[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1976. — Т. 1. — С. 395-414.]

Попередня     Головна     Наступна





Мет — Мол


МЕТОД ТВОРЧИЙ ШЕВЧЕНКА-ХУДОЖНИКА — сукупність засобів аналізу та синтезу життєвих вражень, втілення ідеї в худож. образі. Метод художника слід відрізняти від його техніки, процесу виконання творів (див. Творчий процес Шевченка-художника). Творчий метод Шевченка-художника нерозривно пов’язаний з його філософ., політ. і естетичними поглядами. Він варіювався залежно від специфіки вирішуваних завдань, призначення творів і в усі періоди грунтувався на визнанні реальності навколишнього світу, можливості пізнання й правдивого відтворення природних форм (див. Реалізм Шевченка-художника). Критикуючи польс. філософа-ідеаліста К. Лібельта, що розглядав мистецтво як виявлення «божественної» думки, Шевченко писав у «Щоденнику» 12.VII 1857: «Мне кажется, что свободный художник настолько же ограничен окружающею его природою, насколько природа ограничена своими вечными, неизменными законами. А попробуй этот свободный творец на волос отступить от вечной красавицы природы, он делается богоотступником, нравственным уродом...». Як великий гуманіст Шевченко найвищим і найпрекраснішим вважав освітлене щастям обличчя людини, найпотворнішим і недостойним — зображення в мистецькому творі людського обличчя, позначеного моральними вадами. Змалювавши отамана жебраків, Шевченко подер малюнок на шматки, мотивуючи це словами: «Се такий супес, що за шага заріже чоловіка». Краса, втілена у зорових образах, на думку художника, справляє на глядачів чудотворний вплив. її він відтворював у життєво-конкретних образах, неодмінно користуючись натурою. Абстрактна краса його відштовхувала (див. Образотворче мистецтво і Т. Г. Шевченко). Далекі від античних канонів, обличчя казахів приваблювали митця своєрідною красою. У ранній період творчості для Шевченка властиві елементи романтизму. Це виявилося у доборі сюжетів — у зверненні до історії свого народу, теми смерті, нещасного кохання, у замилуванні старовинними спорудами. Впливами романтизму позначені й деякі пізніші твори Шевченка (жіночі інтимно-психологічні портрети 1843 — 45, нічні краєвиди періоду заслання. Див. Романтизм Шевченка-художника).

Як реаліст, він прагнув через одиничне виявити загальне, подати типові характери в типових обставинах. У своїх автопортретах Шевченко дав типові образи — натхненного митця, засланця, мученика за справу народну, нескореного революціонера (див. Автопортрети Т. Г. Шевченка). Характерна для того часу доля Катерини по-різному змальована в поезії та живописі Шевченка, але в обох випадках його художні засоби споріднені з укр. фольклором (див. Метод творчий Шевченка-письменника). Головним засобом дослідження й відтворення зорових образів Шевченко вважав рисунок. Про це він писав у листі до Б. Залеського 10.II 1855: «Первое условие живописи рисунок и круглота, второе колорит. Не утвердившись в рисунке, браться за краски — это все равно, что отыскивать ночью дорогу». Передумовою оволодіння рисунком в петерб. Академії мистецтв вважалася обізнаність з пластичною анатомією, без чого неможливо правильно відтворювати постать людини. Ще до звільнення з кріпацтва Шевченко напам’ять рисував анатомічну статую роботи Фішера, анатомічні літографовані малюнки П. Басіна. В Академії мистецтв він прослухав курс анатомії у проф. І. Буяльського. Великого значення в Академії надавали також вивченню й передачі у творах перспективи, яку Шевченко добре засвоїв (у цьому допоміг йому курс лінійної перспективи Воробйова). К. Брюллов методом навчання живописця вважав малювання античних статуй і сумлінне відтворення живої натури. «Прагніть передати живе тіло, — казав він учням, — воно таке прекрасне, що не вам його виправляти». З класицистичного методу, який пропагували в Академії, Шевченко взяв його раціоналізм. У своїх істор. і жанрово-побутових творах він прагнув до простоти і ясності побудови, постаті неодмінно малював з натури, уникав багатофігурних композицій. Недоліком багатьох навіть відомих живописців Шевченко вважав надмірну складність композиції. Наприклад, велику динамічну композицію «Страшного суду» Мікеланджело він називав педантичною і протиставляв її фрескам «божественного Рафаеля». Шевченко рішуче відкидав реакц. романтизм, наслідування віджилих стилів. Як пейзажист він прагнув не тільки споглядати красу краєвиду, а, за власним висловом, «ощупывать» його ногами, тобто з максимально чуттєвою достовірністю відтворювати природу. Разом з тим, передаючи у краєвиді певний настрій, він ішов шляхом романтизму. Показово, що краєвид викликав у нього асоціації з музикою. «Линии и тоны» одного пейзажу він порівнював «с могущественными аккордами Гай дна», інший був для нього «великолепной ораторией без звуков», а при зміні освітлення — «флейтой, играющей прелюдию вальса Авроры». Як революційний демократ Шевченко звертався до тем соціальної несправедливості, яку таврував, демонструючи глядачеві образи прекрасних, приречених на страждання, героїв, що викликають гаряче співчуття й ненависть до експлуататорського ладу як першопричини людського горя. На відміну від П. Федотова і надзвичайно популярного за часів Шевченка англ. художника У. Гогарта, негативні персонажі в Шевченкових творах посідають другорядне місце (офіцер у картині «Катерина», тюремник, розбійники в «Притчі про блудного сина»). Його герої, в якому б прикрому стані вони не опинилися, не мають у своєму зовнішньому вигляді нічого комічного або потворного (зовні привабливі «блудний син», жебрак і повія в малюнку «На кладовищі» й офорті «Сама собі в своїй господі»). В літ. творах негативним персонажам Шевченко міг протиставити позитивних героїв і свою авторську позицію. У творах образотворчого мистецтва причини спустошення людської душі, часом перетворення її на моральну потвору не можна розкрити з такою ясністю. Критика суспільного ладу, показ лише окремих представників суспільства, що поводять себе недостойно і мають відворотну зовнішність, могла бути сприйнята як критика незалежних від держ. ладу вад людської природи (див. «Притча про блудного сина»). Сама собою специфіка словесних і зорових образів визначила різні засоби розкриття однієї і тієї самої ідеї в творах Шевченка-письменника і Шевченка-художника. Оригінальним засобом розкриття ідеї, до якого вдавався Шевченко в мистецьких творах, є введення до композицій постатей, які зі співчуттям дивляться на героїв (царинний дід у «Катерині», крамар на малюнку «Програвся в карти», автопортрет на малюнку «Шевченко і байгуші»), та застосування зображальної метафори (свиня на малюнку «Програвся в карти», що підкреслює «свинство», до якого докотився герой, дубова гілочка біля ніг Катерини — символ її зламаної силч). В образі людини Шевченко передусім шукав прекрасне. Це виявилося в його портретах, творах з нар. життя, навіть — в його незлобливих карикатурах (на В. Закревського та ін.). Уміння знайти визначальне в подіях історії, показати непримиренні суперечності в сучасному художникові житті, перетворити образ окремої людини на образ представника певного класу, суспільної групи — все це дає підстави вважати метод Шевченка реалістичним у його головних засадах.

П. О. Білецький.


МЕТОДІЄВ Димитр Христов (н. 11.IX 1922) — болгарський поет, перекладач, громадський діяч. Член Болгарської комуністичної партії з 1944. Учасник Руху Опору (1944 — 45). Закінчив Літературний ін-т ім. М. Горького в Москві. Працював редактором болг. журн. «Наша родина», заст. головного редактора журн. «Септември» («Вересень»), газети «Работническо дело». Поезії Шевченка почав перекладати на поч. 50-х pp. У 1956 в Софії видано однотомник вибраних творів Шевченка в перекладах М. До 100-річчя з дня смерті укр. поета здійснив низку нових перекладів і видав із своєю передмовою «Вибрані твори» Шевченка в двох томах (Софія, 1960). До 150-річчя з дня народження поета вийшло повне видання «Кобзаря» (Софія, 1964) в перекладах М., що відзначаються високою худож. майстерністю, передають революц. пафос оригіналів, їхні художньо-стильові та ритміко-мелодійні особливості. Переклади М. сприяють широкому ознайомленню болг. читача з творчістю класика укр. л-ри і є значним вкладом у справу культ. єднання, зміцнення болг.-рад. дружби. В 1961 виступив з промовою на урочистому засіданні в Москві у зв’язку з 100-річчям з дня смерті Шевченка. В 1974 в Українській РСР відзначений літ. премією ім. М. Рильського за худож. переклад «Кобзаря» Шевченка.

Переклади: Шевченко Т. Избрани произведения. София, 1956; Шевченко Т. Избрани произведения, т. 1 — 2. София, 1960; Шевченко Т. Кобзар. София, 1964.

О. В. Шпильова.


МЕТОНІМІЯ (грец. μετωνυμία — переназивання) — перенесення назви одного явища на пов’язане з ним інше явище на основі суміжності понять. Один із видів тропів. За допомогою М. виділяють характерну, яскраву рису зображуваного предмета чи явища. В творах Шевченка, як і взагалі в художній літературі, найпоширенішим видом М. є називання частини замість цілого. Напр., «Отак у келії правдивий // Іван Гус думав розірвать // Окови адови!.. і диво, // Святеє диво показать // Очам незрящим» («Єретик»). Так поет говорить про прагнення Гуса просвітити темних людей, але замість них називає орган зору — очі. Використовує Шевченко й інший вид М. — заміну назви населення назвою країни, напр., «Гомоніла Україна, // Довго гомоніла» («Гайдамаки»). За допомогою М. поет увиразнює й підкреслює найважливіші риси зображуваних предметів і явищ.


МЕТТЕРНІХ (Metternich) Клеменс-Венцель-Лотар (15.V 1773 — 11.VI 1859) — австрійський державний діяч і дипломат, князь. У 1809 — 21 — міністр закордонних справ, 1821 — 48 — канцлер. У повісті Шевченка «Капитанша» автор згадував, що в розмовах з приятелем у них «часто заходила речь о тонкой современной политике Маттерниха».


МЕТТЬЮЗ (Matthews) Уїльям-Клісман (22.II 1901 — 3.V 1958) — англійський славіст, балтист і перекладач. З кін. 40-х pp. — керівник мовноліт. відділу Ін-ту слов’янознавства при Лондон. ун-ті та редактор британ. славістич. піврічника «Slavonic and East European Review» («Слов’янський та східноєвропейський огляд»). Автор кількох монографій, розвідок і рецензій з слов. мовознавства, зокрема українського. Перекладав твори латис, ест., рос. і укр. поетів. Нарис М. «Тарас Шевченко: людина і символ» (Лондон, 1951) позначений впливом бурж.-націоналістич. тенденційності у ставленні до укр. поета і до його друзів — рос. революц. демократів.


МЕЩЕРСЬКИЙ Арсеній Іванович (1834 — 1902) — російський художник-пейзажист, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1864). Шевченко згадував М. у чернетці листа до редакції якоїсь газети у вересні 1860, в якому спростовував помилкову інформацію газ. «Северная пчела», де йому приписували гравюри з портретів М. Лебедєва і М. на виставці в Академії мистецтв. Насправді Шевченко гравірував пейзажі М., експоновані на цій виставці 1860.


МЄДНОВКА — так помилково (як установили рад. дослідники М. Добротвор і А. Крилов) Шевченко назвав села Велике Мєдниково й Мале Мєдниково Балахнинського пов. Нижегородської губ. (тепер с. Мєдниково Чкаловського р-ну Горьковської обл.). Шевченко був тут 26 — 27.II 1858. Чекаючи в Нижньому Новгороді офіційного дозволу на виїзд до Петербурга, поет охоче згодився поїхати сюди разом з Л. Товбичем, якого посилали в службових справах. Запис про цю поїздку є в «Щоденнику» 26 — 28.II 1858.


МЄШКОВ Дмитро Васильович — командир 5-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу, капітан, згодом — майор. З його іменем пов’язані тяжкі дні життя Шевченка в Орській фортеці 1847 — 48 і 1850. За спогадами К. Герна, М. особисто муштрував поета, намагаючись «зробити з нього доброго фронтовика». За наказом М. поет кілька разів сидів на гауптвахті. Проте 1851 М. «за те, що він не повідомив у 4-й батальйон, коли відряджали Шевченка до Раїмського укріплення, про височайшу конфірмацію над ним ... і цей рядовий продовжував листуватися...» було переведено в інший (10-й) батальйон на нижчу посаду. В «Щоденнику» 19.VI 1857 Шевченко згадав майора М. як одного з тих, хто марно намагався зробити з нього бравого солдата.


МЄШКОВ Михайло Федотович — унтер-цейхвартер, а згодом цейхвартер Новопетровського арсеналу. Шевченко згадував М. у «Щоденнику» 25 і 28.VII 1857 — у зв’язку з арештом М. Мостовського. Поет вважав, що цей арешт — наслідок кляуз «отвратительнейшего надворного советника Мешкова».


МЄШКОВА Варвара Василівна — дружина М. Мєшкова. Шевченко познайомився з М. у Новопетровському укріпленні. У «Щоденнику» 16.VI 1857 поет назвав її джерелом інформації «о побоище, происшедшем между будущим тестем и будущим зятем. Из этой истории можно бы выкроить водевиль, разумеется, водевиль для здешней публики».


«МИ ВКУПОЧЦІ КОЛИСЬ РОСЛИ» — вірш Шевченка, написаний не пізніше поч. жовтня 1849 на о. Косарал (у «Малій книжці» твір вміщено перед поезією «Готової Парус розпустили», створеною на поч. жовтня 1849). Автограф ранньої редакції вірша під назвою «Ми вкупі гралися, росли» — в альбомі 1846 — 50 (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). До «Малої книжки» (за № 16 до захалявної книжечки 1849) вірш записано після доопрацювання, без останніх 8 рядків. Остання відома редакція твору — в «Більшій книжці». Соціально значимі місця вірша набули тут поглибленого трактування. Вперше поезію надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Вірш належить до творів, навіяних спогадами про першу любов малого Тараса до О. Коваленко (див. також «Не молилася за мене», посвяту і вступ до поеми «Мар’яна-черниця»). В ньому йдеться про долю «маленької, кучерявої» Оксаночки, яка стала покриткою, «занапастилась, одуріла» і, зрештою, «ніхто не знає, де поділась» (насправді ж Оксана Коваленко не була покриткою). Узагальнений типізований образ дівчини-покритки проходить крізь усю творчість Шевченка — від поеми «Катерина» до поеми «Марія». У творі зображено трагедію Оксани не як окремий сумний випадок, а як породження тогочасного соціального ладу. Ця трагедія невіддільна від становища безправного, поневоленого «села убогого» (яке протягом десятиліть «Не виросло і не згнило, // Таке собі, як і було») в загальній системі кріпосницького гніту, жорстокості й усіляких кривд. Виразне соціальне спрямування мають прикінцеві рядки вірша про талан дівчини, що його «хтось украв». Твір свідчить про дальше зростання на засланні ідейно-художньої сили поезії Шевченка. В образі героя-оповідача є автобіографічні риси самого поета, однак худож. образ не можна цілком ототожнювати з автором.

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959; Ващук Ф. Вірш Шевченка «Ми вкупочці колись росли». В кн.: Збірник праць п’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1968.

Л. Ф. Хінкулов.


«МИ ВОСЕНИ ТАКИ ПОХОЖІ» — вірш Шевченка, написаний восени 1849 на о. Косарал. Чорновий автограф — в альбомі 1846 — 50 (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). З деякими відмінами твір переписано до «Малої книжки» (за № 18 до захалявної книжечки 1849). Нову редакцію вірша Шевченко створив 1858, переписавши її в «Більшу книжку». Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Вірш навіяний сумними переживаннями поета-засланця під час зимівлі Аральської експедиції на Косаралі. В центрі твору — образ перекотиполя, що поступово розкривається як символ долі поета. Образ перекотиполя, «малої билини», доповнюється картинами осінньої природи, які викликають гаму почуттів і переживань — від почуття самотності до просвітленого піднесення над особистим, до бажання «весь світ обняти». Порівняльний аналіз редакцій вірша 1849 і 1858 дав Є. Ненадкевич.

