[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 133-152.]

Попередня     Головна     Наступна





Пор — Пя


ПОРІВНЯННЯ — один з тропів. Полягає в зіставленні певних рис, ознак якогось предмета з іншим (за спільними для них обох ознаками) з метою увиразнити зображуване, виділити його істотну рису. П. посідають важливе місце в системі художньо-образних засобів Шевченка. Його її. властиві глибока народність, простота і ясність. Вони пов’язані з живою розмовною укр. мовою, з мовою нар. поезії. Як і в нар. піснях, у Шевченкових творах стан безпорадності, чистота почуттів людини передається П. з дитиною чи сиротою: «А Мар’яна, як дитина // Без матері, плаче» («Мар’яна-черниця»). Щирі, приязні взаємини між людьми показано через порівняння з матір’ю, батьком, сестрою чи братом: «Він, як мати, привітає, — // Як брат, заговорить» («Катерина»), В Шевченковій поезії дуже багато П. з рослинами, птахами, тваринами. За допомогою цих П. поет дає емоційну оцінку своїм персонажам. Так, позитивних героїв він порівнює з калиною, дубом, тополею, кедром, з голубом, голубкою, соколом тощо: «А Оксана, як голубка, // Воркує, цілує» («Гайдамаки»); «Старий батько коло неї, // Як дуб, похилився» («Сліпий»). Виразну негативну характеристику царів, панів, духівництва, всіляких панських посіпак Шевченко дає, порівнюючи їх з гаддям, різними хижаками тощо: «Фарисеї // І вся мерзенна Іудея // Заворушилась, заревла, // Неначе гадина в болоті» («Неофіти»); «Кати вінчанні, // Мов пси голодні за маслак, // Гризуться знову» (Мій боже милий, знову лихо!..»). З великою майстерністю Шевченко використав у поемі «Єретик» складну систему контрастних П. для сатиричного змалювання католицького духівництва і звеличення світлого образу Яна Гуса. Поетові П. надають виразного соціального звучання навіть його інтимній ліриці. Напр.: «Мов за подушне, оступили // Оце мене на чужині // Нудьга і осінь» («Мов за подушне, оступили»). Заг. тенденція розвитку творчості Шевченка в напрямі реалістичної конкретизації образу зумовила й еволюцію системи П. від традиційних фольклорно-романтичних до конкретних реалістичних. У зрілій реалістичній ліриці поет часто вдавався до метафоричних П. (див. Метафора), за допомогою яких створював зримі, оригінальні образи: «Мов лату на латі, // На серце печалі нашили літа» («Сліпий»); «І понад берегом геть-геть // Неначе п’яний очерет // Без вітру гнеться» («І небо невмите, і заспані хвилі»). За синтаксичною будовою Шевченкові порівняння бувають безсполучникові, виражені іменником в орудному відмінку: «Рожевим квітом розцвіла // В убогій і чужій хатині» («Марія»), і сполучникові: «Кохалася мати сином, // Як квіткою в гаї» («Сова»). В поезії Шевченка виступають здебільшого прямі П.: «Серце в’яне, нудить світом, // Як пташка без волі» («Нащо мені чорні брови»). Досить часто трапляються в нього заперечні П.: «Не тополю високую // Вітер нагинає, // Дівчинонька одинока // Долю зневажає» («Не тополю високую»). В поемах «Єретик» і «Кавказ» П. розгорнуто в алегоричні чи символічні образи.

Літ.: Ільїн В. С. Народність у порівняннях Т. Г. Шевченка. «Мовознавство», 1949, т. 7; Ващенко В. С. Мова Тараса Шевченка. Х., 1963.

А. П. Могила.


«ПОРОДИЛА МЕНЕ МАТИ» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автографи — у «Малій книжці» (за № 29 у захалявній книжечці 1848) і в «Більшій книжці», куди твір з відмінами переписано 1858. Вперше надруковано в журн. «Основа» (1862, № 1). Осн. мотив поезії — дівоча самотність. За формою вірш — монолог героїні, багатої і вродливої дівчини, яка через соціальну нерівність не змогла одружитися із своїм коханим — убогим козаком. Народнопоетичними засобами зображено тяжкі переживання героїні і, як контраст до них, — багатство і самотність, серед яких доводиться їй старітися. Вірш близький до поезії «І багата я».


ПОРТРЕТ БАТЬКА (папір, туш, перо, пензель, 13,8 × 5) — рисунок, що його, ймовірно, виконав Шевченко 1829 — 30 у Вільні. Вирізаний і наклеєний на білий картон. Унизу чорнилом невідома особа написала: «Се мій батько». Нижче, на клаптику паперу ледве помітний напис олівцем, зроблений пізніше: «Rys. Taras Szewczenko». Ці написи й те, що рисунок (зберігався в приватних збірках) знайдено у Вільнюсі, були підставою для визначення авторства Шевченка і датування твору. Зберігається у Львів. музеї укр. мистецтва.


ПОРТРЕТ ДИТИНИ (тон. папір, італ. і білий ол., 35,6 × 28,5) — портрет, що його виконав Шевченко 1858, можливо, в Нижньому Новгороді або в Петербурзі. За манерою виконання, технікою, якістю й розміром паперу подібний до портретів, що їх намалював Шевченко в цей період. Праворуч унизу білим олівцем авторська дата й підпис: «1858 Т. Шевченко». Портрет зберігається в ДМШ.


ПОРТРЕТ ДІВЧИНИ З СОБАКОЮ (брістольський картон, акв., 24,6 × 19,4) — портрет, що його виконав Шевченко 1838 в Петербурзі. Ліворуч унизу дата й авторський підпис: «1838 Шевченко». Є думка, що портретована — дочка лейб-медика Федорова. Зберігається в ДМШ.


ПОРТРЕТ КУПЦЯ (брістольський папір, ол., акв., 28,1 × 23) — портрет, що його виконав Шевченко не раніше квітня 1845 і не пізніше 1846 під час перебування на Україні. За манерою виконання він близький до інших портретів, що їх намалював у цей час Шевченко. Портрет не закінчено. Зберігається в ДМШ.


ПОРТРЕТ НЕВІДОМИХ (папір, рл., 27,8 × 37,7) — жіночий і чоловічий портрети, що їх виконав Шевченко на одному аркуші 1840 — 43 в Петербурзі. На звороті вгорі — карикатурний профіль Шевченка роботи художника М. Степаиова. Твір датується часом спільного навчання Шевченка і Степанова в петерб. Академії мистецтв. Зберігається в Літ. музеї Ін-ту рос. літератури (Пушкінський дім) АН СРСР.

Літ.: Мацапура М. І. Нове в спадщині Тараса Шевченка. «Україна», 1951, № 8.


ПОРТРЕТ НЕВЫДОМОГО (брістольський картон, акв., 23,7 × 17,6)- портрет, що його виконав Шевченко 1837 — 38 в Петербурзі. На звороті внизу олівцем напис: «Рисунок Т. Шевченк[о]». Зберігається в ДМШ.


ПОРТРЕТ НЕВІДОМОГО (полотно, олія, 52,5 × 40,5) — портрет, виконаний 1857 — 58 в Нижньому Новгороді. У 80-х pp. твір як роботу Шевченка придбав Л. Коснерський і продав його Л. Павенцькому у Львові. Родині Павенцьких портрет належить і тепер. На художній виставці в Національному музеї у Львові 1914 його експонували як портрет М. С. Щепкіна, 1920 на шевченківській виставці там же і 1940 на виставці «До століття „Кобзаря“» у Львів. держ. ун-ті ім. І. Франка — як портрет невідомого. В л-рі трапляється помилкове припущення, що це портрет нижегородського ген.-губернатора О. Муравйова. Приналежність портрета пензлю Шевченка та особа портретованого вимагають додаткового дослідження. Твір відомий із зробленої з оригіналу фотографії, що зберігається в ДМШ.


ПОРТРЕТ НЕВІДОМОГО З ГІТАРОЮ (папір, сепія, 17,9 × 14) — портрет, що його виконав Шевченко 1848 — 49 в укріпленні Раїм. Ліворуч, нижче середини напис: «Раим». Деякі дослідники вважають, що на портреті зображено Л. Алексєєва і виконано цей портрет 1856 — 57 у Новопетровському укріпленні (Паламарчук Г. П. Невідомий друг Т. Г. Шевченка. В кн.: З досліджень про Шевченка. К., 1968); інші припускають, що портретований — К. Рибін, топограф Аральської описової експедиції (Большаков Л. Літа невольничі. К., 1971, с. 182, 352). Іл. с. 136.


ПОРТРЕТ НЕВІДОМОЇ (папір, акв., 26,5 × 9,5) — портрет, що його виконав Шевченко між листопадом 1849 і, певно, квітнем 1850 в Оренбурзі. У 1911 на шевченківській виставці в Нижньому Новгороді твір експоновано як портрет Розанової. Під цією самою назвою 1924 художник В. Лікін надіслав його до Горьк. худож. музею. Тоді ж на звороті портрета невідомо хто олівцем зробив напис: «Шевченко 1814 — 1961. Портрет А. Е. Усковой». У 1958 твір був опублікований як портрет А. Ускової. Остаточно особу портретованої не встановлено. Зберігається в Горьк. худож. музеї. Іл. с. 136.


ПОРТРЕТ НЕВІДОМОЇ БІЛЯ ФОРТЕПІАНО (папір, акв.) — портрет, що його виконав Шевченко 1842 в Петербурзі. Праворуч унизу дата й підпис автора: «1842. Т. Шевченко». Твір не знайдено. Відомий за фотографією, що зберігається в ДМШ. Іл. с. 136.


ПОРТРЕТ НЕВІДОМОЇ В БЛАКИТНОМУ ВБРАННІ (папір, акв.) — портрет, що його виконав Шевченко між квітнем 1845 і квітнем 1846 під час перебування на Україні. Оригінал малюнка не знайдено. Репродукція — в альбомі «Малюнки Т. Шевченка» (в. 2. Пб., 1914). За характером виконання малюнок близький до портретів, що їх створив Шевченко 1845 — 46 на Україні. Іл.с. 137.


ПОРТРЕТ НЕВІДОМОЇ В БУЗКОВІЙ СУКНІ (папір, акв., 28,3 × 21,7) — портрет, що його виконав Шевченко не раніше як у квітні 1845 і не пізніше як у квітні 1846 під час перебування на Київщині, Полтавщині й Чернігівщині. Зберігається в ДМШ. Іл. с. 137.


ПОРТРЕТ НЕВІДОМОЇ В КОРИЧНЕВОМУ ВБРАННІ (брістольський папір, акв., 28,3 × 22,3) — портрет, що його виконав Шевченко 1845 під час перебування на Україні. Ліворуч унизу олівцем дата і підпис автора: «1845 Т. Шевченко». В списку мистецьких творів, складеному після смерті художника Г. Честахівським, зазначено, що Шевченко виконав цей малюнок разом з іншими творами в Києві до заслання і що всі вони протягом 10 років були в «Третьому відділі». Зберігається в ДМШ.


ПОРТРЕТ НЕВІДОМОЇ В НАМИСТІ (папір, акв., 21,5 × 17,7) — портрет, що його виконав Шевченко 1840 в Петербурзі. Праворуч унизу олівцем дата і підпис автора: «1840. Шевченко». Зберігається в ДМШ. Іл. с. 138.


ПОРТРЕТ ОФІЦЕРА (папір, сепія, 20,6 × 16,3) — портрет, що його виконав Шевченко 1854 в Новопетровському укріпленні. На звороті вгорі посередині чорнилом напис: «Работа Тараса Шевченки 1854 г. Ново-Петровское Укрепление». Портрет закомпоновано в овал. Особу портретованого не встановлено. Зберігається в ДМШ. Іл. с. 138.


ПОРТРЕТ ЮНКЕРА (брістольський картон, акв., 16,9 × 14) — портрет юнкера лейбгвардії уланського полку, що його виконав Шевченко 1840 в Петербурзі. Ліворуч, нижче середини — дата й підпис автора: «1840 Шевченко», в яких першу цифру і літеру «Ш» зрізано. На звороті чорнилом напис: «Писал Шевченко в 1841 году в Петербурга». Як твір Шевченка портрет вперше опубліковано 1960. Зберігається в ДМШ. Іл. с. 138.


