[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 170-189.]

Попередня     Головна     Наступна





Роз — Ря


РОЗВАДОВСЬКИЙ Вячеслав Костьович (24.ІХ 1875 — 18.I 1943) — український художник і педагог. З 1912 жив у Ташкенті. Малював пейзажі й жанрові картини з життя укр. селян, зокрема на шевченківські теми: «Катерина», поч. 20 ст.; «Бабусенько, голубонько» (за баладою «Тополя»); «Отак вона вишивала» (за віршем «Хустина») і «Думка» — усі 1905; «Тарасова могила» (1903) і портрети Шевченка (1901, 1929 — олією, 1907 — виконав з кераміки).


РОЗДОЛЬСЬКИЙ Данило Іванович (1875 — 4.VIII 1902) — український композитор. Автор хору на слова Шевченка «Сонце заходить» (для чоловічого складу без інструментального супроводу). С. Людкевич переклав твір на мішаний хор а капела.


РОЗМІРИ НАРОДНОПІСЕННОГО ПОХОДЖЕННЯ — найчисленніша група розмірів поезії Шевченка. До неї належить 14-складовий вірш (4+4+6) — улюблений і найуживаніший Шевченків розмір, а також значна кількість менш поширених у творах Шевченка (як і в укр. поезії взагалі) метричних форм, що їх поет запозичив з укр. нар. пісень чи створив сам у народнопісенному дусі. Найголовнішими з-поміж Р. н. п. Шевченкової поезії є такі: 8-складовий вірш (4+4) з цезурою після четвертого складу, яка іноді переміщується в різних строфічних поєднаннях, особливо часто в чотирирядковій строфі. На кожну з силабічних груп цього вірша падає один гол. наголос. Клаузула жіноча чи дактилічна. Римування парне. Цим розміром написано поезії «Та не дай, господи, нікому», «Ой по горі роман цвіте», «Над Дніпровою сагою», частково «Хустину» і поему «Сотник» та ін. Вірш (4 + 4) Шевченко іноді вживав у поєднанні з 7-складовим розміром (4 + 3), будова якого близька до 8-складового, але клаузула завжди чоловіча («Ой стрічечка до стрічечки» та ін.). 12-складовий вірш (6 + 6) з цезурою після шостого складу. Кожна силабічна група має два гол. наголоси. Клаузула жіноча. Цей популярний народнопісенний розмір використано в невеликих уривках з поем «Гайдамаки» («Єсть карії очі — як зіроньки сяють»), «Кавказ» («За горами гори, хмарою повиті») та ін. У творах поета піввірші 12-складника (6 + 6) виступають здебільшого як окремі рядки, з’єднуючись між собою парною чи перехресною римами. Строфа часто не витримується (уривок з поема «Катерина» — «Єсть на світі доля», поезія «Зацвіла в долині»), 10-складовий вірш, т. з. колядковий, (5 + 5) з цезурою після п’ятого складу. На кожну з силабічних груп цього вірша припадає по одному головному наголосу, причому в другому піввірші наголос завжди падає на передостанній склад рядка, через це клаузула — жіноча. Римування звичайно парне. Піввірші можуть відокремлюватись у самостійні рядки. Розміром (5+5) написано вірш «N.N.» («Сонце заходить, гори чорніють»), початок розділу «Титар» з поеми «Гайдамаки» (чУ гаю, гаю»), уривок «Затих мій сивий, битий тугою» з поезії «Сон» («Гори мої високії») тощо. Вірш (4 + 3 + 3) у дворядковій строфі. На кожну з силабічних груп падає по одному гол. наголосу. Клаузула чоловіча або жіноча. Римування парне. Цей розмір Шевченко використав у вірші «Утоптала стежечку» 13-складовий триколінний вірш (4 + 4+5) у дворядковій строфі. Друга цезура сильніша за першу. На дві перші силабічні групи припадає по одному гол. наголосу, на третю — два (крім тих випадків, коли вона заповнена одним словом). Клаузула чоловіча. Римування парне (вірш «Ой крикнули сірії гуси» тощо). Оскільки вірш (4 + 4 + 5) має багато спільного в структурі з 14-складником (4 + 4 + 6), в якому третя силабічна група на один склад довша, рядок має жіноче закінчення, в Шевченкових творах, як і в нар. піснях, строфи цих розмірів іноді переплітаються (поезії «Швачка», «Ой не п’ються пива-меди»). Взагалі в Шевченка трапляється чимало запозичених з нар. поезії й оригінальних строфічних конструкцій, утворених шляхом комбінування різних народнопісенних розмірів та їхніх елементів. 14-складовий (4 + 4 + 6) і 12-складовий (6 + 6) розміри переплітаються у віршах «Із-за гаю сонце сходить», «На улиці невесело», «Не тополю високую», в поемі «Гамалія» та ін. Ускладнену повтореннями окремих елементів цих розмірів комбінацію їх застосовано в поезіях «У тієї Катерини» та «Ой я свого чоловіка». 8-складовий розмір (4 + 4) поєднується з 7-складовим (4 + 3) у 15-складовому чотириколінному вірші, організованому у дворядкову строфу, в уривках з поеми «Сова» («Понад ставом увечері»), на початку вірша «Рано-вранці новобранці» та ін. Другу строфу останнього твору написано 15-складовим віршем, розширеним повтореннями перших двох колін [(4 + 4) 2 + (4 + 3)] 2. Шевченко використав ще деякі форми, утворені ускладненням народнопісенних розмірів: розмір (5 + 5) + (3 + 3 + 5) 2, який трапляється в поезії «Ой маю, маю я оченята»; (4 + 4) 2 + (5) — у віршах «Якби мені черевики» та «Породила мене мати»; (6 + 3) 2 + (6 + 3) 2 + (4 + 4) 2 + (5) — у вірші «Якби мені, мамо, намисто»; (4 + 4 + 4) 2 + (4 + 4) 2 + (4) — у вірші «У перетику ходила». Широке й органічне застосування Шевченком принципів народнопісенного ритмотворення, засвідчивши органічний зв’язок його творчості з фольклором, показало всю невичерпність фольклору як джерела ритміко-інтонаційного збагачення укр. поезії, розширило її змістові можливості.

Літ.: Сидоренко Г. К. Ритміка Шевченка. К., 1967; Колесса Ф. Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка. В кн.: Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. К., 1970.

Н. П. Чамата.


РОЗПИС ВЕЛИКОГО ТЕАТРУ В ПЕТЕРБУРЗІ — декоративне оздоблення в залі для глядачів, у якому брав участь Шевченко. Виконане між 13.VII і листопадом 1836 артіллю В. Ширяєва. Роботи по розпису та оздобленню театру велися під керівництвом архітектора А. Кавоса, за вказівками якого Шевченко зробив підготовчі малюнки для орнаментів, що прикрашали плафон. Будинок театру не зберігся, тепер на цьому місці консерваторія. Про характер розпису плафона дає уявлення акварель В. Садовникова «Зал Великого театру» (30 — 50-і pp. 19 ст., Держ. музей історії Ленінграда).


«РОЗРИТА МОГИЛА» — вірш Шевченка, написаний 9.Х 1843 в Березані. Автограф — в альбомі «Три літа». В списку І. Лазаревського кін. 50-х pp. 19 ст. (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР) у тексті твору є виправлення рукою Шевченка, зокрема закреслено останні 47 — 53 рядки. Вперше надруковано в книжці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпціг, 1859). «Р. м.» — перший відверто революц. твір Шевченка, не розрахований на дозвіл цензури. В ньому поет висловлює протест проти соціального й нац. гноблення укр. народу царизмом і картає укр. панство й чиновництво, які здійснювали політику самодержавства на Україні. Ідеї, висловлені в «Р. м.», поступово визрівали в попередніх творах Шевченка [«До Основ’ яненка», «Думи мої, думи мої» (1839), «Гайдамаки»]. «Р. м.» написано під безпосереднім враженням од археологічних розкопок могил біля Березані, але вірш пов’язаний з осмисленням усього комплексу вражень від баченого на Україні 1843. Негативне ставлення до розкопок могил мало тут суб’єктивно-емоційний характер (згодом Шевченко писав у «Щоденнику»: «Я вполне сознаю пользу этих раскапываний»). В «Р. м.» поет негативно характеризує Б. Хмельницького. Причини помилкової оцінки цього істор. діяча в деяких творах поета пояснено в працях рад. шевченкознавців О. Білецького, Є. Кирилюка, Є. Шабліовського та ін. У цьому і в ін. творах така характеристика пояснюється тогочасним тяжким становищем укр. народу, як і ін. народів Росії, за умов самодержавно-кріпосницького ладу. Спроби укр. бурж. націоналістів вирвати твір з конкретно-істор. грунту доби й інтерпретувати його як антиросійський, а не антицаристський. є фальсифікаторськими.

Літ.: Шабліовський Є. Народ і слово Шевченка. К., 1961; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964.

Ю. О. Івакін.


РОЗУМОВСЬКА Наталія Дем’янівна (Розумиха; р. н. невід. — п. 23.ІХ 1762) — мати останнього гетьмана Лівобережної України К. Розумовського. Шевченко згадав про неї в повісті «Княгиня», розповів, що в с. Лемешах на сволоці убогої хатини написано: «Сей дом соорудила раба божия Наталия Розумиха, 1710 року божого». А далі оповідач, перебуваючи в м. Козельці, у величному храмі на мармуровій дошці прочитав напис: «Сей храм соорудила графиня Наталия Разумовская в 1742 году». З приводу цього Шевченко іронізує: «Странные два памятника одной и той же строительницы».


РОЗУМОВСЬКИЙ Кирило Григорович (29.III 1728 — 15.I 1803) — останній гетьман Лівобережної України [1750 — 64], граф (з 1744), генерал-фельдмаршал (з 1764), президент Петерб. АН (1746 — 65). Шевченко був знайомий з В. Рєпніною, правнучкою Р. Він не раз відвідував маєток Рєпніних у м. Яготині, що належав колись P., і жив там з перервами з жовтня 1843 по 10.I 1844. Шевченкове викриття гетьманів і старшинської верхівки, соціальна політика яких була спрямована на зміцнення прав і привілеїв укр. старшини, стосувалося, зокрема, й Р. У поемі «Сліпий» поет картав Р. за плазування перед Катериною II («...Кирило з старшинами // Пудром осипались // І в цариці, мов собаки, // Патинки лизали»). У повісті «Варнак» описав Біблію, видану в Києві 1743, з посвятою Розумовському.


РОМАНИЦЬКИЙ Борис Васильович (н. 31.III 1891) — український рад. актор і режисер, нар. артист СРСР (з 1944). Член КПРС з 1940. Шевченківська тематика в творчості актора посідає чільне місце. У «Гайдамаках» (за Шевченком, інсценізація і постановка Л. Kypбaca) Р. був одним з кращих виконавців ролі Яреми (1923); поставив цю інсценізацію 1930 (Полтава), відновив її 1933 (Запоріжжя); в «Назарі Стодолі» Шевченка грав усі чоловічі ролі (все — в Укр. драм. театрі ім. М. Заньковецької). Держ. премія СРСР, 1950. Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1974.


РОМАНОВ Михайло Данилович (н. 25.VII 1911) — український рад. кінорежисер. Створив кінонарис «Співець українського народу» (Харків. студія «Союзкінохроніки», 1939), присвячений 125-річчю з дня народження Шевченка.


РОМАНТИЗМ ШЕВЧЕНКА-ПИСЬМЕННИКА. В укр. л-рі 30 — 40-х pp. 19 ст. романтизм розвивався під знаком утвердження начал народності й самобутності, що їх по-різному трактували представники прогрес. й консервативної течій. Прогрес. романтики поставили л-ру в тісний зв’язок з життям народу, піднесли її роль у боротьбі за соціальне й нац. визволення народу. Найзначніші здобутки укр. романтизму пов’язані з ім’ям Шевченка. Почавши літ. діяльність як романтик, він збагатив метод романтизму новими надбаннями (див. Метод творчий Шевченка-письменника). У ставленні до дійсності Шевченка-романтика своєрідно поєднуються літ. традиції з народнопоетичними. Свою роль у суспільному житті він визначав як роль нар. співця, виразника дум поневолених мас («Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Перебендя», вступ до «Гайдамаків»). Збірку своїх віршів він образно назвав «Кобзар». Образ поета в нього — це романтичний образ митця, людини, наділеної надзвичайними здібностями, яка проникає в глибини життя, таємниці світу, недоступні іншим («Перебендя» тощо). Він перебуває в конфлікті з оточенням. Цей образ, який поет на поч. своєї літ. діяльності накреслив у досить заг. плані, далі переріс в образ поета-пророка («Тризна», «Чигрине, Чигрине»), борця за свободу. Він прагне революц. словом надихнути сучасників на подвиги. Це — типовий для поезії громадянського романтизму образ, характерні риси його втілили О. Пушкін, М. Лермонтов, А. Міцкевич. Конфлікт митця з середовищем Шевченко трактував, як і вони, в плані соціальних суперечностей, а не боротьби за «чисте мистецтво», як, напр., В. Жуковський, Н. Кукольник. В образі поета вже в ранніх віршах Шевченка відчувається характерне для революц. романтиків утвердження свободи людської особистості. Цей мотив звучить і в інтимній ліриці. Оспівуючи долю «сироти без роду», поет заперечував той суспільний лад, за якого страждали його герої. В романтич. поемах («Гайдамаки», «Слепая», «Тризна») протест проти гноблення особистості зазвучав ще сильніше. Для героя «Тризны» особиста свобода вже невіддільна від свободи батьківщини. В цьому поема близька до поезії декабристів і революційної поезії Дж.-Н.-Г. Байрона (водночас про деякі риси байронізму — «байронічний туман» — поет тут висловився іронічно). Романтич. традицією, народними переказами, історичними піснями та думами, працями з історії України було виховано в молодого Шевченка й інтерес до героїчного минулого свого народу. Героїчні образи борців за волю батьківщини посідали провідне місце в творах укр. романтиків. Нар. маси зберегли пам’ять про Б. Хмельницького, І. Нечая, С. Палія, М. Залізняка та ін. Образи як реальних (І. Підкова, Т. Трясило, М. Залізняк), так і вигаданих героїв минулого (Ярема, Микита Гайдай, Гамалія та ін.), змальовано в романтич. творах Шевченка не як образи героїв-одинаків, як це було характерне для творів багатьох романтиків, а як образи борців, які виступають разом з нар. масами. Шевченко, як і інші представники революц. романтизму (напр., К. Рилєєв, А. Міцкевич), закликав сучасників бути гідними нащадками славних предків («Гайдамаки»). Таке трактування образів утверджувало наступництво у визвольній боротьбі, мало революц. підтекст. Воно протистояло ідеалізації козацько-старшинських верств України (А. Метлинський, П. Куліш). Засади народності й нац. самобутності л-ри, що їх по-різному розуміли представники прогрес. і консервативної течій в укр. романтизмі, в творчості Шевченка набули революц. спрямування. До питання про зв’язок л-ри з життям народу поет підійшов в естетичному й соціальному плані. Він не тільки обстоював єднання писемної л-ри з фольклором, а й розгортав програму творення демократич. л-ри (див. Народність Т. Г. Шевченка). На цьому грунті оформився і його естетичний ідеал як художнє втілення концепції позитивного героя — борця за нар. інтереси. Аспект змалювання цих образів — героїчно-романтичний: вони виступають як конденсоване втілення однієї сторони характеру — звитяги, безстрашності, сміливості, надлюдської сили. В підвищено емоційному й опоетизованому плані виступають у романтич. творах Шевченка й образи молодих закоханих. Це втілення ніжних почуттів, відданості, вірності.

