[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1976. — Т. 1. — С. 161-180.]

Попередня     Головна     Наступна

Гол — Гю

ГОЛИНСЬКИЙ Михайло Теодорович (2.I 1890 — 1.XII 1973) — український співак (тенор). Виступав у містах України (Харків, Одеса, Київ) та в Москві, Ленінграді, Тбілісі. В 1930 — 38 співав на оперних сценах Варшави, Львова, Познані. З 1938 жив у Канаді. Виконував романси на вірші Шевченка («За думою дума», «Минають дні», «Мені однаково» М. В. Лисенка, «Три шляхи», «Думка» Я. Степового). Виступав з концертами на шевченківських ювілеях у Галичині.

ГОЛИЦИН Володимир Федорович (1834 — 76) — ад’ютант нижегородського військ. губернатора, князь. Учасник Кримської війни 1853 — 56. Шевченко познайомився з Г. 1857 і прихильно згадував його в «Щоденнику» 12, 18, 29. XI 1857.

ГОЛИЦИНА Лідія Федорівна (1837 — 89) — молодша сестра В. Голицина. До березня 1858 жила в Нижньому Новгороді в родині брата. Тут з нею познайомився Шевченко. Поет прихильно згадав її в «Щоденнику» 12 та 18.ХІ 1857.

ГОЛЛАНДСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Першу згадку про Шевченка голландською мовою знаходимо в курсі виданих лекцій російського соціолога П. Кропоткіна «Ідеали й дійсність у російській літературі», що їх він читав 1901 в США. П. Кропоткін писав про тяжку долю Шевченка, підкреслював виняткову популярність його творів з життя кріпаків. У 1905 лекції видано англ. мовою в Лондоні, а 1907 їх перекладено голландською і російською мовами. У 1920 фламандський публіцист Г. Схамельговт у статті, надрукованій у брюссельській газ. «Ons Vaderland» («Наша батьківщина», 5 — 6.Х 1920), подав стислу характеристику творчості Шевченка і свій прозовий переклад «Заповіту». «Заповіт» — єдиний твір Шевченка, перекладений фламанд. мовою. Перекладач досить точно відтворив зміст, пафос і глибокий ліризм вірша, але недотримання форми оригіналу зробило його поезією в прозі.

Першою спеціальною працею фламанд. мовою, присвяченою Шевченкові, була стаття фламандського письменника, професора Гентського ун-ту Й. Десне «Шевченко. До ювілею Тараса Григоровича Шевченка (1814 — 1861) — кріпака, найвидатнішого поета України», яку він надрукував у журн. «De Sowjet Unie» («Радянський Союз», 1939, № 6). В ній автор подав докладні відомості про життя й творчість укр. поета. В 1939 у Гентському ун-ті влаштовано виставку з нагоди 125-річчя з дня народження Шевченка. Статті-повідомлення про цю виставку опубліковано 19.V і 19.VI 1939 в газ. «De Dag» («День»). У 9-му томі «Великої енциклопедії принца Вінклера» (Амстердам — Брюссель, 1959) вміщено статтю про Шевченка, в якій відзначено винятковий талант, «що зробив його найбільш національним українським поетом» (у дещо скороченому варіанті статтю передруковано 1963 в 5-му томі нового видання тієї ж енциклопедії).

Переклади: Шевченко Т. Г. Заповіт. Мовами народів світу. К., 1964.

Літ.: Євніна О. М. Дожовтнева та радянська українська література за рубежами СРСР. К., 1956.

О. О. Миронов.

ГОЛЛЕНДЕР (Hollender) Taдеуш (30.V 1910 — 31.V 1943) — польський поет. З 1933 (з перервами) редагував у Львові журн. «Sygnały», в якому вміщував матеріали про польсукр. літ. зв’язки. Написав кілька статей на цю тему. Підготував антологію укр. поезії у власних перекладах (Варшава, 1972). Уперше польс. мовою переклав твори Шевченка «Ой виострю товариша» та «Ой люлі, люлі, моя дитино», їх надруковано в збірнику Шевченка «Поезії» (Варшава, 1936). Розстріляний гітлерівцями у Варшаві за участь в антифашист. русі.

«ГОЛОВА ЖІНКИ» (папір, акв., 11,6 × 9,1) — портрет, що його виконав Шевченко 1834 в Петербурзі Ліворуч унизу аквареллю підпис і дата: «Шевченко 1834». На звороті паспарту чорнилом напис: «Рисунок Тараса Григорьевича Шевченко (1814 — 1861)». В л-рі згадується також під назвою «Портрет невідомої жінки». Зберігається в ДМШ.

ГОЛОВАНІВСЬКИЙ Сава Овсійович (н. 29.V 1910) — український рад. письменник. Член КПРС з 1942. Шевченкові присвятив драм. поему «Поетова доля» (1939), в якій відобразив події періоду «трьох літ»

Тв.: Поетова доля. В кн.: І мене в сім’ї великій... К., 1961.

ГОЛОВАТИЙ Антон Андрійович (1744 — 9.II 1797) — кошовий отаман Чорноморського козацького війська (1797). Належав до верхівки запорізької старшини, яка прагнула вислужитися перед царським урядом і здобути рівні права з рос. дворянством. У 1774 їздив до Петербурга з проектом реорганізації запорізького війська. Після ліквідації Нової Січі (1775) Г. — капітан рос. армії. В 1787 за дорученням царського уряду брав участь в організації Війська вірних козаків, 1788 перейменованого на Чорноморське козацьке військо. Г. також писав вірші-пісні. Він є автором пісні «Ой боже наш, боже милостивий», варіант якої під назвою «Ой боже наш, боже, боже наш єдиний» влітку 1846 невідомою рукою записано в альбомі Шевченка 1846 — 50 pp. Про певне зацікавлення молодого Шевченка особою Г. під впливом літ. джерел свідчить поезія «До Основ’яненка» Прочитавши в «Отечественных записках» (1839, кн. 10) нарис Г. Квітки-Основ’яненка «Головатый. Материалы для истории Малороссии», Шевченко звернувся до його автора з віршем, в першій редакції якого були рядки: «Наш завзятий Головатий // Не вмре, не загине». Згодом“ поет переглянув своє ставлення до Г. і змінив ці рядки на: «Наша дума, наша пісня // Не вмре, не загине». Герой повісті «Близнецы» Федір Сокира начебто разом з Г. 1774 їздив до Петербурга. Про участь Г. у формуванні Чорномор. козац. війська йдеться в поемі «Невольник» («Тепер, кажуть, в Слободзеї // Останки збирає // Головатий та на Кубань // Хлопців підмовляє»). Шевченко цікавився Г. і як художник. Так, у листі до Я. Кухаренка (лютий 1843) він писав про свій намір намалювати Г. і літографувати малюнок у Парижі й просив організувати передплату на літографію. Того ж 1843 Шевченко зробив ескіз олівцем «А. Головатий біля Неви? (ДМШ).

І. Л. Бутич.

ГОЛОВАТИЙ Павло Фролович (1715 — 95) — останній суддя Запорізького війська. Мав великі маєтності на Україні. Як обозний козац. війська брав участь у рос.-тур. війні 1768 — 74. Шевченко згадав Г. в поемі «Гайдамаки».

ГОЛОВАХА Іван Петрович (н. 10. VII 1916) — український рад. філософ. Член КПРС з 1S49. Вивчає суспільно-політичні й філософ. погляди Шевченка, єдність філософських поглядів рос. революц. демократів і Шевченка. Автор праць «Атеїзм українських революційних демократів» (К., 1956), «Т. Г. Шевченко і російські революційні демократи 50 — 60-х років XIX ст.» (К., 1953), «Великий український мислитель» (1964) та ін.

ГОЛОВАЦЬКИЙ Яків Федорович (29.Х 1814 — 13. V 1888) — український письменник, учений, педагог. Один із зачинателів нової української л-ри в Галичині. Разом з М. Шашкевичем та І. Вагилевичем упорядкував і видав альм. «Русалка Дністровая» (1837). З 50-х pp. став прихильником слов’янофільських ідей, перейшов у табір реакції. Видав зб. «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (кн. 1_4. М., 1878). У рецензії на альм. «Ластівка» (СПБ, 1841) відзначав глибину почуттів і дар прекрасної народної мови Шевченка.

ГОЛОВАЧОВ Андріан Пилипович (1820 — 89) — російський учений-зоолог. Шевченко познайомився з ним 1852, коли Г., виконуючи наукове завдання, приїздив на п-ів Мангишлак. На поета ця зустріч справила велике враження, він захоплено згадував про неї в листах до Г. 15.XI 1852 і до О. Бодянського 15.XI 1852.

ГОЛОВІН Іван Гаврилович (1816 — 83) — російський письменник-публіцист. Перебуваючи за кордоном, видавав книжки антимонархічного спрямування, за які був заочно засуджений до каторжних робіт. Один з ініціаторів видання і редакторів серії «Русская библиотека», 8-м випуском якої був збірник «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпціг, 1859). Відомостей про те, як потрапили безцензурні вірші Шевченка за кордон, немає. Шевченко, довідавшись про намір Г. видати цей збірник, пояснював 18.Х 1858 В. Долгорукову, що він ніяких рукописів Г. не давав. Г. згадував Шевченка як народного борця за свободу у книжці «Молодая Россия» (Лейпціг, 1859).

Літ.: Прийма Ф. Я. Шевченко і вільна російська преса. В кн.: Збірник праць п’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1957.

ГОЛОВКО Микола Олексійович (1825 — 16.VI 1850) — магістр математичних наук Харків. ун-ту, активно пропагував Шевченкові революц. ідеї. Знайомий С. Левицького. У листі до Шевченка 6.III 1850 С. Левицький писав про Г.: «Як зійдемось, то перве слово його об Вас... Головко каже, що Вас не стало, а на місто того стало більш людей аж до 1000, готових стоять за все, що Ви казали...». Цей лист під час обшуку 1850 відібрали в поета і передали до «Третього відділу». На Шевченка, С. Левицького і Г. заведено справу. Г. застрелився, коли жандарми прийшли його арештовувати.

ГОЛОВНЯ Тимофій Родіонович (1790 — 17.VIII 1837) — російський і український художник. Вчився в петерб. Академії мистецтв і 1831 здобув звання вільного художника. Був старшиною пансіонерів Товариства заохочування художників. За картину «Смерть Авеля» одержав другу золоту медаль. Шевченко згадував Г. в повісті «Художник».

ГОЛОДНИЙ Михайло Семенович (справж. прізв. — Епштейн; 24.XII. 1903 — 20.I 1949) — російський рад. поет і перекладач. Член Комуністичної партії з 1939. Жив на Україні. Переклав поезії Шевченка «Слава» і «Подражаніє 11 псалму». Його переклади опубліковано в багатьох виданнях творів Шевченка рос. мовою починаючи з 1939. Укр. поетові присвятив «Пісню про Тараса Шевченка» (1939) та ін. твори.

«ГОЛОСА ИЗ РОССИИ» — неперіодич. збірник революц. спрямування, який О. Герцен і М. Огарьов видавали 1856 — 60 в Лондоні. Вийшло 9 книжок. Кореспонденції, що надходили з Росії, були спрямовані проти феодально-кріпосницького ладу. Збірник нелегально пересилали в Росію. Один з випусків «Г. из Р.» (очевидно, червневий 1857) Шевченко взяв прочитати в М. Брилкіна в перший день свого перебування в Нижньому Новгороді (запис у «Щоденнику» 20.IX 1857).

ГОЛЯХОВСЬКИЙ Петро Петрович — петербурзький чиновник, колезький секретар. У службових справах не раз приїжджав до Нижнього Новгорода. Тут у жовтні 1857 Шевченко і познайомився з ним. Поет дістав від нього деякі неточні відомості про безцензурну рос. пресу за кордоном і занотував у «Щоденнику» 16.X 1857 (прізвище подав неточно: Голіховський).

ГОЛЬБЕЙН (Holbein) Ганс Молодший (н. 1497, за ін. даними, 1498 — п. у жовтні, за ін. даними, листопаді 1543) — німецький художник доби Відродження. Автор портретів і картин реліг. змісту. В повісті «Музыкант» Шевченко згадував гравюру Г. (помилково називаючи її картиною) з серії «Образи смерті» (інакше — «Танок смерті»). В «Щоденнику» 10.VII 1857 Шевченко з осудом говорив про сучасних йому нім. художниківідеалістів, які не творчо наслідували Гольбейна.

ГОЛЬЦ-МІЛЛЕР Іван Іванович (9.XII 1842 — 17.VIII 1871) — російський поет і перекладач. Учасник революц.-демократич. руху 60-х pp. За участь у революц. гуртку П. Заїчневського, який поширював заборонену л-ру, зокрема твори Шевченка, Г.-М. виключили з Моск. ун-ту. В громадянській ліриці наслідував укр. поета, цитував його твори, зокрема неопубліковані. Так, Шевченкові слова «І день іде, і ніч іде» він поставив епіграфом до свого вірша «Коли ж?».

ГОМБОЖАВ Доржійн (н. 1932) — монгольський письменник і перекладач. Широко популяризує творчість Шевченка. Переклав монг. мовою його поеми «Наймичка», «Кавказ», «Єретик», «Невольник», «Сова», баладу «Тополя» та кілька поезій. Всі вони ввійшли до збірки Шевченкових творів під назвою «Наймичка» (Улан-Батор, 1964).

ГОМЕЛЬ — повітове місто Могильовської губ. (тепер центр Гомельської обл. БРСР). Деякі шевченкознавці вважають, що Шевченко був тут проїздом 1843, коли їхав з Петербурга на Україну, і 1847, коли його заарештованого везли з України в Петербург. Одну з вулиць Г. за радянського часу названо ім’ям поета.

ГОМЕР (Όμηρος) — легендарний давньогрецький поет. Час життя Г. визначають по-різному — від 12 до 7 ст. до н. е. З його ім’ям пов’язують і творення поем «Іліада» та «Одіссея». Шевченко не мав сумніву щодо реального існування Г. і уявляв собі його подібним до укр. кобзарів. Обізнаність з творами Г. укр. поет вважав ознакою ерудованої людини. «Іліаду» він читав у рос. перекладі М. Гнедича. «Одіссею», очевидно, прочитав після заслання в рос. перекладі В. Жуковського (СПБ, 1849). Сюжет «Одіссеї» Шевченко використав у малюнку «Телемак на острові Каліпсо». Г. та його персонажів згадував у повістях «Художник», «Близнецы», «Капитанша» тощо.

ГОМОЛЯКА Вадим Борисович (н. 30.Х 1914) — український рад. композитор, засл. діяч мист. УРСР (з 1958). Член КПРС з 1953. За поемою Шевченка «Слепая» створив балет «Оксана» (1964, Донецький театр опери та балету), написав також симфонічну сюїту з балету «Оксана» і хор «Дума про Кобзаря» (слова Д. Лупенка). Держ. премія СРСР, 1951.

