[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 316-328.]

Попередня     Головна     Наступна





Х


ХАЇДОВ Аллаберди (н. 15.VI 1929) — туркменський рад. поет, літературознавець. Член КПРС з 1950. Перекладач творів Лесі Українки та І. Франка. В 1962 побував з укр. письменниками на Мангишлаку, відвідав місця, де жив на засланні Шевченко. Про свої враження розповів у статті «Там, де був Шевченко», опублікованій у журн. «Совет эдебияты» («Радянська література», 1964, N» 3). Шевченкові присвятив поему «Пісня про Мангишлак» (1964).

Тв.. Синеглазый человек. «Радуга», 1964, № 3.


ХАЇРОВ Ахмет (Шагіахмет) Хаїрович (н. 1824 — р. см. невід.) — перекладач Новопетровського комендантського управління, башкир. Після закінчення Казанського ун-ту 1849 X. призначили перекладачем на Мангишлак, де він служив до 1852. Коли X. виїжджав до Оренбурга, Шевченко передав через нього листи друзям, зокрема лист до Ф. Лазаревського (2.VIII 1852). В ньому український поет принагідно просив привітати «оцього доброго і благородного сотника Хаїрова», з яким «укупі жили два года і ні разу не лаялись...».


ХАКАСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Твори Шевченка відомі в Хакасії в перекладах поета М. Доможакова. В його збірці «Вибрані вірші» (Абакан, 1955) вміщено переклади шевченкових поезій «Заповіт» та «О люди! люди небораки!» В 1972 він переклав вірш «Не завидуй багатому» [газ. «Ленин чолы» («Ленінський шлях», 28.IX 1972)]. Хакас, письменник І. Котюшев написав вірш «Сусід Шевченко» (в його кн. «Бурхливий потік». Абакан, 1953), який перекладено рос. мовою (1955). В хакас. школах вивчають життя і творчість укр. поета Делегація хакаських письменників 1972 приїжджала на Україну, відвідала могилу Шевченка в Каневі.


ХАКІМ Сібгат (справж. прізв., ім’я та по батькові — Хакімов Сібгат Тазійович; н. 17.XII 1911) — татарський рад. поет, громад. діяч. Член КПРС з 1943.

Творчості Шевченка присвятив статтю «Безстрашний борець і улюблений поет» (1939). Образ Шевченка відтворив у поемі «Через кручі» (Казань, 1967). Епіграфом до вірша «Україна» (1938) взяв останню строфу Шевченкового «Заповіту».

Тв.: Через кручи. В кн.: Хаким С. Стихи последних лет. М., 1973.


ХАЛІД Расул (н. 20.VI 1911) — узбецький рад. поет, перекладач, літературознавець До 125-річчя з дня народження Шевченка опублікував поему «Тарас», в якій розповів про життя укр. поета на засланні, про його зустрічі з місцевим населенням.

Тв.: Великому Кобзарю. «Красная звезда», 1964, 8 марта.


ХАЛІЛ Зейнал (справж. прізв. та ім’я — Халілов Зейнал Рза-огли; 1.IV 1914 — 11.VIII 1973) — азербайджанський рад. поет. Член КПРС з 1939. Шевченкові присвятив поему «Тарас», що здобула першу премію на літ. конкурсі в Азербайджані 1939. Поема пройнята любов’ю до укр. народу, до його великого поета. Х. перший в азерб. поезії створив образ Шевченка.


ХАЛІЛОВ Панах Імран-огли (н. 1.VII 1925) — азербайджанський рад. критик і літературознавець. Член КПРС з 1964. Автор книжок «Тарас Шевченко» (Баку, 1961), «Великий Кобзар України» (Баку, 1964), в яких подано біографію й охарактеризовано основні риси творчості поета і художника. До 100-річчя з дня смерті Шевченка опублікував статтю «Великий Кобзар» (1961).

Тв.: Великий Кобзарь. «Литературный Азербайджан». 1961, № 3.


ХАЛУПА (Chalupa) Франтішек (30.XII 1857 — 1.I 1890) — чеський письменник Перекладав твори рос. і укр. письменників. В антології перекладів рос. поезії «Нива» (Прага, 1885), крім поезій О. Пушкіна, М. Кольцова, І. Нікітіна та ін., опубліковано й твори Шевченка в перекладі Х. — по кілька уривків з поем «Наймичка», «Катерина» та вірш «Садок вишневий коло хати» [1884 вони були надруковані в журн. «Světozor» (№ 8, 30, 32, 37, 42, 46, 47)]. В антології в перекладах Х. вміщено ще й повні тексти Шевченкових «Тополі» і «Хустини».


ХАНГА-БАБА — урочище за 30 км на схід від Новопетровського укріплення. В цьому урочищі й навколо нього були джерела прісної води та колодязі, росли дерева. Шевченко побував тут двічі 1851 у складі Каратауської експедиції, приїжджав він сюди кілька разів і пізніше. В листі до Б. Залеського 25.IX 1855 він писав, що відвідав Х.-Б. 24.ІХ 1855. Згадки про цю місцевість є і в ін. поетових листах. Збереглося кілька творів Шевченка, виконаних в урочищі Х.-Б. на кольоровому й тонованому папері аквареллю та олівцем. Акварель «Ханга-Баба» (17,8 × 28,7) виконано не раніше як 22.V 1851 й не пізніше як у липні 1857. Під такою назвою Б. Залеський в альбомі «Життя киргизьких степів» (франц. мовою, Париж, 1865) вмістив аналогічний офорт. Серед рисунків олівцем: «Ханга-Баба» (16 × 29,4), виконаний на самому початку експедиції 22 — 23.V 1851; «Туркменські аби» (17,8 × 29,2) — в кінці серпня — не пізніше як 6.IX 1851; «Ханга-Баба» (ол. з білилом, 16,6 × 31,5), виконано тоді, коли й «Туркменські аби» (всі три твори мають авторські підписи: на першому й третьому зазначено назви творів і порядкові номери, на другому є авторська позначка «44»); рисунки «Склепіння зруйнованої будівлі» (10,5 × 17,2), «Надгробок у Ханга-Баба» (17,3 × 10,7), «Надгробок» (17 × 10,6), кілька начерків на одному аркуші — «Надгробки в Ханга-Баба» (11,6x28,8) виконано між 22.V 1851 і 1855. В урочищі Х.-Б., можливо, створено й такі рисунки олівцем: «Туркменські аби» (12,2 × 27,1) — між 27.V 1851 і 1855 та «Надгробки на туркменському кладовищі» (13,8 × 18,8) — між 1851 і липнем 1857. Всі твори зберігаються в ДМШ.


ХАНИКОВ Олександр Володимирович (1825 — 53) — рядовий 5-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. Один з активних учасників гуртка петрашевців. Х. розумів необхідність політ. боротьби і неминучість революц. сутички з царизмом. За участь у гуртку петрашевців його засуджено до страти, але в останню хвилину оголошено про заміну смертного вироку засланням рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу Шевченко познайомився з X. у червні — вересні 1850 в Орській фортеці, спілкувався з ним.

Літ.: Айзеншток И. Я. Т. Г. Шевченко и петрашевец А. В. Ханыков. «Ученые записки Ленинградского государственного педагогического института», 1948, т. 67; Большаков Л. Літа невольничі. К., 1971.


ХАНФЕНОВ Алім Мазанович (н. 10.VII 1922) — черкеський рад. письменник і перекладач. З поезією Шевченка познайомився ще в дитячі роки. Творчість укр. поета мала вплив на формування світогляду Х. Черк. мовою переклав вірші Шевченка «Заповіт», «Світе ясний! Світе тихий!», «Думи мої, думи мої, ви мої єдині», «Самому чудно. А де ж дітись?», «Сонце заходить, гори чорніють» та ін. (опубліковано у періодич. виданнях 1961 — 64).


ХАРАМБАШИЧ (Harambašić) Август (літ. псевд — С. Гетьманов, Тугомил, Хорват та ін.; 14.VII 1861 — 16.VII 1911) — хорватський письменник, публіцист і перекладач. Учасник нац.-визвольного руху народів Австро-Угорщини проти соціального й нац. гніту. Твори Х. пройняті ідеями боротьби за визволення батьків щини, єднання слов’ян, дружби з народами Росії. Переклав багато творів рос., укр., польс., болг., чес., англ. і франц. письменників. Як дослідник, поет і перекладач найбільше цікавився творчістю Шевченка. В 1887 в перекладах Х. видано збірку Шевченкових творів «Поеми», куди ввійшли «Причинна», «Тополя», «Катерина», «Наймичка», «Невольник», «Петрусь», «Неофіти», «Гайдамаки» (з пропусками) та автобіографія. В книжці вміщено й велику статтю Х. про життя і творчість Шевченка, в якій він писав, що укр. поет займає визначне місце в слов. і світовій л-рах поряд з О. Пушкіним і А. Міцкевичем. Трохи пізніше в періодич. л-рі опублікував переклади ще 5 Шевченкових творів: «Княжна» — в журн. «Vienac» («Вінок», 1888, № 28 — 29), «Відьма», «Варнак». «Меж скалами, неначе злодій», «Марина» — в газ. «Hrvatska» («Хорватія», 1890, № 79, 121, 125, 134, 135). У 1899 в журн. «Nada» («Надія», № 9 — 12) опубліковано переклади 12 ліричних поезій Шевченка — «Тече вода в синє море», «Вітре буйний, вітре буйний!», «Нащо мені чорні брови», «Тяжко-важко в світі жити», «Чого мені тяжко, чого мені нудно», «Гоголю», «Минають дні, минають ночі», «Не хочу я женитися», «За байраком байрак», «Не кидай матері! — казали», «І досі сниться: під горою» та вступ до поеми «Мар’яна-черниця» («Вітер в гаї нагинає»). Переклав також вірші «Марку Вовчку» і «Сон» («На панщині пшеницю жала»), які навів у вступ. статті до видання своїх перекладів 18 оповідань Марка Вовчка (1899). Деякі твори Х. перегукуються з Шевченковими. Напр., «Наймичка» Шевченка і «Гусляр» X.; окремі мотиви «Катерини» є в поемі X. «Сирота», а «Утопленої» — в поемі «Невольник»; вірш Х. «Коли умру, дитя моє», в якому хорват. поет з болем говорить про муки його народу в кайданах неволі, за формою дещо нагадує Шевченків «Заповіт». Подібність мотивів у Х. і Шевченка пояснюється подібністю істор. долі хорват. й укр. народів, які зазнавали соціального і нац. гніту. X. багато зробив для пропаганди творчості Шевченка серед народів сучасної Югославії, для зміцнення дружби слов. народів. Переклади Х. високо оцінила сербохорватська преса. Портрет с. 320.

