[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1976. — Т. 1. — С. 17-34.]

Попередня     Головна     Наступна





А — Ал


«А НУМО ЗНОВУ ВІРШУВАТЬ» — вірш-заспів Шевченка, яким у «Малій книжці» розпочато захалявну книжечку 1848, де його записано за № 1. Звичайно вірш датується: перша половина 1848, Орська фортеця. Проте рядки з першої редакції — «Поки море виє // Та гризе високий берег, // Чи не вдам я знову // Про що-небудь, тихенького // Та благого слова» наводять на думку, що написано цей твір уже під час Аральської експедиції в 2-й пол. 1848. У 1858 Шевченко переписав до «Більшої книжки» нову, художньо досконалішу його редакцію. Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в «Кобзарі» (СПБ, 1867). У творі основним є мотив перемоги над злою долею, мужнього ствердження волі творити й дялі всупереч царській забороні («А буду ховатись // За валами. Та нищечком // Буду віршувати»). Порівняльний аналіз двох редакцій вірша здійснив Є. Ненадкевич. Іл. с. 18.

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959.



«А. О. КОЗАЧКОВСЬКОМУ» — вірш Шевченка, написаний восени або взимку 1847 в Орській фортеці. Перша редакція — в «Малій книжці» (за № 18 в захалявній книжечці 1847). 16.III 1858 Шевченко переписав до «Більшої книжки» нову редакцію вірша. Вперше надрукований за «Більшою книжкою» в журн. «Основа» (1862, № 10). Вірш — ліричне послання поета до свого приятеля, переяславського лікаря А. Козачковського про тяжкі дні й ночі солдатчини в Орській фортеці. Важливою є розповідь Шевченка про свою потаємну творчість всупереч царській забороні писати. У вірші є згадки про дитинство, відомості про початковий період формування худож. інтересів Шевченка, його знайомство з піснями Г. Сковороди. Порівняльний аналіз двох редакцій здійснив Є. Ненадкевич.

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.


АБАЗИ КАТЕРИНИ ПОРТРЕТ(?) (брістольський картон, акв., 22,5 × 18,1) — портрет, що його виконав Шевченко 1837 в Петербурзі. Ліворуч олівцем дата й авторський підпис: «1837 Шевченко». На звороті І. Айзеншток, на підставі свідчень колишніх власників портрета, 1934 олівцем написав: «Екатерина Абаза урожд. Нахимова». Відтоді твір відомий як портрет Катерини Абази. В шевченкознавчій л-рі висловлено думку, що, ймовірно, портретована — дочка наглядача Зимового палацу М. С. Нахімова, яку звали насправді не Катериною, а Єлизаветою. Зберігається в ДМШ. Іл. с. 19.


АБАШЕЛІ Олександр Віссаріонович (справж. прізв. — Чочія; 27.VIII 1884 — 29.ІХ 1954) — грузинський рад. поет і перекладач. Переклав груз. мовою вірші Шевченка «Доля» та «На Великдень, на соломі», що ввійшли до груз. видань творів Шевченка «Вірші і поеми» (Тбілісі, 1939, 1952) та «Вибране» (Тбілісі, 1961). Виступав на літ. вечорах у Грузії з доповідями про творчий і життєвий шлях укр. поета.


АБАШИДЗЕ Іраклій Віссаріонович (н. 23.ХІ 1909) — грузинський рад. поет, акад. АН Груз. РСР (з 1960). Член КПРС з 1939. Один з перших рад. перекладачів Шевченкового «Заповіту» груз. мовою (1936). «Лілея» та «Москалева криниця» Шевченка в перекладі А. ввійшли до груз. видань «Вірші і поеми» (1939, 1952). А. — автор статей, присвячених укр. поетові («Тарас Шевченко», 1936; «Великий Кобзар», 1961, та ін.). Учасник делегацій, що приїздили з Грузії на Україну 1939, 1961, 1964 на шевченківські ювілеї. Виступав на урочистих засіданнях Спілки письменників Грузії, присвячених 100-річчю з дня смерті й 150-річчю з дня народження Шевченка. Державна премія Грузинської РСР ім. Шота Руставелі, 1964.


АБДУЛЛА Аббас (справж. прізв., ім’я та по батькові — Аджалов Аббас Абдулла-огли; н. 12.II 1940) — азербайджанський рад. поет, літературознавець. Переклав азерб. мовою поему Шевченка «Кавказ» (1973). Вивченню спадщини укр. поета та популяризації його творів в Азербайджані присвятив статті «Шевченківські дні в Азербайджані (1905 — 1920)» (1961), «Перші радянські переклади Шевченка азербайджанською мовою» (1971) та ін.

Тв.: Шевченко в Азербайджані. В кн.: Збірник праць п’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1968; Образ Шевченка в азербайджанській радянській літературі. В кн.: Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1969.


АБРАМ (Abram) Йосип (Йоже; літ. псевд. — Байда Козак, Трентар, Мостар; 2.II 1875 — 22.VI 1938) — словенський поет і перекладач. Автор статей про укр. нар. пісні та про переклади творів словен. л-ри укр. мовою. В 1895 у журн. «Dom in svet» («Батьківщина і світ», № 21) надрукував перший оригінальний твір — баладу «Українець», позначену впливом творчості Шевченка. Популярність А. принесли поетичні переклади творів укр. поета, що відзначаються високою точністю і художністю. Видані 1907 і 1908 в Любляні дві книжки «Кобзаря» містять 43 твори Шевченка в перекладі А., серед них: «Заповіт», «Гайдамаки», «Катерина», «Тополя», «Холодний Яр». До кожної з книжок додано й розвідки перекладача. Статті про життя й творчість укр. поета друкував у журн. «Dom in svet» — «На могилі Тараса Шевченка» (1901, № 5), «Тарас Шевченко» (1914, № 6 — 8). У своїх статтях А. докладно висвітлив життєвий шлях Шевченка, охарактеризував його роль у тогочасному суспільному й культурному житті України й Росії, ідейно-худож. зміст його творчості. Завдяки тацям А. і його перекладам поезія Шевченка на поч. 20 ст. стала помітним явищем літ. і сусп. життя Словенії. Портрет с. 19.

Переклади: Kobzar. Izbrane pesmi Tarasa Ševčenka. Z zgodovinskim pregledom Ukrajine in pesnikovim življenjepisom. Prevel Jos. Abram. Ljubljana, 1907; Kobzar Tarasa Ševčenka. II del. Hajdamaki. Poem z zgodovinskim uvodom о hajdamascini. Prevel in pojasnil Josip Abram. Ljubljana, 1908.

Літ.: F. Kobzar. («Leposlovne knjižnice. V zvezek»). Izbrane pesmi Tarasa Ševčenka z zgodovinskim pregledom Ukrajine in pesnikovim življenjepisom. Prev. Jos[ip] Abram. Založila «Katoliška bukvarna» v Ljubljani. 1907. «Slovenec», 1907. № 283; Гнатюк В. Словінський переклад Шевченкових поезій. «Літературно-науковий вісник», 1906, кн. 5.


АБРАМАВІЧЮС Владас (9.V 1909 — 16.ХІ 1965) — литовський рад. історик культури і бібліограф. Автор книжки лит. мовою «Тарас Шевченко і Вільнюс» (Вільнюс, 1964), в якій на основі архівних і мемуарних матеріалів висвітлив життя поета у Вільнюсі. На ювілейній десятій наук. шевченківській конференції в Києві (1961) А. виступив з доповіддю «Шевченко у Вільнюсі».


АБХАЗЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Твори Шевченка стали відомі в Абхазії на поч. 20 ст. Проте освічені передові кола абхазької громадськості, зокрема Д. Гуліа, були обізнані з культурним і літературним рухом Грузії, з рос. л-рою і могли дізнатися про Шевченка значно раніше. Абх. читачі дістали можливість познайомитися з творчою спадщиною укр. поета рідною мовою лише за Рад. влади. Активно пропагував і популяризував Шевченка в Абхазії Д. Гуліа. В 1938 він переклав «Кавказ», «Заповіт» та ін. твори. Це перші переклади Шевченкової поезії абх. мовою. В 30-х pp. твори укр. поета перекладали Л. Квіцініа (поему «Катерина» та 10 віршів), К. Агумаа (поему «Сон»), М. Аджба (баладу «Тополя» та вірш «І досі сниться: під горою»). Ці переклади ввійшли до виданої 1939 абх. мовою збірки творів Шевченка. Вступну статтю написав Д. Гуліа. Його статті про Шевченка надруковано також у газеті «Вісті» (1938) та інших періодичних виданнях на Україні. У 1964 в Абхазії вийшла нова книжка Шевченка «Вірші та поеми» (в перекладах Д. Гуліа, Л. Квіцініа, К. Агумаа, Б. Шинкуби, О. та Ч. Джонуа, І. Тарби, В. Анкваба, Г. Губліа, Ш. Пілія, Ш. Цвіжби та ін.), до якої ввійшло 35 творів. В абх. журн. «Алашара» («Світило») і «Амцабз» («Багаття») та газ. «Апсны Капш» («Червона Абхазія») про життя і творчість укр. поета опубліковано статті К. Агумаа «Абхазький народ шанує пам’ять поета», Б. Тужби «Він кликав народ до волі» та ін. Образ Шевченка відтворено в поезіях Л. Квіцініа «Тарас Шевченко» (1937), Д. Гуліа «Великий Тарасе!» (1941), Б. Гургуліа «Тарас Шевченко» (1961), А. Жваніа «Будеш сяяти людству» (1961).

Широко відзначали в Абхазії ювілеї укр. поета 1939, 1961 та 1964. За ухвалою уряду Абх. АРСР ім’я Шевченка присвоєно 1939 Сухумській середній школі № 2 та одній з вулиць Сухумі. Твори поета органічно ввійшли в культурне життя абх. народу. їх вивчають у школах, включають до літ. монтажів для радіо- і телепередач.

Переклади: Шевченко Т. Зібрання творів. Сухумі, 1939 [абх. мовою]; Шевченко Т. Ажәеинраалақуеи апоемақуеи. Акуа, 1964.

Літ.: Гуліа Д. В сім’ї вольній, новій. «Вісті». 1938, 29 вересня; Агумаа К. Абхазский народ чтит память поэта. «Советская Абхазия», 1939, 9 марта; Іщенко Є. М. Шевченкові твори в Абхазії. «Вітчизна», 1964, № 3.

Є. М. Іщенко.


АВГУСТ (Augustus) Гай Октавій (63 до н. е. — 14 н. е.) — римський імператор [27 до н. е. — 14 н. е.]. Племінник Г. Юлія Цезаря. 19.VI 1857 у «Щоденнику» Шевченко зіставив А., який заслав поета Овідія, з своїм власним катом — Миколою I: «Август-язычник, ссылая Назона к диким гетам, не запретил ему писать и рисовать. А христианин Н[иколай] запретил мне то и другое. Оба палачи. Но один из них палач-христианин?».


АВЕРІН Всеволод Григорович (20.II 1889 — 3.IX 1946) — український рад. художник. Працював у галузі книжкової й станкової графіки, зокрема анімалістичної. Автор творів: портрет Шевченка (літогр.), «Т. Г. Шевченко серед представників російської революційно-демократичної літератури» (літогр.), «Т. Г. Шевченко в Новопетровському укріпленні» (оф.), усі — 1939.


АВЕРКОВ Павло Петрович (н. 25.VI 1924) — український рад. художник декоративно-ужиткового мистецтва. Працює в галузі худож. скла. На шевченківські теми виконав декор. тарілки: «Катерина» (скло, алмазна грань), «Наймичка», «Утоплена» (обидві — кришталь, алмазна грань), тарілка з портретом Шевченка (кольор. кришталь, алмазна грань), усі — 1961; тарілки: «Катерина» (кришталь, алмазна грань), «Минуле» і «Сучасне» (обидві — кольор. кришталь, алмазна грань), «Утоплена» (кришталь, алмазна грань), усі — 1964.


АВРАМЕНКО Василь Кузьмич (н. 31.I 1936) — український рад. художник. Працює в галузі станкової та книжкової графіки. Автор оформлення та ілюстрацій до поеми Шевченка «Гайдамаки» (літогр., 1962); кольорових ліногравюр: «Молодий Т. Г. Шевченко», «Повернення Т. Г. Шевченка на Україну» (обидві — 1964). Брав участь в ілюструванні «Кобзаря» (К., 1963).


АВРАМЕНКО Віталій Григорович (н. 29.III 1912) — український рад. режисер і актор, засл. артист УРСР (з 1960). Поставив Шевченкового «Назара Стодолю» в Черкасах (1933), Запоріжжі (1939), Ніжині (1964), Новограді-Волинському (1971, режисер-консультант). У цій же п’єсі виконував роль Хоми Кичатого (1964, Ніжинський укр. драм. театр).