ПОРТРЕТИ РОБОТИ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — зображення конкретних осіб, що їх виконав Шевченко в різній техніці живопису і графіки. Портрети — один з найвизначніших як кількісно, так і за своєю худож. цінністю розділів мистецької спадщини художника. До жанру портрета Шевченко звертався протягом усього творчого життя. В його доробку переважають індивідуальні, найчастіше погрудні, зображення, але малював він і портрети поясні та на весь зріст, трапляються також портрети парні й групові, що звичайно трактуються як побутові сцени часів заслання з конкретними персонажами. Окремий розділ у творчому доробку художника становлять автопортрети Т. Г. Шевченка. Всього в мистецькій спадщині поета понад 150 портретів. З них 24 відомі лише за згадками в літ. джерелах, а 8 потребують додаткових досліджень щодо його авторства. Перші портрети Шевченко виконав ще в доакадемічний період (поміщика П. Енгельгардта, 1833; Катерини Абази (?), Є. Гребінки, обидва — 1837, та ін.). Вони свідчать про швидке зростання майстерності молодого художника, про вільне й невимушене володіння ним технікою акварелі (див. Акварелі Т. Г. Шевченка), якого він досяг, працюючи в майстерні В. Ширяєва та в рисувальних класах Т.ва заохочування художників. За свідченням самого Шевченка (повість «Художник»), у роботі над акварельним портретом (найчастіше — замовним) він орієнтувався на популярного тоді рос. майстра камерного акварельного портрета П. Ф. Соколова. Вже в перших Шевченкових портретах відчутні прагнення автора правдиво відтворити образ людини, передати риси її характеру і разом з тим певна романтизація портретованого, захоплення ілюзорним зображенням деталей костюма та замилування самою технікою акварелі. До цієї техніки в портретному малярстві Шевченко вдавався весь час до заслання і в перший період заслання (до 1850). Під час навчання в Академії мистецтв на манері та прийомах портретного малярства молодого художника позначився вплив його вчителя К. Брюллова. Це відчувається в більшій розмаїтості й вибагливості композиційної побудови, у віртуозному володінні технікою акварелі, у дзвінкій багатобарвності кольорової палітри (портрети М. Луніна, 1838; А. Лагоди, 1839; О. Коцебу, 1843). У пізніших акварельних портретах роботи Шевченка спостерігається ширше використання різноманітних нюансів одного кольору, деяка обмеженість заг. кольорової гами, ліплення форми великими площинами, продумана деталізація окремих елементів («Портрет невідомої в блакитному вбранні», «Портрет невідомої в бузковій сукні», обидва — 1845 — 46; портрети родини Катериничів, 1846). В Академії мистецтв Шевченко опанував техніку олійного живопису (див. Живопис Т. Г. Шевченка). Основні портретні твори олійними фарбами художник виконав під час перебування на Україні. В них чітко простежується романтизуюча лінія, що йде від традицій К. Брюллова (автопортрет, поч. 1840; портрет Кейкуатової, 1847): зовнішньо ефектна композиція, декоративний живопис, тонке володіння лесируванням. Однак у цілому в портретних творах Шевченка домінують простота й невимушеність правдивого відтворення портретованого, уміння відчути його індивідуальну неповторність, проникнути у його внутрішній світ (портрети Закревських, Маєвської, всі — 1843; Й. Рудзинського, О. Лук’яновича, обидва — 1845; Горленко, І. Лизогуба, обидва — 1846 — 47). До техніки олійного живопису Шевченко потім звернувся вже тільки після заслання, в Петербурзі. Він намалював портрет В. Кочубея (1859) і два автопортрети (1859 та 1861). У першому, наслідуючи традиції парсунного живопису і вводячи етнографічні елементи, художник створив дещо романтизований уявний образ генерального судді Війська Запорізького. В автопортретах, у самій манері виконання їх відчувається прагнення поєднати властиву раніше художникові легкість і вправність соковитого декоративного живопису з драматично напруженим світлотіньовим моделюванням, що з’явилося у Шевченка як наслідок гострого відчуття драматизму життя і глибшого знайомства з живописною спадщиною Рембрандта. У роки заслання в своїй мистецькій роботі Шевченко широко користувався технікою сепії (див. Сепії Т. Г. Шевченка). Найбільш уживаною сепія була і в його роботі портретиста. Суттєво змінюється коло портретованих і характер трактування їх, чіткіше звучить соціальна характеристика зображуваного. Художник виконав низку глибоко правдивих автопортретів і побутових замальовок з життя казахів, вводячи до них і своє портретне зображення (автопортрет в кашкеті, 1848 — 49; «Шевченко і байгуші» (1855 — 57), композицій з портретами конкретних осіб, у яких відтворив сцени з життя засланців в експедиціях («Шевченко серед товаришів», 1851; «Шевченко малює товариша», 1855 — 57), портретів осіб, що співчутливо ставилися до гіркої долі засланця і як могли полегшували її. Виконані не на замовлення, ці портрети й портретні композиції становлять новий етап у розвитку реалістичного методу Шевченка. Вони вражають глибоким відчуттям натури, розкриттям психологічного стану портретованих (напр., деякі портрети А. Ускової, 1853 — 54; «Казашка Катя», 1856 — 57). У портретах, виконаних сепією, Шевченко виходить із своїх попередніх здобутків портретиста, застосовує прийоми і засоби композиційної побудови й моделювання, властиві його олійним портретам. Але в цих роботах він більше уваги приділяє тлу, в групових портретах — детально передає простір і предметне оточення. Сама техніка сепії відповідала новим, реалістичним запитам художника: вона вимагала контрастнішої передачі освітлення, чіткішого ліплення форми. Людина в портретах Шевченка періоду заслання часто зображена в конкретній життєвій ситуації, зайнятою якоюсь справою, в певному психологічному стані (портрет Хоми Вернера, 1849; портрет подружжя Бажанових, між 1856 і червнем 1857; портрет офіцера, 1854; «Шевченко і казахський хлопчик, що грається з кішкою», 1856 — 57).

У своїй роботі портретиста Шевченко постійно звертався до техніки суто графічної — рисунка олівцем, пізніше — італійським та білим олівцем на тонованому папері, зрідка — тушшю-пером, в останній період — до офорта та офорта-акватинти. До рисунка олівцем для виконання портретів він почав вдаватися ще в академічні часи і досяг у володінні ним великого успіху. Про це свідчать автопортрети 1843 та 1845, портрети А. Лизогуба (1846 — 47), Ю. Сребдольської (1847). Проте в цілому портрети, виконані олівцем, у портретній творчості Шевченка до заслання посідають досить скромне місце. Технікою рисунка олівцем він користувався як допоміжною при роботі аквареллю (незакінчений акварельний «Портрет купця», 1845 — 46) та олійними фарбами (незакінчений портрет П. Куліша, 1843 — 47), і лише в окремих випадках ця техніка ставала основною і єдиною для створення проникливого реалістичного портретного образу.

Під час заслання художник рідко вдавався до цієї техніки в портретних творах (винятком є лише автопортрет, 1847; портрети І. Ускова, 1853 — 57; К. Бажанової, 1854), хоч виконав велику кількість пейзажних зарисовок і начерків олівцем. Особливої виразності, краси і сили набула техніка рисунка олівцем у портретах, що їх виконав Шевченко після заслання. Використовуючи сірий тонований папір, художник з високим артистизмом володів м’яким соковитим італ. олівцем, досягти широкої градації тону — від темного бархатистого в затінених місцях до ледь помітного сірого на тонованому папері з делікатним висвітленням окремих місць і світлових акцентів білим олівцем або рідше — крейдою. Лаконізм графічної мови, невимушеність і різноманітність штриха, м’яке моделювання форми у найважливіших місцях портрета і віртуозна ескізність у другорядних — усі ці риси яскраво індивідуальної манери властиві видатним портретним роботам Шевченка: двом автопортретам (1857 і 1858), портретам М. С. Щепкіна, М. Лазаревського, Айри Олдріджа (всі — 1858), портретам М. О. Максимовича та М. В. Максимович, М. Сєверцова (1859). Портрети, виконані олівцем, за своїми образно-мистецькими здобутками становлять одну з вершин у мистецькій спадщині Шевченка останнього періоду його життя і творчості. Вони знаменують новий крок у розвитку його таланту, важливі реалістичні здобутки всього укр. образотворчого мистецтва. В останній період життя художника портрет посідав одне з чільних місць у його творчості. Крім портретів олівцем, він у цей час наполегливо і плідно працював над портретом у техніці офорта (див. Офорти Т. Г. Шевченка). Серія автопортретів (серед яких особливою узагальненістю образу і досконалістю техніки відзначаються автопортрет із свічкою, автопортрет у світлому костюмі та автопортрет у шапці й кожусі), портрети видатних діячів російської культури — художника Ф. Бруні, скульпторів Ф. Толстого, П. Клодта, архітектора й історика мистецтва І. Горностаєва — засвідчують дальший крок у розвитку майстерності Шевченка-портретиста. За допомогою темпераментного, багатого за своїми виражальними можливостями і разом з тим ощадного й доцільного штриха, тонкого світлотіньового моделювання митець досягає виняткової глибини психологічної характеристики портретованого, цілісності й краси реалістичного образу.

Однаково талановито і плідно працюючи в усіх жанрах, Шевченко, внаслідок специфіки самого портрета і конкретних життєвих обставин, найбільше завершених мистецьких творів залишив саме в цьому жанрі. Неабияких успіхів досяг він, працюючи над портретом у всіх видах техніки: в живопису аквареллю й олійними фарбами, у техніці сепії, рисунка олівцем, офорта. Тонко відчуваючи і використовуючи специфіку й виражальні можливості кожної техніки, художник уміло й цілеспрямовано підпорядковував їх тому, щоб передати неповторні риси конкретної індивідуальності і разом з тим створити узагальнений образ свого сучасника, наголошуючи на гуманістичній змістовності, підкреслюючи риси зовнішньої і внутрішньої краси людини. Творчий доробок Шевченка-портретиста збагатив мистецтво укр. портрета здобутками рос. і європ. портрета. Іл. табл. XIII — XIV.

Літ.: Шпак В. Я. Портрети видатних діячів російської культури у творчості Т. Г. Шевченка. В кн.: Мистецька спадщина Т. Г. Шевченка, в. 1. К., 1959; Шевченко Т. Мистецька спадщина, т. 1 — 4 К., 1961 — 64.

В. А. Афанасьєв.


ПОРЦЬЯНКО (Порцієнко) Юліан Антонович (н. 1827 — р. см. невід.) — рядовий 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. Син статського радника з Мінської губ. Відданий в солдати «на перевиховання». На службу в Новопетровське укріплення прибув 1854. 25.VI 1857 Шевченко записав у «Щоденнику»: «Нет мерзости, низости, на которую бы он не был способен». Знайомство з П. та іншими, на нього подібними, дало Шевченкові матеріал для повісті «Несчастный».


ПОСВЯТА, присвята — авторський напис на початку твору, де зазначено, на честь якої особи, колективу чи події написано твір, кому його присвячено. Іноді П. включає початкові рядки вірша чи становить окремий твір (напр., Шевченкові посвяти: П. Шафарикові — поеми «Єретик», В. Рєпніній — поеми «Тризна»). Шевченко чимало своїх творів присвятив друзям чи знайомим. У «Кобзарі» 1840 він присвятив поему «Катерина» В. Жуковському, поему «Тарасова ніч» — П. Мартосу, вірші «Перебендя» — Є. Гребінці, «Іван Підкова» — В. Штернбергові, баладу «Тополя» — П. Петровській. Готуючи після заслання до друку «Кобзар», який вийшов 1860, Шевченко залишив П. лише в поемі «Катерина». Спочатку мала посвяту В. Григоровичу балада «Причинна», яку Шевченко 1838 подав до альманаху «Ластівка», але вихід альманаху затримався (аж до 1841), і цю П. поет зняв. В. Григоровичу він присвятив поему «Гайдамаки» (1841), а в «Кобзарі» 1860 цю П. зняв. В журн. «Основа» (1861, № 1) опубліковано вірш «Заворожи мені, волхве» (під назвою «Пустка») з посвятою М. С. Щепкіну (в наступних виданнях цей вірш друкували здебільшого без П.). Йому ж Шевченко присвятив поему «Неофіти». Свій вірш «Сон» (1858) Шевченко присвятив Марку Вовчкові ще до особистого знайомства з письменницею. Ця П. була виявом поваги до письменниці, декларацією літ.-громадських уподобань поета. З цією П. вірш друкували і в деяких наступних виданнях. Перша відома редакція вірша «Чернець», записана в «Малій книжці», мала присвяту П. Кулішу. Але, переписуючи вірш у «Більшу книжку», поет зняв цю П. (що свідчило про ідейні розходження Шевченка й П. Куліша). В більшості прижиттєвих і пізніших видань чимало творів Шевченка публікували з його П.: поему «Москалева криниця» — з присвятою Я. Кухаренкові, «Кавказ» — Я. де Бальмену, «Мар’яна-черниця» — Оксані К......ко [О. Коваленко]. Повість «Прогулка с удовольствием и не без морали» Шевченко присвятив С. Аксакову. До циклу віршів, створених 1847 в казематі, поет написав посвяту: «В казематі. Моїм соузникам посвящаю».

А. Т. Сизько.


ПОСКОЧИН Микола Петрович (1826 — 57) — командир військового пароплава, лейтенант. З 1842 служив на Балтійському морі, після 1854 — на Каспійському. Плаваючи тут, П. не раз бував у Новопетровському укріпленні (це занотовано в «Щоденнику» Шевченка 17.VII 1857).


ПОСЛАННЯ, «посланіє» — літературний жанр; характерною ознакою творів цього жанру є наявність адресата — конкретної особи чи широкого загалу. Започатковане в античності, П. використовувалося в середньовічній л-рі, а потім і в новій. На сх.-слов. грунті простежується з 12 ст. Досягло розквіту в творчості укр. письменника І. Вишенського, рос. поетів 18 ст., а пізніше — у К. Батюшкова, В. Жуковського, О. Пушкіна. Шевченко в ранній поетичній творчості вдавався до жанру П., своєрідно трансформуючи його (поезії «До Основ’яненка», «Н. Маркевичу», «Гоголю»). В своїх П. він виходив за межі приватного звертання інтимного характеру, висловлював ставлення як до сучасної йому дійсності, так і до істор. минулого. В цих творах, поряд з глибокою повагою і любов’ю до передової рос. культури, відбилося юнацьке романтичне захоплення поета героїкою, певна ідеалізація старовини. Однак уже й тут виразно виявляється критичне ставлення Шевченка до самодержавно-кріпосницького ладу. Змужніння поета-громадянина, утвердження його революц. світогляду знайшло яскравий вираз у П. «І мертвим, і живим...» — типовому зразку політ. поезії Шевченка. В стилі цього П. переплелися найрізноманітніші поетичні літ. традиції, що йшли, з одного боку, від біблійної, давньоруської, давньоукраїнської та російської громадянської поезії (медитації, інвективи, пророцтва тощо), з другого — від власного досвіду Шевченка-поета, в раніше написаних творах якого поєднувався високий ораторський стиль з народнорозмовним стилем. Шевченко сміливо розширював літ. канони жанру П., вводячи в свої твори пряму мову та діалог.

В. П. Колосова.


ПОСПЄЛОВ Ксенофонт Єгорович (1820 — бл. 1860) — прапорщик корпусу флотських штурманів, член експедиції О. Бутакова. Брав участь у топографічному зніманні берегів Аральського моря. Шевченко познайомився з ним у травні 1848. На шхуні «Константан» вони жили в одній каюті. В 1849 — командир шхуни «Николай». Знайомство переросло в дружбу. Спілкувався з Шевченком в Оренбурзі восени 1849 — весною 1850. Після арешту поета 1850 П. також притягли до відповідальності як особу, що допустила «послаблення» щодо Шевченка. Перебуваючи в Новопетровському укріпленні, поет не раз згадував П. в листах.


ПОССЕВІН, Поссевіно (Possevino) Антоніо (1533 — 1613) — ватіканський дипломат, реакційний діяч 16 — поч. 17 ст., єзуїт. Автор проекту унії католицької церкви з рус. православною церквою. Окремі положення цього проекту використав польс.-шляхет. уряд при проведенні на Україні і в Білорусії Брестської церковної унії 1596. Шевченко в примітці до поеми «Гайдамаки» писав: «До унії козаки з ляхами мирилися, і якби не єзуїти, то, може б, і не різалися; єзуїт Посевін, легат папський, перший начав унію в Україні».


