[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1976. — Т. 1. — С. 130-145.]

Попередня     Головна     Наступна





Вір — Вя


«ВІРСАВІЯ» (папір, офорт, акватинта, 42,2 × 33,4) — офорт Шевченка, виконаний не пізніше як 30.V 1860 в Петербурзі за фотографією з картини К. Брюллова. Фотографію подарував Шевченкові 1859 тодішній власник картини московський колекціонер К. Солдатьонков. Оригінал картини тепер у Третьяковській гал. Праворуч унизу на зображенні рукою Шевченка вигравірувано: «Карл Брюллов. 1831». Ліворуч під зображенням його ж рукою; «Грав. Т. Шевченко. 1860». У 1860 один з примірників цього офорта експоновано на річній виставці в петерб. Академії мистецтв. У справах надходження експонатів на цю виставку зазначено, що офорт «Вірсавія» Шевченко подав на здобуття звання академіка. Літографський відбиток цього офорта з написом: «Разрешено цензурой. Лнтография А. П. Червякова» є в музеї образотворчих мистецтв імені О. С. Пушкіна в Москві. Кілька відбитків офорта зберігається в ДМШ. Біблійний сюжет про Вірсавію Шевченко використав у першій частині поеми «Царі». Іл. т. 2, табл. І.


ВІРСЬКИЙ Павло Павлович (25.II 1905 — 5.VII 1975) — укр. рад. балетмейстер, нар. артист СРСР (з 1960). Член КПРС з 1946. Організатор (1937) та худож. керівник (з 1955) Ансамблю нар. танцю УРСР. За мотивами поезій Шевченка, грунтуючись на нар. танц. традиціях, створив хореографічну картину «Про що верба плаче» (1964, Ансамбль нар. танцю УРСР). Держ. премія СРСР, 1950, 1970. Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1965.


ВІРШУВАННЯ — мистецтво складання віршів. Основою В. є розмірений, ритмічний лад мови, природа якого залежить від особливостей даної мовної системи. З мовною системою узгоджується система В., побудована на чергуванні тих чи інших мовних одиниць (складів, звуків тощо), що становлять міру ритму. В укр. поезії відомі такі системи В.: народнопісенна, де складочислення виступає в єдності з музичним ритмом; силабічна, побудована на принципі кількісного повторення груп складів; силабо-тонічна, в якій ознаки рівноскладовості поєднуються з чергуванням наголосів; і тонічна, що грунтується на домінанті наголосів у віршовому рядку. Поза цією класифікацією перебуває вільний вірш. Найдавнішим укр. літ. віршем є силабічний вірш, але чіткої наступності систем історія укр. віршування не знає. З кін. 18 ст. вони співіснують і в л-рі, і в творчості окремих поетів. Передусім це стосується Шевченка, в поезії якого поєдналися найдосконаліші ритмічні форми різних систем. Поезія Шевченка дає уявлення про рівень, якого досягло укр. В. до 60-х pp. 19 ст., і про перспективи його дальшого розвитку. Шевченко сприйняв осн. тенденції В. свого часу, але водночас сміливо ламав канонічні форми. Своєю поетичною творчістю він утвердив дві найголовніші риси В. в новій українській л-рі: по-перше, що фонетичні, лексичні й синтаксичні закономірності укр. мови, найповніше виражені в нар. творчості, становлять основу літературного В., і, по-друге, що досконалість укр. мови, її гнучкість і багатство створюють передумови для розвитку в поезії різних систем В. — складочисельної, яка підтримується народнопісенною традицією, силаботонічної, основою для якої є рухомість наголосів, і вільних віршових форм.

Спираючись на практику народнопісенного й на здобути літературного В., зокрема, на пушкінську віршову традицію, Шевченко вів укр. поезію по шляху новаторства, невпинного якісного видозмінювання. Для поета характерне поєднання народнопісенної організації віршової мови та засоби літ. версифікації. Шевченко не був стилізатором нар. пісні, не наслідував народнопісене В., а створював на його основі нові своєрідні модуляції. Так виникли в Шевченка т. з. коломийкові (див. Коломийковий вірш), колядкові та пісенні віршові форми, напр., у твоpax «Катерина», «Наймичка», «У перетику ходила», «Якби мені, мамо, намисто» та ін. Прийшовши в літературу наприкінці 30 — на початку 40-х pp. 19 ст., Шевченко сприйняв типові для того часу літ. жанри й художні засоби В., які в його творчості поєдналися з органічно притаманними їй суто нар. формами. Так, «Причинна» починається рядками класичного пушкінського чотиристопного ямба, але їх можна розглядати і як народнопісенний цезурований вірш «Ре-вé-та-стóг-не // Дніпр-ши-рó-кий» (5 + 4). Ліри ний уривок «Та-кá-ї-ї-дó-ля... / О-бóже-мій-мú-лий», складений чотиристопним амфібрахієм, водночас має будову народного дванадцятискладника, т. з. колядкового вірша (6 + 6). Народнопісенна силабіка в творах Шевченка іноді не поєднується, а чергується з силабо-тонічними віршами як напр., у поемах «Тризна», «Наймичка». «Сотник», «Титарівна», «Відьма», «Москалева криниця», «Неофіти». Вільні переходи від однієї системи В. до іншої аж до появи в деяких творах ритмічних конструкцій (окремі місця поем «Невольник» і «Титарівна», поезії «У неділеньку у святую» та ін.), урізноманітнювання рим — від поширених у той час нормативів до найнесподіваніших різновидів неточної рими, ідеальна строфічна композиція («Садок вишневий коло хати», «Косар») та широко представлені коломийкові куплети, астрофічний вірш, строфоїди, майстерна звукова інструментовка й багата поетична інтонація, спроможна передати різнорідні емоції, — все це свідчить про високу культуру Шевченкового віршування, про те, що поет сміливо порушував канони, щоб створити естетично вищу якість. Це доводить, що Шевченко сприйняв існуючі системи В. не як непорушний закон, а як основу, на якій можна безмежно розвивати й удосконалювати поезію. Такі твори, як «Гайдамаки», «Сон» («У всякого своя доля»), «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Сліпий», «Юродивий», «Марія», «Варнак» та ліричні мініатюри з досконало виписаними жанровими картинками («Хустина», «Ой не п’ються пивамеди», «Ой крикнули сірії гуси», «Не вернувся із походу», «На великдень, на соломі», «Дівча любе, чорнобриве») піднесли до рівня найкращих класичних зразків народнопісенні ритми, значно розширили рамки звичного В. Творчість Шевченка розвивалася в умовах щільних контактів поета з рос. літературою. Тому його В. притаманні риси, спільні з В. видатних рос. поетів — В. Жуковського, О. Пушкіна, М. Лермонтова. Шевченко підніс укр. В. до рівня світової поетичної техніки. Він не заперечував віршових канонів, а засвоював їх і виробляв нові віршові форми. Так, на основі чотиристопного ямба О. Пушкіна Шевченко створив власний варіант чотиристопного ямба. Крім катрена, він майже не дав зразків класичної строфи, зате блискуче компонував свої строфоїди й астрофічні вірші. Для наступних поколінь укр. письменників творчість Шевченка стала справжньою школою майстерності. Найбільших успіхів Домоглися ті поети, які не просто формально наслідували поетичну техніку Шевченка, а йшли шляхом новаторських пошуків і збагатили поезію власними здобутками (І. Франко, Леся Українка, П. Тичина, М. Рильський, А. Малишко). Див. також Говірний вірш, 1211-складовий вірш, Наспівний вірш, Римування, Ритміка, Розміри народнопісенного походження, Силабо-тонічні розміри, Строфіка, 14-складовий вірш.

Літ.: Рильський М. Поетика Шевченка. К., 1961; Шабліовський Є. Народ і слово Шевченка. К., 1961; Богданович М. А. Краса і сила. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 1. К., 1964; Сидоренко Г. К. Ритміка Шевченка. К., 1967; Колесса Ф. М. Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка. В кн.: Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. К., 1970; Чамата Н. П. Ритміка Т. Г. Шевченка. К., 1974.

Г. К. Сидоренко.


ВІТАЛІ Іван Петрович (1794 — 17. VII 1855) — російський скульптор, представник класицизму, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1840). Працював у галузі монументально-декор. та портретної скульптури. Шевченко згадував В. у зв’язку з першим учителем скульптора І. Тимофеєвим у листі до А. Толстої 22.IV 1856.


«ВІТЕР З ГАЄМ РОЗМОВЛЯЄ»Човен») — вірш Шевченка, написаний 1841 в Петербурзі. На поч. 1842 поет надіслав вірш О. Корсунові, щоб надрукувати його в другій книжці альм. «Сніп». Альманах не вийшов. Автограф — в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Вперше твір опубліковано під назвою «Човен» за копією з архіву А. Костомарової в журн. «Вестник Европы» (1909, № 5), в тексті якої є шість рядків, відсутніх в автографі. У вірші звучить характерний для ранньої творчост і Шевченка мотив сирітства, самотності. Використання паралелізмів зближує твір з нар. піснею. Вірш поклали на музику Я. Степовий, Д. Кохановський, Я. Ярославенко, Ю. Рожавська та ін.

Літ.: Ващук, Ф. Творчо-редакційна робота Шевченка над поезією раннього періоду. В кн.: Збірник праць вісімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1971.


ВІТКОВСЬКИЙ (Witkowski) Веслав (н. 1927) — польський мовознавець-славіст. Автор низки досліджень про мову староукр. пам’яток, зокрема творів І. Галятовського й «Лексикона» П. Беринди, та про полонізми в мові І. Котляревського. В загальних оглядових працях «Українська мова» (Краків, 1968) та «Українська мова», що є розділом колективної монографії польс. мовою «Україна. Сучасне і минуле» (Краків, ]970), високо оцінив роль Шевченка в становленні й розвитку нової укр. літ. мови.


«ВІТРЕ БУЙНИЙ, ВІТРЕ БУЙНИИ!» — вірш Шевченка. Див. «Думка».


ВІТЦ (Witz) Ігнаци (1918 — 9.VII 1971) — польський художник і мистецтвознавець. Працював у галузі живопису і графіки. Автор статті «Тарас Шевченко — живописець», опубл. в журналі «Przyjaźń» («Дружба», 1961, № 12).


ВЛАДИМИР — місто, центр Владимирської губ. (тепер обласний центр РРФСР). Шевченко був тут 9.III 1858, коли повертався з заслання. 10.III поет записав у «Щоденнику»: «во Владимир приехал 9-го ночью на телеге... Во Владимире на почтовой станции встретил А. И. Бутакова, под командою которого плавал я два лета 1848 и 49 по Аральскому морю». За рад. часу одну з вулиць В. названо ім’ям Шевченка.


ВЛАДИМИРОВ (ім’я, по батькові й pp. н. і см. невід.) — актор нижегородського театру. З успіхом виступав на провінційній сцені, переважно в комічних ролях. Шевченко познайомився з В. у листопаді 1857 у Нижньому Новгороді, цінував його як людину й актора, не раз згадував у «Щоденнику». В статті «Бенефис г-жи Пиуновой, января 21 1858 года» писав про В., що «в нем видно и развитие и необыкновенное понимание искусства».


ВЛАДИМИРСЬКИЙ Григорій Давидович (1895 — березень 1939) — російський рад. літературознавець і перекладач. Автор критико-біографічного нарису «Т. Г. Шевченко» (Л., 1939), книжки «Т. Г. Шевченко-художник» (Л. — М., 1939; у співавт. з О. Савиновим) і статей у періодич. виданнях: «Шевченко в російських перекладах» (1936), «Т. Г. Шевченко в духовній цензурі», «Горький про Шевченка (в висловлюваннях, в листуванні й спогадах сучасників)» (обидві — 1938). Переклав поезії «Косар» та ін.


ВЛАДИСЛАВ IV Ваза (Władyslaw IV Waza; 1595 — 20.V 1648) — король Польщі [з 1632]. За В. IV на Україні 1637 і 1638 відбулися сел.-козацькі повстання, почалася визвольна війна укр. народу 1648 — 54. Шевченко згадав В. IV у трагедії «Никита Гайдай».


ВЛАДИСЛАВЛЄВ Володимир Андрійович (1807 — 56) — російський письменник, видавець, редактор альм. «Утренняя заря» (СПБ, 1839 — 43). Служив у жандармському корпусі. Шевченко зустрічався з В. у Петербурзі на літературних вечорах у О. Струговщикова. В повісті «Капитанша» Шевченко іронічно згадував його «Памятную книгу военных узаконений...» (СПБ, 1851), в якій були настанови штаб- і обер-офіцерам, як поводитися з рекрутами.


