[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 111-133.]

Попередня     Головна     Наступна





По — Поп


«ПО УЛИЦІ ВІТЕР ВІЄ» — вірш Шевченка, написаний восени 1848 на о. Косарал. Автографи — у «Малій книжці» (за № 32 у захалявній книжечці 1848) та в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858 після стилістичного доопрацювання. Вперше надруковано в журн. «Основа» (1862, № 1). У цій психологічно-побутовій соціально загостреній мініатюрі, як і в поемах «Сова» і «Сом» («У всякого своя доля»), Шевченко звернувся до теми бідної вдови, єдиного сина якої віддали в солдати. Вірш немов розгортає тему двох останніх рядків поезії «Ой виострю товариша», записаної безпосередньо перед ним у «Малій книжці». Твір належить до поезій 1848 — 49, написаних за народнопісенними мотивами, перегукується з рекрутськими піснями типу «А звечора, уночі, сходилися багачі». На музику вірш поклали І. Левицький, Я. Ярославенко.

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 pp. К., 1968.


ПОБУТОВИЙ ЖАНР у мистецькій творчості Т. Г. Шевченка — твори художника на теми з народного життя і побуту. П. ж. посідав велике місце в малярстві й графіці Шевченка. До нього він звертався протягом усього життя. Це тим більш знаменно, що в офіційному рос. академічному малярстві провідним жанром був історичний (до нього входили й твори на міфологічні, біблійні та євангельські сюжети), і в 1-й пол. 19 ст. боротьба передових художників за утвердження П. ж. як рівноправного з історичним була боротьбою за реалізм і народність мистецтва. Ймовірно, твором П. ж. була картина Шевченка «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці» (не збереглася), яку Рада петерб. Академії мистецтв 27.IX 1840 відзначила срібною медаллю 2-го ступеня. До цього жанру належить і картина «Циганка-ворожка», за яку Шевченко 26.IX 1841 знову здобув таку нагороду. Новим словом у мистецтві П. ж. тих часів була «Катерина» (1842) — перший твір критичного реалізму в укр. малярстві.

Дальші здобутки художника в галузі П. ж. припадають на період «трьох літ» (1843 — 45), коли він виконав картини «Селянська родина» й «На пасіці» (обидві — 1843) та офорти «Старости» й «Судня рада» для видання «Живописная Украина» (1844), в якому сюжети з нар. побуту, за задумом автора, мали становити окремий розділ. Працюючи над цими творами, Шевченко використовував свої життєві спостереження, глибоке знання побуту народу, з якого сам вийшов, а також спирався на досвід одного з перших рос. майстрів П. ж. О. Венеціанова. Це дало йому змогу розкрити в цих творах благородні риси народного характеру, побудувати один із офортів («Судня рада») на гострому соціально-викривальному мотиві. Випуски «Живописной Украины» в наступному році мали містити офорти на сюжети з нар. побуту: «Похорон молодої», «Перезва» і «Жнива», але, як відомо, Шевченкові не вдалося повністю здійснити задум видання. Про постійний інтерес до побуту народу свідчать і численні зарисовки в альбомах (напр., під час розкопок могили Переп’ятихи 1846 та ін.). Разом з П. Федотовим Шевченко заклав основи соціально-викривального побутового жанру в нашому вітчизняному образотворчому мистецтві. Але якщо П. Федотов, сатирично викриваючи негативні сторони тогочасної дійсності, ще не усвідомлював соціальних причин, які зумовлювали їх, то Шевченко з революц.демократичних позицій викривав самодержавно-поміщицький лад як першопричину соціального гноблення й несправедливості. З особливою силою це виявилося в його жанрових творах часів заслання. Шевченко цікавився побутом казахів, і, як відомо з його листа до В. Рєпніної 24.Х 1847, він тяжко мучився, що через царську заборону малювати не міг відтворювати бачене. Діставши під час експедиції на Аральське море змогу малювати, він виконав жанрові композиції «Казахи в юрті», «Казахський хлопчик розпалює грубку», «Казахський хлопчик дрімає біля грубки» і «Казахи біля вогню» (всі — 1848 — 49), в яких правдиво, з щирим співчуттям до поневолених тоді казахів-кочовиків відтворив їхній повсякденний побут. В Новопетровському укріпленні та під час Каратауської експедиції, працюючи далі над жанровими композиціями з життя казахів («Тріо», 1851; «Пісня молодого казаха», 1851 — 57; «Казашка над ступою», 1856; «Щасливий ловець» і «Спритний продавець», обидві — 1856 — 57), Шевченко створював і малюнки, сповнені гострого соціально-викривального змісту («Байгуші», «Байгуші під вікном», обидва — 1855 — 56; «Шевченко і байгуші», 1855 — 57; «Шевченко і казахський хлопчик, що грається з кішкою», 1856 — 57). Всі ці роботи дають підставу вважати його першим художником-побутописцем казах. народу. В деяких жанрових малюнках цих років Шевченко зобразив себе в оточенні друзів, за малюванням («Шевченко малює товариша», 1855 — 57; «Шевченко серед товаришів», 1851). В характері П. ж. виконано й окремі малюнки з циклу творів на міфологічні, біблійні та літ. сюжети («Самаритянка», «Благословіння дітей», обидва — 1856). Ці малюнки багаті на реалії казах. народного побуту; прототипами головних персонажів у них є казахи й казашки. Найвищим здобутком Шевченка в його творах П. ж. з гострим соціально-викривальним спрямуванням, однією з вершин мистецтва критичного реалізму є серія малюнків «Притча про блудного сина» (1856 — 57). Художник піднісся тут до нищівного викриття гнилої моралі розбещених пануючих класів тогочасного суспільства, виніс суворий вирок самодержавно-кріпосницькому ладові.

Про те, що Шевченко надавав великого значення розвиткові П. ж., знали його сучасники. Саме тому художник М. Осипов, повідомляючи Шевченка в своєму листі до нього про зрушення, що сталися на той час в академ. малярстві, у квітні — на поч. травня 1856 писав: «Для академічних програм дуже рідко задають нині міфологічні сюжети, помітне звернення до світу дійсного й до національного».

Після повернення з заслання, працюючи над офортами, Шевченко так само часто звертався до сюжетів з нар. побуту й в оригінальних малюнках («Дві дівчини», «Українські дівчата», обидва — 1858; «Старець на кладовищі», «Сама собі в своїй господі», обидва — 1859) та в офортних інтерпретаціях творів ін. майстрів (напр., «Приятелі» за картиною І. Соколова, 1859). Картини Мурільйо «Свята родина» та Рембрандта «Притча про робітників на винограднику» привернули увагу Шевченка саме тому, що в першій з них біблійний, а в другій — євангельський сюжети трактовано в жанровому плані, до того ж картина Рембрандта могла привабити його ще Й своєю виразною демократичною спрямованістю. Шевченко зробив великий внесок у розвиток П. ж. в українському і російському мистецтві. Переконаний революц. демократ, він широко ввів у цей жанр соціально-викривальні мотиви, висловив у своїх мистецьких творах гнівний протест проти соціального й нац. гноблення. Він виступив як однодумець і соратник передових рос. митців його доби і як попередник художників-передвижників, у творчості яких П. ж. був провідним. Іл. табл. XI, XII.

Л. В. Владич.


«ПОВЕСТЬ О БЕЗРОДНОМ ПЕТРУСЕ» — повість Шевченка рос. мовою, написана орієнтовно під час його перебування в Новопетровському укріпленні. Вперше згадана в повідомленні редакції журн. «Основа» (1862, № 3) про розпродаж рукописів рос. повістей Шевченка. Зміст повісті частково розкрито в листі М. Костомарова до М. Семевського («Русская старина», 1880, № 3). В «Повести о бедном Петрусе» (так називав твір М. Костомаров) було змальовано час, коли козацька старшина, якій надано чини і дворянське звання, творила крайнє самоуправство, користуючись продажністю суддів. Як і всі повісті Шевченка, «П. о б. П.» зберігалася в архіві М. Костомарова. Дальші сліди її втрачено.


«ПОВІДЬ» (папір, акв., 17,5 × 26,9) — малюнок Шевченка з альбому 1845 року (зворот арк. 14-го), виконаний у квітні під час перебування поета на Полтавщині й Київщині. На малюнку зображено садибу і хату, залиті водою. За документальними даними, велика повідь була 1845, про це згадує й Шевченко в повісті «Капитанша». В л-рі малюнок трапляється й під назвами «Пейзаж», «Хата над Дніпром» і «Хата над водою».


ПОВІСТЬ — епічний художній твір, здебільшого прозовий, , у якому змальовано широку картину життя і який за характером відтворення подій і за обсягом стоїть між оповіданням і романом. Повісті Шевченка, які він писав рос. мовою 1852 — 58, є важливою складовою частиною його літ. спадщини (див. Проза Т. Г. Шевченка). Всього Шевченко, за його словами, написав бл. двох десятків П., але відомі тексти лише дев’яти: «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Несчастный», «Капитанша», «Близнецы», «Художник» і «Прогулка с удовольствием и не без морали». Не зберігся текст «Повести о безродном Петрусе», відомої з л-ри. Деякі з них («Несчастный», «Близнецы», «Капитанша» та ін.) дійшли до нас у невикінченій редакції або не мають авторського бідового тексту. П. допомагають глибше і всебічніше пізнати суспільно-політ. й естет. погляди Шевченка. Вони містять значний автобіографічний матеріал (див. Автобіографізм). Ці твори розкривають чимало сторінок життєвого шляху поета (дитинство, навчання в Академії мистецтв, поїздки по Україні, роки заслання), дають змогу відчути його неповторну особистість. Разом з тим це худож. твори з оригінальними сюжетами й низкою своєрідних характерів, з типовими картинами дійсності. Всі Шевченкові повісті мають спільні ідейно-художні риси, відзначаються антикріпосницьким спрямуванням. Композиційно вони здебільшого мають форму подорожніх записок або «повісті в повісті». У своїх прозових творах Шевченко порушував найактуальніші питання часу. Тенденція до правдивого відтворення дійсності й сатиричний опис життя привілейованих класів єднали Шевченкові повісті з викривальними творами М. Гоголя та з усією реалістич. прозою Росії 40-х pp. 19 ст. Зображення жорстокості й морального виродження представників пануючих класів, відтворення тяжкої долі інтелігента-кріпака, розкриття впливу суспільного середовища на формування людини, особлива увага до позитивних героїв і месників-бунтарів з народних низів та звернення до проблеми виховання й освіти молодого покоління засвідчували, що повісті Шевченка, хоч і зберігали в своїй основі жанрові ознаки П. попередніх десятиліть, проте містили й нові риси, які наближали їх до рос. реалістич. прози 50-х pp. 19 ст. За проблематикою та ідейним пафосом його рос. повісті мають багато спільного з антикріпосницькими творами О. Герцена, М. Чернишевського, І. Тургенєва й М. Некрасова та з сатирою М. Салтикова-Щедріна. Водночас рос. прозові твори Шевченка мають щільний зв’язок з літ. і фольклорною укр. традицією (див. Народна словесна творчість і Т. Г. Шевченко). В них змальовано оригінальні картини укр. дійсності. Велику увагу приділяв Шевченко-прозаїк процесові формування чи повному розкриттю характерів у зв’язку з суспільним оточенням, соціальними обставинами. Характерною рисою повістей Шевченка є поєднання ліричного начала з епічною розповіддю й сатиричним побутописанням. Значне місце в них посідає послідовне викриття антигуманізму правлячих класів самодержавно-кріпосницького суспільства. Шевченко створив цілу галерею «мертвих душ» з поміщицько-дворянського й офіцерського середовища: жорстока скнара-кріпосниця Марія Федорівна і жалюгідний паразитичний поміщик Хлюпін — її чоловік («Несчастный»), «беспардонный капитан» («Капитанша»), розпусник, шахрай і боягуз граф Болеслав («Варнак»), ниций і жорстокий кріпосник-деспот князь Мордатий («Княгиня») та ін. Сатиричні засоби Шевченка-повістяра розмаїті: підкреслення «фізіологізму» та «звіроподібності» кріпосників, прийом «упредметнення» негативних персонажів, комічна невідповідність між високим пафосом тону оповідача й ницим об’єктом зображення, підкреслення «автоматизму» поведінки й дій чиновників і дворян та викриття фальшивої моралі пануючих класів. Ці засоби, близькі до сатиричних прийомів рос. письменників «натуральної школи», поєднуються в повістях Шевченка з безпосередніми загостреними інвективами або саркастичними узагальненнями. В прозових творах Шевченка духовному падінню й виродженню гнобителів протиставлено моральну чистоту, силу і глибину почуттів та гідність у людей з народного середовища (Лукія в «Наймичке», Трохим у «Прогулке с удовольствием и не без морали», Туман — у «Капитанше» та ін.). Шевченко уважно ставився до змалювання місцевості й побуту, але загалом докладне зображення навколишнього світу посідає в його П. значно менше місце, ніж у більшості письменників «натуральної школи». Це особливо стосується тих творів, де на першому плані — психологія особистості, яка формується і зростає духовно, характеристика внутрішнього світу його героїв з народу («Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали» й деякі інші) та пристрасна публіцистична «суб’єктивність» автора. В більшості П., побудованих переважно як «повість у повісті», присутній близький авторові основний оповідач, який дає різку, безкомпромісну оцінку явищам дійсності, іронічно коментує їх, гнівно картає жорстокість світу дворян-кріпосників, висловлює глибоке співчуття до поневолених людей з народу. Ліризм — не єдина стильова ознака прози Шевченка. Крім основного оповідача, в його прозових творах є й багатоликі різностанові оповідачі з їхніми специфічними мовними особливостями. В авторську розповідь вплітаються вставні новели з типовими оповідальними формами від першої особи, листи (див. Епістолярна форма), щоденники дійових осіб тощо. В П. наявне й сатиричне побутописання. Значне місце посідають у них живі, виразні діалоги. В мові персонажів є багато українізмів, приказок і зворотів, характерних для укр. нар. розмовної мови (див. Мова Т. Г. Шевченка). Відповідно до творчих завдань письменник вживав і рос. діалектизми та просторічні слова (повісті «Близнецы» і «Несчастный»). У тканину розповіді органічно вплітаються пейзажі (пейзажі Києва й Петербурга, укр. сіл і містечок, оренбурзького степу, морські пейзажі тощо). Пейзажний живопис у Шевченкових повістях часом підкреслено емоційний, інколи він характеризується лаконізмом, предметною точністю і водночас забарвлений тонким прихованим ліризмом. В описах природи Шевченка-прозаїка відобразилися особливості бачення Шевченкахудожника. Пейзажі в нього відіграють соціальну роль. Вони є одним із засобів викриття неприродності, нелюдяності тодішніх суспільних відносин. Рос. повісті Шевченка нерівноцінні за своєю худож. довершеністю. Та навіть і за цих умов вони характеризуються гостротою життєвих спостережень, глибоким ідейним змістом, мають неабияку пізнавальну й естетичну цінність. Водночас вони є й джерелом для вивчення особистості великого поета.

Літ.: Білецький О. І. Російська проза Т. Г. Шевченка. В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 2. К., 1965; Пільгук І. І. Прозова творчість Т. Г. Шевченка. К., 1951; Крутікова Н. Є. Художні особливості прози Шевченка. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 2. К., 1964; Кодацька Л. Ф. Художня проза Т. Г. Шевченка. К., 1972; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964.

Н. Є. Крутикова.


«ПОВІСТЬ ВРЕМЕННИХ ЛІТ» — спільноруський літописний звід, укладений на початку 12 ст. Авторство його приписують ченцю Києво-Печерського монастиря Несторові. Шевченко часто звертався до сюжетів і образів «П. в. л.». У 1836 він зробив малюнок «Смерть Олега, князя древлянського», на якому відтворено літописний епізод 977. Під час роботи в Археографічній київській комісії описував пам’ятки архітектури 11 — 12 ст., згадані в «П. в. л.», і подав істор. відомості про них. На малюнку «Кам’яний хрест св. Бориса» (1845) Шевченко зобразив хрест, поставлений 1661 на тому місці, де, за «П. в. л.», 1015 вбито Бориса — сина князя Володимира. В повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» є згадка про місце сутички між Мстиславом Удалим і Ярославом Мудрим 1024 біля міста Листвена. Літописне оповідання про одруження князя Володимира з полоцькою князівною Рогнідою Шевченко використав у поемі «Царі». Безпосередньо з «П. в. л.» поет міг ознайомитися за виданнями Іпатіївського літопису (Полное собрание русских летописей, т. 2. СПБ, 1843) та Лаврентіївського літопису (Полное собрание русских летописей, т. 1. СПБ, 1846). Шевченко читав «Историю государства Российского» М. Карамзіна (т. 1 — 12. СПБ, 1815 — 31) та ін. праці з наук. істор. літератури, в яких докладно переказується й цитується цей літописний твір.


ПОВТОРИ СИНТАКСИЧНІ — один із стилістичних засобів посилення експресивного й емоційного навантаження слів і словосполучень у поетичному тексті. П. с. широко використовував Шевченко, зокрема, щоб виділити якесь слово в реченні й надати мові психологічної напруженості. В його поетичних творах повторюються окремі слова, частини речень і навіть цілі речення. Повторювані компоненти можуть стояти поряд: «Ти все дала, тілько долі, // Долі дать не хочеш!» («Мар’яна-черниця»); можуть розділятися ін. словами: «Пишалася синами мати, // Синами вольними...» («Полякам»); вони можуть належати й до різних речень: «Мина літо, мина осінь, // Мина сьомий місяць» («Титарівна»). Своєрідним авторським стилістичним прийомом, що надає поетичному вислову великої емоційно-експресивної сили, часто виступають у поезії Шевченка такі П. с., коли наступний компонент доповнюється епітетом: «Побачите славу, // Живу славу дідів своїх» («І мертвим, і живим...»). Майстерно користується поет кільцевими П. с., в яких повторюваний компонент своєрідно обрамлює речення, починаючи й закінчуючи його: «Подай же руку козакові // І серце чистеє подай!» («Полякам»). Характерними для Шевченкової поезії є П. с. фольклорного походження, в яких другий компонент ускладнений додатковими морфемами: «Вітер віє-повіває, // По полю гуляє» («Перебендя»).