ГОНГ — керівник Тайпінського повстання 1850 — 64 в Китаї. Див. Хун Сю-цюань.

ГОНСАЛЕС-ГУТЬЄРРЕС (González Gutiérez) Сіпріяно (н. 30.XI 1911) — іспанський поет і перекладач. Член Комуністичної партії Іспанії з 1931. Учасник нац.-революц. війни ісп. народу 1936 — 39. З червня 1939 живе в СРСР. Брав участь у Великій Вітчизн. війні Рад. Союзу 1941 — 45. Разом з С.-М. Арконадою, X. Матеу, X. Сантакреу-Мансанетом, А. Ерраїсом-Комасом та ін. підготував до друку «Вибрані твори» (М., 1964) Шевченка ісп. мовою (за підрядником Р. Естрели-Льопіса). Для цього видання переклав «І мертвим, і живим...», в цілому правильно передавши зміст Шевченкового твору.

ГОНТА Іван (р. н. невід. — п. 1768) — один з керівників народного повстання 1768 на Правобережній Україні проти польс.-шляхет. гніту (див. Коліївщина). Сотник надвірних козаків в Умані. Під час наступу гайдамацького війська під проводом М. Залізняка Г. разом з загоном надвірних козаків перейшов на бік повстанців. Гайдамаки 9 — 10 (20 — 21). VI штурмом здобули Умань. Г. було проголошено уманським полковником. 27.VI (8.VII) 1768 під час зустрічі з командуванням царських військ Г. було підступно схоплено і передано на розправу польській шляхті. В с. Сербах, що на Поділлі, після лютих тортур Г. страчено. У творах Шевченка «Гайдамаки», «Невольник», «Великий льох», «Холодний Яр» Г. зображено героєм, який віддав життя за визволення народу з-під польс.-шляхет. гніту.

ГОНЧАР Олесь (Олександр) Терентійович (н. 3.IV 1918) — український рад. письменник. Член КПРС з 1946. Про значення Шевченка для рад. соціалістичної культури писав у статті «Він належить вічності» (1961), в передмові до «Кобзаря» (К., 1970) «Невідцвітне слово» тощо. Виступав з доповіддю на урочистому засіданні в Києві 9.III 1964 з нагоди 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка, з промовою на Міжнародному форумі діячів культури, присвяченому 150-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка, на вечорі в Токіо у зв’язку з 100-річчям з дня смерті Шевченка. Згадки про Шевченка є у творах Г. «Людина і зброя» (К., 1960), «Тронка» (К., 1963), «Циклон» (К., 1970) та ін.

Член Всесвітньої Ради Миру (з 1974). Держ. премія СРСР. 1947, 1948. Ленінська премія, 1964. Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1962.

Тв.: Шевченко й сучасність. — Жити йому в віках. В кн.: Гончар О. Про наше письменство. К., 1972.

ГОНЧАРЕНКО Андрій (Агапій) Онуфрійович (31.VIII 1832 — 5.V 1916) — учасник визвольного руху 19 ст., перший перекладач творів Шевченка англійською мовою, автор перших статей про Україну і Шевченка українською мовою на амер. континенті. Н. на Київщині. З листопада 1857 був ієродияконом при рос. посольстві в Афінах. За листування з О. Герценом і М. Огарьовим, за статті в «Колоколе», в яких викривав рос. духівництво, 2.II 1860 був заарештований. У Константинополі (по дорозі в Росію, куди його мали привезти) друзі-земляки допомогли йому втекти. 4.III 1860 прибув до Лондона. Працював складачем «Вільної російської друкарні», заснованої О. Герценом, давав уроки рос. мови. 1.IV 1861 вмістив у «Колоколе» статтю з приводу смерті Шевченка (укр. мовою), в якій відзначив суспільноістор. значення його творчості. В 1865 виїхав до США. В 1867 у Сан-Франціско заснував першу на амер. континенті слов. друкарню. Видавав (1.III 1868 — 1.IV 1872) англ. і рос. мовами двотижневик «The Alaska Herald» («Вісник Аляски») та випустив 5 номерів (з 1.ІХ 1872 до 1.VI 1873) рос. й укр. мовами журн. «Свобода», в № 5 передрукував згадану статтю з «Колокола» і подав в оригіналі уривок з поеми «Кавказ». В № 1 «The Alaska Herald» (1.III 1868) вмістив свій прозовий переклад англ. мовою уривків з поеми «Кавказ» (рядки 89 — 106, 128 — 129) під назвою «Цікаві ідеї поета Тараса Шевченка». Це була перша згадка про Шевченка в англомовному світі. У цьому самому двотижневику надрукував укр. мовою уривки з творів «І мертвим, і живим...» (1.ІХ 1868), «Кавказ» (1.ІХ

1868 і 15.ГХ 1868) та «Думи мої, думи мої, лихо мені з вамиї» (двічі один і той же уривок 1.II 1869 і 15.II 1869). Це була перша публікація (в оригіналі) віршів Шевченка в Америці. Листувався з М. Павликом. У 1893 надіслав йому свою фотографію, написавши на зворотному боці уривок Шевченкового переспіву 136-го «Псалму Давидового». Портрет с. 167.

Літ.: Зорівчак Р. Піонер англомовної шевченкіани. «Всесвіт». 1973, № 3.

Р. П. Зорівчак.

ГОНЧАРЕНКО Тарас (24.II 1822 — р. см. невід.) — товариш Шевченка. В. Г. Шевченко у своїх спогадах свідчив, що Г. мав дитячі малюнки Шевченка. Поет зустрічався з Г. влітку 1859, коли втретє приїздив з Петербурга на Україну.

«ГОРА КУЛААТ» — два однойменні твори Шевченка, на яких зображено г. Кулааг (дослівно — «буланий кінь»), що між хребтами Пн. Актау й Зх. Каратау. Один з малюнків — акварель (папір, 12,8 × 31,9). За колоритом і характером виконання він схожий на інші акварельні малюнки цього часу. Виконано його або під час Каратауської експедиції, або пізніше (між липнем 1851 і липнем 1857) за олівцевим ескізом. Шевченко подарував твір родині Ускових. Другий твір — ескіз олівцем (тон. папір, 18 × 32). На ньому ліворуч унизу є порядковий номер і авторська назва: «33. Г. Кулат». Виконано його між липнем і 8 серпня 1851, під час перебування експедиції в районі Пн Актау. Акварель і рисунок олівцем зберігаються в ДМШ.

ГОРАК (Horák) Іржі (н. 4.XII 1884) — чеський фольклорист, етнограф і літературознавець, дійсний член Чехословацької АН (з 1956). У 1945 — 48 — посол Чехословаччини в СРСР. Популяризує укр. культуру, досліджує укр.чес. та укр.-словацькі фольклорні й літ. зв’язки. Про Шевченка згадував у своїх університет. лекціях в 20-х pp. Організатор і учасник багатьох шевченківських вечорів. На ювілейному вечорі в Празі з нагоди 125-річчя з дня народження поета 14.III 1939 виступив з доповіддю «Шевченко і слов’янство», в якій наголосив на загальнослов’янському значенні літ. спадщини укр. поета. Проте в доповіді проявилися й риси обмеженого розуміння ідейного змісту творчості Шевченка як борця тільки за нац. визволення. Автор статті інформаційного характеру про укр. поета в «Науковому словнику Отта нової доби» (т. 6, ч. 1. Прага, 1940).

ГОРАЦІЙ, Квінт Горацій Флакк (Horatius Flaccus; 65 — 8 до н. е.) — римський поет. Автор віршів на філософські теми, сатир, од і «послань». Обізнаність із творчістю рим. поетів, зокрема Г., Шевченко розглядав як ознаку ерудиції людини. Саме в цьому плані він згадував про Г. в повісті «Близнецы», де назвав геніальною пародією бурлескно-травестійні переспіви од римського поета П. Гулаком-Артемовським.

ГОРБАЛЮК Борис Васильович (н. 3.V 1927) — український рад. художник декоративно-ужиткового мистецтва (кераміка). На мотиви творів Шевченка виконав декор. тарілки «Гамалія», «Катерина», «Кобзар» і «Перебендя» (всі — 1961), «Бандурист», «Гайдамаки», «Мені тринадцятий минало...» і декор. вазу «Гайдамаки» (всі — 1964).

ГОРБУНОВ Іван Федорович [22.IX 1831 — 5.I 1896 (24.XII 1895 с. ст.)] — рос. письменник та актор. Нар. в кріпацькій сім’ї. Майстер гумористичних оповідань з життя міського простого люду, талановитий оповідач. Працював у театрах Москви і Петербурга. За спогадами Д. Мордовця, 1859 Шевченко зустрічався з Г. в номері М. Костомарова в петерб. готелі Балабіна («Балалаївці») — своєрідному літ. клубі.

Літ.: Мордовець Д. З минулого та пережитого. В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958.

ГОРБУНОВ Кирило Антонович (1822 — 8.XI 1893) — російський художник-портретист, учень К. Брюллова. Земляк і Друг В. Бєлінського, а також друг О. Кольцова. Заходами К. Брюллова, В. Жуковського і М. Гоголя 1841 звільнений з кріпацтва. Вчився разом з Шевченком у петерб. Академії мистецтв, 1846 здобув звання некласного художника, 1851 — академіка. В своїх портретах Г. втілив образи різночинців і революц. демократів 40 — 50-х pp. 19 ст. Шевченко зустрічався з Г. на вечорах у О. Струговщикова.

ГОРДЄЄВ (справж. прізв. — Гольдфайн) Семен Мойсейович (12.VII 1902) — російський рад. поет і перекладач. Член КПРС з 1929. Живе на Україні. Шевченкові присвятив вірші «Тарас Шевченко» (1936), «Бульвар Шевченка» (1939), «На Вкраїні милій» (1950) і нарис «В гостях у Шевченка» (1939). Переклав рос. мовою твори Шевченка «На вічну пам’ять Котляревському», «Катерина», «І день іде, і ніч іде» та ін., І. Франка — «В XXIII-і роковини смерті Тараса Шевченка», Лесі Українки — «На роковини Шевченка», М. Тарновського — «Тарасові місця в Ленінграді» (1960), уривок з поеми Р. Халіда «Тарас» (1961).

ГОРДІЄНКО Костянтин (Кость; р. н. невід. — п. 1733) — кошовий отаман Запорізької Січі, співучасник зради І. Мазепи. Після поразки швед, загарбників у Полтавській битві 1709 Г. разом з швед. королем Карлом XII та І. Мазепою втік у Бендери, де невдовзі став на бік Туреччини. Брав участь у розбійницьких наскоках крим. татар на Україну. У вірші «Іржавець» Шевченко глузливо писав: «Наробили колись шведи // Великої слави, // Утікали з Мазепою // В Бендери з Полтави. // А за ними й Гордієнко...».

ГОРДІЙЧУК Микола Максимович (н. 9.V 1919) — український рад. музикознавець. Член КПРС з 1950. Автор праць з історії укр. дожовтн. і рад. музики й муз. фольклору. В працях, присвячених Шевченкові, відзначає виняткову музичність його поетичного слова і розглядає твори укр. і рос. композиторів, які зверталися до поезій і сюжетів Шевченка («Джерело натхнення», 1951; «Шевченко і російська музика», 1958; «Музика, натхнена генієм», 1964; «Шевченкова пісня», 1974, та ін.). Огляд творів на слова Шевченка композиторів братніх республік СРСР зробив у праці «Музика дружби» (в книзі: Братерство народів — братерство культур. К., 1960).

Тв.: Украинская советская музыка. К., 1960; Микола Віталійович Лисенко. К., 1963 [у співавт.]; Українська радянська симфонічна музика. К., 1969.

ГОРДІЙЧУК Петро Максимович (н. 6.I 1912) — український рад. художник театру. Оформив вистави п’єс «Назар Стодоля» Шевченка (1939, Херсон. обл. укр. муз.-драм. театр) і «Мати-наймичка» І. Тогобочного (за мотивами творів Шевченка; 1963, Нар. театр у м. Іловайську; 1968, Нар. театр у м. Тульчині). Г. — автор картин «Невольник» (1940) і «Садок вишневий коло хати» (1956) та портретів Шевченка.

ГОРДОН Якуб — див. Ятовт Максиміліан.

ГОРЕЦЬКИЙ Тадей Антонович (1825 — 72) — російський художник, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1854). Знайомий Шевченка, одночасно з ним вчився в К. Брюллова.

«ГОРИ МОЇ ВИСОКІЇ» — вірш Шевченка. Див. «Сон».

ГОРЛЕНКО Василь Петрович (13.I 1853 — 25.IV 1907) — український журналіст, літературознавець, мистецтвознавець і фольклорист ліберально-буржуазного напряму. Одним з перших подав відомості в пресі про рукописи рос. повістей Шевченка, надрукував кілька уривків з них (газ. «Труд», 1881 — 82). Автор статей «Альбоми й малюнки Шевченка в зібранні В. В. Тарновського», 1886; «Ілюстрації Шевченка», 1888; «Альбом офортів Шевченка», 1891; «Шевченко — живописець і гравер», 1893.

ГОРЛЕНКО ПОРТРЕТ (полотно, ол., 44,8 × 37) — портрет, що його виконав Шевченко між 1846 і 1847 на Україні За свідченням кол. власника твору Г. Шлейфера, це — портрет Горленко. Ім’я та по батькові портретованої не встановлено. Відсутність підпису, а також реставраційні поправки, зроблені в манері, відмінній від почерку Шевченка, стали для окремих дослідників приводом до заперечення його авторства. Зберігається в Держ. музеї укр. образотворчого мистецтва в Києві. Іл. с. 165.

ГОРНОСТАЄВА ІВАНА ІВАНОВИЧА ПОРТРЕТ (папір, офорт, 16,5 × 12,5) — портрет, що його виконав Шевченко в січні — лютому 1861 в Петербурзі. Незакінчений у зв’язку зі смертю поета. Відомий лише один пробний відбиток цього офорта (зберігається в ДМШ). Портрет Горностаєва — ймовірно, останній мистецький твір Шевченка. І. Горностаєв (1821 — 74) — рос. архітектор і мистецтвознавець, акад петерб. Академії мистецтв (з 1854), з 1860 — викладач Академії. Іл. с. 165.

ГОРНОСТАЙ Самійло Ієронімович (р. н. невід. — п. 1626) — київський підкоморій, урядовець, депутат сейму в Варшаві. Під час польс. інтервенції в Росії 1609 — 18 — регіментар (начальник підрозділу) загону польс. шляхет. військ, які 1611 зруйнували Чернігів. У лютому — квітні 1846, описуючи давні пам’ятки Чернігівщини, Шевченко — на підставі твору І. Галятовського «Скарбница потребная или чудеса от иконы богоматери елецкой» (Новгород-Сіверський, 1676) — вніс до «Археологічних нотаток» запис про те, як Г. зруйнував Чернігів.