ВЛАДИЧ Леонід Володимирович (справж. прізв., ім’я та по батькові — Ройзенберг Іоан Вольф-Пінхасович; н. 17.XI 1913) — український рад. мистецтвознавець. Автор досліджень про мистецьку спадщину Шевченка: «Останні шевченківські автопортрети» (1941); «Тема возз’єднання України з Росією в мистецькій спадщині Т. Г. Шевченка» (1954); «Шевченко і російські художники» (1961); «„Живописна Україна“ Тараса Шевченка» (К., 1963); «До питання про художню освіту Шевченка в доакадемічний період» (1965); «Про малюнки „Байгущі“ і „Т. Г. Шевченко і байгуші“ та їх датування» (1966); «Шевченко і вітчизняна книжкова графіка 40-х років XIX століття» (1968); «Автопортрети Тараса Шевченка» (К., 1973). Праці, присвячені відтворенню образу Шевченка в рад. мистецтві: «Пам’ятник Т. Г. Шевченкові в Харкові» (Л., 1964), «„Шевченкіана“ Василя Касіяна» (1967).


ВЛАЙКОВ Тодор Генчов (літ. псевд. — Веселин; 25.II 1865 — 28. IV 1943) — болгарський письменник. У 1886 — 87 учився в Моск. ун-ті. Кращі твори рос. і укр. л-ри, за свідченням В., послужили йому школою ідейної й худож. майстерності, вплинули на вибір тематики. Особливе враження на нього справила революційно-демократична наснаженість поезії Шевченка, з якою він познайомився в перекладах Л. Каравелова. Під впливом укр. поета написав у дусі його «Катерини» поему, про що згадував у своїх мемуарах «Пережите» (болг. мовою. Твори, т. 3. Софія, 1942).


«ВНОЧІ» («Вип’єш чарку») — вірш, приписуваний Шевченкові. Автограф невідомий. Вперше надруковано в книжці «Поезії Тараса Шевченка» (т. 1. Львів, 1867) без дати й посилання на джерело. Дещо відмінний варіант вірша без назви наведено в «Історичному оповіданні» П. Куліша, де зазначено, що цей експромт Шевченко «написав у одному шинку на стіні вуголем». «В.» надруковано як Шевченків вірш у спогадах Ф. Лазаревського, За наявними матеріалами авторство Шевченка не можна ані спростувати, ані документально підтвердити.

Літ.: Лазаревський Ф. М. Із спогадів про Шевченка. В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958.


ВНУТРІШНЯ РИМА — співзвуччя останнього слова віршового рядка з якимось словом у цьому самому рядку. В. р. є важливим засобом ритміки, вона зміцнює звукову організацію поетичного мовлення, увиразнюючи окремі місця тексту: «Поклала мати коло хати // Маленьких діточок своїх» («Садок вишневий коло хати»); «Виносила збрую — шаблю золотую // І рушницю-гаківницю» («Хустина»). У поєднанні з кінцевими римами В. р. творить складне плетиво звукоповторів, підкреслюючи найважливіші слова. У Шевченка В. р. іноді виступає в початкових рядках поезій, напр., «Якби з ким сісти хліба з’їсти», «Зійшлись, побрались, поєднались».


ВНУЧКОВА Любов Іванівна (н. 27.IV 1921) — укр. рад. мистецтвознавець. Член КПРС з 1954. Статті: «До датування малюнків Шевченка, виконаних на Кос-Аралі», «„Живописна Україна“ Тараса Шевченка», «На малюнку — казахські діти» (всі — 1959), «Картини Броніслава Залеського» (1966), упоряд. книги «Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії» (в співавт. К., 1975), путівників по Держ. музею Т. Г. Шевченка в Києві. Брала участь у коментуванні «Мистецької спадщини» Шевченка (т. 1 — 4. К. 1961 — 64).


«ВО ІУДЕЇ ВО ДНІ ОНИ» — вірш Шевченка, написаний 24.Х 1859 в Петербурзі. Його задумано як вступ до поеми «Марія». Пізніше поет відмовився від цього варіанта вступу й зробив новий, а вірш записав як окремий твір у «Більшу книжку». Вперше його надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867) з пропуском дев’яти останніх рядків з цензурних міркувань. На основі євангельської легенди Шевченко створив гостру антимонархічну сатиру. Проте згадані тут Іудея й Сіон, ліктори та Ірод не є езопівськими образами царської Росії, Олександра II тощо. Поет методом сатиричних «аналогій», натяків (вирази «самодержавний государ», «сенат») наводить читача на думку про подібність між царем Іродом і царем Олександром. Вірогідно, що рядки про переслідування «малих дітей», які «не дадуть доцарювать» самодержцеві, натякають на репресії уряду проти студентського руху (казанська справа, справа московського студентського гуртка «Вертеп»). Тільки в останніх дев’яти рядках Шевченко переходить від сатиричних «аналогій» до безпосереднього картання рос. царату й лібералів.

Літ.: Прийма Ф. Я. Шевченко і студентський рух періоду революційної ситуації в Росії 1859 — 1861 років. В кн.: Збірник праць дев’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1961; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968; Ващук Ф. Поема Шевченка «Марія» в редакціях і варіантах. В кн.: Збірник праць сімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1970.


ВОВК (Волков) Федір Кіндратович (17.III 1847 — 29.VI 1918) — український бурж. етнограф, археолог і антрополог. Праці В. з антропології мають буржуазно-націоналістичне спрямування. У 70-х pp. стояв на демократичних позиціях. Брав участь у виданнях творів Шевченка («Кобзар», т. 1 — 2. Прага, 1876; «Кобзар». Женева, 1878). Основна шевченкознавча праця — стаття «Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя» (1879; за підписом С.о). В ній В. спробував висвітлити політичну біографію поета, простежити процес формування його світогляду, дати аналіз філософ., сусп.-політ., соціально-економіч., істор. і етичних поглядів Шевченка з демократич. позицій. Проте в статті В. висловлював і помилкові погляди на поета. Він не показав еволюції сусп.-політ. та естетич. поглядів Шевченка, органічного зв’язку його творчості з революц. демократією.

Тв.: Переднє слово. В кн.: Шевченко Т. Г. Кобзар. Женева, 1878; Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя. В кн.: Громада. Українська збірка, № 4. Женева, 1879.

Літ.: Комишанченко М. П. З історії українського шевченкознавства. К., 1972.


ВОВСОВА Зденка — див. Бергрова Зденка.


ВОВЧОК Марко (справж. прізв., ім’я та по батькові — Вілінська Марія Олександрівна, по чоловікові — Маркович; 22.XII 1833 — 10.VIII 1907) — українська й російська письменниця революц.-демократичного напряму. Вперше довідалася про Шевченка, про жорстоку розправу над ним від свого чоловіка О. Марковича, який був членом Кирило-Мефодіївського товариства і приятелював з поетом, від нього почула й вірші Шевченка. В. пройнялась великою симпатією до поета-революціонера. Коли Шевченко був у Нижньому Новгороді, до його рук потрапили «Народні оповідання» В. «Какое возвышенно прекрасное создание эта женщина», — записав він у «Щоденнику» 18.II 1858 і висловив намір подякувати їй за радість від прочитаної книжки. Між Шевченком і В. зав’язалося листування, що тривало до смерті поета (збереглося 2 листи В. і 1 — Шевченка). В липні 1858 з ініціативи Шевченка петерб. укр. громада зібрала в складчину 120 крб. і купила золотий браслет, який Шевченко надіслав В., додавши привітального листа й автограф своєї поезії «Сон» («На панщині пшеницю жала»).

Шевченко був одним із перших читачів-редакторів рукопису присвяченої йому повісті В. «Інститутка», клопотався про опублікування творів В. рос. мовою в журн. «Искра». Дбаючи про творче зростання В., поет наполягав, щоб вона приїхала до Петербурга. 24.I 1859 відбулося їхнє особисте знайомство. На спогад про цей день Шевченко написав вірш «Марку Вовчку», в якому висловив захоплення творчістю й особою письменниці. І. Тургенєв згадував, що Шевченко ставився до В. з щирою приязню й високо цінував її талант. Під час перебування в Петербурзі В. часто зустрічалася з Шевченком, брала участь у літературних вечорах, що відбувались у Карташевських і Толстих, відвідувала поета в Академії мистецтв. Шевченко дуже високо цінував В. як сміливого захисника уярмленого кріпосним ладом селянства, як незрівнянного знавця народного життя. За вміння розкривати мовними засобами глибокий трагізм людини Шевченко віддавав перевагу їй перед Ж. Санд. Дуже високої думки був Шевченко про мову укр. творів В. Коли І. Тургенєв запитав поета, кого б він радив читати, щоб якнайшвидше вивчити укр. мову, Шевченко відповів: «Марка Вовчка». Незадовго перед виїздом В. за кордон 1859 Шевченко подарував їй автопортрет і автограф поеми «Неофіти». В 1860 надіслав їй примірник «Кобзаря» з написом: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович — і рідний, і хрещений батько Тарас Шевченко». Творчість В. перебувала в тісному ідейно-естетичному зв’язку з творчістю Шевченка. Викривальний пафос критичного реалізму прози В. має ті самі життєві джерела й те саме спрямування, що й революц. пафос творів Шевченка. В. цитувала Шевченка, вкладала в уста героїв (напр., Павла Метелиці в повісті «Тепле гніздечко») крилаті вислови поета чи уривки з його творів, ставила їх епіграфами до своїх романів тощо. В 2-й пол. 80-х pp. і в 90-х pp., коли В. жила на Україні, вона підтримувала зв’язки з шанувальниками пам’яті Шевченка. Одному з них — Ф. Дейкунові-Мочаненку подарувала на поч. 90-х pp. Шевченків автограф поеми «Неофіти», а журналістові й статистикові Л. Личкову переслала 1900 для опублікування в «Киевской старине» копію невідомого тоді портрета Шевченка. В 1902 В. була в Києві й передала редакції цього журналу казку «Чортова пригода». В примітці до твору сказано, що Шевченко заповідав авторові взятися обробляти казки і що, виконуючи його заповіт, письменниця написала цю і ще кілька казок. Приязнь і глибоку шану до Шевченка пронесла В. через усе життя.

Літ.: Недзвідський А. В. Шевченко і Марко Вовчок. В кн.: Збірник праць першої і другої наукових шевченківських конференцій. К., 1954; Засенко О. Є. Марко Вовчок. К., 1964; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Крутікова Н. Є. Марко Вовчок і Шевченко. В кн.: Збірник праць дванадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1964; Різниченко Т. М. До питання про творчі зв’язки Шевченка, Добролюбова і Марка Вовчка. «Радянське літературознавство», 1964, № 2.

О. Є. Засенко.


«ВОЗДВИЖЕНСЬКИЙ МОНАСТИР У ПОЛТАВІ» (папір, сепія, акв., туш, 19,1 × 27,1) — малюнок Шевченка, виконаний у серпні 1845 в Полтаві. Ліворуч унизу чорнилом авторський напис: «воздвиженский монастирь в Полтаві». В л-рі твір відомий ще під назвою «Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві». Про цей монастир поет згадував у повісті «Близнецы». Малюнок зберігається в ДМШ. Іл с. 133.


«ВОЗНЕСЕНСЬКИЙ СОБОР У ПЕРЕЯСЛАВІ» (папір, акв., 17,5 × 26,9) — малюнок Шевченка з альбома 1845 року (5 арк.), виконаний у серпні — вересні під час перебування поета в Переяславі. Ліворуч унизу чорнилом рукою автора напис: «вознесенский собор в Переяслави (построенный гетманом Мазепою, 17 в.)». На звороті — начерк малюнка «Косар» (папір, сепія, туш, перо), виконаний між травнем і жовтнем 1845. Про Вознесенський собор Шевченко згадував у повісті «Близнецы». Іл. с. 133.


ВОЗНИЦИН Яків Йосипович — капітан волзького пароплава «Сусанін». Походив з поміщиків Тверської губ. Шевченко познайомився з В. 9.ІХ 1857 у Симбірську. В «Щоденнику» поет з іронією згадав розмову, в якій В. виявив себе противником скасування кріпацтва.