Літ.: Ненадкевич Є. О. о творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959.


«МИ ЗАСПІВАЛИ, РОЗІЙШЛИСЬ» — вірш Шевченка, написаний у грудні 1849 або в січні 1850 в Оренбурзі. Автограф — у «Малій книжці» (за № 2 у захалявній книжечці 1850). Вперше поезію надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Шевченко написав вірш під враженням від розлуки з своїми земляками, друзями по Оренбургу. В той час поет розстався з Ф. Лазаревським і С. Левицьким. До кожного з них (а то й до обох) могли бути звернені слова твору. Мотиви суму викликані не лише розлукою з друзями, які хоч трохи скрашували тяжкі дні поета-засланця. Саме тоді, як писав Шевченко в листі до В. Рєпніної 1.I 1850, йому відмовлено «в представлении на высочайшее помилование! — и подтверждено запрещение писать и рисовать!». У шевченкознавстві певний час була поширена думка, що вірш присвячено польс. друзям поета. Однак цю думку спростовує зміст твору, зокрема мотив спогадів про Україну. Вірш поклав на музику М. В. Лисенко.


МИКЕШИН Михайло Йосипович (21.II 1835 — 31.I 1896) — російський скульптор і графік. Шевченко познайомився з М. весною 1858 в родині Ф. Толстого і був з ним у дружніх взаєминах, відвідував його майстерню. М. часто бував у Шевченка в майстерні в петерб. Академії мистецтв, багато років працював над ілюструванням його поезій. Він активно домагався увічнення образу Шевченка в монументальній скульптурі: в первісному проекті пам’ятника «Тисячоліття Росії», що його не схвалив уряд, він виліпив барельєф поета серед ін. видатних діячів вітчизн. культури; в проекті пам’ятника Б. Хмельницькому для Києва надав портретних рис Шевченка кобзареві, постать якого за першим задумом автора мала ввійти до композиції пам’ятника, а також активно підтримував ідею композитора Г. Козаченка написати про Шевченка оперу. В останні роки життя М. писав про великий вплив на нього поета, про те, що він весь час шанував пам’ять свого друга й багато чим зобов’язаний йому. В 1896 петерб. видавець П. Бабкін опублікував три випуски «Иллюстрированного „Кобзаря“» з малюнками М. На обкладинці й фронтиспісі художник зобразив Шевченка, яким бачив його в майстерні в останні роки життя. В тексті вміщено малюнки до творів «Катерина», «Перебендя», «Гайдамаки», «Утоплена» й «Тополя». М. малював Шевченка в труні. Він був ініціатором створення Товариства пам’яті Т. Г. Шевченка, проект статуту якого розробив і подав на затвердження урядові (т-во не було дозволено). Разом з Д. Менделєєвим, І. Рєпіним, М. Чайковським та ін. М. був засновником Товариства імені Т. Г. Шевченка для допомоги нужденним уродженцям Південної Росії, що вчаться у вищих навчальних закладах С.-Петербурга. В 1876 — 78 М. видавав журн. «Пчела», в якому друкував і свої малюнки, статті та спогади, зокрема й про Шевченка. Спогади М. про Шевченка надруковано також у Празькому виданні «Кобзаря» (1876). Малюнки М. добре передавали ліричність, драматизм і соціальний зміст поезій Шевченка, хоч окремі з них надмірно переобтяжені деталями й символікою, не властивою поетові.

Тв.: Воспоминания о Тарасе Шевченко. «Пчела», 1876, № 16.

Літ.: Левенфіш О. Г. М. О. Мікешин і Шевченко. В кн.: Збірник праць п’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1957.

Д. В. Степовик.


МИКИТАСЬ Василь Лазарович (н. 23.X 1924) — український рад. літературознавець. Дослідження з питань дожовтневої та радянської укр. л-ри. Ряд праць присвятив критиці бурж.-націоналістичної фальсифікації укр. дожовтневої л-ри, зокрема творчості Шевченка. В збірниках праць наук. шевченківських конференцій та ін. виданнях надруковано розвідки М. «Боротьба за спадщину Шевченка на Закарпатті» (1958), «До питання про традиції давньої української літератури в творчості Шевченка» (1960), «Поетична майстерність циклу віршів Шевченка „В казематі“» (1964), «До порівняльної характеристики поем „Чернець“ Шевченка та „Іван Вишенський“ Франка» (1971), «Проти новітньої фальсифікації спадщини Шевченка» (1973) та ін.


МИКИША Михайло Венедиктович (6.VI 1885 — 20.ХІ 1971) — український рад. співак (тенор) і педагог, нар. артист УРСР (з 1971). Дебютував у театрі М. Садовського (1910), виступав в оперних театрах Києва, Москви, Харкова. М. — талановитий виконавець нар. пісень і романсів укр. композиторів, зокрема на тексти Шевченка: «Гомоніла Україна», «Мені однаково», «Нащо мені чорні брови», «По діброві вітер виє» («Тополя»), «Садок вишневий коло хати», «Чого мені тяжко», «Огні горять» М. В. Лисенка, «Минули літа молодії» О. Нижанківського. Активний учасник шевченківських концертів на Україні.


МИКЛАВЕЦЬ-ПОДРАВСЬКИЙ (Miklavec-Podravski) Петер (літ. псевд. — Подравський, Петрович, Похорський та ін.; 8.IV 1859 — 5.ХІ 1918) — словенський критик, публіцист і перекладач. У 1888 журн. «Slovanski svet» («Словенський світ», № 9) за підписом — k — а 1896 (№ 14) та 1899 (№ 20 — 24) журн. «Dora in svet» («Батьківщина і світ») за підписом «Подравський» опублікували статті «Літературна діяльність малоросів», «Малоросійська література» та «Нариси малоросійської літератури», в яких значну увагу приділено життю і творчості Шевченка. Називаючи укр. співця геніальним поетом, М.-П. писав, що його твори, «сповнені чудово виражених ідей братерства, рівності, любові й свободи», перекладені вже майже всіма слов’янськими мовами. В 1909 журн. «Duhovni pastir» («Духовний пастир», № 1) надрукував підписану криптонімом — ес — (лат. літерами) рецензію М.-П. на двотомний Шевченків «Кобзар» словен. мовою в перекладі Й. Абрама.


МИКОЛА I (Микола Павлович Романов; 6.VII 1796 — 2.III 1855) — російський імператор [1825 — 55]. Встановив у країні режим військ.-поліцейської диктатури. Намагався зміцнити феод.-дворянську державу, придушити масові нар. виступи та громад.-політ. рух. Для цього посилив військ.-бюрократичний апарат, створив «Третій відділ» своєї канцелярії. Жертвами миколаївського самовладдя стали П. Чаадаєв, О. Пушкін, М. Лермонтов, Т. Шевченко, В. Бєлінський, О. Герцен та ін. Шевченкові за особистим розпорядженням М. І заборонено на засланні писати й малювати. Всі клопотання про звільнення поета з заслання діставали категоричну відмову царя. Деспотичний самодержавний режим М. І затавровано в усій політ. поезії і рос. повістях Шевченка. Сатиричний образ М. І — в поемі «Сон». У творах «А. О. Козачковському», «Юродивий», «Слава», «Я не нездужаю, нівроку» М. І згадано як душителя волелюбних прагнень народів. «Фельдфебель-цар», «безбожний цар», «лютий Нерон», «творець зла», «правди гонитель жестокий» — такими епітетами наділив поет М. І. В «Щоденнику» Шевченко не раз згадував М. I, називаючи його «палачом-христианином», «коронованным палачом», «неудобозабываемым фельдфебелем» і, слідом за О. Герценом, «тормозом».


МИКОЛАЇВ — хутір Борзнянського пов. Чернігівської губ. (тепер у складі с. Забілівщини, підпорядкованого міськраді м. Борзни Чернігівської обл.). У січні 1847 Шевченко приїжджав у М. до М. Д. Білозерського.


МИКОЛАЙЧУК Іван Васильович (н. 15.VI 1941) — український рад. кіноактор, засл. артист УРСР (з 1968). Створив образ Шевченка у фільмі «Сон», поставленому В. Денисенком (сценарій Д. Павличка, В. Денисенка) на Київ. кіностудії худож. фільмів ім. О. П. Довженка (1964).Іл. табл. XXVI.


МИКОЛИ ОСТРІВ — острів на Аральському морі (тепер о. Відродження). Відкритий під час Аральської описової експедиції. Цей острів експедиція обстежила двічі: 12 — 21.IX 1848 і 22 — 30.VIII 1849. Тоді ж Шевченко створив тут 6 акварелей і низку рисунків, ескізів і начерків олівцем, у яких відобразив своєрідно мальовничі береги й бухти острова. Акварелі: «Гористий берег острова Миколи» (15,6 × 29,1), «Берег острова Миколи» (два малюнки: 13,8 × 22,9 і 13,5 × 22,6), «Низький берег острова Миколи» (15,3 × 28,7), «Шевченко серед учасників експедиції на березі Аральського моря» (13,7 × 22,9) і «На березі Аральського моря» (15,3 × 28,7). Серед рисунків олівцем: «Острів Миколи» (чотири рисунки, два з них 14,1 × 22,9, два — невідомі), «Гористий берег о. Миколи» (15,7 × 28,9, рисунок є начерком до однойменної акварелі), «Берег Аральського моря» (13,3 × 23,4), «Куян-Суюк» (15,1 × 30,3), «Бугри в степу» (13,9 × 29,3) та ін. На деяких творах є написи автора і, можливо, О. Бутакової, що визначають їхні назви. З двох акварелей О. Бутакова виконала офорти. Малюнки, ескізи, начерки й відбитки офортів зберігаються в ДМШ.


МИНАЄВ Дмитро Дмитрович (2.XI 1835 — 22.VII 1889) — російський поет-сатирик некрасовської школи. Співробітничав у журналах «Искра», «Современник», «Русское слово», був близький до «Отечественных записок». У поезії «Раут» (1876), не називаючи прізвища Шевченка, дав високу оцінку його творчості. Виступив з фейлетонами («Заметки Дон-Кихота С.-Петербургского», газ. «Русский мир» 6.V 1861; «Дневник темного человека», журн. «Русское слово», 1861, № 7; 1863, № 7) проти П. Вейнберга, В. Аскоченського, П. Мартоса, які паплюжили пам’ять Шевченка.


«МИНАЮТЬ ДНІ, МИНАЮТЬ НОЧІ» — вірш Шевченка, написаний 21.XII 1845 у В’юнищі. Автограф — в альбомі «Три літа». Вперше твір надруковано в журн. «Основа» (1861, № 3). Вірш утверджує активне, революц. ставлення до дійсності. Тут, як і в багатьох ін. поезіях, Шевченко різко виступав проти сонливої покори, байдужого змирення людини з підневільним становищем. Життя в задушливій атмосфері самодержавства присипляє думку й почуття, прирікає людину на нікчемне животіння. Біль, іронія і пристрасть поєднуються в звертанні до бога дати долі — хоч «злої», «коли доброї жаль». Поет говорить, що страшно жити в кайданах, у неволі, але ще страшніше — «спати, спати, // І спати на волі». Образ сну, приспаної волі Шевченко не раз вживав, щоб засудити духовну дрімоту й суспільну пасивність. Сенс людського існування поет бачить у діянні, для нього найгірше «сліду не кинуть // Ніякого, однаково // Чи жив, чи загинув!». Таке розуміння життєвого покликання людини як борця, а не смиренного раба, означало в умовах царського деспотизму заклик до революційної дії, до боротьби проти існуючого ладу. Своїм духом і спрямуванням вірш є взірцем революц. лірики високого гуманістичного звучання. Твір поклали на музику М. В. Лисенко, С. Воробкевич, В. Заремба, Б. Підгорецький та ін.


«МИНУЛИ ЛІТА МОЛОДІЇ» — вірш Шевченка, написаний 18.Х 1860 у Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Вперше надрукований у журн. «Основа» (1861, № 5). Це — інтимно-лірична мініатюра автобіографічного характеру. Вона передає переживання поета, викликані розривом з Л. Тіолу смаковою, крахом сподівань на особисте щастя. У 1885 О. Нижанківський на слова цієї поезії написав музику для тенора в супроводі скрипки й фортепіано.


МИРГОРОД — повітове місто Полтавської губ. (тепер районний центр Полтавської обл.). Шевченко був тут навесні, влітку та восени 1845. У М. 4.X 1845 написав вірші «Не завидуй багатому» та «Не женися на багатій». 23.X 1845 поет написав з М. листа до А. та Н. Родзянок, в якому скаржився, що «страшно простудился, едучи с Хорола, и верите ли, что знаменитый Миргород не имеет ни врача, ни аптеки, а больница градская красуется на главной улице». Про це місто є згадки в повістях «Наймичка», «Близнецы» та «Прогулка с удовольствием и не без морали» і в «Археологічних нотатках». За рад. часу одну з вулиць міста названо ім’ям поета. В 1971 у М. встановлено пам’ятник Шевченкові. В краєзнавчому музеї експонуються матеріали про перебування поета в М. та на Миргородщині.


МИРНИЙ Панас (справж. прізв., ім’я та по батькові — Рудченко Панас Якович; 13.V 1849 — 28.I 1920) — український письменник, революц. демократ. Світогляд і літ.-творчі принципи М. формувалися під впливом ідейно-естетичної концепції Шевченка. Твори М. («Лихі люди», «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Лихо давнє й сьогочасне») пройняті шевченківським пафосом викриття пороків буржуазно-поміщицького ладу. В них утілено ідею необхідності революц. оновлення суспільства. В романах і повістях М. розвинуто шевченківську тему страдницької долі жінки-трудівниці в класовому суспільстві. Письменник захоплювався творчістю Шевченка, в щоденниках юнацьких років часто згадував його вірші, наводив з них уривки. В ранніх поетичних творах («Сиротина ж я», «На волі» тощо) наслідував поезію Шевченка. Про свою повагу й любов до поета М. писав у листах до М. Старицького, М. Лисенка, братів Тобілевичів та ін. Пам’яті Шевченка присвятив поезії «На 32-і роковини Т. Г. Шевченка», «37-мі роковини Т. Г. Шевченка» (опубл. 1971) та «На 46-і роковини Т. Г. Шевченка» (опубл. 1912). М. належать статті «Про життя Тараса Шевченка» та «Відозва полтавців до киян з приводу святкування дня столітнього народження Т. Г. Шевченка» (1914). Письменник часто посилався на твори Шевченка в публіцистичних виступах («Промова на могилі І. Котляревського», 1919) і статтях («Полтава», «Про мову»). В оповіданні «Пригода з „Кобзарем“» (1906) він з демократичних позицій відобразив політ. боротьбу, що точилася навколо спадщини укр. поета. М. та І. Рудченко присвячували Шевченкові роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Текст присвяти «На вічну пам’ять першого з зрячих кобзарів Тараса Григоровича Шевченка» вони зняли з цензурних міркувань.

Тв.: Пригода з «Кобзарем». В кн.: Мирний П. Зібрання творів, т. 1. К., 1968; Про життя Тараса Шевченка. В кн.: Мирний П. Зібрання творів, т. 7. К., 1971.

Літ.: Куриленко Й. Панас Мирний і Т. Г. Шевченко. «Літературна газета», 1949, 5 травня; Бикова Л. Г. Шевченківські традиції у творчості Панаса Мирного. «Учені записки Харківського університету», 1960, т. 111. Труди філологічного факультету, т. 9; Присяжнюк М. Ф. Шевченківські традиції в творчості Панаса Мирного. «Наукові записки Вінницького педагогічного інституту», 1962, т. 19; Рудченко М. Тарас Шевченко і Панас Мирний. «Вітчизна», 1964, № 10.


МИРОНЕНКО Василь Федорович (27.XII 1910 — 10.IV 1964) — український рад. графік, нар. художник УРСР (з 1963). Член КПРС з 1957. Автор творів на шевченківські теми: «Зустріч Шевченка з сестрою Яриною», «Мені тринадцятий минало», «А дівчина при дорозі прийшла, привітала» (всі — 1939), «Портрет Т. Г. Шевченка», «Німці розстрілюють мирних радянських жителів на майдані біля пам’ятника Т. Г. Шевченкові в Харкові» (обидва — 1943).