«ПОСТАВЛЮ ХАТУ І КІМНАТУ» — вірш Шевченка. «Див. «Л.».


ПОСЯДА (Пасяда, Посяденко) Іван Якович (9.IV 1823 — 24.Х 1894) — український громад. і культ. діяч, педагог. Селянин з походження. У 1843 вступив на філософ. ф-т Київ. ун-ту. В 1846 став членом Кирило-Мефодіївського товариства. Належав до його лівого крила, очолюваного Шевченком. У 1847 П. заарештували й вислали під нагляд поліції до Казані, де він 1849 закінчив ун-т зі званням кандидата філософ. наук. Того ж року його призначили помічником правителя канцелярії рязанського губернатора. В 1856 — 66 перебував за кордоном. Після повернення на батьківщину працював учителем на Україні, у Воронежі та Оренбурзькій губ. Шевченко згадав П. в «Щоденнику» 13.ІХ 1857.

Літ.: Поліщук М. С. Кирило-мефодіївець Іван Якович Посяда. «Український історичний журнал», 1973, № 4.


ПОТАПОВ Меркул Матвійович — штабс-капітан, командир 4-ї роти 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. Перший ротний командир Шевченка в Новопетровському укріпленні. Відомий як самодур. У 1850 П. було доручено здійснювати суворий нагляд за Шевченком.


ПОТАПОВА Олена Михайлівна (н. 16.II 1930) — українська рад. балерина, нар. артистка СРСР (з 1970). Член КПРС з 1954. З 1948 — солістка балету Київ. театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка. Виконувала партію Лілеї (1948, 1956) в однойменному балеті К. Данькевича, написаному за мотивами творів Шевченка.


ПОТЕБНЯ Олександр Опанасович (22.IX 1835 — 11.XII 1891) — український і російський філолог, чл.-кор. Петерб. АН (з 1877). Основоположник т. з. психологічного напряму у вітчизн. мовознавстві. Автор великої кількості мовознавчих, істор.-літературних і філософ. праць. Досліджував проблеми походження й розвитку мови, л-ри, нар. творчості та етнографії. Висвітлював питання істор. розвитку укр. мови. Світогляд П. формувався під впливом ідей революц. демократів. Гостро виступав проти націоналізму й шовінізму, обстоював ідеї братерства народів, рівноправність їхніх культур і мов, зокрема української. Він захоплювався творами і діяльністю Шевченка. За спогадами М. Сумцова, П. виступив 18.III 1881 у Харків. істор.-філол.т-ві з доповіддю про поета, в якій, зокрема, сказав, що «Шевченко завжди був супутником визвольного руху, і тому інтерес до його особи й поезії зростатиме з пробудженням у суспільстві живих прагнень і широких культурних інтересів». Д. Багалій в автобіографії 1928 писав, що П. «відвідував панахиди в роковини Т. Шевченка — мало не єдиний тоді засіб колективного вшанування пам’яті Кобзаря».

Літ.: Сумцов М. Ф. Харьков и Шевченко. «Вестник Харьковского историко-филологического общества», 1911, в. 1.

Ф. П. Медведєв.


ПОТЄХІН Олексій Антипович (13.VII 1829 — 29.Х 1908) — російський письменник ліберального напряму. Шевченко дивився в Нижегородському театрі «народную сентиментальнопатриотическую драму» П. «Суд людський — не божий». Для п’єси характерні слов’янофільське ідейне спрямування, схематичність і повчальність. Це, ймовірно, зумовило різко негативний відгук про неї Шевченка в «Щоденнику» 1.X 1857.


ПОТІК, Потоки — містечко Канівського пов. Київської губернії (тепер с. Потік Миронів. р-ну Київ. обл.). Шевченко приїжджав сюди до Тарновських у серпні 1845. Він здружився з Н. Тарновською. За спогадами сучасників, у цьому селі Шевченко писав і малював. Збереглися виконані тут автопортрет (папір, ол., 17 × 13,3) і малюнок «Комора в Потоках» з альбому 1845 року (арк. 9-й), виконаний наприкінці серпня. Ліворуч унизу на рисунку чорнилом авторський напис: «Комора в Потоки». На звороті — сепія «Кам’яні хрести в Суботові». Згадки про П. є в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» та в Шевченкових листах. Іл. т. 1, табл. V.


ПОТОЦЬКИЙ (Potocki)Томаш (1809 — 61) — польський економіст і публіцист ліберальношляхет. напряму, граф. Брав участь у польс. нац.-визв. повстанні 1830 — 31. Помер у Варшаві. Шевченко сатирично згадав П. у містерії «Великий льох».


ПОТЬОМКІН Григорій Олександрович (24.IX 1739 — 16.X 1791) — російський держ. і військ. діяч, генерал-фельдмаршал, фаворит Катерини II. У 70 — 80-х pp. 18 ст. мав великий вплив на зовн. і внутр. політику Рос. д-ви. Був тривалий час генерал-губернатором Новоросії (півдня України, частково Росії та Молдавії). Сприяв економ. розвиткові півдня України (збудовано Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Севастополь та ін.) і остаточному усуненню небезпеки тур.-тат. агресії. З політ. міркувань 1772 «записався» в козаки Кущевського куреня Запорізької Січі під прізвиськом Грицька Нечоси. З ім’ям П. пов’язане посилення кріпосницького гноблення на Україні й придушення сел. війни під проводом О. Пугачова. Був ініціатором ліквідації Нової Січі 1775. З його ж ініціативи створено Чорноморське козацьке військо. Шевченко згадав П. в поемі «Сліпий» як гнобителя трудящого народу і змалював його в ілюстраціях до книжок М. Полевого «История Суворова» (СПБ, 1843; «Поранений Суворов у Потьомкіна», «Смерть Потьомкіна» — обидві 1842) і «Русские полководцы» (СПБ, 1845; портрет П., скопійований з невідомого оригіналу, 1844). Читав про П. (1839), зокрема у нарисі Г. Квітки-Основ’яненка «Головатий».


ПОЧАЇВ — містечко Кременецького пов. Волинської губ. (тепер с-ще м. т. Кременецького р-ну Тернопільської обл.). Восени 1846 за дорученням Археографічної комісії Шевченко їздив на Волинь і Поділля описувати істор. й архітектурні пам’ятки, зокрема йому було доручено змалювати Почаївську лавру. В жовтні 1846 він був у П. і виконав тут 4 акварельні малюнки, 2 ескізи й начерк олівцем: «Почаївська лавра з півдня» (28,9 × 37,8; на звороті — начерк монастиря з заходу), «Почаївська лавра з заходу» (28,2 × 37,8), «Собор Почаївської лаври. Внутрішній вигляд» (37,6 × 28,4; на звороті — ескіз цього малюнка) та «Вид на околиці з тераси Почаївської лаври» (28,7 × 37,7; на звороті — ледь помітний незакінчений начерк тераси). На акварелях є підписи Шевченка й порядкові номери, на ескізах зазначено їхні назви та роки виконання. Всі малюнки зберігаються в ДМШ. У П. 20.X поет записав нар. пісні «Гилягиля, селезень», «Ойпила, вихилила» та «Ой у саду, саду». Шевченко згадував П. у поемах «Слепая», «Сліпий» і «Петрусь» та в повісті «Варнак». На будинку кол. готелю Почаївської лаври (зберігся у перебудованому вигляді; тепер у ньому поліклініка), де зупинявся поет, 1961 встановлено меморіальну дошку. Одну з вулиць П. за рад. часу названо ім’ям Шевченка. Іл. також т. 1, табл. XV.


ПОЧЕРК Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Вчився писати Шевченко в сільського дяка. Тоді почав вироблятися і його почерк. Він простий, не ускладнений прикрасами, чіткий, розмір букв переважно середній, нахил правий. Почерк Шевченка певною мірою увібрав у себе риси укр. скоропису кін. 18 — 1-ї пол. 19 ст. Особливо характерними щодо цього є букви «я», накреслення якої виходить з колишнього ıа («а» з графічним позначенням йотації), і «т», що інколи пишеться в поєднанні з «ь» у вигляді вертикальної риски з горизонтальним хвостиком, повернутим ліворуч. Таке «т» вживалося ще в давньому укр. півуставі. Букви «т» і «ш» часто мають однакове накреслення. Для розрізнення цих букв уживається горизонтальна риска, що пишеться над «т» і під «ш». Букви «д», «в», «б», а інколи й «ь» мають елементи, які вгорі виходять за межі рядка. До букв, елементи яких виходять за межі рядка внизу, належать «у», «р», «з», «щ» і «ц». Великі букви іноді мають таке саме накреслення, як і відповідні малі. Буква «е» має здебільшого маленьку петлю, нерідко без пробілу. Якщо «е» виступає в кінці слова, правий нижній край її видовжено. Як правило, одним розчерком пера написано тільки дві, щонайбільше три букви. Часто (особливо в текстах, написаних після заслання) відстані між окремими буквами слова такі великі, що дорівнюють відстаням між словами. У творах останнього періоду змінилося накреслення букв «б» і «д», у верхній частині вони написані здебільшого без заокруглення. Іл. див. на окремій вклейці до ст. «Рукописна спадщина Т. Г. Шевченка».

В. М. Русанівський.


ПОЧЕШЕВ Герман (р. н. невід. — п. 1851) — поручик 5-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. В червні 1847 очолював етапну команду, що прямувала з Оренбурга до Орської фортеці. В складі команди був і Шевченко. Поет звернувся до П. з скаргою, що в Києві йому не повернули особистих речей (зокрема приладдя для малювання), і просив переслати йому ці речі. Шевченкову скаргу П. виклав у рапорті командирові батальйону. Вдруге вони, ймовірно, зустрілися 1848 в Раїмі. В л-рі це прізвище наводиться помилково як Почемєв, Погешов.


ПРАВДЮЖ Олександр Андрійович (н. 25.XI 1926) — український рад. музикознавець, фольклорист. Член КПРС з 1963. Досліджує історію укр. музики і муз. фольклор. У працях П., присвячених Шевченкові, висвітлюються муз.-фольклорні інтереси поета, роль його поезії в розвитку укр. пісенності і зв’язки з дослідниками і збирачами нар. пісень: «„Кобзар“ Т. Г. Шевченка в музичному побуті українського народу» (1961), «Збирач народних пісень» (1964), «Т. Г. Шевченко і музичний фольклор України» (1966). П. упорядкував фольклорні збірки «Народні пісні на слова Тараса Шевченка» (К., 1961) і «Пісні великого Кобзаря» (К., 1964).


ПРАВОПИС Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Єдиний український правопис вироблено лише після Великої Жовтневої соціалістич. революції. У час, коли жив і творив Шевченко, для передачі укр. тексту вдавалися до різних правописних систем, що базувалися на етимологічному (М. Максимович, Я. Головацький та ін.) або фонетичному (О. Корсун, А. Метлинський та ін.) принципах. Шевченко відтворював звучання укр. мови давнім, традиційним укр. письмом. Його правопис переважно фонетичний, хоч і зберігає окремі традиційні елементи: вживається «ъ» в кінці слів, інколи використовується «Ђ» для позначення «і» (синЂ горы). Для позначення голосних «и» та «і» Шевченко використовував кілька букв. Звук «и» передано буквами «ы» (дыво, думы), «и» здебільшого після «г», «к», «х», «р» (на могили, кидайте, тыхимы, привитаю), інколи «і» (міръ, тыхій). Звук «і» позначено буквами «и» (Днипра), «і» — переважно перед голосними та «й» (зійды, зеленій, нашій, биліють, патріотъ), зрідка «Ђ». Для відтворення звукосполучення «йі» окремої букви не було. Для цього Шевченко використовував букви «и» (мои, Украины) та «і» — здебільшого перед наступним «й» (ій, моій). Звук «е» та звукосполучення «йе» він передавав однією буквою «е». Звукосполучення «йо» позначається поєднанням букв «й + о» (його, райочокъ). Для позначення м’якості приголосного перед наступним «о» вжито букву «ё» (слёзи, стёжка), зрідка буквосполучення «йо» (всйого). Шевченко в основному чітко розрізняв етимологічні «е» та «и», хоч інколи, йдучи за звучанням слова, вживав у ненаголошених позиціях одну букву замість другої (преблуда, незнатемишь). При відтворенні асимілятивних процесів поет послідовно дотримувався фонетичного принципу; він писав: «моляця» (моляться), «діеця» (діється), «въ купоци» (в купочці). У нього також досить послідовно відбилася асиміляція «з» у префіксах перед наступними задньоязиковими приголосними (сказавъ, роскажу). Роздільну вимову губних і «р» з наступним «й» позначено м’яким знаком (пьяного, бурьянами). Велику букву вжито послідовно у власних назвах, а інколи й у загальних. Рос. мовою Шевченко писав, дотримуючись вимог тодішнього рос. правопису.

Літ.: Москаленко А. Правопис автографів поезій Шевченка. В кн.: Збірник праць п’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1968; Москаленко А. Особливості правопису збірки автографів поезій Шевченка «Три літа». В кн.: Збірник праць вісімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1971.

В. М. Русанівський.


ПРЕМІЇ ІМЕНІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — див. Державні премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, мистецтва і архітектури.


ПРЕХТЕЛЬ Степан Осипович (н. 1808 — р. см. невід.) — дворецький П. Енгельгардта. Жорстоко знущався з дворових людей і з Шевченка. В 1837, коли Шевченко навчався у В. Ширяєва і відвідував малювальні класи Товариства заохочування художників, П. звелів відшмагати його за вільнодумство. Тільки заступництво І. Сошенка та дружини П. врятувало Тараса від екзекуції.


ПРИБИТКОВ Павло Іванович — начальник штабу Окремого Оренбурзького корпусу (1847 — 48), генерал-майор. Підпис П. стоїть під наказом корпусного штабу про зарахування Шевченка до 5-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу та під деякими іншими документами, що стосуються долі поета. Ім’я П. зустрічається в спогадах К. Герна, який, зокрема, довідався від нього про прибуття поета до Оренбурга.