ВОЗНЯК Михайло Степанович (3.Х 1881 — 20.ХІ 1954) — український рад. літературознавець, акад. АН УРСР (з 1929). Член КПРС з 1951. Автор багатьох праць з історії давньої й нової укр. л-ри, мови і театру, міжслов’янських культурних взаємин. Шевченкові присвятив праці, в яких досліджував окремі питання біографії поета («Кирило-Мефодіївське братство». Львів, 1921; «Шевченко й княжна Рєпніна». Львів, 1925), значення Шевченка в розвитку сусп.політичного та культ.-освітнього життя на Зх. Україні («Шевченко і Галичина», 1911: та ін.).

Тв.: Шевченко і Галичина. «Україна» [К.]. 1930, кн. 40; Шевченків Алкід і його мати. X., 1930.


ВОЙНАРОВСЬКА (Wojnarowska) Зоф’я (27.VI 1881 — 29.VII 1967) — польська поетеса і перекладачка. В журн. «Światło» («Світло», 1920, № 4) надрукувала в своєму перекладі вірші Шевченка «Заповіт», «Полякам» і другу варіацію «Молитви». Переклади В. кілька разів передруковували в ПНР і в УРСР.


ВОЙНИЧ (Voynich) Етель-Ліліан (дівоче прізв. — Буль; 11.V 1864 — 28.VII 1960) — англійська письменниця. Брала участь у революційному русі, зокрема в Росії і на Україні. В 1887 — 89 жила в Росії. Була знайома з Ф. Енгельсом і Г. В. Плехановим.

В 1895 приїздила до Львова, де познайомилася з І. Франком та М. Павликом. Вивчала укр. мову й л-ру. В 90-х pp. почала перекладати укр. нар. пісні й твори Шевченка. В 1911 в Лондоні видала збірку своїх перекладів, до якої увійшли шість ліричних поезій Шевченка («Минають дні, минають ночі», «Заповіт», «Мені однаково, чи буду», «Минули літа молодії» — під назвою «Зима», «Косар» і вступ до поеми «Княжна» — «Зоре моя вечірняя») та «Пісня про купця Калашникова» М. Лермонтова. В книжці вміщено також її передмову та нарис життя й творчості укр. поета. В. характеризувала Шевченка як лірика світового значення, бунтаря-революціонера. Майстерно відтворила багатство змісту й своєрідність стилю Шевченка. Найкраще перекладено твори «Заповіт» і «Зоре моя вечірняя».

Переклади: Six lyrics from the Ruthenian of Taras Shevchenko also The song of the merchant Kalashnikov from the Russian of Mikhail Lermontov. Rendered into English verse with a biographical sketch. London, 1911.

Літ.: Устенко Г. О. Етель-Ліліан Войнич — біограф Т. Г. Шевченка і перекладач його творів на англійську мову. «Праці Одеського університету», 1962, т. 152. Серія філологічних наук, в. 14; Полєк В. Т. Етель-Ліліан Войнич і Україна. Бібліографічний покажчик. Львів, 1970.

Р. П. Зорівчак.


ВОЛГІНА Тетяна Іллівна (н. 3.VII 1911) — російська рад. поетеса. Живе на Україні. Перекладачка творів укр. письменників російською мовою і рос. поетів — українською. Твори Шевченка перекладає з 1947. Переклала лібретто однойменних опер за Шевченковими «Назаром Стодолею» і «Катериною». її переклади — «Наймичка», «Н. Маркевичу», «І досі сниться: під горою» та ін. ввійшли до рос. видань «Кобзаря», зокрема в серії «Библиотека всемирной литературы» (М., 1972).


ВОЛИНСЬКИЙ Петро Костянтинович (н. 13.II 1893) — український рад. літературознавець і педагог. Член КПРС з 1942. Праці з питань історії укр. л-ри 19 ст. й теорії л-ри, про творчість окремих укр. письменників. Автор підручників для серед. та вищої школи. Творчість Шевченка вивчає в різних аспектах. Дослідження на цю тему: «Т. Г. Шевченко і фольклор», «Шевченко — народний поет» (обидва — 1939), «Великий народний поет» (1951), «Літературно-естетичні погляди Шевченка періоду „Трьох літ“» (1955), «Естетичний ідеал Шевченка» (1956), «Шевченків вірш» (1961), «Шевченків чотирнадцятискладовий вірш» (1962) та ін. Роль поета в розвитку реалізму в укр. мистецтві слова висвітлив у книжках «Своєрідність розвитку літературних напрямів в українській літературі XIX ст.» (К., 1958), «Теоретична боротьба в українській літературі (перша половина XIX ст.)» (К., 1959). Про місце автора «Кобзаря» в становленні укр. романтизму йдеться в праці «Український романтизм у зв’язку з розвитком романтизму в слов’янських літературах» (1963).

Тв.: З творчого доробку. Вибрані статті. К., 1973.


ВОЛКОВА Ніна Павлівна (н. 28.I 1917) — українська рад. художниця. Створила картини на шевченківську тематику: «Т. Г. Шевченко серед казахів» (1954, у співавтор. з З. Волковинською, Канівський державний музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка»), «Панщина» (1961).


ВОЛКОВИНСЬКА Зінаїда Володимирівна (н. 24.X 1915) — українська рад. художниця. Працює в галузі станкового живопису та книжкової графіки. Авторка картини «Т. Г. Шевченко серед казахів» (1954, у співавтор. з Н. Волковою, Канів. держ. музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка»), оформлень та ілюстрацій до книжок Г. Бойка «Про дідуся Тараса» (К., 1964), В. Скомоповського «На Тарасовій горі» (К., 1963).


ВОЛКОНСЬКИЙ Сергій Григорович (19.XII 1788 — 10.XII 1865) — декабрист, генерал-майор, князь. З 1820 — член «Союзу благоденства», з 1821 — Південного товариства. 17.I 1826 В. заарештовано й засуджено до смертної кари, яку потім замінено 20-річною каторгою. В 1856 повернувся з Сибіру. Восени 1843 — в січні 1844 Шевченко жив у сім’ї його рідного брата — М. Рєпніна-Волконського і, ймовірно, чув розповіді про В., зокрема від В. Рєпніної. Про В. поетові міг розповідати й М. С. Щепкін, у викупі якого з кріпацтва В. брав активну участь. 25.III 1858 у Москві поет особисто познайомився з В., який «кротко, без малейшей желчи» розповів епізоди з свого заслання. Цей факт Шевченко занотував у «Щоденнику». 21.III 1858 дружина Є. Якушкіна подарувала поетові портрет С. Волконського.


ВОЛНЕНКО Анатолій Никонович (20.ХІ 1902 — 21.VIII 1965) — український рад. художник театру, засл. діяч мист. УРСР (з 1958). Виконав декорації до опер за мотивами творів Шевченка: «Катерина» М. Аркаса (1957) і «Назар Стодоля» К. Данькевича (1961), обидві — у Київ. театрі опери та балету ім. Т. Г. Шевченка.


ВОЛНУХІН Сергій Михайлович (20.XI 1859 — 11.VI 1921) — Російський рад. скульптор, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1910). Брав участь у конкурсі на проект пам’ятника Шевченкові для Києва (1913 — 14). Автор пам’ятника Шевченкові (1918) в Москві, встановленого за ленінським планом монументальної пропаганди (не зберігся). Іл. також табл. X.


ВОЛОДИМИР СВЯТОСЛАВИЧ (р. н. невід. — п. 15.VII 1015) — великий князь київський [бл. 978 — 1015]. Був канонізований церквою як святий за впровадження християнства на Русі. За В. С. Київ. Русь досягла найбільшої політ. могутності. У поемі «Царі» Шевченко художньо відтворив літописне оповідання «Повісті временних літ» про те, як В. С. силоміць узяв собі за дружину полоцьку князівну Рогніду, вбив її батька Рогволода, запалив місто. Постать князя поет змалював сатирично: «Так отакії-то святії // Оті царі».


ВОЛОШИН Іван Олексійович (н. 9.V 1908) — український рад. театрознавець. Член КПРС з 1942. Автор праць «Михайло Щепкін і Україна» та «Т. Шевченко і М. Щепкін» (обидві — К., 1963), в яких ідеться про дружні взаємини обох митців.


ВОЛХОВСЬКА Тетяна Густавівна (1763 — 1853) — українська поміщиця. Шевченко познайомився з В. у червні 1843 в її маєтку в с. Мойсівці, куди він приїхав разом з Є. Гребінкою. 12.I 1844 і 12.I 1846 поет був тут на іменинах В. і виконав акварельні малюнки під назвою «Бал у Волховських» (не розшукані). На засланні Шевченко тепло згадував В. у вірші «Г. З.», у листі до В. Рєпніної 12.I 1851.


ВОЛХОВСЬКИЙ Фелікс Вадимович (літ. псевд. — А. Чорний, А. Чепа, Ф. Полтавчук та ін.; 15.VIII 1846 — 16.VIII 1914) — російський письменник і перекладач, революц. народник. Поезії В., написані в тюрмі, включено до збірки «Из-за решётки» (Женева, 1877) та інших нелегальних видань. На деяких творах В., («Я можу витерпіть розлуку» тощо) позначився вплив поезії Шевченка. В. — автор пропагандистської брошури укр. мовою «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків» (Львів, 1876), у якій використано політ. вірші Шевченка, зокрема тоді ще не опубліковані. Поетичну спадщину Шевченка пропагував у 90-х pp. в еміграції як співвидавець, а потім редактор журн. «Свободная Россия» та «Летючих листків» «Фонду Вільної російської преси» в Лондоні. З поч. 1900-х pp. — есер.


ВОЛХОНСЬКИЙ Федір Миколайович — лікар, вихованець Київського ун-ту (закінчив 1857). Діставши призначення в м. Іркутськ, В. із своїм товаришем П. Малюгою заїхав у Нижній Новгород, де 18.II 1858 познайомився з Шевченком. Поет занотував у «Щоденнику» цей факт (прізвище записав неточно: Волконський).


ВОЛЬМАН (Wolman) Франк (5.V 1888 — 9.V 1969) — чеський славіст, академік Чехословацької АН (з 1929). Працював зав. кафедрою русистики й літературознавства ун-ту в м. Брно. На поч. 20 ст. виступав як письменник. Автор праць про слов. л-ри і фольклор. Творчості Шевченка присвятив статті «Душа України» в газ. «Lidové noviny» («Народна газета», 9.III 1939) і «Шафарик, Шевченко і слов’янство» в журн. «Slavia» (1961, № 4). В них В. подав загальну характеристику літ. спадщини укр. поета і його значення для слов. л-р. Принагідно розглядав творчість Шевченка і в своїй праці чес. мовою «Література слов’ян» (Прага, 1928) та в одному з розділів колективної монографії «Риси слов’янства» (Прага, 1948).


ВОЛЬСЬКИЙ Вітольд Мартин Казимир Фелікс (1817 — 85) — управитель маєтків поміщика Н. Парчевського. Належав до родини збіднілих служилих дворян, з якої вийшло кілька учасників польс. визвольного руху. Шевченко познайомився з В. у 1859 в с. Межирічі. В. доброзичливо ставився до Шевченка, допомагав йому вибрати ділянку землі, яку поет хотів купити поблизу с. Пекарів, щоб оселитися там постійно. Шевченко покладав надію на допомогу В., не раз згадував його в листах.


ВОЛЬТЕР (Voltaire; справж. прізвище та ім’я — Аруе Франсуа-Марі; 21.XI 1694 — 30.V 1778) — французький письменник і філософ-просвітитель, борець проти феодалізму й католицької церкви. Більшість його творів було перекладено і видано рос. мовою вже 1785 — 89. Шевченко був обізнаний з творчістю В. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» він в іронічному плані згадував книжку «Переписка Екатерины Великой с господином Вольтером» (ч. 1 — 2. М., 1803).


ВОРВУЛЄВ Микола Дмитрович (9.I 1917 — 29.VIII 1967) — український рад. співак (баритон), нар. артист СРСР (з 1956). У 1957 — 67 — соліст Київ. театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка. Виконував партію Тараса Шевченка в однойменній опері Г. Майбороди (1964). В ній В. психологічно тонко розкрив багатий духовний світ поета, відтворив складну гаму його почуттів. Цей образ — один з кращих у творчому доробку співака.


ВОРОБЙОВ Максим Никифорович (17.VIII 1787 — 11.IX 1855) — російський художник-пейзажист, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1814). Твори В. позначені романтичною піднесеністю образів, використанням різноманітних ефектів освітлення. Шевченко в повісті «Художник» згадував курс лінійної перспективи В., позитивно його оцінюючи.