АВРАМЕНКО Георгій Титович (н. 16.III 1905) — український рад. актор і режисер, засл. артист УРСР (з 1960). Поставив п’єси «Кайдани порвіте» М. Левченка (1964), «Мати-наймичка» І. Тогобочного (1969) — в Терноп. обл. укр. муз.драм. театрі ім. Т. Г. Шевченка. В цих виставах грав ролі Кирила і Трохима. В «Гайдамаках» за Шевченком (інсценізація В. Харченка, 1936, Харків. пересувний театр «Червоний шлях») і «Марині» М. Зарудного (1964, Тернопіль) грав роль Лейби. Виступає з читанням творів поета.


АВРІЛЬ (Avril) Адольф д’ (1822 — 1904) — французький письменник і публіцист. Виявляв значний інтерес до слов. світу. Присвятив Шевченкові, як видатному поетові слов’янства, окремі розділи в своїх книжках франц. мовою «Сентиментальна мандрівка по слов’янських країнах» (Париж, 1876) і «Дочка Слави. Вибране із слов’янської поезії» (Париж, 1896). В них опубліковано і його переклад уривків з поеми «Гамалія». Високо оцінюючи лірику й ранні істор. поеми Шевченка, А. з консервативних позицій осуджував його соціально-політ. твори, зокрема поеми «Сон» і «Кавказ».


АВСТРІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Поширення творів Шевченка в Австрії органічно пов’язане з перекладанням їх та критичним осмисленням літ. спадщини укр. поета в німецькій л-рі. Публікації в австр. виданнях сппияли поширенню творів Шевченка не лише в Австрії, а й у Німеччині; в свою чергу, переклади, що з’являлися в Німеччині, виконували ту саму функцію і в Австрії.

В процесі перекладання та критич. тлумачення творів Шевченка в австр. і нім. л-рах важлива роль належала укр. письменникам, які жили в Галичині й на Буковині, що до 1918 входили до складу Австро-Угорської імперії. Поширенню спадщини Шевченка в Австро-Угорщині й Німеччині сприяли І. Франко, Ю. Федькович, а також П. Скобельський, С. Шпойнаровський, О. Попович, С. Яричевський та ін. Належачи до укр. л-ри, переклади й дослідження укр. авторів безпосередньо стосуються и названих літератур. Шевченка в австр. л-рі репрезентовано перекладами (в окремих виданнях, періодиці, антологіях тощо), статтями в енциклопедич. виданнях, літ.-критич. нарисами, рецензіями та розвідками. Початок перекладанню й літ.-критичному осмисленню творчості Шевченка в австр. л-рі поклав Й.-Г. Обріст своєю книжкою «Тарас Григорович Шевченко — малоросійський поет» (Чернівці, 1870), де вміщено критично-біографіч. нарис про поета і переклади його 14 творів. Книжка викликала зацікавлення творчістю Шевченка і протягом кількох десятиліть була тут одним з осн. джерел інформації читачів про укр. поета, стимулювала до перекладання та дослідження його поезії нім. мовою.

Значна роль у популяризації творів укр. поета в країнах нім. мови в 70 — 90-х pp. належала К.-Е. Францозу — авторові грунтовної розвідки «Малоросіяни і їхній співець» у зб. «Від Дону до Дунаю» (Лейпціг, 1878) та статей у періодич. пресі. Він розглядав творчість Шевченка у зв’язку з розвитком укр. л-ри, ставив поета в один ряд з великими письменниками слов. світу — А. Міцкевичем, І. Тургенєвим і Л. Толстим, підкреслював його значення для світової л-ри. Праці К.-Е. Францоза, незважаючи на окремі хибні твердження, не втратили свого історико-літ. значення. В той час твори Шевченка перекладали К.-Е. Францоз та В. Умлауф фон Франквель. На поч. 20 ст. інтерес до творчості укр. поета в австр. л-рі пожвавився. Його поезією зацікавився Р.-М. Рільке, який, подорожуючи по Росії і Україні, 18.VI 1900 відвідав могилу Шевченка, а 13.VIII 1900 придбав у Петер бурзі збірку творів укр. поета в перекладі І. Белоусова. В 1904 — 06 у Чернівцях вийшли двома випусками «Вибрані поезії» Шевченка в перекладі С. Шпойнаровського. Деякі з них передруковано в австр. періодич. виданнях. Певну роль у популяризації творів поета в Австро-Угорщині відіграв віденський ліберально-бурж. журн. «Ruthenische Revue» (1903 — 05), що 1906 — 16 виходив під назвою «Ukrainische Rundschau» («Український огляд»). На його сторінках опубліковано багато перекладів Шевченкових творів, статей і досліджень про нього. Зокрема, тут надруковано твори укр. поета в перекладах В. Горошовського, В. Фішера та І. Франка. В 1914 видано спеціальний ювілейний номер журналу (№ 3 — 4), присвячений Шевченкові. Цей номер вийшов тоді й окремим збірником під назвою «Тарас Шевченко — найбільший поет України». Найціннішою з статей збірника є «Присвята» І. Франка, в якій дано освітлення творчості Шевченка з позицій революційно-демократичної критики. Опубліковані тут переклади А.-М. Воша, Ю. Віргінії, І. Франка, С. Шпойнаровського, Й.-Г. Обріста та О. Поповича і статті давали австр. читачеві широке й загалом об’єктивне уявлення про укр. поета.

Багато матеріалів про Шевченка опублікувала газ. «Slawisches Tagblatt» («Слов’янська щоденна газета») — номер за 10. III 1911 був присвячений пам’яті поета. Протягом 1914 — 16 в австрійських періодичних виданнях — газеті «Ukrainische Nachrichten» («Українські вісті») та ін. — надруковано 30 віршів і поем Шевченка. Серед творів: «Заповіт», «Кавказ», «Мені однаково, чи буду» тощо. Деякі публікації про Шевченка, що з’явилися на сторінках австр. періодич. преси під час 1-ї світової війни, мали наскрізь тенденційний характер, давали викривлене тлумачення творчості українського поета.

Важливим надбанням нім. шевченкіани є праця швед. славіста А. Єнсена «Тарас Шевченко. Життя українського поета» (Відень, 1916). Книжка викликала широкий резонанс у тодішній австр. і нім. пресі, послужила дальшим поштовхом для досліджень творчості укр. поета. Передова австр. громадськість взяла участь у вшануванні 100-річчя з дня смерті і 150-річчя з дня народження Шевченка. У Відні, Лінці та ін. містах Австрії проведено урочисті вечори, демонструвався рад. фільм «Тарас Шевченко», організовано виставки. Шевченківські вечори влаштовувало Австрійсько-радянське товариство дружби, на одному з яких з доповіддю про Шевченка виступив професор Віденського ун-ту Г. Вітрценс. У журн. «Wiener slawistisches Jahrbuch» («Віденський славістичний щорічник», 1962, т. 9) він вмістив статтю про Шевченка. В Австрії живе й працює перекладач творів українського поета Г. Гупперт. Див. також Німецька література і Т. Г. Шевченко.

Переклади: Schewtschenkо Т. Der Kobsar, Bd. 1 — 2. Moskau, 1951.

Літ.: Obrist J. G. Taras Grigoriewicz Szewczenko, ein kleinrussischer Dichter. Czernowitz, 1870; Taras Schewtschenko, der größte Dichter der Ukraine. Wien, 1914; Франко І. Шевченко в німецькім одязі. В кн.: Франко І. Твори, т. 17. К., 1955; Гавришків Б. Шевченкознавство в країнах німецької мови. «Всесвіт», 1961, № 3; Наливайко Д. С. Шевченко в Німеччині й країнах німецької мови (кінець XIX — початок XX ст.). В кн.: Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1966; Погребенник Я. Шевченко німецькою мовою. К., 1973.

Я. М. Погребенник.


АВТОБІОГРАФІЗМ, автобіографічний елемент — відображення в творах літературних і образотворчого мистецтва подій з життя автора чи викликаних ними настроїв. А. є однією з характерних особливостей творчості Шевченка. Він полягає в асоціативній єдності епізодів з біографії автора з життям героя, в близькості настроїв автора і його ліричного героя. Автобіографічний елемент часто виявляється в авторських роздумах і ліричних відступах.

А. у творах Шевченка має виразно соціальний характер. Почуття письменника так тісно зливаються з почуттями його героїв, що важко визначити межу, яка відділяє думки героя твору від думок автора. В персонажів виявляються риси характеру самого Шевченка, епізоди з їхнього життя — це окремі події з життя поета. Автобіографічний елемент характерний для лірики, ліроепічної поезії й худож. прози Шевченка. Вже в ранніх романтичних поезіях-думках («Тече вода в синє море», «Тяжковажко в світі жити») ліричний герой, близький до фольклорного образу козака-сироти, втілював тодішні почуття Шевченка (самотність, туга за рідними, Україною), хоча ці переживання були лише однією з граней багатого емоціями світу молодого поета й художника. У таких поезіях, як «На вічну пам’ять Котляревському», «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «До Основ’яненка», ліричного героя, крім романтичних рис, наділено й рисами великої життєвої конкретності. Він є перехідним до т. з. авторського «я», яке з’явилося в ліриці періоду «трьох літ». З опануванням реалістичного методу худож. відображення дійсності зростала в Шевченковій поезії і вага автобіографічного елемента, який підпорядковано створенню художньо типізованого образу автора-оповідача. В образі оповідача в поемах «Гайдамаки» й «Катерина» автобіографічні моменти введено за принципом асоціативності: блукання Катерини — і власні спогади поета («Далекий шлях, пани-брати, // Знаю його, знаю!»), кохання Яреми до Оксани — і зіставлення: «Таким і я колись-то був. // Минуло, дівчата...». В поемі «Гайдамаки» виступає й не прикрите маскою оповідача авторське «я», що уособлює типізований образ поета-громадянина: у згадках з дитинства поета — про сирітські блукання й розповіді діда про Коліївщину, в звертанні до недолугих критиків. Так і у вступі до поеми «Мар’яна-черниця» — присвяті О. Коваленко — згадує Шевченко своє втрачене кохання, а в епілозі до поеми «Кавказ» звертається до загиблого друга Якова де Бальмена. Автобіографічними є ліричні поезії періоду «трьох літ»: «Чого мені тяжко, чого мені нудно», «Заворожи мені, волхве», «Гоголю», «Три літа», частина віршів циклу «В казематі», більшість поезій періоду заслання, вірші останніх років життя — «Доля», «Марку Вовчку», поезії «Якби з ким сісти хліба з’їсти», «Чи не покинуть нам, небого», інтимні ліричні поезії, присвячені О. Коваленко, Г. Закревській, Л. Полусмаковій та ін. Автобіографічний елемент є у віршах, де поет вилив почуття, пережиті недавно («І знов мені не привезла», «Якосьто йдучи уночі» та ін.), і в поезіях, присвячених минулим подіям («Якби ви знали, паничі», «А. О. Козачковському», «І золотої й дорогої»). Значне місце посідає узагальнений автобіографічний елемент у Шевченкових повістях: спогади про дитинство («Княгиня»), епізоди з життя в Петербурзі й навчання в Академії мистецтв («Художник»), докладні описи поїздок по Україні («Музыкант», «Капитанша», «Прогулка с удовольствием и не без морали»), подробиці життя з часу заслання («Близнецы», «Несчастный», «Варнак»). Спогади подано то у вигляді ліричних відступів, не пов’язаних з сюжетом («Княгиня» та ін.), то як обставини, за яких відбувається дія («Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали»). А. у поєднанні з худож. домислом виступає в таких образах, як Саватій Сокира, Художник тощо. Значною мірою автобіографічним, хоч і не тотожним авторові, є образ оповідача в повістях «Музыкант», «Несчастный», «Капитанша» та «Прогулка с удовольствием и не без морали». Події юності, поїздки по Україні й життя на засланні зображено в творах Шевченка з погляду зрілої людини, за плечима якої багатий і гіркий життєвий досвід. Таке переосмислення біографічного матеріалу — психологічне перевтілення автора в образ свого героя, введення фактів з особистого життя в сюжетно завершені історії персонажів, створених фантазією письменника, — є однією з характерних рис творчої манери Шевченка. Про автобіографізм у творах образотворчого мистецтва див. Автопортрети Т. Г. Шевченка.

Літ.: Айзеншток І. Я. Як працював Шевченко. К., 1940: Кодацька Л. Автобіографічний елемент у повістях Шевченка. В кн.: Збірник праць вісімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1971; Пустова Ф. Жанрове багатство «Кобзаря». В кн.: Збірник праць сімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1970.

Л. Ф. Кодацька, В. Л. Смілянська.


