[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 5-17.]

Попередня     Головна     Наступна





Мол — Му


«МОЛОДИК» — український літ.-худож. альманах, який 1843 — 44 видавав І. Бецький за допомогою Г. Квітки-Основ’яненка, М. Костомарова та ін. Три книжки видано в Харкові й одну — в Петербурзі. Тут опубліковано твори багатьох укр. і рос. письменників, історичні й історико-літ. матеріали. Г. Квітка-Основ’яненко в листі 22.XII 1841 повідомляв Шевченка про підготовку альманаху під назвою «М.» і просив його надіслати для майбутнього видання кілька своїх поезій. В «М.» на 1843 (ч. 2) опубліковано Шевченкові твори -«Утоплена», «Думка» («Тяжко-важко в світі жити»), «Н. Маркевичу». Шевченко надсилав до «М.» й уривок з драми «Невеста» — «Песню караульного у тюрьмы» (тоді не надруковано). Одну з книжок «М.» Шевченко одержав від С. Бурачка, і в листі між 29 і 31.III 1844 просив у нього інші випуски альманаху. В. Бєлінський, позитивно оцінивши це видання у журн. «Отечественные записки», водночас критикував консервативне, віджиле у деяких творах А. Метлинського, М. Костомарова та ін. письменників.


МОЛОСТОВА Ірина Олександрівна (н. 29. І 1929) — український рад. режисер, засл. діяч мист. УРСР (з 1964). Член КПРС з 1958. На Київ. кіностудії худож. фільмів ім. О. П. Довженка 1964 поставила (разом з В. Лапокнишем) кінооперу «Наймичка» за однойменними творами Шевченка та оперою М. Вериківського (сценарій І. Молостової та М. Ткача). Була режисером святкового концерту, присвяченого 150-річчю з дня народження поета (Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка).


МОЛЬЄР (Moliêre) Жан-Батіст (справж. прізв. — Поклен; 13.I 1622 — 17.II 1673) — французький драматург, актор і режисер. У своїх творах викривав феод.-аристократичне суспільство й буржуазію, відстоював ідеї гуманізму. В Росії комедії М. ставили, починаючи з 18 ст. («Амфітріон» та ін.). Персонажів М. в його п’єсах «Школа жінок», «Міщанин-шляхтич», «Тартюф», «Лікар мимоволі» та ін. правдиво зображував на рос. сцені Шевченків приятель М. С. Щепкін. Укр. поетові були близькі сарказм М., демократич. і реалістич. спрямування його творчості. У повістях «Музыкант» і «Художник» та в «Щоденнику» (25.III 1858) він згадував «Амфітріона» (персонаж однойменної комедії М.) на означення гостинного господаря.


МОЛЬНАР (Molnár) Михайло (н. 4. XI 1930) — чеський і словацький літературознавець. Н. на Закарпатті. Автор вступної статті та упорядник збірки з питань українсько-словацьких літ. взаємин «Словаки і українці» (Пряшів, 1965), упорядник збірника публікацій (у співавт.) «Зв’язки Івана Франка з чехами та словаками» (Братіслава, 1957) тощо. Видав книжку «Україна в піснях» (Прага, 1954), де окремим розділом опубліковано (з нотами) 21 пісню на слова Шевченка. В книжці «Тарас Шевченко у чехів та словаків» (Пряшів, 1961) досліджено переклади творів Шевченка чес. та словац. мовами, відгуки про українського поета в Чехії та Словаччині після його смерті. М. належить вступна стаття і коментарі (разом з М. Неврлим) до двотомника творів Шевченка (Братіслава, 1959 — 62) словац. мовою.

Тв.: До історії першого видання вибраних творів Тараса Шевченка чеською мовою. «Радянське літературознавство», 1958, № 4; Тарас Шевченко у чехів та словаків. Пряшів, 1961; Шевченків «Заповіт» у чехів та словаків. «Дукля». 1974, № 2.


МОМБЕЛЛІ Микола Олександрович (24.II 1823 — 27.XII 1902) — поручик лейб-гвардії Моск. полку. Один з найактивніших петрашевців (див. Петрашевці і Т. Г. Шевченко). М. у грудні 1849 засуджено до розстрілу, який замінено позбавленням усіх громадянських прав і п’ятнадцятирічним засланням на каторгу. Згодом його звільнили з каторжних робіт і відправили рядовим на Кавказ. Шевченко познайомився з М. 1844 — 45 у Є. Гребінки. В 50-і pp. вони обидва деякий час служили в Окремому Оренбурзькому корпусі і, можливо, знали про долю один одного. В своїх записках 1847 М. виявляв живий інтерес до Шевченка як поета — політ. борця, учасника Кирило-Мефодіївського товариства.

Тв.: Записки — 1847 рік. В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958.


МОНАСТИРИЩЕ, Монастирок — село Канівського пов. Київської губ. (тепер село Монастирок Канівського р-ну Черкаської обл.). Шевченко був у М. влітку 1845. У листі до А. Козачковського 16.VII 1852 він писав: «Помните ли нашу с вами прогулку в Андруши и за Днепр в Монастырище на гору». Згадка про М. є також в поезії «Сон» («Гори мої високії»).


МОНГОЛЬСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Твори Шевченка в Монголії почали перекладати в 30-х pp. 20 ст. Першим до творів укр. поета звернувся X. Перлеє, який 1939 переклав його «Заповіт». Пізніше в переспівах Ц. Хасбаатара кілька Шевченкових віршів під заг. назвою «Сльози бідняка» включено до підручника з л-ри для серед, шкіл МНР.

Протягом 40 — 60-х років на сторінках монгольських газет «Соёл утга зохиол» («Культура і література»), «Худулмур» («Праця»), «Залучудын унэн» («Молодіжна правда») з’явилися переклади поезій «І виріс я на чужині», «Породила мене мати», «Ой три шляхи широкії», «І золотої й дорогої» тощо та уривок з балади «Тополя». Переклади здійснили Б. Рінчен, Ж. Намсрай, О. Жигмідготов і Б. Цедендамба. В 1964 поети Д. Гомбожав, М. Цедендорж, Ж. Намсрай видали збірку поетич. творів Шевченка монг. мовою «Наймичка» (Улан-Батор, 1964), до якої увійшли поеми «Кавказ», «Сова», «Єретик», «Наймичка». В передмові до книжки йдеться про життєвий і творчий шлях укр. поета. В журн. «Цог» («Вогник», 1964, № 2) в перекладі Л. Нямжава надруковано повість Шевченка «Художник».

Громадськість Монголії широко відзначила 150-річчя з дня народження Шевченка. Було видано листівку з перекладом «Заповіту». У Монгольському держ. ун-ті та Вищій парт. школі при ЦК МНРП проведено ювілейні вечори. На одному з них письменник С. Ердене говорив про могутній вплив українського поета на л-ру наступних поколінь. На цьому вечорі прочитано поезії Шевченка монг., укр. і рос. мовами.

Делегація монгольських письменників взяла участь у відзначенні в 1964 шевченківського ювілею на Україні. Від Спілки письменників МНР на Міжнародному форумі діячів культури виступив Л. Тудев. У січні 1972 Київ відвідала делегація Спілки письменників Монголії у складі П. Хорлоо, М. Цедендоржа, Д. Даржа. Гості побували в музеї Т. Г. Шевченка, відзначили шанобу, якою оточено ім’я українського митця. Від імені делегації перекладач його творів монг. мовою М. Цедендорж у Книзі вражень залишив зворушливий запис. Газ. «Новости Монголии» (19.III 1966) писала: «Поет, який жив мрією про свободу і велике братерство народів, знайшов шлях до серця людей усіх континентів. Художник і мислитель, що надихає своїм словом визвольні сили пригноблених країн, повністю відданий справі боротьби за соціальну справедливість, за свободу знедолених мас, — таким завжди лишиться для нас Тарас Григорович Шевченко».

І. О. Дяченко.


МОНОЛОГ (від грец. μόνος — один і λόγος — слово) — форма організації мови. Являє собою одностороннє мовлення, не розраховане на негайну словесну реакцію. Це мова однієї особи, адресована іншій особі чи одночасно багатьом, акт тривалого й цілеспрямованого впливу на слухача або читача. М. протиставляють діалогові. Монологічну форму організації тексту Шевченко використовував надзвичайно широко. В основі мовної композиції його поезій лежить авторський М. (авторська поетична розповідь). Частина творів поета побудована у формі «чистого» авторського монолога-розповіді. Це здебільшого невеликі за обсягом поезії («Мені однаково, чи буду», «Мені тринадцятий минало» та ін.). Значно частіше авторський монолог-розповідь чергується з прист; расними М.-зверненнями, які належать або самому поетові (напр., початок поем «Катерина», «Марія», «Княжна», заключні частини поезії «Перебендя», «На вічну пам’ять Котляревському»), або дійовій особі (початок балади «Русалка», поем «Наймичка» й «Сова» та ін.). Деякі поетичні твори Шевченка становлять ніби суцільний М. поета («Маленькій Мар’яні», майже повністю — послання «І мертвим, і живим...»), іноді — це М. дійової особи [«Лілея», «Думка» («Вітре буйний, вітре буйний!»), «Ой одна я, одна»]. Чергування різних форм монологічної організації тексту в межах одного твору робить поезії Шевченка емоційно наснаженими, динамічними, а сам поетичний виклад — природним і невимушеним. Своєрідну роль виконує М. у п’єсі «Назар Стодоля». В ній п’ять М. Три з них є початками кожного з трьох актів твору. Осн. призначення цих М. — ввести глядача (читача) в обстановку майбутньої дії, познайомити з ситуацією. Це, так би мовити, експозиційні М. Інші два (обидва належать Хомі Кичатому) можна назвати М.-самохарактеристиками. Це висловлені вголос думки персонажа (монологи Кичатого в кінці діалога зі Стехою та після розмови з Галею, обидва — в першому акті). їхнє призначення — допомогти розкрити прихований підтекст реплік Хоми, показати внутр. мотиви дій і поведінки персонажа. М. в п’єсі Шевченка становлять мініатюрні театралізовані оповідання.

