[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1976. — Т. 1. — С. 145-161.]

Попередня     Головна     Наступна

Г — Гол

«Г. З.» («Немає гірше, як в неволі») — вірш Шевченка, написаний восени 1848 на о. Косарал. У первісній редакції в «Малій книжці» (за № 16 в захалявній книжечці 1848) твір не має назви. До «Більшої книжки» переписано 1858. Вперше надруковано в альм. «Хата» (СПБ, 1860) під ред. назвою «На Вкраїну» з помилковою датою «1849». Вірш присвячено Г. Закревській — дружині поміщика П. Закревського, з якою Шевченко познайомився в червні 1843 на балу в Т. Волховської в с. Мойсівці. Питання про адресата вірша остаточно розв’язала М. Шагінян у монографії «Шевченко» (1941), в якій докладно розглянула взаємини Шевченка і Г. Закревської. З ім’ям Г. Закревської пов’язано також поезію «Якби зострілися ми знову»; обидва твори належать до кращих зразків нечисленної інтимної лірики Шевченка.

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

ГАБОР (Gábor) Андор (24.I 1884 — 21.I 1953) — угорський письменник, літературознавець і перекладач. Член Угорської партії трудящих з 1919. Учасник революційних подій в Угорщині 1918 — 19. Відав питаннями культури в уряді Угорської Радянської республіки, після падіння якої був заарештований. У 1920 емігрував (Відень, Берлін). У 1933 — 45 жив і працював у Рад. Союзі. З 1927 — берлін. кореспондент «Правды» й «Огонька», з 1938 — редактор угор. журн. «Új Hang» («Новий голос»), що виходив у Москві. Писав оповідання й статті антифашист. характеру. В журн. «Új Hang» (1939, № 4) надрукував у своєму перекладі уривок з поеми Шевченка «Єретик», поезії «Породила мене мати», «Утоптала стежечку», «І багата я», «Ой чого ти почорніло» та «Гімн черничий». Останні три і вірш «Якби мені черевики» вміщено в «Кобзарі», що вийшов у Будапешті 1961. У перекладах Г. майстерно відтворено дух поезії Шевченка.

ГАВДЗИНСЬКИЙ Альбін Станіславович (н. 4.VII 1923) — український радянський художник. Автор картин «Тарас на етапі до Петербурга» (1960 — 61, ДМШ) та «Т. Г. Шевченко на етапі» (1964).

ГАВЛІЧЕК-БОРОВСЬКИЙ (Havliček-Borovský) Карел (31.Х 1821 — 29.VII 1856) чеський поет, перекладач і публіцист. У 1843 — 44 жив і працював у Москві, відвідав Київ і Львів. Виявляв великий інтерес до України, в своїх публіцистич. працях підтримував прагнення укр. народу до соціального і нац. визволення. Був у дружніх взаєминах з О. Бодянським. Є припущення, що Шевченко, відвідуючи О. Бодянського в лютому 1844 в Москві, зустрічався в нього з Г.-Б., хоч документальних даних про це нема.

ГАВРИЛЕНКО Григорій Іванович (н. 8.VII 1927) — український рад. художник. Працює в галузі станкової графіки та книжкової ілюстрації. Автор ліногравюри «Плавай, плавай, лебедонько...» (1961) на слова Шевченка з поеми «Тополя» та ілюстрацій до «Кобзаря» («Садок вишневий коло хати», «Катерина»; обидві — 1963). Іл. також табл. XXI.

ГАВРИЛКО Михайло Омелянович (5.Х 1882 — 1919) — український скульптор. Автор погрудь Шевченка (1911 і 1914). Брав участь у конкурсі на проект пам’ятника Шевченкові для Києва (1911 — 13), виконав барельєф поета (гіпс, 1911) та його бюст для будинку Полтавського театру (1919).

ГАВРИЛЮК Олександр Якимович (23.IV 1911 — 22.VI 1941) — український рад. письменник. Член Компартії Зх. Білорусії з 1929. Активний діяч комуністич. підпілля на Зх. Україні в роки окупації її бурж.-поміщицькою Польщею. Автор праці «Пани і паничі над „Кобзарем“» (Львів, 1936), спрямованої проти укр. буржуазних націоналістів, які або принижували Шевченка, або ж намагалися фальсифікувати твори поета, підпорядкувати його спадщину інтересам пануючих класів. Працю конфіскувала поліція. Основний її зміст автор доніс до читача в багатьох статтях, вміщених у періодичних виданнях. Середних: «„Кобзар“ стереже» (1936), «І на сторожі коло них поставлю слово...» (1936), «Сто літ „Кобзаря“» (1940), «Великий український народний поет» (1941). Шевченкознавчі праці Г. — яскрава сторінка в історії боротьби за Шевченка на Зх. Україні. Портрет с. 148.

Тв.: Пани і паничі над «Кобзарем». Львів, 1961.

ГАГАРІН Григорій Григорович (11.V 1810 — 30.II 1893) — російський живописець, рисувальник, літограф, архітектор і дослідник мистецтва. В 1859 — 72 — віце-президент Академії мистецтв у Петербурзі. Учень К. Брюллова. Численні рисунки й акварелі Г. (понад 2 тис.) свідчать про те, що він сприйняв і розвинув далі реалістичні тенденції брюлловської графіки. Шевченко зустрічався з Г. в Академії мистецтв, згадував про нього в листуванні.

ГАЙДАЙ Зоя Михайлівна (1.VI 1902 — 21.IV 1965) — українська рад. співачка (ліричне сопрано), нар. артистка СРСР (з 1944). Створила образ Ганни в опері М. Вериківського «Наймичка» за однойменними творами Шевченка (1943, об’єднаний Київ. та Харків. театр опери та балету, Іркутськ). Виконувала романси укр. композиторів на вірші поета. Держ. премія СРСР, 1941.

ГАЙДАМАКА Петро Данилович (н. 12.VII 1907) — український рад. композитор, засл. діяч мистецтв УРСР (з 1967). Член КПРС з 1931. Автор симфонічних і вокальних творів. Пам’яті Шевченка присвятив цикл «Дніпровські сонети» («У Моринцях, де народивсь Тарас», «Оповила кімнату мертва тиша», «Новопетрівська кам’яна фортеця», «Біля Дніпра зійшлись на поєдинок», «Нагорювавсь, по наймах жив з бідою») на слова Д. Луценка для баритона з супроводом фп. (1964).

«ГАЙДАМАКИ» — історико-героїчна поема Шевченка, написана 1839 — 41 в Петербурзі. Вступ до «Г.», датований 7.IV 1841, поет написав після завершення твору. Автограф невідомий. Розділ поеми «Галайда» вперше надруковано в альм. «Ластівка» (СПБ, 1841). «Г.» вперше опубліковано з незначними цензурними купюрами окремим виданням 1841 у Петербурзі. В першодруку цей твір мав присвяту «Василию Ивановичу Григоровичу, на память 22-го апреля 1838 года».

В наступні роки автор далі працював над текстом поеми. Збереглося два друковані примірники твору з власноручними виправленнями Шевченка та з відновленням окремих рядків, вилучених цензурою: перший — у книжці «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки», другий — у «Кобзарі» 1860 (обидва примірники — в Ін-ті л-ри ім, Т. Г. Шевченка АН УРСР). Деякі виправлення загострювали революц. звучання твору, збільшували його ідейно-художню цінність. Масштабність охоплення важливих історичних подій, велика кількість дійових осіб і драматичних картин надають творові характеру епопеї.

Основним джерелом «Г.» була усна нар. творчість (пісні, перекази й легенди). Про це говорив сам поет. Він знав також істор. праці укр., рос. і польс. авторів про Коліївщину — нар. антифеод. повстання 1768 на Правобережній Україні. В «Приписах» (примітках) до поеми Шевченко посилався на «Історію Русів», «Історію Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського, «Энциклопедический лексикон» А. Плюшара, «Історію Королівства Польського» Є. Бандтке. Він користувався працею М. О. Максимовича «Оповідь про Коліївщину» (в рукопису), польською мемуарною літературою.

Поет читав також худож. твори польс. письменників про гайдамаччину, зокрема повість М. Чайковського «Вернигора», з якої запозичив сцену вбивства І. Тоншою своїх дітей (факт не історичний). Очевидно, Шевченко знав твори й ін. польс. авторів на цю тему («Канівський замок» С. Гощинського та ін.). Окремі епізоди гайдамаччини відображено в творах рос. письменників 1-ї пол. 19 ст. — К. Рилєєва, О. Сомова й В. Наріжного.

В поемі «Г.» Шевченко оспівав повсталий народ, його непереможну волю в боротьбі проти соціального й нац. гніту, звеличив його мужність і душевну красу.

Поема є вершиною революційного романтизму Шевченка і водночас етапним твором у переході поета на позиції критич. реалізму. Шевченко був першим у Європі романтиком, який у центрі твору поставив не героя-одинака, а «громаду в сіряках», нар. месників. Образи мужніх гайдамаків та їхніх ватажків М. Залізняка та І. Гонти втілювали віру Шевченка в народ, у те, що він, як і герой поеми Ярема, розправить крила. Це надавало творові героїко-оптимістичного, революц. характеру. Поема була своєрідним відгуком Шевченка на сучасний йому сел. антикріпосницький рух. У «Г.» яскраво виражено мрії поета про єднання слов’янських народів на демократич. основі. В умовах кріпосницької Росії це звучало як заклик до боротьби проти спільного ворога — самодержавства, монархічного ладу.

Поема складається із вступу, 11-ти основних розділів, «Епілогу», прозової передмови і «Приписів». Вступ і «Епілог» є композиційним обрамленням поеми. У вступі поет декларує свій ідейний задум — оспівати гайдамаків. Він полемізує тут з реакц. критикою, утверджує ідею народності л-ри і право укр. письменства на існування й розвиток. Кожен розділ поеми сповнений драм. напруження. На відміну від багатьох тогочасних драм. поем, у Шевченка, як і в письменників-декабристів, як у О. Пушкіна, романічна лінія на другому плані. Поет докладно вмотивовує події Коліївщини як великого нар.-визвольного руху. Гайдамаки виступають у поемі, вперше в світовій л-рі, справжніми творцями історії. Це найповніше розкривається в розділах «Треті півні», «Червоний бенкет», «Бенкет у Лисянці», «Гонта в Умані» та ін. Всенародна помста є відповіддю на криваві злочини польс. шляхти та ін. гнобителів укр. трудящого люду (розділи «Інтродукція», «Галайда», «Конфедерати», «Титар»). Шевченко майстерно змалював картини передгроззя, наростання нар. гніву. Напруженість збільшується з кожним розділом, швидка зміна подій створює відчуття руху. Події подано в широкому епічному плані. Розвиток сюжетної лінії часто переривається ліричними відступами й пейзажами в романтич. дусі. Характери розкриваються в складних життєвих конфліктах. У Яреми почуття помсти за свої наймитські кривди посилюється звісткою про драматичну долю його нареченої — Оксани. Глибокого трагізму й художньої сили сповнений розділ про те, що І. Гонта в ім’я присяги вбив своїх дітей. Логічним завершенням осн. сюжетної лінії — зображення гайдамацького повстання — є «Епілог», в якому розповідається про поразку повстання. «Епілог» перейнятий сумним настроєм, характерним і для нар. пісень про Коліївщину. Однак закінчується поема оптимістичними нотами. Створюючи образи поеми, Шевченко звертався до романтич. і реалістич. мотивації. Романтичний образ Яреми-месника доповнюється реалістичним змалюванням Яреми-наймита; криваво-вогненні картини розправи з польс. шляхтою майстерно поєднуються з реалістич. зображенням гайдамацького табору. В елементах сатири поеми виявилися майже всі характерні риси сатири Шевченка-реаліста. Тропи «Г.» мають багато спільного з фольклорною поетикою. Ритмічно виділяються контрастні картини, авторські відступи, пейзажні описи, пісенні «партії», зміна сюжетної ситуації, новий відтінок думки тощо. Ліроепічний характер твору дав змогу поєднати епічну розповідь про події Коліївщини з авторською оцінкою їх, пов’язати героїчне минуле з завданням тогочасної революц. боротьби. «Г.» є соціальною поемою. Саме тому журн. «Современник» вмістив твір у рос. перекладі П. Гайдебурова на своїх сторінках у час революц. ситуації в Росії 1861. Поема «Г.» мала численні відгуки у вітчизняній і світовій критиці. Навколо твору розгорнулася ідейна боротьба. Ключ до розуміння Шевченкової поеми з революц.-демократичних позицій подав М. Добролюбов у рецензії на «Кобзар» 1860. Він високо підніс поему за її вірність волелюбним прагненням народу і за визначні художні якості. На новому, пролетарському етапі всеросійського визвольного руху A. Луначарський писав про «Г.», характеризуючи революц. гуманізм Шевченка. Дожовтн. більшовицька газета «Правда» назвала цей твір «чудовою поемою». На «Гайдамаках» виховувалося багато революц. діячів 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. Полум’яні рядки поеми знаходили відгуки в серцях рад. воїнів, які захищали свою соціалістичну Вітчизну від нім.-фашист. навали. «Досить було кількох днів Вітчизняної війни, — писав Я. Талан, — щоб ожили великі тіні Богдана і Богуна, Залізняка і Гонти», а «Шевченкові гайдамаки освятили багнети червоних партизанів» («Соціалістична Харківщина», 10.III 1943). За мотивами поеми муз. твори написали М. Мусоргський, О. Серов, М. В. Лисенко, К. Стеценко, Р. Глієр та ін. Створено кілька інсценізацій, найвизначніша з них — сценічна переробка Л. Курбаса. «Г.» ілюстрували М. Башилов, О. Сластіон, М. Микешин, К. Трутовський, І. Їжакевич, B. Касіян та ін. За мотивами поеми І. Кавалерідзе поставив фільми «Злива» і «Коліївщина». Іл. також табл. XIX, т 2, табл. XVII, XXVIII.