МИРОНОВ Олег Олексійович (н. 16.VIII 1928) — український рад. літературознавець та мовознавець. Член КПРС з 1973. Праці з теорії перекладу. Досліджує переклади творів Шевченка німецькою, французькою, голландською, датською, норвезькою і шведською мовами. У збірниках праць наукових шевченківських конференцій та ін. виданнях надруковано його розвідки: «Е. Вайнерт — перекладач Шевченка в оцінці радянської і зарубіжної критики 50-х років» (1969), «Поезія Шевченка „У Вільні, городі преславнім...“ в перекладі Е. Вайнерта» (1970), «Поезія Шевченка „Садок вишневий коло хати...“ в німецьких перекладах» (1971), «З історії створення Е. Вайнертом перекладу поеми „Петрусь“» (1972).

Тв.: Е. Вайнерт і Т. Шевченко. В кн.: Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1969; З історії перекладу творів Шевченка у Франції. «Вісник Харківського університету», 1975, № 128. Іноземні мови, в. 8 [у співавт.].


«МИС БАЙГУБЕК» (папір, акв.) — два малюнки Шевченка, виконані 20.VIII 1848 під час Аральської експедиції. На малюнках зображено краєвиди мису на зх. березі Аральського м., де експедиція робила обстеження й обміри. Під одним із малюнків (13,6 × 22,8) на альбомному аркуші внизу чорнилом (можливо, рукою О. Бутакової) напис: «Залив Аральского моря, куда рыба заходила метать икру (работы Шевченко)». На звороті аркуша ліворуч олівцем рукою С. Глазенапа напис і підпис: «Из альбома А. И. Бутакова. С. Глазенап». Назву малюнка встановлено на підставі запису в щоденнику О. Бутакова про цей мис («Дневные записки плавання А. И. Бутакова на шхуне „Константан“ для исследования Аральского моря в 1848 — 1849 гг.». Ташкент, 1953, с. 21). Під другим малюнком (13,8 × 22,7) на альбомному аркуші (можливо, рукою О. Бутакової) напис: «Усть-Урт, залив Аральского моря — (раб. Шевченко)». На звороті аркуша ліворуч олівцем рукою С. Глазенапа напис і підпис: «Из альбома А. И. Бутакова. С. Глазенап». Малюнки зберігаються в ДМШ.


«МИС ТЮККАРАГАЙ НА ПІВОСТРОВІ МАНГИШЛАК» (папір, акв., білило, 12,1 × 31,5) — малюнок Шевченка, виконаний 1856 — не пізніше 13.V 1857 в Новопетровському укріпленні. На звороті внизу олівцем рукою автора напис: «5. Мис Тюк-Карагай на полуострове Мангишлак». В л-рі згадується ще під назвою «Місячна ніч у горах». На малюнку зображено мис (сучасна назва — Тюб-Караган, що означає «кущ карагани»), який лежить на Пн. Зх. п-ова Мангишлак. На другому плані — скеля «Монах». Це один з 17 малюнків, надісланих 13.V 1857 Б. Залеському для літографування у «Віленському альбомі». Літографувати малюнки не вдалося. В грудні 1857 їх купили В. Тарновський (молодший) та Г. П. Галаган і його тітка С. Галаган. Із збірки В. Тарновського ці малюнки передано в ДМШ. Там зберігається і цей твір. Іл.с. 400.


МИСТЕЦЬКА СПАДЩИНА Т. Г. ШЕВЧЕНКА — твори живопису і графіки, що їх виконав Шевченко в різній техніці протягом усього життя. Збереглося 835 творів, що дійшли до нашого часу в оригіналах і частково в гравюрах на металі й дереві вітчизняних і зарубіжних граверів, а також у копіях, що їх виконали художники ще за життя Шевченка. Уявлення про М. с. Ш. доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених робіт (див. Незнайдені мистецькі твори Т. Г. Шевченка). Живописні й графічні твори за часом виконання їх датуються 1830 — 61 pp. й територіально пов’язані з Росією, Україною і Казахстаном. За жанрами — це портрети, композиції на міфологічні, істор. і побутові теми, архітектурні пейзажі й краєвиди. Виконано їх у техніці олійного письма на полотні, а також аквареллю, сепією, тушшю, італ. і свинцевим олівцями та в техніці офорта на окремих аркушах білого, кольорового й тонованого паперу різних розмірів, а також у п’ятьох альбомах. Значну частину М. с. Ш. становлять завершені роботи, але не менш цінними для розуміння творчого шляху й розкриття творчого методу художника є й його численні ескізи, етюди, начерки та учбові студії. З усіх творів лише незначна частина має авторські підписи, написи і ще менша — авторські дати. Вивчення М. с. Ш. в наш час дало можливість встановити максимально точні дати виконання багатьох його художніх робіт, визначити основні етапи розвитку творчості митця за жанрами, тематикою й формальними ознаками (див. Шевченкознавство). За часом виконання всі живописні й графічні твори Шевченка можна поділити на три періоди: від перших робіт доакадемічного часу і до заслання (1830 — 47), твори років заслання (1847 — 57) і роботи, виконані після повернення з заслання до смерті художника (1857 — 61). В межах кожного з цих періодів простежуються й коротші за часом етапи які об’єднують твори не тільки за певною тематикою, а й за художньою вартістю їх і за технічними засобами виконання.

За свідченням самого Шевченка, малювати він почав з раннього дитинства — «хрестами і візерунками з квітками» (вірш «А. О. Козачковському») обводив сторінки в саморобному зошиті (1822 — 26), а коли був у пана П. Енгельгардта козачком, — перемальовував лубки (1829). З доакадемічних робіт збереглися рисунок олівцем «Погруддя жінки» (1830), акварельний портрет П. Енгельгардта (1833), «Голова жінки» (1834), портрети Катерини Абази і Є. Гребінки (обидва — 1837), серія композицій на істор. теми — «Смерть Лукреції» (1835), «Смерть Олега, князя древлянського», «Александр Македонський виявляє довір’я своєму лікареві Філіппу» і «Смерть Віргінії» (всі — 1836), «Смерть Богдана Хмельницького» (1836 — 37) і «Смерть Сократа» (1837). Ці твори, незважаючи на несамостійність частини з них («Погруддя жінки» перемальовано з невідомого оригіналу, а окремі малюнки на істор. теми зроблено на зразок композицій, рекомендованих для екзаменаційних робіт вступникам до Академії мистецтв), свідчать про те, що ще до переїзду в Петербург Шевченко набув значної вправності в рисуванні олівцем, а в Петербурзі, очевидно, завдяки роботі у В. Ширяєва, порадам І. Сошенка та праці в класах Товариства заохочування художників, він уперше почав працювати тушшю-пером і особливо успішно — акварельними фарбами. Це дало Шевченкові змогу підготуватися до вступу в Академію мистецтв. У роботах художника доакадемічного періоду вже яскраво виявився інтерес до суспільновагомих тем. Його композиції стверджують патріотизм, людську гідність, виражають протест проти насильства. В них Шевченко вперше звертається до вітчизняної історії.

М. с. Ш. періоду від вступу до Академії мистецтв і до заслання (1838 — 47) становить окрему групу живописних і графічних творів, що відзначаються широкою тематикою, появою нових жанрів і новим співвідношенням між ними, значним удосконаленням опанованих технічних засобів вираження і звернення до нових. На творах Шевченка цього періоду особливо помітний вплив К. Брюллова: певна ідеалізація зображуваного, романтична піднесеність, деяка умовність колориту. Разом з тим Шевченко вчився в нього майстерності композиції, реалістичного рисунка, мистецтва портрета. В цей же час він починає виступати як представник критичного реалізму. В межах цього періоду виразно простежуються етапи внутрішнього розвитку митця. Перший етап припадає на 1838 — 43 (до першої подорожі на Україну). Значну частину творчості Шевченка цих років становлять студійні роботи — рисунки олівцем, вуглем та твори, виконані олійними фарбами. Серед них — окремі рисунки з гіпсових моделей, а більшість — зображення живої натури (натурщики в різних позах та замальовки з натури своїх товаришів по Академії.). До цієї групи належить і виконана олією композиція «Натурщик в позі св. Себастіана» (1840 — 41). Виходячи за межі суто учбових завдань, Шевченко в цей час працює й над натурою власної «постановки» (акварелі «Жінка в ліжку», 1839 — 40; «Натурщиця», 1840). Багато уваги приділяв він копіюванню творів свого вчителя К. Брюллова (жанрові композиції «Перерване побачення», «Сон бабусі і внучки» — обидві 1839 — 40). Робота над цими копіями допомагала Шевченкові увійти в творчу лабораторію видатного художника, сприяла удосконаленню майстерності в акварельному живопису. В перші роки перебування в Академії Шевченко виконував портрети, істор. і жанрові композиції та ілюстрації (олівець, акварель, олійні фарби). Опанування основами рисунка і технікою живопису позначалося на професійному рівні оригінальних робіт, а з творчим зростанням митця і його студійні малюнки набували високої худож. цінності. В портретах, які художник виконував найчастіше на замовлення, він не задовольнявся лише зовнішньою схожістю, а прагнув правдиво відтворити образ людини, риси її характеру (див. Портрети роботи Т. Г. Шевченка). Вершиною в цьому жанрі Шевченка академічного часу є виконаний олією автопортрет (поч. 1840), з якого починається галерея автопортретів поета (див. Автопортрети Т. Г. Шевченка). Нечисленні жанрові композиції митця цього періоду є етапними в історії укр. мистецтва. Сепія «Хлопчик з собакою в лісі» (1840) тематично близька до незнайденої картини «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці», яку Рада Академії мистецтв 1840 відзначила срібною медаллю 2-го ступеня. Такої ж нагороди удостоєно й композицію «Циганка-ворожка» (1841). Картина «Катерина» (1842), виконана олійними фарбами, ввійшла в скарбницю укр. побутового живопису як один з перших творів критичного реалізму. Жанрові твори Шевченка правдиво і поетично зображують життя укр. народу, глибше, ніж це було до того в укр. мистецтві, підносять соціальні проблеми. Успіхи жанриста позначились і на багатьох ілюстраціях Шевченка, які висунули його в число відомих ілюстраторів (див. Ілюстрації та автоілюстрації Т. Г. Шевченка). У перші роки навчання в Академії мистецтв Шевченко почав працювати у пейзажному жанрі (див. Пейзажі Т. Г. Шевченка). Роботи останнього періоду перебування в Академії свідчать про докорінний злам у творчості художника. Перша подорож на Україну (квітень 1843 — лютий 1844) визначила тематику й характер творів митця, їхні жанри і співвідношення між ними. На Україні Шевченко далі працював над портретом, застосовуючи переважно олійні фарби (портрети Маєвської, Г. Закревської, П. Закревського, дітей В.М. Рєпніна). Ці твори набагато виразніші, глибше, ніж акварельні портрети попереднього періоду, розкривають внутрішній світ портретованих. Вони свідчать і про успіхи художника в оволодінні технікою олійного живопису. Новий за характером і технікою виконання (туш, перо-штрих, а не контур, як у композиціях доакадем. періоду) автопортрет Шевченка 1843. Рисунок тут ніби передував творам, виконаним у техніці офорта. Мистецький доробок Шевченка часу перебування на Україні складають портрети, підготовчі роботи до «Живописной Украины», виконані олією дві картини — «Селянська родина» та «На пасіці», пейзажі (тепер як провідний жанр), а також численні рисунки, серед яких і «Вдовина хата на Україні» та «Хата батьків Т. Г. Шевченка в с. Кирилівці». Всі ці роботи свідчать про великий інтерес митця до життя укр. народу і його побуту, до природи й істор. минулого України, про глибоке соціальне спрямування творчості художника. У програмі до «Живописной Украины» вперше в укр. мистецтві проголошено думку про соціальну роль образотворчого мистецтва, а саме видання поклало початок розвиткові в укр. мистецтві офорта.

Творчість Шевченка періоду від закінчення Академії до заслання характеризують переважно портрет і пейзаж. Відомо 17 портретів цього часу, виконаних олією, аквареллю та олівцем, — свідчення високої майстерності і популярності Шевченка як портретиста серед широких кіл укр. інтелігенції. В пейзажах, виконаних аквареллю та олівцем, переважає замилування просторами, затишними куточками й особливо деревами з їхнім вибагливим і складним рисунком. Композицію тут побудовано на другому плані; пізніше, десь з літа 1845, спостерігаються перші спроби дати і третій план. Велике місце в творчості Шевченка в цей час посідав історичний пейзаж, що зумовлено роботою художника в Київській археографічній комісії, для якої він замальовував архітектурні пам’ятки й істор. місця. В цих творах висока майстерність поєднується з наук. документальною точністю. Ретельне вивчення М. с. Ш., зосередження всіх його творів у спеціальному музеї, публікація їх в академ. виданні (1961 — 64) дали змогу об’єктивно оцінити і великий за обсягом та значний за мистецькою вартістю доробок художника періоду заслання. Незважаючи на царську заборону, Шевченко в роки неволі як художник працював багато і плідно в усіх властивих йому й раніше жанрах. Всього відомо 124 завершені твори й понад 220 ескізів та начерків, створених тоді. Змінилися тільки співвідношення між жанрами, питома вага кожного з них у загальному доробку митця. Найплідніше він працював у жанрі пейзажу, — цьому великою мірою сприяла його участь в Аральській і Каратауській експедиціях. Найчастіше художникові доводилося фіксувати натуру нашвидку, — звідси начерковий характер робіт, особливо рисунків у дорожніх альбомах. Ці рисунки дуже лаконічні, часто це лише контури або ж контур з незначною штриховкою. Деякі пейзажі часу Аральської експедиції Шевченко завершував вже в Оренбурзі за олівцевими рисунками з помітками «для пам’яті» (напр., «красный-желтый»), а частіше покладався на свою виняткову зорову пам’ять. Про велику спостережливість художника говорять і численні пейзажі, на яких надзвичайно тонко зображено деталі не тільки на першому плані, а й на другому і третьому. З особливою силою спостережливість митця виявляється в численних малюнках науково-допоміжного характеру з зображенням структури берегів Аральського моря та скель і урвищ, що були важливими для геологічної характеристики місцевості. Такий філігранний рисунок, не позбавлений і великої художньої цінності, очевидно, прислужився митцеві для пізнішої роботи в офорті. Пейзажі Шевченка часу обох експедицій відрізняються від його пейзажів попереднього періоду перевагою в них другого і третього планів, видовженою композицією при широкому, часто відкритому обрії й надзвичайно багатим і тонким колоритом. У глибоко емоційних і розмаїтих за настроєм акварелях Шевченко виступає як видатний майстер цієї техніки (див. Акварелі Т. Г. Шевченка). Його пейзажі дуже точно й правдиво відображують природу казахського краю, її своєрідну красу. Особливе місце в М. с. Ш. років заслання належить жанровим композиціям, що становлять кілька окремих тематичних груп (див. Побутовий жанр у мистецькій творчості Т. Г. Шевченка). Одна з них присвячена побутові казах. народу (сепії «Казахи в юрті», «Казахська стоянка на Косаралі», «Казахський хлопчик розпалює грубку», «Казахський хлопчик дрімає біля грубки», «Казахи біля вогню» та акварель «Казах на коні», всі — 1848 — 49). Ще більше замальовок з життя казахів у дорожніх альбомах художника (ескізи й начерки до закінчених сепій та акварелей). Значної розмаїтості й соціальної гостроти казах. тема набула в другий період заслання поета (сепії «Тріо», 1851; «Пісня молодого казаха», 1851 — 57; «Байгуші під вікном», 1855 — 56 і «Казашка Катя», 1856 — 57). У деякі твори («Т. Г. Шевченко і байгуші», «Т. Г. Шевченко і казахський хлопчик, що грається з кішкою», 1856 — 57) художник вводить свій автопортрет. Цим Шевченко підкреслює своє глибоке співчуття до долі казахського народу.

