[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 189-210.]

Попередня     Головна     Наступна





С — Се


САБАТ-СВІРСЬКА Марія Володимирівна (н. 22.III 1895) — українська рад. співачка (сопрано) і педагог. Виступала на сцені оперних театрів Львова й Торуня (тепер ПНР). Активна учасниця шевченківських ювілейних концертів у Львові й Ровно (20 — 40-і pp.). В концертному репертуарі С.-С. — романси укр. композиторів В. Барвінського, Д. Сочинського, Я. Степового на вірші Шевченка, твори М. В. Лисенка «Ой одна я, одна», «Ой пішла я у яр за водою», «У перетику ходила», «Якби мені черевики», «Садок вишневий», «По діброві вітер виє», «Навгороді коло броду».


САБИНСЬКИЙ Чеслав Генріхович (1885 — 1941) — російський рад. художник, сценарист і режисер. Перший з кінорежисерів звернувся до творчості Шевченка, 1911 екранізував поему «Катерина» (Московське відділення франц. фірми «Бр. Пате»).


САБІНА (Sabina) Карел (29.XII 1813 — 9.ХІ 1877) — чеський політ. діяч і письменник. Учасник революції 1848 — 49. Після 1857 перейшов на ліберальні позиції. В журн. «Obrazy života» («Картини життя», 1862, № 10 — 11) надрукував статтю «З України», в якій звернув особливу увагу на народність творчості Шевченка, підкреслив її політ. значення.


САБІРОВ Буудайбек (н. 1.VIII 1933) — киргизький рад. поет, перекладач. У 1961 і 1964 в кирг. пресі опублікував у своєму перекладі поезії Шевченка «Заповіт», «Минають дні, минають ночі», «Ой одна я, одна», «І небо невмите, і заспані хвилі», «Готово! Парус розпустили», «Огні горять, музика грає» та ін.


САБО (Szabó) Ендре (3.VI 1849 — 3.II 1924) — угорський поет, журналіст, перекладач. Активний перекладач і популяризатор російської л-ри в Угорщині. Досконало вивчив рос. мову, твори класиків рос. л-ри перекладав з оригіналу. Високо оцінював його перекладацьку й популяризаторську діяльність М. Горький. С. два рази (1889 і 1890) відвідав Росію. Під час другої подорожі побував у Петербурзі, Москві, Твері. Був знайомий з діячами рос. л-ри й мистецтва, можливо, і з перекладачем творів Шевченка І. Бєлоусовим. На замовлення редакції «Великої енциклопедії Палласа» (Будапешт, 1897, т. 14) написав статтю про Шевченка, в якій подав біографічні відомості про нього, розкрив характер творчості, наголосивши на демократич. світогляді укр. поета і революц. змісті його поезій.


САВИНОВ Олексій Миколайович (н. 4.III 1906) — російський рад. мистецтвознавець. У співавт. з Г. Владимирським видав працю «Т. Г. Шевченко — художник» (Л. — М., 1939).


САВИЧ Микола Іванович (1808 — 1.VI 1892) — член Кирило-Мефодіївського товариства, належав до його революц.-демократич. крила. Закінчив Харків. ун-т. У 1831 — 34 навчався в Парижі. Повернувшись на батьківщину, жив у Полтавській губ. У 40-х pp. 19 ст. зблизився з фундаторами Кирило-Мефодіївського т-ва. Шевченко познайомився з С. 1846. С. був одним з найактивніших членів т-ва Обстоював скасування кріпацтва, повалення в Росії монархії й заміни її республікою. В 1847, за дорученням Шевченка, передав у Парижі А. Міцкевичу автограф поеми «Кавказ». Цього ж року С. відкликали з-за кордону, заарештували й вислали у його маєток на Полтавщині під нагляд поліції.

Літ.: Мациевич Л. Николай Иванович Савич. «Киевскал старина», 1904, № 2; Зайончковский П. А. Кирилло-Мефодиевское общество (1846 — 1847). М., 1959.


САВИЧЕВ Микита Федорович (1820 — 85) — офіцер Уральського козачого війська. Шевченко познайомився з ним у травні 1852 в Новопетровському укріпленні. Цю зустріч С. докладно описав у спогадах «Кратковременное знакомство с Тарасом Григорьевичем Шевченко», надрукованих у газ. «Казачий вестник» (24, 27.V 1884). Заочний зв’язок між ними тривав кілька років. Про це, зокрема, свідчить лист поета до О. Бодянського 1.V 1854. Остання їхня зустріч відбулася 1858 у Москві й зафіксована в «Щоденнику» поета 20.III 1858. У червні 1852 в Новопетровському укріпленні Шевченко намалював портрет С. (кольор. папір, італ. ол., білило, 22,5 × 21). На зображенні ліворуч унизу олівцем авторська дата: «1852», праворуч унизу підпис: «Рис. Ш.». Твір зберігається в Уральському обласному історико-краєзнавчому музеї (місто Уральськ).

Тв.: Короткочасне знайомство з Тарасом Григоровичем Шевченком. В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958.


САВІН Віктор Маркіянович (13.II 1907 — 9.VI 1971) — український рад. живописець, засл. діяч мист. УРСР (з 1964). Член КПРС з 1965. Автор картин на теми життя і творчості Шевченка: «Портрет Т. Г. Шевченка», «Зустріч Т. Г. Шевченка з М. С. Щепкіним у Нижньому Новгороді» (обидві — 1939, ДМШ), «І буде правда на землі...» (1964).


САВЧЕНКО Володимир Олександрович (н. 28.VI 1912) — український рад. літературознавець. Брав участь у підготовці експозиції Державного музею Т. Г. Шевченка в Києві. Автор статей «Велика любов. В. І. Ленін на шевченківському вечорі у Кракові» (1963), «Прокламації харківських студентів» (1963; у співавт.). Брав участь в упорядкуванні «Повного зібрання ізорів» Шевченка (т. 2. К., 1963). Співавтор путівників «Шевченківські місця України» (К., 1957), «Державний музей Т. Г. Шевченка» (К., 1971) та ін.


САВЧЕНКО Ігор Андрійович (11.Х 1906 — 14.XII 1950) — український і російський рад. кінорежисер, засл. діяч мист. РРФСР (з 1944). Член Комуністичної партії з 1944. Автор сценарію й режисер-постановник фільму «Тарас Шевченко» (1951, Київ. кіностудія худож. фільмів). Картину закінчували після смерті С. його учні О. Алов і В. Наумов. У 1952 за цей твір С. присуджено Особливий почесний диплом (за режисуру) на VII Міжнар кінофестивалі в Карлових Варах, а також відзначено Державною премією СРСР. Державна премія СРСР, 1942, 1949. Іл. т. 1, табл. XXVI.

Тв.: Тарас Шевченко. Киносценарий. М., 1951.

Літ.: Рильський М. Образ поета-революціонера. «Сучасне і майбутнє», 1952, № 1; Корнієнко І. С., Бережний М. М. Ігор Андрійович Савченко. К., 1963.


САВЧЕНКО Стефан Володимирович (28.XII 1889 — 16.I 1942) — український рад. літературознавець і педагог. Автор праць «Шевченко і світова література», «Іронія і гнів. Шевченко і Гейне» (обидві — 1939).

Тв.: Шевченко і світова література. В кн.: Савченко С. В. З історії зарубіжних літератур. К., 1975.


САГАЙДАЧНИЙ Петро Кононович (Конашевич-Сагайдачний; р. н. невід. — п. 20.IV 1622) — гетьман українського реєстрового козацтва. Козаки на чолі з С. здійснили кілька успішних походів проти Кримського ханства і султанської Туреччини. У 1620 послав до Москви посольство з проханням прийняти козаків на російську службу.

За активною участю С., який з усім козац. військом вступив до Київського братства, на Україні 1620, всупереч політиці польс.-шляхетського уряду і католицької та уніатської церков, відновлено православну ієрархію, ліквідовану після Брестської церковної унії 1596. В 1621 командував козацьким військом у битві проти турків під Хотином. Помер від тяжкої рани, яку дістав у цій битві. Похований у Києво-Братському монастирі. Шевченко в творах «Гайдамаки», «Гамалія», «Никита Гайдай» згадував С. як видатного і талановитого полководця. В поемі «Гамалія» поет помилково назвав його «чернецем», вважаючи, як і деякі історики, що С. прийняв чернецтво.

Згодом, 13.III 1858 Шевченко одержав від М. О. Максимовича окремий відбиток його статті «Сказание о гетмане Петре Сагайдачном» із збірника «Киевлянин» (кн. 3. М., 1850), про що згадав у «Щоденнику».


«САД БІЛЯ НОВОПЕТРОВСЬКОГО УКРІПЛЕННЯ» — малюнки, ескізи й начерки Шевченка, виконані 1853 — 57 в Новопетровському укріпленні. В 1853 за наказом коменданта І Ускова біля укріплення почали садити сад. Дерева для цього привезено з Астрахані, Гур’єва та Ханга-Баби. Садити сад допомагав і Шевченко. В саду було споруджено літній будинок для родини коменданта альтанку, де Ускови обідали’ поставлено юрту, в якій малював Шевченко, збудовано землянку для відпочинку Ускова, в якій поет ховав свої малюнки. Цей сад названо ім’ям Шевченка. Сад Шевченко відтворив у акварелях, рисунках олівцем, ескізах і начерках. Рисунок олівцем «Місце майбутнього саду біля Новопетровського укріплення» (12,1 × х 32,5) створено влітку 1853, коли на місці майбутнього саду були лише водополивні споруди й літній будинок коменданта. З трьох однойменних малюнків «Сад біля Новопетровського укріплення» одну акварель (12,4 × 29,8) виконано восени 1853, коли в саду вже було насаджено дерева й збудовано альтанку. На малюнку зображено й казах. юрти, розташовані поблизу саду. Другу акварель (17,1 × 29) Шевченко виконав улітку 1854. Праворуч унизу — монограма автора й дата: «Ш. 1854». Обидві акварелі художник подарував родині Ускових. Рисунок олівцем, на якому зображено сад з тильного боку на тлі укріплення, виконаний між 1854 і 1855. Один з начерків олівцем — «Біля Новопетровського укріплення» (11,4 × 28,7) — між 1854 і липнем 1857, другий — «Службова споруда поблизу батареї № 2» (12,9 × 28,7) — між 1855 і 1857. На першому плані тут службові споруди, на другому — між батареєю і фортом — смуги саду Зображення землянки в саду увійшло як деталь до малюнка «Шевченко і казахський хлопчик, що грається з кішкою». Усі твори — в ДМШ.


САДИЛЕНКО Юрій Харлампійович (20.I 1903 — 30.ХІ 1967) — український рад. художник. Автор літографії «Т. Г. Шевченко допомагає єврейській сім’ї під час пожежі» (1939, ДМШ), ілюстрацій до поеми Шевченка «Катерина» (1939), картин «Арешт Т. Г. Шевченка» (1939) та «Т. Г. Шевченко на засланні», портрета Шевченка (1940, ДМШ), панно в Канів. держ. музеї-заповіднику «Могила Т. Г. Шевченка» (1940).


САДОВИЙ Тимофій Григорович (н. 1800 — р. см. невід.) — селянин-кріпак, карбівничий у лісах поміщика Н. Парчевського. Жив у Хмільні. Шевченко познайомився з С. 1859 під час подорожі на Україну. С. допомагав йому вибирати ділянку землі в околицях с. Пекарів, де поет мав намір оселитися. Був свідком суперечки Шевченка з шляхтичем А. Козловським 10.VII 1859, що спричинилась до арешту поета. На допиті у жандарма та справника С. захищав Шевченка, заперечив висунуте проти поета звинувачення в блюзнірстві.

Літ.: Жур П. Третя зустріч. К., 1970.


САДОВСЬКИЙ Микола Карпович (справж. прізв. — Тобілевич; 6. III 1856 — 7.II 1933) — український актор і режисер, один з основоположників укр професійного реалістичного театру. Брат Карпенка-Карого і П. Саксаганського. Засновник стаціонарного укр. театру в Києві (1906). На формування світогляду і мистецьких принципів С. великий вплив мали ідейноестетичні погляди Шевченка. С. ставив Шевченкового «Назара Стодолю» та «Невольника» М. Кропивницького (за Шевченком), в яких виконував ролі Назара і Гната, Степана й Коваля. Показував у своєму театрі опери за творами Шевченка — «Катерину» М. Аркаса (1907 — 17) та «Пана сотника» Г. Козаченка (1911 — 14). Твір М.Аркаса він разом з П. Саксаганським поставив і в Київ. оперному театрі (1927). Виступав з худож. читанням Шевченкових творів «Сон», «Кавказ» та ін. У 1911 разом з трупою взяв участь в урочистому вечорі, присвяченому Шевченкові, в Москві. Виїздив з театром до Канева на поетову могилу.

Тв.: Мої театральні згадки. К., 1956.

Літ.: Василько В. Микола Садовський та його театр. К., 1962.


САДОВСЬКИЙ Михайло Провович (24.XI 1847 — 8.VIII 1910) — російський актор. Син П. Садовського. З 1869 — в Малому театрі в Москві. Визначний інтерпретатор образів драматургії О. Островського. 22.II 1877 С. виступив у ролі Гната у виставі Малого театру «Вночі проти різдва» (за «Назаром Стодолею» Шевченка).


САДОВСЬКИЙ Олександр Петрович — польський політ. засланець, унтер-офіцер 3-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. Шевченко зустрічався з С. в Оренбурзі 1849 — 50. Про С. згадує Ф. Фіалковський у листі до поета від 1 — 13. І 1861.


САДОВСЬКИЙ Пров Михайлович (справж. прізв. — Єрмилов; 23.Х 1818 — 28.VII 1872) — російський драм. актор. З 1839 — у Малому театрі в Москві. Шевченко бачив гру С. під час гастролей артиста в Петербурзі в травні 1858. З приводу однієї з найкращих його ролей — Расплюєва («Весілля Кречинського» О. Сухово-Кобиліна) — поет 19.V 1858 записав у «Щоденнику»: «На Михайловском театре смотрел Садовского в роли Расплюєва... После Щепкина я не знаю лучшего комика».


САДОВЯНУ (Sadoveanu) Михаїл (5.ХІ 1880 — 19.Х 1961) — румунський письменник і громад. діяч, акад. Румунської академії (з 1921), Герой Соціалістич. Праці Румунії (1955). У творах на істор. теми («Соколи», 1904; «Весілля домніци Руксандри», 1932; «Місток», 1942) відображено спільні істор. моменти в житті рум. і укр. народів. У 1945 переклав твори Шевченка «Іван Підкова» та «Садок вишневий коло хати». Під враженням від «Івана Підкови» переробив свою ранню повість «Соколи», створивши один з найвизначніших творів соціалістич. реалізму в рум. л-рі — роман «Нікоара Підкова» (1952) — про боротьбу рум. і укр. народів проти султанської Туреччини у 16 ст. З передмовою С. вийшли перше (1952) і кілька наступних видань «Кобзаря» в Румунії. Золота медаль Миру, 1950. Міжнар. Ленінська премія «За зміцнення миру між народами», 1961.

Літ.: Романець О. Шевченків «Іван Підкова» у літературній традиції (На матеріалі українського та румунського письменства). В кн.: Збірник праць п’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1968.


«САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ»Вечір») — вірш Шевченка з циклу «В казематі», написаний між 19 і 30.V 1847 в казематі «Третього відділу» в Петербурзі. Збереглося 5 автографів твору: три — серед автографів усього циклу (на окремому аркуші паперу, в «Малій книжці» і в «Більшій книжці») і два окремі — один під назвою «Весенній вечір», без дати, і другий — під назвою «Майський вечір», датований «1858, ноября 28». Вперше надруковано в журн. «Русская беседа» (1859, № 3) під назвою «Вечір» і одночасно — в російському перекладі Л. Мея в журн. «Народное чтение» (1859, № 3). У вірші відтворено ідилічну картину весняного вечора в укр. селі. Прості, зримі, пластичні образи постають з нар. естетичних і морально-етичних уявлень. Сила емоційного впливу твору — в природності й рельєфності малюнка, в його світлому, життєствердному настрої. У вірші відобразилася мрія поета про щасливе, гармонійне життя. Ця мрія різко контрастувала з дійсністю, в якій поет-в’язень створював свою поезію. Шевченко любив декламувати цей твір, автографи його дарував своїм знайомим (Я. Кухаренкові, М. В. Максимович, Н. Хрущовій). Вірш поклали на музику П. Чайковський, М. В. Мисенко, Я. Степовий, Г. Хоткевич, Я. Ярославенко та ін. Вірш став популярною нар. піснею.