Літ.: Пархоменко М. Н. Поэма революционного гнева. «Литературная учеба», 1939, № 3; Бернштейн М. Д. Літературно-текстологічний аналіз поеми «Гайдамаки» Т. Г. Шевченка. «Радянське літературознавство», 1939, № 4; Кирилюк Є. П. Сторіччя поеми. «Радянська Україна». 1941, № 1; Івакін Ю. О. Сатира Шевченка. К., 1959; Гнатюк М. П. Поема Т. Г. Шевченка «Гайдамаки». К., 1963; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964; Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. К., 1971; Довбищенко Г., Лабінський М. Поема народного гніву. До 50-річчя сценічного втілення «Гайдамаків» Т. Шевченка. К., 1972.

М. П. Гнатюк.

ГАЙДАМАЦТВО — народно-визвольний рух проти феод.-кріпосницького і нац.-релігійного гніту на Правобережній Україні, яка до кін. 18 ст. перебувала під владою шляхет. Польщі. Перша згадка про виступи гайдамаків належить до 1717 (слово «гайдамака» походить від тюрк. «гайде» — гнати, турбувати, чинити сваволю). Гайдамацькі загони складалися переважно з селянвтікачів, міських низів, запорізької сіроми. Керівниками їх, як правило, були запорізькі козаки. В гайдамацькому русі виявилося прагнення укр. народу до возз’єднання Правобережної України з Лівобережною Україною в складі Рос. д-ви. Протягом 30 — 60-х pp. 18 ст. гайдамацький рух на Правобережній Україні, в зв’язку з посиленням феод.-кріпосницького та нац.-релігійного гніту, не раз переростав у великі нар. повстання. Перше велике гайдамацьке повстання спалахнуло 1734. Воно охопило всю Правобережну Україну — Київщину, Брацлавщину, Поділля — і перекинулося на Волинь та Галичину. Видатним ватажком гайдамаків 30 — 40-х pp. 18 ст. був Г. Голий, який убив зрадника С. Чалого. Велике повстання спалахнуло навесні 1750. Воно охопило Зх. Поділля, Галичину, Волинь, Підляшшя і поширилося на Білорусію. Повстання тривало до зими 1750. Придушувати його польс. панам допомагав царський уряд. Найгрізнішим вибухом гайдамацького руху була Коліївщина (1768).

Шевченко у своїй творчості часто звертався до теми про гайдамаків. У поемі «Гайдамаки» він гнівно виступав проти покріпачення укр. селянства, таврував феодалів за жорстокий гніт. Характеризуючи гайдамаків як борців «за святую правду-волю», Шевченко у вірші «Холодний Яр» виступив проти реакц. дворянсько-поміщицького трактування гайдамацького руху як розбійницького. В кількох творах згадав керівників Коліївщини І. Гонту («Невольник», «Великий льох») і М. Залізняка («Невольник»). Записав нар. пісню про одного з ватажків гайдамаків І. Бондаренка «Ой хвалився Бондаренко», іншому гайдамацькому ватажкові присвятив вірш «Швачка». В «Автобіографії» поет згадував, що коли він був козачком у панських покоях, то «нарушал барский приказ, напевая... унылые гайдамацкие песни». Називав себе онуком гайдамаків. Див. також Історичні погляди Т. Г. Шевченка.

Літ.: Гуслистий К. Коліївщина. К., 1947; Лола О. П. Гайдамацький рух на Україні в 20 — 60-х pp. XVIII ст. К., 1965.

О. П. Лола.

ГАЙДЕБУРОВ Павло Олександрович [1841 — 12.I 1894 (31.XII 1893 с. ст.)] — російський журналіст і видавець. Студентом Петерб. ун-ту брав участь у революц.-визвольному русі поч. 60-х pp. Співробітничав у журн. «Современник» і «Основа». Переклав поему Шевченка «Гайдамаки», наголосивши на мотивах масового повстання селян проти панів. Переклад разом з віршем — присвятою Шевченкові надруковано в журн. «Современник» (1861, № 5). Публікація перекладу мала важливе агітаційне значення в умовах загострення революц. ситуації в Росії. В своїх виданнях (тижневику «Неделя» та ін.) Г. вміщував прихильні статті про Шевченка, брав участь у заходах по вшануванню пам’яті українського поета.

ГАЙДН (Haydn) Франц-Йозеф [ймовірно 31.III (хрещений 1.IV) 1732 — 31.V 1809] — австрійський композитор, представник віденської класичної школи. Шевченко називав музику Г. «божественною» («Щоденник», запис 5.II 1858), захоплювався його ораторією «Створення світу» (повість «Музыкант»), порівнював з могутніми Гайдновими акордами лінії й тони пейзажу, що відкривався з київських круч (повість «Близнецы»).

ГАЙНЕЦЬ (Hajnec) Люція (н. 1934) — серболужицький літературознавець. Викладачка ун-ту ім. К. Маркса в Лейпцігу. Досліджує серболужицьку л-ру. В журн. «Rozhlad» («Огляд», 1961, № 2 — 3) опублікувала статтю «Гайдамаки, сини мої!», де оцінила поему «Гайдамаки» як найвизначніший твір Шевченка. Величезне враження на Г. справила поезія Шевченка. Саме під її впливом Г. почала вивчати творчість видатного представника серболужицької л-ри Я. Радисерба-Велі, який, за її словами, подібно до Шевченка, був тісно зв’язаний з «думками і почуттями, боротьбою і прагненнями свого пригніченого і зневажуваного народу».

ГАККЕБУШ Любов Михайлівна (26.ІХ 1888 — 27.V 1947) — українська рад. актриса. нар. артистка УРСР (з 1943). Член КПРС з 1943. У виставах за творами Шевченка грала ролі: Ведучої в «Ліричних віршах» («У неділеньку та ранесенько», Київ. драм. театр, 1920); «першого слова поета» в «Гайдамаках» («Березіль», 1924, обидва твори в інсценізації й постановці Л. Курбаса; Одес. держдрама, 1927, постановка В. Василька); заголовну роль у «Відьмі» (інсценізація й постановка В. Василька, Харків. Червонозаводський театр, 1929; Донецький укр. драм. театр, 1933). Виступала з читанням Шевченкових поем і ліричних віршів.

ГАЛАГАН Гнат Іванович (р. н. невід. — п. 1748) — представник української козацької старшини; чигиринський (1709 — 13) і прилуцький (1714 — 39) полковник. Брав участь у Північній війні 1700 — 21.V 1709 допомагав царському військові зруйнувати Запорізьку Січ (т. з. Стару Січ). Відзначався жорстоким визиском селян. Шевченко у вірші «Бували войни й військовії свари» викривав козацьку старшину, зокрема й рід Галаганів, як гнобителів нар. мас; у вірші «Іржавець» затаврував Г. за участь у руйнуванні Запорізької Січі; в повісті «Музыкант» у позитивному плані відзначив участь Г. в боротьбі проти швед. загарбників.

ГАЛАГАН Григорій Павлович (15.VIII 1819 — 25.ІХ 1888) — український поміщик, один з діячів ліберально-бурж. руху на Україні, член Держ. ради (з 1882). Протегував діячам укр. культури. В 1871 заснував у Києві приватний навчальний заклад — Колегію Павла Галагана. З Шевченком познайомився в 40-х pp., зустрічався з ним у Петербурзі, Москві й на Україні після повернення поета з заслання, купував його малярські твори (збереглася лише незначна частина їх). Поет подарував Г. примірник окремого видання поеми «Тризна» (1844) з дарчим написом. У повісті «Музыкант» Шевченко змалював жахливе життя кріпаків у селах Г. Галагана. Г. згадується в «Щоденнику» та листуванні.

Літ.: Лазаревский А. Материалы для биографии Г. П. Галагана. «Киевская старина», 1898, № 9; Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. К., 1966.

ГАЛАГАН Петро Григорович (22.VI 1792 — 1855) — український поміщик, нащадок Г. І. Галагана. Йому належало кілька сіл у Полт. і Черніг. губерніях, бл. 8 тис. кріпаків. Кріпацький оркестр Г. славився талановитими виконавцями. Слухачів особливо полонив своєю грою винятково обдарований скрипаль-кріпак Артем. У 1845 Шевченко відвідав с. Дігтярі, що належало Г. Поета вразив контраст між неймовірною розкішшю побуту господаря і злиднями селян. Кріпак Артем, імовірно, став прообразом Тараса Федоровича, героя Шевченкової повісті «Музыкант».

ГАЛАН Ярослав Олександрович (літ. псевд. — Яга, Мирон Яро, Володимир Росович; 27.VII 1902 — 24.X 1949) — український рад. письменник, публіцист і драматург. Член КПЗУ з 1924. Загинув од руки націоналістичного вбивці. Боровся за соціальне й нац. визволення трудящих Зх. України з-під панування бурж.поміщицької Польщі, за возз’єднання зх.-укр. земель У єдиній Укр. Рад. д-ві. У памфлетах і фейлетонах таврував фашизм, уніатсько-католицьку реакцію, укр. бурж. націоналізм.

Ще в 20 — 30-х pp. разом з О. Гаврилюком, П. Козланюком, С. Тудором та іншими зх.-укр. пролетарськими письменниками Г. виступав проти бурж. націоналістів, які фальсифікували творчість Шевченка. В статті «Шевченко-воїн» (1943) Г. осудив блюзнірські намагання укр. бурж. націоналістів паплюжити творчість Шевченка. Г. писав, що Шевченкове слово стало часткою душі народу, могутньою зброєю захисників Рад. Батьківщини під час Великої Вітчизн. війни 1941 — 45. Держ. премія СРСР, 1952.

Тв.: Шевченко-воїн. В кн.: Галан Я. Твори, т. 3. К., 1960.

ГАЛАХОВ Олексій Дмитрович (13.I 1807 — 26.XI 1892) — російський історик літератури, письменник. Разом з В. Бєлінським, з яким був у дружніх взаєминах, співробітничав в «Отечественных записках» та в деяких моск. журналах. Шевченко познайомився з Г. 20.IV 1858 у К. Кавеліна, зустрічалися вони й пізніше. В 1860 Г. брав участь у спробі визволити з кріпацтва рідних поета.

ГАЛЕНКОВСЬКИЙ Андрій Йосипович (1815 — р. см. невід.) — український композитор і віолончеліст. Видав збірку мазурок для віолончелі під назвою «Воспоминания о Малороссии» (СПБ, 1839). Шевченко був особисто знайомий з Г., який жив на Пирятинщині й часто виступав у концертах у маєтку П. Галагана, де бував поет.

ГАЛЕРЕЯ КАРТИН Т. Г. ШЕВЧЕНКА в Харкові — зібрання творів образотворчої спадщини Шевченка. Засн. за ухвалою Уряду УРСР 1933 у Харкові на базі літ. музею Шевченка, який був при науководослідному Інституті Тараса Шевченка НКО УРСР. Спочатку галерея налічувала 137 творів Шевченка, більшість з яких передано з Рос. музею (Ленінград), Держ. Ермітажу, Ін-ту рос. л-ри АН СРСР, Третьяковської гал. (Москва), Музею образотворчих мистецтв ім. О. С. Пушкіна, Московського історичного музею та Всесоюзної б-ки ім. В. І. Леніна в Москві.

У 1933 Черніг. і Київ. історичні музеї передали Ін-ту Шевченка переважну більшість як літ., так і образотворчої спадщини Шевченка. В 1934 відкрито нову експозицію галереї, в якій показано твори з цих колекцій. До відзначення 125-річчя з дня народження Шевченка в 12 просторих залах експонувалася майже вся образотворча спадщина Шевченка. Частину творів Шевченка передано для показу на Республіканській ювілейній шевченківській виставці 1939 в Києві (див. Виставки, присвячені життю і творчості Т. Г. Шевченка). У 1941 на базі виставки організовано Центр. музей Т. Г. Шевченка (Київ). На поч. Великої Вітчизн. війни майже всі експонати галереї, Центр. музею Т. Г. Шевченка та Літературно-меморіального будинку-музею Т. Г. Шевченка в Києві евакуйовано на схід країни й повністю збережено.

В серед. 1944 збірки музеїв і галереї повернуто до Харкова й відкрито тимчасову експозицію з оригінальних творів Шевченка. В 1948 всі малярські твори Шевченка перевезено до Києва й розміщено в Державному музеї Т. Г. Шевченка.

ГАЛИЧ Олександр Іванович (Говоров, Никифоров; 1783 — 21.IX 1848) — російський філософ-ідеаліст, перший професор філософії Петерб. ун-ту. В 1814 — 15 викладав рос. та лат. словесність у Царськосельському ліцеї. В естетиці Г. вважав, що творчість генія відбиває божественну ідею («Опыт науки изящного». СПБ, 1825). Шевченко згадав Г. в «Щоденнику» 5.VII 1857: «Я, несмотря на мою искреннюю любовь к прекрасному в искусстве и в природе, чувствую непреодолимую антипатию к философиям и эстетикам. И этим чувством я обязан... Галичу...».