Окрему групу становлять композиції на істор., міфологічні, літ. та біблійні теми («Благословіння дітей», «Телемак на острові Каліпсо», «Робінзон Крузо», «Самаритянка», «Казашка», «Мілон Кротонський», «Нарціс та німфа Ехо», «Св. Себастіан», «Умираючий гладіатор»; всі — 1856). Всім їм властиве глибоке психологічне трактування образів.

Третя, ділком самостійна, група жанрових композицій — це серія сепій «Притча про блудного сина», яку Шевченко мав намір відтворити в гравюрі. Викриття експлуататорського ладу досягає тут найбільшої гостроти.

Портретні твори Шевченка років заслання виконано переважно сепією або італ. олівцем (лише кілька портретів в Оренбурзі — аквареллю). Вони досконаліші щодо композиційної побудови, глибше розкривають психологічний стан портретованих і являють собою новий крок у розвитку реалізму художника (портрети А. Ускової. 1853 — 54; подружжя Бажанових, 1856 — 57 та автопортрети, 1847 — 51). Часто Шевченко вводить портрет у жанрові композиції (чО. Бутаков і фельдшер О. Істомін під час зимівлі на Косаралі», 1848 — 49; «Т. Г. Шевченко серед товаришів», 1856; «Т. Г. Шевченко малює товариша», 1855 — 57).

Творчість Шевченка років заслання переконливо доводить, що, всупереч твердженням біографів поета з бурж.-націоналістич. табору, він не тільки не втратив здібностей художника, а й досяг як митець ще вищого рівня в усіх жанрах — портретному, пейзажному й побутовому. В його творах цього часу на повну силу пролунала соціальна тема й виявилася інтернаціоналістська позиція художника. Крім того, твори років заслання свідчать про те, що Шевченко, бувши відірваним від Академії, не забував про неї. Безсумнівний відгомін академ. школи відчувається у виконаних художником у цей час композиціях на істор., міфологічні й літературні теми. Пієтет Шевченка до Академії мистецтв стверджують і написана на засланні автобіографічна повість «Художник» та записи в «Щоденнику».

М. с. Ш. останнього періоду життя кількісно невелика. В цей час він багато працював над офортом і досяг у ньому, порівняно з офортом 1844, нових успіхів. Серед пейзажів переважають етюди й начерки, виконані 1857 на пароплаві, коли поет їхав з Астрахані до Нижнього Новгорода, та краєвиди, створені на Україні під час третьої подорожі 1859 (винятком є хіба що офорти «Вечір в Альбано поблизу Рима. Ліс» — за твором М. Лебедєва та «Мангишлацький сад» — за власним малюнком). Усі ці пейзажі, незалежно від міри їхньої завершеності, свідчать про зрослу майстерність Шевченка-пейзажиста в останній період життя. Це виявляється в підкресленні другого і третього планів, у побудові композиції на широкому обрії та у перевазі повітряної перспективи над лінійною, в глибокій ліричності й емоційності краєвидів. До жанрових композицій Шевченко звертався лише повернувшись до Петербурга, та й то майже виключно в зв’язку з роботами в офорті («Дві дівчини», «Свята родина», «Притча про робітників на винограднику», всі — 1858; «Сама собі в своїй господі», «Приятелі», «Старець на кладовищі», всі — 1859). Особливий інтерес являють портрети роботи Шевченка останнього періоду його творчості. Їх відомо 41. Усе це — завершені твори, крім невеличкого рисунка олівцем — портрета О. Герцена, скопійозаного в Нижньому Новгороді. Портрети виконано італ. олівцем і крейдою на тонованому папері та в техніці офорта. Для портретів олівцем характерні смілива, соковита лінія й виразний штрих. Шевченко намалював їх на пароплаві під час переїзду по Волзі, потім у Нижньому Новгороді, Москві, на Україні та в Петербурзі (портрети К. Козаченко, Є Панченка, М. Лазаревського, Айри Олдріджа, М. Максимовича та ін.). Вони близькі до портретів, виконаних у Новопетровському укріпленні, але набагато контрастніші й виразніші щодо внутрішньої характеристики портретованих, хоч сам рисунок у них значно лаконічніший. Ціла галерея офортних автопортретів (шість) і портрети віце-президента петерб. Академії мистецтв Ф. Толстого та професорів Академії Ф. Бруні й П. Клодта й академіка І. Горностаєва є визначним здобутком не лише в М. с. Ш., а й в усьому тогочасному офорті (див. Офорти Т. Г. Шевченка).

Шевченко зробив великий внесок у розвиток портрета, побутового жанру і пейзажу. Він виступав як один з перших на той час офортистів України й Росії. Його реалістична творчість сповнена великого соціально-викривального змісту й відзначається глибокою народністю, інтернаціональними мотивами і гуманізмом.ТвориШевченка мали вплив на весь розвиток укр мистецтва, вони служать життєдайним джерелом для багатьох поколінь укр. художників. М. с. Ш. визначає його видатне місце в історії не лише українського, а й світового мистецтва.

Літ.: Шевченко Т. Г. Мистецька спадщина, т. 1 — 4. К., 1961 — 64.

Б. С. Бутник-Сіверський.


МИСТЕЦЬКІ ТВОРИ, ПРИПИСУВАНІ Т. Г. ШЕВЧЕНКОВІ — твори живопису та графіки (здебільшого невідомих авторів), що їх помилково приписувано Шевченкові в загальній і фаховій л-рі про його мистецьку спадщину. Під час підготовки академ. видання «Мистецька спадщина» Шевченка (т. 1 — 4. К., 1961 — 64) таких творів зареєстровано 263. Частина з них відома лише за різними довідковими виданнями, музейними й виставковими каталогами, а деякі згадані в монографіях та численних журнальних статтях. Ці твори тривалий час вважали оригінальними роботами Шевченка. Виявлення й вивчення їх дало змогу скласти правильніше уявлення про мистецьку спадщину художника.

Значна частина приписуваних Шевченкові творів (105) становить окремі збірки або входить до альбомів. Серед них — збірка, що тривалий час зберігалася в Чернігівському істор. музеї під загальною назвою «Сімнадцять аркушів альбому Т. Г. Шевченка з начерками». Як виявилося, все це — малюнки Шевченкового товариша В. Штернберга. Друга подібна колекція — малюнки Ф. Ткаченка. Третя, найбільша (на 46 арк.), зберігалася в родині Закревських; цю колекцію 1919 придбав М. Горький від М. Бенкендорф-Закревської, яка запевняла, що це роботи Шевченка. Досить довго як Шевченкові помилково фігурували окремі малюнки різних авторів з альбомів М. Обручової та О. Чернишевської. 158 приписуваних Шевченкові художніх робіт належали колекціонерам та ін. приватним особам. За жанром — це ілюстрації до літ. творів і різних ін. видань (31), портрети (48), картини та малюнки побутового й істор. змісту (40), малюнки на міфологічні й релігійні сюжети (12), анімалістичні рисунки (5), краєвиди (22). Визначити, що згадані твори не Шевченкові, пощастило лише після того, як їх майже повністю зосереджено в ДМШ. Роботи ці дуже нерівноцінні за своїм ідейним змістом, різні за стильовими ознаками і технікою та часом виконання. Отже, належати пензлю одного майстра вони ніяк не могли. Приписування Шевченкові великої кількості творів зумовлюється багатьма причинами. Насамперед, заслання Шевченка, царська заборона малювати, переслідування осіб, які популяризували або переховували твори опального поета, перешкоджали систематичному збиранню його мистецької спадщини. Це призвело до великого розпорошення її серед приватних осіб, а іноді — й до втрати робіт (див. Незнайдені мистецькі твори Т. Г. Шевченка). Дослідники не мали змоги порівняти з творами безсумнівно належними Шевченкові кожну новознайдену роботу й критично підійти до свідчень того чи іншого її власника. Особливо важко було, коли йшлося про авторитетну особу, напр., про спадкоємця людини, яка свого часу була близькою Шевченкові й якій міг належати чи справді належав приписуваний йому твір. Помилки виникали й через недостатню вивченість документальних матеріалів, пов’язаних з життям і творчістю поета. Так, напр., трапилося з малюнком «Циганка», що належить пензлю художника К. Афанасьєва, з малюнками до видання Київ. археографічної комісії «Древности» (1846), автором яких є О. Сенчило-Стефановський. Внаслідок проведених досліджень встановлено, що низка раніше приписуваних Шевченкові творів є роботами Б. Залеського, К. Ясевича, Богаєва, Г. Псьол, П. Куліша, Р. Жуковського, М. Микешина, П. Федотова, М. Башилова, В. Штернберга, Л. Жемчужникова та інших. У процесі підготовки академічного видання мистецької спадщини Шевченка виявилося, що низка робіт справді є копіями невідомих митців з творів франц. художника Буше, з картин В. Тропініна, К. Зеленцова та ін. майстрів або копіями, що їх з творів Шевченка зробили В. Рєпніна, Б. Залеський, О. Бутакова та ін. Більшість таких приписувань можна розглядати як наукові помилки. Їїх виправлено за рад. часу, коли почалося ретельне вивчення мистецької спадщини Шевченка. Однак траплялися й окремі фальсифікації, як напр., «Портрет М. В. Гоголя», на якому підроблено навіть підпис Шевченка.

Після революції 1905 — 07, коли дещо полегшали цензурні утиски й дозволено (щоправда, під поліцейським наглядом) публічно відзначати шевченківські дні, все частішими стали спекулятивні «відкриття» «доти невідомих творів Шевченка», які належали окремим збирачам і власникам. Це були переважно портрети їхніх родичів. Авторських підписів і написів на них, як правило, не було, і жодними документами чи матеріалами належність того чи іншого малюнка пензлеві Шевченка не підтверджувалася. Навпаки, уважне вивчення матеріалів нерідко засвідчувало, що поет ніколи не зустрічався і не міг зустрічатися з людьми, яких він ніби портретував. Особливо багато подібних «знахідок» і «відкриттів» припадає на знаменні роковини, зокрема на 1911 і 1914. Значна частина їх потрапила й до першої великої монографії про Шевченка-художника О. П. Новицького («Тарас Шевченко як маляр». Львів — М., 1914). З’явилися такі «відкриття» і в зв’язку з ювілеєм 1939, коли вперше організовано Респ. ювілейну шевченківську виставку в Києві, на якій експонувались і твори з приватних колекцій. З розвитком шевченкознавства кількість приписувань зменшується. Серед творів, які тривалий час вважали Шевченковими, багато пов’язаних з народним уявленням про нього як про художника. Це — копії з його малюнків та оригінальні портрети й жанрові композиції з укр. нар. побуту, що їх виконали нар. майстри. До таких належать виконані олією в манері народної картини копії з офортів роботи Шевченка — «Судня рада» і «Старости» (1844), з картини І. Соколова «Приятелі» (1859). Відомо 5 копій з автопортретів Шевченка. Серед них і автопортрети періоду заслання. Шевченкові приписувалося й чимало олійних портретів, жанрових композицій і пейзажів художників, які працювали в різний час. Це — «Портрет садівника», «Портрет селянки», «Чоловік з люлькою», портрет Устима Кармалюка (безсумнівно, копія з твору ранішого походження), традиційна картина «Козак-Мамай», жанрова композиція «Бандурист» (довільне відтворення в техніці олійного письма офорта В. Штернберга до «Кобзаря» 1840). Серед робіт, приписуваних Шевченкові, чимало й копій з творів В. Штернберга, присвячених побутові укр. народу, й такі композиції невідомих нар. майстрів, як «Та нема гірше так нікому, як бурлаці молодому», «Свято в селі», «Український хлопчик», «Ярмарок», «Єврейське весілля», «Наталка Полтавка». Трапляються тут і твори й копії з творів І. Айвазовського, М. Башилова і В. Тропініна, а також краєвиди укр. села та його околиць.

Демократичний зміст і нар. характер трактування сюжетів цих приписуваних Шевченкові творів свідчать про те, що він був відомий як художник ще за свого життя, й що в народі склалося чітке й правильне уявлення про внутрішній зміст та ідейну спрямованість його мистецького доробку.

Літ.: Твори, безпідставно приписувані Т. Г. Шевченкові. В кн.: Шевченко Т. Мистецька спадщина, т. 4. К., 1963; Бутник-Сіверський Б. С. Шевченко-художник в уяві народу. В кн.: Збірник праць ювілейної тринадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1965.

Б. С. Бутник-Сіверський.


МИТРОПАН Петар (н. 1.VIII 1891) — сербський літературознавець і мовознавець. Онук укр. поета В. Кулика. Був професором рос. мови в Белград. ун-ті. В журн. «Nova Evropa» (1939, № 4 — 5) опублікував розвідку «„Щоденник“ Т. Г. Шевченка». Статтю «Шевченко і югослави» надрукував у газ. «Борба» (15.III 1964). Скорочений варіант цієї статті під назвою «Волелюбні мотиви» вміщено в газ. «Літературна Україна» (27.V 1964). М. відзначав гуманізм Шевченкової творчості, її волелюбний характер. Упорядник «Кобзаря» (Белград, 1969) сербохорватською мовою, автор приміток і критико-бібліографіч. нарису, в якому йшлося про могутній талант укр. співця, що приніс йому світову славу, про самовіддане служіння поета справі визволення народу. Про Шевченка писав і в «Спогаді про діда» («Літературна Україна», 26.ХІ 1965).


«МИХАЙЛІВСЬКА ЦЕРКВА В ПЕРЕЯСЛАВІ» (папір, акв., 17,5 × 26,9) — малюнок Шевченка з альбому 1845 року, виконаний під час перебування поета в Переяславі. Ліворуч унизу чорнилом авторський напис: «Св. Михайла в Переяслави». Церкву засновано в кін. 11 ст., зруйновано 1239 під час татаро-монгольської навали, відбудовано 1749. Про те, що Шевченко змалював її, згадував А. Козачковський у листі до О. Бодянського 20.IX 1845.


МИХАЙЛО ВСЕВОЛОДОВИЧ (80 — 90-і pp. 12 ст. — 20.ІХ 1246) — князь чернігівський, син князя Всеволода Святославича. Згадка Шевченка про нього є в «Археологічних нотатках», де йдеться про Переяслав: «В той же цитадели церковь С. Михаила, по преданию бывший монастырь, построенный каким-то князем черниговским Михаилом». На час запису (осінь 1845) ніяких ознак давності цього храму, як зазначав поет, окрім дзвіниці й трапезної біля неї, не лишилося.


МИХАЙЛОВ (ім’я, по батькові та pp. н. і см. невід.) — селянин Нижегородської губ., лоцман на пароплаві «Князь Пожарский». У серпні — вересні 1857 під час рейсу багато розповідав Шевченкові про визначні місця на Волзі, про С. Разіна. У «Щоденнику» 29.VIII 1857 поет, говорячи про «лоцмана», мав на увазі Михайлова.


МИХАЙЛОВ Володимир Олексійович — прапорщик 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. У Новопетровському укріпленні служив до середини 1853. Шевченко познайомився з М. на Мангишлаку і підтримував з ним добрі взаємини. Про це свідчать спогади М. Савичева, а також листи поета до друзів, зокрема до Б. Залеського.


МИХАЙЛОВ Григорій Карпович (1814 — 8.VII 1867) — російський художник, учень і послідовник О. Венеціанова, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1855). Вчився разом з Шевченком у К. Брюллова. Автор жанрових картин, портретів та інтер’єрів. Шевченко не раз згадував М. в повісті «Художник» і «Щоденнику» як свого товариша по Академії й улюбленого учня К. Брюллова.


МИХАЙЛОВ Лев Андрійович — командир 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу, майор. М. адресовано донесення коменданта Новопетровського укріплення А. Маєвського про прибуття Шевченка на Мангишлак 17.Х 1850. М. доповів про це командирові 23-ї піхотної дивізії. Навесні 1852 М. зробив інспекторську поїздку до Новопетровського укріплення, але до долі поета виявив цілковиту байдужість. Про це говориться у спогадах М. Савичева, який їздив разом з Михайловим.


