[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1976. — Т. 1. — С. 290-314.]

Попередня     Головна     Наступна





Київ — Ком


КИЇВСЬКА РЕСПУБЛІКАНСЬКА ХУДОЖНЯ СЕРЕДНЯ ШКОЛА ІМЕНІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — навчальний заклад у Києві. Засн. 1937. У 1939 школі присвоєно ім’я Шевченка. Має відділи: живописно-графічний, скульптурний та архітектурний.


КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ОРДЕНА ЛЕНІНА АКАДЕМІЧНИЙ, УКРАЇНСЬКИЙ ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА засн. 1920 у Вінниці. До нього ввійшли актори Нового Львів. театру та Першого театру Української Радянської Республіки ім. Т. Г. Шевченка (Київ). У 1923 театр переведено до Харкова, 1926 — до Києва. Серед вистав перших років — інсценізації Шевченкових творів «Єретик» («Іван Гус»), «Великий льох», «Лілея», «Сон» (всі — в інсценізації й постановці Г. Юри), «Заповіт» (постановка А. Бучми) — всі 1920, художник М. Драк. Кілька разів театр звертався до постановки «Гайдамаків» (1921, інсценізація і постановка Г. Юри; 1924, постановник Г. Юра, режисери В. Васильєв, Є. Коханенко, С. Семдор; 1925, постановка О. Ватулі, всі — художник М. Драк). Однією з кращих вистав франківців була драма Шевченка «Назар Стодоля» (1942, режисер А. Бучма, художник М. Драк, музика П. Ніщинського та Н. Прусліна; 1951, режисери A. Бучма і Л. Дубовик, художник А. Петрицький, музика П. Ніщинського та Л. Ревуцького). Значне місце в репертуарі театру посідали твори про Шевченка: «Поетова доля» С. Голованівського (1939, режисер А. Бучма, художник М. Уманський, композитор К. Данькевич), «Петербурзька осінь» О. Ільченка (1954, режисер Б. Балабан, художник Б. Немечек, композитор В. Рождественський), «Пророк» І. Кочерги (1961, режисер Г. Юра, художники Є. Коваленко і B. Кривошеїна, композитор В. Рождественський) та драма «Марина» М. Зарудного за Шевченком (1964, режисер В. Скляренко, художник Л. Писаренко, композитор П. Майборода).

Під час Великої Вітчизн. війни 1941 — 45 фронтова бригада франківців, очолювана А. Бучмою, здійснила постановку театралізованого концерту «І вражою злою кров’ю волю окропіте». В 1971 за виставу «Пам’ять серця» драматургові О. Корнійчуку, режисерові Д. Алексідзе та виконавцям провідних ролей Ю. Ткаченко, Є. Пономаренку, П. Куманченко, М. Задніпровському і В. Дальському присуджено Держ. премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Іл. т. 2, табл. XVII.

Літ.: Київський державний ордена Леніна академічний український драматичний театр імені Івана Франка. К., 1970; Мистецтво франківців. К., 1970.

Л. І. Барабан.


КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ОРДЕНА ЛЕНІНА І ОРДЕНА ТРУДОВОГО ЧЕРВОНОГО ПРАПОРА АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ОПЕРИ ТА БАЛЕТУ УРСР ІМЕНІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Створений 1926 на базі Рос. оперного театру ім. К. Лібкнехта, організованого 1919 з постійної рос. оперної антрепризи, яка існувала з 1867. З 1926 — Київ. держ. академічна опера, з 1934 — Держ. академічний театр опери та балету УРСР. В 1939 у зв’язку з відзначенням 125-річчя з дня народження Шевченка театрові присвоєно ім’я поета.

В 1916 на сцені театру поставлено оперу Г. Козаченка «Пан сотник» за поемою Шевченка «Сотник» (режисер О. Улуханов, диригент О. Кошиць). Робота над втіленням опер і балетів, створених за мотивами життя й творчості поета, особливо розгорнулася після 1926: опери «Катерина» М. Аркаса за однойменною поемою Шевченка (1927, постановка М. К. Садовського та П. Саксаганського, диригент О. Орлов; 1957, режисер В. Скляренко, диригент Я. Карасик, художник А. Волненко), «Шевченко» («Поетова доля») В. Йориша (1940, режисер М. Смолич, диригент В. Йориш, художник A. Петрицький), «Наймичка» М. Вериківського (1943, Іркутськ, спільно з Харківським театром опери та балету, режисер В. Манзій, диригент B. Тольба, художник О. Хвостенко-Хвостов; 1944, цією виставою відкрито перший після визволення Києва сезон), «Назар Стодоля» К. Данькевича (1961, режисер В. Скляренко, диригент Г. Дугашев, художник А. Волненко), обидві — за однойменними творами поета, «Тарас Шевченко» Г. Майбороди (1964, режисер В. Скляренко, диригент К. Сімеонов, художник Ф. Нірод), балет «Лілея» К. Данькевича (лібретто В. Чаговця), створений за мотивами поезій Шевченка (1940, балетмейстер Г. Березова, диригент Я. Розенштейн, художники О. Бобровников та М. Уманський; 1945, балетмейстер Г. Березова, диригент Б. Чистяков, художник А. Петрицький; 1956, балетмейстер В Вронський, диригент Б. Чистяков, художник П. Злочевський). Акторам театру Д. Гнатюку (1973) та Є. Мірошниченко (1972) та ін. присуджено Держ. премію УРСР імені Т. Г. Шевченка. Іл. т. 2, табл. XVIII.

Ю. О. Станішевський.


КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ — один з найстаріших і найбільших вищих учбових закладів України. Засн. 1834. Спочатку мав один ф-т — філософський (з істор.-філологічним і фіз.-математичним відділами). У 1835 відкрито юридичний ф-т, 1841 — медичний. У 2-й пол. 19 ст. К. у. став великим наук. центром, одним з осередків передової громад.-політ. думки й революц.-визвольної боротьби на Україні. З деякими студентами і викладачами К. у. Шевченко познайомився 1843. Наприкінці травня 1845, після закінчення Академії мистецтв у Петербурзі, Шевченко знову приїхав до Києва. Тут він став співробітником Археографічної комісії (Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві), що складалася переважно з професорів К. у. й містилася в його будинку. Шевченко був добре знайомий з М. О. Максимовичем, О. Селіним, М. Костомаровим та М. Іванишевим. З останнім за завданням комісії він улітку 1846 брав участьу археологічних розкопках поблизу Фастова. Серед студентів та окремих викладачів К. у. набули поширення рукописні списки ненадрукованихтворів Шевченка«Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Розрита могила», «Великий льох», «Холодний Яр», «Заповіт» та ін. їх переписували М. Костомаров, В. Білозерський, О. Маркевич, О. Навроцький та ін. У 1846 Шевченко взяв участь у конкурсі на заміщення вакантної посади вчителя малювання в К. у. Незважаючи на те, що було ще три претенденти, зокрема один академік, міністр освіти дав згоду призначити на цю посаду Шевченка. Проте скористатися цим призначенням поетові не довелося. 5 квітня 1847 за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, до якого належали ряд студентів і викладачів ун-ту, Шевченка заарештували й відправили до Петербурга. В К. у. посилили нагляд за студентами й професорами. Царська влада докладала всіх зусиль, щоб не допустити проникнення в університетське середовище волелюбних творів поета. Деякі епізоди з життя К. у. і студентства Шевченко змалював на засланні в повісті «Близнецы», де створив позитивний образ студента-медика, матеріаліста Саватія Сокири. В 1859, під час останньої подорожі на Україну, поет знову побував у Києві, зустрічався з студентами ун-ту. Він палко відгукнувся на створення київ. студентами перших у країні недільних шкіл для трудящих. З великим сумом сприйняло прогресивне студентство К. у. звістку про передчасну смерть поета-революціонера. В день смерті Шевченка студенти зібралися в університетській церкві на громадянську панахиду. Коли труну з тілом поета перевозили з Петербурга до Канева, студенти університету зустріли процесію перед Києвом на лівому березі Дніпра. Перед мостом коней розпрягли і самотужки привезли дроги з труною в місто. Студентська молодь становила осн. масу учасників жалобної маніфестації, що відбулася в Києві 7 (19). V 1861, коли труну везли узбережжям Дніпра на пароплав. Процесія не раз зупинялася, й над прахом поета виголошували промови, зокрема й студенти К. у. М. Драгоманов, О. Стоянов та ін. Студенти М. В. Лисенко, М. Старицький, Т. Рильський, П. Житецький, М. Малашенко, П. Вишневський і М. Ковалевський супроводили труну до Канева. Під час похорону на Чернечій горі 10 (22) травня вони виголосили промови. На похорон у Канів прибув і кол. ректор ун-ту М. О. Максимович. Відзначення шевченківських роковин у дореволюц. час нерідко супроводилося політ. демонстраціями й страйками, в яких активну участь брали студенти.

 Особливо бурхливі події відбулися в лютому 1914 з нагоди 100-річчя з дня народження поета, коли студенти ун-ту разом з робітниками київського Південноросійського з-ду влаштували на вулицях міста політ. демонстрації. Проти демонстрантів було кинуто поліцію, козаків і військо. Лише після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції створено всі умови для глибокого вивчення й широкої популяризації творчої спадщини Шевченка, для вшанування його пам’яті. В березні 1939, з нагоди 125-річчя з дня народження Шевченка, навпроти головного корпусу К. у. відкрито пам’ятник поетові. 5.III 1939 ун-тові присвоєно ім’я Шевченка. У травні 1961 до 100-річчя з дня смерті поета, на будинку К. у встановлено меморіальну дошку з барельєфним бюстом поета і написом: «У цьому будинку в 1845 — 1847 роках працював співробітником Археографічної комісії Тарас Шевченко» (скульптор — засл. діяч мист. УРСР О. Ковальов).

Вивчення життя і творчості Шевченка посідає важливе місце в н.-д. роботі професорсько-викладацького складу та студентів гуманітарних ф-тів К. у. При кафедрі історії укр. літератури створено кабінет шевченкознавства. Традиційною стала поїздка випускників університету до Канева на могилу поета. Іл. також т. 2. табл. XXIV.

Літ.: Історія міст і сіл Української РСР. Київ. К., 1968; Історія Київського університету. 1834 — 1959. К., 1959; Жмудський О. З., Рудько М. П. Київський університет за 125 років (1834-1959). К., 1959; Рудько М. П. Тарас Шевченко і Київський університет. К., 1959; Попов П. М. Шевченко і Київський університет. К., 1964.

М. П. Рудько.


КИПОРЕНКО-ДОМАНСЬКИЙ Юрій Степанович (24.III 1888 — 6. VIII 1955) — український рад. співак (драм. тенор), педагог, нар. артист УРСР (з 1936). Член КПРС з 1946. Виконував ролі Андрія в опері «Катерина» М. Аркаса (1907, трупа О. Суходольського; 1912, трупа Д. Гайдамаки; 1923, Харків. рос. опера; 1928, Народний укр. театр, Харків) та Марка (1944) в «Наймичці» М. Вериківського за однойменними творами Шевченка, а також партію П. Куліша в опері В. Йориша «Шевченко» («Поетова доля», 1940), обидві — в Київ. театрі опери та балету ім. Т. Г. Шевченка. Держ. премія СРСР, 1949.


КИРГИЗЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Ім’я Шевченка було відоме в Киргизії ще до Великого Жовтня. Вперше киргизи познайомилися з творами поета кирг. мовою 1939. В кирг. періодич. л-рі з’явилися переклади А. Токтомушева, К. Малинова і С. Сасикбаєва, зокрема поеми «Кавказ», «Гайдамаки», «Мар’яна-черниця», балада «Тополя», вірші «Заповіт», «Минають дні, минають ночі», «В неволі тяжко, хоча й волі» та ін. Ці твори склали першу збірку укр. поета киргизькою мовою «Кобзар» (Фрунзе, 1939). На шевченківському ювілеї 1939 в Києві кирг. поет С. Сасикбаєв говорив про плідне навчання киргизьких поетів у Шевченка. До 140-річчя з дня народження укр. поета вдруге видано його поетичні твори — «Вірші та поеми» (Фрунзе, 1954). До книжки ввійшли нові редакції раніше опублікованих перекладів, а також нові переклади, зокрема вірші «Сестрі» й «Заповіт» (перекладач Т. Шемшиєв). Широко відзначалися в Киргизії 100-річчя з дня смерті й 150-річчя з дня народження Шевченка. В газетах і журналах опубліковано нові переклади творів укр. поета («Заповіт», «Минають дні, минають ночі», «Ой одна я, одна», «І небо невмите, і заспані хвилі» та ін. — перекладач Б. Сабіров) і вірші, присвячені йому («Поетові Тарасу» А. Токтомушева та ін.). Журнал «Ала-Тоо» («Алатау», 1964, № 3) надрукував статті Т. Байзакова «Великий кобзар — всенародна гордість», С. Джусуєва «Життя Шевченка в народі», К. Маликова «Думи про Тараса» і Т. Уметалієва «Народний поет України». Літературознавці К. Асаналієв і Д. Кулбатиров виступали на наук. шевченківських конференціях з доповідями про укр. поета. В наступні роки опубліковано статті А. Садикова «Відображення дружби киргизького та українського народів у літературі» (1968) та «Єдині по духу, по меті» (1971), в яких автор розглядає ідейно-тематичну близькість творчості Шевченка і одного з зачинателів кирг. радян. л-ри акина Токтогула Сатилганова.

Переклади: Шевченко Т. Кобзарь. Фрунзе, 1939; Шевченко Т. Ырлар жана поэмалар. Фрунзе, 1954.

Літ.: Асаналієв К. Шевченко киргизькою мовою В кн.: Збірник праць третьої наукової шевченківської конференції. К., 1955; Токомбаев А. Он бы сказал... «Литературный Киргизстан», 1961, № 2; Джусуєв С. Ваш і наш Шевченко. «Жовтень», 1964, № 5; Запорожец И. Т. Г. Шевченко близок и дорог киргизскому народу. Литературный Киргизстан», 1964, № 1; Садыков А. Великий поэт, революционер-демократ. «Коммунист», 1964, № 3; Кулбатиров Д. Шевченко і киргизька література. В кн.: Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1969.

А. Садиков.


КИРЕЙКО Віталій Дмитрович (н. 23.XII 1926) — український рад. композитор, засл. діяч мист. УРСР (з 1966). Член КПРС з 1958. За поемою Шевченка «Відьма» створив однойменний одноактний балет (1967, Львів. театр опери та балету ім. І. Франка), на тексти поета написав жіночий хор «Над Дніпровою сагою» й романс «Тополя». Його пам’яті присвятив мішаний хор без інструментального супроводу «Шевченкові» (слова М. Рильського, 1964).


КИРИЛІВКА, Керелівка — село Звенигородського пов. Київської губ. (тепер с. Шевченкове Звенигородського р-ну Черкаської обл.). Родом з К. був батько Т. Г. Шевченка — Г. І. Шевченко та його предки по батькові. Мати поета — К. Я. Шевченко (дівоче прізв. — Бойко) — кріпачка з сусіднього села Моринців. Після одруження 1802 родина Шевченків жила в К., а 1810 переїхала в Моринці. Тут 9.III (25.II с. ст.) 1814 народився Т. Г. Шевченко. Незабаром родина Шевченків повернулася до К. В ті часи К. належала В. В. Енгельгардтові, з 1828 — П. Енгельгардтові, потім його синові М. П. Енгельгардтові, з 1855 — В. Фліорковському. За переписом кріпаків у березні 1816 — т. з. ревізькими реєстрами — Г. І. Шевченко і його сини Микита й Тарас записані у К. у дворі Тарасового діда І. А. Шевченка (Шевця). У діда була велика сім’я, тому для Григорія і його родини купили хату з садибою. Теплі спогади про рідну оселю поет зберіг на все життя. В повісті «Княгиня» він писав: «И вот стоит передо мною наша бедная, старая белая хата, с потемневшею соломенною крышею и черным дымарем...». Ще за життя матері Тарас навчався в школі в дяка П. Рубана (в селі його прозивали Совгирем). Мати часто хворіла і 1823 померла. Незабаром батько одружився з удовою О. Терещенко, яка мала своїх трьох дітей. Становище сиріт стало нестерпним, особливо зненавиділа мачуха Тараса. В 1825 помер і батько. Малий Тарас, залишившись круглим сиротою, деякий час пас свиней у свого дядька П. І. Шевченка, а потім, як згадував поет пізніше в автобіографії, «приютился я в школе у приходского дьячка, в виде школяра-попыхача... Предоставляю вашему воображению представить, чего мог требовать от меня дьячок, — заметьте, горький пьяница, — и что я должен был исполнять с рабской покорностию, не имея ни єдиного существа в мире, которое заботилось бы, или могло заботиться, о моем положении». Учився в школі в сільс. дяка П. Богорського. Покинувши «науку», Тарас пас громадську череду. В той час він потоваришував з О. Коваленко, теплу згадку про яку проніс через усе життя. Був наймитом у місцевого попа Г. Кошиця. Непереборне бажання малювати спонукало Тараса шукати вчителя. Він побував у різних малярів у селах Лисянці, Тарасівці й Хлипнівці. Але управитель П. Енгельгардта не дозволив кріпакові вчитися малювати. Тараса зробили козачком, і він скрізь їздив за своїм паном. З 1829 доля надовго розлучила Шевченка з рідним селом. Тільки 1843 він знову приїхав у Кирилівку. В брата Йосипа народився син, якому поет став хрещеним батьком (про це є запис у метричній книзі). Під час цього приїзду Шевченко намалював батьківську хату (див. яХата батьків Т. Г. Шевченка в с. Кирилівці») та портрет діда Івана. У вересні 1845 він знову приїздив у К. побачитися з рідними, гостював у свого шкільного товариша Г. В. Бондаренка. Тяжке становище земляків-кріпаків сприяло наростанню в поета революц. протесту. За офіційними даними, 1852 у К. було 2973 ревізькі душі. Кріпаки працювали на пана три дні на тиждень, а якщо врахувати всі додаткові повинності, — майже тиждень. Не витримуючи нещадного визиску, селяни часто кидали рідне село й тікали на південь. У 1848 в К. сталося заворушення, кріпаки, незадоволені т. з. інвентарними правилами, виступили проти них, відмовилися відбувати панщину. Справа дійшла до генерал-губернатора.

Востаннє Шевченко був у К. вже після заслання — у червні й липні 1859. Про це перебування Шевченка в К. залишилося чимало спогадів його родичів і земляків. Поет багато разів згадував К. в листах, автобіографії, в поетичних і прозових творах. Творчість Шевченка мала революціонізуючий вплив на його земляків. Сел. заворушення в К. сталися 1862, 1869 і 1881. Масові виступи селян К. відбувалися під час бурж.-демократичної революції 1905 — 07. Земляки й нащадки поетових родичів були активними учасниками Великої Жовтн. соціалістич. революції.