АВТОБІОГРАФІЯ Т. Г. Шевченка — автобіографічний лист Шевченка, написаний орієнтовно в 1-й пол. лютого 1860 у Петербурзі на прохання редактора журн. «Народное чтение» О. Оболонського. Є дві редакції А. 1-а — в автографі поета (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Текст її незакінчений, без назви. Вперше надруковано в журн. «Киевская старина» (1885, № 11) під назвою «Автобиография Т. Гр. Шевченка, писанная для „Народного чтения“». А. в 1-й редакції охоплює життя поета до часу її написання. Найдокладніше висвітлено кріпацькі роки і стисло — арешт 1847, заслання, роки після заслання. Зовсім не згадано арешт 1859. 2-а редакція А. — текст, датований 18.II 1860, що його редагував і пристосував для підцензурного друку П. Куліш за згодою автора. Окремі подробиці й доповнення він міг внести зі слів самого Шевченка. Внаслідок переробки А. її обсяг збільшено майже вдвоє, творові надано публіцистич. спрямування. Поет авторизував цей варіант А.: в листах до В. Шевченка 22.IV 1860 та В. Фліорковського 27.VII 1860 посилався на неї як на свій твір. Цю редакцію вперше надруковано в журн. «Народное чтение» (1860, № 2) під назвою «Письмо Т. Г. Шевченка к редактору „Народного чтения“». Біографію поета тут доведено лише до 1844. Публікація А. привернула увагу передової громадськості до справи звільнення родичів поета з кріпацтва, яку провадив Літературний фонд. А. — важливе джерело відомостей про Шевченка, в ній висловлено й ставлення поета до пережитого. Очевидно, через віддаленість подій у часі Шевченко припустився кількох неточностей у назвах і датах (місцем свого народження поет назвав Кирилівку, тоді як він народився в Моринцях; в А. сказано, що Шевченко втратив батьків на восьмому році життя, а справді поетова мати померла 20.VIII 1823, а батько — 21.III 1825. В інших випадках слід так уточнити дати: Академію мистецтв Шевченко закінчив 1845, на заслання його відправлено 31.V 1847, звільнено із Новопетровського укріплення 2.VIII 1857).

До А. постійно зверталися дослідники життя й творчості Шевченка. Відразу ж після першої публікації її передруковано в багатьох виданнях. М. Добролюбов навів майже повністю А. поета в рецензії на «Кобзар» 1860. 10.VI 1860 її переклад німецькою мовою опубліковано в науковому додатку до газети «Leipziger zeitung».

Літ.: Косарик Д. М. Перший публіцистичний виступ у пресі Т. Г. Шевченка. В кн.: Питання шевченкознавства, т. 2. К., 1961.

В. Л. Смілянська.


АВТОПОРТРЕТИ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — власні зображення, які художник створював протягом усього життя. Найраніший з відомих тепер автопортретів (полотно, олія, 43 × 45, в овалі, ДМШ) виконано на поч. 1840 в Петербурзі. Це одна з перших спроб Шевченка малювати олійними фарбами. У творі — романтично піднесений образ молодого поета-художника. В манері виконання — в легких лесируваннях, що подекуди поєднуються з корпусним накладанням фарб, у витонченому малюнку, в довершеному пластичному моделюванні, в колориті, побудованому на синьо-зелених тонах з вкрапленням червоних, а головне — в романтичному забарвленні образу — виразно відчувається вплив К. Брюллова. Твір не завершено.

Автопортрет (папір, туш, перо, 22,7 × 18,4, прив. зб., Москва), нарисований в Яготині 23 — 26.IX 1843 і подарований В. Рєпніній разом з рукописом поема «Тризна», зображує Шевченка за роботою. Туї виразно передано уважне сприйняття молодим художником навколишнього життя. Портрет виконано вільним, упевненим штрихом, близьким до манери рисування голкою на міді. Автопортрет, виконаний у кін. серпня 1845 (папір, ол., 17 × 13,3, ДМШ) і подарований Н. Тарновській, немовби розвиває ідею попереднього. Він гранично простий, ясний за формою. Шевченко на ньому сповнений енергії, внутрішньої сили, рішучості. До 1845 належить і автопортрет із свічкою, відомий за офортом Шевченка 1860. В альбомі 1845 є начерк до цього твору олівцем (зворот арк. 10). Із спогадів А. Козачковського відомо, що 1845 Шевченко майже завершив роботу ще над одним автопортретом, в якому подав образ «народного поета, влучно схоплений у хвилину його поетичного натхнення». Цей твір не зберігся.

Кілька автопортретів Шевченко створив під час перебування на засланні. Перший автопортрет (папір, ол., 12,7 × 9,9, ДМШ), порушивши царську заборону писати й малювати, він намалював між 23.VI і 11.XII 1847 в Орській фортеці, як тільки туди прибув, і 11.XII 1847 надіслав А. Лизогубові. Це портрет поета в солдатському мундирі й кашкеті-безкозирці. Тяжкі муки вже наклали відбиток на обличчя Шевченка, на якому вражають широко розкриті, сповнені скорботи очі.

З автопортретів, виконаних під час перебування Шевченка в Аральській експедиції (1848 — 49), до нас дійшов лише один (папір, сепія, 15,6 × 12,9, Львів. музей укр. мистецтва), що його художник незабаром подарував А. Венгжиновському в Оренбурзі. Шевченко зобразив себе у вбранні, яке носив в експедиції, — звичайному цивільному пальті й світлому кашкеті з великим козирком, на обличчі — сліди втоми від нелегких мандрів. До цього твору близькі три портрети (полотно, олія, закомпонований в овалі, відтворений у книжці О. Новицького «Тарас Шевченко як маляр», Львів — Москва, 1914, де тепер цей портрет — невідомо; полотно, олія, 24,5 × 19,8, ДМШ; полотно, олія, 26,2 × 21,4, ДМШ), які щодо авторства потребують додаткового дослідження: досі не встановлено, чи це Шевченкові автопортрети, чи копії або варіанти, виконані ін. художниками. Доля намальованого під час Аральської експедиції автопортрета, надісланого В. Рєпніній 14.XI 1849, через три тижні після повернення до Оренбурга, невідома.

З часів перебування Шевченка в Оренбурзі збереглися два автопортрети. Один з них (папір, сепія, білило, 24,3 × 18,1, ДМШ) виконано не пізніше 29.XII 1849 і подаровано Ф. Лазаревському. Шевченко зобразив себе в цивільному одязі — у світлій куртці, з-під якої видно комір білої сорочки На обличчі відчувається душевний спокій. В тому, що поет зобразив себе так, певно, мало значення те, що в цей час він жив не в жахливих умовах солдатської казарми, а на приватній квартирі, серед друзів і мав змогу малювати.

Психол. характеристикою до цього твору близький автопортрет у солдатському мундирі з погонами (папір, сепія, 16,2 × 13, ДМШ), що його Шевченко 29.XII 1849 надіслав А. Лизогубові. Поет тоді ще сподівався на полегшення своєї долі, чекав підвищення у званні до унтер-офіцера й офіційного дозволу малювати. Та незабаром, після арешту за порушення царської заборони і майже піврічного слідства, його заслано до Новопетровського укріплення. Тут Шевченко створив нові автопортрети — вражаючої сили художні документи про сім років нелюдських фізичних і моральних мук, але — всупереч усьому — й натхненної, подвижницької, героїчної творчої праці. До цих років належить низка сюжетних, жанрових малюнків, у які художник ввів автопортрети. Під час експедиції до Каратау він виконав малюнок «Шевченко серед товаришів», на якому зобразив себе за малюванням разом з Б. Залеським і Л. Турно. Його зображення тут близьке до автопортрета (тон. брістольський картон, італ. ол., білило, ДМШ), створеного в липні — серпні 1851 й подарованого Б. Залеському (який згодом технікою офорта виконав копію з нього). На останні роки перебування художника в Новопетровському укріпленні припадає малюнок «Шевченко малює товариша», де він зобразив себе за роботою в кибитці, що її спеціально для нього поставив у саду біля укріплення І. Усков. На цих малюнках відтворено образ Шевченка, обстановку, в якій він тоді перебував, передано його захоплення мистецтвом.

Важливе місце в творчому доробку Шевченка цього часу посідають жанрові малюнки «Шевченко і байгуші» та «Шевченко і казахський хлопчик, що грається з кішкою», до яких художник ввів автопортрети, щоб підкреслити вірогідність зображеного й передати своє співчуття гнобленому тоді, приреченому на злидні і голод казах. народові. Автопортрети, подані силуетом, є й на малюнках «Казарма» та «Кара колодкою» (останній — з серії «Притча про блудного сина», обидва — 1856 — 57). У Новопетровському укріпленні Шевченко намалював також два автопортрети, один з яких 3.XI 1854 передав з М. Семеновим у дарунок О. Бодянському, а другий надіслав 22.IV 1857 Я. Кухаренкові. Обидва твори не збереглися. На першому, як можна твердити на підставі листа до О. Бодянського, художник зобразив себе в цивільному вбранні. Другий — відомий з фоторепродукції, що зберігалася в архіві Олени Пчілки (тепер в Ін-ті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Його намальовано сепією; як можна судити з того, що Шевченко тут так само зобразив себе у цивільному одязі, цей портрет виконано 1853 — 54. Повертаючись із заслання, в Нижньому Новгороді Шевченко намалював ще два автопортрети. Перший (тон. папір, італ. та білий ол., 31,4 × 24,6, ДМШ), виконаний не пізніше 28.XI 1857, автор подарував М. С. Щепкіну. Другий (тон. папір, італ. та білий ол., 25,5 × 21,2, ДМШ), виконаний не пізніше 4.I 1858, надіслав тоді ж з П. А. Овсянниковим у дарунок М. Лазаревському. В обох творах постає образ сильної духом людини, яка вийшла незламною з найтяжчих випробувань. М. Лазаревський з подарованого йому автопортрета замовив 25 фотокопій, щоб поширювати їх серед друзів і знайомих.

Більшість автопортретів, створених у Петербурзі в останні роки життя, Шевченко виконав технікою офорта. Працюючи над ними, він часто користувався фотографіями. Перший автопортрет — у темному костюмі (папір, оф., 16,4 × 12,3, створений за фотографією кін. 50-х pp.) — виконано не пізніше 14.III 1860. З цього твору збереглися також відбитки третього стану (16,1 × 12,5), де фон вкрито тонким шаром акватинти. Автопортрет пройнятий глибоким ліризмом. Вражає вираз очей, якого раніше в автопортретах Шевченка не було: в них і сум, і ніжність, і тепле співчуття. Це — вираз «ласкавий, майже ніжний», який помітив в очах художника І. Тургенєв. Незабаром, за фотографією, зробленою наприкінці березня 1858, створено другий автопортрет — з бородою, в кожусі і шапці (папір, оф., 16,9 × 12,5), який можна датувати не пізніше як 4.IV 1860. Ретельно опрацювавши обличчя й виділивши його легким штрихуванням на тлі навколо голови, Шевченко вільно, в начерковій манері, накреслив убрання й покладену на коліно руку, що надало образові своєрідного артистизму. За малюнком, виконаним 1845, що його Шевченко відшукав (де тепер — невідомо), він у травні 1860 створив автопортрет із свічкою (папір, оф., акватинта, 16,4 × 13), в якому майстерно передав ефект освітлення — боротьбу світла з темрявою, внаслідок чого твір набув символічного звучання. В цьому автопортреті привертає увагу розмаїтість застосованих технічних прийомів. Густим плетивом різної сили штрихів, підкреслених і об’єднаних шаром акватинти, художник показав, як морок відступає перед переможною силою світла. Обличчя модельовано прозорими перехресними штрихами, а вбрання зображено сіткою паралельних ліній, що імітують манеру класичної гравюри різцем. За фотографією, яку зробив 1859 у Києві І. Гудовський, 1860 виконано автопортрет у світлому костюмі (папір, оф., 16,5 × 12,5). Тут на обличчі Шевченка помітно сліди тяжкої недуги, яка підточувала й без того надламане засланням здоров’я поета. У цьому творі відбився також пригнічений стан, у якому Шевченко повернувся до Петербурга після арешту на Україні влітку 1859. Якщо кожен з розглянутих офортних автопортретів розкриває певну грань образу Шевченка, передає той чи інший душевний стан, то останній з цієї групи автопортретів — у шапці й кожусі (папір, оф., 22,8 × 16,8), створений не пізніше 4.XII 1860 за фотографією А. Деньєра, зробленою 1859, дає узагальнений образ портретованого. Твір вражає глибиною й цілісністю характеристики. Недаремно сучасники поета (К. Юнге та ін.) вважали його найвдалішим і найбільш схожим з усіх прижиттєвих зображень Шевченка, і він здобув найширшу популярність. Технічно портрет виконано бездоганно. Офортний штрих набув тут виняткової експресії. Штрихуванням вкрито не лише тло навколо голови, а й усе зображення; перегукуючись з енергійним штрихом, яким передано смушеву шапку й комір кожуха, воно надає портретові своєрідної суворості. На портреті є авторський підпис і дата виконання, а також монограма з облямованих колом літер, написаних енергійним розчерком. Офортні автопортрети Шевченка (естампи різних станів) зберігаються в кількох музеях, більшість — в ДМШ. В останні роки життя Шевченко малював і олійними фарбами. З чотирьох тогочасних полотен, що дійшли до нас, три — автопортрети. В них помітний вплив Рембрандта, творчістю якого Шевченко захоплювався замолоду і яку тепер, працюючи над офортами, вивчав особливо старанно. Один з автопортретів (1859) відомий з копії, що її виконав К. Флавицький (44,4 × 35,5, ДМШ). Шевченко тут зображений з бородою. Ефект контрастного бічного освітлення, надаючи творові великої емоційної наснаженості, не відвертає, однак, уваги від основного — погляду Шевченка. Крім копії К. Флавицького, існувала ще одна копія (де тепер — невідомо), яку виконав художник Жебровський. Гравюру з неї роботи І. Матюшина надруковано в додатку до журн. «Русская старина» (1891, червень). Другий автопортрет з цієї групи (полотно, олія, 59 × 48, в овалі, Держ. музей укр. образотворчого мистецтва в Києві), виконаний не пізніше 1860, експонувався того ж року на виставці в петерб. Академії мистецтв. Він значно відрізняється від ін. автопортретів художника трактуванням образу: Шевченко намалював себе тут молодим парубком. З-під високої, зсунутої набакир смушевої шапки вибивається чуб, під свиткою — біла вишивана сорочка, пов’язана червоною стрічкою. Твір близький до автопортре тів Рембрандта не лише живописно-колористичним вирішенням — характерним поєднанням золотаво-брунатних тонів, виразною світлотінню, а й «маскарадом», який багато ва жить в образному ладі портрета. Контраст між парубочим вбранням і сумним поглядом пойнятих сльозою очей фізично надламаного, передчасно постарілого Шевченка становить осн. мотив твору, надає йому глибоко трагічного звучання. Останній автопортрет (полотно, олія, 59 × 49, в овалі, ДМШ), виконаний 1.II 1861, відтворює образ безнадійно хворого художника. Густий морок, з якого виступає освітлене тим же контрастним бічним світлом обличчя Шевченка, посилює трагізм твору. Автопортретні зображення є в деяких краєвидах Шевченка з розвинутими жанровими мотивами («Шевченко малює селянське подвір’я», 1845; «Шевченко серед учасників експедиції на березі Аральського моря», 1848 — 49).