Д. X. Баранник.


МОНТЕСК’Є (Montesquieu) Шарль-Луї де Секонда, барон де Ла Бред (18.I 1689 — 10.II 1755) — французький письменник, публіцист і філософ. У своїх творах піддав критиці феодально-абсолютистський лад Франції. Про те, що Шевченко, ймовірно, був обізнаний з історико-філософ. трактатом М. «Про дух законів» (Женева, 1748, рос. переклад 1809 — 14), свідчить запис у «Щоденнику» 13.VIII 1857.


МОРДОВЕЦЬ (Мордовцев) Данило Лукич (19.XII 1830 — 23.VI 1905) — український і російський письменник та історик. У 50 — 70-х pp. стояв на ліберальних позиціях, пізніше в його творчості виявились консервативні погляди. З Шевченком зустрічався 1859 в Петербурзі на вечорах у М. Костомарова. Про ці зустрічі залишив спогади («З минулого та пережитого», 1902). В червневому номері журн. «Русское слово» 1860 виступив з рецензією на Шевченків «Кобзар», в якій стисло охарактеризував творчий шлях поета, високо оцінив його твори, відзначив їхню соціально-викривальну спрямованість, обстоював думку, що Шевченко заклав основи справжньої народності в укр. л-рі. Викривальну спрямованість творів Шевченка зв’язував з антикріпосницькими настроями селян. У працях «Гайдамаччина» (1869) і «За крашанку — писанка. П. Ол. Кулішеві» (СПБ, 1882) осуджував спроби П. Куліша знецінити істор. твори Шевченка, насамперед поему «Гайдамаки», і доводив, що ці твори дають правдиве уявлення про нар.-визвольні рухи. Брав участь у щорічних шевченківських вечорах у Петербурзі. Написав статтю «Роковини Шевченка в Петербурзі» (1886). До образу Шевченка звернувся в романі «Професор Ратмиров» та ін. творах. Портрет, с. 9.

Літ.: Прийма Ф. Я. Шевченко в отзывах Д. Л. Мордовцева. В кн.: Страницы истории русской литературы. М., 1971.


МОРДОВСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Твори укр. поета в перекладах морд. мовами (ерзянською й мокшанською) з’явилися після Великої Жовтн. соціалістич. революції. Докладніше мордовці ознайомилися з життям і творчістю Шевченка 1939, в зв’язку з широким відзначенням 125-річчя з дня його народження. Тоді в морд. періодич. пресі опубліковано статті про Шевченка та переклади його віршів. Пам’яті поета присвячено окремий номер газети «Эрзянь коммуна» («Ерзянська комуна»), 9.III 1939, в якому надруковано статті І. Маліна «Великий народний поет», О. Суркова «Збулося бажання Тараса», ред. статтю «Великий поет-революціонер» та вірші Шевченка «Заповіт», «Чого мені тяжко, чого мені нудно» і «Ой чого ти почорніло» в перекладі ерзя мовою К. Абрамова та М. Сімдянова. Газ. «Мокшень правда» («Мокшанська правда») 6.III і 9.III 1939 вмістила ред. статті про Шевченка «Співець знедолених і пригноблених» та «Життєвий шлях великого поета», а також його вірші «Ой гляну я, подивлюся», «У тієї Катерини» (перекл. О. Карасьов) та «Заповіт» (перекл. А. Чекашкін). Газ. «Мордовиянь комсомолец» («Комсомолець Мордовії») 20.II 1939 надрукувала в перекладі на ерзя мову вірш Шевченка «Ой чого ти почорніло» (перекл. М. Сімдянов), а 8.III — уривки з поеми «Катерина» (перекл. П. Любзєв), «Не гріє сонце на чужині», «Ой гляну я, подивлюся» (переклав О. Мартинов). Літ.-худож. журн. «Сятко» («Іскра», 1939, № 3 — 4) опублікував ред. статтю «Тарас Григорович Шевченко», в якій ознайомив читачів із життям і творчістю поета. В цьому самому журналі вміщено твори Шевченка, перекладені ерзя мовою М. Іркаєвим («Заповіт», поема «Сон»), О. Мартиновим («Не гріє сонце на чужині», «Ой гляну я, подивлюся»), М. Сімдяновим («Огні горять, музика грає», «Чого мені тяжко, чого мені нудно») і К. Абрамовим («По улиці вітер віє», «Чи ми ще зійдемося знову?», «Ой одна я, одна»). Статті про Шевченка і переклади його віршів вмістив і журн «Колхознь эряф» («Колгоспне життя», 1939, № 3). У 1940 в Саранську видано дві книжки творів Шевченка: мокша мовою «Вірші та поеми» (перекладачі А. Чекашкін, О. Карасьов, Г. П’янзін і Я. Пінясов) та ерзя мовою «Кобзар» (К. Абрамов, М. Сімдянов, Д. Куляскін, О. Мартинов, П. Любаєв і М. Іркаєв). До шкільних хрестоматій включено біографію поета й вірші «Заповіт», «Ой чого ти почорніло» та ін. (перекладачі М. Нарваткін і О. Малькін). В 1954 в Морд. АРСР вийшла зб. «Українські вірші та оповідання», в якій надруковано Шевченкові твори «Тарасова ніч», «Садок вишневий коло хати», «Доля», «Гоголю», «Я не’ нездужаю, нівроку», «Заповіт» та ін. у перекладах О. Малькіна, С. Самошкіна й М. Бебана. Худож. рівень перекладів мордовських літераторів увесь час вдосконалюється.

Про популярність Шевченка в Мордовії свідчить і те, що його «Заповіт» у різний час перекладали К. Абрамов, М. Іркаєв, А. Ескін, М. Нарваткін, А. Чекашкін, М. Бебан, О. Малькін і І. Девін. Громадськість республіки урочисто відзначала ювілеї Шевченка. В 1939 літератори Мордовії приїздили на Україну, відвідали поетову могилу в Каневі. Під час цих поїздок вірші, присвячені укр. поетові, написали М. Іркаєв («Встав Тарас»), О. Мартинов («Канів»), Г. Агейкін («На Дніпрі»).

До 100-річчя з дня смерті Шевченка в журн. «Мокша» надруковано здійснені І. Девіним нові переклади поезій «Не гріє сонце на чужині», «Марку Вовчку», «Тече вода в синє море», «Заповіт», вступ до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий» і статтю А. Малишка «Слово про великого Кобзаря». Тоді ж опубліковано статтю Ф. Макарова «Шевченко живе з нами» та присвячений Шевченкові вірш І. Девіна«Ти заповідав» [журн. «Сурань толт» («Сурські вогні»), 1961, № 12]. У 1964 з нагоди 150-річчя з дня народження Шевченка в республіці відбулися урочисті збори, на яких виголошено доповіді про життя і творчість поета. Його вірші морд. мовами читали поети М. Бебан, А. Куторкін, І. Прончатов та ін. В журн. «Мокша» й «Сурань толт», в газ. «Мокшень правда» й «Эрзянь правда» («Ерзянська правда») опубліковано статті про Шевченка, нові переклади його поезій. Глибокою любов’ю до укр. поета пройнятий вірш І. Піняєва «Бюст Тараса» (1972). Творчість укр. поета завжди була й залишається для морд. письменників зразком народності, патріотизму й високої худож. майстерності.

Переклади: Шевченко Т. Стихт и поэмат. Саранск, 1940; Шевченко Т. Кобзарь. Саранск, 1940.

І. К. Інжеватов.


МОРЕНЕЦЬ Микола Іванович (22.V 1900 — 23.II 1973) — російський рад. історик. Біографію і творчість Шевченка почав вивчати з 1935, встановив багато петерб. адрес Шевченка, не відомих раніше. У 1939 знайшов відпускну поета, 1940 — список поеми Шевченка «Кавказ» з малюнком на обкладинці, що його (список) по пам’яті зробив А. Красовський у тюрмі. Дослідник передав цей список Держ. музеєві Т. Г. Шевченка. Укр. поетові присвятив праці «Шевченко і „Товариство заохочування художників“» (1939), «Нові матеріали до біографії Т. Г. Шевченка» (1939), «Деякі адреси та пам’ятні місця Шевченка в Петербурзі» (1954), «Відпускна великого Кобзаря» (1963), «Тарас Григорович Шевченко» (1968) та ін. Брав активну участь у створенні Меморіальної майстерні-музею Т. Г. Шевченка в Академії мистецтв у Ленінграді.

Тв.: Шевченко в Петербурга. Л., 1960.


МОРИНЦІ — село Звенигородського пов. Київської губ. (тепер Звенигородського р-ну Черкаської обл.). У М. 9 березня (25 лютого с. ст.) 1814 в кріпацькій сім’ї Г. І. Шевченка та К. Я. Шевченко (дівоче прізв. — Бойко) народився Т. Г. Шевченко. Після одруження батьки Тараса жили спочатку в Кирилівці — на батьківщині Григорія, а 1810 вся сім’я переїхала в М., де жив Я. Бойко — батько Катерини. Оселилися Шевченки в садибі кріпака Колесника (в селі його за бунтарство прозивали Копієм), якого було заслано на Сибір. Т. Г. Шевченко, за спогадами земляків, народився в хаті Я. Бойка. Після того, як Копій утік із заслання і став навідуватися до своєї хати, Шевченки повернулися в Кирилівку. За переписом кріпаків у березні 1816 Г. І. Шевченко та його сини Тарас і Микита були вже записані в Кирилівці. Малий Тарас часто їздив у М. в гості до діда та бабусі. Поет побував тут і 1843, 1845 та 1859. Згадка про це село є в повісті «Княгиня». У М. на колишньому подвір’ї Я. Бойка 1956 споруджено погруддя Шевченка, а 1964 встановлено меморіальний камінь з написом: «Тут стояла хата, в якій народився великий український поет, революціонер-демократ Т. Г. Шевченко». При серед, школі створено кімнату-музей поета, його ім’ям названо одну з вулиць села. Колгосп у М. має назву «Батьківщина Шевченка».