Літ.: Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Шагінян М. Тарас Шевченко. К., 1970.

П. Ф. Іванов.


САЄНКО Олександр Ферапонтович (н. 20.VIII 1899) — український рад. художник, народний художник УРСР (з 1975). Працює в техніці інкрустації фарбованою соломою. Кращі твори С. увійшли до навіяного поезією Шевченка циклу «Дума про Україну», над яким художник працював понад півстоліття. Серед них — «Минуле. На панщині пшеницю жала» (1928, Канів. держ. музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка»), «Реве та стогне Дніпр широкий...» (1966, ДМШ), «Невільники» (1966). У 20-х pp. 20 ст. створив низку акварелей «Шевченко у Борзні».


САЖИН Михайло Макарович (р. н. невід. — п. 1885) — російський художник-пейзажист, акад. петеро. Академії мистецтв (з 1855). В 1844 приїхав на Україну. В Києві зустрівся з Шевченком, з яким, можливо, був знайомий ще в Петербурзі. У квітні чи травні 1846 вони оселилися разом і спільно працювали над альбомом «Види Києва», який не було закінчено. С. продовжував роботу над альбомом, але видати його не пощастило. Лише окремі малюнки було літографовано в альбомі «Види Києва» Лауфера (1846). У С. зберігалися роботи Шевченка.

Літ.: Білецький П. О. Шевченко в Києві. К., 1962.


САЇН Жумагалі (18.ХІ 1912 — 28.V 1961) — казахський рад. поет. Член КПРС з 1940. Під час Великої Вітчизн. війни 1941 — 45 — політрук у партизан. загоні на Україні. Дружбу укр. і казах. народів оспівав у віршах «Дівчині-українці», «Донець» (обидва — 1943), «Незабути тебе, річко Айдар» (1947). Автор статті «Вітання братів» (1960), в якій розповів про популярність творів Шевченка серед казахів.


САКСАГАНСЬКИЙ Панас Карпович (справж. прізв. — Тобілевич; 15.V 1859 — 17.IX 1940) — український рад. актор і режисер, нар. артист СРСР (з 1936). Брат Карпенка-Карого та М. К. Садовського. На професійній укр. сцені з 1883 (у трупі М. Старицького, пізніше — М. Кропивницького, М. К. Садовського та ін.). У 1918 організував у Києві Народний театр. На його основі 1922 створено укр драм. театр ім. М. Заньковецької, у творчому житті якого С. брав найактивнішу участь. У рад. час виступав також у театрі ім. І. Франка, Харків. народному театрі та ін. Творчість С. є одним з найвищих здобутків критичного реалізму вітчизняного і світового сценічного мистецтва. На формування суспільно-естетичного світогляду С., його творче зростання великий вплив мали творчість і революц.-демократич. погляди Шевченка. В Шевченковій драмі «Назар Стодоля» С. втілив образи козака (1875, аматорський гурток М. Кропивницького), Гната і Назара (80-і pp., трупа М. Кропивницького), в опері М. Аркаса «Катерина» грав ролі батька й солдата, в драмі М. Кропивницького «Невольник» виступав у ролях Коваля та Неплюя (обидва твори — за Шевченком). Не раз ставив «Назара Стодолю» в мандрівних укр. трупах і театрах Києва (1885, 1890, 1914, 1922). Був консультантом постановок цієї драми, а також інсценізацій Шевченкових поем «Гайдамаки», «Слепая», «Причинна» на професійній і самодіяльній сценах Києва, Білої Церкви, Чернігова та ін. міст (1922 — 39). У 1927 в Київ. оперному театрі разом з М. К. Садовським поставив оперу М. Аркаса «Катерина». Значну увагу Шевченкові та його творчості С. приділив у своїх спогадах «По шляху життя» і статтях «Думки про театр», «Моя робота над роллю», «До молодих режисерів», «До театральної молоді», «З минулого українського театру» (1932 — 41). Портрет с. 196.

Літ.: Тобілевич Б. Панас Карпович Саксаганський. К., 1957.


САЛАХЯН Акоп Ншанович (1.ІХ 1922 — 1.IX 1969) — вірменський рад. літературознавець. Член КПРС з 1948. Народився і вчився в Харкові. Тут познайомився з поезією Шевченка. Автор праць про укр.-вірм. літ. зв’язки. Шевченкові присвятив монографію «Озброєний пророк» (вірм. мовою. Єреван, 1964) і статті «Великий український поет-революціонер» (1954), «Сторінки з творчості великого українського Кобзаря» (1964) та ін.

Тв.: Вооруженный пророк. В кн.: Салахян А. Н. Древняя и молодая. М., 1971.


САЛТИКОВ-ЩЕДРІН Михайло Євграфович (справж. прізв. — Салтиков, літ. псевд. — Н. Щедрін, 27.I 1826 — 10.V 1889) — російський письменник-сатирик, революц. демократ. Як співредактор, а потім редактор журн. «Отечественные записки» сприяв популяризації творів Шевченка серед рос. читачів. У повісті «Історія одного міста» засобами езопівської мови висловив обурення мстивістю Олександра II щодо Шевченка. 5.IX 1857 Шевченко записав у «Щоденнику»: «Как хороши „Губернские очерки“, в том числе и „Мавра Кузьмовна“... Я благоговею перед Салтыковым. О Гоголь, наш бессмертный Гоголь! Какою радостию возрадовалася бы благородная душа твоя, увидя вокруг себя таких гениальных учеников своих». «Губернские очерки» поет подарував К. Піуновій, послав І. Ускову в Новопетровське укріплення. Шевченко закликав письменників іти по шляху Гоголя і С.-Щ. — подати голос за селянина, отого поруганного бессловесного смерда» («Щоденник», 9.IX 1857).

Рад. літературознавці відзначають типологічну схожість тем і образів у Шевченка й С.-Щ. (зокрема, викриття колонізаторської політики царизму в «Кавказі» й «Панах ташкентцях») і близькість деяких засобів сатирич. типізації (сатиричний гротеск в поемі «Сон» та «Історії одного міста»).

Літ.: Осмоловський В. Ф. Т. Шевченко і М. Салтиков-Щедрін. «Жовтень», 1963, № 7.


«САМА СОБІ В СВОЇЙ ГОСПОДІ» (папір, оф., акватинта, 21,8 × 28) — офорт Шевченка, виконаний до 11.XI 1859 в Петербурзі. Ліворуч унизу дата й підпис автора: «1859 Т. Шевченко». Зберігається в ДМШ. В цьому ж музеї є естамп з авторським дарчим написом червоним олівцем: «Федору Федоровичу Львову на пам’ять Т. Шевченко 1860 14 марта». Два відбитки офорта Шевченко надіслав В. Лазаревському. на одному олівцем авторський напис: «Сама собі в своїй господі», на другому — ця сама авторська назва й дарчий напис: «Шанобному Василеві Лазаревському на память Тарас Шевченко 1859 року 11 Ноября» (зберігаються в Держ. літ. музеї в Москві). В листі до В. Лазаревського Шевченко називав цей офорт «Блудниця». Ще один примірник офорта з авторським написом червоним олівцем: «Она в домашнем быту» (зберігається в Держ. музеї образотворчих мистецтв ім. О. С. Пушкіна в Москві; там же є і два літографські відбитки з офорта. Хто їх виконав — невідомо). До офорта є однойменний малюнок сепією (26,5 × 35,8), виконаний не раніше 21.V 1858, з авторським підписом і датою, та ескіз олівцем (зберігаються в ДМШ).


САМАРА — місто, центр Самарської губ. (тепер Куйбишев, обласний центр РРФСР). Через це місто Шевченка, очевидно, везли на заслання 1847. У С. поет був 6 — 7.ІХ 1857, коли повертався з заслання пароплавом з Астрахані до Нижнього Новгорода. Записи про це є в «Щоденнику» 6 і 7.IX 1857. Шевченко згадав про С. у повісті «Близнецы».


«САМАРИТЯНКА» (папір, сепія, 28,9 × 21,6) — малюнок Шевченка, виконаний улітку 1856 в Новопетровському укріпленні. Верхня частина заокруглена. Ліворуч унизу чорнилом підпис автора: «Т. Шевченко». На звороті ліворуч унизу чорнилом його ж рукою: «4. Самаритянка». Твір виконано на євангельський сюжет про зустріч Христа біля колодязя з жінкою з ворожої Іудеї Самарії та про те, як він схилив її до своєї віри. У числі десяти малюнків його було розіграно в лотереї у М. С. Щепкіна в Москві 1858 (див. «Благословіння дітей»). До малюнка є ескіз, виконаний на одному аркуші з ескізом малюнка «У хліві». Малюнок і ескіз зберігаються в ДМШ.


САМАРІН Іван Васильович (19. І 1817 — 25.VIII 1885) — російський актор, режисер і педагог. Син кріпака. З 1837 й до кінця життя працював у Малому театрі. Учень і послідовник М. С. Щепкіна. Шевченко познайомився з С. 23.III 1858 в Москві в родині М. С. Щепкіна, коли повертався з заслання. Про це є запис у «Щоденнику».


САМІЙЛЕНКО Володимир Іванович (літ. псевд. — В. Сивенький; 3.II 1864 — 12.VIII 1925) — укр. поет демократичного напряму. Його твори, присвячені Шевченкові і написані до роковин смерті, — «На роковини смерті Шевченка» (1888), «26 лютого» (1890), цикл «Вінок Тарасові Шевченку в день 26 лютого» (1906) — сповнені роздумів про тяжку долю поета. У своїх творах С. пропагував творчість Шевченка, але виявляв нерозуміння її класової суті. Вірші С. «Якби тепер устав Тарас» (1906) та «По Шевченку» (надруковано посмертно, 1958) — сатиричні. В першому С. викрив облудність свобод, обіцяних царизмом під час революції 1905 — 07, в другому, — використавши ремінісценції з творів Шевченка, висміяв попівство, ліберальних демагогів. На слова С. «Не вмер поет...» М. В. Лисенко написав кантату, присвячену Шевченкові.


САМОЙЛОВ Василь Васильович (25.I 1813 — 8.IV 1887) — російський драм. актор. У 1835 — 75 працював в Александринському театрі. Шевченко добре знав С. як актора в 30 — 40-х pp. Повернувшись із заслання в Петербург, він подивився комедію «Весілля Кречинського» О. Сухово-Кобиліна, в якій роль Кречинського виконував С. 19.V 1858 поет згадав про це у «Щоденнику».


САМОЙЛОВ Степан Никифорович (р. н. невід. — п. у 50-х pp. 19 ст.) — поміщик, власник с. В’юнища. Шевченко познайомився з С. у серпні 1845 під час другої подорожі на Україну. В грудні, повертаючись із Полтави, поет захворів і бл. двох тижнів жив у С. Наприкінці грудня С. порадив поетові поїхати на лікування в Переяслав до А. Козачковського. Поет згадував С. у листі з заслання до А. Козачковського 16.VII 1852.


САМОЙЛОВА Надія Василівна (Самойлова 1-ша; 18.I 1818 — 30.III 1899) — російська драм. актриса. Сестра В. Самойлова. Дебютувала на сцені Александринського театру 1838, виступала у водевілях. Залишила сцену 1859. Шевченко бачив гру С. у 30 — 40-х pp. і, можливо, після повернення з заслання. 1.I 1858 поет згадав про неї в «Щоденнику».


САМОЙЛОВИЧ Іван Самійлович (р. н. невід. — п. 1690) — гетьман Лівобережної України [1672 — 87]. Діяльність С. була спрямована на дальше розширення привілеїв козацької старшини. Під тиском нар. мас добивався возз’єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Росії. В зв’язку з цим йому довелося вести запеклу боротьбу проти гетьмана Правобережної України П. Дорошенка, який спирався на султанську Туреччину. Очолював козацькі полки під час тур.-тат. навали 1677 і 1678 на Україну. Після невдалого походу рос.-укр. війська на Крим козацька старшина, невдоволена самовладністю і користолюбством С., звинуватила його в зраді і добилася скинення з гетьманства й заслання до Сибіру.

Шевченко згадав гетьмана С. у вірші «Заступила чорна хмара», у повістях «Музыкант» і «Наймичка». В 1845 Шевченко відвідав Густинський монастир поблизу Прилук. Поет помилково (за І. Бодянським) вважав, що храм побудовано коштом С. (повість «Музыкант»). Насправді цей монастир заснувала Р Вишневецька.


САМОКИШ (Самокиша) Микола Семенович (25.X 1860 — 18.I 1944) — український радянський художник-баталіст, академік петербурзької Академії мистецтв (з 1890), засл. діяч мист. РРФСР (з 1937). Автор картин «Розгін демонстрації у Києві в шевченківські дні 1914 року» (1939, ДМШ) і «Т. Г. Шевченка везуть на заслання» (ол., 1939, ДМШ), ілюстрацій до творів Шевченка (1925) і портрета поета (1938 — 39). Державна премія СРСР, 1941. Іл. табл. VI.


«САМОМУ ЧУДНО. А ДЕ Ж ДІТИСЬ?» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1847 в Орській фортеці. Автографи — у «Малій книжці» (за № 14 у захалявній книжечці 1847) і в «Більшій книжці», куди поезію переписано 1858. Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Вірш сповнений гірких і тривожних роздумів поета про неволю й своє майбутнє. На свою долю уярмлений поет-революціонер дивиться як на спільну долю всіх інших засланців («невольників і сиріт»).


САМОПОВТОРИ — варіації тих самих словосполучень, речень, рядків, образів, перипетій сюжету в різних творах того самого автора. В Шевченковій поезії до найпоширеніших С. словосполучень належать «вітер віє» (поема «Сон», вірші «На вічну пам’ять Котляревському», «Минули літа молодії») і «рожевії квіти» (поеми «Катерина», «Гайдамаки», «Сон»). Не раз трапляється в творах Шевченка образ попелу, що його розвіює вітер, — як символ безповоротного забуття, знищення: «І забули сірий попіл // По вітру розвіять» («Єретик»); «А лукавих, нечестивих // І слід пропадає, — // Як той попіл, над землею, // Вітер розмахає» («Псалми Давидові»); «Попіл вітром розмахало, // І сліду не стало» («Чума»). Саркастичне зіставлення царів з псарями використано в поемі «Кавказ» («Слава! слава! // Хортам, і гончим, і псарям, // І нашим батюшкамцарям // Славаї») й у вірші «О люди! люди небораки!» («Нащо здалися вам царі? // Нащо здалися вам псарі?»). С. синтаксичної конструкції рядків з дуже подібною лексикою знаходимо в закінченнях двох поезій — «І Архімед і Галілей» («І будуть люде на землі») та «І тут, і всюди — скрізь погано» («І буде правда на землі»). Однаковими рядками («Думи мої, думи мої») починаються великий за розміром вірш 1839 і вірш-мініатюра 1847. Крім текстуальних С., коли в різних творах без зміни або майже без зміни повторюються більші чи менші фрагменти тексту, в поезіях Шевченка є й С. окремих поетичних мотивів, напр., мотиву зміни дня і ночі: «І смеркає, і світає, // День божий минає, // І знову люд потомлений, // І все спочиває» («І мертвим, і живим...»); «І день іде, і ніч іде» (початок поезії «І день іде, і ніч іде»); «Минають дні, минають ночі» (початок поезії «Минають дні, минають ночі»); «Минають дні, минає літо» («Сліпий»).

Однією з причин великої кількості С. у поетичних творах Шевченка є його схильність варіювати улюблені образи й мотиви, яка йде, очевидно, від народнопоетичної традиції — переносити сталі фольклорні «формули», вирази, словосполучення тощо з одного твору до іншого.