МИХАЙЛОВ Михайло Ларіонович (16.I 1829 — 15.VIII 1865) — російський перекладач, письменник і критик. Діяч революц. руху в Росії 50 — поч. 60-х pp., найближчий соратник М. Чернишевського і М. Добролюбова. Перекладав твори Г. Гейне, Ж. Беранже та ін. Під час етнографічної експедиції в Оренбурзький край 1856 через О. Плещеєва й Е. Желіговського одержував відомості про Шевченка. Після повернення з заслання Шевченко зустрічався з ним у Петербурзі. М. знав ненадруковані вірші укр. поета. Переклав вірші «Іван Підкова» й «До Основ’яненка» (переклад останнього цензура не дозволила друкувати в «„Кобзаре“ в переводе русских поэтов» 1860 за ред. М. Гербеля) Згадував твори Шевченка в листах з Петропавловської фортеці, куди його ув’язнили 1861 за складання й розповсюдження революц. прокламацій. На засланні вперше рос. мовою повністю переклав Шевченків «Заповіт» (опубл. 1934). Перекладам М. властиве глибоке проникнення в оригінал, майстерне відтворення його змісту і форми. М. продовжив обговорення питань розвитку нової укр. л-ри, яке почав М. Добролюбов у журн. «Современник» (1860, № 3), опублікувавши рецензію на «Кобзар» 1860 (журн. «Русское слово», 1860, № 4), де наголошував на великому суспільному й худож. значенні поезії Шевченка. Портрет с. 408.

Літ.: Павлюк М. М. Шевченко в оцінці й перекладах М. Л. Михайлова. «Радянське літературознавство», 1969, № 4.

М. М. Павлюк.


МИХАЙЛОВА ГОРА хутір поблизу с. Прохорівки Золотоніського пов. Полтавської губ. (тепер у складі с. Прохорівки Канівського р-ну Черкаської обл.). У червні 1859 Шевченко гостював на М. Г. у подружжя Максимовичів. Тут він намалював портрети М. В. та М. О. Максимовичів. У липні поет знову поїхав на М. Г., але поблизу Прохорівки, біля саду Максимовичів, його заарештували. У листі до В. Г. Шевченка 2.XI 1859 він писав, що М. О. Максимович пропонував йому оселитися біля М. Г., але поета утримувало те, що «видко Дніпро, та здалека, а мені його треба коло порогу». Згадки про М. Г. є в Шевченкових листах. У с. Прохорівці, до складу якої тепер входить кол. хутір Михайлова Гора, зберігся будинок Максимовича, в якому жив Шевченко (тепер тут будинок відпочинку). Під старезним дубом, що його в народі називають Шевченковим, встановлено меморіальну дошку.


МИХАЛЬСЬКИЙ Олексій Григорович — штаб-офіцер 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу, підполковник. У 1857 виконував обов’язки командира батальйону. Підпис М. стоїть під наказом від 26.VI 1857 про звільнення Шевченка й відрядження його до батальйонного штабу в м. Уральськ. І. Усков на свій страх і риск дозволив поетові виїхати до Петербурга через Астрахань, що викликало гнів у М., і Усков через це мав великі неприємності.


МИШУГА Олександр Пилипович (псевд. — Філіппі-Мишуга; 7.VI 1853 — 9.III 1922) — український співак (тенор) і педагог. Учасник шевченківських ювілейних концертів, що відбувалися наприкінці 19 — на поч. 20 ст. у Станіславі (тепер Івано-Франківськ), Львові, Кракові, Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві й Тернополі. М. був тонким інтерпретатором творів укр. композиторів на тексти Шевченка: «Думка» («За думою дума роєм вилітає»), «Мені однаково», «Огні горять» М. В. Лисенка, «Заповіт» Г. Гладкого.

Літ.: Олександр Мишуга. Спогади. Матеріали. Листи. К., 1971.


МІЖНАРОДНИЙ ФОРУМ ДІЯЧІВ КУЛЬТУРИ в Києві — конгрес, присвячений 150-річчю з дня народження Шевченка; відбувся 29 — 30.V 1964. Форум був організований Респ. урядовим шевченківським ювілейним комітетом при активному сприянні Всесвітньої Ради Миру і ЮНЕСКО. В ньому взяли участь діячі культури, науки й мистецтва братніх республік СРСР, 43 зарубіжних країн, представники від робітників, колгоспників та інтелігенції УРСР. На форум прибула делегація ЮНЕСКО. Форум відкрив вступ. словом голова ювілейного комітету М. Бажан. Привітання Уряду УРСР учасникам форуму зачитав заст. Голови Ради Міністрів УРСР П. Т. Тронько. В привітанні говорилося: «Уряд Української Радянської Соціалістичної Республіки щиро вітає дорогих гостей і висловлює глибоку й сердечну подяку всім учасникам Міжнародного форуму діячів культури, які прибули до Києва вшанувати пам’ять великого сина українського народу, геніального поета і мислителя Тараса Григоровича Шевченка. Ваш форум є яскравим свідченням визнання інтернаціонального характеру творчості Кобзаря, творчості, яка належить усім народам як один з найкращих здобутків людського генія.

Тарас Шевченко з глибин знедоленого народу піднявся до висот світової культури і став нарівні з велетнями світової думки всіх часів і народів. Вихований на ідеях визвольного руху в Росії і в усьому світі, воістину народний поет, Тарас Шевченко своєю гнівною і пристрасною поезією виражав почуття й думи поневолених і пригноблених людей, якою б мовою вони не говорили, в якій би країні вони не жили.

Шевченкове слово, сповнене щирої любові й співчуття до простої людини, близьке й зрозуміле всім народам. Воно залишається вірним і добрим супутником радянських людей у будівництві нового життя, надихає на подвиг тих, хто бореться за визволення з-під ярма капіталу. Тарас Григорович Шевченко мріяв про часи, коли «буде син, і буде мати, і будуть люди на землі». І в наші дні, коли всі люди доброї волі невтомно борються проти темних сил війни, за мир і щастя народів, великий співець України — з нами, живий і невмирущий.

150-річчя з дня народження Тараса Григоровича Шевченка широко відзначається на всій земній кулі. Визначним вкладом у справу вивчення й поширення творчості Шевченка в усьому світі буде ваш Міжнародний форум. Бажаємо учасникам форуму успіху в роботі, нових звершень у справі зміцнення миру в усьому світі, в боротьбі за щастя й прогрес людства».

Доповідь «Шевченко й сучасний світ» виголосив чл.-кор. АН УРСР Л. Новиченко. Від імені ЮНЕСКО учасників форуму привітав заст. генерального директора ЮНЕСКО П. Єршов. На форумі виступили: інд. вчений С.-К. Чаттерджі, рос. письменник Б. Полевой, канад. поет У. Макдональд, казах. письменник Т. Жароков, япон. учений Т. Курода, груз. поет К. Каладзе, польс. письменник Я. Івашкевич, амер. художник Р. Кент, укр. письменник М. Стельмах, нім. письменник і перекладач Шевченка А. Курелла, ісп. письменниця М.-Т. Леон, кубинський вчений і письменник С. Фейхоо, болг. літературознавець С. Русакієв, франц. письменник і перекладач Шевченка Е. Гільвік, угор. письменник А. Гідаш, канад. письменник П. Кравчук та ін. Після закінчення форуму його учасники відвідали Канів, Шевченкове (див. Кирилівка), Моринці й Будище. Форум був яскравим свідченням визнання інтернац. характеру творчості Шевченка, ім’я якого дороге всім народам земної кулі, які ведуть боротьбу за свободу й нац. незалежність, за мир і соціалізм.

Літ.: Всенародна шана. Відзначення сторіччя з дня смерті та 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. К., 1967.

І. Г. Турбай.


МІЗКО Микола Дмитрович (25.V 1818 — 8.VI 1881) — український та російський журналіст, критик і перекладач. Співробітничав у журналах «Отечественные записки», «Основа» та «Филологические записки». Шевченко познайомився з М. на поч. 1861 в Петербурзі. Живучи у Воронежі, М. протягом 1869 — 71 опублікував у газ. «Дон» переклади 12 творів укр. поета («Неофіти», «І тут, і всюди — скрізь погано», «Минають дні, минають ночі» та ін.). Як перекладач виявляв інтерес до громадян. поезії Шевченка та лірики періоду заслання.

Літ.: Павлюк М. М. Роль українських літераторів XIX ст. у перекладанні творів Шевченка російською мовою. В кн.: Збірник праць одинадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1963; Ласунский О. Литературные раскопки. Воронеж, 1972.


«МІЙ БОЖЕ МИЛИЙ, ЗНОВУ ЛИХО!..» — вірш Шевченка. Час і місце написання його невідомі Автограф невідомий. Вперше надруковано в «Кобзарі» (ч. 1. Женева, 1878). У вірші йдеться про початок війни між «катами вінчанними» («І знову потекла // Мужицька кров!»). Щодо конкретної події, яка викликала написання вірша, є два припущення. За першим — твір написано 1853 або 1854 в зв’язку з початком Кримської війни 1853 — 56, в ньому є відголос фантастичних чуток про підготовку селянської реформи урядом Миколи I. («Ми заходились розкувать // Своїм невольникам кайдани»). За другим — твір написано під враженням війни 1859 між Австрією та Францією й Італією, що могла поширитися й на Росію і затримати скасування кріпацтва. Беручи до уваги обидва припущення, твір датують орієнтовно 1853 — 59. Вірш дає народну оцінку війнам «катів вінчанних», розмежовуючи ворожі сторони не за національно-державними, а за класовими ознаками. Ідейно-тематично він перегукується з поемою «Кавказ». Цей вірш є одним з найгостріших сатиричних виступів Шевченка проти мілітаризму.

Літ..: Хінкулов Л. Ф. Тарас Шевченко і його сучасники. К., 1962; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.


МІКЕЛАНДЖЕЛО Буонарроті (Michelangelo Buonarroti; 6.III 1475 — 18.II 1564) — італійський скульптор, живописець, архітектор і поет доби Відродження. Шевченко був обізнаний з життям і творчістю М., яку високо цінував, часто згадував його у повістях «Художник», «Музыкант» і «Варнак».


МІКОЛАЙТІС-ПУТІНАС Вінцас Юозович (6.I 1893 — 7.VI 1967) — литовський рад. письменник, нар. письменник Лит. РСР (1963), акад. АН Лит. РСР (з 1941). З творчістю Шевченка познайомився ще в юнацькі роки. Уперше в Литві переклав вірш укр. поета «Не для людей, тієї слави», який вміщено в лит. виданнях творів Шевченка «Поезії» (Вільнюс, 1951).


«МІЛОН КРОТОНСЬКИЙ» (папір, сепія, 27 × 20,7) — малюнок Шевченка, виконаний улітку 1856 в Новопетровському укріпленні. Ліворуч унизу чорнилом підпис автора: «Т. Шевченко». На звороті праворуч також унизу чорнилом його напис: «6. Милон Кротонский». Малюнок створено на популярну в Академії мистецтв тему про давньогрец. атлета Мілона Кротонського (Мілон з Кротона; 6 ст. до н. е.), який, за переказами, вже старим хотів розірвати руками пень, але частини пня так міцно защемили йому пальці, що він не зміг висмикнути їх і через це став здобиччю хижих звірів. До малюнка є ескіз. Зберігаються в ДМШ. Іл. т. 2, табл. XIX.


МІЛЮКОВ Олександр Петрович (1817 — 6.II 1897) — російський бурж. літературознавець, журналіст, письменник. У 40 — 50-х pp. 19 ст. підтримував зв’язки з петрашевцями, В. Бєлінським, О. Герценом, М. Чернишевським та ін., що позитивно позначилося на його творах. З 60-х pp. еволюціонував у напрямі слов’янофільських поглядів. У журн. «Эпоха» (1864, № 4), який з реакц. позицій полемізував з «Современником», надруковано статтю М. «Вопрос о малороссийской литературе». Автор з великодержавницьких позицій заперечував право на існування укр. л-ри, вважаючи її провінційною, писаною обласною говіркою. Шевченка оцінював як талановитого наслідувача фольклору, вище ідейно-худож. рівня якого він начебто не зміг піднятися, а зміст його поезії вважав бідним і однобічним. Ці висловлювання М. суперечили не тільки високій оцінці її рос. революц.-демократичною критикою (М. Чернишевський, М. Добролюбов, М. Михайлов), а й поглядам на неї рос. учених культурно-істор. школи (В. Перетц, Ф. Де Ла Барт, Ф. Корш).


МІЛЮТЕНКО Дмитро Омелянович (21.II 1899 — 25.I 1966) — український рад. актор, нар. артист СРСР (з 1960). Член КПРС з 1942. Значне місце в його творчості посідає шевченківська тема. В «Гайдамаках» за Шевченком (інсценізація і постановка Л. Курбаса, «Березіль», 1927) грав ролі селянина-палія та гайдамаки, в «Назарі Стодолі» (1942) — селянина, в «Марині» М. Зарудного за Шевченком (1964) — поміщика. М. втілив образ поета в драмах «Петербурзька осінь» О. Ільченка (1954) та «Пророк» І. Кочерги (1961), всі — в Київ. театрі ім. І. Франка. У фільмах «Тарас Шевченко» І. Савченка (1951) і «Сон» В. Денисенка (1964), створених на Київ. кіностудії худож. фільмів ім. О. П. Довженка, виконав ролі Ускова й дядька Івана. Під час Великої Вітчизн. війни 1941 — 45, очолюючи фронтову бригаду, М. читав перед бійцями вірші поета, брав участь у театралізованому концерті «Борітеся — поборете» (1944). Читав Шевченкові поезії з естради, по радіо й телебаченню.


МІН Дмитро Єгорович (13.VII 1818 — 11.XI 1885) — лікар, поет і перекладач. У березні 1858, повертаючись із заслання, Шевченко через М. С. Щепкіна познайомився в Москві з М. Лікувався в нього. Поет тепло згадував М. у «Щоденнику» (13, 14 і 24.III 1858) та в листах до М. С. Щепкіна. У листопаді 1858 М. разом з Шевченком та ін. діячами культури підписав колективного листа з протестом проти антисемітського випаду журн. «Иллюстрация».


МІНЕЇ-ЧЕТЬЇ (від грец. μηνατος — щомісячний і давньорус. «четьи» — читання) — церковно-релігійні збірки, поділені на 12 частин і укладені за днями тижня. Виникли у Візантії бл. 9 ст. У 16 ст. в Москві складено «Великі Четьї-Мінеї». На основі цих текстів та інших джерел Димитрій Ростовський написав і протягом 1689 — 1705 видав чотиритомні М.-Ч., й вони поширились у народі. Одну з цих книг і читав Шевченків батько, про що поет згадав в епілозі до «Гайдамаків».


МІНИЦЬКА Олімпіада Іванівна — знайома Шевченка. Поет зустрівся з М. 19.III 1858 у Москві в домі Станкевичів. У «Щоденнику», в записі під цією ж датою, він називає її «старой знакомой».


МІНІН Козьма (Кузьма Минич Захар’єв-Сухорук; р. н. невід. — п. в серед. 1616) — один з організаторів і керівників боротьби рос. народу за визволення від іноземних загарбників на поч. 17 ст. В «Щоденнику» Шевченка є запис 20.ІХ 1857, в якому автор після відвідин Нижегородського Кремля висловлює своє обурення тим, що вшанування пам’яті Мініна і Д. Пожарського знайшло свій вияв лише в побудуванні «грошового обелиска» (пам’ятник, відкритий 1826).


МІНСЬК — центр Мінської губ. (тепер столиця БРСР). Шевченко був у М. 1829, коли в складі валки П. Енгельгардта їхав з України у Вільно. За рад. часу один з бульварів у М. названо ім’ям поета.


МІНЬКОВСЬКИЙ Олександр Захарович (н. 25.XII 1900) — український рад. диригент, педагог, нар. артист СРСР (з 1960). У 1946 — 74 — худож керівник і гол. диригент Державної заслуженої капели бандуристів УРСР. Автор обробок нар. пісень на тексти Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий», «Така її доля», «Думи мої» та ін. М. упорядкував збірку «Українські класичні хори» (1955), в якій вміщено твори й на Шевченкові вірші. До 150-річчя з дня народження поета підготував з капелою муз.-літ. композицію «Думи мої, думи мої». Держ. премія УРСР імені Т. Г. Шевченка, 1969.