В 1924 на кол. садибі батьків Шевченка встановлено пам’ятник поетові. На його честь 1929 село К. перейменовано на Шевченкове. На місці старої батьківської хати племінники поета ще в дореволюц. час поклали млинове коло з написом: «Тут була хата Тараса Гр. Шевченка». Цей камінь і досі лежить поряд з обеліском, який встановлено на місці хати. На кол. батьківському подвір’ї 1939 відкрито Літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка в Шевченковому. Під час нім.-фашист. навали фашисти пограбували музей, зруйнували пам’ятник поетові, встановлений 1930. Боротьбу проти фашистів у Шевченковому очолювала підпільна парт. організація, якою керував комуніст М. Слічний. Після визволення села від фашист. окупантів відновив роботу музей Т. Г. Шевченка. В 1957 у центрі села, на бульварі імені Т. Г. Шевченка, споруджено пам’ятник поетові. Дбайливо доглядають у К. також могили його матері та батька. Збереглася дякова хата, де навчався грамоти малий Тарас (над нею зведено захисну споруду). На кол. садибах поетового діда, брата Й. Г. Шевченка й сестри Я. Г. Бойко встановлено меморіальні дошки. В К. росте дуб, що його 1914 посадили Шевченкові родичі, відзначаючи 100-річчя з дня народження поета. На його честь місцевий колгосп названо «Шевченків край».

Літ.: Медведюк І. Село Шевченкове. К. — X., 1939; Іщенко Б. Великим шляхом. Дніпропетровськ, 1970.

Б. К. Іщенко.


КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ ТОВАРИСТВО — таємна політ. антикріпосницька й антицаристська організація, що утворилася в грудні 1845 — січні 1846 в Києві. Виникла в середовищі інтелігенції, яка гуртувалась навколо Київ. та Харків. ун-тів. Засновниками К.-М. т. були М. Гулак, М. Костомаров і В. Білозерський. До них приєдналися О. Маркович, О. Навроцький, І. Посяда, Д. Пильчиков, О. Тулуб та ін. У квітні 1846 до т-ва вступив і Шевченко. Восени 1846 заг. кількість членів т-ва, за даними слідства, становила 12 осіб. Чимало осіб на Україні, в Росії, Польщі, Чехії, Литві й Білорусії підтримували з т-вом зв’язки. Програмні положення К.-М. т. викладено в «Книгах буття українського народу», «Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія» та в відозвах «До братів-українців», «До братів-росіян» і «До братів-поляків». Основним своїм завданням революційна частина т-ва вважала повалення самодержавства, скасування станів, ліквідацію кріпацтва, об’єднання слов. народів у федеративну парламентську республіку. В своїх документах члени т-ва закликали слов. народи до єднання на засадах рівності й братерства. Учасники К.-М. т. мали намір заснувати школи з рідною мовою викладання, видавати книжки й посібники для «простого народу». Вони мріяли про ті часи, коли «відкриється широке поприще для нашої словесності», коли мова збагатиться до такого рівня, що не тільки вітчизняна й світова історія, але навіть і точні науки викладатимуться українською мовою. Про це писав М. Гулак у листі до О. Марковича («Киевская старина», 1906, № 2, с. 143). Своїми програмними настановами К.-М. т. певною мірою продовжувало розвивати республ. традиції декабристів, проте єдиної точки зору на шляхи проведення в життя цих настанов серед членів т-ва не було. У ньому існувало два напрями — ліберально-буржуазний (В. Білозерський, М. Костомаров, О. Маркевич, а також П. Куліш, який належав до ліберально-поміщицького табору) і революц.-демократичний (М. Гулак, О Иавроцький, І. Посяда, Д. Пильчиков, М. Савич, Г. Андрузький). Ідейним натхненником революц.-демократичного напряму був Шевченко. Поет поділяв антикріпосницькі та антицаристські погляди кирило-мефодіївців, солідаризувався з їхніми намірами об’єднати слов. народи на демократич. основі. Однак він рішуче відкидав ліберально-реформістські прагнення П. Куліша, М. Костомарова та їхніх прибічників, виступав проти ідеалізації укр. нації, тверджень про її відрубність, безкласовість і месіанізм, що їх проповідувало ліберальнобурж. крило К.-М. т. Шевченко стояв за революцію й боровся проти лібералізму та бурж. націоналізму П. Куліша та його прихильників. Свої погляди в питанні свободи і єдності слов. народів поет виклав у ряді творів, зокрема в поемі «Єретик». Як послідовний революц. демократ Шевченко благотворно впливав на т-во, його творчість надихала кирило-мефодіївців. К.-М. т. проіснувало 14 місяців. Викрите за доносом провокатора О. Петрова т-во було розгромлене в березні-квітні 1847. Учасників організації заарештували Слідство тривало до 30.V 1847. За «височайшим» повелінням членів т-ва покарали ув’язненням і засланням у віддалені губернії. Найтяжче покарано Шевченка, в якого під час обшуку знайшли альбом «Три літа». Після ув’язнення в казематі «Третього відділу» поета-революціонера за конфірмацією заслано солдатом в Окремий Оренбурзький корпус за резолюцією Миколи I «під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати».

К.-М. т. відіграло помітну роль у розвитку й становленні громадської думки та в розвитку сусп.-політ. життя на Україні. Більшовицька газета «Правда», відзначаючи ювілей Шевченка, 25.II (10.III) 1914 писала, що поет належав до таємного політ. т-ва, «одним з пунктів статуту якого було визволенні селян і освіта народу».

Літ.: Кирилюк Є. П. Шевченко і Кирило-Мефодіївське братство. «Вісті АН УРСР» 1944. № 3 — 4; Зайончковский П. А. Кирилло-Мефодиевское общество. М., 1959; Денисенко М. С. Кирило-Мефодіївське товариство. В кн.: З історії філософської думки на Україні. К., 1963; Ковмір Ю. О. Т. Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. «Український історичний журнал», 1966, № 3; Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців. В кн.: Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1966; Бородін В. С. Твори Шевченка в політичному процесі Кирило-Мефодіївського товариства та заборона й вилучення «Кобзаря». В кн.: Збірник праць сімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1970; Сергієнко Г. Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів. К., 1971.

Є. С. Шабліовський.


КИРИЛЮК Євген Прохорович (н. 18.III 1902) — український рад. літературознавець, чл.-кор. АН УРСР (з 1957), засл. діяч науки УРСР (з 1972). Член КПРС з 1943. Праці з проблем історії укр. л-ри й її зв’язків з рос. та ін. л-рами народів СРСР, з типології слов. л-р і міжслов’янських літ. взаємин, праці про творчість укр. письменників. Наукові інтереси К. в галузі шевченкознавства характеризуються розмаїтістю й широтою охоплення проблем. К. одним із перших у рад. літературознавстві почав досліджувати спадщину Шевченка — поета, прозаїка, художника, мислителя, революц. демократа — в єдності його суспільно-політичних, морально-етичних та естетичних поглядів. У працях К. на великому істор.-літ. матеріалі розкрито зв’язки поета з попереднім і наступним розвитком укр. л-ри, з творчістю рос., польс. і чес. письменників, значення Шевченка для розвитку зарубіжних слов. л-р. Принципове значення мають праці К. «Реалізм Шевченка» (1951) і «Войовничий характер Шевченкового реалізму» (1968), в яких сформульовано погляди автора на закономірності розвитку творчого методу поета від романтизму в ранній творчості до критичного реалізму в творах 1843 — 61. Багаторічні дослідження життя і творчості Шевченка відбито у книжках «Т Г. Шевченко. Життя і творчість» (К., 1959) та «Т. Г. Шевченко. Біографія» (К., 1964, у співавт.). Як редактор і текстолог К. брав провідну участь у розробці принципів і в підготовці акад. «Повного зібрання творів» Шевченка в 6-ти томах (К., 1963 — 64). Протягом 1944 — 73 очолював відділ шевченкознавства Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Під його керівництвом проводяться шевченківські наукові конференції, на яких він виступає з доповідями з питань біографії й творчості поета та історії й розвитку шевченкознавства («Основні етапи радянського шевченкознавства», 1969; «Методологічні проблеми сучасного шевченкознавства», 1966; «В. І. Ленін і розвиток радянського шевченкознавства», 1972). Ленінська премія, 1964.

Тв.: Шевченко — прозаїк: «Літературна критика», 1936, № 5; Шевченко і Велика Жовтнева соціалістична революція. «Радянське літературознавство», 1949, № 11; Т. Г. Шевченко и русская демократическая критика 40 — 60-х годов. В кн.: Русско-украинские литературные связи. М., 1951; Тарас Григорович Шевченко. К., 1951; Шевченко і передова російська культура. К., 1954; Шевченко і слов’янські народи. К., 1958; Питання шевченківської текстології. В кн.: Збірник праць дев’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1961; Шевченко и современность. В кн.: Тарас Шевченко. М., 1962; Тарас Шевченко. Життя і творчість. К., 1964; На путях к мировому признанню. В кн.: Шевченко и мировая культура. М., 1964; Т. Г. Шевченко. Біографія. К., 1964 [у співавт.]; Шевченко і наш час. К., 1968; Ідеї соціалізму і творчість Шевченка. В кн.: Збірник праць сімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1970; Ідеологічна боротьба навколо творчості Шевченка. В кн.: Збірник праць двадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1973; Шевченкознавство. Підсумки й проблеми. К., 1975 [у співавт.].

Літ.: Гнатюк М. Видатні радянські шевченкознавці. В кн.: Лауреати Ленінської премії. Нариси і статті. К., 1969; Євген Кирилюк. «Народна творчість та етнографія», 1972, № 2; Шубравський В. Оратай у полі. «Вітчизна», 1972, № 3.

В. С. Бородін.


КИРИЧЕНКО Степан Андрійович (н. 9.IV 1911) — український рад. художник, засл. діяч мист. УРСР (з 1963). Член КПРС з 1959. Працює в галузі станкового живопису та монументально-декор. мистецтва. За мотивами шевченківських творів у співавт. з Н. Клейн виконав мозаїчний триптих «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине...» (1959 — 60), мозаїки «Та не однаково мені...» (1961) і «Нічого кращого немає, як тая мати молодая...» (1963); диптих «Кобзар» («І мене в сім’ї великій...», 1964 і «От де, люди, наша слава, слава України...», 1967) та картон для килима «І мене в сім’ї великій...» (1964).


КИР’ЯКОВ Леонтій Несторович (н. 8.V 1919) — румейський (грецький рад.) поет. Перекладач творів рос. й укр. л-р. За участю К., А. Шапурми та ін. грец. літераторів України 1964 створено рукописний «Кобзар» Шевченка (його подаровано ДМШ в Києві) в перекладі румейською мовою, до якого ввійшли й перекладені К. поеми «Катерина», «Відьма», вступ до балади «Причинна» («Реве та стогне Дніпр широкий»), вірші «Садок вишневий коло хати», «Не гріє сонце на чужині» та інші.


КИСІЛЬ Адам Григорович (1580 — 3.V 1653) — український магнат, захисник польс.шляхет. панування на Україні. З 1646 — брацлавський, з 1651 — київ. воєвода. Осуджуючи в поезії «Бували войни й військовії свари» класово зумовлену поведінку козацької старшини, Шевченко, поряд з Галаганами й Кочубеями, в негативному плані назвав Киселів.


КИСІЛЬ Олександр Григорович (27.III 1889 — 28.ХІ 1942) — український рад. театрознавець. В своїх працях з історії укр. театру писав про п’єсу Шевченка «Назар Стодоля». Автор статті «Театр і Шевченко» (1923).

Тв.: Український театр. К., 1968.


КИТАЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Шевченко виявляв інтерес до загадкового в його час Китаю. Повертаючись із заслання, він прочитав у газ. «Русский инвалид» (31.VII 1857) статтю «Новейшие сведения о действиях китайских инсургентов», у якій розповідалося про повстання тайпінів.

У «Щоденнику» 6.IX 1857 поет навів слова з промови вождя тайпінів Хун Сю-цюаня: «Бог идет с нами. Что же смогут против нас демоны? Мандарины эти — жирный убойный скот, годный только в жертву нашему небесному отцу, высочайшему владыке, единому истинному богу» і від себе додав: «Скоро ли во всеуслышание можно будет сказать про русских бояр то же самое?». З творчістю Шевченка кит. громадськість почала знайомитися після антиімперіалістич. руху «4-го травня» 1919, що відіграв велику роль у розвитку кит. л-ри і сприяв зверненню кит. літераторів до надбань зарубіжної революц. л-ри. В 1921 журн. «Сяошо юебао» («Щомісячник новел»), редактором якого був Мао Дунь, вмістив у вересневому номері 30 коротких біографіч. довідок про найвидатніших рос. письменників. На пропозицію Лу Сіня, довідка про Шевченка йшла четвертою. Автором біографій був Мао Дунь. У жовтні 1921 той самий журнал передрукував розділ «Короткий нарис української літератури» з «Загальної історії літератури...» (нім. мовою, т. 1 — 2. Берлін, 1891) Г. Карпелеса (в перекладі й з доповненнями Лу Сіня), де йшлося й про творчість Шевченка, та вірш укр. поета «Сонце заходить, гори чорніють» у перекладі Мао Дуня під назвою «Роздуми у в’язниці». В січні 1942 журн. «Ши чуанцзо» («Поетична творчість») вмістив переклади віршів Шевченка «Заповіт», «Садок вишневий коло хати», «І виріс я на чужині», «Якби ви знали, паничі», «На панщині пшеницю жала» та ін. Там же надруковано й довідку про життя і творчість укр. поета. Журнали «Чжунсу веньхуа» («Культура Китаю і СРСР», 1942, червень) і «Сулянь веньї» («Радянська література», 1942, № 1, листопад) опублікували низку статей про поета радянських (О. Корнійчук, К. Паустовський) та китайських авторів і переклади «Заповіту», «На панщині пшеницю жала», автобіографії, вмістили автограф «Заповіту» та два автопортрети Шевченка. Після 1949 твори укр. поета окремими добірками друкували в багатьох журналах і збірниках. У вересні 1954 на екранах кінотеатрів Китаю з великим успіхом демонструвався рад. худож. фільм «Тарас Шевченко», сценарій якого перекладено кит. мовою і видано масовим тиражем, що сприяло кращому розумінню фільму. В газетах з’явилися позитивні відгуки на фільм. Так, газ. «Вень хуейбао» («Літературне джерело») надрукувала статті Ян Цюя «Шевченко — втілення народної мудрості» (21.IX 1954) і Цао Мін — «Образ безсмертного народного поета» (26.IX 1954). У газ. «Гунжень жібао» («Робітнича газета», 22.ІХ 1954) опубліковано статтю Тянь Ланя «Народний поет, художник і борець», у газ. «Дагунбао» («Велика ділова газета», 30.Х 1954) — статтю Чжан Фаня «Талановитий поет, незламний борець». Значний успіх мав і рад. фільм-спектакль «Лілея». Багато нових праць про Шевченка опубліковано в зв’язку з 100-річчям з дня його смерті. Ге Бао-цюань виступив із статтями в кількох газетах і грунтовною розвідкою «Великий поет українського народу Шевченко» в журн. «Веньсюе пінлунь» («Літературна критика» 1961, № 1), в якій писав про місце укр. поета в історії укр. л-ри та літератур народів СРСР, характеризував окремі його твори, підкреслюючи їхню велику революціонізуючу силу. В статті «Шевченко і Тайпінська революція» в газ «Веньхуейбао» (16.III 1961) Ге Бао-цюань відзначав інтерес і співчуття, з якими укр. поет відгукнувся на революц. виступи кит. селян. Привертають увагу статті Сунь Вея в журн. «Шицзє веньсюе» («Світова література», 1961, № 2) «Співець народних повстань» і Ма Цзя-цзюня в газ. «Шеньсі жібао» (11.III 1961) «Великий український поет-революціонер». 10.III 1961 в Пекіні відбулося урочисте засідання в зв’язку з 100-річчям з дня смерті Шевченка. Відкрив засідання і виголосив вступду промову Мао Дунь. З доповіддю про життя і творчість укр. поета виступив Цао Цзін-хуа. Свою доповідь він закінчив віршем, присвяченим Шевченкові. Наступного дня доповідь під назвою «Донеси, весняний вітре, наше „незле тихе слово“ до Тараса» вмістили всі кит. центр. газети.

Ще за кілька років до початку «культурної революції» в Китаї було припинено видання й популяризацію творів літератур народів СРСР, внаслідок чого навіть підготовлена до друку тритомна збірка творів Шевченка за редакцією Ге Бао-цюаня не побачила світу.

Літ.: Чирко І. На землі стародавнього Китаю. «Літературна Україна», 1962, 9 березня.

І. К. Чирко.


КИШАКЕВИЧ Йосип Маркелович (26.Х 1872 — 18.IV 1953) — укр. рад. композитор, хоровий диригент і педагог. На тексти Шевченка створив кантати для соло, хору й оркестру — «На вічну пам’ять Котляревському», «Тарасова ніч» (обидві — 1898), «Дума», балади — «Катерина» («У тієї Катерини хата на помості», 1900), «Калина» («Чого ти ходиш на могилу»), хори — «Заповіт», «Наша дума», «Ой нема ні вітру, ні хвилі», кант. «Все упованіє моє». Пам’яті поета присвятив 1914 кантату для мішаного хору з оркестром «Шевченкові» («На роковини Шевченка» Лесі Українки).


КИШКІН Володимир Васильович (1825 — 1911) — капітан волзького пароплава «Князь Пожарский». Час першого знайомства Шевченка з К. невідомий. 18.VIII 1857 вони зустрілися в Астрахані як давні знайомі. З 22.VIII по 20.IX 1857 поет плив з Астрахані до Нижнього Новгорода на пароплаві «Князь Пожарский». На імпровізованих літ. вечорах К. читав твори К. Рилєєва, В. Бенедиктова та О. Хомякова, що поширювалися в списках, показував Шевченкові альманах декабристів «Полярная звезда» тощо. Про свої приятельські взаємини з К. поет залишив багато записів у «Щоденнику» за серпень 1857 — січень 1858, називаючи його «милый капитан», «мой привлекательно-благородный капитан», «симпатический Кишкин» та ін. 23.ІХ 1857 Шевченко намалював його портрет (невідомий).