В. В. Коптілов.


САНКТ-ПЕТЕРБУРГ — див. Петербург.


САНТАКРЕУ-МАНСАНЕТ (Santacreu Mansanet) Хосе (1909 — 9.VII 1970) — іспанський перекладач. Член Комуністичної партії Іспанії з 1931. Брав активну участь у діяльності профспілки друкарів. У роки нац.-революц. війни ісп. народу 1936 — 39 був відповідальним редактором газет «Unidad» («Єдність») і «Неraldo de Castellon» («Вісник Кастельйона»). З 1939 жив в СРСР. Перекладав твори укр. поетів (Шевченка, Лесі Українки). Для першого видання творів Шевченка іспанською мовою, що вийшло 1964 в Москві, переклав поеми «Тарасова ніч», «Варнак», «Наймичка» та пісні з драми «Назар Стодоля».


САПОЖНИКОВ Олександр Олександрович (1833 — 87) — астраханський рибопромисловець-мільйонер. Шевченко знав його ще на поч. 40-х pp. у Петербурзі, коли вчився в Академії мистецтв. Наступна їхня зустріч відбулася в Астрахані в серпні 1857. Протягом кількох тижнів вони були разом і тут, і коли пливли пароплавом «Князь Пожарский» до Нижнього Новгорода. Проте, коли Шевченко в Петербурзі (1858) прийшов до С., той не прийняв його. Поет згадував С. у багатьох своїх записах у «Щоденнику» та в листах.


САПОЖНИКОВА Ніна Олександрівна (1837 — бл. 1900) — дружина О. Сапожникова. Шевченко познайомився з С. в Астрахані, а ближче — під час рейсу пароплава «Князь Пожарский», яким поет їхав до Нижнього Новгорода. У «Щоденнику» 28.VIII і 15.ІХ 1857 він з теплотою писав про С. Вона зберегла ряд портретів, які виконав тоді Шевченко на пароплаві.


САПОЖНИКОВИХ ПЕЛАГІЇ ІВАНІВНИ ТА НАДІЇ ОЛЕКСАНДРІВНИ ПОРТРЕТ (папір, ол. 21,5 × 28) — портрет знайомих Шевченка, виконаний 1840 — 42 в Петербурзі. На звороті олівцем напис, що його зробив один із родичів портретованих — професор мозаїки Всерос. Академії мистецтв у Ленінграді В. Фролов: «Рис. Т. Шевченко в Астрахани, когда он служил у Сапожниковых. Изобр. Ростовцева П. Ив. в замужестве Сапожникова — же на Алекс. Петр. Сапожникова и их дочь Надежда Александровна в замужестве Годейн». Дані в написі, які стосуються біографії Шевченка, неправильні: Шевченко ніколи не служив у Сапожникових, він познайомився з цією сім’єю в Петербурзі 1840 — 42 під час навчання в Академії мистецтв (дядько О. О. Сапожникова — А. П. Сапожников був скарбником Товариства заохочування художників), бував у них дома, а в Астрахані 1857 зустрівся тільки з О. О. Сапожниковим, його дружиною й тещею. Відсутність підпису художника (всі портрети цього періоду Шевченко підписував) та незвична для нього подрібненість штриха потребують додаткового дослідження щодо Шевченкового авторства цього твору Портрет зберігається в Казахській державній художній галереї імені Т. Г. Шевченка (Алма-Ата).


САРАНА Федір Кузьмович (н. 26.ІХ 1921) — український рад. бібліограф і літературознавець. Член КПРС з 1951. Автор бібліографічних покажчиків і розвідок: «Матеріали до бібліографії шевченкіани за роки Великої Вітчизняної війни» (1958), «Стан і завдання бібліографії шевченкіани» (1961), «Патріотичне значення творчості Шевченка в роки Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу» (1963), «Тарас Шевченко в бібліографії» (1964), «Дослідження в Інституті Тараса Шевченка спадщини поета» (1966), «Т. Г. Шевченко Бібліографія ювілейної літератури 1960 — 1964» (К., 1968) та ін.

Упорядник збірника документів і матеріалів «Тарас Шевченко. 1814 — 1963» (у співавт.: К., 1963).


САРАТОВ — губернське місто, центр Саратовської губ. (тепер обласний центр РРФСР). Повертаючись із заслання пароплавом від Астрахані до Нижнього Новгорода, Шевченко 31.VIII 1857 був у С., бачився тут з матір’ю М. Костомарова — Т. Костомаровою, подарував їй автограф поезії «Н. Костомарову». Про це поет 31.VIII 1857 записав у «Щоденнику» й згадав у листі до М. Лазаревського 18 — 19.X 1857.

В 1939 на одному будинку в С., де жили Костомарови і де побував Шевченко, встановлено меморіальну дошку, а вулицю, на якій стоїть цей будинок, названо ім’ям поета.


САРДАНАПАЛ — за переказами, останній ассірійський цар [7 ст. до н. е.]. Ім’я С. стало прозивним для означення розбещеного можновладця — любителя витонченої розкоші. Шевченко у вірші «N. N.» («О думи мої! о славо злая!») згадав С. серед інших імен як історичну постать, а в своїй поемі «Юродивий» назвав Сарданапалом Миколу I.


САРИГ-ООЛ Степан Агбанович (н. 17.ХІ 1908) — тувинський рад. письменник, перекладач, нар. письменник Тув. АРСР (1973). Член КПРС з 1944. Україні присвятив вірш «Вічна слава». У 1941 в альм. «Rebolustun xereli» («Зоря революції») в перекл. С.-о. надруковано вірш Шевченка «Сон» («Гори мої високії»), а 1964 в газ. «Шын» («Правда») — статтю «Вчимося у великого Шевченка».


САРКАЗМ (грец. σαρκασμός, від σαρκάζω, букв. — рву м’ясо) — нищівна, їдка насмішка, що виражає глузливу ідейно-емоційну оцінку зображуваного. За структурою близький до іронії. Але якщо іронія — це витримане інакомовлення, то в С. приховуване співіснує з вираженим. Цю двоплановість С. можна побачити на такому прикладі з поеми Шевченка «Юродивий»: «Добра // Таки чимало натворили, // Чимало люду оголили // Оці сатрапи-ундіра». Нищівний С. як вияв гніву й ненависті Шевченка до гнобителів народу, до самодержавства, кріпосництва й церкви властивий багатьом його поезіям. Дошкульний С. найбільшою мірою сконденсований у Шевченкових поемах «Сон», «Кавказ», «Царі», «Неофіти», «Юродивий» та посланні «І мертвим, і живим...». Мовні засоби С. поет брав в основному з укр. нар. гумору та сатири (напр., «а он розпинають // Вдову за подушне, а сина кують, // Єдиного сина, єдину дитину, // Єдину надію! в військо оддають! // Бо його, бач, трохи!» [«Сон» («У всякого своя доля»)]. З метою створення сильних саркастичних висловів Шевченко використовував і церковнослов’янізми та канцеляризми (напр., «Ви ще темні, // Святим христом не просвіщенні, // У нас навчіться !.. В нас дери, // Дери та дай, // І просто в рай, // Хоч і рідню всю забери!»; «По закону апостола // Ви любите брата!/’ Суєслови, лицеміри, // Господом прокляті. // Ви любите на братові // Шкуру, а не душу!» («Кавказ»), Нищівний С. є одним з найдійовіших засобів сатири Шевченка.

П. П. Плющ.


САРСЕНБАЄВ Абу (н. 28.X 1905) — казахський рад. поет. Член КПРС з 1928. В роки Великої Вітчизн. війни 1941 — 45 брав участь у визволенні України. Познайомився з творами Шевченка до війни. У віршах «Весна на Україні» (1945), «Ой Дніпро, Дніпро» (1946), «Другові з Харкова» (1953) та ін. оспівав Україну. Шевченкові присвятив поему «Вишневий сад» (1943).


САРЯН Гегам Багдасарович (25.XII 1902 — 14.ХІ 1976) — вірм. рад. поет. С. переклав більшість поетичних творів Шевченка, що ввійшли згодом до вірм. видань «Кобзаря» (Єреван, 1939, 1954, 1961). Окремою книжкою в перекладах С. вийшли Шевченкові «Поеми» (Єреван, 1964). Укр. поетові присвятив вірші «Відвідання могили», «Тарасові Шевченку» (обидва — 1939), «Україна» (1947). С. — автор нарису «У Каневі» (1939) і статей «Безсмертний Кобзар», «Велике серце українського народу» (обидві — 1961), «В світі великого співця» (1964) та ін. Брав активну участь у проведенні шевченківських ювілеїв у Вірменії. В 1939 входив до складу вірм. делегації, що приїздила на Україну з нагоди 125-річчя з дня народження Шевченка. Портрет с. 196.

Переклади: Шевченко Т. Г. Кобзар. Єреван, 1939 [вірм. мовою].

Тв.: Як ми перекладаємо твори Шевченка. «Літературна критика», 1939, № 1 [в співавт.]; Тарасові Шевченку. В кн.: Вінок великому Кобзареві. К., 1961; В мире великого певца. «Дружба народов», 1964, № 3; Певец свободы. «Литературная Армения», 1964, № 3.


САСИКБАЄВ Саткин (н. 25.I 1907) — киргизький рад. письменник. Член КПРС з 1938. Переклав Шевченкову поему «Мар’яна-черниця», що ввійшла до кирг. видання «Кобзаря» (Фрунзе, 1939). Удосконаливши переклад, С. вдруге надрукував її в збірнику творів Шевченка «Вірші та поеми» (Фрунзе, 1954). Переклав також Шевченкові поезії «Муза», «Я не нездужаю, нівроку», «Марку Вовчку» та ін. (всі — 1964).

Виступав на святкуванні шевченківського ювілею в Києві (1939).


САТИРА (лат. satira, від satura — суміш) — спосіб худож. відображення й оцінки дійсності через викриття й висміювання її. С. у Шевченка або зумовлює жанрову природу твору (сатирична поема, сатиричний вірш), або є одним з елементів художньої структури деяких поетич. творів, що не належать до сатирич. жанрів. Сатирич. елемент є й у Шевченковій прозі. Шевченко вдавався до сатирич. зображення вже на ранньому етапі творчості (вступ до «Гайдамаків»), а від періоду «трьох літ» С. стала одним з найважливіших компонентів стилю й змісту його політ. поезії. Пошуки найдійовіших естетичних засобів викриття тогочасної дійсності зумовили звернення поета до С., а його революц.-демократичний світогляд й конкретно-істор. умови доби визначили її спрямування й тематику. За соціально-істор. змістом Шевченкова революц. С. мала велике значення не тільки для історії л-ри, а й для визвольного руху. За своєю естетичною вартістю, новаторством, глибиною узагальнень вона належить до вершин світової С. На відміну від ліберальної С. його доби, Шевченкова сатира таврує не окремі вади тогочасного ладу, а його соціально-політ. основи. Уже перший сатирич. твір Шевченка — поема «Сон» (1844) започаткувала новий, післягоголівський (революц. -демократичний) етап у розвитку вітчизн. С. Тут уперше в сатиричній л-рі поет викрив самодержавство з позицій кріпосного селянства, що усвідомило себе в творчості Шевченка як політичну силу. Від поеми «Сон» бере початок й інша провідна тема Шевченковоі сатири — викриття суспільної пасивності, царистських ілюзій народу. До сатирич. жанру належать осн. політ. поеми періоду «трьох літ» — «І мертвим, і живим...», «Кавказ», «Великий льох», вірш «Холодний Яр». Сатирич. елемент є в багатьох творах поета цього періоду («Єретик», «Псалми Давидові», «Три літа» та ін.). У всіх цих творах сатирично зображено тогочасну дійсність, у них Шевченко розкрив антинародну суть соціально-політ. практики й ідеології царизму й пануючих класів України і Росії (викриття соціального й нац. гноблення, мілітаризму, церкви як ідеологічної підпори самодержавства, укр. панства, зокрема ліберального, тощо). Дальший розвиток Шевченка-сатирика відбувався шляхом ідейного, художнього і тематичного збагачення тих особливостей і напрямів С які сформувалися в його творчості періоду «трьох літ». Об’єкти С. періоду заслання поета загалом ті самі, що й у попередні роки: царизм («Царі»), кріпосництво («П. С.», «Княжна», «Якби ви знали, паничі»), релігія («Царі»). Свою сатиричну байку «На ниву в жито уночі» поет написав під враженням революційних виступів 1846 у Польщі. Як і до заслання, Шевченко писав і суто сатиричні твори («П. С», «Царі», «На ниву в жито уночі») і вводив елемент С. у поезії, які не належать до сатирич. жанру («Княжна» «І виріс я на чужині» тощо)! В ці роки поет рідше звертався до відвертої політ. сатири. Однак він поглиблено розробляв соціально-побутову тематику, сатирично змальовуючи каотини тогочасної дійсності. В роки заслання Шевченко використовував сатиричні засоби і в прозі (повісті, «Щоденник»), і в графіці (серія «Притча про блудного сина»). Революц. ситуація передреформених років зумовила зростання питомої ваги С. в поезії Шевченка після заслання. Якщо С. поем «Неофіти» і «Юродивий», де її підпорядковано темі уславлення революц. героїзму, є в основному відплатою поета миколаївській добі, то в його політичній ліриці останнього періоду С. найтісніше пов’язана з конкретними обставинами й подіями суспільно-політ. життя царської Росії 1858 — 60. Спрямовано її передусім проти політики й особи Олександра II і тих суспільних кіл, що його підтримували («Я не нездужаю, нівроку», «Во Іудеї во дні они», «Колись то ще, во время оно», «Осії глава XIV» тощо). Ця сатирична тема набувала особливої актуальності напередодні реформи, в умовах боротьби за шляхи розв’язання сел. питання. Як і в період «трьох літ» та заслання, однією з осн. тем Шевченкової сатири останніх років є викриття укр. панства («Осії глава XIV», «Бували войни й військовії свари») і всілякого мракобісся («Гімн черничий», «Умре муж велій в власяниці»), Сатирич. мотивами пройнята майже вся політ. лірика Шевченка 1858 — 60. Художні особливості поетичної сатири Шевченка зумовлені не тільки його неповторною поетичною індивідуальністю, а й свідомою настановою на максимальний ідейний вплив на читача. Свою С. поет реалізував переважно (хоч і не виключно) в художніх творах, не призначених для цензурного друку, які мають неприховано революц. тенденційність і відверто «підбурливий» характер До езопівської мови Шевченко вдавався не часто. Поетова С. виростала з його позитивного революц. ідеалу і була спрямована на те, щоб сміхом спростувати все, що суперечить цьому ідеалові. Тому в С. поета майже завжди поряд із сатирич. темою є тема позитивна, «позасатиричний елемент» (теми народу, батьківщини, революц. героїки в сатирич. поемах «Сон», «Кавказ» «І мертвим, і живим...», образ ліричного героя — викривача суспільного зла — в сатирич. ліриці). Взаємопереходи трагічного й комічного, пафосу й карикатури, високого й низького, прекрасного й потворного — характерна особливість його поетичної С. Шевченко — поет ліричного складу. Це визначило переважно ліричний характер його С., в якій він не просто висловлював негативну оцінку явищ дійсності, а й свої емоції, зумовлені цими явищами. Наскрізь пройнята ліризмом, гнівна й скорботна Шевченкова сатира — це крик душі поета, враженого безмежністю народних страждань. Сатиричні твори поета побудовано здебільшого не на комізмі ситуацій і характерів, а на ліричному викривальному монолозі, сповненому обурення й сарказму («Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Юродивий», почасти — поема «Сон»). Своєю ліричною природою сатира Шевченка відрізняється від С. інших вітчизн. поетів демократич. табору, які розробляли в основному сюжетний сатирич. вірш, віршований фейлетон, епіграму, байку, пародію. Форми сатирич. типізації у Шевченка характеризуються тяжінням поета до створення «збірних», «колективних» сатирич. образів певних суспільних сил («панство», «старшина пузата», «земляки», «письменні») і до краю узагальнених — до символу — сатирич. персонажів. Навіть сатиричні образи памфлетного типу в Шевченка є широко узагальненими (Микола I в поемі «Сон» — не тільки реальна особа, а й живе уособлення царизму). В поетовій’ С. немає індивідуалізованих сатирич. характерів психологічного плану. Для сатирич. типізації Шевченка властиве й широке використання засобів умовності, фантастики гротескового або алегоричного плану (поеми «Сон», «Великий льох», вірш «Колись то ще, во время оно»), що поєднувалися в його сатирі з безпосереднім картанням ворожих ідей, явищ, осіб («І мертвим, і живим...», «Кавказ», «Осії глава XIV»). Викривальний монолог Шевченка сповнений сарказмами, іронією, гострими сатирич. характеристиками й визначеннями, афоризмами, пародіюванням офіційної мови. Стиль сатирика надзвичайно експресивний, багатий на тропи й стилістичні фігури, включає слова, які належать до різних лексич. груп — від біблеїзмів до просторіччя. Сміх Шевченка має різні відтінки, але переважає в ньому драм. сарказм, а не легка насмішка (поет писав у «Щоденнику» 26.VI 1857, що С. «нужна ловкая, меткая, верная, а главное — не карикатурная, скорее драматический сарказм, нежели насмешка»). Стиль і мотиви поетичної С. генетично й типологічно пов’язані найбільше з сатирич. традиціями рос. і польс. волелюбної поезії (викривальна ода й інвектива О. Пушкінай М. Лермонтова, О. Радищева, К. Рилєєва, поеми А. Міцкевича), з їхніми антицаристським пафосом і сатиричним гротеском. М. Гоголь найповніше з сучасників розкрив Шевченкові суспільне значення С., сприяв його зверненню до цього жанру, але безпосередній його вплив на стиль С. поета відносно незначний. Типологічно (але не генетично, за винятком сатири А. Міцкевича) Шевченкова сатира близька до С. в європ. революц.-романтичній поемі й ліриці 1-ї пол. 19 ст. (А.-О. Барб’є, Г. Гейне, Ш. Петефі). Важливе джерело С. поета — укр. фольклор, який збагатив Шевченка знанням комічних можливостей нар. мови. Вплив поетових попередників і сучасників в укр. літературі мало позначився на С. поета (тут можна говорити лише про окремі елементи стилю бурлеску, що йшли від традицій І. Котляревського). С. поезії Шевченка — явище глибоко оригінальне й новаторське. Деякими особливостями вона передує С. творів М. Салтикова-Щедріна (викриття ворожих поетові ідей і принципів через доведення їх до логічного кінця й абсурду, розкриття політ. «готовностей» певних суспільних кіл тощо). В укр. л-рі традиції Шевченка-сатирика розвивали в своїх викривальних поезіях А. Свидницький, М. Старицький, Ю. Федькович, І. Франко, Леся Українка та ін. поети демократич. табору. Ці традиції живуть і в укр. рад. поезії, яка бореться проти всього реакційного й ворожого передовим ідеалам рад. суспільства (В. Блакитний, П. Тичина, А. Малишко та ін.). С. у прозі Шевченка є в його «Щоденнику» (записи сатиричних «картинок з натури», сатиричні висловлювання про Миколу І та його «підручних», роздуми про сатиричну творчість) і в повістях «Несчастный», «Близнецы», «Прогулка с удовольствием и не без морали», антикріпосницька спрямованість яких подекуди набирає форми соціально-побутової С., спорідненої зі стилем М. Гоголя.