Літ.: Моринці — батьківщина великого Кобзаря. К., 1964.

А. М. Кінько.


МОРОЗОВА Анастасія Іванівна (н. 29.XII 1906) — українська рад. актриса, нар. артистка УРСР (з 1954). Член КПРС з 1946. У виставах за творами Шевченка виконувала ролі Черниці в «Гайдамаках» (інсценізація Л. Курбаса, Вінницький муз.-драм. театр, 1932), Стехи та хазяйки на вечорницях в «Назарі Стодолі» (1939, 1961), Насті в драмі І. Тогобочного «Мати-наимичка» (1970); у драмі про Шевченка «Думи мої ...» («Слово правди») Ю. Костюка грала роль Домни Костянтинівни — всі в Запорізькому укр. муз.-драм. театрі ім. М. Щорса.


«МОРСКОЙ СБОРНИК» — російський щомісячний військово-науковий журнал, який виходив 1848 — 1917 в Петербурзі. У II пол. 50-х pp. — один з прогресивних журналів свого часу. Шевченко в Новопетровському укріпленні читав окремі номери «М. с». Він знав, зокрема, про таке повідомлення в січневій книжці «М. с.» 1855: коли покаліченому під час Кримської війни матросові запропонували вибрати собі нагороду, він попросив, щоб його сестру звільнили з кріпацтва. Цей епізод Шевченко поклав в основу повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали.»


МОРФІЛЛ (Morfill) Уїльям-Річард (17.XI 1834 — 9.ХІ 1909) — англійський славіст. Подорожуючи по слов. країнах, бував і на Україні (в Києві і Львові). Вивчав україністику, листувався й особисто зустрічався (1892) з М. Драгомановим. У 1880 в журн. «The Westminster Review» («Вестмінстерський огляд») надрукував статтю «Селянські поети Росії» (про Т. Шевченка, О. Кольцова й М. Ломоносова), в якій, рецензуючи празьке видання «Кобзаря» 1876, подав відомості про життя і творчість укр. поета. В 1886 у «Macmillan’s Magazine» («Макмілланів журнал», т. 53) опублікував нарис «Козацький поет», а 1903 в літ. тижневику «The Athenaeum» («Атенеум», 10 січня) — рецензію на антологію «Вік» (1902). Ці три студії становлять перший життєпис Шевченка англійською мовою (на основі поетової автобіографії). Про життя і творчість українського поета згадував і в працях про Росію та Польщу. М. належить і поетичний переклад 8 початкових рядків «Заповіту», 4 рядків з «Подражанія 11 псалму» та вірша «І день іде, і ніч іде» (переклад останнього залишився в рукопису). Прозою переклав «Садок вишневий коло хати», «Ой три шляхи широкії» та «Ой одна я, одна». Високо цінував Шевченка, але не збагнув повністю революційного спрямування його творів.


МОСАШВІЛІ Іло Онисимович (7.I 1896 — 4.VIII 1954) — грузинський рад. поет, драматург, перекладач. Україні присвятив вірш «Ти, Україно, мати сива». Перекладати твори Шевченка почав 1936. Його переклади «Гамалії», «Перебенді» та ін. ввійшли до груз. видань Шевченка «Вірші і поеми» (Тбілісі, 1937, 1939, 1952), «Поеми» (Тбілісі, 1939), «Вибране» (Тбілісі, 1961). Держ. премія СРСР, 1951.


«МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ» — поема Шевченка. Є дві редакції твору. Перша — написана в 2-й пол. 1847 в Орській фортеці. Автограф її — в «Малій книжці» (за № 19 у захалявній книжечці 1847). Присвяту Я. Кухаренкові автор дописав пізніше олівцем. Другу редакцію створено 1857 в Новопетровському укріпленні. В «Більшій книжці», куди її переписано 1858, є присвята «Я. Кухаренкові. На пам’ять 7 маія 1857 року» і дата завершення «1857, маія 16. Новопетровское укрепление». Зберігся чорновий автограф уривка другої редакції поеми на 2 — 4 сторінках листа М. Лазаревського до І. Ускова 8. VIII 1856 (Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Не дійшов до нас автограф твору, надісланий Шевченком Я. Кухаренкові разом з листом 5.VI 1857. Опис автографа і варіанти з нього подав О. Кониський («Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1900, т. 33, № 1). Вперше твір надруковано в журн. «Основа» (1861, № 2) за невідомим списком чи автографом. Текст його повніший, аніж у «Більшій книжці». В ньому після четвертого йде ще один розділ, якого нема в «Більшій книжці».

«М. к.» — соціально-побутова поема, в якій Шевченко стверджує свої погляди на сенс людського існування й моральні норми поведінки людини, В образі героя твору Максима (його названо «праведним», «святим») поет втілив одну з провідних ідей своєї етики: треба жити по правді, а жити по правді — це творити людям добро. Саме в цьому сенс буття справжньої людини, і саме так живе селянин-трудівник Максим. Його любов до людей (а люди тут — селяни, трудовий народ) — дійова й безкорислива. Він витримує найтяжчі життєві випробування (заздрісники спалюють його хату, дружина тікає з солдатами — редакція 1847), але не оздоблюється і живе, щоб бути корисним людям. Максим іде в солдати замість удовиного сина, а повернувшись з війни калікою, копає криницю, «щоб заходили (...) люде воду пити» (звідси й назва твору). Друга редакція має значні сюжетно-композиційні відміни від першої, хоч ідейне спрямування поеми і образ її героя не змінилися. У першій редакції образові Максима протиставлений образ оповідача — людини з привілейованих верств, яка живе тільки «для себе», «заплющивши письменні очі» на людські страждання, до того ж удає, ніби розчарувалася в житті («Не варт, єй богу, жить на світі!»). В другій редакції твору моральним антагоністом Максима є новий персонаж (і водночас оповідач цієї «бувальщини») — варнак. Він — раб своїх пристрастей, носій егоїстичної моралі, яка приводить його до повної моральної деградації і злочинів (із ревнощів підпалює хату Максима, а коли той повертається з солдатчини, топить його в криниці, не витримавши поряд із собою існування «праведника»). Безперечною є свідома соціально-виховна настанова автора поеми: показати «в науку людям» на прикладі героїв твору, як треба і як не треба жити («Отак живіть, недоуки, то й жить не остине»). На відміну від бунтівників, месників за правду, які є героями більшості творів Шевченка, герой «М. к.» — не борець проти суспільного зла, але його альтруїстична мораль є активним запереченням пануючої моралі тогочасного соціально-політичного ладу.

Літ.: Кирилюк Є. П. Т. Г. Шевченко. К., 1959; Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959; Ващук Ф. Т. Дві редакції поеми Т. Г. Шевченка «Москалева криниця». «Праці Одеського університету», 1962, т. 152. Серія філологічних наук. в. 14; Ващук Ф. Т. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка (Редакційна робота над невільницького поезією 1847 — 1850 pp.). В кн.: Мовознавство і літературознавство. К., 1964.


МОСКВА. Шевченко багато разів бував у М., коли їздив з Петербурга на Україну і повертався назад до Петербурга (див. Подорожі Т. Г. Шевченка на Україну). Він завжди цікавився культурним, мистецьким і наук. життям міста, зустрічався тут з багатьма прогресивно настроєними людьми. Деякі біографи Шевченка вважають, що поет уперше побував у М. 1843, коли їхав з Петербурга на Україну. Через це місто він повертався в лютому 1844 до Петербурга. Тут 19.II написав вірш «Чигрине, Чигрине». Тоді поет зустрічався з М. С. Щепкіним, познайомився з О. Бодянським та ін. Шевченко був у цьому місті проїздом і 1845. Бачився з О. Бодянським і М. С. Щепкіним. Найдовше був він у М. в березні 1858, коли після заслання повертався з Нижнього Новгорода до Петербурга і в дорозі занедужав. Поет приїхав до М. 10.III і затримався тут до 26.III. Це своє перебування Шевченко описав у «Щоденнику» 10 — 26.III 1858. Оселився він тоді на квартирі у М. С. Щепкіна, вся родина якого гостинно зустріла поета, щиро піклувалася про нього. Звістка про приїзд Шевченка поширилася серед моск. інтелігенції. Хворого поета відвідували його друзі та знайомі. Творча діяльність Шевченка не припинялась і під час хвороби. Він записав у «Щоденнику», що 16.III намалював Щепкіна Михайла Семеновича портрет, і далі переписував свої поетич. твори в «Більшу книжку». Одужавши, поет три дні ходив по М. і з М. С. Щепкіним, і сам, оглядаючи її визначні місця. Він милувався «старим красавцем Кремлем», який «оригинально прекрасен». Значно розширилось і коло знайомств Шевченка. Він зустрічався з багатьма діячами науки, культури й мистецтва, людьми різних суспільно-політ. поглядів. У М. О. Максимовича, на обіді, влаштованому на честь Шевченка, поет познайомився з ідеологами «офіційної народності» М. Погодіним і С. Шевирьовим, які йому не сподобалися. З І. Аксаковим та К. Аксаковим він побував у слов’янофіла О. Кошельова, на квартирі якого познайомився з поетом і теоретиком слов’янофільства О. Хомяковим. Шевченко з великою цікавістю розмовляв з декабристом С. Волконським. Поет був і на обіді, що його влаштував М. М. Щепкін з нагоди новосілля свого книжкового магазину. В «Щоденнику» 24.III 1858 поет записав, що на цей обід зібралися представники «московской учено-литературной знаменитости. И что это за очаровательная знаменитость! Молодая, живая, увлекающаяся, свободная! Здесь я встретил Бабста, Чичерина, Кетчера, Мина, Кронеберга-сына, Афанасьева, Станкевича, Корша, Крузе и многих других. Я встретился и познакомился с ними, как с давно знакомыми родными людьми». 24.III Шевченко побував і на муз. вечорі в купця і мецената М. Варенцова, де виконували твори Моцарта, Бетховена та ін. композиторів, зустрівся там з деякими моск. художниками й музикантами. В М. поет відвідував своїх давніх знайомих В. Рєпніну, А. Мокрицького, О. Бодянського, Станкевичів, Максимовичів, бачився з Є. Якушкіним, П. Бартенєвим, І. Самаріним, С. Шумським, І. Забєліним, Г. П. Галаганом та ін. Глибоке враження справили на Шевченка особисте знайомство й зустрічі з С. Аксаковим і його родиною. Про 22.III — день знайомства з С. Аксаковим — Шевченко писав як про «радостнейший из радостных дней». 26.III, вдень від’їзду з М., поет записав у «Щоденнику»: «В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещенных москвичах самое теплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии. Особенно в семействе С. Т. Аксакова». Але, як свідчать документи, суворий поліцейський нагляд, який було встановлено за Шевченком ще в Нижньому Новгороді, ні на мить не ослаблювався і в М.

