» (1958), «До 50-х роковин смерті Т. Шевченка» (слова В. Самійленка); С. Людкевича — кантата-симфонія «Кавказ» (1941, 1948), кантата «Заповіт» (1955), хор «Сонце заходить»; Л. Ревуцького — вокально-симф. поема «Хустина» (1954); Б. Лятошинського — кантата «Заповіт» (1941), хор «Тече вода в синє море»; обробки укр. народних пісень для хору: «Реве та стогне Дніпр широкий», «Заповіт», «Думи мої».


СОРОКА, Сороки — хутір Бортнянського пов. Чернігівської губ. (тепер у складі с. Забілівщини, підпорядкованого міській Раді депутатів трудящих м. Борзни Чернігівської обл.). У січні — лютому 1847 Шевченко за завданням Археографічної комісії їздив описувати істор. й архітектурні пам’ятки Чернігівщини. Тоді він приїжджав у С. на запрошення поміщиків Сребдольських малювати портрети членів їхньої родини. За спогадами сучасників, художник виконав два портрети Ю. Сребдольськоі. Зберігся лише один (див. Сребдольської Юлії Григорівни портрет).


СОРОКІН Євграф Семенович (6.XII 1821 — 1892) — російський живописець, академік (з 1861). Разом з Шевченком учився в Академії мистецтв у Петербурзі. З 1859 — викладач Моск. училища живопису, скульптури та архітектури. Допомагав Шевченкові в підготовчій роботі до виконання офорта «Вірсавія».


СОРОКІН Олександр Дмитрович (н. 28.XII 1909) — український рад. художник декоративно-ужиткового мистецтва. Виконав з фарфору вазу з портретом Шевченка (1939), медальйон із зображенням поета (1956), барельєф «Т. Г. Шевченко» (1961), вазу «Свою Україну, любіть. ...» (у співавт. з В. Латним, 1964). Твори зберігаються в ДМШ.


СОРОХТЕЙ Осип Йосафатович (28.II 1890 — 27.XI 1941) — український художник. Працював у галузі сатиричної графіки і станкового живопису. Автор творів: «Портрет Т. Шевченка», «Портрет-шарж Т. Шевченка» (1922, журн. «Зиз», Львів, 1925, № 6). Створив серії ілюстрацій до вірша Шевченка «Пророк» (1931) та поеми «Гайдамаки» (1937).


СОРОЧИНЦІ — містечко Миргородського пов. Полтавської губ. (тепер село Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавської обл.). Шевченко був тут 1845, коли за завданням Археографічної комісії їздив описувати істор. й архітектурні пам’ятки Полтавщини. Згадка про С. є в «Археологічних нотатках»: «Между городом Миргородом и местечками Богачкой, Устывицей и Сорочинцями все возвышенности заняты разной величины укреплениями... Самое огромное из этих укреплений — это Королеви могилы, близ местечка Сорочинец». За рад. часу ім’ям Шевченка у Великих Сорочинцях названо одну з вулиць.


СОСЮРА Володимир Миколайович (6.I 1898 — 8.I 1965) — український рад. поет. Член КПРС з 1920. У статті «Шевченко з нами» (1963) С. писав, що в Шевченка він учився любити батьківщину й ненавидіти її ворогів, жити її мріями і стражданнями. В поетичному ладі, ритміці, віршованому розмірі творів С. (зокрема, в поемі «Червоногвардієць», 1940) є ремінісценції з «Кобзаря». Основний мотив у поезіях С. про Шевченка — утвердження думки, що після Великої Жовтн. соціалістич. революції рад. народ здійснив ті соціальні ідеали, про які мріяв Шевченко. Оспівуючи зростання індустріальної України в поемі «Дніпрельстан» (1926), С. дав зриме відчуття реального втілення Шевченкових заповітів. Його поема-памфлет «Відповідь» (1927) спрямована проти бурж. націоналістів і фальсифікаторів творчості Шевченка. У роки Великої Вітчизн. війни 1941 — 45 у творах «Шевченко в Донбасі» (1942), «Син», «Шевченко з нами» (обидва — 1943) та ін. С. зобразив великого поета як живого бійця в лавах Рад. Армії. До образу Шевченка звертався він і в творах післявоєнного періоду («Кобзареві», «Дочка лісничого»). Держ. премія СРСР, 1948. Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1963.

Тв.: Шевченко з нами. «Радянське літературознавство», 1963, № 2; Орел України. «Жовтень». 1964. № 3.

Літ.: Рудницька Г. Шевченківська тема в поезії Володимира Сосюри. В кн.: Збірник праць шостої наукової шевченківської конференції К., 1958.


«СОТНИК»У Оглаві... Чи по знаку») — поема Шевченка, написана в 1-й половині 1849 на острові Косарал. Кілька чорнових уривків твору є в альбомі Шевченка 1846 — 50 (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Повний автограф поеми — у «Малій книжці» (за № 1 у захалявній книжечці 1849). Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867) під ред. назвою «Сотник», що відтоді стала традиційною. Твір має ознаки драм. поеми (позначено дійових осіб, введено діалоги і ремарки). Конфлікт твору має морально-психологічний характер з соціальним забарвленням. Багатством сотника зумовлена його поведінка, його родинна трагедія. У просторих ліричних відступах Шевченко з позицій нар. моралі осуджує вчинок старого багатія, висловлює свої погляди на обов’язок батьків перед дітьми. Створюючи поему, автор використав фольклорні джерела. До тексту твору він ввів нар. пісні, що відповідають настроям героїв, напр., сотника — «У горох // Вчотирьох // Уночі ходила», Настусі — «Якби мені крила, крила // Соколинії», «Ой піду я не берегом-лугом» (остання пісня відома в Шевченковому записі). Слова «Сидить сотник на причілку...» нагадують народнопісенні заспіви. Поема має характерне композиційне обрамлення: починається і закінчується описом оглавських тополь. Ритміко-інтонаційні переходи в поемі виконують композиційну функцію. І. Франко назвав «Сотника», поряд з ін. творами, перлиною поетичної творчості Шевченка. Відомі сценічні переробки поеми в дожовтневий і в рад. час. Композитор М. Вериківський написав оперу «Сотник» (1939).

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959.


СОШЕНКО Іван Максимович (2.VI 1807 — 30.VII 1876) — український художник, педагог. Друг Шевченка. Вчився в петерб. Академії мистецтв (1834 — 38). Шевченко познайомився з С. 1836 у Петербурзі. С. один з перших звернув увагу на худож. хист Шевченка. Познайомив його з Є. Гребінкою, В. Григоровичем і О. Венеціановим, а через них поет познайомився з К. Брюлловим, В. Жуковським, і Михайлом Віельгорським, які організували викуп поета з кріпацтва. Деякий час С. і Шевченко жили на одній квартирі. Після закінчення Академії С. оселився на Україні. Шевченко зустрічався з С. у Ніжині 1846 та в Києві 1859, листувався з ним. У травні 1861 С. супроводив домовину Шевченка до Канева. Про знайомство й приятелювання з С. розповів Шевченко у повісті «Художник»; згадував про нього в автобіографії. С. залишив спогади про Шевченка. Їх у запису М. Чалого було вперше опубліковано в журн. «Основа» (1862, травень). Малярські твори С. — «Портрет бабусі М. Чалого», «Жіночий портрет», «Продаж сіна на Дніпрі», «Хлопчики-рибалки» (1857) — зберігаються в Держ. музеї укр. образотворчого мистецтва в Києві. Портрет с. 236.

Літ.: Чалый М. К. Иван Максимович Сошенко. К., 1876; Матійко Г. П. На полюсах Шевченкової біографії. К., 1973.


СПАНДАРЯН Сурен Спандарович (парт. псевд. — Тимофій; 15.XII 1882 — 24.ІХ 1916) — професіональний революціонер, публіцист. Член Комуністичної партії з 1902. На VI (Празькій) парт. конференції (1912) обраний членом ЦК партії і членом Рос. бюро ЦК. У 1911 у зв’язку з 50-річчям з дня смерті Шевченка надрукував у газ. «Листок-копейка» «Замітки», в яких назвав його великим народним поетом.

Тв.: Замітки. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 1. К., 1964.


СПАСОВИЧ Володимир Данилович (16.I 1829 — 26.X 1906) — рос. бурж. юрист, публіцист і літературознавець. Шевченко зустрічався з ним у Петербурзі після того, як повернувся з заслання. Належав до т. з. цивільного гуртка, очолюваного З. Падлевським (членом цього гуртка був і Шевченко). В 1862 і 1863 С. виступав з промовами на шевченківських вечорах у Петербурзі. В співавторстві з О. Пипіним видав книжку «Обзор истории славянских литератур» (СПБ, 1865), в якій високо оцінено творчість Шевченка. В 1867 С. брав участь у судовій справі І. Лисенкова й Д. Кожанчикова про право на видання «Кобзаря» як адвокат Кожанчикова.


СПЕНДІАРОВ Олександр Опанасович (справж. прізв. — Спендіарян; 1.ХІ 1871 — 7.V 1928) — вірменський рад. композитор, нар. артист Вірм. РСР (з 1926). Творчість композитора тісно пов’язана з укр. муз. культурою. С. — автор «Української сюїти» для чотириголосого хору з оркестром, обробок укр. нар. пісень. Серед них — на слова Шевченка хор «Як умру» («Заповіт», мелодія Г. Гладкого).


СПЄШНЄВ Микола Олександрович (1821 — 29.III 1882) — російський революціонер, учасник гуртка петрашевців. У 1849 засуджений до страти, яку замінили 10 роками каторги. Після заслання підтримував зв’язки з революц. демократами, що гуртувалися навколо журн. «Современник». І. Тургенєв у листі до поета 20.III 1860 писав: «Ви бажали познайомитися з Спєшнєвим: він у мене завтра обідає — приходьте. Ми всі (і, зрозуміло, він) будемо дуже раді бачити Вас». Того ж дня, очевидно, й відбулося знайомство Шевченка з Спєшнєвим.


СПИСКИ ТВОРІВ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — неавторські рукописи творів Шевченка. Їх виготовляли й поширювали і за життя поета (прижиттєві списки), і після його смерті (посмертні списки). Серед прижиттєвих списків особливу цінність становлять авторизовані: ті, в яких є авторські виправлення чи авторський підпис (списки І. Лазаревського, П. Бартенєва, рукописний «Кобзар» з ілюстраціями М. Башилова і Я. де Бальмена та ін.). Списки кількох поезій Шевченка є в «Більшій книжці». Переважну більшість цих списків зробив І. Лазаревський («Марія», «Осії глава XIV», «Ликері», «Якось-то йдучи уночі»). Поезію «Молитва» переписав О. Лазаревський, а «Ой по горі роман цвіте» — Г. Честахівський. Збереглася лише невелика частина списків. Переважна більшість їх зосереджена в рукописних відділах Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, Центр. наук. б-ки АН УРСР, Ін-ту рос. л-ри (Пушкінського дому) АН СРСР, в Центр. держ. архіві-музеї л-ри і мистецтва УРСР, в ДМШ. У 19 ст. у Росії особливо активно поширювалися в списках твори К. Рилєєва, О. Пушкіна й Шевченка. В багатьох рукописних збірках Шевченкові твори вміщено поряд з творами рос. поетів, насамперед К. Рилєєва й О. Пушкіна. До Шевченкової поезії зверталися переписувачі з різних суспільних верств. Особливо активно читачі поширювали в списках його революц. безцензурні твори — «Сон» («У всякого своя доля»), «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Заповіт» та ін., які на різних етапах революц.-визвольної боротьби були дійовою зброєю проти самодержавства. Ще в 40-х pp. 19 ст. революц. твори Шевченка переписували члени Кирило-Мефодіївського товариства (списки Шевченкових творів виявлено 1847 в паперах М. Костомарова, В. Білозерського та О. Марковича). Активним переписувачем Шевченкових поезій був О. Навроцький, який робив копії безпосередньо з авторських рукописів. У списках твори Шевченка (зокрема, поеми «Сон» і «Кавказ»), імовірно, були відомі петрашевцям. Шевченкові поезії читали, переписували й поширювали студенти різних національностей, які навчалися в Києві. Нерідко рукописні копії надсилали в ін. міста. Твори Шевченка поширювали в списках і в роки заслання поета.

М. Драгоманов згадував, що саме в 50-х pp. у колах прогресивно настроєної укр. інтелігенції він ознайомився із списками поем «Сон» і «Кавказ». 1852 роком датовано список поеми «Сон», що його зробив у Новопетровському укріпленні, ймовірно, один з польс. політ. засланців. У серед. 50-х pp. Шевченкову поезію в списках поширювали і серед селянства. У період революц. ситуації в Росії 1859 — 61 твори Шевченка взяли на озброєння діячі загальноросійського визвольного руху. Творчість укр. поета в списках використовували з пропагандистською метою члени революц. студентських гуртків кін. 50 — поч. 60-х pp. 19 ст. («Вертепники», гурток Аргіропуло-Заїчневського — обидва складалися із студентів Моск. ун-ту; Харківсько-Київське таємне товариство). Винятково важливим є список поеми «Кавказ», відібраний під час арешту влітку 1863 в одного з організаторів Казанського відділу «Землі і волі» М. Шатилова (частину цього списка виявив Ф. Приима в Центр. держ. архіві Жовтн. революції СРСР). У цьому списку є виправлення рукою Шевченка. Це свідчить про зв’язок укр. поета з діячами рос. революц. підпілля, зокрема з тими, які гуртувалися навколо М. Чернишевського. У списках революц. твори укр. поета знали і популяризували 1860 казанський професор демократ О. Щапов, укр. революц. демократ А. Красовський. Останній, і перебуваючи на каторзі, переписував Шевченкові твори. Зберігся його список поеми «Кавказ» лат.-польс. транскрипцією, датований 1.I 1866. До списків Шевченкових творів зверталися і діячі пролетарського етапу загальноросійського визвольного руху. За спогадами М. Горького, рукописні збірники творів укр. поета поширювалися в Казані в марксистських гуртках. Активно популяризував Шевченкову поезію революц. марксист П. Запорожець. Список поеми «Сон», разом з написаними і відредагованими В. І. Леніним статтями для першого номера газ. «Рабочее дело» та ін. нелегальними матеріалами, жандарми вилучили під час обшуку в одного з найактивніших учасників петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» А. О. Ванєєва. Списки творів Шевченка відіграли важливу роль у справі публікації його поетичної спадщини. З 1847 до 1905 списки багатьох творів були єдиним джерелом, за яким готували тексти видань. Так, 1857 поему «Наймичка» надруковано за списком, зредагованим П. Кулішем. У 1859 у Лейпцігу за списками опубліковано Шевченкові поезії в книжці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки».