ПРИЖОВ Іван Гаврилович (4.Х 1827 — 8.VIII 1885) — російський письменник, публіцист і етнограф. Учасник народницького руху 70-х pp. Досліджував і активно пропагував укр. л-ру, зокрема творчість Шевченка. У праці «Нищие на святой Руси» (М., 1862) писав, що Шевченко був і повноправним представником народу, і його вождем на шляху добра, і найкращим поетом освіченого суспільства. Цю саму думку повторив і в статті «„Кобзарь“ Т. Шевченко» (газета «Голос», 1867, № 207), що була першою рецензією на перше посмертне видання творів поета. Прокламацію П. «К Малороссии», в якій автор використав ідеї й образи Шевченкових творів, 1868 передруковано в газ. «Колокол».

Тв.: «Кобзар» Тараса Шевченка. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 1. К., 1964.

Літ.: Мазуркевич А. Р. И. Г. Прыжов. К., 1958.


ПРИЙМА Федір Якович (н. 8.II 1909) — російський рад. літературознавець. Досліджує переважно літ. спадщину рос. революц. демократів, рос- укр. літературні взаємини, зв’язки рос. і зх.-європ. літератур. У періодич. виданнях і в збірниках наук. шевченківських конференцій опубліковано низку його праць про Шевченка і рос. визвольний рух та літ. процес: «Шевченко і поети „Искры“», «Поезія Шевченка в російському визвольному русі 1870-х років» (обидві — 1959), «Шевченко і студентський рух періоду революційної ситуації в Росії 1859 — 1861 років» (1961), «Шевченко і вільна російська преса», «Бєлінський і Шевченко», «Шевченко і Чернишевський» (всі три — 1964) та ін. Автор монографії «Шевченко и русская литература XIX века» (М. — Л., 1961), яка узагальнює багаторічні студії рос. і укр. учених, збагачує шевченкознавство новими даними і накреслює шляхи дальшої розробки теми. Ленінська премія, 1964.

Тв.: Т. Г. Шевченко і російський визвольний рух. К., 1966.

Літ.: Павлюк М. М. Шевченко і російська література. «Радянське літературознавство», 1962, № 4; Бельчиков Н. Ф. Шевченко и русская литература. «Советская Украина», 1962, № 6; Пархоменко М. Шевченковедение на новом этапе. «Вопросы литературы», 1963, № 8.


ПРИЛУКИ — повітове місто Полтавської губ. (тепер районний центр Чернігівської обл.). Шевченко був у цьому місті 1845, коли за завданням Археографічної комісії їздив змальовувати істор. й архітектурні пам’ятки Полтавщини. Тут він познайомився з І. Бодянським. У лютому 1846 Шевченко разом з О. Афанасьєвим-Чужбинським був у П. проїздом. За спогадами О. Афанасьєва-Чужбинського, в той час, коли їм на станції перепрягали коней, на сусідній вулиці загорілася хата бідної євр. сім’ї, і Шевченко допомагав гасити пожежу й рятувати майно, кажучи, що в біді й горі всі люди — брати.

Востаннє поет був у П. 1859. Звідси 20.VIII він написав листа до В. Г. Шевченка. Згадки про П. є в повістях «Музыкант» і «Наймичка». За рад. часу в місті встановлено три пам’ятники Шевченкові. Ім’ям поета названо вулицю й сквер. У краєзнавчому музеї одна з експозицій висвітлює перебування Шевченка в П. і на Прилуччині.


ПРИМАЧЕНКО Марія Овксентіївна (н. 2.I 1909) — українська радянська майстриня народного декоративного розпису, засл. діяч мист. УРСР (з 1970). Авторка творів на шевченківські теми: «Тарасова могила в Каневі», «Маленький Тарасик на могилі матері» (обидва — акварель, 1965, зберігаються в ДМШ). Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1966.


ПРИНЦЕВСЬКИЙ Іван Дмитрович (н. 8.IX 1922) — український рад. художник. Автор графічної серії, присвяченої Шевченкові (ліногр., 1961 — 69), композицій «Т. Г. Шевченко серед селян», «Т. Г. Шевченко слухає пісні» (обидві — кольор. ліногр., 1961, ДМШ), ілюстрацій до поеми Шевченка «Сліпий» (оф., акватинта, 1963).


«ПРИСТАНЬ НА СИРДАР’Ї В 1848 РОЦІ» (папір, акв., 13 × 22,8) — малюнок Шевченка, виконаний під час перебування Аральської описової експедиції в Раїмі, між 20.VI і 25.VII 1848. Датований на підставі запису О. Бутакова про час спорядження шхун на Сирдар’ї біля Раїма. Під малюнком був авторський напис: «Пристань на Сыр-Дарье в 1848», який відрізано ще до 1900. Малюнок і напис зберігаються в Державному музеї Шевченка.


«ПРИТЧА ПРО БЛУДНОГО СИНА» — серія малюнків Шевченка, виконаних у Новопетровському укріпленні між 8.ХІ 1856 і 10.V 1857. Художник у листі до Б. Залеського 8.XI 1856 писав: «Недавно мне пришла мысль представить в лицах евангельскую притчу о блудном сыне, в нравах и обычаях современного русского сословия».

Задум «Притчі» найповніше викладений у «Щоденнику» поета (запис 26.VI 1857). Шевченко висловив тут свої погляди на роль сатири в самодержавно-поміщицькому суспільстві, які свідчать про те, що він був переконаним прихильником критич. реалізму. Поет підкреслював, що сатира потрібна влучна, а головне — не карикатурна, скоріше драм. сарказм, ніж насмішка. «Мне кажется, — писав він, — что для нашего времени и для нашего среднего полуграмотного сословия необходима сатира, только сатира умная, благородная. Такая, например, как „Жених“ федотова или „Свои люди — сочтемся“ Островского и „Ревизор“ Гоголя». Серія «Притча про блудного сина» мала складатися з дванадцяти малюнків. За словами Шевченка, чотири з них він не виконав, бо в Новопетровській фортеці не знайшлося натури для типового рос. купця. Про це поет згадав у листі до Б. Залеського 8, 10, 13 і 20.V 1857.

Всі вісім малюнків цієї серії за ідеєю не мають нічого спільного з Євангелієм, як і з побутовою сатирою середини 19 ст. Активної дії, будь-якої анекдотичності, чогось комічного в аркушах цієї серії нема, всі малюнки глибоко трагічні. Кожен малюнок у цілому й окремі складові частини його композиції є своєрідними зображальними символами, алегоріями, метафорами, за допомогою яких таврується не поведінка героя, а соціальний лад царської Росії — першопричина людських страждань. Композиції всіх аркушів побудовані подібно до картин типу «Козак-Мамай»: на першому плані подано постать з тими чи іншими атрибутами, важливими для характеристики стану героя, тло з кількома додатковими постатями й деталями, що коментують ситуацію. У героя гарне, привабливе обличчя, але ніде він не показаний у стані активної дії. Постать його в усіх малюнках напівоголена. Це викликає асоціації з козаком з народної творчості, який «сорочки не має».

Герой серії «Притча» — не якийсь знайомий персонаж, не відповідник Зосими або Іполита — негативних персонажів рос. повістей Шевченка «Близнецы» та «Несчастный». На першому аркуші — «Програвся в карти» (папір, сепія, 27,8 × 21,6) — герой сидить у хвацькій позі верхи на лаві, поряд — атрибути, символи його веселої гультяйської вдачі: штоф з чаркою, гітара, карти. Шевченко малює образи-символи: миршаву крамничку, убогу корчму, до якої селянин в личаках несе верхній одяг героя, смугастий стовп — типову прикмету колишньої миколаївської Росії, хлопчика-жебрака, що зігнувся біля нього, свиню поруч з постаттю героя. Все це — уособлює кріпосницький царський лад, в умовах якого людина часто дуже легко могла втратити свою гідність. Другий аркуш — «У шинку» (папір, сепія, 27,8 × 21,8) — розповідає про те, як можна стати «кабацьким генералом» (герой у генеральському капелюсі гордовито, як переможець на шаблю, спирається на лівер — кабацьку зброю). На третьому аркуші — «У хліві» (папір, туш, бістр, 28,2 × 21,6) — зображено героя, який у ясну днину спить у хліві разом із своїм «вірним товаришем» — свинею. Атрибути героя — карафка, чарка, карти. На тлі — знову корчма. Тут Шевченко підкреслює, що найгірше — бездіяльність — «спати, спати, і спати на волі», як сказано у його вірші «Минають дні, минають ночі». На наступному аркуші — «На кладовищі» (папір, сепія, 28,2 × 21,6) — художник прагне підкреслити, що миколаївська держава — цвинтар. На кладовищі й сидить місячної ночі нещасний герой. Єдиний його атрибут — люлька, що лежить поруч нього. На тлі — ще один суто фольклорний образ — сова, зображена на руїнах надмогильного склепу. Вона — провісниця біди. На аркуші «Серед розбійників» (папір, сепія, 28,3 × 21,7) на першому плані зображено забиту напівоголену людину, на другому — бенкетують розбійники, яким вбивця демонструє знятий з убитого хрестик. Оскільки принцип побудови всіх композицій серії однаковий, вірогідно, що це — фінал трагедії. Підтвердженням цього припущення є образи всіх інших малюнків, на яких відтворено сцени нестерпних страждань героя-солдата, саме ті нелюдські засоби покарання, що їх бачив і гнівно засуджував Шевченко. Зважаючи на тяжку провину героя, що забив бідолаху-юнака, в якого і взяти, крім хрестика, нічого, покарання не повинно було здатися несправедливим. Проте малюнки «Кара колодкою» (папір, сепія, 28,2 × 21,7), «Кара шпіцрутенами» (папір, туш, бістр, 28,8 × 21,5), «У в’язниці» (папір, туш, бістр, 27 × × 21,5) викликають ненависть до його мучителів. Ці малюнки серії влучно доповнюють образ царської Росії.

Фоном у малюнках підсилено виразність образу за принципом контрасту із станом героя: рівна, байдужа шерега солдатів, хмари, освітлені сонцем, — і сповнений жаху герой, зв’язаний, з колодкою в роті, а далі — його товариші, що розважаються, танцюють; безмежна туга в очах закутого героя (його обличчя Шевченко малював з себе), а на тлі — сварка арештантів, скам’янілі постаті тюремників. Такий зміст «Притчі про блудного сина». Ця серія — шедевр Шевченка-художника. Свої малюнки він збирався доопрацювати й видати у гравюрах. Такої емоційної напруги, якої досяг тут Шевченко, такої сили виразу, широти узагальнень, революц. спрямованості не було в жодному творі мистецтва того часу.

«Притча про блудного сина» — один з найвищих здобутків критичного реалізму у вітчизняному мистецтві 19 ст. Після смерті Шевченка малюнки «Притчі» перейшли до М. Лазаревського, згодом — до В. Лазаревського, а 1899 їх було розпродано окремим колекціонерам. Тепер вони — у Державному музеї Шевченка. Іл. табл. III — IV.

Літ.: Зингер Е. «Притча о блудном сыне» Т. Г. Шевченко. «Искусство», 1956, № 2; Хинкулов Л. Происхождение «Притчи о блудном сыне». «Советская Украина», 1958, № 8; Паламарчук Г. П. Нескорений Прометей. К., 1968; Білецький П. Скарби нетлінні. К., 1974.

П. О. Білецький.


«ПРИТЧА ПРО РОБІТНИКІВ НА ВИНОГРАДНИКУ» (папір, оф., акватинта, 29 × 40) — офорт Шевченка з однойменної картини Рембрандта. Виконаний 15.VII — 7.XI 1858 в Петербурзі. В цьому, найбільшому за розміром, офорті Шевченко, незважаючи на незначні розбіжності в деталях, домігся дуже близької до оригіналу інтерпретації твору в цілому, в передачі своєрідності мазка, прозорості світлотіні, чіткості зображення форм у глибоких тінях тощо. Один з естампів експонувався 1859 на виставці в петерб. Академії мистецтв під назвою «Робітники виноградаря. З картини Рембрандта». Цей твір, разом з офортом з картини І. Соколова «Приятелі», Шевченко подав на розгляд Ради петерб. Академії мистецтв на здобуття звання академіка. Збереглася виконана Шевченком проміжна копія з картини Рембрандта (не пізніше 15.VIII 1858, папір, сепія, 22 × 29,5, приватна збірка, Москва), якою Шевченко користувався, працюючи над офортом. Відомі два пробні естампи (третього й четвертого станів) та 22 естампи остаточного (шостого) стану офорту. Цей і переважна більшість відбитків — у Державному музеї Шевченка, деякі відбитки — у Державному музеї українського образотворчого мистецтва в Києві. Іл. табл. І.

Літ.: Касіян В. Офорти Тараса Шевченка. К., 1964.


ПРИХОДЬКО Петро Григорович (13.I 1908 — 11.I 1970) — український рад. літературознавець. Член КПРС з 1964. Досліджував творчість письменників дожовтн. укр. л-ри. Праці з питань шевченкознавства: «Вивчення творів Т. Г. Шевченка в середній школі» (К. — Х., 1939), «Поема Т. Г. Шевченка „Сон“ („У всякого своя доля“)» (К., 1957), «Шевченко й український романтизм 30 — 50 pp. XIX ст.» (К., 1963); статті, опубліковані в періодичній л-рі та наук. збірниках: «Сюжет і композиція у політичних поемах Шевченка 1843 — 1845 pp.» (1958), «До характеристики ідейно-художнього змісту послання Шевченка „І мертвим, і живим...“» (1960), «Образ Прометея в поемі Т. Г. Шевченка „Кавказ“» (1962) та ін. Брав участь у створенні путівника «Шевченківські місця України» (К., 1957). Один з упорядників десятитомного «Повного зібрання творів» Шевченка (т. 6. К., 1957) і шеститомного «Повного зібрання творів» Шевченка (т. 1. К., 1963).


«ПРИЧИННА» — балада Шевченка, написана орієнтовно 1837 у Петербурзі. В автобіографії поет назвав «П.» як одну з своїх ранніх поетичних спроб. Автограф невідомий. Вперше твір опубліковано в альм. «Ластівка» (СПБ, 1841). Уже в коректурі поет зняв присвяту «В. И. Григоровичу на память 22 апреля 1838», змінив кілька рядків. Багато виправлень поет зробив у тексті «П.» в списку І. Лазаревського кін. 50-х pp. 19 ст. (зберігається в Ін-ті л-ри ім Т. Г. Шевченка АН УРСР).«П.» належить до жанру романтичної балади. Шевченкові були відомі балади його попередників і сучасників — В. Жуковського, О. Пушкіна, М. Лермонтова, А. Міцкевича, а також П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського та ін. Знайомство з баладою останнього — «Молодиця» позначилося на образності й ритміці «П.». Наявні в баладі й деякі реалістичні тенденції, фантастика і символіка мають виразно народнопісенне походження.