Літ.: Франко І. Темне царство. В кн.: Франко І. Твори, т. 17. К., 1955; Сукачов Л. Сатира Шевченка. «Літературна критика», 1937, № 3; Недзвідський А. Непримиренна сатира. В кн.: Великий поет-революціонер. Одеса, 1939; Пільгук І. Сатира Т. Г. Шевченка. К., 1954; Крекотень В. І. Сатирична типізація в поемі Шевченка «Сон» («У всякого своя доля»). В кн.: Збірник праць п’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1957; Приходько П. Поема Т. Г. Шевченка «Сон». К., 1957; Івакін Ю. О. Сатира Шевченка. К., 1959; Івакін Ю. О. Стиль політичної поезії Шевченка. Етюди. К., 1961; Шабліовський Є. Народ і слово Шевченка. К., 1961; Неупокоева И. Революционно-романтическая поэма первой половины XIX века. М., 1971; Яснева Л. Сатиричне переосмислення дійсності в поезії Шевченка і деякі проблеми теорії сатири. В кн.: Збірник праць дев’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1972.

Ю. О. Івакін.


«САТРАП И ДЕРВИШ» — поема, що її Шевченко мав намір написати «вроде „Анджело“ Пушкина» (записи в «Щоденнику» 19.VII, 8 і 13. XII 1857). Свій задум автор частково реалізував у незакінченій поемі «Юродивий».


«САУЛ» — вірш Шевченка, написаний 13.Х 1860 у Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Вперше надруковано в «Кобзарі» (т. 2. Прага, 1876), де подано варіанти за первісним автографом, що не зберігся. «С.» — не розрахована на цензурний друк антицаристська сатира, типова для творчості Шевченка останнього періоду як за своїм змістом (сатиричне викриття царистських ілюзій), так і за характером худож. реалізації теми (використання біблійного матеріалу). За Біблією, пророк Самуїл помазав на царство Саула (жив в 11 ст. до н. е.), який став жорстоким деспотом. Ця біблійна розповідь дала Шевченкові сюжет для своєрідної політ. притчі про те, як несвідомий народ добровільно одяг царське ярмо. Сюжет цей набув особливої актуальності в умовах політ. боротьби поч. 60-x pp. 19 ст., коли значна частина суспільства покладала великі сподівання на «царявизволителя» Олександра II. Поширене свого часу тлумачення образу Саула як сатиричного «псевдоніма» Миколи І (на тій підставі, що О. Герцен у творі «Минуле і думи» назвав Миколу Саулом)не цілком підтверджується змістом сатири, спрямованої проти сучасних поетові царистських ілюзій, самодержавства як принципу і рабської психології вірнопідданства. Саул — не Микола І і не Олександр II, а персоніфікація самодержавної влади з усіма її атрибутами. У «С.» Шевченко сатирично змалював немов два шляхи істор. походження царської влади: насильницький і добровільний. Біблійний сюжет про Саула не раз використовували для антицаристської пропаганди в л-рі і до Шевченка, зокрема, в призначеному для агітації серед солдатів «Православному катехізисі» декабриста С. Муравйова-Апостола, у вірші В. Крестовського «После избрания Саула» (журн. «Отечественные записки», 1859, № 8) і програмному документі Кирило-Мефодіївського товариства — «Книгах буття українського народу». Стиль вірша — органічне поєднання знижено-бурлескної мови (яка в творі переважає) з патетикою політ. інвективи.

Літ.: Кирилюк Є. Тарас Шевченко. К., 1964; Івакін Ю. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

Ю. О. Івакін.


САХНОВСЬКА Олена Борисівна (15.V 1902 — 28.III 1958) — українська рад. художниця. Працювала в галузі станкової та книжкової графіки. Автор гравюри «Т. Г. Шевченко. 1814 — 1934» (до стодвадцятиріччя з дня народження; гр. на дер., 1934) та ілюстрації до поеми Шевченка «Наймичка» (вугіль, ол., 1938).

Літ.: Виставка творів Олени Борисівни Сахновської (1902 — 1958). Каталог. К., 1963.


САЯНОВ Віссаріон Михайлович (16.VI 1903 — 22.I 1959) — російський рад. письменник. Переклав поезії Шевченка «Сестрі» та ін. (переклади надруковано в багатьох рос. виданнях творів Шевченка). Автор ліричної віршованої повісті про укр. поета «Верба» (1939). Держ. премія СРСР, 1949.

Тв.: Ива. В кн.: Саянов В. Стихотворения и поэмы. М. — Л., 1966.


«СВ. СЕБАСТІАН» (брістольський папір, сепія, білило, 25,4 × 21,1) — малюнок Шевченка, виконаний улітку 1856 в Новопетровському укріпленні. Посередині внизу чорнилом підпис автора: «Т. Шевченко». На звороті ліворуч унизу чорнилом його ж напис: «8. Св. Себастіан». В овальній композиції зображено засудженого на жорстокі тортури за приналежність до християнства Себастіана — командира преторіанців при римському імператорі Діоклетіані (3-є ст. н. е.). Церква причислила його до святих. Малюнок входить до числа десяти творів, розіграних у лотереї в М. С. Щепкіна в Москві 1858 (див. «Благословіння дітей»). Над цим сюжетом Шевченко працював ще в Академії мистецтв: 1840 — 41 виконав олією малюнок «Натурщик в позі св. Себастіана» (72 × 54,2). Обидва твори зберігаються в ДМШ.


СВЕНЦІЦЬКИЙ Іларіон Семенович (7.IV 1876 — 18.IX 1956) — український рад. філолог і мистецтвознавець. Наук. праці з історії слов. л-р і мов. історії мистецтва, історії культури й суспільно-політ. руху на Україні, етнографії, фольклору та ін. Автор книжки «Шевченко в світлі критики і дійсності» (Львів, 1922), в якій розглянув ряд літературно-критичних праць, дав характеристику перших видань творів поета, висловив міркування про роль Шевченка у літературному і суспільно-політ. житті Росії. В статті «Шевченко в ряді слов’янських національних поетів» (1914) ставив Шевченка в один ряд з О. Пушкіним і А. Міцкевичем.


СВЕНЦІЦЬКИЙ Павлин (літ. псевд. Павло Свій, Павлин Стахурський, Д. Лозовський та ін 1841 — 12.ІХ 1876) — польський і український письменник та культ. -осв. діяч демократичного напряму. Учасник польського визвольного повстання 1863 — 64. Перекладав і популяризував у польс. пресі твори укр. письменників-класиків видавав двомовний укр.-польс. журн. «Sioło» («Село», 1866 — 67). Ще студентом Київ. ун-ту захопився поетич. творами Шевченка, розповсюджував їх серед селян. На сюжетній основі поеми Шевченка «Катерина» написав однойменну драму (1866). У вірші «Споминок смерті Тараса Шевченка» (1862), який цензура не допустила до друку, прославляв життєвий і творчий подвиг поета. Друкував поезії Шевченка в оригіналі (лат. алфавітом), перекладав польс. мовою, використовував їх у своїх творах (нарисі «Спогади вигнанця» й комедії «Міщанка»), популяризував у літературознавчих і публіцистичних статтях. У його перекладі вперше польс. мовою з’явилися твори укр. поета «Кавказ», «Розрита могила», «Ой три шляхи широкії», «Чигрине. Чигрине», «Минають дні, минають ночі», «Садок вишневий коло хати» та ін. Розгорнуту характеристику творчості Шевченка дав у нарисі історії укр. літератури 19 ст. (1871).

Тв.: Вік XIX в діях літератури української. Львів, 1871.

Літ.: Франко І. Руський театр у Галичині. В кн.: Франко І. Твори, т. 16. К., 1955; Пачовський Т. І. Павлин Свєнціцький — популяризатор творчості Шевченка. В кн.: Збірник праць одинадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1963.


СВЄТЛОВ Михайло Аркадійович (17.VI 1903 — 28.ІХ 1964) — російський рад. поет і драматург. У вірші «Гренада» (1926) згадав ім’я Шевченка як символ героїчної боротьби укр. народу за волю свою та ін. народів. Переклав поезії Шевченка «Хустина», «Муза», «Ой умер старий батько» тощо (опубліковано у виданні Шевченка «Избранные произведения». М. — Л., 1939). Про вплив Шевченка на творчість С. писав П. Тичина в статті «Шевченко і поети братерських республік» (1937). Ленінська премія, 1967.


СВИДНИЦЬКИЙ Анатолій Патрикійович (літ. псевд. — Патриченко; 13.IX 1834 — 30.VII 1871) — український письменник-демократ. Творами Шевченка зацікавився в нелегальних учнівських гуртках, коли вчився в Кам’янець-Подільській духовній семінарії (1851-56).

Під час навчання в Київ. університеті (1856 — 59) був близький до революц.-демократичного Харківсько-Київського таємного товариства, члени якого перебували під впливом революц. творчості Шевченка. Про це свідчить, зокрема, зізнання одного з членів цього т-ва П. Завадського. С. брав активну участь у роботі недільних шкіл, де читав учням вірші Шевченка. Поширював видання творів «Катерина», «Тополя», «Наймичка». Вірші почав писати під впливом поезії Шевченка. Популярною стала його пісня «В полі доля стояла», в якій є безпосередні ремінісценції з «Гайдамаків». Шевченківські мотиви відчуваються й у вірші «Україно, мати наша», сповненому ненависті до панів. Як письменник-гуманіст, громадянин, оборонець скривджених виступив С. і в романі «Люборацькі», з гідністю розвиваючи традиції критичного реалізму Шевченка.

В. Я. Герасименко.


СВИРГОВСЬКИЙ Іван (Сверчовський; р. н. невід. — п. не раніше 1574) — козацький гетьман на поч. 70-х pp. 16 ст. Брав участь у визвольній боротьбі молд. народу проти тур. гніту. Після поразки молд.-козац. війська у битві під Кагулом 10.VI 1574, тяжко поранений, С. потрапив до тур. полону. За деякими відомостями, його страчено в Стамбулі. Шевченко згадав нар. пісні про С. у драмі «Назар Стодоля».


СВИСТУН Пилип Іванович (27.ХІ 1844 — 3.VIII 1916) — український літературознавець та історик реакц. «москвофільського» напряму. Автор праці «Чем есть для нас Шевченко?» (Львів, 1885), в якій відзначив великий вплив поезії Шевченка на громадськість, зокрема галицьку, позитивно оцінив твори морально-побутового змісту, але політичні поезії Шевченка вважав шкідливими.

Творчість поета С. розглядав як «чистої крові романтизм». У статті «Жіноча неволя» (1893) неприхильно охарактеризував Шевченка «як соціаліста», що «повстав проти державного ладу, кріпацтва, православної і католицької церкви».


«СВІТЕ ЯСНИЙ! СВІТЕ ТИХИЙ!» — вірш Шевченка, написаний 27.VI 1860 в Петербурзі. Датований автограф — у «Більшій книжці». Вперше надруковано в книжці О. Партицького «Провідні ідеї в письмах Тараса Шевченка» (в. 1. Львів, 1872). Вірш — найгостріша антицерковна поезія Шевченка, не розрахована на цензурний друк. Викриттю церкви поет надав тут виразно революц. спрямування. Всією системою образів він стверджував думку, що знищення церковної облуди невіддільне від загибелі самодержавного ладу. Поезія пройнята революц. оптимізмом, який визначив і сміливу експресивність образів вірша, і вольову, енергійну інтонацію його рядків, і, звичайно, самий зміст революційних передбачень поета. Суспільний оптимізм твору навіяний революційним піднесенням у країні.

Довгий час умовний адресат, до якого звертається у вірші поет («світ», «брат», «премудрий»), тлумачили по-різному: «світло», «освіта», «людство» тощо. Правильну інтерпретацію дав В. П. Затонський у статті «Пошана революціонерові» (1934): «Там, де він пропонує „з багряниць онучі драти, явленими піч топити“, він звертається саме до того таки Христа спасителя, що його в християнських молитвах звуть „світом ясним“, „світом тихим“. Шевченко наче переконує того спаса, що його не добито, „стрепенися та над ними просвітися“».

Перший рядок вірша справді відтворює початок гімну Христу Софронія. В умовній формі звернення до Христа поет провіщав загибель церкви за спотворення ідеї добра і справедливості, яку церква — служниця пануючих класів — багряницями закрила і розп’яттям добила (звідси: «премудрого одурено»). Певний пієтет Шевченка до раннього християнства пояснюється наявністю в ньому деяких соціальних тенденцій. Тут оцінка раннього християнства збігається з твердженням Ф. Енгельса: «християнство виникло як рух пригноблених: воно виступало спочатку як релігія рабів і вільновідпущених, бідняків і безправних...». При деякій непослідовності Шевченкового заперечення релігії (характерній для домарксистського атеїзму взагалі) в експресивних образах цього вірша зосереджено стільки революц. непримиренності, що об’єктивно він є антирелігійним твором.