Шевченко був у М. і в травні 1859, коли їхав з Петербурга на Україну. Тоді він пробув у М. лише один день, бачився з М. С. Щепкіним та О. Бодянським. Кілька днів жив поет у М. й у вересні 1859, коли повертався з України до Петербурга. Згадки про М. є в багатьох поетичних і прозових творах Шевченка та листах. Через М. навесні 1861 домовину з тілом Шевченка везли з Петербурга на Україну. 27. IV її привезли в М. і встановили в церкві Тихона-чудотворця біля Арбатських воріт. З поетом прощалося багато москвичів. У 1874 у М. вийшла з друку перша біографія поета, яку написав В. Маслов. У 1911 відбулися вечори в зв’язку з 50-річчям з дня смерті Шевченка. В Московському університеті на засіданні, присвяченому пам’яті поета, виступили Ф. Корш та О. П. Новицький. В училищі живопису, скульптури й зодчества влаштовано виставку пам’яті Шевченка (див. Виставки, присвячені життю і творчості Т. Г. Шевченка). Після Великої Жовтн. соціалістич. революції мільйонними тиражами друкуються в М. твори укр. поета. За ленінським планом монументальної пропаганди 1918 в М. споруджено пам’ятник поетові (не зберігся). Широко й урочисто відзначаються в столиці нашої Батьківщини шевченківські ювілеї. До 100-річчя з дня смерті Шевченка у Великому театрі СРСР відбулося урочисте засідання. Скликано наук. сесію відділу л-ри й мови та відділу історії АН СРСР і відділу суспільних наук АН УРСР.

Урочисто відзначали в М. і 150-річчя з дня народження Шевченка. У Великому театрі СРСР відбулося урочисте засідання. Скликано наук. сесію відділу л-ри й мови та відділу історії АН СРСР. У 1964 в М. встановлено пам’ятник поетові на набережній, яку названо його ім’ям (див. Пам’ятник Т. Г. Шевченкові в Москві). Ім’я поета присвоєно одній з бібліотек. Зберігся будинок, де була квартира М. С. Щепкіна, в якого 1858 жив Шевченко (тепер Воротниковський пров., 12).

Літ.: История Москвы, т. 3 — 4. М., 1954; Ткаченко М. М. Шевченко в Москві. В кн.: Пам’яті Т. Г. Шевченка. М., 1944; Земенков Б. С. Памятные места Москвы. М., 1959; Федоров И. Певец Днепра на берегах Москвы. «В мире книг», 1964, № 3; Зозуля М. Тарас Шевченко у Москві. В кн.: Наука і культура. Україна, 1974. К., 1974.

М. М. Зозуля.


«МОСКВИТЯНИН» — російський щомісячний літ.-художній журнал реакц. напряму, що виходив 1841 — 56 в Москві. Редактор-видавець — М. Погодін. Створений за допомогою С. С. Уварова, журнал був противником передової суспільно-літ. думки й журналістики. На сторінках «М.» іноді друкували рецензії на укр. альманахи, зокрема «Ластівку». В «М.» (1843, № 11) було вміщено рецензію Ф. Кітченка на поему Шевченка «Гайдамаки».


МОССАКОВСЬКИЙ Євген Михайлович (24.II 1839 — бл. 1884) — український революц. демократ. Був одним з активних організаторів недільних шкіл. У грудні 1860 створив з викладачів та учнів Київ. військ. уч-ща революц. гурток, який поширював нелегальні видання «Вільної російської друкарні», безцензурні революц. твори Шевченка, О. Герцена та ін. В кін. 1861 гурток М. розгромлено, його заарештовано і 1862 вислано в Харків під таємний нагляд поліції. Тут 1865 він мав намір видати повну збірку творів Шевченка і наук.критичний нарис про поета. В статті «Воскресные школы» (в кн.: «Общественно-политическое движение на Украине в 1856 — 1862 гг.». К., 1963) дав критичний аналіз творів Шевченка. Зберігся рукопис М. під назвою «Тарас Шевченко» Ці нотатки він зробив під час читання «Кобзаря» та окремих віршів Шевченка, й призначені вони для порівняльного розгляду поезій О. Пушкіна, Шевченка і А.Міцкевича. Думка про народність укр. поета є провідною в записах М. До оцінки творчості Шевченка автор підходив з передових ідейно-естетичних позицій. Його робочі начерки свідчать, що він глибоко розумів суспільне значення творчості Шевченка, її естетичної природи.

Літ.: Заславський І. Я. Є. Моссаковський та його незакінчена праця про Т. Г. Шевченка. «Радянське літературознавство», 1963. № 2.

Г. І. Марахов.


МОСТИЩЄ — село Козелецького пов. Чернігівської губ. (тепер с. Петрівське Козелецького р-ну Чернігівської обл.). За нар. переказами, Шевченко був у цьому селі навесні 1846, коли за завданням Археографічної комісії їздив описувати істор. і архітектурні пам’ятки Чернігівщини.


МОСТОВСЬКИЙ Мацей Валентійович (н. 1804 — р. см. невід.) — штабс-капітан Оренбурзького артилерійського гарнізонного округу. Учасник польського нац.-визвольного руху поч. 30-х pp. У Новопетровському укріпленні з 1853. Того ж року Шевченко подружився з М. У «Щоденнику» 16.VI 1857 поет писав: «Мостовский один-единственный человек во всем гарнизоне, которого я люблю и уважаю». Ім’я М. поет згадував ще на багатьох сторінках «Щоденника» (записи 11, 25, 28.VII 1857 та ін.) та в листах до Б. Залеського (1853), І. Ускова (1857).


«МОТРИН МОНАСТИР» (папір, акв., 17,5 × 26,9) — малюнок Шевченка з альбому 1845 року (арк. 11-й), виконаний у квітні — жовтні 1845. Ліворуч унизу чорнилом рукою автора напис: «Мотрин Монастир». На звороті — мал. «Чигринський дівочий монастир». Мотрин, або Мотрининський, монастир був у кол. Чигиринському пов. Київ. губ. (тепер Чигиринський район Черкаської обл.), поблизу Чигирина. Засн. 1568, відбудований 1707. Альбом 1845 з малюнком зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.


МОТРОНІВКА — хутір Борзнянського пов. Чернігівської губ. (тепер у складі с. Оленівки Борзнянського р-ну Чернігівської обл.). Шевченко приїжджав у М. в січні 1847 і був боярином на весіллі П. Куліша й О. Білозерської. В М. 28.I в альбом Білозерських записано кілька нар. пісень, які поет співав на весіллі. Згадка про М. є в Шевченковому «Щоденнику».


МОЦАРТ (Mozart) Вольфганг-Амадей (27.I 1756 — 5.XII 1791) — австрійський композитор, представник віденської класичної школи. Автор опер «Весілля Фігаро» (1786), «Дон Жуан» (1787), «Чарівна флейта» (1791), інструм. творів (симфоній, концертів, сонат, варіацій, фантазій), пісень, вокальних ансамблів тощо. Творчість М., життєстверджуюча за характером і демократична за спрямуванням, була близька Шевченкові. Поет знав біографію і твори композитора, називав його «великим представителем слышимой гармонии», а оперу «Дон Жуан» — чарівним творінням («Щоденник», 1.Х 1857, 24.III 1858). Згадував твори М. в повістях «Варнак», «Музыкант» і «Художник».


МОЧАЛОВА Марія Василівна — російська драматична актриса середини 19 ст. Виступала на московській, згодом — на провінційній сцені. В 50-х pp. працювала в Нижегородському театрі. Шевченко бачив М. у виставі п’єси О. Потєхіна «Суд людський — не божий» і 1.Х 1857 в «Щоденнику» дав позитивну оцінку її грі.