В основі сюжету твору — трагедія закоханих, яких силоміць розлучили, і це призвело їх до загибелі. Докір людям, що його кидає герой балади («За що ж вони розлучили // Мене із тобою?»), має натяк на соціальні умови, які стали на заваді щастю закоханих. У баладі передано страждання дівчини, яка, довгі роки чекаючи милого, стала «причинною», душевнохворою від «чарів» ворожки. В романтичному плані показано загибель дівчини і козака.

У баладі«П.» знайшли розвиток мотиви, поетичні образи й ритміка нар. пісень. Високий мистецький рівень балади молодого поета одразу виділив «П.» з-поміж творів його сучасників. На її художнє новаторство вказував І. Франка. В праці «Із секретів поетичної творчості», аналізуючи картину буряної ночі на Дніпрі, він відзначив майстерність Шевченка у створенні різноманітних звукових образів, передачі муз. ефектів Ритміко-мелодійна будова балади привернула увагу багатьох музикантів. На слова вступної частини твору Д. Крижанівський написав пісню «Реве та стогне Дніпр широкий», що стала народною. Мелодію Д. Крижанівського обробляло багато композиторів, зокрема В. Косенко.

На мелодію балади співали революційну пісню «Реве та стогне люд голодний». Музику до тексту балади писали М. В. Лисенко, Г. Хоткевич, Г. Давидовський, Є. Турла та ін. Твір ілюстрували М. Микешин, М. Пимоненко, О. Сластіон, І. Їжакевич та ін.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964; Правдюк О. Т. Г. Шевченко і музичний фольклор України. К., 1966; Боженко М. К. Балади Т. Г. Шевченка і вивчення їх у школі. К., 1968.

П. М. Киричок.


«ПРИЯТЕЛІ» (папір, офорт, акватинта, 18 × 23) — офорт Шевченка, виконаний не пізніше 15.III 1859 в Петербурзі за живописним твором І. Соколова «Приятелі». Внизу на зображенні офортним штрихом напис: «И. Соколов»; ліворуч під зображенням: «Грав. Т. Шевченко 1859»; внизу посередині під зображенням: «Ой, встань, Харьку, ой встань, батьку, просят тебе люде». За офорти «Приятелі» та «Притча про робітників на винограднику» з картини Рембрандта Шевченкові 1860 було надано звання академіка. В л-рі відомий під назвами «П’яниці», «В шинку за столом», «В шинку», «У корчмі», «Приятелі в шинку». Відбитки офорта різних станів роботи зберігаються в ДМШ та в інших музеях і архівах. Відбитки офорта Шевченко свого часу подарував (з дарчими написами) В. Ковальову, О. Залеському, В. Лазаревському, М. Білозерському, Ф. Львову та іншим.


«ПРОГРАВСЯ В КАРТИ» — малюнок Шевченка з серії «Притча про блудного сина». Іл. табл. III.


«ПРОГУЛКА С УДОВОЛЬСТВИЕМ И НЕ БЕЗ МОРАЛИ» — повість Шевченка, написана рос. мовою, в двох частинах. Первісна редакція під заголовком «Матроз или старая погудка на новый лад» написана в Новопетровському укріпленні в останні роки заслання: перша частина — 30.XI 1856, друга — 22.IV 1857. Обидві частини підписано псевдонімом Дармограй, Другу редакцію повісті зі зміненою назвою закінчено 16.II 1858 у Нижньому Новгороді. Відомо три рукописи: автограф ранньої редакції 1-ї частини, авторизована копія 2-ї редакції 1-ї частини з присвятою С. Аксакову та чистовий автограф 2-ї частини. Всі вони зберігаються в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Повість — останній прозовий твір Шевченка. Автор сподівався надрукувати її в одному з російських журналів. Уперше уривки з обох частин твору під заголовком «Из неизданной повести Т. Г. Шевченка» опублікував В. Горленко в газ. «Труд» за грудень 1881. Повністю обидві частини з довільними редакторськими виправленнями й пропусками надруковано в журналі «Киевская старина» (1887, № 6 — 9). У творі викривається поміщицька сваволя й кріпосницька мораль. Сюжетне ядро повісті становить розповідь про типове для поміщиків розпусне життя ротмістра Курнатовського, його одруження з кріпачкою Оленою та переродження під впливом оточення, в яке він потрапив. Моральна чистота й благородство Олени, а також приятельські взаємини з родиною гуманних сусідів-хуторян благотворно вплинули на поведінку ротмістра. Він пориває з своїм минулим. Тут Шевченко наголошує на великій силі впливу на людський характер навколишнього середовища. Курнатовському письменник протиставляє благородних, з високою мораллю й духовною культурою представників трудового народу — кріпачку Олену, наймита Прохора і, зокрема, матроса Обеременка — учасника оборони Севастополя, інваліда, який замість пропонованої нагороди просив звільнити сестру з кріпацтва (з цим фактом, який Шевченко взяв з «Морского сборника», 1855, № 1, пов’язаний первісний задум повісті та її назва). З певною симпатією ставиться автор до дрібних хуторян Прехтелів, підкреслюючи, що вони живуть власною працею і знаходять у ній задоволення і радість.

Повість дає великий матеріал для характеристики світогляду Шевченка, його ідейно-естетичних і суспільно-політ. поглядів. Композиційно вона побудована у формі подорожніх записок художника Дармограя — безпосереднього учасника подій. Повість цінна реалістичним змалюванням поміщицького побуту , обстоюванням гуманістичних ідей, майстерними описами картин природи, на яких позначився талант Шевченка-художника, а також автобіографічними епізодами.

Літ.: Пыпин А. Русские сочинения Шевченка. «Вестник Европы», 1888, № 3; Багрий А. В. Шевченко в литературной обстановке. Баку, 1925; Колесник П. Проза Т. Г. Шевченка. «Літературна критика», 1936, № 10; Рубан В. До питання про лексику, фразеологію і стиль російських повістей Шевченка («Прогулка с удовольствием и не без морали», «Музыкант»). «Наукові записки Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Збірник філологічного факультету», 1939, т. 1; Кирилюк Є. Тарас Шевченко. К., 1964; Білецький О. Російська проза Т. Г. Шевченка. В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 2. К., 1965; Кодацька Л. Художня проза Т. Г. Шевченка. К., 1972.

Л. Ф. Кодацька.


ПРОЗА Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Значну частину літературного доробку Шевченка становлять прозові твори — повісті й «Щоденник» («Журнал»), писані рос. мовою. Повісті письменник почав писати приблизно 1852 у Новопетровському укріпленні, хоч задум деяких з них міг виникнути й раніше.

Однією з перших спроб у цьому жанрі є план твору «Из ничего почти барин», який знайдено в альбомах рисунків, поезій і фольклорних записів 184650 років. Шевченко, за його словами, написав бл. двох десятків повістей. Відомо — дев’ять: «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Несчастный», «Капитанша», «Близнецы», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали». Не знайдено «Повесть о безродном Петрусе», про яку 1862 згадано в журналі «Основа».

До жанру повісті, можливо, належав і незнайдений твір «Лунатика» (див. Незнайдені літературні твори Т. Г. Шевченка). За життя письменника повісті не друкувалися. Рукописи творів (деякі під псевдонімом Кобзар Дармограй) Шевченко пересилав московським і петерб. друзям. Деякі сучасники (С. Аксаков та ін.) не змогли належно оцінити повісті. Націоналістичною тенденційністю позначений різко негативний відзив П. Куліша про ці твори.

Після смерті письменника автографи цих повістей перейшли до М. Лазаревського, який 1862 в журн. «Основа» надрукував повідомлення про розпродаж їх без права видання (зберігалося за спадкоємцями). Згодом рукописи потрапили до до Костомарова, у якого пролежали 20 років. Тільки у 80-х pp. 19 ст. повісті з помилками та купюрами було надруковано в журн. «Киевская старина», «Исторический вестник» та газеті «Труд». В 1888 редакція журналу «Киевская старина» видала їх окремою книгою (з відхиленнями від автографів). Перше наукове видання російських повістей Шевченка здійснено 1949 (3 і 4 томи Повного зібрання творів у 10 томах).

Дослідженням прозових творів Шевченка займався О. Пипін, який 1888 надрукував у журн. «Вестник Европы» статтю «Русские сочинения Шевченка». Глибокий аналіз Шевченкової повісті «Наймичка» у порівнянні з однойменною поемою дав І. Франко.

Після Великої Жовтн. соціалістич. революції рос. повісті Шевченка широко вивчали радянські вчені (О. Білецький, М. Бєльчиков, Є. Кирилюк, Л. Кодацька та ін.).

В повістях Шевченка періоду заслання (1852 — 57) зображуються яскраві типові характери, художньо розкриваються соціальні конфлікти кріпосницької епохи. Автор звертається до проблем виховання молодого покоління («Близнецы»), створює різку сатиру на дворян-кріпосників і розбещених представників офіцерського стану («Несчастный», «Княгиня»), змальовує позитивних героїв з селянської й солдатської маси («Наймичка», «Капитанша», «Прогулка с удовольствием и не без морали»), зі співчуттям висвітлює образи народних месників («Варнак») і сумну долю кріпаків-інтелігентів («Художник», «Музыкант»). Повісті відображають суспільно-політичні й естетичні погляди Шевченка-мислителя, в них багато автобіографічного матеріалу (див. Автобіографізм), вони s цінним джерелом для пізнання особистості поета, його творчих пошуків, його життєвого оточення. Разом з тим це не просто «нотатки особистих спогадів», як вважав О. Пипін, а художні твори зі складною й своєрідною формою. В худож. розв’язанні актуальних питань тогочасності Шевченко-прозаїк послідовно стоїть на позиціях реалізму. В авторських відступах («Близнецы», «Капитанша» та ін.) він полемічно підкреслює вірність «старой, но хорошей манере» зображення життя, яку бачить у творах М. Гоголя і його послідовників. Шевченко обстоює принцип реалістичного розкриття людських характерів у зв’язку з навколишнім соціальним середовищем і водночас іронізує над епігонами романтизму. Близькі до рос. реалістичної школи 40 — 50-х pp., повісті Шевченка відтворюють оригінальні картини укр. дійсності й мають зв’язок з укр. літ. і фольклорною традицією. В цих творах дуже виразно виявляється ліричне начало.

Як геніальний лірик, Шевченко виявляє своє особисте ставлення до дійсності крізь призму «душі живої». У прозі це виявляється у гнівних викриттях кріпосників, співчутливих звертаннях до знедолених — у формі запитань, вигуків, в іронічних коментарях, численних авторських роздумах і ліричних відступах, які часто набувають автобіографічного характеру (наприклад, зворушливий спомин про сиротливі дні дитинства в повісті «Близнецы»). Часом Шевченко звертається до читача, ніби закликаючи його взяти безпосередню участь у зображуваних подіях. Загалом же повістям Шевченка властива атмосфера журливого, проникливого ліризму, який поєднується з гнівним викривальним пафосом і об’єктивно-реалістичною манерою розповіді й характеристикою соціальних обставин, персонажів, побуту. Шевченко-прозаїк — майстер пейзажного живопису. Наскрізним засобом його письма є контраст між розкішною, чарівною природою і тяжким життям селянина-кріпака. Критика самодержавства і кріпосницького ладу в повістях Шевченка поєднується з революц. пропагандою, яка, порівняно до його поезії, не висловлюється безпосередньо, а випливає з самої системи образів або виражається символічно, умовно (легенда про великого грішника в «Княгине», картина морської бурі в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»).

Повісті Шевченка відзначаються антикріпосницьким пафосом, увагою до зростання народного протесту, до утвердження власної гідності героїв з селянської маси та різночинної інтелігенції.

Шевченкові повісті не тільки пов’язані з традиціями гоголівської викривальної прози, а водночас є свідченням розвитку, поступу до тієї нової стадії в становленні критичного реалізму, яка в рос. л-рі визначилася творами О. Герцена, М. Чернишевського, І. Тургенєва, М. Некрасова, М. Салтыкова-Щедріна. Прозу Шевченка слід розглядати від перших спроб у повістевому жанрі («Наймичка», «Варнак», «Княгиня») до творів, у яких розв’язуються складні моральні й естетичні проблеми («Художник»), і, нарешті, до появи «Щоденника» («Журналу», як називав його автор) — правдивого людського документа, блискучого зразка революц. художньо-публіцистич. літератури. «Щоденник» Шевченка (1857 — 58) — інтимний документ, автор не призначав його до друку. Але записи в «Щоденнику» набули великої суспільної вагомості. В них виявилися революційність світогляду поета, його філософ., політ. й естетичні погляди. Поєднання іронії й сатири з піднесеним ліризмом, реалістичних описів і пейзажних картин — з широкими філософ.-політичними узагальненнями надає стилю «Щоденника» рис глибокої оригінальності й своєрідності. В усіх компонентах цього твору — образних і публіцистичних — відображується привабливість головного персонажа — авторського «я» поета, художника, мислителя й революціонера. «Щоденник» яскраво свідчить, що десятирічне заслання не похитнуло волі й мужності Шевченка, хоч у світогляді його, звичайно, відбулися подальші позитивні зміни, зумовлені як загальним розвитком суспільної думки, так і політ. подіями в Росії. В «Щоденнику» читач зустрічає дорогоцінні сторінки глибокого психологічного самоаналізу, який приводить поета до висновку: «Все это неисповедимое горе, все роды унижения и поругания прошли, как будто не касаясь меня... Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо» (20.VI 1857). О. Білецький відзначав, що «Журнал» Шевченка — не лише матеріал для розуміння творчої психології поета, але й своєрідний автопортрет того, кого М. Некрасов назвав «російських країв визначною людиною».

