[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 152-170.]

Попередня     Головна     Наступна

Р — Рож

РАВІТА (Rawita) Францішек (справж. прізв. — Гавронський; 4.ХІ 1845 — 16.IV 1930) — польський письменник та історик. Народився і більшу частину життя провів на Україні. Учився в Київ. ун-ті. Автор белетристичних творів на укр. теми та істор. праць консервативно-прошляхетського спрямування. Досліджував укр. л-ру. Шевченкові приділив значну увагу в статті «З літератури української» (опубліковано у варшав. журн. «Prawda», 1884, № 9 — 17), де писав про визначне місце поета в укр. л-рі як творця нового художнього методу, який Р. називав «школою народної літератури». Жіночим образам у творах поета присвятив працю «Жінки в поезії Т. Шевченка» в журн. «Zycie» («Життя», 1887, № 13 — 17). На основі дослідження листування й мемуарних джерел простежив взаємини поета з В. Рєпніною — стаття «Шевченко і княжна Варвара Рєпніна» в газ. «Nowa reforma» (1887, № 219 — 222). У розвідці «Кілька слів про родину й родинне місце Тараса Шевченка», надрукованій у 2-му томі його книжки «Історичні студії й начерки» (Львів, 1900), зробив спробу уточнити деякі біографічні відомості про поета. Згадки про Шевченка є й в інших публікаціях Р. У статтях (приблизно до кін. 80-х pp.) високо оцінював укр. поета, але недостатньо розумів глибоко соціальний характер ідейної спрямованості його творчості, звужено трактував сутність його геніальної особистості. В останній період життя Р. посилилися консервативні й реакційні тенденції в його поглядах. Це негативно позначилося й на його публікаціях і висловлюваннях про укр. поета, зокрема в статті «Шевченко і поляки» (1918). В ній є ряд перекручень і явних спотворень (автор наголошував на нібито вирішальному впливі «польського духу на ідейний розвиток руського поета», замовчував значення передової рос. л-ри для формування революц. поглядів Шевченка тощо).

Літ.: Вервес Г. Д. Т. Г. Шевченко і Польща. К., 1964; Пачовський Т. І. Проблематика польського шевченкознавства другої половини XIX ст. В кн.: Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1969.

РАДЗИВІЛЛ (Radziwiłł) Kaроль Станіслав (1734 — 22.ХІ 1790) — литовський коронний гетьман. Учасник Барськоі конфедерації 1768. Обмежений, малоосвічений, п’яниця і гульвіса, Р. був популярний серед дрібної шляхти завдяки своєму марнотратству. Саме ці риси мав на увазі Шевченко, коли згадував Р. в повісті «Близнецы» і в листі до Б. Залеського 10.II 1857.

РАДЗИВІЛЛ (Radziwiłł) Михайло Гедеон (1778 — 1850) — сенатор Королівства Польського, князь. Під час польс. визвольного повстання 1830 — 31 входив до Верховної Народної Ради. 24.I 1831 сейм призначив його головнокомандуючим польс. армією. 26.II 1831 після битви під Гороховим, в якій Р. виявив бездарність і нерозпорядливість, його усунено з поста головнокомандуючого. В своїй діяльності Р. дотримувався угодовської політики щодо царизму. В містерії «Великий льох» є саркастична згадка про Радзивілла.

РАДІОСТАНЦІЯ ІМЕНІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — українська радіостанція, що діяла в Саратові під час тимчасової окупації території України нім.-фашист. загарбниками в роки Великої Вітчизн. війни 1941 — 45. Почала працювати в листопаді 1941. Мовлення було розраховане на населення тимчасово окупованої території УРСР, на укр. трудящих, евакуйованих у рад. тил, і на рад. воїнів. Позивним сигналом радіостанції була мелодія Д. Крижанівського на слова Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий». Шевченківська тема посідала почесне місце серед передач: транслювалися вечори, присвячені пам’яті поета, організовувалися спеціальні передачі на тему «Шевченко — патріот». У роботі радіостанції брали участь П. Панч, Я. Галан, С. Олійник, Т. Масенко, М. Нагнибіда, Б. Лятошинський та ін. діячі укр. культури. Перед мікрофоном виступали П. Тичина, М. Рильський, О. Корнійчук, О. Довженко, А. Малишко, О. Вишня та ін. Радіостанція припинила роботу в квітні 1944 у зв’язку з визволенням майже всієї України від нім.-фашист. загарбників.

РАДКЛІФ (Radcliffe) Анна (9.VII 1764 — 7.II 1823) — англійська письменниця. Авторка т. з. готичних романів, сповнених атмосфери жаху й таємничості. Із зловісним романтич. зображенням місцевості в одному з романів P., який тричі протягом 1801 — 23 вийшов у рос. перекладі під назвою «Ліс, або Сент-Клерське абатство», Шевченко порівнював місце дії в своїй повісті «Музыкант».

РАДО (Rado) Дєрдь (н. 10.Х 1912) — угорський перекладач, літературознавець, публіцист і бібліограф. Перекладає твори рос. (О. Пушкіна, М. Лермонтова, В. Маяковського, М. Горького) і укр. (П. Грабовського, Лесі Українки, Л. Первомайського та ін.) письменників. Праці про переклади творів угор. л-ри в Рад. Союзі, серія видань (у співавт.) «Угорська бібліографія літератури народів СРСР», дослідження про рос. письменників тощо. Внаслідок відвідання Рад. Союзу опублікував угор. мовою книжки «Від білої півночі до Чорного моря» (Будапешт, 1962) і «Через Кавказ» (Будапешт, 1971). У книжці «Наш сусід — Україна» (Будапешт, 1969) подав стислий огляд історії укр. народу від давніх часів до сучасності, в окремому розділі — короткий нарис історії укр. л-ри та мистецтва, де багато уваги приділив Шевченкові. З статтями про укр. поета виступав у періодич. виданнях — «Рік Мадача і Шевченка» — в газ. «Magyar Nemzet» («Угорський народ», 1964, № 165) і «Як угорці познайомилися з великим поетом» («Всесвіт», 1961, № 7). Переклав деякі вірші Шевченка, зокрема «Заповіт» — надруковано в «Кобзарі» (Будапешт, 1961).

РАДЧЕНКО Клавдія Павлівна (н. 14.XII 1929) — українська рад. співачка (сопрано), нар. артистка УРСР (з 1969). Член КПРС з 1972. З 1956 — солістка Київ. театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка. Виконувала партії Галі та Настусі в операх «Назар Стодоля» К. Данькевича й «Сотник» М. Вериківського за однойменними творами Шевченка (1961, остання — в постановці Київ. студії телебачення, 1958), а також партію дівчини в опері Г. Майбороди «Тарас Шевченко» (1964). В репертуарі Р. — твори М. В. Лисенка, Я. Степового, К. Стеценка, М. Скорика, П. Майбороди на тексти Шевченка.

РАДЧЕНКО Олександр Маркович (20.VIII 1894 — 20.I 1975) — український рад. композитор, засл. артист УРСР (з 1947). Створив музику до драматичних вистав у Держ. укр. драм. театрі імені М. Заньковецької: «Гайдамаки» (1939, Запоріжжя, інсценізація В. Харченка; 1963, Львів. сценічна редакція В. Грипича за Л. Курбасом і В. Харченком); «Назар Стодоля» (1942, Тобольськ), «Петербурзькі ночі» В. Малакова і Д. Шкневського (1950) і «Невольник» М. Кропивницького (1961); у Чернівецькому державному українському муз.-драм. театрі імені О. Кобилянської — «Титарівна» М. Кропивницького (1961).

РАЄВ Василь Єгорович (XII 1808 — 29. III 1871) — рос. художник, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1851). Колишній кріпак. Товариш Шевченка з часів навчання в Академії мистецтв. У листопаді 1858 Шевченко надіслав Р. у Москву свій офорт «Притча про робітників на винограднику» з дарчим написом (зберігається в Держ. музеї укр. образотворчого мистецтва в Києві), наприкінці травня — на початку червня 1860 — офорт «Вірсавія» (імовірно, через К. Солдатьонкова).

РАЄВСЬКИЙ Сергій Євдокимович (н. 8.Х 1905) — український рад. мистецтвознавець. Член КПРС з 1943. У 1935 — 36 очолював Галерею картин Т. Г. Шевченка в Харкові. Автор монографії «Життя і творчість художника Тараса Шевченка» (X., 1939) та ін. праць [«Політичні карикатури Т. Г. Шевченка» (1935), «Невідомі історичні малюнки Т. Г. Шевченка» (1940), «Т. Г. Шевченко і В. В. Стасов» (1952), «З творчої лабораторії Шевченка-художника» (1963), «Доля одного шедевра» (1964) тощо]. Один з укладачів каталогу «Юбилейная художественная выставка, посвященная 150-летию со дня рождения Т. Г. Шевченко» (К., 1964).

РАЖБА Яків Самійлович (н. 29.VIII 1904) — український рад. скульптор. Член КПРС з 1952. Автор творів на шевченківські теми («На Тарасовій горі», гіпс тон., 1942; «Катерина», бр., 1956; «Тополя», теракота, 1957, ДМШ; «О доле моя! Моя країно!», гіпс тон., 1961; «Лілея», оргскло, 1964), що відзначаються оригінальністю задуму й своєрідністю обробки матеріалу, з якого виконано твори.

РАЗІН Степан Тимофійович (бл. 1630 — 16.VI 1671) — керівник селянської війни 1670 — 71 в Росії. В зв’язку з відвіданням місць, пов’язаних з діяльністю Р. в Астрахані й на Поволжі, Шевченко в «Щоденнику» 11 і 12.VII, 11 і 29.VIII 1857 кілька разів згадав його. Шевченкові записи про Р. грунтуються в основному на усних розповідях. Поетові особливо імпонували ті перекази, в яких про Р. говорилося як про поборника соціальної справедливості, «славного лыцаря».

РАЗМАДЗЕ Олександр Соломонович (1845 — 96) — російський музикознавець. Разом з М. В. Лисенком вчився у Лейпцігській консерваторії. На слова Шевченка написав романс «На городі постернак, постернак» (1889).

РАЇМ — укріплення на р. Сирдар’ї; засновано 1847, ліквідовано 1854 (тепер на цьому місці рибальське селище). Шевченко прибув сюди в складі Аральської описової експедиції 19.VI 1848 і залишався до 25.VII, поки закінчилася підготовка шхун до плавання по Аральському морю. Жив він тут і з кінця січня до квітня 1849 (26.III написав з Р. лист до О. Макшеєва). Втретє поет був у цьому укріпленні після закінчення робіт по вивченню Аральського моря з кінця вересня по 10.Х 1849, коли разом з О. Бутаковим та ін. учасниками експедиції вирушив до Оренбурга. За час перебування в Р. Шевченко виконав низку малюнків, на яких зобразив це укріплення з різних точок, а також кілька жанрових замальовок, портретів і карикатур (не збереглися). На мал. «Укріплення Раїм. Вид з верфі на Сирдар’ї» (папір, акв., 20,5 × 29,8) чорнилом підпис і дата: «Т. Шевченко, 1848». За літ. джерелами, М. Обручова подарувала акварель Російському музеєві в Петербурзі з написом: «Раимское укрепление. Снято с верфи Сырдарья». Копія з цього твору — в альбомі Обручових (ДМШ). Під мал. «Урочище Раїм з заходу» (папір, акв., 13,6 × 22,7) був авторський напис, зроблений чорнилом: «Уроч. Раим с запада» (зберігається окремо). На мал. «Укріплення Раїм. Внутрішній вигляд» (папір, сепія, 15,8 × 31,3) ліворуч унизу рукою Шевченка напис: «1. Раим». На передньому плані — зруйнована могила батира Раїма, залишки якої, за згадкою Шевченка в повісті «Близнецы», «вошли в черту укрепления». Подібне зображення укріплення, але з церквою, є на рисунку «Укріплення Раїм» (кольор. папір, ол., 16,3 × 29,3). Всі твори зберігаються в ДМШ. Згадки про Р. є в Шевченкових листах до А. Лизогуба 1.II і 9.V 1848 та в «Щоденнику».

РАЙ Монмотх (н. 16.VI 1899) — бенгальський письменник. Президент Калькуттського відділення (нд.-радянського культурного т-ва, віце-президент Зх.-бенгал. відділення Всеінд. Ради Миру. Автор біографіч. твору «Тарас Шевченко. П’єса з життя народного поета-революціонера» (1965). У 1967 за цей твір журнал «Країна Рад», що його видає культ. відділ посольства СРСР в Індії, присудив письменникові премію імені Джавахарлала Неру. р. широко висвітлив тогочасну істор. обстановку, осн. події життя укр. поета і його діяльність. За побудовою п’єса подібна до інд. театралізованої вистави — джатри. В 1968 Р. відвідав Радянський Союз. У 1973 через рад. консульство в Калькутті передав примірник п’єси з автографом для ДМШ. Драматург підкреслив, що він захоплений Шевченком і схиляє голову в пошані перед великим укр. поетом-революціонером.

РАЙНІС Ян (справж. прізв., ім’я та по батькові — Плієкшанс Яніс Кріш’янович; 11.ІХ 1865 — 12.ІХ 1929) — латиський революц. поет і драматург, нар. поет Латв. РСР (з 1940). Ще учнем гімназії Р. задумав перекласти твори світових класиків для «Антології поезії». В її проспекті серед всесвітньовідомих поетів Р. записав ім’я Шевченка. З листа Райнісового друга Р. Іванова 24.III 1911 відомо, що P., перебуваючи в еміграції в Швейцарії, просив надіслати йому «Кобзар» Шевченка. У бібліотеці Р. зберігається журн. «Современный мир» (1911, № 2), надісланий Р Івановим, де надруковано статтю В. Львова-Рогачевського про Шевченка. В цій статті Р підкреслив багато місць. По дорозі з Швейцарії до Риги 5.IV 1920 Р зробив запис у блокноті про свою симпатію до укр. народу, згадав «народного поета-мученика Шевченка» За спогадами вчительки О. Гуне («Зустрічі з Райнісом». Рига, 1965), Р. у виступі 1925 на вечорі в школі зауважив, що Шевченко висловлював «гнів народу, мрію про щастя». Поезію Р. і Шевченка єднають волелюбний пафос, оптимізм, віра в світле майбутнє.

Літ.: Ющенко О. Сосни, бурштин і вічна пісня. «Вітчизна», 1974, № 7.