МОЧУЛЬСЬКИЙ Михайло Михайлович (13.ХІ 1875 — 14.II 1940) — український історик літератури, письменник і перекладач. Досліджував творчість Шевченка та ін. укр. письменників, поетів «української школи» в польс. літературі, писав статті з етнографії. Серед досліджень про Шевченка виділяється праця «Гощинський, Словацький і Шевченко як співці Коліївщини» (Львів, 1936). Шевченко, на думку М., дав найвиразніший образ Коліївщини. М. — автор низки статей про творчість укр. поета, опублікованих у періодич. л-рі: «До генези й пояснення „Інтродукції“ до „Гайдамаків“ Т. Шевченка» (1922), «Літературні паралелі. Шевченків „Сон“ і „Призраки“ Тургенєва» (1924), «Культ дерева й сокири в Шевченковій поемі» (1930; про фольклорні джерела поезії «У бога за дверми лежала сокира») та ін. Статті М. про Шевченка написані з позицій бурж. літературознавства, позначені впливами компаративізму.


МОШНИ — містечко Черкаського пов. Київської губ. (тепер село Черкаського р-ну Черкаської обл.). Шевченко був тут до заслання. Він згадав М. в «Щоденнику» 7. IX 1857, а в повісті «Близнецы» згадував Мошнинський монастир. Коли в липні 1859 Шевченка заарештували, його повезли в М., а потім до Черкас. По дорозі з Черкас у Київ його знову привезли в М. Тут він виконав малюнок «Краєвид у Мошнах». З М. поет написав два листи до М. В. та М. О. Максимовичів. Це містечко він згадував у своєму «Поясненні чиновникові особливих доручень М. О. Андрієвському». Зберігся кол. будинок Нагановського, де бував Шевченко, та стара груша, під якою він відпочивав. За рад. часу одну з вулиць села названо ім’ям поета.


«МОЯ ТИ ЛЮБО! МІЙ ТИ ДРУЖЕ!» — вірш Шевченка. Див. «Ликері».


МРАЗ (Mráz) Андрей (28.XI 1904 — 29.V 1964) — словацький літературознавець, акад. Словац. АН (з 1953). У книжках «Про російську літературу та її відгомін у словаків» (Браті слава, 1955), «Між нашими літературами» (Братіслава, 1960) та ін. досліджував літ. взаємозв’язки між рос. та словац. л-рами. Автор статті «Коротко про Тараса Шевченка», вміщеної в журн. «Nová literatura» («Нова література», 1958, № 12), відгуку на працю М. Мольнара «Т. Шевченко у чехов и словаков» (К., 1960). Відгук опубл. в журн. «Slovenská literatúra» («Словацька література», 1960, № 4).


МРЕВЛІШВІЛІ Маквала Олександрівна (н. 14.II 1912) — грузинська рад. поетеса. Член КПРС з 1950. Написала низку поезій про Україну («В Миргороді», «Київ», «Золоті ворота»). Переклала груз. мовою вірші Шевченка «І знов мені не привезла» та «Ой умер старий батько» (надруковано в збірці творів Шевченка «Вірші та поеми», Тбілісі, 1939, 1952). Укр. поетові присвятила вірші «Біля Дніпра», «Тарасові Шевченку» (обидва — 1939), «В музеї Шевченка», «В Каневі» й «На ювілей Шевченка» (всі — 1958).

Тв.: В Каневі. — В музеї Шевченка. В кн.: Поезія грузинського народу. Антологія, т. 2. К., 1961.


МСТИСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ (Хоробрий, Удалий; р. н. невід. — п. 1036) — князь тмутараканський і чернігівський, син київського князя Володимира Святославича. В «Археологічних нотатках» Шевченко, згадавши Спасо-Преображенський собор у Чернігові, зазначив, що храм Спаса заклав Мстислав Удалий між 1026 і 1036. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» згадано поле під Лиственом, де М. В. бився з своїм братом Ярославом.


«МУЗА» — другий вірш ліричного циклу Шевченка «Доля», «Муза», «Слава», написаний 9.II 1858 в Нижньому Новгороді. Збереглося 4 автографи триптиха — в «Щоденнику» (запис 9.II 1858), в листі до М. С. Щепкіна 10. II 1858, листі до М. Лазаревського 22.II 1858 та в «Більшій книжці». Переписуючи текст «М.» до «Більшої книжки» в Петербурзі, Шевченко доопрацював його. Вперше вірш надруковано в рос. перекладі М. Курочкіна в журн. «Народное чтение» (1860, № 5), в оригіналі — в журн. «Основа» (1862, № 5). «М.» — центральний вірш триптиха. Тут Шевченко розкриває, чим була в його житті поезія — покликанням, долею і славою («Моя порадонько святая! // Моя ти доле молодая!»). Раніше в Шевченка персоніфікований образ творчості, поетичного натхнення реалізувався в образах «зорі», «думи пречистої» («Невольник», «Княжна», «Марина»), «дум» («Думи мої, думи мої» та ін.). У вступі до поеми «Царі» («Старенька сестро Аполлона») образ музи має бурлескно-іронічний характер. У «М.» вперше створено ліричний образ музи, який безпосередньо передує образові музи в «Чи не покинуть нам, небого».

Літ.: Ненадкевич Є. О. Творчість Т. Г. Шевченка після заслання (1857-1858). К., 1956; Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959.


МУЗЕЇ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — установи, в яких зберігаються й експонуються твори літературної і малярської спадщини Шевченка, різні матеріали, що відображають життя, творчість і революц. діяльність поета. В СРСР існує 5 державних музеїв Шевченка. Крім того, в ун-тах і педагогічних ін-тах УРСР організовано кімнати-музеї, в серед. школах — виставки й кутки, присвячені життю і творчості поета. Найбільший з музеїв — Державний музей Т. Г. Шевченка в Києві, відкритий 1949. В ньому зібрано найповнішу колекцію творів поетичної і худож. спадщини Шевченка, документи про його життя, творчість і революц. діяльність. Філіал цього музею — Літературно-меморіальний будинок-музей Т. Г. Шевченка в Києві (відкрито 1928). В цьому будинку 1846 жив і працював поет. Поблизу м. Канева, на Чернечій горі, де поховано поета, міститься Канівський державний музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка», створений 1925 за постановою Уряду Рад. України. У 1939 створено Літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка в с. Шевченковому Звенигородського р-ну Черк. обл. В експозиції музею — матеріали, що стосуються життя поета, зокрема його дитячих років і приїзду в рідне село.

На п-ві Мангишлак у Казахстані, де Шевченко 1850 — 57 відбував заслання, у Форті Шевченка створено Літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка. До 150-річчя з дня народження Шевченка 1964 створено Меморіальну майстерню-музей Т. Г. Шевченка в Академії мистецтв у Ленінграді. В цьому приміщенні жив і працював 1858 — 61 укр. поет. Тут він і помер. У матеріалах експозиції розповідається про останні роки життя й творчості Шевченка.

В 1952 в Канаді відкрито Літературний музей Т. Г. Шевченка в м. Палермо (поряд з пам’ятником поетові). В музеї розгорнуто експозицію про життя і творчість Шевченка та про вшанування й увічнення його пам’яті в Рад. Союзі і за кордоном.

К. П. Дорошенко.


МУЗЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ СТАРОВИНИ в Чернігові — відкритий 1902 черніг. губернським земством на основі заповіданих йому музейних і архівних реліквій колекції В. Тарновського (молодшого). Найціннішу її частину становила шевченкіана, що налічувала 758 експонатів. Серед них — 18 оригіналів листів Шевченка різним особам, бл. 30 автографів творів (зокрема, заборонених царською цензурою, і «Щоденник»), понад 20 особистих документів поета. В колекції було понад 80 листів і записів про похорон Шевченка, його особисті речі (мольберт, муштабель, палітра, живописне й гравірувальне приладдя, стілець, баклажка, сорочка та ін.), посмертна маска й перстень з його волоссям, бл. 400 мистецьких творів Шевченка (серед них 285 малюнків і картин, два альбоми з 50 акварелями, 38 гравюр), 200 зразків іконографії Шевченка, зібрання публікацій його творів та видань про нього (248 одиниць). У 1907 до музею передано автографи поета з архіву «Третього відділу», серед них — рукописну збірку «Три літа». За Рад, влади експонати цього музею поповнили експозиції та фонди Державного музею Т. Г. Шевченка в Києві. Зібрання автографів передано до відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Літ.: Каталог музея украинских древностей В. В. Тарновского, т. 2. Составил Г. Д. Гринченко. Чернигов, 1900: Уманец С. И. Украинский музей В. В. Тарновского в Чернигове. «Исторический вестник», 1910, № 8; Сарбей В. Музейна і архівна шевченкіана В. В. Тарновського. В кн.: Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1969.


МУЗИ (Μουσαι) — в давньогрецькій міфології — богині поезії, мистецтв і наук. М. було дев’ять: Кліо — М. історії, Евтерпа — поезії та музики, Талія — комедії, Мельпомена — трагедії, Терпсіхора — танків, Ерато — любовної лірики, Полігімнія — священних гімнів, Уранія — астрономії, Калліопа — епосу. Шевченко в ряді творів персоніфікував в образі музи власну поетичну творчість, своє натхнення й покликання поета. Спочатку це образ «зорі» («Марина»), згодом він трансформується в ліричний образ музи. У вірші «Муза» — вона і «зоря», і «порадонька святая», і «доля», і «мати» поета, яка вчить його «неложними устами сказати правду». Дальший розвиток цього образу в останньому вірші Шевченка «Чи не покинуть нам, небого», написаному в формі звертання до музи. Інший — бурлескно-іронічний характер має образ музи у вступі до поеми «Царі» («Старенька сестро Аполлона»), де спародійовано традиційний початок цареславних од. Музу Терпсіхору згадано в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», Мельпомену — в його «Щоденнику» 30.VI 1857.