На основі списків гурток Аргіропуло-Заїчневського 1861 здійснив літографоване видання, до якого увійшли нелегальні твори Шевченка: «Кавказ», «Холодний Яр», «Розрита могила», «Заповіт» (під назвою «Думка»), «Гоголю» (під назвою «Думка»), «І мертвим, і живим...», «Н. Маркевичу», уривок з поеми «Єретик». Шевченкові поезії в списках з 60-х pp. 19 ст. активно поширювали і на Зх. Україні. У Львові за списком 1865 вперше надруковано поему «Сон» («У всякого своя доля»). Низку творів вперше за списками опублікували галицькі видання: «Вечерниці», 1862, № 16 — 18 («Відьма»); 1862, № 22 («Русалка»); 1863, № 11 («Чигрине, Чигрине»); 1863, № 12 («Плач Ярославни»); «Мета», 1863, №4 («Мені однаково, чи буду», «Н. Костомарову»); «Слово», 1862, № 16 («Лілея») та ін. Списки використовували видавці двотомного «Кобзаря» (Прага, 1876). Упорядник «Кобзаря» (СПБ, 1907) В. Доманицький, який перший готував тексти видання за копіями з альбома «Три літа», звертався і до списків. В окремих випадках він віддавав перевагу варіантам із списків, а не рукописному авторському текстові. Ці випадки упорядник застеріг у праці «Критичний розслід над текстом „Кобзаря“ Шевченка» (К., 1907). Варіанти із списків подано в текстологічних розділах рад. академічних видань: десятитомного «Повного зібрання творів» (т. 1 — 2. К., 1951 — 53) та шеститомного «Повного зібрання творів» (т. 1 — 2. К., 1963). Інколи списки є єдиним джерелом, за яким твір став відомий читачам і дослідникам. Поема «Юродивий» дійшла до нас у списку О. Кониського. Переписувач скористався з поетового автографа, що належав Л. Жемчужникову. В списку І. Левченка 60-х pp. 19 ст. В. Бородін виявив 70 невідомих доти рядків з поеми «Катерина» і вірш «Нудно мені, тяжко — що маю робити». Ймовірно, у списках дійшли до нас окремі авторські варіанти з невідомих редакцій Шевченкових творів. Зміни, що їх вносили в тексти поезій під час переписування, дають змогу простежити, як сприймали читачі-переписувачі твори укр. поета, з чим вони погоджувалися, а що, намагаючись «удосконалити» їх, і виправляли. Списки дедалі частіше привертають увагу дослідників творчості великого укр. поета.

Літ.: Опис рукописів Т. Г. Шевченка. К., 1961; Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1900, т. 33, № 1; Кониський О. Недруковані поезії Т. Г. Шевченка. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1901, т. 39, № 1; Доманицький В. М. Критичний розслід над текстом «Кобзаря» Шевченка. К., 1907; Багрий А. В. К рукописной традиции распространения «Кобзаря» Т. Г. Шевченка. Баку, 1927; Прийма Ф. Я. Шевченко и русская литература XIX века. М. — Л., 1961; Хінкулов Л. Ф. Невідомі рукописи й документи з архівів Новопетровського укріплення. В кн.: Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. К., 1962; Бородін В. С. Неопубліковані рядки поеми Шевченка «Катерина». В кн.; Збірник праць одинадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1963; Попель С. Д. Із спостережень над списками поеми «Сон». «Радянське літературознавство», 1964, № 3; Вільчинський В. П. До творчої історії поеми «Чернець» (Невідомий список поеми). В кн.: Збірник праць одинадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1963; Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців. — Попель С. Д. Списки поеми Шевченка «Кавказ». В кн.: Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1966; Прийма Ф. Я. Шевченко і російський визвольний рух. К., 1966; Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. К., 1971.

С. Д. Попель.


«СПОРЯДЖЕННЯ ШХУН» (тон. папір, сепія, 15,9 × 30,5) — малюнок Шевченка, виконаний між 19.VI і 25.VII 1848 під час перебування Аральської експедиції в Раїмі. Зображення цих самих шхун, але з іншого боку, Шевченко повторив на другому малюнку «Спорядження шхун» (тон. папір, сепія, 15,6 × 30,2). Обидва твори зберігаються в ДМШ.


«СПРИТНИЙ ПРОДАВЕЦЬ» (імовірно, сепія) — малюнок Шевченка з циклу про казахських дітей. Виконаний у Новопетровському укріпленні між 1856 і 13.V 1857. Разом зі спорідненим за сюжетом малюнком «Щасливий ловець» з листом від 8 — 20. V 1857 надісланий автором для продажу Б. Залеському. Обидва твори змістом і стилем близькі до малюнка «Шевченко і казахський хлопчик, що грається з кішкою» (Шевченко у згаданому листі називає їх «рідними братами»). Місцезнаходження невідоме.


СРЕБДОЛЬСЬКОЇ ЮЛІЇ ГРИГОРІВНИ ПОРТРЕТ (папір, ол., 25,8 × 19,7) — портрет, що його виконав Шевченко в січні 1847 на хуторі Сороці. Праворуч унизу чорнилом авторський напис і дата: «Т. Шевченко. 1847». На звороті напис олівцем: «Сребдольська, Борзенский уезд, хутор Сороки, Чернигов. губ.». Ю. Сребдольська — власниця цього хутора, там взимку 1847 не раз бував Шевченко. Він, за свідченням М. Д. Білозерського, намалював два портрети господині. З них відомий один. Зберігається в ДМШ.


СРЕЗНЕВСЬКИЙ Ізмаїл Іванович (13.VI 1812 — 21.II 1880) — російський і український філолог, славіст і історик, акад. Петерб. АН (з 1849). Видав збірники «Запорожская старина» (1834 — 38). Шевченко в листі до П. Корольова 22.V 1842 висловив захоплення цим збірником: «Добра книжка, спасибі вам і Срезневському». Матеріали збірника письменник використав у деяких своїх істор. поезіях.


СТАВАССЕР Петро Андрійович (1816 — 50) — російський скульптор, представник академічного напряму, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1845). Шевченко був знайомий з С. ще в роки навчання в Академії. У повісті «Художник» він з захопленням говорить про жанрову скульптуру С. «Хлопчик, що вудить рибу». В «Щоденнику» (9.ІХ 1857) поет шкодує, що, проїжджаючи повз Симбірськ, не зміг побачити «музу історії» «незабвенного Ставассера» — головну деталь пам’ятника М. Карамзіну, встановленого 1845 за проектом С. Гальберга. Згодом Шевченко критично відгукнувся про твір С., який зображував русалку («Щоденник», 2.V 1858).


СТАДНИК Йосип Дмитрович (18.III 1876 — 8.XII 1954) — український актор, режисер і театральний діяч. З різними театр. трупами Галичини ставив Шевченкового «Назара Стодолю» (1911, Львів. театр т-ва «Руська бесіда»; 1939), оперу М. Аркаса «Катерина» (1902, 1910, 1921, 1935), драми «Невольник» М. Кропивницького (виконував також роль Степана, 1907, 1910, 1923, 1926), «Мати-наймичка» І. Тогобочного (1911), муз.-драм. композицію за кантатою М. Копка «Гамалія» (1901), всі — за Шевченком. Організатор і постановник концертів, присвячених пам’яті поета, в Рогатині, Стриї, Бережанах, Львові, Кракові й Чернівцях (1901 — 14).


СТАДНИЧУК Іван Якович (н. 10.VI 1913) — казахський рад. художник. Член КПРС з 1944. Українець за походженням. Працює у галузі станкового живопису та плаката. Автор триптиха на шевченківську тему «Поет і народ» (1963).


СТАНЕВИЧ Ян (Онуфрій) Фердінандович (1832 — 1904) — польський засланець. У 1850 виключений з Дворянського полку з політ. мотивів і засланий рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. Шевченко познайомився з С. восени 1850 в Оренбурзі, тепло згадував його в листах з Мангишлаку до З. Сераковського й Б. Залеського. Наступна зустріч поета з С. відбулася в Петербурзі 28.III 1858, про що свідчить запис у «Щоденнику».


СТАНІСЛАВ АВГУСТ ПОНЯТОВСЬКИЙ (Stanisław August Poniatowski; 17.I 1732 — 12.II 1798) — останній король Польщі [1764 — 95]. Обраний королем за підтримкою Катерини II і прусського короля Фрідріха II. Проводив політику, що відповідала інтересам рос. уряду та польс. магнатів. Шевченко згадав С. А. П. в поемі «Гайдамаки» як «жвавого» короля, що прагнув приборкати шляхту, відібрати в неї право заперечувати ухвали сейму. Позитивна характеристика С. А. Понятовського могла бути запозичена поетом з статті І. Шульгіна «Барська конфедерація» (1835).


СТАНІСЛАВСЬКИЙ Костянтин Сергійович (справжнє прізв. — Алексєєв; 17.I 1863 — 7.VIII 1938) — російський рад. режисер, актор, педагог і теоретик театру, нар. артист СРСР (з 1936). У 1898 разом з В. Немировичем-Данченком створив Московський Художньо-загальнодоступний театр (тепер MXAT СРСР ім. М. Горького). С. глибоко шанував Шевченка. В 1911 в листі до А. Кримського, написаному в день 50-річчя з дня смерті укр. поета, назвав Шевченка справжнім співцем свого народу, послідовним борцем за щастя людини. «Твори Шевченка переживуть віки і вічно будитимуть у серцях людей благородні великі почуття», — писав С. у цьому ж листі (Станиславский К. С. Собрание сочинений, т. 7, с. 517. М., 1960). В 1912, коли МХАТ приїхав на гастролі до Києва, рос. актори (серед них і С.) відвідали могилу поета в Каневі й поклали вінок з написом: «Геніальному Шевченкові земний уклін від Московського Художнього театру». Вінок зберігається в Канівському держ. музеї-заповіднику «Могила Т. Г. Шевченка».


СТАНКЕВИЧ Олександр Володимирович (1821 — 1912) — російський письменник. Автор повістей, рецензій і критичних статей. Друкував свої твори в «Современнике», «Вестнике Европы» та ін. виданнях. Шевченко записав у «Щоденнику» 20.III 1858, що С. подарував йому книжку віршів Ф. Тютчева. Поет називав С. серед моск. знаменитостей, які були на обіді в М. М. Щепкіна з нагоди відкриття книгарні.


СТАНКЕВИЧ Олена Костянтинівна (дівоче прізв. — Бодиско; н. 1825 — р. см. невід.) — дружина О. Станкевича, племінниця декабристів М. і Б. Бодисків. Шевченко познайомився з нею у 1843. Вона допомагала поетові поширювати передплату на поему «Тризна». Зберігся лист О. Бодиско до Шевченка 21.VII 1844. У березні 1858 поет зустрічався з С. у Москві як із «старой знакомой» (запис у «Щоденнику» 19.III 1858).


СТАНЮКОВИЧ Костянтин Михайлович (30.III 1843 — 20.V 1903) — російський письменник. Співробітник періодич. видань демократич. напряму («Будильник», «Дело»), брав участь у революц.-визвольному русі. Виявляв інтерес до творчості Шевченка, переклав його вірш «Садок вишневий коло хати» (переклад опубліковано в журн. «Северный цветок», 1860, № 45).

Літ.: Капустин В. А. Об одном переводе стихотворения Т. Г. Шевченко «Садок вишневий коло хати...». «Вісник Київського університету. Серія філології та журналістики», 1965, № 7; Вільчинський В. П. Шевченко і Станюкович. «Радянське літературознавство», 1969, № 3.


«СТАРЕНЬКА СЕСТРО АПОЛЛОНА» — поема Шевченка. Див. «Царі».


«СТАРЕЦЬ НА КЛАДОВИЩІ» (папір, оф., акватинта, 32,2 × 29,9) — офорт Шевченка, виконаний не пізніше 15.III 1859 в Петербурзі. Внизу на зображенні офортним штрихом напис: «Т. Шевченко. 1859». До нього є однойменний підготовчий малюнок сепією (28,7 × 21,6), по нижньому краю якого чорнилом рукою Шевченка напис: «Надежди Васильевне Тарновской на память [8 октября 1859 года Т. Шевченко]» — в дужках — зрізана частина напису; на звороті ліворуч угорі чорнилом: «сторож на кладовищі 1859». До цього малюнка є начерк постаті старця (папір, ол., 28,1 × 21,4), виконаний тоді ж. Офорт і три його відбитки, малюнок і начерк зберігаються в ДМШ. Іл. табл. І.

Літ.: Касіян В. Офорти Тараса Шевченка. К., 1964.


СТАРИЦЬКИЙ Михайло Петрович (14.XII 1840 — 27.IV 1904) — український письменник, театральний і культ.-громад. діяч. Ще в юнацькі роки захопився «Кобзарем» і до кінця життя лишився палким шанувальником Шевченка і популяризатором його творів. С. написав вірші «По виході празького видання Т. Г. Шевченка», «До Шевченка» (обидва — 1878), «На спомин Т. Г. Шевченка» (1893). В 1883 — 85 очолював разом з М. Кропивницьким першу укр. професійну трупу. В її репертуарі були драма Шевченка «Назар Стодоля», «Невольник» (інсценізація Шевченкової поеми «Сліпий» М. Кропивницького) та «Глум і помста» (драма М. Кропивницького, за мотивами поеми Шевченка «Титарівна»).

Літ.: Пивоварський Л. Т. Традиції Шевченка в творчості Старицького. В кн.: Питання шевченкознавства. Черкаси, 1962.


СТАРОВ Микола Дмитрович (1823 — 77) — педагог. Учитель дочки Толстих — Катерини (див. К. Юнге). Був серед петерб. молоді проповідником ідей Т. Грановського, В. Бєлінського й М. Чернишевського. Шевченко познайомився з С. у квітні 1858 в Петербурзі. На урочистому обіді на честь поета, що його влаштували Толсті 12.IV 1858, С. виголосив палку промову, в якій висловив почуття глибокої поваги рос. прогресивної інтелігенції до великого громадянського подвигу поета-революціонера. Цю промову Шевченко 17.IV переписав у свій «Щоденник». Поет згадував С. у «Щоденнику» 12.IV, 13.IV і 9.V 1858.

Літ.: Юнге К. Ф. Воспоминания. М.. 1913.


СТАРОНОВЕ — село Лебединського р-ну Сумської обл. Колишня назва — Нов. Шевченко був тут 1859.


«СТАРОСТИ» — офорт Шевченка з серії «Живописная Украина». Іл. т. 1, табл. XVI.


СТАСОВ Володимир Васильович (14.I 1824 — 23.Х 1906) — російський художній і музичний критик, почесний член Петерб. АН (з 1900). Керуючись ідейно-естетичними настановами рос. революц. демократів, С. гаряче підтримував передвижників, боровся проти академізму, був одним з фундаторів та ідейним натхненником творчої співдружності видатних рос. композиторів — «Могучої кучки». С. добре знав укр. гравюру, вивчав укр. нар. орнамент, високо цінував творчість багатьох сучасних йому укр. художників-реалістів. Він, за його словами, був особисто знайомий з Шевченком, «досить багато і в різний час розмовляв з ним, глибоко його поважав і цінував» (з листа до О. Пипіна, 1880). Романси М. Мусоргського на слова укр. поета вважав найкращими в пісенному доробку композитора.

Літ.: Владич Л., Раевский С. В. В. Стасов и украинская художественная культура. В кн.: Русско-украинские связи в изобразительном искусстве. К., 1956.