М. А. Жовтобрюх


ПОГОДІН Михайло Петрович (23.XI 1800 — 20.XII 1875) — російський історик, журналіст, публіцист офіційно-монархіч. напряму, акад. Петерб. АН (з 1841). Син кріпака. У 20 — 30-х pp. виступав як ліберально-дворянський письменник. Виявляв інтерес до творчості Шевченка. В 1843 вмістив у журналі «Москвитянин» (№11), який він видавав разом з С. Шевирьовим, позитивну рецензію Ф. Кітченка на поему «Гайдамаки». В 1854 передав через О. Бодянського«мешканцеві Мангишлаку літопис Величка» з умовою, щоб поет надсилав матеріали до журн. «Москвитянин». У 1855 у своєму журналі позитивно писав про поему «Гайдамаки». 25.III 1858 був на обіді, який М. О. Максимович дав на честь Шевченка. В 1862 брав участь у вшануванні пам’яті Шевченка в Петербурзі.


ПОГОЖЕВ Василь Миколайович (1802 — 59) — інженер-майор відомства шляхів. Знавець і любитель л-ри, музики й театру. В 40-і pp. 19 ст. влаштовував муз. вечори, в яких брали участь його дочки, які згодом стали відомими піаністками. Шевченко познайомився з П. у Петербурзі на поч. 40-х pp., бував у нього на вечорах. 18.I 1858 зустрівся з ним у Нижньому Новгороді. Поет тепло згадував П. в «Щоденнику».


ПОГОНОВСЬКИЙ (Pogonowski) Єжи (н. 30.I 1897) — польський славіст і перекладач. У статті «З історії української політичної думки» (1934) наголошував, що Шевченко закликав до польс.-укр. згоди. У статті «Про польські переклади Т. Шевченка» (1935) подав аналіз перекладів В. Сирокомлі, Л. Совінського, А. Гожалчинського та ін. Вдало переклав Шевченкові твори «На вічну пам’ять Котляревському», «Стоїть в селі Суботові» (під назвою «Суботів»), «Чигрине, Чигрине» (під назвою «Чигирин»), зберігши ритміку і розмір їх.


ПОГРЕБЕННИК Федір Петрович (н. 23.VI 1929) — український рад. літературознавець. Член КПРС з 1964. Автор праць з історії української дожовтневої та рад. л-ри, її зв’язків з слов’янськими л-рами, з питань текстології. Шевченкові присвятив статті «Всесвітня слава Кобзаря» (1962), «Еміль Дюран про Тараса Шевченка» (1964), «Шевченко йде по світу» (1967) та ін. Упорядник зб. «Світова велич Шевченка» (у співавт.; т. 3. К., 1964), «Всенародна шана» (у співавт.; К., 1967), «Співець свободи і братерства» (К., 1976).


ПОГРЕБЕННИК Ярослава Михайлівна (н. 3.I 1931) — український рад. літературознавець. Досліджує нім.-укр. літературні зв’язки, процес сприйняття й оцінки поезії Шевченка в нім. та австр. л-рах. В працях «Шевченко в ранніх німецьких інтерпретаціях» (1966), «Карл Еміль Францоз як дослідник і популяризатор Шевченка», «Деякі питання перекладу поезії Шевченка сучасними німецькими поетами» (обидві — 1969), «Юлія Віргінія — перекладачка й популяризаторка творчості Шевченка в Німеччині», «Альфред Єнсен — дослідник творчості Шевченка» (обидві — 1971) та ін. дає оцінку перекладам і дослідженням прогресивних німецьких і австрійських літераторів творчої спадщини українського поета.

Тв.: Шевченко німецькою мовою. К., 1973.


«ПОГРУДДЯ ЖІНКИ» (папір, італ. ол., 47,5 × 38) — копія, що її виконав Шевченко 1830 у Вільні з невідомого оригіналу. В л-рі є припущення, що це копія з естампного портрета видатної франц. трагедійної актриси А. Лекуврер. На рисунку написи: праворуч унизу олівцем, можливо, рукою Шевченка — «1830 Года Рисовал Тарас Шевченко», зроблений поверх стертого, в якому. за даними експертизи, прочитується: «R : V :. N.. Григорьев»; ліворуч унизу чорнилом рукою Шевченка (зроблений у Петербурзі) — «На память Александру Ивановичу Уварову Т. Шевченко», нижче — нерозбірливий напис олівцем. О. І. Уваров — знайомий Шевченка, з купецького стану, колишній власник цього рисунка. Зберігається в ДМШ.


ПОДБЕРЕЗЬКИЙ-ДРУЦЬКИЙ (Podbereski-Drucki), Друцький-Подберезький Ромуальд (1813 — 22.X 1856) — білоруський і польський літературознавець, поет і видавець. Н. у Вільні. В 1851 був ув’язнений у варшавській тюрмі за вільнодумну збірку поезій. Засланий в Архангельськ, де й помер. У 1839 в Петербурзі познайомився з Шевченком. На прохання Шевченка співав йому білоруські пісні, читав білоруські вірші Я. Барщевського. П.-Д. належить перша згадка про Шевченка в польс. періодич. виданнях. У тижневику «Tygodnik Petersburski» («Петербурзький тижневик», 1842, № 36) надрукував рецензію («Кілька слів про малярські твори в Петербурзькій академії мистецтв ...») на академічну виставку 1841, де експонувалися й картина Шевченка «Циганка-ворожка» і малюнок «Гермафродит». «Циганку-ворожку» оцінив схвально, до твору «Гермафродит» поставився критично. В 1844 у тому ж тижневику [№ 95, за (17).XII] у статті «Мальовнича Україна» схвалював намір Шевченка видавати «Живописную Украину». Дав високу оцінку Шевченкові-художнику і зазначив при цьому, що він є також і нар. поетом.


«ПОДВІР’Я НА СЕЛІ» (папір, ол., 12,7 × 20.9) — рисунок Шевченка, виконаний улітку 1845 на Україні. Ліворуч унизу дата і підпис: «1845 — Т. Шевченко». В л-рі відомий ще під назвами «Селянська будівля» й «Сільський будинок». Зберігається в ДМШ.


ПОДОЛИНСЬКИЙ Сергій Андрійович (31.VII 1850 — 12.VII 1891) — український революц. демократ, прогресивний учений, громадсько-політ. діяч, один з перших популяризаторів економічного вчення К. Маркса на Україні. Займався питаннями економіч. історії й теорії. Автор і видавець ряду соціалістичних за змістом творів. Світогляд П. формувався під впливом рос. революц.-демократич. л-ри, творів Шевченка, а також зх.-європ. соціалістич. думки. Ім’я Шевченка було відоме П. ще змалку. Близько він познайомився з творчістю поета в роки навчання в гімназії, а потім у Київ. ун-ті, де ввійшов у коло прогрес. молоді й професорів. Закінчивши ун-т, П. виїхав за кордон. Тут він познайомився з І. Франком, М. Павликом і О. Терлецьким, які багато зробили для популяризації революц. поезії Шевченка. В своїй книжці «Життя і здоров’я людей на Україні» (Женева, 1878) П., перелічуючи імена великих людей, назвав і ім’я укр. поета. Він зазначив, що Шевченко відомий далеко за межами його рідного краю. В іншій праці — «Про хліборобство» (Женева, 1877) — П. писав: «Як вдруге дійде до того, що виганятимуть панство, то не треба знову вже помилятись, як колись». І далі навів рядки з Шевченкового послання «І мертвим, і живим...» про те, що настане час, — і засяє світ ясний. І продовжив: «Навіки засяє! На віки заведеться братерство і воля...». В листі 15.V 1875 зло висміяв київських панків, які відзначали Шевченкові роковини низкою слізливих тостів «за об’єднання з меншим братом — народом» і плаксивих промов, випустивши з поля зору бунтарський характер творчості укр. поета. В 1873 в Цюріху відбувся великий шевченківський вечір, влаштований за ініціативою П. Твори П., які друкувалися в перекладі ін. мовами, знайомили зарубіжних читачів зі становищем на Україні, популяризували творчість Шевченка.

І. К. Бойко.


ПОДОРОЖІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА НА УКРАЇНУ. Поет тричі приїздив на Україну — 1843 — 44, 1845 — 47 і 1859. Перша подорож (1843 — 44) відкрила важливий період у житті й творчості поета — т. з. період «трьох літ». У цей час Шевченко стає переконаним революц. демократом і всю свою творчість підпорядковує завданням визволення народу від феод. рабства. Поет виїхав з Петербурга на Україну в 2-й пол. травня 1843 разом з Є. Гребінкою. В останніх числах травня він на короткий час приїхав у Качанівку — маєток Г. Тарновського. Тут і в сусідніх селах поет бачив панську сваволю, жорстоке знущання з кріпаків. У повісті «Музыкант» він гнівно писав: «О, если бы я имел великое искусство писать! Я написал 6ы огромную книгу о гнусностях, совершающихся в с. Качановке». В червні Шевченко приїхав до Києва. Тут познайомився з М. О. Максимовичем, В. М. Білозерським, П. Кулішем та ін. Поет здійснив поїздки по Дніпру, побував у Межигірському монастирі, зробив ряд замальовок видів Києва та його околиць, пам’яток архітектури, записав в альбом кілька нар. пісень про гайдамацьких ватажків — І. Бондаренка, Ф. Левченка, М. Швачку. В 2-й пол. червня, відвідавши Кирилівку, Шевченко виїхав на Полтавщину до маєтку батьків Є. Гребінки, а звідти разом з Є. Гребінкою вирушив у с. Мойсівку до Т. Волховської. Тут поет познайомився з колишнім декабристом О. Капністом, з О. Афанасьєвим-Чужбинським, В. Закревським, Я. де Бальменом та ін. Через кілька днів О. Капніст і Шевченко приїхали в Яготин до князя М. Рєпніна-Волконського. В липні — серпні перебував у Березовій Рудці, Линовиці, Ісківцях, Лубнах, Березані та в ін. місцях Полтавщини. У 1-й пол. вересня 1843 поет об’їхав місця, пов’язані з історією Запорізької Січі — побував на о. Хортиця, в с. Покровському, відвідав Чигирин, Суботів. 26.XI 1844 він писав Я. Кухаренкові: «Був я уторік на Україні — був у Межигорского спаса. І на Хортиці, і скрізь був...». Звідти, через Чигирин, поет знову приїхав у Кирилівку. 20.ІХ він був на хрестинах у свого брата Йосипа. З Кирилівки на поч. жовтня Шевченко знову поїхав у Березань. Тут 9.Х він написав вірш «Розрита могила», в якому узагальнив враження від поїздки по Україні. У жовтні 1843 Шевченко знову приїхав у Яготин до Рєпніних і жив тут до 10 січня 1844. Звідси він їздив у Березову Рудку до Закревських, в Андріївку до В. Рєпніна, в Ковалівку до О. Капніста і в Пирятин до матері В. Григоровича. Між поетом і В. Рєпніною встановилась сердечна дружба. В Яготині Шевченко зблизився з Р. Штрандманом — майбутнім петрашевцем, водночас підтримував стосунки з В. Закревським, І. Корбе і М. Маркевичем, які входили до «товариства мочимордія» — так називало себе жартома т-во молодих вільнодумствуючих людей. Особливо потоваришував поет з Я. де Бальменом. В Яготині Шевченко написав поему «Тризна», зробив копії портрета М. Рєпніна Волконського й намалював портрет його внуків (див. Рєпніна В. М. дітей портрет). 10.I 1844 поет виїхав з Яготина. Він побував знову в Мойсівці, в Березовій Рудці, Качанівці, у Вейсбахівці — маєтку І. Корбе, в Києві на контрактовому ярмарку і втретє — короткий час — у Кирилівці. Під час перебування на Україні Шевченко виконав малюнки — «Селянська родина», «На пасіці», «Сліпий» («Невольник»), «Вдовина хата на Україні», «Хата батьків Т. Г. Шевченка в с. Кирилівці», серію портретів (Г. Закревської, П. Закревського, Маєвської, Р. Лукомського) і автопортрет. Ці твори свідчили про демократичне спрямування його малярства, про становлення методу критичного реалізму в творчості художника. Подорожуючи по укр. містах і селах, тісно зв’язаний з народом, глибше вивчивши його історію, Шевченко задумав видати серію малюнків «Живописная Украина». Цей задум він почав здійснювати, повернувшись до Петербурга у 2-й пол. лютого 1844.

Друга подорож. Весною 1845, після закінчення Академії мистецтв у Петербурзі, Шевченко звернувся до Ради Академії з проханням видати йому подорожній білет для виїзду на Україну. В білеті, виданому 25.III, зазначалося, що Шевченко вирушає в «малороссийские губернии для художественных занятий». Він проїздив через Москву, де зустрівся з М. С. Щепкіним і О. Бодянським. Далі його шлях пролягав через Подольськ, Тулу, Орел, Кроми, Есмань, Глухів і Кролевець. У Кролівці Шевченко на кілька днів зупинився в повітового лікаря Ф. Рудзинського, тут намалював портрет його сина (див. Рудзинського Йосипа Федоровича портрет). Потім поїхав у с. Мар’янське в маєток О. Лук’яновича, який запросив Шевченка намалювати його портрет (див. Лук’яновича Олександра Андрійовича портрет). Але виконання цього замовлення було відкладено на осінь. Шевченко подорожував по Полтавщині, побував у Решетилівці, Полтаві й Василівці, в селах Старих Санжарах і Білику. Є припущення, що в цей час він відвідав і Кременчук. У червні поет деякий час жив у Києві, де познайомився з представниками гуртка молоді, яка прагнула до просвітительської діяльності серед народу. Можливо, завдяки М. Максимовичу Шевченко дістав від Київської археографічної комісії неофіційне доручення змальовувати істор. та архітектурні пам’ятки. В липні 1845 Шевченко відвідав Прилуки, звідти їздив у Густиню малювати Густинський монастир, де був похований М. Рєпнін-Волконський. Деякий час поет жив у маєтках Галаганів у Сокиринцях і Дігтярях. У маєтку П. Галагана — Дігтярях слухав гру талановитого кріпака-скрипаля Артема Наруги, який потім, можливо, став для Шевченка прообразом скрипаля Тараса в повісті «Музыкант». У 20-х числах липня поет побував на Іллінському ярмарку в Ромнах, де познайомився з укр. актором К. Солеником і поміщиком А. Родзянком. Родзянко запросив поета до себе в гості в с. Веселий Поділ. Тут Шевченко намалював портрет молодшого сина поміщика (див. Родзянка Гаврила портрет). Звідси виїжджав у поблизькі села Вишняки, Платонівку й Заїчинці та інші. У Веселому Подолі Шевченко познайомився з чехом-композитором В. Єдлічкою, від якого почув багато розповідей про гуситські війни, про життя чес. народу. Це згодилося йому в роботі над поемою «Єретик». З Веселого Подолу виїхав несподівано: його обурила нелюдська розправа поміщикового дворецького з кріпаками. У серед. серпня 1845 Шевченко приїхав у Переяслав до свого давнього приятеля — лікаря А. Козачковського. Тут він часто зустрічався з молоддю, разом із своїми молодими друзями їздив у навколишні села — В’юнище, Андруші, Монастирище, відвідав і Трахтемирів. Переправившись через Дніпро, він прибув у Потік — маєток В. Тарновського (старшого). Тут жив понад два тижні, намалював автопортрет, який подарував Н. Тарновській. У 2-й пол. вересня Шевченко через Богуслав поїхав у Кирилівку. Поета гнітило тяжке життя його родичів і односельців, обурювали неправда і неволя, що панували на батьківщині. Свої почуття він відверто висловлював у розмовах з селянами. Поет читав їм свої вірші, сповнені гніву проти панів, закликів до боротьби проти кріпацтва і самодержавства. З Кирилівки Шевченко їздив у Зелену Діброву до сестри Катерини. Відвідав поет і Чигиринщину. Збереглися його малюнки «Чигрин з Суботівського шляху», «Богданові руїни в Суботові» та ін. Потім Шевченко поїхав у Миргород, де жив у свого давнього знайомого П. Шершевицького. Тут 4.X написав вірші «Не завидуй багатому», «Не женися на багатій». За завданням Київської археографічної комісії побував у Багачці, Василівці й Устивиці, збирав відомості про істор. пам’ятки, оглядав руїни старовинних укріплень і сторожові могили, про які згодом писав у своїх творах. Найдовше він жив у О. Лук’яновича в с. Мар’янському, де намалював портрети членів його сім’ї, в т. ч. Лук’яновича Олександра Андрійовича, і написав поеми «Єретик», «Сліпий», вірш «Стоїть в селі Суботові». Бував поет і в навколишніх селах, близько спілкувався з селянами, розпитував їх про життя, записував нар. пісні. В розмові з дворовими людьми розповідав їм про героїчне минуле укр. народу, про його боротьбу проти панів, проти польських і турецьких загарбників. 23.Х він повернувся до Миргорода. У кінці жовтня Шевченко відвідав Лубни, оглянув монастир та ін. пам’ятки архітектури, записав відомості про них, а потім разом з О. Афанасьєвим-Чужбинським на кілька днів поїхав в Ісківці. Наприкінці жовтня — в листопаді поет жив у Переяславі в А. Козачковського. Тут він написав поеми «Наймичка», «Кавказ». За завданням Археографічної комісії змальовував і описував істор. та археол. пам’ятки, а в навколишніх селах записував нар. пісні. У грудні близько двох тижнів поет жив у поміщика С. Самойлова в с. В’юнищі. Тут створив «І мертвим, і живим...», «Холодний Яр», «Псалми Давидові», «Маленькій Мар’яні», «Три літа». Наприкінці грудня, тяжко хворий, повернувся в Переяслав і тут 25.XII написав «Заповіт». Новий, 1846, рік Шевченко зустрів у А. Козачковського в колі своїх переяславських друзів. 12.I був у с. Мойсівці на іменинах Т. Волховської, де побачився з В. Забілою, М. Маркевичем, В. Закревським та ін. У лютому він їздив у Ісківці до О. Афанасьєва-Чужбинського, якого запросив подорожувати разом по Україні, де мав вивчати істор. і археологічні пам’ятки. Вирушили вони в середині лютого в Чернігів через Лубни, де в цей час був ярмарок, Прилуки й Ніжин. У Лубнах на Шевченка звернув увагу городничий Андрєєв і послав на нього донос у Петербург як на бунтівника. У Ніжині Шевченко і О. Афанасьєв-Чужбинський на кілька днів затрималися. Тут поет познайомився з М. Гербелем, який пізніше перекладав його твори рос. мовою, і записав йому в альбом перші чотири рядки вірша «Гоголю». У Чернігові Шевченко й О. Афанасьєв-Чужбинський були у лютому — березні. Шевченко вивчав архітектурні пам’ятки міста, малював портрети. З Чернігова він їздив у Седнів до А. Лизогуба, намалював його портрет і портрет І. Лизогуба, акварелі «Коло Седнева», «Чумаки серед могил» і сепію «В Седневі». По дорозі з Чернігова до Києва заїхав у с. Марківці в маєток Катериничів, де виконав кілька портретів членів їхньої сім’ї (див. Катериничів портрети). Наприкінці березня або на поч. квітня Шевченко прибув до Києва. Тут він жив кілька місяців. На цей час припадає знайомство й зближення поета з багатьма членами Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема з М. Костомаровим. Шевченко відвідував літ. вечори у В. Тарновського (старшого), читав там свої нові твори. Як співробітник Археографічної комісії в червні — липні разом з художником О. Сенчилом-Стефановським брав участь у розкопках могили Переп’ятихи поблизу Фастова. В липні — серпні у Києві поет написав «Лілею» і «Русалку». У вересні 1846 Київська археографічна комісія доручила Шевченкові обстежити істор. пам’ятки Київщини, Волині і Поділля. На поч. жовтня він був у Кам’янці-Подільському, зустрівся з П. Чуйкевичем, який записав в альбом поета кілька нар. пісень, зокрема пісню про У. Кармалюка. Тривалий час поет перебував у Почаєві, малював монастирські будівлі. Звідси він їздив у Кременець, Острог, Дубно й Корець, про що пізніше згадував у повістях «Варнак» та «Прогулка с удовольствием и не безморали». Наприкінці жовтня через Новоград-Волинський і Житомир повернувся до Києва і почав клопотатися про призначення його вчителем малювання в Київ. ун-ті (21.II 1847 його затвердили на цій посаді). 9.I 1847 Шевченко поїхав у Борзну, де зустрівся з В. Забілою і деякий час жив на його хут. Кукуріківщині. Потім відвідав Білозерських у їхніх маєтках Мотронівці і Миколаєві, а також Сребдольських на хут. Сороці, де виконав Сребдольської Юлії Григорівни портрет. З Борзни Шевченко їздив у Седнів до Лизогубів, де працював над поемою «Осика» і написав передмову до нового видання своїх творів, які готував до друку. Кілька днів жив у с. Бігачі у князя М. Кейкуатова, намалював портрет його дружини та дітей. 5.IV 1847, коли Шевченко вертався до Києва, на правому березі Дніпра його заарештували в справі Кирило-Мефодіївського товариства й відправили до Петербурга.