ВОРОБКЕВИЧ Сидір (Ісидор) Іванович (літ. псевд. — Данило Млака та ін.; 5.V 1836 — 19.IX 1903) — український письменник і композитор. На епічних творах В. (поемі «Heчай», 1868, тощо) позначився вплив укр. дум і Шевченкових поем. В. високо цінував і любив лірику Шевченка, але не сприйняв революц. спрямованості його творів. Широко популяризував поезію Шевченка і як письменник, і як композитор. Не раз виступав з промовами на шевченківських концертах у Чернівцях, допомагав Й.-Г. Обрістові в його роботі над перекладами творів укр. поета нім. мовою. Хори В. на слова Шевченка — одні з перших спроб’ муз. інтерпретації віршів поета. В. створив хорові композиції «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?», «Та не дай, господи, нікому», «Три шляхи», «Огні горять», «Минають дні». Написав музику до віршів «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «І широкую долину» та ін. Портрет с. 134.


ВОРОВСЬКИЙ Вацлав Вацлавович (літ. і парт. псевдоніми — П. Орловський, Шварц, Жозефіна та ін.; 27.Х 1871 — 10.V 1923) — професіональний революціонер, рад. держ. і парт. діяч, дипломат, публіцист, літ. критик. Член Комуністичної партії з 1894. Знав, високо цінив і пропагував демократичну укр. культуру. В статті «Пам’яті Т. Г. Шевченка», надрукованій в одес. газ. «Наше слово» (26.II 1910), підкреслював велике значення творчості Шевченка не тільки для укр. народу, а й для трудящих усієї Росії.

Літ.: Смирнов П. Г. К истории роли марксистской критики начала XX в. в борьбе с общественным и литературным распадом. «Труды Благовещенского педагогического института», 1955, т. 6.


ВОРОНИЙ Микола Кіндратович (7.XII 1871 — 1942) — український поет, театрознавець, перекладач. Деякі його статті та твори мають націоналістичний характер. Один з представників укр. модернізму. В окремих його поезіях є реалістичні тенденції. Переклав укр. мовою «Інтернаціонал», «Марсельєзу» й «Варшав’янку». З буржуазно-ліберальних позицій написав кілька статей про життя і творчість Шевченка, про вшанування його пам’яті — «Шевченкові роковини в Катеринодарі» (1895), «Тарас Шевченко», «Як народ читає „Кобзаря“», «Найперший обов’язок» (всі три — 1911), «На могилі генія» (1914) та ін. У статті «Сільські пастирі й Шевченко» (1912) викривав негативне ставлення духівництва до поета. Пам’яті Шевченка присвятив вірші «На Тарасовій панахиді» (1911) та ін.


ВОРОНІВКА — село Звенигородського пов. Київської губ. (тепер Городищенського р-ну Черк. обл.). Вважають, що 1828 — 29, коли Шевченко був козачком у П. Енгельгардта і разом з паном їздив з Вільшани в навколишні села, він бував і в В. Згадка про це село є в поемі «Гайдамаки».


ВОРОНОВ Володимир Якович (2.VII 1909 — 10.VII 1971) — український рад. режисер театру й телебачення, засл. працівник культури УРСР (з 1969). Член КПРС з 1941. У виставі «Назар Стодоля» (1939, Харків. український драм. театр ім. Т. Г. Шевченка), був асистентом режисера Л. Дубовика, поставив кінооперу «Катерина» за однойменною поемою Шевченка та оперою М. Аркаса (1961), телевистави «Сотник» (1964), «Гайдамаки» (1965), «Садок вишневий коло хати» (1970, всі — за Шевченком, Харків. студія телебачення).


ВОРОНЦОВ Володимир Петрович — підпоручик 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. В 1850 — 52 служив у Новопетровському укріпленні. В той час між В. і Шевченком встановилися добрі взаємини. їх об’єднувало захоплення живописом і поезією. За спогадами О. Фролова, Шевченко намалював портрет В. (невідомий).


ВОРОНЬКО Платон Микитович (н. 1.XII 1913) — український рад. поет. Член КПРС з 1943. Шевченкові присвятив вірші «З будинку Шевченка», «Заповіт» (обидва — 1955), «Кобзар», «Я повертаюся у Київ», «У тиші білої ночі», «Червона китайка» (всі — 1961) та ін. Перебуваючи в партизанському з’єднанні С. А. Ковпака в роки Великої Вітчизн. війни, В. виступав з читанням полум’яних віршів Шевченка перед партизанами. Шевченкове поетичне слово надихало партизанів на боротьбу проти нім.-фашистських загарбників. Переклав українською мовою вірш тадж. поета М. Міршакара «Кобзарю України» (1962). Допомагав Д. Memoдієву в роботі над перекладами поезій Шевченка болг. мовою. Державна премія СРСР, 1951. Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1972.


ВРОНСЬКИЙ Вахтанг Іванович (справж. прізв. — Надірадзе ; н. 28.VIII 1905) — український рад. балетмейстер, нар. артист СРСР (з 1962). Член КПРС з 1940. Поставив балет «Лілея» К. Данькевича, створений за мотивами поезій Шевченка (1945 — Одес. театр опери та балету; 1946 — Львів. театр опери та балету ім. І. Франка; 1956 — Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка), й однойменний фільм-балет (співавтор В. Лапокниш, 1959, Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. П. Довженка). Іл. табл. XXVII.


ВРОНСЬКИЙ Макар Кіндратович (н. 14.IV 1910) — український рад. скульптор, нар. художник УРСР (з 1963). Член КПРС з 1955. Чільне місце в творчості В. посідає шевченківська тема. Станкові твори: «Т. Г. Шевченко» (у співавтор. з О. Олійником, мармур, 1950 — 51, Держ. музей укр. образотворчого мистецтва у Києві), «Т. Г. Шевченко і М. Г. Чернишевський» (гіпс. 1954, Держ. Алупкинський палац-музей), «Т. Г. Шевченко» (мармур, 1964), «Думи мої, думи...» (оргскло, 1964) та ін.; у співавтор. з О. Олійником створив пам’ятники Шевченкові для Палермо в Канаді (архітектор В. Гнєздилов, 1949 — 50), Переяслава-Хмельницького (1954), Донецька (арх. В. Шапаренко, 1954), с. Моринців Черк. обл. (арх. О. Заваров, 1956), с. Шевченкового Черк. обл. (арх. О. Заваров, 1957; всі — бр., граніт), Шполи (залізобетон, 1961), Корсуня-Шевченківського (у співавтор. з О. Скобликовим, оргскло, 1960). Державна премія СРСР, 1951. Іл. т. 2, табл. VIII.


ВСЕРОСІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЙНА ДЕМОКРАТІЯ І T. Г. ШЕВЧЕНКО. Для духовного й політичного зростання Шевченка величезне значення мали видатні діячі всеросійської революц. демократії — В. Бєлінський, О. Герцен, М. Чернишевський, а також журнал «Современник» 50 — 60-х pp. Передова російська культура відбивала соціальні і нац. прагнення народів, гноблених царизмом; вона підносила прапор спільної боротьби проти спільного ворога. Саме тому Шевченко тягнувся до рос. революц.-демократич. табору, шукаючи тут відповіді на болючі питання сучасності, дійової підтримки в боротьбі за соціальне й нац. визволення трудящих. В. І. Ленін, вказуючи на істор. важливість засад революц. демократії, зазначав, що цей «рух відрізняється від простого „бунту“ якраз тим, що він іде під прапором певних радикальних політичних ідей» (Повне зібрання творів, т. 19, с. 164). Діяльність революц. демократів 50 — 60-х pp. 19 ст. була спрямована на те, щоб «підняти селянство на соціалістичну революцію проти основ сучасного суспільства» (Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 1, с. 253 — 254). В рос. революц. демократах Шевченко знайшов однодумців і соратників у непримиренній боротьбі проти самодержавно-кріпосницького ладу. Під впливом В. Бєлінського, а можливо і О. Герцена вже в 40-х pp. 19 ст. формувалися ідейно-естетичні погляди молодого Шевченка, глибшими ставали революційні переконання.

В середині 40-х pp. поет виступив полум’яним революційним демократом, оригінальним поетом-мислителем, який боровся проти соціального і національного гноблення («Кавказ», «Сон», «Холодний Яр», «Заповіт» та ін.). Будучи основоположником революц.-демократичного напряму в суспільно-політ. думці на Україні, виразником інтересів покріпаченого селянства, Шевченко обстоював ідею селянської революції як єдино надійного способу повалення царизму й ліквідації кріпосництва і послідовно проводив її в своїй літ.-громадській діяльності. Ще на засланні поет читав «Современник», з великою повагою ставився до М. Чернишевського та його соратників. У ньому Шевченко бачив мужнього революціонера-мислителя, послідовного й глибокого політика, досвідченого організатора нелегальної протиурядової боротьби. На засланні революц.-демократичні переконання Шевченка зміцніли, він зблизився з деякими засланцями — рос. і польс. революц. діячами. Повернувшись до Петербурга (1858), виступив соратником М. Чернишевського як сформований селянський революціонер, непохитний борець проти царизму й кріпосництва. Дружба і співробітництво укр. поета з діячами всеросійської революц. демократії — з М. Чернишевським, М. Добролюбовим, М. Михайловим, братами Курочкіними та ін. наприкінці 50-х pp. були закономірним продовженням його попередньої революц. діяльності; завдяки цьому поглиблювалося його революц. розуміння сучасної йому дійсності, істор. минулого й перспектив майбутнього, визначилося місце поета в революц. русі 1859 — 61. Провідні ідейно-естетичні положення, що їх висунув у своїй літ.-громадській діяльності поет у серед. 40-х pp., були «словом новим» — конкретним закликом до селянської революції. Вони набули актуального звучання в період назрівання революц. ситуації в Росії 1859 — 61. Це було слово, безпосередньо звернене до народних мас. В ці роки Шевченко досяг значної громадян. прозорливості, могутньої худож. сили. Широта ідейно-політичного світогляду ще більше утвердила поета як трибуна селянської революції. Дружба укр. поета-революціонера з рос. революц. демократами мала значний вплив на ідейний розвиток усього демократич. табору, зокрема й на самого М. Чернишевського, який радився з Шевченком, уважно прислухався до його думки. Зближення поета з гуртком Чернишевського належить до періоду назрівання революц. ситуації в Росії. Розшарування соціальних сил ставало все глибшим: з одного боку, — самодержавство, кріпосники й ліберали, що становили антидемократичний табір, з другого, — очолюваний М. Чернишевським табір всеросійської революц. демократії. Одним з визначних представників цього табору був Шевченко. Зв’язки поета з петерб. революц. центром, із лондонським центром (на чолі з О. Герценом), із суспільно-політичним рухом на Україні (А. Красовський, Є. Моссаковський, П. Завадський, М. Муравський, С. Римаренко), з передовими діячами Грузії, Вірменії, з польс. нац.-визвольним рухом і його підпільним центром (З. Сераковський. Я. Станевич, Й. Огризко, Е. Желіговський), із студентським рухом у Петербурзі, Москві, а також на Україні та з організаторами недільних шкіл — усе це вияв багатогранної революц.-демократич. діяльності поета. Шевченко, за висловом М. Огарьова, — один з найвидатніших діячів «потаємної літератури»; його поезії, що поширювались у численних списках, надихали й зміцнювали революц. підпілля. Революц. демократи йшли попереду мас, прагнули пробудити їхню суспільно-політ. свідомість, піднести їхній світогляд до рівня революц.демократич. ідей. Саме таку функцію виконували твори Шевченка, написані після повернення поета з заслання («Неофіти», «Юродивий», «Я не нездужаю, нівроку», «Марія», «Подражаніє Ієзекіїлю», «Осії глава XIV», «Колись то ще, во время оно», «Саул», «Хоча лежачого й не б’ють», «І тут і всюди — скрізь погано», «О люди] люди небораки!» «І день іде, і ніч іде» та ін.). Великий інтерес виявляв Шевченко до журн. «Современник». Ще на засланні, а також у Нижньому Новгороді поет читав цей журнал. Для Шевченка, як і для Чернишевського, характерним є визнання провідної ролі народних мас в історії, глибока віра в їхні творчі можливості. Всією своєю творчістю обидва вони пропагували революц. насильство як «необхідний і законний прийом революції» (Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 38, с. 71). Художнє слово в Шевченка і російських революц. демократів — це засіб пробудження громадянської свідсн мості, це — засіб агітації і пропаганди революц. ідей у масах, заклик творити революцію. Л-ра переростає тут у зброю революції, в її важливу надихаючу й організуючу силу (дивись також Революційно-визвольний рух і Т. Г. Шевченко, Суспільно-політичні погляди Т. Г. Шевченка, Історичні погляди Т. Г. Шевченка, Світогляд Т. Г. Шевченка, Філософські погляди Т. Г. Шевченка).