МІРІДЖАНЯН Левон Варданович (н. 22.I 1933) — вірменський рад. поет. Член КПРС з 1964. Шевченкові присвятив поему «Гордість землі» (1971) та цикл віршів «На Тарасовій землі». У творі з цього циклу «Смуток» ідеться про Тарасову гору в Каневі.


МІРМУХСІН (справж. прізв. та ім’я — Мірсаїдов Мірмухсін; н. 3.V 1921) — узбецький рад. письменник. Член КПРС з 1946. В 1955 переклав узбецькою мовою вірш Шевченка «Сон» («На панщині пшеницю жала»). Під впливом Шевченкової поезії написав вірш «Кобзар» (1943), присвячений епізодові Великої Вітчизн. війни 1941 — 45.


МІРЦХУЛАВА Аліо Андрійович (літ. псевд. — А. Машашвілі; 28.IV 1903 — 16.X 1971) — грузинський рад. поет, перекладач. Член КПРС з 1936. Дружбі укр. і груз. народів присвятив поезії «Рідна Україно», «Севастополь». Автор статей «Шевченко і грузинська література», «Безсмертний Кобзар» (обидві — 1939). У співавт. з С. Чиковані написав статті «До ювілею Тараса Шевченка», «Радянська Грузія шанує пам’ять великого українського поета» (обидві — 1939) та ін. Виступав з доповіддю на шостому пленумі правління Спілки радянських письменників СРСР, присвяченому 125-річчю від дня народження Шевченка.

Тв.: Грузинский народ и Шевченко. «Литературная газета», 1939, 10 января [в співавт.].


МІРШАКАР (справж. прізв. та ім’я — Міршакаров Мірсаїд; н. 6.V 1912) — таджицький рад. письменник, нар. поет Тадж. РСР. Член КПРС з 1944. Тадж. мовою переклав поезію Шевченка «Доля», яку вміщено в книжці «Збірка поезій» (Сталінабад, 1940, 1954), та «Заповіт» (Душанбе, 1961). Написав вірш «Кобзарю України» (1961). Держ. премія СРСР, 1950. Держ. премія Тадж. РСР ім. Я. Рудакі, 1964.


МІСТЕРІЯ (від грец. μυστήριον — таїнство) — 1) Жанр західноєвропейської середньовічної релігійної драми. Елементи М. відбилися в укр. драмі 17 — 18 ст. 2) Різновид романтичної алегорично-символічної поеми, для якої характерні поєднання фантастичного з реальним, таємничість, символіка, філософічність і тяжіння до драматизації (діалогічність). Ці риси властиві поемі Шевченка «Великий льох» (1845), жанр якої поет визначив у підзаголовку як «містерію». Хоч Шевченко в цій поемі використав деякі фольклорні образи й мотиви, літературність її походження безперечна. Є певна подібність між формою «містерії» Шевченка і містерією В. Кюхельбекера «Іжорський» (частково опубл. 1836), містерією О. Тимофеєва «Життя і Смерть» (1834), його драматичною поемою про кінець світу «Останній день», алегоричним прологом до поеми Є. Гребінки «Богдан», «Дзядами» А. Міцкевича, «Небожественною комедією» З. Красінського тощо, хоч не всі твори цього типу мали визначення «містерія». Як і твори тогочасних романтиків, «містерія» Шевченка деякими своїми особливостями пов’язана з драматургією У. Шекспіра (романтичні контрасти трагічного й комічного, «потойбічного» і грубо реального). Про те, що форма романтичної М. була ще досить жива за часів Шевченка, свідчить написана значно пізніше пародійна містерія Козьми Пруткова «Спорідненість світових сил». Деякі елементи романтичного, умовно кажучи, містеріального стилю (гротескові фантастико-символічні образи) є вже в комедії «Сон». В обох випадках звернення Шевченка до засобів худож. умовності, образів фантастичного й алегоричного плану зумовлене його роботою над поемами політичного, а не побутового змісту. Тобто до жанру М. поет звернувся не тому, що він був містик (як це твердять бурж. націоналісти), а тому, що умовна форма алегоричної поеми давала йому змогу художньо втілити відповідні політичні «абстракції». З цього погляду можна говорити про певну раціоналістичність «містерії» Шевченка.

Літ. див. до ст. «Великий льох».

Ю. О. Івакін.


«МІСЯЧНА НІЧ НА КОСАРАЛІ» — малюнок Шевченка. Див. Косарал.


«МІСЯЧНА НІЧ СЕРЕД ГІР» (папір, акв., 13,8 × 31,8) — малюнок Шевченка з часів Каратауської експедиції, виконаний на засланні в Новопетровському укріпленні між 1851 і 1857. В 1857 автор подарував його родині І. Ускова. Наталія Ускова помилково зазначала в своїх спогадах, що на малюнку зображено аул поблизу Новопетровського укріплення. В л-рі відомий під назвою «Ніч у киргизькому степу з будинками». Зберігається в ДМШ.

Літ.: Воспоминания Н. И. Усковой о Т. Г. Шевченке. «Киевская старина», 1889, № 2; Пилипенко С. По Шевченкові малюнки. «Плуг», 1929, № 2.


МІФОЛОГІЧНІ СЮЖЕТИ, МОТИВИ ТА ОБРАЗИ У ТВОРЧОСТІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Сюжети, образи й мотиви з міфології (насамперед грецької й римської) широко використовувались у мистецтві 1-ї пол. 19 ст. Шевченко познайомився з ними в побуті двору П. Енгельгардта, у Вільні, в Петербурзі. Герой автобіографічної повісті «Художник» ще кріпаком змальовує в Літньому саду статую Сатурна, який пожирає своє дитя, а під час навчання в Академії мистецтв — статую повішеного Аполлоном Марсія (в повісті — Мідаса) та виконує ін. вправи на міфологічні сюжети. В повісті багато згадок про твори мистецтва на міфологічні теми, про поганських богів і богинь — Аполлона, Афіну, Афродіту, Геру; героїв троянського циклу — Андромаху, Гектора, Лаокоона, Менелая, Єлену, Паріса, Патрокла та ін. В одному з ранніх малюнків Шевченко відтворив міф про Нарціса (1840 — 41). На цю ж тему згодом він створив сепію «Нарціс та німфа Ехо» (1856). Серед малярських творів 1848 — 49 є розробки грец. міфів про виникнення малювання (ескіз «Дочка хінського гончаря») та про кохання богині місяця Селени до Ендіміона, генія ночі, уособлення сну. До 1856 належить сепія «Телемак на острові Каліпсо», створена, мабуть, за мотивами роману письменника Ф.-С. Фенелона «Пригоди Телемака, сина Улісового». Шевченко-поет уперше використав міфологічний персонаж у поемі «Кавказ»: образ прикутого, але нескореного Прометея, якого карає хижий орел, символізував незламність борців за свободу. У вступі до «Царів» Шевченко бурлескно перелицював міфологічний образ «дев’ятої сестри Аполлона» — музи поезії. До цього ж образу, але вже в інтимно-ліричному ключі, він звернувся в поезіях «Муза» і «Чи не покинуть нам, небого». Густо насичені міфологічною образністю «Неофіти». Тут міфологічні образи й мотиви виконують функцію побутових реалій, створюють історичне тло сюжету поеми: Алкідова мати молиться Гіменею і пенатам, гетери «перед образом Венери лампаду світять», «перед Кіпрідою... співають гімн», учасники оргії поклоняються Пріапу. Як персонаж виступає в цій поемі п’яний Фавн. Одним із найгостріших сатиричних образів Шевченкової поезії є образ кесаря Нерона, проголошеного богом — Юпітером. Як істор. реалії використовує Шевченко також образи давньослов’янської та давньогерманської міфології: в поемі «Царі» Рогніда розводить огонь «перед богами Лель і Ладо» (Ладо — давньослов. богиня весни і кохання, Лель — її син), а навколо неї, «мов ті валькірії» (давньогерм. богині війни), танцюють і граються дівчата. Із персонажів давньослов. міфології поет згадує також богатиря Гориню («Близнецы») та богиню весни Яру («Прогулка с удовольствием и не без морали»); із персонажів міфології давньогерм. верховного бога, творця світу і покровителя війни Одіна («Близнецы»), бога підземного царства Морока («Неофіти»). Шевченко іронічно використовує образи давньоєгипет. богині Ізіди («Кума моя і я») та індуїстських богів Ману і Вішну («Щоденник», 27.IX 1857) на позначення християнських православних культових реалій. Часто використовує він міфологічні образи в риторичній функції. Особливо характерно це для його прози. Улюбленим риторичним прийомом Шевченка є міфологічна метонімія, здебільшого іронічно забарвлена. Іменем Діани, римської богині світла, опікунки життя на землі, поет називає Місяць: «Із туману, // Як кажуть, стала виглядать // Червонолицая Діана...» («Ну що б, здавалося, слова»). Сатурн, римський бог землеробства і пір року, виступає як уособлення часу: «І не дощем, і не слова // Гладесенько Сатурн стирає...» («Ми вкупочці колись росли»); «А сила Сатурнова іде та йде» («Великомученице кумо]»); «Я решился ждать, что скажет старый Сатурн» («Художник»); «это следствие невозмутимо летящего старика Сатурна» («Щоденник», 20.VI 1857). Ім’я Геби — грецької богині юності, що зображувалась як дівчина з чашею в руці, в творах Шевченка є синонімом юної красуні-господині («Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали»); ім’я Аврори — ранкової зорі, світанку, красуні; Амфітріона — гостинного господаря; Антіноя — красеня; Бахуса — пияцтва; «біловласого» Борея — холодної вітряної погоди; Гіменея — одруження; Кастора і Поллукса — нерозлучних друзів; Лети — забуття, непам’яті; Меркурія — посланця; Морфея — сну; Орфея — віртуозного музики; імена Телемона і Бавкіди — ідеального й гостинного подружжя; Терпсіхори — танцівниці; Харона і Парокпрях — смерті тощо. Іноді зіставлення з міфологічними образами допомагає яскравішому зображенню словесного портрета: «Увидел я в церкви старика, совершенно седого, но еще довольно свежего и необыкновенно выразительной и благородной физиономии. ... Он мог бы быть прекрасной моделью... для гомеровского Нестора» («Варнак»). Міфологічні сюжети, образи й мотиви Шевченко черпав безпосередньо з античного мистецтва і з творчості зх.-європ. та рос. митців і письменників доби Ренесансу та 18 — 19 ст. Так, міф про Едіпа й Антігону він знав з трагедій Софокла і п’єси В. Озерова «Едіп в Афінах». Вивчав Шевченко і наукову л-ру з історії античності. В «Художнике» згадується, зокрема, «Історія Стародавньої Греції, її колоній і завоювань» (ч. 1 — 8) шэтл. історика Дж. Гілліса, видана рос. мовою 1830 — 31.

В. І. Крекотень.


МІЦКЕВИЧ (Mickiewicz) Адам Бернард (24.XII 1798 — 26.XI 1855) — польський поет і діяч нац.-визвольного руху. Н. в Білорусії, навчався в Литві. За участь у патріотич. гуртках був висланий. У 1824 — 29 перебував у Росії й на Україні. Відвідав Київ, Єлисаветград, Одесу й Харків. подорожував по Криму. В Росії зблизився з декабристами і з видатними діячами культури, пошану до яких проніс крізь усе своє життя. Творчість М. мала великий відгомін в укр. л-рі, відіграла помітну роль у формуванні революц. естетики Шевченка, зокрема його політ. сатири (поеми «Сон», «Великий льох»). Перші відомості про польс. поета Шевченко міг дістати від студентів Віленського ун-ту, а потім у Петербурзі — від студентів-поляків університету та учнів Академії мистецтв і діячів культури, які близько знали М. (К Брюллов, В. Жуковський та ін.). Величезне враження і певний вплив на укр. поета справили заборонені цензурою твори М. — 3-я частина драм. поеми «Дзяди» (1833) разом з епічним циклом «Уривок», що являє собою памфлет на самодержавну Росію, «Книги польського народу і польського пілігримства» (1833) тощо. Глибше Шевченко ознайомився з творчістю М. на засланні, де перебував разом з польс. революціонерами. За свідченням О. Афанасьєва-Чужбинського, у Шевченка були спроби перекладати твори М. Є відомості, що через М. Савича він передав для М. у Париж рукопис своєї поеми «Кавказ». Ім’я М. і його твори він згадував у повісті «Художник», у листах до Б.Залеського. До образів польс. поета Шевченко звертався в незакінченій драмі «Невеста» («Песня караульного у тюрьмы»).

Літ.: Вервис Г. Д. Адам Міцкевич в українській літературі. К., 1955.

Г. Д. Вервес.


МІШО (Michaud) Жозеф-Франсуа (19.VI 1767 — 30.IX 1839) — французький історик романтичного напряму. Осн. праця — чотиритомна «История крестовых походов» (рос. перекл., ч. 1 — 4. СПБ, 1841). Шевченко був обізнаний з цією книжкою, згадав про неї в повісті «Художник». Там же згадується, що герой повісті створив навіяний працею М. ескіз картини «Хрестовий похід під проводом Петра Пустельника». Такий ескіз зберігається в ДМШ (датується 1838), проте остаточно не доведено, що його автором є Шевченко.


МІЩЕНКО Микола Михайлович (1895 — 30.VII 1960) — український рад. художник. Працював у галузі пейзажного жанру. Автор картин на шевченківські теми: «Стара хата в селі Кирилівці», етюда «Первісний вигляд могили Т. Г. Шевченка» (обидві — 1937, ДМШ), «Первісний вигляд могили Т. Г. Шевченка на Чернечій горі». (1938, ДМШ).


МЛІЇВ — село Черкаського пов. Київської губ. (тепер Городищенського р-ну Черкаської обл.). Шевченко приїздив у М. влітку 1859. Він побував недалеко від М. на цукроварні, яка належала фірмі «Брати Яхненки і Симиренко». Там поет читав робітникам і службовцям свої вірші. Смерть мліївського титаря Д. Кушніра Шевченко описав у поемі «Гайдамаки», перенісши на основі нар. переказів місце дії у Вільшану. Ознайомившись під час подорожі 1859 на Україну з документами про смерть Кушніра, поет у робочому примірнику книжки «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» (СПБ, 1844) виправив (але не послідовно) «Вільшана» на «Мліїв». У М. зберігся кол. будинок Симиренків, де зупинявся Шевченко.


«МОВ ЗА ПОДУШНЕ, ОСТУПИЛИ» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автографи — у «Малій книжці» (за № 14 у захалявній книжечці 1848) та в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858. Вперше надруковано в журн. «Основа» (1862, № 8). У вірші виражено почуття самотності й суму за рідним краєм. Ці почуття Шевченкові допомагає переборювати поетична творчість, хоч в умовах заслання він змушений писати крадькома («віршую нищечком»).