Третя подорож. Весною 1858 Шевченко, повернувшись із заслання до Петербурга, почав наполегливо клопотатися про дозвіл поїхати на Україну. Після тривалих зволікань поетові, нарешті, видали свідоцтво на «вільний проїзд» у Київську, Чернігівську й Полтавську губернії. За ним було встановлено найпильніший поліцейський нагляд. 25.V 1859 він вирушив з Петербурга. До Москви їхав поїздом, а звідти разом з поміщиком Д. Хрущовим — поштовим екіпажем через Тулу, Орел і Курськ. На поч. червня поет був уже в Сумах. Кілька днів пробув у Лихвині в маєтку Д. Хрущова, де познайомився з художником-аматором О. Цеге фон Мантейфелем та укр. поетом-романтиком М. Петренком. Був на хут. Нові. 9.VI у Лебедині відвідав братів О. і М. Залеських. 10.VI приїхав у Пирятин, спинився у П. Мокрицького-Таволги. Написав вірш «Ой маю, маю я оченята». 12.VI Шевченко — вже в Переяславі у А. Козачковського. Разом з ним їздив у с. Козинці, звідки по Дніпру поплив у с. Прохорівку до М. Максимовича, прожив у нього більше тижня. Тут спілкувався з простими людьми, розповідав їм про минуле України і «що далі буде на світі». На Михайловій Горі Шевченко створив кілька малюнків, зокрема Максимовича Михайла Олександровича портрет та портрет його дружини, кілька ескізів наддніпрянських краєвидів. Прохорівку поет залишив не пізніше як 26.VI, бо наступного дня приїхав у Кирилівку, проїздом був кілька годин у Млієві, відвідав цукровий завод Яхненків і Симиренка, а через кілька днів він приїхав сюди на довший час. У Кирилівці Шевченко гостював у братів Микити і Йосипа, у сестри Ярини, зустрічався з друзями дитинства. В бесідах мова йшла про тяжку долю односельців, про жадану волю. 28.VI поет виїхав у Корсунь до свого троюрідного брата В. Г. Шевченка, по дорозі заїздив у с. Моринці. В Корсуні поет жив кілька днів, щодня бував у поміщицькому парку, робив там замальовки. Як і скрізь, тут за поетом-революціонером пильно стежила місцева поліція. Земські справники Канівського й Черкаського повітів, станові пристави та їхні підопічні донощики старалися вислужитися й тримали Шевченка під неослабним наглядом. Він шукав над Россю і Дніпром ділянку землі, щоб оселитися. Таке місце знайшов між Каневом і с. Пекарями в Межиріцькому маєтку поміщика Н. Парчевського. 10.VII поет разом з управителем маєтку В. Вольським, землеміром І. Хілінським і селянином Т. Садовим приїхали в с. Пекарі, щоб обміряти ділянку землі, яку Шевченко мав намір придбати. Брат управителя привіз із собою на місце ділянки шляхтича А. Козловського. Той завів провокаційну суперечку з поетом на богословську тему, викликавши його на неортодоксальні висловлювання щодо релігії. Про це було повідомлено земського справника, й той вирішив затримати поета й провести слідство.

13.VII поет цілий день марно чекав Парчєвського, щоб оформити купівлю ділянки. 15.VII приїхав у с. Пекарі, переправився через Дніпро й вирушив у Прохорівку на хутір Максимовичів. Поблизу їхнього саду Шевченка наздогнав становий пристав Ф. Добржинський з десяцькими та соцькими, заарештував його і доставив у Мошни. Наступного дня поета допитували черкаський земський справник В. Табачников і жандармський поручик О. Крижицький, звинувачуючи його в блюзнірських і протиурядових висловлюваннях. В. Табачников повідомив про арешт поета київського генерал-губернатора І. Васильчикова і київського цивільного губернатора П. Гессе, а поки що дав розпорядження тримати заарештованого в квартирі станового пристава під особливим наглядом. 18.VII Шевченка з Мошнів доставили в Черкаси. Тут він написав вірші «Колись дурною головою» і «Сестрі». 22.VII Табачников знову відправив Шевченка в Мошни. 26.VII заарештованого поета за розпорядженням І.Васильчикова під вартою відправили до Києва у відання київського старшого поліцмейстера. 30.VII 1859 Шевченко прибув до Києва. Спочатку поет оселився у Ю. Ботвиновського, який узяв його на поруки з поліції, через деякий час перейшов жити до свого давнього знайомого І. Гудовського, а згодом переїхав до В. Нашковської на Пріорку. В Києві зустрічався з І. Сошенком, М. Чалим, І. Юскевичем-Красковським, О. Сенчилом-Стефановським. І. Васильчиков наказав старшому поліцмейстерові тримати Шевченка в Києві під наглядом поліції, зобов’язавши чиновника для особливих доручень М. Андріевського допитати поета. М. Андрієвський повів розслідування так, ніби вся ця справа Шевченка — непорозуміння, спричинене значною мірою поведінкою шляхтича А. Козловського. Поетові запропонували виїхати до Петербурга.

На світанку 14.VIII поет вирушив до Петербурга, не полишаючи твердого наміру повернутися на Україну й оселитися тут. Проте він не знав, що І. Васильчиков у донесенні шефові жандармів писав про небажаність оселення Шевченка на Україні. Не пізніше як 16.VIII поет прибув у Переяслав і спинився на дві доби у А. Козачковського. 19.VIII він виїхав з Переяслава поштовим трактом через Яготин і Пирятин, а 20.VIII уже був у Прилуках, звідки, не затримуючись, поїхав у Качанівку, де його зустрів В. Тарновський (молодший). 21.VIII вранці виїхав звідси й надвечір був у с. Гирявці, відвідав А. Лазаревську, яку знав лише з розповідей її синів. Сюди приїхав і її син Ф. Лазаревський. Шевченко намалював портрет А. Лазаревської (див. Лазаревських портрети), записав у її альбом вірш «Садок вишневий коло хати». 25.VIII поет разом з Ф. Лазаревським виїхав з Гирявки. Пізно ввечері вони прибули до Кролівця, ночували у сестри Лазаревських Г. Огієвської. Вранці поїхали далі на Глухів. Ночували під Єльськом, а другого дня Шевченко поїхав до Москви. В Москві поет пробув кілька днів, спинявся в М. С. Щепкіна. 6.IX виїхав з Москви й наступного дня прибув до Петербурга.

Після третьої подорожі на Україну Шевченко ще гостріше, ще непримиренніше, ніж раніше, викривав кріпосників, «царів і царят», їхніх вірнопідданих слуг, «пілатів», які розпинають закріпачений люд, викривав церкву, таврував ганьбою попів. Про це свідчать такі його твори, як «Марія», «Подражаніє Ієзекіїлю», «Осії глава XIV», «Світе ясний! Світе тихий!», «Хоча лежачого й не б’ють», «О люди! люди небораки!» та ін., які мали велике значення для справи революц. демократії, для укр. і загальноросійського визвольного руху, для розуміння особливостей класової боротьби на Україні. Після цих його відвідин України ще ближчими стають взаємини братерства й товариськості між ним і вождями рос. і польс. революц. демократії.

Літ.: Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814 — 1963. К., 1963; Ткаченко М. М. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка К., 1961; Кирилюк Є. П. Шабліовський Є. С. Шубравський В. Є. Т. Г. Шевченко. Біографія. К., 1964; Жур П. Третя зустріч. К., 1970.

П. В. Жур.


ПОДРАЖАНІЄ, наслідування — різновид творчості, коли письменник для передачі своїх думок, почуттів, переживань і настроїв знаходить відповідник у якомусь чужому творі. Цей твір або навіює тему, образи й мотиви, або підказує форму втілення власної теми, так чи інакше стимулюючи й спрямовуючи оригінальний творчий процес. П. може реалізуватися в різних видах і жанрах мистецтва. В поезії воно часто межує з перекладом і переспівом (див. Переспіви та переклади Т. Г. Шевченка), з стилізацією, пародією. Форма П. характерна для творчості Шевченка. Його ранні думки є своєрідним наслідуванням однотемних і одномотивних народних пісень та віршів-елегій українських поетів. Елементи П. є в багатьох Шевченкових творах різних жанрів (напр., у баладах, посланнях, наслідуваннях нар. дум і пісень, зокрема в поемі «Сліпий», і, певною мірою, в повістях). У поезії Шевченка ця форма творчості безпосередньо виявилася в «Псалмах Давидових», «Подражанії Ієзекіїлю», «Подражанії 11 псалму», «Подражанії сербському», «Подражанії Едуарду Сові» тощо. Як об’єкт поетичного наслідування Шевченко широко використовував Біблію. Творче наслідування характерне й для ранньої малярської творчості Шевченка.


«ПОДРАЖАНІЄ ЕДУАРДУ СОВІ» — вірш Шевченка, написаний 1859 у Петербурзі. Автограф (з датою 19.XI 1859) у «Більшій книжці». У відділі рукописів Центральної наукової б-ки АН УРСР зберігається ще один автограф твору, подарований П. Кулішеві, з авторською датою 22.XI 1859. Наявні в ньому різночитання не дають підстави вважати його новою редакцією вірша. Надруковано вперше в журн. «Основа» (1862, № 2). Твір має виразні народнопісенні риси, відображає настрій самотності, сподівання поета одружитися. Протягом тривалого часу вважалося, що вірш є наслідуванням вар. пісні зі збірки Я. Чечота і лише присвячений Антонію Сові (Е. Желіговському). Білоруські дослідники А. Мальдіс та Е. Мартинова документально довели, що справді поезія Шевченка є наслідуванням пісні сватів з ненадрукованої драми Е. Желіговського «Зорський» (зберігається в Ін-ті літературних досліджень у Варшаві), відомої поетові в рукопису.

Літ.: Мальдіс А. Й., Мартинова Е. М. Творча співдружність революційних демократів (Шевченко і Желіговський). «Радянське літературознавство», 1964, № 2; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.


«ПОДРАЖАНІЄ ІЄЗЕКІЇЛЮ» — вірш Шевченка, написаний 6.I 1859 у Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Надруковано вперше в «Записках Наукового товариства імені Шевченка» (1901, т. 39, кн. 1) за списком, що його О. Кониський знайшов у паперах Л. Жемчужникова. Текст першодруку має незначні відміни від тексту «Більшої книжки». Твір — поетична варіація за мотивами 19 глави біблійної книги пророка Ієзекіїля, що тлумачить страждання ізраїльтян у вавілонському полоні як кару за гріхи можновладців. У «П. І.» Шевченко розмірковує над істор.-філософською проблемою взаємин між «владиками» і «людьми» (типова для Шевченка-революціонера логіка: владики — не люди). Його істор. передбачення пройнято революц. оптимізмом. Поет закликав пророка «восплакати» «і о князях, і о вельможах, і о царях», проректи неминучість їхньої загибелі. Владики постають у творі в образах біснуватих, диких, лютих «львичищ», «щенят зубатих», «шулік» — тобто всього лихого, хижого; люди — в образах «незлобних, праведних дітей», «курчат у бур’янах» — беззахисних жертв хижих свавільників. Але пророк бачить, що владик чекає така сама доля, як і скаженого львичища, якого підстерігають, заковують у пута і, вправивши в щелепи вудила, одводять «на каторгу», садять «в тюрму глибоку». Шевченко має тут на увазі не конкретних царів, а «самодержавних владик» взагалі. Він переконаний, що їхній корінь уже «гнилий», «червивий», «малий», «худосильний», що з ходом історії «потроху» минають «дні беззаконія і зла», що незабаром «дихне вітер з поля», який «погне і полама» самодержавну «своєволю», а люди, поправши деспотизм, замість грізного левиного рику, від якого тряслася й трепетала земля, почують нікчемний, довгий і поганий «самодержавний плач».

Літ.: Івакін Ю. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 pp. К., 1968.

В. І. Крекотень.


«ПОДРАЖАНІЄ 11 ПСАЛМУ» — вірш Шевченка, написаний 15.II 1859 в Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Вперше надруковано в журн. «Основа» (1861, № 10) під редакторською назвою «Прочитавши 11-й псалом». Вірш продовжує Шевченків цикл «Псалмів Давидових», створений 1845. Поет наслідував текст псалма — він зберіг не тільки розвинуті в ньому основні мотиви соціально-моральної критики, а і його образи. Проте це — не переклад і не переспів псалма, а саме «подражаніє». Біблійну соціально-моральну критику «неправедних» Шевченко переніс на свою сучасність. Він провіщав майбутню перемогу добра над злом, трудящих над гнобителями. Слова «Я на сторожі коло їх поставлю слово» набули характеру декларації письменника про мету й суспільне значення літ. творчості.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 pp. К., 1968.


«ПОДРАЖАНІЄ СЕРБСЬКОМУ» — вірш Шевченка, написаний 4.V 1860 у Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Назву й перші вісім рядків записано рукою поета, дальші дванадцять — О. Лазаревського. Вперше твір надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Поезію написано під враженням серб. нар. пісень із збірки В. Караджича «Сербські народні пісні». Ще до Шевченка серб. нар. пісні використовували рос. поети, зокрема М. Щербина (поема «Йово й Мара») і А. Майков («Сербська пісня»). Шевченко був знайомий з цими творами, отже і вони (а, особливо, «Сербська пісня» А. Майкова, яка, в свою чергу, є наслідуванням серб, пісні «Дјевојка і конь момачки» із зб. В. Караджича) могли безпосередньо вплинути на поета. Він творчо використав як серб. оригінальні пісні, так і рос. наслідування. У «П. с.» поет поєднав вирази й образи, характерні для укр. пісень, з серб. фольклорними мотивами. «П. с.» органічно поєднується з творами Шевченка про дівочу долю.

Літ.: Недић В. Једансрпски мотив у Шевченка. «Зборник Матице Српске за књижевност и језик», 1955, кн. 3; Айзеншток І. Я. «Подражаніє сербському» Т. Шевченка. В кн.: Збірник праць восьмої наукової шевченківської конференції. К., 1960; Прийма Ф. Я. Джерело Шевченкового «Подражанія сербському». «Радянське літературознавство», 1964, № 6.

І. Я. Айзеншток.


ПОЕЗІЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Поезія — найвизначніший внесок поета в художню скарбницю українського народу і всього людства. П. Ш. рідна всім слов. народам і близька народам усього світу. Своїм «Кобзарем» Шевченко порушив найістотніші питання епохи. Він писав про царизм і кріпосництво [«Сон» («У всякого своя доля»), «О люди! люди небораки!», «І виріс я на чужині» та ін.], про релігію як ідеологічну підпору системи феодального гноблення («Кавказ», «Якби ви знали, паничі», «Юродивий» та ін.). П. Ш. стрясала самі основи старого ладу й розкривала його істор. приреченість. Зростання Шевченка як поета і революціонера відбувалося разом з розгортанням визвольного руху, водночас із розвитком передової суспільної думки в Росії (див. Всеросійська революційна демократія і Т. Г. Шевченко, Суспільно-політичні погляди Т. Г. Шевченка, Філософські погляди Т. Г. Шевченка). В перший період літ. діяльності поета (1837 — 43) становлення П. Ш. відбувалося головно на грунті традицій революц. романтизму в укр. та ін. братніх слов. літературах. Водночас вона збагатила романтизм новими надбаннями (див. Романтизм Шевченка-письменника). Оспівуючи героїчне минуле укр. народу, підносячи в істор. поемах і посланнях ідею революц. боротьби, протестуючи в баладах і піснях проти кривдження людської особистості, Шевченко вже в цей період оспівав у своїй творчості пригноблені народні маси («громаду в сіряках»), а в основу поетики творів поклав поетику фольклору. Ще в ранній творчості Шевченка був явно помітний потяг до реалізму («Катерина», реалістичні тенденції в ранніх поемах і баладах), але визрівання реалізму поета відбулось у період «трьох літ». З серед. 40-х pp. і до кінця літ. діяльності міцніє його революц.-демократичний і матеріалістичний світогляд, розвивається й збагачується критичний реалізм на основі досвіду митців просвітительського реалізму в укр. літературі, надбань критичного реалізму в рос. літературі й у зв’язку з розвитком революц.-демократичної, суспільно-політичної та естетичної думки в Росії. Поет зосереджує свою увагу на аналізі явищ тогочасності, розглядає їх у соціальному аспекті. Провідне місце в її. Ш. все більше посідають гнівна, картаюча сатира й відверті заклики до революц. виступів. Значна частина його творів призначалася для нелегального поширення (див. Списки творів Т. Г. Шевченка). В поезіях автобіографічного плану проступає образ поета-революціонера, розкривається чимало сторінок його особистого життя, трагічного й героїчного. В П. Ш. широко представлена пісенна лірика, позначена глибиною соціального й психологіч. аналізу людських взаємин і характерів. Найвище піднесення революц. пафосу характерне для літ. творчості Шевченка останніх років життя (1857 — 61). Гнівний протест проти соціального й над. гноблення — провідний мотив усієї П. Ш. З ідейним зростанням поета й цей мотив еволюціонував від елегійних настроїв, од згадок про те, як запорожці «добували і славу, і волю», як гайдамаки боролися за права знедоленого люду («Іван Підкова», «Гайдамаки»), до революц. закликів «миром, громадою обух сталить» та порвати кайдани і вражою злою кров’ю окропити волю («Я не нездужаю, нівроку», «Заповіт»). У творах Шевченка 40-х pp. таврування самодержавства, протест проти соціальної нерівності, заклики до збройної боротьби, гнівне викриття удаваного патріотизму й народолюбства укр. панства ще поєднуються з звертанням до ліберальної інтелігенції: «обніміте ж, брати мої, найменшого брата» («І мертвим, і живим...»). Деякі дослідники трактують це звертання як вияв політ. незрілості поета на той час (1845). Правильніше розглядати його в зв’язку зі своєрідністю істор. моменту, з особливостями розвитку суспільної думки в Росії й на Україні. В 40-і pp. 19 ст. демократична й ліберальна частини інтелігенції царської Росії, виступаючи проти царизму й кріпосництва, часто діяли спільно (напр., у Кирило-Мефодіївському товаристві, в гуртку петрашевців, у редакції «Современника»). Шевченко в цей час звертався до панівлібералів: «Схаменіться! будьте люди», і водночас застерігав, що «настане суд» і «розкуються незабаром заковані люде»; провіщав прихід нового суспільства внаслідок революц. повстання («Заповіт», «Псалми Давидові»). Визрівання й утворення революц. ситуації в Росії кін. 50-х — поч. 60-х pp. дало поетові нову наснагу для творчості. З новою силою залунали в ній заклики до повалення царизму і знищення кріпацтва («Я не нездужаю, нівроку», «І тут і всюди : скрізь погано», «О люди! люди небораки!» та ін.). Поет нищівно розвінчує церкву як ідеологічну підпору тогочасного державного й суспільного ладу («Юродивий», «Світе ясний! Світе тихий!»), а ліберальне панство, «землячків» таврує як силу, ворожу народові й Україні («Бували войни й військовії свари», «Осії глава XIV»).

Істор. доля рідного народу хвилювала Шевченка все його життя. П. Ш. наскрізь пройнята почуттям безкорисливого служіння батьківщині й рідному знедоленому народові. На світанку своєї літ. творчості поет розкривав очі землякам на поневолення мас: Україна «сиротою понад Дніпром плаче», прагнув оживити славу минулого. Однак ранні погляди незабаром переоцінюються, й поет пише про разючі класові суперечності на Україні в минулому й сучасному, про те, що «гірше ляха свої діти її розпинають». Рідна земля постає перед очима Шевченка виповненою болючими контрастами, як «світ тихий, край милий», але сплюндрований; як «край прекрасний, розкошний, багатий», але діти якого «в кайданах мовчать». Він оспівує «найкращеє село», те, де мати повивала його немовлям, і скрушно зазначає, що нині «аж страх погано у тім хорошому селі» («І мертвим, і живим...», «Розрита могила», «Іржавець», «І виріс я на чужині»). Тепер він висуває нові ідеали. В майбутньому батьківщина уявляється йому оновленою, де«врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати», де народ, порвавши кайдани і «вражою злою кров’ю» окропивши волю, побудує нове суспільство («Заповіт», «І Архімед і Галілей», «Ісаія. Глава 35»). Майбутнє України Шевченко пов’язує зі зростанням свідомості нового покоління народних мас, яке «розтрощить трон» і добуде для укр. народу волю і щастя в сім’ї вольній, новій. Долю батьківщини він тісно пов’язує з революц. оновленням сус, пільства й відображує це в своїй поезії. Патріотичні мотиви П. Ш. зливаються воєдино з мотивами дружби народів. Поет мріяв, «щоб усі слав’яне стали добрими братами» («Єретик»). Він уславив борців за волю укр. народу і поряд з ними звеличив рос. революціонерів-декабристів, нескорених горців Кавказу та героя нац.-визвольної боротьби чеського народу Яна Гуса («Сон», «Юродивий», «Неофіти», «Кавказ», «Єретик»). Щирою й задушевною була дружба письменника з польс. політ. засланцями. Він тепло оспівав її у вірші «Полякам». З симпатією й прихильністю писав Шевченко про гноблений люд різних національностей («У бога за дверми лежала сокира»). Як справжнього поета-патріота, його хвилювало питання про долю й шляхи розвитку укр. л-ри. Відгуки в тогочасній пресі на перше видання «Кобзаря» засвідчували визнання таланту автора, але деякі реакційні органи («Библиотека для чтения», «Сын отечества», «Северная пчела» та ін.) водночас підкреслювали, що поет пише наріччям, приреченим на відмирання. Цим поширеним тоді в реакц. колах поглядам на укр. мову й л-ру Шевченко дав гостру відсіч. Оцінивши їх як «раду лукаву», як «розумне... слово брехнею підбите», він у вступі до «Гайдамаків» з гідністю заявив: «Буде з мене, поки живу, і мертвого слова». П. Ш. переконливо довела невмирущість укр. л-ри, її право на помітне місце серед літератур світу. Центральний герой П. Ш. — народ, гноблений, скривджений панами, але життєздатний, працьовитий, поетичний і добросердий. Шевченкові персонажі діють у драматичних колізіях, які найбільше хвилювали поета. Він зупиняє свою увагу, насамперед, на жорстокій експлуатації кріпаків панами, на насильстві, сваволі, знущанні. Тому героями цих драм. епізодів є жертви дикої сваволі панів, найчастіше покритки (образи трагічного плану), борці проти насильства, народні месники (образи героїчного плану), знедолені сироти, безталанні дівчата, молодість яких минає в наймах, одинокі матері-вдови (образи, сповнені печаллю). П. Ш. змальовує велику драму підневільного люду. Так, розповіді про долю покриток у поемах «Катерина», «Наймичка», «Слепая», «Відьма» та в низці віршів емоційно забарвлені і водночас супроводяться ліричними відступами, звертаннями, риторичними запитаннями й вигуками: «Катерино, серце моє! // Лишенько з тобою! // Де ти в світі подінешся // З мадим сиротою?» («Катерина»); «Як їх називати, // Отих твоїх безталанних // Дівчаток накритих...», «Поки пани в селах, // Будуть собі тинятися // Покритки веселі // По шиночках...» («Якби тобі довелося»). До яких худож. висот піднісся Шевченко, змальовуючи цих страдниць, показує трагічно-величний образ Ганни, матері-покритки, яка «каралась весь вік в чужій хаті»! куди привели її високі материнські почуття (поема «Наймичка»). Образи самовідданих матерів належать до найсильніших і найзворушливіших у худож. спадщині поета (див. поеми «Сова», «Неофіти» й «Марія» та вірші «Ой крикнули сірії гуси», «У нашім раї на землі»). Скорботою й печаллю овіяні образи знедолених, виведені в ліричних віршах, баладах і поемах Шевченка. Найчастіше — це сироти, приречені на поневіряння, позбавлені ласки й піклування близьких. Ці постаті особливо дорогі поетові. Вони нагадували йому власне дитинство. «Мені здається, що се я, // Що це ж та молодість моя», — зазначив він, малюючи хлопчика-сироту, що «мов одірвалось од гіллі, // Одво-однісіньке під тином // Сидить собі в старій ряднині» («І золотої й дорогої»). В ліричних творах поета звучить скарга на сирітську долю самітньої дівчини («Ой одна я, одна», «Нащо мені чорні брови», «Якби мені черевики» та ін.), одинокого парубка («Тяжко-важко в світі жити», «Як маю я журитися»). В ліричному плані постають образи малого Івася («Катерина»), дівчини-сирітки («На Великдень, на соломі»). З симпатією говорить поет про Ярему в поемі «Гайдамаки». Ярема — «сирота убогий», в якого «ні сестри, ні брата, нікого нема», «сіромаха», «попихач» і водночас — «сирота багатий», бо в нього «є з ким заплакать, є з ким заспівать», є серце дівоче, якому він близький, милий. Ще в молоді роки поета полонили героїчні постаті борців «за святую правду-волю», за «закований у... кайдани народ темний» («Холодний Яр»). Їхні дії для Шевченка — священні, але це ще постаті минулого, пам’ять про яке нащадки повинні свято берегти. Народних месників свого часу поет виводить як протестантів проти соціальної несправедливості («Варнак», «Ой виострю товариша», «Якби тобі довелося») і своє прихильне ставлення до них підкреслює звертаннями й епітетами: «сивий брате», «месник святий». По-новому звучить героїчний мотив у творах, де змальовано образи революц. борців. Галерею цих образів відкриває проповідник волелюбних ідей, герой поеми «Тризна». Він закликав «стать за народ и зло казнить», виступити за «обще благо» проти «сонма народных палачей», тиранів, життя «пожертвовать отчизне». В цих ідеях і в заклику до жертовності явно відчутні традиції декабристів. «Тризну» ріднять з декабристською поезією також романтичний образ її героя і стиль. Виразніше окреслено образ революц. борця в поемі «Сон» («У всякого своя доля»). В героїчно-піднесеному тоні поет звеличує його, називаючи «царем всесвітнім», «царем волі». Поет захоплений стійкістю й незламністю революціонера, який «В муці, в каторзі не просить, // Не плаче, не стогне!», й закликає його ширити свої ідеї, вірить, що вони «зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!». Як «невольників святих», як «споборників святої волі» згадано в уривку «Юродивий» переслідуваних революціонерів і, зокрема, «святого лицаря», що дав у церкві ляпаса царському сатрапові. Епітет «святий» не раз повторюється і в поемах «Неофіти» та «Марія». Він засвідчує, якими почуттями були овіяні постаті революціонерів у Шевченка. Персонажі поем «Неофіти» і «Марія» осяяні ідеями нового етапу визвольного руху, що настав у 2-й пол. 50-х pp. 19 ст. Особливо ж сильним образом революц. борця є ліричний герой віршів і деяких поем («Сон», «Царі» та ін.). їхній революц. пафос іде з джерел народного гніву на гнобителів, іде від народних прагнень до волі й робить думки цих творів співзвучними визвольним ідеям і прагненням рос. революц. демократії. В П. Ш. виражено віру автора в силу народу, в його здатність побороти владу «катів людських» і побудувати нове суспільство, велику, вільну, нову сім’ю. Ця віра породила не тільки сповнену гніву й палких закликів до боротьби громадянсько-політичну лірику, а й поетичні картини щасливого життя. Не випадково, перебуваючи в ув’язненні в казематі «Третього відділу» й на засланні, Шевченко створив такі світлі картини життя народу, як «Садок вишневий коло хати», «І досі сниться: під горою», та образи молоді, які виступають у віршах «Зацвіла в долині», «У перетику ходила» й «Утоптала стежечку». Вони з’явилися на грунті мрій поета про щастя народу, про його майбутнє. Образи людей з народу, виведені в П. Ш., протиставлені гнобителям, панам-кріпосникам і царям. З обуренням поет розповідає про хижацький кріпосницький визиск селян, про необмежену сваволю панів, про жорстокі знущання з кріпаків. Постаті визискувачів Шевченко виводить у сатиричному плані, художні узагальнення будує, добираючи гострі ситуації, підкреслюючи певні риси характерів. Для прикладу можна згадати панів-кріпосників з таких поем: «Княжна», «Відьма» і «Марина». Риси хижаків, самодурів поет загострив, і це загострення збільшує силу викриття кріпосницького ладу, надає художнім узагальненням великої конденсованості. Поет не обминув і панів-лібералів, які мали «славу» народолюбців. Він показав кричущі суперечності між їхніми словами й ділами. Ще в посланні «І мертвим, і живим...» викрито псевдовільнодумство лібералів, які «хиляться» перед царським урядом, облудне народолюбство панів, що шкуру деруть «з братів незрящих, гречкосіїв», їхній удаваний патріотизм і схиляння перед іноземщиною, націоналістичну ідеалізацію минулого України. Але якщо в посланні автор ще намагався усовістити ліберальну частину дворянської інтелігенції, то пізніше ці ноти в його поезії зникають. Досить згадати сатиричну характеристику «доброго» пана, «презавзятого патріота» П. Скоропадського, лібералізм і патріотизм якого виявляються в тому, що він «У свиті ходить меж панами, // І п’є горілку з мужиками, // І вольнодумствує в шинку». Водночас це типовий кріпосник, у якого «село обідране кругом» і який «в селі своїм дівчаток перебирає» («П. С.»). Кріпосницький суспільний лад Шевченко розглядав невіддільно від царизму. На допиті в «Третьому відділі» він говорив: «я увидел нищету и ужасное угнетение крестьян помещиками, посессорами и экономами шляхтичами, и все это делалось и делается именем государя и правительства» (Тарас Шевченко. Документи і матеріали. К., 1963, с. 46). Своєю творчістю поет заперечив хибні уявлення про «добрих царів». Він вивів цілу галерею коронованих володарів, від найдавніших до сучасних йому, змалював їх як «катів людських». Найповніше охарактеризував Шевченко тогочасного рос. самодержця Миколу І (поеми «Сон», «Неофіти», вірш «Я не нездужаю, нівроку»). Микола І був об’єктом сатиричного зображення в нелегальних творах багатьох авторів, але до рівня Шевченкового «Сну», «Кавказу», «Юродивого» і «Неофітів» ніхто тоді, крім О. Герцена, не піднісся в показі миколаївської деспотії. Шевченко дав тут зразки худож. узагальнень, які належать до найвизначніших у світовій л-рі. Це — гротескна картина царського виходу й «генерального мордобитія» (за визначенням І. Франка) у «Сні», характеристика «милостей» царя в «Неофітах», викриття колоніальної політики царизму в «Кавказі». Гранично гострими рисами змальовано самого Миколу I: це — «фельдфебель-цар», «лютий Нерон», «Сарданапал». Він подібний до ведмедя, сича, кошеняти. Гротескність образів, що посилювала їхню агітаційну спрямованість, взагалі характерна для антицаристських творів Шевченка. Протиставлення в П. Ш. трудящих мас і панів має глибокий ідейний смисл: якщо перших показано як носіїв добра, правди, тих моральних якостей, що розвиватимуться в майбутньому у вільного народу, то других виведено як представників історично приреченого суспільного й державного ладу. Поезія для Шевченка була служінням народові й батьківщині. Він поставив своє слово «на сторожі» коло «малих отих рабів німих» («Подражаніє 11 псалму»). В ранній період творчості (1839) поет характеризував свої вірші як сльози («Думи мої, думи мої» та ін.). Та вже на поч. 1844 він прагне по-новому осмислити завдання поезії. Це — зброя у визвольній боротьбі: «...посію мої сльози... // Може зійдуть, і виростуть // Ножі обоюдні» («Чигрине, Чигрине»). А в кін. 50-х pp., в час суспільного піднесення, Шевченко знаходить для характеристики своєї поезії новий образ — образ вогню: «Подай душі убогій силу, // Щоб огненно заговорила, // Щоб слово пламенем взялось, // Щоб людям серце розтопило» («Неофіти»). П. Ш. органічно пов’язана з укр. народною піснею. Але їй властива не тільки пісенність, а й ораторська та полемічна наснаженість, вона сповнена полум’яними закликами і пророцтвами. Вона зросла на грунті фольклору, ввібрала в себе все краще з тогочасних досягнень світової і в першу чергу російської літератури і органічно поєднала їх, але водночас вона позначена неповторністю авторської індивідуальності, новаторства.

У віршах поета виразно виявляються своєрідна образність, а часто й неповторні ритміка та строфіка. Шевченко-поет — палкий революціонер і гуманіст, людина великих дум і великих почуттів. Композиція його творів, поетична мова й сукупність засобів віршової зображальності з граничною повнотою передають художні задуми автора і його естетичні оцінки дійсності. Вчитуючись у твори «Кобзаря», не можна не помітити, завиразом І. Франка, «вищої цілості», їхньої ідейно-естетичної гармонії. П. НІ. незрівнянно піднесла роль л-ри в житті укр. народу, в розвитку його культури й суспільної думки, в його боротьбі за соціальне й нац. визволення. Вона стала разючою зброєю в революц. пропаганді (див. Революційно-визвольний рух і Т. Г. Шевченко). Вже сучасники Шевченка відчули, що в його поезії відбилась одвічна боротьба народу проти поневолення, незгасні пориви до волі. З появою 1840 першого видання «Кобзаря» П. Ш. зачарувала читачів своєю народністю. М. Добролюбов підкреслював, що Шевченко відобразив життя народу, його думи і прагнення. Так само характеризували народність укр. поета й І. Франко, П. Грабовський, Г. Плеханов, М. Горький, А. Луначарський та ін. П. Ш. внесла в укр. літературу незнане до Шевченка багатство тем і жанрів. Поет дав незрівнянні зразки революц.-романтичних творів, утвердив нові принципи худож. відображення дійсності — критичний реалізм.