СТАСЮК Іван Дмитрович (27.IX 1896 — 21.I 1945) — український журналіст, активний учасник революц. руху на Пн. Буковині. Член Комуністичної партії Буковини з 1923. Учасник Буковинського народного віча 1918, яке висловило прагнення возз’єднати Пн. Буковину з Радянською Україною. За революц. діяльність був заарештований рум. владою. Після возз’єднання Пн. Буковини з Рад. Україною (1940) перебував на рад. і пед. роботі. Продовжував на Буковині традиції С. Канюка в пропаганді революц. значення спадщини Шевченка, в боротьбі проти її спотворення укр. бурж. націоналістами. Автор статей «Мужик-бунтар» (1927), «Тарас Шевченко», «Пророк закріпачених трудящих мас» (обидві — 1928), «Схаменіться, будьте люди!», «Тарас Шевченко» (газ. «Борець», 10.III 1929, 23.III 1930).


СТЕБЕР (Stéber) Шарль (1905 — 44) — французький письменник, критик і публіцист. Член Французької комуністичної партії. Учасник Руху Опору. Загинув у фашист. катівні. С. належить кілька статей про Шевченка й переклади його творів. Перекладав поезії, гол. чин. соціального, революційно-демократичного звучання. Добірку перекладів С. («Заповіт», «І Архімед і Галілей», «І золотої й дорогої», «Садок вишневий коло хати», «В неволі, в самоті немає» та уривок з поеми «Єретик») опубліковано в журн. «La Litterature Internationale» («Інтернаціональна література», Москва, 1939, № 3). У статті «Тарас Шевченко», вміщеній у прогресивному журн. «Commune» (1939, № 69), писав про нар. характер і революц. спрямованість творчості укр. поета, підкреслював її актуальність. У цьому ж журналі в перекладі С. надруковано вірші Шевченка «Мені однаково, чи буду», «Гоголю» й «На панщині пшеницю жала» та уривок з поеми «Кавказ». У брошурі франц. мовою «Україна і її чудова історія» (Париж, 1939) багато уваги приділив аналізові творчості укр. поета. У збірнику «Франція — СРСР» (франц. мовою. Париж, 1939) опубліковано статтю С. «Тарас Шевченко. Поет України і свободи». Д. С. Наливайко.


СТЕБЛІВ — містечко Канівського пов. Київської губ. (тепер с-ще м. т. Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаської обл.). Як відзначив М. Чалий, посилаючись на І. Сошенка, Шевченко ходив у С. в дитинстві, коли шукав собі вчителя малювання. За рад. часу в С. ім’ям поета названо одну з вулиць.


СТЕБУН Ілля Ісакович (н. 21.I 1911) — український рад. літературознавець. Член КПРС з 1940. Досліджує історію укр. л-ри і мистецтва та теорію реалізму. Шевченкові присвятив праці «Чернишевський і Шевченко», «Шевченко і Котляревський» (обидві — 1938), «Основоположник нової української літератури» (1939), «Шевченко і українська література» (1939). Автор книжки «Тарас Шевченко» (К., 1939) і ряду передмов до «Кобзаря». Упорядник книжок «Тарас Шевченко про художню творчість» (К., 1961), «Шевченко об искусстве» (М., 1964), «Тарас Шевченко про мистецтво» (К., 1971), до яких написав вступні статті, післямови й примітки.


СТЕЛЬМАХ Михайло Панасович (н. 24.V 1912) — український рад. письменник, Герой Соціалістичної Праці (1972). Автор вірша «Т. Шевченкові» (1942), статті «Любов і гордість народна» (1961) та ін. Шевченкові теми й образи використав у своїх повістях і романах («Велика рідня», «Щедрий вечір» та ін.). Виступив з промовою на Міжнародному форумі діячів культури, присвяченому 150-річчю з дня народження Шевченка. Держ. премія СРСР, 1951 Ленінська премія, 1961.

Тв.: Любов і гордість народна. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 2. К., 1964.


СТЕНДЕР-ПЕТЕРСЕН (Stender-Petersen) Адольф (21.VII 1893 — 16.IV 1963) — датський славіст. Н. в Петербурзі. До 1916 жив у Росії Вчився в Петерб. ун-ті. Один із засновників кафедри славістики (1931) в м. Орхусі (Данія). В 1954 — 63 — редактор журн. «Scando-Slavica». Автор «Історії російської літератури» (т. 1 — 3. Копенгаген, 1952). Шевченком зацікавився в 30-х pp. У розвідці «Шевченко в Скандінавії» (1938) позитивно оцінював праці про укр. поета в Данії та Швеції (О.-М. Бенедіктсена, Г. Брандеса, А. Єнсена та ін.), а також переклади його творів А. Єнсеном і Я. Геммером. Слушно критикуючи відомих на той час сканд. авторів за недостатню увагу до творчості Шевченка, дещо перебільшував загальноєвропейське значення праць А. Єнсена про укр. поета. Статтю про Шевченка надрукував 1952 у 10-му томі «Енциклопедичного словника Раунк’єра».


СТЕПАНОВ Микола Олександрович (3.V 1807 — 5.XII 1877) — російський графік. Один з основоположників політ. журнальної карикатури в Росії. Засновник і 1859 — 64 співредактор журналу революц.-демократичного напряму чИскра». Разом з Шевченком навчався в петерб. Академії мистецтв. В Інституті рос. л-ри АН СРСР в Ленінграді є альбом з шаржованими замальовками С., де зображено Шевченка за молодих років (його можна впізнати в учневі, який стоїть, спершись на конторку, і малює в зошиті; в постаті, що сидить за столом і малює). На одному з малюнків С. зобразив Шевченка і себе за малюванням з натури. С. виконав також ескіз до портрета поета.


СТЕПАНОВ Олексій Іванович (н. 1812 — р. см. невід.) — командир 3-ї роти 5-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу, штабс-капітан. Ім’я С. як одного з ротних командирів Шевченка в Орській фортеці згадується в спогадах сучасників і документах. Під командою С. поет пройшов 1848 шлях до Раїмського укріплення, а потім деякий час перебував на Аральському морі.


СТЕПАНЮК Борислав Павлович (н. 16.VII 1923) — український рад. поет. Член КПРС з 1951. Образ Шевченка створив у циклі віршів «Шевченко в Переяславі» (1955) й «Триптих на Шевченкове свято» (1966). Переклав укр. мовою вірші К. Малинова про Шевченка («Тарас нам руки скріплює»), А. О. Шогенцукова («Тарас Шевченко»), А. Веяна («Розмова Райніса з Тарасом на засланні») та ін. поетів Літ. премія ім. П. Г. Тичини, 1974.


СТЕПОВИЙ Яків Степанович (справж. прізв. — Якименко; 20.Х 1883 — 4.XI 1921) — український рад. композитор. Автор вокальних композицій, хорів, романсів, пісень, обробок нар. пісень, інструментальних творів. Шевченківська тема — одна з провідних у творчості композитора. Їй належить найголовніше місце вже в першому вокальному циклі С. «Барвінки» (1905 — 06): солоспіви «Три шляхи», «Із-за гаю сонце сходить», «За думою дума», «Ой стрічечка до стрічечки», «Утоптала стежечку», тріо «Над Дніпровою сагою»; хор «Колись нашу рідну хату» («На роковини Шевченка», слова Лесі Українки). До 50-річчя з дня смерті поета С. написав «Прелюд пам’яті Т. Шевченка» для фортепіано (виконав його сам на літ.-муз. вечорі, присвяченому Шевченкові, 1912 в Москві). В 1917 — 21 упорядкував і гармонізував перший на Україні збірник революц. пісень, серед яких був і «Заповіт» (мелодія Г. Гладкого), написав романси на слова Шевченка («Сонце заходить, гори чорніють», «Ой по горі роман цвіте»), мішаний хор «Тече вода з-під явора», створив і видав серію пісень для дітей чКобзар» і «П’ять шкільних хорів»; тріо і квартет «Ой нема, нема» (з поеми «Гамалія»); пам’яті Шевченка присвятив пісню «Не на шовкових пелюшках» (слова Г. Комарової). В останні місяці життя почав писати оперу «Невольник» за Шевченком (рукопис не знайдено). Багатьом творам С. на шевченківську тематику властиве громадян. звучання, що було виявом демократичних поглядів композитора.

Літ.: Шварцман Ш. Яків Степовий. К., 1951; Грінченко М. О. Я. Степовий. В кн.: Грінченко М. О. Вибране, К., 1959.


СТЕФАНИК Василь Семенович (14.V 1871 — 7.XII 1936) — український письменник і громад. діяч. Виразник прагнень трудового галицького селянства. З поезією Шевченка ознайомився в кін. 80-х pp. (за празьким виданням «Кобзаря»), коли вчився в Коломийській гімназії. Під впливом Шевченка значною мірою формувався світогляд С. Популяризував поезію Шевченка серед найширших нар. мас Галичини. Часто виступав з доповідями на шевченківських вечорах. Писав, що в творах Шевченка — історія й душа укр. народу, називав Шевченків «Кобзар» великою книгою мудрості й любові до батьківщини. В 1903 відвідав могилу Шевченка.

Тв.: Промова на шевченківському святі в Коломиї 1901 p. — Промова на шевченківському святі в с. Русові 10 травня 1914 р. В кн.: Стефаник В. Твори. К., 1964.


СТЕФАНЧУК Юрій Семенович (н. 17.I 1908) — український рад. художник театру. Член КПРС з 1964. Виконав декорації до вистав за мотивами творів Шевченка: опери «Катерина» М. Аркаса (1933, Театр муз. комедії Донбасу), вистави «Гайдамаки» (1939, інсценізація В. Харченка. Запорізький, тепер — Львів. укр. драм театр ім. М. Заньковецької), до вистав драм «Назар Стодоля» Шевченка (1942) і «Невольник» М. Кропивницького (1961, Львів. укр. драм. театр ім. М. Заньковецької). Оформив постановки п’єс «Тарас Шевченко» Ю. Костюка (1945, Львів. ТЮГ) та «Петербурзькі ночі» В. Малакова і Д. Шкневського (1950, Львів. укр. драм. театр ім. М. Заньковецької), «І на волі — в’язень...» М. Михася (1964, Львів. ТЮГ). С. — автор портрета Шевченка (туш, 1964).


СТЕЦЕНКО Кирило Григорович (24.V 1882 — 29.IV 1922) — український композитор, хоровий диригент, критик, педагог, муз.-громад. діяч. Учень і послідовник М. В. Лисенка, творчо розвивав його засади в укр. музиці. Автор опер, музики до театр. вистав, кантат, хорів, солоспівів, обробок нар. пісень. На слова Шевченка створив хорову поему «Рано-вранці новобранці» (1904), кантату «У неділеньку святую» (1918, обидві — для чол. хору, соло і фортепіано), хори «Ой у полі могила» (написаний на текст уривку з поеми «Наймичка»), «Як умру, то поховайте», пісні «Тополя» («По діброві вітер виє»), «Вечір» («Сонце заходить, гори чорніють»); обробив мелодію Г. Гладкого до «Заповіту», написав солоспіви «Плавай, плавай, лебедонько», «І золотої й дорогої».

Визначним твором С. є музика до поеми «Гайдамаки» (для хору, солістів, симф. оркестру, 1919 — 21). Інтерпретація поезій характеризується поєднанням яскравої емоційності та узагальненості розкриття сюжетів з психологічною деталізацією характеристик. Поетові присвятив кантату «Шевченкові» (1910, слова К. Малицької). С. — автор відозви про збір коштів на спорудження пам’ятника Шевченкові («Баян». 1908, № 10), організатор і учасник багатьох концертів, присвячених пам’яті поета.

Літ.: Горюхіна Н., Єфрємова Л. К. Г. Стеценко. К., 1955; Пархоменко Л. О. Кирило Григорович Стеценко. К., 1973.


СТЕЦЕНКО Леонід Феодосійович (н. 10.III 1914) — український рад. літературознавець. Автор праць «Вивчення творчості Т. Г. Шевченка в школі» (К., 1951), «Сатира Т. Г. Шевченка» (1953), «Шевченко і Гоголь» (1954), «Поема „Катерина“» (1956), «Із спостережень над римою в ранній творчості Шевченка» (1957), «Грушківська знахідка» (1963), «Т. Шевченко і розвиток української дожовтневої драматургії» (1964) та ін.

Тв.: Вивчення творчості Т. Г. Шевченка в школі. К., 1961.


СТЕШЕНКО Іван Никифорович (1894 — 3.V 1937) — український рад. оперний співак (бас-кантанте). Співав на оперних сценах Києва і Харкова. Гастролював у багатьох містах СРСР та в Італії, Польщі й США. В концертах виконував романси укр. композиторів на тексти Шевченка: «Минають дні, минають ночі» В. Заремби, «Реве та стогне Дніпр широкий», «Ой Дніпре мій, Дніпре» М. В. Лисенка та ін.


СТИЛІЗАЦІЯ — свідоме, нарочите відтворення стилістичних особливостей певного жанру худож. літератури або нар. творчості, стилю якогось письменника, літ. напряму тощо. Шевченко найчастіше вдавався до С., використовуючи в своїй поезії народнопісенні мотиви й фольклорну поетику (в ранній період творчості — пісня козаків «Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі» в поемі «Гамалія», 1842, у період заслання — пісні в нар. дусі тощо). Проте художнє мислення Шевченка було настільки органічно близьке до фольклорного, а його використання народнопісенних мотивів і форм настільки творчим, що серед шевченкознавців немає єдиної думки щодо доцільності вживання терміна «С.» до цієї групи творів. Визнаючи певну умовність цього терміна щодо поезій Шевченка в народнопісенному дусі, не можна водночас заперечити свідоме прагнення поета творчо переосмислити стилістичну манеру нар. пісень. Для Шевченка характерна діалектична взаємодія двох тенденцій: точність, непідробність, близькість до народнопісенних джерел і водночас сміливе, індивідуально-творче втручання в худож. матеріал. При всій своїй близькості до фольклорних форм Шевченкові твори їх не копіюють. Так, у думі Степана з поеми Шевченка «Сліпий» виразно відчувається відгомін долі й страждань героя-кобзаря. Поет подав тут оригінальні деталі, що розвивали образи нар. дум, використав динамічні можливості, закладені в формі дум, вніс елемент градації. Індивідуально-мистецька стихія Шевченка виявилася і в своєрідній С. поезії «У неділеньку у святую». Поет використовував сталі народнопісенні формули. В його творах ці формули перестають бути засобом орнаментації, а відіграють важливу художньо-змістову роль. С. у Шевченка слід відрізняти від подражанія.


СТИЛЬ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Стиль — це єдність ідейно-худож. особливостей творчості письменника, зумовлених передусім його світоглядом і творчим методом.