Окреме місце серед автопортретів Шевченка посідають автошаржі, що є в альбомах 1839 — 43 та 1846 — 50, на берегах деяких рукописів поета (лист до брата М. Г. Шевченка 2.III 1840; рукопис поеми «Мар’яна-черниця», альбом «Три літа») та на копії малюнка «Хата батьків Т. Г. Шевченка в с. Кирилівці», яку виконала Г. Псьол (1843, прив. зб., Москва). Ці автошаржі свідчать, що властиве поетові почуття гумору не залишало йо го і в найтяжчі роки життя. Автопортрети Шевченка — своєрідна автобіографія, написана рукою великого художника-реаліста. Іл. табл. II, III, a також т. 2, табл. II.

Літ.: Паламарчук Г. П. Нескорений Прометей. К., 1968; Владич Л. В. Автопортрети Тараса Шевченка. К., 1973.

Л. В. Владич.


АГАСПЕЯР — долина між двома пасмами гір — Каратау і Пд. Актау на п-ові Мангишлак. Тут Шевченко між 20.VI і 10.VII 1851, під час Каратауської експедиції, виконав чотири рисунки: «Вид на гори Актау з долини Агаспеяр» (17,6 × 31), «Гора в долині Агаспеяр» (18 × 30,7), «Гори в долині Агаспеяр» (17,9 × 31,3), «Кладовище Агаспеяр» (17,2 × 30,5). Рисунки виконано олівцем на кольор. або тон. папері. Ліворуч унизу кожного аркуша є напис «Агаспеяр» та цифра біля нього, що вказує на послідовність виконання творів. Зображення кладовища на рисунку «Кладовище Агаспеяр» з незначними змінами повторили: Шевченко в акварелі «Туркменські аби в Каратау» та Б. Залеський в офорті «Кладовище Агаспеяр» (альбом «Життя киргизьких степів». Париж, 1865, франц. мовою). Рисунки Шевченка — в ДМШ. Іл. с. 23.


АГАУ — провідник головного загону під час переходу експедиції О. Бутакова з Орської фортеці до Аральського моря 1848. Повністю його прізвище та ім’я не відомі. Шевченкові й іншим учасникам експедиції А. коментував бачене під час походу. Ймовірно, від нього поет дізнався про історію «святого дерева». Дустанової могили та ін. пам’ятних місць казах. степів. Шевченко згадав А. у повісті «Близнецы» («вожак»).


АГІН Олександр Олексійович (1817 — 75) — російський художник. З 1853 жив у Києві, викладав малювання у навчальних закладах. Один із основоположників вітчизняної реалістичної книжкової ілюстрації. Водночас з Шевченком вчився в петерб. Академії мистецтв. Письменниця і мемуаристка М. Ямщикова (Ол. Алтаєв) у книжці «Памятные встречи» (М., 1957) наводить спогади А. про його дружбу з Шевченком та згадку художника про те, що в Академії Шевченко майстерно малював пейзажі і славився «особливим почерком для кожного дерева». В ДМШ зберігається портрет А., приписуваний Шевченкові.


АГІОГРАФІЇ ХРИСТИЯНСЬКОЇ СЮЖЕТИ, МОТИВИ ТА ОБРАЗИ У ТВОРЧОСТІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. В творах Шевченка (літ. і малярських) є сюжети, мотиви і образи християн. агіографії, т. з. житій і житійних легенд — повістей і оповідань про християн. святих. Цей жанр та його елементи відігравали активну роль у л-рі й образотв. мистецтві як середньовіччя, так і нових часів. Агіографічна тематика звичайна для рос. й зх.-європ. мистецтва 19 ст. Навчаючись у дяків богомазів і в Академії мистецтв, Шевченко звертався до цього традиційного джерела.

Черпав з нього він як художник і згодом. Серед академ. спроб Шевченка є малюнок «Натурщик в позі св. Себастіана». В 1847, перебуваючи в с. Бігачі, Шевченко намалював у подарунок Д. Демичеві двобічну іконку (олією на металі): з одного боку — Христос, що благословляє хліб, з другого — св. Димитрій. У 1851 він створив ескіз «Апостол Петро». Проте Шевченка-вільнодумця, переконаного антиклерикала (див. Атеїстичні погляди Т. Г. Шевченка) агіографія більше цікавила не як традиційне джерело малярських сюжетів, а в її зв язках з історією українського народу і народним побутом. Під реліг. оболонкою в житіях крилися факти і явища істор. дійсності, боротьба соціальних і худож. тенденцій. В агіографіч. л-рі виявлялися суперечності й тенденції класової та ідеологічної боротьби в суспільстві. Ця л-ра в 19 ст. читалася серед народу, що засвідчує, зокрема, і Шевченко в епілозі до «Гайдамаків»: «Бувало, в неділю, закривши мінею, // По чарці з сусідом випивши тієї, // Батько діда просить, щоб той розказав // Про Коліївщину, як колись бувало». «Мінея» — «Книга житій святих» Д. Туптала — український агіографіч. звід 17 — 18 ст., що набув загальносхіднослов. поширення і протягом 18 — 19 ст. зберігав значення своєрідної «народної книги». Звертання Шевченка до агіографіч. сюжетів, мотивів і образів великою мірою пов’язане з його зацікавленням історією. В поїздках по Україні він за завданням Археографічної комісії і з власної ініціативи змальовував старовинні церкви та ін. споруди. Ті ж істор.-архітек. інтереси спонукали його змалювати церкви св. Іллі та св. Георгія у Нижньому Новгороді (1857). Шевченко описав побачену в Переяславі ікону з зображенням богородиці та святих Миколи, Димитрія, Прокопія, Пантелеймона і Георгія. Звертання Шевченка до агіографіч. сюжетів, образів і мотивів зумовлене також тим, що ці образи входили в побут його героїв, були характерною приналежністю їхнього світосприйняття. Пов’язані з ними реліквії є елементами реального середовища, в якому розгортаються зображувані події. Такими є «свята» Варвара, згадувана Шевченком у поемі й повісті «Наймичка», в повістях «Капитанша», «Близнецы», «Прогулка с удовольствием и не без морали» (героїня поеми «Наймичка» замовляє на прощі в Києві «молебствіє Варварі» й приносить додому гостинець — персні, якими торгували ченці Михайлівського монастиря, видаючи їх за реліквії цієї «святої»); печерський затворник Іван Многостраждальний — один із героїв легенд Києво-Печерського патерика, згадуваний у повістях «Наймичка» та «Близнецы»; константинопольський (у Шевченка — александрійський) патріарх Афанасій, який 1653 чи 1654, повертаючись із Москви, помер у Мгарському монастирі під Лубнами («Близнецы»). У «Близнецах» обігруються й імена популярних рос. «святих» Зосими і Савватія — засновників Соловецького монастиря, а в «Капитанше» герої читають рос. житійну повість про Петра і Февронію. Серед «святих», які згадуються в творах Шевченка, переважають «святі», так би мовити, фольклоризовані: та сама Варвара, яка здобула «святість» стійкістю у переконаннях, за народними віруваннями, захищала від наглої і насильницької смерті, від бурі на морі й вогню на суші; Марія Єгипетська, про яку йдеться у розмові Якима й Марії та в сцені пообідніх «глаголаній» отця Ніла (повість «Наймичка»); розкаяна грішниця Марія Marдалина (повість «Художник» і «Щоденник», запис 27.VII 1857) — своєрідний символ розкаяння, не раз використаний у світовому мистецтві. Згадки про «святих» як своєрідні натяки на імена адресатів є і в листах Шевченка: про св. Броніслава — в листі до Броніслава Залеського, св. Федора Тирона — в листі до Федора Лазаревського.

В. І. Крекотень.


АГНІТ-СЛЕДЗЕВСЬКИЙ Казимир Генріхович (27.V 1898 — 6.IX 1973) — український рад. художник, засл. діяч мистецтв УРСР (з 1960). Член КПРС з 1946. Працював у галузі сатиричної, станкової та книжкової графіки. Автор ілюстрацій до поеми Шевченка «Сон» (кольор. ол., 1938 — 39), сатиричних станкових творів за її мотивами (гуаш, акв., 1958; літогр., 1963) та за мотивами поеми «Юродивий» і поезії «Колись то ще, во время оно» (всі — літогр., 1963). Іл. також табл. IX.


АГУМАА Кіазим Караманович (18.IV 1915 — 8.XII 1950) — абхазький рад. письменник. Переклав поему Шевченка «Сон» [«У всякого своя доля» (1939)]. Переклад А. вміщено в збірці творів Шевченка абхазькою мовою «Вірші та поеми» (1964). Автор статей про Шевченка «Абхазький народ шанує пам’ять поета» та «Поет, революціонер і громадянин» (обидві — 1939).


АДАМ (Adam) Георг (8.II 1874 — 1948) — німецький славіст, дослідник і популяризатор української літератури. Листувався з О. Кобилянською, І. Франком і О. Маковеєм. У 1902 відвідав Чернівці та Львів. Про Шевченка з позицій нім. прогресивної критики писав у розвідці «Сторіччя української літератури» (1901). Автор рецензії на «Вибрані вірші Тараса Шевченка» в перекл. нім. мовою Ю. Віргінії (Лейпціг, 1911) [опубліковано в журн. «Das literarische Echo» («Літературна луна»), 1912, № 19].


АДАМОВИЧ Сергій Тадейович (н. 2.IV 1922) — український і латиський рад. художник. Працює в галузі графіки, переважно книжкової. Автор ілюстрацій до поем Шевченка «Сова», «І мертвим, і живим...» (соус, 1954) і «Наймичка» (соус, 1955) — всі в ДМШ. Оформив ювілейне видання поеми Шевченка «Гайдамаки» латис. мовою (Рига, 1964).


АДАМОВИЧ Фриціс (18.I 1863 — 19.II 1933) — латиський перекладач і педагог. Перекладав латиською мовою твори рос., укр., англ. та ін. літератур. Один з перших перекладачів творів Шевченка латис. мовою. В журн. «Druva» («Нива», 1914, № 4) опублікував у своєму перекладі вірші поета «Ой чого ти почорніло», «Молитва», уривок з поеми «Тарасова ніч» та ін.


АДАМЦЕВИЧ Євген Олександрович (1.I 1904 — 19.ХІ 1972) — український рад. кобзар. У репертуарі А. було понад 90 пісень (історичних, родинно-побутових, жартівливих, сатиричних), серед них «Шевченкові» (слова О. Афанасьєва-Чужбинського); нар. пісні на тексти Шевченка — «Думи мої», «Вітер з гаєм розмовляє», «Плавай, плавай, лебедонько», «Ой три шляхи широкії», уривки з «Тарасової ночі»; нар. пісні про Шевченка — «Зійшов місяць, зійшов ясний», «Сподівалися Шевченка», «На високій дуже кручі», «Розмова Шевченка з дубом».