Літ.: Ленін В. І. Про Україну, ч. 1 — 2. К., 1969; Шабліовський Є. С. Шевченко і російська революційна демократія. К., 1935; Бельчиков Н. Ф. Тарас Шевченко. М., 1939; Гудзій М. К. Шевченко і революційно-демократична думка. «Жовтень», 1951, №2; Недзвідський А. В. Нові матеріали про зв’язки Шевченка з російськими революційними демократами. В кн.: Збірник праць третьої наукової шевченківської конференції. К., 1955; Дьяков В. А. Революционные связи Т. Г. Шевченко. В кн.: Революционная ситуация в России в 1859 — 1861 гг. М., 1965; Кирилюк Є. П. Шевченко й Чернишевський. «Праці Київського державного університету», 1954, т. 1. Гуманітарні науки; Ястребов Ф. Революционные демократы на Украине. К., 1960; Прийма Ф. Я. Шевченко и русское освободительное движение 1840 — 1860 гг. В кн.: Тарас Шевченко. М., 1962; Жур П. Петербургское подполье. «Огонек», 1964, № 11; Смирнов О. Ф. Т. Г. Шевченко і революційні демократи 60-х років. В кн.: Всенародна шана. К., 1967; Шагінян М. Тарас Шевченко. К., 1970; Шаблиовский Е. С. Содружество в борьбе против царизма и крепостничества. В кн.: Проблемы истории общественного движения и историографии. М., 1971; Большаков Л. Літа невольничі. К., 1971; Capбей В. Ленінська концепція революційної ситуації в Росії кінця 50-х — початку 60-х років XIX ст. в шевченкознавчих дослідженнях. В кн.: Збірник праць дев’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1972.

Є. С. Шабліовський.


ВСЕСВІТНЯ РАДА МИРУ ПРО ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Президія Всесвітньої Ради Миру на пропозицію нац. к-тів захисту миру на засіданні 23 — 24.ХІ 1960 в Бухаресті ухвалила відзначити 1961 сторіччя з дня смерті Т. Г. Шевченка. Особливо широко відзначали шевченківські дні в соціалістичних країнах. Вшанування пам’яті укр. поета в деяких капіталістич. країнах, зокрема в США, відбувалося в обстановці гострої ідейної боротьби між силами миру й прогресу, з одного боку, і силами війни й реакції, — з другого. Прогресивні сили цих країн використали пам’ятну дату для пропаганди революц. творчості Шевченка. На адресу Всесоюзного шевченківського к-ту секретаріат Всесвітньої Paди Миру надіслав привітання. Його було прочитано на урочистому засіданні в Москві 10.III 1961. Президія Всесвітньої Ради Миру рекомендувала національним к-там широко відзначити стоп’ятдесятиріччя з дня народження Т. Г. Шевченка. Вона закликала весь багатомільйонний рух прихильників миру взяти участь у вшануванні пам’яті укр. поета. В країнах соціалізму проведено урочисті збори громадськості, організовано доповіді, лекції, вечори й концерти, присвячені Шевченкові. Вийшли нові ювілейні збірки перекладів творів поета й дослідження про його життя і творчість. 16 — 17.VI 1964 в столиці Німецької Демократичної Республіки — Берліні відбувся шевченківський симпозіум, у роботі якого брали участь учені НДР, СРСР, Польщі й Чехословаччини. Передова громадськість у багатьох капіталістич. країнах (США, Канаді, Англії, Франції, Греції, Італії, Австрії, Японії, Туреччині, Лівані, Ірані, Австралії, Аргентіні, Мексіці, Уругваї та ін.) відзначала ювілей під гаслом боротьби проти імперіалізму й колоніалізму, під гаслом захисту миру, демократії й соціалізму. Тут проводили урочисті збори, літературні вечори, створювали виставки, публікували в пресі матеріали про Шевченка й нові переклади його творів. Всесвітня Рада Миру подавала велику допомогу і брала активну участь у заходах, спрямованих на добру й плідну роботу Міжнародного форуму діячів культури в Києві. На урочистому засіданні в Москві 9.III 1964 прочитано вітальну телеграму від Всесвітньої Ради Миру, яку підписав президент-виконавець Дж. Бернал. За допомогу та участь Всесвітньої Ради Миру й особисто Дж. Бернала у вшануванні пам’яті Шевченка в зв’язку з 100-річчям з дня смерті поета і 150-річчям з дня його народження Респ. ювілейний шевченківський к-т передав для вручення Всесвітній Раді Миру й професорові Дж. Берналу шевченківські ювілейні медалі.

Г. А Бенькевич.


ВУВЕРМАН (Wouwerman) Філіпс (хрещений 24.V 1619 — похований 23.V 1668) — голландський художник, автор жанрових картин. Твори В. були широко відомі за часів Шевченка. В повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» письменник жартівливо порівнює приїзд слуги Трохима з сценою з картини Вувермана.


ВУЛЬПІУС (Vulpius) Хрістіан-Август (30.I 1762 — 25.VII 1827) — німецький письменник. Автор творів на історич. теми. В Росії набув популярності його роман «Бобелина, героиня Греции нашего времени». Шевченко, можливо, читав цей твір у рос. перекладі (ч. 1 — 2. М., 1823), бо 19.XI 1857 згадав ім’я героїні в «Щоденнику». Про головного героя роману В. «Рінальдо Рінальдіні» є згадка в повісті «Варнак».


ВУРГУН Самед (справж. прізвище — Векілов; 12 V 1906 — 27.V 1956) — азербайджанський рад. письменник, громад. діяч, акад. АН Аз. РСР (з 1945), нар. поет Аз. РСР (з 1956), засл. діяч мистецтв Азербайджану (з 1945). Член КПРС з 1940. Шевченкові присвятив статтю «Серця, сповнені любові» (1938). Переклав азерб. мовою поему Шевченка «Мар’яна-черниця» (1939). У 1942 написав вірш «Українським партизанам», в якому провідною є думка, що поезія Шевченка надихала бійців на героїчні подвиги. Автор статті «Наше братерство» (1953) — про азерб.укр. літ. зв’язки. Держ. премія СРСР, 1941, 1942.

Тв.: Українським партизанам. В кн.: Вінок великому Кобзареві. К., 1961; Серця, сповнені любові. В кн.: Світова велич Шевченка. т. 2. К., 1964.


ВУЦКІ (Wutzky) Анна-Шарлотта (14.ХІ 1890 — 18.IV 1952) — німецька письменниця і перекладачка. Останні роки жила в Федеративній Республіці Німеччини. Писала романи й повісті. Перекладала укр. народні пісні й поезії укр. письменників. Високо цінувала творчість Шевченка. Їй належить кілька статей про укр. поета в газетах «Berliner Tagblatt» («Берлінський щоденний листок», 19.III 1921) та «Deutsche Zeitung» («Німецька газета», 24.X 1925) і переклади багатьох його творів (частина залишилась ненадрукованою). Опубліковані переклади — «Думка» («Нащо мені чорні брови») та ін. — свідчать про добре відчуття поезії Шевченка. Шевченківські матеріали друкувала в нім. періодичних виданнях 20-х pp. Наголошувала на соціальному, антикріпосницькому спрямуванні творчості Шевченка, на нерозривному зв’язку поета з життям народу. Статті мають загалом науково-популярний характер.


ВШАНУВАННЯ Й УВІЧНЕННЯ ПАМ’ЯТІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — вияв великої народної любові та поваги до геніального поета й художника, данина вдячності й високого визнання його життєвого та творчого подвигу. Виявляється в широкому відзначенні його ювілеїв, спорудженні пам’ятників Т. Г. Шевченкові, заснуванні музеїв Т. Г. Шевченка, шевченківських найменуваннях, масовому виданні творів поета українською мовою й мовами народів СРСР та зарубіжних країн, у присвяченні йому творів літератури, музики, образотворчого мистецтва та ін. Заходи по В. й у. п. Ш. в дореволюційній Росії якнайтісніше пов’язані з соціальним і нац.-визвольним рухом нар. мас. Царизм постійно перешкоджав вшануванню поета-революціонера, і трудящі, борючись проти соціального й нац. гніту, домагалися права гідно вшановувати великого співця. Рух за якнайширше В. й у. п. Ш. почався відразу ж після смерті поета. Він розгортався в епоху тяжкої пореформеної дійсності, посилення реакції, коли царський уряд намагався витравити з пам’яті народу навіть саме ім’я Шевченка. Проте широкі нар. маси, передові кола громадськості використовували кожну нагоду, щоб віддати поетові належну шану.

Як повідомляв журн. «Основа» (1861, № 6), у Петербурзі в день похорону Шевченка друзі та шанувальники поета склали програму перших заходів щодо увічнення його пам’яті (перевезення тіла Шевченка на Україну, спорудження йому пам’ятника, заснування нар. школи імені поета, запровадження шевченківських стипендій в ун-ті й Академії мистецтв, видання творів поета і його біографії тощо). До редакції «Основи» почали надходити пропозиції про увічнення пам’яті Шевченка в Петербурзі, Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі.