ГОРНУНГ (Hornung) Йозеф (21.I 1792 — 4.II 1870) — швейцарський живописець. Автор портрета М. Рєпніна (ДМШ). З цього твору Шевченко 1843 виконав дві копії (один примірник зберігається в ДМШ, другий — у фондах ДЕ в Ленінграді).

ГОРОДИЩЕ — містечко Черкаського пов. Київської губ. (тепер місто, районний центр Черкаської обл.). Шевченко був у Г. до заслання, двічі приїздив сюди влітку 1859. Тут він побував на цукроварні, збудованій між Г. і Млієвом фірмою «брати Яхненки і Симиренко». Шевченко розмовляв з робітниками цукроварні, цікавився умовами їхньої праці й життя.

Поет не раз згадував Г. у своїх листах. Робітники Городищенського цукрового заводу, вшановуючи пам’ять укр. поета, 1923 виготовили пам’ятник Шевченкові і встановили його на могилі поета в Каневі. В Г. є чотири пам’ятники Шевченкові. Його ім’ям названо одну з вулиць міста. Ім’я поета присвоєно приміському колгоспові.

Літ.: Чалый М. Посещение Т. Г. Шевченком сахарного завода Яхненка и Симиренка. «Киевская старина», 1889, № 2; Жур П. Третя зустріч. К., 1970.

ГОРОДИЩЕ — село Пирятинського пов. Полтавської губ. (тепер у складі м. Гребінки Полтавської обл.). Шевченко заїжджав у це село 1845 до свого знайомого Л. Свічки. Згадки про Г. є в «Щоденнику» і в повісті «Близнецы».

ГОРОДНЯ — повітове місто Чернігівської губ. (тепер районний центр Черніг. обл.). Шевченко був у цьому місті навесні 1846. коли за завданням Археографічної комісії їздив змальовувати істор. та архітектурні пам’ятки Чернігівщини. Згадка про Г. є в «Археологічних нотатках». За рад. часу в Г. встановлено пам’ятник Шевченкові (1965). Ім’ям поета названо одну з вулиць міста й кінотеатр.

ГОРОДСЬКОЙ Яків Зіновійович (23.Х 1898 — 5.I 1966) — російський рад. поет і перекладач. Член КПРС з 1926. Жив на Україні. Автор «П’яти віршів про Шевченка». Про патріотичне значення творів Шевченка в роки Великої Вітчизн війни 1941 — 45 писав у статтях «„Кобзар“ воює» (1942) та «Вороги Тараса згинуть!» (1944). Переклав рос. мовою Шевченкові «Варнак» і «Лічу в неволі дні і ночі» (1955) й «Кантату пам’яті Тараса Шевченка» М. Рильського (1940). У співавт. з Д. Гофштейном написав статтю «Наша робота над перекладами творів Т. Г. Шевченка» (1939).

ГОРОШОВСЬКИЙ (Horoschowski) Вільгельм (1870 — 1935) — австрійський письменник і перекладач, популяризатор укр. л-ри. Перекладав твори Панаса Мирного, О. Кобилянської, Б. Грінченка, С. Ковалева нім. мовою. Видав антологію укр. прози «Українські прозаїки» (нім. мовою. Прага, 1909). В 1904 в журн. «Ruthenische Revue» («Український огляд») надрукував переспів «Заповіту» Шевченка. Готував до друку збірку перекладів його творів, але видати їх не пощастило Доля збірки невідома.

ГОРЬКИЙ Максим (справж. прізв., ім’я та по батькові — Пєшков Олексій Максимович; 28.III 1868 — 18.VI 1936) — російський рад. письменник, основоположник л-ри соціалістич. реалізму. З творчістю Шевченка ознайомився у 80-х pp. у підпільних гуртках Казані, де ходили по руках списки заборонених віршів укр. поета. Влітку 1891 під час подорожі по Україні відвідав могилу Шевченка. Проживаючи 1897 й 1900 в с. Мануйлівці на Полтавщині, створив аматорський гурток, який поставив Шевченкового «Назара Стодолю», читав селянам твори Шевченка укр. мовою. Про це Г. писав у листі до І. Єрофеєва 29.III 1933. В Нижньому Новгороді декламував твори Шевченка на щорічних шевченківських вечорах, які влаштовували на квартирі висланого сюди за революц. діяльність харків’янина Н. Долгополова. Г. піклувався про видання Шевченкових творів у в-ві «Знание», яким він керував. Завдяки його заходам 1906 вийшло друге видання «Кобзаря» російською мовою за ред. І. Белоусова. Г. почав працювати над новим виданням, мав намір опублікувати в ньому твори Шевченка, заборонені в Росії і ще не перекладені російською мовою. Перебуваючи в еміграції, Г. через І. Бєлоусова 1906 — 07 організував переклади для нового видання «Кобзаря». Але, ознайомившись з рукописом перекладів, він у листі до І. Бєлоусова, як упорядника й перекладача, писав (вересень — початок жовтня 1907), що переклади недосконалі за худож. формою, не передають змісту оригіналу, наполягав на тому, що їх треба доопрацювати. Царська цензура заборонила друкувати цей том «Кобзаря», а 1909 заборонено в народних і шкільних бібліотеках і попередній том.

У лекції про Шевченка з циклу «Російська література й російська інтелігенція в її ставленні до народу» Г. зазначав, що Шевченко заслуговує високої оцінки саме як перший і воістину народний поет (Горький М. История русской литературы, т. 1. М., 1939, с. 188 — 189). У статті «Про російську інтелігенцію і національне питання» (1912) Г. писав, що Шевченко, Пушкін, Міцкевич — люди, які втілюють дух народу з найбільшою красою, силою й повнотою (журн. «Украинская жизнь», 1912, № 9, с. 14). В жовтні 1914 Г. ще раз побував на могилі Шевченка, разом з київськими робітниками розписався в книзі відвідувачів. У рад. час Г. постійно дбав про видання Шевченкових творів. У листі до редактора серії «Библиотека поэта» І. Груздєва 2.XII 1931 він радив обов’язково видати в цій серії твори Шевченка, цікавився підготовкою видання повного зібрання творів укр. поета в Харкові. В бесідах з рад. літераторами Г. закликав їх учитися в Шевченка глибини думки й худож. майстерності. Колекцію з 46 малюнків (див. Мистецькі твори, приписувані Т. Г. Шевченкові), куплену Г. в онуки В. Закревського М. Бенкендорф-Закревської, згодом передано Галереї картин Т. Г. Шевченка в Харкові (журн. «Малярство і скульптура», 1938, № 3).

Літ.: Косарик Д. М. Пушкін, Шевченко, Горький в народних переказах. Х., 1937; Косарик Д. Горький на Україні. К., 1951; Велика дружба. Максим Горький у зв’язках з українським народом, його культурою і літературою. К., 1959; Матвійчук М. Ф. Перший воістину народний поет (Горький про Шевченка). К., 1963; Шабліовський Є., Романченко І. М. Горький і спадщина Т. Шевченка. В кн.: Слово про Буревісника. Максим Горький і українська культура. К., 1968; Косарик Д. Поборник правды и свободы. В кн.: Дума над Тясмином. М., 1971.

М. Ф. Матвійчук.

«ГОТОВО! ПАРУС РОЗПУСТИЛИ» — вірш Шевченка, написаний на поч. жовтня 1849. Первісна редакція записана олівцем в альбомі 1846 — 50 (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Згодом вірш внесено до «Малої книжки» (за № 17 до захалявної книжечки 1849). Вперше надрукований у «Кобзарі» (СПБ, 1867). Зміст вірша — прощання Шевченка з Косаралом і початок плавання кораблів експедиції О. Бутакова по Сирдар’ї до Раїма після закінчення другої навігації по Аральському морю. Аральська експедиція закінчилася 22.ІХ 1849, а по Сирдар’ї кораблі експедиції піднялися на поч. жовтня. Отже, вірш написано не на Косаралі, як вважали досі, а на шляху до Раїма або в Раїмі в перших числах жовтня 1849.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

ГОФШТЕЙН Давид Наумович (25.VI 1889 — 12.VIII 1952) — єврейський рад. поет, перекладач. Член Комуністич. партії з 1940. Жив на Україні. Перекладав євр. мовою твори укр. письменників. Починаючи з 30-х pp. виходять його переклади творів Шевченка «Збірник для дітей» (X., 1937), «Вибрані твори» (К., 1939). Г. належить також переклад повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» (1939). Укр. поетові присвятив цикл віршів. У співавт. з Я. Городським написав статтю «Наша робота над перекладами творів Т. Г. Шевченка» (1939). Виступав з промовою на VI пленумі Правління Спілки письменників СРСР 1939 в Києві.

ГОЩИНСЬКИЙ (Goszczyński) Северин (4.ХІ 1801 — 25.II 1876) — польський поет-романтик, найвизначніший представник т. з. української школи в польській літературі. Учасник польського повстання 1830 — 31. Н. на Україні, добре знав український фольклор та історію краю. В поемі «Канівський замок» (1828) з демократич. позицій висвітлив події Коліївщини. Шевченко міг знати про цю поему з приміток до повісті М. Чайковського «Вернигора». На співзвучність образів «Канівського замку» і «Гайдамаків» Шевченка вказували М. Дашкевич, Б. Навроцький та інші шевченкознавці.

Літ.: Гнатюк М. Шевченко і Гощинський. В кн.: Збірник праць одинадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1963.

ГРАБЕЦЬ (Hrabec) Стефан (14.I 1912 — 25.XII 1972) — польський славіст. Н. у Станіславі (тепер Івано-Франківськ). Навчався у Львів. ун-ті. У книжці «Нарис історії української мови» (Варшава, 1956; співавтори Т. Лер-Сплавінський і П. Зволінський) Г. належить розділ про мову творів Шевченка, її граматичну будову й словниковий склад.

ГРАБОВСЬКИЙ (Grabowski) Міхал (літ. псевд. — Едвард Тарша; 25.ІХ 1804 — 19.XI 1863) — польський критик і письменник, представник т. з. української школи в польській л-рі. Народився і жив переважно на Україні. Автор праць з історії України, про укр. фольклор. У повістях 30 — 50-х pp. на укр. теми затушовував боротьбу між укр. трудящими і польс. шляхтою. Шевченко, ймовірно, познайомився з Г. 1843 в Чигирині. Укр. поет був обізнаний з творчістю Г., збирався залучити його до роботи над виданням «Живописной Украины».

ГРАБОВСЬКИЙ Павло Арсенович (11.IX 1864 — 12.XII 1902) — укр. поет, публіцист, революц. демократ. У статтях «Московські переклади Шевченкових творів» (1896), «Тарас Григорович Шевченко» (1900) і «Пам’яті Т. Г. Шевченка» (1901) відзначав основоположну роль Шевченка в розвитку нової укр. літератури, підносив його як поета світового значення, підкреслював невмирущість його революц. ідей, прогресивних думок, гуманних почуттів. Переклав рос. мовою 17 Шевченкових поезій, зокрема «Якби ви знали, паничі», «Думи мої, думи мої, ви мої єдині», «І небо невмите, і заспані хвилі». Ці переклади готувалися до збірки «Пісні України» — укладеної Г. своєрідної антології укр. поезії рос. мовою. Деякі з них опубліковано в періодич. л-рі (газ. «Сибирская жизнь», 1902, № 111). Портрет с. 171.

Літ.: Кисельов О. І. Поезії Т. Шевченка в перекладі П. Грабовського. «Радянське літературознавство», 1949, № 10; Корчаченко К. В. Шевченко і Грабовський. В кн.: Збірник праць п’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1957.

ГРАБОВСЬКИЙ (Grabowski) Тадеуш Станіслав (н. 15.I 1881) — польський філолог-славіст і публіцист. На поч. 20 ст. півроку жив у Росії. Автор багатьох наук. славістичних праць, зокрема з питань пд.-слов. л-р. У розвідці «Славістика в польській літературній бібліографії» (1963) високо оцінив творчість Шевченка, назвав його поетом-пророком України.

ГРАБЯНКА Григорій Іванович (р. н. невід. — п. бл. 1738) — український козацький літописець. Належав до козацької старшинської верхівки. Автор великого літопису «Действия презельной и от начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана Запорожского, с поляки... Року 1710». Твір складається зі вступу та окремих повістей про історію козацтва, пройнятих ідеєю укр. старшинського автономізму. Шевченко, очевидно, читав цей твір ще до заслання в списках, і він був одним із джерел, за яким поет ознайомився з добою і діяльністю Б. Хмельницького. Літопис Г., опублікований 1853, був у б-ці Шевченка.

ГРАДАЦІЯ (лат. gradatio — поступове підвищення, підсилення) — стилістична фігура, утворювана поступовим переходом від нижчого до вищого чи навпаки, або нагромадженням мовних елементів з усе зростаючим чи з усе спадаючим значенням (відповідно — висхідна Г. і спадна Г.). Г. як засіб посилення емоційності, експресивності, динамічності висловлювання широко використовував Шевченко. Типовою для поета є висхідна Г.: «Діду, серце, голубчику, // Заграй яку-небудь» («Мар’яна-черниця»). Є в його поетичних творах і Г., підсилена повтором: «А сина кують, // Єдиного сина, єдину дитину, // Єдину надію! в військо оддають!» [(«Сон» («У всякого своя доля»)]. Особливої напруги почуттів, великої поетичної сили набуває мова Шевченка, коли поєднуються синтаксично різнорідні Г.: «Світе мій! // Моя ти зоренько святая! // Моя ти сило молодая! // Світи на мене, і огрій, // І оживи моє побите // Убоге серце, неукрите, // Голоднеє» («Марку Вовчку»). Рідше вдається поет до спадної Г. У поемі «Сон» за допомогою цієї Г. блискуче відтворено картину «генерального мордобитія»: «Дивлюсь, цар підходить // До найстарішого... та в пику // Його як затопить!.. // Облизався неборака; // Та меншого в пузо — // Аж загуло!.. а той собі // Ще меншого туза // Межи плечі; той меншого, // А менший малого, // А той дрібних, а дрібнота // Уже за порогом // Як кинеться по улицях, // Та й давай місити // Недобитків православних» [«Сон» («У всякого своя доля»)].

ГРАДОВИЧ Едуард Олександрович — лікар. У 40-х pp. 19 ст. працював повітовим лікарем у Прилуках та Лохвиці, де, ймовірно, познайомився з Шевченком. Поет підтримував дружні взаємини з Г. і після заслання, бував у нього в Петербурзі дома. 2.IV, 13 і 16.V 1858 згадував його в «Щоденнику».