Дальший розвиток укр. письменства пішов шляхами, на які вивела його поезія Шевченка. Ставлячи Шевченка в один ряд з О. Пушкіним і А. Міцкевичем, сучасники укр. поета розуміли його значення не тільки в історії культури й л-ри укр. народу, а й у загальнорос. революц. русі та літ. процесі. Як одного з найвизначніших революц. поетів світу Шевченка ставлять поряд з П.-Ж. Беранже, Ш. Петефі, Г. Гейне, як нар. поета його згадують воднораз з Р. Бернсом. Однак при безсумнівній співзвучності їхньої творчості Шевченко в світовому літ. процесі посідає особливе місце. За висловом акад. О. Білецького, «в історії світової літератури першої половини 19 ст. Шевченко, мабуть, єдиний поет, котрий повністю зосередився на ідеї визволення трудящих і виразив цю ідею з незрівнянною силою поетичного слова». Саме цією особливістю зумовлюється вплив Шевченка на творчість наступних поколінь революц. письменників світу. Ця особливість покликала до життя переклади Шевченкових творів численними мовами всіх континентів земної кулі (див. Вшанування й увічнення пам’яті Т. Г. Шевченка; Перекладання творів Т. Г. Шевченка).

Літ.: Добролюбов М. О. «Кобзар» Тараса Шевченка К., 1961; Франко І. Із секретів поетичної творчості. К., 1969; Франко І. [Статті про Т. Г. Шевченка]. В кн.: Франко І. Твори, т. 17. К., 1955; Луначарський А. Великий народний поет К., 1961; Колесса Ф. Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка. В кн.: Колесса Ф. Фольклористичні праці. К., 1970; Шагінян М. С. Тарас Шевченко. К. 1970; Білецький О. І. Тарас Шевченко. — Світове значення творчості Шевченка. В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 2. К., 1965; Рильський М. Т. Поезія Тараса Шевченка. К., 1961; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Івакін Ю. О. Сатира Шевченка. К., 1959; Івакін Ю. О. Стиль політичної поезії Шевченка. Етюди. К., 1961; Пільгук І. І. Т. Г. Шевченко — основоположник нової української літератури. К., 1963; Шабліовський Є. С. Народ і слово Шевченка. К., 1961.

П. К. Волинський.


«ПОЕЗІЯ Т. ШЕВЧЕНКА. ТОМ ПЕРВИЙ» — автографічна збірка поетичних творів Шевченка, яку поет підготував до видання на поч. 1859 Складалася з 169 аркушів, списаних з обох боків і пронумерованих червоним чорнилом рукою Д. Каменецького. Збереглася не повністю. До збірки входили переважно ранні твори Шевченка, друковані в «Кобзарі» 1840 та в книжці «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» (СПБ, 1844), альманахах «Ластівка» (СПБ, 1841), «Молодик» (ч. 2. X., 1843), у збірнику «Записки о Южной Руси» (т. 2. СПБ, 1857). Свої ранні твори Шевченко переписав до збірки в новій обробці, з багатьма виправленнями й змінами, в яких відбилася ідейно-творча еволюція поета. В новій, відмінній редакції постали тут поеми «Тарасова ніч» та «Гамалія». Поема «Перебендя» ввійшла до збірки під назвою «Кобзар», поема «Іван Підкова» — під назвою «Виправа на Цариград». З недрукованих творів у збірці вміщено поему «Невольник» (у новій редакції), «Давидові псалми» (частину яких надруковано перед тим у книжці П. Куліша «Граматка». СПБ, 1857), вірш під криптограмою «N. N.» та сім уривків (з поеми «Єретик», із послання «І мертвим, і живим...» та ін.), об’єднаних заголовком «Отрывки из неоконченных и утраченных штук». Не пізніше квітня 1859 Шевченко подав збірку цензорові Петербурзького цензурного комітету С. Палаузову, в якого в той час були дві оправлені разом друковані книжечки поета — «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» (СПБ, 1844) і «Гамалія» (СПБ, 1844), подані на розгляд цензури ще в грудні 1858. 28.IV 1859 С. Палаузов, який намагався сприяти новому виданню творів Шевченка, подав до цензурного комітету замість відзиву про друковані книжки поета відзив про рукописну збірку. У ньому С. Палаузов зазначив, що рукопис може бути дозволений до видання, за винятком місць, які він відзначив червоним олівцем. 5.V 1859 цензурний комітет передав збірку разом із відзивом про неї С. Палаузова до Головного управління цензури, де її 25.VII 1859 розглянув О. Тройницький. Він підтвердив, що рядки, позначені С. Палаузовим, підлягають вилученню, і зробив висновок, що краще дозволити нове видання вже друкованих творів Шевченка, а не рукописної збірки. Щодо «Давидових псалмів» О. Тройницький зазначив, що їх має розглянути духовна цензура. Головне управління цензури погодилося з відзивом О. Тройницького. З 25.VIII до 26.Х 1858 рукопис збірки був у Петербурзькому комітеті духовної цензури. Для розгляду «Давидових псалмів» конференція Петербурзької духовної академії призначила тимчасовим членом цього комітету В. Карпова, який дав про них схвальний відзив. Він вилучив з них лише окремі рядки як «чуждые псалмопевцу». 28.XI 1859 цензор Петербурзького цензурного комітету В. Бекетов підписав дозвіл на цензурованому примірнику книжки «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» із зброшурованою з нею поемою «Гамалія» (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР;. 30.Х 1859 рукописну збірку передано з цензурного комітету в друкарню П. Куліша, де мало друкуватися нове видання творів Шевченка. Поет приватно одержав згоду цензора В. Бекетова використати як оригінал для складання аркуші рукописної збірки з умовою виправлення й узгодження рукопису з санкціонованим цензурою друкованим текстом «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» та «Гамалії». Узгодження рукописного тексту збірки з дозволеним цензурою вже друкованим текстом Шевченко доручив Д. Каменецькому. Між 30.ХІ і 6.XII 1859 Д. Каменецький розшив збірку і більшу частину її аркушів використав для складання нової збірки поезій Шевченка, що вийшла в світ 23.I 1860 під назвою «Кобзар». Численні виправлення Д. Каменецького при друкуванні «Кобзаря» 1860 є вимушеними і зумовлені цензурними вимогами. В посланні «До Основ’яненка», поемі «Тарасова ніч» та ін. творах Д. Каменецький закреслив червоним олівцем рядки, вилучені В. Бекетовим у цензурованому примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків». Чорним чорнилом Д. Каменецький закреслював рукописні варіанти, створені Шевченком у збірці, а поряд і між рядками вписував вже друкований текст, відновлював рядки й цілі уривки, яких не було в рукописній редакції збірки. Назви «Виправа на Цариград» і «Кобзар» він змінив на «Іван Підкова» та «Перебендя». Проте, всупереч цензурі, значну частину варіантів рукописної збірки Д. Каменецький не виправив (особливо в поемі «Гайдамаки»), і вони потрапили до тексту «Кобзаря» 1860. Подекуди Д. Каменецький увів у текст і свої власні зміни. Він розставив наголоси, виправив пунктуацію, замінив орфографію Шевченкових автографів «кулішівкою» і тим певною мірою знівелював деякі особливості мови поета. Д. Каменецький, як видно з його листа до Шевченка 6.XII 1859, посилав поетові виправлені аркуші рукопису. Переглянувши їх, Шевченко загалом погодився з редакторською роботою Д. Каменецького. Визнаючи, що текст «Кобзаря» 1860 в основному авторизований Шевченком, усе ж не можна пов’язувати цю авторизацію з усіма, без винятку, деталями виробленої Д. Каменецьким редакції. Вже коли рукописна збірка була розшита, Шевченко записав на звороті титульного аркуша поезію «Марку Вовчку» (під назвою «Марії Александровні Маркович») як посвяту до книжки. Але зроблені В. Бекетовим цензурні купюри вихолостили його головну ідею, і це змусило поета відмовитися від наміру вмістити твір у «Кобзарі» 1860. Аркуші розшитої рукописної збірки, що не були використані як оригінал при виданні «Кобзаря» 1860, Шевченко передав згодом до журналу «Основа», де за ними вперше опубліковано «Посланіє славному П. І. Шафарикові при поемі „Іван Гус“ або „Єретик“» (1861, № 1), поему «Невольник» (1861, № 4), початок поеми «Єретик Іван Гус» (1861, № 8), а також, мабуть, уривки з послання «І мертвим, і живим...» (1861, № 11 — 12). За винятком посвяти поеми «Єретик» П. Шафарикові та уривків з послання «І мертвим, і живим...», ці аркуші надійшли згодом до Музею українських старожитностей В. Тарновського (молодшого) (тепер зберігаються в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Посвяту поеми «Єретик» П. Шафарикові редактор «Основи» В. Білозерський передав у січні 1863 до Народного дому у Львові. Вона збереглась у фотолітографічних відбитках, зроблених М. Дуткевичем у Відні (оригінал втрачено). Аркуші, за якими складався «Кобзар» 1860 («Думи мої, думи мої», «Тарасова ніч», «Перебендя», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Гамалія», а також титульна сторінка збірки з автографом поезії «Марку Вовчку»), спочатку зберігались у Д. Каменецького, а після його смерті — в Г. Вашкевича, який разом із Д. Каменецьким, імовірно, правив коректуру «Кобзаря». В 1911 їх експоновано на шевченківській виставці в Києві, 1914 Г. Вашкевич подарував їх Укр. науковому товариству в Києві. Тепер вони разом з ін. аркушами тієї ж збірки зберігаються в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Ще до 1911 від аркушів відокремлено автограф поезії «Думка» («Нащо мені чорні брови»), який тривалий час зберігався у Воронежі, згодом — у Центр. держ. архіві л-ри і мистецтва СРСР у Москві, звідки його 1961 передано до Центр. держ. істор. архіву УРСР у Києві (тепер зберігається у Центр. держ. архіві-музеї літератури і мистецтва УРСР). Фрагмент рукописної збірки, що зберігся, опубліковано фототипічним способом у книжці В. Бородіна «Т. Г. Шевченко і царська цензура» (К., 1969).

Літ.: Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. К., 1971.

В. С. Бородін.


ПОЕМА (грец. ποίμα — твір, творіння) — епічний або ліро-епічний віршовий твір. П. у творчості Шевченка посідають велике місце. Слово «поема» як підзаголовок поет вніс до віршових творів «Гайдамаки», «Слепая», «Сліпий», «Осика», «Княжна», «Петрусь», «Москалева криниця», «Неофіти», «Марія». Але П. у Шевченка значно більше. До них належать і «Катерина», «Наймичка», «Сова», «Тризна», «Єретик», «Чернець», «Варнак» та ін. П. «Сон» має підзаголовок «комедія», П. «Великий льох» — «містерія». Зважаючи на суспільне значення проблематики «Кавказу», і його традиційно називають П. Такий твір, як «Гамалія», Шевченко вважав «невеличкою поемою». Першою за часом написання була П. «Катерина», останньою — «Марія». В листах і рос. повістях Шевченко згадує такі різновиди П., як епопея, героїчна П. В повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» є згадка про принципи побудови героїчної П. Після «Енеїди» І. Котляревського тривали пошуки в галузі укр. П., але процес її становлення завершився в 1-й пол. 19 ст. у творчості Шевченка. Створюючи свій поетичний епос, Шевченко йшов від тогочасної дійсності і потреб суспільства — соціальної і нац.-визвольної боротьби. В його П. дано широку панораму життя самодержавної Росії, насамперед життя, побуту і боротьби укр. народу. Проблематика Шевченкових поем визначала їхнє жанрове багатство, своєрідні цикли: поетичний епос на істор. теми («Гайдамаки», «Єретик»), соціально-побутові П. («Катерина», «Наймичка», «Сова» тощо), політичні П. («Сон», «Кавказ») та політ.-філософські на теми з світової старод. історії («Неофіти») та Біблії («Марія»). Між цими жанровими групами немає різкої межі, бо, напр., «Єретик» є П. не тільки історичною, а й політичною. Шевченко творчо засвоїв досвід європейської і російської П. (К. Рилєєва, О. Пушкіна, М. Лермонтова). Не без впливу тогочасної російської ліро-епічної П. укр. поет написав «Слепую» і «Тризну» (рос. мовою). Бурж.-націоналістична критика твердила, ніби Шевченко в усі періоди своєї творчості звертався лише до єдиного поемного зразка — т. з. байронічної II. Але це не відповідає дійсності. Такі перлини поетичного епосу Шевченка, як «Наймичка», «Сон» тощо, в основі своїй є П. реалістичними. Романтичною поетикою Шевченко користувався насамперед у П. на істор. теми, хоч і в них уже помітно елементи реалізму, поглибленого соціально-психологічного зображення характерів (див. Психологізм Т. Г. Шевченка). Укр. істор. тему поет розробляв до кін. 40-х pp. («Сліпий», «Чернець»), але, як зауважував І. Франко, у цих творах козацька традиція — це вже декорація тонкого психологіч. аналізу. Всі істор. поеми Шевченка мають безпосереднє відношення до поетової сучасності — чи то в плані соціально-політичному, чи в моральноетичному. Деякі з них, напр., «Гайдамаки», відіграли таку ж видатну роль у суспільногромад. житті, як і політичні П. «Сон» і «Кавказ». Ніхто з поетових попередників не висловлювався на адресу тодішнього експлуататорського ладу так політично сміливо й сатирично вбивчо, як Шевченко в поемі «Сон». Укр. поетові були близькі болі й страждання всіх народів Росії («Кавказ»). Він закликав до єднання слов. народи («Гайдамаки», «Єретик»). У поемах Шевченка велике місце відведено жінці-матері (майже всі соціально-побутові П.), вершиною тут є П. «Катерина», «Наймичка» і «Марія». Герої Шевченкових поем — істор. постаті, народні месники, жінки-страдниці.Поет оспівував декабристів («Юродивий», «Неофіти»), борців за єднання слов. народів.

Іноді поет звертався до тем і сюжетів з Біблії (див. Біблійні мотиви в творчості Т. Г. Шевченка). В Шевченкових поемах широко використано нар. творчість — істор. пісні та думи, перекази й легенди. Фольклор для поета — це джерело і сюжетів, і художньо-поетич. засобів. Інколи його свідомість ніби зливається з нар.поетич. свідомістю, а часто він йде далі, до власних філософ. узагальнень. Вплив нар. поетичної творчості найбільше позначився на П. істор. та соціально-побутових. Навіть у П. «Марія» автор використовував фольклорні елементи, щоб надати зображуваним подіям укр. колориту. Структуру його поем визначали два художні методи — романтизм і реалізм. Це виявилося й у т. з. вільній композиції романтичних П., певній умовності образотворчих чинників, експресивності стилю. У Шевченка кожна П. — щось нове в поетичному епосі. Шевченко передусім — лірик. Ліризм відчутний і в тональності П., і в численних ліричних відступах, в яких автор висловлює своє ставлення до героїв і подій. Значне місце в структурі деяких поем Шевченка посідає вставна пісня, яку він брав з фольклору або створював за зразком народних. Багатогранність змісту, зміна настрою від гнівно-сатиричного до ніжно-поетичного, від епічного до філософського визначили розмаїтість ритміки поем Шевченка. Чимало його П. мають елементи драми («Гайдамаки», «Осика», «Сотник»). Драм. елемент взагалі властивий поетичній епіці Шевченка: не випадково багато його П. інсценізовано. Шевченко заклав підвалини багатьох видів П. Його ліро-епічні твори посідають визначне місце в світовій л-рі. В поемі «Гайдамаки» вперше виведено гол. героєм «громаду в сіряках», народ — творця історії.

Шевченко дав зразки найгостріших політичних П., спрямованих проти соціального й нац. гніту. Його творчість мала помітний вплив на розвиток П. у слов. літературах. Поемою «Марія» український поет засвідчив свою самобутність у філософському опрацюванні біблійної теми та підпорядкуванні її інтересам революц. боротьби. Рад. літературознавці досліджують типологічні зв’язки Шевченкової поетичної епіки з творами великих поетів світу Дж.-Н.-Г. Байрона, О. Пушкіна, А. Міцкевича, Г. Гейне, Ш. Петефі та ін. Подальший розвиток укр. ліроепосу йшов під знаком розвитку шевченківських традицій. За глибиною і зрілістю соціально-політичних і морально-етичних проблем, за багатством жанрових різновидів Шевченкові поеми — одне з найвищих досягнень укр. і світової л-ри. Його соціально-побутові, історичні, політичні та філософські П. і тепер вражають читача реалізмом, народністю, яскравістю змальованих у них образів і характерів.

Поеми Шевченка вплинули на творчу еволюцію ліро-епічних жанрів в українській літературі, в тому числі в українській радянській літературі. Літ.: Франко І. Темне царство. — «Наймичка» Т. Шевченка — Шевченкова «Марія». В кн.: Франко І. Твори, т. 17. К., 1955; Булаховський Л. А. Російські поеми Т. Шевченка та їх місце в системі поетичної мови першої половини XIX століття. В кн.: Пам’яті Т. Г. Шевченка. М., 1944; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 рр. К., 1968; Бородін В. С. Три поеми Т. Г. Шевченка. К., 1964; Новиченко Л. Шевченко і сучасність. К., 1964; Кодацька Л. Ф. Однойменні твори Т. Г. Шевченка. К., 1968; Неупокоева И. Г. Революционно-романтическая поэма первой половины XIX века. М., 1971; Гнатюк М. П. Українська поема першої половини XIX століття. К., 1975.

М. П. Гнатюк.