ГАЛІЛЕЙ (Galilei) Галілео (15.II 1564 — 8.I 1642) — італійський астроном, фізик і механік, один із засновників природознавства. Розвивав учення Коперника про геліоцентричну систему світу, за що був засуджений католицьким судом у Римі. Шевченко згадував про нього у вірші «І Архімед і Галілей».

ГАЛКІН Григорій Сергійович (н. 6.III 1924) — український рад. художник. Працює в галузі станкового та монументального живопису, станкової графіки. Автор серії ліногравюр «Життя Т. Г. Шевченка» (1961 — 64).

ГАЛКІН Матвій Йосипович (р. н. невід. — п. 1855) — аудитор 5-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. В 1850 брав участь у слідстві в справі Шевченка, що його провадив підполковник Г. Чигир в Орській фортеці.

ГАЛСАНОВ Цеден (Циденжап) Галсанович (н. 23.II 1917) — бурятський рад. поет-пісняр. Член КПРС з 1962. Перекладає твори рос. і укр. поетів. В його перекладах бурят. мовою 1939 опубліковано «Заповіт», поеми «Сон» та «Гайдамаки» Шевченка.

ГАЛУЗЕВСЬКИЙ Василь Федорович (1802 — 52) — петербурзький чиновник. В 40-х pp. з ним познайомився Шевченко. Разом із своїм родичем В. Єзучевським (їхні дружини були сестрами) Г. допомагав Шевченкові реалізувати його малярські твори.

«ГАМАЛІЯ» (полотно, олія, 30 × 28) — картина, авторство якої приписують Шевченкові. За твердженням кол. власника картини В. Антоновича, Шевченко нібито подарував її як свій твір художникові Ф. Ткаченкові, а вже той подарував її В. Антоновичу. Як роботу Шевченка картину вперше експоновано 1899 на виставці старовинних худож. речей і картин у Києві. Датується твір 1842, часом написання Шевченкової поеми «Гамалія». Істор. невідповідність у вбранні персонажів, що не характерно для творів Шевченка, а також техніка письма, не властива його олійним картинам, викликають сумнів, чи належить ця робота пензлеві Шевченка. Зберігається в ДМШ.

«ГАМАЛІЯ» — поема Шевченка, написана в жовтні — 1-й пол. листопада 1842. Час і місце написання встановлено на підставі листа Шевченка до П. Корольова 18.XI 1842, в якому він повідомляв, що під час подорожі пароплавом «скомпонував „Гамалія“, невеличку поему». П. Жур, дослідивши рейси пароплавів, припускає, що це сталося 5 — 7.Х 1842 і що Шевченко, не маючи закордонного паспорту, не міг подорожувати далі Ревеля. Збереглися автограф поеми 1859, який має відміни від першодруку, і частина автографа серед. 40-х pp. (обидва — в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). В листі до Я. Кухаренка в кінці лютого 1843 Шевченко писав, що поему друкують у Варшаві. Це видання не здійснилося. Вперше надруковано окремою книжкою: «Гамалія» (СПБ, 1844). Зміст «Г.», як і поеми «Іван Підкова», — морський похід запорожців до Туреччини з метою визволити бранців. У «Г.» тему розроблено повніше (зображено не тільки початок походу, а і його завершення). Літ.-істор. джерелами «Г.» дослідники називають повісті М. Чайковського «Виправа на Цариград» і «Скалозуб у Замку семи веж», а також «Запорожскую старину», «Історію Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського, «Опис України» Боплана. Проте Шевченко настільки органічно перетворив книжні впливи, що на перший план виступає зв’язок поеми з фольклорною традицією.

Вплив нар. дум (про Самійла Кішку, Олексія Поповича, Марусю Богуславку, Івана Богуславця, про втечу з тур. неволі та ін.) позначився на задумі поеми, на трактуванні козацьких морських походів і на стилі окремих частин твору (плач невільників, прославлення Гамалії). За винятком цих частин, поема не стилізує нар. думу, а є зразком індивідуального романтичного стилю молодого Шевченка. Від романтизму тут — переосмислення народнопісенних форм, сюжет, тяжіння до експресивної образності. «Г.» є узагальненим «образом історії», а не відображенням якоїсь реальної істор. події. Гамалія поеми — не істор. особа; діячі з цим прізвищем відомі в укр. історії, але жоден з них не очолював морських експедицій. Музику до твору писали М. В. Лисенко, Я. Степовий, Г. Хоткевич, Ю. Мейтус та ін. Іл. табл. XVIII.

Літ.: Пільгук І. «Гамалія» Т. Г. Шевченка. «Література в школі», 1961, № 2; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря». Поезії до заслання. К., 1964; Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. К., 1971.

Ю. О. Івакін.

ГАМСАХУРДІА Костянтин Симонович (15.V 1891 — 17.VII 1975) — грузинський рад. письменник, акад. АН Груз. РСР (з 1944). Автор істор. романів, літературознавчих досліджень Україні присвятив книжку «Українська Феміда» (Тбілісі, 1933; груз. мовою), в якій багато уваги приділив творчості Шевченка, підкреслив популярність його творів серед народів СРСР, зокрема в Грузії. Опублікував про Шевченка статтю «Нескорений лицар» (1964).

ГАНДЕЛЬСМАН (Handelsman) Марцелі (8.VII 1882 — 20.III 1945) — польський історик, учасник Руху Опору. Загинув у фашист. концтаборі. Праці з історії Польщі 18 — 19 ст. Досліджував окремі питання історії укр. народу. В першому розділі книжки Г. «Українська політика кн. Адама Чарториського перед Кримською війною» (1937) багато уваги приділено висвітленню життя й творчості Шевченка, його участі в Кирило-Мефодіївському т-ві, наведено численні архівні документи й уривки Шевченкових творів в оригіналі. Писав про поширення ідей слов’янського єднання в середовищі Кирило-Мефодіївського т-ва, а в самих документах т-ва вбачав деякий вплив публіцистики А. Міцкевича.

ГАНЕ (Gane) Тамара (н. 19.VII 1909) — румунський літературознавець і перекладач. Широко популяризує серед румунської громадськості творчість російських письменників М. Горького, В. Маяковського, О. Твардовського та ін. Автор розвідки про Шевченка — «Великий революційно-демократичний поет, борець за народну справу» [журнал «Viaţa românească» («Румунське життя», 1951, № 3)] та статті «Сторіччя Тараса Шевченка» [«Gazeta literara» («Літературна газета», 10.III 1961)].

ГАНЖА Людмила Степанівна (н. 11.Х 1926) — українська рад. художниця декоративноужиткового мистецтва Член КПРС з 1953. Значне місце в творчості Г. посідає шевченківська тематика. До кращих робіт художниці належать килими, присвячені Шевченкові: «Мені тринадцятий минало», «Роботящим рукам, неспокійним умам» (обидва — 1964), «Садок вишневий коло хати» (1965).

ГАНКА (Hanka) Вацлав (10.VI 1791 — 12.II 861) — чеський поет, філолог. Працював у Чеському національному музеї, викладав слов. мови в Кардовому ун-ті. Перекладав укр. народні пісні. Цікавився творчістю Шевченка. В архіві Г. знайдено списки 4 віршів укр. поета. Авторство списків не встановлено. У посланні «І мертвим, і живим...» Шевченко згадував про Ганку.

ГАНТЕР (Hunter) Александер-Джердін (1868 — 25.VIII 1940) — канадський перекладач. З походження шотландець. Довго працював як лікар і місіонер серед укр емігрантів провінції Манітоба. Зацікавившись життям і творчістю Шевченка, вивчив укр. мову. Твори укр. поета почав перекладати англ. мовою 1910. Всього переклав 23 твори, серед них: «Чернець», «Гамалія», «Тарасова ніч», «Наймичка» (поема), «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Заповіт» тощо. Крім поезій «Минають дні, минають ночі», «Сонце заходить, гори чорніють» і «Заповіт», усі інші він перший переклав англ. мовою. Г. видав свої переклади окремою збіркою під назвою «Кобзар України» (Вінніпег, 1922), де подав і біографічні відомості про поета. До 1961 це — найповніше видання творів Шевченка англ. мовою. Ідейно-художня цінність перекладів незначна.

ГАПРІНДАШВІЛІ Валер’ян Іванович [2.I 1889 (21.XII 1888 с. ст.) — 31.I 1941] — грузинський рад. поет. Твори Шевченка почав перекладати в 30-х pp. Широкою популярністю в Грузії користуються його переклади віршів укр. поета «Мені однаково, чи буду», «І Архімед і Галілей», «Якось-то йдучи уночі», «За сонцем хмаронька пливе». Ці переклади увійшли до груз. видань Шевченка «Вірші і поеми» (Тбілісі, 1939, 1952). Укр. поетові присвятив твори «Перед портретом Шевченка», «До Тараса Шевченка» (обидва — 1939). Опублікував статтю «Великий поет братнього народу» (1936).

Тв.: Тарас Шевченко. В кн.: Вінок великому Кобзареві. К., 1961.

ГАРАСЕВИЧ Іван Дем’янович (н. 3.VIII 1914) — український рад. художник. Автор картин «Т. Шевченко в Кременці. 1846» (1958, ДМШ), «Т. Шевченко в Почаєві» (1960), «Т. Шевченко на Замковій горі в Кременці» (1961), «Зустріч Т. Шевченка з Варнаком» (1961); усі — в Кременецькому краєзнавчому музеї.

ГАРДІНЕР (Gardiner) Санрей (н. 24.VIII 1927) — англійська літераторка, перекладачка. Викладає рос. мову в Манчестерському ун-ті. Під впливом статей М. Добролюбова зацікавилася творчістю Шевченка. Переклала з оригіналу (1956) його твори «Пророк» та «Ісаія. Глава 35» В перекладах дотримано фонетичного принципу транскрипції власних імен, однак подекуди в змістові неточності, неповне відтворення Шевченкових образів.

ГАРКУША Нінель Леонідівна (н. 26.VI 1927) — українська радянська художниця. Працює в галузі монументально-декор. скульптури і декор. мистецтва Виконала для Палацу культури в Новій Каховці портрет Шевченка, композиції «Катерина» і «Гайдамаки» (всі — теракота, 1953), декор. пласти за творами Шевченка — «Москалева криниця» (1964), «Назар Стодоля» і «Свати» (обидва — 1968, Музей нар. мистецтва в Каневі).

ГАРКУША Семен Іванович (н. бл. 1739 — р. см. невід.) — ватажок повстанських загонів у 70 — 80-х pp. 18 ст. Очолені ним повстанські загони вчиняли напади на поміщицькі маєтки на Слобідській, Лівобережній і Правобережній Україні та в Білорусії. Шевченко згадав Г. у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».

Літ.: Гуржій І. О. Семен Гаркуша. К., 1962.

ГАРТ (Hart) Юліус (1859 — 1930) — німецький письменник, критик і перекладач. Автор драм, поезій і новел. У двотомній «Історії всесвітньої літератури і театру всіх часів і народів» (нім. мовою. Нойдам, 1894 — 96) писав і про укр. л-ру. Шевченка називав народним поетом, зазначав, що з його поезії промовляло саме життя, звучав голос народу, який страждав від соціального гніту.

ГАРТВІГ Август Генріхович — лікар у Нижньому Новгороді. 1.Х 1857 Шевченко записав у «Щоденнику», що «Гартвиг, спасибо ему, без малейшей формальности нашел меня больным какой-то продолжительной болезнью». Це допомогло поетові уникнути повернення до Оренбурга. Шевченко підтримував знайомство з Г. під час перебування в Нижньому Новгороді й пізніше. Кілька разів згадував про нього в «Щоденнику».

ГАРШИН Євген Михайлович (27.VIII 1860 — 1931) — російський історик л-ри, археолог і педагог. Викладав у петерб. навч. закладах, потім був директором Сімферопольського комерційного уч-ща. Йому належить одна з перших документ. праць про заслання Шевченка — «Шевченко в ссылке» (журн. «Исторический вестник», 1886, № 1). В ній подано нові відомості про Аральську експедицію, опубліковано цінні фактичні матеріали про арешт Шевченка 1850.

ГАСАНОВ Оруджалі Юсуфогли (н. 8.IV 1914) — азербайджанський рад. літературознавець. Член КПРС з 1962. Досліджує азерб.-укр. літ. зв’язки. Шевченкові присвятив статті «Незабутній Кобзар» (1961), «Пісні Кобзаря азербайджанською мовою», «Шевченко в Азербайджані» (обидві — 1962), «Великий Кобзар», (1964) та інші.

Тв.: Шевченко в Азербайджані. В кн.: Збірник праць десятої наукової шевченківської конференції. К., 1962.

ГАСКО Мечислав Едмундович (н. 27.I 1907) — український рад. письменник, літературознавець і перекладач. Член КПРС з 1929. Присвятив Шевченкові книжку «Про що розповідають малюнки Тараса Шевченка» (К., 1970), в якій висловив здогад, зокрема, про можливу участь Шевченка в Мугоджарській експедиції 1852 і в Сирдар’їнському поході 1853. Ці гіпотези Г. викликали слушні заперечення деяких шевченкознавців. Автор статей, опублікованих у періодич. л-рі: «З шевченкознавчих етюдів» (1970, 1973), «Шевченкознавчі етюди» (1971), «По слідах одної співдружності», «Неофіти» (обидві — 1972) та ін.