В 1861 відбулися перші громад. вшанування пам’яті поета. 19.III 1861 в Харкові прогресивна студентська молодь організувала вечір, на якому читали вірші Шевченка та ін. укр. поетів, виконували муз. твори. 14.IV 1861 в Петерб. ун-ті відбувся літ. вечір, на якому виступив М. Костомаров, свої твори читали М. Некрасов, А. Майков, Я. Полонський. 27.IV прогрес. інтелігенція Петербурга, вшановуючи пам’ять поета, організувала великий концерт. Ці вечори поклали Початок щорічному традиційному громад. вшануванню пам’яті поета. Згідно з заповітом Шевченка, тіло поета перевезено на Україну. 10 (22).V 1861 відбувся похорон поета в Каневі на Чернечій горі (див. Хвороба, смерть і похорон Т. Г. Шевченка). Могила поета стала місцем багатолюдних нар. зібрань. У липні 1861 канівські поміщики писали київ. ген.губернаторові І. Васильчикову, що до могили Шевченка, як до святині, сходиться багато відвідувачів, гол. чин. селян, що тут поширюються чутки про сподівану волю, говорять, що треба захоплювати поміщицьку землю, тощо. За це учасників нар. вшанувань пам’яті Шевченка розганяли й карали. Проте царизм був безсилий перешкодити зростанню слави поета, заборонити народові вшановувати його пам’ять. Уже перші роковини з дня смерті Шевченка відзначено урочистими вечорами, що їх влаштовували студенти Київ. і Харків. ун-тів, та літ. поминками в Шаховому клубі в Петербурзі за участю багатьох друзів і шанувальників поета — українців, росіян і поляків. У Галичині, яка перебувала тоді в складі Австрії, 1862 також відбулися вшанування пам’яті поета. У Львові проведено шевченківські вечори, 5.V 1864 там уперше після смерті Шевченка поставлено його п’єсу «Назар Стодоля». В 1868 для шевченківського вечора, що відбувся у Львові, М. В. Лисенко написав свій перший твір на слова поета — музику до «Заповіту». В наступні роки у зв’язку з посиленням урядових утисків, пов’язаних з Валуєвським циркуляром 1863 та Емським актом 1876, заходи щодо вшанування пам’яті укр. поета доводилося проводити, долаючи великі труднощі. 22.II 1877 в моск. Малому театрі поставлено п’єсу Шевченка «Назар Стодоля», що йшла під назвою «Вночі проти різдва». Ініціатором вистави була рос. актриса Г. Федотова. Вистава мала великий успіх, і на вимогу шанувальників поета її повторили. Ці спектаклі були своєрідним виявом протесту проти антинародної політики царизму. 25.II 1878 у Петербурзі в клубі художників передова мистецька громадськість столиці влаштувала урочисте вшанування пам’яті Шевченка. Значного розмаху набуло в 70-х pp. вшанування пам’яті поета в Галичині. Щороку відбувалися шевченківські вечори у Львові, Станіславі, Тернополі, Дрогобичі та в ін. містах і селах. У Львові 1873 засновано літ. Т.во ім. Шевченка, реорганізоване 1892 в Наукове товариство імені Шевченка. Активно сприяли популяризації творчості Шевченка й поширенню його революц. ідей статті І. Франка, В. Стефаника, О. Маковея, М. Павлика, що друкувалися в галицькій пресі. Бурж.-націоналістичні кола, влаштовуючи вечори пам’яті Шевченка, намагалися трактувати поета як свого ідейного спільника, перешкоджали поширенню серед нар. мас його революц. та атеїстичної поезії (див. Буржуазно-націоналістичні фальсифікації творчості Т. Г. Шевченка). Передова студентська молодь, прогресивна укр. та російська інтелігенція, зокрема та її частина, яка змушена була емігрувати за кордон, починаючи з 60-х pp., відзначала шевченківські роко вини у Відні, Цюріху, Кракові та інших містах, і це сприяло популяризації спадщини Шевченка в багатьох країнах Європи. Навесні 1881 про гресивна громадськість Росії готувалася широко відзначити двадцятиріччя з дня смерті поета. Оскільки в країні наростало нове революц. піднесення, це викликало особливе занепокоєння уряду. Поліція вживала заходів, щоб не допустити в дні роковин смерті поета революц. виступів, політ. демонстрацій та поширення прокламацій. Заборонили навіть урочисті панахиди, призначені на 2.III 1881 в Києві та на 5.III 1881 в Петербурзі. У 1882 в пресі було порушено питання про занедбаний стан могили Шевченка, про необхідність реставрувати її. Почали збирати пожертви на впорядкування могили. Активну участь у цій справі взяли В. Гнилосиров, В. Г. Шевченко, В. Тарновський (молодший), М. В. Комаров, В. Рєпніна та багато ін. Протягом 1883 — 84 могилу Шевченка впорядковано. Але влада заборонила проводити будь-які заходи щодо вшанування пам’яті поета на його оновленій могилі. Пізніше в хаті сторожа могили І. Ядловського було обладнано світлицю, в ній висів портрет поета, на столі лежав «Кобзар». Відвідувачі читали тут вірші Шевченка й записували свої враження до спец. книг, заведених з 1897. Могилу відвідували тисячі селян, робітників, студентів, учителів і солдатів, тут бували й зарубіжні шанувальники — болгари, поляки, німці, греки, японці. Приїздили сюди й видатні діячі української та російської культури: Леся Українка, М. Коцюбинський. В. Стефаник, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, М. Кропивницький, М. Заньковецька, М. Горький, I. Бунін, М. Лесков, І. Рєпін, І. Труш, Ф. Красицький, О. Кобилянська, Г. Мачтет, Шолом-Алейхем, М. В. Лисенко, М. Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий, М. Златовратський, Д. Яворницький та багато ін. Учасниками й активними організаторами громад. вшанувань пам’яті Шевченка були Леся Українка, М. Коцюбинський, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, П. Грабовський, І. Франко, В. Стефаник, М. Черемшина, М. Мыкешин, А. Кримський, П. Митецький, М. Стороженко, В. Семевський, М. Сумцов та ін. письменники, вчені й діячі культури. Вони присвятили Шевченкові багато художніх творів і досліджень. Ім’я і образ поета увічнили в своїх творах М. Чернишевський, І. Тургенєв, О. Герцен, М. Добролюбов, М. Некрасов, A. Майков, Я. Полонський, Л. Толстой, А. Чехов, М. Горький, В. Короленко та ін. На шевченківських вечорах і концертах виконували музичні твори, що їх написали на тексти Шевченка українські і російські композитори М. В. Лисенко, П. Ніщинський, B. Заремба, М. Аркас, К. Стеценко, Я. Степовий, М. Мусоргський, П. Чайковський, C. Рахманінов, О. Сєров. Діяльну участь в організації й проведенні шевченківських концертів у Львові, Коломиї, Тернополі та ін. містах Зх. України брали композитори Д. Січинський, О. Нижанківський, С. Людкевич. Видатні укр. актори М. Заньковецька, М. К. Садовський, М. Кропивницький, Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Садовська-Барілотті, І. Мар’яненко, Г. Борисоглібська постійно брали активну участь у шевченківських вшануваннях. Для популяризації творчості Шевченка як на його батьківщині, так і за її межами під час гастролей багато зробили актори-співаки С. Крушельницька, О. Мишуга, Ф. Шаляпін, Л. Собінов, А. Нежданова та ін. Видатні художники К. Трутовський, М. Микешин, Л. Жемчужников, І. Крамськой, І. Рєпін, Ф. Красицький, С. Васильківський, В. Мате, О. Сластіон, К. Устиянович, Й. Курилас, І. Труш та ін. і скульптори Ф. Каменський, П. Забіла, Т. Баронч, Ф. Балавенський, В. Беклемішев, Р. Бах, М. Гаврилко та ін. виконали багато портретів поета й ілюстрацій до його творів. Їхні роботи репродукували в періодич. л-рі й випускали листівками для продажу, щоб зібрати кошти на увічнення пам’яті Шевченка. Ряд важливих заходів щодо вшанування пам’яті Шевченка й видання його творів організувало Товариство імені Т. Г. Шевченка для допомоги нужденним уродженцям Південної Росії, що вчаться у вищих навчальних закладах С.-Петербурга.

Наприкінці 19 ст. було споруджено й перші пам’ятники Шевченкові. В 1881 встановлено бюст поета у Форті Олександрів» кому — кол. Новопетровському укріпленні.

В кін. 80-х pp. у с. Тюдові на Сокільській скелі над Черемошем каменярі-гуцули створили монумент у вигляді білої колони, на якій вибито слова Шевченка: «Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде! Розкуються незабаром заковані люди — настане суд...». У 1903 родина Лизогубів поставила пам’ятник-бюст поета в Седневі на Чернігівщині. Скульптор В. Беклемішев 1899 на замовлення X. Алчевської створив мармуровий бюст Шевченка, який встановлено в Харкові в садибі Алчевських. Цей бюст називали нелегальним пам’ятником Шевченкові.

На початку 20 ст. у зв’язку з новим революц. піднесенням у Росії все ширше розгорталися заходи по вшануванню пам’яті поета. Шевченківські літ. вечори, збори й концерти проходили не лише у великих містах і селах центр. губерній, вони відбувалися й у Челябінську, Томську, Катеринодарі, Баку, Ставрополі, Бєльцях, Тобольську, Коканді й Тифлісі, в Наримському краї й на Далекому Сході, а також у Харбіні (Китай). Майже скрізь учасники цих вшанувань висловлювали гнівний протест проти утисків з боку царизму. На поч. 20 ст. почали вшановувати пам’ять Шевченка укр. переселенці в США, Канаді й Бразілії.

Передова громадськість України й Росії не раз порушувала питання про спорудження пам’ятника поетові. Революційні події в Росії 1905 сприяли тому, що 31.VIII 1905 м-во внутр. справ дозволило почати в межах імперії збір коштів на спорудження в Києві пам’ятника Шевченкові. Кошти надходили з міст і сіл України, Кавказу, Далекого Сходу й Сибіру та ін. місцевостей Росії. Наук. т-во ім. Шевченка у Львові збирало кошти в Галичині. Надходили пожертви з Кореї, з Канади. 4.IV та 26.XII 1909 організовано шевченківські вечори в Парижі збір від яких передано на спорудження пам’ятника. Під час революції 1905 — 07 у Росії урочисті збори, вистави й концерти, присвячені Шевченкові, відбулися в багатьох містах і селах країни. В ці роки ім’я поета присвоєно окремим вулицям, площам, школам тощо. Консервативні кола, реакц. духівництво й чорносотенці вперто протидіяли заходам щодо вшанування пам’яті Шевченка й підготовці до спорудження пам’ятника поетові в Києві. Проте на пам’ятник було зібрано понад 170 тис. крб. Одночасно розгорнулася підготовка до відзначення 1911 п’ятдесятиріччя з дня смерті Т. Г. Шевченка. Царський уряд і місцеві органи влади встановлювали різні обмеження й заборони в проведенні шевченківських свят. Усе ж ці дні широко відзначали не лише на Україні, а й по всій Росії. В укр. і рос. прогресивній пресі опубліковано багато матеріалі» про Шевченка, видано його твори, а також альбоми й листівки з малюнками та портретами поета. В Києві трупа М. Садовського поставила п’єсу «Назар Стодоля». У Київ. міському художньо-пром. музеї організовано виставку оригіналів малярських творів і автографів Шевченка. Ювілей поета урочисто відзначено в Харкові, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Кам’янці-Подільському, Житомирі, Черкасах, Умані та ін. містах і селах України. У травні 1911 шанувальники Шевченка поклали вінки на його могилу. 26.II 1911 в петерб. Академії мистецтв відбувся урочистий траурний ранок, у кімнаті-майстерні, де жив і помер Шевченко, встановлено його бюст і меморіальну дошку, влаштовано виставку ескізів та офортів митця. 27.II урочисте засідання, присвячене пам’яті Шевченка, відбулося в Петерб. Академії наук. У Москві ювілей поета відзначили урочистим засіданням в ун-ті. В Moск.» консерваторії 18.III поставлені п’єсу «Назар Стодоля», дано великий концерт. 26.II в залі Літ.-худож. гуртка відбулось два засідання. Вечір на честь Шевченка пройшов і в польс. т-ві «Dom Polski». В Моск. училищі живопису, скульптури та зодчества організовані шевченківську виставку. 25.III великий шевченківський вечір відбувся в Томську. Ювілей урочисто відзначено й в Архангельську, Баку, Іркутську, Казані, Мінську, Оренбурзі, Тифлісі, Ташкенті, Ризі, Варшаві й Ростові-на-Дону, на Сахаліні та ін. Вшановували пам’ять Шевченка й на Зх. Україні. Реакційні кола Галичини, духівництво перешкоджали відзначенню ювілею поета, але марно. У Львові проведено урочисте засідання Наук. т-ва ім. Шевченка. В багатьох містах і селах відбулися урочисті збори, демонстрації, концерти й вечори та дитячі свята в школах. Випущено ювілейні шевченківські медальйон і медаль. Нa зібрані серед населення кошти 1911 споруджено пам’ятники в Лисиничах на Львівщині й у Вовчинці (тепер Ів.-Фр. обл.); своєрідні пам’ятники — т. з. Шевченкові могили — насипали селяни багатьох сіл Зх. України. Шевченківський ювілей відзначено й у Відні, Празі, Мюнхені, Нью-Йорку тощо. В заходах щодо вшанування пам’яті укр. поета за кордоном брали активну участь діячі РСДРП, які перебували в еміграції. 30.III 1911 в Парижі на урочистому шевченківському вечорі від рос. соціал-демократії виступив з доповіддю А. В. Луначарський.