РАЙСНЕР (Reißner) Ебергард (н. 19.Х 1926) — німецький славіст. живе в НДР. Професор рос. л-ри Берлінського ун-ту. Досліджує проблеми рос. і укр. л-р. Йому належать праці про О. Герцена, Лесю Українку, М. Коцюбинського. Автор ряду розвідок про творчість Шевченка, зокрема статей «Співець українського народу» в газ. «Neue Zeit» («Новий час», 10.III 1961) та «Нові матеріали про сприйняття Шевченка в Німеччині» (в співавт.) в журн. «Zeitschrift für Slawistik» («Славістичний журнал», 1972, № 2).

РАМАЗАНОВ Микола Олександрович (5.II 1817 — 30.ХІ 1867) — російський скульптор та історик мистецтва, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1849). Автор скульптурних портретів і композицій на теми античної міфології. З Шевченком познайомився ще в Академії мистецтв. Про їхню дружбу свідчать листи поета з Новопетровського укріплення до А. Головачова 15.XI 1852 та до М. Осипова 20.V 1856, в яких Шевченко дав високу оцінку Р. як людині й художникові. Є згадка про Р. і в повісті «Художник». Повернувшись із заслання, поет відвідав Р. в Петербурзі 10.IV 1858. На шевченківській виставці 1911 експонувався бюст поета роботи Р. (не зберігся).

«РАНО-ВРАНЦІ НОВОБРАНЦІ» — вірш Шевченка із циклу «В казематі», написаний між 19 і 30.V 1847 у Петербурзі в казематі «Третього відділу». Автографи твору — серед автографів усього циклу: на окремому аркуші паперу, в «Малій книжці» (захалявній книжечці 1847), у «Більшій книжці» (тут олівцем невідомим почерком дописано назву — «Пустка»). Є ще окремий автограф, подарований В. Далю (зберігається в Ін-ті рос. л-ри АН СРСР). Вперше поезію надруковано в альманасі «Хата» (СПБ, 1860) під заголовком «Пустка». Сюжет поезії — трагічна доля закоханих, солдата і сільської дівчини. Дівчина померла, не витримавши розлуки з милим, мати її «в старці пішла», а солдат повернувся в село інвалідом, заставши на місці хати коханої дівчини тільки пустку. Глибоко соціальне значення вірша полягає в звинуваченні не окремих людей, а цілої системи, всього суспільного ладу, що калічив людське життя. Твір поклали на музику К. Стеценко і Я. Ярославенко.

Літ.: Гулак А. М. Невідомий автограф поета в архіві В. І. Даля. «Радянське літературознавство», 1973, № 3.

Л. Ф. Хінкулов.

РАСТОПЧИН Олександр Степанович — ад’ютант 5-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу (1847 — 48), командир 4-ї роти того ж батальйону (1850), підпоручик. Під час повторного перебування в Орській фортеці Шевченко служив у роті, якою командував Р. Підпис останнього стоїть під кількома документами, що стосуються поета. Р. брав участь у слідстві в справі Шевченка, його й самого притягали до відповідальності за допущені щодо поета «послаблення»

РАСТОРГУЄВ Лев Павлович (18.II 1869 — 3.XII 1924) — публіцист, популяризатор творчості Шевченка в Англії. За участь у революції 1905 в Росії зазнав переслідувань поліції. Щоб уникнути арешту, 1907 таємно виїхав до Франції, а звідти — до Англії. Після Великої Жовтн. соціалістич. революції збирався повернутися на батьківщину, але тяжка хвороба (параліч) не дала змоги здійснити намір. В грунтовному нарисі англ. мовою «Т. Шевченко — національний поет України» (Лондон, 1911) подав стислу біографію поета, навів оцінку його творчості М. Добролюбовим, писав про причини слабкої обізнаності на той час літ. громадськості Зх. Європи зі спадщиною Шевченка, критикував великодержавницьку політику царизму.

РАФАЕЛЬ Санті [Санціо; Raffaello Santi (Sanzio); 26 або 28.III, за ін. джерелами, 6.IV 1483 — 6.IV 1520] — італійський живописець доби Високого Відродження. Автор настінних розписів, картин із зображенням мадонн, портретів. Шевченко згадував Р. в повістях «Княгиня», «Капитанша», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали», в листі до А. Лизогуба 29.XII 1849, високо оцінюючи творчість великого художника.

РАФІЛІ Мікаел Гасан-огли (25.IV 1905 — 26.IV 1958) — азербайджанський рад. поет і літературознавець. У 1939 приїздив на шевченківські свята до Києва й Канева. Автор популярного нарису «Тарас Шевченко» (1939).

Тв.: Тарас Шевченко. Бакы, 1939.

РАХІМІ Мухаммеджан Вахабович (1.V 1901 — 28.VIII 1968) — таджицький радянський поет, перекладач. Член КПРС з 1943. Переклав вірш Шевченка «Маленькій Мар’яні», що ввійшов до тадж. видань творів укр. поета 1940, 1954, 1961. Виступав з промовою на шостому пленумі Правління Спілки рад. письменників СРСР, присвяченому 125-річчю з дня народження Шевченка.

Тв.: Выступление. В кн.: VI пленум Правлення Союза советских писателей СССР, посвященный 125-летию со дня рождения Т. Г. Шевченко. Бюллетень № 5. К., 1939; Дун А. Из истории литературных связей таджикского и украинского народов. Душанбе, 1972.

РАХМАНІНОВ Сергій Васильович (1.IV 1873 — 28.III 1943) — російський композитор і піаніст. Автор опер, симфоній, симф. поем, кантат, романсів. Виступав з концертами на Україні, шанобливо ставився до укр. народу та його культури. На слова Шевченка (в рос. перекладі О. Плещеєва) написав романси «Дума» («Минають дні, минають ночі») і «Полюбила я на печаль свою» («Полюбилася я») — обидва видано 1893.

РАЧКАУСКАС-ВАЙРАС Кароліс (16.ХІ 1882 — 3.IV 1970) — литовський рад. письменник, перекладач, засл. діяч культури Лит. РСР (з 1957). Перебуваючи з 1907 в еміграції у США, Р.-В. опублікував у прогресивному лит. журн. «Laisvoj mintis» («Вільна думка») перекладені ним твори Шевченка «Гімн черничий» (1910, № 2) та «Іван Підкова» (1913, № 40). В цьому журналі друкував і власні поезії «В’язень», «Не для вас, братці», що за своєю ідейно-тематичною спрямованістю перегукуються з поезіями Шевченка періоду заслання. З 1933 жив у Литві, перекладав лит. мовою твори рос., польс., укр. та ін. письменників.

РАЧКІ (Rački) Франьо (25.XI 1828 — 13.II 1894) — хорватський історик, публіцист, політ. діяч. З 1861 — один з лідерів Народної партії, а з 1880 — Незалежної народної партії. Перший президент (1866 — 86) Південнослов’янської Академії наук і мистецтв у Загребі. В 1884 відвідав Росію. В своїх «Спогадах про подорож по Росії», опублікованих у загреб. часописі «Vienac» («Вінець», 1886, № 18), подав відомості про мандрівку від Одеси до Києва, знайомив читачів з укр. фольклором, з розвитком укр. л-ри від І. Котляревського до Марка Вовчка.

Значну увагу приділив творчості Шевченка, якого називав корифеєм української л-ри, ставив поряд з О. Пушкіним і А. Міцкевичем. З подорожі Р. привіз подарований йому в Києві Шевченків «Кобзар» і в «Спогадах» висловив сподівання, що хорват. письменники будуть перекладати твори укр. поета.

Літ.: Flaker A. Ukrajinska književnost u Hrvatskoj. «Croatica», 1970.

РАШЕВСЬКИЙ Іван Григорович (1849 — 1921) — український живописець і скульптор. Автор кількох проектів пам’ятників Шевченкові для Чернігова, виконаних з дерева і воску 1919 — 21 (всі — в ДМШ). В 1912 — 21 завідував Музеєм укр. старовини в Чернігові.

РАЯМЕТС Гаральд (н. 13.V 1924) — естонський рад. перекладач. Перші переклади віршів Шевченка («Маленькій Мар’яні», «Ой одна я, одна», «Сонце заходить, гори чорніють») опублікував 1958 в ест. журн. «Nōukogude Naine» («Радянська жінка»). До ест. видання «Кобзаря» (Таллін, 1961) ввійшло близько ста творів укр. поета в перекладі P., серед яких поеми «Кавказ», «Сон», «Неофіти», послання «І мертвим, і живим...» та ін. Переклади його відзначаються високим худож. рівнем. Р. належить і післямова до цього видання.

РЕАЛІЗМ ШЕВЧЕНКА-ПИСЬМЕННИКА. Утвердження реалізму як провідного напряму укр. л-ри 19 ст. пов’язане з ім’ям Шевченка. В його творчості цей напрям став критичним реалізмом. Ще в ранній період літ. діяльності поета поряд з творами, написаними здебільшого в стилі романтизму, з’явилася реалістична в своїй основі поема «Катерина». Реалістично змальовані картини зустрічаються в поемах «Гайдамаки», «Мар’яна-черниця», в драмі «Назар Стодоля». Реалістичні тенденції помітні і в ранніх баладах. Визрів метод творчий Шевченка-письменника як критичний реалізм у період «трьох літ». Цей процес органічно пов’язаний з еволюцією світогляду поета (див. Світогляд Т. Г. Шевченка), зокрема, зі змінами в розумінні соціальних відносин і завдань поета-революціонера в суспільному житті. В творах, написаних під час заслання й після нього, реалізм Шевченка поглибився і збагатився. Зростання Шевченка як письменника-реаліста відбувалося в єдності його письменницької практики й розвитку літ.-теоретичних поглядів. Уже в серед. 40-х pp. поет підносить принцип реалістичного мистецтва і включається в боротьбу за «гоголівський напрям» в л-рі. Поборником критич. реалізму поет був до кінця своєї творчої діяльності (див. Передмову до нездійсненого видання «Кобзаря», «Щоденник» тощо). Зростаючи як реаліст, Шевченко все більше спрямовував свій погляд на сучасність у найсуттєвіших її виявах. Попередники поета в укр. л-рі (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко та ін.) широко відображали побут народу. А в центрі творчої уваги Шевченка були насамперед явища життя в суспільних зв’язках. Він малював картини й образи, що відбивали соціальні суперечності. Це виразно засвідчили такі твори 1844 — 45, як «Сова», «Сон» («У всякого своя доля»), «Кавказ», «І мертвим, і живим...». Тут уже на повну силу виявилися визначальні риси реалізму Шевченка-письменника. В його ставленні до тогочасної дійсності домінувало критичне начало. Це образно підкреслив сам поет у вірші «Три літа». В його творчості дедалі виразніше виявлялася гнівна, картаюча сатира, об’єктами якої були гнобительські верхи тогочасного суспільства — поміщики, царські чиновники, царі. Поет виступав і проти релігії як ідеологічної підпори самодержавства й кріпосництва. Зі сторінок поетичних і прозових творів Шевченка постає численна галерея панів-нелюдів, тиранів, моральних виродків, розпусників, нікчем (поеми «Княжна», «Відьма», «Якби тобі довелося», поезії «П. С», повісті «Варнак», «Несчастный», «Прогулка с удовольствием и не без морали» тощо). Створюючи ці образи, поет вдавався до прийомів гротеску, добирав приклади крайніх виявів нелюдяності й розбещеності. В такому самому плані зобразив Шевченко й царів [твори «Сон» («У всякого своя доля»), «Царі», «Неофіти», «Саул»], а також узагальнені картини самодержавно - кріпосницького ладу (поеми «Сон» і «Кавказ», поезія «І виріс я на чужині» тощо). В основі структури сатирично змальованих образів і картин у творах Шевченка — не романтичні, а реалістичні художні узагальнення. Це — типові картини тогочасної дійсності, в яких сконденсовано відображено її характерні риси. Поет змалював типові образи кріпосників і монархів, показав їх у типових обставинах. Змальовано ці образи як породження кріпосницької системи, їхні характери й поведінка соціально зумовлені. Вони з’явились як наслідок худож. аналізу живої дійсності. Соціальна критика помітно проступала в реалістичних творах О. Пушкіна, ще сильніше розвинулася вона в творчості М. Гоголя та представників т. з. натуральної школи в рос. л-рі, де в 40-х pp. розгорнулася боротьба за «гоголівський напрям». Теоретично спрямовував цю боротьбу В. Бєлінський. Митці й теоретики критичного реалізму, зокрема Шевченко, заперечували кріпосницьку дійсність як історично приречену, заперечували її в ім’я ідеалу суспільства без визискувачів. Викривальний пафос творів поета поєднувався з пристрасними закликами до боротьби проти пануючої верхівки старого світу. Огидним постатям поміщиків, вельмож і царів протиставлено світлі образи борців проти насильства та неправди, носіїв високих моральних якостей як втілення естетичного ідеалу автора. Це — нар. месники (твори «Варнак», «Якби тобі довелося»), носії нар. моралі, гуманних почуттів, добра й любові до скривджених, до трудових мас (напр., Максим з поеми «Москалева криниця», Туман з повісті «Капитанша»). А головне — це революц. борці, які прагнуть будити нар. маси, закликають їх до боротьби [твори «Сон» («У всякого своя доля»), «Заповіт», «Неофіти», «Я не нездужаю, нівроку» та ін.]. Революціонер у творах Шевченка-реаліста — образ борця нового типу для того часу, типу революційно-демократичного. Особливе місце серед позитивних героїв Шевченка посідає образ матері, віддана любов якої до дитини є втіленням найвищої людяності (твори «Наймичка», «У нашім раї на землі», «Неофіти», «Марія», «Сова» тощо). Поет втілив у цих персонажах нар. поняття про високі моральні якості людини. Він прозирав у майбутнє, коли революц. рух охопив маси, коли матері стали в ряди борців поряд з синами (такого смислу набувають образи матерів у поемах «Неофіти» та «Марія»). Протиставлення носіїв добра і зла, правди й неправди в творах Шевченка є виявом аналізу і розкриття соціальних суперечностей, худож. аналізу явищ сучасного й минулого в соціальному аспекті. Надзвичайна сила цього аналізу, пройнятого почуттям гніву й любові, поставила Шевченка в ряди великих гуманістів, обличителів соціальної несправедливості. Шевченків реалізм осяяний гуманістичним ідеалом. Виводячи типові характери в типових обставинах, Шевченко часто приділяв увагу (особливо в повістях) описові побуту, каргинам повсякденного життя персонажів (наприклад, поеми «Княжна», «Сотник», повісті «Наймичка», «Несчастный», «Прогулка с удовольствием и не без морали» тощо). Письменник додержувався матеріалістичної точки зору, визнаючи за соціальним середовищем вирішальну роль у формуванні характеру людини. Цю думку він докладно розвинув у повісті «Близнецы», розповідаючи про виховання Ваті й Зосі й аналізуючи вплив середовища на кожного з них. Художньо ця думка вмотивована і в повісті «Несчастный» (історія життя Іполитушки). Взагалі Шевченко не захоплювався описами подробиць повсякденного життя, обстановки дії, як деякі його сучасники (напр., Г. Квітка-Основ’яненко, В. Даль та ін.). Такі описи в нього підпорядковані показові поведінки героїв, їхніх переживань. Психологія персонажів розкривається в її зумовленості соціальними обставинами. Глибиною психологічного аналізу виділяються, зокрема, поеми «Сова», «Наймичка», «Якби тобі довелося», «Марія», повісті «Художник», «Музыкант» та багато віршів, напр. «А. О. Козачковському», «Ой люлі, люлі, моя дитино», «На великдень, на соломі» (див. Психологізм Т. Г. Шевченка). Реалізм Шевченка невіддільний від народності в революц.-демократичному розумінні. їхній взаємозв’язок поет обгрунтував ще в передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847. Тут він поставив перед прогресивними письменниками вимогу правильно змальовувати життя нар. мас і радив для цього пожити серед народу. На думку Шевченка, творчість письменника повинна бути спрямована на служіння визвольній боротьбі нар. мас. Таке розуміння єдності реалізму й народності склалося в поета на основі піднесення визвольного руху в країні і в зв’язку з боротьбою рос. революц. демократії за нові принципи дальшого розвитку л-ри. Реалізм Шевченка спрямований у майбутнє в ідейному й естетичному плані. Поет заклав основи соціологічної течії в критичному реалізмі укр. л-ри. Водночас у творах Шевченка-реаліста збереглись і елементи прогресивного романтизму, зокрема в змалюванні персонажів героїчного плану. Традиції реалізму Шевченка розвивали далі передові укр. письменники 2-і пол. 19 — поч. 20 ст. — Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка, МКоцюбинський, В. Стефаник та ін. Благотворний вплив мають ці традиції і на багатьох укр. рад. письменників.