ГАТОВ Олександр Борисович (26.XI 1899 — 12.ІХ 1972) — російський рад. поет. Перекладав з мов народів СРСР, французької, болгарської та ін. Шевченкову поему «Царі» в перекладі Г. (1939) передруковано в багатьох рос. виданнях творів укр. поета.

ГАТЧИНА — місто Царськосельського пов. Петерб. губ. (тепер місто обл. підпорядкування, районний центр Ленінгр. обл.). Шевченко був у Г. 1831, коли в складі валки П. Енгельгардта їхав з Вільна в Петербург. Їздив він у Г. і коли жив у Петербурзі. В 1837 намалював тут портрет нареченої Д. Демидова, про що записав у «Щоденнику» 7.XI 1857. У цьому місті 24.XI 1838 поет створив вірш «Думка» («Тяжко-важко в світі жити»). Через Г. везли заарештованого Шевченка з Києва до Петербурга в квітні 1847.

ГАУ Володимир Іванович (4.II 1816 — 23.III 1895) — російський художник-портретист, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1849). Автор мініатюрних акварельних портретів. У повісті «Художник» Шевченко назвав Г. нудотно-солодким і протиставив йому як майстра акварелі П. Ф. Соколова.

ГАФЕЗ (справж. прізв., ім’я та по батькові — Гаглойти Федір Захарович; н. 11.IX 1913) — осетинський рад. поет і публіцист. Член КПРС з 1939. Переклав вірші Шевченка «Заповіт», «Буває, в неволі іноді згадаю», «І золотої й дорогої», «І знов мені не привезла», «Лічу в неволі дні і ночі» та ін. (всього 22). Упорядник збірки осет. перекладів творів укр. поета «Вибране» (Сталінірі, 1954). Написав до неї передмову «Великий поет-демократ». Автор поезій «Тарасу Шевченку» і «Кобзарю» (обидві — 1953) та статті про Шевченка «У Києві. Із зошита письменника» [журн. «Фідіуаг» («Провісник», 1954, № 4)].

ГАФУР ГУЛЯМ (справж. прізв., ім’я, по батькові — Гулямов Гафур Гулямович; 10.V 1903 — 10.VII 1966) — узбецький рад. письменник, акад. АН Узб. РСР (з 1943), Нар. поет Узб. РСР (1963). Член КПРС з 1946. Автор передмови до «Кобзаря» Шевченка (Ташкент, 1939) і редактор «Кобзаря» (Ташкент, 1954) узбецькою мовою. Держ. премія СРСР, 1946. Ленінська премія 1970.

ГАЧЕЧИЛАДЗЕ Давид Олексійович (н. 19.Х 1902 — 18.II 1974) — грузинський рад. поет, драматург і перекладач. Твори Шевченка почав перекладати в 30-х pp. Йому належать переклади: «Сон» («У всякого своя доля»), «Іван Підкова», «Гоголю», «Мені тринадцятий минало» та ін. (усього бл. 20), що ввійшли до груз. видань творів Шевченка «Вірші і поеми» (Тбілісі, 1939), «Вибране» (Тбілісі, 1961).

ГВЕРЧІНО [Guercino; справж. ім’я та прізв. — Джованні-Франческо Барб’єрі, прозваний «Гверчіно» (Косоокий); хрещений 8.II 1591 — 22.XII 1666] — італійський живописець, представник барокко. Шевченко згадував Г. в «Щоденнику» 2.Х 1857 в зв’язку з картиною, яку він бачив у М. Якобі в Нижньому Новгороді.

ГЕ БАО-ЦЮАНЬ (н. 1913) — китайський літературознавець і перекладач. Автор книжок і статей про Радянський Союз, рос. і укр. дожовтневу та рад. л-ри. Перекладав твори алб., болг., таджико-перс, угор. та ін. поетів. Переклав багато поезій Шевченка, серед них: «Заповіт», «Сон» («На панщині пшеницю жала»), «О люди! люди небораки!», «Думи мої, думи мої, ви мої єдині» тощо. В 1961 надрукував про поета кілька статей у газетах і журналах. Грунтовна розвідка «Великий поет українського народу Шевченко» вміщена в журн. «Веньсюе пінлунь» («Літературна критика», 1961, № 1), стаття «Шевченко і Тайпінська революція» — в газ. «Веньхуейбао» («Літературне джерело», 16.III 1961). Його статті про укр. поета надруковано також у журн. «Шікань» («Поезія», 1961, № 2) та газ. «Гуанмін жібао» («Світло», 9.III 1961).

Внаслідок «культурної революції» в Китаї підготовлене до друку за редакцією Ге Б.-ц. тритомне видання творів Шевченка китайською мовою не побачило світу.

ГЕБУС-БАРАНЕЦЬКА Стефанія Мефодіївна (н. 19.XII 1905) — українська радянська художниця, засл. художник УРСР (з 1972). Працює в галузі станкової графіки. Авторка ліногравюр на шевченківські теми: «Бандурист» (1940), «Пам’ятник Т. Г. Шевченку в Києві» (1961), «Кобзар», «Мені тринадцятий минало ...», «Катерина» (всі три — 1964); екслібрісів.

ГЕДЕОНОВ Олександр Михайлович (1790 — квітень 1867) — директор імператорських петербурзьких (1833 — 58) і московських (1847 — 58) театрів. Шевченко принагідно згадав про нього у «Щоденнику» 23.I і 14.V 1858.

ГЕЛЯС Ярослав Томович (н. 21.XI 1916) — український рад. актор і режисер, нар. артист УРСР (з 1964). Поставив п’єсу М. Зарудного «Марина» за Шевченком (1964, Тернопільський обласний український музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка).

ГЕЛЬМАН Макс Ісайович (н. 10.XII 1892) — український рад. скульптор. Працює в галузі станкової скульптури. Автор творів на шевченківські теми: проекту пам’ятника Шевченкові для Харкова (тон. гіпс, 1933), барельєфа «На панщині» (глина, 1938), скульптури «Т. Г. Шевченко в Петербурзі» (тон. гіпс, 1939), композиції «Т. Г. Шевченко» (оргскло, 1954).

ГЕММЕР (Hemmer) Ярл (18.ІХ 1893 — 6.XII 1944) — фінський письменник. Писав швед. мовою. Перекладав твори рос. л-ри. Переклав швед. мовою поезії Шевченка «Мені однаково, чи буду» і «Ой діброво — темний гаю!» [надруковано в журн. «Ord och Bild» («Слово і образ», 1919)], в основному правильно відтворивши оригінал.

ГЕН Костянтин Олександрович (н. 1839 — р. см. невід.) — студент Петерб. ун-ту, брат Н. О. Білозерської. Збереглася його записка до Шевченка 13.Х 1860, що свідчить про активну участь Г. в попередній передплаті на Шевченкові твори. Під. час студентських заворушень восени 1861 його заарештували й заслали до Петрозаводська.

Літ.: Прийма Ф. Я. Шевченко і російський визвольний рух К., 1966.

ГЕНС Дмитро Григорович (1819 — 48) — лікар Оренбурзької прикордонної комісії. Закінчив мед. факультет Дерптського ун-ту. З Шевченком познайомився, ймовірно, 1847 в Оренбурзі. В листі 2.XII 1847 О. П. Чернишов передав Шевченкові уклін від Г. та повідомив про його повернення з Внутрішньої орди до Оренбурга.

ГЕРАКЛІТ (Ήράκλειτος) Ефеський (бл. 544 — бл. 470 до н. е.) — давньогрецький філософ-матеріаліст. Статуями Г. у 18 ст. часто прикрашали сади й парки. В Шевченковій повісті «Художник» герой, від особи якого ведеться розповідь, розглядав малюнки свого «протеже», на яких було зображено різні статуї, що прикрашали Літній сад, і серед них — статуя Геракліта.

ГЕРАСИМЕНКО Костянтин Михайлович (11.V 1907 — вересень 1942) — український радянський поет і драматург. Учасник Великої Вітчизн. війни 1941 — 45, загинув на фронті. Шевченкові присвятив поезії «На могилі поета» (1938), «З фронтового блокнота» (1941) та ін. Написав за сюжетом поеми Шевченка «Катерина» п’єсу «При битій дорозі» (1939). Автор лібретто (в співавт. з М. Вериківським) до опери «Наймичка» (за однойменною поемою Шевченка). Переклав укр. мовою пролог до поеми С. Еулі «Тарас Шевченко» (1939). М. Рильський писав про Г.: «Трепетно, все життя любив він Тараса Шевченка» (Передм. до зб.: Герасименко К. Вибране. К., 1955, с. 9).

Тв.: З фронтового блокнота. В кн.: Вінок великому Кобзареві. К., 1961.

ГЕРАСИМЧУК Лілія Павлівна (5.IV 1922 — 5.XII 1958) — українська рад. балерина, засл. артистка УРСР (з 1952). У балеті «Лілея» К. Данькевича, створеному за мотивами поезій Шевченка, виконувала партії Венери й Маріули (1940, 1945, Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка).

ГЕРБЕЛЬ Микола Васильович (8.XII 1827 — 20.III 1883) — російський поет, перекладач і видавець. Познайомився з Шевченком 1846 в Ніжині, коли був на другому курсі ліцею, згодом зустрічався з ним у Петербурзі. Шевченко записав Г. в альбом (1846) початок свого вірша «Гоголю» і подарував йому (1860) автограф вірша «Л.» («Поставлю хату і кімнату»). Альбом Г. з обома автографами Шевченка зберігається у Відділі рукописів держ. публ. б-ки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна в Ленінграді (ф. 179, № 12). Г. вмістив у журн. «Библиотека для чтения» (1856, № 12) свій переклад вірша «Думка» («Нащо мені чорні брови»), що був першим опублікованим рос. перекладом з Шевченка. Поет прочитав його в Новопетровському укріпленні й у листі 22.IV 1857 просив А. Маркевича подякувати Г. З кін. 50-х pp. Г. активно перекладав твори Шевченка. В 1860 видав за своєю редакцією «„Кобзарь“ Тараса Шевченка в переводе русских поэтов», де зібрав переклади О. Плещеєва, М. Михайлова, М. Курочкіна, М. Берга, В. Крестовського й Л. Мея, а також умістив 11 своїх перекладів [«Тополя», «Перебендя», «Тарасова ніч», «Катерина», «Доля», «Не додому вночі йдучи», «Пустка» («Заворожи мені, волхве») та ін.] і бібліографію опублікованих на той час творів Шевченка й рос. перекладів їх, яку сам склав. Примірник книжки з написом «Тарасу Григоровичу Шевченкові від шанувальника його таланту й перекладача та видавця його творів Миколи Гербеля» подарував авторові (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). У доповненому й доопрацьованому вигляді перевидав цей «Кобзар» 1869 і 1876. Усього переклав 18 творів Шевченка, зокрема, поему «Гайдамаки», балади та ліричні вірші. Багатьом перекладам Г. властиве недоречне «облітературювання» стилю й віршової техніки оригіналу або штучна підробка під «народність». «Кобзар» за ред. Г., незважаючи на художню нерівноцінність зібраних у ньому перекладів, був протягом 19 — поч. 20 ст. одним з осн. джерел знайомства рос. читачів з поезією Шевченка. Портрет с. 151.

Літ.: Доманицький В. Ukrainica в альбомі Н. Гербеля. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1908, т. 82, № 3; Багрий А. В. Т. Г. Шевченко в русских переводах. Баку, 1925; Федорович І. Перший перекладач «Кобзаря» Микола Гербель. «Україна», 1946, № 3; Павлюк М. М. Провідні ідейні тенденції в ранніх перекладах творів Шевченка на російську мову. В кн.: Збірник праць восьмої наукової шевченківської конференції. К., 1960; Терлецький В. Альбом М. В. Гербеля. «Архіви України», 1972, № 3.

І. Я. Айзеншток.

ГЕРМАНІК (Germanicus) Цезар (15 до н. е. — 19 н. е.) — римський полководець і політ. діяч. У повісті Шевченка «Художник» згадано статую Г. в навч. кімнаті Т.ва заохочування художників. «Германік» — одна з учбових робіт Шевченка.

ГЕРМАФРОДИТ — у грецькій міфології — син Гермеса й Афродіти, який злився в одно ціле з німфою Солмакідою і став двостатевою істотою. Шевченко 1841 виконав олією картину «Гермафродит» (не збереглася).

ГЕРН Карл Іванович (н. 1816 — р. см. невід.) — квартирмейстер Окремого Оренбурзького корпусу, відомий картограф Оренбурзького краю, автор військ.-статистич. праць, будівничий укріплень. Шевченко познайомився з Г. 1848, 1849 зустрічався з ним у Раїмі. Особливо близькими були їхні взаємини 1849 — 50 в Оренбурзі. Кілька місяців поет квартирував у Г., приймав там друзів, писав вірші й малював. У 1849 — 50 Шевченко працював над портретом Г. і його дружини. Перед обшуком 1850 він спалив портрет разом з своїми паперами. Протягом усього заслання поета Г. всіляко сприяв йому, зокрема допоміг зберегти «Малу книжку» й альбом акварельних малюнків. Багато цінних відомостей про перебування Шевченка на засланні є в спогадах Г., опублікованих як лист до М. Лазаревського (журн. «Русский архив», 1898, кн. 3).

Тв.: Лист до М. М. Лазаревського. В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958.

ГЕРН Марія Іванівна (1830 — 1913) — молодша сестра К. Герна. У 1849 — 50 жила в Оренбурзі і часто бачилася з Шевченком. На прохання Ф. Лазаревського написала спогади про поета (їх втрачено). Дещо з цих спогадів Лазаревський переказав у листах до біографа Шевченка М. Чалого (не опубліковані).