Переклади: Ševčenko T. Pjesničke pripoviesti. Zagreb, 1887.

Літ.: Базилівський М. П. Т. Г. Шевченко і А. Харамбашич. «Вісник Київського університету», 1958. № 1. Серія філології та журналістики, в. 2; Базилівський М. П. Тарас Шевченко і Август Харамбашич. «Всесвіт», 1962, № 3; Кравцов Н. И. Шевченко в литературе и критике Югославии. В кн.: Тарас Шевченко. М., 1962.

М. П. Базилівський.


ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ОРДЕНА ЛЕНІНА АКАДЕМІЧНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР ІМЕНІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — створений 1922 в Києві як театр «Березіль». В 1926 театр переїхав до Харкова. В 1935 його перейменовано на Харківський держ. укр. драм. театр ім. Т. Г. Шевченка (з 1947 — академічний). На становлення колективу, формування його творчого методу й стильових особливостей великий вплив мала творчість Шевченка. В 1924 Л. Курбас здійснив постановку Шевченкових «Гайдамаків» (за власною інсценізацією), що стала етапною в історії укр. рад. театрального мистецтва. В 1961 цю виставу відновили режисери О. Сердюк і В. Крайчиченко. «Гайдамаками» Шевченка театр відкрив свої гастролі в Москві (червень 1962). В театрі йшли Шевченків «Назар Стодоля» (1939; Нижній Тагіл, 1943 — режисер Л. Дубовик; 1953 — режисер В. Крайниченко; 1971 — режисер В. Божко). сатирична комедія «Сон» за однойменною поемою Шевченка (1935 — режисер Л. Дубовик) і драма М. Зарудного «Марина», написана за мотивами творів поета (1964 — режисер В. Крайниченко).


ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ОРДЕНА ТРУДОВОГО ЧЕРВОНОГО ПРАПОРА АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ОПЕРИ ТА БАЛЕТУ ІМЕНІ М. В. ЛИСЕНКА — створений 1925 як Укр. держ. столична опера на базі оперного театру, що працював тут з 1874 (з 1918 — Нар. опера, з 1920 — Рос. опера). В 1944 театрові присвоєно ім’я М. В. Лисенка. Значне місце в його репертуарі посідають опери і балети за Шевченковими творами. Тут поставлено опери «Катерина» М. Аркаса (1923, режисер Л. Сабінін, диригент І. Палицин. художник Б. Петренко; 1963, режисер Ю. Лєков, диригент Є. Дущенко, художник Л. Братченко), «Наймичка» М. Вериківського (1945, режисер В. Будневич, диригент В. Пірадов, художник 1. Назаров), «Назар Стодоля» К. Данькевича (1960, режисер М. Авах, диригент Л. Худолій, художник Д. Овчаренко); балет «Лілея» К. Данькевича (1946, балетмейстер Г. Березова, диригент П. Баленко, художник Д. Овчаренко; 1958, балетмейстер В. Бойченко, диригент А. Калабухін, художник Л. Братченко; 1964, балетмейстер М. Корягін, диригент А. Калабухін, художник Л. Братченко). Іл. табл. XVIII.


ХАРКІВСЬКО-КИЇВСЬКЕ ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО — революційно-демократична організація різночинної інтелігенції. Утворена 1856 студентами Харків. ун-ту. В 1858 — 60 продовжувало революц. діяльність у Києві. Ставило своєю метою повалення самодержавства і встановлення республіканського ладу в Росії Провадило революційну пропаганду, організовувало недільні школи для робітників і ремісників. Т.во розгорнуло антиурядову агітацію, поширювало заборонену літературу, випускало революц. листівки, підпільно видавало рукописні журнали «Свободное слово» (у Харкові) і «Гласность» (у Києві). Підтримувало зв’язки з ін. революц. осередками в Росії, а також з О. Герценом за кордоном. Найактивніші члени т-ва Я. Бекман, П. Єфименко, П. Завадський, М. Муравський та ін. виявляли інтерес до творчості Шевченка, популяризували її, використовували в масовій революц. пропаганді (зокрема ненадруковану ще тоді поему «Сон»). Є підстави вважати, що Шевченко був поінформований про діяльність т-ва.

У січні — лютому 1860 22 члени товариства було заарештовано й засуджено до заслання. Проте т-во ще деякий час діяло. В 1861 — на поч. 1863 окремі члени т-ва ввійшли до складу таємної революц.-демократичної орг-ції «Земля і воля».

Літ.: Барабой А. З. Харьковско-Киевское революционное тайное общество 1856 — 1860 гг. «Исторические записки», 1955, т. 52; Ястребов Ф. Революционные демократы на Украине. К., 1960; Прийма Ф. Я. Шевченко і студентський рух періоду революційної ситуації 1859 — 1861 років. В кн.: Збірник праць дев’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1961.


ХАРТАХАЙ Феоктист Абрамович (н. 1836 — р. см. невід.) — студент Петербурзького ун-ту (1860), грек. Брав участь у студентських заворушеннях. Належав до демократич. табору укр. інтелігенції. Був знайомий з М. Чернишевським та М. Добролюбовим. У 60-х pp. активно співробітничав у журн. «Современник». Виголосив промову над труною Шевченка в Петербурзі. Разом з іншими студентами ніс на Смоленське кладовище труну з тілом поета. 28.II 1861 написав В. Гнилосирову листа, в якому докладно оповів про похорон Шевченка.

Літ.: Іофанов Д. Матеріали про життя і творчість Тараса Шевченка. К., 1957.


ХАРЧЕНКО Василь Іванович (14.I 1910 — 26.Х 1971) — український рад. режисер, нар. артист УРСР (з 1954). Член КПРС з 1940. До 125-річчя з дня народження Шевченка поставив «Гайдамаків» (Укр. драм. театр ім. М. Заньковецької, Запоріжжя) за власною інсценізацією. Поставив оперу «Катерина» М. Аркаса (1947, оперна студія Львів. консерваторії) за однойменною поемою Шевченка.


«ХАТА» — український літ. альманах бурж.-ліберального напряму, що його видав 1860 П. Куліш у Петербурзі. В альманасі опубліковано твори Є. Гребінки, П. Куліша, М. Вовчка, Г. Барвінок, Я. Щоголева. В розділі «Кобзарський гостинець» уперше надруковано добірку поезій Шевченка під редакційними назвами: «Калина» («Чого ти ходиш на могилу?»), «Пустка» («Рано-вранці новобранці»), «На різдво» («Не додому вночі йдучи»), «Козацька доля» («Нащо мені женитися?»), «На Вкраїну» («Немає гірше, як в неволі»), «Хатина» («Не молилася за мене»), «До зорі. (Із поеми)» (вступ до поеми «Княжна»), «Пісня» («Ой по горі роман цвіте»), під авторськими назвами — «Хустина», «Доля» (без останніх чотирьох рядків). 17.I 1859 Шевченко в листі запрошував Я. Кухаренка взяти участь у «X.», 25.III 1860 надіслав йому примірник альманаху.


«ХАТА БАТЬКІВ Т. Г. ШЕВЧЕНКА В с. КИРИЛІВЦІ» (папір, ол., 17,6 × 26,5) — рисунок Шевченка, виконаний у вересні 1843 в с. Кирилівці. Внизу напис чорнилом: «Хата Шевченка по указанию самого Шевченка». До 1934 входив до альбому 1839 — 43 років. Датується на підставі запису в метричній книзі Кирилівської церкви, який свідчить, що Шевченко був у Кирилівці у вересні 1843. На звороті рисунка — один з перших начерків ескіза до офорта «Судня рада». Зберігається в ДМШ. Іл. т. 1, с. 11.


«ХАТА НАД ВОДОЮ» (папір, ол., 15,9 × 24,3) — рисунок Шевченка, виконаний на Полтавщині або Київщині між квітнем і жовтнем 1845. Праворуч унизу напис чорнилом: «Хата над водою». На звороті — ледве помітний начерк «Пейзаж з річкою» Зберігається в ДМШ.