МОВА Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Шевченко — основоположник і найвидатніший творець нової української літературної писемної мови. Цим визначається його місце в історії укр. літ. мови. Поняття «стара», або «давня», «книжно-літ. укр. мова» (14 — серед. 18 ст.) і «нова укр. літ. мова», основою якої є укр. нац. народно-розмовна мова, створювана народним генієм протягом віків і відображена в творчості видатних майстрів укр. слова, — ці поняття мають в істор. науці (власне, історія України, історія укр. л-ри, історія укр. літ. мови, історія укр. культури тощо) чітко окреслений зміст. Вони пов’язані з подібними поняттями й категоріями в історії братніх рос. і білорус. та ряду ін. слов. і неслов’янських мов народів Європи. Стара, або давня, книжна укр. літ. мова мала за свою основу слов’яно-рус. мову київської редакції (або слов’яно-українську), традиції якої сягали в давньоруську мову Київської Русі. Отже, в ній були елементи давньоруські, церковнослов’янські, латинські, польські та ін., а також елементи укр. нар.-розмовної мови. В літ. творах різного типу ці елементи становили більшу чи меншу частку. Але це не було безсистемне поєднання різних елементів. Староукр. літ. мова мала своє виразне обличчя як укр. писемна мова, відображена в наук. трактатах учених Києво-Могилянської академії, полемічних творах, у худож. творах письменників 16 — 18 ст., у літописах, у граматичних і лексикографічних працях тієї доби. Підпорядкування певному принципові організації, певній регламентації, особливо у взаємодії між мовою писемною і нар.-розмовною, відоме в історії і зафіксоване в ряді праць. Поряд з цією книжною літ. мовою існувала й народно-розмовна, усна укр. мова, відображена в усно-розмовному й пісенному фольклорі, у «високих» стилях усної нар. творчості — в істор. думах і піснях. Видатними зразками тогочасної літ. мови є, напр., «Літопис Самовидця», літопис С. Величка, твори Г. Сковороди та ін. Провідною закономірністю істор. розвитку цієї мови було дедалі ширше використання народно-розмовних елементів для все виразнішого угрунтування її на нар. основі, а це є складовою частиною процесу утворення укр. нації. Життєспроможні елементи давньоукр. мови використано в її дальшому істор. розвитку. Якщо Г. Сковорода, І. Некрашевич та ін. були попередниками І. Котляревського, то І. Котляревський і письменники його доби є попередниками Шевченка. Творчість цих письменників становить певні етапи в розвитку укр. літ. мови. 18 ст. у розвитку укр. літ. мови, як і російської та білоруської, — це період занепаду старокнижної писемної мови, угрунтування літ. мови на основі нац. народно-розмовної мови. Відомо, що серед найважливіших ознак нації є нац. мова, основа якої — жива розмовна нар. мова, що міцно закріплюється в різних видах писемності, необхідної для суспільного життя народу. Інтенсивний процес цього поєднання писемної мови з народно-розмовною відбувався на Україні наприкінці 18 — у 1-й пол. 19 ст. У словесно-художній творчості І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського. Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки та ін., незважаючи на її певну історично зумовлену обмеженість, однобічність у доборі й використанні компонентів загальнонац. мови, укр. літ. мова постала як важливе суспільне явище, як знаряддя вираження думки багатомільйонного народу. Словесно-художня творчість Шевченка завершила цей процес формування укр. літ. мови на нар. нац. основі й відкрила її новий істор. етап — етап розвитку й удосконалення з використанням усіх багатогранних можливостей мови й застосуванням їх у практиці суспільного життя. Здійснений Шевченком творчий синтез укр. літ. мови з живою нар. мовою, при якому використано життєздатні елементи літ. традиції, піднесення укр. літ. мови до рівня розвинених літ. мов світу дають підставу вважати поета основоположником т. з. нової укр. літ. мови. Шевченко з позицій свого революц.-демократичного світогляду, відображаючи прагнення народу, ставив перед л-рою і літ. мовою складніші завдання, ніж його попередники, розширював обрії мови, збагачував стильові грані, підносив її до нових соціальних і естетичних висот.

Його мовно-істор. і соціально-естетична концепція показує, що він відчував зміст нової епохи, силу революц.-демократичного руху й прагнення трудящих усіх націй до боротьби проти кріпосництва й самодержавства, розумів потребу в єдиній загальнонац. літ. мові на нар. основі, мові, яка була б дійовим засобом цієї боротьби, засобом культурного розвитку народу. Поет шанобливо ставився до мови як до глаголу народу, історії, правди й істини. Його палке прагнення розвинути укр. мову на широких соціальних і естетичних засадах, поставити її в один ряд з високорозвиненими мовами світу, відстояти її права підтримували рос. революц. демократи й передові письменники — М. Чернишевський, М. Добролюбов, О. Герцен, І. Тургенєв та ін. В своїй мовній творчості Шевченко широко використовував життєздатні традиції з історії мови, відзначав красу й силу укр. мови, її здатність до розвитку за нових умов, до засвоєння нових поняттєвих категорій, що постають у всіх сферах соціального, наук.-культурного й духовного життя народу, до засвоєння цінностей ін. мов, з якими укр. мова контактує. Відомо, що Шевченко знав укр. літописи, зокрема літопис С. Величка з його високою естетикою мови. Не раз у Шевченкових творах звучать мотиви громадян. туги, філософ. роздуми над історією свого народу, висловлені в стилі, дуже близькому до літописної патетики. В багатьох віршах на істор. і соціально-побутову тематику є такі вислови, як «могили сумують», «терном заростають» (шляхи), «цвіллю зацвіла», «бур’яном укрилась» (Україна), «велика руїна» та ін., відомі, зокрема, з літопису С. Величка. Новий характер мови і стилю творів Шевченка влучно визначив І. Франко. Він писав про «Кобзар» 1840: «Ця маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову» (Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. Львів, 1910, с. 107). Шевченко розробляв різні жанри (див. Жанри літературні в Т. Г. Шевченка).

Його поеми, балади, думи, медитації та інше, обробки сюжетів, узятих із «Слова о полку Ігоревім» або з Біблії, — все це глибоко народні твори, що характеризуються гармонією змісту й форми. Для поетової мови характерною є виразно громадянська, соціально - естетична стильова настроєність. У Шевченка є укр. мовою лише елементи наук. і публіцистич. стилів, більше таких зразків він дав рос. мовою. Однак саме він заклав в укр. літ. мові основу цих стилів, розробляючи політ., наук. й публіцистичну лексику й фразеологію, стрункі, чіткі синтаксичні конструкції вислову політ. думки в своїх поетичних творах. Він — представник загальнорос. революц. демократії — є творцем політ. поезії в укр. л-рі. Поет вніс в укр. мову бойову суспільно-політ. термінологію і фразеологію, систему образного вислову революц. демократії. Засоби виразу революц. думки, характерні для мови декабристів, для великих рос. революц. демократів О. Герцена, В. Бєлінського, М. Чернишевського та М. Добролюбова, великих рос. письменників О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Некрасова й М. Салтикова-Щедріна та ін., через творчість Шевченка збудили й активізували можливості укр. літ. мови в галузі публіцистич. й наук. стилів. Такі вислови, як: «А щоб збудить хиренну волю, треба миром, громадою обух сталить та добре вигострить сокиру» і подібні до них перегукуються з образом «топора» в Герценових творах, із закликом «К топору зовите Русь» Чернишевського; вислови «царя до ката поведуть», «поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте» — це фонд слова-зброї в боротьбі проти самодержавства мовами багатьох народів нашої Вітчизни. В своїх творах, особливо сатиричних, поет часто використовував старослов’янізми.

Мовна діяльність Шевченка набагато посилила можливості укр. літ. мови як знаряддя вироблення в пригноблених масах революц.-демократичної свідомості. Саме в Шевченковій інтерпретації входили в свідомість і мови народів такі слова і словосполучення з його творів, як «воля», «воленька святая», «правда», «братерство», «доля», «розплата», «боротися», «розбивати кайдани», «істина», «борітеся — поборете», «свобода», «слово нове» та ін., а також слова осуду царизму. В багатьох образах і висловах Шевченка, в характері добору лексики й фразеології, у розробці класичного чотиристопного ямба, в культурі віршування відчувається перегук з творами О. Пушкіна, поетику якого Шевченко глибоко знав. Діапазон Шевченкового слова дуже широкий. Він уміщує в собі лексику й фразеологію філософ., суспільно-політ., мистецтвознавчих та естетичних визначень.

Важливою ознакою словесно-худож. майстерності Шевченка, є, зокрема, версифікаційна обробка нар.-пісенних і уснорозмовних композицій з їхніми поетичними розмірами, мелодикою тощо. Це стосується й засобів інтимізації (інтимного звертання). З одного боку, це інтимізація соціальна — звертання до людей свого класу, своєї долі, з другого — неосяжна повінь інтимного, ліричного словника, словотвору, багатства синонімів — чи то в звертанні по своїх голубок-сестер, чи в оспівуванні кохання, страждань, сподівань і надій своїх улюблених героїв, у змалюванні своїх калин, яворів і тополь, своїх тернів, якими заростають спустілі шляхи; чи то у звертанні до друга-побратима, до бурлаки, козака-нетяги, до долі-доленьки, до думи своєї. В історії укр. літ. мови відомі приклади, коли видатні майстри творчо використовували її певні діалекти, нар. мову: І. Котляревський — полтавський діалект, Г. Квітка-Основ’яненко — слобожанський, творці «Русалки Дністрової» (М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилевич) — пд.-зх. говори. Шевченко своєю мовною творчістю утвердив як основу укр. літ. мови загальнонар. укр. розмовну мову, але разом з тим він утвердив і провідну, формівну роль у загальнонар. укр. мові мовних масивів центру укр. мовної й етнографічної території, тобто нар. говорів середньої Наддніпрянщини. В своїй праці «Елементи Шевченкової мови, їх походження й значення» О. Синявський підкреслював, що в мові Шевченкових поетичних творів немає вузьких провінціалізмів, нема отієї безглуздої «українізації» мови, на яку так охоче збивалися письменники народницького напряму, вульгаризуючи мову, немає невиправданих варваризмів — як другого ухилу тих самих письменників з неорганічним знанням української мови. Поет виступав проти захоплення мовним етнографізмом, архаїкою, раритетністю й натуралізмом.

Шевченко глибоко знав рос. літ. й народно-розмовну мову. Рос. мовою він писав прозові твори, поеми, «Щоденник» і багато листів. Дослідники вважають, що мова його рос. поетичних творів стоїть на рівні словесно-худож. мистецтва видатних майстрів слова.

Шевченко — один із письменників, які гаряче виступали за українсько-російське культ. єднання, за спільні шляхи розвитку укр. і рос. культур. Високе мистецтво слова укр. поета, його роль у піднесенні престижу укр. літ. мови в колі літ. мов світу не раз відзначали зарубіжні дослідники: Е.-А. Дюран, Л.-П.-М. Леже, К.-Е. Францоз, А. Єнсен, З. Неєдлий, Т. Лер-Сплавінський, В. Оркан, А. Мазон та ін., підкреслюючи його манеру обробки зразків народнопоетичного мовлення в дусі Гомера, його глибоку талановитість і культуру, велике значення поетової творчості для укр. народу та його мови. Мова Шевченка мала величезне значення для всієї подальшої історії укр. літ. мови, для вдосконалення її норм, словника, граматичного упорядкування, вироблення правопису тощо. Найвидатніші майстри укр. слова, що творили після Шевченка, — П. Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, П. Грабовський, В. Стефаник, М. Коцюбинський, Л. Українка, Карпенко-Карий та ін. — у своєму розумінні соціального й естетичного значення мови в житті суспільства, в своїй мовній майстерності, в розумінні народності мови спиралися на мовні принципи, які виробив Шевченко, творчо розвивали їх. Мова поета стала могутнім знаряддям укр. народу в його боротьбі за світле майбутнє, в розвитку його культури, освіти й естетики. Вона відіграла велику роль у підвищенні заг. культури укр. народу, в освіті широких нар. мас. У рад. час на основі здійснення ленінської нац. політики високо піднесено значення творчості великого нар. поета Шевченка та його мови. Діяльність Шевченка високо оцінив В. І. Ленін.

Шевченкове крилате слово супроводить укр. народ у боротьбі і в труді. В роки Великої Вітчизняної війни воно підносило рад. воїнів на ратні подвиги, надихаючи їх на непримиренну боротьбу проти фашистів. У мирний час урочисто звучать слова поета про творчу силу роботящих умів, роботящих рук трудівників , що стали господарями своєї долі, будівниками соціалістич. і комуністич. суспільства. Пророчі слова Шевченка про братерство і дружбу народів, про сім’ю велику, вільну, нову здійснилися в Рад. Союзі під проводом Комуністичної партії. В рад. мовознавстві створено монографічні дослідження про мову й стиль Шевченка, про його місце в історії укр. літ. мови. Видано «Словник мови Шевченка». Мові творів поета, мистецтву його слова присвячено багато спец. статей та наук. збірників у Рад. Союзі та в ряді зарубіжних країн. Велике місце відводиться характеристиці мови Шевченка в академічних курсах і в підручниках з історії укр. літ. мови для вузів. Мова Шевченка — це одна з найважливіших частин самої основи складу сучасної укр. літ. мови, що далі творчо розвивається й удосконалюється як мова української соціалістич. нації в братній сім’ї народів СРСР.

Літ.: Словник мови Шевченка, т. 1 — 2. К., 1964; Синявський О. Елементи Шевченкової мови, їх походження й значення. В кн.: Культура українського слова, зб. 1. X. — К., 1931; Булаховський Л. Російські поеми Т. Шевченка та їх місце в системі поетичної мови першої половини XIX століття. В кн.ї Пам’яті Т. Г. Шевченка. М., 1944; Іжакевич Г. П. Значення Шевченка в розвитку українсько-російських мовних зв’язків. В кн.: Збірник праць четвертої наукової шевченківської конференції. К., 1956; Ільїн В. С. Мова творів Т. Г. Шевченка. К., 1957; Ващенко В. С. Мова Тараса Шевченка. Х., 1963; Білодід І. К. Т. Г. Шевченко в історії української літературної мови. К., 1964; Джерела мовної майстерності Т. Г. Шевченка. К., 1964; Плющ П. П. Т. Г. Шевченко — основоположник нової української літературної мови. В кн.: Т. Г. Шевченко і слов’янські народи. К., 1964; Медведєв Ф. П. Т. Г. Шевченко — основоположник сучасної української літературної мови. «Вісник Харківського університету», 1965. № 7. Серія філологічна, в. 1.

І. К. Білодід.


МОВЧАН Єгор Хомич (1.V 1898 — 22.III 1967) — український рад. кобзар. У репертуарі М. — думи, істор., побутові й жартівливі пісні. Виконував твори на слова Шевченка («Заповіт», «Ой три шляхи широкії» «Думи мої», «Зоре моя вечірняя», «Ой не п’ються пива-меди» — власна музика) і твори, присвячені поетові («Зійшов місяць», «На високій дуже кручі»). З нагоди 100-річчя виходу в світ першого видання «Кобзаря» М. брав участь у створенні групою кобзарів поеми «Слава Кобзареві» (1940). Свою кобзу заповів Канів. держ. музею-заповіднику «Могила Т. Г. Шевченка», там вона й зберігається.

Літ.: Рильський М. Т., Лавров Ф. І. Кобзар Єгор Мовчан. К., 1958.


МОВЧУН Петро Феодосійович (н. 6.IX 1925) — український рад. скульптор, засл. художник УРСР (з 1975). Автор творів: «Т. Г. Шевченко» (мармур, 1962, ДМШ), пам’ятник Шевченкові в с-щі м. т. Новій Одесі Микол. обл. (бетон, шт. граніт, 1967). Держ. премія СРСР, 1952.


МОГИЛА Петро Симеонович (31.XII 1596 — 11.I 1647) — політ., церк. і освітній діяч України 1-ї пол. 17 ст., письменник. З 1632 — митрополит київський і галицький. Перекладач і автор казань, передмов до богослужбових книг тощо. М. сприяв письменникам і художникам, дбав про поширення книгодрукування. Шевченко в «Щоденнику» 15.VII 1857 згадав т. з. «Могилянський требник» (1646), популярну свого часу богослужбову книжку, автором якої був М. В його «Археологічних нотатках» зазначено, що серед рідкісних речей, які він побачив в архієрейській ризниці Троїцького монастиря в Чернігові, було «Євангеліє», видане 1637 у Львові «благословеніємъ... Петра Могилы».


МОГИЛА Т. Г. ШЕВЧЕНКА — див. Канівський державний музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка».


МОЙСІВКА, Мосівка — село Пирятинського пов. Полтавської губ. (тепер Драбівського р-ну Черкаської області). Власниця цього села Т. Волховська двічі на рік влаштовувала бали. Шевченко разом з Є. Гребінкою приїхав у М. 29.VI 1843 на один з таких балів. Тут він познайомився з Я. де Бальменом, О. Капністом, О. Афанасьєвим-Чужбинським і Закревськими. Поет приїжджав на бали в М. ще 12.I 1844 і 12.I 1846. Під час останнього приїзду Шевченко виконав портрет поміщиці О. Шостки, який розіграли в лотерею, намалював «Бал у Волховських» (цих малюнків не знайдено).