ГЕРОДОТ ( Ήρόδοτος) Галікарнаський (н. між 490 і 480 — п. бл. 425 до н. е.) — давньогрецький історик. Автор істор. твору (в 9 кн.) про греко-перські війни (500 — 449 до н. е.). Шевченко згадав Г. в повісті «Близнецы».

ГЕРСЕВАНОВ Борис (pp. н. і см. невід.) — російський письменник 19 ст. У повісті «Художник» Шевченко відзначав непослідовність Г. в оцінці творів живопису й скульптури в його книжці «Дорожные записки 1817 года...» (М., 1819). В коментарях до повісті дослідники пов’язують цю згадку у Шевченка з Миколою Герсевановим — реакційним публіцистом, що 1845 — 46 надрукував у журн. «Отечественные записки» спогади про свою подорож по Італії.

ГЕРЦЕН Олександр Іванович (літ. псевд. — Іскандер; 6.IV 1812 — 21.I 1870) — російський революц. демократ, філософ-матеріаліст, письменник і публіцист. В 1829 — 33 вчився на фізико-матем. віїділі Моск. ун-ту. В ун-ті разом з М. Огарьовим організував гурток революц. напряму. В 1834 Г. заарештували й вислали до Пермі, згодом — до Вятки і Владимира, а 1841, після другого арешту — до Новгорода. Повернувшись 1842 до Москви, Г. разом з В. Бєлінським у боротьбі з представниками офіційно-монархічної ідеології та поміщицько-буржуазного лібералізму розробив теоретичні основи революц.-демократичної ідеології. За визначенням В. І. Леніна, уже в 40-х pp. 19 ст. він «став урівень з найвидатнішими мислителями свого часу. ... Герцен дуже близько підійшов до діалектичного матеріалізму і зупинився перед історичним матеріалізмом» (Повне зібрання творів, т. 21, с. 244). З 1847 жив за кордоном. У 1853 організував Вільну російську друкарню, в якій разом з М. Огарьовим видавав нелегальну літературу, спрямовану проти царизму (літ.-політ. альманах «Полярная звезда», газ. «Колокол», неперіодичний збірник революц. спрямування «Голоса из России»), Шевченко до заслання, ймовірно, читав його твори, опубліковані в журн. «Отечественные записки» або ін. виданнях. З нелегальними герценівськими виданнями Шевченко ознайомився 1857 по дорозі в Нижній Новгород. Йому були близькі ідеї Г. Його захопила і вразила «Полярная звезда», на обкладинці якої зображено профілі п’ятьох страчених декабристів. У Москві поет читав статтю Г. «Княгиня Катерина Романівна Дашкова». Про антикріпосницьку брошуру Г. «Хрещена власність» (2-е лондонське видання з новою передмовою автора, 1857) він писав у «Щоденнику» 11.Х 1857: «Сердечное, задушевное человеческое слово!» Називав Г. «апостол наш, наш одинокий изгнанник». 10.XII 1857 перемалював у «Щоденник» його портрет. Два фотопортрети Г. подарував йому П. Щепкін, Шевченко читав герценівські матеріали про декабристів (уривки «Минулого й дум» у «Полярной звезде» та ін.). Це активізувало у нього інтерес до декабристської теми («Юродивий», «Неофіти»). В Петербурзі Шевченко мав можливість систематично знайомитися з виданнями Вільної російської друкарні Г. Через свого знайомого М. Макарова, який виїжджав за кордон, поет передав Г. примірник «Кобзаря» 1860. В листі до М. Макарова (квітень 1860) він писав: «Передайте его А. И. с моим благоговейным поклоном» (цей лист зберігся в особистій б-ці Г.). Є припущення (Ф. Прийма), що контакти Шевченка з лондонським революц. центром Г. і Огарьова були ширшими, ніж це досі відомо. Г. вміщував у газ. «Колокол» замітки про життя і творчість Шевченка, опублікував тут некролог на його смерть. У статті «Переведення св. Митрофанія воронезького з товаришами в особи менш видатні» (1862) Г. іронізував з приводу того, що урядові кола виключили Шевченка із списку видатних людей, барельєфи яких мали бути зображені на пам’ятнику на честь тисячоліття Росії, вказував на почесне місце укр. поета серед діячів вітчизняної культури. В нотатках «Тварюки» (1867) він згадував про тяжку долю Шевченка на засланні. В 1861 Г., оцінюючи значення укр. поета, говорив: «Він великий тим, що є цілком народним письменником, як наш Кольцов, але він має набагато більше значення, ніж Кольцов, оскільки Шевченко є також політичним діячем і виступав як борець за свободу» (Юнге Е. Ф. Воспоминания. М., 1913, с. 355). Прочитавши «Кобзар» Шевченка в перекладі рос. поетів за ред. М. Гербеля, він сказав: «Боже, що за краса, так і повіяло чистим, незайманим степом; це широчінь, це свобода ...» (Герцен в врспоминаниях современников. М., 1956, с. 297). Г., очевидно, були відомі й деякі нелегальні поезії Шевченка, зокрема надруковані в лейпцігському збірнику «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (1859). Вільна преса Г., його революц. публіцистика були одними з літ.-сусп. чинників, які, разом із діяльністю рос. революц. демократів, очолюваних Чернишевським і Добролюбовим, сприяли піднесенню творчості Шевченка після заслання, посиленню її революц.-викривального спрямування. Спільність суспільно-політ. позицій Г. і Шевченка визначила спільність їхніх естетичних поглядів, наявність у публіцистиці Г. і політ. поезіях укр. поета подібних тем, мотивів і образів (викриття кріпосництва, самодержавства, мілітаризму, поліцейської сваволі тощо). Як і Г., Шевченко спрямовував свою сатиру проти царизму і зокрема проти Миколи I, осуджував рабське мовчання «вірнопідданих», звертався до образу сокири — символу селянської революції («Я не нездужаю, нівроку»), порівнював переслідування революц. молоді Олександром II з побиттям немовлят Іродом («Во Іудеї во дні они»), вживав схожі вирази («візантійство», «фельдфебель-цар», «коронованими палач» тощо). До безперечних запозичень з творів Герцена належать Шевченкові сатиричні визначення Миколи I — «Тормоз» («Щоденник», 3.ХІ 1857) і митрополита Григорія — «юбкоборець» («Умре муж велій в власяниці»). Шевченко поділяв критичну оцінку М. Чернишевського і М. Добролюбова ліберальних хитань Г. напередодні селянської реформи 1861. Але, як і його рос. однодумці, він завжди глибоко шанував в особі Г. одного з найвидатніших революціонерів своєї епохи.

Тв.: Т. Шевченко. В кн.: Герцен А. И. О литературе. М., 1962.

Літ.: Кирилюк Е. П. Т. Г. Шевченко и русская демократическая критика 40 — 60-х годов. В кн.: Русско-украинские литературные связи. М., 1951; Головаха І. П. Шевченко і російські революційні демократи 50 — 60-х років XIX ст. К., 1953; Дей О. Записка О. І. Герцена, зв’язана з ім’ям Т. Г. Шевченка. «Жовтень», 1961, №2; Шаблиовский Е. С. Т. Г. Шевченко и русские революционные демократы. М., 1962; Прийма Ф. Я. Герцен і Шевченко. «Радянське літературознавство», 1962, № 3; Капустін В. О. Герцен і Україна. К., 1962; Хинкулов Л. Герцен и Украина. «Советская Украина», 1962, № 4; Радек Л. С. Герцен и Шевченко. «Ученые записки Кишиневского университета», 1964, т. 76.

І. С. П’ятаков

ГЕРЦЕНА ОЛЕКСАНДРА ІВАНОВИЧА ПОРТРЕТ (папір, ол., 9 × 8) — портрет, що його виконав Шевченко 10.XII 1857 в Нижньому Новгороді. Намальований на 59-му арк. «Щоденника» над записом 12.XII 1857. Під зображенням чорнилом рукою автора напис: «Искендер» (Іскандер — літ. псевд. О. Герцена). Портрет скопійовано з виконаного свинцевим олівцем рисунка, що його привіз для М. Якобі 10.XII 1857 в Нижній Новгород В. Варенцов. Очевидно, це була копія з гравюри М. Леммеля, виданої 1854 в Лейпцігу і доданої до 2-го вид. Терпенових «Прерванных рассказов» (Лондон, 1857). Про намір Шевченка скопіювати цей портрет є запис у «Щоденнику».

ГЕСС (Hess) Петер (29.VII 1792 — 4.IV 1871) — німецький художник ідеалістичної, т. з. назарейської, школи. Як свідчить запис у «Щоденнику» 10.VII 1857, Шевченко разом з В. Штернбергом ознайомився з гравюрами з творів Г., привезеними з Німеччини В. Жуковським 1839, і дав їм негативну оцінку.

ГЕССЕ Павло Іванович (1801 — 80) — з 1841 черніг., з 1855 — київ. цивільний губернатор. У 1844 Шевченко звернувся до Г. з листом-проханням допомогти поширити на Чернігівщині перший випуск офортів «Живописной Украины». У 1850 Г. на вимогу О. Орлова викликав до Чернігова А. Лизогуба. Іменем царя О. Орлов, що тоді був у Чернігові, заборонив А. Лизогубові листуватися з Шевченком. У 1861, в дні похорону поета, Г., побоюючись народних заворушень, послав сотню козаків до Канева «для забезпечення належного порядку та спокою».

ГЕТЕ (Goethe) Йоганн-Вольфганг (28.VIII 1749 — 22.III 1832) — німецький поет і мислитель. Автор романів, драм, лірич. віршів, а також наук. праць з природознавства. Шевченко знав поему Г. «Фауст» У рос. перекладі (1838) Е. Губера, про що є згадки в «Щоденнику», повістях «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та повісті «Близнецы», один з героїв якої назвав Г. великим. У лютому 1858, перебуваючи в Нижньому Новгороді, Шевченко обрав сцену з «Фауста» Г. в перекладі Е. Губера для читання в театрі К. Піуновою.

ГИРЯВКА, Гирівка — село Конотопського пов. Чернігівської губ. (тепер с. Шевченкове Конотопського р-ну Сумської обл.). Тут Шевченко в серпні 1859 гостював у матері своїх приятелів Лазаревських — А. Лазаревської, намалював її портрет. У Г. поет написав один з варіантів вірша «Ой по горі роман цвіте», записав дві нар. пісні; згадки про це село є в Шевченкових листах. На честь поета село перейменовано на Шевченкове (1923). В 1959 тут споруджено пам’ятник поетові. При сільс. школі відкрито нар. музей Т. Г. Шевченка. Одну з вулиць села названо ім’ям поета.

ГІББОН (Gibbon) Едуард (27.IV 1737 — 16.I 1794) — англійський історик. Осн. праця — шеститомна «Історія занепаду і зруйнування Римської імперії» (1776 — 88). Перекладена багатьма європ. мовами. Згадки про неї, зокрема про примірник, що належав К. Брюллову, є в повісті Шевченка «Художник».

ГІДАШ (Hidas) Антал (справж. прізв. та ім’я — Санто Дюла; н. 19.XII 1899) — угорський письменник і перекладач. Член Угорської соціалістичної робітничої партії з 1920. В 1925 — 59 жив в СРСР. Був одним з перших керівників Спілки угор. революц. письменників і художників, що після Першого з’їзду рад. письменників влилася до Спілки письменників СРСР. Цікавився укр. л-рою, інтерес до якої особливо зріс після відвідання України 1936 в складі делегації угор. революц. письменників. Великого значення надавав творчості Шевченка.

Про українського поета, «гнівна поезія якого дуже важлива для революціонізування угорських трудящих, особливо тепер, коли німецький фашизм заносить свою руку над багатьма народами», писав 18.V 1936 в «Літературній газеті». В той час переклав угор. мовою поезії Шевченка «Заповіт» і «Світе ясний! Світе тихий!». У 1951 видано угор. мовою «Кобзар» у перекладі Г. (з передмовою О. Корнійчука), куди ввійшло 28 поетич. творів Шевченка, серед них: «Причинна», «Катерина», «Іван Підкова», «Тополя», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Заповіт», «Мені однаково, чи буду», «Садок вишневий коло хати», «У бога за дверима лежала сокира», «Я не нездужаю, нівроку», «Якби ви знали, паничі». Усі переклади здійснено з мови оригіналу. В роботі над перекладами Г. допомагав Л. Первомайський. Г. вдало відтворив ідейний зміст оригіналу, революційність і глибокий ліризм Шевченкової поезії. Виступив з промовою на Міжнародному форумі діячів культури (1964).

Переклади: Sevcsenko T. Kobzar. Київ — Ужгород, 1951.

Тв.: Перекладаю Шевченка. «Літературна газета», 1936, 18 травня.

В. Ю. Васовчик.

ГІЛЛІС (Gillies) Джон (18.I 1747 — 15.II 1836) — шотландський історик. Автор «Історії Стародавньої Греції, її колоній і завоювань...» (1786). Шевченко був обізнаний з рос. перекл. цієї праці (ч. 1 — 8. СПБ, 1830 — 31) і двічі згадав її в повісті «Художник».

ГІЛЯРОВСЬКИЙ Володимир Олексійович (8.XII 1853 — 1.Х 1935) — російський рад. письменник. Переклав рос. мовою поезію Шевченка «Ой три шляхи широкії» та ін. Переклади надруковано у «Кобзаре» (М., 1905). Брав діяльну участь у влаштуванні шевченківських вечорів та збиранні коштів (1911) на пам’ятник поетові.