Літ.: Правдюк О. Роменський кобзар Євген Адамцевич. К., 1971.


АДИГЕЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. До Великої Жовтн. соціалістичної революції єдиною формою худож. творчості адигейців був фольклор. Писемна л-ра тут зародилася лише в роки Рад. влади. Певний вплив на адиг. л-ру в пору її становлення мала творчість Шевченка. Поети Адигеї А. Хатков, А. Євтих, X. Андрухаєв та ін. почали звертатися до неї в 30-х pp. У 1939 Р. Меркицький переклав адиг. мовою поему Шевченка «Катерина» (газ. «Социалистическэ Адыгей», № 49, 53, 59). Того ж року адиг. мовою видано збірку творів Шевченка «Вірші та поеми». Сюди ввійшли поеми «Катерина», «Кавказ», «Наймичка», поезії «О люди! люди небораки!», «Заповіт» та ін. (перекл. Р. Меркицький, М. Джанчатов). Грунтовну вступну статтю до збірки написав Д. Костанов. Пізніше з’явилися поезії, присвячені Шевченкові (X. Андрухаєва «Тарас Шевченко» та ін.). У 1961 опубліковано нові переклади творів Шевченка: «Заповіт», «Сон», «Гоголю» — перекладач М. Паранук; вступ до балади «Причинна» (під назвою «Дніпро») — перекладач Х. Ашинов. Газета «Социалистическэ Адыгей» (1961, березень) вмістила статті Д. Костанова «Великий поет» та Л. Голубєвої «Т. Г. Шевченко і Кавказ», в яких ішлося про значення спадщини укр. поета для всіх рад. народів, про його глибокі симпатії до народів Кавказу. Того самого року газета «Адыгейская правда» надрукувала статті «Полум’яний революціонер» З. Бовикіної, «Наче він жив в Адигеї...» Л. Голубєвої та ін. У 1973 у газ. «Социалистическэ Адыгей» (7.II) надруковано ст. М. Куніжева «Шевченко і адигейська література». В ній простежено історію перекладів поезій Шевченка і вивчення його творчості в Адигеї.

Переклади: Шевченко Т. Поэмхэмрэ. Стихыхэмрэ. Майкоп, 1939.

Літ.: Къуныжъ М. Шевченкэмрэ адыгэ литературэмрэ. «Социалистическэ Адыгей», 1973, 7 февраля.

М. Ш. Куніжев.


АДИКЛІТЕ Аушра (н. 25.X 1935) — литовський рад. літературознавець. У співавторстві опублікувала лит. мовою працю «Т. Шевченко і Литва», в якій наведено факти ідейного та літ. впливу Шевченка на прогресивну громад. думку Литви 19 — 20 ст., розглядаються осн. переклади віршів укр. поета лит. мовою.

Тв.: Т. Ševčenka ir Lietuva. Vilnius, 1961 [у співавт.].


АЗЕРБАЙДЖАНСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Ім’я Шевченка набуло популярності в Азербайджані на поч. 20 ст. Як повідомляла газ. «Каспий» 26.II 1911, перший шевченківський вечір у Баку відбувся 1906 у зв’язку з 45-річчям з дня смерті поета; потім такі вечори проводилися щороку. На вечорах виступали представники прогресивної громадськості Азербайджану, Росії, Вірменії, Грузії, України, Латвії. Представники робітничого класу в своїх промовах називали Шевченка поетом усіх пригноблених. До Великої Жовтн. соціалістич. революції азербайджанці знайомилися з творчістю Шевченка через рос. переклади й статті в рос. пресі. В 1911 й 1914 бакинські газети «Каспий» і «Баку», незважаючи на заборону царського уряду відзначати шевченківські дати, опублікували статті про укр. поета («До 50-річчя з дня смерті Т. Г. Шевченка», «Батько Тарас» та ін.).

В перші роки Радянської влади популяризації Шевченкових творів в Азербайджані сприяли лекції О. Багрія, який у 20-х pp. працював у Бакинському ун-ті. В 1934 вперше видано «Кобзар» Шевченка азерб. мовою. До нього ввійшли поеми «Наймичка», «Кавказ» та вірші «Заповіт», «Лічу в неволі дні і ночі», «Молитва», «Хоча лежачого й не б’ють», «Якби ви знали, паничі», «І знов мені не привезла» та ін. (перекладачі — А. Джавад та М. Мушфік). Вступну статтю до книжки написав Аріф. До 125-річчя з дня народження укр. поета видано його «Вибрані твори» (Баку, 1939). До цієї збірки ввійшли поеми й вірші Шевченка в перекладах С. Вургуна, С. Рустама, Р. Рзи та ін. Наступне видання творів укр. поета в Азербайджані з’явилося 1951. Поезії Шевченка включено до підручників і хрестоматій для азербайджанської серед. школи та до «Хрестоматії літератур народів СРСР». До 100-річчя з дня смерті Шевченка в Азербайджані видано ілюстровану збірку його поем («Причинна», «Катерина» й «Царі»). До 150-річчя з дня народження Шевченка видано «Кобзар» азерб. мовою з передмовою А. Агаєва «Великий поет українського народу». До збірки ввійшли переклади С. Рустама, Р. Рзи, М. Рагіма, О. Саривеллі, Т. Еюбова, І. Сеїд-заде, М. Ібрагіма, С. Вургуна, М. Ділбазі й Е. Алібейлі. В 1973 А. Абдулла переклав азерб. мовою поему «Кавказ». Усього за рад. часу вийшло 6 видань поезій Шевченка, перекладено майже всі його твори. Укр. поетові присвятили праці азерб. літературознавці: М. Рафілі «Тарас Шевченко» (1939), П. Халілое «Тарас Шевченко» (1961) та «Великий Кобзар України» (1964), Мамед-Джафар «Т. Г. Шевченко» (1964). С. Вургун у статті «Серця, сповнені любові» (1938) назвав творчість укр. поета «дорогоцінним алмазом для азербайджанської культури». В дні шевченківських ювілеїв в Азербайджані відбувалися вечори, в радіопередачах читали уривки з творів поета. Представники азерб. л-ри Ф. Абдулла, Р. Рза, М. Рафілі приїжджали на шевченківські свята до Києва та Канева. Періодичні видання, що виходять азерб. мовою, широко висвітлюють на своїх сторінках творчість поета, публікують нові переклади його віршів. Азерб. письменники присвятили Шевченкові вірші, поеми, оповідання. Широко відома поема З. Халіла «Тарас», що 1939 на респ. конкурсі на кращий худож. твір про Шевченка здобула першу премію. М. Рагім присвятив Шевченкові вірш «Прекрасна моя епоха» (1939), Р. Рза — оповідання «Полум’яні мечі» (1941), М. Гусейн — нарис «Кобзар і воїн» (1943). В усіх цих творах звучить любов азербайджанського народу до українського поета.

Переклади: Sevcenko T. Secilmiş əsərləri. Bakь, 1939; Шевченко Т. Г. Сечилмиш əсəрлəри. Бакы, 1951; Шевченко Т. Г. Кобзар. Бакы, 1964.

Літ.: Халилов П. Великий Кобзарь. «Литературный Азербайджан», 1961, № 3; Гасанов О. Ю. Шевченко в Азербайджані. В кн.: Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. К., 1962; Рустам С. Глашатай свободы. В кн.: Шевченко и мировая культура. М., 1964; Аджалов А. Шевченко в Азербайджані. В кн.: Збірник праць п’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1968; Аджалов А. Образ Шевченка в азербайджанській радянській літературі. В кн.: Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1969.

Т. М. Шаріфлі.


АЙВАЗОВСЬКИЙ (Гайвазовський) Іван Костянтинович (29.VII 1817 — 2.V 1900) — російський художник-мариніст, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1845), почесний член її (з 1887). Багато творів присвятив Україні. Навчався в петерб. Академії мистецтв. У травні 1840, перебуваючи в Петербурзі перед поїздкою за кордон, понад місяць жив на квартирі Шевченка і В. Штернберга в будинку Й. Доннерберга. В повісті «Художник» Шевченка є згадка про проводи А. і В. Штернберга до Італії. В листі до С. Аксакова 25.IV 1858 поет згадав твори А., експоновані на виставці в петерб. Академії мистецтв.


АЙЗЕНШТОК Ієремія Якович (н. 4.III 1900) — український і російський рад. літературознавець. Член КПРС з 1942. Праці з питань історії укр. і рос. літератур, рос.-укр. літ. зв’язків, текстології. В галузі шевченкознавства предметом його наук. інтересів є біографія поета, творча лабораторія, шевченківська текстологія, фольклоризм Шевченка, зв’язки поета з рос. л-рою і визвольним рухом у Росії. Підготував перше повне, коментоване видання Шевченкового «Щоденника» (під назвою «Дневник». Х., 1925). З участю і за редакцією А. здійснено ряд ін. видань творів поета. Брав участь у наукових шевченківських конференціях, в збірниках праць яких опубліковано і його статті.

Тв.: Шевченкознавство — сучасна проблема. I. До тексту Шевченкових творів. Х., 1922; Судьба литературного наследства Т. Г. Шевченко. — Неизданные письма Т. Г. Шевченко. «Литературное наследство», 1935, № 19 — 21; Шевченко і фольклор. «Літературна критика», 1939, № 2 — 3; Т. Г. Шевченко і К. П. Брюллов. «Образотворче мистецтво», 1939, № 2 — 3; Як працював Шевченко. К., 1940; Із розшуків про Шевченка. В кн.: Збірник праць п’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1957; «Подражаніє сербському» Т. Шевченка. В кн.: Збірник праць восьмої наукової шевченківської конференції. К., 1960; Щоденник Шевченка. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 2. К., 1964.


АЙМУРЗАЄВ Жолмурза Мурзайович (н. 9.V 1910) — каракалпацький рад. письменник, перекладач, засл. діяч мистецтв Узб. РСР. Член КПРС з 1946. Шевченкові присвятив вірш «Україна в огні» (1942) та п’єсу «Бердах» (1958), в якій ідеться про уявну зустріч укр. поета з класиком каракалп. л-ри Бердахом. Переклав вірш Шевченка «Мені тринадцятий минало».


АКАДЕМІЗМ в образотворчому мистецтві — напрям, що склався в академіях мистецтв 16 — 19 ст. і грунтується на догматичному наслідуванні зовнішніх форм класичного мистецтва, зокрема часів античності й Відродження. А. виник наприкінці 16 ст. в Італії. Сприяв систематизації худож. освіти, закріпленню класичних традицій, які, проте, в академічному мистецтві перетворювалися на систему «вічних» канонів; надавав перевагу рисункові як «раціональному началу» живопису. Сучасність А. вважав не гідною справжнього, «високого» мистецтва, протиставляв їй позачасові й позанаціональні норми краси, ідеалізовані образи, далекі від реальності й суспільного життя сюжети (антична міфологія, Біблія, старод, історія), що підкреслювалось умовністю моделювання, кольору, рисунка, театральністю композиції, жестів і поз. Ідеалістична естетика А. була спрямована проти передового реалістичного мистецтва. Під тиском реалізму А. в 2-й пол. 19 ст. розпався, виродився в еклектичне салонне мистецтво. В деяких країнах він існував у формах неокласицизму. В Росії розвиток А. пов’язаний з діяльністю Академії мистецтв у Петербурзі. У своїй творчості Шевченко звертався до типово академічних сюжетів — з античної історії, міфології, до біблійних та євангельських мотивів, вдаючись при цьому до прийнятого в академ. мистецтві моделювання й композиційної побудови твору. Однак його переконання як революційного демократа, як художника, який з самого початку своєї творчості неухильно прямував до реалізму й швидко став одним з його видатних майстрів, зумовлювали гуманістичну змістовність, а іноді й соціальну загостреність таких творів. Так, ще готуючись до вступу в Академію мистецтв, Шевченко виконав малюнки на сюжети з античної історії («Смерть Лукреції», «Александр Македонський виявляє довір’я своєму лікареві Філіппу» та ін.), а також композиції, які були мало поширені в Академії мистецтв, — з історії Київської Русі та України («Смерть Олега, князя древлянського», «Смерть Богдана Хмельницького»), в яких значною мірою перемагає умовність академічної школи. Та вже в цих творах він досягає історичної конкретності в передачі побутової обстановки, костюмів і архітектури. Типово академічна тематика й трактування форми мають місце і в серії жанрових малюнків, виконаних під час заслання в Новопетровському укріпленні («Телемак на острові Каліпсо», «Мілон Кротонський», «Нарціс та німфа Ехо» та ін.), хоч деякі сюжети художник сміливо, по-новаторському трактує як правдиві сцени побуту казахів («Самаритянка», «Благословіння дітей»). Євангельську притчу про блудного сина Шевченко використав для створення гостро викривальної серії «Притча про блудного сина», що є видатним твором критичного реалізму. Використовуючи властиві А. сюжети, окремі прийоми й засоби професійної майстерності, Шевченко разом з тим різко осуджував його як антиреалістичний напрям, що зумовлював появу «идеального безобразия» на взірець творів нім. художників реакційно-романтичної, т. з. назарейської школи, а художника робив «нравственным уродом».