МОКРИЦЬКИЙ Аполлон Миколайович (12.VIII 1810 — 8 або 9.III 1870) — український і російський живописець, педагог, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1849). Друг Шевченка. Разом з І. Сошенком ввів його до натурних класів Академії та Ермітажу, познайомив з К. Брюлловим. Брав активну участь у викупі поета з кріпацтва. У своєму щоденнику докладно описав знайомство з Шевченком та історію викупу його з кріпацтва, роль у цій справі К. Брюллова, В. Жуковського, В. Григоровича і свою власну. 18.III 1858 Шевченко разом з М. С. Щепкіним відвідав М. у Москві і занотував у «Щоденнику»: «Старый приятель не узнал меня. Немудрено, мы с ним с 1842 года не видались». Згодом поет зустрічався з М. під час його приїздів у Петербург. Портрет с. 408.

Тв.: Дневник художника А. Н. Мокрицкого. М., 1975.

Літ.: Паламарчук Г. Дневник Аполлона Мокрицкого. «Советская Украина», 1961, № 1.


МОКРИЦЬКИЙ Іван Миколайович (н. 11.IV 1822 — р. см. невід.) — управитель канцелярії петерб. обер-поліцмейстера. Брат А. Мокрицького. Шевченко познайомився з М. 1844 в Петербурзі Після повернення з заслання 29.III 1858 поет офіційно з’явився до канцелярії обер-поліцмейстера, і М. прийняв його, як писав Шевченко в «Щоденнику», «полуофициально, полуфамильярно. Старое знакомство сказалося в скобках». У 1859 М. допоміг поетові оформити дозвіл виїхати на Україну, але, як управитель канцелярії обер-поліцмейстера, разом з П. Шуваловим підписав листа до губернаторів Київ., Черніг. і Полт. губерній про встановлення за Шевченком суворого нагляду поліції. Поет бував у М. дома. Був знайомий з його дружиною — Марією Львівною. Про неї поет тепло писав у «Щоденнику» 6.IV 1858. За два дні до своєї смерті Шевченко надіслав М. листа з нагоди його іменин. Це — останній відомий автограф поета.

Літ.: Жур П. Третя зустріч. К., 1970.


МОКРИЦЬКИЙ-ТАВОЛГА Петро Миколайович (н. 1819 — р. см. невід.) — український літератор, знайомий Шевченка. Жив у Пирятині. 10.VI 1859 у нього гостював Шевченко. На смерть поета М.-Т. відгукнувся віршем «Плачте, очі, виливайте до сльозини, до росини» (опубліковано у журн. «Основа», 1861, № 3). 28.II (12.III н. ст.) 1861 був на похороні Шевченка в Петербурзі й над його домовиною прочитав свого вірша. 27.IV 1861 узяв участь в організації концерту в Петербурзі, присвяченого пам’яті Шевченка.


МОЛДАВСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Великий укр. поет співчутливо ставився до молдавського народу. В Шевченкових творах звучить мотив спільної боротьби укр. і молд. народів проти іноземних загарбників («Гайдамаки»), змальовано образ одного з героїв цієї боротьби («Іван Підкова»). Шевченко виступав на захист усіх уярмлених народів «од молдованина до фіна» («Кавказ»). В його «Археологічних нотатках» засвідчено, що в одній з церков Переяслава зберігалася художня річ з написом молд. мовою — подарунок якогось молд. господаря.

Твори Шевченка набули поширення серед молд. народу ще до перекладу їх молд. мовою. Проживання на території Молдавії укр. населення обумовило той факт, що найвідоміші пісні на слова Шевченка ввійшли в молд. народний репертуар і співались як свої рідні. Особливо популярними серед молдаван були «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!» та «Заповіт». Молд. читачі мали можливість познайомитися з творами Шевченка відразу після появи «Кобзаря» 1840. В популяризації імені і творчості поета в Молдавії велику роль відіграли оцінка його діяльності рос. революц. демократами, а також переклади «Кобзаря» рос. мовою і публікації Шевченкових творів на сторінках рос. і укр. журналів («Современник», «Основа» та ін.). Вірші поета переписували, читали на літ. вечорах, виконували в концертах. У «Бессараоских областных ведомостях» (1868) з приводу одного з аматорських концертів у Кишиневі повідомлялося: «Він швидше був літературно-музичним вечором, оскільки було й читання. Читав п. Яцимирський із „Гайдамаків“ Шевченка». Сприяли популяризації творчості Шевченка й гастролі в Молдавії укр. театральних труп, під час яких ставилися п’єса «Назар Стодоля» (1900, 1910) та інсценізації за його творами «Невольник» (1884, 1888 — 89, 1901, 1907, 1911 — 13) і «Мати-наймичка» (1916). З кінця 70-х pp. 19 ст. в Мол. давії набуває популярності революц. поезія Шевченка. Цьому значною мірою сприяли революціонери-пародники, які емігрували з Бессарабії і України в Румунію (Н. Зубку-Кодряну, Ф. Кодряну, М. Судзиловський, З. Арборе-Раллі й К. Доброджану-Геря). За їхньою безпосередньою допомогою в Росію через Румунію і Бессарабію було переправлено частину тиражу празького (1876) та женевського (1878) видань «Кобзаря». Частина цих книг залишилась і в Молдавії та Бессарабії. Заборонені твори поета розмножувались у списках і поширювались серед населення. В Кишиневі виявлено «Кобзар» видання 1884, в якому на 22 додаткових сторінках переписано від руки заборонені цензурою твори поета (тепер зберігається в Ін-ті л-ри ім. т. Г. Шевченка АН УРСР). Про життя й діяльність Шевченка молд. читачі могли дізнатися й зі статті «Український поет», вміщеної в рум. журн. «Contemporanul» («Сучасник», 1886, № 1). Цю статтю передруковано з франц. газ. «Le Temps» («Час», 17.IV 1886). Велика заслуга в популяризації поезії Шевченка в дожовтн. молдавській л-рі належить К. Доброджану-Гері. В статті «Тарас Шевченко» (1894) він висвітлив життєвий і творчий шлях поета, охарактеризував поеми «Катерина», «Гайдамаки» , і «Наймичка» та ін. твори, підкреслив світове значення спадщини поета. Високу оцінку творчості Шевченка подав К. Доороджану-Геря і в працях «Митці-громадяни» (1894) та «Поет селянства» (1897, про рум. поета Г. Кошбука). Перші переклади творів Шевченка належать письменникам — вихідцям із Бессарабії та Буковини. Так, прозою «Причинну» переклав 1901 Г. Мадан (це, власне, переказ балади), а 1916 «Заповіт» — З. Арборе-Раллі. Обидва переклади було надруковано в Румунії. До 40-річчя і 50-річчя з дня смерті та 100-річчя з дня народження Шевченка в Молдавії відбулися вечори пам’яті поета. Демократична молд. громадськість разом з передовою рос. інтелігенцією протестувала проти заборони царського уряду відзначати 100-річчя з дня народження Шевченка. В 1914 газ. «Друг» опублікувала (без підпису) статтю «Т. Г. Шевченко», в якій автор характеризував укр. поета як гуманіста і демократа. Статті про поета вмістили й газети «Бессарабец» і «Бессарабская жизнь». Про популярність творчості Шевченка в Молдавії в кінці 19 — на поч. 20 ст. свідчить і те, що 1903 ім’я укр. поета присвоєно народному театрові, заснованому в м. Бєльцях. В репертуарі театру фігурували п’єса «Назар Стодоля» і драматизовані чи покладені на музику твори Шевченка. В Молдавії 1911 збирали гроші на пам’ятник Шевченкові в Києві.

Новий етап у вивченні й популяризації спадщини Шевченка почався після Великої Жовтн. соціалістич. революції. В Молдавській АРСР, яка з 1924 входила до складу Української РСР, твори поета публікували в газ. «Плугарул Рошу» («Червоний орач») і «Червоний орач» (видавалася укр. мовою), вжурналах «Молдова литерары» («Літературна Молдавія») та «Октомбрие» («Жовтень»), їх вивчали в молд. школах і вузах у курсах укр. л-ри. Поезія Шевченка стала для молд. рад. письменників прикладом беззавітного служіння вітчизні, школою письменницької майстерності. Першим твором укр. поета, перекладеним молд. мовою за рад. часу, був «Заповіт» (1927). До 125-річчя з дня народження Шевченка в Тирасполі 1939 видано першу збірку його «Вибраних творів» у перекладі молд. мовою, куди ввійшли поеми «Сон» і «Катерина» та вірші «Заповіт», «Якби ви знали, паничі», «Я не нездужаю, нівроку» і «Світе ясний! Світе тихий!» у перекладах Л. Корняну і Л. Барського. З нагоди ювілею з’явилися біографічні нариси й статті про поета. Тираспольському пед. ін-тові було присвоєно ім’я Шевченка. На VI пленумі правління Спілки рад. письменників СРСР переклади Шевченкових віршів молд. мовою читав Л. Корняну. Перший молдавський держ. театр поставив п’єсу «Назар Стодоля», заголовну роль у якій зіграв М. Апостолов (нині — нар. артист Молд. РСР). У 30-х pp. опубліковано й перші твори, присвячені укр. поетові — «На березі Дніпра» (1935) Н. Кабака, «Знайомство з Тарасом» (1938) П. Крученюка, «Кобзарю» (1939) Н. Цуркану та ін. Популяризували творчість Шевченка і прогрес. діячі молд. л-ри Бессарабії, яка з 1918 по 1940 перебувала під окупацією королівської Румунії. В 1935 газ. «Оріпіа» («Думка») опублікувала розвідку Г. Богача «Український поет Шевченко». Літературні портрети поета надрукували 1937 Д. Вєтров [газ. «Lumea» («Світло», 31.V 1937)] і М. Костенко [журн. «Viaţa Basarabiei» («Бессарабське життя», 1937, № 10)]. М. Костенко подав у своїй розвідці й переклади Шевченкового вірша «Чума» та уривок з поеми «Гайдамаки». В популяризації творчості Шевченка в окупованій Бессарабії значну роль відіграли поширювані тут прогрес. рум. видання, які публікували матеріали про укр. поета.

У післявоєнні роки в Кишиневі молд. мовою вийшли чотири збірки вибраних творів Шевченка (1951, 1959, 1961 і 1964). Над перекладами вміщених там творів працювали поети Є. Буков, А. Лупан, Г. Менюк, Б. Істру, П. Крученюк, М. Костенко, Л. Деляну, Ю. Баржанський, І. Крецу, В. Белістов та ін. Окремим виданням вийшла і п’єса «Назар Стодоля» (1964). Масові видання творів Шевченка свідчать про його популярність у Молдавії, про прагнення молд. письменників донести до читача ідейний зміст поезії Шевченка, неповторний ритм і мелодику його вірша. Особливо широке відзначення в Молдавії шевченківських ювілеїв 1961 і 1964 вилилось у яскраву демонстрацію дружби між молд. і укр. народами. В АН Молд. РСР відбулися наук. конференції. В республіці прочитано сотні лекцій, проведено літ. вечори й концерти, влаштовано книжково-ілюстративні виставки про життя і творчість поета. Свої твори присвятили Шевченкові А. Лупан — «Перша зустріч», П. Дарієнко — «Над „Кобзарем“» (обидва — 1961), Є. Буков — «Очі Тараса Шевченка» і «Шевченко на Дунаї» (обидва — 1964), П. Крученюк — «Побачив би ти нас сьогодні», «Війте, вітри», «Мені дісталась інша доля» та ін. (всі — 1965), В. Телеуке — «Кобзар» (1954) та ін. На сторінках респ. періодичних видань вміщено статті молд. письменників (А. Лупана, Є. Букова, П. Дарієнка, Й. Балцана, В. Телеуке й ін.) та літературознавців (К. Поповича, С. Чиботару, А. Кіртоки та ін.), у яких автори розкривають світове значення поезії Шевченка, співзвучність його музи з творчістю класиків молд. л-ри.

Переклади: Шевченко Т. Лукрэрь алесе. Тирасполь, 1939; Шевченко Т. Опере алесе. Кишинэу, 1951; Шевченко Т. Поезий. Кишинэу, 1959; Шевченко Т. Версурь алесе. Кишинэу, 1961; Шевченко Т. Скриерь алесе. Кишинэу, 1964.

Літ.: Богайчук М. А. Великий друг Молдавії. «Радянська Буковина», 1961, 28 лютого; Лупан А. Народний співець. «Радянська Україна», 1961, 10 березня; Буков Е. Тарас Шевченко. «Нистру», 1961, № 3; Вартичан Й. К., Додул А. Д. Шевченко в молдавській літературі. В кн.: Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. К., 1962; Романець О. Тарас Шевченко і молдавський народ. «Радянська Буковина», 1964, 9 лютого; Попович К. Любимый поэт молдавского народа. «Коммунист Молдавии», 1964, № 2; Савельев А. Т. Г. Шевченко и Молдавия. «Советская Молдавия», 1964, 8 марта; Глинський І. В. Молдавська Шевченкіана. «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1966, в. 2; Вартичан И. К., Додул А. Д. Поэт, близкий сердцу молдаванина. «Советская Молдавия», 1961, 10 марта; Чиботару С. Тарас е ши ал ностру. «Нистру», 1964, № 3; Буков Е. Ми вчилися на його слові. «Літературна Україна», 1964, 9 березня; Дарієнко П. Квіти Кобзареві. «Радянська Україна», 1964, 9 березня; Апетри Д. Тематика украинянэ ын поезия советикэ молдовеняска. «Нистру», 1975, № 8.

И. К. Вартичан, А. Д. Додул.


МОЛЕНЦЬКИЙ Антон Матвійович (справж. прізв. — Нейбок; 1843 — 74) — український актор і театр. діяч. Виконував ролі Хоми Кичатого і Гната Карого в перших виставах «Назара Стодолі» на сцені театру т-ва «Руська бесіда» у Львові (1865 — 66).


«МОЛИТВА» — вірш Шевченка, що являє собою ліричний цикл, який складається з трьох частин — варіацій-«молитов». О. Лазаревський переписав його до «Більшої книжки» з невідомого чорнового автографа, кожну частину під окремою датою: 24.V, 25.V і 27.V 1860. Заголовок — «Молитва» — над першою варіацією («Царям, всесвітнім шинкарям»)» Першою надруковано 3-ю варіацію — «Злоначинающих спини» — в журн. «Основа» (1861, № 6). Увесь цикл надруковано вперше в «Кобзарі» (т. 2. Прага, 1876) під редакторською назвою «Молитви». Тут до цього твору приєднано як його 4-у частину вірш «Тим неситим очам», генетично й за змістом споріднений з циклом. У складі «М.» цей вірш друкувався в усіх її публікаціях до виходу 2-го тому шеститомного «Повного зібрання творів» (К., 1963). Поштовхом до написання «М.» був вірш В. Курочкіна «Для великих землі», вільний переспів якого — «Тим неситим очам» — Шевченко зробив через кілька днів після закінчення циклу. Проте «М.» — не переспів з Курочкіна, а оригінальний твір Шевченка, пов’язаний з його попередніми революц. поезіями (теми осудження «царів, кровавих шинкарів» у вірші Курочкіна немає). При деякій подібності окремих образів вірш рос. поета був для Шевченка насамперед збудником його власної поетичної думки.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 pp. К., 1968.

Ю. О. Івакін.


МОЛЛЕР Федір Антонович (30.V 1812 — 1875) — російський художник, акад, петерб. Академії мистецтв (з 1840). Товариш Шевченка по Академії мистецтв, учився разом з ним у майстерні К. Брюллова В «Щоденнику» 27.VII 1857 поет позитивно відгукнувся про картину М. «Апостол Іоанн Богослов проповідує на острові Патмосі під час свята Вакха».


МОЛНАР (Molnar) Іштван 7.VIII 1855 — р. см. невід.) — угорський журналіст. Автор грунтовної розвідки «Тарас Григорович Шевченко», надрукованої в журн. «Uránia» («Уранія», 1910, № 4), в якій докладно писав про життя й діяльність укр. поета, аналізував його твори, подав уривок з балади «Причинна» та вірші «Тече вода в синє море» й «Ой не п’ються пива-меди» в своєму перекладі.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.