Взаємодія літ. і фольклорної традицій помітна в багатьох творах Шевченка-романтика. Його балади, пісні, елегії, вірші-медитації, послання, ліро-епічні поеми, драми споріднені з відповідними жанрами поетів-романтиків і водночас позначені впливом фольклорної стихії. Напр., балади («Причинна», «Тополя», «Утоплена») засновані на народно-фантастичних уявленнях, повір’ях, але зросли вони в атмосфері виплеканих романтиками поривань у загадкове, таємниче, незвідане. Ліро-епічні романтичні поеми («Тарасова ніч», «Гайдамаки», «Гамалія» та ін.) образами й стилем близькі до нар. героїчного епосу, а «вершинністю» композиції — до поеми романтиків. Ще ширше використав Шевченко-романтик народнопісенну образність і поетику в ліриці в елегійних віршах, думках і піснях. Навіть у драм. творах («Никита Гайдай», «Назар Стодоля») дуже відчутно зв’язок з фольклорними джерелами, зокрема з нар. думами та істор. піснями. Загалом романтичні твори Шевченка, які виросли на щедрому грунті нар. поезії і найкращих надбань л-ри романтизму, є неповторно оригінальними. В них відбувалось ідейно-художнє становлення великого митця як нар. поета. Вони прокладали шляхи до утвердження реалізму й народності (в демократич. розумінні) в творчості Шевченка і в укр. л-рі взагалі. Романтичний струмінь не зникає в творах Шевченка-реаліста, а стає активним чинником розвитку нового методу [«Сон» («У всякого своя доля»), «Сліпий», «Неофіти» та ін.]. Традиції Шевченкового романтизму розвивали в деяких своїх творах Ю. Федькович, І. Франко, Леся Українка, М. Рильський, А. Малишко та ін. поети.

Літ.: Франко І. Переднє слово (До «Перебенді» Т. Г. Шевченка). — «Тополя» Т. Шевченка. В кн.: Франко І. Твори, т. 17. К., 1955; Прийма Ф. Я. Шевченко и русская литература XIX века. М. — Л., 1961; Волинський П. К. Український романтизм у зв’язку з розвитком романтизму в слов’янських літературах. К., 1963; Приходно П. Г. Шевченко й український романтизм 30 — 50 pp. XIX ст. К., 1963; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Неупокоева И. Революционно-романтическая поэма первой половины XIX века. М., 1971; Кирилюк Є. П. Український романтизм утипологічному зіставленні з літературами західно- і південнослов’янських народів (перша половина XIX ст.). К., 1973; Шевченкознавство. Підсумки й проблеми. К., 1975.

П. К. Волинський.


РОМАНТИЗМ ШЕВЧЕНКА-ХУДОЖНИКА. Романтизм, який на поч. 19 ст. був досить поширеним напрямом у рос. образотворчому мистецтві, на той час, коли Шевченко вчився в петерб. Академії мистецтв і розпочинав свій творчий шлях, майже втратив своє значення. Проте він усе ж позначився на творчості художника. Це пов’язано з впливом на нього К. Брюллова, реалістичні твори якого помітно забарвлені романтизмом. Романтичні риси властиві, насамперед, тим творам Шевченка, в яких найвідчутніший зв’язок з роботами К. Брюллова, — автопортретові 1840, акварелям «Марія» (за поемою О. Пушкіна «Полтава», 1840), «Циганка-ворожка» (1841). Впливом романтизму позначена й робота Шевченка в жанрі інтимно-психологічного портрета, жанрі, який своїм розвитком у вітчизн. мистецтві завдячує саме цьому напрямові (портрети Маєвської, Г. Закревської, обидва — 1843; Й. Рудзинського, 1845; Кейкуатової, 1847). Ілюструючи для збірника «Сто русских литераторов» оповідання М. Надеждіна «Сила воли» (1841), Шевченко подав образ героя, оповитий романтичним серпанком. Своєрідною даниною романтизмові є й Шевченкова акварель на модний тоді «орієнтальний» сюжет — «У гаремі» (1843), виконана до подорожі поета на Україну. На цей сюжет Шевченко створив і малюнки аквареллю та олівцем 1858. У період «трьох літ» (1843 — 45) художник остаточно утвердився на позиціях критичного реалізму. Але й згодом з-під його пензля виходили окремі твори, романтичні за своїм образним ладом. Це нічні краєвиди періоду заслання: «Місячна ніч на Косаралі» (1848 — 49), «Долина на Хівинській дорозі», «Аулієтау», «Туркменське кладовище в долині Долнапа» (всі — 1851), «Місячна ніч серед гір» (1851 — 57), «Скеля „Монах“» (1853). Вплив художників-романтиків виявився в застосуванні ефектів освітлення і в деяких інших пейзажах цього періоду, де передано настрій природи. Хоч романтизм не мав значного впливу на Шевченка-художника, окремі риси і прийоми, характерні для цього напряму, були органічними для реалістичного творчого методу митця.

Л. В. Владич.


РОМАНЧЕНКО Іван Савич (16.III 1894 — 3.IV 1977) — укр. рад. літературознавець, бібліограф. Досліджував історію укр. дожовтн. і рад. л-ри. Автор праць про Шевченка: «Атеїзм Т. Г. Шевченка» (К., 1962), «Ленін, більшовики, Шевченко» (1964). Опублікував шевченківські матеріали в «Записках отдела рукописей Всесоюзной библиотеки им. В. И. Ленина» (1939, в. 5), зокрема «Автографы Т. Г. Шевченко», «Уникальные заграничные издания сочинений Т. Г. Шевченко» та ін. Виступив з статтями про поета в наук. збірниках і періодич. виданнях: «Горький про Шевченка» (1938), «Пушкін і Шевченко» (1949), «Т. Г. Шевченко та І. Я. Франко про Ватікан» (1951), «Франко про Шевченка» (1956), «Нові матеріали з біографії Кобзаря» (1958). Брав участь у складанні бібліографіч. покажчика «Т. Г. Шевченко» (М., 1941).


РОМАНИЧУК Юліан Семенович (1842 — 1932) — український літератор, один з лідерів укр. бурж. націоналізму, один із засновників партії «народовців». Редактор львів. видань творів Шевченка «Вибір поезій для народу» (ч. 1 — 2, 1894 — 95), «Поезії» (1902), «Твори» (1907 і 1912). Припустився в них навмисних значних перекручень і фальсифікацій тексту. Автор статей про Шевченка: «Деякі причинки до поправнішого видання поезій Тараса Шевченка» (1900), «Критичні замітки до тексту поезій Шевченка» (1912) та ін., в яких обстоював метод довільних компоновок і переробок текстів поета.


РОМБЕРГ (Romberg) Бернгард (11.ХІ 1767 — 13.VIII 1841) — німецький віолончеліст, композитор і диригент. Засновник нім. віолончельної школи. Автор книжки «Школа гри на віолончелі» (1839). Гастролював у Росії 1811 — 12 і 1822 — 27, тривалий час жив у Москві; виступав з концертами у Києві. Шевченко був обізнаний з творами P., згадав їх у повісті «Музыкант», підкреслюючи наполегливість, з якою її герой кріпак-музикант «штудировал всего Ромберга», опановуючи мистецтво гри на віолончелі.


РОМНИ — повітове місто Полтавської губ. (тепер місто обл. підпорядкування, районний центр Сумської обл.). Шевченко приїжджав сюди в липні 1845 на Іллінський ярмарок. Пізніше, 20. VII 1857, він записав про це в «Щоденнику»: «Ильинская ярманка в Ромни, теперь, кажется, в Полтаве. В 1845 году я случайно видел зто знаменитое торжище... Тогда же я в первый раз видел гениального артиста Соленика в роли Чупруна („Москаль-чаривнык“). Он показался мне естественнее и изящнее неподражаемого Щепкина». Згадки про Р. є в Шевченкових поемах «Великий льох», «Княжна», в повістях «Наймичка» та «Капитанша». У 1918 в місті було встановлено пам’ятник Шевченкові (скульптор І. Кавалерідзе) — один з перших пам’ятників поетові на Україні. Ім’ям Шевченка в місті названо Будинок культури, бульвар і парк. Перебуванню поета в Р. присвячено куточок експозиції краєзнавчого музею. Іл. табл. VIII.


РОМОДАНОВСЬКИЙ Григорій Григорович (р. н. невід. — п. 25.V 1682) — російський державний і військ. діяч, боярин (з 1665). У 1654 — 56 був воєводою рос. військ на Україні. У вірші «Заступила чорна хмара» Шевченко згадав, як Р. («Ромодан») на чолі рос. війська і гетьман І. Самойлович виступили проти тур. ставленика гетьмана П. Дорошенка, а в повісті «Наймичка» висловив припущення, що Ромодановський шлях проклав P., коли водив військо на чигиринську резиденцію П. Дорошенка.


РОПСЬКА Олександра Дмитрівна (23.IV 1897 — 20.IV 1957) — українська радянська співачка (меццо-сопрано), нар. артистка УРСР (з 1941). Виконувала партії Ганни (1924, Одес. театр опери та балету) й Насті (1944) в операх «Катерина» М. Аркаса і «Наймичка» М. Вериківського за однойменними творами Шевченка та партію матері Ольги в опері В. Йориша «Шевченко» («Поетова доля», 1940), дві останні — в Київ. театрі опери та балету ім. Т. Г. Шевченка.


РОСАВА — село Канівського пов. Київської губ. (тепер Миронівського р-ну Київської обл.). Шевченко був тут, очевидно, влітку 1845. Згадка про Р. є в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». За рад. часу одну з вулиць Р. названо ім’ям поета.


РОСІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Творчість Шевченка має розмаїті й глибокі зв’язки з рос. культурою — рос. передовою сусп. думкою, літературою, образотворчим і театральним мистецтвом, музикою тощо. З усієї світової літератури російська література мала найбільший вплив на Шевченка, на його поетичну й прозову творчість, художні смаки, естетичні погляди й світогляд загалом. Рос. література й особисте спілкування з рос. письменниками протягом усього творчого життя поета, поряд з ін. літературними й соціальними чинниками, впливали на формування його політичної свідомості, сприяли оволодінню Шевченком вершинами світової культури, проблематикою й тематикою, що їх висувала тоді передова думка епохи. Шевченко, як і більшість тогочасних українських письменників (Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, М. Костомаров, Марко Вовчок та ін.), брав безпосередню участь у рос. літ. житті, писав поетичні й прозові твори рос. мовою. Після заслання поезії Шевченка широко публікувалися в перекладах, а частково і в оригіналі в рос. пресі і стали з того часу активним чинником рос. літ. процесу. Чимало рос. письменників (які читали твори поета і в оригіналі) зазнавали їхнього ідейно-худож. впливу. Для передових рос. письменників творчість Шевченка завжди була явищем органічно близьким. Цю думку чітко висловив рос. революц. демократ М. Огарьов у передмові до зб. «Русская потаенная литература XIX столетия» (Лондон, 1861): «Шевченко, народний у Малоросії, з захопленням прийнятий як свій у російській літературі і став для нас рідним». Водночас і для Шевченка рос. література завжди була своєю, рідною. Він називав М. Лермонтова «нашим поетом», М. Гоголь був його улюбленим прозаїком, духовним супутником протягом усього життя. Переважно через рос. переклади Шевченко знайомився з класичною й тогочасною світовою літературою, з творами Гомера й У. Шекспіра, П.-Ж. Беранже, А.-О. Барб’є та ін.

Проблему «Російська література і Т. Г. Шевченко», як одну з чільних проблем, рад. шевченкознавство досліджує в біографічному (російська лектура Т. Г. Шевченка, його особисті контакти з рос. письменниками) й творчому аспектах (вплив рос. л-ри на Шевченкову творчість і світогляд; вплив літ. спадщини Шевченка на рос. літературу, сприйняття її рос. критикою і літературознавством; рос. переклади творів поета; образ Шевченка в рос. худож. л-рі тощо). Важливим є й типологічний аспект — співвідношення деяких рис творчості поета з аналогічними явищами в російській і світовій літературі, оскільки факти літ. подібності не завжди є виявом худож. залежності й літ. впливів, а часто породжуються однаковими суспільними умовами й загальними закономірностями художньої еволюції в європ. л-рах. Усі ці проблеми вивчаються в єдиному комплексі з ін. кардинальними проблемами шевченкознавства — світогляд Шевченка та роль укр. поета в загальноросійському визвольному русі (див. Революційно-визвольний рух і Т. Г. Шевченко, Всеросійська революційна демократія і Т. Г. Шевченко, Декабристи і Т. Г. Шевченко, а також статті про рос. письменників, літературознавців і перекладачів). Джерелами відомостей про обізнаність Шевченка з рос. л-рою є його висловлювання про рос. письменників та їхні твори в «Щоденнику», листах і повістях; цитати й ремінісценції з рос. літератури у творах поета; свідчення мемуаристів та ін. матеріали. Вони дають уявлення про характер інтересу Шевченка до рос. літератури, про його літ. симпатії та позиції. Проте головний матеріал для дослідження ідейно-худож. впливу рос. письменників на творчість Шевченка дає насамперед історико-літературний аналіз його поетичної й прозової спадщини.

Шевченко уважно читав рос. л-ру починаючи з 30-х pp. у Петербурзі, очевидно, ще до звільнення з кріпацтва. За спогадами І. Зайцева, юний Тарас слухав його декламації поезій О. Пушкіна й В. Жуковського на квартирі В. Ширяєва. Викуп з кріпацтва, прихильність К. Брюллова, В. Жуковського і Є. Гребінки відкрили перед ним найширші перспективи літературної самоосвіти й знайомства з представниками літературно-мистецького світу столиці. З виходом у світ «Кобзаря» 1840 та ін. публікацій поет включився в петербурзьке літературне життя. Серед його знайомих — рос. письменники, журналісти, видавці. Так, на вечорі в О. Струговщикова 27.IV 1840 Шевченко зустрівся з В. Бєлінським, В. Владиславлєвим, Е. Губером, Н. Кукольником, О. Нікітенком, В. Одоєвським, І. Панаєвим. З широким колом рос. письменників і культ. діячів поет спілкувався й на вечорах у М. Маркевича та Є. Гребінки. Про обсяг рос. літератури, яку прочитав Шевченко, можна частково довідатися з творів поета і спогадів сучасників. Шевченкові висловлювання про письменників 18 ст. свідчать, що він вважав класицизм уже пройденим етапом рос. літератури. Поширений поетичний жанр 18 ст. — цареславну «оду пишночепурную» Шевченко висміяв у поемі «Царі». З цим жанром пов’язував він і деякі твори Г. Державіна, назвавши його «певцом Екатерины». Проте, створюючи переспів 81-го псалму («Володарям і судіям» Г. Державіна) та ін. переспіви Біблії, Шевченко пішов схожим шляхом поетич. переосмислення біблійних мотивів для потреб сучасної йому громадянської поезії. Є в Шевченка побіжні згадки й про твори О. Сумарокова («Синав і Трувор»), В. Тредіаковського, М. Хераскова («Цар, або Врятований Новгород»), В. Капніста (комедія «Ябеда», автоепіграма), В. Озерова (зокрема, позитивна згадка про трагедію «Едіп в Афінах»), М. Новикова та ін. Невідомо, чи знав поет творчість О. Радищева, але об’єктивно Шевченкова поезія розвивала революц. радищевські традиції у вітчизняній л-рі.