В. А. Афанасьєв.


АКАДЕМІЯ МИСТЕЦТВ у Петербурзі — вища художня школа, що відіграла велику роль у розвитку російського образотворчого мистецтва і архітектури. Готувала живописців, скульпторів, граверів та архітекторів. Засн. 1757. У 18 — на поч. 19 ст. Академія мистецтв відігравала прогресивну роль у вихованні вітчизняних митців, в організації худож. життя, в поширенні принципів класицизму. В 2-й пол. 19 ст. вона перетворилася на консервативну установу, що насаджувала казенне, далеке від життя й суспільної боротьби мистецтво (див. Академізм в образотворчому мистецтві). З дня заснування Академії в ній виховувалися казеннокоштні учні — академісти. З 1798 дозволено приймати сторонніх учнів з числа талановитих юнаків (крім кріпаків), які з тих чи ін. причин не могли здобути попередньої систематичної освіти. За певну плату вони одержували квитки на право відвідувати рисувальні класи. В 1840 виховне училище А. м. скасовано, і в ній навчалися лише сторонні учні. Ще кріпаком за рекомендацією В. Григоровича (якого просив про це І. Сошенко) Шевченко відвідував рисувальні класи при Товаристві заохочування художників у Петербурзі. 21.V 1838 на клопотання К. Брюллова до А. м. зарахували стороннім учнем Шевченка. Робота А. м. на той час регламентувалася правилами 1830, за якими строк навчання був 6 років. Вихованців ділили на два відділи: нижчий і вищий. У нижчому їх називали академістами 2-го ступеня, у вищому — академістами 1-го ступеня. Професори також мали 1-й або 2-й ступінь. Курс малювання складався з шести навчальних класів: двох рисувальних (рисування копій з гравюр), двох гіпсових (у першому — рисування гіпсових голів, у другому — гіпсових фігур) і двох натурних (малювання з натури). Перехід з класу в клас дозволяла тільки Рада А. м., розглянувши подані роботи. Після закінчення повного курсу навчання надавали звання класного або некласного художника. Звання класного художника надавали тільки тим академістам, яким присуджували золоту медаль. У 1840 в навчальний процес внесено деякі зміни: скорочено загальноосвітні курси й розширено програми з спеціальних дисциплін. Обов’язковим залишалося тільки вивчення рос. мови, а для архітекторів — ще й математики. Шевченко був зарахований до класу К. Брюллова. Навчання почав з рисування гіпсових фігур, минувши три перші класи. Особливий інтерес він виявляв до лекцій з анатомії й фізіології, які читав І. Буяльський. Навчання в А. м. вимагало від Шевченка надзвичайного напруження сил. Слід було, крім занять із спец, дисциплін, заповнювати прогалини й у загальній освіті. Вже через рік після вступу до А. м., у травні 1839, Шевченкові за малюнок, зроблений з натури на екзамені, постановою Ради Академії мистецтв присудили срібну медаль другого ступеня. Як художник Шевченко формувався під безпосереднім керівництвом К. Брюллова, але навіть у ранній період навчання він не був сліпим наслідувачем свого учителя. Вже тоді в нього почав вироблятися свій стиль у живопису, формувалися власні погляди на мистецтво. У вересні 1840 Шевченко одер жав другу срібну медаль за картину з натури «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці», а у вересні 1841 — третю, за картину «Циганка-ворожка». В А. м. Шевченко створив автопортрет (олія, поч. 1840), картину «Катерина» (1842) і серію офортів «Живописная Украина» (1844). Разом з тим, Шевченко брав участь в ілюструванні кількох видань [«На цій списанные с натуры русскими» (СПБ, 1841), «История князя Италийского, графа Суворова Рымникского, генералиссимуса российских войск» М. Полевого (СПБ, 1843) та ін.]. 22.III 1845 Шевченко за успіхи в живопису і як нагороджений раніше трьома срібними медалями здобув звання некласного художника. В кінці березня 1845 поет виїхав на Україну, де 5.IV 1847 був заарештований.

Після заслання, 27.III 1858 Шевченко приїхав до Петербурга. На другий день він пішов в А. м. до Ф. Толстого, щоб подякувати йому за все, що той зробив доброго для нього. Спочатку поет жив на квартирі у М. Лазаревського, а в червні 1858 оселився в А. м., де йому відвели приміщення, що складалося з однієї кімнати, поділеної на дві частини — антресолі й майстерню. На антресолях стояли робочий стіл і ліжко. Внизу — майстерня, з якої вузькими тісними сходами можна було піднятися на антресолі. В листі до Ф. Толстого з Новопетровського укріплення в липні 1857 Шевченко писав: «По приезде моем в Академию я намерен... с помощию... добрых и просвещенных людей приступить к гравированию... и... надеюсь сделать что-нибудь достойное возлюбленного искусства». З поч. травня 1858 Шевченко почав працювати в галузі офорта і акватинти. Наполегливою працею він менше як за рік глибоко засвоїв цей вид мистецтва і розвинув його далі. 16.IV 1859 Шевченко подав на розгляд Ради А. м. гравюри з картини Рембрандта «Притча про робітників на винограднику» та з картини І. Соколова «Приятелі» й просив надати йому звання академіка або дати програму від Академії для здобуття цього звання. Рада А. м. ухвалила «визнати призначеним в академіки й задати програму на звання академіка гравірування на міді». Шевченко напружено працював і до осені 1860 закінчив усі роботи за програмою. 2.IX 1860 Рада А. м. надала йому звання академіка з гравірування. А. м. як центр худож. життя Росії, як школа високої професійної майстерності мала велике значення для становлення й формування Шевченка-художника. Протягом усього свого життя він проніс почуття щирої вдячності до Академії, особливо до таких її діячів, як К. Брюллов, Ф. Толстой, Ф. Йордан. Про своє навчання в А. м. письменник розповів в автобіографічній повісті «Художнику і в листах. 10.III (26.II с. ст.) 1861 Шевченко тут помер. В 1964, коли відзначалося 150-річчя з дня народження поета, відкрито Меморіальну майстерню-музей Т. Г. Шевченка в Академії мистецтв у Ленінграді.

Літ.: Императорская Санкт-Петербургская Академия художеств. 1764 — 1914. Краткий исторический очерк. СПБ, 1914; Академия художеств СССР. 200 лет. М., 1959; Моренец Н. И. Шевченко в Петербурге. Л., 1960; Кирилюк Є. П., Шабліовський Є. С. Шубравський В. Є. Т. Г. Шевченко. Біографія. К., 1964; Мемориальная мастерская Т. Г. Шевченко. Путеводитель. Л., 1970; Жур П. Шевченківський Петербург. К., 1972.

А. М. Юношева.


АКБАРОВ Султан Умарович (н. 4.III 1923) — узбецький рад. поет і перекладач. Член КПРС з 1946. Йому належать переклади узб. мовою 12 творів Шевченка, серед них: «Сон» («У всякого своя доля»), «Утоплена», «Не завидуй багатому» та ін., що ввійшли до узб. видання Шевченка «Вибране» (т. 1. Ташкент, 1959).


АКВАРЕЛІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Малювати аквареллю Шевченко почав замолоду й протягом усього життя звертався до цієї техніки, працюючи над творами різних жанрів: тематичними композиціями, портретами, пейзажами. Найраніші відомі нам акварелі художника — «Портрет П. В. Енгельгардта» (1833) і «Голова жінки» (1834) — імітують, особливо остання, мініатюри на фарфорі або на слоновій кістці. Аквареллю виконано й деякі композиції на типово академічні — міфологічні та істор. сюжети («Александр Македонський виявляє довір’я своєму лікареві Філіппу», «Смерть Віргінії», обидві — 1836) періоду навчання Шевченка в рисувальних класах Товариства заохочування художників у Петербурзі. В цих творах живопис несміливий, має характер розфарбовування. Та вже з наступного року Шевченко вправно володіє аквареллю. Це виявляється насамперед у портретах К. Абази (? ), Є. Гребінки (обидва — 1837), невідомого (1837 — 38), М. Луніна (1838) та ін. За зразки для них, за словами автора, правили твори П. Соколова. У рос. майстра, портрети якого приваблювали Шевченка реалістичним трактуванням образів, він наслідував не лише техніку роботи чистою аквареллю (без білила), а й композиційні прийоми, манеру письма (моделювання обличчя дрібними мазками, а постаті — широкими, вільними тощо).

Навчаючись у петерб. Академії мистецтв у К. Брюллова, який був одним з найкращих у Росії акварелістів, молодий художник старанно вивчав його твори. Недарма саме Шевченкові видавець альманаха «Утренняя заря» В. Владиславлєв замовив 1839 — 40 скопіювати для свого видання акварелі К. Брюллова «Перерване побачення» та «Сон бабусі j внучки». Впливом творчості К. Брюллова позначені акварелі Шевченка «Жінка в ліжку» (1839 — 40), «Натурщиця», «Марія» — за поемою О. Пушкіна «Полтава» (обидві — 1840), а також «Циганка-ворожка» (1841). В останньому творі художник майстерно розв’язав складний ефект сонячного освітлення. Поступово в акварелях Шевченка виявляється його самобутня мистецька особистість. Високою майстерністю виконання відзначається портрет художника О. Коцебу (1843), на якому митця зображено за роботою, на тлі краєвиду.

На Україні, багато подорожуючи, зокрема за завданням Археографічної комісії, Шевченко малював аквареллю (часом у поєднанні з сепією й тушшю) пейзажі, істор. й архітектурні пам’ятки. Збереглися такі його малюнки тих часів: «Михайлівська церква в Переяславі», «Церква Покрови в Переяславі», «Богданові руїни в Суботові», «Богданова церква в Суботові», «Чигирин з Суботівського шляху», «Мотрин монастир», «В Решетилівці» (2 сюжети), «Будинок І. П. Котляревського в Полтаві», «Воздвиженський монастир у Полтаві», «Комора в Потоках» (усі — 1845), «Коло Седнева», «Чумаки серед могил», «Аскольдова могила» (усі — 1846) та ін. В цих малюнках Шевченко, як правило, уникає багатоколірності, вживає здебільшого дві фарби: коричневу — для землі й дерев і блакитну — для неба й далини. У цьому якоюсь мірою ще позначаються традиції академічної школи. Шевченко правдиво й поетично відтворює красу рідної природи, своєрідність пам’яток української архітектури. Акварелі цієї пори виконано переважно за попереднім начерком олівцем, який, у поєднанні з тоном, відіграє велику, часом основну роль у мистецькому образі твору. На Україні Шевченко малював аквареллю також і портрети, найчастіше на замовлення (невідомої в коричневому вбранні, 1845; невідомої в блакитному вбранні, невідомої в бузковій сукні, 1845 — 46; членів родини Катериничів, — 1846). Художник часто звертався до техніки акварелі й на засланні, де поряд з олівцем і сепією вона була одним з його основних технічних засобів. Саме в акварельному живопису в ці роки виявилася висока реалістична майстерність Шевченка як пейзажиста. Аквареллю він виконав багато краєвидів під час Аральської експедиції 1848 — 49 (деякі завершив, а деякі повторив 1850 в Оренбурзі): «Пожежа в степу», «Форт Карабутак», «Джангисагач», «Дустанова могила», «Укріплення Іргизкала», «Днювання експедиційного транспорту в степу», «Укріплення Раїм», «Пристань на Сирдар’ї в 1848» й «Острів Кугарал», «Південний берег півострова Куланди», «Шатро експедиції на острові Барсакельмес», «Крутий берег Аральського моря», «Шевченко серед учасників експедиції на березі Аральського моря», «Шхуни біля форту Косарал» та ін. Під час Каратауської експедиції (див. також Каратау) 1851 Шевченко виконав цією технікою такі малюнки: «Ханга-Баба» (можливо, зроблено у наступні роки), «Вид на Каратау з долини Апазир», «Туркменські аби в Каратау», «Чиркалатау», «Гора Кулаат», «Акмиштау» й «Далісмен-мула-ауліє». Аквареллю намальовано й ряд пейзажів Новопетровського укріплення та його околиць: «Сад біля Новопетровського укріплення» (два малюнки — 1853 й 1854), «Новопетровське укріплення з моря» (два малюнки — 1853 й 1856 — 57), «Новопетровське укріплення з Хівинського шляху», «Мис Тюккарагай на півострові Мангишлак» (обидва — 1856 — 57) та ін. У ці роки Шевченко остаточно позбувся академічних умовних прийомів. Його акварелям тепер властива широка палітра кольорів — від одного-двох до звучної поліхромії. Він домагався найтоншої градації тонів і справжньої колористичної гармонії. Новаторськими в нього є й прийоми композиційного розв’язання пейзажів. Художник відмовився від традиційної кулісної будови краєвидів, компонував їх вільно, кожного разу виходячи з характеру пейзажного мотиву. Роль попереднього начерку олівцем тут зведено до мінімуму; часом він зовсім не прочитується під шаром акварелі; багато малюнків виконано й без попереднього начерку. Акварельні пейзажі цього періоду вражають глибиною поетичного настрою. Навіть ті з них, що мали ілюструвати топографічний звіт Аральської експедиції чи відтворювати геологічну будову окремих ділянок Каратауського гірського пасма, глибоко поетичні. Деякі є аналогіями до поезій Шевченка тих часів (малюнки, виконані на о. Миколи, — поезія «І небо невмите, і заспані хвилі»). Художник залюбки малював нічні краєвиди, надаючи їм романтичного забарвлення («Місячна ніч на Косаралі», 1848 — 49; «Долина на Хівинській дорозі», «Аулієтау», «Туркменське кладовище в долині Долнапа», всі — 1851; «Місячна ніч серед гір», 1851 — 57; «Скеля „Монах“», 1853). Він урізноманітнював прийоми акварельного живопису, інколи застосовував продряпування, оголюючи папір з-під фарбового шару, часом писав на тонованому папері. На засланні, в Оренбурзі, Шевченко намалював аквареллю й кілька портретів (братів Ф. та М. Лазаревських, 1849; О. Бларамберг і невідомої, обидва — 1849 — 50; А. Племянникова, М. Ісаєва, обидва — 1850).