ХВОРОБА, СМЕРТЬ І ПОХОРОН Т. Г. ШЕВЧЕНКА. В останні роки життя поет почував себе дуже погано. Здоров’я його було зруйноване десятирічною солдатською каторгою. Все частіше давалися взнаки органічний розлад серця і печінки. Шевченко мужньо зносив нестерпний біль. Але муки ставали дедалі тяжчими, почалися приступи стенокардії. У листопаді 1860 він звернувся до лікарів. Його лікували Е. Барі та П. Круневич. У січні — лютому 1861 поет майже не виходив з дому і наполегливо працював, незважаючи на тяжкий стан здоров’я. В цей час він виконав ряд малюнків і офортів. За десять днів до смерті поет написав останнього вірша «Чи не покинуть нам, небого», а 24.II — останнього листа (до І. Мокрицького). Хворого Шевченка постійно відвідували М. Лазаревський і Г. Честахівський, у нього побували О. Афанасьєв-Чужбинський, М. Лєсков, В. Жемчужников, М. Костомаров. 25.II , в день народження поета, йому різко погіршало. Збільшувався набряк легень. Е. Барі та П. Круневич ствердили безнадійний стан хворого. Поету надіслали теплі телеграми з Харкова і Полтави, його відвідували близькі друзі. М. Лазаревський був при ньому весь час. Вдень і вночі біля нього чергували слуга М. Лазаревського І. Саєнко та академічний служник Т. Єфімов. Майже цілу ніч з 25 на 26.II Шевченко сидів у ліжку — сильний біль у грудях не давав йому лягти. О п’ятій годині ранку він попросив чаю. Саєнко подав йому склянку чаю з вершками. Поет відчув себе краще й хотів узятися за роботу. Він почав спускатися по сходах у майстерню, але раптом застогнав і впав. О 5 год. 30 хв. Шевченка не стало. Викликаний Лазаревським Е. Барі констатував раптову смерть і написав свідоцтво, зазначивши, що академік Тарас Шевченко був давно вже хворий на органічний розлад печінки та серця і що «останнім часом розвинулася водяна хвороба, від якої він помер». Звістка про смерть Шевченка рознеслася по Петербургу. До Академії мистецтв поспішали друзі, знайомі. Було послано телеграми у Київ, Харків. Одесу, Чернігів, Полтаву та інші міста. В українській, російській та закордонній пресі з’явилися повідомлення, некрологи. О. Герцен 1.IV 1861 надрукував у «Колоколе» некролог та замітку А. Гончаренка укр. мовою. 26.II увечері труну з тілом поета перенесли до академічної церкви. П. Клодт зняв посмертну маску Шевченка, а художники В. Верещагін, М. Дмитрієв-Оренбурзький, П. Ейспер, Л. Жемчужников, М. Микешин і В. Рєзанов змалювали його у труні. Наступного дня сюди зранку до вечора йшли люди, щоб попрощатися з великим сином укр. народу, віддати йому останню шану. 28. II Петербург ховав Шевченка. Похорон був грандіозним і вилився у справжню політичну маніфестацію. Над труною в академічній церкві виголосили промови В. Білозерський, П. Куліш, М. Костомаров, П. Мокрицький-Таволга, О. Афанасьєв-Чужбинський, Ф. Хартахай та представник поляків В. Хорошевський. Промовці говорили по-українському, по-російському і по-польському. Друзі поета несли відкриту труну до самої могили на Смоленському кладовищі. В багатолюдній похоронній процесії йшли майже весь університет і Академія мистецтв. Серед учасників похорону були М. Некрасов, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, М. Михайлов, Л. Жемчужников, М. Лєсков, І. Панаєв, О. Пипін, А. Ничипоренко, П. Петровський-Іллєнко та ін. На кладовищі з прощальним словом виступили Ф. Хартахай та М. Курочкін. Поховали Шевченка з лавровим вінком на чолі, в дубовій труні, яку вставили в дощану скриню, вкриту зсередини свинцем. 58 днів прах поета лежав на Смоленському кладовищі. Його могилу відвідувала передова громадськість Петербурга.

Ще в день смерті Шевченка згідно з його поетичним заповітом друзі вирішили перевезти прах поета на Україну. Дозвіл було одержано в кінці квітня 1861. Труну викопали із землі, вклали в іншу, свинцеву, а цю — в соснову домовину, оббиту по кутах залізом і в двох місцях стягнену залізними поясами. Поставили її на спеціальні дроги і покрили червоною китайкою. 26.IV 1861 багатолюдна траурна процесія пройшла містом до Московського вокзалу. На Україну тіло поета супроводили О. Лазаревський та Г. Честахівський. До Москви прах Шевченка перевезли залізницею. 27.IV труну поставили в Тихоновській церкві на Арбаті. Попрощатися з поетом приходили численні москвичі — вчені, письменники, актори, студенти. Далі до Києва на тих самих дрогах, запряжених кіньми, труну з тілом Шевченка везли поштовим трактом через Серпухов, Тулу, Орел, Глухів, Кролевець, Батурин, Борзну, Ніжин, Козелець, Бровари. Скрізь її зустрічали багатолюдні юрби народу. 6.V о 7-й годині ранку похоронні дроги прибули в Бровари, а потім у Микільську слобідку, де треба було чекати дозволу на в’їзд до Києва. Коли в місті стало відомо, що з Петербурга привезли прах Шевченка, назустріч за Дніпро поспішили численні шанувальники поета, особливо молодь — студенти й гімназисти. Перед мостом коней розпрягли, і студенти самі повезли дроги з труною. Добившись дозволу, труну поставили в церкві Різдва на Подолі. 7.V сюди прийшли тисячі киян, влаштувавши справжню політичну маніфестацію. Рідні й близькі поета сфотографувалися біля труни. О 4-й годині дня труну на руках несли з церкви до пароплава. Генерал-губернатор заборонив виголошувати промови в церкві, тому їх виголошували по дорозі від церкви до місця стоянки пароплава біля Ланцюгового мосту. Промовців було так багато, що доводилося спинятися з труною майже через кожні п’ять кроків. 8.V о 7-й год. ранку пароплав «Кременчуг» з прахом Шевченка відбув з Києва до Канева. Тіло поета супроводили його брати Микита і Йосип з дружинами та сестра Ярина, В. Шевченко з сім’єю, І. Сошенко, і М. Чалий з дружинами, О.Лазаревський, Г. Честахівський, В. Забіла, студенти Київського ун-ту М. В. Лисенко, М. Старицький, Т. Рильський та ін. О 4-й год. дня пароплав прибув до Канева. Труну поставили в Успенському соборі. 9.V відбулася багатолюдна панахида. Рідні поета, студенти Київ. ун-ту й селяни навколишніх сіл викопали могилу й змурували склеп. За відомостями поліції, що наглядала за похороном, у ньому брало участь бл. 2000 чол. Над могилою було виголошено п’ять промов. 10 (22).V о 7-й год. вечора Шевченка поховали на Чернечій (тепер Тарасовій) горі поблизу Канева.

Літ.: Смерть и похороны Т. Г. Шевченко. (Документи и материалы). К., 1961; Коломийченко М., Горленко В. В боротьбі за життя генія. К., 1964; Паламарчук Г. П. Поховання Т. Г. Шевченка на Україні. В кн.: Питання шевченкознавства, в. 3. К., 1962; Жур П. Шевченківський Петербург. К., 1972.


ХВОСТЕНКО-ХВОСТОВ Олександр Веніамінович (17.IV 1895 — 16.XII 1968) — український рад. художник театру, нар. художник УРСР (3 1945). Виконав декорації до опери М. Вериківського «Наймичка» за однойменними творами Шевченка (Об’єднаний Київський і Харківський оперний театр, який працював в Іркутську, 1943; Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка, 1944) Автор ілюстрацій до повісті О. Ільченка про Шевченка «Петербурзька осінь» (К., 1956) Держ. поемія СРСР, 1949.


ХВОСТОВ Дмитро Іванович (1757 - 1835) - російський письменник, обер-прокурор Синоду, член Петерб. АН (з 1785) Автор драм. творів, од, епіграм і послань. Його ім’я стало символом поетичної бездарності. Шевченко записав у «Щоденнику» 13.VIII 1857, що в Астраханській публічній б-ці серед ін. книжок йому трапилися твопи графа Хвостова.


ХЕМНІЦЕР Іван Іванович (16.I 1745 — 30.III 1784) — російський поет-байкар. Шевченко в повісті «Художник» вкладає в уста одного з персонажів, який побоюється за успіх академічної програми, таке речення: «Я становлюся похожим на „Метафизика“ Хемницера». Йдеться про байку X. «Метафізичний учень» (до 1873 видавалася під назвою «Метафізик»). Персонаж байки, опинившись у ямі, замість того, щоб вибиратися з неї, займається пустопорожніми псевдофілософськими балачками.


ХЕРАСКОВ Михайло Матвійович (5.XI 1733 — 9.X 1807) — російський письменник. Активний діяч масонства. Найвідоміші твори — поема «Росіада» (1779) і повісті «Нума, або Процвітаючий Рим» (1768) та «Кадм і Гармонія» (1789). Шевченко в повісті «Капитанша» згадав поему X. «Цар, або Врятований Новгород» (1890).


ХЕТАГУРОВ Коста (Костянтин Леванович; 15.X 1859 — 1.IV 1906) — осетинський письменник і громад. діяч, революц. демократ. Основоположник осет. л-ри. Писав осет. і рос. мовами. Особиста доля і творчість Х. і Шевченка мають багато спільного 3 «Кобзарем» укр поета X. познайомився, очевидно, ще під час навчання в Академії мистецтв у Петербурзі (1881 — 85). Працюючи в газ. «Северный Кавказ», сприяв друкуванню на її сторінках статей про укр. поета. В рецензії на виставу М. Кропивницького за поемою Шевченка «Невольник» (газ. «Северный Кавказ». 1893, №28) Х. тепло згадав Шевченка і вказав на відмінність між поемою та її інсценізацією. Відбуваючи заслання на Україні (1899 — 1900), Х. ближче познайомився з культурою укрнароду. Популяризував творчість Шевченка.

Літ.: Луценко І. А. Хетагуров і Україна. Херсон, 1961.


ХИТРИКОВ Василь Пимонович (н. 12.I 1922) — український рад. живописець, нар. художник УРСР (з 1977). Автор картин на шевченківські теми: «Ярина у ворожки» (за мотивами поеми «Сліпий»; 1961, Микол. худож. музей ім. В. В. Верещагіна), «У рідному домі. Сестра» (1964, Держ. музей укр. образотворчого мистецтва в Києві).


«ХІБА САМОМУ НАПИСАТЬ» — вірш Шевченка, написаний у 1-й пол. 1849 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 14 у захалявній книжечці 1849). Твір уперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). У вірші відобразилися ті ж думки й настрої, що й у поезіях 1848 «І знов мені не привезла», «Добро, у кого є господа», викликаних тугою через відсутність листів з України. Водночас у вірші з’являються нові мотиви. Поряд із жалями й обуренням з приводу мовчання колишніх друзів і шанувальників тут — горде усвідомлення свого значення для батьківщини («Либонь, уже десяте літо, // Як людям дав я „Кобзаря“») і пристрасне жадання почути, що шлях, обраний поетом, є правильним.