Літ.: Франко І. [Статті про Т. Шевченка]. В кн.: Франко І. Твори, т. 17. К., 1955; Луначарський А. В. Великий народний поет. К., 1961; Кирилюк Є. Реалізм Шевченка. «Вітчизна», 1951, № 3; Білецький О. І., Дейч О. Й. Тарас Григорович Шевченко. К., 1958; Шабліовський Є. С. Шевченко і російська революційна демократія. К., 1958; Пільгук І. І. Т. Г. Шевченко — основоположник нової української літератури. К., 1963; Чалий Д. В. Становлення реалізму в українській літературі. Перша половина XIX ст. К., 1956; Крутікова Н. Є. Естетичне значення прози Шевченка. В кн.: Збірник праць ювілейної тринадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1965; Івакін Ю. О. Сатира Шевченка. К., 1959; Кирилюк Є. Войовничий характер Шевченкового реалізму. В кн.: Збірник праць п’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1968; Кирилюк Є. П. Традиції Шевченка в новій українській літературі. В кн.: Кирилюк Є. Слово, віддане народові. К., 1972; Шевченкознавство. Підсумки й проблеми. К., 1975.

П. К. Волинський.

РЕАЛІЗМ ШЕВЧЕНКА-ХУДОЖНИКА за багатьма своїми особливостями близький реалізмові його літ. творів. Він був виявом методу творчого Шевченка-художника, творчого процесу Шевченка-художника, що зумовлювалися матеріалістичним світоглядом і революц.-демократичними ідеями поета. У низці творів Шевченка, особливо раннього періоду, поєднуються елементи реалізму, романтизму і класицизму. Найбільшу данину класицизмові художник віддав у своїх композиціях на теми з античної міфології та історії. Проте ще в академ. період Шевченко прагнув до життєвої правди. Основою творчості для художника була натура, яку він наполегливо вивчав не тільки в академ. класах, а й за будь-яких обставин, завжди маючи при собі альбом і олівець. Малювати за уявою, не користуючись натурою, він не вважав за можливе. Посилаючись на приклад свого вчителя, Шевченко записав у «Щоденнику» 12.VII 1857: «Великий Брюллов черты одной не позволял себе провести без модели, а ему, как исполненному силою творчества, казалось бы это позволительным». Великого значення як у побутово-жанрових, так і в істор. композиціях Шевченко надавав правдивості й довершеності деталей і зазначав це у повісті «Музыкант»: «А как ни будь хороша картина в целом, но если художник пренебрег подробностями, то картина его останется только эскизом...». Задумавши картину, він шукав життєвоконкретний типовий образ, який відповідав би уявному. В листі до Б. Залеського 8.XI 1856 Шевченко писав: «Для исполнения задуманного мною сюжета необходимы живые, а не воображаемые типы». Та цього йому було недостатньо. В листі до Г. Квітки-Основ’янвнка 19.II 1841 поет просив надіслати йому «дівочу сорочку, гарно пошиту, плахту, стрічок зо дві...», бо без цього він не може втілити свій задум, хоч у нього «...все є: і модель... і справа всяка, — а одежі нема». Тло і навіть другорядні аксесуари в композиціях Шевченка намальовано, як правило, з натури, дуже точно (внутрішність казарми, шинеля з номером військ. частини в арк. «Притчі про блудного сина», ворота Новопетровської фортеці в сепії «Байгуші під вікном» та ін.). Якщо реалізм Шевченкової акварелі 1841 «Циганка-ворожка» обмежувався фактом звернення до побуту укр. села й етнографічною вірогідністю одягу, то наступного року картиною «Катерина» він робить значний крок уперед. Вираз облич Катерини і царинного діда передає складну гаму їхніх почуттів надзвичайно красномовно. Схема побудови композиції картини відповідає канонам класицизму, а засоби розкриття ідеї за допомогою зображальної символіки споріднюють її з укр. фольклором (див. Образотворче мистецтво і Т. Г. Шевченко). Якщо реалізм 18 — 1-ї пол. 19 ст. утверджував ідеологію «середнього стану», вихваляв його доброчесність, критикував окремі негативні явища, поширені в тогочасному суспільстві, пояснюючи їх вадами виховання, то реалізм революц. демократів, що поширився у 2-й пол. 19 ст., був спрямований проти підвалин експлуататорського ладу. Трагічна доля Катерини не є наслідком її неправильної поведінки або ницості її спокусника — окремої людини. Доки існують панство і безправні селяни, страждання усієї поневоленої маси — явище закономірне, непоправне. Таку політичну ідею різним способом втілив Шевченко в поемі й у картині, що дає підстави вважати його одним з перших представників критичного реалізму. Подорож на Україну 1843 — 44 сприяла становленню революц.-демократичного світогляду Шевченка. Тут він очима свідомої й освіченої людини побачив убозтво й жахливе пригнічення селян поміщиками й економами-шляхтичами, гідно оцінив «патріотизм» і «гуманізм» жорстоких і розбещених укр. панів. Від романтичного захоплення минулим поет перейшов до класової оцінки істор. подій. Показове щодо цього його трактування теми возз’єднання України з Росією. В офорті «Дари в Чигрині 1649 року» він наголошував на істор. закономірності возз’єднання, хоч дія у творі відбувається за п’ять років до Переяславської ради. Навіть ціною найкоштовніших дарунків роз’єднати український і російський народи було марною надією — ось головна думка, розкрита у цій композиції. Ідея видання «Живописной Украины», до першого випуску якої увійшов вищезгаданий офорт, виникла у Шевченка 1843, у зв’язку з враженнями, що справила на нього подорож на Україну. В шістьох здійснених і виданих офортах художник виступив як майстер-реаліст, який не лише спостерігав і відтворював дійсність, а й висловив своє ставлення до неї. Навіть у доборі пейзажних і архітектурних мотивів виявилася певна соціальна спрямованість автора. Подорожуючи по Україні, він обминає розкішний палац Тарновського й малює убогу хату своїх батьків та напіврозвалену вдовину хату. За поодиноким винятком, у краєвидах Шевченка, виконаних на Україні 1843 і 1845 — 47, є характерні постаті людей і жанрові сцени, відтворені з великою спостережливістю («Шевченко малює селянське подвір’я» та ін.). У жанрових полотнах, які Шевченко створив на Україні («Селянська родина», «На пасіці»), нема такої виразної суспільно-викривальної тенденції, як у «Катерині». Проте в них слід відзначити певні надбання художника-реаліста в постановці й розв’язанні проблеми пленеру. Бувши наприкінці 30-х pp. 19 ст. вже вправним майстром акварельної мініатюри, Шевченко в портретах, виконаних на замовлення, не міг ще йти шляхом послідовного реалізму. Пізніше, в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» устами свого героя він згадував, що спроби малювати «без малейшей фантазии, т. е. а ля Жерар Доу» мали небажані наслідки:«Да тебе не только не заплатят, — из дому выгонят, как злейшего карикатуриста... Я долго переносил подобные неприятные приключения, пока не смекнул, в чем дело. Догадался, и пошло как по маслу!». В тих випадках, коли художника не обмежували вимоги замовників, він виявляв свій неабиякий талант портретиста-психолога. Особливою реалістичною силою позначені його автопортрети (див. Автопортрети Т. Г. Шевченка). Шедевром Шевченка художника були аркуші серії «Притча про блудного сина», рівних яким за гостротою політ. тенденції й високим гуманізмом небагато в мистецтві всієї Європи. Потворне в людині він гнівно таврував словом, але не бажав демонструвати глядачам, добре розуміючи специфіку впливу образотворчого мистецтва на свідомість людини. Епізод, що його переказав О. Афанасьев-Чужбинський, засвідчує це. Намалювавши портрет отамана жебраків «що мав звірячий вигляд», «Шевченко хвилин через п’ять подер його на шматки», мотивуючи свій вчинок словами: «Се такий супес, що за шага заріже чоловіка, дарма, що сліпий». У серії «Притча про блудного сина», відтворюючи найстрахітливіші бузувірства, Шевченко ніколи не вдавався до смакування антиестетичних подробиць. Гуманізм, прогресивні погляди на суспільні явища, відсутність нац. обмеженості зумовили й таку важливу рису творчості художника, як чуття єдності різнонаціональних пригнічених мас Рос. імперії. Побут казах. народу він сприймав і малював не як екзотику, а з великим знанням, проникненням і теплотою, ніби сам був сином цього народу. Знаменним треба вважати й те, що художник, вихований на канонах античної краси, зумів оцінити й передати своєрідну принадність незвичних для нього облич. Шевченко-художник відіграв визначну роль у розвитку критичного реалізму в укр. образотворчому мистецтві, в мистецтві народів СРСР, його творчість визначила тенденції, що далі стали закономірними для всього прогресивного мистецтва.

Літ.: Касіян В. І. Мистецтво Тараса Шевченка. К., 1963; Тарас Шевченко — художник. Дослідження, розвідки, публікації, в. 1. К., 1963; Шагінян М. Тарас Шевченко. К., 1970.

П. О. Білецький.

РЕВЕЛЬ — місто, центр Естляндської губ. (тепер Таллін, столиця Ест. РСР). Шевченко приїжджав сюди у листопаді 1842. Про це він писав у листі до П. Корольова 18.ХІ 1842: «Пливши в Стокгольм, я скомпонував „Гамалія“, невеличку поему, та так занедужав, що дедви привезли мене в Ревель, там трошки очуняв».

РЕВОЛЮЦІЙНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. На всіх трьох визначених В. І. Леніним етапах загальноросійського визвольного руху (дворянсько-революційному, різночинському і пролетарському) творчість Шевченка мала велике революціонізуюче значення. Життя поета пов’язане з першими двома етапами. Як революц. демократ Шевченко формувався в умовах жахливої дійсності самодержавно-кріпосницького ладу під впливом вітчизняних традицій визвольного руху, спрямованого проти соціального й нац. гніту. Поет захоплювався патріотичним подвигом декабристів, які першими підняли збройне повстання проти царизму (див. Декабристи і Т. Г. Шевченко). Декабристська тема проходить через усю творчість Шевченка. Ідеї декабристського Товариства об’єднаних слов’ян відбилися в програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства, складених певною мірою під впливом Шевченка. Поет згуртував навколо себе революційно настроєну частину т-ва(М. Гулак, М. Савич, Г. Андрузький, О. Навроцький та ін). Вже на той час Шевченкова антикріпосницька і антицаристська поезія завоювала популярність серед діячів загальноросійського визвольного руху. Під час слідства над петрашевцями «Третій відділ» звернув увагу, що «твори Шевченка... поширились у великій кількості і спричинилися до сильного бродіння умів, так що й тепер Малоросія перебуває в заворушенні» (Дело петрашевцев, т. 1. М. — Л., 1937, с. 161 — 162). Укр. поет був знайомий з петрашевцями М. Момбеллі, Р. Штрандманом та ін., а керівник орг-ції М. Петрашевський дуже цікавився його творами (див. Петрашевці і Т. Г. Шевченко). Їх популяризували в організаційно й ідейно близьких до петрашевців виданнях. Активно пропагував Шевченкові революц. ідеї М. Головко. Пройнята ідеєю слов. єдності, поезія Шевченка вже на першому етапі революц.-визвольного руху в Росії сприяла залученню до антицаристського революц. табору й діячів польс. визвольного руху. На засланні поет познайомився з учасниками польс. визвольного повстання 1830 — 31. З деякими з них він листувався, а в останні роки життя близько спілкувався з З. Сераковським, Е. Желіговським, Й. Огризком та ін. діячами петерб. центру польс. революц. організації. Вірш Шевченка «Полякам», уперше опублікований 1861 у польс. газ. «Dziennik literacki», закликав покінчити з зумовленою політикою експлуататорських класів нац. ворожнечею укр. і польс. народів і встановити між ними міцний революц. союз. Написаний на засланні як відгук на революцію 1848 в Зх. Європі, цикл поезій Шевченка «Царі» прямо закликав до революц. повалення монархічної влади. «Можна сказати, що він дивився на світ крізь червоні окуляри», — писав про Шевченка його соузник по засланню польс. революціонер Я. Гордон (див. М. Ятовт). Після заслання життя й діяльність укр. поета проходили в умовах революц. ситуації кін. 50 — поч. 60-х pp. 19 ст., яка знаменувала собою перехід від першого до другого етапів революц.-визвольного руху в Росії. Шевченкова поезія активно сприяла поглибленню революц. ситуації, а сам поет став безпосереднім учасником загальнорос. революц.-демократич. руху, очолюваного М. Чернишевським і М. Добролюбовим (див. Всеросійська революційна демократія і Т. Г. Шевченко). Шевченкові безцензурні твори в ці роки використовували як засіб революц. пропаганди члени Харківсько-Київського таємного товариства, члени нелегального гуртка «Вертеп» студентів Моск. ун-ту, гуртка «Бібліотека казанських студентів» та ін. Творчість укр. поета в рос. перекладах популяризував журн. «Современник». На його сторінках з статтями про поезію Шевченка виступали М. Чернишевський і М. Добролюбов. Так само популяризував Шевченка герценівський «Колокол».