Рос. передова література, яка з творчістю О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, О. Грибоєдова та ін. досягла вершин худ. досконалості, стала для молодого поета школою високої майстерності. Він учився і в ін. письменників — В. Жуковського, Є. Баратинського, К. Рилєєва, К. Батюшкова, І. Козлова та ін. Рос. л-ра стала для Шевченка насамперед школою громадянськості, духовності, допомагала усвідомлювати суспільне значення літ. діяльності. Знайомлячись з російськими літературними журналами, Шевченко читав критичні статті В. Бєлінського, зазнавав впливу його суспільних ідей і літ. оцінок. Близькість естетичних поглядів Шевченка й В. Бєлінського виявилась, напр., у захопленій оцінці ними творчості М. Гоголя й М. Лермонтова, у критичному ставленні до романів Ежена Сю і поезії «певца кудрей» В. Бенедиктова. Цьому не суперечить негативний відгук В. Бєлінського про поему «Гайдамаки» Шевченка, зумовлений складністю літ.-сусп. боротьби, зокрема облудною політикою ретроградного журн. «Маяк» щодо української літератури. Як зазначав І. Франко, навіть несправедлива критика «Гайдамаків» сприяла переборенню Шевченком вузького «козацького патріотизму».

Улюбленими поетами Шевченка були О. Пушкін і М. Лермонтов. Багато їхніх творів він знав напам’ять. Вплив О. Пушкіна і М. Лермонтова на Шевченкову поезію не обмежується творами, в яких Шевченко переосмислював конкретні мотиви й образи рос. поетів («Перебендя», «Відьма», «Слепая», «Тризна», «Пророк», «Юродивий» та ін.). Цей вплив має глибинний характер, дов’язаний з засвоєнням усього творчого досвіду рос. поетів. Так, рос. ліро-епічна поема, неперевершені зразки якої створили О. Пушкін і М. Лермонтов, допомогла Шевченкові утвердити цей жанр в укр. поезії. Створюючи новаторську психологічну лірику, Шевченко спирався й на їхній досвід у ліричному відображенні «діалектики душі». З пушкінською традицією пов’язаний, при всій своїй оригінальності, Шевченків чотиристопний ямб — віршовий розмір, який в останні роки життя поета домінував у його творчості. Худож. метод Шевченка своїми характерними рисами співвідносний з худож. методом О. Пушкіна й М. Гоголя і пройшов ті самі етапи розвитку, що й худож. метод рос. літератури тієї доби (загальна еволюція від романтизму до реалізму і водночас — співіснування й синтез романтичних і реалістичних тенденцій та наявність перехідних форм). Романтизм О. Пушкіна, М. Лермонтова, раннього М. Гоголя, К. Рилєєва, В. Жуковського, І. Козлова та ін., поряд з творчістю укр., польс. та зх.-європ. романтиків, сприяв утвердженню молодого Шевченка на позиціях романтизму, зверненню його до народнопісенних джерел, творчому використанню засобів романтичної поетики, жанрів і мотивів, що їх розробляли рос. романтики. У Шевченковій поезії є чимало спільного з творчістю російських прогресивних поетів-романтиків: розробка проблем народності, протиставлення мрії про вільний, справедливий суспільний лад самодержавно-кріпосницькій дійсності, пошуки ідеального героя, якого поет часом знаходив у минулому (Іван Підкова, Гамалія, Гонта, Залізняк, Іван Гус). У поезії Шевченка є виразні сліди захоплення поезією К. Рилєєва, близького укр поетові ще й тим, що він звертався в своїх думах і поемах до істор. минулого України.

Молодому Шевченкові були відомі твори й інших поетів-декабристів, неопубліковані політичні поезії О. Пушкіна. М. Лермонтова, О. Полежаєва та ін. Слідом за поетами-декабристами (передусім К. Рилєєвим) Шевченко в своїх істор. поезіях висловлював протест проти тогочасної дійсності, протиставляючи їй героїчне, по-романтичному ідеалізоване минуле, щоб пробудити революц. свідомість народу. У Шевченка й поетів-декабристів однаковим було розуміння ролі поета в суспільстві [поет — передусім громадянин, мета якого «стать за народ и зло казнить» («Тризна»)]. Російські твори Шевченка 40-х pp. — «Слепая», «Тризна», «Никита Гайдай» — написані в традиціях рос. романтичної поезії 20 — 30-х pp. Ці твори цікаві насамперед своєю «вторинністю», оскільки в них виявилася певна вичерпаність у 40-х pp. тієї романтичної «моделі», яку розробили рос. поети.

Одним із чинників, які формували й спрямовували естетичні уподобання й худож. розвиток Шевченка, був рос. критичний реалізм. Молодий український поет жив у Петербурзі, коли пов’язана з традиціями М. Гоголя і підтримана критикою В. Бєлінського «натуральна школа» здобувала панівні позиції в рос. прозі, а критичний реалізм ставав провідним напрямом у рос. л-рі. Цей новий, гоголівський, етап розвитку рос. реалізму був підготовлений реалізмом зрілого О. Пушкіна, прозою М. Лермонтова, драматургією О. Грибоєдова та реалістичними тенденціями в творчості багатьох рос. письменників. Проте поряд з гоголівським і пушкінським впливами, на творчості укр. поета позначилася і його обізнаність з найширшим колом явищ тогочасного рос. літературного процесу. Шевченко був особисто знайомий з деякими представниками «натуральної школи», зокрема з Є. Гребінкою, В. Далем, Д. Григоровичем, І. Панаєвим та ін. Вузловим є вивчення проблеми «Шевченко і Гоголь». Вже в романтичних поезіях Шевченка на історичні теми помітний творчий перегук з автором «Тараса Бульби» (тема героїчної визвольної боротьби козацтва). Але ще ближчим поетові був М. Гоголь — реаліст, сатирик, автор «Мертвих душ» і «Ревізора». Шевченкові був органічно співзвучний гуманістичний пафос творчості М. Гоголя. Своє розуміння об’єктивно революціонізуючого суспільного значення його сатири поет висловив у вірші «Гоголю». Гоголівський сатиричний напрям він вважав визначальним для розвитку російської літератури. Звертаючись до письменників під враженням «Губернських нарисів» М. Салтикова-Щедріна: «Пишите, подайте голос за эту бедную, грязную, опаскуженную чернь! За этого поруганного бессловесного смерда!» («Щоденник», 5.ІХ 1857), Шевченко закликав продовжувати гоголівські традиції викриття суспільних вад, захищати скривджених і знедолених. Сам Шевченко як політичний сатирик пішов далі, ніж М. Гоголь. Його сатирична революційна поезія типологічно мало схожа на соціально-побутову сатиру «Мертвих душ» і «Ревізора». Але творчість М. Гоголя більше, ніж чия інша, допомогла Шевченкові усвідомити суспільне значення сатиричного слова і сприяла його розвиткові як сатирика. У рос. повістях Шевченка є сліди й безпосереднього впливу М. Гоголя, проте цей вплив виявився в них переважно «в загальній тенденції до правдивого зображення дійсності і в стримано-сатиричному описі побуту» (Білецький О. Зібрання праць, т. 2. К., 1965, с. 232). Сліди гоголівських впливів помітні й на «усних оповіданнях» Шевченка.

Літературний генезис рос. повістей Шевченка, написаних у 50-ті pp., пов’язаний також з «натуральною школою» 40-х pp. та з рос. повістю 30-х pp. З «натуральною школою» їх зближує критичний реалізм, скрупульозне побутописання, проблематика (антикріпосницька тема, проблема впливу середовища на формування особистості), з рос. повістю 30-х pp. — деякі стилістично-композиційні особливості (хоч перегуки є й у проблематиці, зокрема тему інтелігента-кріпака талановито розробляв М. Павлов ще до Шевченка і О. Герцена).

В 1857 Шевченко почав писати свій «Щоденник», який можна вважати одним з кращих його творів рос. мовою. На засланні Шевченко не мав можливості систематично знайомитися з новинами рос. л-ри. Відносно регулярно читав він у ці роки тільки газету «Русский инвалид» і журнал «Библиотека для чтения», спорадично — окремі номери «Современника» й «Отечественных записок» (і, мабуть, не випадково саме в двох останніх журналах він робив спробу надрукувати повість «Княгиня»). Ще на засланні йому стають відомі імена М. Чернишевського, О. Островського, В. Курочкіна, Л. Толстого та ін. письменників, які прийшли в рос. л-ру після 1847. В роки заслання він листувався з О. Плещеєвим, зустрівся з О. Писемським. На прохання Шевченка друзі надіслали йому на заслання твори М. Лермонтова і О. Кольцова. Захоплення М. Лермонтовим виразно позначилося на віршах Шевченка «Пророк», «Мені здається, я не знаю», «Ну що б, здавалося, слова» та деяких інших. Відчувається деяка спільність поезії Шевченка з поезією О. Кольцова (органічний демократизм і народність, близькість до народнопісенних джерел, спільність окремих мотивів). Сліди його інтересу до О. Кольцова помітні на вірші «Не для людей, тієї слави». Рос. критики 2-ї половини 19 ст. часто порівнювали народність творчості обох поетів.

Повертаючись із заслання, Шевченко познайомився з безцензурними виданнями О. Герцена і переписав у «Щоденник» окремі твори рос. нелегальної поезії 50-х pp. (вірші П. Лаврова, В. Курочкіна й О. Хомякова, переклад В. Бенедиктова з О. Барб’є та ін.), читав російські книжки й журнали.

Перебування в Москві в березні 1858 дало йому можливість встановити контакти з широким колом московських літераторів і вчених (С. Аксаковим, І. Аксаковим, О. Хомяковим, О. Кошельовим, О. Афанасьєвим, Д. Міном, М. Кетчером, О. Кронебергом та іншими). На деякий час Шевченко зблизився з редакцією слов’янофільського журналу «Русская беседа», в публікаціях якої, як зазначив Ф. Прийма, поета спочатку приваблювало «хоч скільки-небудь критичне ставлення до кріпосницьких порядків і абсолютизму, прагнення осмислити становище і настрої суспільних низів, протест проти сліпого схиляння перед Заходом». В останні роки життя Шевченка зміцніли й розширились його давні зв’язки з літераторами Петербурга. Укр. поет брав діяльну участь у літературногромадському житті столиці — виступав на публічних літ. читаннях, був одним з членів-фундаторів Товариства для допомоги нужденним літераторам і вченим, підписав разом з рос. і укр. діячами лист-протест проти антисемітської вихватки журн. «Иллюстрация». В ці роки він зустрічався з М. Чернишевським, М. Михайловим, братами Курочкіними, братами Жемчужниковими, І. Тургенєвим, Я. Полонським, Ф. Достоєвським, М. Мельниковим-Печерським, В. Бенедиктовим, М. Лєсковим, А. Майковим, М. Щербиною й багатьма ін. Хоч нема документальних свідчень про особисте знайомство Шевченка з М. Добролюбовим і М. Некрасовим, вірогідно, вони зустрічалися (цьому могла сприяти ідейна співзвучність, спільне коло знайомих — М. Чернишевський, М. Костомаров та ін. — і той факт, що М. Добролюбов — автор рецензії на «Кобзар» 1860, надрукованої за життя поета). Шевченко повернувся до Петербурга в період назрівання революційної ситуації в Росії й загострення боротьби революц. демократії з ліберально-консервативним табором за розв’язання аграрного питання в інтересах селянства. Шевченкова творчість останніх років його життя — важливий чинник боротьби загальноросійської революц. демократії. Укр. поет зблизився з М. Чернишевським, М. Михайловим, В. і М. Курочкіними, з колом письменників і публіцистів «Современника» й «Искры», читав видання О. Герцена і твори рос. нелегальної літератури. Єднання Шевченка з рос. революц. демократією сприяло посиленню в його поезії викривально-сатиричних мотивів, порушенню сусп.-політ. проблем, що в ті роки хвилювали передову рос. громадськість («Я не нездужаю, нівроку», «Во Іудеї во дні они», «Осії глава XIV», «Колись то ще, во время оно», «Хоча лежачого не б’ють», «О люди! люди небораки!»та ін.). Цілком очевидною є ідейно-тематична спільність Шевченкової поезії 1858 — 61 з російською демократичною літературою тієї доби (викриття кріпосництва, фальшивого «народолюбства» Олександра II, лібералів і слов’янофілів тощо). У творчості Шевченка тих років чимало безпосередніх ідейно-образних перегуків з творами рос. революц.-демократичних письменників (заклик «до сокири», окремі вирази, які Шевченко запозичив у О. Герцена, сатир. зображення В. Аскоченського тощо). Захоплене читання укр. поетом «Колокола» й «Искры» позначилося на стилі й змісті його вірша «Умре муж велій в власяниці», в якому він використав стилістику й образи герценівських фейлетонів. Цей вірш засвідчив дальше ідейне зростання Шевченка і його остаточний розрив з слов’янофілами (сатиричне зображення О. Хомякова й журн. «Русская беседа»). В 1860 поет переслав з оказією О. Герцену (шану до якого він висловив у кількох записах «Щоденника») свій «Кобзар». Зближення Шевченка з редактором «Искры» В. Курочкіним (його перекладами з Беранжє поет захоплювався ще на засланні) позначилося на Шевченковому циклі «Молитва» й, можливо, на вірші «Гімн черничий». Вірш Шевченка «Тим неситим очам» — вільний переспів вірша В. Курочкіна «Для великих землі». Безперечною є типологічна близькість творчості двох найбільших поетів революц. демократії — Шевченка і М. Некрасова (ідейноестетична спільність, органічна народність, революц. спрямування, використання народно-пісенної поетики, тяжіння до сатири тощо). Водночас парадоксальною є негативна згадка Шевченка про вірші М. Некрасова в «Щоденнику» 11.IV 1858. Пояснюється вона, вірогідно, суб’єктивними смаковими уподобаннями Шевченка, інерцією поширених ще в 40-х pp. естетичних оцінок поезії Некрасова. Логіка ідейно-літературної боротьби, спільність політ. позицій обох поетів робили неминучим їхнє зближення. Зв’язки укр. поета з рос. письменниками в останній період його життя не обмежуються його спілкуванням з колом «Современника» й «Искры» — вони значно ширші й складніші. В ці роки Шевченко став однією з найпопулярніших і найавторитетніших постатей літературного Петербурга. Серед рос. письменників, які взяли участь у похороні поета, — М. Некрасов, Ф. Достоєвський, М. Шелгунов, М. Салтиков-Щедрін, М. Лєсков, М. Михайлов, О. Пипін, І. Панаєв, брати Жемчужникови, В. і М. Курочкіни, М. Помяловський та ін.

Укр. поет протягом усього творчого життя засвоював величезний художній і соціальний досвід рос. літератури. Цей процес не був пасивний. «Уроки» рос. літератури мали для Шевченка творчий характер. Вони сприяли розкриттю його неповторної худож. індивідуальності. Водночас зв’язки Шевченка з рос. літературою були плідними і для рос. письменників. Для передових діячів рос. літератури Шевченкова спадщина стала джерелом ідейного і творчого збагачення, а його життя — прикладом самовідданого служіння народним інтересам.