ГІЛЬВІК (Гійєвік; Guillevic) Ежен (н. 5.VIII 1907) — французький поет. Член Французької комуністичної партії з 1943. В роки 2-ї світової війни брав участь у Русі Опору. Твори Шевченка почав перекладати в 60-х pp. У 1964 в тижневику «Les Lettres Françaises» («Французька література») надрукував переклади 16 поезій Шевченка з власною передмовою. Того самого року в серії «Поети сучасності» вийшла поетична збірка Шевченка з 34 творів («Заповіт», «Я не нездужаю, нівроку», «Світе ясний! Світе тихий!», «Тарасова ніч», «Перебендя», «Кавказ», «Гамалія», «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!» та ін.) у перекладі Г. і з його передмовою. Тут же вміщено статтю М. Рильського та О. Дейча про життя й діяльність Шевченка.

На відміну від поширеного у Франції звичаю перекладати вірші прозою, Г. перекладав поезію Шевченка віршем (неримованими рядками різної довжини), досить точно відтворивши зміст. У 1964 в Парижі в перекладі Ж. Лафон і Г. видано повість Шевченка «Художник» та уривки з його «Щоденника». Переклади Г. — перші книжкові видання творів українського поета у Франції.

В 1964 Г. приїжджав на Україну, виступав на Міжнародному форумі діячів культури в Києві.

Переклади: Chevtchenko T. Poétes d’aujourd’hui. Paris. 1964; Chevtchenko T. Le Peintre. Paris, 1964.

ГІМЕЛЬФАРБ Ганна Марківна (н. 7.II 1906) — український радянський бібліограф. Член КПРС з 1944. Авторка бібліогр. посібників, присвячених творчості укр. і рос. письменників, питанням укр.-рос. літературних взаємин. Серед них покажчик «Тарас Григорьевич Шевченко» (М., 1956). Співавторка кількох бібліографічних видань: «Украинская литература. Дооктябрьский период» (М., 1957), «Тарас Григорович Шевченко. Бібліографія бібліографії. 1840 — 1960» (К., 1961), «Т. Г. Шевченко. Бібліографія літератури про життя і творчість. 1839 — 1959» (т. 1 — 2. К., 1963).

«ГІМН ЧЕРНИЧИЙ» — вірш Шевченка, написаний 20.VI 1860 в Петербурзі. Автограф у «Більшій книжці». Вперше надруковано в «Кобзарі» (т. 2. Прага, 1876). «Г. ч.» — антиклерикальний сатиричний вірш, у якому поет висміює чернецтво з його аскетичною святенницькою мораллю. Протест проти понівечення людини догмами релігії автор висловлює у формі сатиричних куплетів з рефреном. Своїм легким комізмом глузливі строфи «Г. ч.» дуже близькі до комізму пісень Беранже й поетів ж. «Искры». Саме в ці роки поет захоплювався поезією В. Курочкіна й підтримував з ним особисті зв’язки. Д. Клебанов поклав цей твір на музику.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. K.. 1968.

ГІНЗБУРГ Борис Наумович (21.VI 1933 — 23.VII 1963) — український рад. художник. Автор літографій на теми життя і творчості Шевченка: «Доля поета», «... Караюсь, мучуся..., але не каюсь!...», «Жінки навіть з рогачами пішли в гайдамаки», «Т. Г. Шевченко з дітьми», «Під час останньої подорожі на Україну» та ін. (всі — 1961 — 63). Брав участь в ілюструванні ювілейного видання «Кобзаря» (К., 1964).

ГІПЕРБОЛА (грец. ‛υπερβολή — перебільшення, надлишок) — художній засіб, який полягає в надмірному перебільшенні якихось рис людей, ознак предметів чи явищ. Г. є одним із тропів. До гіперболічного змалювання часто вдаються у нар. творчості й художній л-рі, щоб надати зображуваному особливої виразності, виявити ставлення до нього. Г. найчастіше застосовують у творах романтичного й сатиричного спрямування. Це спостерігається і в творчості Шевченка: звичайно яскраві Г. використовує він у творах романтично піднесених, наприклад, у вірші «Думи мої, думи мої, лихо мені з вамиї» — «Дніпр широкий — море, // Степ і степ, ревуть пороги, // І могили — гори»; у поемі «Гайдамаки» — «Горить Сміла, Смілянщина // Кров’ю підпливає». У сатиричній поемі «Кавказ», говорячи про незмірні страждання народу під гнітом самодержавства, Шевченко вдається до гіперболічного зображення: «А сльоз, а крові? напоїть // Всіх імператорів би стало // З дітьми і внуками, втопить // В сльозах удов’їх. А дівочих, // Пролитих тайно серед ночі! // А матерних гарячих сльоз! // А батькових старих, кровавих, // Не ріки — море розлилось, // Огненне море!». Г. може бути виражена порівнянням, метафорою, метонімією тощо. Шевченкові Г. своєю граматичною будовою й образністю споріднені з Г., вживаними в укр. народній мові (розмовно-побутовій і поетичній).

П. П. Плющ.

ГІППІЄВ Микола Григорович (літ. псевд. — Лайне; н. 27.V 1920) — карельський рад. поет. Перекладати твори Шевченка почав у 2-й пол. 30-х pp. У 1954 в перекладах Г. фінською мовою видано «Вірші» Шевченка, куди ввійшли «Іван Підкова», «Сова», «Причинна», «Заповіт», «Якби ви знали, паничі», «Мені тринадцятий минало» та ін. (всього 20 творів). У 1964 в журналі «Punalippu» («Червоний прапор») Г. опублікував переклади віршів «Заповіт», «Я не нездужаю, нівроку» та «О люди! люди небораки!». Автор вірша «Шевченко» (1939). Шевченкові присвятив кілька статей.

ГІППІУС Василь Васильович (20.VII 1890 — 1.III 1942) — російський рад. літературознавець і перекладач. Г. належить високохудожній переклад поеми Шевченка «Княжна» (Шевченко Т. Кобзарь. М. — Л., 1933), який передруковано в багатьох рос. виданнях Шевченкових творів.

ГІРА Людас Костянтинович (27.VIII 1884 — 1.VII 1946) — литовський рад. письменник і громад. діяч, нар. поет Лит. РСР (з 1943), акад. АН Лит. РСР (з 1945). Перекладати твори Шевченка почав ще в дожовтневий час. У 1912 в м. Сейнаї на власні кошти видав лит. мовою книжку «Віночок віршів Тараса Шевченка», до якої написав передмову. До збірки ввійшли послання «І мертвим, і живим...», поезії «Минають дні, минають ночі», «Мені однаково, чи буду», «Ой три шляхи широкії», «В неволі тяжко, хоча й волі», «Не так тії вороги» та ін. (всього 21 твір). Частину з цих перекладів було опубліковано ще 1909 і 1911 в газ. «Viltis» («Надія»).

Пізніше деякі його переклади творів українського поета включено до збірки віршів литовською мовою «Зелений лужок» (1923) і журн. «Kultura» (1939, № 3) та до лит. видань творів Шевченка: «Поезії» (Вільнюс, 1951), «Вірші» (Вільнюс, 1955) і «Кобзар» (Вільнюс, 1961). Укр. поетові присвятив статті «Тарас Шевченко — співець України» (1909), «Тарас Шевченко» (1914) та ін. В 1939 брав участь у святкуванні 125-річчя з дня народження Шевченка в Києві та Каневі.

Переклади: Taraso Ševčenkos eilių vainikėlis. Seinai, 1912.

Літ.: Владич Л. Тарас Шевченко и Людас Гира. «Советская Украина», 1941, 6 марта; Грішкенас А. «У Вільні, городі преславнім». «Літературна Україна», 1963, 17 травня.

А. Шешельгіс.

ГЛАДИШ Михайло Казимирович — знайомий Шевченка. Листувався з поетом. Зберігся лист Г. 10.VII 1860, в якому він писав Шевченкові про своє захоплення «Кобзарем» і надіслав два власні вірші та запросив поета при нагоді відвідати його вдома, на Поділлі.

ГЛАДКИЙ Гордій Павлович (бл. 1849 — 1894) — український музикант-аматор і хоровий диригент. Автор муз. творів на слова Шевченка: «Заповіт» (бл. 70-х pp.), «Зоре моя вечірняя», «Ой по горі роман цвіте», «Утоптала стежечку». В мелодії до «Заповіту» Г. яскраво відтворив дух шевченківського вірша. Народ сприйняв цю пісню і любовно передає її з покоління в покоління.

ГЛАЗЕР (Glaser) Карел (літ. псевд. — Лазар Драготин; 3.II 1845 — 18.VII 1913) — словенський критик, літературознавець і перекладач. Автор «Історії словенського письменства». У мариборському журн. «Zora» («Світання», 1872, № 8 — 9) опублікував під псевд. Д. Лазар велику статтю «Тарас Григорович Шевченко — малоросійський поет». Автор використав широко відому на той час працю Г. Баттальї «Тарас Шевченко» і двотомну збірку «Поезії Тараса Шевченка» (Львів, 1867). Розвідка Глазера пройнята симпатією до великого співця України, якого автор називав другим Прометеєм. Вона вперше так докладно знайомила словенців з постаттю поета.

ГЛЄБКА Пятро (Петро Федорович; 6.VII 1905 — 18.XII 1969) — білоруський рад. поет. Акад. АН БРСР (з 1957). Член КПРС з 1942. Автор статей про Шевченка: «Шевченко і білоруська література» (1939) і «Пам’ятні розмови» (1952). Переклав 20 поетич. творів Шевченка, зокрема поеми «Москалева криниця», «Варнак», «Царі», «Титарівна» і «Марина».

ГЛИНКА Михайло Іванович (1.VI 1804 — 15.II 1857) — російський композитор, основоположник рос. класичної музики. Автор опер «Іван Сусанін» (1836) та «Руслан і Людмила» (1842), симфоніч. та камерно-інструментальних творів, романсів і пісень. Г. не раз приїжджав на Україну, знав її народ, культуру. В 1838, перебуваючи в Качанівці, зустрічався з М. Маркевичем, близько зійшовся з В. Штернбергом, познайомився з укр. поетом В. Забілою, на слова якого написав романси «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейко». Шевченко був знайомий з Г., глибоко шанував його творчість. Композитор і поет зустрічалися в Петербурзі в 30 — 40-х pp. у Н. Кукольника, О. Струговщикова, М. Маркевича. В «Щоденнику» 17.IV 1858 Шевченко назвав композитора безсмертним, а оперу «Іван Сусанін» — геніальним твором. У повісті «Музыкант» є згадка про перебування Г. в Качанівці на Чернігівщині. У повісті «Капитанша» поет згадав Г. як «известного нашего композитора».

ГЛИНКА Федір Миколайович (19.VI 1786 — 23.II 1880) — російський письменник і публіцист. Декабрист. Сприяв розвиткові рос.-укр. літ. зв’язків. У 40-х pp. перейшов на реакційні позиції, що й позначилося на його пізніших творах. У повісті «Капитанша» Шевченко згадав (під назвою «Записки русского офицера») твір Г. «Письма русского офицера...» (ч. 1 — 8. М., 1815 — 16).

ГЛИШИЧ (Глишић) Милован (7.I 1847 — 20.I 1908) — сербський письменник і перекладач, один із зачинателів критич. реалізму в серб. літературі. Автор оповідань на сільські теми. Перекладав твори зх.-європ., рос. та укр. письменників. Новосадський часопис «Jавор» («Явір», 1877, № 22 — 23) за підписом Г — ћ опублікував переклад балади Шевченка «Причинна», традиційно приписуваний Г. Переклад схвально оцінений серб. та укр. критиками й дослідниками.

Літ.: Гольберг М. Я. Мілован Глішич — сербський перекладач Шевченка. В кн.: Тези доповідей IV міжвузівської республіканської славістичної конференції. Одеса, 1961.

ГЛІБОВ Леонід Іванович (літ. псевд. — Ів. Кенер та ін.; 5.III 1827 — 10.XI 1893) — український письменник. Літературно-естетичні погляди Г. формувалися під значним впливом творчості Шевченка. Присвятив Шевченкові вірш «Над Дніпром» (1893), в якому оспівав любов народу до свого поета.

Тв.: Над Дніпром. В кн.: Т. Г. Шевченко в художній літературі. К., 1964.

ГЛІЄР Рейнгольд Моріцович [11.I 1875 (30.XII 1874 с ст.) — 23.VI 1956] — російський радянський композитор, диригент, педагог, народний артист СРСР (з 1938). Один з представників рос. муз. культури, які внесли значний вклад у розвиток укр. рад. музики. На шевченківську тему написав симф. поему для читця з оркестром «Подражаніє Ієзекіїлю» (1919, не збереглася), створив муз. оформлення до «Гайдамаків» Шевченка (інсценізація і постановка Л. Курбаса, Перший театр Української Радянської Республіки ім. Т. Г. Шевченка, 1920), в якому використав музику М. В. Лисенка до «Кобзаря» та К. Стеценка до «Гайдамаків». До 125-річчя з дня народження поета написав симф. поему «Заповіт». Здійснив редакцію та оркестровку кантати К. Стеценка «Шевченкові». Держ. премія СРСР, 1946, 1948, 1950.

Літ.: Гордейчук Н. Творчество Тараса Шевченко в русской музыке. В кн.: Из истории русско-украинских музыкальных связей. М., 1956.