Поняття стилю включає улюблені теми, образи, сюжети, характери, словесно-виразові, композиційні та ритмічні засоби й жанрові форми. На становлення стилю письменника вирішальний вплив мають умови й обставини, за яких формується його талант. Стиль Шевченка відзначається великою своєрідністю. Як виразник нар. дум і прагнень поет звертався до теми батьківщини як теми соціально-історичної. Він зображував тяжке життя трудящого покріпаченого селянства, показував різкі соціальні контрасти, нестерпне становище жінки, закономірність протесту проти гноблення, викривав антинародну політику самодержавства, закликав до революц. боротьби проти експлуататорського ладу («Катерина», «Наймичка», «Заповіт», поема «Сон», «Кавказ», «Єретик», «І мертвим, і живим...», «Марина», «Відьма», «Варнак», «Неофіти», «Осії глава XIV», «Марія», «Світе ясний! Світе тихий!», «Я не нездужаю, нівроку» та ін.). Шевченко відтворив у високохудожніх образах поезію нар. життя. В його творах відобразилися нар. поетичні уявлення й морально-етичні переконання народу («Причинна», «Тополя», «Утоплена», «Сова», «Не вернувся із походу», «Хустина», «Не кидай матері! — казали», «Ой три шляхи широкії», «Рановранці новобранці», «У тієї Катерини», «Ой крикнули сірії гуси», «Якби мені черевики», «І багата я», «Полюбилася я», «Ой люлі, люлі, моя дитино» тощо). Творчість Шевченка лірична й емоційна. Це, так само, як і ідейно-тематична спрямованість, позначилось на її жанровій своєрідності. З найпопулярніших для того часу жанрів Шевченко найдосконаліше оволодів формою ліричної й епічної поеми (романтично-історичної, оеалістично-побутової й викривально-політич.), балади, послання, думи, пісні й реалістичної повісті в дусі гоголівської «натуральної школи». Характерні для Шевченкової творчості персонажі — це скривджена дівчина («Марина», «Лілея»), мати-страдниця («Катерина», «Наймичка», «Відьма» та «Марія»), селянин-бунтар («Гайдамаки», «Варнак»), герої визвольної боротьби народу («Гайдамаки», «Єретик», «Тарасова ніч» та ін.), революціонери — чспоборники святої волі» (поеми «Сон», «Неофіти», «Марія» та «Юродивий»). Типаж Шевченка зовсім новий порівняно з типажем його попередників і сучасників. Його народність вплинула й на систему поетичних образів. Ідейно-тематична й жанрова своєрідність, як і портретна галерея творів поета, є органічною часткою його стилю, що сформувався під впливом могутньої стихії народнопоетичної творчості й тих худож.-літ. напрямів, які були притаманні літ. процесові 1-ї пол. 19 ст., а також органічно випливає з його творчого методу (див. Метод творчий Шевченка-письменника). Важлива складова частина поетичного стилю Шевченка — його поетика — сформувалася на грунті нар. пісенних форм. Звідси походить виразна наспівність його поезії, багатство символів, поетичних порівнянь, епітетів і метафор (див. також Тропи). Образність нар. творчості органічно влилася в поезію Шевченка. Поет видозмінював народнопоетичні образи, увиразнював їхнє соціальне звучання. Напр., персоніфікований фольклорний образ долі набув у нього дуже виразного трактування: «Тому доля запродала // Од краю до краю, // А другому оставила // Те, де заховають» («Катерина»). Шевченкові притаманна тенденція, відштовхуючись від народнопоетичної символіки, творити символи значного соціального узагальнення: правда в нього — втілення нар справедливості, громада — уособлення сил згуртованого народу, сокира — символ нар. гніву й справедливої помсти. Образ сокири, характерний для Шевченкового поетичного стилю, виходить за рамки нац. фольклору, показує спільні завдання боротьби всіх народів колишньої царської Росії. Цей образ ставить поета в ряд палких пропагандистів революц. розв’язання суспільних суперечностей (у декабристів — образ кинджала, в рос революц. демократів — заклик до караючої сокири). Віршова форма Шевченкових поезій виросла з нар. пісні й злилася з надбаннями літ. віршування, вона становить неповторне поєднання нар. і літ. ритміки. З рос. поетів 1-ї пол. 19 ст. найбільший вплив на Шевченка мав О. Пушкін як в опануванні чотиристопним ямбом, так і в засвоєнні певних традиційних для того часу стильових засобів («Тризна», «Слепая». «Огні горять, музика грає» та ін.). На худож. прозі Шевченка помітно передусім вплив гоголівського напряму в рос. л-рі (див Проза Т. Г. Шевченка). На формуванні творчого стилю Шевченка позначилися провідні стильові тенденції, характерні для попередньої й сучасної поетові укр. л-ри. Це — бурлеск і романтизм. Проте безпосереднім послідовником жодного з них поет не був. Звертаючись до стильових засобів, вироблених бурлескною й романтичною традиціями, він підпорядковував їх ідейним завданням своєї творчості. Елементи бурлескного стилю, простацька розмовна манера, зниження високого до низького не займають гол. місця в створенні образів, а є допоміжними засобами сатиричної типізації (див. Сатира). Поет не розвивав бурлескної традиції, а, використовуючи окремі елементи бурлескного зображення, переборював її. Значно важливішу роль у формуванні образного мислення Шевченка відіграв романтизм — напрям, що панував у рос. та укр. поезії на поч. 19 ст. (див. Романтизм Шевченка-письменника). Романтики ввели в л-ру нові жанри (балада, лірико-епічна поема, послання, посвята, романсова лірика), писали твори на істор. тематику, зверталися до нар. творчості як до джерела тем, мотивів і образів, до нар. розмовної й образної мови. Вони розробили основи силабо-тонічної системи віршування, патетичний, піднесений стиль мови, ввели в поезію образ вольового героя, сповнений руху й дії пейзаж, співзвучний бурхливим переживанням героїв, контрастні звукові й зорові зображення. Всім цим вони підготували грунт для побутової й громадян. лірики Шевченка. Та його стильові шукання не були звичайним засвоєнням і продовженням романтичної школи. Від романтичної й фантастичної балади («Тополя», «Причинна», «Утоплена»), від романтичної ідеалізації козаччини («Іван Підкова», «До Основ’яненка») Шевченко швидко перейшов до революц. романтики соціальної боротьби («Гайдамаки»), до використання поетичних засобів нар. творчості для худож. втілення громадян. мотивів («Єретик», «Кавказ», «І мертвим, і живим...»). Зростання революційності поета сприяло створенню реалістичних картин і образів життя у громадян.-патетичному стилі. Оволодіння реалізмом як творчим методом (див. Реалізм Шевченка-письменника) якісно збагачувало стиль Шевченкових творів. В його поезії загалом невпинно зростало прагнення до конкретного образу, до реалістич. деталей. Реалізм Шевченка був викривальним, у його поезії дедалі переважала ораторська інтонація, що потребувала монологічної форми. Монолог-промова («І мертвим, і живим...», «Заповіт», «Гоголю», «Світе ясний! Світе тихий!», «О люди! люди небораки!», «Якби ви знали, паничі» та ін.), діалог-суперечка («Відьма»), зіткнення протилежних думок і дій стали однією з осн. зовн. стильових ознак поезії Шевченка. На стилі поета позначилося те, що більшість його сатиричних творів була нелегальною. Шевченко не міг і сподіватися, що їх опублікують, але розраховував на поширення в рукопису. Безцензурним творам поета властиві неприхована закличність, прямота суджень і характеристик («Царі», «Юродивий», «Кавказ», «Осії глава XIV», «Хоча лежачого й не б’ють»). Революц. декларації Шевченка зближують його поезію з традиціями рос. волелюбної поезії, з творчістю поетів-декабристів, з революц. лірикою О. Пушкіна, О. Одоєвського, М. Добролюбова та ін. Стиль Шевченкової поезії, безперечно, вплинув на вироблення стилю майбутніх поколінь укр. революц. письменників (І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка). Значне місце в системі сатиричних викривальних образів Шевченка посідає гротеск (поема «Сон», містерія «Великий льох»). Використання гротеску було продовженням традицій М. Гоголя, А Міцкевича й О Пушкіна і передувало творчості великого сатирика М. Салтикова-Щедріна Шевченків стиль був нерозривно пов’язаний із стильовими тенденціями тогочасної л-ри. Проте Шевченко не обмежувався цими рамками, а витворював нові стильові форми (див. Новаторство Шевченка-поета). Своєрідністю і новаторством відзначається й мовний стиль Шевченка (див- Мова Т. Г. Шевченка).

Літ.: Зозуля М. Н. К вопросу о характере поэзии и стиле Т. Г. Шевченко. «Вестник Московского университета. Филология и журналистика», 1961, № 2; Шабліовський Є. С. Народ і слово Шевченка. К., 1961; Іванів Ю. О. Стиль політичної поезії Шевченка. К., 1961; Приходько П. Г. Шевченко і український романтизм 30 — 50 pp. XIX ст. К., 1963.

Г. К. Сидоренко.


СТІВЕНС (Stevens) Джон-Остін (21.I 1827 - 16.VI 1910) — американськи і журналіст і публіцист. Визначний республіканський діяч часів громадян. війни в США 1861 — 65 і післявоєнного періоду У нью-йоркському літ. щомісячнику «The Galaxy» («Плеяда», 1876, червень) надрукував перший у США нарис про Шевченка — «Шевченко — національний поет Малоросії», написаний на основі статті Е.-А. Дюрана, що була опублікована того ж року в Парижі.


СТІЛЬ (Stil) Андре (н. 1.IV 1921) — французький письменник, публіцист і громад. діяч. Член Французької комуністичної партії з 1944. Учасник Руху Опору. В статті «Поет на засланні», надрукованій у газ. «L’Humanité» (11.VI 1964), рецензуючи книжку віршів Шевченка в перекладі Е. Гільвіка, С. розповів про тяжку долю укр. поета, особливо в період заслання. В рецензії навів уривок з «Тарасової ночі» в своєму перекладі.


СТОДВАДЦЯТИП’ЯТИРІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — всенародне вшанування пам’яті поета 1939. Постановою ЦВК УРСР від 20.V 1938 створено Комітет по проведенню ювілею Шевченка. Комітет, очолюваний О. Корнійчуком, розробив широкі заходи для увічнення пам’яті поета і популяризації його творчості серед народів СРСР. Активну діяльність у відзначенні цієї дати розгорнув Всесоюзний ювілейний шевченківський комітет, головою якого був О. Толстой.

У братніх республіках — Білорусії, Вірменії, Грузії, Казахстані, Молдавії, Узбекистані та багатьох обласних центрах і містах також діяли ювілейні комітети. Видано постанови РНК УРСР від 21.XI 1938 і 5.II 1939 про спорудження пам’ятників Шевченкові в Києві та на його могилі в Каневі. Увічнюючи пам’ять великого укр. поета, Президія Верховної Ради Союзу РСР Указом від 5.III 1939 присвоїла його ім’я Київ. театрові опери та балету і Київ. ун-тові. Цим же указом в Академії мистецтв у Ленінграді встановлено дві стипендії ім. Т. Г. Шевченка. Заходи по увічненню пам’яті поета проведено в усіх союзних республіках. Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР почав видання академічного десятитомного «Повного зібрання творів» Шевченка. До ювілею вийшли «Повна збірка творів» у п’яти томах і два ювілейні видання «Кобзаря». Надруковано «Кобзар» багатьма мовами народів СРСР (російською, білоруською, вірменською, киргизькою, туркменською, узбецькою, татарською та ін.). Збірки творів Шевченка вийшли башкирською, грузинською, адигейською, бурятською, кабардинською, єврейською, молдавською, казахською та іншими мовами.

Рад. шевченкознавство збагатилося новими наук. працями. АН УРСР видала збірник «Пам’яті Т. Г. Шевченка», київ. і харків. ун-ти й пед. ін-ти — присвячені Шевченкові томи наук. записок, респ. журнали — ювілейні номери з численними шевченківськими матеріалами. Відбулися наук. сесії, присвячені Шевченкові. Про Шевченка-художника вийшли монографії М. Бурачека «Великий народний художник» і С. Раєвського «Життя і творчість художника Тараса Шевченка». Авторами монографії «Шевченко і театр» були О. Борщаговський і М. Йосипенко. Вагомий внесок у ювілейну шевченкіану зробили науковці інших республік. Шевченківські збірники видали Всесоюзна б-ка ім. В. І. Леніна, Наркомат освіти РРФСР, Горьковське і Чкаловське обласні в-ва. Цікавими були публікації М. Шагінян, що згодом вийшли окремою монографією «Шевченко» (М., 1941). Наук. видання ювілейного року були новим значним етапом у вивченні творчої спадщини Шевченка. До ювілею написали твори укр. рад. письменники П. Тичина, М. Бажан, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко, О. Ільченко, О. Іваненко, І. Ле, С. Скляренко, Н. Рибак, О. Десняк, В. Собко та ін. З поезіями про Шевченка виступили митці братніх л-р М. Тихонов, В. Луговськой, О. Сурков, М. Коміссарова, Янка Купала, Якуб Колос, П. Бровка, Джамбул Джабаєв та ін. В Києві відкрито Республіканську ювілейну виставку малярських творів Шевченка. Організовано великі ювілейні виставки в Москві, Ленінграді, Мінську та ін. містах Рад. Союзу. Укр. живописці, графіки й скульптори І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Бурачек, В. Касіян, М. П. Глущенко, М. Дерегус, К. Трохименко, Г. Петрашевич, композитори Л. Ревуцький, М. Вериківський, П. Козицький, Б. Лятошинський, А. Штогаренко та ін. присвятили Шевченкові свої твори. Ювілейні торжества почалися в березні і тривали кілька місяців. 6.III 1939 відкрито пам’ятник Т. Г. Шевченкові в Києві. На мітингу виступили парт. і держ. діячі, видатні вчені й письменники. В Київ. театрі опери та балету ім. Т. Г. Шевченка відбувся урочистий ювілейний вечір. Для участі в святкуванні прибули делегації з братніх республік. 4.V 1939 в Сесійному залі Верховної Ради УРСР почався шостий пленум Правління Спілки рад. письменників СРСР, присвячений Шевченкові. Пленум відкрили письменники-академіки О. Толстой і П. Тичина. Доповідь виголосив акад. О. Корнійчук. Виступили також М. Рильський, К. Чуковський, О. Білецький та ін. Від імені білорус. народу учасників пленуму вітав нар. поет Янка Купала, від вірменського — Аразі, від азербайджанського — Р. Рза, від казахського — А. Тажибаєв, від киргизького — С. Сасикбаєв. Учасники пленуму їздили на могилу Шевченка в Канів, де відбувся багатолюдний мітинг.

18.VI 1939 в Каневі на могилі Шевченка відкрито новий пам’ятник. До ювілею виготовлено пам’ятну медаль (див. Медалі шевченківські). Відкрито Літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка в с. Шевченковому.

В Болгарії, Франції, Швеції, Бельгії та ін. країнах влаштовано ювілейні виставки, проведено шевченківські вечори. Виставки, вечори, фестивалі організовано в США й Канаді. Періодична преса Європи й Америки відгукнулася на ювілей кореспонденціями, статтями про життя і творчість поета. Святкування ювілею Шевченка сприяло широкій популяризації творчості укр. поета-революціонера серед народів світу.

Літ.: Культурне будівництво в Українській РСР. Збірник документів, т. 1. К., 1959; Тарас Григорович Шевченко в документах і матеріалах. К., 1950; Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814 — 1963. К., 1963; VI пленум правлення Союза советских писателей СССР, посвященный 125-летию со дня рождения Тараса Григорьевича Шевченко. Бюллетень № 1 — 5. К., 1939; Кирилюк Є. Шевченко і наш час. К., 1968; Шубравський В. Є. Шевченко і літератури народів СРСР. К., 1964; Література дружби і єднання. К., 1972.

В. К. Костенко.