Історія осмислення й засвоєння Шевченкової творчості рос. літературою починається з критичних відгуків на вихід першого «Кобзаря», поеми «Гайдамаки» й альм. «Ластівка», де було опубліковано твори Шевченка. При всій різнорідності й навіть суперечливості цих відгуків (див. Шевченкознавство) загальна оцінка перших виступів Шевченка в л-рі була в основному позитивною. Навіть О. Сенковський, осуджуючи в «Библиотеке для чтения» «мужицьку» українську мову «Кобзаря», визнав талант молодого поета. Рецензент «Отечественных записок» (цю рецензію деякі дослідники приписують В. Бєлінському) не тільки оцінював талант Шевченка як сильний і оригінальний, а й захищав право поета писати рідною мовою. Відомі нам оцінки революціонізуючого значення Шевченкової поезії петрашевцями свідчать, що вже в 2-й пол. 40-х pp. передова рос. громадськість мала певне уявлення про нелегальну творчість Шевченка періоду «трьох літ». Арешт 1847 і заслання Шевченка, заборона його творів загальмували процес осмислення його творчості рос. літературою. Глибоке засвоєння поезії Шевченка російськими письменниками починається з кін. 50 — поч. 60-х pp. З того часу Шевченкова творчість стає важливим чинником і рос. літературного процесу, і суспільної боротьби рос. революц. демократії. Публікація 1856 в «Библиотеке для чтения» першого рос. перекладу вірша Шевченка «Думка» («Нащо мені чорні брови») (переклад М. Гербеля) ознаменувала початок великої перекладацької праці кількох поколінь рос. поетів над його літ. спадщиною. Після повернення Шевченка із заслання переклади його поезій широко публікувалися в рос. журналах (деякі — раніше в перекладі, ніж в оригіналі), а 1860 вийшов «„Кобзарь“ Тараса Шевченка в переводе русских поэтов» за ред. М. Гербеля — найповніше з прижиттєвих видань Шевченкових поезій. Широка публікація в 60-х pp. перекладів творів Шевченка засвідчила симпатії до нього рос. літераторів, усвідомлення ними суспільної актуальності його поезії й потреби її популяризувати. У цьому плані слід розглядати, зокрема, публікацію перекладу Шевченкової поеми «Гайдамаки» в «Современнике» (1861, № 5) незабаром після селянської реформи й викликаних нею народних заворушень. Рос. революц.-демократичні письменники і публіцисти спілкувалися з Шевченком, популяризували його творчість, берегли його пам’ять і розвивали його традиції після смерті поета. Рос. демократичні органи — «Современник», «Искра» та ін. чимало зробили для розкриття рос. читачеві суспільного й художнього значення Шевченкової творчості. М. Чернишевський у своїх статтях в «Современнике» підтримував укр. демократичну літературу, провідним письменником якої вважав Шевченка. В рецензії на «Основу» він перший зазначив, що з появою Шевченка укр. література набула світового значення, а в статті «Національна безтактність» спирався у своїх висновках на авторитет і свідчення укр. поета. М. Чернишевський, як і М. Добролюбов, М. Некрасов, М. Михайлов, О. Герцен, М. Огарьов та ін. діячі російської революційної демократії, був обізнаний не тільки з друкованими легальними виданнями Шевченка, а й з безцензурними його творами. Вихід «Кобзаря» 1860, публікація в журн. «Народное чтение» автобіографії Шевченка, передрукованої в ряді ін. рос. видань, дали передовій рос. критиці привід висловити своє ставлення до творчості укр. поета і водночас загострити увагу літ. громадськості на найактуальнішій проблемі тогочасного літ. життя — проблемі народності. Провідна ідея рецензії М. Добролюбова на «Кобзар» 1860 — ідея народності, неперевершені на той час зразки якої рос. критик бачив саме в творчості Шевченка. За глибиною народності, — підкреслював М. Добролюбов, — «навіть Кольцов не йде з ним у порівняння». М. Добролюбов не міг у підцензурній статті повністю розкрити цю думку. Цілком очевидно, що він мав на увазі революційне спрямування поезії Шевченка та його безпосередню участь у революц. боротьбі. Згодом цю думку М. Добролюбова уточнив О. Герцен: «Він великий тим, що є цілком народним письменником, як наш Кольцов, але він має набагато більше значення, ніж Кольцов, оскільки Шевченко є також політичним діячем і виступав як борець за свободу» (ІОнге Е. Ф. Воспоминания. М., 1913, с 355). Дуже високо оцінив М. Добролюбов ідейно-худож. значення поеми «Гайдамаки». На великому суспільному й худож. значенні поезії Шевченка наголошував у рецензії на «Кобзар» 1860 М. Михайлов. Шевченківські матеріали, некролог на смерть поета опублікував «Колокол». Для передової рос. громадськості очевидною була ідейно-творча близькість М. Некрасова і Шевченка. Сам М. Некрасов любив і знав Шевченкову поезію, присвятив його пам’яті вірш «На смерть поета» (1861), був 1871 експертом у судовій справі між видавцями його творів І. Лисенковим і Д. Кожанчиковим. Радянські дослідники (В. Євгеньєв-Максимов, Ф. Прийма та ін.) припускають, що Шевченко сприяв зверненню М. Некрасова в 60-х pp. до фольклору й народної теми. На думку Ф. Прийми, відчутним є вплив Шевченка на розробку М. Некрасовим теми жінки-селянки («Мороз, Червоний ніс», «Орина, мати солдатська» та ін.), на некрасовську епопею з народного життя «Кому на Русі жити добре». Поет-петрашевець О. Плещеєв познайомився з творчістю Шевченка, ймовірно, ще в 40-х pp., згодом він потоваришував з укр. поетом і активно перекладав його поезії. У «Заметках кое о чем», опубл. в газ. «Московский вестник» (1.IV 1860), О. Плещеєв писав: «Тепер ви на кожному кроці зустрінете у нас людей, які приходять у захоплення від п. Шевченка, вчаться навіть по-малоросійському для того тільки, щоб прочитати його вірші». З великою любов’ю й повагою згадував про Шевченка В. Курочкін. М. Курочкін, який за життя укр. поета перекладав його вірші, виголосив промову над його труною. Поети «Искры» (брати Курочкіни, Д. Минаєв) і на її сторінках, і на сторінках ін. органів вели тривалу боротьбу проти реакційних видань, які паплюжили Шевченка (виступи проти В. Аскоченського і «Домашней беседы», П. Мартоса й «Вестника Юго-Западной и Западной России» та ін.). Вплив Шевченка помітний на поемі Л. Пальміна «Гаркуша», на його політ. ліриці, як і на всій рос. революц. ліриці поетів 2-ї пол. 19 ст. (М. Михайлова, А. Красовського, І. Гольц-Міллера, Ф. Волховського, С. Синьогуба, П. Якубовича та ін.).

Глибоке зацікавлення творчістю Шевченка виявляли не тільки представники революц. крила рос. літератури, а й письменники, які посідали поміркованіші суспільно-політичні позиції. З великим пієтетом ставився до Шевченка С. Аксаков. І. Тургенєв 1859 — 60 часто зустрічався з укр. поетом і залишив про нього спогади (1875). Про велику симпатію до Шевченка свідчать спогади Я. Полонського (1875). При всій відмінності сусп. поглядів Шевченка і М. Лєскова Шевченкова спадщина залишила помітний, хоч і суперечливий, слід у творчості рос. письменника («Остання зустріч і остання розлука з Шевченком», «Чи забута „Тарасова могила?“», оповідання «Вівцебик», повість «Сміх і горе» та ін.). А. Григор’єв у статті «Тарас Шевченко» (1861) назвав його «першим великим поетом нової великої літератури слов’янського світу». А. Майков присвятив Шевченкові вірш «На білій замілі Каспійській..., у пустелі» (1859). Вільний переспів «Перебенді» надрукував 1856 М. Щербина.

В рос. л-рі 2-ї пол. 19 ст. сприйняття Шевченка не було однаковим. Письменники, які не належали до табору революц. демократії й не поділяли революц. переконань автора «Кобзаря», виявляли обмежене розуміння його творчості. Боротьба між демократією і реакцією в рос. суспільному житті своєрідно відобразилася і в боротьбі за Шевченкову спадщину в рос. літературі й критиці. Негативно поставився до творчості Шевченка А. Фет. Паплюжили Шевченка і прихильників його поезії в «антинігілістичних романах» О. Писемський («Збаламучене море», 1863), В. Клюшников («Марево», 1865) і В. Крестовський («Кривавий пуф», 1869 — 74). Характерно, що О. Писемський у 50-х pp. дружньо ставився до Шевченка, а В. Крестовський замолоду переклав кілька його віршів. Їхнє ставлення до творчої спадщини Шевченка різко змінилося внаслідок загострення класової боротьби в країні після реформи 1861. Близький до слов’янофілів рос. бурж. літературознавець О. Мілюков писав, що Шевченко ідейно не підноситься над фольклором, і намагався довести безперспективність укр. л-ри.

Рос. демократична критика 2-ї пол. 19 ст., розвиваючи традиції М. Добролюбова і М. Чернишевського, активно пропагувала Шевченкову спадщину (рецензія І. Прижова на «Кобзар» 1867, статті представника революц. народницької критики 70-х pp. C. Шашкова та ін.). Поезію Шевченка любили й поширювали народовольці М. Ашенбреннер. М. Фроленко й М. Калюжна. С. Кравчинський заохочував своїх друзів за кордоном (зокрема Е.-Л. Войнич) перекладати Шевченка іноземними мовами. Помітним явищем в історії дореволюц. шевченкознавства були праці О. Пипіна про Шевченка [розділ про укр. поета в кн. О. Пипіна і В. Спасовича «Обзор истории славянских литератуп» (СПБ, 1865), ст. «Російські твори Шевченка» (1888) — перша розвідка про рос. повісті Шевченка та ін.], незважаючи на їхню ліберальну обмеженість. Великий вплив мала Шевченкова спадщина на І. Сурикова та на поетів його гуртка, який об’єднував рос. поетів із народу. Суриковці та близькі до них поети демократичного спрямування (С. Дрожжин, І. Бєлоусов, М. Козирєв та ін.) перекладали твори Шевченка, поезія якого була співзвучна їхнім творам своїм демократизмом, співчуттям до людей з народу, близькістю до народної поетики. Природно, що вплив Шевченка позначився передусім на рос. демократичній поезії. Менш дослідженими є зв’язки з Шевченковою спадщиною тогочасної рос. прози.

За висновками Ф. Прийми, традиції Шевченка мали вплив і на рос. прозу, хоч обсяг і характер цього впливу ще широко не вивчено.

Творчістю Шевченка захоплювалися письменники-народники М. Златовратський (нарис «На могилі Шевченка», 1896) і Г. Мачтет (твори з укр. життя). Вплив Шевченка на формування своїх поглядів засвідчив В. Короленко в «Історії мого сучасника» (опубл. 1908). Л. Толстой любив Шевченкову поезію, особливо поему «Наймичка». А. Чехов називав укр. поета титаном. Захоплювався поезією «Кобзаря» й І. Бунін, який переклав перші дві строфи «Заповіту» й «Закувала зозуленька», написав статтю «Пам’яті Т. Г. Шевченка» (1891) та ін. За редакцією В. Вересаева вийшла зб. «Песни Тараса Шевченко» (М., 1911). В. Брюсов переклав 1903 «Заповіт» (перші дві строфи), а 1916 — ще чотири Шевченкові вірші. На пролетарському етапі визвольного руху першу марксистську оцінку творчості Шевченка дав Г. Плеханов у стислому відгуку на видання «Гіоезії Т. Гр. Шевченка, заборонені в Росії» (1890). Розгорнуту марксистську оцінку творчості укр. поета містили доповідь А. Луначарського, прочитана 1911 в Парижі, та його стаття «Шевченко і Драгоманов» (1914). А. Луначарський писав, що Шевченко — «духом своїм соціалістичний», один з «предтеч боротьби за справжню свободу, за справжню рівність і братерство, можливі лише при соціалізмі». Говорячи про сучасне політ. значення Шевченкової поезії, А. Луначарський дуже високо оцінював і естетичну вартість його літературної спадщини (всупереч досить поширеній тоді думці про невибагливість Шевченка щодо форми). М. Горький, який захоплювався Шевченком з юнацьких років, організував нове видання «Кобзаря» в рос. перекладах (1906), приділяв багато уваги творчості Шевченка в своїх лекціях з історії рос. літератури (1909). Величезне методологічне значення для становлення марксистського, справді наукового шевченкознавства мали праці В. І. Леніна. Він знав і любив поезію Шевченка. Його стаття «До питання про національну політику» (1914), спрямована проти заборони урядом Шевченкового ювілею, а ширше — проти реакційної нац. політики царського уряду, засвідчили актуальне суспільне значення літ. спадщини Шевченка на пролетарському етапі визвольного руху.

Велике значення у боротьбі за Шевченка й у популяризації його творчості серед робітничих мас відіграли статті, опублікованів більшовицькій газ.«Правда» («Пам’яті Т. Г. Шевченка», 1914; «Кріпосники і Шевченко», 1914). Д. Бєдний присвятив Шевченкові байку «Біля великої могили» (1914), спрямовану проти паплюження його пам’яті газетою «Новое время».

Заслуга Шевченка перед дожовтневою рос. літературою передусім у тому, що його творчість була своєрідним еталоном розв’язання проблеми народності (на що звертали увагу М. Добролюбов і М. Горький) і розробляла, слідом за Радищевим і декабристами, тему революц. перетворення дійсності. У художньому плані Шевченкова поезія, поряд з поезією Кольцова і Некрасова, розкривала перед літературою невичерпну скарбницю народнопоетичної творчості. Літ. спадщина Шевченка є однією з найважливіших частин демократичної культури, на традиціях якої розвивалася соціалістична л-ра після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції.

Велика Жовтн. соціалістич. революція ознаменувала початок нового етапу в сприйнятті й засвоєнні Шевченкової спадщини рос. культурою. Заходи Рад. влади по вшануванню пам’яті Шевченка (зокрема по спорудженню пам’ятників Шевченкові у Москві й Петрограді за постановою Раднаркому РРФСР, яку 30.VII 1918 підписав В. І. Ленін) свідчили про значення його спадщини для побудови нової рад. культури й виховання революц. свідомості мас, сприяли зростанню інтересу рос. рад. письменників і літературознавців до творчості укр. поета (див. Вшанування й увічнення пам’яті Т. Г. Шевченка).

Поглибленню інтересу рос. рад. літератури й літературознавства до Шевченка сприяв і сприяє загальний процес взаємозбагачення та єднання літератур братніх народів СРСР. Російська рад. літ. громадськість усвідомлювала співзвучність революц. поезії Шевченка новій соціалістичній епосі й потребу широкої популяризації його спадщини. Вже в перші роки існування Рад. влади з’явилася велика кількість шевченківських публікацій. У 1918 в Москві видано «Запретный „Кобзарь“»з нарисом І. Бєлоусова «Тарас Григорьевич Шевченко» (перевидано 1922, окреме вид. нарису — 1919 в серії «Кому пролетариат ставит памятники»).

В 1919 вийшла книга російського критика В. Львова-Рогачевського «Поезія нової Росії. Поети полів і міських околиць» з розділом про Шевченка. В 1921 О. Серафимович брав участь в організації вечора пам’яті Шевченка в Москві і написав статтю «Т. Г. Шевченко» (опубл. 1958). Нові матеріали про укр. поета містили праці В. Данилова «До цензурної історії творів Т. Г. Шевченка» (1922) й рос. рад. літературознавця П. Сакуліна «Російська література і соціалізм» (1922) та перевидана з відновленням заборонених царською цензурою місць праця В. Семевського «Кирило-Мефодіївське товариство 1846 — 47 pp.» (1919). Творчість Шевченка розглядалася в «Нарисах з історії новітньої російської літератури» В. Львова-Рогачевського (1920), що свідчило про усвідомлення тогочасними рос. літературознавцями значення укр. поета в історії рос. літератури і суспільної думки. У 20-х pp. нариси про Шевченка виходили в серії «В помощь школьнику» і «Библиотеке юного пионера». Ім’я укр. поета широко популяризувала в 20-х і особливо в 30-х pp. центральна парт. і рад. преса («Правда», «Известия» та ін.). У 30-х pp. дальший розвиток процесу єднання і взаємозбагачення літератур братніх народів СРСР закономірно посилює інтерес рос. рад. письменників, літературознавців і широкої громадськості до літ. спадщини Шевченка. У ті роки опубліковано важливі шевченкознавчі розвідки М. Державіна («Творчість Т. Г. Шевченка в його історичному та ідеологічному оточенні», 1932; нова ред. — 1939), І. Айзенштока («Доля літературної спадщини Т. Г. Шевченка», 1935, й «Добролюбов і українська література», 1936) та істор. матеріали, які висвітлювали ставлення до Шевченка рос. революц. діячів (повний текст статті М. Чернишевського «Національна безтактність», 1932; «Справа петрашевців», 1937, та ін.).