КИЯНЧЕНКО Георгій Васильович (н. 25.V 1911) — український рад. художник. Автор картин «Шевченко-солдат» (1961), «Ти на панщині, а я в неволі» (1963 — 64, ДМШ), «Тарас Шевченко у дяка в науці» (1964).


«КИЕВСКАЯ СТАРИНА» — щомісячний істор.-етнографічний і белетристичний журнал ліберально-бурж. напряму, що виходив 1882 — 1907 в Києві (останній рік — укр. мовою під назвою «Україна»). В журналі публікувалися твори худож. літератури, фольклорні матеріали, праці з історії, археології й літ.-критичні статті. В ньому систематично друкувалися твори Шевченка, документи, листи, спогади й критико-бібліографічні статті про поета, повідомлення про вшанування його пам’яті тощо. Тут опубліковано першу редакцію автобіографії Шевченка (1885, № 11), поеми «Слепая» (1886, № 6) і «Бесталанный» (1887, № 11), рос. повісті [надруковані в «К. с.» твори редакція журналу видала потім окремою книжкою — «Т. Г. Шевченко. Поэмы, повести и рассказы, написанные на русском языке» (К., 1888)], поезії Шевченка «На незабудь Штернбергові» (1902, № 2) й «Маленькій Мар’яні» (1906, № 11 — 12), повідомлення про автографи поета (1901, № 6; 1905, № 4; 1907, № 7 — 8), про альбом «Поезія Т. Г. Шевченка 1847 — 50, 1857 — 59» (1907, № 9), листи поета до Б. Залеського (1883, № 1, 3 — 4), В. Рєпніної (1893, № 2), Г. Квітки-Основ’яненка (1894, № 2; 1907, № 9), М. Лазаревського (1901, № 2), листи до Шевченка Я. Кухаренка (1897, № 3), В. Штернберга (1897, № 2), В. Забіли (1900, № 9) та ін., спогади Ф. Лазаревського (1899, № 2, 4), що спростували чимало неправильних відомостей про Шевченка, спогади М. Лазаревського (1899, № 6) та ін. осіб про перебування поета на засланні. Крім того, в журналі вміщено кілька малюнків Шевченка з поясненнями до них, зокрема «Андруші» (1890, № 6), «Новопетровське укріплення з Хівинського шляху» (1899, № 2) та ін. У своїх публікаціях М. Комаров, А. Кримський (1889, № 5 — 6; 1890, № 2; 1896, № 2) писали про образ Шевченка в народній творчості й художній літературі. Щороку журнал вміщував хроніку про вшанування пам’яті поета. Тут опубліковано й деякі матеріали про близьких родичів Шевченка (1890, № 2; 1901, № 1, 3, 5, 6; 1904, № 10).

Літ.: Павловский И. Ф. [та ін.]. Систематический указатель журнала «Киевская старина» (1882 — 1906 г.). Полтава, 1911.

І. Л. Бутич.


КІЛЬКЕВИЧ (Келькевич) Сильвестр Станіславович (н. 1813 — р. см. невід.) — польський політичний засланець, старший лікар Раїмського укріплення. Шевченко познайомився з К. 1848 в Раїмі. За спогадами Е. Нудатова, К. належав до осіб, з якими поет 1848 — 49 підтримував дружні взаємини і в яких найчастіше бував. Шевченко зобразив К. на карикатурі серед залицяльників дочки чиновника М. Цибісова (карикатура не збереглася).


КІНОМИСТЕЦТВО ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Інтерес до Шевченка митці кіно виявляли ще в дожовтн. час. У 1911 сценарист, художник і режисер Ч. Собинський за поемою «Катерка» створив однойменний фільм з Є. Смирновою у заголовній ролі. Постійний і неослабний інтерес до життя і творчості Шевченка виявляє рад. кіно. В 1918 кінохроніка зняла відкриття пам’ятника поетові в Москві на Трубній площі та військовий парад і демонстрацію трудящих на відкритті пам’ятника в Петрограді. 20.III 1919 Всеукраїнський кінокомітет звернувся до письменників із закликом написати сценарій фільму про Шевченка. У травні того ж року почалися знімання короткометражного фільму під умовною назвою «Червоний Кобзар». Воєнні умови того часу перешкодили закінчити цю роботу. В 1922 в Київському павільйоні ВУФКУ провадилися знімання повнометражного фільму «Життя Тараса Григоровича Шевченка» (не був закінчений) Одеська кінофабрика 1926 випустила двосерійний художній фільм «Тарас Шевченко», над яким працювали сценарист М. Панченко, режисер П. Чардинін, оператор Б. Завелєв, художник В. Кричевський та актори А. Бучма — Тарас Шевченко, І. Замичковський — М. С. Щепкін, М. Ляров — П. Енгельгардт, А. Мальський — дяк та ін. З хронікальною послідовністю у фільмі показано життя Шевченка — від дитинства до смерті. Незважаючи на композиційні вади сценарію та статичність режисури, фільм правдиво відтворював тяжке й героїчне життя поета-революціонера і мав велике пізнавальне значення. Як писала преса, це був перший величний кінопам’ятник Шевченкові. Особливо відзначалося блискуче перевтілення А. Бучми в образ геніального поета-кріпака. За кордоном картина демонструвалася з численними цензурними скороченнями. Тоді ж той самий творчий колектив у співавт. із сценаристом Д. Бузьком створив фільм для дітей — «Маленький Тарас», в якому, крім спеціально знятих, використано численні кадри з фільму «Тарас Шевченко» й ті, що не ввійшли до двосерійної стрічки. Символічний образ Шевченка відтворено в одному з епізодів фільму О. Довженка — «Арсенал» (ВУФКУ, Одеса, 1929): націоналіст засвітив лампадку перед поетовим портретом; обурений таким підлабузнюванням націоналіста, портрет ніби ожив — Шевченко гнівно дмухнув на лампадку і погасив її. Роль Шевченка виконував М. Надемський. У фільмі І. Кавалерідзе «Прометей» («Українфільм, Київ, 1935) Шевченко (М. Надемський) з’являвся лише один раз, ідучи набережною Неви, проте багато епізодів картини навіяно його творами. На Київській кіностудії художніх фільмів 1951 створено фільм «Тарас Шевченко» з С. Бондарчуком у заголовній ролі. Автор сценарію і режисерпостановник — І. Савченко, оператори — А. Кольцатий, Д. Демуцький, І. Шеккер, композитор — Б. Лятошинський. Роль М. С. Щепкіна виконував Г. Юра, сестри Шевченка Ярини — Н. Ужвій, І. Ускова — Д. Мілютенко. Найбільш вражаючі сцени фільму пов’язані з періодом заслання Шевченка. С. Бондарчук створив глибоко людяний образ великого поета. В картині проведено ідею революц. спрямованості творчості Шевченка, показано його дружбу з революц. діячами Росії і Польщі, розкрито класові суперечності в житті покріпаченої України. В 1952 за цей твір І. Савченку, С. Бондарчукові, Д. Демуцькому, Б. Лятошинському присуджено Держ. премію СРСР. На VII Міжнар. кінофестивалі в Кардових Варах особливим почесним дипломом відзначено І. Савченка, премією — С. Бондарчука. В 1964 В. Денисенко на Київ. кіностудії худож. фільмів ім. О. П. Довженка за сценарієм, написаним у співавт. з Д. Павличком, поставив фільм «Сон» (оператор М. Чорний, композитор О. Білаш, художник М. Рєзник). У картині йдеться про юнацькі роки Шевченка та викуп його з кріпацтва, про становлення його характеру й світогляду. Образ молодого Шевченка створив І. Миколайчук. У фільмі творчо використано Шевченкові «Причинну» і «Сон». Порушивши звичну хронологію біографічної розповіді, автори вдалися до відступів, ретроспекції, асоціацій. Крізь усю стрічку лейтмотивом проходить пісня О. Білаша на слова Д. Павличка «Лелеченьки». Образ поета-революціонера втілений і в телевізійному фільмі «Сторінка життя», створеному 1964 на Київ. телестудії за драм. поемою П. Тичини «Шевченко і Чернишевський» (режисер — Р. Єфименко, композитор — А. Філіпенко, в ролі Шевченка — Д. Франько, М. Чернишевського — К. Степанков, Ольги Сократівни — О. Кусенко). Для телебачення створено також літ. композицію Р. Івицького (у його ж виконанні) «Слово про Кобзаря» (Київ. телестудія, 1964, режисер В. Чубасов). Ряд фільмів вийшов за мотивами творів Шевченка. Двічі екранізовано драму «Назар Стодоля». Г. Тасін поставив 1937 на Одес. студії Українфільму кінофільм «Назар Стодоля» за сценарієм І. Кулика (художники — В. Кричевський і С. Худяков, композитор — М. Вериківський). У ряді епізодів режисер відійшов від ідейнохудожньої суті драми. Вульгарно-соціологічне тлумачення Шевченкової п’єси призвело до зниження ідейно-смислового значення образів Хоми Кичатого й Назара. Проте гра А. Бучми в ролі Кичатого і Н. Ужвій у ролі Стехи стала справжнім мистецьким надбанням. В ролі Назара знімався О. Сердюк, бандуриста — Г. Хоткевич.

В основу фільму В. Івченка «Назар Стодоля», знятого 1954 на Київській кіностудії художніх фільмів, покладено виставу Львівського укр. драм. театру ім. М. Заньковецької (автор сценарію — В. Івченко, другий режисер — Г. Чухрай; ролі виконували: Назара — М. Зимовець, Гната — О. Давиденко, Хоми Кичатого — Д. Козачківський та ін.). Фільм наближений до твору Шевченка, хоч має на собі відбиток театральної вистави. Це помітно, зокрема, в грі акторів, в театральності декорацій тощо. Багато творів Шевченка прийшло на екран через попереднє втілення їх в ін. видах мистецтва. В 1929 І. Кавалерідзе під враженням відновленої Л. Курбасом у «Березолі» вистави «Гайдамаки» (за Шевченком) створив фільм «Злива» («Офорти до історії гайдамаччини», ВУФКУ, Одеса). Ідейним тлумаченням фільм був співзвучний Шевченковій поемі, але часто вступав у суперечність з нею формальним втіленням. Роль Гонти грав І. Мар’яненко. У 1933 вийшов звуковий фільм І. Кавалерідзе «Коліївщина», знятий на Одес. студії Українфільму М. Топчієм. Більшість кадрів картини пройнята шевченківським, народним розумінням класових причин Коліївщини. Це підкреслено й монументальністю стилю фільму, хоч образи Гонти й Залізняка не цілком історично вірогідні. В ньому знімались: у ролі Семена Неживого — О. Сердюк, Гонти — І. Мар’яненко, Залізняка — Д. Антонович, матері Семена — Г. Борисоглібська, Оксани — П. Цятко та ін. Кіноновела «Голос Тараса» (Ленфільм, 1941, сценарист В. Бєляєв, режисер В. Файнберг) оповідала про революціонізуючу роль поезії Шевченка, про визвольну боротьбу трудящих Зх. України проти влади панської Польщі. Фільм-балет «Лілея» (1959, Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. П. Довженка, автори сценарію і режисери — В. Вронський та В. Лапокниш, композитор — К. Данькевич, автор дикторського тексту — A. Малишко, оператори — М. Топчій та О. Ананасов) був екранізацією однойменної вистави Київ. театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка. Партію Лілеї виконувала Є. Єршова, Степана — Р. Візиренко-Клявін. Кіноопера «Наймичка», яку 1964 створили на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка І. Молостова і B. Лапокниш, належить до небагатьох вдалих постановок опери в кіно і є одним із кращих кінофільмів за мотивами Шевченкових творів. Артисти Б. Гмиря — Трохим, В. Донська-Присяжнюк — Ганна (співає Л. Лобанова) досягли повної органічної єдності гри і співу, створили хвилюючі образи драми, яку оповів Шевченко, а в музиці втілив М. Вериківський. Студії телебачення екранізували опери «Катерина» М. Аркаса (Харків. студія, 1961, режисер В. Воронов, у ролі Катерини — Р. Каргіна, співає Л. Лобанова) і «Сотник» М. Вериківського (Одес. студія, 1964, режисер Д. Джусто, в ролі Сотника — В. М’ягкий, співає А. Ріхтер), написані за однойменними поемами Шевченка. Поезії Шевченка, поєднані з народною музикою, звучать у найзначніших епізодах фільмів О. Довженка «Щорс» («Заповіт» — похорон Боженка) і «Поема про море» («Реве та стогне Дніпр широкий» — початок фільму). Чимало документальних кінофільмів присвячено увічненню пам’яті поета: «Шевченківські свята в Полтаві» (Харків. кіностудія хроніки, 1926), «Кіножурнал про Т. Г. Шевченка» (Київ. база «Союзкінохроніки», 1936), «Пам’яті великого Кобзаря» та «Співець українського народу» (обидва — Харків. студія «Союзкіпохроніки», 1939), «Музей Т. Г. Шевченка в Києві» (1951), «Імені великого Кобзаря» (1959), «Безсмертя Кобзаря», «На Тарасовій горі» (обидва — 1961), «В сім’ї вольній, новій...» (1964), п’ятичастинний кольоровий фільм «Свято на Тарасовій землі» (1965, всі — на Укр. студії хронікально-документальних фільмів), «Оживуть степи, озера...» (1964), «Тут жив Кобзар»(1964), «Кобзар» (1965, всі — на Київ. студії телебачення), «Шляхами Тараса» (1961, наук.-виробнича кінолабораторія Київ. держ. університету ім. Т. Г. Шевченка), «Земля, яку сходив Тарас» (1964, кінолабораторія Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР). В усіх цих стрічках відображено всенародне вшанування пам’яті великого поета-революціонера, незгасну любов до його творчості. Високим мистецьким рівнем відзначаються науково-популярні фільми Л. Островської: «Тарас Шевченко — художник» (1954, сценарій К. Дорошенко і Л. Махновця), «Думи Кобзаря» (1961, сценарій Л. Островської), «Розповіді про Шевченка»(1964, сценарій Д. Копиці та Л Островської). Кіномистецтво знайомить багатомільйонні маси шанувальників Шевченка з його героїчним життям, зримо доносить до кожного велич поета, сприяє ще більшому усвідомленню ідейно-художньої суті його творів як у нашій країні, так і скрізь, куди долинає поетове слово і де демонструють фільми про славного сина українського народу. Іл. табл. XXVI, XXVII.

Літ.: Шагинян М. Тарас Шевченко в кино. В кн.: Шагинян М. Об искусстве и литературе. М., 1958; Бжеський І. Ю. Тарас Шевченко в мистецтві кіно. К., 1963; Капельгородська Н. М. Популярність кіношевченкіани за кордоном. «Народна творчість та етнографія», 1964. № 2; Медведєв Т. Поет і кіноекран. «Вітчизна», 1964, № 3; Бабишкін О. К. Українська література на екрані. К., 1966; Дубенко С. Тарас Шевченко та його герої на екрані. К., 1967; Корнієнко І. С. Півстоліття українського радянського кіно. К., 1970.

О. К. Бабишкін.


КІПІАНІ Дмитро Іванович (1814 — 24.Х 1887) — грузинський літератор і публіцист. 11.XI 1860 був присутній на літ. читаннях у Петербурзі, де з своїми творами виступали Шевченко, а також рос письменники В. Бенедиктов, Я. Полонський, А. Майков, Ф. Достоєвський та О. Писемський. В листі до дружини 13.ХІ 1860 захоплено писав про виступ Шевченка на цих читаннях.


КІПРЕНСЬКИЙ Орест Адамович (24.III 1782 — 17.Х 1836) — російський художник-портретист, академік петерб. Академії мистецтв (з 1812). Творам К. властиве піднесено романтичне відображення духовного світу портретованих. У повісті «Капитанша» Шевченко згадав картину К. «Сівілла Тибуртинська» (поет назвав її неточно — «Сівілла Куманська»); в повісті «Художник», розповідаючи про намір К. Брюллова намалювати портрет великого російського поета О. Пушкіна, він зауважив (очевидно, під впливом свого вчителя), що К. зобразив його «каким-то денди, а не поэтом».


КІРКОННЕЛЛ (Kirkconnell) Ватсон (н. 16.V 1895) — канадський англомовний філолог, поет, публіцист і перекладач. Автор статей з україністики, зокрема про Шевченка, в яких перекручував творчість поета. У співавт. з К.-Г. Андрусишеним 1963 переклав (повністю чи в уривках) 29 Шевченкових творів. У тому ж співавт. підготував книжку «Поетичні твори» Шевченка (Торонто, 1964), куди ввійшла майже вся поетична спадщина Шевченка. Перекладам К. властиві штампи, ігнорування ритміки, невміння чи не бажання глибоко проникнути в суть оригіналу.


КІРКОР (Kirkor) Адам Гонорій (літ. псевд. — Ян з Сливина, Собаррі; 21.I 1818 — 23.ХІ 1886) — польський учений, літератор і видавець. Праці з історії, археології та етнографії Литви, Білорусії й України. В 1860 у журн. «Kurier Wileński» («Віленський кур’єр»), редактором якого він був, опублікував статтю Л. Совінського про Шевченка, а 1861 вмістив некролог укр. поета. В праці «Про літературу побратимчих слов’янських народів» (польською мовою. Краків, 1874) говорив про велику популярність Шевченка.


КІРОВОГРАД — місто, обласний центр УРСР, одно з пам’ятних шевченківських місць. Колишня назва — Єлисаветград.


КІРХНЕР (Kirchner) Петер (н. 7.VII 1932) — німецький славіст. Член Соціалістичної єдиної партії Німеччини з 1960. Живе в НДР. Викладав деякий час укр. л-ру в Берлін. ун-ті. Праці про укр. письменників дожовтн. і рад часу. Разом з Е. Вінтером уклав збірку «Іван Франко. Матеріали до історії і культури України» (Берлін, 1963), в якій, зокрема, опубліковано статті І. Франка про Шевченка нім. мовою та Шевченкові вірші в перекладах німецькою мовою І. Франка.

К. належить ряд статей і досліджень про Шевченка. Захистив кандидатську дисертацію на тему «Історія виникнення та громадсько-літературна проблематика творів Т. Г. Шевченка, перекладених Іваном Франком та Еріхом Вайнертом». Опублікував кілька статей про Шевченка, зокрема, в газеті «Neues Deutschland» («Нова Німеччина», 10.III 1964) — «Історія мого життя є частиною історії моєї батьківщини» і в газеті «Neue Zeit» («Новий час», 16.VI 1964) — «Вставайте, кайдани порвіте...». В журн. «Zeitschrift für Slawistik» («Славістичний журнал», 1964, т. 9, № 3) надруковано статтю К. «Література про Шевченка. 1959 — 1963», що являє собою огляд праць рад. дослідників творчості укр. поета. Виступив з привітанням на ювілейній десятій наук. шевченківській конференції. Брав участь у роботі Міжнародного шевченківського симпозіуму (червень 1964) в Берліні, на якому виголосив доповідь.