До прози Шевченка входять і начерки укр. мовою: це — передмова до поеми «Гайдамаки», звернення «Панове субскрибенти!» та передмова до нездійсненого видання «Кобзаря». Написано їх в оповідній манері, з характерними для усного мовлення зворотами та інверсіями, що були традиційними для тогочасної укр. літератури. Своїм ліризмом, гіркою іронічною інтонацією і філософ, глибиною ці начерки відмінні від гумористично забарвленої розповіді творів Г. Квітки-Основ’яненка та П. Гулака-Артемовського. В передмовах Шевченко висловив свої революц.-демократичні суспільні та естетичні погляди, доповнив або узагальнив висловлені ще в поетичних творах думки про братерство слов’ян, про народність і нац. своєрідність мистецтва.

Як прозу Шевченка слід розглядати і його епістолярну спадщину, яка багатогранно відображує життя, творче й духовне зростання поета, його оригінальний стиль, і є певним етапом у розвитку епістолярного жанру на Україні. Проза — визначна й цінна частина творчого доробку Шевченка, в ній розкрито типові образи, дано з революц.-демократичних позицій виразні характеристики тогочасних суспільних відносин.

Літ.: Франко І. Я. «Наймичка» Т. Шевченка. В кн.: Франко І. Твори, т. 17. К., 1955; Пільгук І. І. Прозова творчість Т. Г. Шевченка (Російські повісті). К., 1951; Бельчиков Н. Ф. Проза Шевченко. В кн.: Тарас Шевченко. М., 1962; Маркушевська Р. Прозаїк і художник. В кн.: Тарас Шевченко — художник, в. 1. К., 1963; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Крутікова Н. Є. Художні особливості прози Шевченка. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 2. К., 1964; Білецький О. І. Російська проза Т. Г. Шевченка. В кн.: Білецький О. Зібрання праць, т. 2. К., 1965; Кодацька Л. Ф. Художня проза Т. Г. Шевченка. К., 1972.

Н. Є. Крутикова.


ПРОКОПЕНКО Анастасія Пилипівна (н. 4.ХІ 1919) — український рад. мистецтвознавець. Опублікувала в періодич. л-рі й наук. збірниках ряд статей з питань шевченкознавства: «Творча спадщина художника Шевченка нижегородського періоду» (1958), «Пейзажі Т. Г. Шевченка, виконані в 1857 р.» (1959), «Тарас Шевченко — живописець» (1960) тощо. Брала участь у підготовці акад. видання «Повного зібрання творів» Шевченка (т. 7 — 10. К., 1961 — 64) та ін. видань.


ПРОКОПОВИЧ Петро Іванович (10.VII 1775 — 3.IV 1850) — український бджоляр, винахідник рамкового («втулкового») вулика, автор наук. праць з бджільництва. Створив і очолював (1828 — 50) першу в Росії школу бджільництва. В 1843 Шевченко, імовірно, був на пасіці П. в с. Пальчиках на Чернігівщині. Він цікавився наук. працями П., згадував його в повісті «Близнецы», називав «славным пчеловодом».


ПРОКОФ’ЄВ Олександр Андрійович (2.XII 1900 — 18.IX 1971) — російський рад. поет. Член КПРС з 1919. Герой Соціалістич. Праці (1970). Перекладав поетичні твори Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини та ін. Шевченкові присвятив вірші «Великому Кобзарю» (1961), «Ми йдемо підгір’ями, загір’ями», «Тарасові Шевченку» (обидва — 1964) і статті «Живе джерело поезії», «Поет світового звучання» (обидві — 1961), «Поет великого серця і могутнього таланту» (1964) та ін. Переклав його вірші «Садок вишневий коло хати», «І багата я». Співредактор рос. перекладів «Кобзаря» Шевченка (Л., 1939), збірки «Стихотворения и поэмы» (М. — Л., 1964) та ін. видань. Учасник Міжнародного форуму діячів культури в Києві. Держ. премія СРСР, 1946. Ленінська премія, 1961.

Тв.: Поет світового звучання. В кн.: Вінок великому Кобзареві. К., 1961; Поэт большого сердца и могучего таланта. В кн.: Шевченко и мировая культура. М., 1964.


ПРОКОФ’ЄВ Сергій Сергійович (23.IV 1891 — 5.III 1953) — російський рад. композитор, піаніст і диригент, нар. артист РРФСР (з 1947). Автор багатьох опер, балетів, симфоній, симф. поем, сонат, романсів. У лібретто опери «Семен Котко» (1939, написаним у співавтор. з В. Катаєвим) ввів текст Шевченкового «Заповіту» і поклав його на музику. Цю саму тему використав в однойменній симф. сюїті (1941). Держ. премія СРСР, 1943, 1946 (двічі), 1947, 1951. Ленінська премія 1957.


ПРОМЕТЕЙ (Προμηθεύς) — у давньогрецькій міфології_ — один з титанів, людиноподібних велетнів. П. викрав на Олімпі вогонь і дав його людям. За це П. прикуто на Кавказі до скелі, і орел щодня видирав йому печінку, та вона знову виростала за ніч. У поемі Шевченка «Кавказ» П. — трагічний і разом з тим оптимістичний образ, який символізує безсмертя народу-борця, стверджує його непереможність. П. згадував поет і в повісті «Музыкант».


«ПРОРОК»Неначе праведних дітей») — вірш Шевченка, написаний восени 1848 на о. Косарал. Автографи — в «Малій книжці» (за № 19 в захалявній книжечці 1848) та в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858 з відмінами. Окремий автограф з дарчим написом Н. Тарновській і датою 18.XII 1859 зберігається в інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867) за «Більшою книжкою» без останніх трьох виразно антицаристських рядків. У вірші Шевченко, використовуючи біблійну символіку, розробляє одну з провідних тем своєї поезії — тему осудження рабської покори народних мас. Тут цю тему втілено в конфлікті між пророком «святої правди» і байдужим суспільством («замерзлі душі»). В кінцевих рядках вірша поет висловив думку про відповідальність народу за власну долю (мотив «царя» як кари суспільству за його байдужість і зраду правди). У вірші поєднується кілька мотивів, які мають своїм першоджерелом Біблію: мотив побиття камінням пророка, мотив «кроткого» пророка любові і правди, мотив кари за переслідування пророків. Тема пророка була традиційною в тогочасній російській і світовій л-рі («Пророк» О. Пушкіна, «Пророк» М. Лермонтова, «Дума» О. Плещеева). У Шевченка образ пророка — в поемі «Тризна», в посланні «Шафарикові». На Шевченковому вірші певною мірою позначився вплив «Пророка» Лермонтова. Проте, переосмислюючи різні літ. джерела, Шевченко дав цьому образові нове літ. й суспільне тлумачення в дусі ідей революц. демократії. Його пророк — символ носія передових суспільних ідеалів, що стає жертвою несвідомості народу, заради якого гине.

Літ.: Прийма Ф. Я. Шевченко и русская литература XIX века. М. — Л., 1961; Івакін Ю. О Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 рр. К., 1968.


ПРОТОР’ЄВИ — українські рад. майстри декоративно-ужиткового мистецтва: Валерій Семенович (н. 17.I 1924) і Надія Юхимівна (н. 23. II 1926). Твори на шевченківську тематику, які вони виконали разом: вази й тарілки з портретом Шевченка (1961); вази «Мені аж страшно, як згадаю оту хатину край села...», «Мені тринадцятий минало», «На панщині», «Україна» й кружка «Ішли дівчата...» (всі — кераміка, 1964).


ПРОХОРІВКА — село Золотоніського пов. Полтавської губ. (тепер Канівського р-ну Черк. обл.). Шевченко був у П. у червні 1859, коли більше як тиждень гостював у М. О. Максимовича на хуторі Михайловій Горі. Поет ходив у село, малював, розмовляв з селянами. Коли в липні він знову вирушив на Михайлову Гору, біля саду Максимовичів поблизу П. його заарештували. Згадки про це село є в Шевченкових листах. У П., до складу якої ввійшов і хутір Михайлова Гора, зберігся колишній будинок Максимовича, в якому жив поет (тепер тут будинок відпочинку, в одній із кімнат — музей Шевченка). На старезному Шевченковому дубі, під яким любив відпочивати поет, встановлено меморіальну дошку.


ПРОХОРОВ Семен Маркович (11.II 1873 — 23.VII 1948) — український рад. живописець, засл. діяч мист. УРСР (з 1941). Виконав картину «Т. Г. Шевченко на засланні» й ксилографію «Т. Г. Шевченка везуть на заслання» (обидві — 1939, ДМШ).


«ПСАЛМИ ДАВИДОВІ»Давидові псалми») — цикл віршів Шевченка, написаний у грудні 1845 у В’юнищі. Автограф — в альбомі «Три літа», де цикл має назву «Давидові псалми» і дату «19 декабря 1845, Вьюнища». Збереглися ще окремий автограф 81-го псалма і два автографи 149-го псалма (Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Псалми 12, 53 і 132-й вперше надруковано в «Граматці» П. Куліша (СПБ, 1857). Увесь цикл вперше надруковано з цензурними купюрами під назвою «Псалми Давидові» в «Кобзарі» 1860. Того самого року і під тією ж назвою цикл опубліковано окремим виданням. Цикл «П. Д.» є переспівом десяти псалмів з Псалтиря (однієї з книг Біблії) — 1, 12, 43, 52, 53. 81, 93, 132, 136 і 149-го. Автором псалмів, за біблійною легендою, був цар Давид. Справді ж Псалтир складався протягом століть. «П. Д.» — перша Шевченкова спроба переспіву біблійних текстів. Попередниками Шевченка в переспівуванні псалмів на мову гоомадянської поезії свого часу були, зокрема, рос. поети М. Ломоносов, Г. Державін, І. Крилов та ін. Слова К. Маркса: «Кромвель і англійський народ скористались для своєї буржуазної революції мовою, пристрастями й ілюзіями, запозиченими з Старого завіту» (К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 8. К., 1961, с. 114) дають ключ до розуміння інтересу Шевченка до Біблії як поетичного джерела. Поет звертався до біблійних переспівів з метою своєрідної героїзації революц. боротьби (див. також Біблійні мотиви в творчості Т. Г. Шевченка). Патетика псалмів відповідала власним стилістичним шуканням Шевченка. Наявність у псалмах викривальних мотивів (а Шевченко відібрав для переспівування саме такі псалми) створювала можливість осучаснення їх, а релігійна форма — можливість втілити в них думки, які суворо переслідувала цензура. Це підтверджується тим, що «П. Д.» легально опубліковано ще за життя поета. В «П. Д.» осудження тогочасного ладу зашифровано формою біблійних псалмів. Проте безсумнівною є революц. спрямованість циклу. Пафос «П. Д.» — це пафос ствердження нар. правди й викриття соціального зла. Мотив провіщання майбутньої перемоги «добра» над «злом», «рабів» і «убогих» над «катами», «лукавими», «царями неситими» — є наскрізним у циклі : «Діла добрих обновляться, // Діла злих загинуть» (псалом 1-й), «Окують царей неситих // В залізнії пута» (псалом 149-й) тощо. Шевченко вміло робив акценти, які надавали біблійному тексту громадянського звучання. Так, замість біблійного «Воскресни, господи, помози нам, и избави нас имени ради твоего» в «П. Д.» — «Жить тяжко в оковах! // Встань же, боже, поможи нам // Встать на ката знову»; замість «во тьме ходят» — «Не хотять // Познать, розбити тьму неволі»; замість «грешники» — «багаті, неситі». Порівняння оригіналу з переспівом показує, що Шевченко осучаснював псалми лексикою, характерною для волелюбної поезії його доби, а також для своїх революц. творів («кат», «окови», «воля», «неволя», «зло», «неситі»). Така дещо абстрактна лексика, з одного боку, ховала за осудженням якогось позачасового «зла» викриття зла реального — тогочасної дійсності, а з другого, допомагала читачеві зрозуміти революц. підтекст циклу.

«П. Д.» поклали початок досить широкому, особливо в останній період творчості Шевченка, використанню біблійних текстів у його революц. поезії.

Літ.: Владимирський Г. Т. Г. Шевченко в духовній цензурі. «Літературний журнал», 1938, № 12; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964.

Ю. О. Івакін.


ПСИХОЛОГІЗМ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Психологізм як глибока й всебічна внутр. характеристика, психологіч. портрет персонажа набув найповнішого розвитку в укр. л-рі реалістич. напряму в кін. 19 — на поч. 20 ст. Письменники досліджували характер людини в його становленні, його істор., класове и соціальне коріння, його суспільну визначеність. Тенден цї до такого психологіч. розкриття внутр. світу персонажа виразно виявляються у творчості Шевченка — основоположника нової укр. л-ри. Тяжіння до глибокої психологіч. характеристики помітне в Шевченковій поезії, особливо в ліриці й деяких соціально-побутових поемах. Цікаво, зокрема, порівняти поеми Шевченка, які мають близьку сюжетну основу: «Слепая» — «Відьма» — «Марина». Еволюція головного образу цих поем відбувається в напрямі психологіч. поглиблення. Порівняно з типовою романтич. загальністю поеми «Слепая», в поемах «Відьма» (особливо в її 2-й редакції) і «Марина» збільшується роль конкретної реалістич. деталі художньої, зростає відповідність мови героїні її психологіч. станові, конкретизується мотив людського зла. Реалістич. багатогранності характеру ще немає, але романтична умовність у змалюванні персонажа поступається місцем перед соціальною й психологіч. конкретизацією. Елементи психологіч. характеристики є в баладах Шевченка, особливо в пізніх. Якщо в перших баладах поет показував гіперболізовані пристрасті, афектовані вияви почуттів, звертав увагу здебільшого на зовн. моменти, то пізніше він наголошував на внутр. переживанні, його герої поводяться рівніше й природніше. Від балад Шевченко перейшов до великих віршованих новел з гострими психологіч. сюжетами («У Вільні, городі преславнім», «Якби тобі довелося»). Народнопісенні мотиви в Шевченковій поезії психологічно поглиблюються. Так, у поезії «Дівичії ночі» дівчина тужить не просто за коханим, а за коханням. Тонко відтворено глибину її туги, її самотність: «Білі руки простяглися — // Так би й обвилися // Кругом стану. І в подушку // Холодну впилися». Ця конкретна деталь допомагає точніше відтворити душевний стан героїні. Поет уміє тонко передати стан жінки, відтворити її страждання й радощі: і біль самотності («Не тополю високую»), і гордість материнства («У нашім раї на землі»), і гіркоту зневаженого кохання. Психологічне поглиблення теми можна простежити, зіставивши поеми «Катерина» і «Наймичка». Образ Катерини подано дещо в умовному заг. плані, в ньому немає неповторно індивідуальних характеристичних рис. Катерина керується переважно почуттям. У «Наймичці» створено яскраво окреслений і закінчений характер. Рівень самоусвідомлення в наймички Ганни незрівнянно вищий, ніж у Катерини. Шевченко у виразних психологіч. деталях розкриває трагедію матері, яка мусить таїтися зі своїм материнством. Стислими, психологічно точними образними штрихами — порівняннями — поет передає ту атмосферу материнства, яку (хай неусвідомлено) відчувають люди, що оточують її: «А коло дитини // Так і пада, ніби мати»; «Вранці Марко до наймички // Ручки простягає // І мамою невсипущу // Ганну величає...»; «... без неї в хаті // Якось сумно, ніби мати // Покинула хату». Недарма Марко запрошує Ганну бути весільною матір’ю. Але наймичка відмовляється. Характерно те, як гордо мотивує вона свою відмову: «То багаті люде, // А я наймичка... ще й з тебе // Сміятися будуть». Душевний стан героїні, її складний внутр. світ, глибоко захований трагізм відтворено в поемі в лаконіч. репліках і промовистих деталях. «Тяжко, Катре, умирати // В чужій теплій хаті!», — признається наймичка своїй молодій невістці. В цій небагатослівній репліці глибокий, сповнений тамованого болю зміст: хата тепла, та чужа. Ідучи на прощу до Києва, наймичка не бере й гроша від своїх добрих господарів, тяжко працює не тільки для того, щоб прогодувати себе, а ще й для того, щоб привезти їм гостинців. Вона й останнього півбубличка «по шматочку дітям розділила». Людина винятково цільна, наймичка прагне нічим не виказати своєї таємниці і до кінця витримати тяжку роль, на яку себе прирекла. Лише в останню хвилину перед смертю вона відкривається синові. За глибиною психологіч. характеристики образ наймички — один із найсильніших у творчості Шевченка.