ХІКМЕТ НАЗИМ (Hikmet Nâzim), Назим Хікмет Ран (20.I 1902 — 3.VI 1963) — турецький письменник і громад. діяч, основоположник революц. напряму в тур. л-рі. Член Комуністичної партії Туреччини з 1922. В 1921 — 24 учився, а в 1925 — 28 працював в Комуністичному університеті трудящих Сходу в Москві. Повернувшись на батьківщину, за революц. діяльність 1938 засуджений на 28 років і 4 місяці ув’язнення. Під тиском світової прогрес. громадськості 1950 звільнений з тюрми. З 1951 жив у Радянському Союзі. Знав, любив і високо цінував поезію Шевченка. В 1954 побував на Україні. Відвідавши Держ. музей Т. Г. Шевченка в Києві, Х. писав: «Шевченко завжди мене цікавив і вражав не тільки як геніальний поет і дуже талановитий художник, але також як людина-борець, у якої немає розриву між її життям і її творами». Тоді ж написав вірш «Шевченкове перо» (в перекл. О. Новицького під назвою «Києву» опубліковано 9.VI 1954 у газ. «Вечірній Київ»). До 100-річчя з дня смерті укр. поета опублікував статті «Яблуко шевченківської поезії» («Вітчизна», 1961, № 3) та «Наш Шевченко» («Литературная газета», 9.III 1961). Міжнар. премія Миру, 1950.


ХІЛІНСЬКИЙ Іван Іванович (н. 1804 — р. см. невід.) — землемір у Межиріцькому маєтку Н. Парчевського на Черкащині. Шевченко познайомився з Х. у липні 1859, коли перебував у Канівському і Черкаському повітах, шукаючи собі ділянку, щоб побудувати хату. 10.VII 1859, обмірюючи землю поблизу с. Пекарів, X. чув антиклерикальні висловлювання Шевченка, але під час слідства ніяких свідчень поліції і жандармові не дав. Поет згадував Х. у поясненні чиновникові особливих доручень М. Андріївському.


ХІНКУЛОВ Леонід Федорович [н. 1.I 1912 (19.XII 1911 с. ст.)] — український рад. літературознавець. Член КПРС з 1945. Розробляє питання про ранню поетичну творчість Шевченка, зв’язки поета з художниками, громад. діячами 40 — 50-х pp., польс. засланцями і революц. демократами. Автор праць «Тарас Григорьевич Шевченко» (М., 1957), «Тарас Шевченко. Биография» (М., 1960), «Тарас Шевченко і його сучасники» (К., 1962), «Тарас Шевченко. Проблеми изучения жизни и творчества» (М., 1963) та ін. Один з упорядників і авторів вступної статті та коментарів до книжки «Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников» (М., 1962).


ХЛЄБНИКОВ Велемир (Віктор) Володимирович (9.XI 1885 — 28.VI 1922) — російський рад. поет. Деякий час жив на Україні. Укр. мотиви відбились у багатьох поезіях Х. Виявляв постійний інтерес до життя і творчості Шевченка, про якого чув багато розповідей від сина О. Лазаревського. Цікавився малярською спадщиною Шевченка, писав про проекти пам’ятника йому в Києві, згадував про заслання укр. поета.


ХЛЄБНИКОВ Микола Петрович (н. 1830 — р. см. невід.) — оренбурзький художник-самоук. Шевченко познайомився з Х., очевидно, у травні 1850 в Оренбурзі. К. Герн у своїх спогадах писав, що Шевченко, «перебуваючи вже під арештом на гауптвахті, дізнався про те, що проживає в Оренбурзі бідний міщанин Хлєбников, що має він надзвичайний хист до живопису; побачився з ним, упевнився, що цей молодий хлопець і справді надзвичайно обдарований, і, виїжджаючи, передав його на мої руки». Мрія поета, щоб Х. навчався в Академії мистецтв у Петербурзі, не здійснилася. Один малюнок Х. — «Портрет бухарця» зберігається в ДМШ.


ХЛИПНІВКА — село Звенигородського пов. Київської губ. (тепер Звенигородського р-ну Черкаської обл.). Шевченко був у цьому селі підлітком, коли шукав учителя малювання. Хлипнівський маляр згодився вчити Тараса, але з умовою, що той принесе дозвіл від пана. Управитель такого дозволу не дав, а забрав хлопця до панського двору.


ХЛІБОВСЬКИЙ Станіслав (1835 — 14.III 1884) — польський художник. У 1853 — 58 вчився у петерб. Академії мистецтв З 1880 жив у Кракові. В роки навчання в Академії мистецтв був у приятельських взаєминах з Шевченком. Зберігся лист-записка (1859) X. до Шевченка, в якому він просить надіслати манекен.


«ХЛОПЧИК-НАТУРЩИК» (папір, сепія, червоний ол., 36,3 × 25,8) — малюнок Шевченка, виконаний 1860 в Петербурзі. В описі речей, що його склав Г. Честахівський після смерті поета, про цей твір зазначено за № 69: «„Хлопчик заснув на зйомі“, рисував Кобзар Шевченко в Петербурзі в своїй майстерні в Академії художеств в 1860 року». В літературі малюнок іноді неправильно датований часом навчання художника в Академії мистецтв. Зберігається в ДМШ. Іл. с. 321.


ХМЕЛЬКО Михайло Іванович (н. 23.Х 1919) — український рад. живописець, нар. художник УРСР (з 1963). Член КПРС з 1952. Працює в галузі станкового живопису. Автор картин з життя Шевченка: «Т. Г. Шевченко і М. С. Щепкін оглядають Кремль у Москві» (1956, ДМШ), «В солдати» (1964). Держ. премія СРСР, 1948, 1950.


ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ Богдан (Зіновій) Михайлович (бл. 1595 — 6.VIII 1657) — гетьман України, видатний держ. діяч і полководець. Служив у реєстровому війську, брав участь у походах проти турків і татар, у сел.-козацьких повстаннях 1630 і 1637. У січні 1648 очолив повстання, яке поклало початок визвольній війні укр. народу 1648 — 54 проти польс.-шляхет. панування. Тоді ж запорожці обрали X. гетьманом. X. наполегливо домагався возз’єднання України з Росією, яке здійснила Переяславська рада 1654. Помер X. у Чигирині. Поховали його 25.VIII (4.ГХ) 1657 в Іллінській церкві в Суботові. Як герой нар.-визвольної війни 1648 — 54 Х. привертав увагу Шевченка все життя. Про Х. і події, пов’язані з його діяльністю, йдеться в поетичних творах «Гайдамаки», «Розрита могила», «Сліпий», «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові», «За що ми любимо Богдана», «Сон» («Гори мої високії»), «Заступила чорна хмара», «Ой чого ти почорніло», «Осії глава XIV» та ін., у драмі «Назар Стодоля» і трагедії «Никита Гайдай», повістях «Близнецы» та «Прогулка с удовольствием и не без морали», в «Щоденнику», а також в «Археологічних нотатках», повідомленні про видання «Живописной Украины» в газ. «Северная пчела» і в листі до М. Лазаревського 8.XII 1856. Над образом X. багато працював Шевченко і як художник. Один із ранніх його малюнків — «Смерть Богдана Хмельницького». Для першого офорта на істор. тему художник взяв один з найважливіших моментів в історії укр. народу — возз’єднання України з Росією. В 1843 він створив два ескізи «Дари в Чигрині 1649 року», а 1844 — однойменний малюнок тушшю, по якому вигравірував офорт. Цей офорт художник включив у перший випуск «Живописной Украины». В 1857 Шевченко зробив начерки «Богдан Хмельницький перед кримським ханом». Крім того, у різний час виконав кілька малюнків, на яких відтворив місця, пов’язані з діяльністю гетьмана: «Богданова церква в Суботові», «Кам’яні хрести в Суботові», «Капличка», «Чигрин з Суботівського шляху», «Читинський дівочий монастир», «У Корсуні», «В Черкасах». Відтворюючи образ X., Шевченко наголошував на його зв’язку з народом, підкреслював, що всі успіхи гетьмана зумовлені цим зв’язком. Переяславську раду Шевченко розглядав не тільки як козацьку, але й як загальнонародну. Присягу на вірність московському цареві Х. давав «со старшинами и с депутатами всех сословий народа украинского». Високо оцінюючи істор. заслуги X. як керівника визвольної боротьби укр. народу 1648 — 54 і його роль у возз’єднанні України з Росією, Шевченко називав X. «славним», «благородним», «геніальним бунтарем» і разом з тим критикував його за захист інтересів пануючої верхівки. Позитивна оцінка X. збагачена тим, що поет ставить його в один ряд з керівниками великого нар.-визвольного повстання 1768, а також ін. героями визвольної боротьби. Але водночас з визнанням істор. заслуг X. в окремих творах Шевченко оцінює його критично. Ставлення поета до Х. пояснюється тогочасним становищем укр. народу в миколаївській монархії. В своїй зненависті до царизму й кріпосництва (а закиди на адресу X. були засобом критики тогочасного ладу) Шевченко не міг всебічно оцінити прогресивне значення діяльності X. Та, незважаючи на ці суперечності в оцінці X. в окремих творах, Шевченко оцінював події визвольної війни 1648 — 54 з точки зору інтересів бойової співдружності укр. і рос. народів у боротьбі проти спільного ворога — самодержавства і кріпацтва.

І. Л. Бутич.


ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ (Хміль) Михайло (р. н. невід. — п. у жовтні 1620) — чигиринський підстароста, батько Б. Хмельницького. За деякими даними, певний час був сотником Запорізького війська. На поч. польс.-тур. війни 1620 — 21 брав участь у поході польс.-шляхет. війська на Молдавію. Загинув у Цецорській битві 1620. Шевченко в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» та в листі до М. Лазаревського 8.XII 1856 писав, що містечко Лисянка є батьківщиною Х. Відомості про це поет узяв в історика С. Соловйова, «который ссылается на Киевские акты». Проте вірогідного документа, що X. народився в Лисянці, немає.


ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ Тиміш Богданович (1632 — 15.ІХ 1653) — діяч народно-визвольної війни 1648 — 54, старший син Б. Хмельницького. За угодою з Крим. ханством 1648, був залишений заложником у Бахчисараї. З 1648 — чигиринський сотник, разом з батьком брав участь у походах в Галичину і Молдавію. 2 (12). IX 1653 його смертельно поранено під час оборони м. Сучави від польс.-шляхет. війська. В примітках до поеми «Гайдамаки» Шевченко писав, що Б. Хмельницького і його сина Тимофія поховано в Суботові і що гетьман С. Чарнецький, не здобувши Чигирина, «од злості спалив їх мертвих». Про це поет згадав і у вірші «Заступила чорна хмара». В драмі «Назар Стодоля» Шевченко свідчив, що збереглися нар. перекази про перевезення тіла Тимоша з Молдавії на Україну. В начерку ескіза «Богдан Хмельницький перед кримським ханом» Шевченко зобразив, як гетьман залишає свого сина ханові.


ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ Юрій Богданович (бл. 1641 — 1685) — гетьман України [1659 — 63], молодший син Б. Хмельницького. Слабовольний, він став маріонеткою в руках козацької верхівки польс.-шляхет. орієнтації. У 1663 відмовився від гетьманства й постригся в ченці. В 1673 його захопили в полон крим. татари. Х. став слухняним виконавцем загарбницьких планів тур. уряду щодо України. Під час Чигиринських походів 1677 і 1678 тур. уряд проголосив Х. «гетьманом». Коли спроби загарбників зазнали поразки, Х. 1681 був позбавлений «гетьманства». В 1685 його вдруге було призначено «гетьманом України». Але через півроку за наказом тур. уряду X. стратили в Кам’янці-Подільському. Шевченко згадав X. в містерії «Великий льох» і зобразив його на малюнку «Смерть Богдана Хмельницького».


ХМІЛЬНА — село Канівського пов. Київської губ. (тепер Канівського р-ну Черкаської обл.). Маючи намір придбати ділянку землі під садибу поблизу с. Пекарів, Шевченко в липні 1859 їздив через Х. у Межиріч до Н. Парчевського, відвідав у X. пасіку селянина З. Садового.


ХНКОЯН Атабек Ованесович (Хнко-Апер; 2.ХІ 1870 — 6.Х 1953) — вірменський рад. письменник. Популяризував твори Шевченка ще в дожовтневий час. У 1914 виступав з публічними лекціями про Шевченка, висловлював протест проти заборони царизмом відзначати 100-річчя з дня народження укр. поета. Один з перших перекладачів творів Шевченка вірм. мовою. Переклав «Заповіт», «Ой діброво — темний гаю!» та уривок з поеми «Княжна». Переклади та статтю «Незабутній Тарас» опублікував у журн. «Аскер» («Колоски», 1914, № 5).


ХОДЖИКОВ Кулахмет Конгир Ходжайович (н. 22.XI 1914) — казахський рад. художник, засл. діяч мист. Каз. РСР (з 1966). Твори: «Колишня фортеця Раїм, де Шевченко перебував на засланні» (гр. на дер., 1954), іл. до ювілейного видання каз. мовою творів Шевченка «Вибране» (Алма-Ата, 1964). Х. — автор розвідки про зарисовки та акварелі Шевченка з некрополів Уст-Юрти і Мангишлаку.


ХОЛОДНИЙ ЯР — урочище в лісі в Чигиринському пов. Київської губ. (тепер у Чигиринському р-ні Черкаської обл.). Тут, недалеко від Мотронинського монастиря, 1768 збиралися гайдамаки. Виступом з Х. Я. гайдамацького загону на чолі з М. Залізняком почалося на Правобережній Україні велике народно-визвольне повстання — Коліївщина. Шевченко бував у X. Я. 1843 і 1845. Це урочище він оспівав у поезії «Холодний Яр».


«ХОЛОДНИЙ ЯР» — вірш Шевченка. Автограф — в альбомі «Три літа», де твір датовано 17.XII 1845, с. В’юнище. Є прижиттєвий список твору в зошиті І. Лазаревського кін. 50-х pp. (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Вірш уперше надруковано в книжці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпціг, 1859). «Х. Я.» — одна з вершин революц. поезії Шевченка періоду «трьох літ». Темою викриття укр. панства і провіщання нар. кари він перегукується з написаним трьома днями раніше посланням «І мертвим, і живим...». Поет викриває соціальне гноблення «сердешного люду» панами («По якому правдивому, // Святому закону // І землею, всім даною, // І сердешним людом // Торгуєте?»), звинувачує дворянських літераторів у фальсифікації минулого України. Останній викривальний мотив безпосередньо спрямований проти реакційного історика А. Скальковського, який у своїх книжках «История Новой Сечи или последнего коша Запорожского» (Одеса, 1841) і особливо «Наезды гайдамаков на Западную Украину в XVIII ст. 1733 — 1768» (Одеса, 1845) паплюжив гайдамацький рух, називав гайдамаків «розбійниками», що наклали на Запоріжжя «пляму неслави». Майже дослівно цитуючи наклепницькі вигадки Скальковського («Гайдамаки не воины, — // Розбойники, воры. // Пятно в нашей истории...»), Шевченко рішуче заперечував їх («Брешеш, людоморе!»). Можливо, саме знайомство з книжкою Скальковського дало безпосередній поштовх до написання поезії. З сатиричною темою викриття укр. панства органічно поєднується елегійна тема, пов’язана з гіркими роздумами поета про недостатню революц. активність нар. мас. Він уболіває, що від шляху до Холодного Яру, де «колись гайдамаки // Табором стояли», вже «І стежки малої не осталось». Проте Шевченко переборює сумні настрої, завершуючи вірш оптимістичним ствердженням неминучого знищення кріпосницького ладу: «І повіє огонь новий // З Холодного Яру». Образ Холодного Яру став своєрідним реалістичним символом сел. революції.

Літ.: Лушпинський П. Шевченків «Холодний Яр». «Україна», 1930, № 3 — 4; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964.

Ю. О. Івакін.


ХОМЕНКО Василь Йосипович (н. 14.I 1912) — український рад. художник. Працює в галузі книжкової графіки. Автор оформлення видань творів Шевченка: «Повна збірка творів» (т. 1 — 3. К., 1949), «Кобзар» (К., 1950, 1964), «Повести» (К., 1952), «Художник» (К., 1961), «Тарас Шевченко. Мистецька спадщина» (т. 1 — 4. К., 1961 — 64), збірників «Вінок Великому Кобзареві» (К., 1961) та «Вінок Тарасові Шевченку» (К., 1963).


ХОМЯКОВ Олексій Степанович (13.V 1804 — 5.Х 1860) — російський поет, публіцист. Один із лідерів слов’янофільства. Шевченко принципово розходився з його трактуванням всеслов’янського єднання. Сатирична згадка про Х. і про «Русскую беседу», яку він редагував, є у вірші Шевченка «Умре муж велій в власяниці». Позитивне враження справив на Шевченка нелегальний вірш Х. «Кающаяся Россия» («России») (1854), який він переписав у «Щоденник» 4.IX 1857. Вдруге цей вірш записаний 16.IV 1858 рукою Г. Галагана. Шевченко назвав його «прекрасным стихотворением».


ХОРВАТСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Вперше хорвати познайомилися з творчістю Шевченка, очевидно, 1844 або трохи пізніше, коли О. Бодянський разом з ін.книжками надіслав для хорват. поета С. Враза поеми «Гамалія» і «Тризна», а можливо, й «Чигиринський Кобзар». Є свідчення, що «Гамалія» й «Тризна» потрапили до адресата. Не виключено, що С. Враз познайомив з цими творами своїх колег. Приблизно в той же час представники літ.-наукових кіл Хорватії, передусім славісти, мали змогу дізнатися про Шевченка та деякі його твори з лейпцігського славістич. журн. «Jahrbücher für slawische Literatur, Kunst und Wissenschaft» («Щорічники слов’янських літератур, мистецтва і науки», 1843, № 1), де було вміщено бібліографічну замітку про видану 1841 в Петербурзі поему «Гайдамаки». В наступному номері журналу йшлося також про другу книжку альм. «Молодик» (1843), у якій було опубл. й кілька Шевченкових поезій. Видавцем журналу, а може й автором першої замітки був славіст, лужицький серб Я. П. Йордан. У 1863 часопис «Naše gore list» («Листок з нашого лісу», № 32) опублікував за підписом Велько Рабачевич (літ. псевд. А. Шеноа) переклад вірша Шевченка «Розрита могила». В 1859 — 64 А. Шеноа навчався в Празі і, очевидно, там зі статті О. Пипіна «Листи про найновішу російську літературу», надрукованої в «ČMKČ» [«Časopis Musea království českého» («Часопис Музею Чеського королівства», 1859, т. 2)], дізнався про Шевченка. За свідченням словен. літературознавця І. Приятеля («О. М. Пипін». Любляна, 1906), А. Шеноа зустрічався в Празі з О. Пипіним і від нього міг почути про укр. л-ру та її великого поета. Окремі дослідники (М. Кравцов, Й. Бадалич) вважають, що А. Шеноа переклав і поезію «Нащо мені женитися?» [під назвою «Козацьке щастя» опубліковано без підпису перекладача в журн. «Vienac» («Вінець», 1871, № 36)]. Ставши згодом редактором (1874 — 81) цього журналу, А. Шеноа сприяв публікації на його сторінках нових перекладів творів укр. л-ри та статей про неї.

В 1873 в газ. «Agramer Zeitung» («Загребська газета») поет Д. Медич (деякий час він жив у Росії) надрукував серію статей під загальною назвою «Панславізм», в одній з яких у номері від 27.III 1873 з великим співчуттям писав про сумну долю Шевченка.