ГЛОБА — командир 3-ї роти 5-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу, капітан. Шевченко знав Г. з 1847, відколи прибув в Орську фортецю. Г. — перший ротний командир рядового Шевченка. Знайомство їх було коротким: Г. того ж року перевели до Кременчуцького єгерського полку.

ГЛОБА Андрій Павлович (26.II 1888 — 9,11 1964) — російський рад. письменник і перекладач. Для «Украинского сборника», який з ініціативи М. Горького 1916 — 17 готувало в-во «Парус», переклав вірш Шевченка «Якби ви знали, паничі» (видання не здійснено). Його переклади творів Шевченка «Марина» і «Якби ви знали, паничі» передруковано, починаючи з 1939, в багатьох збірках віршів і поем Шевченка рос. мовою.

ГЛУХІВ — повітове місто Чернігівської губ. (тепер районний центр Сумської обл.). Через Г. проходив поштовий тракт Москва — Київ. Шевченко проїжджав через Г., коли подорожував по Україні чи повертався до Петербурга. Вперше поет був у Г. в лютому 1844. Тут він оглянув істор. місця й пам’ятки цього старовинного міста, кол. резиденції укр. гетьманів і Малоросійської колегії. Шевченко був у Г. і в квітні 1845. Свої враження від перебування в Г. він описав у повісті «Капитанша». Згадки про Г. є у поемі «Сон» та поезії «Іржавець». Востаннє поет відвідав Г. у серпні 1859. 4.V 1861 через Г. везли домовину з тілом Шевченка. За рад. часу одну з вулиць міста названо ім’ям поета.

ГЛУШАНОВСЬКИЙ Антон Андрійович (н. 1815 — р. см. невід.) — юрист, знайомий Шевченка. В 1844 — 50 був чиновником у судових справах (синдиком) при Київ. ун-ті Поет познайомився з Г. в Києві, приятелював з ним і не раз згадував у листах. Згадувався Г. і в листуванні друзів Шевченка.

ГЛУШКОВ Петро Тарасович (23.VI 1889 — 16.V 1966) — український рад. композитор. На Шевченкові слова написав солоспіви для високого голосу з фп. «По діброві вітер виє» (1939) і «Навгороді коло броду» (1956), мішані хори без супроводу «Закувала зозуленька» (1960), «Над Дніпровою сагою» (1963).

ГЛУШЧЕВИЧ (Глушчевић) Окиця (літ. псевд. — Лара, Белезис; 1858 — 98) — сербський журналіст і перекладач. З творів Шевченка переклав «Заповіт» (газ. «Час», 21.IV 1885), «Сон» («У всякого своя доля»), «Минають дні, минають ночі» (журн. «Гусле», 1888, № 1 — 2). Поемі «Сон» надав подекуди місцевого колориту, ввів у текст характерні для тогочасної Сербії історико-етнографічні реалії, намагаючись наблизити твір укр. поета до серб. читача.

ГЛУЩЕНКО Микола Петрович (н. 17.IX 1901) — український рад. живописець, нар. художник УРСР (з 1963). Працює переважно в галузі пейзажу. Г. часто звертається до шевченківської тематики. Твори.: «Т. Г. Шевченко серед селян» (1939), «Державний заповідник „Могила Т. Г. Шевченка“» (1948; обидва — в ДМШ), «Садок вишневий коло хати...», «Дніпро під Каневом» (обидва — 1960), «Реве та стогне Дніпр широкий...» (1961), «Тече вода з-під явора» (1962), «Б’ють пороги, місяць сходить» (1963). Держ. премія УРСР ім Т. Г. Шевченка, 1972.

ГЛУЩЕНКО Михайло Гнатович (н. 8.II 1909) — укр. рад. художник. Працює в галузі станкової та книжкової графіки. Автор серії літографій за мотивами біографії Шевченка («Арешт Т. Г. Шевченка», «Т. Г. Шевченко в майстерні Академії мистецтв») та творів Шевченка («Реве та стогне Дніпр широкий...», «Тополя», всі — 1961) а також композицій «Відьма» і «Чума» (ліногравюра, акв., 1964).

ГЛУЩУК Федір Тимофійович (н. 19.III 1925) — український рад. художник. Працює в галузі плаката, станкової та книжкової графіки й монументального мистецтва. Твори на шевченківську тематику: диптих «Не скує душі живої...» (кольор. ліногр., 1961), «Прометей» (ліногр., акв., 1961), «Повстання» (кольор. ліногр., 1961), ілюстрації до поем Шевченка «Петрусь» і «Сон» (обидві — ліногр., 1963), «Т. Г. Шевченко» (ліногр., 1964), вітраж-триптих «Т. Г. Шевченко» у Київ. університеті (у співавтор. з В. Задорожним і В. Перевальським, 1967), плакати («Роботящим умам, роботящим рукам...», 1963, та ін.).

ГМИРАК Левон (справж. прізв. та ім’я — Бобрович Мечислав; 18.IV 1891 — 13.VII 1915) — білоруський письменник і публіцист. У 1914 до 100-річчя з дня народження Шевченка опублікував у газ. «Наша ніва» статтю «Тарас Шевченко», в якій розповів біографію поета, дав коротку характеристику його творчості.

Тв.: Тарас Шаўчэнка. В кн.: Тарас Шаўчэнка і беларуская літаратура. Мінск, 1964.

ГМИРЯ Борис Романович (5.VIII 1903 — 1.VIII 1969) — український рад. співак (бас), нар. артист СРСР (з 1951). У 1939 — 69 — соліст Київського театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка. Виконував роль Трохима в опері «Наймичка» М. Вериківського (1944, Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка). Створив образ Трохима у фільмі «Наймичка» за однойменними творами Шевченка та оперою М. Вериківського (1964, Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. П. Довженка). Г. був тонким інтерпретатором камерної музики, зокрема численних романсів і пісень на слова Шевченка. Держ. премія СРСР, 1952.

ГНАТЮК Володимир Михайлович (9.V 1871 — 6.X 1926) — український фольклорист, етнограф, літературознавець, громад. діяч демократич. напряму, чл.-кор. Петерб. АН (з 1902) , акад. АН УРСР (з 1924). Видавець творів укр. і рос. прогресивних письменників, окремих праць Ф. Енгельса. Автор статей: «Заборона Шевченкових вечерниць в Косові» (1901), «Проект бібліотеки в родиннім селі Т. Шевченка» (1902), «В справі пам’ятника Т. Шевченка в Києві» (1905) та ін., рецензій на видання творів Шевченка «Повісті» (т. 2. К., 1901), «Поезії» (Львів, 1902), писав про переклади його творів рос. і чес. мовами.

ГНАТЮК Дмитро Михайлович (н. 28.III 1925) — український рад. співак (баритон) і режисер, нар. артист СРСР (з 1960) Член КПРС з 1962. Виконавець партії Івана в опері М. Аркаса «Катерина» за Шевченком (1957, Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка) та романсів і пісень на слова поета («Минають дні», «Огні горять» М. В. Лисенка, «Три шляхи» Я. Степового та ін.). Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1973.

ГНАТЮК Микола Пилипович (16.I 1933 — 27.II 1975) — укр. рад. літературознавець. Член КПРС з 1959 Автор праць з укр. дожовтневої і рад. літератури, славістики, теорії літ. жанрів. У 1955 опублікував працю «Шевченко і декабристи». Дослідник Шевченкової поеми «Гайдамаки» та ін. його творів, зв’язків поета з рос. і польс. літературами. В його монографії «Українська поема першої половини XIX століття» (К., 1975) велику увагу приділено розглядові поем Шевченка. Тв.: Поема Т. Г. Шевченка «Гайдамаки» К., 1963; Поема як літературний вид. К., 1972; Шевченкознавство. Підсумки і проблеми. К., 1975 [у співавт.]

ГНЕДИЧ Микола Іванович (13.II 1784 — 15.II 1833) — російський поет і перекладач. Був близький до поетів-радищевців, згодом — до декабристів. Добре знав історію й культуру укр. народу. Уславився перекладом «Іліади» Гомера (1829), який О. Пушкін оцінив як високий подвиг. Шевченко читав цей переклад і в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» згадав Г. як перекладача «Іліади».

ГНИЛОСИРОВ (Гнилосир) Василь Степанович (літ. псевд. — А. Гавриш; 21.III 1836 — 3.ХІ 1901) — український педагог, журналіст, письменник. Вихованець Харківського університету, товариш О. Потебні. Під час навчання в університеті брав участь в організації недільних шкіл, 1860 звернувся з листом до Шевченка, прохаючи допомогти в роботі цих шкіл. У 1873 — 95 — директор повітової школи в Каневі, доглядав могилу укр. поета. Г. зібрав багато меморіальних матеріалів, зокрема присвячених історії могили поета в Каневі. Значний інтерес для шевченкознавців становлять його неопубліковані повністю щоденники (зберігаються у Відділі рукописів ЦНБ АН УРСР). Портрет с. 160.

Тв.: До історії могили Т. Г. Шевченка. «Дніпро», 1964, № 2.

ГОВДЯ Петро Іванович (н. 1.ХІ 1922) — український рад. мистецтвознавець, засл. діяч мист. УРСР (з 1968). Член КПРС з 1950. Автор книжки «Т. Г. Шевченко — художник» (К., 1955), статей «К. Брюллов і Т. Шевченко» (1956), «Шевченко-портретист» (1961), «Національна своєрідність творчості Шевченка-художника» (1963), «Традиції Т. Г. Шевченка в українському образотворчому мистецтві XIX ст.» (1965), «Т. Г. Шевченко в дореволюційній художній критиці» (1971) та ін.

ГОВІРНИЙ ВІРШ — інтонаційний тип вірша, що відтворює інтонацію живої мови. В поезії Шевченка з її широкою інтонаційною амплітудою є протилежні види Г. в. — розмовний та ораторський і перехідні інтонаційні форми. У виробленні говірної інтонації в Шевченковій поезії беруть участь типові для цього інтонаційного виду формотвірні елементи в поєднанні зі створеними самим Шевченком. Ритміко-синтаксичні й лексикофразеологічні засоби розмовного вірша Шевченка дуже виразні. Для його інтонаційної організації характерні різного виду відступи від паралелізму метричних і синтаксичних членувань — невпорядковане чергування довгих і коротких речень, безсистемні паузи всередині рядка, які, ділячи рядок на неоднакові частини, порушують симетричність вірша, незбіг синтаксичних і ритмічних пауз за місцем і силою перенесення. Напр.: «Цигане крикнули, схопились. // А перед ними опинилось // Те, що співало. Жаль і страх! // В свитині латаній дрожала // Якась людина. На ногах // І на руках повиступала // Од стужі кров; аж струпом стала. // І довгі коси в реп’яхах // О поли бились в ковтунах» («Відьма»). Систематичне вживання пауз та перенесень і функціональна різноманітність їх — одна з яскравих особливостей Шевченкової розмовної поезії. Інтонаційна незв’язаність розмовного вірша Шевченка підтримується відсутністю в більшості його творів регулярної строфіки і сталої послідовності рим.

В поезії Шевченка з її високим громадянським пафосом розробляється й ораторська інтонація, що в його творах виступає здебільшого як інтонація проповіді, суворого повчання, пристрасного заклику, пророцтва й викриття. Властива цьому інтонаційному видові тенденція до симетричності ритміко-інтонаційної будови вірша зберігається й у Шевченка. В його ораторській поезії поширені тиради, часто побудовані за допомогою типових для Шевченкових творів стилістичних фігур — градацій, повторів синтаксичних, паралелізмів, риторичних звертань, запитань та окликів. Ці тиради сприяють створенню особливої, суто шевченківської інтонаційної атмосфери, коли декламаційна розміреність, виділення кожного слова раптово змінюється динамікою нагнітання думки, що стягує фразу в один наростаючий інтонаційний рух, зіткненнями стверджень і заперечень тощо. Напр., в «Осії глава XIV»: «Спочивши, скорбная, скажи, // Прорци своїм лукавим чадам, // Що пропадуть вони, лихі, // Що їх безчестіє, і зрада, // І криводушіє огнем, // Кровавим, пламенним мечем // Нарізані на людських душах, // Що крикне кара невсипуща, // Що не спасе їх добрий цар, // їх кроткий, п’яний господар, // Не дасть їм пить, не дасть їм їсти». Характерна загалом для поетичної творчості Шевченка інтонаційна поліфонія постійно й виразно виявляється в його Г. в. Ці вірші насичено інтонаційними переходами, при цьому часто безпосередньо поєднуються протилежні інтонаційні стихії. Розмаїтість форм Г. в. у Шевченка відображує змістове багатство його поезії.

Літ.: Колесса Ф. М. Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка. В кн.: Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. К., 1970; Волинський П. К. Вірш Шевченка як складова частина його поетики. В кн.: Збірник праць ювілейної тринадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1965.

Н. П. Чамата.

ГОГАРТ (Hogarth) Уїльям (10.XI 1697 — 25.Х 1764) — англійський художник. Найбільше відомий графічними серіями моралізаторського й сатиричного характеру. Шевченко добре знав ці твори і 2.II 1858 згадав про них у «Щоденнику». Широковідомі графічні серії Г. сприяли формуванню задуму серії малюнків Шевченка «Притча про блудного сина».