Велике значення для популяризації Шевченкової творчості серед російських читачів і активізації роботи російських письменників і літературознавців над його спадщиною мало широке відзначення 125-річчя з дня народження Шевченка 1939. В цей час у рос. виданнях з’явилося багато публікацій про укр. поета, статей, крит.-біогр. нарисів, наук. збірок, прозових творів і віршів, присвячених його життю і творчості. З ювілеєм 1939 пов’язано створення однієї з кращих шевченкознавчих монографій — кн. М. Шагінян «Шевченко» (1941). Рос. письменники — М. Браун, В. Лебедєв-Кумач, В. Рождественський, О. Серафимович, М. Тихонов, О. Толстой, О. Фадєєв, К. Чуковський, М. Шагінян та ін. взяли діяльну участь у присвяченому Шевченкові шостому пленумі Правління Спілки рад. письменників СРСР. Художньо-біогр. твори про укр. поета опублікували в ці роки М. Зощенко («Тарас Шевченко», 1939), Б. Вадецький («Повернення», 1939), К. Паустовський («Тарас Шевченко», 1939), Л. Бать і О. Дейч («Тарас Шевченко», 1939).

Великою подією в культурному житті рос. народу став вихід першого повного «Кобзаря» рос. мовою в перекладах кращих рос. рад. поетів. Якщо в 20-х pp. Шевченка найактивніше перекладав далекий від революц. духу його творчості Ф. Сологуб, то з кінця 30-х pp. «Кобзар» перекладають уже десятки рос. рад. поетів — П. Антокольський, М. Асєєв, О. Благиніна, М. Браун, М. Ісаковський, М. Коміссарова, В. Луговськой, Б. Пастернак, О. Прокоф’єв, В. Рождественський, І. Сельвінський, О. Твардовський, М. Ушаков та ін. Багато поезій Шевченка має по кілька рос. перекладів, худож. рівень яких з роками помітно зростав і значно перевершив рівень дожовтневих перекладів. К. Чуковський, який присвятив дослідженню рос. перекладів Шевченка розділ у кн. «Высокое искусство» (М., 1941), відзначив такі риси стилю рад. перекладів укр. поета, як повнота відтворення революц. змісту оригіналу, його образної системи й ритмічної своєрідності Шевченкового вірша. Після Великої Вітчизняної війни, крім «Кобзаря», кілька разів видано рос. мовою твори Шевченка в 5-ти томах, куди ввійшла майже вся літ. спадщина письменника (вид. 1948 — 49, 1955 — 56 і 1964 — 65). Рос. переклади Шевченка сприяли активізації перекладання його творів мовами народів СРСР та ін. народів світу.

Шевченківську тему в рос. рад. поезії реалізовано в численних віршах, присвячених пам’яті поета (особливо багато їх було в ювілейні роки 1939, 1961, 1964), і в окремих згадках у віршах, тематично пов’язаних з Україною. Ще у 20-х pp. ім’я Шевченка згадувалося у віршах В. Махновського («Борг Україні») і М. Свєтлова («Гренада»). Укр. поетові присвятили вірші П. Антокольський, М. Браун, Л. Вишеславський, М. Голодний, Я. Городськой, М. Грибачов, О. Жаров, В. Інбер, В. Лебедєв-Кумач, В. Луговськой, В. Рождественський, В. Саянов, О. Сурков, М. Тихонов та ін. Водночас важко визначити конкретні факти безпосереднього впливу Шевченка на того чи ін. рос. поета й відокремити його від усього комплексу засвоєння рос. рад. поезією демократичних традицій вітчизняної і світової літератури. Шевченко близький рос. рад. поетам, незалежно від їхньої стилістичної манери чи уподобань, своєю народністю й революційним гуманізмом. Але, як і Некрасов, найближчий він поетам, творчість яких грунтується на народнопісенних джерелах, — М. Ісаковському, О. Твардовському, О. Прокоф’єву, М. Риленкову та ін. Безпосередній вплив Шевченкової поезії виразно помітний у «Думі про Опанаса» Е. Багрицького, який створив і поетичну радіокомпозицію «Тарас Шевченко». Вплив Шевченка позначився й на поетах, які перекладали його твори, на рос. поетах, які працюють на Україні. Засвоєння шевченківських традицій рос. рад. поетами не можна зводити до запозичення окремими митцями мотивів, образів чи худож. засобів його творів, — цей процес мав глибинний характер. Шевченкова літ. спадщина як складова частина всього кращого, створеного вітчизняною літературою минулого, утверджувала рад. поезію на засадах народності й соціалістич. реалізму. Активно діюча сила поезії «Кобзаря» виявилася в роки Великої Вітчизн. війни, коли образ Шевченка поєднувався в свідомості рос. письменників з образом нескореної України (С. Кірсанов «Добре»). Після війни Шевченкова літ. спадщина залишається важливим чинником, який впливає на розвиток всієї багатонаціональної рад. літератури, зокрема російської. М. Грибачов писав, що в становленні його як поета не меншу роль, ніж великі майстри рос. поезії, відіграв Шевченко. Шевченківську тему в післявоєнні роки розробляють у рос. прозі Б. Вадецький (роман про життя Шевченка «Полнозвучность». М., 1964), Ю. Калугін (повість «Думы мои, думы». Симферополь, 1964), Ф. Кравченко («Любовь и гнев». М., 1970) та ін. У післявоєнні роки активно розробляють шевченківську проблематику російські літературознавці — І. Айзеншток, М. Бєльчиков, Л. Большаков, О. Дейч, П. Жур, М. Моренець, М. Пархоменко, М. Поляков, Ф. Прийма та ін. Особливо великий внесок рос. шевченкознавців у дослідження біографії Шевченка (Л. Большаков, П. Жур, М. Моренець) та зв’язків поета з рос. літературою і рос. визвольним рухом (Ф. Прийма). Водночас у рос. видавництвах публікуються праці укр. шевченкознавців (О. Білецького, Ю. Івакіна, Є. Кирилюка, М. Рильського, Л. Хінкулова, Є. Шабліовського та ін.). Як і ювілей 1939, шевченківські ювілеї 1961 і 1964 значно сприяли посиленню інтересу рос. письменників до літ. спадщини Шевченка. Рос. письменники (Б. Полевой, О. Прокоф’єв, М. Тихонов, К. Федін та ін.) брали участь у заходах по вшануванню пам’яті Шевченка [Об’єднаний пленум Правлінь Спілок письменників СРСР і УРСР (1964). Міжнар. форум діячів культури (1964), Об’єднана наукова сесія відділів літератури й мови та історії АН СРСР (1964), наукові конференції], виступали з доповідями, статтями віршами тощо. В 1964 в Москві урочисто відкрито пам’ятник Шевченкові. Серед численних шевченківських публікацій тих років — видані АН СРСР наук збірники «Тарас Шевченко» (М., 1962) та «Шевченко и мировая культура» (М., 1964). У дожовтневому шевченкознавстві дослідження проблеми «Шевченко і російська література» перебувало ще в початковому стані. Публікувалися деякі істор. і біограф. матеріали (листування Шевченка, спогади про нього, публікації В. Семевського про справу Петрашевського і про Кирило-Мефодіївське товариство), робилися побіжні зіставлення Шевченка з О. Кольцовим і М. Некрасовим, нагромаджувалися окремі спостереження про вплив на Шевченка М. Гоголя М. Лермонтова, О. Пушкіна та ін. Після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції проблема «Російська література і Шевченко» усвідомлюється рад. шевченкознавством як одна з головних проблем вивчення життя й творчості автора «Кобзаря» і його місця в літературному процесі. Уже в 20-і pp. П. Филипович успішно досліджував вплив декабристів на Шевченка, а О. Дорошкевич — Шевченкові зв’язки з петрашевцями й О. Герценом. У 30-і рр. Є. Шабліовський почав вивчати проблему зв’язків Шевченка з рос. революц. демократами. У післявоєнні роки зв’язки Шевченка з рос. літературою досліджувала в різних аспектах значна частина сучасних шевченкознавців України і Росії: О. Білецький, М. Бєльчиков, М. Гудзій, Ю. Івакін, Є. Кирилюк, Н. Крутикова, О. Мазуркевич, А. Недзвідський, М. Павлюк, А. Сахалтуєв, Л. Хінкулов, Д. Чалий, Є. Шабліовський та багато інших. Важливою віхою в дослідженні цієї проблеми стала праця Ф. Прийми «Шевченко и русская литература XIX века» (М. — Л., 1961).

Перекладання й дослідження літературної спадщини Шевченка, відзначення шевченківських ювілеїв сприяли і сприяють поглибленню літ. зв’язків між укр. і рос. народами, між усіма народами Радянського Союзу

Переклади: Кобзарь Тараса Шевченка в переводе русских поэтов. СПБ, 1860; Кобзарь Т. Г. Шевченко в переводе Н. А. Чмырева. М., 1874; Шевченко Т. Кобзарь. М., 1900; Шевченко Т. Кобзарь в переводе русских писателей. СПБ. 1906; Шевченко Т. Кобзарь. М., 1911; Шевченко Т. Запретный Кобзарь. В переводах собрал И. А. Белоусов. М., 1918; Шевченко Т. Кобзарь Избранные стихотворения. Л., 1934; Шевченко Т. Кобзарь. М., 1939; Шевченко Т. Г. Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1948 — 49; Шевченко Т. Г. Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1964 — 65; Шевченко Т. Г. Кобзарь. М., 1972.

Літ.: Шаховський С. Шевченко і російська культура. «Літеоатурний журнал», 1939, № 3; Кирилюк Е. П. Т. Г. Шевченко и русская демократическая критика 40 — 60-х годов. В кн.: Русско-украинские литературные связи. М., 1951; Головаха І. П. Т. Г. Шевченко і російські революційні демократи 50 — 60-х років XIX ст. К., 1953; Кирилюк Є. П. Шевченко і передова російська культура. К., 1954; Недзвідський А. В. Нові матеріали про зв’язки Шевченка з російськими революційними демократами. — Дузь І. М. Образ Шевченка в російській радянській поезії. — Івакін Ю. О. Російська безцензурна література і антимонархічна сатира Шевченка. В кн.: Збірник праць третьої наукової шевченківської конференції. К., 1955; Крутікова Н. Є. Славні традиції. В кн.: Братерство народів — братерство культур. К., 1960; Павлюк М. М. Провідні ідейні тенденції в ранніх перекладах творів Шевченка на російську мову. В кн.: Збірник праць восьмої наукової шевченківської конференції. К., 1960; Прийма Ф. Я. Шевченко и русская литература XIX века. М.-Л., 1961; Шаблиовский Е. С. Т. Г. Шевченко и русские революционные демократы. 1859-1861. М., 1962; Білецький О. І. Шевченко и русская культура. В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 4. К., 1966; Пригодій М. І. Взаємодія радянських літератур. К., 1966; Література дружби і єднання. К., 1972; Кодацька Л. Ф. Художня проза Т. Г. Шевченка. К., 1972.

Ю. О. Івакін. А. В. Недзвідський, Д. В. Чалий.


«РОСІЙСЬКІ ПОЛКОВОДЦІ» — портрети, виконані Шевченком 1844 в Петербурзі для книжки М. Полевого «Русские полководцы, или жизнь и подвиги российских полководцев, от времен императора Петра Великого до царствования императора Николая І», що її видав К. Жернаков (СПБ, 1845). Всього Шевченко намалював 12 портретів — Петра I, Б. Шереметєва, О. Меншикова, Б. Мініха, П. Румянцева, Г. Потьомкіна, О. Суворова, М. Голенищева-Кутузова, М. Барклая-де-Толлі, П. Вітгенштейна, І. Дибича та І. Паскевича. Виконав він їх з оригіналів, що зберігалися в нащадків рос. полководців, у Зимовому палаці та в громадських установах. Оригінали цих портретів роботи Шевченка не знайдено. Вміщені у виданні гравюри на металі англ. художника Джона-Генрі Робінсона, надруковані в Лондоні, очевидно, дуже близькі до оригіналів, про що говорив і В. Бєлінський у рецензії на це видання.


«РОСЛИ УКУПОЧЦІ, ЗРОСЛИ» — вірш Шевченка, написаний 25.VI 1860 у Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Вперше твір надруковано в журн. «Основа» (1862, № 5) з пропуском трьох останніх рядків. Ця поезія — один із кращих зразків інтимної лірики Шевченка. У вірші відбилася мрія поета про одруження, родинне щастя. Його ідеал родинного щастя розкрито в словах: «Побрались; // І тихо, весело прийшли, // Душею-серцем неповинні, // Аж до самої домовини».


РОССЕЛЬС Володимир Михайлович (н. 6.Х 1914) — російський рад. перекладач і літературознавець. Член КПРС з 1942. Автор статей з питань рос. та укр. л-р, теорії й історії худож. перекладу. Переклав «Неофіти» і «Псалми Давидові» Шевченка. Автор передмови й коментарів до рос. видання творів Шевченка «Избранное» (М., 1939), приміток до видань «Избранная лирика» (М., 1939), «Кобзарь» (Л., 1939) та «Избранные произведения» (М. — Л.. 1939: у співавт.).


РОССІНІ (Rossini) ДжоаккіноАнтоніо (29.II 1792 — 13.XI 1868) — італійський композитор. Автор бл. 40 опер («Вексель на шлюб», 1810; «Севільський цирульник», «Отелло», обидві — 1816; «Вільгельм Телль», 1829). Марш та увертюру з «Вільгельма Телля», яку Шевченко вважав чарівною, згадано в повісті «Музыкант» і «Щоденнику» (записи 13.Х 1857, 5 і 6.II та 21.IV 1858).


РОСТОПЧИНА Євдокія Петрівна [4.I 1812 (23.XII 1811 с. ст.) — 15.XII 1858] — російська поетеса. Свого часу була відома як авторка любовних віршів. Творчість Р. гостро критикували М. Чернишевський і М. Добролюбов. У передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 Шевченко іронічно згадував її як поетесу.


РОТА ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА — військ. підрозділ, що діяв в Іспанії під час нац.-революц. війни ісп. народу 1936 — 39. Створена в червні 1937 в складі 13-ї інтернац. бригади ім. Я Домбровського в батальйоні ім Палафокса. Першим командиром роти був білорус. комуніст С. Томашевич. Рота складалася переважно з українців, вихідців з зх.укр. земель і представників укр трудової еміграції країн Європи й Америки. В її складі були також білоруси, поляки, іспанці. Провідну роль відігравали комуністи. Бригадна газета привітала створення роти і висловила впевненість, що вона «з честю виконає „Заповіт“ у боротьбі за свободу». В 1937 рота брала участь у боях у районі міст Брунете, Сарагоси, Теруеля, 1938 — на Естремадурському та Арагонському фронтах, у битві на р. Ебро. В пресі інтернаціональних бригад та ісп. республіканській пресі висвітлювався бойовий шлях роти, ряд виступів було присвячено Шевченкові, наводилися уривки з його поезій, підкреслювалося патріотичне значення його творчості. Кілька статей про поета опублікував учасник боїв в Іспанії комуніст Ю. Великанович. В одній з них, осуджуючи укр. бурж. націоналістів, він писав, що створення роти ім. Шевченка є проявом дружби і солідарності братніх народів. Восени 1938, у зв’язку з виведенням інтернац. бригад з Іспанії, роту розформовано.