Особливо значними в справі ознайомлення хорват. громадськості з творчістю укр. поета були 80-і pp. У 1884 під час відвідин Росії перший президент Південнослов’янської Академії наук і мистецтв Ф. Рачкі подорожував і по Україні (від Одеси до Києва). Двома роками пізніше в журн. «Vienac» (1886, № 18) він докладно описав свою мандрівку; розповідаючи про укр. фольклор і л-ру, найбільше уваги приділив Шевченкові, назвавши його корифеєм малоросійської л-ри, місце якого — поряд з О. Пушкіним і А. Міцкевичем. З подорожі Ф. Рачкі привіз Шевченків «Кобзар». В альм. «Zvonimir» («Звонимир», 1886), який видавала прогрес. студент. молодь у Відні, опубліковано статтю В. Ковачевича «Літературне відродження малоросів». Більшу частину статті присвячено цілком оригінальному, самостійному аналізові творчості Шевченка. Чимало уваги приділено проблемі ідейного спрямування його поезії, відзначено її революц. характер, пристрасну народність і патріотизм. Знайомлячи читачів з літ. спадщиною поета, автор навів уривки з його творів «Заповіт», «Кавказ», «Єретик», «І мертвим, і живим...» та ін. (подаючи їх без перекладу, але лат. літерами) і переказав зміст поеми «Гайдамаки». Читачі журн. «Zora» («Світання», 1886, № 2), що виходив у м. Мостарі, могли в цей же час познайомитися з статтею «Т. Г. Шевченко» ще одного шанувальника Шевченкового таланту Ч. Брагалі, який був добре обізнаний з літ. спадщиною укр. поета і в статті докладно розповів про його життя й твори, переказав зміст поеми «Гамалія» і навів свої прозові переклади вірша «Нащо мені чорні брови» та уривка з поеми «Марина». Життєвий і творчий подвиг укр. поета давав авторові статті вагомий матеріал для порушення актуальної на той час для хорват. інтелігенції проблеми взаємостосунків митця і народу, місця творця в суспільстві. Гуманізм, народність, революц. пафос — ці найвиразніші риси спадщини Шевченка автор прагнув донести до хорват. читача. В 1894 статтю передруковано в задарському журн. «Iskra» (№ 9). Найповніше уявлення про творчість Шевченка дав хорват. громадськості А. Харамбашич. У його перекладі 1887 в Загребі вийшла Шевченкова збірка «Поеми». До збірки, що її супроводила докладна стаття перекладача про Шевченка, увійшли «Причинна», «Тополя», «Катерина», «Наймичка», «Гайдамаки», «Петрусь», «Неофіти» та «Невольник». Видання схвально зустріли в Хорватії та поза її межами. Прихильні рецензії з’явилися 1887 в хорват. періодичній л-рі (журн. «Vienac» і газ. «Obzor»), у словенській [журнали «Dom in svet» («Батьківщина і світ») та «Ljubljanski zvon»], a 1888 на це видання відгукнувся бібліографіч. заміткою львів. часопис «Зоря» (№ 19). Того самого року в журн. «Vienac» (1888, № 28 — 29) А. Харамбашич опублікував переклад поеми «Княжна». Наступного року до творчості Шевченка звернувся письменник і публіцист Д. Лопашич. У журн. «Svjetlo» (1889, № 3), що виходив за його редакцією у м. Карловаці, він опублікував свій переклад поезії «Минають дні, минають ночі». В 1890 загребська газ. «Hrvatska» («Хорватія», № 125) вмістила нотатку про новий пам’ятник на могилі Шевченка, а в номерах 79, 121, 125, 134, 135 — Шевченкові твори «Відьма», «Варнак», «Меж скалами, неначе злодій» і «Марина» в перекладі А. Харамбашича. В № 64 цієї газети опубліковано переклад статті М. Лазаревського «Останній день життя Т. Г. Шевченка». Чимало шевченківських матеріалів з’явилося в 2-й пол. 90-х pp. у сараєвському журн. «Nada» («Надія»), редактором якого був палкий прихильник Шевченкового таланту, хорват. поет С. С. Краньчевич. Так, 1895 тут надруковано велику статтю «Тарас Григорович Шевченко» М. Поповича, в якій він висвітлив життя і творчість укр. поета, назвав праці про нього І. Франка, М. Драгоманова, О. Пипіна, Г. Баттальї, Й.-Г. Обріста, Е.-А. Дюрана. Стаття мала переважно довідковий характер, але автор цікавився, зокрема, й еволюцією творчого методу Шевченка, відзначав патріотизм поета, волелюбність і інтернаціональний характер його спадщини. Високо оцінюючи літ. доробок Шевченка, автор процитував багато його поезій і переказав зміст більших творів. Цей самий журнал (1899, № 9 — 12) надрукував у перекладі А. Харамбашича й Шевченкові вірші «Минають дні, минають ночі», «Тече вода в синє море», «Тяжко-важко в світі жити», «Гоголю», «Вітре буйний, вітре буйний!» та ін. — всього 12. На 1899 припадає й публікація віршів «Марку Вовчку» і «Сон» («На панщині пшеницю жала»), які А. Харамбашич навів у передмові до збірки оповідань Марка Вовчка в своєму перекладі. В оригінальній творчості А. Харамбашича і С. С. Краньчевича є чимало поезій, тематично, сюжетно й структурою подібних до Шевченкових, що свідчить про певний творчий вплив укр. митця на цих поетів.

У 20 ст. на відзначення роковин з дня народження і дня смерті Шевченка опубліковано велику кількість статей про життя і творчість укр. поета. Найбільше таких матеріалів надруковано 1914 і 1939. В публікаціях, присвячених 100-річчю та 125-річчю з дня народження поета, наголошувалося на революц. значенні його творчості, трактувалися проблеми впливу укр. поета на хорват. літераторів, повідомлялося про відзначення ювілеїв, рецензувалися шевченківські видання тощо. Із статтями про Шевченка в хорват. пресі 1-ї пол. 20 ст. виступили письменники В. Цвєтишич («Prosvjeta», 1904, № 2), М. Петанек («Savremenik», 1914, № 4), П. Гргець [«Novine» («Газета», 1914, № 89 — 91)], Ф. Бучар («Savremenik», 1917, № 88 — 90), М. Костренчич («Nova Evropa», 1922, V/2), Б. Крмпотич [«Hrvatska revija» («Хорватський часопис», 1938, № 6)], І. Козарчанин [«Hrvatski dnevnik» («Хорватська щоденна газета», 1939, № 1041)] та багато ін. Переклад поезії «Минають дні, минають ночі», здійснений М. Павеличем (літ. псевд. — М. С. Павлов), опубліковано в журн. «Vrhbosna» («Верховинна Боснія», 1904, № 11).

Після 2-ї світової війни і створення Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії найактивнішими дослідниками й популяризаторами творчості Шевченка в Хорватії виступили Й. Бадалич та А. Флакер. Й. Бадалич у журн. «Umjetnost riječi» («Мистецтво слова», 1964, № 1) опублікував статтю «Т. Г. Шевченко в хорватській літературі», присвячену майже повністю історії інтерпретації поезій Шевченка двома найвизначнішими хорват. поетами-перекладачами А. Шеноа та А. Харамбашичем. Автор називає в статті й праці про Шевченка І. Козарчанина та А. Флакера. Й. Бадалич підкреслив велику роль волелюбної, революц. поезії Шевченка для політ. і патріотич. виховання слов. народів. У 1964 в Москві у збірнику «Шевченко и мировая культура» опубліковано рос. переклад цієї статті. В монографії Й. Бадалича «Російсько-хорватські літературні студії» (Загреб, 1972) укр. поетові присвячено цілий розділ. Чимало для популяризації творчості Шевченка в Хорватії зробив А. Флакер, який є автором праць «Тарас Шевченко — борець і революціонер» у журн. «Izvor» («Джерело», 1950, № 6), «Українська література в Хорватії» в журн. «Croatica» («Кроатика», 1970) і статей про Шевченка та ін. укр. письменників у хорват. літ. словнику «Зарубіжні письменники» (Загреб, 1968).

Працям А. Флакера, крім високої сумлінності й документальності, притаманна широта діапазону дослідження, що дає змогу авторові пов’язувати факти з життя і творчості Шевченка з найрізноманітнішими аспектами політ. і культ. життя не тільки в Хорватії, а й в ін. європ. країнах.

У Загребі 1956 видано, а 1965 перевидано «Антологію світової лірики», до якої включено й новий переклад «Заповіту» хорват. мовою (раніше був надрукований у журн. «Izvor», 1950, № 6), здійснений професором Загреб. ун-ту А. Менаць.

Переклади: Ševčenko T. Pjesničke pripoviesti. Zagreb, 1887.

Літ.: Kovačević V. Knjizevni preporod Malorusa. «Zvonimir», 1886, № 33; Bragalja C. T. G. Ševčenko. «Zora», 1886, № 2; Harambašić A. Taras Ševčenko. В кн.: Ševčenko T. Pjesničke pripoviesti. Zagreb, 1887; Braga1ja Č. T. G. Ševčenko. «Iskra», 1894, № 9; Popović M. Taras Grigorijević Ševčenko. «Nada», 1895, № 21 — 24; Petanjek M. Taras Grigorijević Ševčenko. «Savremenik», 1914, № 4; Krmpotić B. Utjecaj Ševčenka na Harambašića. «Hrvatska revija», 1938, № 6; Flaker A. Ševčenko kao borac і revolucionar. «Izvor», 1950, № 6; Лінтур П. В. До питання про зв’язки Т. Г. Шевченка з югославськими літературами. «Доповіді та повідомлення Ужгородського державного університету. Серія філологічна», 1961, № 6; Кравцов М. Т. Г. Шевченко в югославській літературі і критиці. «Радянське літературознавство», 1962, № 4; Кравцов Н. И. Шевченко в литературе и критике Югославии. В кн.: Тарас Шевченко. М., 1962; Бадалич Й. Шевченко в хорватской литературе. В кн.: Шевченко и мировая культура. М., 1964; Комадинич С. Шевченко в югославській критиці. «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1965, в. 1; Flaker A. Ukrajinska književnost u Hrvatskoj. «Croatica», 1970; Badalić J. T. G. Ševčenko. В кн.: Badalić J. Rusko-hrvatske književne studije. Zagreb, 1972.

В. Г. Гримич.