Найважливішу політ. роль у період революц. ситуації поезія Шевченка відіграла тим, що вона сприяла подоланню царистських ілюзій у суспільстві. Революц. заклик Шевченка «громадою обух сталить», щоб «збудить хиренну волю» («Я не нездужаю, нівроку»), був співзвучний закликові рос. революц. демократів — «к топору зовите Русь». В одному з документів царської влади 1861 зазначалося, що твори Шевченка «вкрай небезпечні, бо народ, бачачи в них виключно лише зображення помсти — різанини, кровопролиття, — збуджується до того, щоб повторити ці справи, які так прославляються». Учасники укр. філій революц. орг-ції «Земля і воля» (І. Андрущенко, А. Красовський, В. Синьогуб та ін.) в політ. пропаганді широко використовували безцензурні твори Шевченка. їх також пропагував землеволець А. Потебня (офіцер царської армії, що перейшов на бік польс. повстанців 1863, брат відомого укр. і рос. мовознавця О. Потебні). Навіть похорон Шевченка переріс у маніфестацію прогрес. сил, згуртованих під прапором загальнорос. революц. демократії. Над труною поета виголошувались промови рос., укр. і польс. мовами. М. Некрасов написав вірш «На смерть Шевченка», в якому назвав свого українського побратима «російських країв визначною людиною». Революц. народництво 70 × pp. 19 ст. також взяло на озброєння політ. поезію Шевченка. Його ім’я часто згадувалося на сторінках закордонних народницьких періодич. видань, тут вміщувалися уривки з його творів. Перебуваючи в Одесі, керівник революц. орг-ції «Народна воля» А. Желябов узяв участь у вшануванні пам’яті Шевченка. Творча спадщина поета запліднила революц.-демократич. ідеями укр. л-ру кін. 19 — поч. 20 ст. й піднесла її до рівня чинника визвольної боротьби. Для представників революц.-демократич. ідеології в укр. л-рі — І. Франка, П. Грабовського, Л. Українки, М. Коцюбинського — «Кобзар» став не тільки джерелом вдосконалення мистецької форми, а й насамперед зразком революц.-патріотичного виховання борців за соціальне й нац. визволення трудящих. Укр. революц.-демократич. письменники популяризували Шевченка і його спадщину, висвітлювали його внесок у визвольний рух. І. Франко писав, що Шевченко «для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій» (Франко І. Твори, т. 17. К., 1955, с. 7), а П. Грабовський назвав його«поетом-борцем, найкращим діячем громадським».

Основоположники марксизму ознайомилися з життям і діяльністю Шевченка через написану і надруковану М. Драгомановим доповідь паризькому літературному конгресові 1878 «Українська література, заборонена російським урядом» (франц. мовою). Читаючи її, К. Маркс підкреслив ті місця, де йшлося про поета. З позицій наук соціалізму спадщину Шевченка популяризував засновник першої рос. марксистської орг-ції групи «Визволення праці» — Г. Плеханов. У 1890 в закордонному рос. марксистському періодич. виданні «Социал-демократ» він опублікував свою рецензію на видану того року в Женеві збірку «Поезії Т. Гр. Шевченка, заборонені в Росії».

Найпослідовнішими популяризаторами творчості укр. поета стали більшовики, які очолили пролетаріат — авангардну силу третього етапу загальнорос. визвольного руху. В слідчих матеріалах судової справи петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» була знайдена при арешті його членів поема Шевченка «Сон» («У всякого своя доля»). На поч. 20 ст. заборонені царизмом твори поета пропагував в Одесі рідний брат В. І. Леніна — Д. Ульянов. Напередодні й у період першої бурж.-демократич. революції в Росії 1905 — 07 та в роки революц. піднесення 1910 — 14 в прокламаціях більшовиків Петербурга, Казані, Баку, Києва та ін. міст згадувалося ім’я Шевченка, наводилися полум’яні рядки з його революц. поезій. Говорячи про заслуги поета в революц.-визвольному русі, А. Луначарський 1911 заявив: «Великий Шевченко тим, що він поет української нації, але ще більше тим, що він поет народний, а над усе тим, — що він поет глибоко революційний і за духом своїм соціалістичний». Всупереч царській забороні, керована В. І. Леніним більшовицька партія 1914 закликала широко відзначити сторіччя з дня народження Шевченка. В. І. Ленін писав з цього приводу: «Заборона вшанування Шевченка була таким чудовим, прекрасним, на рідкість щасливим і вдалим заходом з точки зору агітації проти уряду, що кращої агітації і уявити собі не можна» (Повне зібрання творів, т. 25, с. 64). Газета «Правда» надрукувала тоді ряд матеріалів, пов’язаних з ювілеєм, зокрема статті «Кріпосники і Шевченко» та «Пам’яті Т. Г. Шевченка», в яких затаврувала гнобительську політику царизму й розкрила зв’язок між творчою спадщиною укр. поета й визвольною боротьбою трудящих усієї Росії. Відгукуючись на заклик більшовиків, трудящі Харкова, Києва та ін. міст відзначили ювілей масовими страйками й демонстраціями. Сторіччя з дня народження поета вшанувала й громадськість Петербурга, Москви, Тифліса та ін. міст багатонаціональної Росії. Після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції за ленінським планом монументальної пропаганди вже 1918 встановлено пам’ятники Шевченкові в Москві й Петрограді. Революц.-демократичну спадщину поета активно використовувала Рад. влада в боротьбі проти бурж.-націоналістич. контрреволюції та іноземної воєнної інтервенції на Україні.

Перемога Великої Жовтн. соціалістич. революції значно посилила інтерес трудящих зарубіжних країн до творчості Шевченка. Співця народної революції, поборника дружби і братерства народів, укр. поета його сучасники і представники наступних поколінь революціонерів сприймали як однодумця борців за свободу на всіх континентах. Його твори перекладали й популяризували мовами своїх народів поляк В. Сирокомля, болгарин Л. Каравелов, англійка Е.-Л. Войнич та ін. В 1937 — 38 в боротьбі за республіканську Іспанію брала участь у складі Інтернаціональної бригади рота імені Тараса Шевченка. В 1939, коли загроза фашист. навали нависла над усією Європою, франц. перекладач творів Шевченка комуніст III. Стебер виступив із Шевченковим закликом: «Борітеся — поборете!». Творчість укр. поета популяризують такі видатні передові поети і вчені, як-от француз Л. Арагон, німець Е. Вайнерт, чех З. Неєдлий, болгарин Т. Павлов та ін. З новою силою поезія Шевченка залунала, коли проти імперіалізму й колоніалізму, за соціальне й нац. визволення розгорнулася боротьба народів Азії, Африки й Латинської Америки. Турецький поет-комуніст Хікмет Назим 1961 в укр. журн. «Вітчизна» писав: «тепер, коли на землі йде бій за національну незалежність кожного народу, проти колоніалізму, за побудову нового суспільства, гідного визволеної людини, народи з хвилюванням читають Тараса Шевченка, з любов’ю й повагою вшановують його пам’ять». А 1964 у вітальній телеграмі в Москву від імені Всесвітньої Ради Миру її президент-виконавець Дж. Бернал підкреслив, що прогрес. людство цінує великого народного поета України за те, що «все життя, вся його творчість були віддані справі демократії і прогресу, боротьбі за свободу і рівність народів». Іл. табл. V — VI.

Літ.: Ленін В. І. Про Україну ч. 1 — 2. К., 1969; Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814 — 1963. К., 1963; Головаха П. Т. Г. Шевченко і російські революційні демократи 50 — 60-х років XIX ст. К., 1953; Ястребов Ф. А. Революционные демократія на Украине. К., 1960; Гуржій І. О., Сарбей В. Г. Т. Г. Шевченко — революціонер-демократ. К., 1961; Шаблиовский Е. С. Т. Г. Шевченко и русские революционные демократы. М., 1962; Пільгук І. І. Традиції Т. Г. Шевченка в українській літературі. К., 1963; Кирилюк Є. П., Шабліовський Є. С., Шубравський В. Є. Т. Г. Шевченко. Біографія. К., 1964; Назаренко І. Д. Суспільно-політичні, філософські, естетичні та атеїстичні погляди Т. Г. Шевченка К., 1964; Дьяков В. А. Революционные связи Т. Г. Шевченко. В кн.: Революционная ситуация в России в 1859 — 1861 гг. М., 1965; Дьяков В. А. Тарас Шевченко и его польские друзья. М., 1966; Прийма Ф. Я. Шевченко і російський визвольний рух. К., 1966; Сергієнко Г.Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів 1826 — 1850. К., 1971; Сарбей В. Г. В. І. Ленін і дожовтнева спадщина історіографії України. К., 1972.

В. Г. Сарбей

.

РЕВУЦЬКИЙ Дмитро Миколайович (24.III 1881 — 29.XII 1941) — український рад. музикознавець, фольклорист і літературознавець. Брат Л. Ревуцького. Автор музикознавчих і фольклористичних праць. Шевченкові присвятив книжку «Шевченко і народна пісня» (К., 1939), в якій дослідив фольклористичну діяльність Шевченка і місце нар. пісні в його житті. Р. проаналізував згадки про нар. пісні в Шевченковій спадщині і спогадах про поета, навів і прокоментував майже всі фольклорні записи Шевченка.

РЕВУЦЬКИЙ Лев Миколайович (20.II 188 — 30.III 1977) укр. рад. композитор, педагог і муз.-громад. діяч, нар. артист СРСР (з 1944), акад. АН УРСР (з 1957), Герой Соціалістичної Праці (з 1969). Автор симф., фп., камерно-інструментальних творів, романсів, масових пісень, хорів, обробок укр. нар. пісень. Велике місце в творчому доробку Р. посідає шевченківська тема. В 1923 він написав вокально-симф. поему «Хустина» (за віршем Шевченка «У неділю не гуляла») — твір великого значення в розвитку кантатного жанру укр. рад. музики (оркестрова редакція 1944). В 1927 на слова поета створив два мішані хори в супроводі фортепіано — «Ой чого ти почорніло» й «У перетику ходила», які становлять своєрідний диптих, і хор «На ріках круг Вавілона» («Псалми Давидові», псалом 136). У 1939 для хору з фортепіано аранжував «Заповіт».

Р. — автор обробок улюблених Шевченкових укр. народних пісень («У неділю уночі», «Ой ти, зіронько та вечірняя», «Що в Києві на риночку»). Держ. премія СРСР, 1941. Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1966. Портрет с. 162.

Літ.: Бялик М. Г. Л. Ревуцький. К., 1973; Шеффер Т. Лев Ревуцький. К., 1973.

РЕЙКОВСЬКИЙ Донат Михайлович (н. 1816 — р. см. невід.) — лікар, колезький асесор. Закінчив Віленську мед.хірургічну академію (1836). Шевченко познайомився з Р. 4.I 1858 в Нижньому Новгороді. В «Щоденнику» записав тоді: «познакомился... с доктором Рейковским, ученым и весьма интересным человеком».

РЕЙСДАЛ (Ruysdael) Якоб ван (1628, за ін. даними, 1629 — похований 14.III 1682) — голландський живописець-пейзажист. Шевченко згадував пейзажі Р. у повістях «Близнецы» та «Прогулка с удовольствием и не без морали» (прізвище художника писав «Рюісдаль»).

РЕКЛЮ (Reclus) Жан-Жак-Елізе (15.III 1830 — 4.VII 1905) — французький географ і соціолог, прогресивний громадський діяч, мандрівник. Під впливом Французької бурж.-демократичної революції 1848 став активним республіканцем. У 1852 — 57 був в еміграції в Англії, Ірландії, США, країнах Пд. Америки. В 1857 повернувся у Францію. В 1865 вступив до 1-го Інтернаціоналу. За участь у Паризькій комуні був засуджений на довічне вислання з Франції. З 1872 жив в Італії, Швейцарії, Бельгії та ін. країнах. З творчістю Шевченка познайомився через М. Драгоманова. У п’ятому томі своєї «Всесвітньої географії» (Париж, 1880) в розділі про Україну Р. високо оцінив творчість Шевченка.

РЕМБРАНДТ Гарменс ван Рейн (Rembrandt Harmensz van Rijn; 15. VII 1606 — 4.X 1669) — голландський художник. Шевченко зацікавився творами P., оригінали яких бачив в Ермітажі ще в роки навчання в петерб. Академії мистецтв. Згодом його інтерес до Р. поглибився. Поет згадував Р. у листах до різних осіб, у повістях «Капитанша» та «Прогулка с удовольствием и не без морали». Повернувшись із заслання, Шевченко ретельно опановував техніку офорта, виконав кілька рисунків пером з окремих персонажів гравюри Р. «Смерть Марії» (аркуші альбому 1858 — 59: «Священик», «Читець» і «Лікар»). У 1858 технікою штрихового офорта Шевченко зробив копії з офортів Р. «Автопортрет Рембрандта з шаблею», «Лазар Клап» і «Поляк з шаблею і палицею». Живописний твір Р. «Притча про робітників на винограднику» (1637, ДЕ в Ленінграді) Шевченко обрав для свого офорта, за цей офорт та офорт з картини І. Соколова «Приятелі» 1860 Академія мистецтв надала йому звання академіка гравюри. За глибоке розуміння виражальних можливостей світлотіні дехто з сучасників називав Шевченка «російським Рембрандтом».