Літ.: Шевченко Ф. П. Рота ім. Тараса Шевченка в боях проти фашизму в Іспанії (1937 — 1938 pp.). «Український історичний журнал», 1961, № 1.


РОТЧЕВ Олександр Гаврилович (1806 — 1.IX 1873) — російський поет і публіцист. У 1835 — 42 служив у російсько-амер. компанії в Каліфорнії. В журналах і газетах різних напрямів друкував нариси. Про один із нарисів Ротчева Шевченко згадав у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». Як дослідив Ф. Прийма, поет, очевидно, мав на увазі «Воспоминания русского путешественника о Вест-Индии, Калифорнии и Ост-Индии» («Отечественные записки», 1854, т. 92, № 2), в яких були яскраві зарисовки й характеристики капіталістичної цивілізації.

Літ.: Прийма Ф. Я. Шевченко и русская литература XIX века. М. — Л., 1961.


РОТШІЛЬДИ (Rothschild) — династія фінансових магнатів. Засновником її був банкір Майєр-Ансельм Р. (1743 — 1812) з Франкфурта-на-Майні. Його сини створили банківські доми в багатьох містах Європи. Шевченко згадував прізвище Р. у повісті «Близнецы».


РУБАН Павло Хомич (Совгир; н. 1802 — р. см. невід.) — дяк у с. Кирилівці. Восени 1822 малого Тараса віддали вчитися грамоти до Р. Хата, де вчився Шевченко, збереглася. Над нею 1960 зроблено спеціальне накриття.


РУБАШОВ Михайло Борисович (30.Х 1912 — 5.I 1974) — український рад. письменник. Член КПРС з 1943. Його повість «Багряні тіні» (1961) — про перебування Шевченка у Вільні, про навчання в майстерні В. Ширяева. Оточення, враження й настрої Шевченка відобразив у повісті «Правда-мста» (1964). Оповідання Р. «Постріл» (1963) — про поширення в Росії Шевченкових антикріпосницьких ідей у період заслання поета, про переслідування його однодумців С. Левицького й М. Головка.

Тв.: Багряні тіні. К., 1965.


РУБЕНС (Rubens) Пітер-Пауел (28.VI 1577 — 30.V 1640) — фламандський живописець. Автор композицій на міфологічні, релігійні та алегоричні теми. Шевченко згадував Р. у повістях «Художник» та «Прогулка с удовольствием и не без морали». В останній, описуючи одну із сцен, що привиділася йому вві сні, поет порівняв ротмістра Курнатовського з рубенсівським сатиром.


РУБЕЦЬ Олександр Іванович (13.X 1838 — 11.V 1913) — український фольклорист, хоровий диригент і композитор. Видав збірку «Двести шестнадцать украпнских народних напевов» (М., 1872) та «Сборник 100 украинскихнародныхпесен» (в. 1 — 5. М., 1870 — 89). Поклав на музику Шевченків вірш «Думи мої, думи мої» і видав цей твір 1860 в Петербурзі.


РУБЧАК Іван Дем’янович (7.III 1874 — 11.V 1952) — український рад. актор і співак (бас-баритон), засл. артист УРСР (з 1945). Грав ролі Хоми Кичатого в «Назарі Стодолі» Шевченка (1916, «Тернопільські театральні вечори») та в творах за Шевченковими поемами: у п’єсі М. Кропивницького «Невольник» — Недобитого (1902 — 10, 1922, Львів. театр т-ва «Руська бесіда»; 1916, «Тернопільські театральні вечори») і в опері «Катерина» М. Аркаса — Остапа (1902 — 10, 1922, Львів. театр т-ва «Руська бесіда»; 1935, Театр ім. І. Тобілевича у Львові). На шевченківських вечорах у Кракові, Львові й Тернополі (1901 — 21) виконував пісні М. Лисенка на слова поета «Ой Дніпре мій, Дніпре» (спів Яреми з поеми «Гайдамаки») та «Мені однаково, чи буду». Держ. премія СРСР, 1950.


РУДАНСЬКИЙ Степан Васильович [6.I 1834 (25.XII 1833 с. ст.) — 4.V 1873] — український поет-демократ Автор співомовок, ліричних віршів, балад, поем. У його творах («Псалом 136» та багатьох ін.) відчувається вплив поезій Шевченка. Під час перебування в Ялті Р. організував 1869 збирання грошей на пам’ятник Шевченкові на його могилі.


РУДЕНКО Бела Андріївна (н. 18.VIII 1933) — українська та російська рад. співачка (лірико-колоратурне сопрано), нар. артистка СРСР (з 1960). Виконувала партію дівчини-кріпачки в опері Г. Майбороди «Тарас Шевченко» (1964, Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка). В концертному репертуарі Р. — нар. пісні й романси укр. композиторів на вірші Шевченка. Держ. премія СРСР, 1971.


РУДЕНКО Лариса Архипівна (н. 28.I 1918) — українська рад. співачка (меццо-сопрано), нар. артистка СРСР (з 1960). В операх, написаних за творами Шевченка, виконувала партії Насті («Наймичка» М. Вериківського, Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка, 1944; Львів. театр опери та балету ім. І. Франка, 1945; однойменна кіноопера, Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. П. Довженка, 1964), матері («Катерина» М. Аркаса, Українське радіо, 1956) і Стехи («Назар Стодоля» К. Данькевича, 1961), Ярини («Тарас Шевченко» Г. Майбороди, 1964) — дві останні в Київ. театрі опери та балету ім. Т. Г. Шевченка. В репертуарі Р. — твори на слова Шевченка композиторів М. Глинки, М. Мусоргського, С. Рахманінова, М. В. Лисенка, В. Заремби, Я. Степового, І. Шамо.


РУДЗИНСЬКИЙ Федір Павлович — повітовий лікар у м. Кролівці. Навесні 1845 Шевченко був у Р. дома й намалював портрет його сина Йосипа (див. Рудзинського Йосипа Федоровича портрет). У творах поета і в спогадах сучасників згадок про Р. не збереглося.


РУДЗИНСЬКОГО ЙОСИПА ФЕДОРОВИЧА ПОРТРЕТ (полотно, олія, 45 × 35,5) — портрет, що його виконав Шевченко у квітні або травні 1845 в м. Кролівці. Ліворуч унизу червоною фарбою дата й підпис автора: «1845 Т. Шевченко». З Й. Рудзинським (н. 1809 — р. см. невід.) — ротмістромгусаром — Шевченко познайомився 1845 в Кролівці в його батька, повітового лікаря Ф. Рудзинського. В л-рі твір довго був відомий під неправильною назвою «Портрет лікаря Рудзинського». На підставі одягу й відзнак на грудях портретованого встановлено його професію і справжнє ім’я. Портрет зберігається в Держ. музеї укр. образотворчого мистецтва в Києві.


РУДЧЕНКО Іван Якович (літ. псевд. — Іван Білик, Іван Кивайголова, Іван Руїна та ін.; 2.IX 1845 — 1.VI 1905) — український фольклорист, письменник, критик і перекладач. Брат П. Мирного. Як літ. критик стояв на демократич. позиціях. Визначаючи суспільні завдання укр. л-ри, обстоював важливість її зв’язків з рос. л-рою. Захоплювався поезією Шевченка. В статті «Стривоженість над свіжою могилою Т. Г. Шевченка» називав його одним з найбільших нар. поетів. У збірнику «Чумацкие народные песни» (К., 1874) надрукував 4 пісні з Шевченкового рукописного збірника пісень, почутих у Сквирському повіті.

Тв.: Тревога над свежей могилой Т. Г. Шевченка. «Киевская старина», 1886, № 4.


РУКОПИСНА СПАДЩИНА Т. Г. ШЕВЧЕНКА — автографи літ. творів, статей, «Щоденника», листів, фольклорних записів та офіційних паперів письменника. Р. с. Ш. — одне з найважливіших джерел для вивчення життя і творчості поета та наук. видання його літ. спадщини, цінний матеріал для дослідження творчої лабораторії митця та історії написання його творів. Осн. частину Р. с. Ш. становлять поетичні твори: альбом «Три літа», зошит з «Осикою» (пізніша назва — «Відьма»), «Лілеєю» й «Русалкою», цикл поезій «В казематі», «Мала книжка», «Більша книжка», частина аркушів із збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» та автографи окремих віршів. З двадцяти чотирьох відомих досі поетичних творів раннього періоду виявлено автографи: «Думка» («Тяжко-важко в світі жити»), «Думка» («Нащо мені чорні брови»), три автографи поезії «Н. Маркевичу», «Тарасова ніч», «Перебендя», уривки з поезії «До Основ’яненка» і поеми «Іван Підкова», «Вітер з гаєм розмовляє», «Мар’яначерниця», «Утоплена», «Песня караульного у тюрьмы» (із драми «Невеста»), «Слепая» та «Гамалія» (уривок і повний текст). Двадцять три (майже всі) поезії 1843 — 45 Шевченко переписав до альбому «Три літа». Революц. твори цієї збірки ще за життя поета поширювалися в списках (див. Списки творів Т. Г. Шевченка). Після арешту Шевченка 5.IV 1847 ці поезії стали підставою для суворого вироку Миколи І — заслати поета рядовим солдатом із забороною писати й малювати. З рукописів 1846 — 47 зберігся зошит з автографами першої редакції поеми «Осика», передмови до нездійсненого видання «Кобзаря», балад «Лілея» і «Русалка». За зовнішнім оформленням зошит схожий на альбом «Три літа». Обидва ці рукописи вилучено у поета під час арешту. В автографах збереглися майже всі твори Шевченка, написані в казематі «Третього відділу», в роки заслання та після звільнення. Вірші (13), створені в казематі (написано дрібним почерком у дві колонки на подвійному аркуші поштового паперу), Шевченкові пощастило забрати на заслання. Там він, додавши вірш-посвяту «Згадайте, братія моя», переписав ці твори в «Малу книжку», а повертаючись із заслання, — у «Більшу книжку» (оформив як цикл «В казематі»). Поетичний доробок періоду заслання та останніх років життя Шевченка ввійшов до «Малої книжки» та до «Більшої книжки». Автографи становлять велику цінність для дослідження історії тексту та цензурної історії «Кобзаря» 1860.

Значну частину Р. с. Ш. становлять дев’ять автографів повістей, написаних у Новопетровському укріпленні 1850 — 57 рос. мовою (див. Проза Т. Г. Шевченка), і «Щоденник». Більшість рукописів повістей — чорнові, їхній текст остаточно не викінчено. Чистовими є рукописи «Варнака» і «Княгини», автограф 2-ї та авторизована копія 1-ї частини повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». Зберігся ще автограф первісної редакції цієї повісті (під назвою «Матроз или старая погудка на новый лад»). «Княгиня» та «Прогулка с удовольствием и не без морали» підписані псевдонімом К. Дармограй. У повістях є багато орфографічних і стилістичних виправлень, що їх зробили видавці (див. Видання літературних творів Т. Г. Шевченка). Важливе значення для висвітлення біографії і творчості Шевченка мають його листи. Їх виявлено понад 250 (див. Листування Т. Г. Шевченка). Цікаві матеріали залишив Шевченко як співробітник Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві. В Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР зберігається автограф «Археологічних нотаток», які поет вів 1845 — 46. Збереглися також автографи автобіографії, написаної для журн. «Народное чтение»; чорнові нотатки, що спростовують деякі факти, наведені у фейлетоні «Петербургское обозрение» (газ. «Северная пчела», 1860,№206 і 212), та замітки до «Букваря южнорусского» (СПБ, 1861). Значну групу Р. с. Ш. становлять фольклорні записи. Поет збирав 1843 — 47 і 1859 нар. пісні, перекази, прислів’я, приказки й афоризми укр. і рос. народів. Майже всі ці записи вміщено в чотирьох малярських альбомах (див. Альбом 183943 років, Альбом 1845 року, Альбоми рисунків, поезій і фольклорних записів 184650 років та Альбом 1858 — 59 років). Збереглися фольклорні записи й на окремих аркушах. Крім рукописних збірок поезій років заслання і після заслання, збереглося ще багато окремих автографів, що відбивають раніші й пізніші редакції творів. Вальбомах 1846 — 50 є чорнові редакції поезій «Ми вкупі гралися, росли» (первісний варіант вірша «Ми вкупочці колись росли»), «Готової Парус розпустили», «Дурні та гордії ми люди», «За сонцем хмаронька іде» (первісний варіант вірша «За сонцем хмаронька пливе»), «Ми восени таки похожі», «Думи мої, думи мої» (1847), уривок з поеми «Марина» та три уривки з поеми «Сотник». Збереглися також окремий чорновий автограф первісної редакції поеми «Княжна», первісний варіант вірша «Не гріє сонце на чужині», автограф поезії «Рано-вранці новобранці», уривок третьої частини поеми «Царі», що його переписав Шевченко в серпні 1857 в Астрахані для Ф. Чельцова, та автограф вірша «Ще як були ми козаками» («Полякам») у зошиті С. Незабитовського з дарчим написом «Степанові Незабитовському напам’ять 20 августа 1857. Т. Шевченко» Зберігся й альбом Ф. Лазаревського, в якому Шевченко записав у дещо зміненій редакції вірш «Не додому вночі йдучи» з датою «1848 декабря 24. Кос-Арал» та чорновий варіант уривка з поеми «Неофіти» без дати й підпису. Дві чорнові редакції поеми «Марія», уривок чорнового варіанту поеми «Неофіти» без дати й підпису та чорновий варіант поезії «Во Іудеї во дні они» записано в одному зошиті. Відомі чернетки поезій «Якось-то йдучи уночі», «І Архімед і Галілей», уривків переспіву «Слова о полку Ігоревім» («Плач Ярославни», «Чорна земля не орана») та чистові редакції — «З передсвіта до вечора», «Тихе поле копитами...», вірша «Зійшлись, побрались, поєднались» і первісні варіанти віршів «Сестрі» та «Колись дурною головою», створені під час перебування під арештом 1859 у Черкасах; два рядки з поезії «Не кидай матерії — казали» — «І стежечка, де ти ходила, // Колючим терном поросла» з датою «21 августа 1859, в Качановки. Т. Шевченко». Значна частина чорнових варіантів і уривків первісних редакцій поезій збереглася на листах знайомих, на офортах, різних аркушах паперу. Так, із поезій, вміщених в альбомі «Три літа», до нас дійшли три окремі автографи з «Псалмів Давидових»: перша редакція 81-го псалма («Між царями й судіями»), записана на листі В. Рєпніної до Шевченка від 19.XII 1845, та два автографи 149 псалма («Псалом новий господеві») — один чистовий, другий — чорновий — на листі Я. Кухаренка до поета 25.V 1845. Збереглися й авторська копія «Заповіту», записана на тому ж аркуші, що й 149-й псалом, уривок перших 15 рядків цього твору, чорновий уривок з поеми «Єретик» («Розбойники, людоїди...») та перші чотири рядки вірша «Гоголю» в альбомі М. Гербеля, який перебуває у відділі рукописів Держ. публ. б-ки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна у Ленінграді. Відомі ще уривок вірша «Марку Вовчку» на листі М. О. та М. В. Максимовичів до Шевченка 6.Х 1859, чорновий автограф вірша «Якось-то йдучи уночі» на обгортці листа Л. Жемчужникова, первісний варіант вірша «Сон» («На панщині пшеницю жала») на звороті офорта «Свята родина», подарованого Ф. Черненку 16. VII 1858, чорновий варіант вірша «Кума моя і я» на листі А. Маркевича до Шевченка 16.IX 1860, чорновий варіант уривка з другої редакції поеми «Москалева криниця» на листі М. Лазаревського до І. Ускова від 8.VIII 1856, чорновий варіант поезії «Колись то ще, во время оно» на звороті офорта автопортрета 1860, первісний начерк олівцем 3 — 9-го рядків «Плачу Ярославни» на звороті офорта Шевченка «Автопортрет з свічкою», чорновий варіант вірша «Тим неситим очам...» на записці Д. Каменецького до Шевченка 5.XII 1859 та чорновий уривок переспіву «Слова о полку Ігоревім» — «Тихе поле аж крикнуло...» на берегах аркуша з перекладами М. Курочкіна поезій Шевченка: «Ми все живем и все не знаєм» та «Несутся звуков стройных хоры...». Окрему групу Р. с. Ш. становлять дарчі автографи поетичних творів, зроблені в різний час, незалежно від дати написання. Шевченко дарував свої вірші знайомим, часто з присвятами, надсилав їх у листах. Збереглося два автографи вірша «Садок вишневий коло хати» — один під назвою «Весенній вечір», другий — «Майський вечір» з датою «1858, ноября 28»; два автографи поезії «Огні горять, музика грає» (один з датою «1858, майя 10», другий — переписаний 12.V 1858 на пам’ять К. Троцині); автограф вірша «Пророк» з присвятою «Моїй любій кумасі Н. Тарновской. На память 17 декабря 1859 року»; автограф вірша «Утоптала стежечку», подарований 1858 у Петербурзі співачці І. Грінберг з написом «Изе Гринберг»; автографи триптиху «Доля», «Муза», «Слава» в листах М. С. Щепкіну 10.II 1858 та М. М. Лазаревському 22.II 1858; аркуші автографа поеми «Неофіти» (епіграф та дарчий напис: «Любій моїй єдиной доні Марусі Маркович. На память 3 апреля 1859. Т. Шевченко»); авгограф вірша «Ой по горі роман цвіте», присвяченого Ф. Черненкові, з датою і підписом: «1859. 23 августа. Гирівка. Т. Шевченко» (на цьому аркуші поет записав дві нар. пісні: «Теши, сину, ясенину» та «Ходить собі по церковці»); автограф вірша «Николаю Ивановичу Костомарову» («Веселе сонечко ховалось») з підписом і датою: «Т Шевченко. 1847 мая 19», подарований Т. П. Костомаровій 1857 у Саратові, коли поет повертався з заслання; автограф вірша «Л.» («Поставлю хату і кімнату»), записаний без назви й дати на аркуші, вклеєному в альбомі М. Гербеля, та копія вірша «Утоптала стежечку», подарована К. Піуновій 26.I 1858.