ХОРОЛ — повітове місто Полтавської губ. (тепер районний центр Полтавської обл.). Шевченко побував у Х. в жовтні 1845. У листі з Миргорода до А. та Н. Родзянок 23.X 1845 він писав: «Я страшно простудился, едучи с Хорола». Згадки про Х. є в повістях «Близнецы» і «Наймичка», в «Щоденнику» та «Археологічних нотатках». За рад. часу ім’ям поета в Х. названо вулицю.


ХОРОШЕВСЬКИЙ Владислав Юліанович (1835 — 1900) — член польського демократичного гуртка в Петербурзі, активний учасник революц. студентського руху поч. 60-х pp. Навчаючись у Петерб. ун-ті, спілкувався з М. Чернишевським і М. Добролюбовим, відвідував зібрання в редакції журн. «Основа». 28.II 1861 над труною Шевченка в церкві Академії мистецтв виголосив польс. мовою промову, яка справила на присутніх сильне враження (журн. «Основа», 1861, №3).

Літ.: Можейко О. Владислав Хорошевський — автор польської промови на похороні Шевченка. В кн.: Збірник праць дев’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1972.


ХОРТИЦЯ — острів на Дніпрі нижче Дніпрових порогів (тепер біля Дніпрогесу ім. В. І. Леніна). До 1775 Х. входила до складу володінь Запорізької Січі і була її важливим стратегічним пунктом. Шевченко був на Х. 1843. Про це він писав у листі до Я. Кухаренка 26.ХІ 1844. Згадки про Х. є в поемах «Гайдамаки», «Гамалія», віршах «Іржавець» і «Не хочу я женитися».


ХОТІНОК Ісак Павлович (н. 31.XII 1908) — український рад. графік, засл. художник УРСР (з 1974). Працює в галузі книжкової, станкової та ужиткової графіки. Оформив видання «Кобзаря» (К., 1958, 1960), альбоми «Офорти Тараса Шевченка» та «Шевченко-художник» (обидва — К., 1964). Автор проекту ювілейної медалі до 150-річчя з дня народження Шевченка й диплома, який вручають тим, кого нагороджено нею, медалі лауреата Держ. премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка й меморіального плаката до 150-річчя з дня народження поета (всі — 1961).


ХОТКЕВИЧ Гнат Мартинович (літ. псевд. — Гнат Галайда та ін.; 31.XII 1877 — 8.X 1938) — український рад. письменник, артист і мистецтвознавець. В окремих статтях 1917 — 20 виявляв нерозуміння історичного смислу боротьби, яку вела партія більшовиків за соціалістичну революцію. До Великої Жовтн. соціалістич. революції популяризував творчість Шевченка з демократич. позицій. Автор статей «Шевченкове свято в далекім, далекім краю» (1908), «Цим Шевченко великий» (1911), «Федькович і Шевченко» (1924) та ін. Написав музичні твори на слова Шевченка («Зоре моя вечірняя». X., 1922; «Тополя». Х., 1928; «Чи винна голубка, що голуба любить?». X., 1928, та ін.). Виконував роль кобзаря в кінофільмі «Назар Стодоля», поставленому за однойменною драмою Шевченка (1937, режисер Г. Тасін, сценарій І. Кулика). В шевченкознавчих працях «Енгельгардти», «Чи був Шевченко у Варшаві», «Віленська суспільність 1829 — 1830 років», «Rustem чи Lampi?», «Фантастичні дати», «Дати деяких листів» тощо (зберігаються в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). X. один з перших висвітлив деякі факти біографії Шевченка, зокрема віленського й петерб. періодів. Автор незавершеної тетралогії «З сім’ї геніїв» і повісті «Тарас Шевченко» (1966).

Тв.: Тарас Шевченко. Львів, 1966.

Літ.: Буженко Т. Становлення генія. «Вітчизна», 1967, № 3; Романенко О. Лебедина пісня. «Прапор», 1967, № 2; Скорський М. Заспів до великої теми. «Прапор», 1967, № 3; Шумило Н. Могутність генія. «Вітчизна», 1972. № 3.


«ХОЧА ЛЕЖАЧОГО Й НЕ Б’ЮТЬ» — вірш Шевченка, написаний 20.Х 1860 в Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Твір уперше надруковано в «Кобзарі» (т. 2. Прага, 1876). Ця поезія — відгук на смерть цариці Олександри Федорівни, вдови Миколи I, яка померла саме того дня. Дореволюційні дослідники помилково вважали, що у вірші йдеться про Катерину II. Твір являє собою характерне для політ. лірики Шевченка поєднання інвективи з медитацією. Прокляття на адресу цариці — давнього політ. ворога поета, осміяної ще в поемі «Сон» («У всякого своя доля»), — переростають у скорботний роздум про непорушність тодішнього ладу. Цариця померла, та залишаються «царі з міністрами-рабами», її «оддоєні щенята» (один з яких — цар Олександр II). Проте перемагає усвідомлення істор. приреченості царизму. Вірш завершується поширеним у нелегальних поезіях Шевченка мотивом майбутньої розправи народу з царями: «А люде тихо // Без всякого лихого лиха // Царя до ката поведуть».


ХРАБЧИНСЬКИЙ (Храпчинський) Олександр (н. 1819 — р. см. невід.) — польський політ. засланець, рядовий, з 1856 — унтер-офіцер 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. В солдати був відданий 1846 як учасник Галицького повстання. Х. служив разом з Шевченком у Новопетровському укріпленні. Звільнений від служби тоді ж, як і Шевченко. Про X. поетові писав І. Усков у листі 7.I 1858.


ХРАМЦОВСЬКИЙ Микола Іванович (1818 — 90) — російський історик-краєзнавець. Шевченко читав книжку Х. «Краткий очерк истории и описание Нижнего Новгорода», перша частина якої вийшла 1857. Не виключено їхнє особисте знайомство. В «Щоденнику» 9.X 1857 поет записав: «Книга хорошая и достаточно знакомит с историею края и города» (в записі прізвище X. дано неточно — «Хранцовский»).


ХРВАЧАНИН (Хрваћанин) Йованка (н. 20.I 1899) — сербська письменниця і перекладачка. Для збірки творів Шевченка сербохорват. мовою «Кобзар» (Белград, 1969) переклала поезії «Ой три шляхи широкії», «Садок вишневий коло хати», «На панщині пшеницю жала», «Ой маю, маю я оченята», «Тече вода з-під явора» та «І день іде, і ніч іде». Переклади відзначаються точністю передачі поетичних образів і ритмомелодики оригіналу.

Переклади: Ševčenko T. Kobzar Beograd, 1969.


ХРОПАЛЬ Олексій Іванович (26.III 1813 — 9.IV 1886) — службовець фірми «Брати Яхненки і Симиренко», зять Ф. Симиренка. Шевченко познайомився з ним, очевидно, в жовтні 1845 у Миргороді. В липні 1859 поет відвідав Х. на його хуторі під Млієвом як давнього знайомого. 26.XI 1859 Шевченко написав X. листа, в якому повторно просив його і П. Симиренка позичити 1100 крб. на видання своїх творів з умовою повернути борг примірниками книжки.


ХРУКАЛОВА Зінаїда Семенівна (н. 25.VI 1907) — українська рад. актриса, нар. артистка УРСР (з 1951). Член КПРС з 1940. Виконувала ролі Стехи в «Назарі Стодолі» Шевченка (1946) та Домни Костянтинівни в драмі «Думи мої...» («Слово правди») Ю. Костюка (1960), обидві — в Дніпроп. обл. укр. драм. театрі ім. т. Г. Шевченка. На фронтах Великої Вітчизн. війни 1941 — 45 виступала з читанням літ. композицій «Відьма» і «Катерина» за однойменними поемами Шевченка. Держ. премія СРСР, 1951.


ХРУЛЬОВ Степан Олександрович (1807 — 3.VI 1870) — генерал-лейтенант, один з героїв оборони Севастополя 1854 — 55. Шевченко познайомився з ним 8.IV 1858 у Петербурзі на вечорі в П. Круневича, про що свідчить запис у «Щоденнику» того ж дня. Х. був серед осіб, які підписали протест проти антисемітської вихватки журн. «Иллюстрация».


ХРУСЦЕЛЕВСЬКИЙ (Chróścielewski) Тадеуш (н. 3.VI 1920) — польський письменник і перекладач. Перекладає з рос., укр., білорус. лит. літератур. У 1951 переклав «Заповіт» Шевченка [надрук. в журналі «Wieś» («Село», № 10)]. В 1954 в журн. «Twórczość» («Творчість», № 8) вмістив свій переклад вірша «Чи не покинуть нам, небого». У «Вибраних творах» Шевченка (Варшава, 1955) опубліковано переклади «Сови», «Русалки» й раніше перекладений вірш «Чи не покинуть нам, небого», а у «Вибраних поезіях» (Варшава, 1972) — «Садок вишневий коло хати», «Ми вкупочці колись росли» та вступ до поеми «Марія». В перекладах Х. — глибоке осмислення поезії Шевченка, намагання якнайповніше відтворити поліфонізм його творів. У 1956 в газ. «Głos Robotniczy» («Робітничий голос», № 233) надрукував статтю «Тарас Шевченко», в якій розповів про життєвий і творчий шлях укр. поета.


ХРУЩОВ Дмитро Олександрович (н. 1825 — р. см. невід.) — член Харківського губернського комітету «по влаштуванню селянського стану». Брав участь у здійсненні сел. реформи 1861. Шевченко познайомився з ним 1859 у Петербурзі, коли Х. приїздив сюди у зв’язку з підготовкою сел. реформи. У червні 1859 Шевченко побував у маєтку Х. в с. Лихвині та на хуторі Нові.


ХУБІЄВ Магомет Ахіяйович (н. 15.IV 1929) — карачаївський рад. письменник, виконавець нар. пісень. Член КПРС з 1960. Популяризатор творчості Шевченка в Карачаєво-Черкесії. Збирає присвячені Шевченкові матеріали карач. мовою, виступає з лекціями і доповідями про життя і творчість укр. поета. Вірші Шевченка «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!» та «Заповіт» поклав на нар. мелодії і виконує їх як пісні. Автор статті «Т. Г. Шевченко карачаївською мовою» [«Ленинни байрагъы» («Прапор Леніна»), 1964, 13 березня].