ГРАНТ (Гранд) Олександр Олександрович — судновласник і підприємець, один з організаторів волзького судноплавства. Шевченко познайомився з Г. 1857 у Нижньому Новгороді. У нього поет уперше побачив «Полярную звезду» О. Герцена, про що згадав у «Щоденнику» 3.ХІ 1857.

ГРАСС Ілля Петрович (н. 1829 — р. см. невід.) — службовець пароплавної компанії «Меркурій». Зять М. Брилкіна. Знайомий М. Добролюбова і М. Чернишевського. Шевченко зустрічався з Г. під час перебування в Нижньому Новгороді, 1 — 2.Х 1857 намалював портрет Г. (втрачений). Поет не раз згадував Г. у «Щоденнику».

ГРЕБЕНЬ Аврам Родіонович (8.ХІ 1878 — 29.XII 1961) — український рад. лірник. Учень Т. Пархоменка. Виконував нар. думи, істор. та ліричні пісні. Співав пісні на вірші Шевченка, а також пісні, присвячені поетові, зокрема «На смерть Шевченка». Брав участь у шевченківських ювілейних вечорах.

Літ.: Полотай М. П. Лірник Аврам Гребень — народний музика. «Народна творчість та етнографія», 1958, № 4.

ГРЕБІНКА Євген Павлович (2.II 1812 — 15.XII 1848) — український і російський письменник. З 1834 жив у Петербурзі. Брав діяльну участь у літ. житті, підтримував взаємини з видатними літераторами, співробітничав у багатьох журналах і збірниках. Створив гурток, який об’єднував укр. мистецьку й літературну інтелігенцію. Літературні вечори Г. відвідували В. Бєлінський, В. Даль, І. Панаєв, М. Маркевич, І. Сошенко, А. Мокрицький, М. Момбеллі, О. Пальм. Г. був знайомий з О. Пушкіним, О. Кольцовим, підтримував добрі взаємини з В. Григоровичем, К. Брюлловим, Ф. Коні, О. Венеціановим, П. Корсаковим, болгарським просвітителем З. Княжеським та ін. Творчість Г. сприяла становленню реалізму в українській і російській літературах. У 1838 він почав готувати збірник творів укр. письменників, домовлявся з А. Краєвським про видання з 1839 літ. додатків укр. мовою до журн. «Отечественные записки». Зібрані матеріали (в т. ч. п’ять творів Шевченка) надрукував в альм. «Ластівка» (СПБ, 1841). В 1836 через І. Сошенка познайомився з Шевченком і звів його з О. Венеціановим і В. Григоровичем. Підтримував Шевченка матеріально, допомагав йому в самоосвіті, взяв безпосередню участь в організації викупу поета з кріпацтва. Сприяв виданню «Кобзаря» 1840 і протягом одного дня провів його через цензуру. Відвідуючи гурток Г., Шевченко зустрічався з багатьма діячами культури, познайомився з майбутніми петрашевцями М. Момбеллі та О. Пальмом. І. Франка, досліджуючи джерела політичної поезії Шевченка, особливу увагу звернув на гурток Г. та його зв’язки з колом «Отечественных записок». Шевченко допомагав Г. готувати «Ластівку», редагував, зокрема, байку П. Писаревського «Собака та злодій». У 1843 Г. і Шевченко виїздили на Україну. Тоді ж вони відвідали Убіжище, де народився Г., були на балу в Т. Волховської в Мойсівці. Г. познайомив поета з багатьма земляками, зокрема з О. Афанасьєвим-Чужбинським. Шевченко був вдячний Г. за допомогу й прихильність, намалював його портрет, присвятив йому вірш «Перебендя» (в «Чигиринському Кобзарі» присвяту знято). Припущення деяких дослідників про причини збайдужіння з 1843 Шевченка до Г., є дискусійним: листування між письменниками не виявлено, ніяких згадок про Г. немає ні в «Щоденнику», ні в листах Шевченка до ін. осіб. Лише в повісті «Близнецы» є посилання на образ, який Ужив колись Г.: «Шел затяжной дождь, или, как назвал его покойный Гребенка, ехидный, сиречь мелкий и продолжительный».

Г. до кінця життя шанобливо ставився до великого поета. До п’яти розділів роману «Чайковський» (1843) він узяв епіграфи з творів Шевченка і, перевидаючи роман 1848, зберіг Шевченкові слова, знявши тільки прізвище. Це був перший підцензурний передрук рядків віршів засланого поета.

Літ.: Филипович П. Шевченко і Гребінка. «Україна», 1925, № 1 — 2; Бородін В. ... І. Гребінка. «Літературна Україна», 1962, 13 березня.

С. Д. Зубков.

ГРЕБІНКИ ЄВГЕНА ПАВЛОВИЧА ПОРТРЕТ (брістольський картон, акв., 21,3 × 18,8) — портрет, що його виконав Шевченко 1837 в Петербурзі. Праворуч олівцем дата й авторський підпис: «1837 Шевченко». До 1914 твір публікували як «Портрет невідомого». Як портрет Є. Гребінки його визначив В. Щурат. Висловлюється припущення, що портрет В. Ф. Одоєвського. На звороті — начерк руки до цього портрета. Зберігається в ДМШ.

Літ.: Щурат В. З життя і творчості Тараса Шевченка. Львів, 1914; Суржок А. І. Портрет Є. Гребінки чи невідомої особи? — Бутник-Сіверський Б. Безперечно — портрет Євгена Гребінки! «Радянське літературознавство», 1968, № 10.

ГРЕВЕДОН (Grevedon) П’єрЛуї (17.Х 1776 — 1.VI 1860) — французький живописець і літограф. У 1804 — 12 жив у Росії. Шевченко в повісті «Художник» іронічно згадував «приторных красавиц» Греведона.

ГРЕВІНЬ (Гревіньш) Валдіс Янович (26.ІХ 1895 — 7.IV 1968) — латиський рад. письменник і перекладач. У періодич. виданнях 1941 надрукував свої переклади Шевченкових творів — уривок з поеми «Сон», першу частину вірша «Молитва» («Царям, всесвітнім шинкарям»), вірші «Садок вишневий коло хати», «Тече вода в синє море» і статті «Тарас Шевченко» та «Поет, якому заборонили писати, художник, якому заборонили малювати». В 1964 в періодич. л-рі опубліковано нові переклади Г. — вірші «І Архімед і Галілей» та «Заповіт».

ГРЕКОВА Ірина Опанасівна (1823 — 70) — знайома Шевченка, дружина московського юриста П. Грекова. Шевченко познайомився з Г. 1858 у Москві в родині М. С. Щепкіна, слухав у її виконанні укр. нар. пісні. 15.III 1858 у «Щоденнику» дав високу оцінку виконавській майстерності співачки.

ГРЕЦЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. В 60-х pp. 20 ст. відома грец. письменниця та перекладачка Е. Алексіу перша переклала «Заповіт» грецькою мовою і опублікувала його разом з віршем «Мені однаково, чи буду» та грунтовною статтею про Шевченка в журн. «Πυρσός» («Смолоскип», 1961, № 2). Переклад «Заповіту» і велику статтю Е. Алексіу «Тарас Шевченко», в якій підкреслено інтернаціональне значення творчості укр. поета, надруковано і в газеті грец. політ. емігрантів «Νέα Ζωή» («Нове життя», 30.III 1961). Активну діяльність по відзначенню в Греції 100-річчя з дня смерті укр. поета провадив Я. Ріцос. 9.III 1961 газ. «Αύγή» («Світанок») вмістила його переклади Шевченкових творів «Мені однаково, чи буду» та «Заповіт». У травневому номері журн. «’Επιθεωρηση τέχνης» («Огляд мистецтв», 1961, т. 13, № 77) надруковано інформаційну статтю Я. Ріцоса про Шевченка і його переклад поеми «Кавказ». У 1961 Е. Алексіу відвідала Україну і виступила з привітанням на ювілейній десятій науковій шевченківській конференції в Києві. Повернувшись до Греції, вона організувала групу грец. літераторів, які почали перекладати твори Шевченка. До 150-річчя з дня його народження видано «Твори» (грец. мовою. Афіни, 1964). Книжка відкривається віршем Я. Ріцоса «Тарасові Шевченку». В передмові Е. Алексіу підкреслювала світове значення творчості Шевченка, відзначала, що він «став поетом усіх народів, бо навчає їх своїм пророчим словом любити свободу та боротися за неї». Серед 28 перекладених творів, уміщених у цьому виданні: балади «Причинна», «Тополя», поеми «Кавказ», «Сон», послання «І мертвим, і живим...», вірші «Заповіт», «Мені однаково, чи буду», «І виріс я на чужині», «І небо невмите, і заспані хвилі», «Пророк», «Мені тринадцятий минало», «Садок вишневий коло хати». Переклади здійснили Я. Ріцос, Р. Бумі-Папа, Н. Папас, Меліссанті, К. Пападакіс, С. Мавроїді-Пападакі, М. Дімакіс, І. Сімопулос та ін. 9.III 1964 в газ. «Αύγή» опубліковано статтю Р. Бумі-Папа «Великий співець українського народу». З нагоди 150-річчя з дня народження Шевченка (1964) Т.во дружби Греція — СРСР організувало в Афінах великий літ. вечір і виставки репродукцій малярських творів укр. митця.

Переклади: Σεβτσένκο Τ. Ποιήματα. Αθήνα, 1964.

Літ.: Пономарьов О. Т. Г. Шевченко новогрецькою мовою. В кн.: Голос Шевченка над світом. К., 1961.

Г. М. Чернишова.

ГРЕЧ Микола Іванович (14.VIII 1787 — 24.I 1867) — російський реакц. журналіст і письменник. Видавав (деякий час разом з Ф. Булгаріним) журн. «Сын отечества» й газ. «Северная пчела». Шевченко зустрічався з ним 1840 на літ.-муз. вечорах у О. Струговщикова, М. Маркевича й Н. Кукольника. Поет знав твори Г. В повісті «Близнецы» він полемізував з Г. щодо його оцінки в «Спробі короткої історії російської літератури» (1822) «малоросійських» творів О. Шаховського.

ГРЕЧЕНКО Василь Миколайович (30.I 1906 — 14.ІХ 1967) — український рад. художник театру, засл. діяч мист. УРСР (з 1953). Виконав декорації до Шевченкового «Назара Стодолі» (1939, 1943, 1953), а також п’єс за мотивами творів Шевченка: «Сон» (1935), «Марина» М. Зарудного (1964), всі — в Харківському українському драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка Держ. премія СРСР, 1948.

ГРИБАЧОВ Микола Матвійович (н. 19.XII 1910) — російський рад. письменник, Герой Соціалістич. Праці (1974). Член КПРС з 1943. Автор статей про Шевченка — «Він росіянам друг і брат» (1961), «Співець братерства народів» (1964) та ін. Укр. поетові присвятив вірш «Тарас Шевченко» (1964). Очолював Всесоюзний ювілейний комітет по проведенню 100-річчя з дня смерті Шевченка. Виступав 10.III 1961 з промовою на урочистому засіданні у Москві, присвяченому пам’яті поета. Держ. премія СРСР, 1948, 1949. Ленінська премія, 1960.

ГРИБОВСЬКИЙ Леонард Владиславович (н. 1805 — р. см. невід.) — київський губернський жандармський штабофіцер, підполковник. Під час останньої подорожі Шевченка на Україну 1859 Г. за розпорядженням «Третього відділу» встановив жандармський нагляд за поетом у межах Київської губ. 26.VII 1859 на підставі рапорту О. Крижицького доповів начальникові «Третього відділу» про богохульські висловлювання Шевченка. Вже після похорону Шевченка в Каневі Г. проводив слідство у зв’язку з доносом Н. Парчевського про те, ніби селяни в навколишніх селах, підбурювані Г. Честахівським, готують збройні виступи.

Літ.: Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814 — 1963. К., 1963; Смерть и похороны Т. Г. Шевченко (Документи и материалы). К., 1961; Жур П. В. Третя зустріч. К., 1970.

ГРИБОЄДОВ Олександр Сергійович (15.I 1795 — 11.II 1829) — російський письменник і дипломат. Автор комедії «Лихо з розуму», в якій викривав кріпосницький лад Росії, виражав найпередовіші на той час суспільні погляди — погляди декабристів, до яких він був близький. Шевченко захоплювався творчістю Г., вона мала певний вплив на становлення гуманістичного світогляду укр. поета, на оволодіння ним засобами сатиричного жанру. Рядки з комедії «Лихо з розуму» — «Воскреснем ли когда от чужевластья мод!..» Шевченко взяв як епіграф у передмові до другого (нездійсненого) видання «Кобзаря».

ГРИГОР’ЄВ Аполлон Олександрович (1.VIII 1822 — 7.Х 1864) — російський критик і поет. У журн. «Время» (1861, № 4) опублікував статтю «Тарас Шевченко», в якій писав, що смерть укр. поета — велика втрата для слов. літератур. Назвав Шевченка «першим великим поетом нової великої літератури слов’янського світу». Вважаючи Шевченка цілком нар. поетом, Г. проте виявив обмежене розуміння його творчості, вбачав у «Кобзарі» тільки продовження й розвиток нар. поезії.

ГРИГОРОВИЧ Василь Іванович (1786 — 15.III 1865) — російський історик мистецтва. З 1824 брав активну участь у роботі Товариства заохочування художників у Петербурзі (1829 — 54 — його секретар), професор (з 1828) і конференц-секретар (1829 — 59) петерб. Академії мистецтв. Постійно допомагав молодим укр. художникам, які навчалися в Петербурзі. Сприяв розвиткові мистецької освіти на Україні. Розробив проект створення при Київ. ун-ті філіалу петерб. Академії мистецтв (не здійснений). Г. знав про Шевченка ще з 1835, коли художник подав на розгляд т-ву свої малюнки, але в повісті «Художник» і автобіографії Шевченко зазначив, що познайомився з Г. пізніше (1837) Шевченко з дозволу Г. відвідував рисувальні класи Т.ва заохочування художників. Г. брав діяльну участь у звільненні поета з кріпацтва. Г. просив В. Жуковського, щоб той допоміг у цій справі. На згадку про день звільнення Шевченко присвятив Г. поему «Гайдамаки». Поет завжди тепло ставився до Г., відвідував його, згадував у «Щоденнику» (запис 5.VII 1857), в листах до Г. Тарновського (25.I 1843), С. Гулака-Артемовського (6.X 1853), Ф. Толстого (12.IV 1855). Відомі два листи Шевченка до Г. (28.XII 1843 і бл. 12.IV 1855). Однак, поет критично й іронічно ставився до пройнятих ідеалізмом лекцій Г. з теорії та історії мистецтва.

ГРИГОРОВИЧ Дмитро Васильович [31.III 1822 — 3.I 1900 (22.XII 1899 с. ст.)1 — російський письменник. Продовжував традиції гоголівської школи рос. реалізму На поч. 40-х pp. вчився в петерб. Академії мистецтв, де познайомився з Шевченком. Про зустрічі з ним Г. написав у своїх спогадах.