Підготовка до відзначення сторіччя з дня народження Т. Г. Шевченка проводилася майже по всій тер. Росії. Вона проходила в період посилення боротьби трудящих під проводом більшовицької партії проти царизму. В ці роки особливо загострилася боротьба за Шевченка між прогресивною громадськістю та реакц. силами. Під тиском прогрес. кіл окремі офіційні установи змушені були погодитися на відзначення ювілею поета в Києві, Петербурзі, Москві, Каневі, Оренбурзі тощо. Прогресивна преса публікувала багато матеріалів про підготовку до цієї дати. Бурж.-ліберальні кола, хоч і вшановували пам’ять Шевченка, але замовчували ті його поезії, що були сповнені революц. гніву та заклику до боротьби. Укр. бурж. націоналісти намагалися використати вшанування пам’яті поета в своїх цілях, перетворити ювілей на прославляння поета як свого однодумця, національного «пророка», проповідника класового миру між укр. трудящими й визискувачами. Шалену кампанію проти відзначення шевченківської дати проводили монархічні чорносотенські орг-ції. Царський уряд, боячись революц. виступів, заборонив відзначати ювілей. Питання про урядову заборону вшанування пам’яті Шевченка набуло важливого політ. характеру. Протягом кількох днів його обговорювали в Держ. дуічі. В лютому 1914 Київ. комітет РСДРП випустив прокламацію, в якій закликав трудящих у день пам’яті поета приєднатися до заг. протесту проти утисків з боку царизму, стати до лав борців за соціалістич. лад. Більшовицька газета «Путь правды» опублікувала статті «Кріпосники і Шевченко» (18.II 1914) та «Пам’яті Т. Г. Шевченка» (25.II 1914), в яких підкреслювалося, що царський уряд з ініціативи найреакційніших сил, чорносотенців почав ганебну справу заборони вшанування пам’яті поета. В. І. Ленін у проекті однієї з промов для більшовицького депутата в Держ. думі Г. І. Петровського «До питання про національну політику» розкрив політ. наслідки указу про заборону відзначати 100-річчя з дня народження поета і показав, що це сприяло піднесенню масового суспільно-політ. руху в Росії: «Заборона вшанування Шевченка була таким чудовим, прекрасним, на рідкість щасливим і вдалим заходом з точки зору агітації проти уряду, що кращої агітації і уявити собі не можна. Я думаю, всі наші найкращі соціал-демократичні агітатори проти уряду ніколи не досягли б за такий короткий час таких запаморочливих успіхів, яких досяг у протиурядовому розумінні цей захід» (Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 25, с. 64). На знак протесту проти заборони вшанування пам’яті Шевченка по всій країні прокотилася хвиля політ. демонстрацій і страйків робітників. Поліція жорстоко придушувала ці виступи. В Канів, на могилу Шевченка, послано поліцейські загони розганяти відвідувачів. Проте, незважаючи на жорстокі урядові репресії, в Києві, Петербурзі, Москві, Харкові, Одесі, Полтаві, Чернігові, Херсоні, Катеринославі, Черкасах, Сімферополі, Севастополі, Таганрозі, Феодосії, Катеринодарі, Тифлісі, Воронежі, Самарі, Ризі, Вільні, Варшаві, Дерпті, Тобольську, Іркутську, Владивостоці та в ін. містах і селах відбулися ювілейні урочисті збори, вечори, виставки, концерти тощо. Столітні роковини Шевченка відзначали в Галичині, на Буковині й Закарпатті. На багатолюдних урочистих зборах у селах і містах з промовами виступали І. Франко, М. Возняк, В. Стефаник, Марко Черемшина, Л. Мартович, О. Маковей, В. Гнатюк, С. Людкевич, І. Труш та ін. З нагоди ювілею відкрито на кошти громадськості нові пам’ятники Шевченкові, встановлено пам’ятні дошки, насипано могили, посаджено дерева. І на цей раз місцева влада, клерикальні кола, стривожені всенародним вшануванням пам’яті поета-революціонера, вживали заходів щодо заборони вшанування, виступали в пресі проти відзначення роковин Шевченка, забороняли навч. закладам брати участь у ювілейних торжествах тощо. У Кракові відбулося урочисте засідання «Слов’янського товариства» та кілька ювілейних шевченківських вечорів. В одному з таких вечорів у «Клубі службовців» 9.III 1914 брали участь В. І. Ленін та Н. К. Крупська. 100-річчя з дня народження Шевченка відзначено й у Парижі, Женеві, Цюріху, Софії, Відні, Бремені, Нью-Йорку, Вінніпегу тощо. Ювілей Шевченка був не лише великою політ. подією в житті й боротьбі трудящих всієї Росії, він продемонстрував перед світом велич укр. поета-борця. Після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції В. І. Ленін, Комуністична партія, надаючи великого значення революц. і культурним традиціям минулого у творенні нового, рад. суспільства, нової, пролетарської культури, дбали про популяризацію передової дожовтн. л-ри, зокрема творів укр. поета-революціонера та про гідне вшанування його пам’яті. Серед перших заходів рад. уряду по увічненню пам’яті великих діячів минулого була постанова Раднаркому РСФРР 30.VII 1918 за підписом В. І. Леніна про встановлення монументів діячам соціалізму й революції, письменникам та ін. видатним людям. Серед перших пам’ятників, збудованих за цією постановою, був і пам’ятник Шевченкові в Москві (відкритий 3.XI 1918). Другий пам’ятник Шевченкові відкрито в Петрограді 29.ХІ 1918. На відкритті пам’ятників укр. поетові виступили в Москві — О. П. Коллонтай, у Петрограді — А. В. Луначарський. На Україні встановлено пам’ятники поетові в Ромнах — 1918 (за ініціативою й на кошти трудящих Роменщини), в Києві і Харкові — обидва 1919. Відкриття пам’ятників супроводилося мітингами, широко висвітлювалося в пресі. В Москві 1918 засновано інтернаціональний клуб ім. Шевченка, який популяризував творчість укр. поета. 27.II 1919 Раднарком України ухвалив постанову про святкування роковин Шевченка по всій Україні. Шевченківські дні з великим піднесенням відзначалися в містах і селах масовими мітингами, урочистими вечорами, виставами, концертами.

В ці роки на Україні масовими тиражами видавали твори поета й різноманітну л-ру про нього. Твори Шевченка поширювалися в перекладах, виходили в Петрографі, в Катеринодарі, в Сибіру. Його поезії включали до фронтових збірників і революц. пісенників. У березні 1919 Бібіковський бульвар у Києві перейменовано на бульвар Тараса Шевченка. Перший рад. театр, створений у Києві 15. III 1919, названо ім’ям поета. На фронтах громадян. війни воювали й червоні полки імені Шевченка. Вороги Рад. влади всіляко перешкоджали популяризації серед трудящих імені поета: денікінці нищили його портрети, зруйнували перший пам’ятник йому в Києві, споруджений Рад. владою. 27.II 1920 Раднарком України ухвалив другу постанову про відзначення роковин з дня смерті поета. В газетах було надруковано відозви РНК, Наркомату освіти, молодіжного відділу ЦК КП(б)У з закликами широко відзначати пам’ять Шевченка.

У Харкові відбулася велика маніфестація трудящих та мітинг, на якому виступили члени уряду. В усіх театрах міста пройшли урочисті вечори, лекції й концерти. В Києві 11.III 1920 відкрито другий пам’ятник поетові. На честь цієї події проведено парад частин Червоної Армії, відбулася демонстрація трудящих. Закладено й монументальний пам’ятник Шевченкові. Цього дня відбулися великий шевченківський вечір в оперному театрі, урочисте засідання Укр. АН. У містах і селах України проходили шевченківські свята, мітинги, вечори, вистави, лекції тощо. Іменем Шевченка названо площі, вулиці, клуби, дит. будинки й школи. 26.II 1921 у зв’язку з 60-річчям з дня смерті поета президія ВУЦВК ухвалила 11.III 1921 провести по всій Україні урочисті засідання та мітинги. Цією ж постановою Наркомосові УСРР доручено почати підготовку до видання повного зібрання творів Шевченка та його біографії, організувати спорудження пам’ятників поетові в губернських і повітових містах і в великих селах, а також відкрити в Харкові літ.-політ. будинок ім. Шевченка. На заклик ЦК КП(б)У 13.III 1921 проведено всеукр. недільник залізничників, присвячений пам’яті Шевченка. В ці дні відбулися урочисті вечори в Москві, в Грузії тощо. З нагоди 110-річчя з дня народження Шевченка ЦК КП(б)У 25.II 1924 звернувся до всіх губкомів КП(б)У з пропозицією організувати в шевченківські дні урочисті вечори й доповіді на з-дах і фабриках, у школах, частинах Червоної Армії, приурочити до цих днів відкриття культ.-освітніх установ тощо. З 1924 стало традицією в шевченківські дні по всій країні урочисто вшановувати пам’ять поета. Рад. уряд узяв на держ. облік і забезпечив збереження й охорону всіх пам’яток і визначних місць, пов’язаних з іменем Шевченка. 1.VII 1923 на могилі поета в Каневі було відкрито перший пам’ятник. 20.VIII 1925 територію могили за постановою Уряду Рад. України оголошено державним заповідником (див. Канівський державний музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка»). 22.III 1925 на будинку в Києві на Хрещатицькому провулку (тепер провулок Шевченка), де жив поет, встановлено меморіальну дошку, а 10.XI 1928 в ньому урочисто відкрито перший літературно-меморіальний музей Шевченка.

12.X 1925 Раднарком Казахстану ухвалив постанову про оголошення недоторканим саду ім. Шевченка у Форті Олександрівському — колишньому Новопетровському укріпленні, де поет був на засланні, про організацію охорони цього саду та відкриття в ньому музею Шевченка. Пам’ятники Шевченкові відкрито в Ашхабаді (1925) й Полтаві (1926); в багатьох містах і селах, де бував поет, встановлено меморіальні дошки. У 1927 споруджено перший в с. Моринцях пам’ятник поетові. Для зосередження та наукового вивчення творчої спадщини Шевченка в Харкові 1926 створено науково-дослідний Інститут Тараса Шевченка. В 1933 при ньому відкрито Галерею картин Т. Г. Шевченка. Село Кирилівку, де поет провів дитячі роки, 1929 перейменовано на с. Шевченкове. Тут на садибі батьків поета та в центрі села в 20 — 30-і pp. відкрито пам’ятники Шевченкові. Ім’ям Шевченка називали колгоспи й радгоспи, шахти й з-ди, наукові й культ.-освітні заклади. В 1926 Наркомос України оголосив конкурс на виготовлення нового пам’ятника для могили поета в Каневі. В музеях, бібліотеках і наук. закладах систематично влаштовувалися виставки присвячені життю і творчості Т. Г. Шевченка. З року в рік збільшувалася кількість відвідувачів могили поета. Тут побувало багато діячів науки і культури з братніх республік Рад. Союзу. В 1926 Одеська кінофабрика випустила на екрани художній кінофільм «Тарас Шевченко» (режисер П. Чардинін), що демонструвався не тільки в СРСР, а й за його межами, зокрема в США й Канаді. 10.III 1930 відбулися урочисті закладини пам’ятника Шевченкові в Харкові, на яких з промовами виступили Г. І. Петровський і М. О. Скрипник.

У Казахстані 1932 відкрито музей Т. Г. Шевченка у Форті Олександрівському (див. Літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка у Форті Шевченка).

Надаючи великого значення творчості поета в ідеологічному вихованні трудящих, відділ культури і пропаганди ленінізму ЦК КП(б)У 1934 опублікував «Тези до 120-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка», в яких підкреслено істор. роль Шевченка в революційно-демократичному русі та значення його творчості. Роковини з дня народження поета широко відзначено в містах і селах України. 24.III 1935 відкрито пам’ятник Т. Г. Шевченкові в Харкові. З кожним роком у Рад. Союзі все ширше розгорталися заходи по В. й у. п. Ш. На укр. землях, які перебували під гнітом панської Польщі, боярської Румунії й бурж. Чехословаччини, вшановувати пам’ять поета заборонялося. Проте в шевченківські дні трудящі організовували масові демонстрації, урочисті збори, мітинги й вечори, на яких співали революц. пісень, виголошували промови та висловлювали свою волю до возз’єднання з Рад. Україною. В багатьох містах і селах Зх. України на кошти трудящих встановлено скульптурні погруддя поета. Учасників вшанувань пам’яті Шевченка піддавали жорстоким репресіям, реакціонери не раз руйнували пам’ятники поетові. Комуністична преса широко популяризувала революц. твори, Шевченка, вміщувала матеріали про нього, що їх підготували передові письменники та публіцисти: О. Гаврилюк, С. Тудор, Я. Галан, П. Козланюк та ін. їхні статті викривали фальсифікаторів Шевченка, сприяли поширенню революц. ідей поета серед трудового народу. В 20 — 30-х pp. святкування роковин Шевченка влаштовували й прогресивні орг-ції в багатьох зарубіж. країнах (Австрії, Бельгії, Болгарії, Канаді тощо). У 1936 — 38 ім’я укр. поета лунало на фронтах нац.-революційної війни в Іспанії. У складі інтернац. бригад боролася проти фашистів і рота імені Тараса Шевченка. У 1939 в Рад. Союзі широко відзначали стодвадцятип’ятиріччя з дня народження Т. Г. Шевченка. До ювілею вийшли з друку численні нові видання творів поета та перекладів їх мовами народів союзних республік. Багато нових праць присвятили поетові рад. вчені, митці, театри здійснили постановки за творами Шевченка, ставили п’єси про життя поета. Початок святкування ювілею ознаменовано відкриттям пам’ятника Т. Г. Шевченкові в Києві 6.III 1939. Ім’я Шевченка надано ін-там, театрам, музеям, школам, колгоспам, підприємствам, вулицям, клубам і кінотеатрам. У місцях перебування поета оновлено меморіальні дошки. Місто Форт Олександрівський перейменовано на Форт Шевченка. У вузах встановлено стипендії імені Шевченка. Виготовлено ювілейну пам’ятну медаль (див. Медалі Шевченківські), випущено ювілейні поштові марки (див. Філателія). Вдень ювілею в Києві й Москві та в столицях братніх республік відбулися урочисті шевченківські вечори, наук. сесії та конференції. Відкрився Літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка в селі Шевченковому. 4 — 6.V в Києві та 8.V в Каневі на могилі поета відбувся VI пленум правління Спілки рад. письменників СРСР, присвячений 125-річчю з дня народження Шевченка, в якому взяли участь письменники та вчені з усіх республік СРСР. 18.VI в Каневі на могилі Шевченка відкрито новий монументальний пам’ятник поетові та музей. У Львові, Дрогобичі, Ковелі, Коломиї, Луцьку, Тернополі та багатьох ін. містах і селах Зх. України ювілей відзначався в умовах гострої революц. ситуації і боротьби за Шевченка прогресивної громадськості проти бурж.-націоналістичних кіл. Вшановувала пам’ять поета і передова громадськість за кордоном (у Франції, Швеції, Болгарії). Святкування 125-річчя з дня народження Шевченка сприяло широкій популяризації творчості укр. поета в усьому світі. 8.IV 1941 в Києві відкрито для відвідувачів Центр. держ. музей Шевченка.