Літ.: Білецький П. О. Шевченко і Рембрандт. В кн.: Збірник праць сьомої наукової шевченківської конференції. К., 1959.

РЕНІ (Reni) Гвідо (4.ХІ 1575 — 18.VIII 1642) — італійський живописець, представник академізму. Шевченко згадував Р. в повістях «Капитанща» та «Прогулка с удовольствием и не без морали» і в «Щоденнику» (4.VII 1857).

РЕННЕНКАМПФ Рудольф Павлович — голова Симбірської палати кримінального суду, статський радник. Одночасно виконував обов’язки довіреної особи пароплавної компанії «Меркурій» у Симбірську. Шевченко познайомився з Р. на пароплаві «Князь Пожарский». У «Щоденнику» 9.IX 1857 дав йому негативну характеристику.

РЕРІХ Микола Костянтинович (9.Х 1874 — 13.XII 1947) — російський художник, академік петерб. Академії мистецтв (з 1909). З 1918 жив за кордоном. З поезією Шевченка його познайомив на поч. 90-х pp. 19 ст. М. Микешин. На квартирі батька Р. 1893 — 94 засновувалось Товариство ім. Т. Г. Шевченка (тоді не дозволене; див. Товариство імені Т. Г. Шевченка для допомоги нужденним уродженцям Південної Росії, що вчаться у вищих навчальних закладах С.-Петербурга).

В петерб, Академії мистецтв Р. ставив за ескізами М. Микешина живі картини на теми «Кобзаря». Виконував доручення М. Біляшівського, пов’язані з організацією шевченківської виставки 1911 в Києві. За свідченням мистецтвознавця С. Яремича, поезія Шевченка мала «величезне значення в естетичному розвитку Реріха». Згадки про Шевченка є в щоденнику художника.

Тв.: Україна. «Літературна Україна», 1965, 11 червня; Листы дневника. «Октябрь», 1958, № 10.

Літ.: Івакін Ю. Реріх і Шевченко. «Радянське літературознавство», 1964, № 2.

РЕЧ (Retzsch) Моріц-Фрідріх-Август (9.XII 1779 — 11.VI 1857) — німецький художник. Автор картин на релігійні теми і портретів. Відомий своїми ілюстраціями до «Фауста» Гете. Шевченко згадував Р. в повісті «Художник», розповідаючи про своє перебування в майстерні К. Брюллова, та в «Щоденнику» (16.II 1858), жалкуючи, що в Нижньому Новгороді немає ілюстрацій Р. до «Фауста», виданого 1828, за якими можна було б одягнути актрису К. Піунову «сообразно с местом и временем» для заключної сцени знаменитої трагедії.

РЕШЕТИЛІВКА — містечко Полтавського пов. Полтавської губ. (тепер с-ще м. т., районний центр Полтавської обл.). Шевченко був тут улітку та восени 1845. За переказами старожилів, він зупинявся в поміщика О. В. Попова. В серпні 1845 тушшю, сепією й аквареллю Шевченко виконав два малюнки «В Решетилівці» (19 × 27,4 та 17,9 × 27,1), в яких відтворив той самий краєвид з різних точок. На малюнках ліворуч унизу — тушшю авторські написи, назви творів та їхні номери. Обидва малюнки зберігаються в ДМШ. Згадки про Р. є в повісті Шевченка «Близнецы».

За радянського часу в Р. ім’ям поета названо вулицю і районний Будинок культури, 1967 встановлено погруддя Шевченка. Іл. табл. IX.

РЕШИМОВ Михайло Аркадійович (справжнє прізвище — Горожанський; 1845 — 21.VIII 1887) — російський актор. Виступав у Вільні, Саратові, Казані; 1866 та з 1869 — в Малому театрі в Москві. У виставі Малого театру «Вночі проти різдва» (за п’єсою Шевченка «Назар Стодоля», 1877) виконував роль Назара.

РЄЗАНОВ Віктор Михайлович (н. 1.I 1829 — р. см. невідомий) — російський живописець-пейзажист, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1866). У 1859 його твори разом з Шевченковими експонувалися на виставці в Академії. Зберігся рисунок олівцем «Шевченко в труні» (1861, Держ. літ. музей, Москва), що його виконав Р. з натури в церкві Академії.

РЄПІН Ілля Юхимович (5.VIII 1844 — 29.ІХ 1930) — російський художник, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1893). В істор. картинах та портретах Р. розкривав духовну могутність народу, моральну силу і стійкість його кращих представників. Крізь усе життя проніс він любов до України, її історії, культури, нар. творчості. Близько 180 картин, етюдів, ескізів, начерків і замальовок виконав художник на укр. тематику. З особливою симпатією і шанобливим схилянням ставився Р. до Шевченка і його творчості. Художник намалював портрет Шевченка (1888, ДМШ), його ж портрет він зобразив на картині «Не чекали» (1884 — 88) поруч з портретом М. Некрасова, характеризуючи цим духовний світ представників рос. революц. інтелігенції. Р. палко підтримав ідею демократичної укр. громадськості спорудити пам’ятник Шевченкові в Києві. Він увійшов до складу жюрі першого конкурсу на проект пам’ятника; за мотивами поеми Шевченка «Кавказ» виконав малюнок «Прометей» (1908, ДМШ) для листівки, кошти від реалізації якої мали йти на спорудження пам’ятника. Працював над проектом пам’ятника поетові (виконав чотири ескізи до цього проекту: один зберігається в ДМШ, три — в музеї AM СРСР у Ленінграді). В проектах підписів до пам’ятника Р. дав високу оцінку поетовіреволюціонерові й висловив почуття глибокої поваги до нього. Іл. т. 1, табл. І.

Літ.: Репин и Украина. К., 1962; Бєлічко Ю Україна в творчості І. Ю. Рєпіна. К., 1963.

РЄПНІН Василь Миколайович (н. 1806 — р. см. невід.) — поміщик з Полтавщини. Син М. Рєпніна-Волконського, брат В. Рєпніної. Шевченко познайомився з Р. у липні 1843 в Яготині. Був у нього в маєтку в с. Андріївці в листопаді 1843 та, імовірно, 1845. У 1844 в Яготині Шевченко намалював Рєпніна В. М. дітей портрет. Поет згадував Р. у листах до В. Рєпніної.

РЄПНІНА Варвара Миколаївна (31. VII 1808 — 9. XII 1891) — російська письменниця, близький друг Шевченка. Дочка М. Рєпніна-Волконського. Поет познайомився з Р. у маєтку Рєпніних у Яготині в липні 1843 і між ними встановились дружні стосунки. Після короткочасної подорожі по рідних місцяхвін повернувся до Яготина й жив тут (з перервами) з серед. жовтня 1843 до 10.I 1844. В 1843 в Яготині написав поему «Тризна» з присвятою: «На память 9-го ноября 1843 года, Княжне Варваре Николаевне Репниной», намалював і подарував їй автопортрет. Р. покохала Шевченка. В листі до свого наставника Ш. Ейнара вона писала про своє почуття, захоплено розповідала про Шевченка як про геніального поета. На клопотання Рєпніних міністр нар. освіти на поч. 1847 призначив Шевченка вчителем малювання в Київ ун-ті. Р. високо цінувала талант Шевченка, допомагала поширювати естампи «Живописной Украины». В час заслання поета листувалася з ним (збереглося 8 листів Шевченка і 16 — Рєпніної), зверталася до начальника «Третього відділу» О. Орлова з проханням полегшити його долю. В 1849 поет прислав їй ще один автопортрет. У 1850 О. Орлов заборонив Р. листуватися з Шевченком. У 1858, повертаючись із заслання, поет 17.III відвідав Р. у Москві й зробив запис про це в «Щоденнику». Ще раз бачилися вони 24.III. Це була, очевидно, остання їхня зустріч. В одній із ранніх незакінчених повістей Р. гол. персонажем є Шевченко. Написала вона й статтю «К биографии Шевченко», надруковану в журн. «Русский архив» (1887, № 2). Взаєминам Р. і Шевченка присвячено працю М. Возняка «Шевченко й княжна Рєпніна» (Львів, 1925).

Тв.: Шевченко в Яготине. В кн.: Т. Г. Шерченко в воспоминаниях современников. М., 1962.

Літ.: Шагінян М. Тарас Шевченко. К., 1970; Гершензон М. Т. Г. Шевченко и кн. В. Н. Репнина. В кн.: Русские пропилеи, т. 2. М., 1916.

В. С. Костенко.

РЄПНІНА В. М. ДІТЕЙ ПОРТРЕТ (полотно, олія, 40 × 51,3) — парний портрет, що його виконав Шевченко між 1 і 10.I 1844 в Яготині. Ліворуч унизу червоною фарбою підпис автора і дата: «Т. Шевченко. 1844». Портрет в овалі Портретовані — Варвара й Василь — діти В. Рєпніна, рідного брата В. Рєпніної. Про роботу Шевченка над цим твором В. Рєпніна оповідала в листі до свого наставника Ш. Ейнара 27.I 1844. Зберігається в ДМШ.

РЄПНІН-ВОЛКОНСЬКИЙ Микола Григорович (1778 — 18.I 1845) — російський держ. діяч, генерал від кавалерії, князь. Старший брат декабриста С. Волконського, батько В. Рєпніної. Поміщик з містечка Яготина. В 1816 — 34 — малорос. військ. губернатор (Полт. і Черніг. губерній). Шевченко познайомився з Р.-В. 1843 в Яготині в його маєтку й жив тут (з перервами) з серед. жовтня 1843 до 10.I 1844. Йому було замовлено дві копії з портрета Р.-В. роботи швейц. художника Й. Горнунга, й він виконав їх (не раніше як у жовтні 1843; полотно, олія, 63,6 × 50,5). Оригінал і одна з копій зберігаються в ДМШ, друга копія — в ДЕ в Ленінграді.

РЖИЩІВ — містечко Київського пов. Київської губ. (тепер с-ще м. т. Кагарлицького р-ну Київської обл.). Відомостей про те, чи був Шевченко у P., немає. Це містечко згадано в поетових листах до В. Г. Шевченка 22.IV і 15.V 1860. В. Г. Шевченко, який підшукував поетові ділянку землі, щоб побудувати хату, запропонував йому купити будинок у Р. Але купівля не відбулася. У Р. за Рад. влади ім’ям поета названо одну з вулиць і парк, в якому 1962 встановлено погруддя Шевченка.

РЗА Расул (справж. прізв. та ім’я — Рзаєв Расул Ібрагім-огли; н. 19.V 1910) — азербайджанський радянський письменник, народний поет Аз. РСР (1960). Член КПРС з 1939. Україні присвятив поезії «Дніпро», «Живи, твори, Україно». Один з перших перекладачів творів Шевченка азерб. мовою. Переклав поеми «Наймичка» і «Гайдамаки» (обидві — 1939). Автор статей про Шевченка «Традиції високих ідеалів» (1961), «Благородний метал поезії» (1964) та ін. Присвятив укр. поетові оповідання «Полум’яні мечі» (1941) та вірші «Тарасові» (1938) і «Великий ашуг» (1964). В складі азерб. делегації 1939 приїздив на Україну на святкування 125-річчя з дня народження Шевченка. Виступав з промовами на присвячених Шевченкові шостому пленумі Правління Спілки радянських письменників СРСР (1939) та Об’єднаному пленумі правлінь Спілок письменників СРСР і УРСР (1964). Державна премія СРСР, 1951.

Тв.: Тарасові. В кн.: Вінок великому Кобзареві. К., 1961; Традиції високих ідеалів. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 2. К., 1964.

РИБАК Натан Самійлович (н. 3.I 1913) — український рад. письменник. Член КПРС з 1940.

Автор статті «Вічна Шевченкова слава» (1938). В оповіданні «Остання ніч» (1939, в ін. публікаціях — «Смерть поета») відобразив останні години життя Шевченка. Як редактор-упорядник готував видання «Кобзаря» (Уфа, 1942) для фронту. Держ. премія СРСР, 1950.

Тв.: Остання ніч. В кн.: Рибак Н. Твори, т. 2. К., 1963.

РИБАЛЬЧЕНКО Всеволод Петрович (н. 23.VIII 1904) — український рад. композитор. За поемою Шевченка «Гайдамаки» створив однойменну оперу (1941, у співавтор. з Ю. Мейтусом і М. Тіцом). На вірші поета 1939 і 1964 написав романси «Ой стрічечка до стрічечки», «Подражаніє сербському», «Із-за гаю сонце сходить», «Якби мені крила», «Якби таки або так, або сяк» та баладу «Старий гордий воєвода» (з драми «Невеста»).

РИБАЛЬЧЕНКО Михайло Андрійович (н. 7.ХІ 1909) — український рад. художник, засл. діяч мист. УРСР (з 1968). Член КПРС з 1949. У співавтор. з О. Любимським виконав панно «Т. Шевченко серед російських письменників-демократів», картини «Т. Шевченко серед казахів», «Малий Тарас слухає розповідь свого діда про Коліївщину» (всі — 1940), графічні твори «Т. Шевченко з сестрою Яриною», «Т. Г. Шевченко, Марко Вовчок і І. С. Тургенєв» (обидва — літогр., 1961), «Думи мої, думи...», «Дитинство Тараса», «Вербичка» (всі — ліногр., 1964, у співавтор. з О. Любимським і Б. Ваксом).

РИБІН Кузьма Данилович (н. 1819 — р. см. невід.) — унтер-офіцер, згодом прапорщик корпусу топографів, учасник Аральської описової експедиції 1848 — 49. Шевченко зустрічався з Р. під час експедиції, потім — дорогою з Раїмського укріплення до Оренбурга і в самому Оренбурзі, де вони разом складали звіти про роботу. В акварелях і начерках Шевченка того періоду відображено і працю топографів.