Складовою частиною Р. с. Ш. є й переписані знайомими поета рукописні збірки, про які він знав і які правив, та примірники друкованих видань «Кобзаря» з власноручними виправленнями й дарчими написами. Так, у робочому примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» (СПБ, 1844) відобразилася редакційна робота над ранніми творами, яку автор проводив восени 1859 — на поч. 1860. Шевченко зробив велику кількість виправлень у поемі «Катерина», в поезії «Думи мої, думи мої» (1839), докорінно переробив «Тополю», майже заново написав окремі розділи в поемі «Гайдамаки» та змінив деякі заголовки, а також місце подій (Вільшану — на Мліїв). Після виходу «Кобзаря» 1860 Шевченко й далі удосконалював тексти своїх творів. Про це свідчить авторський робочий примірник «Кобзаря». Поет робив в ньому виправлення на доклеєних до сторінок широких смужках паперу. Згадані видання — цінний матеріал для шевченкознавців-текстологів. Значну цінність становлять примірники книжок поета з дарчими написами (див. Дарчі написи Т. Г. Шевченка). До Великої Жовтн. соціалістич. революції значна частина Р. с. Ш. була в архівах «Третього відділу», згодом — департаменту поліції та в приватних осіб. Багато автографів творів поета загинуло. За Рад. влади почалося збирання Р. с. Ш. держ. установами. Тепер майже всю її зосереджено в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (357 одиниць зберігання). Крім того, поетові рукописи зберігаються в ДМШ, Центр. наук. б-ці АН УРСР, Центр. держ. істор. архіві УРСР, Київ. музеї укр. образотворчого мистецтва, Черяіг. обл. архіві, у Центр. держ. архіві-музеї л-ри і мистецтва УРСР (Київ), Центр. держ. архіві л-ри і мистецтва (Москва), в Держ. публ. б-ці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (Ленінград), Ін-ті рос. л-ри АН СРСР у Ленінграді (Пушкінський дім), Держ. музеї рос. мистецтва (Ленінград), у б-ці Ягеллонського ун-ту та в Нац. музеї у Кракові (Польська Народна Республіка), в б-ці Женевського ун-ту (Швейцарія) та в ін. сховищах. Іл. табл. XVI.

Літ.: Опис рукописів Т. Г. Шевченка. К., 1961.

Л. Ф. Кодацька.


РУЛІН Петро Іванович (12.IX 1892 — 1941) — український рад. театрознавець. Дослідження з історії укр. драматургії й театру, критичні статті про театр. Автор праць «Драматичні спроби Шевченка» (1921), «Шевченко і К. Б. Піунова» (1925), «До сценічної історії „Назара Стодолі“» (1925), «Шевченко і театр» (1925), «Шевченко і Щепкін» (1926) та ін.

Тв.: На шляхах революційного театру. К., 1972.


РУМЕЙСЬКОЮ МОВОЮ ПЕРЕКЛАДИ ТВОРІВ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Румейська л-ра розвивалася на різновиді грец. мови. її носії з кін. 18 ст. оселилися на Пд. Сх. України. До Великої Жовтн. соціалістич. революції румейська л-ра мала переважно фольклорний характер. У пожовтн. час з появою писемної л-ри румеї разом з усім рад. народом беруть участь у вшануванні пам’яті Шевченка. Перший переклад віршів укр. поета румеис. мовою здійснено в 30-х pp. Г. Костоправ переклав 1933 Шевченків «Заповіт», а А. Шапурма 1935 — «Сон» («На панщині пшеницю жала»). Обидва переклади надруковано в газ. «Κολεκτιβιστίς» («Колективіст», 9.III 1933 і 9.III 1935). У 1964 при активній участі румейських літераторів до 150-річчя з дня народження Шевченка створено рукописний «Кобзар». Його оформлення стилізовано під «Більшу книжку» Шевченка. До збірника ввійшли твори укр. поета в перекладах А. Шапурми («Чого мені тяжко, чого мені нудно», «Ой одна я, одна», «Самому чудно. А де ж дітись?» та ін.) та Л. Кир’якова (поеми «Катерина», «Відьма», вступ до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий», вірші «І небо невмите, і заспані хвилі», «І виріс я на чужині», «Якби визнали, паничі») та ін. Переклади відзначаються високою поетичною майстерністю. Цей збірник 1964 подаровано Держ. музею Т. Г. Шевченка в Києві.

Т. М. Чернишова.


РУМУНСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. В Румунії відомості про Шевченка почали з’являтися ще задовго до перекладу його творів румунською мовою. Цьому сприяло посилення з 70-х рр.I 9 ст. потоку іммігрантів з Росії та України (К. Доброджану-Геря, З. Арборе-Раллі, Н. Зубку-Кодряну, В. Кресєску та ін.), значна частина яких пропагувала революц. ідеї, широко використовуючи при цьому твори рос. революц. демократів і Шевченка. Велике значення мало й те, що в Росію через Румунію переправлялися нелегальні видання, зокрема й твори укр. поета. Частина цих видань осідала там, і рум. громадськість знала деякі з них. Рум. населенню в захопленій Австро-Угорщиною Трансільванії про Шевченкову поезію було відомо з книжки Й.-Г. Обрісша «Тарас Григорович Шевченко — малоросійський поет» (нім. мовою. Чернівці, 1870). Вперше згадано про Шевченка в Румунії в передрукованій (під назвою «Український поет») у журн. «Contemporanul» («Сучасник», 1886, № 1) статті з франц. газ. «Le Temps» («Час», 17.IV 1886). Великої популярності набули ім’я і творчість Шевченка в серед. 90-х pp. 19 ст. після появи статей К. Доброджану-Гері «Тарас Шевченко» і «Митці-громадяни» (обидві — 1894) та ін., в яких автор одним з перших у європ. критиці підкреслив світове значення творчості Шевченка, її демократич. та інтернаціональний характер, революціонізуючу роль ідей поета в боротьбі трудящих проти гнобителів. Ці праці К. Доброджану-Гері відіграли помітну роль у розвитку революц. руху в Румунії, в боротьбі проти занепадницьких течій, за критичний реалізм і громадянський пафос рум. л-ри. Ім’я Шевченка часто згадувалось у публіцистич. виступах. Статтю про нього надруковано в «Румунській енциклопедії» («Enciclopedia română», 1904, т. 3). Про значний вплив творів Шевченка на рум. революц. рух 1905 — 07 писав Б. Лезеряну у віршованому маніфесті «Пробуджувач» (1905; повторне вид. 1907 під назвою «Рапсодія»).

Протягом 1911 — 16 кілька статей про укр. поета з’явилося в періодич. виданнях [журн. «Viaţa românească» («Румунське життя», 1911, № 2), газети «Gazeta română» («Румунська газета», 1914) і «Seara» («Вечір», 8.I 1915)]. У цей час значну увагу вивченню життя і літ. спадщини Шевченка приділив З. Арборе-Раллі. В пізніші часи статті окремих учених королівської Румунії (І. Ністора та ін.) були позначені націоналістич. тенденціями. Першими творами Шевченка, перекладеними в Румунії, були «Причинна» [це, власне, переказ Г. Маданом балади; під назвою «Зачарована дівчина» надруковано в газ. «Epoca» («Епоха», 18.X 1901)] та «Садок вишневий коло хати» [переклад В. Темпяну; під назвою «Вечір» надруковано в газ. «Drum drept» («Вірна дорога», 23.VIII 1915)]. У період між двома світовими війнами, незважаючи на несприятливі умови, а інколи й заборони рум. владою вшановувати пам’ять Шевченка, в пресі з’являлися статті про нього. Найбільше шевченківських матеріалів опубліковано в прогрес. газ. «Adevărul literar și artistic» («Літературна і мистецька правда», 12.III 1921, 4.IX 1928, 23.IV 1935). На її сторінках вміщено й статтю І. Константиновського «Великий поет селянства» (12.III 1939). В міжвоєнне двадцятиріччя з’явилися рум. мовою й деякі Шевченкові твори. Перекладачі Дж. Манта і Й. Буздуган надали їм містичного звучання, не властивого оригіналові.

Велику революціонізуючу роль відіграли твори Шевченка і відзначення його роковин на окупованих тоді королівською Румунією землях Бессарабії і Пн. Буковини. Комуністична партія Буковини, яка з 1926 стала крайовою організацією Комуністичної партії Румунії, використовувала літ. спадщину поета як ідеологічну зброю в боротьбі трудящих за своє соціальне й нац. визволення, за возз’єднання з Українською РСР. Проти фальсифікації творчості Шевченка укр. бурж. націоналістами, які отаборилися в Румунії, послідовно виступали один з організаторів Комуністичної партії Буковини С. Канюк і активний діяч революц. руху І. Стаcюк. У Бессарабії пропагандистами і популяризаторами Шевченкової спадщини були молд. письменники Д. Вєтров, М. Костенко та інші.

Після встановлення в Румунії народно-демократич. влади Шевченкові твори стали тут особливо популярними. З 1945 в періодич. л-рі і в окремих виданнях (1952, 1957, 1960) часто друкувалися вірші укр. поета в перекладах М. Садовяну, В. Тулбуре, Д. Дешліу, В. Кернбаха, В. Кордуна, М. Калмику. В серії «Класики світової літератури» 1963 вийшов повний, грунтовно прокоментований Шевченків «Кобзар» (Бухарест) у перекладі В. Тулбуре. Переклади, над якими він працював бл. 15 років, відзначаються точним відтворенням змісту, ідейного спрямування, художньо-стилістич. засобів і ритміко-інтонаційного малюнка. Прозові твори в перекладах О. Константинеску і Р. Василеску-Албу з’явилися 1961. Переклади високо оцінено в Румунії. Так, 1961 в журн. «Viaţa românească» (№ 9) надруковано рецензію на видання прозових творів Шевченка, 1964 в «Gazeta literară» («Літературна газета», 5.III) — на повний «Кобзар» у перекладі В. Тулбуре.

Для укр. населення Румунії Шевченкові твори друкуються й мовою оригіналу (газ. «Новий вік», «Антологія української класичної поезії». Бухарест, 1970).

Рум. громадськість ознайомилась і з малярською спадщиною Шевченка завдяки великій кількості ілюстрацій, вміщених у «Кобзарі» 1952 (Бухарест) та у виданій тут рум. мовою в серії «Славетні люди» книжці Л. Бать і О. Дейча «Тарас Шевченко» (Бухарест, 1958). У наук. виданнях [«Probleme de literatură şi artă» («Проблеми літератури і мистецтва», 1949, 1952), «Studii şi cercetări de istorie literară şi folclor» («Статті й дослідження з історії літератури і фольклору», 1961), «Studii de literatură universală» («Дослідження з світової літератури», 1962) та періодиці (журнали «Viaţa românească» (1951, 1952, 1958, 1961, 1964), «Scrisul bănățean» («Письменство Банату», 1952), «Jaşul literar» («Літературні Ясси», 1961), «Secolul 20» («20 вік», 1964) та ін.; газети «Munca» («Праця», 1954, 1961), «România liberă» («Вільна Румунія», 1961, 1964), «Veac nou» («Новий вік», 1949, 1952, 1956, 1961, 1964), «Scînteia tineretului» («Молодіжна іскра», 1961) та ін.] опубліковано багато шевченківських матеріалів. Велика роль у популяризації спадщини Шевченка належить органу ЦК Румунської комуністичної партії газ. «Scînteia» («Іскра»), в якій надруковано, зокрема, статті «Тарас Шевченко» (10.III 1951), «Видатна постать світової культури» (11.III 1961), «150 років з дня народження Тараса Шевченка» (8.III 1964), рецензію на рад. кінофільм «Тарас Шевченко» (21.II 1951). З дослідженнями і статтями про велич і значення творчості укр. поета, її революц. зміст та інтернаціональний характер, роль у громад. житті й літ. процесі в Румунії виступили: Т. Гане — «Великий революційно-демократичний поет, борець за народну справу» (1951), М. Садовяну — передмови до кількох видань «Кобзаря», В. Чобану — «Аспекти поезії Тараса Шевченка» (1961), К. Фодор — передмова до видання Шевченкової прози (1961), Є. Камілар — «Син раба», «Невгасимий вогонь» (обидві — 1961), «Над дніпровськими кручами» (1964), М. Бенюк — передмова до «Кобзаря» (1963), Міхай Новиков — «Творчість Т. Г. Шевченка в Народній Румунії» (1964) та «Спадщина Т. Г. Шевченка в Румунії» (1964, у співавтор. з В. Чобану), Т. Ніколеску — «Шевченко — народний бард України» (1964). Значний внесок у румунське шевченкознавство належить М. Ласло — авторці праць «Народний поет України Тарас Шевченко румунською мовою» (1952), «Шевченко в Румунії (період до 23 серпня 1944 р.)», «Шевченко на сторінках соціалістичних публікацій Румунії в другій половині XIX ст.» (обидві — 1961), «К. Доброджану-Геря про творчість Тараса Шевченка» (1962), «Румунсько-українські літературні взаємини XIX — початку XX ст.» (1971), «Вплив творчості Г. С. Сковороди на поезію Т. Г. Шевченка» (Бухарест 1973). М. Ласло, Є. Камілар, Міхай Новиков, В. Чобану виступали з статтями про українського поета і в радянській пресі.