«СТОЇТЬ В СЕЛІ СУБОТОВІ» — вірш Шевченка. Автограф — в альбомі «Три літа» під датою: 21.X 1845, с. Мар’їнське (Мар’янське) безпосередньо після автографа поеми «Великий льох». Вперше надруковано латино-польс. транскрипцією в львів. часописі «Dziennik Literacki» («Літературний щоденник», 1861, № 62). Змістом і образною системою вірш пов’язаний з містерією «Великий льох». На думку деяких шевченкознавців (О. Білецького та ін.), твір є не самостійним віршем, а епілогом «Великого льоху». Це підтверджується не тільки змістом і місцем запису автографа, а й тим, що «Великий льох» — єдиний не датований твір в альбомі «Три літа»; і дата (очевидно, спільна для обох творів) стоїть під останнім записом. Цей вірш ніби підсумовує зміст поеми «Великий льох». Осмислюючи минуле й сучасне України, поет прозирає в її майбутнє. В кінцівці твору виявився революц. оптимізм поета, що набирає глибокого соціального змісту: перемога «правди» і «волі» невіддільна для Шевченка від визволення народу з-під гніту кріпосництва й царизму. Зміст твору свідчить, що поет стверджував добрі наміри Б. Хмельницького й співчував їм, а критичні висловлювання про гетьмана й гіркі сарказми щодо тогочасної дійсності зумовлені у вірші тим соціальним і нац. гнобленням, якого зазнавав укр. народ разом з ін. народами Рос. імперії за умов кріпосницько-самодержавного ладу. Спроби укр. бурж. націоналістів трактувати твір в антиросійському дусі, вириваючи його з реально-істор. тла епохи, є антинауковими й одверто фальсифікаторськими.

Літ.: Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964; Білецький О. І. Ідейно-художнє значення поеми «Великий льох». В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 2. К., 1965; Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. К., 1971.

Ю. О. Івакін.


СТОП’ЯТДЕСЯТИРІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — всенародне вшанування пам’яті укр. поета в березні — травні 1964. У жовтні 1958 було створено Урядовий респ. шевченківський комітет з представників парт., держ. і громадських орг-цій, діячів науки, культури, л-ри й мистецтва під головуванням М. Бажана. Уряд СРСР прийняв 27.IX 1962 постанову про відзначення 150-річчя з дня народження Шевченка і створення Всесоюзного ювілейного шевченківського комітету (голова М. Тихонов). 61-а сесія Виконавчої ради ЮНЕСКО в травні 1962 ухвалила внести в календар знаменних дат ЮНЕСКО на 1964 відзначення 150-річчя з дня народження Шевченка і рекомендувала широко відзначити цей ювілей в усіх країнах, які є членами ООН (див. ЮНЕСКО про вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка). Наприкінці 1963 Всесвітня Рада Миру винесла рішення про вшанування пам’яті Шевченка прогресивним людством усього світу (див. Всесвітня Рада Миру про вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка).

В день народження Шевченка, 9.III 1964, відбувся багатотисячний мітинг трудящих Києва біля пам’ятника поетові. Ввечері того самого дня в Київ. театрі опери та балету відкрилося урочисте засідання, в якому взяли участь керівники Комуністичної партії і Уряду України, представники трудящих республіки, делегації з Москви, Ленінграда і всіх братніх республік СРСР. 10.III учасники зборів поклали вінки на могилу поета в Каневі. 11.III проведено ювілейну сесію Загальних зборів АН УРСР у Києві. 12 — 13.III в Ін-ті л-ри їм. Т. Г. Шевченка АН УРСР відбулася ювілейна 13-а наук. шевченківська конференція. Ювілей укр. поета широко відзначався по всій Рад. країні. До цієї дати здійснено нові драм. і оперні вистави за творами Шевченка, вистави про нього, створено нові кінофільми, влаштовано численні виставки, масовими тиражами видано твори поета і шевченкознавчі праці. В Москві, у Великому театрі СРСР відбувся урочистий вечір, на якому були присутні керівники КПРС і Уряду Рад. Союзу. Проведено шевченківські сесії відділу л-ри і мови та відділу істор. наук АН СРСР. урочисті засідання в Алма-Аті й Орську. 27.V в Сесійному залі Верховної Ради УРСР почав роботу Об’єднаний пленум правлінь Спілки письменників СРСР і Спілки письменників України, присвячений шевченківському ювілеєві, а 29 — 30.V відбувся Міжнародний форум діячів культури в Києві. 31.V учасники пленуму і форуму виїхали до Канева, де на Тарасовій горі після мітингу відбулося покладання вінків на могилу поета. 1.VI всі почесні гості Канева виїхали на батьківщину Шевченка (див. Кирилівка, Моринці). В ювілейний рік у Москві відкрито пам’ятник Шевченкові. Відкрито Меморіальну майстерню-музей Т. Г. Шевченка в Академії мистецтв у Ленінграді. Знаменну дату відзначали трудящі країн соціалістичної співдружності, а також прогресивні сили капіталістич. країн. В Болгарії, НДР, Польщі, Румунії, Угорщині, Чехословаччині, Югославії пройшли урочисті збори громадськості, літ. вечори, організовано виставки, видано переклади творів поета й опубліковано багато праць про нього. 16 — 17.VI в столиці НДР — Берліні проходив шевченківський симпозіум. В Англії, Франції, США, Канаді, Греції, Японії, Австрії, Ірані, Індії та ін. країнах організовано шевченківські вечори, виставки творів укр. поета тощо. Іл. табл. XXII.

Літ.: Всенародна шана. К., 1967.

І. Г. Турбай.


СТОРІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — вшанування пам’яті українського поета 9.III 1914 прогрес. громадськістю України, Росії та за рубежем. Підготовка до ювілею проходила в умовах гострої боротьби за спадщину Шевченка між передовою частиною інтелігенції та реакц. силами. Ідеологи бурж. націоналізму спотворювали спадщину Шевченка в дусі войовничого націоналізму (див. Буржуазно-націоналістичні фальсифікації творчості Т. Г. Шевченка). В Москві, Києві, Полтаві, Харкові, Катеринославі, Кам’янці-Подільському створено ювілейні комісії, к-ти по проведенню шевченківських свят та увічненню пам’яті укр. поета. Проте царський уряд заборонив святкувати ювілей письменника. В Каневі в ювілейні дні озброєні жандарми нікого не пускали на могилу поета. Київ. комітет у справах друку наклав арешт на Шевченків «Кобзар» (К., 1914) за ред. В. Доманицького. Ряд монархічних чорносотенних орг-цій наполегливо виступали проти відзначення 100-річного ювілею Шевченка. На знак протесту по всій країні прокотилися політ. демонстрації, страйки робітників. Незважаючи на жорстокі репресії уряду і цькування чорносотенців, прогрес. громадськість проводила шевченківські вечори, виготовляла й розповсюджувала ювілейні пам’ятні жетони і медальйони. Прогрес. преса вміщувала статті, присвячені Шевченкові. В антиурядових листівках використовувались поетичні твори Шевченка. Більшовицькі організації, зокрема Київ. комітет РСДРП, випустили спец. прокламації у зв’язку з ювілеєм поета. Більшовицька газета «Путь правды» 18.II 1914 вмістила статтю «Крепостники и Шевченко», а 25.II 1914 — статтю «Памяти Т. Г. Шевченко». Більшовики пропагували твори Шевченка серед трудящих, пов’язували цю пропаганду з актуальними завданнями революц. руху. На шевченківському вечорі в Кракові 9.III 1914 були присутні В. І. Ленін і Н. К. . Крупська. З приводу царської заборони вшанування пам’яті Шевченка 1914 В. І. Ленін писав: «Заборона вшанування Шевченка була таким чудовим, прекрасним, на рідкість щасливим і вдалим заходом з точки зору агітації проти уряду, що кращої агітації і уявити собі не можна. Я думаю, всі наші найкращі соціал-демократичні агітатори проти уряду ніколи не досягли о за такий короткий час таких запаморочливих успіхів, яких досяг у протиурядовому розумінні цей захід. Після цього заходу мільйони і мільйони „обивателів“ почали перетворюватися в свідомих громадян і переконуватися в правильності того вислову, що Росія є „тюрма народів“» (Повне зібрання творів, т. 25, с. 64). Ювілейні урочисті збори, вечори, вистави, концерти відбулися в Києві, Петербурзі, Москві, Харкові, Одесі, Полтаві, Херсоні, Миколаєві, Севастополі, Воронежі, Курську, Ризі, Вільні, Владивостоці, Хабаровську та багатьох ін. містах і селах. Ювілей відзначали й в Галичині, на Буковині та Закарпатті. У м. Винниках на Львівщині на кошти, зібрані серед населення, споруджено пам’ятник поетові. Сторіччя з дня народження Шевченка відзначили в Парижі, Женеві, Софії, Відні, Нью-Йорку, Філадельфії, Вінніпегу та ін. містах. Ювілей продемонстрував перед усім світом велич укр. поета, борця за визволення трудового народу всіх країн. Див. також Вшанування й увічнення пам’яті Т. Г. Шевченка. Іл. табл. XXI.

Літ.: Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах. К., 1950; Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814-1963. К., 1963; Кулжинська Л. С. Три документи з приводу заборони вшанування сторічного ювілею Т. Г. Шевченка. «Радянське літературознавство», 1960, № 2; Бутич І. Заборона відзначення 100-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. «Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР», 1964, № 2.

В. О. Савченко.


СТОРІЧЧЯ З ДНЯ СМЕРТІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — вшанування пам’яті укр. поета в березні — травні 1961. В лютому 1959 створено Урядовий респ. шевченківський к-т під головуванням М. Бажана, в областях республіки — місцеві к-ти, в містах, районних центрах і в селах УРСР — комісії по підготовці до цієї дати. Рада Міністрів СРСР 20.I 1961 утворила Всесоюзний ювілейний шевченківський к-т (голова М. Грибачов). Шевченківські к-ти організовано в усіх союзних і автономних республіках СРСР. У листопаді 1960 Президія Всесвітньої Ради Миру прийняла рішення про відзначення 100-річчя з дня смерті Шевченка. До цієї дати виготовлено пам’ятну бронзову медаль із зображенням поета. 6.III відбулася сесія Загальних зборів АН УРСР. З доповідями виступали акад. О. Білецький («Світове значення творчості Т. Г. Шевченка») і чл.-кор. АН УРСР Є. Кирилюк («Видання творів Т. Г. Шевченка»). 10.III в приміщенні Київ. театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка пройшли урочисті збори представників підприємств і будов міста, колгоспників, письменників, діячів науки і культури, студентів, воїнів Рад. Армії. Доповідь «Великий поет України» виголосив акад. АН СРСР М. Рильський. Урочисте засідання, присвячене пам’яті Шевченка, відбулося того самого дня в Москві в приміщенні Великого театру СРСР. Промови виголосили письменник О. Гончар, поет М. Тихонов, президент Академії мистецтв СРСР Б. Йогансон та ін. В усіх містах і селах УРСР проведено урочисті збори. 11.III відбувся багатолюдний урочистий мітинг на могилі Шевченка в Каневі. 12.III в Києві в держ. консерваторії ім. П. І. Чайковського влаштовано великий вечір дружби братніх літератур народів СРСР, в якому поряд з укр. письменниками взяли участь поети, прозаїки і літературознавці РРФСР, Білорусії, Казахстану, Грузії, Молдавії, Азербайджану, Узбекистану, Киргизії, Латвії, Литви та ін. братніх республік. 23 — 24.III в Москві в Ін-ті світової л-ри ім. Горького відбулася спільна наук. сесія відділів мови й л-ри та істор. наук АН СРСР і відділу сусп. наук АН УРСР. 21.V у Канів на мітинг прибули тисячі людей з усіх кінців України, а також гості з Москви, Ленінграда, представники братніх рад. республік та зарубіж. країн, численні шанувальники творчості Шевченка. 22.V в Каневі, а 24 — 25.V в Києві пройшла ювілейна десята наук. шевченківська конференція, скликана відділом сусп. наук АН УРСР та спілками письменників, художників і композиторів України. В багатьох містах і селах України проведено урочисті засідання і збори, організовано літ. читання і конференції, присвячені пам’яті Шевченка, створено виставки тощо. Видано велику кількість творів поета. Широко відзначено роковини смерті Шевченка в усіх республіках СРСР. У Москві і в респ. видавництвах вийшли твори поета в перекладах мовами народів Рад. Союзу. В Москві ім’ям Шевченка названо одну з набережних. У Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Угорщині, Румунії, НДР з’явилися нові переклади творів Шевченка, багато статей і досліджень про його життя і творчість. В Англії видано дві збірки творів укр. поета англ. мовою. В Канаді, США, Бразілії, Аргентіні, Швеції, Австрії, Японії та ін. країнах пройшли ювілейні вечори, в пресі опубліковано статті про Шевченка. Для відзначення пам’яті поета Рада Міністрів Української РСР прийняла постанову від 20.V 1961 про встановлення щорічних респ. премій імені Т. Г. Шевченка (з 1969 — Державні премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, мистецтва і архітектури).

Літ.: Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814 — 1963. К., 1963; Всенародна шана. К., 1967.

І. Г. Турбай.


СТОРОЖЕНКО Микола Ілліч (22.V 1836 — 25.I 1906) — російський та український історик л-ри, чл.-кор. Петерб. АН (з 1899). Належав до культурно-істор. школи в літературознавстві. Дослідник історії зх.-європ. л-р. Автор праць про життя і творчість Шевченка, розвідок з історії України, В «Нових матеріалах для біографії Шевченка» подав опис матеріалів, які він виявив у «Справі про художника Шевченка», що зберігалася в департаменті поліції (раніше в «Третьому відділі») з часу арешту поета 1847. Тут була і передмова до нездійсненого видання «Кобзаря» (1847). Опублікував статті «Перші чотири роки заслання Шевченка. 1847 — 1851» (1888), «Дві записні книжки Шевченка» (1908) та ін. Статтю «Кирило-мефодіївські змовники» (1906), в якій С. підкреслив керівну роль Шевченка в гуртку прогресивно настроєної молоді 40-х pp., високо оцінив І. Франка. В 1897 виступив з нарисом про життя і творчість поета «Геніальний бідолаха». На ювілеї М. С. Щепкіна 1888 виголосив промову про дружбу актора з Шевченком. Всіляко допомагав родичам поета.

Тв.: Новые материалы для биографии Шевченка. «Киевская старина», 1893, № 3; 1898, № 3; 1900, № 9; Гениальный горемыка. В кн.: Стороженко Н. Из области литературы. М., 1902.


СТОЯНОВ Захарій Джедев (1850, за ін. даними, 1851 — 14.IX 1889) — болгарський письменник і громад. діяч. Один з організаторів і учасник Старозагорського (1875) і Квітневого (1876) повстань у Болгарії. Редактор першого двотомного видання творів Л. Каравелова (Русе, 1886 — 87), де вміщено й переклади поезій Шевченка. В газ. «Работник» (7.III 1881), одним з редакторів якої він був, надруковано невелику замітку — перший у Болгарії відгук на 20-у річницю з дня смерті укр. поета.