Шевченко вперше в укр. мистецтві підніс акварельний живопис до рівня найвищих на той час світових здобутків у цій галузі. Іл. табл. IV, V, XV, а також т. 2, табл. IX, X, XIV, XXV.

Літ.: Паламарчук Г. П. Акварелі Т. Г. Шевченка. К., 1963.

Л. В. Владич.


АКВАРЕЛІ ТА РИСУНКИ, ВИКОНАНІ ПІД ЧАС АРАЛЬСЬКОЇ ОПИСОВОЇ ЕКСПЕДИЦІЇ — краєвиди Аральського моря, твори з життя казахів, автопортрети, що їх створив Шевченко 1848 — 49, перебуваючи в складі Аральської описової експедиції. В цей час він виконав 170 мистецьких творів: 90 — на окремих аркушах, 80 — у двох альбомах. Хронологічно твори художника, пов’язані з експедицією, становлять п’ять груп: твори часу сухопутного переходу від Орської фортеці до укріплення Раїм (травень — червень 1848); першого плавання по Аральському м. (липень — вересень 1848); зимівлі на о. Косарал (жовтень 1848 — травень 1849); другого плавання по Аральському м. (травень — вересень 1849) і твори, закінчені після повернення поета з експедиції до Оренбурга. Про твори Шевченка часу експедиції див. також Акварелі Т. Г. Шевченка, Рисунки Т. Г. Шевченка та Мистецька спадщина Т. Г. Шевченка. Значна частина натурних замальовок та ескізів, виконаних під час експедиції, є в альбомах рисунків, поезій і фольклорних записів 184650 років.


«АКДЖУЛПАС» (папір, ол., 11,9 × 17,3) — рисунок Шевченка з альбомів рисунків, поезій і фольклорних записів 184650 років. Виконаний у липні або вересні 1849 під час Аральської експедиції. Угорі в центрі аркуша олівцем авторський напис: «ак джул-пас». На рисунку зображено могилу Акджулпас на березі затоки Саричаганак на пн. узбережжі Аральського моря.


АКИШЕВ Артем Оникійович (н. 1818 — р. см. невід.) — прапорщик корпусу топографів на шхуні «Константан», учасник Аральської описової експедиції (1848 — 49). Шевченко познайомився і зблизився з А. 1848, вони, за свідченням О. Макшеєва, жили в одній каюті на шхуні. А. перший провів топографічне знімання островів Аральського м. Під час спільних виїздів на ці острови Шевченко створив низку акварелей і рисунків.


«АККУДУК» (папір, ол., 14,7 × 23,1) — рисунок Шевченка, виконаний під час переходу Аральської експедиції через степ між Орськом і Раїмом у травні — червні 1848. Ліворуч унизу олівцем авторський напис: «ак кудук», що означає по-казахському «білий колодязь». На звороті аркуша є виконаний тоді ж начерк до цього ж рисунка (папір, ол., 14,7 × 23,1). Зберігається в ДМШ.


«АКМИШТАУ» — два малюнки Шевченка, виконані в липні — не пізніше 8.VIII 1851 в центр. частині гірського хребта Пн. Актау під час Каратауської експедиції. На першому (папір, акв., 17,8 × 30,5) зображено гору Акмиштау. Де оригінал, — не встановлено. Репродукувався в журн. «Русский библиофил» (1914, № 1). Під малюнком на альбомному аркуші, як можна судити з репродукції, був напис: «Ак-Мыш-Тау рис. с нат. Т. Шевченко». На другому мал. (папір, акв., 16,8 × 29,3) зображено цю саму місцевість з ін. точки. Ліворуч унизу олівцем рукою Шевченка напис: «25. ак мыш Тау». Зберігається в ДМШ.


АКСАКОВ Іван Сергійович (8.X 1823 — 8.II 1886) — російський письменник і публіцист, один з ідеологів слов’янофільства. Син С. Аксакова. З відома А. як видавця в журн. «Русская беседа» (1859, № 3) опубліковано Шевченкові вірші «Вечір» («Садок вишневий коло хати») і «Сон» («На панщині пшеницю жала»). Шевченко різко негативно поставився до реакц. поглядів А. Він відмовився співробітничати в газ. «Парус», яку А. редагував, сатирично згадав журн. «Русская беседа» у вірші «Умре муж велій в власяниці».


АКСАКОВ Сергій Тимофійович (1.X 1791 — 12.V 1859) — російський письменник. Шевченко вперше згадав А. в «Щоденнику» 13.VIII 1857. В грудні 1857 М. С. Щепкін привіз поетові в Нижній Новгород від А. подарунок — книгу «Сімейна хроніка» з авторським написом. У відповідь Шевченко передав через М. С. Щепкіна рукопис першої частини повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», а пізніше фото автопортрета. В листі 4.I 1858 Шевченко просив А. віддати повість для опублікування в якому-небудь (на розсуд А.) журналі. А. передав твір до журн. «Русский вестник», але тут його не надрукували. Після 16.I 1858 Шевченко надіслав А. другу частину повісті і просив його висловити про неї свою думку. В листі 19.VI 1858 А. радив Шевченкові не друкувати цієї повісті: «Вона незрівнянно нижча за Ваш величезний поетичний талант, особливо друга частина». Шевченко, як відомо з його листа до А. 15.VII 1858, взяв до уваги пораду майстра рос. прози. Поет познайомився з А. і його сім’єю 22.III 1858 в Москві у нього вдома. В А. він шанував гуманність і великий літературний талант. Родина А., його діти — Віра, Надія, Іван і Костянтин Аксакови поважали укр. поета за його високе мистецтво, самовідданість і любов до свого народу. Про це вони писали в листах і спогадах. Портрет с. 32. Відомо 4 листи Шевченка до А. і 2 — А. до Шевченка.

Літ.: Гудзий Н. Письма Шевченка к С. Т. Аксакову. «Искусство», 1927, № 2-3; Машинский С. С. Т. Аксаков и Т. Г. Шевченко. «Советская Украина», 1960, № 6.


АЛГА Олександр Єгорович (н. 27.ХІ 1913) — чуваський рад. поет, перекладач, нар. поет Чуваської АРСР (з 1970). Член КПРС з 1943. До першого чувас. видання «Кобзаря» Шевченка (Чебоксари, 1939) переклав поему «Гайдамаки» (опубліковано лише частину). Повністю поема ввійшла до другого видання «Кобзаря» (Чебоксари, 1954). Переклав також вірші укр. поета «Минули літа молодії», «Хоча лежачого й не б’ють», «О люди! люди небораки!», «Доля», «І день іде, і ніч іде» та уривок з драми «Никита Гайдай» (Вибране. Чебоксари, 1964). Образ Шевченка змалював у вірші «Співець свободи» (1939), в якому говорить про значення творчості укр. поета для всіх народів Радянського Союзу.


АЛЕГОРІЯ (грец. ’αλληγορία — інакомовлення) — умовне зображення абстрактного поняття через конкретний художній образ. Один із тропів поетичної мови. На алегоричності образів побудовано багато казок, байок та притч. У Шевченка алегоричний характер мають образи таких творів, як «Великий льох», «Косар», «На ниву в жито уночі» («Сичі») та ін. А. в творах Шевченка є одним із засобів худож. узагальнення, виділення найсуттєвішого в характерах, обставинах і взаєминах.


«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ ВИЯВЛЯЄ ДОВІР’Я СВОЄМУ ЛІКАРЕВІ ФІЛІППУ» (папір, акв., туш, перо, 26 × 35,7) — малюнок Шевченка, виконаний 1836 в Петербурзі на одну з тем, які Академія мистецтв пропонувала учням до конкурсів. На малюнку зображено хворого полководця, царя Македонії Александра Македонського (VII 356 — 13.VI 323 до н. е.), який з повним довір’ям п’є ліки свого лікаря Філіппа, незважаючи на те, що одержав записку про намір лікаря отруїти його. В типовій для академ. школи композиції Шевченко відтворив драматичний сюжет, поєднавши патетичну піднесеність із психологічною характеристикою персонажів. Зберігається в ДМШ.


АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ Михайло Семенович (н. 1810 — р. см. невід.) — чиновник Орської дистанції Оренбурзької прикордонної комісії. У 1833 закінчив мед. факультет Казанського ун-ту. Шевченко познайомився з ним 1847 в Орському укріпленні, бував у А., користувався його допомогою, листувався з ним. З їхнього листування зберігся лист А. до поета 16.VIII 1848. Найчастіше вони зустрічалися 1849 — 50.


АЛЕКСАНДРОВ Олександр Васильович (13.IV 1883 — 8.VII 1946) — російський рад. композитор, педагог і диригент, нар. артист СРСР (з 1937), генерал-майор (з 1943). Член КПРС з 1939. Засновник (1928) і керівник Червонопрапорного Ансамблю пісні й танцю Радянської Армії (тепер ім. О. В. Александрова). Автор музики до Гімну Рад. Союзу. Йому належить обробка Шевченкового «Заповіту» (1938, муз. Г. Гладкого) для чоловічого хору без супроводу та «Поема про Україну» («Шепчу шевченковские строки...» — слова О. Количова, 1943) для соліста і хору з оркестром, в якій використано мелодію Д. Крижанівського до віршів Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий» з балади «Причинна». Держ. премія СРСР. 1942, 1946.


АЛЕКСАНДРОВИЧ Степан Хусейнович (н. 15.XII 1921) — білоруський рад. письменник і літературознавець. Досліджуючи укр.-білорус. літ. зв’язки, А. значну увагу приділяє творчості Шевченка, його впливові на розвиток білорус. л-ри і творчість окремих письменників. Йому належать статті «Т. Г. Шевченко і Янка Купала», «Тарас Шевченко і Білорусія» (обидві — 1958), «Любов Білорусії» (1964) та ін.

Тв.: Янка Купала — перакладчык твораў Т. Шаўчэнкі. В кн.: Тарас Шаўчэнка і беларуская літаратура. Мінск, 1964.


АЛЕКСЄЄВ Лук’ян Семенович (30-і pp. 19 ст. — грудень 1871) — урядник Уральського козачого війська. Після закінчення кадетського корпусу 1856 його в чині осавула послали в Новопетровське укріплення. Тут він познайомився з Шевченком. А. сам малював, декламував Шевченкові вірші М. Лермонтова, позував перед ним як натурщик. Шевченко подарував А. свої малюнки «Новопетровське укріплення. Батарея № 2» і «Новопетровське укріплення та вид на станицю Ніколаєвську». В 1859 чи 1860 Шевченко на згадку надіслав А. свій фотопортрет. Спогади І. Алексєєва, брата А., про перебування поета і А. в Новопетровському укріпленні опубліковано в журн. «Русское богатство» (1901, кн. 2).


АЛЕКСЄЄВ Олександр Гаврилович (27.V 1911 — листопад 1941) — російський рад. художник. У 1939 виконав автолітографії «Т. Г. Шевченко в Астрахані» і «Т. Г. Шевченко та М. С. Щепкін у С. Т. Аксакова», примірники яких зберігаються в ДМШ.


АЛЕКСЄЄВ Сергій Олексійович (н. 1812, за ін. даними, 1813 — р. см. невід.) — російський художник, знайомий Шевченка. В 40 — 50-х pp. — учитель малювання в 2-й Київській гімназії (в травні 1856 на його місце призначено І. Сошенка). В 1837 Шевченко разом з А. учився в рисувальних класах Товариства заохочування художників. Їхні імена не раз згадувалися в документах т-ва, датованих цим роком. І. Сошенко в листі до Шевченка 13.XII 1860, пишучи про спільних знайомих, повідомляв і про А.: «Алексєєв животіє в Новгороді-Сіверському».