В свою чергу, праці радянських авторів (Є. Кирилюка, О. Корнійчука, М. Марфієвича, С. Семчинського) друкували в Румунії. Вони сприяли поглибленому розумінню творчості поета-борця, яка знайшла широкий відгомін у румунській повоєнній л-рі. Вплив Шевченка позначився на романі М. Садовину «Нікоара Підкова», п’єсі Л. Фулги «Івон Воде Лютий». Шевченківські ювілеї 1961 і 1964, що їх організували Румунський Комітет захисту миру, Генеральна Рада Т.ва рум.-рад. дружби, Спілка письменників та Академія Соціалістичної Республіки Румунії, відзначили широкі кола громадськості, преса, радіо, телебачення. Румунські письменники брали участь у святкуванні цих пам’ятних дат на Україні. Є. Камілар виступив з привітанням на десятій наук. шевченківській конференції 1961, М. Бенюк — на Міжнародному форумі діячів культури. В 1952 в Бухаресті встановлено погруддя Шевченка.

Переклади: Şevcenco T. Cobzar. Bucureşti, 1952; Şevcenco T. Cobzarul. Bucureşti, 1957; Şevcenko T. Poezii. Bucureşti, 1960; Şevcenko T. Viaţă de artist și ălte nuvele. Bucureşti, 1961; Şevcenko T. Cobzarul. Bucureşti, 1963.

Літ.: Dobrogeanu-Gherea C. Taras Şevcenko. В кн.: Almanahul social-democrat. Bucureşti, 1894; Vîlcovan C. Un mare poet al ţărănimii. «Adevărul literar şi artistic», 1939, 12 martie; Gane T. Un mare poet democrat revoluţionar luptător pentru cauza poporului. «Viaţa românească», 1951. № 3; Ciobanu V. Aspectea le poeziei lui Taras Şevcenko. «Studii şi cercetări de istorie literară şi folclor», 1961, № 2; Laszlo М. Şevcenko în Romînia (perioada pînă la 23 August 1944). «Studii şi cercetări de istorie literară şi folclor», 1961, № 4; Семчинський C. B. K. Доброджяну-Геря — популяризатор творчості Т. Г. Шевченка в Румунії. В кн.: Тарас Шевченко. К., 1961; Fodor E. T. G. Şevcenko. В кн.: Şevcenko Т. Viaţă de artist și ălte nuvele. Bucureşti, 1961; Nicolescu T. Şevcenko: bardul naţional al Ucrainei. «Viaţa românească», 1964, № 6; Богайчук М. A. Тарас Шевченко в Румунії. В кн.: Збірник праць дванадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1964; Романець О. С. Шевченків «Іван Підкова» у літературній традиції. В кн.: Збірник праць п’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1968; Богайчук М. Шевченкове слово серед румунів. В кн.: Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1969; Laszlo-Kuţiuk M. Relaţiile literare româno-ucrainiene în secolul al XIX-lea şi la începutul secolului al XX-lea. Bucureşti, 1974.

О. С. Романець.


РУПОВ Іван Костадинов (н. 16. XII 1903) — болгарський літератор. Член Болгарської комуністичної партії з 1945. У 20-х pp. за революц. діяльність зазнавав переслідувань. Популяризатор рад. л-ри в Болгарії. В 30-х pp. як один з акторів аматорської театр. трупи в м. Горній Джумаї (тепер — м. Благоєвград) брав участь у виставі І. Тогобочного «Матинаймичка» (за мотивами поеми Шевченка «Наймичка»), що йшла у супроводі мелодії «Реве та стогне Дніпр широкий». Автор розвідок про болг.-укр. літ. й культурні зв’язки. Шевченкові присвятив статті «Тарас Шевченко» і «Тарас Шевченко й болгарська література» в газ. «Пиринско дело» (10.III 1964, 22.V 1969).


РУСАКІЄВ Симеон (справж. прізв. — Стоянов; н. 23.X 1910) — болгарський літературознавець і громад. діяч. Член Болгарської комуністичної партії з 1944. Дослідження з рос. й укр. л-р, зокрема болг.-рос. і болг.-укр. літ. зв’язків. До творчості Шевченка звернувся в 50-х pp. В одному з розділів книги «П. Р. Славейков і російська література» (Софія, 1956) — «П. Р. Славейков і Шевченко» — розглядав проблему впливу творів укр. поета на болг. передвизвольну л-ру кінця 19 ст. Працюючи над книгою, Р. знайшов нові матеріали, зокрема архівні, що дали можливість яскравіше показати значення Шевченкової поезії для формування творчої індивідуальності болг. поета. Значне місце приділив аналізові літ. спадщини Шевченка у статті «Українська класична поезія», що відкриває антологію «Українська класична поезія» (Софія, 1959). Високо оцінив творчість укр. письменника у статті «Геній України» (журн. «Език и литература», 1961, № 1). У праці «Роль Т. Г. Шевченко в развитии болгарской поэзии эпохи, предшествующей освобождению Болгарин» (надруковано в книжці «Шевченко и мировая культура». М., 1964) висвітлив питання впливу Шевченка на становлення болг. національної л-ри. Грунтовним дослідженням на цю тему є монографія Р. «Тарас Шевченко і болгарська література» (болг. мовою. Софія, 1964). Заслугою автора книги є систематизація і узагальнення нових матеріалів, глибоке осмислення уже відомих фактів. Виступив з привітанням на Міжнародному форумі діячів культури.

Тв.: Тарас Шевченко і болгарська література. К., 1968.

О. В. Шпильова.


РУСАЛІВКА — село Уманського пов. Київської губ. (тепер Маньківського р-ну Черкаської обл.). Шевченко був у цьому селі, очевидно, 1845. В «Щоденнику» 29.VII 1857 він згадував, що «бував и в Лысянци, и в Ризаний, и в Русаливци, и всюды».


«РУСАЛКА» — балада Шевченка, написана 9.VIII 1846 у Києві. Відомо чотири автографи твору. Чорновий автограф записано на двох окремих аркушах без назви з датою: «9 августа 1846. Кіев». Перша чистова редакція під заголовком «Русалка» — в окремому зошиті, в який переписані й поема «Осика» («Відьма»), балада «Лілея» та передмова до нездійсненого видання «Кобзаря» (з тією самою датою): «Кіев, 1846, 9 августа». В «Малій книжці» баладу вміщено за № 6 у захалявній книжечці 1847. У «Більшій книжці», куди твір переписано 1858, стоїть дата переписування — «6 марта». Вперше «Р.» надруковано в Львів. журналі «Вечерниці» (1862, № 22). У баладі Шевченко дав новий варіант теми покритки. Мотив кари за зраду, що є основним у «P.», розгортається в моральному і соціальному планах. Русалки в баладі — жертви поміщицької розбещеності. Балада тісно пов’язана з усною народною творчістю.

За жанром і стилем «Р.» є романтичним твором з властивими йому рисами фантастики. Але нар. повір’я про русалок і незвичайні сюжетні колізії набувають тут іншої, ніж у фольклорі, ідейно-художньої функції й поетичного осмислення. Народнопоетичні фантастичні образи розкривали в баладі Шевченка трагічну долю жінки і дітей-безбатченків у тогочасному суспільстві. Дослідники відзначали певну близькість «Р.» до драми О. Пушкіна «Русалка» і балади А. Міцкевича «Рибка».

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. Редакційна робота над творами 1847 — 1858 pp. К., 1959; Приходько П. Шевченко й український романтизм 30 — 50 pp. XIX ст. К., 1963; Боженко М. К. Балади Т. Г. Шевченка і вивчення їх у школі. К., 1966.

Л. Ф. Кодацька.


«РУСАЛКИ» (папір, сепія, білило, 30,3 × 45,4) — малюнок Шевченка, виконаний не раніше березня 1859 в Петербурзі на замовлення П. Кочубея, ймовірно, як ескіз до розписів плафона й стін у будинку замовника (не здійснені). Натурщиками до композиції були О. Соколова та Б. Суханов-Подколзін. У л-рі згадується під назвами «Дніпрові русалки» та«Як русалки місяць ловлять». До малюнка є три етюди. Малюнок та етюди зберігаються в ДМШ.


РУСАНІВСЬКИЙ Макар Олексійович (6.VIII 1904 — 26.VII 1941) — український рад. літературознавець і педагог. Член КПРС з 1932. Автор праці «Шевченко і українська література першої половини XIX сторіччя» (1939), надрукованої в «Наукових записках Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка», і статті «Героїчна епопея (До сторіччя поеми Т. Г. Шевченка „Гайдамаки“)» (1941).


РУСОВ Олександр Олександрович (7.II 1847 — 8.Х 1915) — український земський статистик, етнограф, фольклорист. Громадський діяч ліберально-буржуазного напряму. З доручення київ. «Старої громади» разом з Ф. Вовком підготував до друку «Кобзар» Шевченка у двох книжках (виданий 1876 у Празі), де вперше було опубліковано ряд революц. творів поета. Написав «Спомини про празьке видання „Кобзаря“» (1907). У статті «Коллекция рисунков Т. Г. Шевченко» («Киевская старина», 1894, № 2) описав малярські твори Шевченка , що перебували в приватних осіб.


«РУССКАЯ БЕСЕДА» — слов’янофільський журнал, що виходив 1856 — 60 в Москві. Редактор-видавець — О. Кошельов. В редагуванні брали участь М. О. Максимович, І. Аксаков та ін. Тут співробітничали Д. Мордовець, П. Куліш, Марко Вовчок та ін. укр. письменники В «Р. б.» (1857, № 8) надруковано рецензію М. Рігельмана на «Записки о Южной Руси», в якій високо оцінено Шевченкову поему «Наймичка».

Шевченко вперше ознайомився з «Р. б.» 1857 в Нижньому Новгороді, переписав з неї у «Щоденник» вірш Ф. Тютчева «Эти бедные селенья». Читав журнал і в наступні роки (мав од редакції квиток на одержання «Р. б.». 1856 — 58). В березні 1858 в Москві поет зустрівся з редакторами «Р. б.». На прохання М. Максимовича він передав для опублікування вірші «Садок вишневий коло хати» (надруковано під назвою «Вечір») і «Сон» («На панщині пшеницю жала»). Обидва вміщено в третьому номері «Р. б.» 1859. Деякий час Шевченко прихильно ставився до журналу, проте згодом, зрозумівши справжню суть слов’янофілів, різко змінив своє ставлення до нього.

Іронічна згадка про «Р. б.» є в поезії «Умре муж велій в власяниці».

Літ.: Прийма Ф. Я. Шевченко и русские славянофилы. «Русская литература», 1958, № 3.


«РУССКИЙ ВЕСТНИК» — російський літ. і політ. журнал, який виходив 1856 — 1906 у Москві й Петербурзі. В перші роки видання мав помірковано ліберальний напрям, згодом перейшов на реакційні позиції. З Шевченкового «Щоденника» відомо, що поет уважно читав «Р. в.», в якому тоді друкували твори М. Салтиков-Щедрін, О. Островський, П. Мельников, Л. Толстой, І. Тургенєв, Марко Вовчок та ін. «Р. в.» (1858, № 21 — 22) опублікував колективний протест громадськості проти антисемітського виступу журн. «Иллюстрация». Протест разом з іншими передовими письменниками і вченими (М Чернишевським, І. Тургенєвим, С. Аксаковим) підписав і Шевченко. Разом з «Додатковим списком осіб, що протестують...» у «Р в.» (1858, № 22) надруковано й колективний лист М. Костомарова, Марка Вовчка, Номиса і Шевченка, в якому пояснено мотиви приєднання їх до протесту.


«РУССКИЙ ИНВАЛИД» — російська військова газета, яка виходила в Петербурзі 1813 — 1917 (до 1862 — орган Комітету для допомоги пораненим, пізніше — офіційна газета Військового міністерства). Активну участь у виданні «Р. и.» брав М. Некрасов. В газеті були політ. відділ і відділ критики. Як додаток до «Р. и.» у 1840 — 49 виходила «Литературная газета», що була досить популярною. До заслання Шевченка «Р и.» і «Литературная газета» друкували прихильні відгуки на його твори. «Р. и.» (1844, № 232) в замітці, опублікованій без підпису автора, підтримував задум Шевченка видати «Живописную Украину». Поет читав «Р. и.» і на засланні. «Кроме „Русского инвалида“, ничего у нас не имеется», — писав він у листі до С. Гулака-Артемовського 1.VII 1852. Часто посилався на газету в «Щоденнику» і листах. В «Р. и.» (1857, №61) вперше опубліковано (без прізвища автора) вірш Шевченка «Заворожи мені, волхве» під назвою «Пустка». В «Р. и.» було вміщено некролог на смерть Шевченка і замітки про похорон його на Україні.


«РУССКОЕ СЛОВО» — російський щомісячний літературно-науковий, а з 1863 — літ.-політичний журнал, що виходив 1859 — 66 в Петербурзі. З 1861, коли відділ літ. критики і публіцистики очолив рос. критик Д. Писарєв, займав революц.-демократичні позиції і був одним з найпопулярніших журналів 60-х pp. В «P. с.» надруковано рецензії на «Кобзар» 1860 М. Михайлова (1860, № 4) та Д. Мордовця (1860, № 6). О. Афанасьєв-Чужбинський опублікував у журналі рецензію на «Основу» (1861, № 1), записки «Землякам. Над гробом Т. Г. Шевченка» (1861, № 2) і «Воспоминания о Т. Г. Шевченке» (1861, № 5).


РУСТАМ Сулейман (справж. прізв. та ім’я — Рустам-заде Сулейман Алі Аббас-огли; н. 27.ХІ 1906) — азербайджанський рад. письменник, нар. поет Азербайджану (з 1960), засл. діяч мистецтв Аз. РСР (з 1943). Член КПРС з 1940. Перекладач творів укр. поетів. Переклав Шевченкові «Кавказ», «Заповіт», «Маленькій Мар’яні», «Мені однаково, чи буду», «Огні горять, музика грає» та ін. (всі — 1939). Присвятив укр. поетові вірші «Співець народу» (1939) та «Син України» (1964). Автор статей про Шевченка «Братерство навіки» (1954), «Глашатай свободи» (1961) та ін. Держ. премія СРСР, 1950. Держ. премія Аз. РСР, 1970.

Тв.: Сын Украины. «Радуга», 1964, № 3; Глашатай свободы. В кн.: Шевченко и мировая культура. М., 1964.


РУСТЕМАС (Rustemas) Йонас (Рустем; 1762 — 21.VI 1835) — литовський художник, за походженням вірменин. Автор портретів і жанрових картин. Викладав малювання у Віленському ун-ті (1798 — 1832). Припускають, що Шевченко вчився в P., відвідував його лекції. Поет згадував про Р. в листі до Б. Залеського 10.II 1855, відмічаючи, що, за словами P., рисунок є основою живопису.


РЯБІНІН Микола Леонідович (н. 31.VII 1919) — український рад. скульптор, нар. художник УРСР (з 1964). Член КПРС з 1953. Автор творів на шевченківську тематику: «Шевченко і Олдрідж» (гіпс тон., 1952, ДМШ), «Катерина» (гіпс, 1960), «Серце моє! Серце моє! Тяжко тобі битись...» (мармур, 1963 — 64). Держ. премія СРСР, 1952.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.