СТОЯНОВ Людмил (справж. прізвище та ім’я — Златаров Георгій Стоянов; 18.II 1886 — 11.IV 1973) — болгарський письменник, публіцист, перекладач і громадський діяч, дійсний член Болг. АН 1946), Герой Соціалістич. Праці НРБ (1963). Член Болгарської комуністичної партії з 1944. З 30-х pp. — активний борець-антифашист. учасник Міжнар. антифашистських конгресів захисту культури 1935 і 1937. Популяризатор рад. л-ри. Перекладав твори рос. і укр. письменників. Кілька разів відвідав Україну. Широко популяризував творчість Шевченка як перекладач і літ. критик. З нагоди 125-річчя з дня народження поета виступив із статтями про нього в періодич. л-рі. Газ. «Култура» (18.III 1939) надрукувала статтю С. «Великий український поет Тарас Шевченко», газ. «Заря» (22.V 1939) — «Шевченко і Каравелов», спец, ювілейне видання — одноденна газета «Тарас Шевченко» — «За правду і за свободу». Тоді ж він переклав чотири вірші укр. поета: «Закувала зозуленька», «Подражаніє сербському», «Ой умер старий батько» та «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!». Один з авторів листа (травень 1939) до Спілки письменників СРСР групи болг. письменників (Г. Бакалова, Г. Белева, К. Зидарова, Т. Павлова та ін.), в якому йшлося про вплив Шевченка на болг. л-ру 2-ї пол. 19 ст. Разом з М. Грубешлієвою і Д. Пантелєєвим упорядкував збірку «Слов’янські поети» (Софія, 1946), де вміщено й твори укр. поетів, зокрема Шевченка. В збірці опубліковано й названі вірші в перекладі С. Статтю про укр. поета опублікував і в газ. «Литературен фронт» (9.III 1961). Виступив з привітанням на ювілейній десятій наук. шевченківській конференції 1961 в Києві. За поширення в Болгарії літератур народів СРСР Радянський уряд нагородив С. орденом Трудового Червоного Прапора (1948). Портрет с. 247.

В. О. Захаржевська.


СТРАННИК (Strannik) Іван (справж. прізв., ім’я та по батькові — Аничкова Ганна Митрофанівна; pp. н. і см. невід.) — популяризаторка творчості Шевченка у Франції. У статтях «Український поет» [надруковано в газ. «Le Temps» («Час»), 17.IV 1886] та «Сучасна російська поезія і Тарас Шевченко» [«Journal des Débats» («Газета дебатів», 16.IV 1899)] подала відомості про життя укр. поета і характеристику його творчості. Хибним є твердження С., що Шевченко не мав послідовників і лишився самотньою постаттю в укр. літературі.


СТРАХОВ Адольф Йосипович (справж. прізв. — Браславський; н. 18.Х 1896) — український рад. графік і скульптор, нар. художник УРСР (з 1943). Працює в галузі монументальної скульптури, книжкової графіки й плаката. Виконав обкладинку до «Повної збірки творів. Поезії» Шевченка (1925). Брав участь у конкурсах на проект пам’ятника Шевченкові для Харкова (1930 — 33). Автор погруддя Шевченка (гіпс тон., 1933, ДМШ).


СТРЄЛЬНА — дачне селище Петергофського пов. Петербурзької губ. (тепер у складі Ленінграда). Шевченко їздив сюди на дачу до Н. Забіли й Кулішів улітку 1860. У С. він познайомився з Л. Полусмаковою.


СТРИПСЬКИЙ Гіядор Миколайович (7.III 1875 — 9.III 1946) — угорський та український філолог бурж. напряму, поет і перекладач, член Рум. АН (з 1913). Н. на Закарпатті. Жив і працював у Будапешті. Видавав журн. «Ukrania» («Україна»), в якому широко популяризував укр. л-ру. Перекладав угор. мовою твори укр. письменників. Вперше переклав «Заповіт» Шевченка, а разом з Б. Варгою — «Минають дні, минають ночі», «До Основ’яненка», «Наймичку» й уривок з послання «І мертвим, і живим...» (надруковано в журн. «Ukrania», 1916, № 13 — 14). Допомагав А. Земплені в перекладі низки поезій з «Кобзаря». Автор кількох статей про Шевченка, опублікованих у пресі, зокрема «Український Петефі» — в «Vasárnapi Újság» («Недільна газета», 1914, № 15), «Тарас Шевченко», «Петефі і Шевченко» — в журналі «Ukrania» (1916, № 3 — 4; № 7 — 8).


СТРОФІКА — 1) Розділ віршознавства, який вивчає будову й види строф. 2) Одна з складових частин віршування, що охоплює всю сукупність ознак строфи та її різновидів. Осн. строфічні форми в творчості Шевченка: катрен (чотиривірш) з перехресним, кільцевим і суміжним римуванням, двовірш з парною римою, п’яти-, шести- й семирядкові строфи й строфоїди з власними шевченківськими інтонаціями. Найпоширенішими є коломийкові та ямбічні чотиривірші. Так, пейзаж, яким починається балада «Причинна», змальовано в трьох ямбічних катренах (від слів «Реве та стогне Дніпр широкий» до «Та ясен раз у раз скрипів»), далі, в розповідній частині, поет переходить до коломийкових чотиривіршів (від слів «В таку добу під горою»), в ліричних відступах — до амфібрахічних («Така її доля...»). В Шевченковій ліриці трапляються й різнорядкові строфи (поезії «Рано-вранці новобранці», «Мені однаково, чи буду» та ін.) і правильні канонічні строфи (п’ятивірші поезій «Садок вишневий коло хати» та «Косар»), хоч Шевченко майже не звертався до канонічних строф. Ритмічну монотонність він усував не урізноманітненням видів строф, а зміною ритміки і навіть віршових систем, водночас переходячи до нових інтонацій і нових строфічних утворень. Особливий строфічний склад мають пісенні тексти Шевченка. Серед них є такі, що повторюють куплетну будову нар. пісень («Ой крикнули сірії гуси» та ін.), й такі, що становлять обробку народнопісенної С., її якісно новий різновид («Ой люлі, люлі, моя дитино», «Якби мені черевики» та ін.). Строфи в Шевченковій поезії — наслідок логічного й ритмічного членування тексту, проте сам поет ніколи не виділяв їх. Це пояснюється ослабленням міжстрофових пауз за рахунок підсилення інтонаційно-смислових, частими міжстрофовими перенесеннями, послідовною тенденцією графічно виділяти перехід до нової ритмічної структури, напр. від коломийкового вірша до ямбічних, амфібрахічних, дванадцятискладових і пісенних типів вірша.

Літ.: Колесса Ф. М. Студії над поетичного творчістю Шевченка. В кн.: Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. К., 1970; Сидоренко Г. К. Ритміка Шевченка. К., 1967.

Г. К. Сидоренко.


СТРОФОЇД — строфоподібна єдність віршових рядків довільної кількості. Рима бере активну участь в утворенні С., але римування не окреслює строфи, а утворює з рядків ланцюгове сполучення, для якого характерні наскрізна рима, часті перенесення (переважно на місці можливого строфоподілу) і єдність змісту. С. часто трапляються в творах Шевченка. Вони становлять перехідну форму від строфового типу віршування до астрофічного вірша. Таким 19-рядковим С. є вірш «Марку Вовчку», де є три осн. способи римування — суміжне, кільцеве й перехресне, два найпоширеніші види рими — чоловіча й жіноча, але розміщення цих рим не дає підстав для виділення строф. Перенесення після 5, 7, 12 й 17-го рядків також роблять неможливим строфоподіл.


СТРУГОВЩИКОВ Олександр Миколайович (31.XII 1808 — 1878) — російський поет і перекладач. Співробітничав у журналах «Библиотека для чтения», «Современник». «Отечественные записки». У 1841 був редактором-видавцем «Художественной газеты», в якій надруковано повідомлення про малярські твори Шевченка. Поет зустрічався з С. на літ. вечорах у Петербурзі в 30 — 40-х pp., зокрема в Н. Кукольника й М. Маркевича. Із спогадів С. про М. Глинку («Русская старина», 1874, т. 9, № 4) відомо, що на літ.-муз. вечорі в С. 27.IV 1840 були Шевченко, К. Брюллов, Ф. Толстой, М. Маркевич, В. Бєлінський, І. Панаєв та інші.


СТРУМПФ-ВОЙТКЕВИЧ (Strumpf-Wojtkiewicz) Станіслав (н. 21.VI 1898) — польський письменник і журналіст. Автор повістей, нарисів, статей і спогадів, перекладач багатьох творів рос. дожовтневої і рад. л-ри. В повісті про З. Сераковського значну увагу приділив дружбі героя твору та ін. польс. політ. засланців з Шевченком, підкреслив, що пристрасна муза укр. поета, його життя і діяльність мали великий вплив на передову польс. молодь. У повісті цитуються в польс. перекладах вірші Шевченка, його «Щоденник». У висвітленні окремих біографічних фактів письменник допустив неточності. С.-В. належать переклади творів укр. поета «Кавказ», «Царі», «Мій боже милий, знову лихо» — вміщено у «Вибраних творах» Шевченка (Варшава, 1955). Переклади відзначаються багатьма цікавими знахідками у відтворенні характерних особливостей поетич. форми Шевченка. Надрукував кілька статей про укр. поета в періодич. л-рі («Тарас Шевченко і поляки», 1954; «Три українських друга польського народу», 1956).

Тв.: Sierakowski. Powieść z lat 1848 — 1863. Warszawa, 1956.


СТУДИНСЬКИЙ Кирило Йосипович (4.X 1868 — 1941) — український рад. літературознавець, акад. АН УРСР (з 1929). Жив і працював у Львові. Автор досліджень про давню укр. л-ру, літ.-громадське єднання Зх. і Наддніпрянської України, літ. рух у Галичині, міжслов. літ. взаємини. Творчості Шевченка присвятив низку праць, в яких високо оцінив її значення для укр. і світової л-ри. У праці «Козацтво і гайдамаччина в „Енеїді“ Котляревського» (1901) він писав, що причина популярності творів Шевченка — в тісному зв’язку їх з життям, у вмінні передати найпекучіші проблеми, висловити народні думи і сподівання. С. показав вплив поезії Шевченка на розвиток культ.-осв. життя в Галичині («„Хустина“ Тараса Шевченка. Причинок до генези поезій Тарасових», 1897; «Коли вперше проявився вплив „Кобзаря“ Т. Шевченка, вид. в р. 1840, на руське письменство в Галичині? Критичні замітки», 1897). Досліджував окремі твори поета («„Перебендя“ Т. Шевченка і „Бандурист“ Маркевича», 1896).


СТУРУА Роберт Іванович (н. 4.V 1916) — грузинський рад. живописець, нар. художник Груз. РСР (з 1963). Член КПРС з 1954. Автор картини «Зустріч Т. Г. Шевченка з грузинським поетом Акакієм Церетелі» (1964, ДМШ). Держ. премія СРСР, 1951. Іл табл. XXXII.


СУБОТИН Стоян (1.III 1921 — 9.VII 1977) — югославський славіст. Праці з польс., серб., рос. і укр. літератур, про міжслов. літ. взаємини. Автор статей «Тарас Шевченко» в журналах «Ствараае» («Творчість», 1962, № 2) і «Delo» (1964, № 6), «Нові праці про Шевченка в югославів» у журн. «Прилози за књижевност, јeзик, историју и фолклор» («Дослідження з літератури, мови історії і фольклору», 1963, т. 3 — 4), рецензії в журналі «Каижевност» («Література», 1970, № 12) на збірку творів укр. поета сербохорват. мовою «Кобзар», видану в Белграді 1969.


СУБОТІВ, Суботове — село Чигиринського пов. Київської губ. (тепер Чигиринського р-ну Черкаської оол.). У 17 ст. — одна з резиденцій Б. Хмельницького. Шевченко був у цьому селі 1843 і 1845. Під час другого приїзду він виконав тут малюнки «Богданові руїни в Суботові», «Богданова церква в Суботові», «Кам’яні хрести в Суботові» та «Будинок Хмельницького в Суботові» (цей малюнок не зберігся). Згадки про С. є в містерії «Великий льох», поезіях «Стоїть в селі Суботові», «Заступила чорна хмара» та в «Щоденнику». В селі збереглася Іллінська церква, яку змалював Шевченко. Тепер в ній музей Б. Хмельницького. Одну з експозицій музею присвячено Шевченкові.


СУВОРОВ Олександр Васильович (24.XI 1729 — 18.V 1800) — російський полководець, генерал-фельдмаршал (з 1794), генералісимус (з 1799). У 1843 в Петербурзі вийшла в світ книжка М. Полевого «История князя Италийского, графа Суворова Рымникского, генералиссимуса российских войск», 32 ілюстрації в якій (деякі доповнюють текст) виконав Шевченко. В 1858 з’явилось друге видання цієї книжки. У книжці М. Полевого «Русские полководцы...» (СПБ, 1845) відтворено копію з портрета С. роботи саксонського живописця Шмідта, зроблену Шевченком.


СУДАК Валентина Омелянівна (н. 22.XI 1922) — український рад. мистецтвознавець. Автор праць «Участь Т. Г. Шевченка в ілюструванні російських книжкових видань 40-х років XIX ст.» (1959), «Малярська спадщина Т. Г. Шевченка доакадемічного періоду», «Портрети роботи Т. Г. Шевченка» (обидві — 1961), «Т. Г. Шевченко і В. І. Штернберг» (1963), «В сім’ї вольній, новій» (К., 1963, у співавт.), «По сторінках повісті „Художник“» (1964) та ін. Брала участь в підготовці десятитомного «Повного зібрання творів» (т. 7 — 10. К., 1961 — 64), шеститомного «Повного зібрання творів» поета (т. 3 — 4. К., 1963), збірника «Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії» (К., 1975).


«СУДНЯ РАДА» — офорт Шевченка з серії «Живописная Украина». Іл. т. 1, табл. XVI.


СУДРАБКАЛН Ян (справж. прізв., ім’я та по батькові — Пейне Арвід Карлович; 17.V 1894 — 4.ІХ 1975) — латиський рад. письменник, нар. поет Латв. РСР (з 1947), чл.-кор. АН Латв. РСР (з 1966), Герой Соціалістичної Праці (1974). Член КПРС з 1951. Перекладач творів укр. поетів. Шевченкові присвятив статті «Тарас Шевченко» (1946), «Безсмертний Кобзар» (1961), «Незгасна любов» (1964) та вірші «Пісня свободи» (1961), «Лист українцям» (1965). Держ. премія СРСР, 1948. Держ. премія Латв. РСР, 1964.

Тв.: Радостный спутник людей. «Дружба народов», 1964, № 3; С берегов Даугавы. «Огонек» 1964, № 11.


СУМАРОКОВ Олександр Петрович (25.ХІ 1717 — 12.Х 1777) — російський письменник, критик, публіцист. Трагедії С. на сюжети з рос. історії з великим успіхом ішли на сцені у 18 — на поч. 19 ст. В повісті Шевченка «Музыкант» молода актриса Марія Тарасевич читає трагедію С. «Синав і Трувор» (у Шевченка — «Синеус и Трувор»).


СУМИ — повітове місто Харківської губ. (тепер обласний центр УРСР). Шевченко був у цьому місті в червні 1859. За радянського часу (1957) в С. споруджено пам’ятник поетові, одну з вулиць міста названо його ім’ям.