ПОЕТИКА (грец. ποιητική) — цілісна система художніх засобів, з допомогою яких реалізується внутр. закономірність творчого процесу поета, захоплюючи сферу психічних переживань, його громад.-політичних, етичних і естетичних ідеалів. Щоб скласти уявлення про Шевченкову поетику, слід розглядати його творчість у нерозривному зв’язку з епохою. В. І. Ленін підкреслював, що в ту пору, «коли писали наші просвітителі від 40-х до 60-х років, у с і суспільні питання зводились до боротьби з кріпосним правом та його залишками» (Повне зібрання творів, т. 2, с. 497). Шевченко належав до революц. просвітителів 40 — 60-х pp. 19 ст. Вся сила його поетичного генія, весь пафос соціального протесту зосередились на головному питанні епохи — боротьбі за революц. повалення царизму, ліквідації самодержавно-кріпосницьких порядків в усій Росії, визволенні трудящого люду від соціального рабства і встановленні справедливого ладу, гідного людини. Саме в цих пекучих завданнях визвольної боротьби й слід шукати джерело Шевченкових тем, ідей, образів, сюжетів і конфліктів. «Возвеличу, // Малих отих рабов німих! // Я на сторожі коло їх // Поставлю слово», — писав він у поезії «Подражаніє 11 псалму».

В основі поетичних творів Шевченка лежить неосяжний конфлікт поета з самодержавнокріпосницьким ладом, в якому знаходить відображення одвічний конфлікт пригноблених з гнобителями. Характером свого обдарування Шевченко був передусім лірик. В Шевченковій поезії відобразилися риси його глибокої індивідуальності. Поет і ліричний герой у ній невіддільні. Поезія Шевченка увібрала в себе багатовіковий естетичний досвід народу, виражений у пісні, Ф. Колесса відзначав, що вся поезія Шевченка наскрізь переткана піснею. Ось чому «Кобзар» 1840 так органічно влився в укр. романтичну поезію 40-х pp. Шевченкова поема «Гайдамаки» показала, що естетичне захоплення молодого поета минулим України йшло від глибокої соціально-класової основи його творчості.

В трактуванні фольклорних мотивів і образів Шевченко був далекий від безособовості нар. пісні, від містики, характерної для М. Костомарова, П. Куліша та ін. його сучасників. У Шевченковій творчості періоду «трьох літ» відбувся крутий поворот у худож. осмисленні кріпосницької дійсності, і його П. зазнала великих змін. Якщо в ранній творчості поета індивідуально-ліричне майже не виділялося з стильової народнопісенної структури, то в період «трьох літ» і пізніше воно почало рішучіше виходити за її межі в бік критичного реалізму й соціальної сатири. В ліричних поезіях періоду заслання використання нар. пісні почало виявлятися не в різних способах стилізації, запозичень, наслідування, а в психологічно глибшій обробці її мотивів: сирітство, самотність, заслання, передчуття смерті на засланні, жаль за втраченою молодістю та ін. Багато народнопісенних мотивів зазвучали у Шевченка як вияв його особистих переживань. Поет творчо ставився до народнопісенної П. Якщо в його ранніх творах панували взяті з поетич. арсеналу нар. пісні постійні епітети, порівняння, метафори, символи, фразеологізми, тавтології і рими, то після періоду «трьох літ» використання П. народної пісні поглибилося, стало виявом індивідуального стилю поета.

Поезія Шевченка збагатилася образами-символами народнопоетичного походження. Ці образи-символи, оживлені фольклорними персоніфікаціями «лиха», «біди», «горя», «злиднів», «долі», давали поетові можливість використати на повну силу художню широчінь такого мистецького засобу нар. пісні, як психологічний паралелізм. За ним у худож. інтерпретації Шевченка криється цілий світогляд, ціла система бачення світу. Зосереджуючи в собі виражальну силу порівняння, метафори, символу та уособлення, психологічний паралелізм у худож. системі Шевченка зберігав у стані постійної взаємодії два паралельні плани — життя природи і людське життя. Шлях від простого до складного пройшло і Шевченкове віршування. В ньому змагалося дві системи — силабічна й метротонічна. Перша йшла від народнопоетичної традиції, друга — від літературної (О. Пушкін, М. Лермонтов, О. Кольцов, І. Котляревський та ін.). Але Шевченко творив свій власний стиль (див. Стиль Т. Г. Шевченка).

Віршова форма, характерна для нар. пісень та укр. поезії 30 — 40-х pp., була безсила прийняти на себе всі ті поетичні асоціації, що невпинно народжувались в уяві Шевченка і шукали відповідного словесного вираження. На першому плані тут стоїть інтонація. Інтонаційна свобода була тією творчою основою, на якій Шевченко блискуче використав виражальну силу перенесень, повторів і градацій. Все це збільшувало роль внутр. римування і звукової інструментовки вірша, ламало межу між поетичною і розмовною мовою, підносило виражальне значення прозаїзмів. П. Куліш, М. Костомаров і М. Драгоманов, що виходили з приписів нормативної П., вважали Шевченка геніальним «самородком», якому проте не вистачало «школи».

Рад. шевченкознавство, розвиваючи кращі традиції дожовтневих дослідників і відмітаючи буржуазно-націоналістичні теоретизування й фальсифікації, прийшло до висновку, що Шевченко не тільки досконало володів поетичною технікою, а й був творцем нової П., революційні традиції якої живуть у багатонаціональній радянській поезії.

Поетику Шевченка досліджували І. Франко, В. Перетц, М. Богданович, Б. Навроцький, А. Шамрай, М. Рильський, М. Шагінян, Ф. Колесса, Г. Сидоренко, Ю. Івакін, С. Шаховський, Н. Чамата та ін.

Літ.: Франко І. Із секретів поетичної творчості. К., 1969; Перетц В. Н. К истории малорусского литературного стиха. В кн.: Перетц В. Н. Историко-литературные исследования и материалы, т. 3. СПБ, 1902; Луначарський А. В. Великий народний поет. К., 1961; Рильський М. Поетика Шевченка. К., 1961; Шабліовський Є. С. Народ і слово Шевченка. К., 1961; Богданович М. Краса и сила. Опыт исследования стиха Т. Г. Шевченко. «Дружба народов», 1961, № 5; Івакін Ю. О. Стиль політичної поезії Шевченка. К., 1961; Шевченко Т. Про художню творчість. К., 1961; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Світова велич Шевченка, т. 1 — 3. К., 1964; Шевченко и мировая культура. К., 1964; Сидоренко Г. К. Ритміка Шевченка. К., 1967; Колесса Ф. М. Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка. В кн.: Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. К., 1970; Шагінян М. Тарас Шевченко. К., 1970; Чамата Н. П. Ритміка Т. Г. Шевченка. К., 1974; Шевченкознавство. Підсумки й проблеми. К., 1975.

П. Й. Колесник.


ПОЕТИЧНИЙ СИНТАКСИС — характерні особливості в будові словосполучень і речень, зумовлені вимогами ритмомелодики поетичної мови й законами віршування. П. с. є важливою ознакою індивідуального стилю автора віршового твору. Синтаксична структура поетичної мови Шевченка надзвичайно багата й розмаїта, склалася вона на широкій синтаксичній основі укр. мови. В ній представлені всі типи простих і складних речень, властиві сучасній укр. літ. мові. Водночас вона глибоко індивідуальна. Це виявляється в різних синтаксичних категоріях. Однією з специфічних рис Шевченкового П. с. є широке використання еліпсисів. У мові Шевченка поширені еліптичні речення, в яких пропущено підмет, присудок або якийсь другорядний член. Іноді такі речення розгортаються в широкі синтаксичні конструкції, на тлі яких майстерно змальовано й розкрито потрібну деталь худож. образу. Напр., «Вернулася, журилася, // На шлях битий дивилася. // Квічалася, прибиралась, // Що день божий сподівалась. // А в неділеньку ходила // Виглядати на могилу» («Хустина»). Щоб підкреслити енергійність дії, її динамічність, швидке або негайне виконання, з речення усувається один з однорідних присудків: «Кинув коня та до неї» («Причинна»). Поет може пропускати додаток, який завдяки вжитому постійному епітетові читач легко відтворює самостійно. Напр., «Орлом сизокрилим літає, ширяє, // Аж небо блакитне широкими б’є» («Перебендя») — пропущене тут слово «крилами» легко встановити за вжитим’ постійним епітетом до нього — «широкими». Шевченко використовував еліптичні речення, що складаються лише з означень [напр., «Дівчата // Аж понедужали за ним. // Такий хороший та багатий!» («Титарівна»)] чи обставин, зосереджуючи завдяки цьому увагу на тих семантичних компонентах конкретного поетичного тексту, яким у ньому надано першорядного значення. Стилістичне використання еліптичних конструкцій у поезії Шевченка відзначається високою худож. майстерністю і своєрідністю.

Другою специфічною рисою Шевченкового П. с. є використання синтаксичних паралелізмів, джерелом яких є народнопісенна мова: «Ой три шляхи широкії // Докупи зійшлися. // На чужину з України // Брати розійшлися» («Ой три шляхи широкії»). Досить поширені в поезії Шевченка підрядні безсполучникові конструкції із значенням часу, умови, причини тощо, які теж органічно пов’язані з синтаксисом мови нар. пісень. Вони сприяють логічному виділенню в тексті семантично й стилістично важливих слів, надають мові виразності, яскравості, роблять її легкою для сприймання. Напр.: «Вийшла з села — серце мліє» («Катерина»); «Умовк кобзар сумуючи: // Щось руки не грають» («Тарасова ніч»).

Оригінальними й неповторними в поетичній мові Шевченка є синтаксичні паузи, які можуть бути між гол. членами речення [напр., «Україна — Де палала, тліла» («Гайдамаки»)], між присудком і залежним другорядним членом [напр., «Зібрав Тарас козаченьків — // Поради прохати» («Тарасова ніч»)], однорідними членами речення, самостійними частинами складносурядного речення, головною і підрядною частиною складного речення з об’єктним і атрибутивним значенням, між модальним словом та ін. членами речення тощо. Стилістичне навантаження синтаксичних пауз визначається логічним членуванням поетичного тексту й грунтується на цьому членуванні. До своєрідних синтаксичних особливостей поезій Шевченка належать діалогічні конструкції (див. Діалог). дуже поширені в багатьох його творах. Вони, передаючи будову й інтонації усного народного мовлення, є художнім засобом реалістичного змалювання подій, осіб, типізації персонажів.

Авторська індивідуальність Шевченка виявляється й у використанні інверсії. В поетових творах кожне слово стоїть на такому місці, де йому забезпечено найбільшу стилістичну й логічну виразність. Для цього поет може виносити на кінець речення присудок [напр., «Весна. Садочки зацвіли, // Неначе полотном укриті, // Росою божою умиті, // Біліють» («Чума»)] чи підмет [напр., «Під хатою в сорочці білій // Сидів з бандурою в руках // Старий козак» («Сліпий»)], ставити означення після означуваного слова [напр., «Утни, батьку, орле сизий!» (До Основ’яненка)], іноді відриваючи його від означуваного іменника й відсуваючи на кінець віршового рядка: «І звір того не зробить дикий, // Що ви, б’ючи поклони, // З братами дієте...» («Марина»), а то й відсуваючи на кінець речення семантично важливе словосполучення: «І хто тую мову // Привітає, угадає // Великеє слово?» («Гоголю»). Щоб підкреслити семантичну й стилістичну вагомість підрядної частини складного речення, Шевченко часто оформлює її як самостійне речення: «Не славтеся царевою // Святою войною. // Бо ви й самі не знаєте, // Що царики коять» («Холодний Яр»). Шевченків П. с. складний, багатоплановий і водночас легкий для сприймання. Він дуже близький до синтаксису народної поетичної мови.

Літ.: Зайцева Т. В. Стилістичне і граматичне значення пропуску та повторення присудків в поезіях Шевченка. «Мовознавство», 1947, т. 4 — 5; Ващенко В. С. Про художній синтаксис Шевченка. В кн.: Збірник праць восьмої наукової шевченківської конференції. К., 1960; Ващенко В. С. Мова Тараса Шевченка. Х., 1963; Білодід І. К. Т. Г. Шевченко в історії української літературної мови. К., 1964.

М. А. Жовтобрюх.


ПОЖАРСЬКИЙ Дмитро Михайлович (1.ХІ 1578 — 30.IV 1642) — російський військовий і політ. діяч, князь. Герой війни рос. народу проти польс. і швед. інтервентів на поч. 17 ст. Спільно з К. Мініним очолив ополчення, яке 1612 визволило Москву від польс. загарбників. У «Щоденнику» Шевченка є записи, в яких автор після відвідин Нижегородського Кремля висловив своє обурення тим, що вшанування пам’яті Пожарського і К. Мініна виявилося лише в побудуванні «грошового обелиска» (мається на увазі пам’ятник, відкритий 1826).


«ПОЖЕЖА В СТЕПУ» (папір, акв., 21,4 × 29,6) — малюнок Шевченка, виконаний 1848 під час переходу Аральської описової експедиції від Орська до Раїма. Внизу посередині акварелі чорнилом авторський підпис і дата: «Т. Шевченко 1848». Малюнок наклеєно на альбомний аркуш. На верхньому краї аркуша напис: «Оригинальный рисунок Шевченки, подаренный г-м Шрейбером». Під малюнком ао нижньому краї альбомного аркуша тушшю напис: «Вид степного пожара в киргизской степи во время следования транспортов в Укрепления близ Аральского моря. 12-го мая 1848 года в ведении г.-м. Шр... на заливе р. Ори». Про пожежу в степу, коли казахи, за звичаєм, підпалили стару тирсу, щоб добре росла свіжа, Шевченко згадував у повісті «Близнецы». Картину такої пожежі описав О. Макшеєв у книжці «Путешествия по киргизским степям и Туркестанскому краю» (СПБ, 1896). О. Макшеєв розповів також, що акварель Шевченко створив за бажанням генерала І. П. Шрейбера і йому ж подарував її. 12.V 1848 Шевченко виконав ескіз до цієї акварелі (папір, ол., 14,8 × 23,2). Другий такий ескіз є в альбомі малюнків з копіями Шевченкових робіт, власником якого був Р. Чернишов (тепер альбом — в Держ. істор. музеї у Москві). Малюнок і ескіз зберігаються в ДМШ. Іл. табл. IX.

Літ.: Таранушенко С. Нотатки до проблеми «Тарас Шевченко — пейзажист». В кн.: Шевченко-художник. К., 1963.


ПОКОРНИЙ (Pokorný) Рудольф (18.IV 1853 — 19.IX 1887) — чеський письменник і перекладач. Перекладав твори рос., укр. і польс. поетів. У книжці «Слов’янський збірник» (Прага, 1886) опублікував у своєму перекладі «Перебендю» Шевченка, а в журн. «Kvěy» («Квіти», 1887, № 1) — «Тарасову ніч» (без 10 останніх рядків). У журн. «Osvěta» («Освіта», 1880, № 2) вмістив статтю «Богдан Залеський», у якій писав про дружнє ставлення польського поета до Шевченка.


ПОКРОВСЬКИЙ Микола Дмитрович (н. 28.Х 1901) — український рад. диригент, нар. артист УРСР (з 1948). Член КПРС з 1958. Був диригентом у спектаклі «Гайдамаки» (1924, «Березіль»), диригував операми «Катерина» М. Аркаса (1957) і «Назар Стодоля» К. Данькевича (1961, обидві — в Одес. театрі опери та балету).


ПОЛЕВОЙ Микола Олексійович (3.VII 1796 — 6.III 1846) — російський письменник, журналіст і історик. Видавав журнали «Московский телеграф», «Сын отечества» та ін. періодич. видання. В 40-х pp. стояв на реакційних позиціях. Шевченко був знайомий з П., 9.V 1840 вони обидва були на вечорі в М. Маркевича. В 1840 в журн. «Сын отечества» П. без підпису опублікував негативну рецензію на «Кобзар» Шевченка. Два негативні відзиви на поему «Тризна» надрукував за підписом Z. Z. у газ. «Северная пчела» (20.VI та 18.VIII 1844). Шевченко 1842 виконав Ілюстрації до книжки М. О. Полевого «История Суворова». Збереглася записка П. з поясненням до однієї з цих ілюстрацій. У 1844 Шевченко намалював 12 портретів до книжки П. «Русские полководцы, или жизнь и подвиги российских полководцев, от времен императора Петра Великого до царствования императора Николая I» (СПБ, 1845; див. «Російські полководці»). В передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 поет критикував П. і Костомарова (не називаючи прізвищ) за вихваляння примітивної п’єси К. Тополі «Чари».


ПОЛІСИНДЕТОН (від грец. πολυσύνδετος — багатосполучниковий), багатосполучниковість — стилістична фігура, що полягає в повторенні однакових сполучників. Шевченко використовував П., щоб уповільнити, розчленувати розповідь, надати їй більшої виразності. Напр.: «І смеркає, і світає, // День божий минає, // І знову люд потомлений, // І все спочиває» («І мертвим, і живим...»). Поет вдавався до П. і для передачі філософсько-роздумливого плину думки. Фігурою, протилежною П., є асиндетон.


ПОЛЛЯК (Pollak) Северин (н. 10.I 1907) — польський поет і перекладач. Перекладає твори рос. і укр. письменників. У журн. «Współczesność» («Сучасність», 1964, № 7) надрукував статтю «Шевченко і поляки», в якій осн. увагу приділив значенню творчості укр. поета для слов. світу і передусім для Польщі. В статті «Кобзарь в Польше» («Литературная газета», 9.III 1961) писав: «В поезії Шевченка ніби зосереджені всі переживання українського народу, всі його сподівання, вся його складна й трудна історія».


ПОЛОНСЬКА Ніна Євдокимівна (н. 23.ХІ 1923) — український рад. літературознавець. Автор статей «Шевченко і Рєпін» (1957, у співавт.), «Шевченко-ілюстратор» (1960), «Нові придбання Державного музею Т. Г. Шевченка» (1960) та ін. Брала участь в упорядкуванні збірника «Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників» (К., 1958) і складанні «Словника мови Шевченка» (т. 1 — 2. К., 1964).