ГОГЕБАШВІЛІ Яків Семенович (27.Х 1840 — 14.VI 1912) — грузинський педагог, засновник прогресивної педагогіки в Грузії, дитячий письменник. У 1861 — 63 жив і вчився на Україні. Тут уперше познайомився з творами Шевченка. Повернувшись до Грузії, пропагував творчість укр. поета. Шевченкові присвятив статті «Маленька замітка про великого поета», «Тарас Шевченко — великий поет України» (обидві — груз. мовою, 1911).

«ГОГОЛЮ» — вірш Шевченка, написаний 30.XII 1844 у Петербурзі. Автограф — в альбомі «Три літа», заголовок дописано пізніше олівцем. Перебуваючи в Ніжині 1846, Шевченко вписав перші чотири рядки поезії в альбом М. Гербеля (зберігається у Відділі рукописів Держ. публ. б-ки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна в Ленінграді). Вперше надруковано в книжці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпціг, 1859) під заголовком «Думка». В Росії вперше надруковано без рядків 15 — 26 і без заголовка в журн. «Основа» (1862, № 7). Вірш «Г.» — характерний зразок революц. лірики Шевченка періоду «трьох літ». Тут поет стверджує революціонізуюче значення творчості основоположника «гоголівського напряму» в російській л-рі, і в цьому він близький до оцінки М. Гоголя рос. революц.-демократичною критикою (В. Бєлінським, М. Чернишевським). За жанром і змістом цей вірш передує посланню «І мертвим, і живим...». Гоголя у вірші протиставлено тим представникам дворянської інтелігенції, які «оглухли — похилились в кайданах... байдуже...», і зображено як ідейного однодумця автора — свідомого ворога «престола-отечества». Поет тут певною мірою ототожнив сусп.політичну позицію Гоголя з своєю і суб’єктивно революціонізував погляди автора «Мертвих душ» тому, що Гоголь об’єктивно революціонізував своєю творчістю рос. суспільство.

Провідною рисою Гоголевої творчості Шевченко вважав «сміх», тобто сатиру, а своєї — «плач» («Ти смієшся, а я плачу») і водночас стверджував єдність їхньої мети — подолати соціальне зло. Революц. зміст вірша «Г.» привернув увагу Л. Дубельта, який, переглядаючи альбом «Три літа», підкреслив найнебезпечніші для царизму рядки твору. Невідомо, чи надіслав Шевченко послання адресатові. Твір поклали на музику В. Заремба, М. В. Лисенко, Я. Степовий.

Літ.: Щурат В. Шевченкове посланіє Гоголю. В кн.: Щурат В. Літературні начерки. Львів, 1913; Крутікова Н. Є. Гоголь та українська література (30 — 80 pp. XIX сторіччя). К., 1957; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964.

ГОГОЛЬ Микола Васильович (1.IV 1809 — 4.III 1852) — російський письменник. З його творами Шевченко міг ознайомитися ще в майстерні В. Ширяєва на літ. читаннях або через Є. Гребінку. Особисто з Г. поет не був знайомий і висловлював з цього приводу свій жаль (у листах до В. Рєпніної 1 і 7.III 1850). У 1845 під час подорожі на Україну Шевченко відвідав гоголівські місця (Миргород, Сорочинці). В 1846 побував у Ніжині, зустрічався з студентами Ніжинського ліцею, в якому колись учився Г., записав в альбом М. Гербеля початкові рядки свого вірша «Гоголю». Перебуваючи на засланні, Шевченко звертався до друзів з проханням надіслати йому «Мертві душі». Він писав В. Рєпніній 7.III 1850: «Перед Гоголем должно благоговеть как перед чевовеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям!». Підкреслюючи гуманізм Г., поет протиставляв «Мертві душі», які написав, за його словами, справжній знавець людського серця й людинолюбець, поверховим романам Е. Сю. Шевченка вразила звістка про смерть Г., він з благоговінням згадував його в листі до О. Бодянського 1.V 1854. Прочитавши «Спробу біографії М. В. Гоголя» й «Записки про життя Миколи Васильовича Гоголя» П. Куліша, він зазначав, що матеріали, вміщені в першій книзі, цікаві, але прикрою є неповнота біографії письменника. Сучасники майже не залишили спогадів про ставлення Г. до Шевченка. Суперечливими є спогади Г. Данилевського. Спочатку він писав, що Г. «був зачарований поетичними піснями „Кобзаря“ і „Гайдамаків“ Шевченка» («Северная пчела», 10.V 1861). В пізніших спогадах («Исторический вестник», 1886, т. 26) Г. Данилевський подав уже інші, критичні висловлювання Г. щодо форми поезії Шевченка, але тут же цитував слова Г. про те, що особиста доля Шевченка «варта всякого співчуття і жалю» і далі наводив таке висловлювання рос. письменника: «Я знаю і люблю Шевченка як земляка і талановитого художника; мені пощастило й самому де в чому допомогти в першому влаштуванні його долі». Якою саме була ця допомога — досі не з’ясовано.

Шевченко виконав ілюстрацію до повісті Г. «Тарас Бульба» — «Зустріч Тараса Бульби з синами».

Для творів Шевченка «Гайдамаки» і «Тарасова ніч» характерні деякі риси типологічної близькості до повісті Г. «Тарас Бульба», в якій оспівано героїку нар. подвигу. Приклад Гоголевої соціальної сатири сприяв утвердженню сатиричного напряму в поезії Шевченка З переходом Шевченка від фольклорно-баладних та істор. тем до безпосереднього відображення болючих проблем того часу посилюється його інтерес до викривального реалізму. У вірші «Гоголю» (1844) поет висловив усвідомлення своєї ідейно-творчої близькості до рос. письменника, якого назвав великим другом і братом. Тісний зв’язок з традиціями гоголевої реалістичної сатири виявляється в його повістях, де він часто згадував Г. і посилався на його твори. Так, у повісті «Близнецы» відображено атмосферу палких суперечок навколо «Мертвих душ» Г., показано вплив твору на київську студентську молодь і оцінено його в дусі критика В. Бєлінського. Один з персонажів повісті Савватій Сокира читає й перечитує «велику книгу» Г., особливо захоплюючись «Повістю про капітана Копєйкіна». В прозі Шевченка трапляється чимало образів і крилатих висловів з творів Г. Скнару Головню («Художник») Шевченко порівнює з Плюшкіним, тиху нудьгу старого Якима («Наймичка») — з душевним станом Афанасія Івановича, поведінка Зосима Сокири («Близнецы») нагадує вчинки Ноздрьова то що. Естетичні висловлювання Шевченка свідчать про вірність реалістичній манері, пов’язаній з ім’ям Г. Шевченко пародіює стильові шаблони сентиментально-романтичної школи, закликає бути уважним до соціального середовища, реальних характерів, побуту (вступ до повісті «Близнецы»). Сатиричне викриття «мертвих душ» дворянсько-кріпосницької верхівки у прозі Шевченка поєднується з увагою до позитивних народних героїв, до явищ соціального протесту. Обмірковуючи задум серії малюнків «Притча про блудного сина», Шевченко висловлювався за критичний напрям в укр. мистецтві, вбачав зразок розумної, благородної сатири в рос. реалістичній літературі, зокрема в Гоголевому «Ревізорі». В «Щоденнику» 5.IX 1857 Шевченко звертався до М. Салтикова-Щедріна та ін. рос. послідовників «бессмертного Гоголя» як до своїх однодумців, захисників інтересів народу, поневоленого царизмом: «Други мои, искренние мои! Лишите, подайте голос за эту бедную, грязную, опаскуженную чернь! За этого поруганного бессловесного смерда!». В цьому зверненні Шевченка до рос. реалістів — послідовників Г. виявилося високе визнання суспільної цінності Гоголевої сатири, її народності, гуманістичного спрямування.

Літ.: Рильський М. Шевченко і Гоголь. «Вітчизна», 1952, № 3; Кирилюк Є. П. Гоголь і Шевченко. В кн.: Гоголь і українська література XIX ст. К., 1954; Крутікова Н. Є. Гоголь та українська література (30 — 80 pp. XIX сторіччя). К., 1957; Іофанов Д. М. Гоголь і Шевченко. «Вісник АН УРСР», 1959, № 3; Крутікова Н. Є. Шляхами дружби і єднання. К., 1972.

Н. Є. Крушинова.

ГОДЕБСЬКИЙ (Godebski, Серве-Годебський) Ципріян (30.ХІ 1835 — 25.XI 1909) — польський скульптор. Автор скульптурного портрета Шевченка, який він виконав у Парижі і надіслав до Львова (бронза, 2-а пол. 19 ст., Львів. музей укр. мистецтва).

ГОЖАЛЧИНСЬКИЙ (Gorzałczyński) Антоні (pp. н. і см. невід.) — польський письменник, перекладач. Навчався в Київському ун-ті в кінці 50-х pp. 19 ст. В 60 — 70-х pp. друкував статті з історії Польщі й України, пройняті співчуттям до пригнобленого укр. селянства. Добре знав і високо цінував творчість Шевченка. В 1862 в друкарні Київського ун-ту видано польс. мовою його книжку перекладів творів поета з передмовою перекладача. До збірки ввійшли: балада «Тополя», поеми «Катерина», «Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Наймичка», «Москалева криниця» та ліричні поезії (всього 24 твори). В передмові, пройнятій почуттям глибокої любові до Шевченка, наведено й 8 рядків «Заповіту», Що їх першим переклав польс. мовою Г. Переклади Г. схвально оцінила газ. «Кпевский телеграф» (19.III 1862). Діяльність Г. позитивно оцінив і Г. Батталья. Збірку перевидано 1873 в Кракові. Окремі твори з неї передруковували в польс. журналах 60-х pp. 19 ст. та в книжкових виданнях 30-х pp. 20 ст. Переклади Г. відзначаються сумлінним відтворенням змісту оригіналу, хоч вони й не завжди художньо довершені.

Переклади: Gorzałczyński A. J. Przekłady pisarzów małorossyjskich. I. Taras Szewczenko (z portretem), t. 1. Kijów, 1862.

Літ.: Попов П. М. Ранній польський перекладач творів Шевченка А. Гожалчинський. В кн.: Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1966.

В. К. Крементуло.

ГОЛДСМІТ (Гольдсміт; Goldsmith) Олівер (10.ХІ 1728 — 4.IV 1774) — англійський письменник. У своїх творах реалістично змальовував злиденне, безправне життя бідноти і сваволю поміщиків, але ідеалізував патріархальні відносини. Про найвідоміший роман Г. — «Векфілдський священик» (1766; рос. перекл. — М., 1786) — Шевченко прихильно згадував у повісті «Художник».

ГОЛЕНИЩЕВ Аркадій Васильович (н. 1789 — р. см. невід.) — генерал-лейтенант морського відомства. Шевченко познайомився з Г. 19.IV 1858 у домі Ф. Толстого; разом з М. С. Щепкіним і Толстими відвідав його 14.V 1858. Г. познайомив Шевченка з декабристом В. Штейнгелем. Згадки про Г. є в «Щоденнику» Шевченка.

ГОЛЕНИЩЕВ-КУТУЗОВ Ілля Миколайович (25.IV 1904 — 26.IV 1969) — російський рад. літературознавець, перекладач. Дослідник романських, слов. та ін. європ. л-р у їхніх взаємних зв’язках. Вивчав л-ру Відродження, зокрема в слов. країнах. Автор праці «Тарас Шевченко. З нагоди 125-ї річниці народження поета», опублікованої в серб. жури. «Српски књижевни гласник» («Сербський літературний вісник», 1939, кн. 57, № 8).

ГОЛЕНКО Майя Федорівна (н. 19.V 1940) — українська рад. співачка (лірико-колоратурне сопрано), засл. артистка УРСР (з 1973). З 1961 виступає на естраді в складі тріо бандуристок разом з Н. Писаренко і Т. Гриценко. В їхньому репертуарі є й укр. народні пісні на слова Шевченка «Якби мені черевики», «Ой три шляхи широкії», «Утоптала стежечку» (всі — в муз. обробці Є. Козака), «По діброві вітер виє» і «Така її доля» (в обробці самих виконавиць), «Садок вишневий коло хати» М. В. Лисенка, «Над Дніпровою сагою» В. Кирейка, «У перетику ходила» О. Незовибатька, «Тече вода з-під явора», «Вітер буйний» і твір, присвячений поетові, — «На роковини Т. Г. Шевченка» (слова Лесі Українки) — Б. Фільц. Г. — упорядник збірки «Ой співаночки мої» (К., 1973), в якій опубліковано муз. твори з репертуару бандуристок, серед них і на слова Шевченка. Держ. премія УРСР їм. Т. Г. Шевченка, 1975.

ГОЛИНСЬКА Параска (Поліна) Михайлівна (1822 — 92) — племінниця нижегородського військ, губернатора О. Муравйова. Виступала в концертах і спектаклях, протегувала театрові й акторам. Шевченко зустрічався з нею 1857 — 58 під час перебування в Нижньому Новгороді, згадував про неї в «Щоденнику» й листах.

ГОЛИНСЬКА-БАРАНОВА (Hołyńska-Baranowa) Тетяна (н. 25.III 1931) — польський мовознавець-славіст. Н. у Львові. Праці з порівняльноісторичного і укр. мовознавства. У співавторстві з М. Якубцем видала польс. мовою хрестоматію «Українська література» (Варшава, 1963), де їй належить мовознавчий та історико-літ коментар до вміщених там творів, зокрема до поезій Шевченка (тлумачення незрозумілих слів, форм, синтаксич. і фразеологіч. зворотів тощо).

Попередня     Головна     Наступна