Літ.: Затонський В. Пошана революціонерові. В кн.: Т. Г. Шевченко. 1814 — 1934. Х., 1934; Кудрицький Є. До питання про ідейний зміст поезії Т. Г. Шевченка «Світе ясний! Світе тихий!». В кн. Збірник праць восьмої наукової шевченківської конференції. К., 1960; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.


СВІТЛИЦЬКИЙ Григорій Петрович (20.ІХ 1872 — 28.VII 1948) — український рад. живописець, нар. художник УРСР (з 1946). Автор картин на історико-революц. і побутову тематику, ліричних пейзажів. Його полотно «Етап» (1939) присвячене епізодові з часів заслання Шевченка, картина «Малий Тарас носить воду школярам» (1946) — дитинству поета.


СВІТЛИЧНИЙ Єфрем Павлович (н. 10.II 1901) — український рад. художник. Автор живописних і графічних творів на шевченківську тематику: «Шевченко в казармі», «Кріпацьке село» (обидва — олія, 1939, Канів. держ. музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка»), «Жандарми не пускають трудящих на могилу Т. Г. Шевченка у 1914 році» (літогр., 1939, ДМШ), «Т. Г. Шевченко в казармі» (кольор. літогр., 1961, ДМШ).


СВІТОГЛЯД Т. Г. ШЕВЧЕНКА — сукупність суспільно-політичних і філософ.- соціологічних ідей та поглядів, що відображають ставлення Шевченка як поета, художника, мислителя й революціонера до навколишнього світу й до самої людини.

С. Ш. формувався й розвивався в умовах загальної кризи феод.-кріпосницької системи та виникнення капіталістич. відносин, під безпосереднім впливом антикріпосницького руху, що розпочався в Рос. імперії, в умовах революц. боротьби нар. мас проти соціального й національного гноблення, за знищення кріпосницьких порядків і самодержавства.

Ідейним грунтом формування С. Ш. була усна нар. творчість і вільнолюбні традиції укр. народу, ідеологія рос. революц. демократів (див. Всеросійська революційна демократія і Т. Г. Шевченко), особливо О. Герцена та М. Чернишевського, з яким поета зв’язувала особиста дружба. Певний вплив на Шевченка справили, зокрема, твори й громад. діяльність Г. Сковороди, І. Котляревського, декабристів (див. Декабристи і Т. Г. Шевченко), петрашевців (див. Петрашевці і Т. Г. Шевченко), О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Лермонтова та ін. Велике значення для формування світогляду поета мав петербурзький період його життя, коли він встановив щільні зв’язки з прогрес. діячами Росії й вивчав російську та світову літературу

Саме в цей. перший період, було закладено міцні основи революц.-демократич. С. Ш., які визначили ідейну наснаженість, органічну народність і революц. сутність усієї творчості й громад. діяльності поета другого періоду ідейної еволюції (після 1843), його патріотизм, інтернаціоналізм і високі гуманістичні ідеали (див. Гуманізм Т. Г. Шевченка). Характерно, що саме в петербурзький період, у кін. 30-х — на поч. 40-х рр- 19 ст., остаточно сформувалися світоглядні засади основоположника загальнорос. революц.-демократич. ідеології В. Бєлінського, його матеріалізм, діалектика, войовничий атеїзм і утопічний соціалізм. У період навчання в Академії мистецтв у Петербурзі Шевченко слухав лекції видатних природознавців професорів І. Буяльського (анатомія) та ін., спілкувався з видатним рос. математиком М. Остроградським. Пізніше мав зустрічі й бесіди з акад. К. Бером та відомим вченим М. Максимовичем. Певною мірою він був знайомий з філософ. поглядами й деяких представників матеріалістичної та ідеалістичної філософії (Геракліт і Ф. Бекон, французькі просвітителі, російські революційні демократи, К. Лібельт). Значний вплив передової суспільно-політичної і філософської думки позначився на філософських поглядах Т. Г. Шевченка та естетичних поглядах Т. Г. Шевченка, на розв’язанні ним корінних світоглядних проблем. Твори поета пройняті глибокими філософ. та соціологічними ідеями, що були загальнотеоретичною основою його революц.-політичної програми. В основі цих ідей — полум’яна любов до трудящих України й Росії та всіх націй і народностей, глибока віра в народ, зненависть до самодержавно-поміщицького ладу.

Представник другого, буржуазно-демократич., різночинського періоду загальнорос. визвольного руху, Шевченко вороже ставився до кріпосницького ладу й усіх його породжень у соціально-економіч., політ. і духовному житті; він захищав свободу людини, освіту, самоврядування, прогресивні на той час форми суспільного життя взагалі; послідовно відстоював інтереси нар. мас, передусім покріпаченого селянства: визнавав зумовленість панівних у тодішній Росії ідей та політикоюридичних установ матеріальними інтересами поміщиків, дворянства.

Поет розумів експлуататорську сутність капіталістич. відносин. Ці відносини він затаврував у «Щоденнику». Як революц. демократ і мислитель, Шевченко виходив з того, що надійним шляхом докорінних соціальних перетворень може бути лише класова боротьба трудящих, її найвища за умов феодалізму форма — сел. революція. Щоб збудити «хиренну волю, — писав Шевченко, — треба миром, // Громадою обух сталить; // Та добре вигострить сокиру — // Та й заходиться вже будить» («Я не нездужаю, нівроку»). За переконанням поета, внаслідок нар. революції в майбутньому на всій землі буде встановлено справді людські взаємини вільні від будь-якого гноблення й визиску. Буде встановлено свободу для всіх членів суспільства, розквітнуть невичерпні сили й духовні здібності трудового народу. Шевченко вірив, що настане час, коли «на оновленій землі // Врага не буде супостата, // А буде син, і буде мати, // І будуть люде на землі» («І Архімед і Галілей»). Отже світогляд і худож. творчість поета пройняті соціалістичними ідеями. Про глибину соціологічної думки Шевченка яскраво свідчить його геніальне пророцтво щодо ролі тех. прогресу в суспільному розвитку («Щоденник» 27.VIII 1857). Ці думки Шевченка свідчать про наявність у його світогляді елементів матеріалістич. розуміння історії. Він розумів, що знищення експлуататорського ладу неминуче, що розвиток техніки і пром, виробництва є могутньою рушійною силою суспільного прогресу.

С. Ш. формувався в боротьбі з ворожими інтересам трудящих самодержавно-поміщицькими й реакц. бурж.-націоналістичними ідеями й теоріями. Про це свідчать численні виступи поета проти ідеологів «офіційної народності», теоретиків пангерманізму та слов’янофільства, речників войовничого націоналізму, шовінізму та расизму. Борець за дружбу народів, проти ідеології націоналізму та шовінізму, Шевченко давав рішучу відсіч поглядам, що були ворожі інтересам трудящих та історично прогресивній справі. Як і рос. революц. демократи, поет вважав, що справжній прогрес потребує великих зусиль з боку передових суспільних сил, що для всесвітнього визволення праці слід докласти максимум революц. енергії в своїй країні. Знищення класово-експлуататорського ладу в межах Росії мало служити інтересам трудового народу й усіх ін. країн. Поет виявляв глибокі почуття любові до трудящих, до прогрес. діячів ін. народів. Співчутливо зображував він тяжке й безправне становище, зокрема, казах. трударів, причину якого вбачав у «політико-економічній пружині». З великою симпатією ставився до рос. та польс. народів, їхніх передових діячів. Шлях до визволення рідного народу від соціального й нац. гноблення Шевченко бачив в успішній визвольній боротьбі народів Росії, в тісному революц. єднанні всіх слов. народів («Єретик», «Никита Гайдай» та ін.). Він викрив антинародну сутність націоналістич. концепції, за якою укр. нація ніби відзначалася єдністю інтересів, «гармонією» у взаєминах багатих і бідних. Стоячи на позиціях рівноправ’я, братерства і дружби народів, Шевченко підтримував тісні зв’язки з рос. і польс. революціонерами, разом з ними боровся проти самодержавства, проти «своїх» і чужих гнобителів і поневолювачів, за встановлення демократич. республіканського ладу (див. Інтернаціональні мотиви творчості Т. Г. Шевченка).

Творчість Шевченка, зустрічі й розмови з ним дали багатий матеріал для статті М. Чернишевського «Національна безтактність», спрямованої проти націоналістич. і австрофільсько-монархічних позицій львів. газ. «Слово» — органу реакційної партії галицьких «москвофілів». Ця стаття ілюструє класовий підхід до розв’язання нац. питання. Розмови з Шевченком допомогли М. Чернишевському намалювати яскраву картину класового гноблення і класової боротьби на Україні. В цьому, зокрема, яскраво виявився взаємовплив і єднання рос. та укр. революц. демократів у їхній ідейно-політичній боротьбі проти самодержавства, кріпосництва, буржуазного націоналізму та шовінізму.

Загальнотеоретичною основою поглядів Шевченка на природу був філософський матеріалізм, впевненість у тому, що первинним носієм духовного є матеріальне, що людський розум може осягнути навколишню дійсність, що предмети і явища дійсності перебувають у русі. Принципи реалізму й народності, які лежать в основі художніх творів і естетичних оцінок Шевченка, є виразом революційно-демократичної, загалом матеріалістичної спрямованості творчого доробку поета. Глибокі й оригінальні думки Шевченка про мистецтво як відображення дійсності, про позитивну роль передового мистецтва в житті суспільства, про проблему прекрасного в естетиці, про пізнавальне значення й суспільні завдання передового мистецтва, про правдивість, народність і революц. тенденційність як головні творчі принципи передового мистецтва, про провідну роль змісту в худож. творі, про єдність і гармонію змісту й форми як головну ознаку великих художніх творінь людства, про нерозривний зв’язок естетичного з етичним, а також боротьба поета за передове мистецтво, проти теорії «мистецтва для мистецтва» — все це свідчить про революц.-демократич. характер загально-теоретич., зокрема естетич. поглядів Шевченка. С. Ш. пройнятий вільнодумством і войовничим антиклерикалізмом («Сон», «Кавказ», «Княжна» та ін.), які є відвертим запереченням ідеї бога, тобто виявом атеїстичного світосприймання (див. Атеїстичні погляди Т. Г. Шевченка). Поет радив не вірити в байки про «промисел божий», закликав трудящих будувати своє життя на основі науки і власного практичного досвіду. Прикриваючись ім’ям бога, поміщики й царські чиновники, як говорив Шевченко, перетворили народ на об’єкт нещадного визиску й насильства. Поет висловлював бажання «зогнать оскому // На коронованих главах, // На тих помазаниках божих...» («Царі»), закликав трудовий народ до повстання проти пануючих класів та їхніх світських і духовних охоронців. Апокаліпсис Шевченко називав «боговдохновенной галиматьей» и «аллегорической чепухой» («Щоденник», 16 і 18.XII 1857), в релігії та церкві справедливо бачив спільників пануючих класів та їхню ідеологічну опору.

Отже, світогляд Шевченка — це система революц.-демократичних поглядів поета, спрямованих на повалення самодержавства і скасування кріпосництва та встановлення таких суспільних відносин, які б відповідали інтересам трудящих.

Шевченко посідає видатне місце в історії передової укр. суспільної думки як основоположник її революц.-демократич. напряму, один з попередників рос. соціал-демократії. Він справив великий вплив на розвиток прогрес. культури й революц.визвольного руху на Україні й в усьому слов. світі. Його революц. ідеї й творчі принципи успішно розвивали передові укр. письменники та громад. діячі. Значного впливу Шевченкового слова і діла зазнали на собі багато письменників і революц. борців України, Росії та ряду ін. країн.

Революц.-демократич. С. Ш. відіграв велику роль у розвитку соціальної й нац. самосвідомості укр. народу. Він відзначається цільністю й послідовністю в обгрунтуванні істор.-прогресивного ідеалу, в захисті інтересів трудового народу. Тому марними й безпідставними є намагання укр. бурж. націоналістів та ідеологічних захисників реакції взагалі фальсифікувати ідейну спадщину великого поета-революціонера, спотворити його світлий образ (див. Буржуазно-націоналістичні фальсифікації творчості Т. Г. Шевченка).

Літ.: Ленін В. І. Про культуру і мистецтво. К., 1957; Ленін В. І. До питання про національну політику. Повне зібрання творів, т. 25; Дооктябрьская «Правда» об искусстве и литературе. М.. 1937; Головаха І. П. Т. Г. Шевченко і російські революційні демократи 50 — 60-х pp. XIX ст. К., 1953; Дмитерко Я. Д. Общественно-политические и философские взгляды Т. Г. Шевченко. М., 1954; Новиков М. И. Общественно-политические и философские взгляды Т. Г. Шевченко. М., 1961; Евдокименко В. Е. Шевченко — наш современник. «Вопросы философии», 1964, № 4; Назаренко І. Д. Суспільно-політичні, філософські, естетичні та атеїстичні погляди Т. Г. Шевченка. К., 1964.

І. П. Головаха.


СВІФТ (Swift) Джонатан (30.ХІ 1667 — 19.Х 1745) — англійський письменник-сатирик. Таврував феод. монархію, викривав дворянство і буржуазію. Найвидатніший його твір — роман «Мандри Гуллівера» (не раз перевиданий у рос. перекл.). Шевченко міг читати цю книгу в перекладі Є. Коржавіна (СПБ, 1772 — 73). У повісті «Несчастный» Шевченко наводив одне з порівнянь з цього роману.


«СВЯТА РОДИНА» (папір, оф., акватинта, 22 × 16,5; 26,9 × 18,8) — офорт Шевченка, виконаний у травні — липні 1858 в Петербурзі. Під зображенням ліворуч офортним штрихом авторський напис і дата: «с эскиза Мурильо гравир: Т. Шевченко 1858»; посередині кирилицею: «СВЯТАЯ СЄМЬЯ» Офорт виконано за однойменною картиною Б.-Е. Мурільйо, що зберігається в ДЕ в Ленінграді (олія, дер.; 24 × 18). Один відбиток цього офорта та пробний відбиток першого варіанта його з дзеркально-оберненим зображенням зберігаються в ДМШ. Є ще один відбиток з написом, що засвідчує авторство Шевченка, та автографом поезії «Сон» («На панщині пшеницю жала») на звороті. Цей відбиток офорта з дарчим написом автора Ф. Черненкові — в Ін-ті л-ри АН УРСР ім. Т. Г. Шевченка.


СВЯТОПОЛК ОКАЯННИЙ (бл. 980 — 1019) — князь туровський [988 — 1015] і великий князь київський [1015 — 19], син Володимира Святославича. Прозваний Окаянним за вбивство братів Бориса, Гліба і Святослава. В повісті «Близнецы» Шевченко описав те місце на р. Альті поблизу Переяслава, де «окаянный Святополк» зарізав Гліба.


СВЯТОСЛАВ ВСЕВОЛОДОВИЧ (р. н. невід. — п. 1194) — князь чернігівський, пізніше — великий князь київський [1180 — 94]. У 1184 очолював об’єднане руське військо в поході проти половців, під час якого захопив у полон половец. хана Коб’яка. С. В. згадується в переспіві Шевченка «Плач Ярославни» із «Слова о полку Ігоревім».


СВЯТОСЛАВ ЯРОСЛАВИЧ (1027 — 76) — князь чернігівський [1054 — 73], великий князь київський [1073 — 76]. Син Ярослава Мудрого. Шевченко згадав його в «Археологічних нотатках» у зв’язку з описанням архітектурних пам’яток Чернігова — Спасо-Преображенського собору та церкви Успення божої матері в Єлецькому монастирі, що їх збудував Святослав Ярославич.


СЕВЕРА Іван Васильович (21.V 1891 — 20.XII 1971) — український рад. скульптор, засл. діяч мист. УРСР (з 1963). Автор кількох портретів Шевченка та творів на шевченківські теми: «Молодий Т. Г. Шевченко» (гіпс, 1929), погруддя Шевченка (гіпс тон., 1940), «Шевченко в молодості» (гіпс, 1945, ДМШ), «Іван Гонта» (за поемою Шевченка «Гайдамаки», гіпс, 1946.).

Літ.: Крвавич Д. П. Іван Васильович Севера. К., 1958.