АЛЕКСІУ (Άλεξίον) Еллі (н. 22.V 1898) — грецька письменниця та перекладачка. Учасниця Руху Опору в період 2-ї світової війни. В 60-х pp. жила в Румунії, де влаштувала виставку репродукцій малярських творів Шевченка в Бухаресті. Переклала «Заповіт» і «Мені однаково, чи буду», що були вміщені разом з її статтею про Шевченка в журн. «Πυρσός» («Смолоскип», 1961, № 2), що виходив в НДР. Переклад «Заповіту» і велику статтю А. «Тарас Шевченко» надруковано і в газеті грец. політ. емігрантів «Νεα ζωή» («Нове життя», 30.III 1961; виходила в Румунії). Брала участь у відзначенні шевченківських днів 1961 на Україні. Виступила з привітанням на десятій науковій шевченківській конференції і прочитала перекладений нею «Заповіт». В «Літературній газеті» (30.V 1961) писала: «Дивлюся на Шевченка очима гречанки і бачу, що він і творчістю своєю і всім своїм життям немов перегукується з нами. Він наш брат по стражданнях, переслідуваннях, в’язницях ... Ми, як і він колись, віримо у велику сім’ю народів». Упорядниця і авторка вступної статті до «Творів» (Афіни, 1964) Шевченка грец. мовою.


АЛЕННИКОВ Микола Сергійович — службовець волзької пароплавної компанії «Меркурій». Шевченко познайомився з А. в Нижньому Новгороді, зустрічався з ним і в Петербурзі. А. знайомив Шевченка з нелегальною л-рою. Поет згадував А. в «Щоденнику» під прізвищем «Олейников».


АЛІЄВ Умар Баблашович (31.I 1911 — 21.IX 1972) — карачаївський рад. поет. Переклав поему Шевченка «Кавказ». Переклад увійшов до балкар. видання вибраних творів Шевченка (Нальчик, 1939).


АЛІМДЖАН ХАМІД (12.XII 1909 — 3.VII 1944) — узбецький рад. письменник, літературознавець і перекладач. Член КПРС з 1942. У творах «Сльози Роксани», «Другові зі Сходу, що йде на Захід» відобразив дружбу укр. і узб. народів. Переклав узб. мовою твори Шевченка «Заповіт», «Сон» («У всякого своя доля»), «Огні горять, музика грає», «У тієї Катерини», «Ми вкупочці колись росли», «Добро, у кого є господа» та ін. Автор кількох літ.-критичних статей про Шевченка. Під впливом Шевченкового «Заповіту» А. написав свій заповіт — монолог Муканни з драми «Муканна».


АЛІТЕРАЦІЯ (від лат. ad — до, при і littera — буква) — стилістичний засіб, який полягає в повторенні однорідних приголосних звуків. Застосовується для підсилення звукової та інтонаційної виразності худож. мови. Найчастіше до А. вдаються в нар. піснях і в поезії. За допомогою А. виділяють певні слова в тексті і тим підсилюють їхнє значення, звертають на них особливу увагу, дають змогу чіткіше виразити ідею. Так, у поемі Шевченка «Кавказ» повторенням звука «р» створюється карбоване звучання вірша, в якому поет викриває загарбницьку політику царизму, лицемірство та облудність церкви: «Храми, каплиці, і ікони, // І ставники, і мірри дим, // І перед образом твоїм // Неутомленниє поклони. // За кражу, за войну, за кров, // Щоб братню кров пролити, просять // І потім в дар тобі приносять // З пожару вкрадений покров!!». За допомогою А. звука «л» Шевченко створює ідилічно чисті, ніжні образи: «І заплакала Лілея, // А цвіт королевий // Схилив свою головоньку // Червонорожеву // На білеє пониклеє // Личенько Лілеї» («Лілея»). Шевченко вдається до алітерації і з метою звукового увиразнення мови, звуконаслідування явищ природи: «Реве та стогне Дніпр широкий, // Сердитий вітер завива» («Причинна»); «Тілько вітер з осокою // Шепче: „Хто се, хто се // Сидить сумно над водою, // Чеше довгі коси?“» («Утоплена»).


АЛОНСО-МОНТЕРО (Alonso Montero) Хесус (н. 28.XI 1928) — галісійський (Іспанія) літературознавець і мовознавець. Праці з питань галісійської мови і реалізму в галісійській л-рі. Вивчає укр. л-ру. В газ. «El Progreso» («Прогрес», 13.XII 1964) надрукував статтю інформаційного характеру «Життя й поезія Тараса Шевченка», в якій подав відомості з біографії Шевченка. В статті він повідомляв про видання 1964 в Парижі збірки поетичних творів Шевченка франц. мовою і навів вірші «Заповіт», «І день іде, і ніч іде» та «О люди! люди небораки!» галісійською мовою в своєму перекладі.


АЛЧЕВСЬКА Христина Данилівна (1841 — 15.VIII 1920) — український педагог-просвітитель. Брала участь у революц. гуртках молоді, зв’язаних з «Колоколом» О. Герцена. У 1862 створила в Харкові безплатну жіночу недільну школу, пропагувала в ній твори Шевченка. З участю А. підготовлено й видано тритомник «Что читать на роду?» (СПБ — М., 1888 — 1906), в якому рекомендуються «Кобзар», повість «Музыкант»; в розділі «Видання для народу українською мовою» чільне місце посідають твори Шевченка. Брала участь у створенні тритомного навч. посібника «Книга взрослых» (М. 1899 — 1900). У посібнику вміщено біографію і портрет Шевченка, вірш «Садок вишневий коло хати», уривки «Заповіту». В садибі Алчевських у Харкові 1899 було споруджено пам’ятник Шевченкові (мармурове погруддя роботи акад. В. Беклемішева). А. домоглася, що школу в Харкові, кураторкою якої вона була, названо іменем Шевченка.

Літ.: Мазуркевич А. Р. Запечатлено при жизни Кобзаря. Новое в шевченкиане. «Правда Украины», 1963, 17 мая; Мазуркевич О. Христя Алчевська про Т. Г. Шевченка. «Прапор», 1964, № 2.


АЛЧЕВСЬКИЙ Іван Олексійович (27.XII 1876 — 10.V 1917) — російський і український співак (лірико-драматичний тенор). З 1910 — у Маріїнському (Петербург) і Великому (Москва) театрах. Один з організаторів шевченківських концер:ів у Петербурзі й Москві, зокрема вечора до 50-річчя з дня смерті поета 1911 в Москві. Гастролюючи за кордоном, виконував твори М. В. Лисенка і Я. Степового на слова Шевченка.


АЛЬБОМ 1839 — 43 РОКІВ (папір, ол., туш, перо; 17,6 × 26,2 та 17,6 × 26,5) — містить рисунки, що їх виконав Шевченко в Петербурзі та під час першої подорожі на Україну (1843). Альбом має 28 аркушів. В альбомі — рисунки з зображенням краєвидів Києва, типів селян; численні ескізи, етюди, начерки — до серії офортів «Живописная Украина», картин «Селянська родина» і «Катерина», іл. до «Истории Суворова» М. Полевого, поеми О. Пушкіна «Полтава», автоілюстрація до поеми «Слепая» та малюнок до «Панни Сотниківни» Г. Квітки-Основ’яненка; академічні замальовки з натури, зокрема поколінний портрет проф. І. Буяльського під час читання лекції з остеології. Альбом зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, два аркуші — в ДМШ.


АЛЬБОМ 1845 РОКУ (папір, ол.. акв., сепія, 17,5 × 26,9) — містить малюнки, ескізи та начерки, що їх виконав Шевченко на Україні в квітні — жовтні 1845, коли співробітничав в Археографічній київській комісії. Альбом має 20 аркушів, на яких є 34 малюнки, що відтворюють давні архітектурні пам’ятки, картини сільського побуту, типи українських селян і краєвиди (див. Пейзажі Т. Г. Шевченка). Серед них: «В Густині. Церква Петра і Павла», «Брама в Густині. Церква св. Миколи», «В Густині. Трапезна церква», «У Василівні», «У В’юнищі», «Михайлівська церква в Переяславі», «Церква Покрови в Переяславі», «Андруші», «Чигринський дівочий монастир», «Богданові руїни в Суботові», «Богданова церква в Суботові», «Чигрин з Суботівського шляху», «Повідь», «Комора в Потоках», «Вознесенський собор у Переяславі», «Кам’яні хрести в Суботові», «Сільське кладовище», «Мотрин монастир», «Капличка», «На околиці», «Било»; начерки «Селянське подвір’я», «Кашовари», «Селяни», «Кобзар». На с. З обкладинки Шевченко записав уривки з укр. нар. пісень. Альбом зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.


АЛЬБОМ 1858 — 59 РОКІВ — рисунки і фольклорні записи Шевченка. У л-рі відомий під назвою Корсунського (за місцем виконання робіт), або Суліївського (за прізвищем одного з кол. власників — Ф. Сулієва). Повністю не зберігся, розшукано 13 розрізнених аркушів з 18 рисунками і 10 фольклорними записами. Всі рисунки виконано на однаковому папері олівцем, тушшю і пером, вони майже однакового розміру (середній — 16 × 23). В альбомі вміщено ескізи до офортів, над якими Шевченко почав працювати в Петербурзі з весни 1858: краєвиди, ескізи та етюди виконані під час перебування поета на Україні в червні — серпні 1859. Серед розшуканих рисунків: «Дві дівчини», «Священик», «Читець», «Лопухи», «Лікар», «Коло Канева», «В Корсуні», «Дерево», «Узлісся», «Дуб», «В Межирічі», «В Лихвині», «В Черкасах» та ін. Всі зберігаються в ДМШ.


АЛЬБОМИ РИСУНКІВ, ПОЕЗІЙ І ФОЛЬКЛОРНИХ ЗАПИСІВ 1846 — 50 РОКІВ — два альбоми, в яких містяться рисунки й ескізи Шевченка, виконані олівцем (зрідка — пером, тушшю) на Україні та на засланні — в Оренбурзі, Орську, під час Аральської експедиції. Поряд з рисунками Шевченко записав у них вірші, уривки нар. пісень, прислів’я. Альбоми відібрано в поета під час арешту 5.IV 1847, а потім повернуто йому. Вдруге їх відібрали при арешті Шевченка 23.IV 1850, і вони були в «Третьому відділі». З кін. 19 ст. альбоми зберігалися в Музеї укр. старовини в Чернігові, пізніше — в Черніг. істор. музеї, Галереї картин Т. Г. Шевченка в Харкові. Тепер вони — в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

У першому альбомі (56 арк., розмір кожного з них — 11,9 × 17,3) — начерки могили Переп’ятихи, сільської церкви, інтер’єра Софійського собору в Києві, постатей селян, виконані на Україні під час роботи Шевченка в Археографічній київській комісії. На більшості рисунків — Аральське море, каравани верблюдів, експедиційний табір, постаті казахів, автошаржі. Поряд з ними — ескізи рисунків «Казах в юрті», «Казахський хлопчик розпалює грубку», «Юдіф з головою Олоферна». На 6-му арк. — автограф вірша «Ми вкупочці колись росли», написаного 1849 на Косаралі. На деяких арк. є тексти пісень, зокрема пісні «Повій, вітре, понад яром», що її Шевченко використав у поемі «Титарівна». Значну частину другого альбома (29 арк., розмір кожного з них — 11 × 17,7) становлять пейзажі гористих берегів Аральського моря, начерки експедиційних шхун і човнів з вітрилами, замальовки сайгака, волів, сюжетні сцени з життя Аральської експедиції. На багатьох арк. — ескізи композицій «Казашка над ступою», «Селена та Ендіміон», «Лот з дочками», «Дочка хіоського гончаря», датовані часом експедиції, та портрета невідомої родини і автопортрета. Начерки латаття, будівлі з планом та ескіз композиції «Селянин слухає бандуриста» виконано на Україні. На 2-му арк. — автограф плану повісті «Из ничего почти барин», на інших — уривки нар. пісень «Ой біліє в полі трава-тирса край могили», «Ой знать, що ти ідеш у далекую дорогу», «Ой піду я до церковці та й стану в приділку» тощо.

Літ.: Забіла Я. П. Автографи і нові твори Т. Г. Шевченка, знайдені в Архіві департамента поліції. «Україна», 1907, № 7 — 8; Стороженко Н. Новые материалы для биографии Шевченка. «Киевская старина», 1898, № 3.

З. В. Лашкул, В. Я. Ткаченко.


АЛЬБОНІ (Alboni) Марієтта (справж. ім’я — Марія-Анна-Марція; 6.III 1826, за ін. даними 1823 — 23.VI 1894) — італійська оперна співачка (контральто). Гастролювала в Росії 1844 — 45, 1852. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Шевченко порівняв з А. одного з персонажів — Машу Прехтель, вродливу дівчину, яка мала чудовий низький голос.











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.