Літ.: Сапухін П. Перебування Т. Г. Шевченка на Сумщині. Суми, 1956.


СУММАНЕН Тайсто Карлович (н. 19. VI 1931) — карельський рад. поет. Пише фінською мовою. Переклав фін. мовою Шевченкові вірші «І виріс я на чужині», «Заросли шляхи тернами», «Хоча лежачого й не б’ють» та уривок з поеми «Єретик». Переклади опубліковано 1961 і 1964 в періодич. виданнях.


СУМЦОВ Микола Федорович (18.IV 1854 — 12.ІХ 1922) — український фольклорист, етнограф і літературознавець, чл.-кор. Петерб. АН (з 1905), акад. АН УРСР (з 1919). Досліджував питання укр. фольклору та етнографії, нар. мистецтва, історії л-ри, образотворчого мистецтва, залишив праці про укр. і рос. письменників 19 ст. У більшості своїх праць, присвячених Шевченкові (понад 30), розглядав творчість поета з демократич. позицій, виступав проти заборони вшанування пам’яті Шевченка, проти заборони вивчати його твори у недільних школах. Його працям про творчість Шевченка властива багатоплановість аспектів дослідження: «Сни Т. Г. Шевченка. До психології художньої творчості» (1913), «Про мотиви поезії Т. Г. Шевченка» (1898), «Головні мотиви поезії Шевченка» (1905), «В. А. Жуковський і Т. Г. Шевченко» (1902), «Пушкін і Шевченко» (1917), «Вплив Шевченка, переважно на письменників» (1921), «Харків і Шевченко» (1911), «Гуманізм Шевченка» (1915), «Революційне „Щоденника“ Т. Г. Шевченка» (1922). С. був одним з перших дослідників Шевченка, які вивчали зв’язок його поетичної творчості з фольклором («Вага і краса української народної поезії», 1910; «Етнографізм Шевченка», 1913; «Улюблені народні пісні Т. Г. Шевченка», 1914).

А. М. Ніженець.


СУРИКОВ Іван Захарович (6.IV 1841 — 6.V 1880) — російський поет. У 70-х pp. у Москві створив гурток письменників з народу. Високо цінував Шевченка як великого нар. поета, вчився в нього літ. майстерності. В 1867 — 71 переклав 11 його віршів, в т. ч. «Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами!», «По улиці вітер віє» (обидва — 1867), «І досі сниться: під горою» (1869). С. та ін. поети його гуртка зверталися переважно до побутової лірики Шевченка, стилізуючи свої переклади в народнопісенному дусі.

Літ.: Павлюк М. М. Шевченко в перекладі ранніх поетів-суриковців. «Радянське літературознавство», 1964, № 2.


СУРКОВ Олексій Олександрович (н. 13.Х 1899) — російський рад. поет і громад. діяч, Герой Соціалістич. Праці (1969). Член КПРС з 1925. Автор статей «Збулась Тарасова мрія» (1939), «Серце Тараса» (1964). Про традиції Шевченка в рад. поезії писав у статтях «До народної поезії соціалізму!» (1936) й «Біля злиття пісень» (1962). Створив цикл віршів про укр. поета — «Рядовий лінійного батальйону» (1939). Переклав рос. мовою його твори «Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами!», «Думи мої, думи мої, Ви мої єдині», «Юродивий», «Москалева криниця» та вірш І. Неходи «Шевченкова верба». Редагував рос. видання творів Шевченка «Избранное. Стихи и поэмы» (М., 1939). Держ. премія СРСР, 1946, 1951.

Тв.: Великий Кобзарь Украины. «Новый мир», 1964, № 3.

Літ.: Кулинич А. В. Алексей Сурков. К., 1953; Небораковский В. Стихотворение Т. Г. Шевченко «Думы мои, думы мои» в переводе Алексея Суркова. В кн.: Голос Шевченка над світом. К., 1961.


СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Шевченко був послідовним революц. демократом, непримиренним борцем проти царизму та кріпосництва у всіх його проявах, проти соціального і нац. гноблення, за рівність, свободу й братерство народів. Система революц.-демократичних ідей та поглядів поета про істор. процес, сутність суспільного життя, його особливості й тенденції розвитку, про селянську революцію та шлях її здійснення, про природу й соціальну роль влади та управління і становить С.-п. п. Ш. Оскільки революц.-демократична ідеологія, яку разом з рос. революц. демократами пропагував Шевченко, була найвищим етапом домарксистської суспільної думки, то й С.-п. п. Ш. являли собою вищу форму визвольної думки домарксистського періоду. Спеціальних наук. розвідок про соціально-політ. процеси Шевченко не залишив, але глибокі думки, якими пронизані його поетичні й прозові твори (рос. повісті), листи, «Щоденник», його висловлювання, які збереглися в спогадах Шевченкових сучасників, дають яскраву картину поглядів поета на суспільство. Для Шевченка, як і для передових діячів Росії, художня л-ра і публіцистика були гол.засобом боротьби проти реакц. суспільних порядків, на захист інтересів народу. Для висвітлення С.-п. п. Ш. велике значення мають його прозові твори та «Щоденник». В цих творах сформульовано й обгрунтовано ряд важливих думок, що характеризують поета як глибокого мислителя, обізнаного з історією світової суспільно-політичної думки. З класових позицій покріпаченого селянства, послідовного революц. демократа, полум’яного борця за інтереси трудового народу, Шевченко висловив винятково цінні думки про рушійні сили й деякі особливості всесвітньої історії на різних стадіях її розвитку, про народні маси як творця матеріальних і духовних цінностей, про працю як джерело достатку, про специфіку суспільної організації, форми політ. життя, сутність і соціальні функції різних форм суспільної свідомості — релігії, моралі, правосвідомості, філософії, політ. ідей. С.-п. п. Ш. формувалися під вирішальним впливом революц.-визвольної боротьби покріпаченого селянства проти самодержавно-кріпосницького ладу, соціального та нац. гноблення, під впливом загальноросійського визвольного руху. Революц. сила його думки, вся його глибоко ідейна творчість, революц. заперечення старого суспільного ладу спрямовані на визволення людини праці від будь-якого гноблення, на боротьбу проти кріпосництва та його охоронного апарату — самодержавства. С.-п. п. Ш., вся революц. діяльність поета були виразом тих глибинних процесів, що відбувалися в житті поневолених трудящих мас Росії та України тієї істор. доби. Характерною особливістю поглядів поета є їхня спрямованість на масову революц. дію, докорінні соціальні перетворення. Ідейним джерелом С.-п. п. Ш. були усна народна творчість, передова суспільно-політ. думка Росії, ідеї рос. революц. демократів В. Бєлінського, О. Герцена, М. Чернишевського, які були дороговказом для укр. поета, оскільки йдеться про його суспільно-політич. погляди (див. Всеросійська революційна демократія і Т. Г. Шевченко). Зрозуміло, що Шевченка оточували не тільки революц. демократи. Поет перебував у певних зв’язках з представниками інших ідейно-політ. течій України, Росії, Польщі. Це позначилося на його творчості, але вирішального впливу він зазнав з боку послідовної революц.-демократич. думки Росії. Як і світогляд Т. Г. Шевченка в цілому, С.-п. п. Ш. розвивалися під впливом соціальної дійсності та вивчення літ. джерел. Якщо на початку своєї творчості Шевченко віддав певну данину козацькій романтиці («Іван Підкова», «Тарасова ніч» та ін.), то пізніше він показав класовий характер укр. нації, неспроможність теорії «єдиного потоку». Про це яскраво свідчать численні висловлювання поета. Так, у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Шевченко писав: «На полях Волыни и Подолии вы часто любуєтесь живописными развалинами древних массивных замков и палат ... Что же говорят? о чем свидетельствуют эти угрюмые свидетели прошєдшего? О деспотизме и рабстве! О хлопах и магнатах!.. По берегам же Днепра, в губерниях Киевской, Полтавской, вы не пройдете версты поля, не украшенного высокой могилой, а иногда и десятком могил... Что же говорят пытливому потомку эти частые темные могилы на берегах Днепра и грандиозные руины дворцов и замков на берегах Днестра? Они говорят о рабстве и свободе. Бедная, малосильная Волынь и Подолия, она охраняла своих распинателей в неприступных замках и роскошных палатах». Про те, що Шевченко добре розумів класову диференціацію укр. суспільства своєї доби, свідчить праця М. Чернишевського «Національна безтактність», в якій автор, посилаючись на авторитет Шевченка, говорив про жорстокий соціальний і нац. гніт, що його зазнавав укр. народ. Шевченко, зауважував М. Чернишевський, «остаточно роз’яснив для нас ту істину, яку давно ми мали на увазі». Вона полягає в тому, що питання нац. відносин є похідним від питання про класові (станові) відносини: «Про почуття і вчинки польських панів відносно селян різних племен треба сказати те саме, що про почуття малоруських селян до панів різних племен... Малоруський пан і польський пан стоять на одному боці, мають одні і ті ж інтереси; малоруський селянин і польський селянин мають цілком однакову долю... Ніякі голослівні заперечення не захитають нашої думки, що спирається на такий авторитет, як Шевченко» (Чернишевський М. Г. Вибрані філософські твори, т. 3. К., 1952, с. 417). Творчість Шевченка пройнята соціальними, класовими і політ. мотивами, ідеями боротьби за повалення самодержавно-кріпосницького ладу, ліквідацію соціального та нац. гноблення. Бажання справжнього щастя трудовому народові, безмежна любов до людей праці, ненависть до його ворогів, революц. демократизм — головні риси, що визначали силу й велич поетичного слова Шевченка, його соціальної думки. Сподівання на соціальне та нац. визволення трудящих Шевченко пов’язував з їхньою революц. боротьбою. Розуміння необхідності організації цієї боротьби зумовило його активну участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, на діяльність якого він мав значний ідейний вплив. Поет рішуче виступав проти офіційної реакційної ідеології, вираженої у формулі «самодержавство, православ’я, народність», проти націоналістичних доктрин. Він написав такі революц. твори, як «Сон» («У всякого своя доля»), «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Єретик», «Холодний Яр», сповнені політ. пристрасті, ненависті до гнобителів. Щоб позбутися кріпацького ярма, потрібна, за глибоким переконанням Шевченка, непримиренна й послідовна боротьба пригноблених селянських мас проти всіх реакційних суспільно-політ. сил — поміщиків, царської бюрократії, церкви. Можна з впевненістю сказати, що вся творчість Шевченка, як і М. Чернишевського, пройнята духом класової боротьби. Визнання соціальної диференціації сучасного йому суспільства і класової (станової) боротьби було вихідною передумовою всіх роздумів поета про революцію як вирішальний засіб переходу до нового суспільства, вільного від кріпосницького визиску та гноблення. Про це свідчить висока оцінка поетом антикріпосницьких визвольних рухів братнього рос. народу — селянських воєн під проводом С. Разіна, О. Пугачова, К. Булавіна. Не можна «дивитись, плакать — і мовчать», коли «людей у ярма запрягли пани лукаві» («І виріс я на чужині»). Слід «громадою обух сталить», тобто підніматися на нар. повстання проти визискувачів та поневолювачів. Лише за цих умов можна сподіватися на перемогу правди («Холодний Яр», «Гайдамаки», «Минають дні, минають ночі», «Неофіти», «Юродивий». «Тризна» та інші твори).

Після повернення з заслання, напередодні реформи 1861, коли стало очевидно, який безсовісний обман готували цар і поміщики, Шевченко написав твори «Подражаніє Ієзекіїлю», «Я не нездужаю, нівроку», «І Архімед і Галілей» та ін., в яких пророчо передбачив загибель царів і визискувачів, перемогу трудящих в їхній революц. боротьбі. Поет дедалі більше переконувався, що революц. енергія нар. мас «розтрощить трон», «порве порфиру» і в революц. вихорі знищить споконвічних класових ворогів трудящих.

Важливою особливістю С.-п. п. Ш. є глибока віра в кращу долю трудящих, віра, що грунтувалася на знанні історії визвольної боротьби укр. народу проти іноземних загарбників і «своїх» класових гнобителів, знанні істор. минулого ін. народів, на узагальненні досвіду могутнього антикріпосницького руху, що особливо посилився в дореформений період. Ця віра грунтувалася також на усвідомленні великого значення братнього союзу і дружби укр. народу з російським, з усіма слов’янськими народами (див. Інтернаціональні мотиви творчості Т. Г. Шевченка).

Добре розуміючи історичне значення дружби укр. народу з російським, Шевченко затаврував зрадника І. Мазепу, в той же час високо оцінивши подвиг Б. Хмельницького. Поет мріяв про всесвітнє братерство народів, яке справедливо пов’язував із знищенням експлуататорських класів. Його інтернаціоналізм грунтувався на міцних демократичних і гуманістичних засадах, на глибокій вірі в можливість міжнаціонального єднання всіх трудящих.

Свідченням віри поета-мислителя в істор. діяння народу, в неминучість його перемоги над гнобителями є поема «Кавказ», у якій в образі легендарного Прометея розкрито нескореність, невмирущу силу народу. Внаслідок нар. революції, на думку Шевченка, будуть встановлені справді людські взаємини, вільні від гноблення та визиску («Заповіт», «Кавказ», «І тут, і всюди — скрізь погано», «Осії глава XIV» та ін.). Не буде рабів і панів, пригноблених і гнобителів, багатих дармоїдів і знедолених трударів. Настане воля і рівність усіх членів суспільства, розквітнуть могутні сили й духовні здібності людей праці («Ісаія. Глава 35», «І мертвим, і живим...» та ін.). Поет мріяв про суспільний ідеал, коли «Брага не буде, супостата, // А буде син, і буде мати, // І будуть люде на землі» («І Архімед і Галілей»). Це дає підставу зробити висновок, що суспільні погляди Шевченка певною мірою мали соціалістичну спрямованість, хоч соціалізм його був утопічним. Про це свідчать і окремі висловлювання поета, напр. думка про те, що земля «всім дана» («Холодний Яр»). У «Псалмах Давидових» читаємо: «Чи є що краще, лучче в світі, // Як укупі жити, // З братом добрим добро певне // Познать, не ділити?».

Хоч Шевченко й не був глибоко обізнаний із суттю соціалістичних учень свого і попереднього часів, не кажучи вже про соціалізм науковий, але, поділяючи утопічні погляди домарксівських соціалістів, насамперед О. Герцена та М. Чернишевського, він вірив, що з поваленням самодержавно-кріпосницького ладу будуть створені потрібні умови для переходу до соціальної рівності, соціалістичних форм життя. Непримиренний ворог визиску і будь-якого гноблення, поет був упевнений, що з поваленням реакційного політ. ладу настане царство справжньої свободи, рівності й братерства. У визначенні соціальної правди Шевченко виходив з найближчих вимог трудящих — їхнього соціального і нац. визволення. Він не вивчав спеціально питання про форми суспільного ладу, про сутність влади та соціального управління, але розумів, що вихідною стадією розвитку людства була бездержавна, неполітична організація суспільства, уяву про яку мав можливість скласти на основі усної народної творчості, етнографічної та істор. л-ри. Щодо конкретних форм майбутнього держ. ладу поет схилявся до тієї думки, що забезпечити свободу й братерство трудящих може демократична республіка. Про це свідчать твори, спрямовані проти автократизму взагалі і рос. царизму зокрема, а також твори, в яких порушено питання про шляхи розв’язання соціальної та нац. проблем. Особливо яскраво це відображено в «Заповіті».