КІРШІ — оренбурзькі знайомі Шевченка. Альфонс-Карл Адамович К. (1819 — бл. 1890) — чиновник Оренбурзької провіантської комісії. Єлизавета Іванівна К. (1825 — 55) — його дружина, сестра К. Герна. За спогадами Ф. Лазаревського, опублікованими в журн. «Киевская старина» (1899, № 2, 4), в домі К. в Оренбурзі збиралися польські політичні засланці (З. Сераковський, Б. Залеський, Л. Турно та ін.). В 1849 — 50 там бував і Шевченко.


КІТЧЕНКО Федір Андрійович (1809 — р. см. невід.) — інспектор Чернігівської гімназії (1843 — 46). Підтримував зв’язки з українськими письменниками. У журн. «Москвитянин» (1843, № 11) опублікував рецензію на поему Шевченка «Гайдамаки». Народність поеми трактував з позицій позакласових, головним чином за мовною ознакою.


КЛАУЗУЛА (лат. clausula — замкнення) — закінчення віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу. Співзвучні К. утворюють риму. Розрізнюють К. чоловічі, жіночі, дактилічні й гіпердактилічні. В творах Шевченка переважає двоскладова, жіноча К. Напр., «Як умру, то поховайте // Мене на могилі, // Серед степу широкого, // На Вкраїні милій» («Заповіт»). Односкладова, чоловіча К., як правило, чергується з жіночою. Напр., «У туркені, по тім боці, // Хата на помості. // Гай, гай! море, грай, // Реви, скелі ламай! / Поїдемо в гості» («Гамалія»). Зрідка трапляється й трискладова, дактилічна К.: «Ой стрічечка до стрічечки, // Мережаю три ніченьки» («Ой стрічечка до стрічечки»).


КЛЕБАНОВ Дмитро Львович (н. 25.VII 1907) — український рад. композитор, засл. діяч мист. УРСР (з 1967). Автор вокального циклу на тексти Шевченка: «Буває, іноді старий», «Гімн черничий», «Зацвіла в долині червона калина», «Над Дніпровою сагою», «Неначе степом чумаки», «Ой одна я, одна», «Ой три шляхи широкії» «У перетику ходила» (усі — 1958), парафрази для струнного оркестру на тему нар. пісні «Думи мої, думи мої» та варіацій для фп. на тему нар. пісні «Садок вишневий коло хати» (обидві — на вірші Шевченка).


КЛЕЙН Надія Георгіївна (н. 12.V 1921) — українська рад. художниця. Працює в галузі монументально-декор. мистецтва. У співавт. з С. Кириченком виконала твори на шевченківські теми: мозаїчний триптих «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине...» (1959 — 60); мозаїки «Та не однаково мені...» (1961) і «Нічого кращого немає, як тая мати молодая...» (1963); диптих «Кобзар» («І мене в сім’ї великій...», 1964, і «От де, люди, наша слава, слава України...», 1967) та картон для килима «І мене в сім’ї великій...» (1964). Іл. с. 295.


КЛЕМЕНСОВ Дмитро Григорович (справж. прізв. — Монтвід) — російський журналіст 70 — 80-х pp. 19 ст. Зі слів Е. Нудатова записав його спогади про перебування Шевченка в Раїмі 1848 — 49 (надруковано їх у газ. «Южный край» 31.XII 1890). Ці спогади є важливим джерелом відомостей про життя поета в Раїмі.


КЛЕНЦЕ (Klenze) Франц-Карл-Лео фон (29.II 1784 — 27.I 1864) — німецький архітектор, представник класицизму. Працював у Касселі й Мюнхені. Бував у Росії, брав участь у спорудженні нового будинку Ермітажу в Петербурзі (1839 — 52). Шевченко в «Щоденнику» 10.VII 1857 позитивно оцінював творчість К. й відзначав, що його архітектурі не відповідають за стилем виконані для неї «готические безобразные творення» художників-ідеалістів мюнхенської школи — П. Корнеліуса і П. Гесса.


КЛЕОПАТРА (Κλεοπάτρα; 69 — 30 до н. е.) — остання цариця династії Птолемеїв у Єгипті [51 — 30 до н. е.]. Шевченко в повісті «Музыкант» вживає ім’я К. в розумінні «чарівна жінка».


КЛИМКОВИЧ Ксенофонт Григорович (17.I 1835 — 19.V 1881) — український письменник і перекладач бурж.-ліберального напряму. Був редактором львів. журн. «Основа» (1870 — 72), співробітничав у журн. «Правда» (1888 — 94) й ін. зх.-укр. виданнях, де опублікував твори Шевченка («Княжна», «Причинна» тощо). У поемі «Роковини» (1863) та вірші «Тарасові на вічну пам’ять» (1866) оспівав Шевченка, підкреслив загальнолюдське значення його творчості. В 1865 вперше видав поему Шевченка «Сон». Збирав рукописні матеріали до видання «Поезії Тараса Шевченка» (т. 1 — 2. Львів, 1867). Був ініціатором відзначення ювілеїв поета, активним популяризатором його творчості на Зх. Україні й за рубежем. Переклав нім. мовою «Мені тринадцятий минало», «І виріс я на чужині», «Якби ви знали, паничі» та ін. поезії Шевченка.


КЛИМКОВИЧ Михась (Михайло Миколайович; 20.XI 1899 — 5.XI 1954) — білоруський рад. письменник. Член КПРС з 1920. Шевченкові присвятив одноактну драму «На Віленській дорозі» (1939), в якій змалював дитячі роки поета. К. належать переклади творів Шевченка «Княжна», «Не гріє сонце на чужині», «Іржавець», «Чернець», «Хустина» та ін., що ввійшли до «Кобзаря» (Мінськ, 1939). Автор статті «Т. Г. Шевченко» (1939).


КЛИМОВСЬКИЙ Євген Іванович (справж. прізв. — Оглоблін; 29.III 1824 — 1866) — російський драм. і оперний артист (тенор) та композитор. Шевченко бачив гру К. в Нижегородському театрі, про що не раз згадував у «Щоденнику» (записи 1.X, 12.XI, 17.XII 1857 і 19.I 1858). Поет прихильно відгукнувся про нього в рецензії «Бенефис г-жи Пиуновой, января 21 1858 года». Як свідчать записи в «Щоденнику» (29.XI, 9.XII 1857 та 25.II 1858), Шевченко підтримував з К. приятельські взаємини.


КЛИМОВСЬКИЙ (Климов) Семен — український поет 1-ї пол. 18 ст. В л-рі відомий як козак-віршувальник. Автор двох віршованих творів і пісні «Їхав козак за Дунай». Шевченко знав про К. з п’єси О. Шаховського «Козаквіршувальник» (1812) і праці М. Греча «Спроба короткої історії російської літератури» (1822). Ці джерела Шевченко згадав у повісті «Близнецы» й висловив сумнів, чи справді К. жив саме за часів Петра I.


КЛОДТ (Клодт фон Юргенсбург) Петро Карлович (5.VI 1805 — 20.ХІ 1867) — російський скульптор, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1838). Автор монументально-декор скульптур у дусі класицизму та невеликих жанрових статуеток із зображенням коней. Шевченко знав К. і його твори ще в роки навчання в Академії мистецтв. Зліпки з творів К. прикрашали в ті роки кімнату поета. Після повернення Шевченка з заслання між ним і К. встановилися лружні взаємини. Високо оцінюючи жанрові статуетки К., поет різко негативно поставився до його пам’ятника І. Крилову в Літньому саду в Петербурзі, не сприйнявши в ньому елемент жанровості. В 1860 подарував К. свій естамп з картини К. Брюллова «Вірсавія» з написом: «Петру Карловичу Барону Клодту искренне уважающий Т. Шевченко 1860 года, сентября 4». У січні — лютому 1861 Шевченко за фотографією (зберігається в Російському музеї в Ленінграді) виконав портрет К. (папір, офорт, 16,4 × 12,5). На ньому праворуч унизу травленим штрихом дзеркально обернено — дата й авторський підпис: «1861. Т. Шевченко». Під портретом вигравірувано: «Барон Петр Карлович Клодт». Два відбитки цього офорта зберігаються в ДМШ. Після смерті поета К. зняв з нього маску (оригінал, копія і бронзовий відлив — у ДМШ; бронзовий відлив — у Літературному музеї Т. Г. Шевченка в м. Палермо).


КЛОПОТОВСЬКИЙ Іван Петрович — викладач астраханської гімназії (з 1850). В 1845 — 49 учився в Київ. ун-ті. Шевченко познайомився з К. 15.VIII 1857 в Астрахані, у нього дома читав свої вірші. 15 — 16.VIII 1857 К. із захопленням записав у Шевченковому «Щоденнику» про радість від зустрічі з улюбленим поетом, назвав його своїм колишнім професором Київського ун-ту. Шевченко був зворушений гостинністю астраханських знайомих, зокрема К., про це занотував 23.VIII 1857 в «Щоденнику». 6.XI 1857 поет звернувся до К. з дружнім листом. Спогади К. про перебування Шевченка в Астрахані записав В. Кларк і опублікував у журн. «Русская старина» (1896, № 3).


КНИЖКОВІ ЗНАКИ ШЕВЧЕНКІВСЬКІ (екслібриси) — невеличкі художні етикетки з зображенням Шевченка, які наліплюють на звороті книжкової палітурки або обкладинки зверху з лівого боку. На етикетці зазначено, кому належить книжка. Екслібрис — твір графічного мистецтва. Один з перших К. з. ш. виконав у 20-х pp. 20 ст. груз. художник В. Цілосані. В 1959 ленінгр. інженер В. Меншиков виконав для Ю. Меженка екслібрис, який складається з силуетного портрета Шевченка й напису «Шевченкіана Ю. О. Меженка». Художник С. Кукуруза виконав знаки для Ю. Меженка, В. Касіяна, книжковий знак Казахської держ. худож. галереї ім. Т. Г. Шевченка тощо. В ювілейні 1964. 1969 та 1971 художники України й ін. братніх республік виконали понад 50 К. з. ш. для книголюбів, колекціонерів. Над шевченківськими екслібрисами в ці роки працювали художники В. Стеценко і В. Масик (Київ), В. Вітрук (передав свою колекцію ДМШ), С. Гебус-Баранецька, А. Бахматов, С. Хижняк, І. Собенко та Г. Смольський (Львів), П. Обаль та О. Оброца (Стрий), Б. Пастух (Донецьк), М. Сліпченко (Київ), М. Стрижак (Ленінград), В. Цілосані (Тбілісі), С. Кукуруза (Актюбінськ) та ін. Основними компонентами в К. з. ш. є переважно портрет поета або його пам’ятник і декоративнорозповідні елементи, найчастіше — книжки, палітра з пензлями, гусяче перо й каламар, вишиваний рушник, кобза, розірвані кайдани, фрагменти з нар. орнаменту, а також оспіваний поетом укр. пейзаж, герої його творів, текстові додатки.

Художник В. Стеценко створив К. з. ш. «Із книг моїх». На ньому — силуетний портрет поета і графічні елементи на шевченківські мотиви, напис із «Заповіту»: «І мене в сем’ї великій, // В сем’ї вольній, новій, // Не забудьте пом’янути // Незлим тихим словом». Композицію доповнюють зображення палітри з пензлями, пера, розірваних кайданів і гілки стилізованої калини.

Свій екслібрис художник С. Хижняк вирізав на лінолеумі: на темному тлі кам’яної брили — погруддя Шевченка, біля нього напис: «Учітеся, брати мої, // Думайте, читайте, // І чужого научайтесь, // Свого не цурайтесь». На К. з. ш. роботи майстра І. Пантелюка з Косова — невеличкий силуетний портрет поета вміщено у восьмикутник або коло в центрі композиції на білому тлі; навколо нього розміщено тонко вирізаний геометричний орнамент, узятий з гуцульської нар. різьби на дереві.

А. О. В’юник.


КНІППЕР Лев Костянтинович (3.XII 1898 — 30.VII 1974) — російський рад. композитор, нар. артист РРФСР (з 1974). Автор опер, балетів, симфонічних, камерно-інструментальних і вокальних творів. На Шевченкові слова написав поему для тенора, сопрано і хору без супроводу «Ой три шляхи широкії» («Три дороги», переклад О. Безименського, 1938). Держ. премія СРСР 1946, 1949.


«КНЯГИНЯ» — повість Шевченка, написана 1853 рос. мовою в Новопетровському укріпленні. Автограф зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Це перший прозовий твір, який поет прагнув опублікувати під псевдонімом «К. Дармограй» в рос. журналах. У кін. 1854 або на поч. 1855 він через М. Осипова надіслав видавцеві «Отечественных записок» А. Краєвському рукопис «К.» й листа з проханням надрукувати повість. Але за життя Шевченка її не опубліковано. Два уривки надруковано за автографом у журналі «Основа» (1862, № 3) в статті О. Лазаревського «Матеріали для біографії Т. Гр. Шевченка». Повністю вперше опубліковано в журн. «Киевская старина» (1884, № 3) за писарською копією. Повість «К.» за сюжетом близька до поеми «Княжна», написаної 1847 , в Орській фортеці. Використавши окремі сюжетні ситуації поеми, письменник створив новий варіант історії князівської родини, її руйнування й виродження. У повісті Шевченко змінив хронологічні рамки подій, центр ваги переніс на образ матері. «К.» має виразно антикріпосницьке спрямування. Письменник викриває глибокі суперечності в суспільстві: паразитичне життя поміщиків, з одного боку, та злидні і голод кріпаків — з другого. Осн. ідея твору — показати, що сваволя поміщиків не проходить безкарно, вона обертається для них самих страшним лихом. У центрі повісті — розпутне життя князя Мордатова, жорстокого визискувача селян і деспота в ставленні до дружини. Прототипом його, можливо, був власник с. Бігача князь М. Кейкуатов. «К.» побудовано на контрастних зіставленнях. Шевченко протиставляє чудовим пейзажам українського села злиденне життя кріпаків, жорстокому визискувачеві Мордатову — добросерду й гуманну княгиню; кріпацькому селу — козацьке, в якому селянам жилося краще. Повість починається автобіографічним вступом (спогади про дитинство і юність). Основна частина твору — розповідь персонажа повісті няньки Микитівни. Це створює враження вірогідності описаної історії, розкриває ставлення народу до своїх гнобителів. Правдивість зображуваного посилюється точністю в позначенні реально існуючих географічних пунктів на лівому березі Дніпра, через які Шевченко проїжджав, і тієї місцевості, де відбувалися описані в «К.» події.

Літ.: Пыпин А. Русские сочинения Шевченка. «Вестник Европы». 1888, № 3; Багрий А. Т. Г. Шевченко в литературной обстановке. Баку, 1925; Навроцький Б. Т. Шевченко, як прозаїк. «Червоний шлях», 1925, № 10; Бронський А. Повісті Т. Г. Шевченка. «Літературна критика», 1939, № 2-3; Навроцький Б. Ідейні й художні особливості «Княжни». «Життя й революція», 1929, № 3; Чалий Д. В. Повісті Шевченка і проблема його реалістичного методу. В кн.: Збірник праць першої і другої наукових шевченківських конференцій. К., 1954; Крутікова Н. Є. Художні особливості прози Шевченка. В кн.: Збірник праць третьої наукової шевченківської конференції. К., 1955; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Шагинян М. Тарас Шевченко. К., 1970; Кодацька Л. Однойменні твори Т. Г. Шевченка. К., 1968; Кодацька Л. Художня проза Т. Г. Шевченка. К., 1972.

Л. Ф. Кодацька.


КНЯЖА — село Звенигородського пов. Київської губернії (тепер Звенигородського р-ну Черкаської обл.). Через К. проходив поштовий тракт. Шевченко був у цьому селі проїздом 1843 і 1845.


«КНЯЖНА» — поема Шевчен ка. Найранніша відома редакція — в окремому автографі (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Створено її на засланні, про що свідчить варіант рядка: «Поговорим над Уралом». До «Малої книжки» (захалявної книжечки 1847) поему записано за № 1. До «Більшої книжки» переписано з виправленнями й змінами 24.II 1858. Вступну частину поеми (перші 32 рядки) вперше надруковано в альм. «Хата» (СПБ, 1860) під назвою «До зорі (Із поеми)». Повністю з пропуском лише кількох рядків «К.» опубліковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Ідейно-тематичний задум поеми тісно пов’язаний з циклом творів про долю дівчини, занапащеної паном. У розробці цієї теми «К.» є дальшим кроком, дальшим реалістичним поглибленням і сюжетної ситуації, й конкретних соціальних образів. Моральний занепад кріпосника, який гвалтує власну дочку (цей конфлікт уже було використано в поемі «Відьма»), змальовано в «К.» на широкому побутовому матеріалі, що яскраво показує цілковитий розклад — економічний, морально-етичний — усієї суспільної системи. Тим самим стверджується історична приреченість усього феод.-кріпосницького ладу. Шевченко з великою революц. пристрастю викриває ліберально-націоналістичне милування сільською ідилією («Село! — і серце одпочине»). Використовуючи прийом антитези, поет показує що «веселі здалека палати» є насправді притулком жахливого гніту, знущання, паплюження всього людського. В цьому селі «мужицькі душі аж пищать», а поміщик, про якого його посіпаки кричать « — І патріот! і брат убогих! // Наш славний князь!», насправді «дочку й теличку однімає // у мужика...». Тут виявилися особисті спостереження Шевченка періоду «трьох літ», враження від знайомства з багатьма представниками українського панства. З поемою «К.» перегукується російська повість «Княгиня». Прототипом образу князя, можливо, був князь М. Кейкуатов (у повісті «Княгиня» зображений під ім’ям Мордатова). Поема «К.» пройнята духом протесту проти євангельської моралі непротивлення і покори. Своїй героїні поет ставить у приклад Беатріче Ченчіо, яка «колись // Убила батька кардинала // І Саваофа не злякалась». У процесі редагування і вдосконалювання поеми автор відкидав окремі романтичні загальники, абстрактне моралізаторство, посилюючи реалістичну точність і конкретну переконливість образів. Музику до вступної частини «К.» писали М. В. Лисенко, М. Леонтович, Я. Степовий, Г. Гладкий, Я. Смеречанський, Г. Фінаровський та ін. Вступ до поеми став нар. піснею «Зоре моя вечірняя».