РИЛЄЄВ Кіндрат Федорович (29.IX 1795 — 25.VII 1826) — російський поет, декабрист. Разом з О. Бестужевим видавав альманах «Полярная звезда» (1823 — 25). В 1817 — 21 жив на Слобідській Україні, бував у Києві, Харкові. Знав укр. історію, побут, звичаї. Написав кілька поетич. творів на сюжети з історії України — думу «Богдан Хмельницький» і начерки до трагедії «Хмельницький» та поеми «Войнаровський», «Палій» і «Наливайко». Шевченко познайомився з творчістю Р. ще в молоді роки в Петербурзі (можливо, через М. Маркевича, який листувався з Р. і наслідував його як поет), 1842 працював над ілюстрацією до поеми Р. «Войнаровський», цитував цю поему в листі до В. Рєпніної 24.Х 1847. Творчість P., близька Шевченкові своїм революц. романтизмом, певною мірою вплинула на Шевченка, особливо на його рос. твори — поему «Тризна» і віршовану трагедію «Никита Гайдай». Як і P., Шевченко використовував істор. тематику для пропаганди визвольних ідей, насичував свої твори волелюбними думками й гаслами. Стилістичні й ритміко-інтонаційні перегуки та окремі ремінісценції з Р. є в поемі «Тризна» та ін. творах укр. поета. Шевченко як революц. демократ підносив рилєєвські принципи освоєння нац.-істор. теми на якісно новий рівень, наголошував на вирішальній ролі нар. мас в історії. Серед поетич. мотивів, що зближують Шевченка з P., важливим є мотив дружби трудящих українців і поляків («Полякам», «Никита Гайдай», розділ «Гупалівщина» в поемі «Гайдамаки» тощо). Подвиг декабристів Шевченко оспівав у поемах «Сон», «Неофіти», «Юродивий» та ін. Див. також Декабристи і Т. Г. Шевченко.

Літ.: Ярута Н. Т. Шевченко і К. Рилєєв. «Молодняк», 1936, № 4; Заславський І. Я. Рилєєв і російсько-українські літературні взаємини. К., 1958.

РИЛЬСЬКИЙ Максим Тадейович (19.III 1895 — 24.VII 1964) — український рад. поет, учений і громадський діяч, акад. АН СРСР (з 1958), акад. АН УРСР (з 1943). Член КПРС з 1943. В літ.-критичному доробку Р. з питань шевченкознавства бл. 90 публікацій. Він досліджував новаторство, народність, інтернаціоналізм і патріотизм Шевченка, зв’язок його творчості з фольклором, з рос. та ін. слов. літературами, її світове значення.

Особливо велику увагу приділяв Р. ліриці Шевченка. Підкреслював, що Шевченко, цілком народний поет, який виражав думи і прагнення народу, був незвичайно могутньою творчою індивідуальністю. Центральною проблемою досліджень ученого була поетика Шевченка (статті «Лірика Тараса Шевченка», «„Жіноча лірика“ Шевченка», «Балада Шевченка „У тієї Катерини“»).

У праці «Поетика Шевченка» (1939), розвиваючи думки І. Франка, Р. відзначав еволюцію поетики Шевченка від нар.-поетичних засобів до неповторно індивідуальних образів, своєрідних поетич. засобів (в основу праці покладено доповідь, виголошену на шостому пленумі Правління Спілки рад. письменників СРСР, присвяченому 125-річчю з дня народження Шевченка). Вивчаючи стиль, жанри, строфіку й метрику творів Шевченка, Р. вказував на їхні надзвичайне багатство і своєрідність. У багатьох дослідженнях Р. дав високі зразки ідейно-естетичного аналізу творів Шевченка. Він стверджував, що Шевченко поєднав новаторство ідейне з новаторством художнім, вклав новий зміст у блискучу нову поетичну форму, розширив межі епічного й ліричного родів, поєднав епос з лірикою, а ліризм з драматизмом. Підкреслював, що Шевченко, ввібравши в себе все художнє багатство нар. поезії і засвоївши найвищі досягнення світової л-ри, дав народові й людству неперевершені й неповторні зразки худож. майстерності. Р. таврував укр. бурж. націоналістів, які вихолощували революц. суть творів Шевченка, примітивно уявляли собі поетову образність, поетове віршування. Постійно звертаючись до зображення постаті Шевченка в поетичній творчості, Р. у творах про нього особливо підкреслював атеїстичні, богоборчі мотиви («Шевченко», 1932), традиції дружби народів («Дружба», 1936; «Вінок безсмертя», 1939; «Зустріч у Нижньому», 1949; «Пророк зорі», 1965). Згадував про Шевченка у «Слові про рідну матір» (1941) та багатьох ін. поезіях. Збагатив рад. шевченкознавство розвідками «Два поети. Пушкін і Шевченко», «Співець дружби народів» (обидві — 1949), «Тарас Шевченко» (1955), «Книга — народу» (1956), «Тарас Шевченко — великий поет-громадянин» (1961), «Шевченко — поет-новатор», «„Кобзар“ Тараса Шевченка» (обидві — 1964). Велику увагу приділяв Р. перекладам літ. творів Шевченка ін. мовами, насамперед російською. Переклав рос. мовою вірш Шевченка «Муза». Був членом ред. колегії ювілейного десятитомного зібрання творів Шевченка, редактором багатьох укр. і рос. видань «Кобзаря» і автором вступних статей до них. Активну участь брав Р. у відзначенні шевченківських пам’ятних дат (1939, 1961 1964). Держ. премія СРСР, 1943, 1950. Ленінська премія, 1960 Держ. премія УРСР, 1971.

Тв.: Тема батьківщини в творчості Пушкіна, Міцкевича і Шевченка. «Українська література», 1942, № 5 — 6; Образ поета-революціонера. «Сучасне і майбутнє», 1952 № 1; Поезія Тараса Шевченка К., 1961; «Кобзарь» Тараса Шевченко. М., 1964.

Літ.: Вербицька Є. В. Традиції Т. Шевченка в творчості М. Рильського. В кн.: Максим Рильський. Одеса, 1960; Колесник Г. М. Слово Т. Г. Шевченка у поетичній майстерності М. Т. Рильського. В кн.: Джерела мовної майстерності Т. Г. Шевченка К., 1964; Неборячок Ф. М. Шевченко в творчості М. Рильського. В кн.: Питання шевченкознавства. Черкаси, 1964; Білодід І. К. Поетична мова Максима Рильського. К., 1965; Данилко П. Праці Максима Рильського з шевченкознавства. В кн.: Збірник праць п’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1968.

С. А. Крижанівський, Ю. Д. Солод.

РИМА (грец. ρυθμός — розмірність) — звуковий повтор переважно наприкінці віршових рядків, рідше — піввіршів, який має ритмотвірне значення. Р. окреслює межі рядка, бере участь у формуванні строфи, надає віршеві мелодійності, здебільшого сприяє виникненню логічного наголосу на особливо значущих словах. Бувають ще й початкові P., внутрішні, цезурні, стикові та ін. В поезії Шевченка є всі ці різновиди. Іноді кілька таких Р. поєднується. Напр., у вірші «Чи то недоля та неволя» є Р. початкова, внутрішня, прикінцева і Р.-кільце: «Чи то недоля та неволя, // Чи то літа ті летячи // Розбили душу? Чи ніколи // Й не жив я з нею, живучи...». За місцем наголосу Р. поділяють на чоловічі (наголос на останньому складі), жіночі (наголос на передостанньому складі), дактилічні (наголос падає на третій від кінця склад) і гіпердактилічні (наголос на четвертому чи дальшому від кінця складі). В Шевченкових творах переважають Р. жіночі й чоловічі, а дактилічні й гіпердактилічні трапляються рідко. Кілька таких видів Р. може поєднуватись у тій самій поезії. Напр., у вірші «Ой стрічечка до стрічечки»: «стрічечки» — «ніченьки» — дактилічна P., «вишиваю» — «погуляю» — жіноча, «парубки» — «козаки» — чоловіча За визначенням нормативної поетики Р. класифікують ще й за характером повторюваності звуків. Є Р. точні й неточні, граматичні, багаті й бідні. Хоч у системі ритмічних засобів Шевченка Р. відіграє велику роль, вона здебільшого далека від канонічних норм. Повторення звукових закінчень — лише незначна частина Шевченкових рим. Найхарактернішою ознакою його Р. є повторення звукових груп, найчастіше звукових пар («широкий» — «високі» — «оком»), коренів («схилить» — «могилі», «заплачеш — «бачив»), збіг суфіксів і кореневих звуків («погибати» — «хату»). Р. може утворюватися через складне поєднання звукових повторів («гори» — «говорять», де звуковий комплекс «гор» розірвано нарощенням звуків «во»). Різні словесні й звукові повтори (омоніми, тавтологія, анафори, епіфори, алітерації, асонанси тощо) й поетичні фігури (паралелізм, еліпсис та ін.) беруть участь у римотворенні. Шевченко переніс із нар. творчості в л-ру співзвуччя, яких до нього нормативне віршування не визнавало, й довів їх до високого ступеня досконалості. Р. у Шевченка часто є засобом розкриття ідейного задуму поета. Напр., не викликає сумніву, що римування в його поезіях слів «царі» — «псарі», «царі» — «шинкарі», «паненята» — «щенята», «цариці» — «ослиці» не можна вважати нейтральним щодо змісту. Шевченко виробив різні способи римування, які значно розширили конструктивну функцію рими (див. також Неточна рима).

Г. К. Сидоренко.

РИМУВАННЯ — характер розміщення рим у поетичному творі. Р. пов’язане зі строфічною будовою поезії. Шевченко застосовував різноманітні способи Р. Так, у поезії «Гоголю» є парне, або суміжне, P., коли перший рядок римується з другим, а третій — з четвертим: «За думою дума роєм вилітає; // Одна давить серце, друга роздирає, // А третяя тихо, тихесенько плаче // У самому серці, може й бог не бачить». Перехресне P., при якому перший рядок римується з третім, а другий — з четвертим, знаходимо в поезії «І день іде, і ніч іде»: «І день іде, і ніч іде. // І голову схопивши в руки, // Дивуєшся, чому не йде // Апостол правди і науки?». Кільцеве P., коли рима, що виступає в 1-му й 4-му рядках, ніби охоплює рядки, зв’язані іншою римою (2-й і 3-й), є в поезії «О люди! люди небораки!»: «О люди! люди небораки! // Нащо здалися вам царі? // Нащо здалися вам псарі? // Ви ж таки люди, не собаки!». Залежно від кількості рядків, зв’язаних однією римою, розрізняють кілька видів рим. У Шевченка виступають здебільшого подвійні співзвуччя. Напр., у поезії «Хоча лежачого й не б’ють»: «О скорбь моя, моя печаль І // Чи ти минеш коли? Чи псами // Царі з міністрами-рабами // Тебе, о люту, зацькують!». Трапляються й потрійні співзвуччя: «Просвітися!.. Будем, брате, // З багряниць онучі драти, // Люльки з кадил закуряти» («Світе ясний! Світе тихий!»). Нерідко бувають у Шевченкових поезіях і четвертні співзвуччя: «В непробудимому Китаї, // В Єгипті темному, у нас, // І понад Індом і Євфратом // Свої ягнята і телята // На полі вольнім вольно пас // Чабан, було, в своєму раї. // І гадки-гадоньки не має, // Пасе, і доїть, і стриже // Свою худобу та співає...» («Саул»). Шевченко нехтував постійним розміщенням рим у творі, не дотримувався чіткої послідовності їх. Напр., у вірші «Як маю я журитися» у перших чотирьох рядках римуються лише парні рядки, а в наступних чотирьох рядках Р. охоплює вже 1,2 і 4-й рядки: «Як маю я журитися, // Докучати людям, // Піду собі світ-за-очі — // Що буде, те й буде. // Найду долю, одружуся, // Не найду, втоплюся, // Та не продамся нікому, // В найми не наймуся». Багато Шевченкових творів не поділяється на строфи. Для його астрофічних творів та строфоїдів характерне своєрідне сплетення рим: внутрішня рима; закінчення рядка римується з серединою одного з наступних рядків; наскрізна рима, що ніби захоплює багато рядків; суміжне римування, що утворилося на основі традиційного народнопісенного паралелізму образів. Римування Шевченка, генетично пов’язане з Р. народної пісні й систематикою літературної рими, виробило свою систему в строфоїдах і в астрофічних конструкціях (див. Астрофічний вірш).

Літ.: Стеценко Л. Ф. Із спостережень над римою в ранній творчості Шевченка. В кн.і Збірник праць п’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1957; Коптілов В. В. Майстерність римування в поезіях Т. Г. Шевченка останнього періоду творчості. В кн: Джерела мовної майстерності Т. Г. Шевченка. К., 1964.

В. В. Коптілов, Г. К. Сидоренко.

РИСУНКИ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — твори художника, виконані олівцем або пером і пензлем. Деякі з них мають допоміжний характер і є етюдами чи ескізами до наступних робіт або ж студіями з натури (див. Ескізи, етюди і начерки Т. Г. Шевченка), інші є творами самостійного мистецького значення. Вихований як художник у петерб. Академії мистецтв з її культом рисунка як основи образотворчого мистецтва, Шевченко майстерно володів штрихом і лінією, досконало моделював форму. Академічні етюди «Натурщики» (1840 — 41) та «Натурщик» (1844) свідчать про те, як старанно протягом усього навчання оволодівав він мистецтвом рисування з натури. З часів перебування в Академії Шевченко застосовував рисунок олівцем, тушшю, пером і пензлем для виконання пейзажів, портретів і книжкових ілюстрацій. Згодом олівець, перо і пензель у руках художника були осн. засобами студіювання й відтворення образу людини та природи. Портрети, виконані олівцем, належать до кращих здобутків Шевченка в цьому жанрі. Це створені під час перебування на Україні портрети Р. Лукомського (1843), А. Лизогуба (1846 — 47), Ю. Сребдольської (1847), автопортрет (1845). В цих творах гнучка лінія та легкий, невимушений, але точний штрих не тільки передають зовнішні риси людини, а й розкривають неповторність її особистості, характер, внутрішній світ. У 1843 Шевченко виконав пером, тушшю автопортрет, який подарував В. Рєпніній. Манерою виконання він близький до офортного штриха голкою на металевій платівці (саме тоді Шевченко готувався до роботи над офортами до «Живописной Украины»). Автопортрет у солдатському кашкеті (1847) проникливо передає душевний стан художника в перші дні перебування на засланні.

В Новопетровському укріпленні Шевченко вдався до вже знайомої йому замолоду техніки рисування італійським олівцем і білилом. Звернення до цієї техніки, яку широко застосовували видатні зх.-європ. і рос. художники та сучасні Шевченкові митці, відображає характерне для даного етапу його творчості прагнення — лаконічними засобами домогтися високого мистецького ефекту. Італ. олівцем і білилом під час перебування в Новопетровському укріпленні виконано автопортрет (1851), портрети М. Савичева (1852), К. Бажанової (1854), подружжя Бажанових (1856 — 57), І. Ускова (1853 — 57) та ін.