МУЗИКА Ярослава Львівна (10.I 1894 — 24.XI 1973) — українська рад. художниця. Працювала у галузі станкового, монументального і прикладного мистецтва. Авторка творів «Портрет Т. Шевченка» (мініатюра на слюді, 1952), «Портрет Т. Шевченка» (емаль, 1958); серії — «На теми творів Тараса Шевченка» (емаль, 1963), «Шевченківське» (ліногр)., (1961 — 64).


МУЗИКА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Музика відіграла велику роль у духовному розвитку Шевченка й виробленні в нього естетико-психологічних критеріїв сприймання дійсності. Життя, творчість і мистецькі інтереси поета свідчать про його глибоку зацікавленість усією муз. культурою — від зразків нар. творчості до шедеврів світової музики.

Пісня, а також нар.-інструментальна музика з дитинства ввійшли в свідомість Шевченка, допомогли зрозуміти суть нар. і профес. мистецтва, а головне — заглибитись в емоційний світ людини, пізнати її найтонші почуття. З раннього дитинства Шевченко через пісенну творчість пізнавав життя трудового народу, його психологію й характер, сприймав справжню мистецьку красу рідної пісні. Від батька Шевченко чув чумацькі пісні, від діда, живого свідка Коліївщини, — пісні про народні повстання, від сестри Катерини — ліричні й жартівливі пісні; на все життя зберіг він глибокі враження від співу й гри кобзарів і лірників.

У дитинстві Шевченко любив не тільки малювати, а й співати. Він, за відомостями І. Сошенка, ховався в панському саду, щоб співати пісень і малювати. З більшістю мелодій поет знайомився безпосередньо в народі, в природній муз.етнографічній обстановці. Можливо, він розумівся й на нотній грамоті. Його шкільний вчитель, кирилівський дяк П. Богорський вивчав нотний спів у архієрейському хорі, він міг ознайомити з нотами й малого Тараса. Пізніше поет згадував, як вечорами вони — учень і дяк, узявши торбу, співали під вікнами церковні псалми («Княгиня»). В повісті «Варнак», у якій є елемент автобіографізму, Шевченко описав, як панський козачок — герой твору, був присутній на уроках, що їх учителі давали паничеві, й «заучивал все то, что было читано и толковано» йому. Перебуваючи на засланні, поет співав у хорі (можливо, по розписаних на ноти вокальних партіях). У «Щоденнику» є запис нотних рядків, що його зробив 25.VIII 1857 О. Панов на згадку про години музикування в товаристві Шевченка. Він занотував мелодію, яка, напевне, сподобалася поетові. Саме за ноти Шевченко в листі до П. Куліша 5.XII 1857 висловлював подяку А. Маркевичу, муз. обробки укр. народних пісень якого надруковано в «Записках о Южной Руси»: «Добре, дуже добре, а особливо „Морозенко“».

Нар. пісня була вірною супутницею поетового життя, одним з джерел його творчого натхнення (див. Пісня). Через журливі або веселі наспіви передавав він свій настрій, вражаючи слухачів природженим артистизмом, здатністю емоційно перевтілюватися, глибоко проникати в характер словесних і муз. образів. Друзі й знайомі Шевченка свідчать, що його співом заслуховувались, бо в ньому відчувалась душа митця, справжнього народного співця. Поет мав м’який, чистий, приємного тембру дзвінкий голос (тенор або баритон з високими теноровими нотами), тонкий музичний слух; співав соло, в ансамблі (частіше — дуетом) і в хорі. За свідченням М. Микешина, вмів грати на гітарі, акомпанував собі під час співу. Шевченко зберігав у пам’яті пісні різних жанрів — обрядові, бурлацькі, чумацькі, рекрутські, історичні, ліричні — переважно нар. пісні центр. частини України (див. Народна словесна творчість і Т. Г. Шевченко). Серед його улюблених пісень — «Забіліли сніги», «Ой не шуми, луже!», «У полі могила з вітром говорила», «Гей, хто лиха не знає», «Ой ходив чумак молоденький сім рік по Дону», «Ой ішов чумак (козак) з Дону», «Ой ізійди, зійди, ти, зіронько та вечірняя» (мелодію Шевченкового варіанту цієї пісні двічі надруковано ще за життя поета в збірках «Записки о Южной Руси», т. 2; «Южно-руські пісні з голосами» М. Маркевича — Г. П. Галагана, 1857). Істор. пісні «Про Швачку», «Максим, козак Залізняк», «Про Сагайдачного», «Про Кармалюка» та ін., що їх співав Шевченко, не тільки давали йому естетичну насолоду, а й збуджували поетичну фантазію, інколи надихали на писання власних творів, присвячених героїчному минулому укр. народу («Гайдамаки», «Гамалія» тощо). З нар. епосу поет особливо виділяв думи, мелодії й слова багатьох з яких знав: «Про козака Голоту», «Про Самійла Кішку», «Про Ганжу Андибера», «Втеча трьох братів з Азова», «Іван Коновченко» та «Невольницький плач». У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» є опис бурі, який свідчить про муз.звукові асоціації поета. Щоб якнайкраще змалювати худож. образ, він вживає муз. терміни: «Рев бури спустился как будто бы тоном ниже и стал ослабевать, как усердный бас в конце обедни. В густой и тихой октаве бури мне послышалась грустно-заунывная мелодия нашей народной думы, „Думы об Алексее, пирятинском поповиче“. Мелодия сделалась слышнее, слова внятнее, и так, наконец, внятны, что я мог вторить поющему и голосом, и словами... Мелодия, которой я начал вторить, переходит в речитатив и медленно стихает, как безнадежные стоны одиноко умирающего страдальца; наконец, и речитатив умолк». Цю думу, а також «Думу про Марусю попівну Богуславку» Шевченко ввів до «Букваря южнорусского». Він цуже шанував носіїв народних пісенних традицій — кобзарів і лірників, які зберігали в своїй пам’яті зразки муз.-поетичної творчості народу й передавали з покоління в покоління характер і стиль виконання їх (див. Кобзарське мистецтво і Т. Г. Шевченко, Лірники України і Т. Г. Шевченко). В своїй творчості поет подав високохудожні зразки дум і невольницького плачу («Невольник», «Гамалія»). Ці уривки з його творів покладено на музику, написану в стилі дум з характерною для них імпровізаційно вільною ритмікою, орнаментально виразною вокальною лінією, ладотональним колоритом (солоспів «У неділю вранці-рано», хор «Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі» М. В. Лисенка тощо). Шевченко цікавився фольклором і ін. народів. Він знав рос. пісні — бурлацькі й побутово-романсового типу, пісні донського й уральського козацтва (в «Щоденнику» 12.VII 1857 занотував початок повстанської пісні «про Игнашу Степанова сына Булавина»; на вечорі в Аксакових 25.III 1858 поет зворушив присутніх виконанням волзької бурлацької пісні). Шевченко замиловувався меланхолійними негритянськими мелодіями, англ. старовинними романсами та джигою у виконанні А. Олдріджа. Він цікавився муз. фольклором білорус., польс., кирг. і казах. народів, їхнім муз. інструментарієм.

Пісня була для Шевченка і об’єктом наук. пізнання й дослідження. На поч. 40-х pp. він почав збирати фольклорний матеріал (див. Альбом 183943 років, Альбом 1845 року, Альбом 185859 років. Альбоми рисунків, поезій і фольклорних записів 184650 років). Подорожуючи за завданням Київської археографічної комісії по Волині, Поділлю й Київщині, Шевченко записав чимало пісень (про це є згадка і в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»). Збирав він здебільшого рідкісні варіанти пісень. Текст записував з живого співу, водночас запам’ятовуючи й мелодію. Був добре обізнаний зі станом сучасної йому фольклористики, рукописними й друкованими матеріалами. Чотири пісні, записані Шевченком, опублікував 1874 І. Рудченко в збірці «Чумацкие народные песни», зазначивши, що записав їх Шевченко у Сквирському пов. Київ. губ. Кілька пісень, які записав поет, надруковано в збірці «Южно-руські пісні з голосами» М. Маркевича — Г. П. Галагана. Шевченкові записи нар. пісень викликали цікаві дослідження в галузі муз. фольклористики рад. періоду: пошуки мелодій, зіставлення варіантів, текстові доповнення (Д. Ревуцький, М. Грінченко), новітні записи й розшифрування мотивів пісень, що їх згадував або записував поет, визначення етнічного походження пісень, побутування їх у виконавській практиці (О. Правдюк).