ХУБІЄВ Осман Ахіяйович (н. 17.II 1918) — карачаївський рад. письменник. Член КПРС з 1956. Переклав 1938 Шевченкові твори «Заповіт», «Тече вода в синє море», «Тяжко-важко в світі жити», «Думи мої, думи мої, ви мої єдині», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «Не завидуй багатому» та ін. (опубліковано в карач. періодичних виданнях). «Заповіт» у перекладі Х. ввійшов до книги «„Заповіт“ мовами народів світу» (К., 1964).


ХУДОБА (Chudoba) Карел (1848 — 1917) — чеський письменник і перекладач. Широко популяризував укр. культуру. В журн. «Obrazy života» («Картини життя», 1871 — 72, № 5, за редакцією Ф. Пержіни) надрукував велику статтю «Малоросійські народні пісні». В цьому самому журналі вмістив свої переклади творів Шевченка: «Ой три шляхи широкії» — під назвою «Три шляхи» (1871 — 72, № 5), «Вітре буйний, вітре буйний!» (1871 — 72, № 6, з пропуском 14 — 16-го рядків), «Нащо мені чорні брови» і «Тече вода з-під явора» (обидва 1871 — 72, № 7) та ін.


«ХУДОЖНИК» — повість Шевченка, написана рос. мовою 25. 1 — 4.X 1856 в Новопетровському укріпленні. Автограф зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Це — чорновий рукопис з багатьма закресленнями й виправленнями. Вперше за автографом з довільними змінами в тексті й помилками та з підзаголовком «автобиографическая повесть» опубліковано в журн. «Киевская старина» (1887, № 1 — 3). Ця повість — другий після «Музыканта» твір, присвячений темі інтелігента-кріпака. В повісті розкриваються соціальні причини трагічної долі талановитих людей з народу. В основу сюжету твору Шевченко поклав багато епізодів з власного життя. В образі художника-кріпака, викупленого на волю, неважко розпізнати самого автора. Але назвати повість цілком автобіографічною не можна. За принципом відображення дійсності вона належить до творів, у яких мемуарно-епістолярний жанр поєднується з документальним нарисом і повістю, побудованою на худож. вигадці. Розповідь ведеться від імені оповідача, в образі якого автор змалював художника І. Сошенка, але втілив свої власні думки і переживання. В образі головного героя в першій частині повісті Шевченко показав самого себе. Оповідач подає історію викупу Шевченка з кріпацтва, зображує його оточення в Академії мистецтв, відтворює атмосферу культурного й суспільного життя тодішнього Петербурга, дає портретні замальовки й характеристики К. Брюллова, О. Венеціанова, В. Жуковського, Г. Михайлова, І. Сошенка, В. Штернберга, П. Енгельгардта, В. Ширяева. Тут автор виступає передусім як мемуарист. Правдивість у змалюванні окремих епізодів і реальних осіб підтверджується записами в «Щоденнику» й листами Шевченка. Для змалювання образу головного героя письменник творчо використав факти з власного життя, змінивши хронологічні рамки подій відповідно до задуму. Другу частину повісті, в якій розповідається про одруження художника, його божевілля і смерть, автор побудував на худож. домислі. Основний сюжет супроводять паралельні історії з життя митців, у зв’язку з чим історія центр. персонажа набуває типових рис, а трагічна розв’язка сприймається як неминучий наслідок умов, в яких перебували інтелігенти — колишні кріпаки. У повісті наявна своєрідна роздвоєність автора на головного героя й оповідача. В образі художника Шевченко розкрив свої юнацькі переживання й захоплення, наївну безпосередність у ставленні до людей, в оточенні яких перебував. Пізніші погляди на життя він втілив в образі оповідача, сприйняття реальної дійсності якого підпорядковане революц.-демократичному світоглядові письменника. За худож. довершеністю й естетичною цілісністю повість — один з кращих прозових творів письменника. У ній відобразилися естетичні погляди Т. Г. Шевченка, збагачені великим життєвим досвідом і практикою його художньої творчості. Як войовничий поборник принципів матеріалістичної естетики Шевченко захищав первинність буття, вторинність ідей, залежність духовного життя людини від умов, в яких вона перебуває. Відстоюючи реалістичне мистецтво, він у той же час був противником рабського копіювання природи, грубого натуралізму. Шевченко підкреслював, що високе, справжнє мистецтво потребує титанічної праці. Він осуджував тих митців, які на перший план ставили власні інтереси. Шевченко наголошував на виховній і суспільній ролі мистецтва, виступав за мистецтво, що служить інтересам трудового народу, його боротьбі за світлі ідеали майбутнього.

Літ.: Пыпин А. Русские сочинения Т. Г. Шевченка. «Вестник Европы», 1888, № 3; Зуммер В. Художник Михайлов (З коментарів до Шевченкового «Художника»). «Червоний шлях», 1931, № 4; Колесник П. Проза Т. Г. Шевченка. «Літературна критика», 1936, № 10; Кирилюк Є. Тарас Шевченко. К., 1964; Білецький О. Російська проза Т. Г. Шевченка. В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 2. К., 1965; Кодацька Л. Художня проза Т. Г. Шевченка. К., 1972; Гром’як Р. Повість «Художник» як вияв естетичних поглядів Шевченка. В кн.: Збірник праць дев’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1972.

Л. Ф. Кодацька.


ХУЗАНГАЙ Петро (Педер) Петрович (22.I 1907 — 4.III 1970) — чуваський рад. письменник, нар. поет Чув. АРСР (з 1950). Член КПРС з 1943. Твори X. «Пісня Україні», «Київським каштанам» та ін. з циклу «Над Дніпром» сповнені любові й поваги до укр. народу. Перекладач творів укр. рад. поетів чувас. мовою. Образ Шевченка змалював у віршах «Поетові України» (1951), «Роздуми біля Лаври» (1952), «Рани поета» (1964). Творчості Шевченка, її впливові на чувас. поетів присвятив статті «На Тарасовій горі» (1955), «Наші серця в Каневі» (1961) та ін. Брав активну участь у підготовці видань у Чувашії Шевченкового «Кобзаря» (1954) та «Вибране» (1964). Виступав з промовою у Києві на об’єднаному пленумі Правлінь Спілки письменників СРСР і Спілки письменників України, присвяченому 150-річчю з дня народження Шевченка. Портрет с. 332.

Тв.: Рани поета. «Вітчизна», 1964, № 3; [Поезії]. В кн.: Хузангай П. Салям тобі, Україно! К., 1968; [Статті]. В кн.: Хузангай П. Книга дружбы. Чебоксари, 1966.


ХУН СЮ-ЦЮАНЬ (Гонг; 1814 — 1.VI 1864) — керівник селянської революц. війни в Китаї 1850 — 64 проти феодалів і нац. гноблення з боку маньчжурської династії Цін (т. з. Тайпінське повстання). Шевченко в «Щоденнику» 6.IX 1857 процитував початок промови Х. С.-ц. до повстанців перед штурмом Нанкіна, спрямованої проти імператорських сановників-мандаринів, і зазначив: «Скоро ли во всеуслышание можно будет сказать про русских бояр то же самое?». Поет одержав відомості про X. С.-ц. з статті «Новейшие сведения о действиях китайских инсургентов» («Русский инвалид», 31.VII 1857).


ХУРГІНАС Алексіс (н. 25.V 1912) — литовський рад. поет, перекладач. В журн. «Raštai» («Твори», 1941, № 3) опублікував свої перші переклади віршів Шевченка «Вітер з гаєм розмовляє», «Тече вода з-під явора» і «Світе ясний! Світе тихий!». До литовських видань творів Шевченка «Вірші» (Вільнюс, 1955) та «Кобзар» (Вільнюс, 1961) ввійшли в перекладах X. балада «Тополя», вступ до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий», поезії «Гімн черничий», «І Архімед і Галілей», «Над Дніпровою сагою», «Вітер з гаєм розмовляє», «Мені однаково, чи буду», «Полякам», «Доля» та ін. Держ. премія Лит. РСР, 1972.


«ХУСТИНА»Чи то на те божа воля?») — вірш Шевченка, написаний в 2-й пол. 1847 в Орській фортеці. Автограф першої редакції — в «Малій книжці» (за № 16 у захалявній книжечці 1847), де твір не має назви і починається словами «Була собі Катерина». Автограф остаточної редакції — в «Більшій книжці», куди поезію переписано 1858. Остаточна редакція істотно відрізняється від першої: в ній узагальнено образи героїв, підкреслено типовість їхньої долі, знято власні імена, посилено пісенність стилю. Твір уперше надруковано в журн. «Народное чтение» (1859, № 3) без імені автора. «X.» — ліро-епічна поезія-мініатюра історично-побутового змісту. В основі її сюжету — трагічна доля закоханих наймитів-сиріт, героїчна загибель козака. Вірш уславлює патріотизм нар. мас. Композиційно твір складається з трьох частин. У першій частині розповідається про взаємини «безталанної» і «неборака», в другій описано проводи милого в похід і чекання його, в третій змальовано трагічно-урочисту картину перевезення мертвого козака на батьківщину. Народнопоетичний символ хустини в контексті поезії асоціюється і з щастям, і з славою, і з смертю. Важливу роль відіграють й ін. символи («веселля» — битва), контрастні зіставлення, зачини, характерні для дум і нар. пісень.

Літ.: Франко І. Із секретів поетичної творчості. К., 1969; Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. K.. 1968.

П. І. Орлик.


«ХУТІР НА УКРАЇНІ» (папір, ол., акв., 16,7 × 24,7) — малюнок Шевченка, виконаний під час другого перебування поета на Україні між квітнем 1845 і квітнем 1846. Ліворуч унизу олівцем ледве помітний напис: «З Хутор В...» (кінець цього напису прочитати не можна). Праворуч унизу чорнилом рукою Г. Честахівського напис: «Хутор на Украйні». Датується на підставі даних про перебування Шевченка на Полтавщині. Зберігається в ДМШ.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.