Згодом, повертаючись із заслання, в Астрахані та Нижньому Новгороді, а також в останні роки життя, в Петербурзі та на Україні, Шевченко виконав італ. олівцем і білилом чимало портретів, зокрема два автопортрети (1857, 1858), портрети М. С. Щепкіна, М. Лазаревського, Айри Олдріджа (всі — 1858), М. Сєверцова, М. О. та М. В. Максимовичів, А. Лазаревської (всі — 1859) та інші. Велике місце в творчості Шевченка посідали пейзажні рисунки олівцем, значно рідше — пером, тушшю. Письменниця М. Ямщикова(псевд. — Ал. Алтаєв) переповіла розповідь художника О. Агіна про те, що Шевченко в Академії майстерно виконував пейзажі й славився «особливим почерком для кожного дерева». На Україні Шевченко створив олівцем багато краєвидів, у яких правдиво й поетично показав своєрідність мальовничої укр. природи: «У Києві», «Видубицький монастир у Києві» (за ними виконано офорти для видання «Живописная Украина»), «Хата біля річки» (всі — 1843 — 44), «На Орелі (село)», «На Орелі», «Краєвид з кам’яними бабами», «Урочище Стінка», «Урочище Білик» (всі — 1845) та ін. Серед цих творів — «Вдовина хата на Україні» та «.Хата батьків Т. Г. Шевченка в с. Кирилівці» (обидва — 1843) — виражають гостру соціально-викривальну тенденцію. На засланні, під час експедицій на Аральське море (1848 — 49) та в гори Каратау (1851) і в Новопетровському укріпленні (1850 — 57) Шевченко виконав олівцем (часом з білилом) багато краєвидів. Чимало з них мають наук. характер, бо художникові потрібно було передати природні особливості берегового й острівного ландшафту, геологічну будову місцевості, де провадилися пошуки кам’яного вугілля. Але серед них є й цілком довершені твори самостійного худож. значення, сповнені поетичного настрою («Острів Миколи», 1848 — 49; «Долина Апазир», «Ханга-Баба», обидва — 1851; краєвиди околиць Новопетровського укріплення, 1851 — 57). Під час останнього перебування на Україні 1859 Шевченко створив пером, тушшю кілька краєвидів («В Лихвині», «Коло Канева», «В Черкасах» тощо), які вражають справжньою віртуозністю виконання. Шевченко був одним з кращих майстрів рисунка в історії укр. і рос. мистецтва. Він підніс на вищий щабель його реалістичні творчі засоби. Іл. т. 1, табл. XXX.

Літ.: Бурачек М. Великий народний художник. Х., 1939; Раєвський С. Життя і творчість художника Тараса Шевченка. К., 1939; Говдя П. Т. Г. Шевченко-художник. К., 1955; Шевченко Т. Мистецька спадщина, т. 1—4. К., 1961-64.

В. І. Касіян.

РИТМІКА (від грец. ρυθμικός — розмірений, чіткий) — 1) Розділ поетики, що вивчає ритмічні форми худож. мови. 2) Ритмічна будова віршів якогось поета. Ритм є осн. конструктивним фактором вірша. Віршову ритмічну структуру становить сукупність взаємодіючих елементів, до якої, крім власне ритмічних особливостей віршової мови (для укр. і рос. мов — це наголоси, словоподіли, клаузули тощо), належать і системи звукових повторів та рим, паузи, перенесення, фігури поетичного синтаксису тощо. Творчість Шевченка була новим етапом у розвитку укр. ритмічних форм. Вона завершила пошуки багатьох його попередників у сфері Р. і разом з тим визначила осн. напрям її дальшого збагачення. Шевченко, звернувшись до розмірів, що їх активно використовувала укр. поезія, і реформувавши їх, надав своїй Р. якісно нового характеру. Ритмічній організації Шевченкових віршів властиве новаторство, яке грунтується на нових, реалістичних принципах його творчості. Шевченкова поезія характеризується різноманітністю метричних форм і розробленістю ритмічної структури головних із них. її розміри поділяються на дві осн. групи (хоч ритмічні уподобання поета належали до сфер кількох систем віршування, в його творах траплялися й перехідні метричні та неметричні форми). Першу, т. з. силабічну, групу становить більшість розмірів народнопісенного походження, що їх вживав Шевченко, зокрема 14-складовий вірш, та 12 — 11-складовий вірш. Силабо-тонічні розміри, серед яких основним є чотиристопний ямб, утворюють другу групу. Р. творів Шевченка розвивалася протягом усього його творчого життя, при цьому відбувалася складна динамічна еволюція не тільки вживаності метричних форм, а й ритмічної організації кожної з них. Еволюція Шевченкової Р. пов’язана переважно з двома найпоширенішими його розмірами — 14-складовим віршем і чотиристопним ямбом, 14-складовий вірш, який до кін. 40-х pp. був осн. розміром Шевченкової поезії, поет використовував з найрізноманітнішими змістовими завданнями. З серед. 40-х pp. другим універсальним розміром у Шевченка став чотиристопний ямб, який у ранніх його творах мав досить обмежені функції (виняток становлять рос. поеми «Слепая» і «Тризна»). 14-складовий вірш Шевченко на кін. 40-х pp. використовував значно рідше, здебільшого зі спец. стилістичними завданнями. В Шевченкових творах після заслання він трапляється не так часто, як чотиристопний ямб. Отже, у Шевченковій Р. відбувався перехід до високорозвиненого в 1-й пол. 19 ст., особливо в творах рос. поетів, чотиристопного ямба. Зміна ритмічних уподобань Шевченка пояснюється змістовою і жанрово-стилістичною еволюцією його поезії, переважанням у ній з серед. 40-х pp. говірних інтонацій над наспівними, впливом на Шевченкову творчість російської, насамперед пушкінської, віршової традиції. До інших розмірів і літературного, й народнопісенного походження (а розміри народнопісенного походження зустрічаються в Шевченка особливо широко) він звертався несистематично. Виняток становить 12 — 11-складовий вірш. Востаннє він трапляється 1850. Різноманітність народнопісенних метричних форм, що їх засвоїв Шевченко і створив сам на основі фольклорного матеріалу, яскраво виявилася в його поезії періоду заслання. Після заслання ритмічні уподобання поета зосередилися в основному на чотиристопному ямбі, значно рідше вдавався поет до 14-складового вірша. Розвиток ритмічної організації 14-складника й чотиристопного ямба в Шевченка зумовлений прагненням до якнайбільшої гнучкості й виразності вірша, до розширення його змістових можливостей. На перебудові цих розмірів позначився новаторський підхід до шляхів збагачення поетики, що виявився, зокрема, у взаємовпливі народнопісенної і літ. ритмічних структур. Елементи літ. віршування (перенесення, порушення будови строф), на які поряд з ін. засобами спирався Шевченко при вдосконаленні 14-складника, сприяли перетворенню цього вірша на канонічний літ. розмір, що за своїми виразовими можливостями стоїть на рівні найрозвиненіших метричних форм. Впливом фольклорних акцентних норм можна пояснити деякі особливості ритмічного ладу його чотиристопного ямба (позасхемні наголоси, в т. ч. й на багатоскладових словах). Разом з ін. відступами від традицій класичної силабо-тоніки, що порівняно часто трапляються в Шевченка, вони свідчать про більшу свободу і різноманітність ямбічного розміру в нього порівняно з сучасними йому поетами. На основі окремих факторів деформації чотиристопного ямба в Шевченкових творах закладались основи нових принципів організації вірша (поєднання в одному ритмічному ряду різнорозмірних рядків, зокрема й таких, що належать до різних ритмічних систем). Відступи від метричного вірша пов’язані й з використанням фольклорних речитативних форм. Однією з своєрідних рис Шевченкової Р. є характерна для всіх періодів творчості поета поліметрія творів. Така велика, майже всеосяжна, як у Шевченка, поширеність поліметричних конструкцій — рідкісне явище в укр. та рос. поезії 19 ст. Здебільшого перехід від одного розміру до іншого пов’язаний з виразовими ефектами. Шевченкові розміри мають більш чи менш чітко окреслені експресивні ореоли. Р. Шевченка, складна й гнучка, становить важливий і необхідний виразовий фактор його поезії.

Літ.: Перетц В. Н. К истории малорусского литературного стиха. В кн.: Перетц В. Н. Историко-литературные исследования и материалы, т. 3. СПБ, 1902; Людкевич С. Про основу і значення співності в поезії Тараса Шевченка. «Молода Україна», 1901, № 5 — 6, 8 — 9; 1902, № 4; Колесса Ф. М. Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка. В кн.: Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. К., 1970; Плісецький М. Ритміка поезії Шевченка. «Літературна критика», 1939, № 2 — 3; Волинський П. К. Шевченків вірш. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 2. К., 1964; Сидоренко Г. К. Ритміка Шевченка. К., 1967; Чамата Н. Ритміка Т. Г. Шевченка. К., 1974.

Н. П. Чамата.

РИТОРИЧНІ ФІГУРИ — стилістичні звороти, які використовують з метою підсилення виразності ораторської й худож. мови. До Р. Ф. звичайно відносять риторичні звертання, запитання й оклики. У Шевченковій поезії Р. Ф. вживаються дуже часто й з різними змістовими завданнями. Описуючи події та змальовуючи героїв своїх творів, говорячи від їхнього імені й від імені автора, Шевченко за допомогою Р. Ф. зосереджує увагу читача на певних предметах і явищах, посилює емоційну наснаженість розповіді. Найчастіше вони вносять у текст виразний відтінок діалогізації. Елемент діалога, безпосередньої розмови з героєм, з самим собою, з читачем яскраво відчувається тоді, коли, розгортаючи ліричну тему, поет вдається до заперечних конструкцій. Напр., «Хвали нікому, // А кров, та сльози, та хула, // Хула всьому! Ні, ні, нічого // Нема святого на землі...» («Якби ви знали, паничі»). Особливо часто з функцією діалогізації у Шевченка виступає найпоширеніша з Р. Ф. в його творах (та й у поезії взагалі) — риторичне звертання. У Шевченка вона часто утворюється фольклорним зворотом з займенниками «ти» й «ви» (іноді разом з «мій») і має різноманітні експресивні відтінки. Так, риторичне звертання може посилювати ліризм поетових роздумів, надавати їм інтимності. Напр.: «А ти, моя єдиная, // Ведеш за собою // Літа мої молодії» («Г. З.»). Використання риторичних звертань у Шевченка часто зумовлене ораторською настановою його твору. Напр., «О люди! люди небораки! // Нащо здалися вам царі? // Нащо здалися вам псарі? // Ви ж таки люди, не собаки!»(«О людиі люди небораки!»). Для Шевченкових творів, особливо з ораторською інтонацією, характерне використання стилістичних, зокрема риторичних, фігур у комплексі. Поширеність і функціональна розмаїтість Р. Ф. у поезії Шевченка — одна з важливих рис його стилістичної манери.

Літ.: Цебенко В. Фігури як художній засіб поетичної мови Шевченка. «Наукові записки Харківського державного педагогічного інституту», 1939, т. 2; Комаринець Т. Шевченко і народна творчість. К., 1963.

Н. П. Чамата.

РІГЕЛЬМАН Микола Аркадійович (1817 — 2.VI 1888) — чиновник канцелярії київського генерал-губернатора, співробітник Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві. Був запідозрений у належності до Кирило-Мефодіївського товариства, притягався до слідства. Шевченко познайомився з ним 1840 в Петербурзі. В лютому 1857 Р. допоміг поетові матеріально. Того ж року виступив з рецензією на «Записки о Южной Руси», в якій високо оцінив поему Шевченка «Наймичка» («Русская беседа», 1857, № 8).

Літ.: Допрос Т. Г. Шевченка в 1847 г. (Из рукописных заметок Н. А. Ригельмана). «Киевская старина», 1902, № 2.

РІГЕЛЬМАН Олександр Іванович (1720 — З.ХІ 1789) — російський дворянський історик, військ. інженер, топограф. В істор. працях Р. виявилася реакційність позицій у висвітленні певних істор. фактів. Проте його «История, или повествование о донских козаках» (М., 1846) і «Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще...» (ч. 1 — 4. М., 1847) цікаві як джерело фактичного матеріалу. Ці книжки О. Бодянський переслав Шевченкові в Новопетровське укріплення. Обидва видання є в опису бібліотеки поета.

РІЗАНА (точніше Резине) — село Уманського пов. Київської губ. (тепер село Ризине Звенигородського р-ну Черкаської обл.). Шевченко був тут до заслання. В «Щоденнику» 29.VII 1857 він згадував, що «бував и в Лысянци, и в Ризаний, и в Русаливци...». За рад. часу одну з вулиць села названо ім’ям Шевченка.

РІЗНИЧЕНКО Володимир Васильович (псевд. — Велентій, Гайд; 18.Х 1870 — 1.IV 1932) — український рад. геолог, художник і письменник, акад. АН УРСР (з 1929). Виступав з політ. карикатурами в ілюстрованих додатках до ленінської «Искры» (1902 — на поч. 1903), журн. «Шершень» та ін. періодич. виданнях. Продовжував і розвивав революц.-демократичні традиції сатири Шевченка. В багатьох малюнках відтворив образ поета («Слава!», 1906), викривав реакціонерів («Справа пам’ятника Шевченкові і Курські земці», 1909; «Шевченківське свято наближається», «Біля пам’ятника Шевченкові», обидва — 1911, тощо). Р. — автор поезії «Велична сім’я» (1906), присвяченої Шевченкові.

Літ.: Блюміна І. М. В. В. Різниченко (Велентій) — художник і поет. К., 1972.

РІЛЬКЕ (Rilke) Райнер-Марія (4.XII 1875 — 29.XII 1926) — австрійський поет. Народився у Празі. Ранні вірші Р. тісно пов’язані з чес. культурою, з картинами чес. народного життя. Збірки «Життя й пісні» (1894), «Часослов» (1905) позначені впливом імпресіонізму й містицизму. Для пізніших творів характерне заглиблення у внутр. світ людини. Виявляв великий інтерес до культури рос. й укр. народів. Вивчав рос. мову й л-ру, робив спробу писати вірші рос. мовою. Перекладав твори рос. л-ри, був знайомий з Л. Толстим, С. Дрожжиним. У червні — липні 1900 був на Україні — в Києві, Полтаві, Харкові, подорожував пароплавом до Кременчука, відвідав могилу Шевченка. Написав кілька поезій та оповідань, навіяних враженнями від цієї подорожі. 13.VIII 1900 у Петербурзі купив «Кобзар» у рос. перекладі. Читаючи книгу, робив виписки з неї та з л-ри про укр. поета. Можливо, що посмертна маска Шевченка, яку Р. бачив у Києві, була приводом до написання вірша «Смерть поета».