Шевченко був широко обізнаний з профес. творчістю, тонко відчував специфіку муз. мистецтва, знав твори укр., рос. і зх.-європ. композиторів. З його повістей постають яскраві картини муз. життя України 18 — 19 ст. У повісті «Близнецы» подано замальовки побуту цехових музикантів, деталі з життя запорізьких козаків, пов’язані з їхніми мистецькими уподобаннями, згадано про філософа й музиканта Г. Сковороду в період його перебування в Переяславі та про Д. Бортнянського. За життя поета були поширені домашні камерні концерти. Один з таких концертів Шевченко описав у повісті «Музыкант». Він високо оцінив виконавську вправність кріпацького оркестру, яскравими штрихами змалював портрети музикантів — вільновідпущеного капельмейстера («довольно объемистой стати и самой лакейской физиономии»), учня нім. композитора і скрипаля Л. Шпора, і головного героя, музиканта-самоука кріпака Тараса, який, перебуваючи зі своїми панами в Берліні, був лише на кількох уроках «знаменитого Шпора», але міг виконувати технічно складні твори Дж. Верді, В. Белліні й Ф. Шопена. Його натхненній імпровізації Шевченко присвятив рядки: «то были чудные, божественные звуки, в которых отразились стоны рыдающего непорочного сердца... повел медленно смычком по струнах, и полилася полная сердечной сладкой грусти моя родная мелодия (на слова) „Котылыся возы з горы, // а в долыни сталы“. Проигравши тему, он вариировал ее на тысячу ладов, и так вариировал, что я ничего подобного в жизнь мою не слыхал, да, кажется, и не услышу никогда». Через музикантів-аматорів поет знайомився з побутуючим тоді репертуаром (піснями, романсами, дуетами й оперними аріями) та грою на різних інструментах. Особливо любив він скрипку й віолончель Шевченко звертав увагу на звучання не лише солюючого, а й акомпануючого інструменту: в повісті «Близнецы» Сокира «медленно раскрывал гусли и, тихо аккомпанируя на них, пел своим чарующим тенором с самым глубоким чувством» або виймав скрипку, бо гуслі не відповідали характерові пісні, і грав, підспівуючи. Інтереси Шевченка не обмежувалися репертуаром домашнього аматорського музикування, хоч він і любив ці камерні зібрання, на яких мав можливість безпосередньо спілкуватися з музикантами. Велике значення для розширення муз. кругозору поета мало його знайомство з театр. життям Росії (див. Театр і Т. Г. Шевченко). Оперні й балетні спектаклі, концерти він почав відвідувати в 30-х рр. у Петербурзі. З автобіографічної повісті «Художник» постає образ обдарованого митця, палкого аматора театру, який має свій погляд на мистецькі явища. Беручи участь в юнацькі роки в оздобленні Великого театру в Петербурзі, Шевченко міг відвідувати репетиції й бути серед перших слухачів опери М. Глинки «Іван Сусанін» (слухав її, очевидно, не один раз, у т. ч. 1845). Вже тоді він міг бачити композитора, оскільки той часто бував в Енгельгардтів. Пізніше поет зустрічався з М. Глинкою в Н. Кукольника, М. Маркевича і О. Струговщикова, в якого 27.IV 1840 слухав у виконанні композитора уривки з його нової опери «Руслан і Людмила» (виставу бачив 1843). Шевченкові, поборникові принципів народності й демократизму в мистецтві, була близькою творчість композитора-новатора, який оновив не лише техніку муз. письма, а й засади використання фольклорних джерел. Прослухавши оперу «Іван Сусанін» після повернення з заслання, Шевченко 17.IV 1858 записав у «Щоденнику»: «Гениальное произведение! Бессмертный М. И. Глинка!». Уривки з «Івана Сусаніна» та з музики до п’єси «Князь Данило Дмитрович Холмський» Н. Кукольника (1841, Александринський театр) поет знав напам’ять. Шевченко був знайомий з О. Даргомижським, М. Балакірєвим, К. Вільбоа, О. Улибишевим, В. Стасовим, М. Мусоргським, І. Грінберг, товаришував з С. Гулаком-Артемовським і Й. Петровим. Особисті контакти Шевченка з музикантами розширювали його мистецькі обрії, допомагали пізнавати світ музики, ЇЇ специфічні особливості. Водночас спілкування з поетом-революціонером, людиною великої ерудиції й оригінальних суджень, позитивно впливало й на композиторів і виконавців. М. Мусоргський, зокрема, назвав Шевченка серед тих людей, постійні розмови з якими «особливо піднесли мозкову діяльність молодого композитора і надали їй серйозного, суто наукового спрямування. Наслідком цього щасливого зближення був цілий ряд музичних композицій з народного російського життя» (М. П. Мусоргский. Литературное наследие. Москва, 1971). Шевченко був добре обізнаний з музикою зх.-європ. композиторів, він слухав опери Россіні, Мейєрбера, Вебера і Обера; знав творчість Белліні, Верді, Моцарта, Бетховена, Шопена і Шуберта. Розвинений естетичний смак, широка обізнаність з репертуаром давали йому змогу критично сприймати музичні твори та виступи артистів. Подивившись, наприклад, виставу «Дочка полку» Г. Доніцетті, Шевченко з обуренням записав: «глупейшее произведение... Покойному нашему Тормозу, надо думать, очень нравилось это топорное произведение. Да не по его ли заказу оно и родилося на свет божий?» («Щоденник», 23.I 1858). Різко негативна поетова оцінка збігалася з думкою передових рос. і зх.-європ. музикантів, які виступали проти ідейної легковажності, трафаретності образів і віртуозної надмірності в творах італ. композитора. Таким же непримиренним був Шевченко й щодо манірно сентиментальних романсів (про це з убивчою іронією сказано, зокрема, в«Близнецах») і взагалі до всього пересічного й безбарвного в мистецтві, був проти всього відірваного від життя «Вечером в цирке-театре смотрел и слушал „Бронзового коня“, — записав він 2.IV 1858 в „Щоденнику“ — Великолепная постановка и больше ничего. Один старик Петров и Семен со славою поддержали „Бронзового коня“. А прочее чепуха». Саме за високу ідейність і майстерність, за вміння розкривати правду характерів цінував поет М. С. Щепкіна, С. Гулака-Артемовського, Й. Петрова і Г. Петрову, Шевченко слухав гру видатних виконавців-віртуозів — Ф. Серве, А В’єтана, А Контського, Ф Бема. Судячи з характеристики, даної в повісті «Музыкант» Ф. Лістові, поет, напевне, був на концертах угорського композитора й піаніста, який у 40-х pp. не раз виступав у Петербурзі. Висловлювання поета про композиторів і їхню музику й порівняльні характеристики почутих творів свідчать не лише про його велику обізнаність з тогочасним муз. життям, а й про добру образно-музичну пам’ять, уміння відчути характер твору й те оригінальне, своєрідне трактування, яке виконавець дає конкретному образові. Шевченкові естетичні оцінки відзначаються соціальним і філософ. узагальненням. 27.VIII 1857, прослухавши гру О. Панова, він записав у «Щоденнику»: «Благодарю тебя, крепостной Паганини... Из твоей бедной скрипки вылетают стоны поруганной крепостной души и сливаются в один протяжный мрачный глубокий стон миллионов крепостных душ». Від природи музично обдарований, Шевченко надавав певного емоційно-муз. забарвлення своїй віршованій мові. Під час писання віршів у нього часто народжувалися наспівиімпровізації, які так і залишились ніким не зафіксованими. В. Ковальов, наприклад, свідчив, що поет склав мелодію до «Гамалії», інші сучасники, які чули спів Шевченка, приписують йому авторство музики до «Думки» («Тяжко-важко в світі жити») і до вірша В. Забіли «Пливе човник без весельця». В 1843, під час перебування в Яготині в Рєпніних Шевченко навіть збирався створити лібретто опери, музику до якої мав написати композитор-аматор П. Селецький, але задум цей не здійснено.

Глибоке відчуття музики й розуміння основ профес. мистецтва збагатили мову Шевченка специфічною лексикою, розширили художньо-образну систему. Його поетичні й прозові твори містять важливі відомості з тогочасного муз. життя й становлять неабиякий інтерес для історії муз. мистецтва. Самобутньо обдарований митець, людина широких духовних запитів, Шевченко є одним з наймузикальніших поетів світу. Напоєна піснею рідного народу, звернена до людських сердець, його поезія надихає до творчості представників різних композиторських шкіл, які інтерпретують вірші Шевченка в своєрідних муз. образах. формах і жанрах (див. Шевченко Т. Г. у музиці).

Літ.: Грінченко М. Шевченко і музика. К., 1941; Ревуцький Д. Шевченко і народна пісня. К., 1939; Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників. К., 1958; Спогади про Шевченка. К., 1958; Козицький П. Тарас Шевченко і музична культура. К., 1959; Правдюк О. Т. Г. Шевченко і музичний фольклор України. К., 1966; Шевченко і музика. К., 1966; Гордійчук М. Шевченко і російська музика. В кн.: Гордійчук М. На музичних дорогах. К., 1973.

Т. П. Булат.


«МУЗЫКАНТ» — повість Шевченка, написана рос. мовою 28.ХІ 1854 — 15.I 1855 в Новопетровському укріпленні. Автограф, що зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, — чорновий рукопис з багатьма закресленнями, виправленнями й пропусками слів Уперше за автографом з помилками й довільними виправленнями повість надрукував В. Горленко 1882 у київ. газ. «Труд» (№№ 19, 20, 23, 24, 27, 29, 32, 38 та додаток № 19 — 20). Деякі назви міст і сіл та прізвища в цій публікації редакція газети в інтересах поміщицьких нащадків позначила лише першими літерами або зовсім змінила (Качанівка — Кленовка, Арновський — Кленовський, Дігтярі — Д., Сокиринці — С). «М.» — перший прозовий твір, у якому Шевченко безпосередньо звернувся до теми кріпака-інтелігента. Ідея твору — розкриття трагедії талановитих людей з народу в умовах кріпосницького ладу. Центральний персонаж — музикант Тарас Федорович, кріпак. Тарасова трагедія — в його безправному становищі. Здобувши муз. освіту в Італії, талановитий скрипаль не може далі розвивати свої здібності, бо змушений виконувати обов’язки панського лакея. В переживаннях Тараса, доля якого була близькою Шевченкові, частково відбито особисті переживання автора. На відміну від ін. творів з подібним сюжетом («Художник»), де життя талановитих кріпаків закінчувалося трагічно, в «М.» Тараса викуплено з кріпацтва. Матеріал для твору письменник черпав з тогочасної дійсності. Збіги деяких епізодів у «М.» і в творах Шевченкових попередників свідчили про типовість зображуваних явищ. Повість має виразне антикріпосницьке спрямування. В ній автор викриває жорстокість і моральний розклад поміщицького класу. Сатиричними засобами він змалював власника Качанівки Арновського, в образі якого вивів типового деспота-кріпосника Г. Тарновського. Викривальний пафос повісті посилюється розповіддю про трагічну долю артистки Тарасевич — вихованки Арновського, яка, для того, щоб потрапити на петерб. сцену, змушена була стати його коханкою. Звироднілому поміщицькому середовищу Шевченко протиставив гуманних і культурних хуторян — лікаря Антона Адамовича та його дружину, які досягли добробуту чесною працею. Позитивними рисами наділив письменник і провінційного педагога Івана Максимовича. Твір побудовано у формі оповіді автора, який за дорученням Київської археографічної комісії подорожував по Лівобережній Україні, оглядав істор. і архітектурні пам’ятки. Автор-оповідач виступає в повісті персонажем твору. Він описував події як очевидець, а персонажів — як осіб, з якими зустрічався. Ліричність і автобіографізм — характерні риси всіх повістей Шевченка — в «М.» виступають на перший план. Жанрова своєрідність «М.» полягає в переплетенні мемуарного елементу з творчим домислом письменника.