Важливим моментом для з’ясування суті С.-п. п. Ш. є поетове пророцтво щодо ролі техніки і промислового виробництва, висловлене в «Щоденнику» 27.VIII 1857 (див. Філософські погляди Т. Г. Шевченка). Цікаві думки поета про працю, її місце і значення в житті суспільства. Він розумів працю, насамперед, як самовіддане служіння народові, справі революц. перетворення панівного в його час соціально-політ. ладу. Питання праці набувають у Шевченкових творах великого соціального змісту («Варнак», «Наймичка», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та інші). Як і рос. революц. демократи, поет добре розумів, що праця є джерелом добробуту народу, що її наслідки в умовах експлуататорського ладу здебільшого йдуть на паразитичне споживання невеликій купці дармоїдів, тоді як «бессловесные смерды» — переважна частина суспільства — передчасно вмирали від непосильної праці й недоїдання.

С.-п. п. Ш. формувалися і розвивалися у боротьбі проти ворожих самодержавно-поміщицьких і ліберально-націоналістичних концепцій. Поет рішуче виступав проти ліберальних красномовців, які приховували свої антинародні справи дзвінкими, але пустопорожніми фразами про «свободу», «народне благо», «справедливість».

Після повернення із заслання, в період революц. ситуації Шевченко, в складі загальноросійського революц.-демократич. табору, посилив боротьбу проти будь-якої реакції, консерватизму і лібералізму. Невтомний борець за дружбу між народами, проти націоналізму, Шевченко давав рішучу відсіч усьому, що було ворожим інтересам народу, справі революц. прогресу. Істор. значення С.-п. п. Ш. полягає, насамперед, у тому, що весь свій могутній талант, всю пристрасть революціонера поет віддав справі визволення трудящих, боротьбі за перемогу великих ідеалів братерства і дружби народів.

Літ.: Дмитерко Я. Д. Общественно-политические и философские взгляды Т. Г. Шевченко. М., 1954; Новиков М. И. Общественно-политические и философские взгляды Т. Г. Шевченко. М., 1961; Назаренко І. Д. Суспільно-політичні, філософські, естетичні та атеїстичні погляди Т. Г. Шевченка. К., 1964; Шабліовський Є. Гуманізм Шевченка і наша сучасність. К., 1964.

І. П. Головаха.


СУХАЙЛІ Абдулла Джавхарізаде (6.Х 1900 — 11.IX 1964) — таджицький рад. поет. Переклав Шевченкові вірші «І виріс я на чужині», «Огні горять, музика грає», «Минають дні, минають ночі», «Садок вишневий коло хати», «Чигрине, Чигрине» та ін., що ввійшли до тадж. видання творів Шевченка «Збірка поезій» (Сталінабад, 1940). Укр. поетові присвятив вірші «Кращий син народу» (1939), «Ми живемо в сім’ї великій» (1961).

Тв.: Кращий син народу. В кн.: Вінок великому Кобзареві. К., 1961.

Літ.: Дун А. Из истории литературных связей таджикского и украинского народов. Душанбе, 1972.


СУХАНОВА Наталя Борисівна — поміщиця з Слобожанщини. У неї в Петербурзі збиралися письменники й художники — І. Тургенєв, Я. Полонський, М. Щербина, І. Соколов, І. Айвазовський та ін. Шевченко познайомився з С. 1858 у Толстих, відвідував її гурток. Зберігся лист поета до С. від 4.V 1859 та її записка до нього 1860. Шевченко подарував С. намальовані 1858 портрети її синів Бориса (тепер зберігається в приватній збірці в Москві) та Гаврила (не розшукано), а також малюнок «Казарма». В колекції С. зберігалися малюнки Шевченка «Дві дівчини» (1858) та «Молитва матері» (1853, не розшуканий).


СУХАНОВ-ПОДКОЛЗІН Борис Гаврилович (2.XI 1847 — 16.V 1904) — полковник, син Н. Суханової. В 1858 — 60 вчився в Шевченка малювати. Не раніше 21.V 1858 в Петербурзі Шевченко виконав портрет С.-П. (папір, італ. ол., крейда, 21,3 × 15,7). Праворуч унизу білим олівцем — дата й підпис автора: «1858 Т. Шевченко». Зберігається в приватній збірці в Москві. В 1859 С.-П. позував Шевченкові для композиції «Русалки» та 1860 — для сепії «Хлопчик-натурщик». С.-П. — автор спогадів про поета.

Тв.: Воспоминание о Т. Г. Шевченко его случайного ученика. «Киевская старина», 1885, № 2.


СУХАНОВ-ПОДКОЛЗІН Гаврило Гаврилович (1850 — 1900) — молодший брат Б. Суханова-Подколзіна. Шевченко добре знав сім’ю СухановихПодколзіних, бував у них дома. В 1858 намалював портрет малого Гаврила. Цей портрет зберігався в родині старшого брата до кін. 19 ст., дальша доля його невідома.


СУХОВО-КОБИЛІН Олександр Васильович (29.IX 1817 — 24.III 1903) — російський письменник. Шевченко дивився в петерб. театрі комедію С.-К. «Весілля Кречинського» й високо оцінив гру П. Садовського в ролі Расплюєва (запис у «Щоденнику» 19.V 1858).


СУХОДОЛЬСЬКИЙ Володимир Олексійович (16.VI 1889 — 20.XI 1962) — український рад. драматург. У п’єсі «Тарасова юність» (1939) відобразив трагізм становища талановитого кріпака Шевченка, показав співчутливе ставлення до Шевченка передових діячів рос. культури.

Тв.: Тарасова юність. В кн.: Суходольський В. П’єси. К., 1960.


СУХОМЛИНОВ Михайло Іванович (12.III 1828 — 21.VI 1901) — російський історик літератури, акад. Петерб. АН (з 1872) Добрий знайомий Шевченка. Після повернення з заслання поет зустрічався з ним у Петербурзі (записи в «Щоденнику» 25.IV й 10.V 1858). З листа С. до О. Лазаревського 20.III 1897 відомо, що С. після смерті Шевченка цікавився долею його родичів і допомагав їм.


СУХОРСЬКИЙ Андрій Петрович (н. 21.VIII 1932) — український рад. художник декоративно-ужиткового мистецтва (різьблення на дереві). Автор творів на шевченківські теми: «Мені тринадцятий минало» (1955), «І виріс я на чужині», «Наймичка», «Тополя» (усі — 1961), «Тарас», «Кобзар», «Перебендя з поводирем», «Ой три шляхи широкії...», «Гайдамаки» (усі — 1964). Іл. табл. XXVIII.


СУЧОК Данило — селянин с. Зеленьки Канівського повіту на Київщині. Шевченко зустрівся з С. 27.VII 1859, коли його, заарештованого, везли з Черкас до Києва. Можливо, від нього тоді поет записав пісню «Ой п’яна я, п’яна»/


СЦІПІОНИ (Scipiones) — одна з гілок давньоримського патриціанського роду, який висунув у період рабовласницької республіки ряд видатних полководців і держ. діячів. Шевченко в поемі «Неофіти» писав: «Руїну слави // Рим пропиває. Тризну править // По Сціпіонах».


СЮ (Sue) Ежен (10.XII 1804 — 3.VIII 1857) — французький письменник. У 40-х pp. широкої популярності набули його романи «Паризькі таємниці» (1842 — 43) та «Агасфер, або Вічний Жид» (1844 — 45). К. Маркс, відзначаючи деякі позитивні риси романів С., зокрема «Паризьких таємниць», характеризував С. як «сентиментально-міщанського соціалфантазера» (Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 7, с. 94). Шевченко був обізнаний з найпопулярнішими творами С., які тоді публікувались у рос. журналах, видавались окремими книжками. У листі до В. Рєпніної 7.III 1850, проводячи паралель між франц. письменником і М. Гоголем, Шевченко характеризував С. як поверхового художника, порівнював його з поганим живописцем. У повісті «Несчастный» з іронією розповідав про поміщицького синка, який навіть «Мертві душі» М. Гоголя вважав за твір С. В «Щоденнику» (запис 25.VI 1857) є згадка про романи С. з їхніми «отвратительными героями».


СЮЖЕТ (франц. sujet — предмет) — структурна канва, кістяк худож. твору, система подій, які відбуваються в житті літ. персонажів. Значна частина Шевченкових творів має чітку сюжетну будову (балади, поеми, повісті, драма «Назар Стодоля»). Ліричні поезії Шевченка за ознакою сюжетності поділяються на дві групи: твори з елементами С. («За байраком байрак», «Н. Костомарову», «Зійшлись, побрались, поєднались» тощо) і твори безсюжетні («Якби з ким сісти хліба з’їсти», «Не нарікаю я на бога», «Колись дурною головою» та ін.). Будова й розвиток Шевченкових С. виявляють авторське розуміння закономірностей життя, відображають суспільно-політичні й літ.-естетичні погляди письменника. Життєвий конфлікт, що його Шевченко кладе в основу С., розкривається переконливо, логічно і, як правило, має виразний соціальний характер (напр., конфлікт між Катериною і паном-офіцером у поемі «Катерина», між козаком Назаром і сотником Хомою Кичатим у п’єсі «Назар Стодоля»).

За допомогою нескладного сюжету поет може відтворювати великий і складний худож. матеріал («Відьма»). С. у Шевченка — завжди концентричний, у ньому легко виявити всі основні компоненти: експозицію, зав’язку, розвиток дії, кульмінацію і розв’язку. Напр., у поемі «Наймичка» є експозиція — розповідь про безрадісне життя на хуторі бездітного подружжя, старих Трохима й Насті; зав’язка — епізод, коли старі знаходять біля своїх воріт підкинуте немовля; розвиток дії — усиновлення й хрестини Марка, прихід на хутір наймички Ганни, дитинство Марка, смерть старої Насті, одруження Марка, ходіння Ганни на прощу до Києва, хвороба наймички, чумакування Марка; кульмінація — епізод, коли наймичка перед смертю признається Маркові, що вона — його мати, і розв’язка — смерть Ганни. Шевченко надає перевагу однолінійному С., всі події якого підпорядковано змалюванню одного, головного персонажа. Але є в Шевченка й багатолінійні С. («Гайдамаки»).

З начну роль у формуванні Шевченкових С. відіграє худож. домисел, що спирається на правдиві факти з життя. Багато С. поет запозичив із фольклору («Тополя», «Утоплена», «Лілея»), з істор. джерел («Гамалія», «Єретик», «Тарасова ніч») та реліг.-церковної л-ри («Марія», «Саул» та інші). Життєві конфлікти в С. фольклорного, книжно-історичного та книжно-церковного походження Шевченко розв’язував і показував з позицій революц. демократа. Для його С. характерна своєрідність у прийомах розгортання подій. Напр., С. поеми «Мар’яна-черниця» розгортається в пісні кобзаря, яку той співає на прохання дівчат. Оригінальним, породженим худож. фантазією є С. гротескно-сатиричної поеми «Сон»: тут він виступає як одна з сторін худож. форми твору й підпорядкований ідейному змістові поеми. Шевченко використовував свої С. для написання творів ін. жанрів. Так, на основі фабули поем «Наймичка», «Варнак» створено повісті «Наймичка» й «Варнак». Але письменник не просто повторював С., а значно розширював його, вводив нові епізоди, надаючи йому виразнішого соціального звучання. При цьому він інколи вводив і нових персонажів, ширше розробляв характери змальованих раніше персонажів. У багатьох сюжетних творах Шевченка є т. з. позасюжетні елементи, переважно авторські ліричні відступи (в поемах «Катерина», «Гайдамаки» та ін.). Вони дуже важливі в ідейному й худож. плані. Творча практика Шевченка мала значний вплив на добір, формування й розробку С. укр. письменниками післяшевченківської доби.

Літ.: Ненадкевич Є. О. Творчість Т. Г. Шевченка після заслання (1857 — 1858). К., 1956; Приходько П. Г. Сюжет і композиція у політичних поемах Шевченка 1843 — 1845 pp. В кн.: Збірник праць шостої наукової шевченківської конференції. К., 1958; Бородін В. С. Соціально-побутові поеми Т. Г. Шевченка періоду «Трьох літ» (1843 — 1845 pp.). К., 1958; Івакін Ю. О. Сатира Шевченка. К., 1959; Шубравський В. Є. Драматургія Т. Г. Шевченка. К., 1961; Гнатюк М. П. Поема Т. Г. Шевченка «Гайдамаки». К., 1963; Комаринець Т. І. Шевченко і народна творчість. К., 1963; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964.


СЮНДЮКЛЕ Максуд (справж. прізв., ім’я, по батькові — Максудов Садик Мубінович; н. 15.ІХ 1904) — башкирський і татарський радянський поет. Член КПРС з 1930. У 1924 — 35 жив і працював на Україні, життя і працю трудящих якої відтворив у своїх поетич. збірках. Перекладає вірші рос. поетів. Твори Шевченка почав перекладати в 30-х pp. У 1934 в своїй книзі «Іскри» (Уфа) вмістив Шевченків «Заповіт» у перекладі башкир. мовою. Цей вірш у перекладі С. тат. мовою 1935 надрукувала газ. «Яшь ленинчы» («Молодий ленінець», 21. IX). У 1938 в башкир. журн. «Октябрь» (№ 12) опублікував свій переклад поеми «Тарасова ніч», 1939 в газ. «Кызыл Татарстан» («Червона Татарія», 9.III) — тат. мовою. Поему «Тарасова ніч» у перекладі С. башкир, мовою включено до збірок творів Шевченка «Вірші» (Уфа, 1939 і 1961), а тат. мовою — до збірок «Кобзар» (Казань, 1939 і 1953). У 1954 в № 3 журн. «Эдэби Башкортостан» («Літературна Башкирія») надруковано в перекладі С. башкир. мовою Шевченкові вірші «Гоголю», «О люди! люди небораки» та ін., а в № 5 — вірш С. про укр. поета «На Дніпровій кручі».

Р. К. Ганіева.


«СЮНКУКХ» — три рисунки Шевченка, виконані між 20.VI і 10.VII 1851 в центр. частині хребта Каратау, в урочищі Сюнкукх. На рисунках, де одну й ту ж місцевість зображено з різних точок, є авторські написи: на одному (папір, ол., 18 × 31,6) — ліворуч унизу олівцем «12. Сюн-Кукх»; на другому (кольор. папір, ол., 16,4 × 29,3) — ліворуч унизу олівцем «13» та іншою рукою «Siun Kuhh»; на третьому (кольор. папір, ол., 17,8 × 30,4) — ліворуч унизу олівцем рукою Шевченка «16» та іншою рукою «Siun Kuhh». Всі рисунки зберігаються в ДМШ.


СЯДРИСТИЙ Микола Сергійович (н. 1.ІХ 1937) — український рад. майстер мікромініатюри, засл. майстер нар. творчості УРСР (з 1970). Працює в галузі худож. й тех. мікромініатюри. Виконав портрет-барельєф Шевченка на зрізі вишневої кісточки та найменшу в світі книжку «Кобзар» розміром 0,6 мм².










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.