РІПКО Олексій Миколайович (н. 25.XII 1907) — український рад. режисер. Поставив Шевченкового «Назара Стодолю» (1943, Охтирський театр), драму «Невольник» М. Кропивницького за Шевченком (1961, Львівський український драм. театр ім. М. Заньковецької) та п’єсу М. Михася про Шевченка «Зустріч» («І на волі — в’язень», 1964, Львів. ТЮГ ім. М. Горького).

РІЦОС (Ρίτσος) Янніс (н. 1.V 1909) — грецький поет і перекладач. Член Комуністичної партії Греції. Учасник Руху Опору. Багато років перебував у фашист. в’язницях і концтаборах. Р. належить понад 50 збірок віршів і поем, 10 збірок перекладів із власними передмовами. Перекладає твори рос., чес, словац., кубин., угор., франц., рум., тур. та ін. поетів. Один з перших популяризаторів творчості Шевченка в Греції. Газ. «Αύνή» («Світанок», 9.III 1961) опублікувала переклади Шевченкових поезій «Мені однаково, чи буду» та «Заповіт», здійснені Р. У травневому номері журн. «’Επιθεώρηση τέχνης» («Огляд мистецтв», 1961, т. 13, № 77) надруковано інформаційну статтю Р. про Шевченка та переклад поеми «Кавказ». Там же опубліковано й вірш Р. «Тарасові Шевченку», в якому він називає укр. поета братом вселюдської справедливості. В книжці Шевченка «Твори» (Афіни, 1964), крім згаданих, вміщено переклади віршів «Тече вода в синє море», «Вітре буйний, вітре буйний!», «Ой одна я, одна» та балад «Причинна» й «Тополя». Міжнародна Ленінська премія «За зміцнення миру між народами». 1977.

РІЧ (Rich) Віра (н. 24.IV 1936) — англійська поетеса і перекладачка ірландського походження. Н. в Лондоні. Перекладає з германських і слов. мов (рос, укр., білорус. і польс). У 1960 — 69 опублікувала переклади 51 твору Шевченка повністю (в т. ч. 9 поем) та уривок (11 рядків) з поеми «Княжна». 16 творів («Причинна», «Неофіти», «Маленькій Мар’яні», «У тієї Катерини», «І знов мені не привезла», «За сонцем хмаронька пливе» та ін.) перекладено англ. мовою вперше. Переклади Р. хибують на текстуальний буквалізм, порушення норм англ. синтаксису і, насамперед, звуження ідейно-тематичного звучання творів.

РІЧАРДСОН (Richardson) Ceмюел (вересень 1689 — 4.VII 1761) — англійський письменник. Автор сентиментальних родинно-побутових романів, написаних в епістолярній формі. Найвідоміший з них — «Клариса», що в перекладі рос. мовою вийшов у Петербурзі 1791 — 92. Він був надрукований також у журн. «Библиотека для чтения» (1848, № 1 — 7). В повісті «Художник» Шевченко дав негативну оцінку роману за розтягнутість і претензійність. Водночас поет схвально відгукнувся на статтю Ж.-Г. Жанена про P., надруковану в тому самому журналі (1848, № 11 — 12).

«РОБІНЗОН КРУЗО» (папір, сепія, бістр, 24,2 × 19,3) — малюнок Шевченка, виконаний улітку 1856 в Новопетровському укріпленні. Ліворуч унизу чорнилом підпис автора: «Т. Шевченко». На звороті його ж рукою чорнилом написано: «2. Робинзон Крузо». Твір виконано на тему однойменного роману Д. Дефо. Шевченко згадував роман у повісті «Художник», у листах до М. Осипова (20.V 1856) і В. Г. Шевченка (10.ІХ 1859 і 23.III 1860). Книжку «Робінзон Крузо» поет подарував дочці В. Г. Шевченка Прісі з написом: «Любій Прісі на пам’ять од дядька Тараса Шевченка. 1859. Сентября 12» (зберігається в Держ. музеї Максима Горького). Малюнок разом з іншими було передано М. С. Щепкіну для розиграшу в лотереї, що відбулася в Москві в січні 1858 (див. «Благословіння дітей»). Зберігається в ДМШ.

РОБІНСОН Джон-Генрі (1796 — 1871) — англійський гравер, почесний член петербурзької Академії мистецтв (з 1834). Гравірував на металі портрети рос. полководців роботи Шевченка для книги М. Полевого «Русские полководцы, или жизнь и подвиги российских полководцев, от времен императора Петра Великого до царствования императора Николая I» (СПБ., 1845). Малюнки Шевченка, з яких Р. виконував гравюри, не знайдено.

РОБСОН (Robeson) Поль (9.IV 1898 — 23.I 1976) — американський співак (бас), драм. актор, прогресивний громад. діяч. Н. у м. Прінстоні (США) в родині негритянського священика. Не раз бував в СРСР (уперше — 1934), виступав на Україні (в Києві, Одесі й Харкові). Шанобливо ставився до укр. культури, зокрема до творчості Шевченка, про якого вперше довідався від дочки А. Олдріджа — Аманди, в якої вчився постановки голосу й дикції (1930). В репертуарі співака була пісня на Шевченкові слова «Реве та стогне Дніпр широкий». Р. виступав у пресі зі статтями про Шевченка [«Читачам „Радянської України“. Новорічне привітання Поля Робсона» («Радянська Україна», 31.XII 1957)]. Був членом Всесвітньої Ради Миру. Міжнар. премія Миру, 1950. Міжнар. Ленінська премія «За зміцнення миру між народами», 1953.

РОВИНСЬКИЙ Дмитро Олександрович (28.VIII 1824 — 23.VI 1895) — російський історик гравюри і колекціонер, почесний член Петерб. АН (з 1883) і Академії мистецтв (з 1870). У своїй фундаментальній праці «Подробный словарь русских граверов XVI — XIX ст.» (СПБ, 1895) вперше детально описав усі офорти Шевченка і репродукував портрет І. І. Горностаєва його роботи.

РОВІРА-І-ВІРХІЛІ (Rovira y Virgili) Антоніо (1882 — 1949) — каталанський літературознавець. Автор статей і нарисів на суспільно-політ. теми. В 1935 виступив з рядом статей про Шевченка в барселон. газетах, зокрема в газ. «La Humanidad» («Людство», 24.II 1935).

РОГВОЛОД (р. н. невід. — п. бл. 980) — полоцький князь. Оскільки Полоцьке князівство лежало на шляху між Новгородом і Києвом, київ. князь Ярополк і новгородський (бл. 978 — 1015 — київський) — Володимир Святославич шукали союзу з Р. Обидва вони посватали його дочку Рогніду (Горислава; р. н. невід. — п. 1000). Р. віддав перевагу київ. князеві. Тоді Володимир бл. 980 напав на Полоцьк, убив Р. і двох його синів, а Рогніду силоміць зробив своєю дружиною (потім він її вигнав). Шевченко у поемі «Царі» використав цей істор. факт, щоб розвінчати удавану святість коронованих злочинців. Поет не дотримується літописного переказу: у вірші Р. чекає князя-жениха не з Києва, а з Литви.

РОГОВ Кузьма Васильович (н. 1823 — р. см. невід.) — приятель і земляк Шевченка. Походив з міщан м. Звенигородки. Восени 1844 вступив до Академії мистецтв у Петербурзі, де вчився до поч. 1849. Дальша доля його невідома. Шевченко познайомився з Р. 1844 і до травня 1845 жив разом з ним у будинку Бема на 2-й лінії Васильєвського о-ва (тепер 2-а лінія, буд. № 3). Р. захоплювався Шевченком як художником і поетом, допомагав йому видати й поширювати офорти «Живописной Украины».

Літ.: Ковальов В. В. Спогади про Т. Г. Шевченка. В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958; Жур П. Шевченківський Петербург. К., 1972.

РОГОЖИН Іван — див. Чельцов Федір Іванович.

РОДЕНБЕРГ (Rodenberg) Ганс (н. 2.Х 1895) — німецький громадський та культурний діяч і перекладач. Член Соціалістичної єдиної партії Німеччини. З 1935 перебував у Радянському Союзі. Тепер живе в НДР. Поезії Шевченка почав перекладати в кінці 30-х pp. разом з групою поетівантифашистів (А. Курелла, Е. Вайнерт, Г. Гупперт, Г. Ціннер та ін.). Переклав 23 твори, серед них «Варнак», «Марина», «Сліпий», «Гоголю» тощо. Переклади вміщено в «Кобзарі» в двох томах, що вийшов нім. мовою 1951 в Москві.

РОДЗЕВИЧ Сергій Іванович (28.VIII 1888 — 29.I 1942) — український рад. літературознавець і педагог. Автор праць з історії укр. і рос. л-р. З позицій марксистсько-ленінської методології виступав проти вульгарного соціологізму в оцінці творчості Шевченка, О. Пушкіна, М. Лермонтова й М. Гоголя. Грунтовні дослідження ранньої творчості Шевченка подав у статтях «Сюжет і стиль у ранніх поемах Шевченка („Катерина“ і „Слепая“)» (1926) і «Романтизм і реалізм у ранніх поемах Т. Г. Шевченка» (1939).

РОДЗЯНКА ГАВРИЛА ПОРТРЕТ (папір, акв., 25,1 × 22,1) — портрет, що його виконав Шевченко між 24.VII і 19.VIII 1845 в с. Веселому Подолі. Ліворуч унизу олівцем підпис автора: «Т. Шевченко». На паспарту, з яким Г. Родзянко подарував портрет Харківській картинній галереї, рукою невідомого був напис тушшю: «Рисунок Т. Г. Шевченка, написан в Родзянках Хорольск. у. П. губ. изображен малолетний сын Арк. Родзянки Гавриил. Пожертвован музею в 1911 году Гавриилом Арк. Родзянком» (паспарту не збереглося). Цей напис спростовує неправильне твердження, яке побутує в л-рі, ніби цей портрет є карикатурою на поміщика Родзянка. Справді на портреті зображено дворічну дитину. Зберігається в ДМШ.

РОДЗЯНКО Аркадій Гаврилович (бл. 1793 — 1846) — український поміщик. Писав вірші. Шевченко познайомився з Р. у липні 1845 і гостював у його маєтку в с Веселому Подолі. В «Щоденнику» 9.VII 1857 поет записав про цю зустріч: «он мне в несколько часов так надоел своєю глупой эстетикой и малороссийскими грязнейшими и глупейшими стихами, что я убежал к его брату Платону». В 1845 Шевченко намалював портрет його сина Гаврила (див. Родзянка Гаврила портрет). Про Р. згадав поет ще раз у «Щоденнику» 20.VII 1857. Зберігся лист Шевченка до Р. від 23.Х 1845.

РОДЗЯНКО Платон Гаврилович (н. 1802 — р. см. невід.) — український поміщик, предводитель дворянства в Хорольському пов. Шевченко познайомився з Р. у 2-й пол. липня 1845 в його маєтку в с. Платонівці, куди поет перебрався від А. Родзянка з с. Веселого Подолу. Шевченко згадував про це в «Щоденнику» 9.VII 1857.

РОДІН Микола Олексійович (н. 11.XI 1919) — український рад. живописець, засл. художник УРСР (з 1973). Член КПРС з 1947. Автор творів на шевченківську тематику: «Тарас у хворої матері», «Ой не п’ються пива-меди...» (обидва — акв., 1956), «Тарас чумакує» (вугіль, 1961) і серії «Пам’яті Т. Г. Шевченка» (оф.. 1962 — 64).

РОДІОНОВ Іван Дмитрович (бл. 1852 — 24.VI 1881) — російський поет. Зацікавився творчістю Шевченка в гуртку письменників з народу, що його створив І. Суриков. Переклав 6 віршів Шевченка: «Як маю я журитися», «Ой умер старий батько» (обидва — 1872), «Ой люлі, люлі, моя дитино» (1875), «Минають дні, минають ночі», «За сонцем хмаронька пливе», «І широкую долину» (всі — 1873). Вплив Шевченкових творів позначився на деяких оригінальних віршах Р. («Молодець», 1872, та ін.).

РОЖАНСЬКИЙ Гнат (1844 — 2.VI 1883) — популяризатор творчості Шевченка в Галичині. Був зв’язаний з „народовцями“, підтримував дружні взаємини з Ю. Федьковичем і П. Свенціцьким. Взяв активну участь у виданні першої на Зх. Україні збірки творів Шевченка — «Поезії», до якої увійшли твори, надруковані раніше в журналах «Вечерниці», «Мета» й «Основа», «Кобзарі» 1860. Збірку видавали протягом 1866 — 69 окремими випусками (їх об’єднано в два томи, датовані 1867, і як доповнення до них 1869 видано ще один випуск).

РОЖДЕСТВЕНСЬКИЙ Всеволод Олександрович (н. 10.IV 1895) — російський рад. поет і перекладач. Автор віршів про Шевченка — «Шевченко на Каспії» (1953), «Шевченко в Петербурзі» (1962), «Поема портрета» (1964) та ін. Переклав твори укр. поета «Катерина», «Єретик», «Ой гляну я, подивлюся» («Кобзарь». “Л., 1939). Брав участь у відзначенні шевченківських ювілеїв 1939 і 1961 на Україні.

РОЖДЕСТВЕНСЬКИЙ Всеволод Петрович (н. 2.VII 1918) — український радянський композитор, засл. діяч мистецтв УРСР (з 1970). Член КПРС з 1954. Обробив народні пісні про Шевченка для мішаного хору з сулроводом: «Зійшов місяць, зійшов ясний», «На високій дуже кручі» і «Шевченкова могила»; для мішаного хору без супроводу — «Поховала Україна» та ін. (усі 1939 — 41). Створив музику до вистав Київ. укр. драм. театру імені І. Франка: «Петербурзька осінь» О. Ільченка (1954) і «Пророк» І. Кочерги (1961). Автор струнного квартету № 2 «Пам’яті Т. Шевченка» (1964).

Попередня     Головна     Наступна