Тв.: Литературные воспоминания. М., 1961.

ГРИГОРУК Євген Максимович (6.I 1899 — 24.Х 1922) — український рад. поет і громад. діяч. Член Комуністичної партії з 1918. В 1921 в заснованій ним серії «Універсальна бібліотека» вийшла книжка «Революційні поезії» Шевченка з передмовою Г. У цьому ж році опублікував статтю «Великий бунтар», в якій розглядав ідейно-творчий шлях Шевченка.

ГРИПИЧ Володимир Григорович (н. 2.ІХ 1923) — український рад. режисер, нар. артист УРСР (з 1973). Член КПРС з 1957. Здійснив виставу «Гайдамаки» за Шевченком (інсценізація Л. Курбаса) у Львівському укр. драм. театрі ім. М. Заньковецької (1963), яку 1964 було показано в Москві на сцені Кремлівського театру.

ГРИЦЕНКО Тамара Олександрівна (н. 25.VIII 1938) — українська радянська співачка (меццо-сопрано), засл. артистка УРСР (з 1973). З 1961 виступає на естраді в складі тріо бандуристок разом з М. Годенко та Н. Писаренко. Про репертуар Г. на шевченківську тематику див. у статті М. Голенко. Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1975.

ГРИЦЮК Михайло Якимович (н. 6.X 1929) — український рад. скульптор. Працює в галузі монументальної і станкової скульптури. Один з авторів пам’ятника Шевченкові в Москві (у співавт. з Ю. Синькевичем та А. Фуженком; арх. А Сницарєв, Ю. Чеканюк; бр., граніт, 1964); станкових творів: «Погруддя Т. Г. Шевченка» (граніт, 1963), «Голова Т. Г. Шевченка» (кований алюміній, 1964); обидва — у співавт. з Ю. Синькевичем та А Фуженком. Іл. т. 2 табл. VIII.

ГРИШКО Михайло Степанович (27.II 1901 — 3.VI 1973) — український рад. співак (баритон), народний артист СРСР (з 1950). З 1936 — соліст Київського держ. театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка. В концертах виконував романси українських композиторів на слова Шевченка: «Реве та стогне Дніпр широкий» М. В. Лисенка, «Ой літа орел» К. Сотеценка, «Три шляхи», «Із-за гаю сонце сходить» Я. Степового, «Така її доля» (музика народна). Держ. премія СРСР 1950.

ГРІГАШІ (Grigássy) Єва (н. 1925) — угорська перекладачка. Добре володіє укр. мовою і перекладає з оригіналу твори укр. дожовтневої та рад. літератури. Для ювілейного видання Шевченкового «Кобзаря» (Будапешт, 1961) переклала поезії «Не кидай матері! — казали», «Чого ти ходиш на могилу?», «Сон» («Гори мої високії»), «Ой гляну я, подивлюся», «Добро, у кого є господа», «Якби зострілися ми знову», «Не для людей, тієї слави», «Ой не п’ються пива-меди», «Неначе степом чумаки» та «Ой діброво — темний гаю!». Переклади Г. відзначаються глибиною передачі змісту, емоційною забарвленістю, дотриманням ритмомелодики, проникненням у нац. колорит оригіналу.

Переклади: Sevcsenko T. Kobzos. Budapest, 1961.

ГРІНБЕРГ Ізабелла Львівна (по чоловікові — Ласкос; 1833 — 77) — російська співачка, учениця М. Глинки, письменниця. З Шевченком познайомилася в родині Ф. Толстого після повернення поета з заслання. Брала участь в аматорській виставі на користь Шевченка, що відбулася 13.IV 1857 в петербурзькій Академії мистецтв з ініціативи А. Толстої. Укр. поет охоче відвідував літ. салон Г., зустрічався там з О. Даргомижським. У «Щоденнику» 18.IV (прізвище Г. зазначено неточно: Грубнер) та 9, 11 і 16.V 1858 він захоплено згадував про співачку. Шевченко намалював портрет Г. (не зберігся) і подарував їй автограф вірша «Утоптала стежечку».

ГРІНЧЕНКО Борис Дмитрович (літ. псевд. — Василь Чайченко, П. Вартовий, Б. Вільхівський та ін.; 9.XII 1863 — 6.V 1910) — український письменник, учений і громад. діяч бурж.-ліберального напряму. Йому належать статті про Шевченка, рецензії й анотації на його твори — розділ про поета в «Листах з України Наддніпрянської» (1892), відгук на публікацію О. Кониського «Недруковані поезії Т. Г. Шевченка» (1901), нотатка з приводу видання повістей Шевченка рос. мовою «З новин української літератури» (1901) тощо. В своїх статтях, зокрема в «Листах з України Наддніпрянської», Г., надаючи перевагу національному моментові перед соціальним, припускався хибних висновків. Суперечливі погляди Г. на творчість Шевченка, часом позначені національною обмеженістю, з різних позицій критикували П. Грабовський (в листах до Г.), М. Сумцов у статті «Літературно-наукова діяльність Б. Грінченка» (1912), С. Васильченко в статтях «Грінченко про „Кобзар“» (з приводу брошури Грінченка «Шевченків „Кобзар“ на селі») й «Думки перед ювілеєм» (обидві — 1914). Г. — автор вірша «Некрасову й Шевченкові», в якому підкреслено ідейну спільність рос. і укр. поетів. Упорядкував рукописний фонд Шевченка в Музеї української старовини в Чернігові.

Тв.: Нова сім’я. (Читано на Шевченкових роковинах). «Народ», 1895, № 7; Шевченкові роковини в Чернігові. «Літературно-науковий вісник», 1900, № 5; Двоє рідних [Шевченко і Гейне]. «Нова громада». 1906, № 2.

Н. Л. Калениченко

ГРІНЧЕНКО Микола Олексійович (4.V 1888 — 27.XI 1942)український рад. музикознавець, засл. діяч мист. УРСР (з 1941). Автор першої «Історії української музики» (К., 1922) та багатьох інших праць з укр. муз. фольклору й історії укр. музики. Значну увагу приділяв шевченківським темам: «Шевченко і музика» (1939), «Шевченко і Лисенко» (1920), «„Гайдамаки“ К. Стеценка» (1923) тощо. В «Історії української музики» Г. є розділ «Музика до Шевченкового „Кобзаря“». В своїх працях Г. досліджував місце музики в житті Шевченка, народну музику на слова Шевченка та значення Шевченкової поезії в історії укр. професійної муз. творчості.

Тв.: Шевченко і музика. К., 1941.

Літ.: Гордійчук М. М. О. Грінченко. «Народна творчість та етнографія», 1957, № 4.

ГРІШАШВІЛІ Йосиф Григорович (справж. прізв. — Мамулаїшвілі; 24.IV 1889 — 3.VIII 1965) — грузинський рад. поет, літературознавець, перекладач, нар. поет Грузії (з 1959), акад. АН Груз. РСР (з 1946), засл. діяч мистецтв Вірм. РСР (з 1945). Учасник шевченківських ювілейних вечорів у Грузії 1911 та 1914. В рад. час досліджував питання грузинсько-укр. літ. взаємин. Автор статей «Шевченко в грузинській літературі» (1940), «Тарас Шевченко і наша гордість» (1959). Держ. премія СРСР, 1950.

ГРОДНИЦЬКИЙ (Гроднинський) Іван Іванович (н. 1819 — р. см. невід.) — український художник. Син кріпака. В 1834 — 40 був стороннім учнем рисувальних класів Т.ва заохочування художників і вільнослухачем петерб. Академії мистецтв, де навчався одночасно з Шевченком. З 1840 викладав малювання в Катериносл. чоловічій гімназії. Є припущення, що Шевченко зустрічався з Г. 1843 під час подорожі по Україні.

ГРОЗА (Groza) Олександр (30.VI 1807 — 3.ХІ 1875) — польський письменник, представник т. з. української школи в польській л-рі. Народився, учився і працював на Україні. Автор поем з укр. життя та обробок укр. народних казок. Окремі дослідники вважають, що до виходу в світ «Гайдамаків» (1841) Шевченко був обізнаний з ранніми творами Г., зокрема поемою «Перша покута Залізняка». Спільне в обох поемах — Шевченка і Г. — негативне ставлення до релігійного фанатизму, проте Г. висвітлював гайдамацький рух переважно з шляхетських позицій.

ГРОМЕКА Степан Степанович (1823 — 27.IX 1877) — російський ліберальний публіцист. Вміщував без підпису кореспонденції в «Колоколе». Однак залишався на позиціях монархізму. Шевченко зустрічався з Г. на квартирі Т. Тупиці та М. Кржисевич (Гресевич), про що записав у «Щоденнику» 15.IV і 6.V 1858.

ГРОТЕСК у літературі — засіб типізації, в основі якого лежить художня деформація явиш реального світу з метою гострішого виявлення їхньої суті.

Характерними рисами Г. є контрастне поєднання фантастичного й алогічного з реальним, комічного — з трагічним, тяжіння до граничного узагальнення, метафоричність, двоплановість, карикатурність тощо. В л-рі Г. як художній засіб застосовують переважно в царині сатири (Ф. Рабле, Дж. Свіфт, Вольтер, М. Гоголь, М. Салтиков-Щедрін, В. Маяковський). У творах Шевченка гротескова типізація є в „комедії“ «Сон» і містерії «Великий льох». Г. обох цих творів має єдину мету — сатиричне викриття тогочасного суспільно-політ. ладу. Але гротесковість поеми «Сон» істотно відрізняється від Г. містерії «Великий льох». У «Сні» Г. зумовлює художню структуру всієї поеми (поєднання фантастичного з реальним), але найвиразніше виявляється в 3-й частині, яка є кульмінаційною в сатиричній темі твору. В химерній сцені мордобою поет засобами Г. «унаочнив» саму суть самодержавства як своєрідну ієрархію насильства. Ця сцена є геніальним метафорич. відтворенням «механіки» самодержавної влади. Гротескова абсурдність поведінки дійових осіб цієї сцени розкриває об’єктивний алогізм політич. системи царизму. Гротесковий характер має й інший епізод у царських палатах, в якому від царевого крику його посіпаки провалюються крізь землю, — і цар залишається самотній і безсилий. Тут у фантастиці метафорично-символічного плану типізовано в худож. образах істор. приреченість царизму, його внутр. слабкість і примарність його сили. Отже, гротескова фантастика Шевченка не тільки не суперечила правді життя, а й розкривала її глибинну суть. Г. містерії «Великий льох» тяжіє до інакомовності. Проте інакомовність (алегоричність) образів цієї містерії, як і Г. взагалі, не подібна до звичайної алегорії, а являє собою складну художню побудову символічного плану. В 1-й частині твору через фантастичні образи «трьох душ» Шевченко виявив ставлення до певних подій минулого України. В 2-й частині в химерних образах «трьох ворон» він персоніфікував суспільне зло в істор. долі України, Росії і Польщі, а в образах близнят — Іванів — соціально-політичне розмежування українського народу. В 3-й частині, контрастній своєю знижено-реалістичною образністю до фантастичної образності попередніх частин, поет крізь нібито безглузду розмову «трьох лірників», розкрив реальну абсурдність миколаївської дійсності. Ця частина має характер т. з. фарсового Г. А загалом Шевченків Г. — це «висока карикатура», переважно трагічне забарвлення якої зумовив трагізм доби, в яку жив поет. Гротескові образи містерії «Великий льох» мають більш раціоналістичний характер, ніж Г. „комедії“ «Сон», їхня «повчальність» виступає більш оголено. Гротесковість Шевченкової містерії з її «ірреальними» образами («душі», «ворони» провіщання, знамення) близька до традицій зх.-європ. романтичного Г. й романтич. поетики взагалі (жанр поеми-«містерії»). Г. „комедії“ «Сон» — явище новаторське не тільки в українській, а й у світовій л-рі. Він передував сатиричному гротескові М. Салтикова Щедріна. Генетично він найбільше пов’язаний з гоголівською традицією («Ніс», «Портрет», «Записки божевільного»), з гротеском А. Міцкевича («Дзяди») та з народною фантастикою. Гротескові образи й деталі є й у деяких інших, не гротескових творах Шевченка (напр., образ свиней у вірші «Мені здається, я не знаю»). Гротеск Шевченка слід одрізняти від його баладної фантастики у творах «Лілея», «Русалка» й «За байраком байрак», в яких немає гротеско вої двоплановості й метафоричності, та від алегоричних творів типу «Косар».

Літ.: Манн Ю. О гротеске в литературе. М., 1966; Івакін Ю. О. Стиль політичної поезії Шевченка. К., 1961; Неупокоева И. Г. Революционно-романтическая поэма первой половины XIX века. М., 1971.

Ю. О. Івакін.

ГРОТС Яніс Янович (9.II 1901 — 30.XI 1968) — латиський рад. письменник. Автор поетич. збірок і кількох п’єс. Г. належить стаття «Кілька зустрічей з Тарасом Шевченком» (1961) та вірші про укр. поета — «Біля Київського університету» (1948), «Біля будиночка Шевченка в Переяславі-Хмельницькому» (1954), «Вічно великий» (1964).

ГРУБЕШЛІЄВА Марія Іванова (н. 13.VI 1900 — 31.I 1970) — болгарська письменниця. Член Болгарської комуністичної партії з 1944. Двічі відвідала Радянську Україну (1948 й 1961). Була присутня на 2-му з’їзді письменників України (1948). Цій події присвятила вірш «Конгресові письменників у залі Верховної Ради УРСР», де, за словами поетеси, «Тарас Шевченко ... незримо був присутній серед нас».З нагоди 125-річчя з дня народження укр. поета (1939) в спеціальному ювілейному виданні — одноденній газеті «Тарас Шевченко» — в перекладі Г. вміщено вірш «Маленькій Мар’яні». Разом з Л. Стояновим і Д. Пантелеєвим упорядкувала болг. мовою збірку «Слов’янські поети» (Софія, 1946), де вміщено твори й укр. поетів, зокрема Шевченка.

ГРУДЗИНСЬКА Оксана Аркадіївна (н. 28.VII 1923) — українська рад. художниця декоративного і монументального мистецтва (художня кераміка). На шевченківські теми створила декор. тарілки «Бандурист», «Заповіт», «Лілея» (всі — 1961), «Катерина», «На панщині пшеницю жала...», «Росли укупочці, зросли» (всі — 1963) і настінний пласт «На панщині пшеницю жала» (1964). Іл т 2, табл. XXVIII.

ГРУДЗІНСЬКИЙ (Grudziński) Станіслав (27.IV 1852 — 3.VI 1884) — польський письменник. Н. на Україні. Деякий час учився в Київському університеті. Значне місце в його творчості посідала укр. тема. Переклав вірш Шевченка «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!» та баладу «Тополя» (увійшли до збірки Г. «Поезії». Краків, 1873). В оповіданні «Зачароване озеро» навів початок поезії Шевченка «Нащо мені чорні брови», а в примітках подав її в перекладі польс. мовою. Вірш Г. «Пісне моя — думко моя» перегукується із названим віршем Шевченка «Думи мої, думи мої».