ПОЛОНСЬКИЙ Яків Петрович (18.XII 1819 — 30.Х 1898) — російський поет. Співробітничав у журналах «Отечественные записки» и «Современник». У кін. 60 — 70-х pp. у поезії П. посилилися громадянські мотиви. Шевченко познайомився з П. 1858 в Петербурзі, часто я ним зустрічався. Обидва брали участь у публічних літературних читаннях в Петербурзі. В 70-х pp. зблизився з М. Некрасовим та ін. передовими діячами рос. літератури. Написав «Споминки про Шевченка», які відзначаються спостережливістю, правдивістю й щирістю, розумінням соціальної природи настроїв поета. Спогади опубліковано в першому томі празького видання «Кобзаря» (1876) і в газ. «Киевский телеграф» (1876, № 44).

Літ.: Споминки про Шевченка. В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958.


ПОЛОТАЙ Михайло Панасович (н. 5.VI 1897) — український рад. дослідник мистецтва кобзарів і бандуристів. Один з перших виконував Шевченкові пісні в супроводі бандури по радіо. В багатьох наук. працях П. про кобзарів та їхню творчість (П. Носача та ін.) йдеться й про пісні Шевченка в їхньому репертуарі. Записав чимало кобзарських пісень на слова Шевченка й зробив гармонізацію їх. Від Музично-хорового товариства УРСР організовує виступи кобзарів на могилі Шевченка в Каневі.


ПОЛТАВА — центр Полтавської губ. (тепер обласний центр УРСР). Шевченко приїжджав сюди влітку 1845.

Тут він намалював «Будинок І. П. Котляревського в Полтаві» і «Воздвиженський монастир у Полтаві». В повісті «Близнецы» з любов’ю описав це місто, його істор. пам’ятки, змалював образ І. Котляревського. Згадки про П. є і в багатьох ін. поетичних і прозових творах Шевченка, в його «Щоденнику» та листах. За рад. часу в П. відкрито пам’ятник поетові (1926). В парку ім. Шевченка росте пам’ятний Шевченків дуб, посаджений 1861. Ім’ям поета названо вулицю й школу. Іл. с. 127.


ПОЛУБОТОК Павло Леонтійович (бл. 1660 — 29.XII 1723) — чернігівський полковник (1706 — 22), наказний гетьман Лівобережної України [1722 — 23]. Укр. дворянсько-буржуазні історики здебільшого ідеалізували П., затушовували класово-кріпосницьку спрямованість його політики й зображували його захисником нар. інтересів. Особливо це стосується «Історії Русів». Вигадану її автором промову П. проти Петра I Шевченко використав для посилення антицаристської спрямованості своєї поеми «Сон» («У всякого своя доля»). Смерть П. у Петропавловській фортеці призвела до ще більшої романтизації його образу в нар. переказах, що до деякої міри правили Шевченкові за джерело уявлень про П. («Великий льох», лист до Я. Кухаренка, написаний у лютому 1843).

Створений поетом романтизований образ наказного гетьмана як борця за інтереси українського народу не мав нічого спільного з реальною особою. Відвідавши Чернігів, Шевченко оглянув колишній будинок П. і згадав про це у своїх «Археологічних нотатках».


ПОЛУСМАКОВА (Полусмак) Ликера Іванівна (по чоловікові — Яковлєва; 1840 — 17.II 1917) — наречена Шевченка, колишня кріпачка М. Макарова. До Петербурга її привіз поміщик. Діставши волю, наймитувала. Поет познайомився з П. в червні 1860 на дачі у Н. Забіли (Білозерської) в Стрєльні. Мав намір одружитися з нею. Згадував П. в листах, присвятив їй поезії «Ликері» та «Л.» («Поставлю хату і кімнату»). Остання, як і вірш «Барвінок цвів і зеленів», навіяна розривом з П. Влітку 1860 намалював портрет П. (тон. папір, італ. ол., 34 × 23,3). На звороті малюнка вгорі чорнилом Б. Микешин написав: «Сим свидетельствую, что этот рисунок рисован поетом Шевченком и подарен моєму отцу Академику М. Микешину в бытность его в Академии художеств вместе с Шевченко. 17 сентября 1900 г. С.-Петербург. Б. Микешин». Портрет зберігається в ДМШ. Згодом П. одружилася з перукарем і жила в Царському Селі. Після смерті чоловіка (1904) переїхала до Канева. Часто навідувалася на могилу Шевченка. В 1911 приїздила до Москви на 50-і роковини з дня смерті Шевченка. Тоді ж записано спогади про поета з її розповідей.

Літ.: Широцький К. Шевченкова наречена (Спомини про Т. Шевченка Ликери Яковлєвої). В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958.


«ПОЛЮБИЛАСЯ Я» — вірщ Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автографи — у «Малій книжці» (за № 28 у захалявній книжечці 1848) та в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858. Вперше надруковано в журн. «Народное чтение» (1860, № 1) без підпису автора. Вірш написаний Шевченком у народнопісенному дусі. На цьому творі позначилися мотиви нар. пісень сирітсько-вдовиного та рекрутського циклів. Шевченко розробляє далі тему солдатчини як одного з найбільших лих тогочасного нар. життя («Сова», «По улиці вітер віє», «Зійшлись, побрались, поєднались»). Музику до твору писали С. Рахманінов, М. В. Лисенко, О. Дзбанівський, І. Шамо та ін.


«ПОЛЯКАМ»Ще як були ми козаками») — вірш Шевченка. Перші 24 рядки написані в другій половині 1847 в Орській фортеці. Кінцеві 25 — 32 рядки поет створив пізніше (1858) в Нижньому Новгороді. Є чотири автографи вірша: в «Малій книжці» (в захалявній книжечці 1847), в зошиті С. Незабитовського з присвятою «Степанові Незабитовському на пам’ять 20 августа 1857», в «Більшій книжці», з датою переписування «14 марта» 1858, і останній автограф, що його поет надіслав разом з листом М. О. Максимовичу 5.IV 1858. В цьому автографі вірш має назву «Полякам» (усі автографи зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР).

Вперше вірш надруковано укр. мовою лат. шрифтом у газ. «Dziennik Literacki» (30.VII 1861) під назвою «Полякам». Майже одночасно твір опубліковано в рос. перекладі О. Плещеєва в книжці «Стихотворения Плещеева» (М., 1861). У вірші висловлено революц.-демократичні ідеї укр.-польс. порозуміння і дружби. Вірш написано в умовах щільних контактів з польс. вигнанцями, передова частина яких поділяла погляди Шевченка про спільність дій революціонерів Росії. Проблема укр.-польс. взаємин віддавна хвилювала поета («Гайдамаки», «Никита Гайдай», «Буває, в неволі іноді згадаю» та ін.). «П.» — ідейно-естетичний синтез його шукань у розв’язанні цієї проблеми.

Осуджуючи та викриваючи загарбницькі плани й дії польс. пануючих верств щодо України й укр. народу, поет закликав до братерства і згоди укр. і польс. народів як рівних з рівними і вільних з вільними. Водночас у вірші «П.» та ін. творах Шевченко дещо ідеалізував укр.-польс. взаємини до Брестської церковної унії 1596. Ця ідеалізація відображає як стан тодішньої істор. науки, так і погляд представників тогочасної передової л-ри, зокрема К. Рилєєва (поема «Наливайко»), на укр.-польс. політ. взаємини перед Брестською церковною унією. «П.» є видатним зразком революційної поезії, палким закликом до інтернаціонального єднання трудящих.

Літ.: Кирилюк Є. П. Шевченко і слов’янські народи. К., 1958; Вервес Г. Д. Т. Г. Шевченко і Польща. К., 1964; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 рр. К., 1968.

Г. Д. Вервес.


ПОЛЯКОВ Петро Адріанович (15.ХІ 1907 — 5.Х 1973) — український рад. композитор, засл. артист УРСР (з 1946). Член КПРС з 1940. Створив сатиричний цикл романсів «Шевченкові молитви» для низького голосу з фп.: «Царям, всесвітнім шинкарям» (з першої частини триптиха «Молитва»), «Тим неситим очам», «І день ;де...», «Світе ясний» і «Гімн черничий» (1964, усі на слова Шевченка). Написав музику до кінофільму «Назар Стодоля» (Київ. кіностудія, 1954) і радіовистав «Гайдамаки» (1939) та «Єретик» (радіостанція імені Т. Г. Шевченка, Саратов, 1942). Зредагував музику М. Кропивницького до його ж п’єси «Невольник» за Шевченком (1967), інструментував кантату К. Стеценка «Шевченкові» (1961).


«ПОЛЯРНАЯ ЗВЕЗДА» — російський літ. альманах, який видавали в Петербурзі К. Рилєєв і О. Бестужев (т. 1 — 3, 1823 — 25). «П. з.» виділялася серед періодич. видань декабристської орієнтації чітко визначеним ідейним спрямуванням і ставила за мету об’єднати передові літ. сили тогочасного рос. письменства. Вона відіграла певну революціонізуючу роль у духовному зростанні Шевченка. Укр. поет знав опубліковані в «П. з.» твори О. Пушкіна, К. Рилєєва, В. Жуковського та ін. В листі із заслання до В. Рєпніної 24.Х 1847 він цитував К. Рилєєва з «П. з.» (1824): «О, как неверны наши блага...». 17.IX 1857 поет записав у «Щоденнику», що під час подорожі по Волзі капітан пароплава «Князь Пожарский» В. Кишкін «вытащил из-под спуда „Полярную звезду“ 1824 года», і присутні вголос читали уривки з поем К. Рилєєва «Наливайко» і «Войнаровський».


«ПОЛЯРНАЯ ЗВЕЗДА» — літературно-політичний альманах, який видавали 1855 — 69 за кордоном О. Герцен і М. Огарьов рос. мовою (8 книжок: 7 вийшло в Лондоні, восьма — в Женеві; окремі книжки виходили повторними виданнями). На обкладинці альманаху було зображено профілі п’ятьох страчених декабристів, і цим підкреслювався зв’язок «П. з.» з декабристським альманахом, що виходив під такою самою назвою. В. І. Ленін вказував, що «„Полярная Звезла“ підняла традицію декабристів» (Повне зібрання творів, т. 21, с. 246). Шевченко вперше побачив «П. з.»в Нижньому Новгороді. 3.XI 1857 він зробив схвильований запис у «Щоденнику»: «Обертка, т. е. портреты первых наших апостолов-мучеников, меня так тяжело, грустно поразили, что я до сих пор еще не могу отдохнуть от этого мрачного впечатления». Після заслання Шевченко читав «П. з.», як і ін. безцензурні лондонські видання О. Герцена й М. Огарьова. Через альманах поет ознайомився з уривками з «Минулого і дум» О. Герцена, з забороненими в Росії поезіями О. Пушкіна, К. Рилєєва, М. Лермонтова та ін. передових рос. письменників.


ПОЛЬОВА Ганна Михайлівна (н. 21.III 1928) — діячка української прогрес. еміграції в Канаді, письменниця. Н. в Канаді. В 1960 — 65 — голова Т.ва об’єднаних укр. канадців провінції Британська Колумбія. Авторка книжок про Шевченка англ. мовою «Малий Тарас» (Торонто, 1961) та «Весь світ — моє село» (Торонто, 1964, у співавт. з М. Сейгом). Підготувала (разом з М. Сейгом) і прочитала для запису на платівку монтаж «Малий Тарас». Їй належить також кілька статей про укр. поета в канад. періодичних виданнях. Іл.т. 1,с. 274.

Тв.: Little Taras. Toronto, 1961; The World is my Village. Toronto, 1964 [у співавт.].


ПОЛЬСЬКА ЛІТЕРАТУРА І T. Г. ШЕВЧЕНКО. Про твори польс. л-ри Шевченко вперше дізнався, очевидно, у Вільні від студентів ун-ту. В Петербурзі 1839 майбутній поет зблизився з літ.-худож. гуртком Р. Подберезького-Друцького. Члени гуртка були тісно зв’язані з віленськими, варшавськими, паризькими еміграційними літ. колами. Завдяки цьому середовищу — Р. Подберезький-Друцький, Я. Барщевський, Т. Лада-Заблоцький, Я. Юркевич (Б. Доленга), А. Марцінковський (А. Гриф), Т. Падалиця (З. Фіш) та ін. — Шевченко знайомився з творами польс. письменників, що друкувалися в легальній пресі, а також з забороненими творами поляків-емігрантів — А. Міцкевича, С. Гощинського, Ю. Б. Залеського, М. Чайковського та ін. Знайомство з польс. культурою поглиблювалося і розширювалося під час поїздок поета на Україну 1843 — 44 і 1845 — 47 завдяки Ю. Беліні-Кенджицькому, М. Грабовському, А. Марцінковському і деяким членам Кирило-Мефодіївського т-ва — М. Костомарову, П. Кулішу, В. Білозерському, М. Савичу, М. Гулакові. В той час укр. поет міг читати і твори польс. революц. публіцистики (Й. Лелевель, Т. Кремповецький, А. Міцкевич). За свідченням О. Афанасьєва-Чужбинського, Шевченко робив спробу перекладати вірші А. Міцкевича.

Укр. поет знайомився з сучасною йому польс. л-рою і під час заслання, а також після повернення з нього, чому сприяли особисті контакти з Е. Желіговським, З. Сераковським, Б. Залеським, К. Калиновським та ін. Він часто цитував польс. поетів, висловлював про них свої судження, писав твори, пройняті революц.-демократич. ідеєю укр.-польс. братання («Полякам»). Шевченко засвоював кращі здобутки польс. л-ри. В його ранніх творах на істор. тему — «Гамалія», «Іван Підкова» — помітна обізнаність з поезією Ю. Б. Залеського. Працюючи над поемою «Гайдамаки», Шевченко знайомився з розробкою цієї теми в польс. л-рі, зокрема з концепцією подій, висловленою С. Гощинським у його «Канівському замку» (1828) — найближчій польс. паралелі до «Гайдамаків», — і в безіменній передмові до цієї поеми видання 1837. У примітках до свого твору укр. поет заперечував шляхетсько-консервативні спроби трактування Коліївщини (повість М. Чайковського «Вернигора»). В «Песне караульного у тюрьмы» (з драми «Невеста») він використав образи і ритміку балади А. Міцкевича «Чати». Це — не механічне запозичення окремих образів і словосполучень, а наполеглива праця над засвоєнням традицій світової культури. В містерії «Великий льох», у поемі «Сон» Шевченко свідомо використовував досвід жанрової і тематичної різноманітності польс. революц. сатири, слідом за 3-ю частиною «Дзядів» А. Міцкевича сміливо поєднував реальні й фантастичні події, вдавався до гротеску й деформації, до найбільш ощадних і ефективних засобів для викриття усієї царсько-поміщицької бюрократичної системи соціального й над. гноблення народів. Як і діяльність декабристів, польс. нац.-визвольний рух, польс. революц. л-ра були для укр. поета великою суспільною та ідейно-естетич. школою. Перші згадки про Шевченка в польс. пресі з’явилися на сторінках «Tygodnika Petersburskiego» («Петербурзький тижневик»). У 1842 (№ 36) там надруковано рецензію Р. Подберезького-Друцького «Кілька слів про малярські твори в Петербурзькій академії мистецтв...», 1843 (№ 89) — відкритий лист А. Грифа до Б. Доленги з приводу прав українського народу на свою л-ру (в них ішлося й про творчість Шевченка), 1844 (№ 95) — статтю Р. Подберезького-Друцького про Шевченків намір видавати «Живописную Украину». Вже з 1845 ім’я Шевченка було відомим у польс. еміграційних колах Парижа, про що свідчать листи Ю. Б. Залеського. В кін. 50 — на поч. 60-х pp. важлива роль у популяризації його творчості належала таким польс. періодич. виданням, як «Przegląd rzeczy polskich» («Огляд польських подій», Париж) і «Kurier Wileński» («Віленський кур’єр»). Тоді ж з’явився і ряд польс. видань творів укр. поета: «Тарас Шевченко. Студія Л. Совінського, з додатком перекладу „Гайдамаків“» (Вільно, 1861), «Гамалія» в перекладі А. Хаєнського (К., 1861), «Переклади малоросійських письменників, т. 1. Тарас Шевченко» (К., 1862) А. Гожалчинського, «Кобзар» Т. Шевченка в перекладі В. Сирокомлі (Вільно, 1863). Ці книжки, які репрезентували поетич. доробок Шевченка (майже з усіма дозволеними цензурою творами), користувалися великою популярністю серед читачів, викликали широкий відгук у критиці. На сторінках польс. періодич. видань «Tygodnik Poznański», «Dziennik Literacki», «Przegląd rzeczy polskich», «Wiadomości polskie» та ін. протягом 1858 — 62 навколо імені укр. поета точилася боротьба між революц.-демократичними і консервативними польс. колами. Всупереч консерваторам, які в політичній діяльності Шевченка (і його однодумців) бачили загрозу шляхетському посіданню на Україні, а в його поезії — заклик селян до грабунку і різанини, польс. прогрес. діячі обстоювали право укр. народу на самостійний розвиток і власну культуру, підкреслювали облагороджуючий революціонізуючий вплив Шевченка на польс. суспільство. Вони посилалися як на друковані, так і на заборонені його твори, наголошуючи, що поемами «Кавказ», «Іван Гус», «Неофіти», посланням «І мертвим, і живим...» та ін. творами «український пророк завоював собі і українській справі гарячих захисників споміж польської і взагалі слов’янської молоді» («Tygodnik Poznański», 1862, № 46. Нотатка, ймовірно, належала З. Сераковському). Полеміка найменш торкалася питань якості перекладів, хоч на той час були вже й поетичні переклади в сучасному розумінні (Л. Совінський), і переспіви, а то й лише переказ змісту поезій Шевченка засобами поетики польс. й білоруського фольклору — використання гавенди (короткого віршованого оповідання) в перекладах В. Сирокомлі і математично точна, «підрядкова» передача оригіналу без належної уваги до його поетич., худож. якостей (А. Гожалчинський). Кількість перекладів дедалі збільшувалась, якість їх поліпшувалась. У Львові 1865 з’явилася перша польська монографія Г. Баттальї «Тарас Шевченко. Його життя й твори», в якій високо підносилися реалізм, народність, гуманізм творів українського письменника, його пристрасне заперечення соціального й нац. гніту. Протягом 1866 — 67 у редагованому П. Свенціцьким Львів. журналі «Sioło» («Село») сам редактор та інші автори зробили першу спробу розкрити ідейно-естетичне багатство творів Шевченка, його роль у боротьбі за свободу, його значення в розвитку слов. літератур. «Сміливо можна твердити, — писалось на сторінках журналу 1867, — що жоден із слов’янських народів не мав тоді такого справді народного поета, як Шевченко». В останні десятиліття 19 і в 20 ст. переклади творів поета і статті про нього друкували такі періодич. видання, як «Przegląd Tygodniowy» («Тижневий огляд»), «Dziennik Poznański» («Познанський щоденник»), «Prawda», «Ateneum», «Świat Słowiański», «Kurier Lwowski», «Przegląd Społeczny» («Суспільний огляд»). Творчістю Шевченка займалися А. Кіркор («Про літературу побратимчих слов’янських народів». Краків, 1874), Ф. Равіта («Жінки в поезії Т. Шевченка», 1887), В. Оркан (передмова до «Антології сучасних українських поетів». Львів, 1911), Ч. Янковський («Кобзар України», 1911). Шевченкові присвячували свої вірші поети Е. Желіговський («До брата Тараса Шевченка», 1858), Ю. Б. Залеський («Могила Тараса», 1865), Б. Коморовський («Пам’яті Тараса Шевченка в річницю його смерті», 1867), Б. Червенський («Смерть Шевченка», 1875), Ю. Орловський («На урочисте відзначення річниці смерті Тараса Шевченка...», 1889). Їхні поезії, що відображали процеси укр.-польс. взаєморозуміння і розкривали революціонізуючу роль Шевченка для укр. і польс. громадськості, перегукувалися з висловлюваннями таких видатних польс. прозаїків, як С. Жеромський (запис у щоденнику 1888), Е. Ожешко (стаття 1887 «Про маловідому справу», опубл. 1959) та ін. І надалі в Польщі інтерес до Шевченка не згасав. Виходили старі й нові переклади. Прогрес. преса популяризувала творчість поета, виступала проти фальсифікації його образу, в т. ч. і укр. бурж.-націоналістич. колами з т. з. Українського наук. інституту у Варшаві, які щодо цього діяли в повній згоді з польс. шовіністами з «Biuletynu polsko-ukraińskiego» («Польсько-українського бюлетеня»). В соціалістич. Польщі творчість Шевченка особливо широко вивчається й популяризується. Поглибилося уявлення про Шевченка як прозаїка, художника, мислителя (статті К. Яворського, С. Струмпф-Войткевича, Є. Єнджєєвича, С. Козака, А. Середницького, Я. Бжози, І. Вітца та ін.), з’явилися дослідження про стиль і мову його творів (Т. Лер-Сплавінський, П. Зволінський та ін.), підсумкові праці про життя й творчість поета (зб. «Т. Шевченко в соту річницю смерті». Варшава, 1961). Значний внесок у розвиток польс. шевченкознавства вніс М. Якубець («Тарас Шевченко», 1955; «Т. Шевченко і польська література», 1961; «Поезія Тараса Шевченка», 1961, та ін.). Його праці характерні зіставленнями творів укр. поета з творами загальнослов. і світової поезії. На тлі польс. романтизму творчість Шевченка досліджував В. Кубацький («Тарас Шевченко і польський романтизм», 1966), аналіз прози Шевченка у зв’язку з розвитком рос. і зх.-слов. прози 1-ї пол. 19 ст. подав Є. Єнджеєвич (післямова до здійсненого ним перекладу повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Варшава, 1960). Чимало нового в трактуванні образу укр. поета на тлі політ. і культ. подій епохи дають вірші В. Слободніка («Шевченко»), Я. Копровського («Балада про Тараса Шевченка») і, особливо, роман «Українські ночі, або Родовід генія» (Варшава, 1966) Є. Єнджєєвича. Не менш важливим є внесок сучасної польс. л-ри і в справу перекладу поетич. спадщини Шевченка. До однотомника його «Вибраних творів» (Варшава, 1955) увійшли переклади Я. Івашкевича, В. Слободніка, Ч. Ястшембця-Козловського, Леона Пастерника, М. Пехаля, Л. Левіна, Б. Жираніка та ін. У 1974 видано «Вибрані поезії» (Вроцлав), куди включено 112 творів Шевченка. Вступ, примітки і бібліографію підготував М. Якубець. Популяризації творчості Шевченка в Польщі сприяють щорічні вшанування пам’яті укр. поета, а також відзначення ювілейних дат 1951, 1961, 1964. Так, з нагоди 150-річчя з дня народження Шевченка (1964) з участю рад. вчених відбулися наук. сесія у Варшаві, підготовлена Комітетом слов’янознавства Польс. АН, Варшавським ун-том і Т.вом польс.-рад. дружби, сесії та урочисті вечори у Варшаві, Кракові, Вроцлаві, Гданську, Ольштині, Кошаліні, Зельоній Гурі та ін. містах. Тоді ж з’явилося багато статей про поета майже в усіх періодич. літ.-худож. виданнях, нові публікації перекладів його творів.