Літ.: Навроцький Б. Ідейні і художні особливості «Княжни». «Життя й революція», 1929, № 3; Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959; Пільгук І. Жіноча доля в народній ліриці та ліриці Т. Г. Шевченка, «Народна творчість та етнографія», 1961, № 1; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Кодацька Л. Ф. Однойменні твори Т. Г. Шевченка. К., 1968.

Л. Ф. Хінкулов.


«КОБЗАР» — назва збірки поетичних творів Шевченка. Вперше «К.» видано 1840 у Петербурзі. До нього ввійшло вісім творів: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Вже самою назвою збірки автор засвідчив, що він виступає співцем народних мас. З часу виходу збірки й самого Шевченка почали називати Кобзарем, навіть він сам пізніше в листі до А. Маркевича 22.IV 1857 писав про себе як про «безталанного старого кобзаря». Деякі з повістей Шевченко підписував — Кобзар Дармограй.

За життя Шевченка його твори під назвою «К.» виходили ще й 1844 та 1860 (див. Видання літературних творів Т. Г. Шевченка). Коли Шевченко після заслання готував до друку збірку своїх творів, він мав намір видати її під назвою «Поезія», але цензура дозволила видати збірку тільки під назвою «К.». Популярність книжки була така велика, що назва «К.» закріпилася за багатьма наступними виданнями поетич. творів Шевченка. Як зазначав М. Рильський, «назва „Кобзар“ за традицією перекинулася на все, ним звіршоване», і його поезії «в уяві широкого читача об’єднуються чудесним, магічним словом — „Кобзар“». У 40 — 60-х pp., коли, за визначенням В. І. Леніна «усі суспільні питання зводились до боротьби з кріпосним правом та його залишками» (Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 2, с. 497), ця книжка стала епохальним явищем у літ. і суспільному житті укр. народу. В ній втілилось усе те передове, що дала ціла доба, ознаменована діяльністю революц. демократів «К.» — великий внесок у розвиток загальноросійського революц. руху. Для письменників — представників революц.-демократичного напряму в л-рі — «К.» був насамперед книжкою, на якій виховувалися борці за соціальне й національне визволення трудящих.

З виходом Шевченкового «К.» почався новий етап у розвитку укр. л-ри та мови. Творчість Шевченка відкрила широкі шляхи для розвитку укр. літератури в тісному взаємозв’язку з рос. літературою та літературами ін. народів. І. Франко писав, що «ця маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову» (Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. Львів, 1910, с 107). Письменників, творчість яких була підпорядкована громад. інтересам, надихали пафос «К.», його революц. оптимізм. Ідейно-естетичний зміст «К.» революціонізував творчість багатьох письменників, які переймалися духом прометеїзму. Поезія «К.» стала провідною в боротьбі за народність л-ри, за поєднання завдань нац.-визвольної боротьби з інтернаціональними ідеями. В «К.» уперше в укр. л-рі на повний голос заговорили нар. маси як велика суспільно-політ. сила, народ виступає тут творцем великих мистецьких цінностей (див. Народність Т. Г. Шевченка). Виданню й поширенню «К.» за царизму перешкоджали суворі заборони й постійні цензурні переслідування. Тексти багатьох поезій спотворювали цензори, фальсифікували редактори й видавці (див. Буржуазно-націоналістичні фальсифікації творчості Т. Г. Шевченка. Цензурні переслідування творів Т. Г. Шевченка, Переслідування творів Т. Г. Шевченка в Австро-Угорській імперії та буржуазній Польщі). Найреволюційніші поезії Шевченка, що не ввійшли до підцензурних видань «К.», друкувалися за кордоном, поширювалися нелегально в списках (див. Списки творів Т. Г. Шевченка). Лише в період буржуазно-демократичної революції 1905 — 07 у Петербурзі вперше (1907) здійснено порівняно повне видання «К.» за редакцією В. Доманицького. Наукову цінність становив «К.», що його видав 1908 у Львові І. Франко. Справді повний і вільний від цензурних спотворень «К.», куди увійшла вся поетична спадщина Шевченка, читачі одержали тільки за Рад. влади. Якщо останнє прижиттєве (найповніше) видання містило лише 17 творів, то тепер у «К.» — 228. П. Тичина з нагоди сторіччя з дня виходу «К.» 1940 писав, що ця невеличка книжечка «внутрішнім змістом своїм без краю величезна» й «своєю появою грандіозне зрушення зробила в літературі», залишила величезний слід «в нашій історії, у всьому житті нашому». В Рад. Україні «К.» виходив 110 раз тиражем 4 656 500 примірників.

Більшовицька газета «Правда» 18.II 1914 зазначила, що «К.» Шевченка «відразу висунув його в ряд найвидатніших національних поетів». Революц. пролетаріат у боротьбі проти царизму, поміщиків і буржуазії брав на озброєння полум’яні рядки Шевченкового «К.», використовуючи їх для виховання революц. свідомості трудящих. Шевченкова поезія закликала до бою трудящих України й усієї Росії в буремні роки трьох революцій, будила ще глибшу зненависть до фашист. загарбників у роки Великої Вітчизн. війни (див. Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу 1941 — 45 і Т. Г. Шевченко). Творчість Шевченка вийшла далеко за національні рамки й набула світового значення. Шевченків «К.» могутньо залунав усіма мовами народів Радянського Союзу, багатьма мовами народів світу. Ще за життя поета «К.» вийшов у перекладі рос. мовою за ред. М. Гербеля (СПБ, 1860). З кожним роком кількість перекладів зростала. Тепер деякі твори з «К.» (насамперед «Заповіт») перекладено більш як ста мовами. Твори Шевченка широко популярні й за межами Рад. країни, вони стали надбанням усього прогрес. людства. Перекладачі прагнуть донести до читачів світле й мужнє слово поета-революціонера. Серед перекладачів поезій «К.» — багато відомих письменників. Це І. Бєлоусов, О. Прокоф’єв, О. Сурков, О. Твардовський (переклади російською мовою), Я. Купала, Я. Колас (білоруською мовою), С. Чиковані, І. Абашидзе (грузинською), Л. Гіра, A. Венцлова (литовською), М. Турсун-заде (таджицькою), Е.-Л. Войнич (англійською), B. Сирокомля, Л. Совінський, В. Слободник (польською), П. Славейков, Л. Каравелов, Л. Стоянов, Д. Методієв (болгарською), Р. Єсенська, М. Марчанова (чеською), Ю. Віргінія, А. Курелла, Е. Вайнерт (німецькою), А. Гідаш, Ш. Береш (угорською), Ф. Мазад, Ш. Стебер, Е. Гільвік (французькою), В. Тулбуре, М. Садовяну (румунською), С. Комацу, Т. Сібуя (японською) та багато інших (див. Перекладання творів Т. Г. Шевченка).

Мотиви «К.» підказали художникам теми для багатьох малярських творів. Ілюстрували «К.» В. Штернберг, Я. де Бальмен, М. Башилов, М. Микешин, І. Рєпін, К. Трутовський, О. Сластіон, Л. Жемчужников, М. Самокиш, І. Їжакевич, В. Касіян, М. Дерегус (див. Ілюстрування творів Т. Г. Шевченка, Шевченко Т. Г. в образотворчому мистецтві). На поезії з «К.» писали музику композитори М. В. Лисенко, П. Чайковський, С. Рахманінов, Я. Степовий, Л. Ревуцький, Б. Лятошинський (див. Шевченко Т. Г. у музиці).

Деякі твори з «К.» інсценізовано й екранізовано (-«Гайдамаки», «Невольник», «Катерина», «Наймичка»). Життєдайна сила традицій «К.» позначилася на розвитку рад. л-ри. В творчому процесі письменників ці традиції злилися з героїкою сучасності, утверджуючи метод соціалістич. реалізму. За сюжетами й мотивами «К.» написано багато літ. творів (див. Шевченко Т. Г. у художній літературі). Іл. табл. XXVIII, XXIX.

Літ.: Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814 — 1963. К., 1963; Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії. К., 1975; Всенародна шана. К., 1967; Добролюбов М. О. «Кобзар» Тараса Шевченка. К., 1961; Багрий А. В. К рукописной традиции распространения «Кобзаря» Т. Г. Шевченко. Баку, 1927; Ковалев И. Борьба царского правительства и цензуры с революционным «Кобзарем» Т. Г. Шевченко. «Красный архив», 1938. № 6; Меженко Ю. Невідоме підпільне видання «Кобзаря» Т. Г. Шевченка. «Літературна критика», 1939, № 5; Кирилюк Є. П. Сто років великої народної книги. «Радянська література», 1940, № 3; Рильський М. «Кобзар» в російських перекладах. «Літературна газета», 1940, 10 травня; Возняк М. Перше видання «Кобзаря». «Жовтень», 1955, № 3; Попель С. До історії видання «Кобзаря» 1860 року. «Радянське літературознавство», 1960, № 4; Устенко М. Г., Владимирський А. А. До історії видань «Кобзаря» Тараса Шевченка. «Наукові записки Одеського педагогічного інституту», 1960, т. 25; Гаврилюк О. Пани і паничі над «Кобзарем». Львів, 1961; Кодацька Л. Ф. До історії видання «Кобзаря» 1867 р. «Радянське літературознавство», 1961, № 2; Меженко Ю. Невідоме видання «Кобзаря» 1840 року. «Літературна газета», 1961, 3 березня; Тичина П. Сила «Кобзаря». К., 1961; Кирилюк Є. П. Книга мільйонів (До історії видання «Кобзаря» Шевченка) «Радянське літературознавство». 1962, № 2; Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. К., 1971; Бородін В. С. До історії першого видання «Кобзаря». «Радянське літературознавство». 1974, № 1.

Ф. К. Сарана.


КОБЗАРСЬКЕ МИСТЕЦТВО І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Кобзарі ввійшли в свідомість Шевченка ще з дитинства. В його творчості вони посіли помітне місце як виразники народних дум і сподівань, борці за щастя, правду й волю, які своєю музою в найтяжчі для батьківщини часи надихали її синів на боротьбу за соціальне й національне визволення. Символічно назвавши першу поетичну збірку «Кобзарем», Шевченко підкреслив цим народність, волелюбність своєї поезії. Він дав високу, захоплену оцінку кобзарським думам (див. Дума). Якщо тексти дум могли бути відомі Шевченкові із збірок М. О. Максимовича (1827, 1834, 1849), І. Срезневського (1833 — 38), М. Маркевича (1831), то мелодії їхні запам’яталися йому безпосередньо від самих кобзарів, яких поет слухав багато разів «Живі враження кобзарів і кобзарських пісень, — відзначав І. Франко, — мусили у Шевченка бути дуже сильні і численні, коли по десятилітній розлуці з Україною (від 1829 до 1839) він, виступаючи на поле літературне, майже щокрок малює образи кобзарів» (Франко І. Вибрані статті про народну творчість. К., 1955, с. 155). Відомо, що Шевченко знав про О. Вересая й надіслав йому примірник «Кобзаря» (СПБ, 1860) з дарчим написом. Відгомін вражень від зустрічей з кобзарями є в Шевченковій повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»: в густій і тихій октаві стихаючої морської бурі героєві повісті вчувається журлива мелодія народної «Думи про пирятинського поповича Олексія», й він починає вторити їй. На засланні Шевченко 17.VI 1857 записав у «Щоденнику»: «я как будто с живыми беседую с ее [України] слипыми лирныками и кобзарями». Неперевершені зразки творчого використання стилю дум є в Шевченкових поемах «Гамалія», «Сліпий» (у думі Степана «У неділю вранці-рано») та «Гайдамаки» (в піснях Волоха). Силабічну форму вірша деяких уривків у поемі «Сон» («У всякого своя доля») й у поезії «У неділеньку у святую» поет поєднував з метроритмікою кобзарської думи. У творах Шевченка народний співець виступає як поет-філософ, майстерний виконавець народних дум, народолюб, навчитель трудящого люду і воїн-месник («Перебендя», «Гайдамаки», «Катерина» «Мар’яна-черниця»). Кобзарству Шевченко віддав данину і як художник. Образ народного співця відтворив він у рисунку олівцем — «Козацький бенкет» (1838); сепією виконав дві ілюстрації (1843) до поеми «Сліпий» Глибоко шануючи І. Котляревського, Г. Квітку-Основ’яненка й М. Маркевича, поет називав їх кобзарями. Ще за життя Шевченка його твори були відомі кобзарям і поширені в народі, але більшої популярності набули вже після смерті поета. Починаючи з 70-х pp. 19 ст. до кобзарського репертуару входять «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий» (уривок з балади «Причинна»), «Зоре моя вечірняя» (уривок з поеми «Княжна») та ін. Пізніше кобзарі самі почали створювати мелодії на слова Шевченка й свої пісні про нього: «Зійшов місяць, зійшов ясний», «Сподівалися Шевченка», «На високій дуже кручі» (слова і музика останньої пісні І. Кучугури-Кучеренка). Перемога Великого Жовтня відкрила нові можливості для розвитку кобзарського мистецтва. У 20-х pp. утворено професійні й самодіяльні капели бандуристів, деякі з них (харківська, друга київська та ін.) носили ім’я Шевченка. Майстри кобзи О. Корнієвський, В. Герасименко та І. Скляр прикрашали зображенням поета свої інструменти. Пропагандистами полум’яного Шевченкового слова є Державна ордена Трудового Червоного Прапора заслужена капела бандуристів Української РСР, Заслужена самодіяльна народна капела бандуристів УРСР Палацу культури м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області, Струсівська заслужена самодіяльна народна капела бандуристів УРСР, а також багато ін. колективів Рад. кобзарі Є. Мовчан, Є. Адамцевич, Г. Ільченко, Ф. Кушнерик, П. Гузь, П. Кулик і О. Маркевич, розвиваючи кращі традиції своїх попередників, складали й складають пісні на слова Шевченка і пісні про нього. П. Носач, який виконував чимало пісень на тексти поета, присвятив йому «Думу про великого Кобзаря». На відзначення 100-річчя з дня виходу в світ Шевченкового «Кобзаря» Є. Мовчан, П. Носач, І. Іванченко, Ф. Кушнерик і В. Перепелюк створили велику поему «Слава Кобзареві», що складається з 9 пісень. У цих творах кобзарів Шевченко постає як незламний борець за кращу долю трудового народу, непохитний у своїх переконаннях, овіяний народною любов’ю. Так давня виконавська традиція кобзарів минулого перейшла до представників радянського кобзарства, які продовжують її в сучасних умовах v далеко ширших масштабах Під час Великої Вітчизн. війни 1941 — 45 Є. Мовчан, П. Гузь, П. Тищенко, П. Носач, П. Дугін та ін. на тимчасово окупованій гітлерівцями Україні гнівним Шевченковим словом закликали народ до боротьби проти фашистів. Тарасова пісня звучала й серед партизанів — у виконанні кобзарів А. Старченка, А. Білоцького, І. Богдана та ін. Кобзарі О. Коваль, О. Чуприна й ін. воювали в лавах Радянської Армії. В хвилини затишшя між боями вони виконували перед бійцями полум’яні Шевченкові пісні (див. Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу 194145 і Т. Г. Шевченко).

У післявоєнні роки на Шевченкові тексти почала виходити з друку нотна література спеціально для бандуристів. Музичні твори на тексти Шевченка збагатили репертуар багатьох самодіяльних колективів бандуристів, серед яких популярними стали жіночі тріо, жіночі та дитячі капели. Шевченкові пісні у виконанні радянських бандуристів звучать у Польщі, Чехословаччині, Румунії, Болгарії, Угорщині, Франції, Канаді та інших країнах. Щороку, вшановуючи пам’ять поета, кобзарі виступають на його могилі в Каневі (див. Музика і Т. Г. Шевченко, Шевченко Т. Г. у народній словесній та музичній творчості).

Літ.: Рильський М. Героїчний епос українського народу. — Полотай М. Мистецтво кобзарів-бандуристів радянського періоду. — Лавров Ф. Творці та виконавці українського героїчного епосу. В кн.: Історичний епос східних слов’ян. К., 1958; Білецький О. Від давнини до сучасності, т. 2. К., 1960; Правдюк О. Т. Г. Шевченко і музичний фольклор України. К., 1966; Народні пісні на слова Тараса Шевченка. К., 1961; Франко І. Переднє слово (До «Перебенді» Т. Г. Шевченка). В кн.: Франко І. Твори, т. 17. К., 1955; Пісні великого Кобзаря. К., 1964; Слава Кобзареві. «Народна творчість», 1940, № 3.

М. П. Полотай.


КОБИЛЯНСЬКА Ольга Юліанівна (27.ХІ 1863 — 21.III 1942) — українська письменниця демократичного напряму. Авторка творів з життя буковинського селянства та інтелігенції. На формування світогляду К. й на становлення її як укр. письменниці великий вплив мала творчість Шевченка, яку вона дуже шанувала й популяризувала укр. і нім. мовами. К. пропагувала творчість поета в своїх статтях («Дещо про ідею жіночого руху», 1894; «Марко Вовчок та її оповідання», 1903), цитувала його в худож. творах («Царівна») і листах. Разом з Лесею Українкою 1899 відвідала могилу Шевченка.


КОБ’ЯК, Карлийович (pp. н. і см. невід.) — половецький хан. Разом з ханом Кончаком у 70 — 80-х pp. 12 ст. робив наскоки на руські землі. Шевченко згадав К. в поезії «Плач Ярославни» (переклад укр. мовою уривка з «Слова о полку Ігоревім»). Тут мається на увазі похід проти половців 1184, під час якого руські воїни взяли К. в полон.


КОВАЛЕВСЬКИЙ Євграф Петрович (1790, за ін. даними, 1792 — 30.III 1867) — вітчизняний гірничий інженер, почесний член Петербурзької АН (з 1856). Як міністр народної освіти (1858 — 61) очолював Гол. управління цензури, 1859 давав хід справі про дозвіл надрукувати «Кобзар» Шевченка. В листі до гол. начальника «Третього відділу» В. Долгорукова 25.I 1859 К. погодився з висновком члена Гол. управління цензури О. Тройницького про те, що «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» та «Гамалію» Шевченка можна дозволити до нового видання. 5.II 1859 К. пропонував кураторові Петерб. шкільного округу І. Делянову розглянути книжку на заг. цензурних підставах. Поет, як це видно із спогадів Ф. Дейкуна-Мочаненка («Киевская старина», 1885, № 3), збирався подарувати К. примірник «Кобзаря» 1860 з вклейками в поемі «Катерина» місць, знятих цензурою.