Літ.: Пачовський Т. І. Шевченко в польських перекладах 70 — 90-х років XIX ст. В кн.: Збірник праць дванадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1964.

ГРУЗИНСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Перша згадка про Шевченка в Грузії з’явилася в газ. «Литературный листок» (1864, № 30 — 35), що виходила в Тифлісі рос. мовою. Проте на цей час ім’я укр. поета вже було добре відоме представникам передової грузинської громадськості. Зокрема А. Церетелі 1860 в Петербурзі на квартирі М. Костомарова зустрівся з поетом. У листопаді 1860 Шевченка слухав Д. Кіпіані, який захоплено писав про його поезії. У «Спогадах про шістдесяті роки» Н. Ніколадзе тепло згадував і Шевченка. Знали ім’я поета і студенти-грузини, які в 40 — 60-х pp. навчалися в Петербурзі. Першим твором Шевченка, опублікованим груз. мовою, була поема «Наймичка» (журн. «Іверія», 1881, № 5). Переклад здійснив Н. Ломоурі ще 1877. В 1886 журн. «Театрі» («Театр», № 38) надрукував у перекл. М. Гурієлі вірш Шевченка «Минають дні, минають ночі», 1908 в газ. «Цховребіс сарке» («Дзеркало життя», 16.V) у перекладі Іасамані вперше груз. мовою опубліковано «Заповіт». Особливо багато перекладів творів Шевченка з’явилося в Грузії в ювілейні 1911 і 1914. На сторінках прогрес. видань — журн. «Накадулі» («Джерело», 1911, № 3), «Ганатлеба» («Освіта», 1911, № 9), «Клде» («Скеля», 1914, № 9), газ. «Колхіда» (11.VI 1911), «Сахалхо газеті» («Народна газета», 26.II 1914) та ін. — у перекладі Кучишвілі, С. Шаншіашвілі, Іасамані, Г. Наморадзе та ін. вміщено «Заповіт», вступ до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий», «Мені однаково, чи буду», «Муза» та ін. Велику роль у популяризації Шевченка в дожовтн. Грузії відіграли літературознавці й публіцисти І. Вартагава, Г. Наморадзе та ін. Починаючи з 60-х pp. 19. ст. ім’я поета з’являється раз у раз у груз. періодичній л-рі. В 1878 у газ. «Кавказ» (20.IV) опубліковано статтю «Кілька слів з приводу „Нагадування про Т. Г. Шевченка“». Ця ж газета 1882 вмістила статтю, в якій Шевченка названо «найбільш обдарованим і симпатичним письменником». У груз. пресі 80 — 90-х pp. систематично сповіщалося про видання книжок, присвячених укр. поетові, вміщувались уривки з його творів і листів, повідомлялося про переклади іноземними мовами, друкувались окремі статті про його життя і творчість. Відомий, зокрема, відгук на поставлену М. Кропивницьким інсценізацію поеми Шевченка «Сліпий» («Невольник»), в якому їй дано високу оцінку (газ. «Новое обозрение», 18.IX 1890). На сторінках тогочасної груз. преси з’являлися статті про Шевченка, авторами яких виступали не тільки грузини, а й представники ін. народів. Багато матеріалів опубліковано 1911 у зв’язку з 50-річчям з дня смерті Шевченка. Газети друкували статті про поета і переклади його творів, з обуренням сповіщали про конфіскацію ювілейних видань. Увагу привернула стаття А. Церетелі «Мои воспоминания о Шевченко» в газ. «Закавказье» (26.II 1911). Творчість Шевченка була близькою кращим представникам груз. інтелігенції 19 ст. своїм громадян. пафосом, революц. демократизмом, щільним зв’язком з загальнорос. визвольним рухом. Про це свідчать, зокрема, статті «Маленька замітка про великого поета» [„Сахалхо газеті“ („Народна газета“) 13. III 1911] і «Тарас Шевченко — великий поет України» (журн. «Накадулі», 1911, №3) Я. Гогебашвілі, стаття «Значення поезії Тараса Шевченка» (газ. «Колхіда», 1, 3.V 1911) О. Гарсеванішвілі. За публікацію статті «Заборона ювілею Шевченка» на газ. «Сімартліс хма» («Голос правди») було накладено арешт. «Шевченко — світовий геній, — зазначалось у газ. „Темі“ («Громада», 1911), — який народжується раз на століття. Його творчість належить не тільки Україні, а й усьому людству». Передова груз. громадськість активно відгукнулась на ювілей Шевченка 1914. В газетах було надруковано інформацію про підготовку до цієї дати в містах Росії. Опубліковано статті про життя і творчість Шевченка: І. Вартагави «Поезія Т. Г. Шевченка» та Іверлі «Т. Шевченко» [журн. «Театрі да цховреба» («Театр і життя», 1914, № 1)]; Г. Наморадзе «Сторічний ювілей великого поета» (газета «Клде», 1914) та ін.

В роки Рад. влади перекладання творів Шевченка в Грузії набуває дедалі ширшого розмаху. В 1936 на сторінках журн. «Мнатобі» («Світоч», № 3) і «Чвені таоба» («Наше покоління», № 4), в газ. «Літературулі Сакартвело» («Літературна Грузія», 24.V), «Комуністі» («Комуніст», 27.XII) у перекладі С. Чиковані, Іасамані, І. Абашидзе, Х. Вардошвілі, І. Мосашвілі друкуються вірші Шевченка «За байраком байрак», «В неволі, в самоті немає», «Заповіт», уривок з балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий» та ін.

У 1937 з’являються в перекладі І. Мосашвілі, К. Лордкіпанідзе, М. Патарідзе «Гамалія», «Тарасова ніч» і «Перебендя». Цього ж року виходить груз. мовою перша збірка Шевченкових «Віршів та поем», куди ввійшли «Розрита могила», «На вічну пам’ять Котляревському», «Іван Підкова», «Причинна», «Гоголю», «Перебендя», «Сон» («У всякого своя доля»), «Наймичка» та ін. Переклади здійснили С. Чиковані, Д. Гачечиладзє, І. Мосашвілі, Іасамані. Окремими книжками видано в Тбілісі Шевченкові поеми «Катерина» (1936; перекл. С. Чиковані), «Кавказ» (1937; перекл. Н. Міцішвілі), «Сон» (1937; Д. Гачечиладзє), «Гайдамаки» (1938; К. Надірадзе). У зв’язку з відзначенням 125-річчя з дня народження Шевченка інтерес до його творів особливо зростає. В періодич. л-рі друкуються нові переклади. Виходить у світ грузинською мовою збірка «Вірші і поеми», до якої включено 140 творів у перекладах Іасамані, С. Чиковані, М. Патарідзе, Д. Гачечиладзє, К. Лордкіпанідзе, О. Абашелі, І. Абашидзе, М. Мревлішвілі, К. Каладзе, Ш. Апхаїдзе. Книжка містить передмову та коментарі Ш. Радіані й С. Чиковані. Окремою книжкою 1939 з передмовою О. Сулави видано «Поеми» Шевченка. Сюди ввійшли «Катерина» (переклад С. Чиковані), «Тополя» і «Кавказ» (переклад К. Лордкіпанідзе), «Гамалія» (переклад І. Мосашвілі), «Москалева криниця» (перекл. І. Абашидзе). У 1952 видано нову збірку творів Шевченка під назвою «Вірші і поеми». Видання вибраних творів Шевченка здійснено також 1961. До 150-річного ювілею з дня народження поета видано повість «Художник» (уперше груз. мовою; переклад Е. Гоголашвілі), а також збірку «Чотири поеми» (переклад К. Лордкіпанідзе), що містить твори «Кавказ», «Тополя», «Тарасова ніч» і «Великий льох». У груз. пресі опубліковано чимало статей, нарисів, літ.-критичних розвідок про Шевченка, в яких осмислювалася творчість укр. поета, розповідалося про його тяжке життя, йшлося про перекладання його творів груз. та ін. мовами, подається інформація про підготовку до шевченківського ювілею. Спец. дослідження розглядають зв’язки Шевченка з груз. діячами культури. Виходять книжки О. Барамідзе, Л. Асатіані та Б. Жгенті «З історії культурних взаємин Грузії та України» (груз. мовою. Тбілісі, 1954), В. Імедадзе «Тарас Шевченко и деятели грузинской культуры» (Тбілісі, 1964), Т. Буачидзе «Життя Кобзаря» (груз. мовою. Тбілісі, 1964), І. Надареїшвілі «Тарас Шевченко в грузинській літературі» (грузинською мовою. Тбілісі, 1964). Шевченкові присвячено окремі розділи у книжці Л. Асатіані «Дружба братских литератур. Литературные связи грузинского народа с братскими народами СССР» (Тбілісі, 1958), а також у книжках груз. мовою О. Баканідзе «Нариси з української літератури» (Тбілісі, 1965), «Український театр у Тбілісі» (Тбілісі, 1967), «З грузинсько-українських літературних взаємин» (Тбілісі, 1968). Бібліографію творів Шевченка і розвідок та статей про нього, опублікованих у Грузії до 1963, включає книжка А. Отарової і Ц. Гендзехадзе «Тарас Григорович Шевченко. Бібліографія...» (Тбілісі, 1963). Життя і творчість Шевченка надихали груз. літераторів на створення про нього багатьох поезій. Перші такі вірші з’явилися ще 1911: «Тарас Шевченко на березі Дніпра» С. Абуладзе (журн. «Ганатлеба», № 7) та «Могила поета» М. Гегечкорі [журнал «Джеджілі» («Вруна»), № 3]. Багато віршів присвятили Шевченкові груз. рад. поети: Г. Кучишвілі («До Шевченка», 1935), С. Еулі («Тарас Шевченко», 1936), Ладо Асатіані («На батьківщині Шевченка», 1938), В. Гапріндашвілі («До Т. Шевченка»), М. Мревлішвілі («Біля Дніпра», «Тарасові Шевченку» обидва — 1939), Е. Какабадзе («Тарасові Шевченку», 1940) Г. Габунія («Шевченко і Руставелі», 1941) та інші. Велику кількість творів опубліковано в післявоєнні роки: вірші Г. Леонідзе «Тарасові Шевченку», X. Вардошвілі «Тарас Шевченко і Акакій Церетелі» (обидва — 1954), А. Гецадзе «Вірші, що прийшли до серця променем», Т. Джангулашвілі «Великий батько з берегів Дніпра» (обидва — 1961) та ін. Урочисто відзначались у Груз. РСР шевченківські ювілеї. До 100-річчя з дня смерті і 150-річчя з дня народження поета відбулися урочисті засідання Спілки письменників Грузії, на яких з доповідями виступили І. Абашидзе, Г. Леонідзе, К. Каладзе, М. Мревлішвілі та ін. Вечори, присвячені укр. поетові, проведено в Тбіліському ун-ті, пед. ін-тах та ін. культ.-осв. закладах. Груз. радіо і телебачення організували спеціальні передачі. В б-ках, палацах культури й клубах влаштовано шевченківські книжково-ілюстративні виставки.

Переклади: Шевченко Т. Катерина. Тбілісі, 1936 [груз. мовою]; Шевченко Т. Вірші і поеми. Тбілісі, 1939 [груз. мовою]; Шевченко Т. Поеми. Тбілісі, 1939 [груз. мовою]; Шевченко Т. Г. Вірші і поеми. Тбілісі, 1952 [груз. мовою]; Шевченко Т. Вибране. Тбілісі, 1961 [груз. мовою].

Літ.: Кінцурашвілі М. (Ясамані). Любов грузинського народу до великого Кобзаря. «Жовтень», 1951, №12; Асатіані Л. Тарас Шевченко і грузинська література. «Радянське літературознавство», 1957, № 3; Імедадзе В. Т. Г. Шевченко і Грузія. К., 1963; Имедадзе В. Тарас Шевченко и деятели грузинской культуры. Тбилиси, 1964; Леонідзе Г. Політ орла. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 2. К., 1964; Богомолов И. Голос грузинской общественности. В кн.: Шевченко и мировая культура. М., 1964; Луценко І. Улюблений образ смаглявої музи. «Жовтень?» 1964, № 5; Церетелі А. Зустріч з Т. Г. Шевченком: В кн.: Світова велич Шевченка, т. 1. К., 1964; Шубравський В. Є. Т. Г. Шевченко і літератури народів СРСР. К., 1964. Хатішвілі Л., Хуцішвілі С. Шевченко в грузинських перекладах. В кн.: Збірник праць ювілейної тринадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1965; Мушкудіані О. «Заповіт» Шевченка грузинською мовою. В кн.: Збірник праць дев’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1972; Чіковані С. Тарас Шевченко. В кн.: Райдужними мостами. К., 1968; Отарова А., Гендзехадзе Ц. Тарас Григорович Шевченко. Бібліографія... Тбілісі, 1963 [груз. мовою].

О. А. Баканідзе, О. Н. Мушкудіані.

ГРУЗИНСЬКИЙ Олексій Євгенович (3.V 1858 — 22.I 1930) — російський рад. літературознавець. Дослідник рос. та зарубіжних л-р, фольклорист та етнограф. Брав діяльну участь у підготовці видання «Кобзарь в переводе русских писателей» (СПБ, 1911). Кошти від реалізації цієї книжки призначалися на спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві. Г. — автор рецензії на видання «Кобзаря» російською мовою за редакцією І. Бєлоусова (СПБ, 1906), надрукованої в журн. «Русская мысль» (1907, № 2), в якій підкреслювався глибокий демократизм поезії Шевченка.

ГРУНОВСЬКИЙ Олексій (н. бл. 1815 — р. см. невід.) — рядовий 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. В Новопетровському укріпленні служив писарем протягом усього періоду перебування там поета. В 1900 нижегородська газета «Волгарь» надрукувала спогади Г. про Шевченка.

Тв.: Воспоминания современника Т. Г. Шевченко. «Киевская старина», 1900, № 12.

«ГРУПА ЖЕБРАЧОК, ЩО СПЛЯТЬ» (папір, акв.) — малюнок Шевченка, виконаний не пізніше 26.ІХ 1842 в Петербурзі. Експонувався на осінній виставці в петерб. Академії мистецтв 1842. За сюжетом нагадує один з малюнків Шевченка до поеми «Слепая». Де твір тепер — невідомо.

ГУБАРЕНКО Віталій Сергійович (н. 13.VI 1934) — український рад. композитор, засл. діяч мист. УРСР (з 1969). На слова Шевченка написав хор «Тече вода в синє море» і пісню «Ой одна я, одна», присвятив поетові симфонічну поему «Пам’яті Т. Г. Шевченка» (1962), в якій використав нар. мелодії на слова «Заповіту» і «Ой у полі могила».