СЕВУНЦ Гарегін Севійович (3.II 1911 — 13.I 1969) — вірменський рад. письменник. Член КПРС з 1932. Популяризатор творчості Шевченка. Виступав з доповідями і лекціями про укр. поета. В статті «Наш Шевченко» (1961) висвітлив значення укр. поета в духовному житті вірм. народу. Виступив з промовою на Об’єднаному пленумі правлінь Спілки письменників СРСР і Спілки письменників УРСР, присвяченому 150-річчю з дня народження Шевченка.

Тв.: Наш Шевченко. «Прапор», 1961, № 3; Промова на Об’єднаному пленумі правлінь Спілки письменників СРСР та Спілки письменників України 27 — 28 травня 1964 р. В кн.: Всенародна шана. К., 1967.


СЕДЛЯР Василь Феофанович (12.IV 1899 — 1938) — український рад. художник. Працював у галузі монументального й станкового малярства, станкової та книжкової графіки, декор.-ужиткового мистецтва. Автор ілюстрацій і графічних оздоб до «Кобзаря» Шевченка (X. — К., 1931 і 1933).


СЕДНІВ — містечко Чернігівського пов. Чернігівської губ. (тепер с-ще м. т. Чернігівського р-ну Чернігівської обл.). Шевченко був тут навесні 1846, коли за завданням Археографічної комісії їздив змальовувати істор. й архітектурні пам’ятки Чернігівщини. Жив вів у маєтку братів А. та І. Лизогубів, у яких була добре обладнана малярська майстерня. В цьому містечку Шевченко виконав портрети А. Лизогуба та І. Лизогуба і малюнки «В Седневі», «Коло Седнева», «Чумаки серед могил». Вдруге Шевченко приїжджав у С. у березні 1847. 7.III він написав тут поему «Відьма» («Осика»), а 8.III — передмову до нездійсненого видання «Кобзаря». Згадки про С. є в Шевченкових листах до А. Лизогуба. До Великої Жовтн. соціалістич. революції в містечку було встановлено погруддя Шевченка, але нім.-фашистські загарбники зруйнували його. В 1957 у С. відкрито новий пам’ятник поетові. На кол. будинку Лизогубів (тепер у ньому середня школа) встановлено меморіальну дошку. В парку збереглися альтанка й старезна липа, під якою любив відпочивати поет і яку в народі називають Шевченковою. Під цією липою встановлено погруддя поета й меморіальну дошку. Його ім’ям наз. одну з вулиць С. і парк.


СЕДНІВСЬКА ПЕРЕДМОВА — див. Передмова до нездійсненого видання «Кобзаря».


СЕЇТЖАНОВ Тажетдін Сеїтжанович (н. 5.V 1924) — каракалпацький рад. письменник, перекладач, засл. діяч мистецтв Каракалп. АРСР (з 1969). Член КПРС з 1951. С. переклав майже всі поезії Шевченка часу перебування на Косаралі — «Не для людей, тієї слави», «Із-за гаю сонце сходить», «Заросли шляхи тернами» та ін. Опубліковано в збірці укр. поета «Вибрані твори» (Нукус, 1965).


CEЇTOB Сагингалі (н. 20.ХІ 1917) — казахський рад. поет, критик, літературознавець. Член КПРС з 1946. Під час Великої Вітчизн. війни Рад. Союзу 1941 — 45 брав участь у боях за визволення України. Присвятив Україні вірші «Визволення», «Харків», «Води Дніпра» та ін. (всі — 1943). Досліджує укр.-казах. літ. зв’язки. Опублікував статті «Великий Кобзар» (1954), «Образ Шевченка в казахській поезії» (1964) та ін., в яких висвітлює значення творчості укр. поета для збагачення і розвитку казахської літератури.

В 1954 виступив на сесії АН Каз. РСР з доповіддю про життя і творчість Шевченка.

Тв.: Образ Шевченко в казахской поэзии. В кн.: Брат наш. друг наш. Алма-Ата, 1964.


СЕЙГО Михайло Іванович (н. 6. VIII 1914) — діяч української прогрес. еміграції і робітн. руху в Канаді, письменник. Член Комуністичної партії Канади з 1932. Н. у м. Вінніпегу. За революц. діяльність зазнавав переслідувань. З 1954 — редактор, з 1960 — директор газ. «The Ukrainian Canadian» («Український канадець»). У співавторстві з Г. Польовою видав англ. мовою книжку про юнацькі роки Шевченка «Весь світ — моє село» (Торонто, 1964), підготував грамофонний монтаж «Малий Тарас». Автор театрального сценарію «Малий Тарас», режисер і автор сценарію документального фільму «Відвідини Музею Шевченка в Палермо» (1960).

Тв.: The World is my Village. Toronto, 1964 [у співавт.].


СЕЙТАКОВ Бекі (н. 31.III 1914) — туркменський рад. письменник, чл.-кор. АН Туркменської РСР (з 1969), нар. письменник Туркм. РСР (з 1967). Член КПРС з 1942. Переклав кілька віршів Шевченка, що ввійшли до туркм. видання «Кобзаря» (Ашхабад, 1939) та поему «Наймичка» (Ашхабад, 1953). Виступав на Об’єднаному пленумі правлінь Спілки письменників СРСР і Спілки письменників УРСР, присвяченому 150-річчю з дня народження Шевченка. Держ. премія Туркм. РСР ім. Махтумкулі, 1966.


СЕЛВЕР (Selver) Персі-Пол (22.III 1888 — 6.IV 1970) — англійський прогрес. літератор, славіст, перекладач і перекладознавець, чл.-кор. Чеської АН (з 1929). Перекладав з дат. і слов’янських мов. Переклав англ. мовою вірші Шевченка «Заповіт», «Огні горять, музика грає», «І небо невмите, і заспані хвилі», «Якби ви знали, паничі» (перші 42 рядки), його автобіографію та уривки з «Щоденника». За винятком віршів «Заповіт» і «Огні горять, музика грає», всі інші він переклав англ. мовою перший. Переклади опубліковано 1915 — 16 в журн. «The New Age» («Новий вік») та в «Антології новітньої слов’янської літератури в прозі й поезії» (Лондон, 1919), яку він склав. У 1960 — 64 переклав повість «Художник» (залишилась в рукописі). Переклади С. за змістом і формою близькі до оригіналу, але не завжди передають силу й простоту Шевченкового поетичного виразу, не справляють враження цілісності.


СЕЛЕЦЬКА Марія Дмитрівна (н. 1827 — р. см. невід.) — знайома Шевченка. Вперше поет зустрів С. 1843. Він відвідав Селецьких у їхньому маєтку «Отрада» в с. Малютинцях. Зустрічався поет з С. і в Яготині в Рєпніних. 3.I 1844 він записав в альбом С. вступ до поеми «Мар’яна-черниця». У 1844 С. разом з В. Рєпніною допомагала Шевченкові реалізувати серію офортів «Живописная Украина».


СЕЛЕЦЬКИЙ Петро Дмитрович (14.III 1821 — 17.III 1880) — поміщик, у 1858 — 66 — київський віце-губернатор, брат М. Селецької. Шевченко познайомився з ним 1843 в Яготині в маєтку Рєпніних. Шевченко подарував С. видання поеми «Гамалія» (СПБ, 1844) з власноручним написом.

У серпні 1859, перебуваючи під наглядом поліції у Києві, поет звернувся до С. з проханням відпустити його до Петербурга. В «Киевской старине» (1884, № 8) надруковано «Записки П. Д. Селецкого», в яких він згадував про Шевченка, про свої зустрічі з ним у Яготині і не дуже схвально відзивався про Шевченка як художника. Поет не любив С. і не приховував цього (лист до В. Г. Шевченка 23.XII 1860).


«СЕЛЯНСЬКА РОДИНА» (полотно, олія, 60 × 72,5) — картина Шевченка, виконана 1843 під час перебування художника на Україні. За каталогом ювілейної виставки 1939 на полотні праворуч унизу був авторський підпис «Шевче...», який зараз не можна прочитати. Картина відтворює побутову сімейну сценку біля української селянської хати тихої вечірньої пори. В альбомі 1839 — 43 років є 3 ескізи та етюд до цього твору. Зберігається в ДМШ. Іл. табл. XI.


«СЕЛЯНСЬКЕ ПОДВІР’Я» (папір, акв., 16,1 × 24,6) — малюнок Шевченка, виконаний на Київщині або Полтавщині між квітнем і жовтнем 1845. Праворуч унизу авторський номер: «1».У літературі згадується під назвами «Хата з клунею» та «Подвір’я». Зберігається в ДМШ.


СЕЛЬВІНСЬКИЙ Ілля Львович (24.Х 1899 — 22.III 1968) — російський рад. письменник. Член КПРС з 1941. Переклав твори Шевченка «Заступила чорна хмара», «Подражаніє сербському», «Не хочу я женитися» та ін. Автор статей про Шевченка і його твори — «Моя робота над перекладами Шевченка» (1938) і «Кревний пісняр народу» (1964).

Тв.: Кревний пісняр народу. «Дніпро», 1964, № 3.


СЕМЕВСЬКИЙ Василь Іванович [6.I 1849 (25.XII 1848 с. ст.) — 4.Х 1916] — російський історик ліберально-народницького напряму. В своїх працях висвітлював історію селянства в Росії, суспільно-політичні рухи на Україні 18 — 19 ст.

Автор першого дослідження про Кирило-Мефодіївське товариство, а також розвідок про його діячів, зокрема про Шевченка. Хоч фактичний матеріал праць С. не втратив цінності, висновки автора засновані на ідеалістич. суб’єктивно-соціологіч. методі.

Тв.: Кирилло-Мефодиевское общество 1846 — 1847 гг. М., 1919.


СЕМЕНЕНКО-КРАМАРЕВСЬКИЙ Валер’ян Семенович (1817 — не раніше 1859) — інженер шляхів, літератор і видавець. У 1843 видав «Исторшо Суворова...» М. Полевого з ілюстраціями Шевченка та «Гальванографию...» Ф. фон Кобелля, де було вміщено гравюру роботи Шевченка. 8.II 1843 С.-К. був за свідка при підписанні Шевченком контракту з І. Лисенковим, якому поет продав «в вечное и потомственное владение» право видання «Кобзаря» і «Гайдамаків». Збереглися лист С.-К. до Шевченка (літо 1842) про підготовку ілюстрацій до «Истории Суворова», а також листи Шевченка до Я. Кухаренка (30.ІХ 1842, лютий 1843) та до С. Гулака-Артемовського (1.VII 1852), у яких поет нераз згадував С.-К. як свого щирого приятеля.


СЕМЕНИНА (Semenina) Володимир (н. 1902) — американський авіаконструктор, культ. діяч, англомовний поет. У 30-х pp. перекладав і популяризував укр. поезію. Переклав і опублікував у США поезії Шевченка «Заповіт», «Садок вишневий коло хати» та ін.


СЕМЕНКО Михайло (Михайль) Васильович (31.XII 1892 — 24,Х 1937) — український рад. поет, лідер укр. футуризму. Ще до Великої Жовтн. соціалістич. революції футуристи твердили, що творчість Шевченка, як і вся класика, є гальмом для розвитку сучасної укр. л-ри. В передмові до збірки «Дерзання» (К., 1914) С. писав: «Я не приймаю такого мистецтва...», «Я палю свій „Кобзар“». Вважаючи, що футуристична поезія — це нова поезія сучасності, С. демонстративно назвав свою збірку 1925 «Кобзарем». Починаючи з 1928 футуристи переглянули своє ставлення до творчості Шевченка. В журн. «Нова генерація», що його редагував С., вміщено серію поетичних памфлетів «Реабілітація Т. Г. Шевченка», в яких футуристи вже визнавали Шевченка великим поетом і виступали проти націоналістич. перекручення його творчості. У віршованих агітках С. використовував цитати з творів Шевченка для викриття ворогів Радянської влади.


СЕМЕНОВ Микола Михайлович (н. 1830 — р. см. невід.) — помічник начальника і молодший природознавець експедиції К. Бера під час її роботи 1854 в Новопетровському укріпленні. Тут С. познайомився з Шевченком. Напередодні від’їзду С. до Москви 3.XI 1854 поет передав через нього для О. Бодянського автопортрет і лист, у якому писав: «про мою погану долю розпитай у г. Семенова, він тобі розкаже про мене, про такого, як мене добре бачив».


СЕНИЦЯ Павло Іванович (23.ІХ 1879 — 2.VII 1960) — український рад. композитор і фольклорист. На вірші Шевченка написав романси «Було колись — в Україні», «Вітер в гаї нагинає лозу», «І широкую долину», «Минули літа молодії», «Нащо мені врода», «Огні горять», «Якби мені черевики», «Чого мені тяжко», «Тече вода в синє море» (всі — бл. 1913); хори — «Гомоніла Україна», «За сонцем хмаронька», «Ой по горі роман цвіте», «Три дороги» («Ой три шляхи широкії...»), «Чигрине, Чигрине!», «Чи ми ще зійдемося?», «Якби ви знали», «І небо невмите. і заспані хвилі» (усі — бл. 1913). Працював над оперою «Наймичка» за однойменними творами поета.

Присвятив Шевченкові хор «Там на горі за Дніпром» (слова П. Тичини, 1928).


СЕНКОВСЬКИЙ Осип Іванович (літ. псевд. — Барон Брамбеус; 31.III 1800 — 16.III 1858) — російський письменник, журналіст, сходознавець. У 1-й пол. 20-х pp. співробітничав в альм. «Полярная звезда» О. Бестужева й К. Рилєєва. В 30-і pp. перейшов на реакц. позиції. Редактор і видавець журн. «Библиотека для чтения». Надрукував у ньому (1840, т. 39) рецензію на «Кобзар», автором якої був він сам. Відзначаючи поетичний талант Шевченка, рецензент скептично писав про «мужицьку» укр. мову. Полеміка Шевченка з реакц. критиками у вступі до «Гайдамаків» стосувалась і С. У повісті «Капитанша» Шевченко з іронією згадав С. як журналіста.


СЕНЧЕНКО Іван Юхимович : (12.II 1901 — 9.ХІ 1975) — український рад. письменник. Автор статей про творчість Шевченка: «Інтерес Шевченка до природознавства» (1934), «Із записок читача про Шевченкову прозу» (1937) та ін. Присвятив укр. поетові драматичний етюд «Змагання» (1922). Виступав з промовою в Каневі на шостому пленумі Правління Спілки рад. письменників СРСР, присвяченому Шевченкові (1939).


СЕНЧИЛО-СТЕФАНОВСЬКИЙ Олексій Флорович (1808 — 66) — український художник. У 1840 — 60 — учитель малювання в Київській повітовій школі на Подолі, співробітник Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві. Шевченко познайомився з С.-С. 1843 й між ними встановилися дружні взаємини. С.-С. разом з Шевченком 1846 брав участь в археологічних розкопках могили Переп’ятихи поблизу Фастова.

Дев’ять малюнків, які він виконав для альбома «Могила Переп’ятиха та археологічні знахідки з неї» (К., 1846), помилково приписували Шевченкові. С.-С. — один з розповсюджувачів «Живописной Украины» в Києві. В 1859, перебуваючи в Києві, поет гостював у С.-С. За відомостями М. М. Білозерського, в С.-С. було бл. двадцяти листів Шевченка, але вони не збереглися. Поет згадував С.-С. у листі до І. Фундуклея 16.VII 1847.