КОВАЛЕВСЬКИЙ Єгор Петрович (1811 — 68) — російський дипломат, мандрівник і письменник. Був близький до гуртка М. Петрашевського. Один із засновників Товариства для допомоги нужденним літераторам і вченим і перший голова його комітету (1859 — 68). Шевченко познайомився з К. у Петербурзі (очевидно, незабаром після того, як повернувся з заслання), бував у нього вдома; в кінці квітня 1860 послав йому подарунок (ймовірно, малюнок чи офорт). Поет брав участь у роботі т-ва, яке очолював К., у нарадах з питань публічних літ. читань. У 1860 К. клопотався про звільнення з кріпацтва родичів Шевченка.


КОВАЛЕВСЬКИЙ Павло Михайлович (17.XII 1823 — 2.IV 1907) — російський письменник і перекладач. Переклав вірш Шевченка «Думка» («Вітре буйний, вітре буйний!») і два уривки з поеми «Гайдамаки» («Библиотека для чтения», 1860, № 3 — 4). Переклади викликали критичні зауваження В. Курочкіна в журн. «Искра» (1860, № 16). На поч. 1861 К., обрано членом Товариства для допомоги нужденним літераторам і вченим. В. Жемчужников у листі 20.II 1861 звертався до нього з проханням допомогти помістити хворого Шевченка в лікарню.


КОВАЛЕНКО Леонід Антонович (н. 12.III 1907) — український рад. історик. Автор праць з історії громад.-політ. життя України 19 ст. та історіографії України 19 — поч. 20 ст. та ін. В колективній праці «Очерки истории исторической науки в СССР» (т.1, М., 1955), у написаному ним розділі, присвяченому історіографії України, досліджуються історичні погляди Шевченка. Значне місце Шевченкові відведено і в ін. працях К., присвячених укр. історіографії 19 ст.

Тв.: Історичні погляди революціонера-демократа Т. Г. Шевченка. «Вісник АН УРСР», 1951, № 3.


КОВАЛЕНКО Оксана Степанівна (4.XI 1817 — р. см. невід.) — подруга Шевченка за дитячих років. Народилася в с. Кирилівці в кріпацькій сім’ї Степана і Мотрі Коваленків. У 1831 помер її батько, а в наступному році і мати. Хата Коваленків стояла поблизу садиби Шевченків, і малий Тарас ріс у дружбі з Оксаною. В 1829 вони розлучилися назавжди, коли Шевченко виїхав з Кирилівки до Вільна. 30.I 1840 К. вийшла заміж за кріпака з с. Пединівки К. М. Сороку. Поет, безперечно, знав про це з листів від родичів. У 1841, присвячуючи свою поему «Мар’яна-черниця» Оксані Коваленко, він писав: «Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива! // І ти не згадаєш того сироту, // Що в сірій свитині, бувало, щасливий, // Як побачить диво — твою красоту».

Біографи й дослідники творів Шевченка пов’язували ім’я К. з віршем «Ми вкупочці колись росли» та ін. поезіями. Трагічну долю дівчини-кріпачки, колишньої коханої поета, що, за цими творами, стала покриткою, вони вважали беззастережним фактом. Тим часом метричні книги і сповідні розписи Кирилівської церкви свідчать про інше. В 1843, коли Шевченко приїздив до Кирилівки, К. жила з сім’єю в Пединівці й мала двох дочок — трирічну Параску і дворічну Варвару. У вірші «Ми вкупочці колись росли», як і в ін. ліричних творах, поет змалював узагальнений образ дівчини, скривдженої панами. Кріпосницька дійсність того, часу давала для цього безліч’ фактів: лише в Кирилівці 1843, як свідчать документи, було 17 покриток.

П. В. Жур.


КОВАЛІВКА — село Пирятинського пов. Полтавської губ. (тепер Драбівського р-ну Черкаської обл.). Шевченко їздив у це село до О. Капніста восени 1843 (про це писала в своїх листах В. Рєпніна). За рад. часу в К. встановлено погруддя поета.


КОВАЛЬОВ Віктор Васильович (29.X 1822 — 11.XII 1894) — український художник. У 1844 служив у Петербурзі в департаменті М.ва юстиції й тоді ж почав відвідувати рисувальні класи Академії мистецтв як сторонній учень. Шевченко познайомився з К. 1844 і до весни 1845 жив разом з ним та І. Гудовським, М. Карпом і К. Роговим на квартирі в будинку Бема на Васильєвському острові (тепер 2-а лінія, 3). К. допомагав Шевченкові у виданні й реалізації офортів «Живописной Украины». Поет зустрічався з ним і після заслання, подарував йому свій офорт «Приятелі». К. — автор спогадів про Шевченка, опублікованих у журн. «По морю и суше» (1896, № 8).

Літ.: Жур П. Шевченківський Петербург. К., 1972.


КОВАЛЬОВ Олександр Олександрович (н. 31.XII 1915) — український рад. скульптор, нар. художник УРСР (з 1963). Серед творів — скульптурні портрети Шевченка (гіпс, 1952, ДМШ; мармур, 1956). Держ. премія СРСР, 1950. Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1975.


КОВАЛЬСЬКИЙ Юліан Іванович (н. 1827 — р. см. невід.) — рядовий 2-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу, польський політ. засланець. У солдати К. віддано 1848. В Оренбурзі він входив до гуртка польських політичних засланців, з яким 1849 — 50 був зв’язаний Шевченко. Серед інших К. зображено на малюнку О. П. Чернишова «Т. Г. Шевченко серед польських політичних засланців».


КОВАЧЕВИЧ (Kovačević) Владимир (pp. н. і см, невід.) — хорватський критик і публіцист. Автор розвідки про укр. нар. пісні. Більшу частину статті «Літературне відродження малоросів», надрукованої в альманасі «Zvonimir» («Звонимир», 1886), присвятив творчості Шевченка. Навів там уривки з багатьох творів укр. поета («Заповіт», «Кавказ», «Єретик», «І мертвим, і живим...» та ін.), подаючи їх без перекладу, але в лат. написанні, переказав зміст поема «Гайдамаки» тощо.


КОВЕЛЬ — повітове місто Волинської губ. (тепер місто обл. підпорядкування, районний центр Волин. обл.). Є припущення, що Шевченко був у К. восени 1846, коли за дорученням Археографічної комісії їздив на Волинь і Поділля змальовувати істор. та архітектурні пам’ятки, але остаточно це не з’ясовано. За рад. часу ім’ям поета в К. названо вулицю.


КОВЕРКО Андрій Осипович (28.VIII 1893 — 19.VII 1967) — український рад. скульптор. Автор пам’ятника Шевченкові в м. Винниках Львівської області (камінь, 1924).


КОВРИГІН Єгор Ілліч (21 V 1819 — 3.ІХ 1853) — російський художник. Навчаючись у петерб. Академії мистецтв, працював разом з Шевченком над ілюструванням окремих видань, зокрема «Наши списанные с натуры русскими» (СПБ, 1841).


КОВТУН Микола Петрович (н. 9.V 1922) — український рад. скульптор. Член КПРС з 1953. Автор творів «Шевченко» (бр., 1952), «Т. Г. Шевченко» (оргскло, 1961) та пам’ятника Шевченкові в м. Торонто в Канаді (бр., 1961).


КОДАЦЬКА Лариса Феодосіївна (н. 15.I 1921) — український рад. літературознавець. Авторка праць «З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. Текстологічний аналіз поезій „Лілея“, „Русалка“, „Відьма“» (К., 1957), «Текстологічний аналіз поеми Т. Г. Шевченка „Сліпий“» (1957), «Однойменні твори Т. Г. Шевченка (Порівняльний аналіз поем і повістей „Наймичка“, „Варнак“, „Княжна“ — „Княгиня“)» (К., 1968), «Художня проза Т. Г. Шевченка» (К., 1972), «Шевченкознавство. Підсумки й проблеми» (в співавт. К., 1975). Упорядниця книжки «Листи до Т. Г. Шевченка. 1840 — 1861» (К., 1962). Брала участь у підготовці десятитомного «Повного зібрання творів» Шевченка (т 6. К., 1957) і шеститомного «Повного зібрання творів» Шевченка (т. 2, 6. К., 1963 — 64).


КОДЬЄВ Петро Іванович (25.VII 1899 — 21.XII 1968) — український рад. художник Член КПРС з 1924. Автор картин на істор. теми, пейзажів і натюрмортів. Шевченківській темі присвятив картини: «Пророк. Т. Шевченко» (1939, ДМШ), «Т. Г. Шевченко на Україні. 1859 рік» (1939, ДМШ; за цим твором є його ж картон для килима), «Т. Г. Шевченко серед селян» (1946), «Т. Г. Шевченко слухає скрипаля на пароплаві, повертаючись з заслання» (1952, Канів. держ. музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка»), «Повернення Т. Шевченка з заслання» (1954, Горлівський худож. музей), «Т. Г. Шевченко на плоту. Біля Межигір’я. 1843 р.» (1960 — 66).


КОЖАНЧИКОВ Дмитро Юхимович (1819 — 12.XII 1877) — російський видавець. Власник книгарні, що була в Петербурзі своєрідним клубом, місцем зустрічей близьких до «Современника» літераторів, художників, артистів, журналістів і вчених, а часом і явкою для революц.-демократичного підпілля. В 1862 — 64 за зв’язки з О. Герценом та ін. «лондонськими пропагандистами» К. притягали до слідства й віддали під нагляд поліції. Шевченко познайомився з К. після повернення з заслання, зустрічався з ним у його книгарні та на квартирі в М. Костомарова, де бували також М. Чернишевський, І. Горбунов, Д. Мордовець і П. Мельников. У 1859 — 60 у книгарні К. поширювали квитки на літ. читання в Пасажі, в яких активну участь брав і Шевченко, тут продавали його книжки й гравюри. Ще 1859 К. мав намір видати твори поета, але на перешкоді стала цензура. Про це К. писав у листі до Шевченка 31.VII 1859. І лише 1867 К. видав найповніший на той час «Кобзар». Поет згадував про К. в листах 1858 — 59 до М. С. Щепкіна, М. О. Максимовича, Марка Вовчка, М. Лазаревського та В. Г. Шевченка.

Літ.: Листи до Т. Г. Шевченка К., 1962; Жур П. Третя зустріч. К., 1970; Жур П. Шевченківський Петербург. К., 1972.

П. В. Жур.


КОЗАК Євген Теодорович (н. 25.IV 1907) — український рад. композитор і педагог, засл діяч мист. УРСР (з 1957) Член КПРС з 1965. Автор обробок пісень на слова Шевченка для мішаного, жіночого і чоловічого хору: «Думи мої, думи мої», «Якби мені черевики» (обидві — 1961), «Реве та стогне Дніпр широкий», «По діброві вітер виє», «Ой одна я, одна», «Ой три шляхи широкії», «Садок вишневий коло хати» (всі — 1964), хорових творів «Утоптала стежечку», і «Тарасу Шевченку» (обидва — 1970).


КОЗАК Сергій Давидович (н. 14.III 1921) — український рад. співак (баритон), композитор, нар. артист УРСР (з 1960). Член КПРС з 1942. З 1950 — соліст Київ. театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка. В опері «Назар Стодоля» К. Данькевича виконував партію Гната (1961), в опері «Тарас Шевченко» Г. Майбороди створив образ поета (1964). В камерному репертуарі К. — твори М. В. Лисенка на Шевченкові вірші.


КОЗАК (Kozak) Стефан (н. 11.VIII 1937) — польський літературознавець. Закінчив Київ. ун-т. Автор статей «Нова сторінка до шевченкознавства» (у варшавській газ. «Наше слово», 1962, № 30), «Т. Г. Шевченко і підготовка січневого повстання 1863 р.» і «Гвідо Батталія про Т. Шевченка» (обидві в додатку до вищезазначеної газети — «Наша культура», 1963, № 1, 3) та статті «Боротьба за спадщину Шевченка в польській літературній критиці в першій половині 60-х pp. XIX ст.» (у книжці «Вивчаємо Шевченка». К., 1964) тощо.

Тв.: Шляхи братерського єднання. З історії боротьби за спадщину Шевченка в польській літературі. «Вітчизна», 1964, № 3; Перші знайомства. «Дніпро», 1964, № 3.


КОЗАКОВСЬКИЙ Юрій Станіславович (н. 16.II 1902) — український рад. актор і режисер, нар. артист УРСР (з 1973). Член КПРС з 1947. У виставах за творами Шевченка грав роль полковника у «Гайдамаках» (1927, Київ. укр. драм. театр ім. І. Франка), Василя у драмі К. Герасименка «При битій дорозі» (за «Катериною» Шевченка, 1939, Харків. театр ім. Ленінського комсомолу), Рокоти у «Титарівні» М. Кропивницького (1961); поставив оперу М. Аркаса «Катерина» (1956, дві останні роботи — в Чернівецькому укр. муз.-драм. театрі ім. О. Кобилянської).


«КОЗАЦЬКИЙ БЕНКЕТ» (папір, ол., 23,3 × 34) — рисунок Шевченка, виконаний 25.XII 1838 в Петербурзі. Праворуч унизу олівцем дата й авторський підпис: «1838. Декабря 25. Шевченко». Назву дано за Ю. Б. Залеським. У л-рі й на виставках відомий ще під назвами «Прийом Богданом Хмельницьким польського посольства на чолі з Адамом Киселем в лютому 1649 року в Переяславі», «Козацьке весілля». Зберігається в ДМШ.


КОЗАЧЕНКО Василь Павлович (н. 25.III 1913) — український рад. письменник. Член КПРС з 1952. Шевченкові присвятив оповідання «Надія» й «Повернення» (обидва — 1939), в яких розкриває ідейні й психологічні передумови написання творів «А. О. Козачковському» та «Юродивий». У нарисі «Найдорожчий спогад» (1963) розповідає про свою зустріч з Е.-Л. Войнич, про її перекладацьку роботу над поезіями Шевченка. Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1971.


КОЗАЧЕНКО Григорій Олексійович (4.V 1858 — 1939) — український та російський радянський композитор, диригент і педагог. К. — автор опери «Пан сотник» (1902) за поемою Шевченка «Сотник». Мав намір написати оперу і про самого поета.


КОЗАЧЕНКО Олександр Петрович (1808 — 70) — голова Астраханської казенної палати, статський радник. Шевченко познайомився з ним в Астрахані, ймовірно, в домі його зятя О. Сапожникова, у перші дні після приїзду з Новопетровського укріплення. Про приязне ставлення до К. свідчить лист поета до І. Клопотовського 6.ХІ 1857.


КОЗАЧЕНКО КАТЕРИНИ НИКИФОРІВНИ ПОРТРЕТ (тон. папір, італ. і білий ол., 28,6 × 25,1) — портрет, що його виконав Шевченко 29 — 30.VIII 1857 на пароплаві «Князь Пожарский», коли їхав з Астрахані до Нижнього Новгорода. Під портретом білим олівцем рукою Шевченка дарчий напис: «А. А. С. [Олександру Олександровичу Сапожникову]. На пам’ять 30 августа 1857 года Ш.». З К. Козаченко (1819 — 66), тещею О. Сапожникова, поет познайомився в серпні 1857 в Астрахані. Шевченко з симпатією згадував її в «Щоденнику» 9 і 14.ІХ 1857. Портрет К. Козаченко він подарував О. Сапожникову з нагоди його іменин. Твір зберігається в ДМШ. Іл. с. 306.


КОЗАЧКІВСЬКИЙ Доміан Іванович (13.XI 1896 — 17.III 1967) — український рад. актор і режисер, нар. артист УРСР (з 1954). Член КПРС з 1947. З 1951 — у Львів. укр. драм. театрі ім. М. Заньковецької. Одне з центр. місць у творчості К. посідають образи Шевченкової драматургії. Кращі з них — Хома Кичатий (у фільмі «Назар Стодоля», Київ. кіностудія худож. фільмів, 1954) та Залізняк у виставі «Гайдамаки» (Львів. український драматичний театр ім. М. Заньковецької, 1963). У «Невольнику» М. Кропивницького (за Шевченком) К. грав роль бандуриста Недобитого (1961).


КОЗАЧКОВСЬКА Марія Степанівна (1820 — 1905) — дружина А. Козачковського. Шевченко познайомився з нею в червні 1859 в Переяславі під час останньої подорожі на Україну. В 1860 поет надіслав їй «Кобзар» з написом: «Марії Степанівні Козачковській з чоловіком і дітками. Т. Шевченко» (зберігається в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР).


КОЗАЧКОВСЬКИЙ Андрій Осипович (1812 — 20.VIII 1889) — лікар. У 1835 закінчив петербурзьку Медико-хірургічну академію. Шевченко познайомився з К. восени 1841 в Петербурзі. Навесні 1843 К. виїхав повітовим лікарем до Курська. З січня 1844 він працював у Переяславі, спочатку міським лікарем, пізніше — лікарем і викладачем медицини в семінарії. Відвідавши К. в серпні 1845, Шевченко їздив з ним у сусідні села — Андруші й Монастирище. В кінці жовтня 1845 Шевченко приїхав у Переяслав до К. й пробув у нього (з перервами) до поч. січня 1846. К. лікував поета, коли той був хворий. У Переяславі Шевченко написав поеми «Наймичка», «Кавказ», посвяту П. Шафарикові до поеми «Єретик» і вірш «Заповіт», намалював автопортрет (не зберігся) й кілька краєвидів. Шевченко написав 1847 в Орській фортеці вірш «Д. О. Козачковському». На засланні почалося й листування поета з К. (збереглося 4 листи Шевченка і 2 листи Козачковського). К. матеріально допомагав засланому поетові. В червні 1859 Шевченко приїхав до Переяслава, побував з К. на ярмарку і в с. Козинцях, записав від К. кілька своїх забутих віршів, створених до заслання. В той час між ними виявилися значні розходження в поглядах на майбутню сел. реформу. Востаннє поет був у К. в середині серпня 1859, коли повертався до Петербурга. К. залишив спогади про Шевченка (опубліковані в газ. «Киевский телеграф», 26.II 1875). Він був власником колекції Шевченкових малюнків. Тепер у Переяславі в кол. будинку К. створено істор. музей, де є експозиція, присвячена перебуванню поета в Переяславі і на Переяславщині.

Тв.: Из воспоминаний о Т. Г. Шевченко. В кн.: Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников. М., 1962.

Літ.: Квитницкий-Рыжов Ю. Н. Врач А. О. Козачковский — друг Тараса Шевченко «Врачебное дело», 1964, № 1; Жур П. Третя зустріч. К., 1970.

В. Л. Смілянська.


КОЗЕЛЕЦЬ — повітове місто Чернігівської губ. (тепер с-ще м. т., районний центр Чернігівської обл.). Через це місто проходив поштовий тракт. Шевченко був у К. проїздом кілька разів. Очевидно, він побував тут навесні 1846, коли за завданням Археографічної комісії їздив описувати архітектурні й істор. пам’ятки Чернігівщини. В повісті «Княгиня» Шевченко описав К. і його архітектурну пам’ятку — собор, споруджений коштом Н. Розумовської. За рад. часу в К. встановлено погруддя поета. Його ім’ям названо одну з вулиць.