Літ.: Яворський Е. Н. Віталій Губаренко. К., 1972.

ГУБАРЄВ Олександр Іванович (н. 1.ІХ 1926) — український рад. художник. Працює в галузі станкової графіки та книжкової ілюстрації. Автор серії ліногравюр «За мотивами „Кобзаря“ Т. Г. Шевченка» (1964), оформлення та ілюстрацій до книжок віршів Шевченка «Зацвіла в долині червона калина» (К., 1969) і «Тече вода з-під явора» (К., 1970).

ГУБЕР Едуард Іванович (Карлович; 13.V 1814 — 23.IV 1847) — російський поет і перекладач. Шевченко познайомився з ним у 2-й пол. 30-х pp. 19 ст. в Петербурзі, цінував його російський переклад поеми Й.-В. Гете «Фауст» (1838). У повісті «Художник» Шевченко описав, як у майстерні К. Брюллова Г. на прохання В. Жуковського читав останню сцену «Фауста» (побачення Фауста з Маргаритою в тюрмі). Цю саму сцену з «Фауста» в перекладі Г. поет радив К. Піуновій включити до її репертуару (про це він записав у «Щоденнику». 16.II 1858).

ГУБЕРЛЯ — село (станиця) Орського пов. Оренбурзької губ. (тепер Гайського р-ну Оренбурзької обл. РРФСР). Шевченко був у Г. в червні 1847, коли його везли з Оренбурга до Орської фортеці, в травні 1850, коли його перевозили під конвоєм з Оренбурга в Орську фортецю, і восени 1850 — по дорозі з Орської фортеці в Новопетровське укріплення. Поет згадував це село в повісті «Близнецы» словами свого героя: «Переночевал... еще у Губерле (предпоследняя станция перед Орской крепостью), собственно для того, чтобы полюбоваться на другой день Губерлинскими горами... До 12 часов я гулял в губерлинской роще и любовался окружающими ее горами, чистой речечкой Губерлей, прорезывающей рощу и извивающейся около самых козачьих хат. Пообедавши..., я оставил живописную Губерлю».

ГУБЕРНАТІС (Gubernatis) Анджело де (7.IV 1840 — 1913) — італійський літературознавець, драматург і поет. Заснував і редагував журнал «Rivista Europea» («Європейський огляд:», 1869 — 76), де друкувалися статті й про Україну. Побував у Росії й на Україні, відвідав, зокрема, Київ. Листувався з М. Драгомановим та І. Франком. Видав «Біографічний словник сучасних письменників» (Флоренція, 1879), в якому вмістив довідку й про Шевченка. Українському театрові присвятив у 1-му томі своєї багатотомної праці «Історія світового письменства» (Турін, 1879) окремий розділ, написаний за матеріалами К. Білиловського, з яким був знайомий. Шевченка назвав великим укр. поетом, до здобутків укр. театру зарахував його драму «Назар Стодоля». Навів уривок з вірша «До Основ’яненка» у власному перекладі, що є першим перекладом Шевченкового слова італ. мовою.

ГУДЕЦЬ (Hudec) Ян (6.X 1856 — 28.IV 1940) — чеський журналіст, перекладач. Автор найгрунтовнішої в чес. періодич. л-рі минулого століття розвідки «Тарас Григорович Шевченко» [надруковано в журн. «Zlatá Praha» (1884, № 44 — 50)]. Думки Г. про великого укр. поета співзвучні з оцінками й думками про нього передових діячів 19 ст. Для цієї розвідки Г. переклав поеми «Іван Підкова» та «Гамалія» і 32 початкові рядки з епілогу до поеми «Гайдамаки».

ГУДЗІВКА — село Звенигородського пов. Київської губ. (тепер Звенигородського р-ну Черкаської обл.). Шевченко був у Г., очевидно, 1845. Згадка про це село і Гудзівську гору є в «Щоденнику» 7.IX 1857.

ГУДЗІЙ Микола Каленикович (3.V 1887 — 29.Х 1965) — російський і український рад. літературознавець, акад. АН УРСР (з 1945). Автор багатьох праць, присвячених історії братніх сх.-слов. л-р, укр.-рос. літ. взаєминам тощо. У 1927 опублікував «Письма Шевченка к С. Т. Аксакову» («Искусство», 1927, № 2-3), згодом — статті «Шевченко і російська революційно-демократична думка» (1951), «Нове російське видання творів Т. Г. Шевченка» (1956). Був головою редакційної колегії «Повного зібрання творів» Шевченка у шести томах (К., 1963 — 64), відп. редактором шостого тому цього видання і шостого тому його десятитомного «Повного зібрання творів» (К., 1957).

ГУДОВСЬКИЙ Іван Васильович (р. н. невід. — п. 1860) — фотограф. У 1844 — 49 учився в петерб. Академії мистецтв. Шевченко познайомився з Г. 1844 в Петербурзі; деякий час вони жили на одній квартирі в будинку Бема на 2-й лінії Васильєвського о-ва (тепер 2-а лінія, буд. № 3). Г. допомагав Шевченкові готувати до видання й розповсюджувати «Живописную Украину». Шевченко зустрічався з ним 1859 у Києві і жив у нього на квартирі. Збереглися три фотографії Шевченка, які зробив Г. 1859.

ГУЗ Володимир Васильович (н. 2.IV 1904) — український рад. майстер декоративно-ужиткового мистецтва (різьблення на дереві). Виконав скриньку з силуетом Шевченка, обкладинку для книжки з портретом поета (обидві — 1961), скриньку «Реве та стогне Дніпр широкий», декор. тарілку з портретом поета (обидві — 1963).

ГУЛАК Микола Іванович (1822 — 7.VI 1899) — український революа. демократ, педагог і вчений. У 1843 закінчив юрид. ф-т Дерптського (тепер Тартуського) ун-ту. В 1844 здобув вчений ступінь кандидата права. В 1845 — 47 — чиновник канцелярії київ., подільс. і волин. генерал-губернатора. В грудні 1845 — січні 1846 разом з М. Костомаровим і В. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське товариство Належав до його лівої, революц.-демократич. групи, очолюваної Шевченком. Г. був прихильником збройного повалення самодержавства, повного знищення поміщицького землеволодіння й заміни його суспільною власністю на землю, обстоював необхідність політ. об’єднання всіх слов. народів у формі демократич. федеративної республіки. У філософії стояв на позиціях матеріалізму, однак допускався ідеалістич. збочень. У 1847 Г. заарештували і ув’язнили в Шліссельбурзькій фортеці. В 1850 його вислали до Пермі під суворий нагляд поліції. Після закінчення строку заслання 1859 — 87 вів пед. й наук. роботу на Україні, в Грузії та Азербайджані. Як учений відомий працями з історії, математики, філології та юриспруденції. Перекладав з груз. та азерб. літератур.

Літ.: Зайончковский П. А. Кирилло-Мефодиевское общество (1846 — 1847). М., 1959; Поракішвілі Н. М. І. Гулак і грузинська культура. В кн. Райдужними мостами. К., 1968.

Г. І. Марахов.

ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКА Олександра Іванівна (н. бл. 1825 — р. см. невід.) — дружина С. Гулака-Артемовського, піаністка, арфістка. Друг Шевченка. Поет згадував про неї в листах до її чоловіка. Вів високо цінував її виконавські здібності, подарував їй автопортрет з написом: «Олександрі Івановні Гулак-Артемовській на пам’ять. 4 декабря 1860 года».

ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ Петро Петрович (27.I 1790 — 13.Х 1865) — український поет і культ. осв. діяч. Продовжував реалістичні традиції І. Котляревського і рос. байкаря І. Крилова. Г.-А. — творець перших на Україні романтичних балад на сюжети А. Міцкевича («Твардовський», 1827), Й.-В. Гете («Рибалка», 1827), автор бурлескних переспівів з Горація («До Пархома») й майстерних за формою ліричних поезій.

Г.-А. приязно ставився до Шевченка. Про це Шевченкові писав Г. Квітка-Основ’яненко в листах 22.III і 22.ХІ 1841 та 29.IV 1842. Шевченко високо цінував творчість Г.-А 10 — 20-х pp., але тривалу перерву в літературній діяльності Г.-А., його скептицизм у ставленні до укр. мови і службову запопадливість вважав наслідком того, що Г.-А. «в пани постригся» (передмова до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847) В повісті «Близнецы» Шевченко захоплено згадав другий переспів Г.-А. «До Пархома».

ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ Семен Степанович (16.II 1813 — 17.IV 1873) — український композитор і оперний співак (баритон). У 1824 — 30 навчався в Київ. духовному училищі, 1835 — 38 — в духовній семінарії. В 1838 М. Глинка взяв Г.-А. до Петербурга й особисто керував підготовкою його як співака. В 1839 Г.-А. за порадою М. Глинки виїхав для продовження муз. освіти до Італії. В 1842 — 64 був солістом оперної трупи в Петербурзі, 1864 — 65 — Великого театру (Москва). Автор першої укр. опери «Запорожець за Дунаєм» (в основному за власним лібретто, 1862), солоспівів, музики до драми і водевілю. Шевченко познайомився з Г.-А. восени 1838 в Петербурзі, й відтоді їх зв’язувала щира дружба. Поет мав великий вплив на формування світогляду Г.-А. Під час заслання поета Г.-А. не раз допомагав йому Після повернення Шевченка з заслання вони часто зустрічалися. Композитор присвятив своєму другові пісню «Стоїть явір над водою».

Літ.: Кауфман Л. С. С. Гулак-Артемовський. К., 1962.

ГУЛІА Дмитро Йосифович (21.II 1874 — 7.IV 1960) — абхазький рад. письменник, учений і громад. діяч, нар. поет Абхазії (з 1937) Член КПРС з 1955. Переклав поему Шевченка «Кавказ», поезії «Заповіт», «Мені однаково, чи буду», «Не завидуй багатому» та ін., що ввійшли до абх. видання творів Шевченка «Зібрання творів» (Сухумі, 1939), де вмщено також передмову Г. Присвятив укр. поетові вірш «Великий Тарас» (1941). Опублікував кілька статей про Шевченка: «В сім’ї вольній, новій» (1938), «Сонячна Абхазія — поетові України» (1939) та ін. У 1938 відвідав шевченківські місця на Україні. Не раз виступав в Абхазії з доповідями про творчість українського поета.

ГУЛЯЙПОЛЕ — давня назва містечка Златополя Чигиринського пов. Київської губ. (тепер у складі м. Новомиргорода Кіровоградської обл.). Через це містечко проходив чумацький шлях. Шевченко побував у Г. в дитинстві, коли разом з батьком їздив у чумацькій валці. Про це він згадував пізніше в повісті «Наймичка». Згадка про Г. є й у драмі «Назар Стодоля».

ГУЛЯМ Гафур — див. Гафур Гулям.

ГУМАНІЗМ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Шевченка справедливо вважають одним з найбільших по етів-гуманістів. Гуманістичні ідеї становлять основний смисл літ.-громадської діяльності поета.

Джерела гуманізму Шевченка йдуть від історії трудового народу, від його багатовікової боротьби проти соціального й нац. поневолення. Чимале значення для формування світогляду поета мали нар. творчість, кращі твори Г. Сковороди та укр. письменників 19 ст. (І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, Л. Боровиковського). Особливо велике значення для формування гуманістичних поглядів Шевченка мала рос. л-ра, представлена такими її діячами, як О. Радищев і І. Крилов, О. Пушкін і М. Гоголь, К. Рилєєв і О. Грибоєдов, М. Лермонтов і М. Салтиков-Щедрін. Революційно-демократична концепція В. Бєлінського і О. Герцена мала значний вплив на становлення гуманістичного світогляду молодого Шевченка, прискорила й поглибила розвиток гуманістичних поглядів поета, зміцнивши їхню революційно-демократичну основу. І до нього в укр. л-рі були спроби показати жахливу кріпосницьку дійсність, мерзенність «сильних» і високу людяність знедолених. Але для того, щоб цю дійсність розкрити в усій її істор. нестерпності, потрібно було осяяти її світлом найпрогресивніших ідей доби. Тільки передова революц.-демократич. точка зору спроможна була в домарксистський період розкрити соціальну сутність людських поневірянь, піднести той гордий, сповнений високої людяності пафос, який робить художню л-ру могутнім знаряддям визвольної боротьби, прапороносцем гуманізму, Шевченко був одним з найвидатніших поетів у світовій л-рі, які пов’язали проблему гуманізму, проблему нової людини та її майбутнього з визвольною боротьбою нар. мас. Проблема гуманізму в її соціальному, етичному й естетичному аспектах стала основою творчості Шевченка. Найбільшої глибини й істор. прозорливості його гуманізм досягає в період революц. ситуації 1859 — 61, коли поет виступив як соратник і діяч «партії» Чернишевського, посівши одне з провідних місць в авангарді всеросійської революц. демократії. Гуманізм, патріотизм і інтернаціональні мотиви в Шевченка — нероздільні. Ще в творах початку 40-х pp. (у поемах «Гайдамаки», «Сон», «Кавказ», «Єретик» та ін.) він показав, як формуються і ростуть у визвольній боротьбі людські почуття, духовна краса людини, доводив, що народові «гнутися» не личить, що треба йти на бій. Справжня віра Шевченка в народ зумовлює, як каже поет, потребу одверто говорити йому сувору правду й тим самим гартувати в ньому активне прагнення до соціального й національного визволення. Шевченко — один з тих поетів 19 ст., які пристрасно обстоювали потребу самовідданої революц. боротьби трудового люду проти віковічних гнобителів. Революція, на думку поета, приведе до торжества всього світлого, яке закладено в кожній трудящій людині, в народі. Спрямованість у майбуття, ідея світлого прийдешнього — провідне начало гуманізму Шевченка. Він мріє про чудову, уквітчану землю, про визволену трудящу людину. Поет одним із перших у вітчизняній л-рі показав найтісніший зв’язок між працею і людяністю. В гуманістичному ідеалі Шевченка визначне місце посідає ідея соціального розкріпачення жінки; це яскраво проходить крізь усю творчість поета. В Шевченковому розумінні боротьба за людяність — це найрадикальніше розв’язання питань про працю, життя і щастя людей, про щастя всіх народів. Звідси — полум’яний заклик поета — прокинутися, збагнути свою силу, відчути всю гіркоту й ганебність рабського становища. Він таврує раболіпство, пасивність і покірливість. Творчість Шевченка звеличувала красу душі людської, красу людського подвигу, силу дружби і єднання народів. Як писав О. Толстой, «гуманізм, відчутий як майбутня життєва реальність, був провідною ідеєю — пристрастю Шевченка» (Толстой А. Полное собрание сочинений, т. 13. М., 1949, с. 416).