СЕПІЇ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — малюнки, що їх виконав Шевченко фарбою сіро-коричневого кольору, відомою під назвою сепії (виготовляється з т. з. чорнильної залози морських каракатиць). До сепії Шевченко звертався дуже часто, особливо в період заслання, і створив високі зразки своєрідного монохромного живопису, віртуозно використовуючи прозорість фарби, найтонші градації коричневого кольору. В цій техніці він досяг виняткової майстерності світлотіньового моделювання, відтворення простору, предметного оточення людини, психологічної її характеристики. Сепію художник використовував у роботі над ілюстраціями, для виконання підготовчих малюнків до гравірування, в пейзажних замальовках і особливо успішно — в портретах і сюжетних малюнках, що мають самостійне мистецьке значення. Він настільки призвичаївся до цієї фарби, що, коли не було під рукою сепії, розбавляв до тону її бістр — чорно-буру фарбу, яку виготовляють із сажі букового дерева. Шевченко почав вживати сепію ще під час навчання в петерб. Академії мистецтв. Він міг бачити чудові малюнки свого вчителя К. Брюллова, виконані сепією в Італії і Греції, а також твори ін. рос. художників. До цієї техніки Шевченко вдавався в роботі над малюнками, що їх він виконав на Смоленському кладовищі, зокрема, працюючи над картиною «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці», за яку у вересні 1840 здобув срібну медаль 2-го ступеня. Сепією виконано ілюстрацію до повісті М. Гоголя «Тарас Бульба» (1842), а також два начерки «Сліпий» («Невольник») (1843; пізніше на цей сюжет поет написав однойменну поему), окремі підготовчі малюнки до офортів «Живописной Украины» (наприклад, «Старости», 1844).

Подорожуючи по Україні і змальовуючи краєвиди, Шевченко часто використовував сепію як одну з акварельних фарб для відтворення землі на першому плані малюнка («Воздвиженський монастир у Полтаві», «В Решетилівці», «Коло Седнева» та ін.). Іноді він виконував весь пейзаж самою сепією, досягаючи тонкої тонової градації і майстерно передаючи лінійно-повітряну перспективу («Андруші»). Вільно й невимушено використовував художник виразні можливості сепії в замальовках видів Києва, які за задумом автора мали ввійти до альбома літографій («Церква всіх святих у Києво-Печерській лаврі», «Аскольдова могила», 1846). Для цих малюнків характерні легкість і артистизм у відтворенні архітектурного пейзажу, в передачі світла й тіні, точність мазка й тонової плями, що ліплять обсяг і передають простір, краса самої техніки виконання. На засланні Шевченко дуже часто вдавався до сепії в роботі над пейзажами, портретами й композиційними малюнками. Як художник Аральської експедиції він малював пейзажі аквареллю і самою сепією, вживаючи іноді білило для акцентування найсвітліших місць («Шхуни „Константин“ та „Михаил’», «Укріплення Косарал взимку», 1848 — 49). Коричневий тон сепії немовби підкреслює безрадісну монотонність пейзажу й самого життя політ. засланця. Нове у використанні сепії з’являється вперше під час зимівлі експедиції на Косаралі, коли Шевченко, як він писав, жив «в занесенной снегом джеломейке» і «рисовал киргизов». Такі малюнки, як «Казахський хлопчик розпалює грубку», «Казахський хлопчик дрімає біля грубки», «Казахи біля вогню», свідчать не тільки про зростання інтересу художника до життя і побуту казахів, а й про те, що він свідомо ставив перед собою суто професійні завдання, прагнучи з академічною вимогливістю й досконалістю передати сепією освітлення, промоделювати оголене людське тіло, вивірити анатомічну будову і разом з тим показати людину в певному стані чи в динамічному русі. Після повернення з Аральської експедиції до Оренбурга Шевченко вперше почав виконувати сепією портрети. Він невимушено й вільно володів цією технікою, тонко відчував її виражальні можливості у відтворенні натури й передачі психологічного стану портретованих (три автопортрети, серед яких — вражаючої сили образ — автопортрет у кашкеті, 1848 — 49, портрет Хоми Вернера, портрет братів Ф. і М. Лазаревських). У другий період заслання, в Каратауській експедиції і в Новопетровському укріпленні, Шевченко виконав сепією багато композиційних малюнків. Це сцени злиденного життя казахів, у яких звучать викривальні ноти, ретельно опрацьовані групові замальовки з свого власного життя засланця з портретними зображеннями, малюнки на літ., істор. й міфологічні сюжети. Засобами однотонної сепії художник переконливо відтворив часом складний простір інтер’єра з кількома постатями й різноманітним предметним начинням («Шевченко серед товаришів», «Тріо», обидва — 1851; «Пісня молодого казаха», 1851 — 57; «Шевченко малює товариша», 1?55 — 57); великої викривальної сили художник досяг у сепіях «Циган» (1851), «Шевченко і байгуші» (1855 — 57), «Байгуші під вікном» (1855 — 56), з надзвичайною предметністю дає відчути опалену південним сонцем місцевість у малюнках на біблійні теми («Благословіння дітей», «Самаритянка», 1856), передає драматизм і елегійно-споглядальний настрій у міфологічних та істор. композиціях («Мілон Кротонський», «Умираючий гладіатор», «Нарціс та німфа Ехо», 1856). Інший характер, ніж раніше, має використання сепії в пейзажних малюнках Шевченка періоду перебування в Новопетровському укріпленні. Закінчені панорамні малюнки вія тут, як правило, виконує аквареллю, а до сепії звертається в своєрідних пейзажних студіях різних куточків Мангишлацького саду. Застосовуючи також туш і білило, художник досягає в цих сепіях насичених контрастів затінених і освітлених місць.

Новим кроком у розвитку таланту Шевченка-художника є портрети, які він виконав в останній період заслання, переважно сепією. Найповніше майстерність його як портретиста розкрилася в портретах А. Ускової (1853 — 54) та в поетичному образі «Казашка Катя» (1856 — 57). Завдяки викінченій композиції, тонкому моделюванню обличчя, точно відчутому відношенні постаті до тла, певній романтичній піднесеності в характеристиці жіночого образу ці твори є одними з кращих у мистецькій спадщині Шевченка.

Чільне місце в творчості Шевченка останнього періоду заслання посідає серія «Притча про блудного сина», що є найвищим досягненням критичного реалізму в українському мистецтві середини 19 ст. Окремі аркуші серії виконано сепією, інші — бістром і тушшю. Шевченко виконував композиції, маючи намір надрукувати серію в техніці офорта-акватинти; він прагнув до чіткого моделювання форми, до контрастних зіставлень основної постаті й оточення, до такої градації тону сепії, яку б легко можна було відтворити технікою офорта-акватинти. В останні роки життя Шевченко вдавався до сепії для виконання підготовчих малюнків до офортів з творів інших художників [напр., «Притча про робітників на винограднику» Рембрандта, «Вечір в Альбано поблизу Рима (Ліс)» М. Лебедєва], малював власні композиції, які, іноді варіюючи, переводив у офорт («Сама собі в своїй господі», 1858; «Старець на кладовищі», 1859; «Натурщиця», 1860). Сепією він виконав малюнки «Русалки» (1859) та «Хлопчик-натурщик» (1860). Шевченко вперше в укр. мистецтві постійно й часто звертався до техніки сепії. Використовуючи її спочатку як одну з акварельних фарб, він поступово опанував великі виражальні можливості сепії як у відтворенні світло-повітряної перспективи в пейзажах, так і в передачі простору й об’єму, а також психологічного стану людини в тематичних композиціях і портретах. Зростання майстерності Шевченка в оволодінні сепією відображало загальну еволюцію цього виду техніки малювання в рос. мистецтві, що набував більшої живописної свободи й виразності, втрачаючи ознаки старого академічного тонового малюнка (напр., в сепіях О. Іванова). Досягнення Шевченка в застосуванні цієї техніки збагатили укр. мистецтво новими виражальними засобами. Іл. табл. XIX — XX.

В. Л. Афанасьєв.


СЕРАКОВСЬКИЙ (Sierakowski; псевд. — Доленго) — Зигмунт Гнатович (30.V 1826 — 27.VI 1863) — польський революційний демократ, капітан генерального штабу рос. армії. З 1845 вчився в Петербурзькому ун-ті, брав участь у підпільному студентському гуртку. В квітні 1848 за намір перейти рос.-австр. кордон для участі в революц. подіях у Галичині його заарештували й заслали солдатом до Оренбурзького корпусу. За свідченням польського засланця А. Гофмейстера, між С., Шевченком і Б. Залеським існував дух взаємоприязні і братерства. В 1856 С., дослужившись до чину офіцера, повернувся до Петербурга, де не раз зустрічався з укр. поетом, особисто познайомився з ним 28.III 1858 С. підтримував тісні взаємини з рос. революц. демократами М. Чернишевським і М. Добролюбовим, співробітничав у журн. «Современник». У 1857 разом з Я. Домбровським створив у Петербурзі таємний революц. гурток, який мав зв’язки з польс.та укр. революц. підпіллям Варшави, Києва тощо. В 1860, під час закордонного відрядження, С. зустрічався з О. Герценом, М. Огарьовим. У квітні 1863 нелегально виїхав до Литви, де очолив національно-визвольне повстання. С. поранено в сутичці з царським військом, взято в полон і повішено. Шевченко багато разів згадував про нього у листах 1854 — 57 до Б. Залеського. Із листування поета з С. збереглися тільки один лист Шевченка до С. і два — С. до Шевченка. Про С. поет не раз згадував у «Щоденнику» і в листах.

Літ.: Ткаченко М. М. Т. Шевченко і С. Сєраковський. «Вісник АН УРСР», 1957, № 3; Дьяков В. А. Сигизмунд Сераковский. М., 1959; Марахов Г. И. Сигизмунд Сераковский и его связи с Украиной. «Советская Украина», 1961, № 2; Буткевич Т. Тарас Шевченко і Зігмунт Сераковський. «Український історичний журнал», 1961, № 1; К столетию героической борьбы «За нашу и вашу свободу». Новые материалы для биографии Зыгмунта Сераковского. М., 1964.

Г. І. Марахов.


СЕРАФИМОВИЧ Олександр Серафимович (справж. прізв. — Попов; 19.I 1863 — 19.I 1949) — російський рад. письменник. Член Комуністичної партії з 1918. У 1921 брав участь в організації вечора пам’яті Шевченка в Москві. В статтях «Т. Шевченко» (1921), «Славне життя» (1939) та ін. відзначав революціонізуючий вплив творчості укр. поета на народну свідомість, називав його одним із тих геніїв, які запалювали в масах прагнення до волі. Брав участь у шевченківських ювілеях. Держ. премія СРСР. 1943.

Літ.: Гай Г. М. Г. Г. Шевченко в оцінках О. С. Серафимовича. В кн.: Шевченківська конференція. Дніпропетровськ, 1964.


СЕРБОЛУЖИЦЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Багатовікове життя лужичан серед німецькомовного населення зумовило те, що майже всі вони володіли нім. мовою. Оскільки відомості про Шевченка нім. мовою з’явилися раніше, ніж серболужицькою, представники інтелігенції цієї малої слов. народності вперше ознайомилися з життям і творчістю укр. поета з німецькомовних публікацій, хоч саме лужицькі серби стояли біля початків нім. славістичної періодики і біля джерел нім. шевченкіани. Так, ще за життя Шевченка журн. «Jahrbücher für slawische Literatur, Kunst und Wissenschaft» («Щорічники слов’янських літератур, мистецтва і науки», 1843, № 1), який видавав нім. мовою у Лейпцігу професор місцевого ун-ту лужицький серб Я. П. Йордан, вмістив бібліографічну нотатку про вихід у світ 1841 в Петербурзі поеми Шевченка «Гайдамаки». Це була перша в Німеччині згадка про великого укр. поета. Дослідники вважають, що автором її був сам Я. П. Йордан, який міг одержати оригінал поеми від Шевченкового приятеля славіста О. Бодянського, з яким листувався. В другому номері журналу надруковано відгуки на появу другої частини альманаху «Молодик» (1843), де опубліковано кілька Шевченкових поезій. Так само і всі наступні шевченкознавчі публікації в німецькомовних виданнях були доступні зацікавленим читачам з числа лужицьких сербів. У 1862 нім. славістич. журн. «Zeitschrift für slawische Literatur, Kunst und Wissenschaft» («Журнал слов’янських літератур, мистецтва і науки», №1), який видавав у м. Будишині (німецька назва — Бауцен) серболужицький славіст Я. А. Смолер, опублікував повідомлення про вихід у світ у Києві збірки Шевченкових творів польс. мовою в перекладі А. Гожалчинського. В 1864 цей же журнал (№ 2) передрукував (у перекладі нім. мовою) з рос. газ. «День» (1.VIII 1864) статтю І. Ханенка «Про малоросійську мову і літературу», де серед інших укр. письменників згадувався й Шевченко, коментувалися його твори. Я. А. Смолер, який відвідав Росію, був добре обізнаний з укр. усною нар. творчістю (за власним свідченням, переклав нім. мовою надіслані йому І. Срезневським «Малоросійські думи»), з творами Шевченка, шанував його талант. Про велику популярність поета в колі слов. літераторів свідчить згадка Я. А. Смолера, надрукована в книжці «Тарас Григорьевич Шевченко в отзывах о нем иностранной печати», виданій 1879 в Одесі. В 1884 журн. «Luzica» («Лужиця», № 4) під назвою «Мандри по слов’янських краях» опублікував нотатки серболужицького письменника Я. А. Голана, що побував і на Україні. В цих нотатках автор розповів про подорож пароплавом від Києва до Черкас, про вигляд Шевченкової могили, назвав Шевченка найславнішим укр. поетом, зазначив, що його пісні належать до «найбільших здобутків людського духу». Він мав намір перекласти деякі Шевченкові твори, проте нічого про його переклади невідомо. Нотатку про цю публікацію журн. «Łužica» вмістила того ж року Львів. газ. «Діло» (1.V 1884). У 1897 «Łužica» за підписом М. В. (лат. літерами) надрукувала переклад Шевченкової балади «Тополя». Дослідники вважають, що переклад належить серболужицькому письменникові М. Бедриху (літ. псевд. — Радлюбин). Ознайомлення серболужицької громадськості з життям і творчістю Шевченка триває і в сприятливих умовах Німецької Демократичної Республіки. В 1949 до 135-річчя з дня народження поета статтю про нього (без підпису автора) вміщено в газ. «Nowa doba» (.№ 31). У 1961 журн. «Rozhlad» («Огляд», № 2 — 3) опублікував статтю Л. Гайнець «Гайдамаки, сини мої!». Одним з популяризаторів Шевченкової творчості є також відомий сучасний серболужицький літературознавець і поет Ю. Млинк, який переклав рідною мовою Шевченків «Заповіт» («Rozhlad». 1963, № 6).

В. Г. Гримич.


СЕРБСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Великий укр. поет виявляв інтерес до культури серб. народу. Був обізнаний з життям і діяльністю видатного серб. вченого і письменника, основоположника літератури сербохорват. мови В. Караджича, читав працю І. Срезневського «Вук Стефанович Караджич», надруковану в «Московском литературном и ученом сборнике» (М., 1846). У передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» Шевченко високо оцінив патріотичну діяльність В. Караджича, підкреслив його визначну роль у культурно-політ. і нац. відродженні серб. народу, її загальнослов. значення Укр. поет читав 1-й том нар. серб. пісень, зібраних В. Караджичем. У вірші «Подражаніє сербському» творчо використав мотиви серб. нар. пісень. Вперше ім’я Шевченка в Сербії з’явилося 1863 на сторінках газ. «Српски дневник» («Сербська щоденна газета», № 288). Особливо зацікавилася поезією Шевченка серб. передова громадськість, зокрема студент. молодь, у 60-х pp. 19 ст. Його твори поширювалися в оригіналах серед студентів Великої школи в Белграді. Полум’яний заклик Шевченка до боротьби за свободу, проти насильства й поневолення був співзвучний з настроями передових кіл серб. інтелігенції й молоді, які об’єднувалися навколо культурно-просвітительської орг-ції «Омладина» («Молодь»). Про популярність укр. поета серед передової молоді свідчить той факт, що 1870 студенти Великої школи в Белграді видали своїм коштом його літографований портрет.