КОЗИК Михайло Якимович (20.ХІ 1879 — 2.I 1947) — український рад. художник. Працював у галузі тематичного й пейзажного живопису. Автор картини «Малий Тарас слухає розповідь свого діда» (1939, ДМШ).


КОЗИНЦІ село Переяславського повіту Полтавської губернії (тепер знесено в зв’язку зі спорудженням Канівської ГЕС). За спогадами А. Козачковського, Шевченко їздив разом з ним у К. на прогулянку в червні 1859.


КОЗИРЄВ Матвій Олексійович (18.VIII 1852 — 23.Х 1912) — російський письменник. Учасник гуртка письменників з народу, створеного І. Суриковим. Цікавився поезією Шевченка, наслідував народнопісенні мотиви його творів (зокрема у вірші «Калина», 1871). Переклав Шевченкові «Не тополю високую» (1872), «Нащо мені чорні брови» (1875), «Ой пішла я у яр за водою» (1900), стилізувавши їх під поезії І. Сурикова.


КОЗИЦЬКИЙ Пилип Омелянович (23.Х 1893 — 27.IV 1960) — український рад. композитор, музикознавець, педагог, громад. діяч, засл. діяч мист. УРСР (з 1943). Член КПРС з 1940. На слова Шевченка створив пісню «Ой по горі роман цвіте», дитячі хори без супроводу «Все упованіє моє», «Учітеся, брати мої», «На городі пастернак», «Ой одна я, одна» (став народною піснею), хор русалок з «Причинної» (усі видано 1922). К. працював над симфонією «Тарас Шевченко», але не завершив її. Автор розвідки «Тарас Шевченко і музична культура» (К., 1959).


КОЗЛОВ Іван Іванович (22.IV 1779 — 11.II 1840) — російський поет і перекладач. Тонкий лірик, К. чарував сучасників «піснями чудовими» (О. Пушкін), «музикальнощирими звуками» (М. Гоголь). Шевченко захоплювався його поезією. Текстуальні ремінісценції з поеми К. «Княгиня Наталія Борисівна Долгорукая» (повне вид. 1828) є в поемі Шевченка «Слепая». На творах Шевченка «Тризна» і «Варнак» деякою мірою позначився вплив поеми К. «Чернець» (1825). Повне зібрання творів К. у двох книжках вийшло 1855. Ймовірно, саме це видання укр. поет мав намір, як він записав у «Щоденнику» 6.II 1858, подарувати одній з учениць М. Дорохової — Бєляєвій.


КОЗЛОВ Микола Данилович (н. 1804 — р. см. невід.) — гірничий урядник, штейгер Каратауської експедиції. Брав участь у багатьох експедиціях на Уралі та в Зауральському степу. Шевченко познайомився з К., коли був відряджений до експедиції О. Антипова в Каратау, й спілкувався з ним з 28.V до початку вересня В наступні роки вони зустрічалися, коли К. доводилося бувати в Новопетровському укріпленні. Про одну з таких зустрічей поет писав у листі до Б. Залеського 10.VI 1855, повідомляючи, що збирається передати його книжки через штейгера.


КОЗЛОВ Олександр Олексійович (29.VII 1818 — 7.VII 1884) — російський художник. З 1827 був вільнослухачем петербурзької Академії мистецтв. Приятелював з Шевченком, з 1844 разом з ним жив у будинку Кастюріна в Петербурзі (тепер Васильєвський острів, 5-а лінія, 8). Зберігся малюнок К. — дружній шарж на Шевченка — з написом: «1840 нояб. Шевченко важно декламирует из „Земной доли“» (Державний Рос. музей у Ленінграді).


КОЗЛОВСЬКИЙ Адальберт — службовець у поміщика Н. Парчевського. Шевченко познайомився з К. 10.VII 1859 біля с. Пекарів під час обмірювання ділянки землі, яку хотів придбати. Поет покепкував з невідповідного до обстановки зовнішнього вигляду К. і, довідавшись, що той раніше був становим приставом, назвав його «алтинником», тобто хабарником. Тоді ж К. нав’язав Шевченкові богословську суперечку, що її поліцейські використали як привід для арешту поета, звинувативши його в блюзнірстві.


КОЗЛОВСЬКИЙ Іван Семенович (н. 24.III 1900) — український і російський рад. співак (ліричний тенор), нар. артист СРСР (з 1940). Виконував партію Андрія в опері М. Аркаса«Катерина» за однойменною поемою Шевченка (1918, Полт. пересувний муз.драм. театр; 1924, Харків. опера і Укр. народний театр у Харкові; 1939, Ансамбль опери в Москві, одночасно — постановник цієї вистави). Велике місце в творчості К. посідає концертна діяльність: виконує романси, рос. і укр. народні пісні, серед яких чимало творів на слова Шевченка [«Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої», «По діброві вітер виє», «Така її доля», «Як умру, то поховайте» («Заповіт») та ін.]. Держ. премія СРСР, 1941, 1949.


КОК (Kock) Шарль-Поль де (21.V 1793 — 29.VIII 1871) — французький письменник. Автор віршів, комедій і численних романів. Змальовував звичаї і побут буржуазії та міщан. Шевченко читав деякі твори К., перекладені в 30-х pp. рос. мовою. Герої Шевченкової повісті «Художник» згадували романи К. «Брат Яков» і «Андрей Савояр» (т. 1 — 3 СПБ, 1831).


КОКОРЄВ Василь Олександрович (5.V 1817 — 4.V 1889) — російський підприємець. У період підготовки сел. реформи 1861 посідав ліберальні позиції, пропонував на кошти купецтва викупити садиби поміщицьких селян. Придбав багато шедеврів рос. образотворчого мистецтва, зокрема портрет В. Жуковського роботи К. Брюллова, створив власну картинну галерею. Фінансував видання прогресивного сатиричного журн. «Искра». В 1858 через М. С. Щепкіна купив у Шевченка за 100 крб. кілька малюнків.

Зберігся лист К. до поета 26.XII 1858, де він висловлює українському поетові свою душевну повагу і бажання познайомитися з ним. У листопаді 1858 підписав разом з Шевченком колективний лист-протест проти антисемітської вихватки журн. «Иллюстрация». Поет згадував про К. в «Щоденнику» та в листах до М. С. Щепкіна.


КОКОРУДЗ Ілля Федорович (1.VIII 1857 — 2.VI 1933) укр. літературознавець бурж.-ліберального напряму. Досліджував поетичну творчість Шевченка в дусі бурж. лібералізму, припускав націоналістич. помилки. Виступав із статтями про поета в ліберально-поміркованій галицькій пресі. В статті «„Посланіє“ Шевченка. Естетичнокритична студія» (1885) хибно тлумачив послання Шевченка «І мертвим, і живим...» як ліберально-просвітительський твір, у якому, нібито, позначився відхід поета від революц. позицій.


«КОКСУЙРУ» (тон. папір, ол., 17,7 × 30,7) — рисунок Шевченка, виконаний у липні — не пізніше 8.VIII 1851 під час Каратауської експедиції. Ліворуч унизу рукою автора олівцем зазначено серійний номер: «29». Праворуч унизу олівцем іншою рукою написано: «Кок-Суйру». На рисунку зображено краєвид гори Коксуйру в центр. частині Пн. Актау. Характерний силует цієї гори з рельєфним шпилем трапляється і в рисунках Шевченка «Караван біля гір Чиркалатау та Коксуйру», «Чиркалатау і Коксуйру» та в акварелі «Чиркалатау» (1851 — 57). Рисунок зберігається в ДМШ.


КОЛАС Якуб (справж. прізв., ім’я та по батькові — Міцкевич Костянтин Михайлович; 3.ХІ 1882 — 13.VIII 1956) — білоруський рад. письменник, нар. поет БРСР (з 1926), академік (з 1928) і віце-президент АН БРСР (з 1929), засл. діяч науки БРСР (з 1944). Член КПРС з 1945. К. захоплювався творами Шевченка, багато зробив для популяризації їх у Білорусії. В 1926 написав повість «На просторах життя», молоді герої якої читають Шевченкові вірші і завдяки цьому починають краще розуміти й себе, й людей, що їх оточують. У 1939 за ред. Я. Купали і К. видано білорус. мовою Шевченків «Кобзар». Сюди ввійшли в перекладі К. твори «Мар’яна-черниця», «Невольник», «Сова», «Гамалія», «Утоплена», «Дівичії ночі», «Гоголю», «Не женися на багатій», «Розрита могила» та ін. За ред. М. Линькова та К. видано збірку віршів білорус. поетів «У вінок Т. Г. Шевченкові» (Мінськ, 1939). У збірці надруковано й вірш К. «Бояну-Кобзареві». Автор багатьох статей про укр. поета.

У складі делегації білорус. письменників К. брав участь у відзначенні на Україні 125-річчя з дня народження Шевченка. В доповіді на шостому пленумі Правління Спілки рад. письменників СРСР, присвяченому цьому ювілеєві, проаналізував шляхи впливу творчості укр. поета на білорус. л-ру, зокрема на поезію Я. Купали і свою. Виступив з промовою на відкритті пам’ятника Шевченкові в Києві (1939). Держ. премія СРСР. 1945, 1948.

Тв.: Шевченко и белорусская поэзия. В кн.: Колас Я. Собрание сочинений, т. 4. М., 1952.

Літ.: Нікітіна-Фокіна О. Шевченко і Якуб Колас. В кн.: Збірник праць сьомої наукової шевченківської конференції. К., 1959.

М. Г. Ярош.


КОЛЕКЦІОНУВАННЯ ШЕВЧЕНКІАНИ. До Великої Жовтн. соціалістич. революції літ.-мистецька спадщина поета зберігалася здебільшого в приватних осіб [А. Прахова, Л. Жемчужникова, М. Костомарова, братів Лазаревських, A. Козачковського, В. Коховського, М. Микешина, Д. Мордовця, В. Тарновського (молодшого) та ін.] і була недоступна широким масам народу. Перший опис особистої б-ки Шевченка зробив Д. Каменецький, малюнків і речей, які залишилися після смерті поета, — Г. Честахівський і М. Лазаревський. У Бутакових був Шевченків альбом з малюнками Аральської експедиції. Найбільше зібрання належало B. Тарновському: 758 експонатів, у т. ч. 34 рукописи поета, 324 його картини й малюнки, два альбоми з малюнками й записами Шевченка тощо. Друзі поета дарували В. Тарновському все, що було пов’язане з Шевченком. Свою колекцію В. Тарновський 1897 передав Черніг. земству. Зберігалася вона в Черніг. істор. музеї. Серед тих, хто прагнув зберегти літ.-мистецьку спадщину Шевченка для нащадків, крім В. Тарновського, були Є. Рейтери, М. Костомаров, А. Прахов та ін. Більшість колекцій була з часом розпродана спадкоємцями колекціонерів.

У 1911 до 50-річчя з дня смерті Шевченка організовано виставки його літ. і мистецьких творів у Петербурзі, Москві й Києві. На цих виставках експонувались оригінальні малярські твори й рукописи Шевченка також і з приватних збірок (Є. Рейтерна, М. Костомарова, Г. Вашкевича, М. Лазаревського, П. Шлейфєра, В. Кочубея, М. Закревської, М. К. Садовського та ін.). Колекціонування мало позитивне значення, оскільки зберігало шевченківські матеріали від розкрадання й загибелі. За Рад. влади літ.-мистецька спадщина Шевченка стала всенародним надбанням.. У 1930 шевченкіана Черніг. істор. музею налічувала 516 рукописів і малярських творів, численні ілюстрації, архівні документи тощо. Велика заслуга у виявленні рукописної і малярської спадщини поета в приватних колекціях належала Інститутові Тараса Шевченка. Матеріали про поета активно збирали істор., краєзнавчі, худож. та ін. музеї. Активну участь у виявленні його спадщини в приватних осіб взяли видатні діячі науки й культури (М. Горький, А. В. Луначарський та ін.). В 1933 на базі літ. музею Шевченка при Ін-ті Тараса Шевченка створено Галерею картин Т. Г. Шевченка в Харкові, експозиція якої весь час поповнювалася новими знахідками й надходженнями з ін. музеїв. Літ.-меморіальні музеї Шевченка створено на Україні та за її межами. В 1949 відкрито Державний музей Т. Г. Шевченка в Києві. Музеї Т. Г. Шевченка зібрали в своїх фондах численні матеріали, пов’язані з ім’ям поета. Рукописну спадщину та видання творів Шевченка зосереджено гол. чин. в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка Академії наук Української РСР. Колекціонери і далі збирали й збирають видання творів поета і матеріали про його життя і творчість (Ю. Меженко та ін.), листівки (М. Забочень, І. Богаєвич та ін.), знаки поштової оплати (Б. Джавала), ювілейні пам’ятні значки, медалі, екслібриси (А. В’юник та ін.), матеріали на теми «Пам’ятники Шевченкові» (А. Німенко, М. Керницький), «Шевченко в портретах» (А. В’юник), «Фольклор і Шевченко» (І. Нехорошев). Мета такого колекціонування — увічнення пам’яті Шевченка, зберігання великого нац. надбання для нащадків. Див. також Значки шевченківські, Книжкові знаки шевченківські, Медалі шевченківські, Філателія, Філокартія, Філуменія.

В. І. Архипчук


КОЛЕСИНСЬКИЙ Балтазар Балтазарович (н. 1818 — р. см. невід.) — польський політ. засланець, рядовий 5-го, а потім 4-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. К. заслано туди 1848 за читання заборонених творів і за революційні настрої. Шевченко познайомився з К. навесні 1848 в Орській фортеці. Частіше вони зустрічалися з листопада 1849 по квітень 1850 в Оренбурзі. К. зображено поряд з поетом на мал. О. П. Чернишова «Т. Г. Шевченко серед польських політичних засланців». У листі до Б. Залеського (вересень — листопад 1853) з Новопетровського укріплення поет згадував К., передавав йому вітання.


КОЛЕСНИК Петро Йосипович (н. 28.I 1905) — український рад. письменник, літературознавець. Член КПРС з 1962. Досліджує життя і творчість письменників дожовтневої і укр. рад. л-ри. У своїх працях про Шевченка висвітлює питання: Шевченко і його сучасники, взаємозв’язки укр. поета з рос. та світовою л-рою, досліджує вплив творчості Шевченка на наступну після нього укр. л-ру, виступає на захист спадщини поета від буржуазно-націоналістичних фальсифікацій.

Автор статей: «Проза Т. Г. Шевченка» (1936), «Гоголь і Шевченко» (1937), «Пушкін і Шевченко» (1937), «Т. Г. Шевченко і російська література» (1937), «Поезія гніву» (1964) та ін.

Тв.: Безсмертний Кобзар. К., 1961.


КОЛЕССА Олександр Михайлович (24.V 1867 — 23.V 1945)український мовознавець, історик л-ри та громад. діяч буржуазно-націоналістичного напряму.

Найважливіші праці К. присвячені питанням історії української мови. Автор праць про Шевченка: «Дві мало знані поезії Т. Шевченка. Дещо про вірші „До сестри“ і „Хустина“» (1892), де він помилково приписав поетові вірш О. Псьол «До сестри»; «Шевченко і Міцкевич» (1894), в якій перебільшено вплив польського поета на Шевченка. У праці «Юрій Коссован» (Львів, 1893) К. присвятив кілька сторінок першому знайомству Ю. Федьковича з творами Шевченка. У 1898, 1901, 1906, 1914 К. виступав у Львові в шевченківські дні з доповідями, в яких висвітлював життя і діяльність поета з національно-обмежених позицій.

Тв.: Шевченко і Міцкевич. Львів, 1894.

М. І. Дубина.


КОЛЕССА Філарет Михайлович (17.VII 1871 — 3.III 1947) — український рад. фольклорист, музикознавець, літературознавець і композитор, акад. АН УРСР (з 1929). Теоретичні дослідження з укр. фольклору, літератури й музики. Праця К. «Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка» (І. Фольклорний елемент в поезії Т. Шевченка. II. Віршова форма поезій Т. Шевченка. Львів, 1939) — найповніший виклад цієї проблеми на той час. Праця дістала позитивну оцінку в українському радянському літературознавстві. Про музику М. В. Лисенка до Шевченкового «Кобзаря» писав у розвідці «Народний напрям у творчості Миколи Лисенка» (1913).

К. — автор хорових музичних творів на тексти Шевченка «Утоптала стежечку» («На музиці», 1895), «Ой умер старий батько» («Дівчина і рута», 1896), «Було колись — в Україні» (1896), «У гаю, гаю вітру немає» і «Закувала зозуленька» (1889?) та «Якби мені черевики» (1912).

Тв.: Фольклористичні праці. К., 1970; Музикознавчі праці. К.,1970.

Літ.: Грица С. Філарет Михайлович Колесса. К., 1962.


«КОЛИСЬ ДУРНОЮ ГОЛОВОЮ» — вірш Шевченка, написаний 21.VII 1859 в Черкасах. Автограф — у «Більшій книжці». Є раніший автограф, записаний на аркуші разом із віршем «Сестрі» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР).

Вперше надрукований у журн. «Основа» (1862, № 1). Цей вірш поет створив, чекаючи в Черкасах розв’язання своєї справи після арешту в середині липня 1859. Гнівні нарікання на переслідування ненависними «пілатами» служителями самодержавства («І де я в світі заховаюсь?») поєднуються у вірші з тривожними роздумами про свою дальшу долю поета.

Шевченка непокоїть думка, що арешт знову може позбавити його можливості творити для людей, що йому доведеться «Валятись, старітися, гнить, // Умерти й“сліду не покинуть...». А це для поета — найстрашніше.


«КОЛИСЬ ТО ЩЕ, ВО ВРЕМЯ ОНО» — вірш Шевченка, написаний 28.V 1860 в Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Чорновий автограф (записаний свинцевим і червоним олівцем) — на звороті офорта автопортрета Шевченка 1860 (зберігається в Російському музеї в Ленінграді). Надруковано вперше в «Кобзарі» (СПБ, 1867) з кількома помилками. Цей твір ідейно перегукується з такими сатирично-викривальними антицаристськими поезіями Шевченка, як «Я не нездужаю, нівроку», «Во Іудеї во дні они», «Осії глава XIV» і «Саул». Однак уся система худож. засобів тут спрямована на те, щоб поглузувати з запопадливості царя як тирана, що безконтрольно управляє державою, вдаючись до беззаконня і насильства, зовні прикритих добротою. Вірш — алегорична сатира на реформи й фальшиве народолюбство Олександра II, виведеного тут в образі римського царя Нуми Помпілія. Конкретний образ «ліберального тирана» має, безперечно, узагальнюючий характер. Сатиричний ефект у вірші досягається переважно сюжетними засобами. Вдаючись до ущипливої іронії, Шевченко розвінчує міф про «тихенького, кроткого государя», доброта і лагідність якого розкриваються в «мудрих» помислах: як би то скувати нові кайдани на своїх підданих.