З перших днів Великої Вітчизн. війни 1941 — 45 всі цінності шевченківських музеїв евакуйовано до Новосибірська. Рад. народ у своїй боротьбі проти ворога взяв на озброєння полум’яну поезію Шевченка (див. Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу 194145 і Т. Г. Шевченко). 30.I 1944 рад. воїни визволили від гітлерівців територію могили Шевченка в Каневі. В березні 1944 широко відзначено 130-річчя з дня народження поета. В Київ. театрі опери і балету ім. Шевченка 11.III відбулися урочисті збори, які відкрив П. Тичина, з доповіддю про Шевченка виступив М. Рильський. Шевченківські урочисті вечори та збори проходили в багатьох театрах, ін-тах і школах. 21.V представники партійних, рад. і громад. орг-цій та письменники, артисти й художники їздили в Канів на могилу Шевченка, там відбулося урочисте покладення вінків і мітинг. На відзначення сторіччя з часу перебування Шевченка в Києві 13 — 14.VI 1946 в Літературно-меморіальному будинку-музеї Т. Г. Шевченка проведено наук. сесію. 9.III 1947 на території садиби цього музею встановлено погруддя поета. В 1948 трудящі Казахстану широко відзначили сторіччя перебування Шевченка на Косаралі. На ознаменування 135-річчя з дня народження Шевченка відкрито Державний музей Т. Г. Шевченка в Києві. До 90-х роковин з дня смерті поета укр. рад. народ передав у дар українцям, які живуть у Канаді, пам’ятник Шевченкові, який урочисто відкрито в Палермо (див. Пам’ятник Т. Г. Шевченкові в Палермо). З цієї нагоди там відбувся великий фестиваль укр. нар. мистецтва. 24.VII 1952 поблизу пам’ятника відкрито Літературний музей Т. Г. Шевченка в м. Палермо (Канада), експонати для якого надіслали Укр. т-во культурного зв’язку з закордоном та ДМШ.

З 1952 Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР проводить шевченківські наукові конференції. В 1956 урочисто відкрито новий пам’ятник поетові в с. Моринцях, a 28.IV 1957 — у с. Шевченковому. 7.VII 1959 відкрито пам’ятник поетові в м. Орську. В 1964 на п-ві Мангишлак, де поет був на засланні, його ім’я присвоєно місту Актау (див. Шевченко). Сторіччя з дня смерті Т. Г. Шевченка (1961) та стоп’ятдесятиріччя з дня народження Т. Г. Шевченка (1964) відзначили не лише братні народи СРСР, а й усе прогресивне людство світу. 21.II 1959 ЦК КП України і Рада Міністрів УРСР створили урядовий респ. комітет по підготовці й проведенню ювілеїв з представників парт., держ. і громад. діячів та діячів культури, науки, п-ри і мистецтва. Головою комітету призначено М. Бажана. 20.I 1961 Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову про широке відзначення в СРСР 100-річчя з дня смерті Шевченка. Затверджено склад Всесоюзного ювілейного к-ту на чолі з М. Грибачовим. Шевченківські ювілейні к-ти й комісії створено в усіх братніх союзних і автономних республіках та областях, великих містах, творчих спілках, наук. установах і навч. закладах. 23 — 24. XI 1960 Президія Всесвітньої Ради Миру ухвалила рекомендувати всім народам земної кулі відзначити 10.III 1961 100-річчя з дня смерті Шевченка. Підготовлено й випущено в світ нові видання творів поета, худож. та наук. л-ру про нього. Різноманітні ювілейні заходи проводилися в містах і селах усього Рад. Союзу. Наук. громадськість відзначила ювілей сесіями, конференціями й урочистими зборами. В Києві проведено вечір дружби братніх літератур. 10.III 1961 в Ленінграді в будинку Академії мистецтв відбувся урочисто-траурний ранок.

21.V 1961 в Каневі на могилі Шевченка відбувся багатолюдний мітинг, присвячений пам’яті поета, на якому виступив з промовою Голова Ради Міністрів УРСР В. В. Щербицький. У багатьох містах Рад. Союзу влаштовано ювілейні шевченківські виставки, відбулися нові вистави, показано нові кінофільми про Шевченка, проведено теле- й радіопередачі тощо. 20.V 1961 за рішенням ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР встановлено щорічні респ. премії ім. Шевченка (з 23. IV 1969 — Державні премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, мистецтва і архітектури).

Вшанування пам’яті Шевченка в країнах соціалістич. співдружності переросло у свята дружби з рад. народом. Прогрес. громадськість в Англії, Канаді, США, в країнах Лат. Америки, Швеції, Австрії, Японії та в ін. капіталістич. країнах активно популяризувала творчість укр. поета, влаштовувала ювілейні урочисті збори й мітинги та проводила ін. заходи. 27.IX 1962 за постановою Ради Міністрів СРСР створено Всесоюзний ювілейний комітет по відзначенню стоп’ятдесятирічного ювілею з дня народження Шевченка. Головою комітету призначено М. Тихонова. Всесвітня Раlа Миру рекомендувала наw. комітетам широко відзначити цю дату. 11.XII 1962 12-а сесія Генеральної конференції Організації Об’єднаних Націй у питаннях освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) ухвалила включити до програми ЮНЕСКО на 1964 святкування 150-річчя з дня народження Шевченка (див. Всесвітня Рада Миру про вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка та ЮНЕСКО про вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка).

9.III 1964 відбулися великі урочисті ювілейні вечори в Києві, Москві, столицях союзних республік, у містах, селах, станицях і аулах. Письменники всіх братніх республік узяли участь в Об’єднаному пленумі правлінь Спілки письменників СРСР та Спілки письменників України, який відбувся в Києві 27 — 28.V 1964. Величним виявом вшанування пам’яті укр. поета громадськістю всього світу став Міжнародний форум діячів культури в Києві. В дні святкування 150-річчя з дня народження Шевченка 31.V закладено Канівську ГЕС. 10.VI 1964 відкрито новий пам’ятник Т. Г. Шевченкові в Москві. Цього ж року відкрито меморіальну майстерню-музей Т. Г. Шевченка в Академії мистецтв у Ленінграді. Створено численні народні музеї, кабінети й кімнати. Ім’я поета надано багатьом будинкам культури, вулицям, школам, кінотеатрам тощо. На відзначення ювілею виготовлено пам’ятну медаль тощо. В проведенні ювілейних заходів за межами СРСР активну участь узяли Всесвітня Рада Миру та ЮНЕСКО, а також Українське т-во дружби й культурного зв’язку з закордоном. 16 — 17.VI 1964 в столиці НДР Берліні пройшов шевченківський симпозіум за участю вчених НДР, Польщі, Чехословаччини й СРСР. У Чехословаччині іменем Шевченка названо одну з вулиць у Пряшеві, в Празі встановлено меморіальну дошку на будинку колишньої друкарні, де 1876 видано «Кобзар» Шевченка. Ювілей укр. поета урочисто відзначила передова громадськість і в багатьох капіталістич. країнах. 150-річчя з дня народження Шевченка відзначали й трудова українська еміграція та прогресивні кола США.

Різноманітні ювілейні заходи проведено в Нью-Йорку, Вашінгтоні, Детройті, Клівленді, Чікаго, Філадельфії, Бостоні, Лос-Анджелесі та в ін. містах. 28.VI 1964 в столиці США Вашінгтоні відкрито пам’ятник Шевченкові. Ювілей укр. поета відзначено в Канаді, Великобританії, Греції, Італії, Австрії, Японії, Туреччині, Лівані, Ірані, Австралії, Аргентіні, Мексіці, Уругваї та в ін. країнах. Він проходив під гаслами боротьби проти імперіалізму, на захист миру, демократії й соціалізму. Марними були намагання укр. бурж.-націоналістичних угруповань за рубежем використати ювілейні дати для антирадянської пропаганди.

Другий пам’ятник Шевченкові в США встановлено 6.ІХ 1970 в Арров-парку поблизу Нью-Йорка (скульптор — В. Бородай, архітектор — А. Ігнащенко).

В Рад. Союзі твори Шевченка видаються величезними тиражами (див. Видання літературних творів Т. Г. Шевченка, Видання мистецьких творів Т. Г. Шевченка). Над перекладами літ. спадщини поета мовами народів братніх республік працюють видатні письменники. Образ поета яскраво змальовано в поезії, прозі й драматургії (див. Шевченко Т. Г. у художній літературі). Події Шевченкового життя, ідеї й образи його творів покладено в основу багатьох картин, скульптур та ілюстрацій рад. митців. На тексти поета рад. композитори написали опери й балети, симфонії й хори, вокальні й інструментальні твори. На сценах рад. театрів постійно йдуть шевченківські вистави. Нар. співці й кобзарі складають про нього пісні і думи. Вчені Рад. країни присвятили Шевченкові багато праць.

Слава й популярність українського поета зростають з кожним роком. Див. також статті про окремі л-ри народів СРСР і Шевченка; Кіномистецтво про Т. Г. Шевченка, Пам’ятні шевченківські місця, Шевченко Т. Г. у музиці, Шевченко Т. Г. у народній словесній та музичній творчості, Шевченко Т. Г. у народно-декоративному мистецтві, Шевченко Т. Г. в образотворчому мистецтві, Шевченко Т. Г. у театральному мистецтві та ін. Іл.табл. X, XI.

Літ.: Ленін В. І. Про Україну, ч. 1 — 2. К., 1969; Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 25. До питання про національну політику; т. 55. [Лист Н. К. Крупської і В. І. Леніла М. О. Ульяновій 16 лютого 1914 p.]; Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни. 1919 — 1920. Збірник документів і матеріалів. К., 1957; За ленінським планом. Монументальна пропаганда на Україні в перші рокиРадянської влади. 1918 — 1922. Документи, матеріали, спогади. К., 1969; Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах. К., 1950; Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814 — 1963. К., 1963; Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. К., 1966; Кирилюк Є. П., Шабліовський Є. С., Шубравський В. Є. Т. Г. Шевченко. Біографія. К., 1964; Новиченко Л. М. Шевченко і сучасність. К., 1964; Пригодій М. І. Взаємодія радянських літератур. К., 1966; Всенародна шана. К., 1967; Кирилюк Є. Шевченко і наш час. К., 1968; З досліджень про Т. Г. Шевченка. К., 1968; Дубина М. Шевченко і Західна Україна. К., 1969; Державний музей Т. Г. Шевченка. Путівник. К., 1971.

В. О. Судак.


В’ЮНИЩЕ — село Переяславського повіту Полтавської губернії (тепер село знесено в зв’язку зі спорудженням Канівського водосховища). Шевченко був у цьому селі в серпні 1845; жив поет тут у С. Самойлова і в грудні. У В. він написав поетичні твори «І мертвим, і живим...», «Холодний Яр», «Псалми Давидові», «Маленькій Мар’яні», «Минають дні, минають ночі», «Три літа». Тут Шевченко виконав сепією малюнок «У В’юнищі». На ньому ліворуч унизу чорнилом авторський напис: «У В’юнищі» Малюнок входить до альбома 1845 року.

Літ.: К рисункам Шевченко. «Киевская старина». 1890. № 2.


ВЯЗЕМСЬКИЙ Петро Андрійович (23.VII 1792 — 22.XI 1878) — російський поет і критик. Приятель О. Пушкіна і В. Жуковського, Шевченко зустрічався з ним 1839 у В. Жуковського і згадав про це в «Щоденнику» 10.VII 1857.


В’ЯЗОВСЬКИЙ Григорій Андрійович (н.2.II 1919) — український рад. літературознавець. Член КПРС з 1948. Автор статей «Композиція поеми Т. Г. Шевченка „Гайдамаки“» (1957), «Великий народний кобзар Тарас Шевченко» (1962), «Живий Кобзар» (1964) та ін. Один з авторів біографії «Тарас Григорович Шевченко» (К., 1960), перевиданої 1963.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.