Перші переклади творів Шевченка серб. мовою з’явилися 1868: бєлград. журн. «Вила» («Віла») надрукував поему «Неофіти» (№ 12, 13) в прозовому перекладі С. Новаковича і «Заповіт» (№ 12) та «Хустину» (№ 14) в перекладі В. Николича. В 1869 бєлград. журн. «Зора»(«Світанок», № 1) опублікував у перекладі Дж. Янковича поезію «Нащо мені чорні брови». Пізніше з перекладами Шевченкових творів виступали О. Глушчевич («Заповіт» у белградській газеті «Час», 21.IV 1885; поема «Сон» і вірш «Минають дні, минають ночі» в журн. «Гусле», 1888. № 1 — 2), М. Живкович («Породила мене мати»в журн. «Давор», 1887), Д. Ілич [«Іван Підкова» в журн. «Босанска вила» («Боснійська віла»), 1890; «До Основ’яненка» у журн. «Бранково коло», 1896, під назвою «На світанку»]. Впливом творчості укр. поета позначені окремі оригінальні вірші Д. Ілича, один з яких («Вітрові») навіть має підзаголовок «Наслідування Шевченкові» («Босанська вила», 1895). В 2-й пол. 60-х pp. 19 ст. з’явилися в Сербії і перші відгуки про Шевченка — замітка в тижневику «Световид» (1867, № 138), в якій повідомлялося про вихід «Кобзаря» в Петербурзі. Загальні відомості про поета подали в своїх примітках до перекладів «Заповіту» і «Неофітів» В. Николич і С. Новакович у журналі «Вила» (1868, № 12). З того часу ім’я Шевченка в Сербії все частіше згадували і в спец. статтях та замітках, присвячених його творчості, і в оглядах укр. л-ри. Популяризував творчість укр. поета серед серб. громадськості болг. письменник і громад. діяч Л. Каравелов, який 1867 — 68 жив у Сербії і брав активну участь у літ.-громад. русі, виступаючи з публіцистич. статтями та худож. творами серб. мовою (деякі з них, зокрема оповідання «Сока», позначені впливом Шевченка). Обстоюючи реалістичні принципи в л-рі, Л. Каравелов в одній із статей як на зразок справжнього служіння нар. інтересам вказував на творчість Шевченка, ім’я якого ставив поряд з іменами Т. Мора, Р. Бернса, Дж. Байрона, П. Беранже та ін. (журн. «Матица», 1868, № 15). В журн. «Летопис Матице Српске» (1888, кн. 155, т. 3) в бібліографічно-критич. «Огляді історії слов янських літератур», підписаному криптонімом П., в невеличкій нотатці, присвяченій укр. поетові, зазначалося, що Шевченко не лише висловлював прагнення і почуття свого народу, а й пробуджував його до нового життя. Як полум’яного, революційного, глибоко народного поета сприймали Шевченка серб. письменники Й. Йованович (Змай), Д. Якшич, Я. Веселинович, М. Будисавлевич, Й. Скерлич, Б. Нушич, С. Сремаць. У 1895 сараєв. журн. «Nada» («Надія», № 21 — 24) надрукував грунтовну статтю М. Поповича про життя і творчість укр. поета. Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. серб. літ. часописи відгукувалися на роковини народження і смерті Шевченка, вміщували переклади його творів, статті про життя і творчість, його портрети. Бєлград. газ. «Правда» (1906, № 196) надрукувала цікаву й змістовну статтю, в якій охарактеризовано Шевченка як одного з найбільших ліриків усіх народів і часів, що зумів, як ніхто інший, у досконалій художній формі втілити народні почуття. Дослідники вважають, що ця стаття, як і підписані різними криптонімами статті в газетах «Самоуправа» (1911, № 271, 273, 274) та «Застава» («Прапор», 30.XII 1913), належить відомому серб. поетові М. Петровичу. Чимало шевченківських матеріалів з’явилося в серб. періодич. л-рі 1911 і 1914. Статті про поета і переклади його віршів надруковано майже в усіх найзначніших серб. газетах. Подавались осн. відомості про життя Шевченка, підкреслювалися волелюбний характер та загальнослов. значення його літ. спадщини, вплив її на розвиток укр. л-ри. В передовій статті «Народний поет» бєлград. газ. «Штампа» («Преса», 1911, № 52) підкреслила, що Шевченко в своїх творах викривав жорстоких поміщиків, сваволю чиновників, царський деспотизм. Белград. журн. «Венац» («Вінок», 1913 — 14, т. 9) опублікував нарис «Тарас Григорович Шевченко» Д. Костича. В перші два десятиріччя 20 ст. переклади Шевченкових творів друкували газети «Правда», «Трибуна», «Застава» та ін. Матеріали про життя й творчість укр. письменника в період міжвоєнного двадцятиріччя з явилися на сторінках газет «Политика», «Југословенски гласник» («Югославський вісник»), «Југословенски лист», «Време», «Радничке новине» («Робітнича газета»), журн. «Српски књижевни гласник» та ш. Тоді ж опубліковано й кілька перекладів Шевченкових творів. Значну кількість матеріалів про поета надруковано в серб. періодич. л-рі до 60-річчя (1921), 70-річчя (1931) і 75-річчя (1936) з дня смерті та 125-річчя (1939) з дня його народження. 15.III 1931 в Белграді відбулося урочисте засідання в зв’язку з 70-річчям з дня смерті Шевченка, на якому зі словом про укр. поета виступив видатний серб. письменник Б. Нушич.

В Соціалістичній Федеративній Республіці Югославії спад щину Шевченка досліджує багато літературознавців. У журналах і газетах опубліковано популярні статті про його життя й творчість та окремі спеціальні наукові розвідки. В 1954 в журн. «Јужнословенски филолог» (т. 20, кн. 1 — 4) опубліковано статтю К. Тарановського «Чотиристопний ямб Т. Шевченка». Особливо пожвавилась увага до вивчення й популяризації спадщини укр. поета в Сербії в 60-х pp. У серб. пресі з’явилася значна кількість популярних статей і літературознавчих праць про Шевченка та про відгомін його гворчості в Югославії, зокрема критичний нарис словенця Б. Крефта, дослідження, статті та рецензії С. Суботина, П. Митропана, Л. Захарова, В. Недича та ін.

Громадськість Сербії широко відзначила 100-річчя з дня смерті і 150-річчя з дня народження Шевченка. В журналах і газетах опубліковано статті про укр. поета і переклади його творів. Шевченкові вірші передавали по бєлград. радіо. Урочисте відзначення цих ювілейних дат сприяло популяризації творчості Шевченка, пожвавленню справи перекладання творів і розгортанню наук. вивчення його спадщини в Югославії. В результаті наполегливої праці групи перекладачів 1969 в Белграді вийшов «Кобзар» сербохорват. мовою. Упорядкування, виготовлення підрядника та загальне редагування здійснив П. Митропан, який написав і післямову до книжки, де стисло виклав біографію і розповів про творчий шлях поета. Нові переклади до видання виконали Д. Максимович, Й. Хрвачанин, Л. Симович і С. Сластиков та ін. До збірки включено 38 творів, серед них «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Іван Підкова», «І мертвим, і живим...» «Заповіт», «Мені однаково, чи буду», «Якби ви знали, паничі» «Сонце заходить, гори чорніють», «В неволі тяжко, хоча й волі», «На панщині пшеницю жала», «Я не нездужаю, нівроку», «Подражаніє сербському» Переклади точно відтворюють як ідейно-громад. зміст, так і образний лад та ритмомелодику оригіналів. У книжці передруковано як додаток 4 старі переклади: «Заповіт» (В. Николича, разом з приміткою перекладача), «Причинна» (традиційно приписуваний М. Глишичу, хоч останнім часом його авторство піддається сумніву) «Породила мене мати» (М. Живковича), «До Основ’яненка» (Д. Ілича). Збірка свідчить про початок нового етапу в естетичному освоєнні поетич. спадщини Шевченка сербохорват. мовою.

Переклади: Ševčenko T. Kobzar. Beograd, 1969.

Літ.: Недић В. Један српски мотив у Шевченка. В кн.: Зборник Матице Српске... Нови Сад, 1955, кн. 3; Айзеншток І. Я. «Подражаніє сербському» Т. Шевченка. В кн.: Збірник праць восьмої наукової шевченківської конференції. К., 1960; Кравцов М. Т. Г. Шевченко в югославській літературі і критиці. «Радянське літературознавство» 1962. № 4; Митропан П. Шевченко и југословени. «Борба», 1964, 15 березня; Суботин С. Тарас Шевченко. «Delo», 1964, № 6; Комадинич С. Шевченко в югославській критиці. Бібліографія. «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1965, в. 1; Кравцов Н. И. Т. Г. Шевченко в югославской литературе и критике. В кн.: Кравцов Н. И. Проблеми сравнительного изучения славянских литератур. М., 1973; Прийма Ф. Я. Джерела Шевченкового «Подражанія сербському». «Радянське літературознавство», 1964, №6.

І. Д. Бажинов.


СЕРВЕ (Servais) Адрієн-Франсуа (6.VI 1807 — 26.ХІ 1866) — бельгійський віолончеліст і композитор. Шевченко слухав його гру в Петербурзі, куди С. не раз приїздив на гастролі в 40-х pp., зокрема на вечорі у М. Маркевича 9.V 1840. Поет з захопленням згадував С. в повісті «Музыкант».


СЕРГІЄНКО Петро Трохимович (н. 4.II 1902) — український рад. актор, нар. артист УРСР (з 1951). Член КПРС з 1950. Серед створених С. образів — Назар Стодоля в однойменній Шевченковій драмі (1951) та Денис Варта в «Марині» М. Зарудного за мотивами творів Шевченка (1964), обидва — в Київ. укр. драм. театрі ім. І. Франка. Виступав у концертах і по радіо з читанням уривків з творів поета «Гайдамаки», «Марина», «Сон» («У всякого своя доля»), «Кавказ», «Юродивий» та «Неофіти».


СЕРГІЄНКО Раїса Михайлівна (н. 13.VII 1925) — українська рад. співачка (лірико-драм. сопрано), нар. артистка СРСР (з 1973). Член КПРС з 1958. З 1951 — солістка Одес. театру опери та балету. Виконувала партії Ганни (1951), Катерини (1957) та Галі (1960) в операх «Наймичка» М. Вериківського, «Катерина» М. Аркаса й «Назар Стодоля» К. Данькевича за однойменними творами Шевченка.


СЕРДЮК Олександр Іванович (н. 27.VI 1900) — український рад. актор, нар. артист СРСР (з 1951). Член КПРС з 1943. В 1922 вступив до театру «Березіль» (з 1935 — Харків. укр. драм. театр ім. Т. Г. Шевченка). Одне з центр. місць у творчості С. посідають образи шевченківської драматургії. Він грав ролі Назара («Назар Стодоля», 1939, 1943), Яреми й Гонти («Гайдамаки» за Шевченком, 1927, 1961). Актор втілив образ Назара Стодолі і в однойменному фільмі режисера Г. Тасіна (Українфільм, Одеса, 1937). У фільмах І. Кавалерідзе «Коліївщина» (Українфільм, Одеса, 1933) та «Прометей» (Українфільм, Київ. 1935), в яких використано мотиви творів Шевченка, виконував ролі Семена Неживого й Свічки. За режисерським задумом Л. Курбаса поновив виставу «Гайдамаки» (1961, у співавтор. з В. Крайниченком). В 1934 позував М. Манізеру для постатей Яреми та Неживого до пам’ятника Шевченкові в Харкові. Автор статей «На все життя», «Натхнення актора» (обидві — 1964), в яких висвітлив вплив Шевченкових поезій на свою акторську творчість. С. — один з кращих читців творів Шевченка. Держ. премія СРСР, 1947, 1948. Іл. т. 1, табл. XXVII.


«СЕРЕД РОЗБІЙНИКІВ» — малюнок Шевченка з серії «Притча про блудного сина». Іл. табл. IV


СЕРЕДА Антон Хомич (30.I 1890 — 11.VIII 1961) — український рад. художник. Працював у галузі книжкової графіки. Автор худож. оформлення творів Шевченка: «Кобзар» (К., 1926), «Кобзар» (К., 1937).


СЕРЕДА Єлизавета Омелянів на (н. 26.IV 1907) — український рад. літературознавець і мистецтвознавець. Авторка книжок «Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка» (К., 1959; вид. 2. К., 1976), «Від підмайстра до академіка» (К., 1967; обидві — у співавт.), статей про малярські твори Шевченка. Співавтор колективних праць «Шевченківські місця України» (К., 1957), «Тарас Шевченко — художник» (К., 1963), «Шляхами великого Кобзаря» (К., 1964). Брала участь у підготовці десятитомного «Повного зібрання творів» Шевченка (т. 7 — 10. К., 1961 — 63), збірника «Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії» (К., 1975), у складанні експозиційних планів і побудові експозицій шевченківських музеїв у Києві, Каневі й с. Шевченковому та ін.


СЕРЕДА Микола Миколайович (16.V 1890 — 16.II 1948) — український і російський рад. оперний співак (ліричний тенор), нар. артист РРФСР (з 1947). Був солістом оперних театрів Москви (1925 — 26), Харкова (1926 — 33), Свердловська (1933 — 35), Ленінграда (1935 — 48). С. — тонкий і проникливий інтерпретатор романсів укр. композиторів на тексти Шевченка, зокрема «Огні горять», «Гомоніла Україна», «Мені однаково», «Чого мені тяжко» М. В. Лисенка.


СЕРЕДА Микола Якимович (1830 — 97) — чиновник канцелярії оренбурзького й самарського генерал-губернатора. У спогадах К. Герна його названо серед осіб, які клопоталися перед В. Перовським про полегшення долі Шевченка на засланні.


СЕРЕДНИЦЬКИЙ Антін Тимофійович (літ. псевд. — А. Верба, А. Більчук; н. 1.III 1916) — український письменник і літературознавець у Польській Народній Республіці. Пише й польс. мовою. Автор досліджень про польс.укр. громадсько-політ. й культ. зв’язки. У польс. і укр. періодич. л-рі опублікував низку статей про Шевченка, його взаємини з поляками та оглядів давньої й сучасної шевченкіани, зокрема «Т. Шевченко» — в газ. «Dziennik ludowy» («Народний щоденник», 1964, № 60), «Сучасні польські письменники про Т. Шевченка», «З любов’ю до Кобзаревої музи» («Наше слово», 1966, № 10; 1972, № 44). Поетові відведено значне місце в підручниках С.з укр. мови й л-ри для укр. шкіл у Польщі.


СЕРЕДНИЦЬКИЙ Євстахій Тадейович (н. 1813 — р. см. невід.) — польський політ. засланець. Брав участь у польс. визвольному повстанні 1830 — 31. У 1838 за причетність до таємної польс. бурж.-демократич. орг-ції був заарештований і засланий рядовим в Окремий Оренбурзький корпус. Шевченко познайомився з С. узимку 1849 — 50 в Оренбурзі. Обидва вони зображені на малюнку О. П. Чернишова «Т. Г. Шевченко серед польських політичних засланців». Пізніше, перебуваючи в Новопетровському укріпленні, поет цікавився долею С. У листах до Б. Залеського передавав йому теплі вітання.


СЕСПЕЛЬ Мішші (справж. прізв., ім’я та по батькові — Кузьмін Михайло Кузьмич; 16.ХІ 1899 — 15.VI 1922) — чуваський рад. поет, перекладач. Член Комуністичної партії з 1918. У 1921 — 22 жив і працював на Україні. Переклав чувас. мовою поему Шевченка «Катерина» (1921). Шевченків «Заповіт» надихнув С. на створення патріотичної поезії «Як умру», що змістом і формою нагадує твір укр. поета.


«СЕСТРІ» — вірш Шевченка, написаний 20.VII 1859 у Черкасах, де поет перебував тоді під арештом. Автограф — у «Більшій книжці». Зберігся ще окремий автограф без заголовка (в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР), датований «20 іюля, в Черкасах». Вперше твір надруковано в журн. «Основа» (1861, № 6). Вірш присвячений сестрі поета Я. Г. Бойко і написаний під враженням зустрічі з нею в с. Кирилівці 25 — 27.VI 1859. Поезія «С.» — гострий осуд тогочасної дійсності. Автор малює контрастні картини: дійсність — це «убогі села», де життя — тернистий шлях, «колюча нива», щасливе, омріяне життя в експлуататорському суспільстві можливе лише вві сні. Мрія поета про щасливе життя розбивається об жорстоку дійсність. Пробудження від сну викликає в нього гіркі, сповнені душевного болю слова «Ти... // На панщині, а я в неволі! ..».

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.