Літ.: Шабліовський Є. С. Шевченко і російська революційна демократія. К., 1958; Пільгук І. І. Т. Г. Шевченко — основоположник нової української літератури. К., 1963; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

Г. А. Нудьга.


КОЛІЇВЩИНА — велике народно-визвольне і антифеод. повстання 1768 на Правобережній Україні, яку до кінця

18 ст. гнобила шляхетська Польша. К. була кульмінаційним етапом гайдамацького руху. Центром збору повстанців став Холодний Яр. Очолив їх представник запорізької голоти М. Залізняк. Серед ватажків відомі І. Гонта, І. Бондаренко, А. Журба, С. Неживий, М. Швачка. На поч. червня 1768 повстання охопило майже всю Київщину (зокрема Звенигородщину, батьківщину Шевченка), Брацлавщину, а також Поділля, Волинь, Галичину, навіть Прикарпаття. В червні — липні 1768 повстання було в основному придушено спільними силами польс.-шляхетської влади й рос. царизму. Однак повстанський рух на Правобережжі тривав і в наступні роки. Шевченко перший в українській л-рі широко розробив тему повстання в поетичних творах: «Гайдамаки», «Холодний Яр», «Швачка», в яких дав істор. оцінку подій К. Крім того, окремі висловлювання про це повстання є в «Щоденнику» та повістях «Художник» і «Прогулка с удовольствием и не без морали». Звернення Шевченка до подій К. було виразом його протесту проти посилення феод.-кріпосницького гніту в 1-й пол. 19 ст. й бажанням закликати «онуків» гайдамаків до боротьби проти нього. У поемі «Гайдамаки» поет закликав до об’єднання революц. сил рос., укр. та польс. народів в ім’я боротьби проти кріпосництва. Осн. джерелом для висвітлення подій К. у Шевченка були нар. пісні й перекази про К. («чув од старих людей»). Як установили дослідники, найбільше спогадів про К. зафіксовано на Звенигородщині, зокрема в Кирилівці. Шевченко задовго до «Записок о Южной Руси» П. Куліша мав можливість чути й використати в своїх творах нар. перекази про К. Причину повстання поет справедливо вбачав у гнобительській політиці шляхет. Польщі, в посиленні кріпосницького гніту на Правобережній Україні. Осн. рушійною силою К. були пригноблені маси народу, «громада в сіряках». З особливою теплотою окреслено худож. образ Яреми («Гайдамаки»), історично вірогідний тип наймита. Шевченко досить точно передав етапи повстання: Чигирин, Лисянка, Умань. Пишаючись історією визвольної боротьби укр. народу, Шевченко у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» писав: «В чем другом, а в этом отношении мои покойные земляки ничуть не уступили любой европейской нации, а в 1768 году... даже первую французскую революцию перещеголяли». Революц. -демократичне трактування подій К. викликало нападки на Шевченка з боку представників дворянської і бурж.-націоналістичної історіографії.

П. Лукашевич і П. Куліш у листах та в розмовах з поетом радили авторові переробити твір. У 1860 Шевченко у другій редакції поеми, всупереч цим порадам, зберіг революц.-демократичне трактування подій. Полемізуючи з фальсифікаторськими писаннями реакц. історика А. Скальковського про К. як «пятно в нашей истории», Шевченко у вірші «Холодний Яр» назвав справжніх «розбойників неситих» — кріпосників, які і землею і «сердешним людом» торгували. Шевченкова оцінка К. знайшла схвалення в колах рос. та укр. революційних демократів (М. Чернишевський, М. Добролюбов, І. Франко), істориків-нарадників (О. Єфимєнко). Всебічну оцінку Шевченкових поглядів на К. дано в рад. історіографії (див. Історичні погляди Т. Г. Шевченка).

Літ.: Енгельс Ф. Селянська війна в Німеччині. В кн.: Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 7; Ленін В. І. Промова з Лобного місця на відкритті пам’ятника Степанові Разіну. Повне зібрання творів, т. 38; Гуслистий К. Г. Коліївщина. К., 1947; Коліївщина. 1768. Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю повстання. К., 1970; Марченко М. І. Історичне минуле українського народу в творчості Т. Г. Шевченка. К., 1957.

Л. А. Коваленко, О. П. Григоренко.


КОЛЛАР (Kollar) Ян (29.VII 1793 — 24.I 1852) — чеський і словацький поет, діяч нац. відродження. Автор праць з слов’янської філології, міфології, історії. В поемі «Дочка Слави» (Будін, 1824), в наук. трактаті «Про літературну взаємність між слов’янськими племенами й наріччями» (Пешт, 1836) виступив поборником дружби і єдності слов’ян. Шевченкові були близькі ідеї слов. єднання, боротьби проти нац. гноблення, що їх пропагував К. У посланні «І мертвим, і живим...» укр. поет згадав ім’я К., трактат якого «Про літературну взаємність...» він, очевидно, читав у рос. перекладі в журн. «Отечественные записки» (1840, № 1 — 2), а уривки з поеми «Дочка Слави» — в книжці О. Бодянського «О народной поэзии славянских племен» (М., 1837).


«КОЛО ГАЮ В ЧИСТІМ ПОЛІ» — романтична балада Шевченка, написана в 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автографи — у «Малій книжці» (за № 25 у захалявній книжечці 1848) та в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858. Вперше баладу надруковано в журн. «Основа» (1862, № 9). У творі поєднано два баладні мотиви: отруєння дівчиною зрадливого хлопця і обернення її на тополю. Близьким нар. прообразом балади є пісні «Ой не ходи, Грицю» (відома в запису З. Доленги-Ходаковського на поч. 19 ст.) та «Ой у полі дві тополі». Шевченко емоційно поглибив конфлікт, зробивши закоханих сестрами й додавши тему спокутування злочину смертю. На текст твору написав музику П. Сінчук.

Літ.: Пивоварський Л. Народнопісенна лірика Т. Г. Шевченка періоду заслання. Житомир, 1959.


«КОЛО СЕДНЕВА» (папір, туш, сепія, акв., 21,1 × 29,2) — малюнок Шевченка, виконаний у Седневі в квітні 1846. Ліворуч унизу чорнилом авторський напис: «Коло Седнева. 1». Зберігається в ДМШ.


КОЛОДЗЕЙЧИК (Kołodziejczyk) Едмунд (31.VIII 1888 — 24.V 1915) — польський бібліограф, історик і етнограф У праці «Бібліографія польського слов’янознавства» (Краків, 1911) у розділі «Окремі силуети» писав і про Шевченка. Високо оцінив його творчість у статті «Тарас Шевченко в п’ятдесяті роковини смерті» опублікованій у газ. «Nowa Reforma» (1911, № 112).


КОЛОДУБ Левко Миколайович (н. 1.V 1930) — український рад. композитор, засл. діяч мист. УРСР (з 1973). Член КПРС з 1962. На слова Шевченка написав чоловічий хор «Ой діброво — темний гаю», цикл романсів, серед яких «Закувала зозуленька», «Тополя», «Зоре моя вечірняя», «Доленько моя», «Утоптала стежечку» (1966). На основі віршів з «Кобзаря» та під впливом ілюстрацій до нього, що їх виконали українські художники, створив симфонію-думу «Шевченківські образи» (1964).

Літ.: Гордійчук М. Поповнення музичної шевченкіани. «Музика», 1972, № 3.


«КОЛОКОЛ» — перша російська революц. газета, яку видавали О. Герцен і М. Огарьов 1857 — 65 в Лондоні й 1865 — 67 в Женеві. В Росії і на Україні «К.» поширювали нелегально. Шевченко ознайомився з «К.» після повернення з заслання й залишив про нього захоплений відгук у «Щоденнику» (6.II 1858). Антикріпосницькі й антицаристські публікації «К.» сприяли ідейному зростанню поета. Вірш Шевченка «Умре муж велій в власяниці» змістом і висловами перегукується з надрукованими в «К.» фейлетонами О. Герцена «Архіпастирське піклування про темряву» й «О запопадливому, о пастирю благоревному!». В «К.» вміщено статті про життя і творчість Шевченка — [М. І. Костомаров]. «Украйна» (1860, № 61), «В дополнение к биографии Т. Шевченко ...» (1860, № 80), «Петербургский университет» (1861, № 102); опубліковано некролог «Т. Шевченко» (1861, № 95).

Літ.: Капустін В. О. Герцен і Україна. К., 1962; Capбей В. Г. В. І. Ленін і дожовтнева спадщина історіографії України. К., 1972.

В. Г. Сарбеий.


КОЛОМИЙКОВИЙ ВІРШ — розмір, яким складено дуже поширені, особливо на зх.-укр. землях, жартівливі пісеньки, що їх виконували за усталеною мелодією, часто як приспівки до танцю. Пісні, написані К. в., об’єднуються в дворядкові строфи з жіночими римами. Рядок охоплює 14 складів і має постійну цезуру після восьмого складу, 8-складова група поділяється на два коліна. Строфу, складену К. в., часто записують у чотири рядки, розбиваючи при цьому 14-складовий вірш на два рядки — по вісім і шість складів. К. в. іноді неточно називають Шевченків 14-складовий вірш. Правомірність терміна «14-складовий вірш» обгрунтував Ф. Колесса. Він довів, що при виробленні свого 14-складника Шевченко спирався не на коломийки, одну з жанрових груп 14-складового вірша, а на ін. жанрові форми цього чи не найпопулярнішого з народнопісенних розмірів. Так, у сх. областях України. значно поширеніші історичні, побутові та баладні пісні, тексти яких мають таку саму віршову будову, як і коломийки, але характер їхніх мелодій (переважно повільних) істотно відрізняється від коломийкового «скочного» ритму.

Літ.: Колесса Ф. Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка. В кн.: Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. К., 1970.

Н. П. Чамата.


КОЛТОНОВСЬКИЙ Андрій Павлович (1862 — 1923) — російський поет. У «Кобзарі» (СПБ. 1911) вмістив у своєму перекладі бл. 40 творів Шевченка. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції переклав революц. твори українського поета, зокрема поеми «Сон» і «Кавказ». Його переклади нерівноцінні: частина їх відзначається змістовою точністю, в інших трапляється невідповідність змістові й формі оригіналу.

Переклади: В кн.: Шевченко Т. Кобзарь. М.- Л., 1933.


КОЛЬМАН Карл Іванович (1786 — 13.ХІ 1846) — російський художник-пейзажист, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1839). У повісті «Художник» Шевченко не раз згадував К. як відомого аквареліста.


КОЛЬЦОВ Олексій Васильович (15.Х 1809 — 10.ХІ 1842) — російський поет. У юнацькі роки бував на Україні, збирав укр. нар. пісні та прислів’я. Написав кілька віршів укр. мовою. Шевченко знав твори К., що з’явилися в журналах 1831 та вийшли окремою збіркою 1835. К. часто бував у Є. Гребінки, О. Венеціанова, А. Мокрицького та ін., яких відвідував і Шевченко. К. знав про заплановане видання альм. «Ластівка», в підготовці якого брав участь і Шевченко. Надіслав для альманаху сонети укр. мовою поета Мартовицького. У ранніх творах Шевченка простежуються такі самі мотиви, як і в творах К. (гірка доля бідняка, шукання кращої долі, чужина, самотність). Так, вірші Шевченка «Думка» («Тяжко-важко в світі жити») й «У неділю не гуляла» співзвучні з віршами К. «Роздум селянина» і «Гірка доленька» (обидва — 1837). К. й Шевченка часто порівнювали, ставили їх поряд. О. Герцен, зіставляючи народність творчості обох поетів, підкреслював перевагу Шевченка і як політ. діяча та борця за свободу. Укр. поет любив вірші К. В листі до А. Лизогуба 1.II 1848 він просив: «Ще, чи не найдете в Одесі сочинений Лермонтова і Кольцова, пришліть поезії святої ради». Перші рядки поезії Шевченка «Не для людей, тієї слави» є переспівом вірша К. «Пишу не для хисткої слави». В «Щоденнику» 13.VI 1857 Шевченко процитував 4 рядки цього вірша. Відгуки поезії К. є і в повісті Шевченка «Княгиня». Укр. поет протягом усього життя зберігав інтерес до творчості К. В його б-ці були вірші К. 1846 і 1857 років видання.

Літ.: Мельниченко О. Г. Шевченко і Кольцов. В кн.: Збірник праць дев’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1961; Мельниченко О. Г. Поэзия Кольцова и творчество молодого Тараса Шевченко. Филологические записки Воронежского пединститута. Серия литературы и фольклора», 1971.

О. Г. Мельниченко.


КОМАРИНЕЦЬ Теофіл Іванович (н. 22.III 1927) — укр. рад. літературознавець. Член КПРС з 1963. Наук. інтереси К. зосереджуються в основному навколо проблеми «Шевченко і народна творчість». Автор праць «Шевченкові метафори» (1964), «До джерел Шевченкової „Катерини“» (1970) та ін. Опублікував на цю тему ряд статей, пізніше узагальнених у книжці «Шевченко і народна творчість» (К., 1963).


КОМАРОВ Михайло Федорович (псевд. — М. Уманець, М. Комар та ін.; 23.I 1844 — 19.VIII 1913) — український бібліограф, критик, фольклорист і лексикограф. Як шевченкознавець вивчав гол. чин. життєвий шлях поета і бібліографував л-ру про нього. Підготував нарис «Про життя і пісні кобзаря Т. Шевченка» (1881), але цензура не дозволила видати його. Склав «Библиографический указатель материалов для изучения жизни и произведений Т. Г. Шевченка» («Киевская старина», 1886, № 3 — 4). Грунтовно доповнена, ця праця 1903 вийшла в Одесі окремим виданням, заклавши основи наук. шевченківської бібліографії. У 1912 впорядкував «Вінок Т. Шевченкові. Із віршів українських, галицьких, російських, білоруських та польських поетів» — одну з перших антологій шевченківських. Автор статей про могилу Шевченка, нові видання творів поета і вшанування його пам’яті. Портрет с. 315.

Тв.: Т. Шевченко в литературе и искусстве. Библиографический указатель материалов для изучения жизни и произведений Т. Шевченка. Одесса, 1903.

Літ.: Зленко Г. «Шевченкіана» Михайла Комарова. В кн.: Зленко Г. Книга пам’яті. Одеса, 1971; Франко І. [Рецензія на покажчик М. Комарова «Т. Шевченко в литературе и искусстве»]. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1904, т. 57, № 1.

Г. Д. Зленко


КОМАРОВСЬКОГО МИХАЙЛА ПЕТРОВИЧА ПОРТРЕТ (тон. папір, італ. і білий ол., 31,8 × 25,5) — портрет, що його виконав Шевченко 15.IX 1857 на пароплаві «Князь Пожарский», коли їхав з Астрахані до Нижнього Новгорода. Праворуч унизу олівцем напис: «Т. Шевченко 57». М. Комаровський (н. 1811 — р. см. невід.) — капітан другого рангу, до 1854 на пароплаві «Ленкорань» розвозив пошту по каспійських портах, отже, міг познайомитися з Шевченком ще на поч. 50-х pp. у Новопетровському укріпленні. Шевченко приязно згадував Комаровського в «Щоденнику» 15 і 21.IX 1857, а 15.IX записав, що виконав його портрет. Твір зберігається в ДМШ.


КОМАЦУ Сьоске (н. 28.IV 1923) — японський перекладач і педагог. Професор Інституту іноземних мов у Кобе. Двічі відвідав Радянський Союз. Викладав у Моск. ун-ті. Перекладає твори рос. і укр. л-р. Вивчав укр. мову. Популяризує творчість Шевченка. Йому належить перша спроба перекладу «Заповіту» япон. мовою. В «Антології світової поезії» (т. 12. «Росія». Токіо, 1959) надруковано його переклади творів укр. поета «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «Іван Підкова», «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «До Основ’яненка», «Тарасова ніч». Три останні твори й поему «Єретик» у перекладі К. вміщено пізніше в першій у Японії окремій збірці творів Шевченка «Як умру...» (Токіо, 1964). У «Довіднику кращих творів світової літератури» (т. 4. Токіо, 1962) К. подав огляд «Кобзаря».


КОМИШАНЧЕНКО Максим Павлович (15.VIII 1915 — 25.VII 1970) — український рад. літературознавець і педагог. Член КПРС з 1939. Ряд праць присвятив ідейній боротьбі навколо спадщини Шевченка в дожовтневий період: «Боротьба за Шевченка» (К., 1964), «Тарас Шевченко в українській критиці» (К., 1969) та «З історії українського шевченкознавства» (К., 1972). Опублікував чимало статей про поета в наук. збірниках і журналах. Був одним з упорядників тритомної збірки матеріалів «Світова велич Шевченка» (К., 1964).

Тв.: З історії українського шевченкознавства. Творчість Т.Г. Шевченка в оцінці дожовтневого літературознавства. К., 1972.


КОМІССАРОВА Марія Іванівна (н. 8.VIII 1904) — російська рад. поетеса й перекладачка. Їй належать переклади 15 поезій Шевченка («Лілея», «У неділю не гуляла», «І виріс я на чужині», «Закувала зозуленька», «У тієї Катерини», «На великдень, на соломі» та ін.), вміщені в багатьох рос. виданнях творів укр. поета, починаючи з 1939. Про свою роботу над перекладами писала в статтях «Вогні великої поезії» (1960), «Його безсмертя» і «Сонце української поезії» (обидві — 1961). Шевченкові присвятила вірші «Велике слово Тараса» (1961), «Крізь плин часу карбують кроки» й «Тобі, Україно!» (обидва — 1964) тощо. Брала активну участь у створенні Меморіальної майстерні-музею Т. Г. Шевченка в Академії мистецтв та в підготовці ряду рос. видань творів укр. поета. К. — одна з організаторів літ. вечорів і ювілейних ушанувань пам’яті Шевченка в Ленінграді. В складі делегації ленінградських письменників приїжджала на Україну відзначати 100-річчя з дня смерті й 150-річчя з дня народження поета. Виступала з привітанням на ювілейній десятій наук. шевченківській конференції 1961.

Тв.: Великое слово Тараса. В кн.: Комиссарова М. Дорога к друзьям. Л., 1968.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.