Літ.: Пыпин А. Русские сочинения Т. Г. Шевченка. «Вестник Европы», 1888, № 3; Колесник П. Проза Т. Г. Шевченка. «Літературна критика», 1936, № 10; Кирилюк Є. Шевченко-прозаїк. «Літературна критика», 1936, № 5; Бронський А. Повісті Т. Г. Шевченка. «Літературна критика», 1939, № 2 — 3; Білецький О. І. Російська проза Т. Г. Шевченка. В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 2. К., 1965; Шагінян М. Тарас Шевченко. К., 1970; Кодацька Л. Художня проза Т. Г. Шевченка. К., 1972.

Л. Ф. Кодацька.


МУКАНОВ Сабіт Муканович (26.IV 1900 — 18.IV 1973) — казахський рад. письменник, акад. АН Каз. РСР (з 1954). Член КПРС з 1920. Переклав поему Шевченка «Гайдамаки». Автор нарису «Форт Шевченка» («Україна», 1948, № 3). Укр. поетові присвятив статтю «Квітучий сад» (у книжці «Брат наш, друг наш». Алма-Ата, 1964).


МУРАВЙОВ Олександр Миколайович (21.Х 1792 — 30.XII 1863) — декабрист, нижегородський військ. губернатор (з 1856). Один із засновників «Союзу порятунку» й член «Союзу благоденства». В 1825 засланий у Сибір без позбавлення чинів і дворянства. Завдяки втручанню М., коли Шевченкові загрожувало повернення до Оренбурга, поетові дозволено залишитися в Н. Новгороді. Про інтерес поета до діяльності М. свідчать записи в «Щоденнику» 19 і 20.II 1858.


МУРАВСЬКИЙ Гнат Францович (н. 1824 — р. см. невід.) — молодший лікар 45-го флотського екіпажу. Шевченко познайомився з ним 1857 зразу ж після прибуття до Астрахані. М. ввів поета в коло земляків і місцевої інтелігенції.


МУРАДОВ Абдулла (5.II 1935 — 13.I 1975) — туркменський рад. літературознавець. Автор досліджень з історії туркм. л-ри та її зв’язків з літературами народів СРСР. Шевченкові присвятив статтю «Наш Кобзар» (1961). Написав передмову до туркм. видання творів Шевченка «Вірші і поеми» (Ашхабад, 1961).


МУРАШКО Микола Іванович (20. V 1844 — 22.IX 1909) — український художник і педагог. У 1875 заснував Київ. рисувальну школу. Автор портрета Шевченка (літогр., 1864 — 67). Іл. с. 15.


МУРІЛЬЙО (Murillo) Бартоломе-Естебан (хрещений 1.I 1618 — 3.IV 1682) — іспанський художник. Писав картини релігійного змісту, жанрові сцени, з зображенням дітей севільської бідноти й портрети. Шевченко в «Щоденнику» 3.V 1858 дав високу оцінку картині М. «Свята родина», яку обрав для своїх перших спроб у техніці офорта, акватинти.


МУРН (Murn) Йосип (літ. псевд. — Александров, Ярослав; 4.III 1879 — 18.VI 1901) — словенський поет. Захоплювався укр. народними піснями, поезією О. Пушкіна, М. Лермонтова, О. Кольцова, А. Міцкевича. Був обізнаний з творчістю Шевченка. Читав в оригіналі твори укр. поета, що їх мали О. Жупанчич, Й. Абрам, І. Приятель. На оригінальних віршах М. позначився вплив рос. романтич. поезії, укр. пісенної нар. творчості й поетики Шевченка. Вірші «Картина», «Осіння ніч настала», «Як діброви спохмурніють», «Не піду я по полях» та ін. виявляють певну спільність мотивів з Шевченковими поезіями «Чого мені тяжко, чого мені нудно», «Як маю я журитися», «Якби з ким сісти хліба з’їсти» тощо.


МУРЧІСОН, Мерчісон (Murchison) Родерік-Імпі (19.II 1792 — 22.Х 1871) — англійський геолог, член Петерб. АН (з 1845). У повісті «Близнецы» Шевченко розповів про свого земляка, який був при описовій експедиції на Аральському морі й подав поетові «самые дельные сведения о берегах и островах Аральского моря, — такие сведения (в геологическом отношении), за сообщение которых сам Мурчисон сказал бы спасибо».


МУСОРГСЬКИЙ Модест Петрович (21.III 1839 — 28.III 1881) — рос. композитор. Член творчої співдружності «Могуча кучка». Автор монументальних народно-істор. опер «Борис Годунов» (1869, 2-а редакція 1872) і «Хованщина» (1880). опери «Сорочинський ярмарок» (1880), програмної інструментальної музики, хорів, романсів і пісень. Перший з рос. композиторів звернувся до творчості Шевченка. Познайомився з поетом після повернення його з заслання. Зустрічався з ним у передових мистецьких колах Петербурга. Про це композитор писав у своїх спогадах (Мусоргский М. П. Письма и документы. М. — Л., 1932). Знав і високо цінував Шевченкового «Кобзаря». На тексти уривків з «Гайдамаків» у перекладі Л. Мея 1866 написав пісні «Гопак» («Ой гоп-гопака») та «Дніпро» («Пісня Яреми»; цей варіант не зберігся, друга редакція під назвою «На Дніпрі» — 1879). У пісні Хіврі з опери «Сорочинський ярмарок» використав вірш Шевченка «Утоптала стежечку».

Тв.: Литературyое наследие. М., 1971.

Літ.: Гордійчук М. Шевченко і російська музика. В кн.: Гордійчук М. На музичних дорогах. К., 1973; Єфремова Л. Мусоргський і Україна. К., 1958.


МУСРЕПОВ Габіт Махмудович (н. 22.III 1902) — казахський рад. письменник і громад. діяч, акад. АН Каз. РСР (з 1958). Член КПРС з 1926. Шевченкові присвятив статті «Дружба народів — велика традиція» (1958), «В сім’ї великій...» (1964) та ін. Виступив з промовою на урочистому засіданні в Москві, присвяченому 150-річчю з дня народження укр. поета (1964).

Тв.: В семье великой... В кн.: Брат наш, друг наш. Алма-Ата, 1964.


МУСТАФІН Габіден (н. 26.ХІ 1902) — казахський рад. письменник і громад. діяч, чл.-кор. АН Каз. РСР (з 1958). Член КПРС з 1940. Шевченкові присвятив працю «Великий Кобзар» (1964).

Тв.: Великий Кобзарь. В кн.: Брат наш, друг наш. Алма-Ата. 1964.


МУХАНОВ Сергій Миколайович (1796 — 1858) — харківський цивільний губернатор 25.IX 1844 Шевченко написав М. листа, в якому просив допомогти в розповсюдженні «Живописной Украины» і надіслав йому перший випуск офортів. М. сам передплатив «Живописную Украину» і сприяв розповсюдженню її в Харків. губ. За його вказівкою 25.Х 1844 в «Прибавлениях к харьковским губернским ведомостям» надруковано замітку «Об издании Шевченки», в якій розповідалося про це видання та запрошувалися бажаючі передплатити його. 3.ХІ 1844 М. звернувся до канцелярії черніг., полт. і харків. генерал-губернатора з проханням надіслати останні три естампи «Живописной Украины».


МУХІНА Віра Гнатівна (1.VII 1889 — 6.Х 1953) — російський рад. скульптор, нар. художник СРСР (з 1943), дійсний член AM СРСР (з 1947). Працювала в галузі монументальної, монументально-декор. та станкової скульптури. Автор скульптурної групи «Робітник і колгоспниця» для павільйону СРСР на Міжнародній виставці «Мистецтво і техніка в сучасному житті»в Парижі (1937). пам’ятника О. Горькому в м. Горькому (1938 — 39, встановлений 1952) та ін. У 1930 — 33 брала участь у конкурсах на проекти пам’ятників Шевченкові для Харкова. У проектах намагалася розкрити образ поета-революціонера, пов’язавши його з тогочасним життям та життям Радянської України. Держ. премія СРСР, 1941, 1943, 1946, 1951, 1952.

Літ.: Суздалев П. К. Вера Мухина. М., 1971.


МУШФІК Мікаел (справж. прізв. — Ісмаїл-заде; 5.VI 1908 — 1939) — азербайджанський рад. поет. Шевченкові присвятив вірш «З’їзд» (1932). До азерб. видання «Кобзаря» (Баку, 1934) переклав Шевченкові поезії «Заповіт», «Лічу в неволі дні і ночі», «Мій боже милий, знову лихо!» та ін.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.