У Шевченковій поезії, зокрема в його зрілій реалістич. ліриці, є лаконічні, пластично й психологічно виразні замальовки, як напр., поезія «На Великдень, на соломі». Тут немає зовн. втручання автора в художню оповідь. Все тримається на одній репліці дівчинки-сирітки: «А я в попа обідала». Ця репліка є тим психологічним наголосом, який прояснює зміст усієї гостро соціальної життєвої ситуації, змальованої письменником-демократом, письменником-гуманістом. У російських повістях Шевченка, стиль яких близький до оповідної традиції російської л-ри 30 — 40-х pp. 19 ст. і водночас має деякі риси, що наближують ці повісті до прози 50-х pp., осн. типи з усім комплексом їхніх визначальних рис характеру втілюють переважно якусь моральну тезу, певну ідею. Проте Шевченко як майстер реалістичного побутописання дуже точно змальовує характери показує (хай у “межах загальних, наперед визначених проявів) істотні моменти становлення певного типу. Особливо виразно виявляється в повістях притаманна критич. реалізмові соціальна зумовленість психологічної характеристики персонажів («Варнак», «Близнецы», «Прогулка с удовольствием и не без морали»). В повістях («Художник», «Капитанша», «Наймичка») багато яскравих побутово-психологіч. деталей. Але в плані психологізму передусім слід говорити про образ оповідача з рос. повістей Шевченка — людини вразливої і доброї, переконано демократичної, з чіткими класовими критеріями оцінки, людини великого душевного багатства і високої внутр. культури. В цьому образі в багатьох істотних моментах виявилися риси самого Шевченка (див. Автобіографізм). Поезія Шевченка дуже особиста. Як і в творах кожного поета, в Шевченковій поезії є умовний лірич. герой. Особа поета і його лірич. герой перебувають у щільному взаємозв’язку. Міра худож. узагальнення поетич. «я» в Шевченка неоднаковою мірою виявлялася на різних етапах його творчості, залежить вона й від жанру. Відповідно до цього можна виділити кілька способів відтворення людських характерів, якими користувався Шевченко як лірич. поет. Насамперед, це лірич. герой ранніх романтич. думок — сирота, бурлака, знедолена дівчина. Автобіографічні факти здебільшого не виявляються в ранніх поезіях Шевченка і як необхідний чинник розвитку авторської думки усвідомлюються пізніше. Проте сам настрій, коло ідейних і тематичних інтересів, стилістич. колорит лірич. «я» дуже характерні для Шевченка як людини і як поета, для всієї його творчості.

Поет часто вдавався й до традиційного образу оповідача (поеми «Сова», «Катерина», «Гайдамаки», «Сон» та ін.). Але на відміну від лірич. героя ранніх романтич. думок у цьому образі виявилися риси характеру самого поета. Ще яскравіше виступає особа поета в лірич. герої Шевченкових послань, інвектив і сатири: перейнятість живим почуттям, реальність переживання, індивідуальність інтонації. І нарешті, у власне ліриці (в сучас. розумінні цього слова) особа автора стає предметом худож. дослідження. Біографічні моменти, спогади дитинства деталізуються, епізоди набувають викінченості. Конкретизуються ліричні адресати поезій («Г. З.»).

Зріла лірика поета позначена глибиною самоусвідомлення й самоаналізу. Тут дуже точно відтворено правду моменту, конкретність переживання («Неначе степом чумаки», «Якось-то йдучи уночі»). Ніби фізично відчутне переживання і в поезії «І небо невмите, і заспані хвилі». Психологізовано всі деталі зображення, все навколо творить єдиний образ туги.

Шевченкові-лірику властиве нагнітання думки, настрою, почуття: «Бо горе словами // Не розкажеться нікому // Ніколи, ніколи, // Нігде на світі! Нема слов, // В далекій неволі! // Немає слов, немає сльоз, // Немає нічого» («Лічу в неволі дні і ночі»). Характерна для Шевченка повторюваність окремих поетич. тем, мотивів і образів не справляє враження одноманітності, бо вся його творчість пройнята інтенсивністю переживання. За нею стоїть цілісний образ автора, постає жива людина — з усією безпосередністю емоційних виявів, з усією глибиною внутр. світу.

Психологізм Шевченка є ще одним свідченням рідкісної єдності особи й творчості.


ПСІЛЬСЬКЕ — село Великобагачанського р-ну Полтавської обл., одно з пам’ятних шевченківських місць. Колишня назва — Злодіївка.


ПСТРАК Ярослав Васильович (24.III 1878 — 1916) — український художник. Виконав багато ілюстрацій на мотиви поетичних творів Шевченка для львівських періодичних видань («Садок вишневий коло хати», журнал «Комар», 1900, № 8); створив чимало сатиричних малюнків, своєрідно інтерпретуючи шевченківські теми на сучас. лад («Гамалія», журн. «Комар», 1900, № 8); намалював кілька станкових творів: композицію «Кобзар» (1908, Коломийський музей нар. мистецтва Гуцульщини), портрет Шевченка (1914, Львів. музей укр. мистецтва).


ПСЬОЛ Глафіра Іванівна (по чоловікові — Дунін-Борковська; 24.X 1823 — 26.IV 1886) — українська художниця. Сестра О. Псьол. У 1843 в Яготині познайомилася з Шевченком. В своїй худож. творчості користувалася його порадами. Працювала над портретом Шевченка. Начерки цього портрета є на сторінках її робочого альбома, що зберігається в приватній збірці в Москві.

В 1846 П. зустрічалася з Шевченком у Києві. В листуванні поета з В. Рєпніною та A. Лизогубом часто згадувалося ім’я П. У листі В. Рєпніної до Шевченка 13.I 1848 є звернена до поета дописка П., на яку він відповів у листі до Рєпніної 25 — 29. II 1848. Про добре ставлення Шевченка до П. писала В. Рєпніна в листах у Швейцарію до свого наставника Ш. Ейнара.


ПСЬОЛ Олександра Іванівна (1817 — 27.Х 1887) — українська поетеса. У 30 — 40-х pp. жила в родині М. Рєпніна-Волконського в Яготині. Тут 1843 — 44 зустрічалася з Шевченком. Пізніше листувалася з ним, посилала йому на заслання свої поезії. Поет позитивно оцінив один з її ранніх віршів — «Свячена вода». В 1847, відгукнувшись на розправу над учасниками Кирило-Мефодіївського товариства, П. написала три вірші («Заплакала Україна», «Ой, коли б я голос соловейка мала», «Віє вітер над Києвом»), пройняті глибоким співчуттям до арештованих і, зокрема, до Шевченка. Ці вірші 1860 надруковано в альм. «Хата» під заголовком «Три сльози дівочі».

Твір П. «До сестри» у 80-х pp. 19 ст. помилково приписували Шевченкові, і він увійшов до кількох видань «Кобзаря». У 50 — 80-х pp. П. жила у В. Рєпніної в Москві.


ПУБЛІЦИСТИКА Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Кількісно невелика частина літературної спадщини поета. Становить лише чотири статті. Тут порушено актуальні політ., філософ. й художньо-естетичні проблеми. Думки, що їх Шевченко висловив у передмові до поеми «Гайдамаки» й у зверненні «Панове субскрибенти!» про зв’язок літератури з життям, про введення в л-ру тем і героїв з нар. життя, перегукувалися з виступами B. Бєлінського за народність л-ри; актуальними були заклики поета до єдності й дружби слов. народів. У передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» Шевченко гостро осуджував твори, що поетизували патріархальну відсталість селянина, розвінчував критиків, які, дезорієнтуючи укр. письменство, вихваляли ідеологічно консервативні й художньо гримітивні писання. За найвищий критерій народності й реалізму в л-рі він вважав повну відповідність худож. творів життєвій правді, відображення дум і прагнень народу. Поет високо підносить суспіль-’ не значення й виховну роль л-ри, відповідальність митця перед своїм народом. Для характеристики широти інтересів Шевченка показовою є його театральна рецензія «Бенефис г-жи Пиуновой, января 21 1858 года». Автор критикував у ній розважальні водевілі, пропагував соціально наснажену драматургію М. Островського та І. Котляревського, відстоював шепкінське розуміння театрального мистецтва (мистецтво високе, оскільки воно правдиве і близьке до життя, наполеглива праця — основа творчості й запорука успіху актора). Виразно публіцистичний характер має Шевченкова автобіографія. На прикладі власного життя поет розкрив у ній жорстокість і нелюлськість самодержавно-кріпосницького ладу. Підкреслюючи типовість своєї долі в умовах експлуататорського суспільства, поет заявив: «История моей жизни составляет часть истории моей родинык Опублікована в «Народном чтении», «Современнике» та ряді ін. рос. журналів і газет, автобіографія набула широкого громадського розголосу і сприймалася як заклик до боротьби проти кріпосницького ладу. Великого значення пропаганді й популяризації цього твору надавали М. Чернишевський, М. Добролюбов, М. Некрасов і О. Герцен. Суспільно-політичні, філософ. й літературно-естетичні погляди псета-революціонера сконденсовані в «Щоденнику». Це не лише біографічний документ, а й твір великої суспільно-політ. ваги. Щирість, пристрасть і емоційність притаманні всім його записам. Тут є зразки нарисових замальовок, дотепних памфлетів і гострої сатири. «Щоденник» — не лише пізнавально-істор. документ, він має й художньоестетичну цінність. Як і вся поетова творчість, П. Ш. викриває гнилість самодержавнокріпосницького ладу, звеличує боротьбу за соціальне і нац. визволення, утверджує ідею дружби і єднання народів, прагне поставити літературу й мистецтво на службу ідеалам соціального визволення людини.

Літ.: Федченко П. М. Публіцистика Т. Г. Шевченка. В кн.: Федченко П. М. Матеріали з історії української журналістики. К., 1959; Кирилюк Є. П. Т. Г. Шевченко. Життя і творчість. К., 1964.

П. М. Федченко.


ПУБЛІЧНІ ЛІТЕРАТУРНІ ЧИТАННЯ В ПЕТЕРБУРЗІ — виступи популярних письменників, артистів і вчених перед громадськістю. Розпочалися після організації 1859 Товариства для допомоги нужденним літераторам і вченим (Літературний фонд). Відбувалися в концертному залі Пасажу. Літ. читання — важлива подія в громадсько-культ. житті столиці того часу. Передова молодь — студенти, військові, інтелігенція — охоче відвідувала ці читання. В них брали участь І. Тургенєв, І. Гончаров, О. Островський, М. Некрасов, Я. Полонський, Т. Шевченко, А. Майков, О. Писемський, Ф. Достоевський та ін. Перше таке читання — на користь Літ. фонду — відбулося 10.I 1860. Зі своїми творами виступили І. Тургенєв, Я. Полонський, А. Майков, В. Бенедиктов, М. Некрасов та ін. На одному з таких літ. читань був присутній груз. громад. діяч, літератор Д. Кіпіані. Про цей вечір він писав своїй дружині: «Позавчора (11 листопада) був я на публічному читанні літераторів у Пасажі. Читали: Бенедиктов — чудово, наш Полонський — добре, Майков — прекрасно, Достоєвський. Писемський — посередньо, а Шевченко, малоросійський поет і художник — найкраще. Зал був повний-повнісінький». Друзі й знайомі Шевченка дуже цікавилися його публічними виступами. І. Тургенєв у листі до М. Макарова 7.IX 1860 писав: «Поклонитесь Шевченке и Белозерскому. Каково читал Шевченко на публичном чтении — и какой произвел эффект?». Присутні на цих публічних читаннях з великим захопленням сприймали виступи Шевченка.

Літ.: Пантелеев Л. Ф Воспоминания. М., 1958; Штакеншнейдер Е. А. Дневник и записки (1854 — 1886). М. — Л., 1934; Кирилюк Є. П., Шабліовський Є. С., Шубравський В. Є. Т. Г. Шевченко. Біографія К , 1964.

Н. Є. Полонська.


ПУГАЧОВ Омелян Іванович (бл. 1742 — 21.I 1775) — керівник найбільшої селянської війни в Росії 18 ст. В поемі Шевченка «Москалева криниця» згадано часи Катерини II, коли «пугав Пугач над Уралом». В Оренбурзькому краї поет безпосередньо познайомився з місцями, пов’язаними з діяльністю П. і бойовими діями повстанців. Згадка про ці події є в повісті «Близнецы». В книжці М. Полевого «История князя Италийского, графа Суворова-Рымникского, генералиссимуса российских войск» (СПБ, 1843), яку ілюстрував Шевченко, є два малюнки з зображенням Пугачова.