Долю укр. народу Шевченко не відривав від майбутнього всієї Росії, він прагнув бачити вільними всі уярмлені народи. Любов поета до свого народу привела його до великої ідеї братерства і бойового єднання трудящих усіх націй. Він висловив геніальну думку про неминучість перемоги нового ладу — «без холопа і без пана» — «на всей нашей планете». Шевченко переконаний, що немає нічого згубнішого для народів, ніж «усобищ лютая змія», що прояви нац. ворожнечі — «события, недостойные памяти человека». Він був переконаний, що в прагненнях трудящих різних націй провідним є те, що їх єднає. Гуманізм Шевченка невіддільний від його позиції єднання народів. Національне, що не виходить за межі вузького, «хуторянського» виднокругу, перестає, на думку поета, бути прогресивним національним: воно не виражає істор. інтересів народу.

Глибоке усвідомлення необхідності дружби між народами, визнання за кожним народом його неповторної духовної цінності — характерне для гуманістичної концепції Шевченка. Звідси й властиві поетові роздуми над долею народів, радісне відкриття в глибинах братніх народів рис, близьких і співзвучних його рідному народові, рис, які споріднюють і зближують людей, незалежно від національності. Соціальна спрямованість гуманізму поета давала йому змогу бачити позитивні якості в ін. народів, розуміти їхній спосіб життя, їхні прагнення. Революційно-демократична концепція гуманізму, яку Шевченко відстоював усією своєю літ.-громадською діяльністю, мала виразний класовий зміст; гуманізм поета органічно включав у себе ненависть до експлуататорів, плекав ідею революц. повалення гнобительського ладу. Естетичні ідеї Шевченка, зумовлені значною мірою його гуманістичними поглядами, ставали зброєю в боротьбі проти царизму і кріпосництва. Мистецтво й література, на думку поета, повинні служити людству насамперед для того, щоб виховувати в масах непримиренність до гнобительського ладу, віру в сили народу, окрилювати народ у боротьбі за визволення. Якою мірою література й мистецтво виконують це найлюдяніше завдання, такою мірою вони й заслуговують на всенародне визнання; вони стають потрібними суспільству. Сила діяння гуманізму Шевченка не обмежується рамками поетової епохи; не обмежується вона і його народом. Людинолюбство поета стало духовним надбанням людства. Міжнародний форум діячів культури, що відбувся 1964 в Києві, продемонстрував невмирущість гуманістичних ідей поета-революціонера.

Безперечно, марксистсько-ленінський гуманізм не є механічним продовженням гуманістичних традицій наших великих попередників, у тому числі й гуманізму Шевченка. Він оснований на принципово нових засадах — засадах наукового комунізму. Саме комунізм пов’язує гуманізм з тими силами, які на ділі здатні забезпечити визволення праці, щасливе життя людей. Продовжуючи справу К. Маркса, В. І. Ленін пов’язав гуманізм з найвеличнішим визвольним рухом людства — боротьбою за соціалізм найреволюційнішого класу нашої епохи — міжнародного пролетаріату. В наш час найглибше розкрилося душевне багатство Шевченкового генія; освітлене вченням марксизмуленінізму, воно стало важливим чинником виховання мас, фактором розвитку соціалістичної культури.

Літ.: Світова велич Шевченка, т. 1 — 3. К., 1964; Всенародна шана. К., 1967; Добролюбов М. О. «Кобзар» Тараса Шевченка. К., 1961 ;Луначарський А. В. Великий народний поет. К., 1961; Тарас Шевченко. М., 1962; Шевченко и мировая культура. М., 1964; Новиченко Л. Воинствующий гуманизм великого Кобзаря. «Коммунист», 1964, № 4; Шабліовський Є. Гуманізм Шевченка і наша сучасність. К., 1964; Кирилюк Є. Шевченко і наш час. К., 1968.

Є. С. Шабліовський.

ГУМБОЛЬДТ Александр (14.ІХ 1769 — 6.V 1859) — німецький природознавець, географ і мандрівник, член Берлінської АН, почесний член Петербурзької АН (з 1818). Автор п’ятитомної праці «Космос» — видатного твору передової матеріалістичної натурфілософії 1-ї пол. 19 ст., перші томи якої з’явилися в рос. перекладі 1848 — 57.

Шевченко в листі до Б. Залеського 10.II 1857 писав, що дуже хотів би поговорити з ним про цю книжку, а в «Щоденнику» 23.IV 1858 зазначив, що разом з С. Гулаком-Артемовським просидів цілий день дома і читав «Космос» А. Гумбольдта.

Літ.: Попов П. М. Т. Шевченко і О. Гумбольдт. «Всесвіт». 1961. № 8.

ГУППЕРТ (Huppert) Гуго (н. 5.V 1902) — австрійський письменник і перекладач. Член Комуністичної партії Австрії з 1921. У 20-х pp. емігрував до СРСР. Тепер живе в Австрії. Твори Шевченка почав перекладати в кінці 30-х pp. Працював разом з А. Куреллою, Е. Вайнертом, Г. Ціннер, Г. Роденбергом та ін. Його переклади 14-ти творів укр. поета («Єретик», «Не хочу я женитися», «Мені здається, я не знаю», «Не нарікаю я на бога», «Титарівна», «О люди! люди небораки!», «І широкую долину», «Якби з ким сісти хліба з’їсти» тощо) вміщено в двотомному «Кобзарі» Шевченка, що вийшов нім. мовою 1951 в Москві. В 1972 одержав премію Радянського фонду миру за переклади творів рад. л-ри нім. мовою.

ГУРЕВИЧ Розалія Борисівна (25.II 1905 — 9.III 1971) — український рад. бібліограф. Авторка бібліографіч. покажчика «Русские писатели XIX века о Т. Г. Шевченко» (X., 1941). Бібліографувала переклади творів Шевченка рос. письменниками 19 ст. У Харків. держ. науковій б-ці ім. В. Г. Короленка зберігається бібліографічна картотека шевченкіани, створена Г. під час складання покажчика, що налічує бл. 7 тис. карток.

ГУРЕЇВ Олекса Іванович (н. 12.Х 1913) — український рад. письменник, критик і публіцист. Член КПРС з 1948. Шевченкові присвятив поему «Легенда про Кобзаря», оповідання «Останній арешт», в основу якого покладено епізод із часів перебування Шевченка на Україні 1859, етюд «Діти з „Кобзарем“» і нарис «Там, де лежить Кобзар» (всі — 1961). В 1945 опублікував статтю про Шевченка «Любов і ненависть».

Тв.: Легенда про Кобзаря. К., 1961.

ГУР’ЄВ — місто Уральської обл. (тепер обласний центр Каз. РСР). Шевченко був тут проїздом у жовтні 1850, коли його переводили з Орської фортеці в Новопетровське укріплення. В листах і «Щоденнику» поет багато разів згадував про Г. як про перевальний пункт військ. пошти.

ГУРЖІЙ Іван Олександрович (28.IX 1915 — 31.Х 1971) — український рад. історик, чл.-кор. АН УРСР (з 1958). Член КПРС з 1954. Автор досліджень «Т. Г. Шевченко — революціонер-демократ» (К., 1961, у співавт.), «Т. Г. Шевченко про героїчне минуле України» (К., 1964). Відповідальний редактор збірника «Історичні погляди Т. Г. Шевченка» (К., 1964), де вміщено його працю «Історичні погляди Т. Г. Шевченка» (у співавт.).

ГУРІЄЛІ Мамія Давидович (28.I 1836 — 6.VIII 1891) — грузинський поет, громад. діяч демократичного напряму. Один з перших перекладачів творів Шевченка груз. мовою. В його перекладі в журн. «Театрі» («Театр», 1886, № 38) опубліковано поезію Шевченка «Минають дні, минають ночі».

ГУРЛО Алесь (Олександр Кіндратович; 31.I 1892 — 4.II 1938) — білоруський рад. поет, учасник штурму Зимового палацу. Автор поезії «Пам’яті Шевченка» (1924).

ГУРСЬКА (Górska) Галина (14.V 1898 — 4.VI 1942) — польська письменниця і перекладачка. Жила у Львові. Учасниця Антифашистського конгресу діячів культури у Львові (1936), депутат Народних Зборів Західної України (1939). Під час тимчасової німецько-фашистської окупації України після дев’ятимісячного ув’язнення розстріляна нім. фашистами. Вперше переклала польс. мовою уривки з «Щоденника» Шевченка — надруковано в моск. журн. «Nowe Widnokręgi» («Нові горизонти», 1941, № 3). У перекладі намагалась передати своєрідність стилістичної манери укр. поета.

Літ.: Лозинський І. Вона загинула 30 років тому. «Всесвіт», 1972, № 6.

ГУРЯН Татул Самсонович (справжнє прізвище — Хачатрян; 4.VIII 1912 — 22.VI 1942) — вірменський рад. поет. Загинув під час Великої Вітчизнян. війни Рад. Союзу в бою за Севастополь. Поезія Г. пройнята любов’ю до батьківщини, ідеєю дружби й братерства між народами. В 1933 побував на Україні. Цього ж року опублікував поему «Дніпро», в якій згадував Шевченка. Автор вірша «На барикадах» (1933), присвяченого Шевченкові.

ГУС (Hus) Ян (1371 — 6.VII 1415) — нац. герой чеського народу, ідеолог чеської Реформації. В своїх творах, лекціях і казаннях Г. гостро викривав католицьке духівництво і нім. феодалів. За це його засуджено як єретика церковним собором у Констанці й спалено. Шевченко присвятив Г. поему «Єретик», згадав про нього в повісті «Художник».

ГУСИКОВСЬКА Ядвіга (пестливе — Дзюня) — швачка, за національністю полька. Шевченко познайомився з нею 1830 у Вільні, коли був кріпаком-козачком у П. Енгельгардта. Покохав її. Кохання будило в Шевченка почуття людської гідності. «Я в первый раз пришел тогда к мысли, — розповідав він І. Сошенкові, — отчего и нам, несчастным крепакам, не быть такими же людьми, как и прочие свободные сословия?». У розмовах з Г. поет вдосконалював своє знання польс. мови. В «Щоденнику» 5.IX 1857 він згадував «милую Дуню, чернобровую Гусиковскую».

ГУСЛИСТИЙ Кость Григорович (1.Х 1902 — 21.II 1973) — український рад. історик і етнограф, чл.-кор. АН УРСР (з 1969), засл. діяч науки УРСР. Член КПРС з 1952. Автор праць з історії і культури України 14 — 18 ст. У 30-х pp. завідував кабінетом Інституту Тараса Шевченка, виступав з працями про Шевченка. Брав участь у редагуванні й написанні приміток до ювілейного видання «Поезії» Шевченка (X., 1934) та в написанні приміток до його «Повного зібрання творів» (т. 1. К., 1935). Разом з Ю. Йосипчуком написав вступну статтю і примітки до поеми «Гайдамаки» (К., 1935). У 1939 вийшла збірка «Історичні поезії» Шевченка з вступною статтею та примітками Г. (у співавт. з Ф. Ястребовим). Г. — автор статей про твори Шевченка істор. змісту: «Коліївщина в творах Т. Г. Шевченка» та «До історичного аналізу „Свято в Чигирині“ в „Гайдамаках“ Шевченка» (1939). Аналіз «Гайдамаків» дав підставу Г. твердити, що в дожовтн. період ця поема найправдивіше відображала події Коліївщини.

ГУСТИНЯ — село Прилуцького пов. Полтавської губ. (тепер Прилуцького р-ну Черніг. обл.). Шевченко їздив у це село 1845, щоб оглянути й змалювати архітектурну пам’ятку — Густинський монастир (засн. 1600). В Г. між квітнем і 20 липня він виконав три акварельні малюнки однакового розміру (17,5 × 26,9), які ввійшли до альбома 1845 року. «В Густині. Церква Петра і Павла». Ліворуч унизу чорнилом авторський напис: «в Густыни», нижче олівцем: «Петра, Павла». На зворйті праворуч унизу олівцем: «Monastir Hustyński», «Брама в Густині. Церква св. Миколи». Ліворуч унизу чорнилом авторський напис: «брама в Густыни», «В Густині. Трапезна церква». Ліворуч унизу чорнилом авторський напис: «в Густыни». Про малюнки, виконані в Г., Шевченко згадав у повісті «Музыкант». Згадки про Г. є в повістях «Музыкант» і «Наймичка».

ГУТЕНБЕРГ (Gutenberg) Йоганн (1394 — 99 або 1406 — 3.II 1468) — нім. винахідник, який поклав початок книгодрукуванню в Європі. Шевченко згадав Г. в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».

ГУШАЛЕВИЧ Євген Іванович (28.ХІ 1864 — 30.V 1907) — український співак (драм. тенор). З 1891 співав на сценах найбільших оперних театрів Європи. Виступав і як камерний співак, пропагуючи вокальну лірику укр. композиторів. У камерному репертуарі Г. провідне місце посідали романси М. В. Лисенка на тексти Шевченка «Думка» («За думою дума роєм вилітає»), «Мені однаково», «Огні горять», «Садок вишневий коло хати» тощо.

ГЮГО (Hugo) Віктор-Марі (26.II 1802 — 22.V 1885) — французький письменник, глава й теоретик франц. демократич. романтизму, член Франц. Академії (з 1841). В своїх кращих творах він виступав проти деспотизму, тиранії, висловлював віру в перемогу прогресу й демократії. В Росії твори Г. набули значної популярності ще в 30 — 40-х pp. 19 ст. їх перекладали (з 1830) рос. мовою О. Полежаєв та знайомі й приятелі Шевченка О. Плещеєв, Л. Мей, М. Курочкін. Шевченко знав твори Г., але з певністю можна говорити лише про його обізнаність з романом «Собор Паризької богоматері» (поет використав ім’я однієї з дійових осіб роману Г. — Квазімодо — як прозивне у запису в «Щоденнику» 20.VII 1857). Політ. сатира Г. в певних моментах перегукується з політ. поезією Шевченка. М. Рильський, перекладаючи українською мовою сатирич. збірку Г. «Кари», почасти спирався на Шевченкові образи й інтонації. Г. як президентові літературного конгресу в Парижі (1878) було вручено брошуру М. Драгоманова франц. мовою «Українська література, заборонена російським урядом», видану як доповідь на цьому конгресі. Значне місце в ній відведено Шевченкові.

ГЮДЕН (Gudin) Теодор (15.VIII 1802 — 12.IV 1880) — французький живописець-мариніст.“ На поч. 40-х pp. 19 ст. відвідав Росію. Шевченко згадав Г. у повісті «Художник» серед іноземних живописців, які обіцяли надіслати свої твори на виставку в петерб. Академію мистецтв. У «Щоденнику» 2.XII 1857 Шевченко зауважував, що побачив у С. Татаринова (нижегородського музиканта) «настоящего, великолепнейшего Гюдена».

Попередня     Головна     Наступна