Переклади: Taras Szewczenko. Studium przez L. Sowińskiego z dołączeniem przekładu «Hajdamaków». Wilno, 1861; Gorzałczyński A. J. Przekłady pisarzów małorossyjskich I. Taras Szewczenko. t. 1. Kijów, 1862; Szewczenko T. Kobzarz. Wilno. 1863; Szewczenko T. Wiersze wybrane. Lwów, 1913; Szewczenkо T. Zbiorek wybranych poezji. Warszawa, 1921; Szewczenko T. Utwory wybrane. Warszawa, 1955; Szewczenko T. Przejażdżka z przyjemnością i nie bez morału. Warszawa, 1960; Szewczenko T. Poezje wybrane. Warszawa, 1972; Szewczenkо Т. Wybór poezji. Wrocław, 1974; Szewczenko T. Artysta. Lubiin, 1976.

Літ.: Франко І. Шевченко героєм польської революційної легенди. В кн.: Франко І. Твори, т. 17. К., 1955; Battaglia G. Taras Szewczenko. Zycie і pisma jego. Lwów, 1865; Kirkоr A. H. О literaturze pobratymczych narodów słowiańskich. Kraków, 1874; Rawita F. (Gawroński). Z literatury ukraińskiej. «Prawda», 1884, № 9, 17; Щурат В. Вибрані праці з історії літератури. К., 1963; Jakóbiec M. T. Szewczenko і literatura polska. «Przegląd Tygodniowy», 1961, № 8; Taras Szewczenko w setną rocznicę śmierci. Warszawa, 1961; Кирилюк Є. Українські письменники — революційні демократи і літератури західних і південних слов’янських народів. К., 1963; Якубец М. Шевченко среди поляков. В кн.: Шевченко и мировая культура. М., 1964; Вервес Г. Д. Т. Г. Шевченко і Польща. К., 1964; Kubacki W. T. Szewczenko wobec polskiego romantyzmu. В кн.: Kibacki W. Poezja і proza. Kraków, 1966; Пачовський Т. Відгуки поезій Шевченка в польській літературі другої половини XIX ст. «Українське літературознавство», 1970, в. 8; Пачовський Т. Шевченко у віршах польських поетів другої половини XIX ст. В кн.: Збірник праць вісімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1971.

Г. Д. Вервес.


«ПОНАД ПОЛЕМ ІДЕ» — вірш Шевченка. Див. «Косар».


«ПОНАД РОССЮ» (папір, ол., 21,8 × 30,4) — рисунок Шевченка, виконаний на Україні в липні 1859. Ліворуч унизу, можливо, рукою Г. Честахівського, напис чорнилом; «Над Россю. 1859 року іюль». До рисунка є начерк (папір, ол., 21.,8 × 39,4), де зображено цей пейзаж з іншої точки. Зберігаються в ДМШ.


ПОНІЧАН (Poničan) Ян (н. 15.VI 1902) — словацький поет і перекладач. Член Комуністичної партії Чехословаччини з 1929. Перекладає твори рос., укр., франц., болг. та нім. письменників. Переклав Шевченкову поему «Тарасова ніч» [журн. «Elán» (1941, № 8)]. У газ. «Praca» (1951, №60а) надрукував у своєму перекладі «Заповіт» Шевченка. В статті «Ювілейні роздуми», яку опублікував журн. «Slovenské pohľady» («Словацькі погляди», 1964, № 7), високо оцінює творчість укр. поета як світового класика.


ПОНОМАРЕНКО Євген Порфирович (н. 9.III 1909) — український рад. актор, нар. артист СРСР (з 1960). Член КПРС з 1944. Виконував роль гайдамаки в «Гайдамаках» за Шевченком (інсценізація Л. Курбаса, 1927, Одес. держдрама). У п’єсі О. Ільченка «Петербурзька осінь» створив образ Шевченка (1954), в драмі М. Зарудного «Марина», написаній за мотивами Шевченкових творів, грав роль Лейби (1964) — усе в Київ. укр. драм. театрі ім. І. Франка. Виступає з худож. читанням Шевченкових поезій. Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1971.


ПОНОМАРЬОВ Федір Павлович (1822 — 2.V 1884) — російський художник-медальєр. Товариш Шевченка часів навчання в петерб. Академії мистецтв. Взимку 1839 — 40 Шевченко жив у його майстерні. П. — автор спогадів про Шевченка (журн. «Русская старина», 1880, кн. 3). У листі до Б. Залеського 6.VI 1854 Шевченко висловив сподівання, що П., який працював на гранувальному заводі в Єкатеринбурзі (тепер Свердловськ), допоможе замовити печатку для І. Ускова.


ПОНТІЙ ПІЛАТ (Pontius Ріlatus; pp. н. і см. невід.) — римський прокуратор (намісник) Іудеї 26 — 36. Правління П. П. позначилося посиленням політ. та економіч. гноблення народу, що викликало численні антирим. повстання. За християнськими легендами, П. П. затвердив смертний вирок міфічному засновникові християнства Ісусові Христу, при цьому, символічно умивши руки, заявив, що його смерті прагне не він, а іудейські жерці (звідси вираз — «умив руки, як Понтій Пілат»). Шевченко у вірші «Колись дурною головою» вжив вираз «щодень пілати розпинають», маючи на увазі царських сатрапів.


ПОНЯТОСЬКИЙ Станіслав Август — останній король Пол ьщі. Див. Станіслав Август Почятовський.


ПОПЕЛЬ Олександр (Йосип) Каетанович — польський політ. засланець, прапорщик 5-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. За участь у польському нац.-визв. русі його засуджено до страти. Вирок пом’якшили й з офіцерів розжалували в солдати. В 1839 П. відрядили до Орської фортеці. В 1849 дістав чин прапорщика. Шевченко спілкувався з ним 1847 — 48 під час першого перебування в Орську, 1849 — 50 зустрічався в Оренбурзі. П. і Шевченко зображені серед поляків-засланців на малюнку О. П. Чернишова.


ПОПЕНКО-КОХАНИЙ Микита Романович (н. 29.II 1900) — український рад. живописець, засл. художник УРСР (з 1972). Член КПРС з 1948. Автор картини «В. І. Ленін затверджує проект пам’ятника Т. Г. Шевченкові» (1938, Ульяновський філіал Центрального музею В. І. Леніна; варіант — 1953, Канів. держ. музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка») та гобелена «Т. Г. Шевченко» (1964).


ПОПОВ Микола Тарасович (н. 7.VIII 1927) — український рад. художник. Член КПРС з 1963. Працює в галузі станкової та книжкової графіки. Автор серій «За мотивами „Кобзаря“ Т. Г. Шевченка» (кольор. літогр., 1961 — 64) і «По Шевченківських місцях» (кольор. літогр., оф., акватинта, 1962 — 64).


ПОПОВ Михайло Іванович секретар Нижегородської казенної палати. Шевченко зустрічався з ним 1857 — 58 у Нижньому Новгороді. З прихильністю писав про нього в «Щоденнику» 1.ХІ 1857 і 25.II 1858.


ПОПОВ Михайло Максимович (4.ХІ 1800 — 10.I 1871) — начальник 1-ї (секретної) експедиції «Третього відділу», літератор. У 1821 закінчив Казанський ун-т. З 1830 — в Петербурзі, на службі в «Третьому відділі». Допомагав керуючому відділом Л. Дубельту вести слідство в справі Кирило-Мефодіївського товариства. 17.IV 1847 видав розписку квартальному наглядачеві Київської поліції Гришкову про те, що «художника Шевченка з його паперами та речами одержав... Третій відділ». 15.IX 1857 поет з відразою згадав його в «Щоденнику».


ПОПОВ Нил Олександрович (28.III 1833 — 22.XII 1891) — російський історик бурж.-ліберального напряму, чл.-кор. Петерб. АН (з 1883). Його розвідка «Королева Варвара» («Русский вестник», 1857, № 1) привернула увагу Шевченка. Поет залишив про неї схвальний відгук у «Щоденнику» 5.IX 1857.


ПОПОВ Олександр Миколайович (1820 — 77) — російський буржуазний історик. Написав кілька праць з історії зовн. і внутр. політики царської Росії. Із запису Шевченка в «Щоденнику» 5.IX 1857 відомо, що поет виявляв інтерес до праці П. «Турецкая война в царствование Федора Алексеевича» («Русский вестник, 1857, т. 8). Автором її Шевченко помилково назвав Н. Попова.


ПОПОВ Олексій Олексійович (н. 24.V 1916) — український сад. живописець, засл. художник УРСР (з 1975). Працює в галузі тематичної картини та пейзажу. Автор творів на шевченківські теми: «Заповіт» (темпера, 1961), «Заповіт» (олія, 1964, ДМШ), «Тарасова гора» (темпера, 1964).


ПОПОВ Павло Миколайович (28.VII 1890 — 4.IV 1971) — український рад. літературознавець, фольклорист, книгознавець і мистецтвознавець, чл.кор. АН УРСР (з 1939). Праці з історії л-ри і сусп. думки, друку, мистецтва і фольклору. Дослідження П. в галузі шевченкознавства багатопрофільні. В «Матеріалах до словника українських граверів» (К., 1926 — 27) П. висвітлив історію гравюри на Україні до середини 19 ст., значну увагу приділив Шевченкові як граверові. Пізніше опублікував кілька розвідок: «Шевченко й „Слово о полку Ігоревім“» (1937), «Шевченко і Сковорода» (1939), «Шевченко і російський фольклор» (1939). На наук. шевченківських конференціях виступав з доповідями «Шевченко і народна творчість» (1952), «Шевченко і російська народна поезія» (1955), «Шевченко і наука його часу» (1962). Нові матеріали подано в розвідках П. «Ще одна прижиттєва публікація твору Т. Шевченка» (1957), «Із ранньої творчості Шевченка-художника» (1960), «До питання про Шевченка як художника-літографа» (1963) та ін. За ред. П. вийшли книжки «Шевченко в народній творчості» (К., 1940) і «Народ і Шевченко» (К., 1963). В працях П. докладно розроблено тему «Шевченко і Київський університет». Зафіксовано і прокоментовано усі згадки про рос. фольклор у Шевченковій літ. спадщині. Висвітлено погляди Шевченка на фольклор. П. був членом редколегії десятитомного «Повного зібрання творів» Шевченка (т. 1 — 10. К., 1939 — 64).

Тв.: Шевченко і Київський університет. К., 1964.

Літ.: Білецький О. І., Сухобрус Г. С., Шолом Ф. Я. Павло Миколайович Попов. К., 1961.


ПОПОВА Ганна Миколаївна — знайома Шевченка. Поет познайомився з П. в Нижньому Новгороді 1857, намалював її портрет (не зберігся). 13.X 1857 Шевченко зазначив у «Щоденнику»: «Первый портрет рисую за деньги». П. згадано в «Щоденнику» й 16.Х 1857.


ПОПОВИЧ Костянтин Федорович (н. 31.V 1924) — молдавський рад. письменник і літературознавець. Член КПРС з 1969. Автор літературознавчих праць про молдавсько-російсько-українські літ. зв’язки. Молд.-укр. літ. взаємини досліджуються в монографії «Украинский театр в Кишиневе» (Кишинів, 1974), статтях «Джерела» (у співавт., 1962), «Ион Крянге і східнослов’янська казка» (1967) та ін. Шевченкові присвятив статті «Великий Кобзар» (1961), «Улюблений поет молдавського народу» (1964), «Братайтеся з нами» (1964), «Молодість великого Кобзаря» (1964) та ін.

Тв.: Любимый поэт молдавского народа. «Коммунист Молдавии», 1964, № 2.

А. Д. Додул.


ПОПОВИЧ (Popović) Милан (pp. н. і см. невід.) — хорватський критик і публіцист. У часописі «Nada» («Надія», 1895, № 21 — 24) опублікував грунтовну статтю «Тарас Григорович Шевченко», появу якої привітав львів. журнал «Зоря» (1896, № 6). П. подав докладні відомості про життєвий шлях поета, відзначив реалістич. характер його літ. спадщини, високо оцінив такі революц. твори, як «Гайдамаки», «І мертвим, і живим...», «Сон» (поема), «Кавказ», «Неофіти».


ПОПОВИЧ Олександр Омелянович (12.VIII 1879 — 1.XI 1936) — український філолог і перекладач. Перекладав нім. мовою твори укр. письменників. Перші переклади поезій Шевченка надрукував 1904 у журн. «Ruthenische Revue» («Український огляд»). У 1914 у Відні видав (у співавт.) нім. мовою збірник «Тарас Шевченко — найбільший поет України», до якого включив свої переклади його творів.


ПОПОВИЧ Павло Романович (н. 5.Х 1930) — льотчик-космонавт СРСР, двічі Герой Радянського Союзу (1962, 1974). Член КПРС з 1957. В автобіографічних повістях «Вилітаю вранці» (К., 1968), «Поклик Галактики» (К., 1975) та виступах у пресі оповідав про своє захоплення творчістю Шевченка, називав «Кобзар» найулюбленішою книгою. На запитання, які б книги він узяв, коли б довелося летіти на місяць, він назвав і «Кобзар» Шевченка. П. брав участь у мітингу на могилі Шевченка в Каневі з нагоди сторіччя з дня смерті поета. В дні 150-річчя з дня народження поета він писав: «З дитинства я захоплювався творами великого Т. Г. Шевченка. У нього я вчився ще сильніше любити свою Батьківщину. Коли читаєш його твори, ще більше починаєш любити рідні українські поля, ліси та села».











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.