ПУЗИРКОВ Віктор Григорович (н. 4.Х 1918) — український рад. живописець, нар. художник УРСР (з 1963). Член КПРС з 1954. На шевченківські теми написав картини «Т. Г. Шевченко на Аральському морі» (1958, ДМШ), «В рідному краї» (1963 — 64, Ворошиловгр. худож. музей ім. Артема). Держ. премія СРСР, 1948, 1950. Держ. премія УРСР імені Т. Г. Шевченка, 1976.


ПУЛАВСЬКИЙ (Puławski) Юзеф (17.II 1704 — квітень 1769) — один з керівників Радомської конфедерації 1767 (об’єднання реакц. кіл польс. шляхти й магнатів проти зміцнення королівської влади) і організаторів Барської конфедерації 1768. Шевченко згадав про П. в «Інтродукції» до поеми «Гайдамаки».


ПУРЛЕВСЬКИЙ Сава Дмитрович — представник фірми «Брати Яхненки і Симиренко» в Москві, знайомий Шевченка. За дорученням П. Симиренка 1859 П. вручив поетові 1100 крб. для видання «Кобзаря». На відшкодування боргу 1860 П. після виходу «Кобзаря» надіслав на адресу фірми 735 примірників видання. Повертаючись з України 1859, Шевченко завітав до П. у Москві, згадував його в своїх листах.


ПУССЕН (Poussin) Нікола (15.VI 1594 — 19.XI 1665) — французький живописець, представник класицизму. Писав картини на історичні, міфологічні, релігійні та літературні сюжети. В повісті «Художник» Шевченко згадував про те, що естампи Одрана з полотен П. були у В. Ширяєва. Шевченко неточно називав картину П. «Зняття з хреста» (бл. 1630), яку бачив в Ермітажі, «Розп’яттям» і порівнював цей твір з композицією, що її експромтом описав Брюллов.


ПУСТОВІЙТ Гаврило Михайлович (13.VIII 1900 — 20.III 1947) — український рад. графік. Твори: ілюстрації до поеми Шевченка «Наймичка», «Т. Г. Шевченко слухає скрипаля на палубі пароплава» (ол.), «Т. Г. Шевченко читає свої твори друзям» (вугіль), «Портрет Т. Г. Шевченка» (літогр.), «Т. Г. Шевченко підписує протест проти антисемітського виступу журналу „Всемирная иллюстрация“» (кольор. ол., вугіль), ювілейна медаль до 125-річчя з дня народження поета (у співавт. з І. Макогоном); усі — 1939, ДМШ.


ПУХАЛЬСЬКИЙ Валентин Ілліч (н. 12.VIII 1887) — український рад. скульптор. Автор статуї «Катерина» за мотивами однойменної поеми Шевченка (гіпс, 1914, ДМШ).


ПУШКАРЬОВ Микола Лукич (1841 — 27.XII 1906) — російський поет і журналіст демократичного напряму. В журн. «Московское обозрение», який він видавав протягом 1877 — 78, опублікував цикл своїх перекладів творів Шевченка. Чимало перекладів умістив і в виданнях І. Бєлоусова. Переклав 30 творів укр. поета, зокрема поеми «Катерина», «Сотник», «Княжна», «Варнак», «Петрусь», «Неофіти», «Відьма», вступ до «Гайдамаків», драму «Назар Стодоля». Виявляв інтерес переважно до суспільно загострених творів Шевченка і його поезій часів заслання та останніх років життя. За обсягом і спрямуванням доробку П. належить одне з перших місць серед рос. перекладачів творів Шевченка в дожовтневий період.

Літ.: Павлюк М. М. Забутий перекладач Шевченка М. Л. Пушкарьов. «Радянське літературознавство», 1965, № 3.


ПУШКІН Олександр Сергійович (6.VI 1799 — 10.II 1837) — російський письменник, родоначальник нової рос. л-ри. Вплив П. позначився на розвитку нової укр. л-ри, на піднесенні її ідейно-худож. рівня. П. виявляв інтерес до життя укр. народу, його історії, фольклору, використовував укр. перекази, пісні, істор. факти у своїх поетич. творах («Полтава», «Гусар», «Козак» та ін.), написав «Нарис історії України» (1831). Як свідчив художник І. Зайцев, Шевченко слухав вірші П., які він читав В. Ширяєву. Ім’я П. часто трапляється у творах, листах і «Щоденнику» укр. поета. В повісті «Художник» Шевченко переказав розповідь К. Брюллова про зустріч з П., у «Щоденнику» згадував, як читав твори рос. поета К. Піуновій (12.I 1858), як слухав їх у виконанні М. С. Щепкіна (18.V 1858), К. Піунової (12.I 1858). Шевченко високо цінував волелюбність, життєву правду й художню довершеність творів П. 12.XII 1857 він писав у «Щоденнику» про велике враження від інсценізації «Станционного смотрителя». Відома ілюстрація Шевченка до поеми П. «Полтава». Значний інтерес Шевченка викликала тема нар. повстань у творах П. Він писав у «Щоденнику» 12.I 1858, що «отогрел губернаторским холодом обвеянную душу», читаючи «Сцены из рыцарских времен». У повісті «Близнецы» згадував «Капитанскую дочку» і «Грозного Пугача». На зразок поеми П. «Анджело» збирався написати поему «Сатрап и дервиш».

Дослідники вказують на ідейний перегук цих двох поетів, вивчають вплив П. на Шевченка в галузі жанрів, віршових розмірів, ритміки та окремих образів. Вплив П. позначився й на формуванні творчої особистості Шевченка, на його розумінні великої суспільної ролі поета. Ідейна спорідненість російського і українського поетів визначається тим, що П. був близьким до декабристів, а Шевченко належав до революціонерів-різночинців, які, за висловом В. І. Леніна, підхопили, розширили, зміцнили, загартували справу, почату першими російськими благовісниками свободи (див. Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 21, с. 249). Розвиваючи засновані П. принципи реалізму, Шевченко поглибив критичне ставлення до самодержавно-кріпосницької дійсності. Тема співчутливого зображення пригнобленої людини в творах П. («Станционный смотритель») у Шевченка набирає гострішого звучання, пов’язується із закликом до боротьби за волю. Віра П. у часи, коли народи «зіллються в одну сім’ю велику» («Он между нами жил») була близька й укр. поетові [«Ісаія. Глава 35 (подражаніє)»].

Літ.: Косарик Д. Братні зорі. К., 1948; Рильський М. Два поети. В кн.: Рильський М. Твори, т. 10. К., 1962; Білецький О. І. Пушкін і Україна. В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 4. К., 1966; Кирилюк Є. Пушкін і українська література. В кн.: Кирилюк Є. Слово, віддане народові. К., 1972; Прийма Ф. Я. Шевченко и русская литература XIX века. М. — Л., 1961..

З. В. Кирилюк.


ПУШКІН — місто, підпорядковане Ленінградській міськраді. Колишня назва — Царське Село. Шевченко бував тут до заслання.


ПУЩИНА Анна Іванівна (1842 — 63) — дочка декабриста І. Пушина, ліцейського товариша О. Пушкіна. Її мати — якутка. Чотирнадцятирічну П. взяла на виховання начальниця Нижегородського ін-ту шляхетних дівчат М. Дорохова. В її родині Шевченко познайомився з Ніною (так Дорохова звала дівчину). В 1857 написав портрет П. (втрачений). Кілька разів згадував про неї в «Щоденнику».


ПЧІЛКА Олена (справж. прізв., ім’я та по батькові — Косач Ольга Петрівна; 17.VII 1849 — 4.Х 1930) — українська письменниця, фольклористка, етнограф, перекладачка, громад. і культ. діячка, чл.-кор. АН УРСР (з 1927). Мати Лесі Українки. Друкуватися почала з 80-х pp. 19 ст. Частина її творів позначена ліберально-народницькими й націоналістичними тенденціями. Була редакторкою-видавцем тижневика «Рідний край» (1908 — 16), в якому значне місце посідала шевченківська тема. П. належать кілька статей-спогадів про святкування шевченківських роковин, рецензія на «Ілюстрований „Кобзар“» 1896. Авторка статей «Бюсти Т. Шевченка» (1896), «Перекази про Т. Шевченка» (1906, 1908), «Хата на могилі Т. Шевченка» (1908), «Пам’яті Т. Шевченка» (1909), «Т. Шевченко і українські поети з народу» (1910), «Т. Шевченко» (1911) та ін.


ПШЕВЛОЦЬКИЙ (Пржевлоцький) Северин — польський політ. засланець, рядовий 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. Як одного з організаторів таємного т-ва варшавської молоді 1849 П. віддано в солдати. Шевченко познайомився з П. 1850 в Новопетровському укріпленні і підтримував зв’язок з ним під час перебування останнього в Уральську. Увільнений зі служби, П. 1856 передав Шевченкові «Філософію і критику» К. Лібельта.


ПШИРКОВ Юліан Сергійович (н. 31.Х 1912) — білоруський рад. літературознавець і критик. Шевченкові присвятив статті «Тарас Шевченко та білоруська література» (1951), «Т. Г. Шевченко» (1964), «Світло великих ідей» (у збірці «Тарас Шаўчэнка і беларуская літаратура». Мінськ, 1964), в яких висвітлив вплив укр. поета на розвиток білорус. літератури.

Тв.: Тарас Шевченко та білоруська література. «Жовтень», 1951, № 2.


П’ЯНИДА Борис Петрович (н. 28.ХІ 1935) — український рад. художник декоративноужиткового мистецтва (кераміка. Твори на шевченківські теми: настінні тарілки — «Реве та стогне Дніпр широкий» (1961), «Повсихали сади зелені» (1963); вази — «Ювілею великого Кобзаря» (у співавтор. з М. Ніколаєвим і Ю. Пиманкіним, 1963), «Його слово, його слава не вмре, не загине» (у співавтор. з І. Сенем і М. Ніколаєвим, 1964), триптих з шамотних настінних плит — «Врага не буде, супостата...», «А буде син, і буде мати...», «І будуть люде на землі...» (у співавтор. з М. Ніколаєвим, 1964).


П’ЯТДЕСЯТИРІЧЧЯ З ДНЯ СМЕРТІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — вшанування пам’яті українського поета в березні — травні 1911 прогресивною громадськістю України, Росії та за рубежем. У Москві, Києві й Катеринославі було створено ювілейні к-ти для організації та проведення заходів по урочистому вшануванню і увічненню пам’яті поета. До складу к-тів здебільшого входили представники передової та ліберально настроєної інтелігенції. Почесним головою ювілейного к-ту в Києві обрано М. В. Лисенка. Царський уряд, місцеві органи влади встановлювали різні обмеження і заборони в проведенні шевченківських днів. Накладено арешт на видання «Кобзаря» Шевченка 1908, 1910, 1911 та кантату М. В. Лисенка «До 50-х роковин смерті Т. Шевченка». В Києві припинено діяльність Шевченківського к-ту, не дозволено провести закладку пам’ятника поетові та урочисто відзначити цю дату. В офіційних донесеннях на ім’я київ. ген.-губернатора про наближення роковин письменника підкреслювалося, «що ці свята готуються з виключною метою улаштування величезної протидержавної маніфестації за участю міських самоврядувань та інших громадських організацій». Та, незважаючи на численні перешкоди з боку влади, шевченківські дні відзначали скрізь. У періодичних виданнях вмішено статті про життєвий і творчий шлях поета, переклади його творів рос., білорус. груз., вірм., лит. та ін. мовами. З статтями про Шевченка виступили ще 1910 В. Воровський, в ювілейні дні 1911 — С. Спандарян та ін. видатні діячі більшовицької партії. Захищаючи літ. спадщину поета, вони використовували її в повсякденній боротьбі пролетаріату проти царизму, говорили про всесвітнє значення творчості Шевченка. З теплими спогадами про поета виступив класик груз. л-ри А. Церетелі, білорус. журналіст Р. Земкєвич надрукував статтю «Тарас Шевченко і білоруси».

Бурж.-націоналістичні критики в статтях, опублікованих у реакц. і націоналістич. пресі, намагалися ревізувати творчу спадщину Шевченка, вихолостити її революц. зміст, протиставити її передовим традиціям демократичної культури. До 50-річчя з дня смерті Шевченка було виготовлено ювілейні жетони, медальйони,значки, портрети поета. В Київському міському музеї організовано велику виставку малярських творів та рукописів Шевченка. Урочисто відзначено роковини Шевченка в Харкові, Одесі, Катеринославі, Полтаві та ін. містах України. В травні 1911 відбулося покладення вінків на могилу Шевченка в Каневі. В петерб. Академії мистецтв проведено жалобний ранок, влаштовано виставку мистецьких творів Шевченка, а в кімнаті-майстерні, в якій він жив і працював, встановлено меморіальну дошку та бюст поета. 27.II 1911 в Петерб. Академії наук на урочистому засіданні, присвяченому Шевченкові, виступив з промовою акад. Д. Овсянико-Куликовський («Національні і загальнолюдські елементи в поезії Т. Г. Шевченка»). Серед присутніх було багато видатних учених і діячів культури. В Москві відбулися урочисті засідання в актовому залі університету, де виступили з доповідями Ф. Корш («Шевченко серед поетів слов’янства»), О. П. Новицький («Шевченко як художник») та ін. В консерваторії організовано концерт. Шевченківські вечори пройшли також в Архангельську, Баку, Іркутську, Казані, Мінську, Оренбурзі, Тифлісі, Ташкенті, Ризі, на Сахаліні та ін. Роковини смерті поета відзначено також на Зх. Україні, у Відні, Празі, Парижі, Мюнхені, Нью-Йорку. Доповідачем на шевченківському вечорі в Парижі виступив А. Луначарський. Див. також Більшовицька преса і Т. Г. Шевченко, Вшанування й увічнення пам’яті Т. Г. Шевченка.

Літ.: Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814 — 1963. К., 1963; Сборник, посвященный памяти Тараса Григорьевича Шевченко. М., 1912; Іофанов Д. М. Матеріали про життя і творчість Тараса Шевченка. К., 1957.

В. О. Савченко.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.